Чернівецька обласна громадська організація

«Комітет виборців»

Обличчям до людей:
посібник з громадської участі для депутатів місцевих рад

Чернівці, 2011

2
Обличчям до людей: Посібник з громадської участі для депутатів
місцевих рад / Укладач – І.О.Гаврада; Редактор – І.О.Бабюк. Чернівці,
2011, - 123 с.
Посібник підготовлений Чернівецькою обласною громадською
організацією «Комітет виборців», розрахований на депутатів місцевих
рад, працівників місцевих партійних організацій та виборців. У виданні
подаються законодавчі та практичні аспекти роботи депутата місцевих
рад, участі громадян в прийнятті місцевих рішень. Видання містить
практичні поради щодо ефективної взаємодії депутата із виборцями.

Посібник видано завдяки підтримці National
Endowment for Democracy (NED)
Погляди авторів можуть не збігатися з позицією Фонду
З електронною версією видання можна ознайомитися на Інтернет сайті організації «Буковинська толока» (www.buktoloka.cv.ua)

3

ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА

5

РОЗДІЛ 1 УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У МІСЦЕВОМУ
САМОВРЯДУВАННІ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

11

РОЗДІЛ 2 НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ
РЕГУЛЮВАННЯ
УЧАСТІ ГРОМАДЯН В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ
МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

24

РОЗДІЛ 3 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ГРОМАДЯНАМИ ПРАВА
НА УЧАСТЬ В УПРАВЛІННІ МІСЦЕВИМИ
СПРАВАМИ

33

3.1 Місцевий референдум

34

3.2 Загальні збори громадян за місцем
проживання

40

3.3 Місцеві ініціативи

46

3.4 Громадські слухання

51

3.5 Органи самоорганізації населення

58

3.6 Звернення громадян

62

РОЗДІЛ 4 МЕХАНІЗМИ «НЕФОРМАЛЬНИХ МЕТОДИК»
ГРОМАДСЬКОЇ УЧАСТІ

66

4.1 Інформування громадськості

66

4.2 Отримання інформації від громадян та
інструменти консультування

74

4.3 Громадські (депутатські) приймальні

77

РОЗДІЛ 5 СТАТУС ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ РОБОТИ

85

4
ДЕПУТАТА МІСЦЕВОЇ РАДИ
РОЗДІЛ 6 ТЕХНОЛОГІЧНІ
АСПЕКТИ
ДЕПУТАТІВ ТА ВИБОРЦІВ

ВЗАЄМОДІЇ

104

6.1 Механізми зв’язку депутата місцевої ради
зі своїми виборцями

104

6.2 Механізми зв’язку виборців з депутатами
місцевих рад

105

6.3 Зразок клопотання виборця

106

6.4 Зразок пропозиції виборця

108

6.5 Зразок скарги виборця

109

6.6 Зразок звернення виборця

110

6.7 Зразок депутатського звернення

112

6.8 Зразок депутатського запиту

113

6.9 Зразок рішення ради щодо депутатського
запиту

114

6.10 Зразок рішення
виборців

ради

щодо

доручень

115

6.11 Зразок звіту депутата

118

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

121

5

ПЕРЕДМОВА
«Джерелом влади є народ; влада має здатність з цього
джерела витікати і ніколи до нього не повертатися», таким
афоризмом можна описати зазвичай сумні «очікування» переважної
більшості громадян від влади.
Минають вибори, і вчорашні виборці починають шукати своїх
обранців, аби ті допомогли розв'язати їх проблеми. Бувають випадки,
коли жителям територіальної громади не «щастить» побачити свого
депутата впродовж усієї його каденції.
Відтак тим, хто вчора завдяки підтримці громади отримали
депутатські посвідчення та нагрудні знаки, не варто забувати просту
(навіть банальну) істину – люди живуть не в партіях, а в будинках.
Щоденні проблеми людей дуже відмінні і далекі від т.зв. «високої
політики». І саме в цій сфері вчорашні (і завтрашні) виборці
покладають сподівання на депутатів місцевих рад.
Трішки історії. 26 березня 2006 року відбулися вибори до
місцевих рад Чернівецької області. Як відомо, особливістю,
«родзинкою» тієї кампанії було використання пропорційної виборчої
системи із т.зв. «закритими списками». Політичні партії та блоки краю
вперше отримали можливість фактично одноосібно сформувати
якісний склад місцевих органів влади, а отже і визначати їхню
політику.
Незайвим буде нагадати, що на новий спосіб формування
міських, районних й обласних рад покладалося багато надій як
самими політичними силами, так і зацікавленою громадськістю.
Вважалося, що партії, вперше повноцінно пройшовши через горнило
боротьби на місцевих виборах, видадуть «на гора» кваліфіковані, дієві
й ефективні місцеві ради. Однак, як завше, політична практика не
виправдала теоретичних розмірковувань та спростувала райдужні
очікування. Чотирирічна діяльність місцевих рад дала достатньо
прикладів і фактів, якими можна як підтвердити, так і спростувати
сподівання того, що українські політичні партії спроможні не тільки
взяти владу на місцях, але й організувати ефективну роботу органів
самоврядування.

6
Відтак, застосування пропорційної системи та її вплив як на
результати виборів, так і, опосередковано, на подальшу діяльність
самих рад була піддана піддається серйозній та обґрунтованій
критиці. Найбільш часто лунали судження про абсолютну
неприйнятність «про порційки» на місцевому рівні, про нездатність
партій бути «кузнею кадрів» для рад, про розрив між місцевими
партійними осередками та виборцями, про безвідповідальність партій
перед громадами.
Й справді місцеві партійні організації, які за пропорційної
виборчої системи мали би виконувати посередницькі функції між
своїми депутатами і виборцями, фактично не виконують своєї місії.
Більш того, деякі партійні організації, які змогли мало не випадково
провести по декілька своїх депутатів до рад різних рівнів, після
виборів взагалі припинили активну політичну діяльність. Фактично
вони покинули своїх депутатів напризволяще і, відповідно, уникали
відповідальності за їхню діяльність.
Ще однією ознакою як пропорційної виборчої системи, так і
подальшої діяльності рад є те, що місцева громадськість не володіє
більш чи менш достатньою інформацією про діяльність місцевих
депутатів і осередків політичних партій у місцевих радах. Виборці
практично не знають, яким чином їх обранці виконують свої
передвиборчі обіцянки. Щоправда говорити про те, що для виборців
це питання є пріоритетним також не доводиться. Однак, пасивність
громади не може служити виправданням того, що як партії, так і
окремі депутати вряди-годи звітують перед тими, хто наділив їх
мандатом.
Цей невеличкий екскурс в зовсім недавню історію буде
неповним без згадки про 31 жовтня 2010 року, коли відбулися останні
місцеві вибори. За «доброю» політичною традицією (яка одначе не є
ознакою стабільності, радше – навпаки) напередодні кампанії знову
було змінено правила гри. Український виборець та партійні еліти
отримали змогу експериментувати на місцевих виборах із новою для
останніх формою виборчої системи – змішаною. Одним із основних
лейтмотивів захисників переходу до обрання складу місцевих рад за
схемою «50/50» були в цілому справедливі нарікання про те, що

7
пропорційна система не сприяє контакту між депутатами та
виборцями. А, отже, повернення до практики мажоритарних округів
усуне цей недолік. Хоча від початку роботи складу новообраних рад
не минуло ще й року, але цей часовий проміжок є достатнім для
попередніх висновків. На жаль, вони поки що є маловтішними. І
фракції політичних партій в радах, і обрані в мажоритарних округах
депутати не поспішають налагоджувати ефективну комунікацію із
виборцями.
Можливо цей висновок не надто приємний для суб’єктів
політики, проте він аж ніяк не є голослівним та підтверджується
результатами опитувань, моніторингів, оцінок експертів тощо. Ці
результати отримала Чернівецька обласна громадська організація
«Комітет виборців» в ході дворічної реалізації проекту «Народом
обораний – народу прозвітуй!», який реалізовувався за сприяння
Національного фонду підтримки демократії (NED).
Ризикнемо припустити, що слабка взаємодія депутатського
корпусу практично усіх місцевих рад з виборцями навряд чи може
бути виправдана такими причинами - «міфами» як:

