Марево (Marevo)

жилах…

Олег Бондар, Світлана Томашевська

Марево

Роман

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

© Бондар О. М., 2016

© Листюк С. О., 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2017

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2017

ISBN 978-617-12-2598-5 (epub)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Бондар О., Томашевська С.

Б81 Марево : роман / Олег Бондар, Світлана Томашевська. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 352 с.

ISBN 978-617-12-1679-2

Раніше Славко шукав родинні таємниці лише в архівах, а тепер зіткнувся з ними в реальному житті… До нього по допомогу звернувся колишній однокласник Влад. У багатому заміському будинку — відбудованому родовому гнізді — відбувається щось химерне. Ті, хто зараз живе та гостює там, радше нагадують кубло змій, аніж аристократів. Дивні крики вночі, таємниче підземелля, де родичі наввипередки шукають захований скарб. І привид, від подиху якого кров холоне в жилах…

УДК 821.161.2

ББК 84(4Укр)

Летеринг і дизайн обкладинки Ірини Зеленько

…Біля склепу натрапили на тайник — смішну скриньку, доверху наповнену непотрібним мотлохом. Може, колись її вміст і мав ціну, але зараз — сміття. Папери, на яких майже нічого неможливо розібрати (волога неабияк їх попсувала), пачка «катеринок». Гроші збереглися краще, але користі від них, сама розумієш, жодної. Була, утім, іще одна річ, можливо, цінна, але радше як пам’ять. Я не посмів її чіпати, залишив усе, як було. Колись ти, люба, може, відшукаєш скриньку, спадщину твоїх предків, тепер ти майже знаєш, де вона схована. Сподіваюся, що я повернуся раніше й сам тебе до неї приведу. Тим паче що на додачу я залишив дещо від себе. Те, що реально зробить нас багатими. А якщо я не повернуся, ти зможеш прожити безбідне й щасливе життя.

Бог дасть, іще побачимося.

Навіки твій Вільгельм

Пролог

Ще зранку небо вкрилося густими хмарами. Увесь день непривітно хмурилося, а під вечір почало блискати й загрозливо загуркотіло. Підхоплені вітром краплини розбивалися об шибку й спливали донизу довгими розмитими плямами.

«Так і ми, — подумав його світлість граф Автєєв, — живемо до часу безтурботно, поки не втрутиться незвідана сила, піднесе, завертить і лясне, що лише мокре місце залишиться…»

Він відвернувся від вікна, і тепер стукіт дощу нагадував звук, із яким кулі впиваються в тіло. Здригнувся від несподіваної асоціації й поволі, важко пересуваючи ноги, укотре за сьогодні подався до буфета.

Ноги в капцях ковзали по слизькому паркету, плечі під колись розкішним халатом зігнулися, пригноблені невидимим тягарем. Давно не чесане, щедро розбавлене сивиною волосся куйовдилося врізнобіч.

Немов старий дідуган, хоча лише влітку розміняв п’ятий десяток. Від колишньої гвардійської виправки не лишилося й сліду. Навіть вуса — офіцерська гордість — понуро висіли, і не вірилося, що вони зможуть знову завзято випрямитися кінчиками догори, як це було ще зовсім недавно.

У кабінеті панувала темрява. Лише в каміні ліниво потріскували вологі березові поліна. Іноді вони спалахували, але язички полум’я, немов лякаючись власного нахабства, одразу ховалися в попелі й несміливо визирали з-під нього червоними жаринками.

Важкі дверцята буфета розчинилися з неприємним скрипом. Граф навпомацки відшукав кришталевий графин, так само навпомацки, завченим рухом, не проливши жодної краплі, по вінця наповнив чарку.

Яскрава блискавка пронизала темряву, віддзеркалилася від дубової поверхні, засліпила очі. Загриміло так, що здригнулася підлога, а посуд злякано дзенькнув.

Десь щось грюкнуло, від дверей відчутно потягнуло холодом.

— Ти знову тут?

Автєєв не поспішав обертатися, боявся того, що міг побачити.

— Чому ти не даси мені спокою? Минулого не повернути. Ти маєш змиритися з тим, що сталося. Ми всі маємо змиритися…

Ледь розбірливі слова скидалися на приглушене бурмотіння людини, чий мозок вражений алкоголем або переступив межу божевілля. Можливо, те й інше разом. Бо в кімнаті, окрім його світлості, нікого не було.

Лише всепоглинальна темрява, червоні жаринки в каміні й крижаний протяг. Він узявся нізвідки, усмоктав крихти тепла й розчинив їх безслідно.

