ПЛАН

Вступ.........................................................................................................................3

Розділ 1. Внесок І. Котляревського у формування сучасної української

мови..........................................................................................................................6
1.1. Літературні мови України..........................................................................6
1.2. Нова українська літературна мова Котляревського................................8
1.3. Дослідження мовних засобів І. Котляревського....................................13

Розділ 2. Мовні засоби «Енеїди» Котляревського.........................................19

Висновок................................................................................................................42
Список використаної літератури.........................................................................46
 Вступ

«Європа – скарбниця мов». Так звучить гасло Ради Європи до 2001

року, проголошеного Європейським роком мов. Коли б до цієї скарбниці
приймали тільки писемні мови, тоді українцям – як і румунам, росіянам або
сучасним грекам – довелося б показувати свої останні «письмові перепустки»
хіба що 200-річних нових літературних мов.
Однак писемна мова – це, виявляється, ще не все. І тут ми не гірші й не
кращі від інших, лише трохи забарилися, бо донедавна були найбільшим
бездержавним народом Європи. Дехто з європейців кодифікував свої мови
раніше (як-от ірландці або французи), дехто – пізніше (італійці, німці), а ще
хтось – і зовсім недавно (румуни, норвежці).
Сподіваймося, що й в Україні за наступні 100 років її незалежності
пристрасті нормування письмової мови також уляжуться.
Перед схожими проблемами опинилася свого часу й італійська мова в
об'єднаній державі, яка періодично ще й досі повертається до їх
розв'язання, – і це при тому, що Данте, здавалося б, заклав тут надійні
підвалини сучасної писемної мови ще в XIV ст. у своєму основоположному
творі «Про народну мову» (1303-1307). А норвезька, яка дотепер має дві
писемні норми, і обидві пізні, хоча народні діалекти її тривають
безперервно від часів вікінгів? Тим часом писемна мова, дуже близька до
справжньої давньонорвезької, утрималася як літературна зовсім в іншій
країні – Ісландії... Фінська, доіндоєвропейська мова Північної Європи,
письмово засвідчена «лише» від XVI ст. Нарешті баскійська витворила єдину
літературну норму якихось 20 років тому, дарма що діалекти її – найстарші
в Європі, бо на 20 тис. років (!) давніші від часу появи перших
індоєвропейців на Балканах і фактично є живим залишком палеоліту [2].
Висновок один: діалектні «стовбури» цих мов – прадавні, а
літературний «цвіт» – молодий.

3
 Вище зазначені положення визначають актуальність досліджуваної
теми.
Лінгвістичний дискурс другої половини XX ст. визначив
антиномічність лінгвістики як єдності двох протилежних, але одночасно
логічно обгрунтованих методологічних засад дослідження, що виявляються
диспозиціонально у структурно-формальній, з одного боку, і
феноменологічній — із другого боку, проекціях. Дослідницька пошуковість
конкретизує виділені проекції в продуктивні напрямки історико-
лінгвістичних студій в українському мовознавстві (Г. П. Півторак, В. В.
Німчук, В. М. Русанівський та ін.), порівняльної типології мов (А.
Непокупний та ін.), системної та функціональної граматики (К. Г.
Городенська, А. П. Грищенко, І. В. Вихованець, Л. О. Кадомцева та ін.),
структурної та прикладної лінгвістики (В. С. Перебийніс та ін.),
фонетики (Н. І. Тоцька), загальної теорії мови (О. С. Мельничук, К.М.
Тищенко та ін.). Проте на маргінесі наукових студій і досі
залишаються актуальні питання філософії мови і мови у філософії,
теоретичне моделювання спеціального гносеологічного дискурсу і його
зв'язку з мовною реальністю (окремо виділяються глибокі роботи Д. І.
Руденка). Засадничо не окреслено сутнісну природу аргументації
лінгвістичних узагальнень, що є теоретичною антиномією між
абстрактним об'єктивізмом й індивідуалістичним суб'єктивізмом [1].
Концептуальність абстрактного об'єктивізму спирається на тезу про
мову як даність, стійку, незмінну систему нормативно тотожних мовних
форм, що передує індивідуальній свідомості, є узусом для неї і,
відповідно, не перетинається з об'єктами, віднесеними до аксіологічної
проблематики.
Засадничі принципи, яких зобов'язане було дотримуватися радянське
літературознавство, – класовий підхід до оцінки історичних і мистецьких
явищ, політичний москвоцентрнзм і абсолютизація реалістичного типу
творчості, – помітко перешкодили об'єктивному дослідженню творчої

4
спадщини І. Котляревського, хоча окремі здобутки в останні десятиліття все-
таки були (наукові монографії А.Шамрая, М.Яценка, Є.Кирнлюка тощо).
Сьогодні перспективним шляхом оновленого прочитання творів зачинателя
нового українського письменства бачиться розгляд їх крізь призму
загальнолюдських цінностей, української національної ідеї, літературно-
художніх напрямів і течій, з освоенням, переосмисленням і синтезом усіх тих
надбань у вивченні феномена Котляревського, що їх має літературознавча
думка і в Україні, і за її межами [17].
Одним з дискусійних у дослідженні «Енеїди» й досі залишається
питання про характерні особливості й окремі риси певних літературних
напрямів і течій.
Порівняння мови Котляревського й мови сучасності в сьогоднішніх
дослідженнях не зустрічається. Але багато наукових робіт по вивченню мови
Котляревського вже написано, на них й буде ґрунтуватися наше дослідження.
Предмет дослідження – мова бурлеску.
Об’єктом дослідження є мовні засоби І. Котляревського, які він
використовує в творі «Енеїда».
Мета роботи – порівняти засоби мови «Енеїди» Котляревського та
сучасної мови.
Для досягнення мети роботи потрібно виконати такі задачі:
1. Дослідити внесок І. Котляревського у формування сучасної
української мови.
2. Охарактеризувати мовні засоби «Енеїди»
3. Зробити висновки про дослідження теми.
При написанні роботи використовувались наукові праці з дослідження
творчості Котляревського, праці з історії української мови та літератури,
мовознавства.

5
 Розділ 1. Внесок І. Котляревського у формування сучасної
української мови

1.1. Літературні мови України

Коли йдеться про українську писемну мову, то тут також живі народні
діалекти значно давніші від неї, адже в Україні, як доводить Ю. Шевельов,
«тяглість живої, «природної», «нерукотворної» мови існує близько 1300
років» [3]. Коли ж мають рацію іраністи (В. Абаєв та ін.) і фрикативне г є
рисою української мови, успадкованою від іранців (скіфів, сарматів,
аланів), тоді цей вік доведеться подовжити ще на сім століть углиб
праслов'янської доби. Зрозуміло, що переважна частина історії існування
такого поважного за віком діалектного утворення від часів появи перших
українських рис (фрикативне г, дж, кв/цв, тверде р, перехід о, е в і )
пройшла лише в усному діалектному, переважно сільському середовищі.
Тут-таки слід застерегти, що українські говірки не всі однаково давні.
Найстарші серед них – західні й північні (поліські), вцілілі від
домонгольських часів. Згодом, за «української реконкісти» в пізньому
середньовіччі були започатковані мішані говірки Вінниччини, Черкащини,
Полтавщини, Слобожанщини. Найпізніше, у XVIII ст. – територіально
найбільші степові говірки Таврії та Кубані.
З відомих історичних причин упродовж тривалого, майже
двотисячолітнього часу існування українського говіркового масиву на його
території для задоволення суспільних немісцевих, понадлокальних потреб
було вживано кілька писемних мов.
Хронологічно першою літературною мовою України була мова
моравсько-македонсько-болгарська за походженням – церковнослов'янська, в
її києворуській відміні – від часу хрещення киян у 988 році. Як зазначає
Ю. Шевельов, «наявність такої літературної церковнослов'янської мови до
нашої проблеми генези української мови має побічний стосунок», і додає:

6
«зрештою, для середньовіччя були типові понаднаціональні, церквою плекані
(але до церкви не обмежені) літературні мови, як у країнах католицької
церкви – латина». З плином часу до цієї першої писемної мови в Україні
проникали місцеві діалектні домішки – «не так програмово чи в намірі, як
через брак тренування й освіти, хоча згодом деякі з них і були
легалізовані» [3]. Занепад цієї першої писемної мови був зумовлений
політичним занепадом першої Київської держави з подальшим
винародовленням давньої панівної еліти (хоча дрібна українська шляхта
довший час ще залишалася при своєму народі).
Друга писемна мова України – це мова військової гетьманської
канцелярії XVI-XVII ст., мова судочинства, згодом – адміністративна мова
Гетьманщини.
Вона просякнута полонізмами й локалізмами, з дедалі більш
латинським синтаксисом, однак пов'язана і з церковнослов'янською саме
своєю писемною, писарською традицією. Вживана також у Білорусі, вона
функціонувала як офіційна в Литовській державі, нею складено Литовські
статути. Занепала вона разом з Гетьманщиною і черговим винародовленням
частини еліти (Прокопович, Сковорода, Гоголь).
Третя письмова мова України (Котляревський, Квітка, Гулак,
Шевченко) заступає другу майже одразу по занепаді її, причому демонструє
раптом форми вдивовиж розвинені, несподівано довершені, пластично
досконалі – з перших же рядків «Енеїди» І. Котляревського (1798 року). Не
потребує доведення, що ця мова виросла з «готового» живильного
середовища, відтворила готові форми усної побутової українськомовної
стихії, цебто нарешті стала найближчим письмовим відображенням живих
говірок: у випадку «Енеїди» – «вимішаних» говірок Полтавщини [28].
Були в розвитку цієї третьої писемної мови України дві норми, щодо
яких М. Грушевський в одній із статтей 1906 року висловив пересторогу: як
так піде далі, то з одного етносу вийде дві різні нації – наддніпрянці й
галичани [4].