пасивність громадян, їхнє небажання цікавитися роботою
самоврядних органів; невміння шукати інформацію про їх
діяльність;

недостатня кількість законодавчо закріплених інструментів
роботи з територіальними громадами;

складна економічна чи фінансова ситуація не дає можливості
розгорнути активну діяльність депутата (партії) у міжвиборчий
період;

«робота депутата місцевої ради відбувається на громадських
засадах, а отже – не оплачується, тому вимагати від нього
особливої віддачі не варто»;

«виборцям потрібні якісні дороги, облаштовані ФАПи, низькі
ціни на продукти харчування, а не звіти про діяльність
депутата»;

8

«виборці не повинні перейматися процесом прийняття рішень,
їх цікавить позитивний результат. А тому залучати громадян до
вироблення рішень недоцільно».

Як відомо, демократичний устрій держави передбачає участь
громадськості у процесі ухвалення та впровадження рішень. З кожним
роком у правовому полі України з’являється все більше нормативних
актів, які врегульовують цей процес та зобов’язують представників
органів влади різного рівня залучати громадськість на певних етапах
управлінської діяльності. Таким чином, громадяни одержують змогу
впливати на рішення можновладців ще на етапі їхнього планування, а
також контролювати, як ці рішення запроваджуються у життя. Завдяки
механізмам партисипативної демократії (іншими словами –
демократії громадської участі) громадяни добиваються повнішого
врахування їхніх потреб та очікувань, а також одержують реальні
механізми контролю за виконанням обіцянок з боку органів влади.
Звісно, поки що не доводиться стверджувати, що пересічний
український громадянин володіє інструментами парсипативної
демократії й готовий їх застосовувати за першої ліпшої нагоди. Проте
нам видається, що саме депутати місцевих рад могли б стати тим
чинником, який дозволить зробити владу на місцях не просто
прозорою, але й готовою до вироблення рішень в тісній взаємодії з
громадою. Таке переконання опирається на припущення, що саме
місцеві депутати в силу свого статусу, активності, готовності сприймати
та застосовувати нескладні механізми громадської участі можуть
стимулювати підвищення громадянської активності.
Отож, як аксіому варто прийняти думку, що люди, котрі
потрапили до складу місцевих рад завдяки підтримці виборця, як
мінімум повинні виконувати приписи чинного законодавства, яке
передбачає ряд обов’язкових форм та механізмів зв’язку між
органами та посадовими особами місцевого самоврядування і
членами відповідних територіальних громад.
Не завадить проявляти елементарну повагу до виборця, даючи
йому можливість знати, наприклад, про те, що відбувається в стінах
ради і як працює обранець. В ідеальному випадку депутати (політичні
партії) повинні бути зацікавлені в тому, щоб залучати своїх виборців

9
до обговорення та розробки рішень, які впливатимуть на їхнє
повсякденне життя. Адже такий підхід спроможний не тільки зробити
громадянина-виборця активним творцем добробуту своєї громади,
але й принести дивіденди самим партіям та депутатам у вигляді
зростання рейтингу та підтримки.
Якось відомий конструктор ракетної техніки Сергій Корольов
сказав, що «хто хоче працювати, шукає засоби, решта – причини».
Мабуть, не погодитися з цією простою мудрістю дуже важко,
особливо коли мова стосується такої відповідальної сфери як
забезпечення
добробуту
та
нормальної
життєдіяльності
територіальних громад.
Виходячи з наведених міркувань, автори цього посібника
визначили його структуру. У першому розділі «Участь громадськості
у місцевому самоврядуванні: теоретичний аспект» розкриваються
витоки ідеї громадської участі, сучасні способи осмислення цього
явища. Висвітлюється ступінь впливу громадськості на прийняття
політичних та адміністративних рішень. Також аналізуються типові
форми участі у житті місцевої громади, які накопичені в досвіді
західних країн. Завданням цієї частини посібника є доведення думки,
що громадська участь є обов’язковою умовою функціонування
спільнот, що бажають називатися й функціонувати як демократичні.
Другий розділ «Нормативно-правове регулювання участі
громадян в діяльності органів місцевого самоврядування»
присвячений короткому опису й аналізу міжнародної та вітчизняної
нормативно-правових баз, котрі регулюють сферу громадської участі.
У третьому розділі «Форми реалізації громадянами права на
участь в управлінні місцевими справами» розглядаються ті способи
залучення громадян до творення місцевої політики, які прописані у
Законі України «Про місцеве самоврядування». Кожна із цих форм
(місцевий референдум, загальні збори громадян за місцем
проживання, місцеві ініціативи, громадські слухання, органи
самоорганізації населення) описана в такий спосіб, щоб розкрити
механізм їх застосування. Особливий наголос зроблено на тому, як
технологічно забезпечити їх використання на практиці.

10
У четвертому розділі «Механізми «неформальних методик»
громадської участі» розглядаються ті способи залучення громадян
до функціонування органів місцевого врядування, котрі випали з уваги
законодавця при роботі над текстом Закону «Про місцеве
самоврядування».
Проте
описані
методики
інформування
громадськості
та
механізми
зворотного
зв’язку
активно
використовуються в повсякденній практиці. Нарешті зроблено наголос
на технології організації та роботи громадських (депутатських)
приймалень.
П’ятий розділ «Статус та інструментарій роботи
депутата місцевої ради» покликаний розкрити статус, обов’язки та
права депутата місцевої ради. Детально описуються законодавчі
інструменти, якими він може користуватися в своїй роботі. Окремо
наголошується на п’яти механізмах зв’язку депутата з виборцями
(розгляд звернень виборців (пропозицій, заяв, скарг); виконання
доручень виборців; особистий прийом виборців; періодичне
інформування виборців про свою діяльність; звітування перед
виборцями). Розглянуто також порівняно новий інститут помічникаконсультанта депутата місцевої ради.
У шостому розділі «Технологічні аспекти взаємодії депутатів
та виборців» представлені схеми комунікацій між виборцями та
депутатами та типові зразки документів, що використовуються для
їхнього забезпечення.
Автори сподіваються, що їхня робота над посібником не стане
марною і він згодиться як депутатам місцевих рад (на яких він власне і
зорієнтований), так і виборцям.

11

РОЗДІЛ 1
УЧАСТЬ ГРОМАДСЬКОСТІ У МІСЦЕВОМУ САМОВРЯДУВАННІ:
ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ
Демократичний устрій держави серед іншого передбачає участь
громадськості у процесі ухвалення та впровадження рішень. З кожним
роком у правовому полі України з’являється все більше нормативних
актів, які врегульовують цей процес та зобов’язують представників
органів влади різного рівня залучати громадськість на певних етапах
управлінської діяльності. Таким чином, громадяни одержують змогу
впливати на рішення можновладців ще на етапі їхнього планування, а
також контролювати, як ці рішення запроваджуються у життя. Завдяки
механізмам т.зв. «демократії громадської участі» громадяни
добиваються повнішого врахування їхніх потреб та очікувань, а також
одержують реальні механізми контролю за виконанням обіцянок з
боку органів влади.
Крім того демократичний устрій суспільства передбачає
конституційно закріплені базові засади участі громадян у політичному
житті. Серед основних форм такої діяльності традиційно виділяють:
участь у виборах, референдумах та інших видах реалізації механізму
прямої демократії; організаційну самодіяльність (участь в асоціаціях,
громадських організаціях, політичних партіях тощо); участь у
конвенційних та неконвенційних (несанкціонованих) протестних
акціях. Однак, ідея громадської участі виникає з переконання, що
участь громадян в керуванні демократичною державою не можна
зводити виключно до участі у виборах. Щонайбільше, таке обмеження
з одного боку призводить до щоразу нижчої кількості тих, хто
приходить голосувати, з іншого боку – до зростання суспільного
незадоволення, яке може вилитися у протести чи порушення законів.
Напевно, саме тому терміни «громадська участь» або, як ще
кажуть, «залучення громадян», сьогодні досить вживані і, навіть,
модні. Вони звучать як передвиборчі обіцянки політичних партій та
окремих кандидатів на владні посади різного рівня; знайти їх можна
серед зобов’язань, які взяла на себе Україна, інтегруючись у світову та
європейську спільноту; міжнародні донори оголошують конкурси та