— Згинь, нечиста!

З рота йшла пара.

Автєєв залпом спорожнив чарку, різко повернувся й нічого не побачив. Окрім тьмяних жаринок і трішки світлішого квадрата вікна, у яке гатило вже не дощем, а чимось твердим, немов хтось кісточками пальців тарабанив у скло.

— Свят, свят, свят…

Перехрестився, осінив хрестом темну порожнечу й знову наповнив чарку.

Обережно дістався до столу, тремтячою рукою запалив свічки в бронзовому підсвічнику. Вогники весело спалахнули, далі заметушилися, мовби хтось невидимий намагався їх загасити, стиснулися до ледь помітних цяточок і завмерли на кінчиках ґнота.

За вікном шаленіло й лютувало. Гілки клена несамовито шкребли дах, немов намагалися зірвати його.

«Гуп-гуп-гуп» — гепали в скло крупинки замерзлої вологи.

«Тук-тук-тук. Впусти мене!» — відгукувалося в голові.

— Не впущу! Не дочекаєшся! Немає тобі тут місця! — бурмотів Автєєв.

Він до болю в очах впивався в темряву, проте розрізняв лише власний силует і крихітні вогники свічок за спиною.

«Гуп-гуп-гуп. Впусти!!!»

Яскравий спалах зиґзаґом розітнув небо, і на якусь мить Автєєв, здається, розгледів щось біле, безформне, що тулилося до скла й пронизувало крижаним поглядом.

Та, якби й не помітив, він знав, що вона там.

Вона чекала на нього, і він уже майже змирився, бо ховатися далі й відтягувати неминуче не зосталося сил. Та й сенсу в цьому більше не бачив.

Усе має кінець, настав час каятися.

Гримнуло близько й гучно, як ніколи. Мов дванадцятидюймова гармата пальнула поряд, аж у вухах позакладало.

Автєєв відсахнувся, а коли знову глянув на вікно, побачив, що скло стало білим, укрилося зимовою памороззю.

Хіба таке можливе? Зараз лише вересень…

Утім, чого дивуватися? Для потойбічних сил закон неписаний, вони від свого не відступляться.

Нічого не допоможе. Навіть хрест і молитва.

Молитва…

Автєєв посміхнувся. Гірко посміхнувся. Без радості й без надії.

Може, молитва комусь і слугує захистом, але йому від неї жодної користі. Молитва з його вуст як знущання над святинею. Надто багато гріхів узяв на душу, надто провинився, аби сподіватися на прощення. Навіть від самого себе.

Крижаний узор став чіткішим чи, може, око призвичаїлося. З розмитого й непевного він зробився пізнаваним і від цього страшнішим.

Знадвору, а певно, і взагалі з потойбіччя на Автєєва дивилося обличчя його дружини.

Колишньої дружини.

Мертвої дружини.

Дружини, якій він заподіяв смерть.

— Маріє, вибач мені! — Граф упав навколішки, поли халата розхристалися, оголюючи тонкі худі ноги. — Каюся!

Він боявся підвести очі, проте цього й не було потрібно. Знав, що вона там, що вона нікуди не поділася. Її сповнений пекельного холоду погляд пронизував наскрізь.

— Каюся! — повторив Автєєв і гепнувся лобом об підлогу.

Потім іще раз, іще. Удари лунали глухо, ледь чутно, а болю не відчував зовсім. Наче не себе мордував, а бездушним поліном гатив по паркету.

Марно. Усе марно.

Нікому його каяття не потрібне. Вона прийшла за ним і не відступиться.

— Відчепися від мене! Відпусти мене! Благаю! Ти ж уже доволі поглумилася наді мною, удосталь помстилася. Згубила мою справжню любов, звела зі світу єдину, кого я кохав…

Автєєв заплакав. Мовчки. Лише сльози котилися по запалих щоках, щезали в заростях вусів, знову виникали на опущених донизу кінчиках, зривалися й капали на підлогу.

Кап, кап, кап…

Звуки здавалися гучнішими, ніж коли бився головою, долинали зсередини й боляче лупили по виснажених нервах.

— Ти й так уже забрала все, що могла! — закричав Автєєв і зірвався на ноги.

Хотів ще щось гукнути німому зображенню, але так і завмер.

«Не все вона забрала», — блискавкою пронизало мозок.

Лишилося життя.

Його життя.

Нікчемне й нікому не потрібне.

І йому теж.

Тільки хіба це плата за бажаний спокій? І чи буде там спокій?

Надто мізерною здавалася ціна за очікуване благо.

Ні, самим лише життям він не відкупиться.