7
 1.2. Нова українська літературна мова Котляревського

Вихід у 1798 році в Петербурзі «Енеїди» Івана Котляревського

передумовив типологію та усю подальшу історію не лише нової української
літератури та національної ідентичності, а й нової української літературної
мови.
Ця мова з'явилася і розвивалась у період десакралізованного
відношення до мови як такої. Також вона мала принципово народну основу,
звідси її «одномірність», за Б. Унбегауном, або «одноплановість», за А.
Бемом, тобто зосередженість лише на побутовій, низькій, емпіричній лексиці,
що різнило її з російською літературною мовою, яка протягом XVII—XIX
століть синтезувала у собі дві стихії — і церковнослов'янську, і народну
великоруську [11]. До другої половини XVIII століття на Сході України
широко вживалася (у богослов'ї, філософії, науці, в художній літературі, в
діловому обігу, в освіті та ін.) староукраїнська книжна або так звана «проста»
мова [5] — повноцінна «двомірна» літературна мова, в якій синтезувалися
церковнослов'янський книжний та народний мовні пласти. Очевидно, що за
умови державної незалежності України чи за умови невтручання російського
уряду в українські культурні справи ця мова могла б розвинутись у
самодостатнє явище, аналогічне російській мові [7]. Але політика
московських царів, а згодом і петербурзьких імператорів була спрямована на
створення єдиного загальноімперського (так званого «общерусского»)
культурного простору для «високої» (тобто інтелігентської) культури, де
функціонувала б лише російська літературна мова. Тому офіційна влада у
XVII-XVIII століттях винищувала перш за все не народну українську мову,
яка принципово не змогла б конкурувати з російською [8], а саме літературну
«просту» мову. Петро І в указі од 5 жовтня 1720 року повеліває книги Києво-
Печерської та Чернігівської типографій «для совершенного согласия с
великороссийскими… справливать прежде печати, дабы никакой розни и
особливого наречия во оных не было» [10]. Катерина ІІ кількома указами у

8
1780-х роках заборонила використовувати «просту» мову для викладання в
українських учбових закладах, зокрема в Києво-Могилянській Академії,
щоби «для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в
Империи нашей узаконенный» [11]. У православній церкві замість
українського ізводу церковнослов'янської мови насаджувався
загальноімперський, оснований на великоруській вимові.
Таким чином, у другій половині XVIII століття у середовищі
східноукраїнської освіченої верстви місце «простої», староукраїнської мови
займає «славенороссийский язык» — нова російська літературна мова, що
утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов'янської, великоруських
діалектів та «простого языка» (офіційної мови петровської доби), і поступово
утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та
середньому стилістичних рівнях, а українська мова — на низькому. У рамках
цієї ієрархії, що існувала впродовж першої половини ХІХ століття,
українська і російська мови не протиставляються, а ніби доповнюють одна
одну, і вибір мови кожним автором обумовлюється жанром твору.
Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як типологічно
репрезентативне явище — як досить характерну для представника освіченої
верстви Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX століття (що
складалася з дрібної шляхти, урядовців, духовенства, інтелігенції) — про це
свідчить хоча б феномен його популярності у цих колах. Така свідомість
зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їх
використанні, — фактично вона вихована на теорії «трьох стилів», яка
притаманна класицистичній та барокковій естетикам. Теорія функціональних
стилів, та й самі ці стилі почнуть формуватися в українській мові пізніше;
остаточно вони не сформовані й донині [26].
Низький стиль, що має місце в бурлескно-травестійній «Енеїді» та в
сатиричній «Пісні на новий 1805 год князю Куракіну» твориться з різних
лексичних пластів, але домінує там саме народна лексика. Відгомін «простої»
чи староукраїнської мови знаходимо в перших частинах «Енеїди», але вже у

9
драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна — селянсько-
міщанська. Проте, при всьому натуралізмі, мова драматичних персонажів
Котляревського — селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи,
Виборного, Тетяни, Михайла Чупруна) — скоріше схожа на «галантну
стилізацію», що мала місце в українських бароккових інтермедіях XVII-
XVIII століть, ніж на копіювання розмовної мови полтавського
простонароддя.
У такому разі мовну ієрархію у творах Котляревського, де вищий
щабель займає «славеноросійська» — пов'язаний з сакральними моитвами
варіант російської мови, середній — стилістично нейтральний варіант
російської, а нижчий — українська мова, що спирається на місцевий діалект,
із деякими застереженнями, можна порівняти з мовною диглосією, коли, за
Б.А. Успенським, дві мовні системи співіснують у межах одного мовного
колективу, а функції цих двох систем знаходяться у додатковому розподілі,
що відповідає функціям однієї мови у звичайній (недиглосійній) ситуації
[19].
Розрив між «простою» мовою та новою українською літературною
мовою — це аж ніяк не проблема зміни домінуючого лексичного масиву (з
південно-західних говірок на південно-східні) [23] — навпаки, М.А.
Жовтобрюх твердить про лексичну наступність між староукраїнською та
мовою Котляревського [23]. Це насамперед інверсія в мовній свідомості, що
відбулася у загальному контексті секуляризації культури.
Як зазначає Б.А. Успенський, російська літературна мова XVIII
століття, з одного боку, протиставляється церковнослов'янській, з іншого —
приймає на себе її функції [25], що можна сказати й про староукраїнську або
«просту» мову того ж часу. Нова українська літературна мова втрачає таку
амбівалентність та корелятивність із церковнослов'янською, з чим пов'язане
звуження сфери її вживання.
Творчий метод «Енеїди» Котляревського дослідники пов'язували з
різними літературними напрямами і течіями. Д.Чижевський зараховував її до

10
«певного гатунку клясичної поетики», класифікував як «героїчно-комічну
поему» і водночас — як травестію, що зберігає зв'язок зі старою традицією
«бурлескних» творів [32]. У працях М.Яценка, насамперед у монографії «На
рубежі літературних епох...» — найгрунтовнішому дослідженні про
українську «Енеїду», переконливо обгрунтовано, що поема Котляревського
— «твір у повному розумінні перехідний від канонічного письма до поетики
реалістичного типу»: «в «Енеїді» Котляревський ще стоїть між класицизмом
(в його «низькому» бурлескному жанрі) і просвітительським реалізмом» [33];
характерна для просвітительського реалізму подвійність мотивування
людської поведінки (суспільною детермінованістю і незмінною людською
«природою») «поєднується в поемі з типовою для класицизму
раціоналістичною вимогою повного підпорядкування особистих інтересів
людини інтересам державним, з утвердженням моральної відповідальності
індивіда перед суспільством» [34]. Ці просвітительсько-класицистичні
вимоги не залишаються в «Енеїді» Котляревського непорушними; «одним з
головних факторів», які в цьому творі «руйнували статичність і умовність
класицистичного мислення, стала народна сміхова культура» [33]. Вдаючись
до її реконструкції і намагаючись, у просвітительському дусі, поставити її
«на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і
суспільним, між людиною і державою», «письменник об'єктивно
протиставляє офіційному світові всезагальних обов'язків, які визначають
особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів – як
саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах
«природної» народної моралі» [35].
Рух до просвітительського реалізму в українській «Енеїді» пов'язаний і
з тим, що травестія Вергілієвої поеми набула під пером Котляревського
ознак етологічного (нравоописового) жанру, – завдяки всебічній українізації
латинського тексту, вийшла ледь чи не енциклопедична, хоча й не вичерпна,
картина української старожитності. Причому риси реалістичності в «Енеїді»
Котляревського виявляються не тільки у «висвітленні народного життя» –

11
«відображенні застиглих і традиційних форм народного побуту» [27], а також
побуту української шляхти (звичаїв, обрядів, свят, народних вірувань і
прикмет ворожіння, народної медицини, одягу, житла, харчування, розваг,
ігор, танців, інтер'єру поміщицьких кімнат і селянських хат тощо), а й у тому,
що «Котляревський, малюючи побут і звичаї, розкриває станову і класову
структуру суспільства як неурівноважену систему різнодіючих сил,
спрямованих на задоволення власних егоїстичних інтересів», причому
«яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчує загальний занепад моральності
серед усіх членів суспільства – від панів до слуг» [34], хоч усе-таки соціальна
несправедливість і зло в поемі зосереджені переважно в поміщицько-
чиновницькому середовищі.
Таким чином, саме Іван Котляревський заклав підвалини тієї типології
української літературної мови, які передумовили в майбутньому її
стилістичну обмеженість, «додатковість», відсутність або недорозвиненість
окремих функціональних стилів, ворожість щодо церковнослов'янської
книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. Якщо нова
російська літературна мова творилася шляхом генетичної наступності —
шляхом русифікації церковнослов'янської мови, то нова українська
літературна мова в Російській імперії творилася, особливо після
Котляревського, за моделлю західнослов'янських мов [2] — шляхом відриву
та відштовхування од сакральних контекстів та сфер вживання [2].
Саме Котляревський створив нову українську національну ідентичність
за структурною моделлю «доповнення» імперської ідентичності:
національно-політична свідомість стверджувалася як варіант місцевого чи
регіонального («крайового») патріотизму, що додається до патріотизму
загальнодержавного, звідси й парадигма національної літературної мови як
додатку до «великої», загальноімперської літературної мови, а нової
літератури — як словесності для «домашнього вжитку» освіченою частиною
народу чи для розваги місцевого та петербургського панства [22].