12
окремі програми з цього напряму, а громадські організації готують та
втілюють проекти, щоб зробити цю участь якомога ширшою та
впливовішою.
Однак така популярність ще не свідчить про повне розуміння
суті цього процесу тими, хто намагається його втілювати, чи,
принаймні, декларує це. На практиці участь громадськості викликає
більше побоювань та застережень, ніж конкретних дій. Серед влади
нерідко побутує думка, що залучення громадськості до підготовки та
ухвалення рішень перешкоджає роботі, ускладнює її. Безумовно, ніхто
не зможе заперечити, що явище громадської участі – це важливий
механізм впливу на організацію влади в державі. Тому й підходити до
його запровадження слід з повним розумінням та ґрунтовними
знаннями.
Досвід демократично розвинутих країн засвідчує широке
застосування різних форм прямої участі населення в процесі прийняття
управлінських рішень на місцевому рівні.
Зокрема, в Німеччині особливої популярності набули такі
форми: громадські ініціативи, коли громадяни об'єднуються задля
вирішення питань повсякденного життя місцевості (петиції) та
громадські законодавчі ініціативи, як право населення винести
питання на громадське обговорення.
У США розповсюджені наступні форми.

Створення громадських рад і спеціалізованих комісій, в основі
діяльності яких закладено добровільний принцип. Пропозиції,
розглянуті і прийняті на рівні рад і комісій, є обов'язковими
для розгляду міської ради.

Практика волонтерської діяльності.

Ініціювання форумів для обговорення стратегічних планів
розвитку міст, що мають статус обов'язкових.

Особливої уваги заслуговує досвід функціонування такої форми,
як наглядові ради, що складаються із рядових членів територіальних
громад. Головне завдання наглядових рад є громадська діяльність і
допомога владі під час надзвичайних криз. На усіх територіальних

13
рівнях існує така форма діяльності як громадські ради. Сутність роботи
рад складається в здійсненні оперативного контролю за рішеннями,
що приймаються комісіями в межах міських рад.
Використання зарубіжного досвіду з поєднанням вітчизняних
практик набуває особливої актуальності в умовах оновлення
політичної системи сучасної України.
У сучасних реаліях України все ще зберігається тенденція до
неприйняття місцевою владою ідеї прислухатися до голосу
громадськості під час планування заходів щодо розвитку громади.
Часто посадові особи місцевого самоврядування піддають сумніву
потребу звертатися за порадою до громадян і спроможність останніх
справді зрозуміти суть місцевої проблеми та зробити свій внесок у її
вирішення. 3 іншого боку, громадяни самі не проявляють великого
інтересу долучитися до вирішення проблем територіальної громади,
представниками якої вони є.
Застосування різних форм участі громадськості є корисним для
обох суб'єктів цього процесу – влади та громадськості. Зокрема, через
механізми учасницької демократії в період між виборами досягається
відповідальність, прозорість та підзвітність органів влади, що
безумовно впливає на покращення якості послуг, які надаються
населенню. Результатом участі громадськості є ухвалення владою
ефективніших рішень, які з більшою вірогідністю будуть схвально
сприйняті територіальною громадою. Громадськість, у свою чергу,
набуває відчуття реальної здатності вирішувати гострі проблеми свого
села/міста тощо. Найбільш важливим результатом участі
громадськості є встановлення конструктивного діалогу між владою та
громадськістю, що сприяє виникненню довіри з обох сторін.
У межах різноманітних підходів до розуміння участі
громадськості аргументи «проти» передбачають, що це дуже дорогий
процес, який затягує ухвалення рішення та перешкоджає рішучим
крокам представників влади. Участь громадськості є неефективною з
точки зору залучення великої кількості осіб, що значно ускладнює
процес прийняття рішень. Вона потребує значної кількості різних
ресурсів (матеріальних, людських), які могли би бути використані
більш ефективно. Критики також обстоюють точку зору, що участь

14
громадськості не продукує конкретних результатів. Натомість її
прихильники висувають контраргумент, що важливим результатом є
сам процес.) Нарешті, участь громадськості створює ілюзорні
очікування для зацікавлених сторін, які не завжди можна досягти.
Але такою є ціна демократичного розвитку суспільства: поряд з
відчутними вигодами затрати можуть перевищувати сподівання. Тому
помилково розглядати участь громадськості як процес суто з
позитивним балансом демократизації суспільних відносин.
У суспільних науках поняття громадської участі має глибоку
традицію і суть цього поняття можна окреслити так: громадська
участь – це комплекс дій і методів участі громадян у визначенні та
розв’язуванні їхніх проблем.
Важливо наголосити на тому, що показники політичної участі
громадян є важливим елементом, який береться до уваги під час
визначення ефективності демократії. В цілому, позиції західних
політологів щодо співвідношення між розміром муніципалітетів та
політичної участі є різними і, подекуди, протилежними. Їх можна
об’єднати у дві групи:
Тези про сприятливий вплив територіальної консолідації на
розвиток демократії. Оскільки місцеве самоврядування у великих
громадах мають можливість надавати більше громадських послуг, що,
гіпотетично, веде до більшої зацікавленості громадськості до участі у
місцевій політиці. Підтвердження цього припущення надають дані із
скандинавських країн. Значна величина громад створює більше
простору для потенційного впливу груп інтересу. Окрім того, у великих
громадах легше уникнути такого негативного феномену як вплив на
урядові рішення однієї домінантної групи інтересу. У великих
громадах існує більше можливостей для розвитку міцного
громадянського суспільства через формування щільної мережі
неурядових організацій.
Тези про сприятливий вплив територіальної фрагментації на
розвиток демократії, що базуються на теоріях локалізму та
громадського вибору. У малих громадах існує більше можливостей
для контактів між політиками, зокрема радниками, та громадянами,

15
що також сприяє їх підконтрольності населенню, а також існуванню
довіри. У малих громадах громадяни за допомогою політичного
вибору (зокрема, під час виборів) можуть впливати на зміст місцевої
політики органів влади. Оскільки, малі громади є більш гомогенними з
соціальної точки зору, в них легше формувати та реалізовувати
політику, яка відповідає інтересам більшості населення. У малих
муніципалітетах існує більше стимулів для участі громадян, оскільки
голос виборця має «більшу політичну вагу». Органи влади у малих
муніципалітетах є менш бюрократичними структурами.
На початку 2000-х років було запропоновано розробити
методологію оцінки участі на місцевому рівні, яку можна буде
використати для виміру цього процесу у різних національних
суспільствах, і вже на основі отриманих даних зробити висновки про
залежність між розміром громади та політичною активністю її жителів.
Насамперед, вчені запропонували групу показників для оцінки
інтенсивності громадянської участі, зокрема:

участь у демонстраціях, що стосуються місцевих питань;

збір підписів громадян під петиціями щодо питань місцевої
політики;

безпосередні зустрічі між муніципальними службовцями та
громадянами (групами громадян) щодо місцевих питань;

опротестування рішень місцевих органів влади в судах чи/та
інших адміністративних інститутах;

подання письмових пропозицій чи запитів організаціями
громадянського суспільства щодо питань публічного значення.