— Душу мою хочеш?! — закричав на повен голос. — Так забирай її. Усе одно нічого там не лишилося! Згоріло все! Гадаєш, я боюся тебе? Ні, не боюся! Я вже давно нічого не боюся. Мені нічим боятися.

Автєєв стиснув кулак і щосили вдарив по ненависному образу.

Руку по лікоть обпекло нестерпним холодом, скло майже нечутно розсипалося на дрібні скалки, знадвору разом із порожнечею увірвалася пекельна стужа.

Пекельна стужа.

Порівняння дике до абсурдності. Але страх, навіть не страх, а панічний жах витіснив думки.

Нічого не тямлячи, Автєєв відсахнувся від вікна, капець злетів, і підошву також обпекло холодом. Підскочивши, немов наступив на розпечене вугілля, він щодуху кинувся до дверей. Наткнувся на них із розгону всім тілом, і його відштовхнуло назад.

Двері були замкнені. Навіть не замкнені (замок ні при чому), вони неначе вросли в одвірок, і відчинити їх було неможливо.

Пастка замкнулася, виходу немає. Порятунку теж.

Автєєв обернувся.

Марія стояла біля столу. Тепер він бачив її повністю, на весь зріст. Камін за її спиною палав на повну силу, тільки тепла в ньому більше не було. Навіть язички полум’я здавалися неприродно синіми й холодними.

Утім, можливо, це ілюзія, обман зору, бо бачив Автєєв їх крізь колишню дружину. Вона заступила камін і мала б загородити його від очей. Але безтілесний обрис не міг затулити вогонь, лише надійно гасив тепло, яке той мав дарувати. Вбирав його, наче губка, не випускаючи назовні й краплини.

— Задоволена? Досягла свого?

Замість слів із рота виривалися пара й незрозуміле буркотіння. Але такими дрібницями годі перейматися. Коли схоче, вона його зрозуміє. Навіть говорити нічого не треба. На те вона і є нечистою силою.

Нечистою силою, а може, душею, яка заблукала або ж свідомо не побажала залишати цей світ, поки не покарає вбивцю?

Дрижачи від холоду, Автєєв, тримаючись за студену стіну, дочовгав до буфета. Наповнена раніше чарка чекала на нього.

Кришталь обпік пальці, але на це вже можна не зважати. Стявши голову, за волоссям не плачуть.

Підніс чарку до рота й наштовхнувся губами на кригу.

— Невже й цього хочеш мене позбавити? Навіть такої дрібниці?

Відкинув марну посудину, і вона розлетілася в пил. Тихо, без звуку. Або ж вони всі разом зникли, або він втратив слух, бо не чути вже було ні дощу, ні грому, ні чогось іншого.

— Ти досягла свого. Я знаю, що тобі потрібно, і я зроблю це.

Автєєв пішов до столу. Привид відсунувся, звільняючи місце. Він більше не затуляв камін, тільки тепліше в кімнаті все одно не стало.

— Я знаю, чого ти хочеш, — повторив Автєєв.

Він справді знав.

Чи, може, тільки думав, що знав?

Мертва дружина заспокоїться лише тоді, коли її тіло лежатиме в родовій усипальниці. Там усе освячене, там немає місця привидам.

Але їй і цього мало, вона бажає його смерті.

Що ж, її бажання здійсниться.

Можливо, не повністю, але здійсниться.

Автєєв подумки посміхнувся. Недобре посміхнувся.

Дістав із шухляди револьвер, завченим рухом відкинув барабанчик, перевірив патрони й сховав зброю в кишені халата.

Привид зависнув біля протилежної стінки й уважно спостерігав за ним. Він уже не лякав Автєєва, лише пригнічував німим докором. Не очей, їх не було, а якщо й були, розрізнити їх неможливо. Виділявся лише світлий контур, напівпрозора хмарка, що майже зливалася з дерев’яною панеллю.

Але Автєєв знав, що вона там, бачив і відчував її.

Умостився в кріслі, підсунув аркуш паперу. Умочив перо в чорнильницю — воно жалібно скрипнуло, натрапивши на тверде.

— Маріє…

Вона зрозуміла.

Пахнуло приємним зігрівальним теплом, і чорнило вмить розтануло. Повернулися звуки: Автєєв почув, як за спиною в каміні звично затріщало. Ніздрі залоскотав приємний запах смоли й диму.

Від примарного затишку попередні жахи здалися безглуздими, нісенітницею, яку слід забути й не заморочувати нею голову.

Однак привид нікуди не дівся. Він чекав.