12
 1.3. Дослідження мовних засобів І. Котляревського

В кінці XVIII-го століття в Европі зачав сильно ширитися новий

напрям в літературі й культурі, — стали цікавитися всім народним, усім
своїм національним, особливо давнім. Скрізь почали досліджувати своє
минуле, зацікавилися своєю народною мовою, народними піснями. Старий
погляд на мову простого народу, як на мову подлу, явно став падати. Цей
літературний напрям докотився й до Сходу, до Росії, й під його впливом
розпочалася й тут доба відродження свого національного. В українській
літературі ця доба принесла також сильне й цінне пожвавлення своєї
національної літератури, що розпочав у нас Іван Котляревський (1769-1838).
Як я вище вияснював, українська література живою мовою не
припинялася в нас ніколи, в тому й за XVIII віку, хоч і зійшла вона на
«подлий стиль». Нове було тільки те, що провідні українські верстви на
Правобережжі сполонізувалися й покатоличилися, а на Лівобережжі
помосковилися, поставали панами й відірвалися від свого рідного народу,
тепер закріпощеного в польську чи російську неволю, відірвалися й від його
мови. Український народ утратив усе, але позосталася при ньому незмінна
душа його — його жива мова, хоч і «мужицька», «хлопська». Українська
мова й простий народ ходом історії — зрадою вищої класи — злилися тепер
в одне ціле, в одне поняття. Епітет «хлопська», «мужицька» сильно приріс до
нашої мови, особливо за XVIII століття, коли справді вона, покинена своїм
панством, стала вкінці тільки мовою селянства. Українська мова позосталася,
як той паралітик при широкій дорозі, — вона була окремою мовою, мовою
самостійною, мовою великого народу, але народу, що програв свою
державність, тому ніби нездатна для поважнішої літератури, і ця власне
думка запанувала в Україні й трималася в нас більше століття, а серед росіян
уперто держиться й тепер. Усіма вважалося, що українська мова, як мова
літератури й науки, навіки померла разом з козацтвом і Запорізькою Січчю, а

13
простий народ і його мова на увагу не бралися. Це ще відгомін старої науки
про мовні стилі [31].
Іван Котляревський народився року 1769-го в Полтаві й уже за молодих
літ, покінчивши Полтавську духовну семінарію, зацікавився українською
етнографією: збирав народні пісні, приповідки, казки й т. ін., а тому добре
знав рідну українську мову. Року 1798-го, мавши 29 літ віку, він випустив
свою славну «Енеїду». Час був такий, що з української мови й з самих
українців тільки підсміювалися, тому за цим духом часу пішов і
Котляревський, давши «Енеїду», від якої реготала не тільки вся Україна, але
й уся читацька Росія. На початку мало хто запримітив, що це поважний
літературний твір, а не проста сміховинка «подлого стилю».
Мало хто запримітив, що в боротьбі трьох стилів Котляревський
відважно став по стороні «мови подлої», надівши на неї корону «стилю
високого». Петро І своїм наказом 1720 року заборонив усякі українські
друки, — Котляревський відважно зламав цього наказа, і випустив твір свій
друком.
Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком,
став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив
українську літературну мову в друкованому творі, — він міцно зв’язав
перервану було в XVIII столітті в друках — через наказ 1720 р. — нитку
нашої літератури живою мовою.
Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді
наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну,
як на достойну поважних творів; і дійсно, крім сміховинної «Енеїди», він
тією ж мовою написав і твір «поважного» змісту — «Ода до кн. Куракина». А
в «Наталці Полтавці» та в «Москаль-Чарівнику» він дуже висміяв ту панівну
за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі
обмосковлюючись.
Треба зазначити, що і в історії розвою російської мови настав тоді
також знаменний поворотний час. Стара теорія трьох стилів, глибоко

14
запроваджена в думки письменників і читачів, остаточно впала, а з тим упали
й ті налетілості на літературну мову, що їх принесли українські вчителі.
Російська літературна мова стала помалу наближатися до мови народної, а
тим самим ставала мовою великоросійською. Думка про якийсь штучний
«общеруський язик» тим самим падала. Творцем нової російської
літературної мови став великий поет Олександр Пушкін (1799-1837), що вже
рішуче порвав з наукою про три стилі в мові.
В українській літературі це сталося трохи раніше, і зробив це
Котляревський. Ось тому 1798 рік, рік появи «Енеїди», став поворотною
історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її
наріжним каменеем [18].
На свій час мова «Енеїди» була доброю народною мовою, хоч у ній, як
у мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова, що
розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український
правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його
наступники, — літературний правопис був тоді спільний для російської й
української літератури, — в основі своїй це старий український правопис.
Ось уривок з «Енеїди» за оригіналом:

Эней бувъ паробокъ моторный

И хлопець хоть куды козакъ,
На лихо все издавсь проворный,
ЗавзятЂйшій изъ всЂхть бурлакъ.
Ho Греки якъ, спаливши Трою,
Зробили зъ неи скирду гною,
ВЂнъ, взявши торбу, тягу давъ:
Забравши всякихъ й ТроянцЂвъ,
Осмаленыхъ, якъ гира, ланцЂвъ,
Пятами зъ Трой накивавъ.

15
 Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ъ, Ђ; цікаве те,
що наше і Котляревський передає через Ђ, що звичайним було в нас і до
нього, уже в XVI-XVII віках, і частим у віці XVIII, коли писали: вЂнъ, пЂнъ і
т. ін. Цебто, як мовою, так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з
попереднім часом, з XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.
Котляревський міцно поєднав українську мову з українською
літературою — після нього справді нашою літературною мовою остаточно,
уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала
творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло
багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.
Треба сказати, що в першій чверті XIX ст. українська мова, як
спадщина попереднього, була ще широко розповсюджена серед освічених
верств в Україні, про що маємо багато свідоцтв. Українську мову шанували й
любили; наприклад, наш письменник П. Білецький-Носенко (1774-1856) року
1823-го писав: «Чехи мають свою велику літературу, — наша мова не менше
до того придатна» [8].
Через це «Енеїда» Котляревського легко сильно поширилась, і багато з
освічених українців знали її напам’ять, як пізніше й твори Гулака-
Артемовського.
Основою старої нашої літературної мови XV-XVIІІ віків була головно
мова північно-західна, що панувала не тільки по канцеляріях, але й по
книжках, з великою домішкою полонізмів. Мова ця тепер тихо впокоїлась, і
Котляревський рішуче й остаточно рве з нею, рве може й тому, що вже
просто не знав її, а пише тільки тією живою мовою, яку глибоко знав, —
мовою полтавською.
Мова ця не мала різких говіркових окремішностей (доба Руїни все
повигладжувала), а тому була легко зрозуміла не тільки для Лівобережжя,
але й для всієї України. Це вже була міцна основа нової української
літературної мови, на якій вона й почала розвиватися, бо такою основою
мова західна тепер не могла бути [16].

16
 Критичній концепції української і ширше – російсько-імлерської
дійсності в «Енеїді» сприяє те, що в ній при домінуючому значенні гумору,
радісного життєствердного сміху наявні й елементи сатири, спрямовані на
висміювання не тільки дрібних вад і гріхів людських, а й на соціально-
політичну сферу. Свого часу С.Єфремов перебільшував занедбуваний, на
його думку, дослідниками «політичний бік» сатири в «Енеіді», твердячи, що
Котляревський «сміливою рукою» назначив «широкий малюнок політичного
ладу», дав «типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхності» [9], а
все ж є підстави вважати, що в алегоричних карнавалізованих сценах з життя
«олімпського потруху» (як от: «В се врем'я в рай боги зібрались К Зевесу в
гості на обід, Пили там, їли, забавлялись, Забули наших людських бід» [12])
поет створив «сатиру на самодержавний Олімп» [21].
У травестії Котляревського Д.Чижевський знаходив також «небагато
стилістичної подібности до творів барокка», а точніше – «запізнені пародії»
на «мовні грашки» часів барокко: на своєрідний «макаронічний» стиль,
«писання двома мовами усумішку» – українською та латинською (в «Енеїді»
є «кілька, та дуже вдалих» «суто макаронічних українсько-латинських
місць»: «ужиток у римах чужих імен, з якими римуються українські»,
«комічне змішування двох мов в українізації імен»), на «шкільну мову, з
переставленням кінців слів», «на-купчення синонімів або споріднених слів»
(наприклад, у лайках деяких персонажів поеми), «численні перелічення»,
«каталоги»; за спостереженням ученого, в описі пекла поет виходив з
традицій української бароккової релігійної поезії [32].
Наслідувачі Котляревського найперше перейняли від нього смішливий
тон «Енеїди», як відгомін і данину старої науки про подлий стиль, і були
переконані, що українська мова на це тільки й здатна, бо це не літературна
мова, а тільки діялект, селянське наріччя. Про це сильно скаржився пізніш П.
Куліш, що «реготом над «Енеїдою» мало-мало не згубили самі земляки свого
новонародженого слова».

17
 Після Котляревського необхідні були колосальні націєтворчі зусилля
Тараса Шевченка, який своєю титанічною працею витворив принципово нову
національну ідентичність за моделлю «протиставлення» імперській, де
національно-політичне самоусвідомлення почало розглядатися за контрастом
до загальноімперського дискурсу, а українська культура, література та мова
— як самодостатні та потенційно незалежні од нього [30].
Але за відсутності національної держави чи етнічної автономії на
початку XIX століття єдина альтернатива культурно-політичній асиміляції
українського народу та інтелігенції полягала у створенні неповноцінної
літературної мови і, як наслідок, неповноцінної національної ідентичності та
«неповної» національної літератури. Наслідки такої мовно-етнічної
парадигми український народ відчуває й донині: для більшості населення
сучасної України українська мова знаходиться на периферії мовної
свідомості, її статус можна окреслити як статус «другої рідної» мови. Вона
використовується далеко не на всіх рівнях письмової та усної мовної
практики, а лише на окремих, найчастіше — для створення гумористичного
стилістичного ряду (це продовжує традиції української народно-сміхової
культури, естетики низового барокко XVII—XVIII століть та «Енеїди»
Котляревского) або для створення ліричного стилістичного ряду (це є
безпосереднім продовженням традицій української народної балади та поезії
романтизму, а почасти й «Наталки Полтавки») [14]. Для подолання такого
становища — для створення дискурсу сучасної української «високої»
культури та розширення сфери функціонування української мови необхідне,
крім всього іншого, й нове осмислення феномену «простої» або
староукраїнської мови, яка впродовж кількох століть була повноцінним
носієм «високих» тем та мотивів української культури.

