Південноукраїнський національний педагогічний університет

ім. К.Д. Ушинського

Узгоджено Затверджено
05.03.10 05.03.10
Підпис вчителя-наставника Підпис методиста
Тюлякова Н.В.

Виховний захід «У полоні Музи і Долі»

студентки IV курсу 4 групи
історико-філологічного факультету
Гончарової Ольги Олегівни

09.03.10 Одеська гімназія №9, 5-Г клас

 У полоні Музи і Долі
(Літературно-музичне дійство про життєвий і творчий шлях
Т.Г.Шевченка)
Мета: розширити знання учнів про життя Т.Шевченка, ознайомити із
творами з «Кобзаря», які не передбачені програмою; виховувати
почуття любові і шани до генія думки і слова, його творчої спадщини.
Місце проведення: актовий зал. Святково прибрана сцена. На чільному
місці
портрет Шевченка, на плакаті слова:
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Учасники: Тарас-пастушок, Оксана, ведучий і ведуча, хлопці-читці (4), двоє
чоловіків, Муза, Доля, ансамбль, учнівський хор.
(На сцену, хльоскаючи довгою лозиною, входить Тарас-пастушок, босий, у
домотканій сорочці з грубого полотна.)

Тарас (вдивляючись у протилежний бік сцени). Як прийде – скажу: ти моя

зіронька.
(З’являється Оксана, у вишиванці, боса).
Тарас. – Оксано, це ти?
Оксана. – А то ж хто.
– Проти череди?
– А то ж куди.
– Ось іди сюди, щось скажу.
– І звідсіль почую.
– Знаєш, я кидаю вже дяка, піду у Лисянку.
– А чого? Не помирили?
– Ні, не те, буду там учитися на маляра. Років за два буду маляр.
– А що вже як маляр?
– Як що? Що схотів, те й намалював: схотів – дерево, схотів – хату, а
схотів – козака. Зароблю грошей – поставлю хату з віконницями.
Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях…козака
змалюю. Тебе змалюю…хочеш?
– Таке ти й вигадаєш!
– Знаєш оту пісню: «Ох, зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?
– Ну, то що?
 – Зіронька – то це ти!
– Таке прирівняв! Чим же я до неї подібна?
– Така гарна.
– А от кажуть Ткаченкова Варя краща.
– Немає кращої за тебе!
– На всю Кирилівку?
– І на всю Кирилівку, і на весь світ!
(Оксанка похопилась і кинулась бігти).
– Моя матінко! Що ж мені буде!
(Тарас біжить за нею. За сценою звучить пісня: «Ох, зійди, зійди,
зіронько та й вечірняя».)
(На сцену виходять ведучі: хлопчик і дівчинка).
Ведуча. Дві недолі спіткали Тараса Шевченка у дитинстві: раннє сирітство
і кріпацька неволя. Залишившись без батька – матері, ким тільки він не був:
підпасичем у діда Уласа, наймитом у дяка. Босий, напівголодний і холодний.
Одним словом, сиротина.
Ведучий. Та не знав Тарас, що є недоля, страшніша навіть за сирітство, це
неволя панська. Попихач-наймит, козачок, хлопчик-слуга на побігеньках. І ні
кроку без дозволу пана чи панії. Коли почалася служба у пана Енгельгардта –
тоді закінчилася для нього воля.
Ведуча. Не дав Господь Тарасові талану, зате щедро наділив його
талантом. І не одним. Жага малого хлоп’яти до малювання переросла у
талант маляра і художника.
Ведучий. Любов до рідного краю пробудила у ньому талант поета і співця.
І стали недоля і неволя на папері «сумними рядами», бо прийшли до нього
його дві посестри – Доля і Муза.
(Діти на народних інструментах виконують «Думи мої, думи». Входять
хлопчики-читці).
Перший читець.
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу…І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята –
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати –
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!
І хлинули сльози,

Тяжкі сльози…А, дівчина

При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала… .