Не варто себе обманювати й тішитися даремними ілюзіями.

Автєєв приречено зітхнув, струсив у чорнильницю завислу на кінчику пера краплю й почав писати.

***

«Грішний я й через це проклятий. Немає мені прощення ні перед Богом, ні перед людьми, ні перед самим собою…»

Букви виходили незграбні: немов п’яні, хиталися врізнобіч і не бажали тулитися одна до одної.

Каяття було щире. Перед смертю негоже лукавити й ублажати себе. Необхідно скинути тягар із душі, і тоді вона, можливо, не зануриться в самісінькі надра, а зупиниться десь на півдорозі, де пекельний вогонь не настільки дошкульний.

Хапання за соломинку й чергова спроба обманути себе. Але ж недаремно кажуть: «Не зогрішиш — не покаєшся, а не покаєшся — не потрапиш у Царство Небесне».

Тільки гріхи бувають різні.

Дві загублені душі. А ще гріх самогубства, який чомусь є найстрашнішим і за мірою покарання переважує навіть убивство.

Нелогічно, проте шукати логіку марно, а зараз і зовсім ні до чого.

Про інші провини — а грішив Автєєв чимало — і згадувати не варто. Сподіватися на справедливість не мало сенсу. Справедливість була проти нього. Розраховувати на помилку також абсурдно.

Сльоза скотилася по щоці, зіскочила з кінчика вуса, розбилася об написаний рядок і чорнильною плямою розпливлася на аркуші.

Кімната вкотре спалахнула від блискавки, гримнуло далеченько й не страшно. Під яскравим світлом обрис дружини розтанув, зник на мить, а потім намалювався знову там, де й був.

Марія чекала.

«Нехай чекає, — зі злістю подумав Автєєв. — Те, що я згодився на її умову, не означає, що я маю поспішати. На той світ завжди встигну. Це якраз той кінцевий пункт, куди запізнитися неможливо».

Демонстративно повільно підвівся й подався до буфета. Ні привид, ні якась інша сила не намагалися його зупинити. Їм теж нікуди було поспішати, у них у запасі вічність.

Рідини в графинчику залишалося на денці. Виливши її в іншу (замість розбитої) чарку, Автєєв повернувся до столу.

Він більше не зважав на привид. Колишня дружина перестала існувати для нього, як перестала існувати тієї ночі, коли припинилися хрипи під долонями, а тіло, сіпнувшись востаннє, витягнулося й завмерло.

Здається, це сталося тут, у кабінеті. А може, і ні. Може, нагорі, у спальні, чи ще десь…

Автєєв не міг згадати, та й не намагався. Треба було зосередитися, а не відволікатися на дрібниці. Адже написане стане його останнім словом. Словом, яке відіграє вирішальну роль у ставленні до нього нащадків: суворо вони судитимуть його чи не дуже.

Раптом зрозумів, що його не хвилює думка нащадків і що виправдовувати й вибілювати себе немає потреби.

«Я убив дружину й утопив маленьке дитя, свою рідну кровинку. Дитина невинна, я шкодую за нею, душа моя плаче, але бачить…»

Написав «Бог» і одразу викреслив. Бог ні до чого. Коли щось, окрім власної волі, і штовхнуло на згубний вчинок, до Бога воно стосунку не мало.

«Чи відчуваю я каяття? Щодо дитини так. Щодо іншого не знаю. Я одружився з Марією не через кохання. Кохання між нами не було й не могло бути. Мені потрібні були гроші її батька, йому потрібен був знатний наречений для доньки, яка засиділася в дівках.

Коли я програв усе й офіцерський суд виставив мене без права одягати форму, я вважав, що моє життя закінчилося. Можливо, так було б краще для всіх. Але сталося інакше.

Надія, моє єдине справжнє й щире кохання, підштовхнула мене до фатального шлюбу. Я запропонував би їй руку й серце, і вона б мені не відмовила, однак не міг цього зробити. Надія ще ходила в жалобі по померлому чоловікові, а я вже втратив усе, що міг, і честь також.

Вдруге я втратив честь, коли не пустив собі кулю в лоба».

Хіба можна двічі втратити честь?

Подумав, але виправляти не став, лише відсьорбнув трішки з чарки й продовжив.

«Надія подарувала мені надію. Дивно звучить: «Надія подарувала надію». Але саме так. Лише любов до Надії змусила мене відкласти пістолет і прохати руки байдужої мені жінки. Її батько знав про мій стан. Утім, його це не лякало. Грошей у нього вистачало, і його вабив мій титул.