18
 Розділ 2. Мовні засоби «Енеїди» Котляревського

Над «Енеїдою» Котляревський працював близько 30 років (з

перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 р., четверта — в 1809
р., п'ята — в 1822 р.; повністю твір завершено в 1825-1826 рр., а видано в
1842 р. вже після смерті письменника. Для написання поеми автор
скористався з досвіду своїх попередників. Близькими до обраного ними
жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-
сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гумор.
Виникла «Енеїда» на ґрунті творчості Сковороди, бурлескної та
сатиричної української літератури XVIII ст., жартівливих ліричних віршів та
інтермедій до шкільних драм, таких творів, як «Плач київських монахів»,
віршів Івана Некрашевича. Напевно, Котляревський читав твір Опанаса
Любисевича «Вергілієві пастухи, у малоросійський кобеняк переодягнені». У
роки написання «Енеїди» Котляревському, безумовно, були відомі бурлескні
поеми російських письменників Миколи Осипова, Михайла Чулкова, комедії
Миколи Фонвізіна, Василя Капніста.
Проте все це були впливи побічні. Головні джерела «Енеїди» —
реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Котляревський з уст
кобзарів, лірників не раз слухав живу історію свого народу, в історичних і
побутових піснях чув биття його вічно живого серця, своїх троянців-
козарлюг зустрічав головним чином не на сторінках Вергілієвої поеми, а
бачив їх на шляхах рідної Полтавщини, в полках, які формував на Дунаї, на
церковних картинах талановитих, хоч і безіменних, українських живописців,
читав про їхні звитяжні походи в козацьких літописах.
Поема «Енеїда» вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома
автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури,
який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи
друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою «Малороссийская
Энеида в трех частях» (на титульній сторінці – «Энеида на малороссийский

19
язык перелициованная И.Котляревским) з присвятною сторінкою
«Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается». Друге
видання «Енеїди» з'явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підго-
товлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний
текст поеми під назвою «Виргилиева Энеида, на малороссийский язык
переложенная И.Котляревским» був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже
після смерті письменника [15].
Є така легенда: коли боги ділили між людьми таланти, то одна людина
обрала собі сміх, на який до того ніхто не звернув уваги, бо не надавав
сміхові серйозного значення. І тільки потім боги схаменулися й жахнулися,
побачивши, що людина, озброєна сміхом, може бути сильнішою навіть від
них. Розповівши цю легенду, білоруський письменник Андрій Макайонок
додає: «Цією людиною був геніальний полтавець Іван Котляревський».
Ця легенда пригадується кожного разу, коли заходить мова про стиль
«Енеїди». Бурлескним є стиль твору загалом, бурлеск проймає всі художні
засоби твору, наприклад епітет: богиня Юнона — «суча дочка», метафора: «і
за гріхи їм носа втруть», уособлення: «із неба злізла ніч», порівняння: Еней
«крикнув, як на пуп». Порівняннями, і часто несподіваними для читача,
пересипана вся поема — це одна з характерних ознак стилю автора; скажімо,
сорочка в Харона «замазана була на палець, засалена, аж капав смалець».
«Енеїда» є травестійною переробкою поеми римського поета Вергілія.
Основною травестії є гумористичний підхід до серйозної теми. Вергілієва
«Енеїда» була перед Котляревським предметом перерібок в інших
літературах. Авторами таких травестій були м. ін. француз Поль Скаррон у
17-му ст., німець Альойз Блюмауер і росіянин Осіпов у 18-му ст. Кожний із
них мав іншу мету. Скаррон висміяв богів клясичного світу, Блюмауер
виступав проти релігійної нетерпимості, Осіпов звернув вістря сатири проти
п’янства й неуцтва. Котляревський знав травестію Осіпова, може й Скаррона,
але вмів зберегти свою оригінальність і вивести в своїй поемі окркмий світ
українського життя [24].

20
 В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та «олімпійських
вершителів» І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскраві
типи представників різних суспільних верств, намалював картини
української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне
існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу,
честолюбством, аморальністю, і продажна хабарницька бюрократично-
канцелярська зграя, і попівство – «халтурний рід» - всі оці людські п'явки,
кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, «що людям льготи не
давали і ставили їх за скотів», чиновники різних рангів, судді-хапуги, «які по
правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі», проворні
купчики, що «на аршинець на підборний поганий продавали крам». Всі вони,
підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя,
засуджуються автором на «вічні муки», їхнє місце в пеклі. Особливо
дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх
«мордовали і жарили зо всіх боків», «залізним пруттям підганяли», давали
«добру хльору всім по заслузі, як котам».
Гостро-сатирично зображений в «Енеїді» сучасний поетові «Олімп».
Під виглядом міфологічних «можновладців» – богів І.П.Котляревський
змальовує феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства. Зевс і
весь небесний «синкліт» дуже нагадують земні «високі сфери» - царське
оточення, сенат, департаменти, міністерства з їхнім пихатим начальством.
Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут - розпуста, паразитизм,
цілковита байдужість до життя простого люду. «Священні» війни часто
зумовлені самодурством «богів» і завдають вони незчисленні страждання
людям.
Небесні і земні «державці» намагаються «не звіра – людську кров
пролити». Вони страхом сковують людей. Але письменник проводить думку:
якщо страх перемогти, то світліше стане на світі. Еней простий, із здоровим
глуздом парубок, дійшов-таки до цього. Замість побожного схиляння перед
владарями Еней І.П.Котляревського зухвало звертається до «всемогутніх», до

21
«громовержця Зевса».
Поет і його герої беруть богів на посміх, стягають з «недосяжного»
Олімпу, дошкульним сміхом розвінчують їх. «Енеїда» осяяна світлим
гуманізмом письменника, який любить і поважає народ, вболіває за його
страждання, пишається його героїчним минулим.
Соціальні симпатії Котляревського окреслені досить виразно. Поет на
боці тих, кого принижували, топтали тодішні панівні верстви.
Під маскою гумору поет кинув сучасній йому кріпосницько-
чиновницькій суспільності гостре звинувачення, в тому, що всі помисли її
спрямовані на грабіж і здирство, знущання з простих людей і що державні
закони закріплюють цю несправедливість. Звинувачення І.П.Котляревського
були моральним осудом кріпосницького ладу, осудом, що набував виразного
громадянського звучання.
Перед Котляревським постало питання: якою мовою писати? Чи ж
можна й далі про життя народу писати мертвою книжною мовою? Іван
Петрович зробив вибір і почав писати «мужичою», тобто народною мовою.
«Педанти, — зазначав сучасник письменника, — здивувались і — замовкли.
Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити
зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони
почали сміятися». Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до
Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова
була засобом пародії, низького стилю, бо для «високих» літературних жанрів
її вважали непридатною. «Непридатною? Ні! — вирішив у якусь благосло-
венну мить великий полтавець. — Ця мова годиться і для найвищих стилів!».
За жанром «Енеїда» — травестійна бурлескна поема. Травестія (з
французької) дослівно означає переодягання. Бо й справді герої поеми
римського автора у творі Котляревського одягнені в національний одяг
українців, вживають українські національні страви й напої, співають
українські пісні, грають в народні ігри, деякі імена — українські. Їхні звичаї,
побут, життя різних соціальних станів — усе, як було в Україні у XVIII ст.

22
 Суть травестії та бурлеску — в різкому контрасті між темою й
характером її розкриття. Попередні травестії «Енеїди» так чи інакше
заперечували свою першооснову і цим зв'язували себе з нею. Котляревський
поставив перед собою іншу мету: не висміяти чи принизити оригінал, а у
відомому для всіх сюжеті дати опис зовсім нового, маловідомого досі для
світу життя українського народу. «Енеїда» Котляревського — травестія, в
якій не дотримано всіх правил жанру, швидше це героїко-комічна поема.
Отже, скориставшись твором римського класика й досвідом переробок,
Іван Котляревський пішов далі і запозичену схему наснажив живописним
національним колоритом, народним гумором, живою українською мовою.
Жанр бурлеску (від італійського burla — жарт) вимагав, щоб про
буденне говорилося «високим штилем», піднесено, а героїчний зміст
викладався зумисне вульгарно. Наприклад, богиню Юнону автор називає
«сучою дочкою», яка «розкудкудакалась, як квочка», троянців порівнює з
котами, що муркочуть, Енея — з мишею, Нептуна — з карасем, Турна — зі
стовпом тощо. Хоч би й не хотів, а мусиш сміятись, коли уявиш бога, що п'є
оковиту й заїдає оселедцем, богиню в очіпку, царицю, яка в парі з козаком
витинає гопака, царевича, який спить... у просі чи бундючних воїнів, які то
наскакують один на одного, мов блохи, то п'ють брагу, мов поросята.
Сміючись, мимоволі забуваєш, що то міфологічні персонажі античної
дійсності, а линеш уявою й думкою в Україну XVIII ст.
Проте гумор «Енеїди» — не розважальний. Ніби жартуючи,
Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст.
і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він
зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну
жадобу народу до волі. «Здоровий, життєрадісний, приперчений лукавою
іронією, а зрідка й сарказмом, Іскристий гумор, — пише мовознавець Павло
Плющ, — співзвучний українському національному характерові, є живою
душею чарівного світу, відтвореного в «Енеїді» Котляревського барвисто,
рельєфно й гомінливо». До того ж це гумор життєствердний, людина з такою

23
рисою характеру нескорима. Отже, наснаживши бурлеск і травестію новими
якостями, Котляревський подолав обмеженість цього жанру, незмірно
збагатив його.
Класик української літератури І.П.Котляревський, до того ж
родоначальник нової української мови, вживає в своїй славетній «Енеїді»
безліч вульгаризмів, приказок, мовну суміш, зниження або заміна лексичного
значення, бо хоче показати саме такою Україну, якою вона була у ХVІІІ
столітті [20]. Розглянемо приклади:

Троянців насаджавши повні,

І куди очі почухрав...;

Почухрав вжито в значенні помандрував, але вжито із досить

зниженою семантикою.