Окрім
того,
було
запропоновано
здійснити
оцінку
ефективності громадської участі, яка визначалася як спроможність
вплинути на процес та результат прийняття рішень місцевими
органами влади. Цей показник є інтегральним, оскільки обраховується
як сумарний вплив на процес прийняття рішень місцевими
підприємцями,
підприємствами та подібними
асоціаціями,
неурядовими організаціями, профспілками, церквами, місцевими
осередками політичних партій, ЗМІ, безпосередньо громадянами.

16
Третім аспектом оцінки громадської участі є спроможність
локальної політичної системи реагувати на запити громадян, і,
таким чином, створювати стимули для подальшої участі. Для
забезпечення цієї спроможності є необхідною умова муніципальної
автономії від держави, яка, в свою чергу, вимірюється через показник
власних доходів у місцевому бюджеті.
Відповідно до теорії соціальних рухів, поведінка у середовищі
суспільства, включно громадянського його стану, на місцевому рівні
визначається не безпосередньо розміром громади, а комплексом
різних чинників, частина з яких, можливо, і залежить від кількості
жителів у муніципалітетів. Мова йде про:

домінуючі політичні цінності;

доступні для політичної участі ресурси (організації, досвід
діяльності, інформація та інші);

місцевий політичний контекст, зокрема рівень відкритості
місцевих політичних систем до інтересів чи дій громадян. У
такий спосіб формують місцеві паттерни політичної участі.

На основі комбінації отриманих в результаті досліджень даних,
пропонується виділяти чотири домінантні типи політичної поведінки:

експресивний, коли громадяни активно беруть участь у
нековенційних формах участі, які були забороненими у
соціалістичний період (демонстраціях, мітингах, надсиланні
колективних петицій до органів влади);

інституційний, коли переважає участь громадян у заходах,
організаторами яких є органи влади (громадських слуханнях,
зборах та інше), що було, в цілому, притаманною практикою і
за попереднього режиму;

індивідуальний, за якого окремі громадяни чи організації
самостійно звертаються в органи влади чи конкретного
посадовця, відповідальних за сферу громадського інтересу;

пасивний, характерною рисою якого є відсутність або низька
частота громадської діяльності.

17
З точки зору управлінської діяльності, громадська участь – це
підхід, який дає змогу враховувати соціальні чинники у плануванні, а
також зменшувати соціальні, політичні ризики у процесі ухвалення та
реалізації керівних рішень. Саме технологія громадської участі дає
змогу коригувати керівний задум чи план згідно з інтересами тих
суспільних груп, яких так чи інакше торкається ця проблема, а також
залучати їх до процесу ухвалення управлінських рішень.
Отже, із самого визначення бачимо, яка користь від залучення
громадян:

керівництво має змогу зменшити соціальні та політичні
ризики;

громада має змогу окреслити та відстояти свої інтереси.

Процес громадської участі може набирати різних форм, порізному його й розуміють. У 1969 році Шеррі Арнстейн запропонувала
своєрідну «драбину участі» з восьми щаблів, приймаючи критерієм
поділу ступінь впливу суспільства на ухвалення рішень.
На двох нижніх рівнях йдеться не про реальну громадську
участь, а про її імітацію тими структурами, які де-факто ухвалюють
керівні рішення. На цьому етапі метою є не залучити громадян до
участі в процесі планування, а надати змогу тим, хто контролює
ситуацію, ще раз «повчити» чи, навіть, «переконати» громадян.
Робота з громадськістю на рівні маніпуляції і «терапії» ніколи не
закінчується реальним узгодженням інтересів і навіть часто
призводить до різкого загострення конфліктів. Характерна ознака
такої ситуації – порушення основних принципів організації діалогу з
громадськістю: заміна мети засобами, відсутність альтернатив у
прийнятті рішень, відсутність «зворотного зв’язку» (себто виходу на
конкретні практичні рішення), маніпуляційний підхід.
Третій і четвертий рівні ілюструють «символічну участь». За такої
ситуації громадяни мають змогу «слухати» (отримувати інформацію)
та «бути почутими» (висловлювати свої думки). Однак ступінь впливу
громадськості на цьому рівні недостатній, і громадяни не можуть бути
впевненими, що на їхню думку зважатимуть. П’ятий рівень також

18
належить до «символічної участі», хоча й передбачає вже деяке
врахування думки громадськості.
МАЛЮНОК 1
Рівні громадської участі
Громадське керування
РЕАЛЬНІ ПОВНОВАЖЕННЯ

Делегування
повноважень
Партнерство

Врахування думки
«СИМВОЛІЧНА УЧАСТЬ» Консультація
Інформування
ВІДСУТНІСТЬ УЧАСТІ

«Терапія»
Маніпулювання

Пройти попередні три рівні слід обов’язково, якщо ми хочемо
застосовувати засади громадської участі, але їх ще не можна вважати
самою участю. Окремі ознаки цих рівнів, хоч в досить спотвореному
вигляді, можна виявити навіть в тоталітарних країнах.
Вище є рівні, на яких можна говорити про реальну участь
громадян у процесі планування й ухвалення рішень. Тут громадська
участь може набувати форм партнерства з можливістю переговорів
для досягнення компромісу з місцевими керівниками.
На найвищих сходинках – рівні делегування повноважень та
громадське керування, на яких пересічні громадяни мають вагомий
вплив на прийняття керівного рішення з тієї чи іншої проблеми.
Більшість програм громадської участі не піднімається вище, ніж третій,
четвертий чи п’ятий рівень. Ситуація, охарактеризована як
«громадське керування», практично трапляється лише у формі
референдумів.

19
У 1994 році Девід Вілкокс дещо спростив цю схему і
запропонував виокремити п’ять рівнів залучення громадян. Вони такі:
• інформування громадян про плани органів державної влади.
Зазвичай, це односторонній потік інформації, однак його можна
розвинути, використовуючи дослідження суспільної думки,
налагодивши зворотній зв’язок;
• консультації, під час яких представникам громади
представляють одну чи декілька різних питань, а думки, які ті
висловлять при цьому, буде враховано під час прийняття остаточного
рішення;
• спільне ухвалення рішень – влада співпрацює з суспільством
та організаціями, які його представляють, ідентифікуючи його
потреби, а остаточне рішення приймається спільно із суспільними
партнерами;
• спільна реалізація полягає на спільній ідентифікації потреб, і
надалі на спільній реалізації узгодженої програми у формі
партнерства;
• делегування – виконання завдань і підтримка незалежних
громадських ініціатив – влада відмовляється від аналізу суспільних
потреб і визначення способів розв’язання існуючих проблем,
натомість підтримує діяльність організацій громадянського
суспільства, наприклад, через дотації.
Слід підкреслити, що окремі щаблі драбини не є
альтернативними один до одного. Кожний вищий щабель охоплює в
собі щабель нижчого рівня. Адже не можна вести консультацій з
громадою одночасно не надавши їй достатньо інформації. А
ефективний обмін інформацією та належне проведення консультацій
– обов’язкові передумови спільного ухвалення рішень і т.д.
В цьому контексті виникає закономірне запитання: до якого
рівня громадської участі все-таки потрібно прагнути? Це одне з тих
запитань, на яке відповісти однозначно неможливо.