Рік, проведений у глибинці, здався мені вічністю. Я ненавидів тестя, дріб’язкового й недалекого скнару, терпіти не міг його дочку, яка успадкувала весь його негатив. Єдиною радістю для мене були листи, які я час від часу, дуже рідко, отримував від Надії. Її слова, сповнені справжнього почуття, утішали мене. Коли ставало геть несила терпіти, я перечитував їх знову й знову. Лише вони тривалий час утримували мене від фатального кроку. Думка покінчити з усім і завершити те, на що я не зважився раніше, не давала спокою, спокушала мене й вабила постійно.

Навіть донька не спромоглася стати відрадою. Через ставлення до її матері я не міг пробудити в собі батьківських почуттів і маленьку безневинну крихітку сприймав лише як необхідний атрибут сімейного життя. Думки й помисли мої витали надто далеко. Я начебто й не жив, лише мріяв про життя, уявляючи, яким воно могло б бути.

Надія з’явилася після смерті тестя. Не та Надія, яку я кохав, а та, котра дарувала можливість справдитися найзаповітнішій мрії. І коли настав час, я не вагався…»

Війнуло холодом, привид здригнувся. Напевне, розгадав, про що він думає, проте залишився на місці.

Автєєв зрозумів, що часу лишилося небагато. Терпіння Марії вичерпалося.

Він не став описувати, як убивав дружину: кому потрібні зайві подробиці? Згадав лише, як уклав крихітку в корзинку й викинув в озеро з уже студеною, майже замерзлою водою.

Далі у своїй сповіді знову повернувся до Надії.

Почуття розділилися. Нестямна любов до Надії й люта ненависть до вбитої жінки переплелися між собою. Суміш із супротивних почуттів затуманила мозок, текст утратив послідовність, став малозрозумілий. Тепер у ньому переважали емоції, інколи протилежні й не пов’язані між собою.

Час було завершувати знущатися над собою й ставити крапку. Не лише на аркуші, а й узагалі…

«Вона вважає, що домоглася свого. Напевне, так. Але все одно на її не вийде. Помучимося разом. Я — у пеклі, а вона — тут. І невідомо, кому з нас буде гірше…»

Перечитувати написане не став. Вийняв із шафи скриньку, у якій зберігав найцінніше, поклав зверху згорнутий у рулон аркуш. Трішки повагався, зняв із мізинця золоту обручку з власною монограмою. Ту обручку, яку подарував Марії на весілля і яку відібрав у неї, коли вона була мертва. Вкинув обручку в скриньку й замкнув її золотим ключиком, що висів на шиї.

Наблизився до дверей.

— Я готовий, — сказав не обертаючись.

Двері скрипнули й повільно відчинилися, немов невидимий лакей спочатку відімкнув їх, а потім відкрив перед ним.

У коридорі темрява, однак повертатися не мало сенсу. У своєму домі він не заблукає, а якщо ненароком спіткнеться й зверне собі шию, невелика втрата.

Але Автєєв був упевнений, що нічого з ним не станеться. Привид дружини не дозволить померти раніше, ніж він виконає його забаганку.

«Випадково померти», — поправив себе.

Автєєв не сумнівався: коли прийде час, він зуміє якщо й не здолати, то хоча б перехитрити колишню дружину. Вона й за життя особливим розумом не вирізнялася. А теперішня її жага помсти й небажання упокоїтися, як належить добропорядним мерцям, лише переконували, що в інтелектуальному плані нічого не помінялося.

Тому, навпомацки просуваючись тихим, немов вимерлим опрічним будинком, Автєєв, усупереч усьому, не почувався пригніченим чи приреченим. Навпаки, пройнявся якимось азартом, що він оволодіває гравцем у передчутті особливої удачі.

У спальні Автєєв перевдягнувся в парадний мундир — той, що залишився зі служби і який йому не дозволено носити. Тепер це не мало значення. Ніхто його в ньому не побачить, і тіло також навряд чи відшукають. Він подбає про це, як раніше подбав, щоб ніхто не знайшов тіло дружини.

Марія не наближалася, але й не випускала його з поля зору. Від привиду, як і раніше, віяло холодом, тільки тепер холод акумулювався лише навколо нього, не поширюючись далі кількох кроків. Колишню дружину влаштовував перебіг подій, і вона тримала емоції при собі.

Автєєв переклав револьвер у кишеню кітеля, узяв скриньку й вийшов у коридор. Марія делікатно слідувала за ним на відстані.

Біля наступних дверей зупинився. Тихенько прочинив їх. Кімната ховалася в мороку. Крихітний вогник гасової лампи чіплявся за приспущений ґніт і ледь жеврів на ньому.