Но зла Юнона, суча дочка,

Розкудкудакалась, як квочка...;

Розкудкудакалась – в значенні розговорилась, почала дуже швидко

говорити, але вжито навмисно в розмовно-вульгарному стилі.

А те шепнула сука Геба...;.

Мутив, як на селі москаль!

Мутив вжито із семантикою розважався, залицяючись до дівчат.

Бо – хрін його не взяв – моторний...;

До слова моторний можна дібрати цілий синонімічний ряд: швидкий,

завзятий, живучий, витривалий тощо.

24
 Еней, таку уздрівши цяцю,
Не знав із ляку, де стояв;
І думав, що свою всю працю
Навіки тута потеряв...;

Цяця – тобто красуня, показна дівчина.

За тиждень там латину взнали,

Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном – домінусом,
Себе ж то звали троянус.

Додавання іншомовної морфеми до слів створює інший відтінок

значення, в даному разі – своєрідної урочистості, пафосу.
Використання таких стилістичних засобів комічного відповідає жанру
твору – бурлескно-травестійна поема.
Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України,
звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції,
стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити
вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй Любов до
батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. У боротьбі за рідну
вітчизну люди цілком змінюються: «Там лицар всякий парубійко».
Патріотичні почуття підносять гідність людини, її честь. Всією своєю
поемою І.П.Котляревський заперечував твердження, що «виняткове право»
на героїчні діяння належить лише дворянству. Дух патріотизму, за
переконанням автора «Енеїди», є «прикметою» й простих людей. В умовах
само-державно-кріпосницької дійсності така концепція звучала справді

25
сміливо.
З неповторним добродушним гумором змальовано в «Енеїді» троянців.
У їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над
привілейованими верствами суспільства. Просто і мужньо юнаки Низ і
Евріал віддають своє життя, коли цього вимагає вітчизна. «Козацька вдача»
виявляється в поведінці троянців. Це веселі, дотепні й сміливі люди; вони
завжди життєрадісні, безжурні, здатні винести на своїх плечах найбільший
тягар заради інтересів батьківщини. Найсвятіше для них – бойове товариство,
побратимство, вірність громадянському обов'язку, дружбі. Поет уславлює
«полки козацькі», що «як гріявуть, сотнями ударять, перед себе списи
наставлять, то мов мітлою все метуть».
Відчайдушні гуляки в «Енеїді» («пройдисвіти» і «голодранці»)
обертаються на справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над
усе ставлять славу і військову доблесть, їх не ваблять розкіш і багатство;
воля – ось чого вони прагнуть і заради неї готові битися до останньої краплі
крові. Троянці – господарі землі, справжні її володарі. Боги ж – «олімпійці»,
«вседержителі» - мізерні й смішні порівняно з ними – мужніми,
безстрашними, з'єднаними товариськими узами. У цьому незаперечний
громадянський пафос «Енеїди» І.П.Котляревського.
Поема «Енеїда» в своїй суті твір реалістичний, побудований на
життєвій основі. Автор її раз у раз говорить про потребу стати ближче до
реального життя, про те, що, власне, в цьому – завдання і смисл поезії [22].
Живопис І.П.Котляревського цілком земний, наскрізь пройнятий
«людським духом», людськими радощами. Все тут виблискує сонцем, дихає
на повні груди. Все пройняте молодецтвом, що не знає впину. Поет не
приховує, що песимізм, мінорний тон не в його дусі.
Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор,
нахил до шаржування. Ось Евріалова мати, зачувши про смерть сина,
«кричала, ґедзалась, качалась, кувікала, як порося...». Сміх покриває собою
все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, «як для

26
панського вуха», але завжди щирий, здоровий. Проте добродушний гумор
нерідко поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі, коли йдеться про
ворожі народові верстви. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків, де
поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про забуту
повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються тут з гіршою
докорами на адресу байдужих, з уболіванням за долю трудящої людини [3].
Новаторство поетичної творчості І.П.Котляревського виступає в поемі
досить виразно. Письменник протиставляє свою музу традиційним «старим»
музам, віджилим літературним канонам:

Ох, скільки муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!
Укрили б зверху вниз Парнас.
Я музу кличу не такую:
Веселу, гарну, молодую;
Старих нехай брика Пегас.

Поетова муза сповнена життя. Щедрою рукою майстра розкидано в

поемі влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі. В текст
широко вводяться ліричні репліки, схвильовані вигуки, колоритні діалоги й
монологи. Усе тут комічне, гротескне і водночас психологічно виправдане,
внутрішньо умотивоване. Народне слово в устах поета відсвічує всіма
відтінками здорового сміху – від доброзичливого гумору аж до караючої
сатири.
Плідно використовуючи в «Енеїді» мовно-стилістичні засоби народної
творчості, Котляревський досягав значного ефекту. Він полюбляє, зокрема,
соковиті епітети. Його Дідона «розумна пані і моторна», «трудяща, дуже
працьовита, весела, гарна, сановита»; Ентелл «був тяжко смілий, дужий,
мужик плечистий і невклюжий». Порівняння І.П.Котляревського несподівані,
влучні, колючі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в

27
колісниці, то в українського поета він «миттю осідлавши рака, схвативсь на
його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась», «Еней з Дідоною возились, як з
оселедцем сірий кіт» і т. п.
Комізм образів і ситуацій в «Енеїді» посилюється комізмом чисто
мовним, як, наприклад, неймовірним нагромадженням ряду слів однієї
граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких.
В «Енеїді» Котляревський «стає в обороні національних прав
українського народу, за єго відрубність і самостійність в мові, звичаях,
обичаях і т.п. Багато місць «Енеїди» дає зовсім певну підставу думати, що в
ній представлені особливо злидні України, які вона тоді в кождім згляді
терпіла від російської адміністрації, як і взагалі відносини України до
Москви, хоть, з другого боку, Котляревський виявляє щиро свій державний
патріотизм і свою лояльність» [17].
В описі походу латинського і союзного військ Котляревський імітує
стиль українських народних дум, використовуючи характерні для поетики
цього фольклорного жанру засоби заперечного порівняння та гіперболи:

Не хмара сонце заступила,

Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить:
Се військо йде всіма шляхами,
Се ратне брязкотить збруями [...],
Стовп пороху під небо в'ється,
Сама земля, здається, гнеться.

Подібні стилізації під героїчний епос (думи) і історичні пісні

українського народу стали згодом поширеним явищем в українській
преромантичній і романтичній поезії (І.Срезневський, М.Шашкевич, П.Куліш
та ін.).
Треба враховувати, щов атмосфері романтичного руху, який зародився
28
в Україні у 20-30-х роках, «Енеїда» Котляревського сприймалася не тільки в
бурлескно-травестійному сенсі (так звана котляревщина), а й частково в
романтизованому ореолі.
Не дивно ж, що виражені в поемі героїко-патріотичні, козацько-ли-
царські, за асоціативними підказками, мотиви, які супроводжувалися
раціоналістично-класицистичним освяченням державно- і військово-
монархічного обов'язку, нерідко пєреосмислювалисявромантичномудусі-
якідеїобов'язкуперед вітчизною (Україною), рідним народом, що змагає до
національного відродження, збереження своєї самобутності, відновлення
власної державності, перед одностайною військовою «ватагою», котра
бачилася національно-народним колективом, згуртованим демократичними
почуттями товариськості, лицарства, взасмови ручки.
Прикметно, що молодий Шевченко, знайомий навіть ще тільки з
першими чотирма частинами «Енеїди», вбачав у поемі насамперед
відображення «слави козацької». В елегії «На вічну пам'ять Котляревському»
(1838) він просив «праведнуюдушу» автора «перелицьованої» «поеми
(«Наталки Полтавки», як припускають дослідники, Тарас тоді ще не бачив на
сцені), прилинути до нього, сироти, в Петербург «хоть на одно слово» і
заспівати про Україну: «Нехай усміхнеться серце на чужині, Хоть раз
усміхнеться, дивлючись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс
в убогу хату сироти» [29].
Отже, вже в добу романтизму історико-типологічне та функціональне
значення «Енеїди» Котляревського, її сутність і з'явище не зовсім співпадали;
окреслилася тенденція до переакцентуації поеми в романтичному дусі (що
фактично триває і досі). Так сприйнята частиною письменників, дослідників і
читачів поема зробила певний стимулюючий вплив на зародження
українського романтизму.
У поемі чимало вульгарних слів, лайок: «гадів син», «полізеш рачки»
тощо. Місцями трапляються цілі каскади цих вульгаризмів. Це теж

29
зумовлене бурлескним стилем. Проте ці вульгарні слова, як правило, в
межах художнього такту.
З інших лексичних прийомів гумору слід назвати церковні слов'янізми
(«і паки»), макаронізми, бурсацький та латино-український жаргон:

Рогвмус, доміне Латине,

Нехай наш капут не загине.
Перміте шить в землі своєй...

У міру (й доречно) наслідуючи народні жарти, вживає поет

зашифровану мову: «борщів як три не поденькуєш, на моторошні
засердчить». Комічний ефект справляють і деякі професіоналізми.
Наприклад:

Люблю, люблю, божусь кліщами.

Ковадлом, молотом, міхами.