20
На погляд управлінців, для проектів соціально не дуже вагомих
або тих, які потенційно не мають серйозної небезпеки, можна
обмежитися інформуванням.
А й справді, чи є сенс витрачати час і гроші на обговорення того,
що не викликає особливого занепокоєння? Якщо ж проект потенційно
містить соціальну напругу, доцільно перейти до вищих рівнів
громадської участі. Це – проблема вдалого планування і
менеджменту. З точки зору громадськості, йдеться, передусім, про те,
наскільки дії влади безпосередньо торкаються її інтересів.
Однак аксіомою для обох сторін має бути можливість мати
повний доступ до інформації про плани чи дії влади, а також наявність
реальних механізмів з чітко окресленими процедурами, які дають
змогу вплинути на дії влади на будь-якому етапі. Якщо хтось матиме
таку потребу, він зможе цими можливостями скористатися, щоб
відстояти свої інтереси. Якщо ж такої потреби не виникне, нікому
гірше від цього не стане.
Ставлячи перед собою мету досягти максимального рівня
громадської участі в ухваленні рішень, ми припускаємо, що активна і
постійна участь членів громади у її повсякденному житті – це
природна і бажана складова місцевих реалій.
Водночас нас охоплюють побоювання, що насправді активність
населення дуже низька або й взагалі відсутня. Ми починаємо
задумуватись над причинами такого стану речей, починаємо вважати
його якщо не патологічним, то, принаймні, дуже проблематичним.
Плануючи запроваджувати механізми громадської участі, слід
зважати на неоднорідність місцевої громади. Навіть в невеликих
спільнотах існують значні відмінності між їхніми членами, що
базуються на таких чинниках:

економічний статус;

особисті риси – вік, стать, етнічне походження тощо;

віра і культурне спадщина (релігія, моральні цінності);

вміння;

21

місце проживання.

Виходячи з такого розмаїття, суттєво відрізняється рівень участі
громадян у громадському житті. Можна виокремити такі найтиповіші
форми участі у житті місцевої громади:
Абсентеїст – не цікавиться громадським життям, зосереджений
тільки і виключно на своїх справах та проблемах. Не має ні знань, ні
уявлень що діється поза його приватним життям. Він не в змозі
визначити труднощі і проблеми, характер яких виходить за межі його
особистого виміру екзистенції. Він не усвідомлює своїх громадянських
прав, негативно ставиться до будь-яких форм громадської активності.
Спостерігач – зосереджений, передусім, на власних справах,
демонструє відсторонене зацікавлення громадськими справами. Його
знання про проблеми довкілля мають фрагментарний та
стереотипний характер. Окремим різновидом цієї форми є
вболівальник – якщо йдеться про обсяг участі, його позиція така ж, як
у спостерігача: участь у громадському житті обмежується
спостереженням за діяльністю інших. Однак у порівнянні з
попереднім типом, вболівальник демонструє виразно про громадську
позицію, емоційно переймається проблемами і труднощами довкілля,
непогано орієнтується в засадничих подіях, які відбуваються в житті
місцевої громади.
Споживач – загальною орієнтацією у громадських справах
нагадує спостерігача, але охоче користається різними організованими
формами спільної участі у громадському житті, хоч сам їх не
організовує і не ініціює. Споживач долучається до суспільної діяльності
завжди, коли це відповідає його особистим потребам чи інтересам,
зокрема, тоді, коли визнає, що ніхто інший не розв’яже його проблем.
Лобіст – можливі форми громадської активності використовує,
перш за все, для реалізації конкретних інтересів, громадськими
справами цікавиться настільки, наскільки посередньо або
безпосередньо вони пов’язані з цими інтересами. Лобіст добре
орієнтується в механізмах діяльності суспільного життя, що дає йому
змогу використовувати напівлегальні та нелегальні форми впливу, які
базуються на знайомствах, родинних зв’язках, особливостях устрою.

22
Досконало ініціює і втілює окреслені проекти або настільки ж
ефективно провалює ті, які йому не подобаються.
Громадський діяч – на справи місцевої громади дивиться через
призму «спільного добра», ставлячи суспільні інтереси вище
індивідуальних або групових. Ним керує «посилена потреба
громадської діяльності». Найчастіше він має широкі і ґрунтовні знання
місцевих болячок і проблем, маючи при цьому цілісне бачення їхнього
розв’язання. Різновидом громадського діяча можна вважати
місцевого депутата, діяльність якого у значній мірі визначена
формально окресленими правилами ролі, а також особистими
передумовами і суспільним темпераментом.
Функціонер – особа, що належить до цієї категорії, має чітко
окреслені правові межі діяльності. Всі дії функціонерів відбуваються
згідно з усталеними процедурами та алгоритмами, пов’язаними з
нормами та інструкціями інституції. Інколи всупереч тиску громадської
думки чи навіть здорового глузду.
На рівень активності членів громади впливають різні чинники.
Важко однозначно стверджувати, що існують такі групи, які не
проявляють жодної громадської активності. Так само не можна
вважати, що життєва позиція окремих громадян залишатиметься
сталою. Тому, коли ми беремося з різних причин активізувати
громадськість, мусимо уявляти собі, від яких чинників ця активність
залежить. А вони можуть бути такі:

Історичне минуле місцевої спільноти – чи це традиційно осіла
на даній території громада, чи вона представляє собою
сукупність різних незінтегрованих суспільних груп, які замкнуті
в собі з огляду на різні історичні передумови – така ситуація,
наприклад, може бути в штучно створених промислових
містечках, чи в селах, де є багато переселенців).

Характер суспільних зв’язків – тип, якість і міцність зв’язків
між членами громади, що впливає на кількість організацій, що
діють у даному населеному пункті, на бажання і інтенсивність
участі мешканців у розв’язанні місцевих проблем; чим менше

23
зв’язків, опертих на традицію, тим важче співпрацювати з
місцевою спільнотою).

Культурні традиції – існування прикладів активної участі у
справах громади).

Конфлікти – існуючі, а особливо ті, що мають давню історію;
чим більше конфліктів є в громаді, тим важче врегулювати
співпрацю влади з різними суспільними групами).

Влада – а якщо точніше, то здатність керувати у суспільному
розумінні цього поняття, яка залежить від методів, технік,
інструментів, особистих якостей осіб, які представляють
громадськість; чим більше влада автократична, тим слабше
мешканці долучаються до життя громади).

Лідерство – комплекс рис, прикладів і правил поведінки, які
скеровують поведінку громадськості і одночасно відображати
суспільні настрої та громадську думку).

Зрозуміле і прийнятне бачення розвитку – це чинник, який
підтримує лідерство, а інколи вважається його складовою. Це
не узгоджується з фактичною роллю бачення та вміння його
реалізувати, оскільки лідерство може базуватися тільки на
харизмі або тільки на баченні розвитку, а інколи на обох
аспектах, що є найкращим розв’язком).

Активізувати громадськість не можна всупереч її волі та
бажанням, не визначивши потреб та інтересів окремих груп. Треба
вести таку діяльність, яка використовуватиме існуючу активність,
узгоджуватиме інтереси та скеровуватиме їх в напрями, окреслені
стратегічним для всієї територіальної громади баченням.

24

РОЗДІЛ 2
НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ УЧАСТІ ГРОМАДЯН В
ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
Українське законодавство, яке постійно трансформується,
недостатньо регулює процес громадської участі. Права громадян та
громад неадекватно збалансовані з обов’язками відповідних органів
публічної влади щодо їх реалізації та захисту. Поступово і в цій частині
ми будемо прямувати до європейських стандартів.
Коротко про найбільш важливі елементи нормативно-правового
регулювання громадської участі в Україні.
Міжнародні нормативно-правові акти. Відповідно до
Конституції України міжнародні договори, які ратифікувала Верховна
Рада України, є невід’ємною частиною українського законодавства.
Розглянемо найбільш важливі.
Ще Радянська Україна ратифікувала Міжнародний пакт ООН
про громадянські і політичні права (Указ Президії Верховної Ради
Української РСР від 19 жовтня 1973 року). Стаття 25 Пакту проголошує:
«Кожний
громадянин
повинен
мати
без
будь-якої
дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень
право і можливість:
a) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так
і за посередництвом вільно обраних представників;
b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах,
які проводяться на основі загального і рівного виборчого права
при таємному голосуванні і забезпечують свободу
волевиявлення виборців;
c) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до
державної служби».
Базовим
актом,
який
визначає
засади
місцевого
самоврядування, є Європейська хартія місцевого самоврядування,
яку Верховна Рада України ратифікувала 15 липня 1997 року,
створивши тим самим правові передумови для запровадження в

25
Україні європейських принципів організації
Відповідно до статті 3 Європейської Хартії:

публічної

влади.