Зумів розгледіти дитяче ліжечко й невеличкий клунок у ньому. Поряд на стільці, притулившись сивою головою до бильця, дрімала нянечка.

— Бідне дитятко, — прошепотів граф. — Та ще й незаконнонароджене. Що на нього очікує в цьому жорстокому й несправедливому світі? Нічого доброго…

Це було єдине, що залишилося в нього від Надії.

Горло стиснуло спазмом, защеміли очі. Поки не розчулився повністю, Автєєв поспішив до сходів.

***

Гроза припинилася. Далеко на обрії ще мигтіли несміливі спалахи, однак грім, що супроводжував їх, зачаївся, принишкнув і більше не наважувався порушувати тиші. Небо поволі звільнялося від хмар, у просвіті між ними інколи визирав блискучий серпик щербатого місяця.

Повітря просякло вологою, тільки тепер вона не пригнічувала, а додавала свіжості. Дихалося легко, легені наповнювалися цілющим нектаром, що підбадьорював і додавав наснаги.

Під тьмяним світлом ліхтаря краплинки на траві виблискували, немов дорогоцінне каміння. Іноді поодинокі каплі зривалися з дерев, потрапляли за комір, але й вони не дратували, а здавалися приємними.

Природа насміхалася, показуючи, який чудовий світ і життя в ньому, даруючи наостанок радість, коли вона вже геть не потрібна.

На доріжці було майже сухо. Гравій увібрав надлишок вологи, і лише місцями, де її зібралося забагато, поблискували невеличкі калюжі.

Автєєв дійшов до каплички, що стояла на околиці сільського цвинтаря, поряд із родовою усипальницею власників маєтку. На верхівці склепу, наганяючи потойбічний жах, розпростер крила висічений із каменю хижий птах. Від його вигляду Автєєву завжди ставало не по собі, і він намагався оминати цвинтар. Коли ж ухилитися від зустрічі було неможливо, як під час похорону тестя, відводив очі, не наважуючись спасти очима на погляд зловісного монстра. Провісника смерті, як він вважав завжди.

Зараз чи не вперше Автєєв сміливо, без внутрішнього тремтіння, подивився на кам’яного птаха. Мерцям, нехай навіть потенційним, негоже боятися демонів. Недалекий час, коли доведеться познайомитися з ними ближче, тож для чого відтягувати?

Орел байдуже глядів повз чи крізь нього, не проявляючи ні поблажливості, ні цікавості. Він був вищим від дріб’язкових проблем, не бажав опускатися до швидкоплинного, коли в його розпорядженні перебувала вічність.

Двері каплички відчинилися важко, з натугою, вони опиралися й не бажали впускати. Усередині переважав важкий дух цвілі й вологи, що різко контрастував із зовнішньою свіжістю, нагадував про тлінність усього й навіював безнадію.

До того ж було парко й душно. Автєєв спітнів і навіть пошкодував, що привид Марії не зміг увійти в Божу обитель і залишився чекати знадвору.

Розгрібши купу сміття, серед якого, крім пилу, переважали листя й пелюстки квітів від погребальних вінків, Автєєв підняв важку дубову ляду, посвітив у чорний отвір і, обережно намацуючи щаблі драбини, почав поволі спускатися.

Невдовзі він опинився в тісному кам’яному приміщенні, вологому й незатишному.

Кирка й відро з вапном стояли попід стіною, там, де він їх і залишив. Підібравши знаряддя, пройшов недовгим хідником до іншої кам’яної клітки. Відшукав потрібний камінь, підчепив його киркою. Той легко вивалився назовні й гепнувся біля ніг.

У порожнечу, що відкрилася, Автєєв помістив скриньку зі скарбом і своєю сповіддю. Прилаштував камінь на місце, набрав лопаткою вапно й ретельно замазав щілини. Невдовзі тайник був надійно схований, і лише посвячений зумів би його відшукати.

Автєєв сподівався, що його не знайде ніхто.

В іншому місці відколупав іще кілька великих каменів, за якими відкрився новий прохід. Перш ніж рушити ним, дбайливо примостив глиби на місце й також замазав їх вапном.

Дорога назад була відрізана, і тепер уже назавжди.

Відчув подих знайомого й звичного уже холоду. Марія чекала на нього там, де й повинна була чекати. Там, куди він обов’язково мав прийти.