Часто автор вдається до іронії. Наприклад, описавши портрет жахливо

потворної Сівілли (III частина), він зразу ж після цього пише: «Еней, таку
уздрівши цяцю...».
Відповідно до вимог бурлескного стилю автор вніс багато елементів
розмовно-побутової селянської лексики, образів з фольклору: казкову
скатертину-самобранку, сап'янці-самоходи, килим-самоліт, хатку на курячій
ніжці. Народними витворами є також казкові герої «Енеїди» - Телесик,
Котигорошко, Кощій, дурень зі ступою зображені на щиті Енея. 3 фольклору
і казкові звороти, наприклад: «Не так-то діється все хутко, як швидко
кажуться казки». Розказане автором часто можна сприйняти за народний
анекдот, жарт, переказ, бувальщину.
З української народної поезії запозичив Котляревський і постійні
епітети (чисте поле, біле тіло, гіркі сльози). Народними магічними обрядами

30
є і виливання Сівіллою переполоху, і ворожіння дівчат на вечорницях, і
забави в Дідони. Фольклорну основу має тужіння-плач матері Евріала: «О
сину! світ моїх очей!».
Народнопоетичні образи «Енеїди» теж здебільшого гумористичні. Це
видно і з прислів'їв («не йди в дорогу без запасу, бо хвіст од голоду
надмеш»), і з приказок: («Пропав, як Сірко на базарі»), і з ідіоматичних
фразеологічних зворотів («слухати чмелів», «взяти чвирк», «точити баляси»,
«хрін його не взяв»), і з синонімів до дієслів бігти, тікати — тягу дати,
п'ятами накивати, чухрати, дати драла тощо.
А от ряснота, прямо-таки злива однорідних членів речення (ще одна
Помітна риса стилю Котляревського) йде від традицій книжно мови. Поет
захоплений розмаїттям української мови, ніби не може стриматися від
використання майже безмежних можливостей її виражальних засобів.

Ремнями драла, мов биків,

Кусала, гризла, бичувала,
Кришила, шкварила, щипала.
Топтала, дряпала, пекла.
Порола, корчила, пиляла,
Вертіла, рвала, шпигувала
І кров із тіла їх пила.

Коли ж однорідні члени речення є ще й синонімами або хоч близькими

до них, як у наведеному щойно уривку,— сміх дужчає з кожним новим
словом. «Енеїда» нагадує словник синонімів української мови. Ось синоніми
до дієслова бити: дати прочухана, дати березової припарки, ляща, перечосу,
потиличника, перцю, ляпаса, хльору і т. п., всього 60 (!). Простежмо, скільки
відтінків простого, здавалось би, дієслова говорити відбито Котляревським:
балакати, базікати, бурчати, ворчати, бормотати, муркотати, харамаркати,
буркотіти, цвенькати, сипати, щебетати, балагурити, розказувати, правити,

31
розмовляти, верзти, докоряти... Виникає запитання: для чого аж стільки
синонімів? Хіба одне узагальнююче слово не висловить стисло потрібної
думки? У тому-то й справа, що не висловить: не буде вичерпності, не буде до
тонкощів розкрита внутрішня суть явища, а характери будуть виписані
поверхово. Синоніми відтворюють найменші відтінки почуттів автора чи
героїв. Оскільки «Енеїда» — твір дуже емоційний, автор і використав
максимальну кількість синонімів, більшість з яких має жартівливий відтінок,
а це й викликає сміх читачів. Уявіть, наприклад, учасників карикатурного
опису підготовки до війни:

Для куль — то галушка сушили,

А бомб — то з глини наліпили,
А слив солоних — для картеч;
Для щитів ночви припасали
І дна із ліжок вибивали
І приправляли всім до плеч.
…
Соснові копистки стругали
І до боків поначіпляли
На валяних вірьовочках.

Проте не всюди дотепи Котляревського такі добродушні. Часто гумор

переходить у в'їдливу сатиру, і це надає «Енеїді» виразного соціального
звучання. Дошкульно зображені призвідці соціальної неволі народу — боги-
чиновники та царі-поміщики: Латинові вельможі «на йолопів були похожі»,
Зевс від горілки «аж обдувся» тощо. Це сміх злий, нищівний. Котляревський
так зарядив «Енеїду» сміхом, що вона звеселяє читачів вже багато поколінь.
Але навіщо, запитає хтось, стільки жартів у поемі, в якій життя героїв повне
небезпек і випробувань? Сміх в «Енеїді» є виявом сили народу, який сміявся
не лише з інших, а й з себе.

32
 Тодішні читачі впізнавали в героях себе і сміялися із себе, бо сміх
завжди давав людині відчуття волі, моральної переваги над ворогом, долав
страх і створював оптимістичний настрій. «Легким, веселим, влучним
жартом поет вражає своїх супротивників, — пише вчений Євген
Шабліовський. — Його шарж — дошкульний, карикатура, гротеск — вбивчі.
Сміливі, зухвалі дотепи в кожному рядку, у кожному абзаці поеми. Яка
вируюча веселість духу, веселість від свідомості своєї сили, правоти, від
презирства до того, що віджило свій вік і мусить загинути! Сміх
Котляревського — очищувальна сила, що робить людей кращими,
чеснішими, людянішими».
Та в багатьох картинах Котляревський відходить від бурлеску,
найчастіше там, де йдеться про високопатріотичні або ліричні мотиви.
Майже немає елементів бурлеску в характеристиці Евріала, а також Енея і
троянців у IV-VI частинах, в опису втечі Низа та Евріала з рутульського
стану, у згадках про гетьманщину тощо.
І там, де поет оспівує найсвятіші для народу почуття любові до рідного
краю, бурлеск зникає, розповідь стає поважною — то урочистою, то
зворушливою. Наприклад:

На те і місяць вкрила хмара,

І поле вкрив густий туман...

Одною з дискусійних у трактуванні «Енеїди» Котляревського є також

проблема її двотекстовості. Уперше мову про неї повів М. Дашкевич,
висунувши тезу, буцімто «Еней та його супутники – це немовби козацтво, що
мандрувало по світу після зруйнування Січі» [6]. Цю думку назвав «цілком
вірогідною» П.Житецький, її підтримали К.Студинський, Б.Лешшй.
Із сучасних дослідників свідоме зображення Котляревським в
алегоричній формі «Енеїди» мандрів запорожців після зруйнування Січі
обстоює С.Козак , не приймає – М.Яценко, на думку якого, «аж ніяк не

33
можна ототожнювати образи Енея (чи, припустимо, Низа й Евріала) та
козака-запорожця. Типологія цих образів не простежується до кінця і не дає
підстав розуміти «Енеїду» як суцільне іносказання – тобто мандри
запорозького козацтва після зруйнування Січі» [33].
Думається, якби Котляревський свідомо зобразив в алегоричній формі
«Енеїди» мандри запорожців, то він мав би виявити в поемі особливі симпатії
до них. Тим часом у творі автор виступає патріотом насамперед
Гетьманщини, котра, як і городове козацтво, організоване в полки, подана в
опоетизованих ремінісценціях, і значно меншою мірою Запорозької Січі.
Якщо згадки про «славнії полки козацькі» Гетьманщини, про полковника
Лубенського передані піднесеним героїчним стилем, то згадки про Січ і
низовиків, за винятком хіба що схвального відгуку про «гарні запорозькі»
пісеньки, за тональністю помітно огрублені, у них героїчний зміст
викладається навмисне зниженою мовою:

Було тут військо волонтирі,

То всяких юрбиця людей,
Мов запорожці-чуприйдирі,
Що їх не втне і Асмодсй.
Воно так, бачиш, і негарне.
Як кажуть то – нерегулярне,
Та до війни самий злий гад:
Чи вкрасти що, «язик» достати,
Кого живцем чи обідрати,
Ні сто не вдержить їх гармат.

Прикметним є і бурлескно-пародійне наслідування Котляревським

відомої запорозької пісні «Ой на горі та женці жнуть...»:

Так Сагайдачний з Дорошенком

34
 Козацьким військом величавсь.
Один з бунчуком перед раттю,
Позаду другий п'яну браттю
Донським на гаєм підганяв.
Рядочком їхали гарненько,
З люльок тютюн тнґлк смачненько
А хто на конику куняв.

Ясна річ, наведені приклади не слід розглядати як сатиричне

висміювання Січі, бо вони не виходять за межі «народного амбівалентного
(героїко-комічного) світобачення, яке забезпечує поемі художню цілісність» і
є її «організуючим естетичним началом» [33], а все ж не можна не завважити,
що стосовно Гетьманщини та її регулярних полків таких знижених згадок у
поемі нема.
В «Енеїді» Котляревський сміючись прощався з історичним минулим
України, добою автономної козацько-гетьманської держави, обережно
висловлюючись при цьому за відновлення часткових ознак автономії
(козацьких полків) і збереження національного обличчя українського народу.
Тим часом зрілий український романтизм, перейшовши свою ранню мовно-
літературну стадію (20-30-і роки) і розбудовуючи новочасну національну
ідеологію, мав перед собою значно далекосяжнішу мету - відродження
національного духу, національної (якщо не самостійної, то принаймні,
федеративної) державності (кирило-мефодіївці і передусім Шевченко),
утвердження самобутньої української культури новоєвропейського типу, до-
сягнення рівноправного становища української нації серед сусідів шляхом
національно-культурницької діяльності (П.Куліш), а тому вимогливіше, ніж
раніше, поставився до першого твору нової української літератури. Тип
народної сміхової культури, значною мірою реконструйований Кот-
ляревським, виявився чужим для романтичного світобачення зрілого
Шевченка й Куліша. «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський

35
[к]шталт», - зауважив перший у передмові 1847 р. до нездійсненого видання
«Кобзаря» [29], а другий назвав поему «бурлацьким юродством» [13]. Для
Куліша початку 60-х років — «цілком послідовно з погляду романтичної
ідеології – «Енеїда» лише пародія на побут та навіть мову селянина, пародія,
що показує «'відсутність поваги» до свого народу [32].
Шевченкову й Кулішеву оцінки цього бурлескно-травестійного твору
підтримав Є.Маланюк, побачивши в них уболівання за долю українського
слова і «цілої» нації.
У такому багатозначному творі, як «Енеїда» Котляревського,
правомірно бачити не тільки амбівалентну (неоднозначну –життєствердну й
знищувальну заразом) природу сміху, спрямовану «на утвердження
морально-етичних норм поведінки українського етносу у межах нової
державної спільності і нової політичної організації суспільного життя», а й
своєрідну травестію історії козацької України, колись героїчної і по-своєму
величної, але наприкінці XVIII століття змушеної зійти зі сцени історичного
дійства. «Енеїда» Котляревського, – влучно спостеріг Е.Маланюк, – це
останній пізній цвіт тієї української шляхетчини, що вже сама себе пародіює
й травестує» [17].
Негативна оцінка сміхової культури в «Енеїді» найвиразніше виявилася
в літературно-критичних і публіцистичних виступах Куліша початку 60-х
років, коли він убачав у поемі «ознаки глибокого занепаду народного почуття
самосвідомості і самоповаги», «карикатуру простонародною побуту» і
твердив, що сучасний напрям українського письменства не тільки не може
вважати Котляревського «своїм родоначальником», а й «веде своє
походження» не від нього, а «безпосередньо» від Квітки-Основ'яненка і
Шевченка [17], хоча раніше, 1857 р., зараховував Котляревського (поряд з
П.Гулаком-Артемовським і Є.Гребінкою) до «зачинателів нової літератури»,
вважаючи навіть, що «вони набагато художніші від уславлених свого часу
зачинателів інших літератур» .
Згодом же, у «Зазивному листі до української інтелігенції», Куліш

36
відзначив, що з «Енеїди» не тільки «народилась українська література», а й
«по якомусь таємничому закону воскресіння замерших народностей»
започаткувався процес проголошення «нової нації між націями, во ім'я
рідного слова і самостайного світогляду», і що «велике се діло»
Котляревський розпочав хоч і «простодушно, без особливого задуму», та
насправді «так радикально, мов соціальний реформатор» [17].
Треба мати на увазі і те, що Кулішева критика «Енеїди» на початку 60-
х років була зумовлена актуальною потребою боротьби проти засилля
бурлеску та сміхацтва в новій українській літературі, проти епігонів
уславленого полтавця (так званої котляревщини).
І.П.Котл.яревський написав свою поему короткими, динамічними
рядками, легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий
зміст одягти в дзвінку, «бадьору» форму. Віршова структура «Енеїди» –
новаторська, вона утверджувала силаботонічну систему віршування. При
безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного ямба
І.П.Котляревський талановито модифікує його, надав йому виняткової
виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і невимушено, відті-
няючи комізм ситуацій і колізій.
«Енеїда» писалася, як відомо, протягом усього творчого життя поета:
розпочав він її за молодих літ, а закінчив на схилі віку. Звідси - нерівний
загальний колорит твору, невитриманість у змалюванні окремих образів,
характерів; колоритні деталі іноді суперечать цілості всього образу. Тон
розповіді з часом міняється, стає подекуди риторичним. Не можна не
відзначити певної ідейно-естетичної еволюції самого Котляревського за
період написання «Енеїди». Це позначилося й на поемі: від буфонади до
громадянської сатири; від грубуватого шаржу-бурлеску до героїчних образів
і картин, до своєрідних романтичних барв.
«Енеїда» І.П.Котляревського сильна наявним у ній прогресивним
просвітительським ідеалом. Оспівування любові до батьківщини, звеличення
героїчного минулого, показ самовідданих і мужніх воїнів, нарешті, могутній

37
образ самого Енея – все це утверджувало високі моральні якості
національного характеру українського народу. Отже, смисл поеми
І.П.Котляревського – в утвердженні духовних сил народу, в уславленні
життєлюбства, оптимізму, мужності простих людей. З глибокою повагою і
любов'ю, з надзвичайною теплотою зобразив письменник їх у поемі,
наповнивши її ароматом степних вітрів, духом нестримної волі, невгамовною
силою життя.
«Енеїда» одразу ж дістала визнання прогресивної громадськості Росіі,
завоювала велику популярність у демократичного читача.
Ще за життя І.П.Котляревського з'являється ряд наслідувань і
переспівів його «Енеїди» як на Україні, так і в літературних кодах братніх
слов'янських народів. Окремі фрагменти, переспіви та переробки з поеми
І.П.Котляревського почали жити в народі, відіграючи роль важливого
культурного чинника.
Твір написано живою розмовною мовою, яскравою, іскристою,
надзвичайно колоритною, якою поет володіє досконало. Взірець для поета –
мова фольклору. Застосовує прислів’я: «Ледащо син – то батьків гріх»,
«Живе хто в світі необачно, томуніде не буде смачно», «Козак там чортові не
брат»; приказки: «Як сірко в базарі», «Нігде правди діти».
Про надзвичайне володіння мовним багатством свідчать різноманітні
синонімічні ряди, наприклад, один з них: тягу дав, п’ятами накивав, куди очі
почухрав, в собачу ристь побіг, відтіль уплітає, дав драпака – Еней утікає та
ін.
Дуже зрідка простомовні вирази або лайка (як данина бурлескові), але
межі пристойності не переходяться.
Макаронічний стиль, у якому змішуютьсяя слова і речення різних мов,
– в «орації» Енеєвого посла до Латина, тут українська мова переплутана з
латиною:
Енеус ностер магнус панус
І славний троянорум князь...

38
 «Бурсацьке» перекручування слів:

Борщів як три не поденькує,

На моторошні засердчить...

Як перший твір нової української літератури поема «Енеїда»

продемонструвала величезний потенціал української мови, багатство її
словника, красу і гнучкість.
Хоча Котляревський зачерпував тему для своєї “Енеїди” з других рук,
все ж таки дав цікавий, вартісний твір. Головні риси його власної творчосї
праці виявилися в щиронародному кольориті поеми й гумористичному її
характері. Котляревський умів на основі, перейнятій від Вергілія, змалювати
живі картини сучасного йому українського побуту й сучасних обставин
життя. Націоналізація теми проявляється в тому, що Котляревський переніс
подію на український грунт. Еней і його товариші виступають як кошовий і
запорожці:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак.

Вдача Енея і його товаришів, їх поведінка, їх мова, іх звичаї, одяги,

зброя, все це запорозьке, українське. В постатях олімпійських богів легко
розпізнати українських панів із їх розгульною вдачею, їх звичками, хибами й
химерами.
Крім того розписав Котляревський в «Енеїді» велике багатство
етнографічного матеріалу, описуючи народні одяги, страви, бенкети, ігри,
танки, співи, хатню обстановку, народні звичаї, вечерниці, вірування,
похорони, поминки, ворожбу. Все це надає його творові український
національний кольорит.
Ось як, наприклад, приступає до ворожби дівчина-шептуха:

39
 І зараз в горщечок наклала
Відьомських різних-всяких трав,
Які на Костянтина рвала,
І те гніздо, що ремез клав,
Васильки, папороть, шавлію,
Петрів багітр і конвалію,
Любисток, прострень, чебрець –
І все це налила водою
Погожою, непочатою,
Сказавши скількись і словець.

«Енеїда» є оригінальним твором і за системою віршування. Ця система

силабо-тонічна: в кожному рядку є певна послідовність у чергуванні
наголошених та ненаголошених складів.
Система ця йде від української бурлескної поезії. Віршовий
розмір поеми — ямб.
Строфа – повторюване поєднання кількох віршових рядків, пов'язаних
між собою римуванням та ритмом. Відносна закінченість змісту строфи —
важлива її особливість. Строфа «Енеїди» десятирядкова, і називається вона
дециною. Строфа в поемі довга, бо Котляревський намагався зберегти
тематичну цілісність (пейзаж, портрет тощо). Римування перехресне (1-3; 2-
4), парне (5-6, 8-9) і кільцеве (7-9), що надає строфі стрункості. Кількість
складів розподілена в рядках так: 9-8-9-8-9-9-8-9-9-8, завдяки чому строфа не
лише струнка, а й мелодійна. Павло Тичина відзначив у поемі «не помічене
ще чудодійство звуків».
Поруч із українським національним кольоритом другою ознакою
творчого таланту Котляревського є гумористичний підхід до теми. Гумор
«Енеїди» полягає головно в модернізації теми, в перенесенні давніх подій в
умовини сучасного поетові життя. Деколи для підсилення гумору вживав
Котляревський вульгарних, надто простих висловів і це відбилося

40
некорисним впливом на тих його наслідувачів, що не мали ні його таланту, ні
ніякої серйозної мети.
Навколо «Енеїди» Котляревського, неоднозначної і, з погляду
літературних напрямів і течій, доволі строкатої поеми, створеної в перехідну
історичну епоху, дискусії не вщухають і досі. Можливості нових прочитань і
наукових інтерпретацій її тексту ще далеко не вичерпані, а може, й
невичерпні. А якщо так, то вона завжди викликатиме жвавий інтерес і
функціонуватиме не тільки як літературна пам'ятка, й а як живе явище
сучасного культурного процесу.

