«Нічого малого і нікчемного не існує», - сказав Джалапіта і показав їм на долоні краплю. І всі вжахнулися й кинулисяврозтіч, побачивши свої викривлені обличчя в краплі, бо крапля була велика перед ними, як сонце, і всі перед нею, якпісок, бо така була воля Джалапіти.Емма Андієвська.
ЗАПОРІЗЬКИЙ СІЧОВИЙ КОЛЕГІУМ
Квітень
Болить…
Моя рідна школо!
Моя рідна школо! Моя затишна, красива, що стала рідною домівкою для багатьох дітей… Як я люблютебе, як ти потрібна мені! Я впевнено крокую твоїмикоридорами, привітно посміхаючись господарям:учням, вчителям, батькам. Тут мені комфортно, тутвсе заради нас – колегіантів. Тому кожну хвилинухочеться прожити достойно твого гордого імені – Запорізький Січовий колегіум.Але так було не завжди. Знаєш, п’ять років тому яначе потрапила в інший світ: нове місто, нова школа,нові вчителі. Я схвильовано озиралася навкруги: якмене зустрінуть тут?Ці хвилювання були недовгими. Із самого початку ястала рівноправним членом дружньої колеґіантської сім’ї .В тобі є якась іскра, що запалює наші серця дляблагородних вчинків, спонукає до пізнання. Великазаслуга в цьому наших вчителів. Їх копітка, щоденнапраця є запорукою наших успіхів.Тебе можна назвати щасливою. В твоїх стінахкипить веселе життя, ведеться напружена робота, астосунки колегіантів базуються на миролюбності іпорядності.Дякуючи такому багатству, ти завжди будешнайкращим, мій колеґіуме!
Журибіда Тетяна, 11- б
Рідний колегіум.На сивім березі Дніпра моя рідна школа стоїть ,мов чайка сизокрила. Пишається серед калин таквітів. Я дуже люблю колегіум. За те, що вчить наслюбити рідну мову, славне минуле знати, Україну – неньку пам’ятати.Кожного ранку я милуюся рідною, незрівнянноюшколою, і не було жодного дня, щоб я не хотіла донеї йти. Тому, що тут - мої друзі, тут минає моєдитинство і починається юність, здійснюютьсяперші кроки в Життя. Моя школа – це дорога вмайбутнє. Завдяки школі ми отримуємонеоціненний скарб – знання. Вони додаютьупевненості в своїх силах. А це вже перші крокидо успіху.Для мене колегіум дуже рідний, немов мати ібатько, дідусь і бабуся, сестричка і братик.Колеґіуме рідний! Я вітаю тебе з 15 – ти річчям і хочу побажати, щобти залишався таким, як ти є.Сизокрилою чайкою. Прекрасною квіткою інайріднішою школою в світі.
Калин Марічка, 6-В
2007 ік
Нам – 15 років. Ми ще молоді, але для закладу – це не так уже й мало. За цей часколегіум здобув заслужену славу. Нас знають, поважають, приїздять за досвідом. Мипишаємось своєю школою, хоча й знаємо що не все ідеально та гладко. Але кого люблять – не судять. Отже, аналізуючи все, що було, вдивляючись у все, що буде, розуміємо: світло не згасне, серце не захолоне.Тому, з ювілеєм, люба школо!
І
, як обіцяли, – кращі твори, присвячені колеґіуму…
У цій рубриці сьогодні – робота переможця обласного та республіканського конкурсів«Обнімімося, брати мої»Миколи Білика, учня 10 – б класу.
Шукайте Янгола в собі
Обніміться ж, брати мої…На роздоріжжі світів ми станемо з тобою, брате. Наперехресті галактик ми станемо такими, які є. Хоча ні:такими, як були колись. Сьогодні вже не такі… зпричинених долонь ми випустили своє щастя, собоюперестали бути. І кричимо: вимкніть світло, а заодно інас самих. Сонце світить нам прямо в очі, а мизатуляємо їх своїми долонями – сліпуче. Своїми жруками! Ми заплющили очі і спимо. Ми тонемо в чужихдушах. Загубились у собі…Вимкніть нас. Ми вже не пам’ятаємо нічого. Але й нехочемо. Чи, може, боїмося? Так боляче… боляче, колинемає, що згадувати, коли ти ніде в просторі, типросто є … , коли ти загубився у вічності. І твояпам’ять біла.
TA
BULA
RAS
A. Ми загубились убезмежності світів. Вимкніть час…Нас ведуть в нікуди, в суцільну просторовубезнадійність. Але ж , народе мій, ти сам блукаєш уВсесвіті. Ідеш звідкись чи кудись, а насправді – нікуди.Ми йдемо туди, де більше не сміятимемось і неплакатимемо. І замість колишнього свого неба – чужаземля. Й душа своя – чужа. До болю… до крови… донестерпности…Я чую голос Янгола:
TA
BULA
RAS
A!