Нова перешкода піддавалася значно важче. Колись він постарався на совість, і тепер кам’яна кладка перетворилася мало не на моноліт. Руки гуділи від напруги, тіло, незважаючи на дошкульний холод, що йшов від привиду, укрилося потом. Парадний мундир втратив нещодавній лоск, просякнув вологою, покрився плямами бруду: вапном, павутинням і ще чимось незрозумілим, але таким же неприємним.

— Урочиста панахида відміняється, оскільки покійний перебуває в неналежному вигляді, — саркастично мовив до себе й, перепочивши, продовжив марудну справу. — Ти теж так вважаєш, Маріє?

Потреба говорити хоч кому-небудь, чому-небудь, самому собі чи взагалі нікому виникла несподівано, і пересилити її він не міг. Напевне, від нервів. А може, бравада. Мимовільна непідконтрольна бравада перед самим собою.

І знову ж таки через нерви. Вони напружилися, немов струна. Навіть у голові гуділо, як трапляється, коли вітер забереться в церковний дзвін…

Поряд нікого не було й не могло бути, тому він звертався до привиду. Але той нічого не відповідав і відповісти не міг. Єдине, на що він був здатний, — мовчки спостерігати, або, за бажання, напустити нестерпної стужі.

— Скільки часу минуло, а нічого не змінилося, — гірко констатував Автєєв. — Усе, як і раніше. За життя ти була такою самою: мовчазною, похмурою й холодною. Навіть смерть тебе не виправила. Чому ж кажуть, що горбатого могила виправить? Брешуть, напевне? Нікому вірити не можна…

Голос у підземеллі лунав тихо, незвично приглушено, буцімто вологі стіни вбирали його в себе, залишаючи назовні лише незначну дещицю. За інших обставин подібне здалося б моторошним, однак Автєєв сповна випив свою чашу страху, і такі ефекти його більше не проймали.

Ще кілька сильних ударів, і, нарешті, камінь піддався. Далі пішло швидше.

Вирубавши невеликий отвір, — більшого й не потрібно, — Автєєв ледь протиснувся крізь вузьку щілину й опинився в тісному закапелку, схожому на келію ченця-відлюдника. Стояти в ньому можна було лише зігнувшись, а простягався він не далі, ніж на кілька кроків.

Навіть не келія — могила. І то в прямому, а не в переносному значенні. Тіло, що в ній перебувало, наочно це доводило.

Марія, справжня Марія, а не її подоба, що очікувала зовні, нікуди не поділася. Вона перебувала там, де він її залишив, і в тому самому положенні. Її вигляд майже не змінився. Тіло не зотліло, лише шкіра на обличчі потемнішала й зморщилася, нагадуючи спечене яблуко чи здуту повітряну кульку. Незрячі очі ховалися в темних провалах, нижня щелепа відвисла, зумівши зберегти вираз безсилої люті й приреченості — останньої прижиттєвої емоції, яка опанувала жінку, коли руки Автєєва зімкнулися на її шиї.

Під ногою хруснуло. Він необачно наступив на руку покійної, і тоненькі, обтягнуті майже прозорою плівкою висохлої шкіри кісточки затріщали й розлізлися під підошвою офіцерського чобота.

Автєєв вилаявся, примостив ліхтар на долівці й почав швидко прилаштовувати на місце витягнуті раніше камені. Він не шкодував вапна, щедро змащував ним уламки граніту, аби стіна, якою назавжди відгороджувався від світу, була міцна й незламна.

Глянув востаннє на тіло дружини, гірко посміхнувся, віддаючи належне чорному гумору каверзної долі. Наостанок їй вдалося добряче поглумитися над ним. Адже тепер доля по-справжньому об’єднала його з Марією. Якщо не душам, то тілам їхнім судилося разом долати нескінченну до незбагненності вічність.

Одна домовина на двох.

Майже ідилія з романтичних казочок для недозрілих дівчаток.

Автєєв зітхнув, дістав револьвер і звів курок. Він почувався майже спокійним. Не від смирення, а від усвідомлення, що йому таки вдалося провести Марію. Ніколи її тіло не лежатиме в освяченій землі родової усипальниці. І його сусідство їй не менш неприємне, ніж йому. Навіть іще більш неприємне. Бо вона, на відміну від нього, відчуватиме його завжди.

А він?

Відповіді не було й не могло бути. Допоки ще живий.

Утім, Автєєв був переконаний, що привидом не стане. Окрім Марії, йому мститися нікому. Навіть якщо сумління не чисте, воно не турбуватиме його настільки, щоб змусити блукати темними коридорами й наводити жах на невинних мешканців. Так можуть чинити лише слабкі, боягузливі істоти.

Автєєв знову, востаннє, посміхнувся, звів курок і підніс револьвер до скроні.