1. Місцеве самоврядування означає право i спроможність
місцевих властей, в межах закону, здійснювати регулювання і
управління суттєвою часткою державних справ, які належать
до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.
2. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно
обираються таємним голосуванням на основі прямого,
рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні
їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає
використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої
іншої форми прямої участі громадян, якщо це дозволяється
законом.
Друга частина цієї статті наголошує на можливості використання
для розв’язання місцевих проблем різних форм безпосередньої
демократії.
Реальним поштовхом для забезпечення участі громадян в
управлінні державними справами стала Конвенція про доступ до
інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та
доступ до правосуддя з пиmaнь, що стосуються довкілля (Оргуська
конвенція), яку було ратифіковано Законом від 6 липня 1999 року №
832-XIV. Тим самим Україна взяла на себе зобов’язання забезпечити
на національному рівні участь громадськості:

у прийнятті рішень щодо конкретних видів діяльності
(стаття 6 Конвенції);

у питаннях розробки планів, програм і політичних документів,
пов’язаних із навколишнім середовищем (стаття 7
Конвенції);

у підготовці нормативних актів виконавчої влади і/або
загальнообов’язкових юридичних актів (стаття 8 Конвенції).

При цьому у Конвенції (частина7 4 статті 6) наголошується,
що «Кожна із Сторін забезпечує участь громадськості вже на ранньому

26
етапі, коли відкриті всі можливості для розгляду різних варіантів, і
коли участь громадськості може бути найбільш ефективною».
Основні положення міжнародних документів знайшли не зовсім
адекватне відображення як в Конституції України, так і у вітчизняному
законодавстві, яке мало б наповнити їх реальним змістом,
механізмами реалізації та моніторингу.
Конституційний рівень. Відповідно до Конституції України
«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ.
Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування» (частина 2 статті 5).
Стаття З6 гарантує громадянам України право на свободу
об’єднання у політичні партії та громадські організації, участі у
професійних спілках. Стаття 38 розкриває окремі форми участі
громадян в управлінні державними справами, серед яких: участь у
всеукраїнському та місцевому референдумах, можливість вільно
обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого
самоврядування, рівне право доступу до державної служби, а також
до служби в органах місцевого самоврядування. Стаття 40 надає
громадянам України право звертатися до органів державної влади,
органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих
органів. У статті 69 згадується, що окрім виборів та референдумів
можуть існувати ще й інші форми безпосередньої демократії, через
які здійснюється волевиявлення.
У розділі XI Конституції України визначено суть та можливості
здійснення місцевого самоврядування. Безпосередньо на роль
громади вказується у двох статтях:

статті 140, яка визначає місцеве самоврядування як право
«... територіальної громади – жителів села чи добровільного
об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та
міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в
межах Конституції і законів України»;

cmammi 143, яка визначає перелік повноважень та завдань, які
територіальні громади можуть виконувати безпосередньо або
через утворені ними органи місцевого самоврядування.

27
Таким чином в Конституції України запропоновано такі
конкретні механізми громадської участі: вибори, участь у державній
службі чи службі в органах місцевого самоврядування та
референдуми. Інші форми безпосередньо! демократії, про які
згадується в основному документі, чітко не визначені.
Законодавчий рівень. Закон України «Про місцеве
самоврядування в Україні» (від 21 травня 1997 року) визначає,
зокрема, окремі форми участі громадян у місцевому самоврядуванні
та особливості їх застосування:

місцеві референдуми (стаття 7);

загальні збори громадян (стаття 8);

місцеві ініціативи (стаття 9);

громадські слухання (стаття 13);

органи самоорганізації населення (стаття 14).

Частина 3 cmammi 52 цього Закону передбачає (до складу
виконавчого комітету можуть входити й інші громадяни) додаткову
обмежену можливість безпосередньої участі громадян у місцевому
самоврядуванні через повноваження виконавчого комітету місцевої
ради.
Окремі форми участі громадян описані законами, зокрема,
Законом України «Про органи самоорганізації населення» (від 11
липня 2001 року) та Законом України «Про всеукраїнський та
місцевий референдуми» (від 3 липня 1991 року).
Конституційне право громадян на звернення закріплено
Законом України «Про звернення громадян» (від 21 жовтня 1996
року). У ньому окреслено форми звернень та вимоги до них, а також
процедури реагування на звернення органів державної влади та
місцевого самоврядування.
Окрім безпосередніх форм, громадяни можуть брати участь у
місцевому самоврядуванні через обраних ними депутатів. Тут
доречно згадати Закон України «Про статус депутатів місцевих рад»

28
(від 11 липня 2002 року). Стаття 10 цього Закону розмито встановлює
ряд вимог депутатам місцевих рад щодо безпосередніх контактів з
виборцями:

підтримувати
зв’язок
з
виборцями,
відповідною
територіальною громадою, трудовими колективами і
громадськими організаціями;

не рідше одного разу на півріччя інформувати виборців про
роботу місцевої ради та її органів, про виконання планів і
програм економічного і соціального розвитку, інших місцевих
програм, місцевого бюджету, рішень ради і доручень
виборців;

вивчати громадську думку;

вивчати потреби територіальної громади, інформувати про
них раду та її органи, брати безпосередню участь у їх
вирішенні;

визначити і оприлюднити дні, години та місце прийому
виборців, інших громадян;

вести регулярний, не рідше одного разу на місяць, прийом
виборців, розглядати пропозиції, звернення, заяви і скарги
членів територіальної громади, вживати заходів щодо
забезпечення їх оперативного вирішення.

Окрім того, депутат не рідше одного разу на рік має звітувати
перед виборцями (стаття 16). Ще один цікавий механізм
безпосереднього впливу на обранця, який встановлює цей Закон, доручення виборців. Виборці мають право давати своєму депутатові
місцевої ради доручення на зборах під час його звітів чи зустрічей з
питань, що випливають з потреб відповідного виборчого округу чи
територіальної громади в цілому. Депутат місцевої ради періодично
інформує своїх виборців про результати розгляду радою та її
виконавчими органами доручень виборців та особисту участь в
організації їх виконання.

29
Принагідно зауважимо, що впродовж 2006-2010 років, в умовах
пропорційної виборчої системи, депутати місцевих рад, які обрані за
партійними списками, нового механізму взаємодії з виборцями не
отримали.
Існує ряд законів, які гарантують право громадян на інформацію
та закладають засади діяльності державної влади та місцевого
самоврядування.
Стаття 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації»
(від 13 січня 2011 року) встановлює, що «публічна інформація – це
відображена та задокументована будь-якими засобами та на будьяких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі
виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків,
передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у
володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників
публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є
відкритою, крім випадків, встановлених законом».
Згідно з статтею 5 Закону, «доступ до інформації забезпечується
шляхом: 1) систематичного та оперативного оприлюднення
інформації: в офіційних друкованих виданнях; на офіційних веб-сайтах
в мережі Інтернет; на інформаційних стендах; будь-яким іншим
способом; 2) надання інформації за запитами на інформацію».
Більше уваги до такого типу інформації приділяє Закон України
«Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»
від 23 вересня 1997 року. У ньому визначено порядок акредитації
представників ЗМІ, а також передбачено, що органи державної влади
та місцевого самоврядування зобов’язані передбачити у своїх
бюджетах витрати на висвітлення своєї діяльності засобами масової
інформації, визначено завдання та порядок роботи інформаційних
служб та ЗМІ цих органів.
Підзаконні акти. Укази Президента України носять
спонукальний характер для органів виконавчої влади і покликані
заповнити прогалини вітчизняного законодавства в царині
забезпечення конституційних прав громадян.