41
 Висновок

Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між

старою і новою українською літературною, між епохою художнього
«універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного
самовираження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної
нормативності, схильного до багатоманітності художніх форм і засобів,
пов’язаних і з національними традиціями, і з вимогами нового часу, його
світобаченням. Зберігаючи зв’язок із художніми традиціями попередніх епох,
зі стихією народної художньої культури, Котляревський став першим
класиком нової української літератури.
Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається
першим твором нової української літератури, стала найповнішим виявом
нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.
У другій половині XVIII століття у середовищі східноукраїнської
освіченої верстви місце «простої», староукраїнської мови займає
«славенороссийский язык» — нова російська літературна мова, що
утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов'янської, великоруських
діалектів та «простого языка» (офіційної мови петровської доби), і поступово
утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та
середньому стилістичних рівнях, а українська мова — на низькому. У рамках
цієї ієрархії, що існувала впродовж першої половини ХІХ століття,
українська і російська мови не протиставляються, а ніби доповнюють одна
одну, і вибір мови кожним автором обумовлюється жанром твору.
«Енеїда» Котляревського – складна ідейно-художня система, в якій
народне світобачення переплетене з просвітницькими ідеями, комічне – з
серйозним, знижене – з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього
узагальнення охоплює в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і
художній канон давньої літератури, так і засоби класицизму і
просвітницького реалізму.
42
 Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як типологічно
репрезентативне явище — як досить характерну для представника освіченої
верстви Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX століття (що
складалася з дрібної шляхти, урядовців, духовенства, інтелігенції) — про це
свідчить хоча б феномен його популярності у цих колах. Така свідомість
зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їх
використанні, — фактично вона вихована на теорії «трьох стилів», яка
притаманна класицистичній та барокковій естетикам. Теорія функціональних
стилів, та й самі ці стилі почнуть формуватися в українській мові пізніше;
остаточно вони не сформовані й донині.
Хвилина повної перемоги живої української мови прийшла в 1798 році,
коли в Петербурзі вийшли друком три перші пісні «Енеїди» І.
Котляревського, талановитої перерібки поеми римського поета Вергілія.
Котляревський написав «Енеїду» живою українською мовою з повною
свідомістю, що в ній повинен іти розвиток українського письменства. В
своєму творі дав широкий малюнок українського народного життя з різними
його додатними й від’ємними сторінками. З приязним зацікавленням
затримався автор на народних обрядах, звичаях і віруваннях, із щирою
прихильністю звернувся до простолюддя, виявляючи серйозне розуміння
гірких умовин селянського життя. Так поруч із живою мовою вніс
Котляревський у свій твір ідеї глибокої гуманности та свідомого
демократизму. Це й причина, що з появою «Енеїди» розпочинається нова
доба українського письменства.
Після «Енеїди» саме мова, заснована на полтавському прислівнику,
стала основою нової літературної норми і згодом була щеплена (або, якщо
бажано, нав'язана через культуру і освіту) як загальнонаціональний носіям
всіх українських діалектів, у тому числі і на Західній Україні. (До того
українська література виявляла собою сукупність барочних текстів,
написаних на елітарній книжковій мові, не завжди зрозумілій навіть для

43
сучасників. Самим читабельним з барочних авторів може вважатися, мабуть,
Григорій Сковорода.)
Навколо «Енеїди» Котляревського, неоднозначної і, з погляду
літературних напрямів і течій, доволі строкатої поеми, створеної в перехідну
історичну епоху, дискусії не вщухають і досі. Можливості нових прочитань і
наукових інтерпретацій її тексту ще далеко не вичерпані, а може, й
невичерпні. А якщо так, то вона завжди викликатиме жвавий інтерес і
функціонуватиме не тільки як літературна пам'ятка, й а як живе явище
сучасного культурного процесу.
Сучасна українська літературна мова найбільшою мірою походить від
Котляревського, в декілька меншої – від Шевченка і Нечуя-Левицького, в ще
меншій – від Лесі Українки і вже зовсім мало загального має з мовою Івана
Франка, Василя Стефаника або Марка Черемшини, що орієнтувалися на
автохтонний західноукраїнський говір.
З усього досі сказаного про «Енеїду» випливає, що, долаючи рамки
запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного
жанру і штучної книжної мови, її «високий» стиль, Котляревський силою
таланту і знанням життя народу та фольклору створив оригінальний
реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою — і в цьому
найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми — праматері нової ук-
раїнської літератури. Нової, бо «Енеїда» стала не стільки чудесним епілогом,
заключним акордом давньої літератури України (робота над поемою була
розпочата в рік смерті Сковороди), скільки прологом нової, першим дзвоном,
що сколихнув усе навколишнє і дав могутній розгін нашій культурі.
Значення «Енеїди» й у тому, що цим безсмертним твором
Котляревський поєднав українське художнє слово зі світовою культурою, в
побуті України показав загальнолюдське. Своїм твором митець-новатор
довів, що й у рамках бурлескного жанру можна правдиво показати життя
народу і висміяти його ворогів. «Енеїда» — чи не єдиний травестійний твір у

44
Європі, що став народним, бо ця перша високохудожня поема нової
української літератури зогріває читача власним, а не позиченим теплом.
«Енеїда» своїм життєстверджуючим сміхом мала великий вплив на
наш народ, пробуджувала національну свідомість, а світові розкрила
характер українців. Ця, за висловом Олеся Гончара, «наіскрена сонцем,
розпашіла од земних пристрастей» поема і нині має суспільне значення.

45
 Список використаної літератури

1. Возняк М. С. Історія укр. літ. –  Л.: Феміна, 1992.

2. Гончар О. Перші вершини української класики // Котляревський
І. Енеїда: Поема; Наталка Полтавка: П’єса. – К., 2000. – С.5-14
3. Горбачук В.М. Барви української мови. – К.: Либідь, 2002.
4. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Репринт. – К.:
1990.
5. Гуць М. Двісті років “Енеїді” // Визвол. Шлях. –1999. – №1. –
С.3-6
6. Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые)
«Энеиды» // Киевская старина. – 1989. – Кн.9. – С.182
7. Ділова українська мова: Навч. посіб. / ОД. Горбул, Л.І.
Галузинська, Т.І. Ситник, СА. Яременко – К.: Вид-во тов. «Знання», 2002.
8. Єфремов С. О. Історія українського письменства. – Л.: Фаміна,
1995.
9. Єфремова С.О. Котляревський // Літературно-критінчі статті. –
К., 1993. – С.135-137
10. Кирилюк Є. Живі традиції. – К.: Наук , думка, 1966.
11. Котляревський І. П. Твори. Передм. Шабліовського Є.С., Деркача
Б.А. – К.: Дніпро, 1980.
12. Котляревський І. Енеїда // Поетичні твори. Драматичні твори.
Листи. – К., 1982.
13. Куліш П. Переднє слово до громади (погляд на українську
словесність) // Твори: У 2 т. – Т.2. – К., 1989. – С.504
14. Лагода В. Невідомий Іван Котляревський //Вітчизна. – 1994. – №
9-10.
15. Лагода В. Невідомий Іван Котляревський //Вітчизна. – 1994. –
№9-10. – С.134-136

46
 16. Нагребельна Л. Дух Котляревського – дух українського слова...:
Літ. композиція, присвячена вшануванню пам’яті Івана Петровича
Котляревського // Укр. мова й л-ра в серед. шк., гімназіях, ліцеях та
колегіумах.- 1999.-№3.- С.152-165
17. Нахлік Є.К. Творчість Івана Котляревського: Замовчувані
інтерпретації, дискусійні проблеми, спроба нового прочитання (з погляду
літературних напрямів і течій). – Львів: ОЛІР, 1994. – 68 с.
18. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К.: Наша
культура і наука, 2001. – 440 с.
19. Плющ П. П.. До характеристики мовних засобів гумору в
«Енеїді» Котляревського// «Мовознавство», Академія Наук УРСР, Київ, 1947
р., т. IV-V, с. 18-33.
20. Радзикевич В. Тріумф народньої мови // Визвол. шлях. – 1999. –
№1. – С.7-12
21. Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється // Україна. Наука і
культура. – К., 1991. – №25. – С.311
22. Ставицький О. Коментар до “Енеїди” Івана Котляревського та
його історія // Котляревський І. Енеїда. – К., 1989. – С.207-284
23. Сучасна українська літературна мова /За ред. А.П.Грищенка. –
К.: Вища пік., 1997.
24. Шабліовський Є., Деркач Б. “Енеїда” І.П.Котляревського //
Котляревський І. Енеїда. – К., 1983. – С.5-22.
25. Шабліовський Є., Деркач Б. І.П.Котляревський – корифей
української літератури // Котляревський І. Вибране. – Х., 1980. – С. 5-22
26. Шабліовський Є., Деркач Б. Перший класик нової української
літератури // Котляревський І. Твори. – К., 1980. – С.5-20.
27. Шамрай А.П. Проблема реалізму в «Енеїді» І.П.
Котляревського // Котляревський І.П. Повне зібрання творів: У 2 т. – К., 1952.
– С.55

47
 28. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови: Харків. –
Акта, 2002
29. Шевченко Т. На вічну пам’ять Котляревському // Повне зібрання
творів: У 12 т. – Т.1. – С.28, 427
30. Шевчук В. “Енеїда” Івана Котляревського в системі літератури
українського бароко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 1999. – №5. – С.24-28;
№6. – С.44-49; 2000. – №1. – С.33-36
31. Шевчук В. “Енеїда” Івана Котляревського в системі літератури
українського бароко // Укр. л-ра в загальноосвіт. шк. – 1999. – №5. – С.24-28;
№6. – С.44-49; 2000. – №1. – С.33-36
32. Чижевський Д. Історія української літератури від початків до
доби реалізму. – Нью-Йорк, 1956
33. Яценко М.Т. На рубежі літературних епох: «Енеїда»
Котляревського і художній прогрес в українській літературі. – К., 1977. – 203
с.
34. Яценко М.Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській
літературно-естетичній думці першої половини ХІХ ст. – К., 1979. – 193 с.
35. Яценко М.Т. Іван Котляревський // Котляревський І.П. Поетичні
твори. Драматичні твори. Листи. – К., 1982. – С.26, 21

48