Як він і розраховував, привид надто пізно зрозумів підступ, і, коли безтілесний обрис Марії увірвався до кам’яної домовини, від люті напустивши холоду, що від нього потріскався граніт, щось удіяти вже було пізно. Перш ніж відмерз, палець Автєєва встиг ворухнутися.

Неголосно бахнуло, і постріл поклав край сподіванням неспокійної душі.

Тієї ж миті блискавка пронизала небо, від потужного грому здригнулася земля. Смерч, що взявся нізвідки, повалив і закружляв у вихорі дерева, зірвав купол із каплички, понівечив стіни.

Майже одразу все стихло й заспокоїлося. Лише потрощені дерева й руїни каплички свідчили про шалену лють, із якою щойно накинулися на землю небесні чи, може, якісь інші сили.

Кам’яний орел на родовій усипальниці, як і раніше, височів над землею, широко розкинувши могутні крила. Байдужий до всього й усіх, із порожнім поглядом порожніх очей. Тільки щось у ньому змінилося. Напевне, від розрухи, що запанувала навколо, хижий птах здавався більш лихим і зловісним, ніж завжди.

***

Стару Мотрону в селі боялися й завше обминали її хату стороною. Вона була ворожкою, знахаркою, а люди називали її відьмою. Звісно, не в очі, а пошепки, перелякано озираючись (чи не почує?) і не забуваючи хреститися при цьому. Зверталися до неї лише в разі крайньої потреби, коли дітися було нікуди. І вона нікому не відмовляла в допомозі.

Але краще від такої безкорисливої турботи до неї не ставилися. Людська натура невдячна. Незрозуміле породжує страх, а коли когось боїшся, його треба очорнити, наділити неймовірними здібностями, поріднити з темними силами, аби виправдати власне боягузтво й не надто соромитися його перед сусідами.

Утім, стара не переймалася. Її влаштовувало, що її бояться, й інколи вона свідомо підігрівала пристрасті навколо себе. Десь слово скаже, яке можна тлумачити по-різному; коли побачить когось, почне руками махати, немов чаклує.

Її хата тулилася на околиці, від найближчих сусідів відгороджували яр і великий пустир, що заріс високими, у людський зріст будяками. Раніше на ньому пасли худобу, а потім перестали. Боялися, що відьма відбере в корів молоко.

З минулої осені Мотрона особливо раділа, що люди оминають її житло. Бо тепер вона жила не сама. Не треба, щоб хтось цікавився, звідки взялася крихітка, а тим паче поширював плітки про неї. Для маленької дівчинки така цікавість добром не обернеться. Навпаки, її життю загрожуватиме смертельна небезпека.

Безжалісний убивця уже намагався втопити маленьку. Стара тоді випадково, а може, і не випадково опинилася поруч і встигла врятувати дитину. Ледве відходила бідненьку: та мало не закрижаніла. Тільце холодне, бездиханне: щоб почути сердечко, треба було довго прислухатися. Воно билося ледь-ледь і так рідко, немов ось-ось мало зупинитися.

Потім, коли Мотрона розтерла малу горілкою й напоїла цілющими травами, дівчинка начебто ожила. Але одразу з крижаної стала гарячою й ледь не згоріла в полум’ї, що ятрилося в її кволому тільці.

Мотрона не відала, що допомогло врятувати дитину: трави й замовляння чи так було написано на її роду. Знала лише, що, коли дівчинці судилося одужати, саме їй доручено провидінням ростити й оберігати її. Відчувала відповідальність і всією душею упадала коло маленької.

Мотрона не надто вірила у випадковість, більше схилялася до передбачуваності подій. Адже всі ходять під Богом, і Він єдиний є вершителем людських доль. Попри все, що про неї говорили й чим вона займалася, Мотрона, хоч і не ходила до церкви, була набожною людиною. Дар цілительки й здатність бачити, чого не помічають інші, вона приписувала волі Всевишнього й не сумнівалася, що чинить усе за його бажанням і згідно з його намірами.

Ні, не випадково вона опинилася тієї лихої ночі біля озера. Зовсім не тому, що в неї закінчився подорожник і його треба було зібрати опівночі в третю ніч повного місяця. Вона мала туди потрапити, аби врятувати безневинну крихітку.

У селі мало хто вірив, що пані Марія втекла з коханцем, підозрювали недобре. Мотрона, як і належало відьмі, знала більше. Вона не раз бувала в панській господі, відчувала злий дух, що нависав над нею, передчувала біду. І тієї ночі, коли густі хмари