А
може, аксіома буття?
Р
озпускається вишневий цвіт.
А
на межі прекрасного – Україна!
С
он це, чи ні?А ви, брати?І Він ще скаже: «Кому до ніг своє поклав серце –отим рабам німим, заблуканим у собі й безмежності?Для кого небом був? Я їх не знаю! Не знаю…»
Ізаплаче. Янголи теж плачуть… І прокляне за вас,брати, Самого Господа. І тим прокляттямблагословить…Веселі, брате, часи настали.Нове майбутнє дарує день.Чому ж на небі так мало сонця стало?Чому я далі пишу сумних пісень?Дихає час. І, як би не було, за Днем настає Ніч.Хоча і та невдовзі засне і прийде новий День, якийнамалюємо ми, брате, в пориваннях ідеалу. А заразмаємо сьогоднішнє. Веселі часи… Чому ж мені невесело? Чому не можу забути те, чого не має?Навколо сутінки, але не темно. Ще ніби світить, аніби й ні. Хтось вимкнув сонце…То вимкніть заодно і нас. Не видно ще зірок. Алевони засяють неодмінно. Я вірю в це.А зараз над країною сяє куплене за гроші сонце.Його проміння проткнуло нас, як вістря болю. Ірозкололо… навпіл… Чужий вітер віє у наших степах.Святих степах.Брати, чи не пам’ятаєте, як ми самі були цим вітромв полі, були собі і небом, і сонцем. Ми волею собібули. А зараз задихаємось у своїй свободі, пливучи затечією. Співаємо сумних пісень, аж заливаємось. А що ж лишається?…Шукати Її сліди, вкарбовані в твою пам’ять кількастоліть тому.Ти просто не міг таке забути. Її забути…Вона ж прекрасна…Брати, невже вугільна шахта купила ваше сонце?..Ваші думки…Вашу душу…Брати, чому не живе у ваших серцях Україна?А Вона ж благословенна…Веселі, брате, часи настали:Ми наближаємось до мети.Чому ж тоді я шукаю іншу стежку?Чому я далі з ними не хочу йти?Брате, я не хочу з ними… Я не такий, я справжній. Точому вони себе не пізнають, як я пізнав?!? Не розумію…Щоб стати крицею, брати, потрібно переплавитись,принісши себе в жертву.То станьте сталлю духу свого! Розбийтесь об асфальтсвоєї душі. Зробіть неможливе! Стань таким, як і колись,народе український, поглянь, - я лечу. Але куди? Узаґратовану безмежність свого неба.Але ж один… Я сам не можу цю пастку зламати… І вдуші відчай безнадійності…Чому шукаю іншу стежку? Я хочу з вами і, водночас, -ні! Брати мої, рух не односторонній, ще не пізноповернути назад! Народе мій, колись ти мав вибір – бутичи не бути. І вибрав небуття… І забуття. Ти забув, щозначить жити, ти забув життя…Ти в забутті, і твоя пам’ять пуста.
TA
BULA
RAS
A. Твояпам’ять – як у новонародженого. Ти у нульовій точціпізнання.Але ж було і минуле життя…Веселі, брате, часи насталиНа грудях світить нам слави знак.Нам очі ніжно закрили,Губи медом змастили,Душу кинули просто так.Веселі часи. І я сміюся… хоч нема чого. Нам засліпилиочі синьо-жовтим знаком слави з чужих грудей, а з усттак і ллється ріка бруду, і просто таки на нас. У душу…Але ж нічого. Нам потім душу присиплють цукром і станесолодко; не зчуємось, як нам закриють очі.Ми роз’єднались, брати. Я знаю, помаранчевий сік полився з наших мідних труб. Вони вже відгриміли… На жаль… А народ розплющує очі й встає з колін своїх разу сторіччя, а то і рідше.Над ним світить куплене сонце… І народ зновузаснув…Хоч підсвідомо й несвідомо відчуває: не такий! Бо душане дає допити до дна минуле життя. Коли жив серцем, ане розумом. А зараз уже чужим… І розуміє: просто є ібільш нічого. А бути – ще не жити. Чому синтетики? Вине такі! Я знаю це! Я відчуваю… замість своєї весни –чужа осінь. А листя вже пожовкло. І прийшла зима…Та синтетичне сонце світить. Але не гріє. І зорі не свої.І мрії не свої. І душа своя – чужа.Народе рідний, чому тебе нема, лише присутність? Чомузаблукав у собі і Всесвіті? Чому я не там? Я ж хочу, дети… Справжній. Де загубив мільйони своїх трембіт, чомуне б'єш у дзвони? Чи постійні звуки тривогу присплять?Чому тебе так люблю? Хоч ненавиджу твою вражу кров?Народе мій, а хто для тебе вино і хліб насущний? Якісни тобі сняться чи вже нема чому снитися?Душа прокинулась та йпитаєСама у себе: чому одна?Немає в кого спитати:Золото замість тата,Замість мами – глухастіна.Як би не було, душа прокинулась! Але одна.. Чому?Напевне. Брате,відповідь тобі на це недам…