30
Укази Президента України «Про невідкладні заходи з
удосконалення організації прийому громадян органами державної
влади, органами місяцевого самоврядування та посадовими і
службовими особами цих органів» (від 14 квітня 2004 року) та «Про
додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами
конституційного права на звернення» (від 13 серпня 2002 року)
покликані удосконалити механізм звернення громадян. Особливих
новацій (в порівнянні з відповідними законами) ці Укази не містять.
Тут здебільшого йдеться про посилення відповідальності працівників
органів державної влади та місяцевого самоврядування щодо
звітності перед Адміністрацією Президента. Президент України
практично в черговий раз нагадав своїм підлеглим, що потрібно
дотримуватися Конституції та законів України.
Більш практичний характер носить Указ Президента України
«Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у
формуванні та реалізації державної політики» (від 31 липня 2004
року), яким визначено такі пріоритетні завдання Кабінету Міністрів
України, центральних та місцевих органів виконавчої влади:

створення ефективних організаційних та правових умов для
всебічної реалізації громадянами конституційного права на
участь в управлінні державними справами;

забезпечення відкритості діяльності органів виконавчої влади;

врахування громадської думки у процесі підготовки та
організації виконання їх рішень;

підтримання постійного діалогу з усіма соціальними групами
громадян;

створення можливостей для вільного та об’єктивного
висвітлення усіх процесів у цій сфері засобами масової
інформації;

органам місцевого самоврядування рекомендується
«вжити додаткових заходів для розширення участі
громадян та їх об’єднань в обговоренні та вирішенні
важливих питань місцевого значення».

31
Основні місцеві нормативні акти. 3 метою врахування
особливостей територіальних громад (культурних, етнічних,
організаційних тощо) на місцевому рівні в межах чинного
законодавства процедури громадської участі деталізуються двома
типами місцевих нормативних актів, які регулюють питання
громадської участі. Відповідно до статті 19 Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» представницький орган місцевого
самоврядування може прийняти статут територіальної громади села,
селища, міста (в статутах багатьох українських міст досить детально
відображено форми, процедури та алгоритми безпосередньої участі
громадян в місцевому самоврядуванні). Іншим типом місцевих
нормативних актів є рішення місцевих рад (стаття 59 Закону України
«Про місцеве самоврядування в Україні»), якими ухвалюють
Положення про застосування окремих механізмів безпосередньої
участі громадян, а саме: про громадські слухання, громадські ради чи
колегії, місцеві ініціативи, загальні збори громадян, консультативні
опитування, організацію співпраці з громадськими організаціями,
проведення громадських експертиз тощо. В Україні сьогодні існує
достатньо типових проектів місцевих нормативних актів,
підготовлених як фахівцями громадського сектору, так і
представниками місцевого самоврядування.
Таким чином, законодавство України декларує в загальному
вигляді права та можливості громадської участі, взаємодії влади з
громадськістю. Однак, для практичної їх реалізації цього замало. На
думку експертів, терміново на онові системного аналізу чинного
законодавства та практики його застосування необхідно, насамперед:

змінити на рівні правового регулювання, кадрової політики по
свій вертикалі публічної влади філософію громадської участі за
жорстким критерієм «право громадянина (людини) персоніфікований обов’язок влади (органу, посадової особи,
службовця)

відповідальність
влади
(політична,
адміністративна, кримінальна)»;

забезпечити через постійно діючі механізми системи
громадського контролю, через жорсткі механізми
відповідальності перехід влади від філософії правління

32
(незалежного від суспільства автономного суб’єкта) до
філософії служіння громадянину, громаді, суспільству. Тобто
старе радянське гасло «Депутат – слуга народу» має
наповнюватися реальним змістом, який не викликатиме
іронічних посмішок чи саркастичних зауважень.

33

РОЗДІЛ 3
ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ГРОМАДЯНАМИ ПРАВА НА УЧАСТЬ В УПРАВЛІННІ
МІСЦЕВИМИ СПРАВАМИ
Місцеве самоврядування є формою залучення громадян до
участі в управлінні своїми справами, а тому має розглядатися як
здійснення демократії на місцевому рівні.
На відміну від уявлень про радянську організацію місцевої
влади, де першоджерелом владних функцій була відповідна рада,
первинним елементом системи місцевого самоврядування визнається
територіальна громада, яка здійснює самоврядування в порядку,
встановленому законом як безпосередньо, так і через своїх
представників, яких вона обирає, та виконавчі органи місцевого
самоврядування.
Право
територіальної
громади
на
самоврядування
забезпечується правом кожного громадянина України брати участь у
місцевому самоврядуванні. Як вже зазначалося, основним
нормативним актом, що регулює вказані процеси, є Закон України
«Про місцеве самоврядування в Україні». Стаття 3 Закону встановлює,
що громадяни України реалізують своє право на участь у місцевому
самоврядуванні за належністю до відповідних територіальних громад.
При цьому будь-які обмеження права громадян України на участь у
місцевому самоврядуванні залежно від їх раси, кольору шкіри,
політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, терміну проживання на
відповідній території, за мовними чи іншими ознаками
забороняються.
Закон має чимало недоліків, однак його незаперечною заслугою
є те, що вперше він систематизує форми безпосередньої участі
громадян у місцевому самоврядуванні.
До них належать:

місцевий референдум;

загальні збори громадян за місцем проживання;

34

місцеві ініціативи;

громадські слухання;

органи самоорганізації населення.

Кожна з цих форм, крім Закону «Про місцеве самоврядування в
Україні», має ще й самостійне правове регулювання. Варто розглянути
їх детальніше.
3.1. Місцевий референдум
Формою прийняття територіальною громадою рішень шляхом
прямого голосування з питань, що належать до компетенції місцевого
самоврядування є місцевий референдум.
Для світової практики місцевий референдум – це
загальновживана форма безпосередньої демократії. Рішення
громадськості через місцевий референдум є обов’язковими до
виконання. В ієрархії рівнів громадської участі референдум займає
найвищу сходинку, є прикладом справді громадського управління та
механізмом реалізації компетенції територіальної громади.
Правову регламентацію організації і проведення місцевих
референдумів в Україні забезпечують Конституція України (статті 7274), Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» та
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» (стаття 7).
Рішення, ухвалені місцевим референдумом в рамках чинного
законодавства:

мають вищу юридичну силу, ніж нормативні акти органів
місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

не потребують затвердження органами влади;

скасувати або змінити можна тільки іншим референдумом.

Зрозуміло, що за таких обставин процедура ініціювання,
підготовки та проведення місцевого референдуму повинна
забезпечити мінімізацію ймовірності ухвалення помилкових рішень.
Такий підхід є логічним та виправданим. Часто місцевий референдум
проводять одночасно з місцевими виборами, оскільки його

35
організація потребує значних витрат з місцевого бюджету. Розглянемо
основні процедури та технологію проведення місцевого референдуму,
передбачені чинним законодавством України.
Предметом місцевого референдуму є питання, які віднесені
законодавством до компетенції виключно місцевого самоврядування.
Є ряд питань, рішення щодо яких ухвалюються винятково
місцевими референдумами:

найменування або перейменування сільрад, селищ, міст,
районів, областей;

питання про об’єднання в одну однойменних адміністративнотериторіальних одиниць, які мають спільний адміністративний
центр.