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало
Моє…лани, гаї, сади! …
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води. («Мені тринадцятий минало»)
Другий читець.
Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали,
Старі зарані повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи. («Ми вкупочці колись росли»).
Третій читець.
Ми заспівали, розійшлись,
Без сльоз і без розмови,
Чи зійдемося ж знову?
Чи заспіваємо коли?
А може, й те…Та де? Якими?
І заспіваємо яку?
Не тут і, певне, не такими!
І заспіваєм не таку!
І тут невесело співали,
Бо й тут невесело було,
Та все-таки якось жилось,
Принаймні вкупі сумували,
Згадавши той веселий край,
І Дніпр той дужий, крутогорий,
І молодеє теє горе!..
І молодий той грішний рай!
Четвертий читець.
Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилиться, –
Хоч з гори та в воду!
Утопився б молоденький,
Щоб не нудить світом;
Утопився б, – тяжко жити,
І нема де дітись.
В того доля ходить полем –
Колоски збирає;
А моя десь, ледащиця,
За морем блукає.
…………………………..
Читець (Голос за сценою).
Пішов козак сумуючи,
Нікого не кинув;
Шукав долі в чужім полі
Та там і загинув.
Умираючи, дивився,
Де сонечко сяє..!
Тяжко-важко умирати
У чужому краю!
(Хлопці відходять у глибину сцени. Ведучі виступають наперед.)
Ведучий. «Звенигородщина, – співучий куток України, в ньому Кирилівка–
не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах
невідомих поетів, що звуть їх народними піснями». Ще змалку полинув
Тарас у вир пісні, яка стала пізніше життєдайною силою для власних творів.
Так народжувався перший талант – талант поета.
Ведуча. «В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між
людьми малярів. Мабуть, через те, що край такий, хоч малюй: в садах та
зорях… Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева».
Малював, наймитуючи у дяка, терпів знущання, але терпів, бо жага до
малярства була сильнішою за усі кривди. Там, у рідній стороні, народжувався
другий талант – талант художника.
(Чути пісню «По діброві вітер виє». На сцену виходять двоє чоловіків,
ідуть вздовж сцени, розмовляючи).
– Що воно ото за підголоска виводить, не розбереш – хлопець чи
дівчина?
– Та це Григора Шевченка Тарас так тягне, як старий.
– Добрий співака, мабуть, вийде з отого головатого хлопця. Еге ж!
– Та ж воно сирота. Хоч би до архирейського хору взяли.
(Виходять.)
Ведучий.
Чудовий голос Шевченка не раз і не два ставав йому у пригоді, зрештою,
був окрасою його життя.
(На сцену у вишиванках і стрічках виходять дівчатка. У кожної в руках
малюнок-ілюстрація на твір Т.Шевченка. Під музику з малюнками дівчата
проходять 2-3 рази по колу і дівчинка читає поезію Шевченка, яка б
відповідала ілюстрації.)
1 дівчина.
І барвінком, і рутою,
І рястом квітчає
Весна землю, мов дівчину
В зеленому гаї…
2 дівчина.
Вітер з гаєм розмовляє,
Шепче з осокою;
Пливе човен по Дунаю
Один за водою...
3 дівчина.
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
4 дівчина.
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину.
5 дівчина.
Із-за лісу, з-за туману
Місяць випливає;
Червоніє круглолиций,
Горить, а не сяє…
6 дівчина.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпочуться качаточка
Поміж осокою.
(Дівчатка під музику знову проходять по колу і виходять. На сцену
виходять ведучі.)
Ведучий. І став Шевченко кобзарем-співцем дум народних. Пісні на слова
його віршів пішли між людьми і давно стали народними.
Ведуча. У них – краса українських степів і рев Дніпра могутній, туга за
рідним краєм і розмова з одинокою зорею, що світить у душу. У них –
весняний подих волі і світла мрія про краще майбутнє України.
(Ансамбль учнів або тріо виконують пісні на слова Шевченка «Зоре моя
вечірняя», «Садок вишневий коло хати» та інші.)
Ведучий. Із народного напившись джерела, зберігши у серці своєму
найрідніші образи, помандрував Тарас у широкі світи. А поруч нього ішли
дві посестри його – Муза і Доля.
(Входять дві дівчинки - одна із емблемою-музою на голові, інша у легкому
одязі із прозорою накидкою на голові.)
Муза. Скажи ж бо, Доле, що готуєш ти Шевченкові отсему?
 Доля. Готую шлях широкий, визнання і славу.
Муза. А що ж мені робити?
Доля. Ти стань за плечима Тараса, полюби його, осіни його розум, підніми
його на крилах таланту.
Муза. Чи ж гідний він поетом вкраїнським, кобзарем народним назватись?
Доля. О посестро моя! Вкраїна давно вже чекає такого співця. (Відходить
вглиб сцени. Входить Тарас.)
Тарас.
Анумо знову віршувать.
Звичайне, нищком. Нумо знову,
Поки новинка на основі,
Старинку божу лицювать.
………………………………..
Не проклену ж тебе, доле,
А буду ховатись
За валами. Та нищечком
Буду віршувати…
(Хоче вийти. Доля і Муза підходять до нього і стають поруч.)
Тарас (звертається до Музи).
А ти, пречистая, святая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла.
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила,
І колихала, і співала,
І чари діяла… І я…
О чарівниченько моя!
…………………………….
Моя порадонько святая!
Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано
Витай за мною і учи,
Учи неможними устами
Казати правду. Поможи
Молитву діяти до краю…(Кланяється Музі)
Тарас (звертається до Долі).
Мені, моя доле,
Дай на себе подивитись,
Дай і пригорнутись
Під крилом твоїм любенько…
Доля (обнявши Тараса)
Учися, серденько, колись
З нас будуть люди…
Тарас.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
(Відходять у глибину сцени. На сцену входять усі учасники свята.)
Ведуча. А слава – не забарилась. 1840-ий рік – перше видання «Кобзаря»
Тараса Шевченка. І відтоді до наших днів Україна славить великого Кобзаря.
Ведучий. Український народ гордиться своїм Пророком і генієм, співцем
волі і провісником нового життя. «Кобзар» Тараса Шевченка – книга, що не
знає забуття.
(Учні-учасники свята із квітами в руках підходять на край сцени.)
Перший читець.
Він здобув нам славу,
Як ніхто на світі
А та наша слава
Не вмре, не загине,
Наш Тарас Шевченко –
Сонце України.
Другий читець.
Він зорею сіяє в прийдешнім віку,
Сходить хлібом духовним на яр-рушнику
У розкриллі земних і заобрійних трас
Височіє над світом великий Тарас.
Третій читець.
Спи спокійно, Тарасе!
Нащадки твої
Словом шани й любові тебе пом’янули.
І народи Вкраїни
Заповітів твоїх не забули.
Учениця.
Отче наш, Тарасе всемогучій,
Що створив нас генієм своїм
На моїй землі, як правда сущий,
Б’ющий у неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь;
Віку двадцять першого предтечо,
Я до тебе одного молюсь…

Да святиться слава-блискавиця,
Що несе у вічну далечінь
Нашу думу й пісню. Да святиться
Між народами твоє ім’я. Амінь. (Д.Павличко «Молитва»)
(Звучить мелодія «Заповіту», співають всі учасники свята.)