Стор. 2
Я вже не знаю… я вже втомивсь боротись, а вони ідосі байдужі. Я так боюсь і сам заснути. А у душі хорнових думок, ціла хвиля нових «не так». Вони небачать дна і нікому дістати перлину з рук Посейдона.О горе! Небом неприхищені долоні! Ми вже не люди,ні. Ми манекени…нестерпно чужа земля. І все чуже.Замість тата - блиск мертвого золота, а замість мами –безвихідь! Невидима стіна. А як її зламати? Чому всетак? Чому навколо темна лише вода? Мертва вода…Народе мій! Дістань з полиць, вкритих пилом своюкозацьку юність і пам’ять. І прочитай свої рядки,написані простором і небом! Чому не встиг розписатипо – українському сонце? Чому замість тебе на ньомуінші намалювали двоголового орла в коронахцарських?!? Твій простір вже не пахне ні вишневимцвітом, ані вербами, як колись, не первозданністю, ні.Чому все так? Що сталося в тобі? Чому душа одна?Що вона для безмежності?А нам з тобою своєробити:Відкрити очі і далі йтиІ зуби сильно стиснувши,маму ніжно любити.Хто ж тоді, як не ми,брати?Нестерпна рідна земля… Чужа, чужа, чужа. Але жбатьківщину не обирають і совість диктує свої права.До дна її допити душа не дає.Я чую голос янгола:
С
иній сон в долоняхнеба…
В
ійна в душі, в собісамому.
Я
знаю добре:
Т
и будеш вище. А покищо…
О
чі бачать і мовчать.
С
вітло спить…
Л
ьоду більше, ніжтепла… -
А
що ж буде далі? –
В
есна настане!
P. S.
А ви , брати? Хто ви є? Вхолодних руках гаряче серце. Аз нього ллється вража кров.Пече і боляче. Скривавленіруки простягнені до неба. Але ж… Як зняти серце з долонь?Вже сил нема його тримати. Іне тому. Що важко. А тому, щопече. Боляче…Хто ви є? Спитеі бачите милі сни. Напівсни.. і життя навпіл. Ходитенепритомні. А вас так і валить з ніг. Болять пусті дні. Ачим не життя?Хто ви є?Холодно. Весна настане чи ні – невідомо. Лишаєтьсявічна зима. І холод… Брати, а вам? Вам холодно? Вистоїте на протязі життя – пустого й темного. Закрийтедушу, бо протягне.Хто ви є?Любов співала і від забутості кричала. Проте, її ніхто неслухав. Не міг слухати. Ви! Ви її не помічали. Не хотілипомічати. А вже пізно…на її кар’єрі поставленонепроламний хрест, змурований з цеглинок вашогомовчання. А Вона…вона сховалася у просторі вічногоблагання – за ширмою безмежного не існування…небуття… Забуття…Хто ви є?Погляньте на себе! Ви роботи. Залізо й більш нічого. Йдуша у вас залізна. Закута в крицю. І від постійних слізвже заіржавіла. ЇЇ пора до брухту…А що ви п’єте – бензин чивино?А які сни вам сняться?Хто ви є?
Білик Микола 10- Б
Зорепад
Був день – поганий і складний,Невже скінчився і забіг за обрій?Та важко так чомусь душі моїйНевже нічого не вдалось сьогодні?
День, що минув, - ти відпусти мене!Ніченько, приборкай усі думи!Зіроньки, нехай ваш дощ лине́,Змиє всі знущання і всі глуми.Кажуть, я погана і дурна,( І чого не видумають люди! )Знаємо лиш я та ніч одна,Як моя душа все світле любить.
Я люблю дітей, весну, ліси,Веселий, гарний танок.Жити я люблю. Та більш за все -Наш запорізький ранок.
Стор. 6
Олена Здановська – чарівна гостяконцерту,присвяченогоювілеюколегіуму, якийвідбувся 18квітня.
of 00
джалапита (квітень 2007)
504 Reads
Info and Rating
| Category: | Uncategorized. |
| Rating: | |
| Upload Date: | 07/10/2009 |
| Copyright: | Attribution Non-commercial |
| Tags: |
Leave a Comment