Питання дострокового припинення повноважень відповідної
сільської, селищної, міської ради та її голови можна вирішити також
шляхом місцевого референдуму. Не можуть бути предметом
місцевого референдуму питання:

щодо скасування законних рішень органів державної влади і
самоврядування вищого рівня;

віднесені до компетенції судової системи та прокуратури;

щодо обрання, призначення та звільненням посадових осіб,
вирішення яких віднесено до компетенції відповідної місцевої
ради та її виконавчих органів.
Ініціювати та призначити місцевий референдум можуть:

депутати місцевої ради шляхом поіменного голосування на
пленарному засіданні ради кількістю – не менше половини
складу відповідної ради;

депутати місцевої ради шляхом зібрання підписів депутатів не менше половини складу відповідної ради (підписи
депутатів має засвідчити голова відповідної ради);

36

громадяни України у кількості не менше однієї десятої від тих,
що проживають на відповідній території і мають право брати
участь у референдумі.

У разі, коли місцевий референдум ініціює громадськість, то
технологія реалізації ініціативи є такою.
1. Створення та реєстрація ініціативної групи. Ініціативна
група референдуму, яка складається не менш як з десяти громадян
України, що мають право брати участь у референдумі і постійно
проживають на території відповідної адміністративно-територіальної
одиниці, створюється на загальних зборах громадян.
Увага! В зборах громадян міст обласного значення мають брати
участь не менше як 200 громадян України, а в містах районного
значення, селах і селищах – не менше як 50 громадян України. Не
пізніше як за десять днів до проведення зборів їх ініціатори мають
повідомити голову місцевої ради про час, місце і мету зборів
громадян. Порядок проведення зборів громадян буде описано нижче.
Результати проведення зборів громадян потрібно зафіксувати в
таких документах, скріплених підписами голови та секретаря зборів:

список учасників загальних зборів із зазначенням прізвищ,
імен та по батькові, місця проживання;

список членів ініціативної групи із зазначенням даних
документів, що посвідчують їх особи.

протокол зборів;

точне формулювання питання, що пропонується винести на
референдум.

Зазначені вище документи, а також письмове зобов’язання
членів ініціативної групи дотримуватися законодавства України про
референдум, подаються голові відповідної місцевої ради. Голова
місцевої ради (у разі дотримання вимог чинного законодавства
України) у десятиденний строк реєструє ініціативну групу
місцевого референдуму, а у триденний строк – видає їй свідоцтво

37
про реєстрацію та посвідчення членів ініціативної групи встановленого
зразка. Плата за реєстрацію – не стягується.
Як показує практика, правове регулювання процесу створення
та реєстрації ініціативної групи потребує уточнень та деталізації.
2. Збір підписів під вимогою про проведення референдуму
ініціативна група розпочинає з моменту її реєстрації. Мінімальна
кількість необхідних підписів, яку ініціативна група має зібрати
протягом місяця з моменту її реєстрації, зазначається у свідоцтві про
реєстрацію групи.
Увага! Кількість зібраних підписів, реально має бути більшою
(відсотків на десять).
У разі реєстрації декількох ініціативних труп з проведення
референдуму (що не заборонено Законом), місячний термін
відраховується, починаючи з моменту реєстрації першої ініціативної
групи.
Підписні листи, оформлені належним чином, передаються
голові відповідної місцевої ради, де вони зберігаються упродовж двох
місяців після проведення референдуму. Голова місцевої ради
(протягом п’ятнадцяти днів від дня надходження підписних листів)
організовує повну або вибіркову їх перевірку.
Питання про проведення місцевого референдуму виноситься на
розгляд сесії відповідної місцевої ради у разі, коли фактів порушення
чинного законодавства в процесі збору підписів не встановлено і
загальна сума зібраних підписів (за винятком визнаних недійсними) є
достатньою для ініціювання місцевого референдуму.
3. Рішення про проведення референдуму. Питання щодо
проведення референдуму місцева рада розглядає у місячний термін з
моменту подання відповідної пропозиції та може ухвалити одне з
таких рішень:

призначити місцевий референдум;

38

відхилити пропозицію про проведення референдуму (у разі
порушень Закону України «Про всеукраїнський та місцеві
референдуми»);

прийняти рішення з питання, винесеного у вимогу про
призначення референдуму (без наступного проведення
референдуму).

Дата місцевого референдуму призначається не раніше як за
місяць і не пізніше як за два місяці від дня ухвалення рішення
місцевою радою про проведення референдуму. У 10-денний строк
після ухвалення рішення щодо призначення місцевого референдуму в
місцевих засобах масової інформації повідомляється про дату його
проведення, зміст рішення та питання, що виноситься на референдум.
Підготовка та проведення місцевого референдуму відбувається
за процедурою, традиційною для проведення виборів:

створення виборчих дільниць;

формування комісій з референдуму;

складання та уточнення списків громадян, що мають право
брати участь у референдумі;

виготовлення бюлетенів для голосування;

проведення голосування та підрахунок голосів;

встановлення результатів референдуму.

Увага! У разі проведення місцевого референдуму одночасно з
вборами – створення виборчих дільниць, формування виборчих
комісій, процедура голосування регулюється відповідним виборчим
законодавством. У разі проведення місцевого референдуму окремо від
місцевих виборів – слід керуватися вимогами Закону України «Про
всеукраїнський та місцеві референдуми». Підготовка та проведення
місцевого референдуму фінансується повністю з місцевого бюджету
(за винятком організації та діяльності ініціативних груп).

39
Референдум визнається таким, що не відбувся, якщо в ньому
взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для
голосування.
Рішення місцевого референдуму вважається ухваленим
громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян
від числа тих, хто взяв участь у референдумі. Повідомлення про
результати референдуму публікуються відповідною комісією не
пізніше як на десятий день після референдуму.
Важливо ще раз підкреслити, що рішення, ухвалені шляхом
референдуму, обов’язкові до виконання без жодного затвердження
владою та вводяться в дію з моменту їх опублікування (або в інший
строк, визначений самим рішенням).
Змінити або скасувати
референдумом, можна:

рішення,

ухвалені

місцевим

рішенням іншого місцевого референдуму;

рішенням відповідної ради, ухваленим кваліфікованою
більшістю (не менше як дві третини від загальної кількості
депутатів місцевої ради) з обов’язковим затвердженням на
референдумі, який проводиться упродовж шести місяців після
внесення зміни або скасування.

Очевидно, що нормативно-правове регулювання технологічного
процесу ряду етапів місцевого референдуму потребує удосконалення,
уточнень, деталізації.
Консультативні референдуми (дорадче опитування громадян з
метою виявлення їх волі щодо вирішення важливих питань місцевого
значення) передбачені законодавством України. Результати
дорадчого опитування розглядаються і враховуються при ухваленні
рішень відповідними органами. Новий консультативний референдум
може бути проведений будь-коли.
Консультативні референдуми по відношенню до рішень рад не
мають вищої юридичної сили і потребують затвердження відповідною
радою.

40
Проекти рішень місцевої ради, що не відповідають результатам
відповідного місцевого дорадчого опитування, приймаються
кваліфікованою більшістю депутатів ради (не менше як двома
третинами від загальної кількості депутатів відповідної ради).
Опитування громадської думки, проведені в порядку, не
передбаченому Законом України «Про всеукраїнський та місцеві
референдуми», або з питань, заборонених цим законом до винесення
на місцевий референдум, не мають статусу дорадчого опитування
громадян України (консультативного референдуму), а отже і
юридичних наслідків.
3.2. Загальні збори громадян за місцем проживання
Давньою формою громадської участі, відомою ще з часів
стародавньої Греції, є збори громадян. Ця форма громадської участі
знайшла своє відображення в нормативно-правових актах України. До
компетенції зборів громадян Законом «Про місцеве самоврядування
в Україні» віднесено вирішення питань місцевого значення. Загальні
збори громадян як форма безпосередньої громадської участі
передбачена Законом України «Про місцеве самоврядування в
Україні», стаття 8 якого передбачає:
«Стаття 8. Загальні збори громадян
1. Загальні збори громадян за місцем проживання є формою їх
безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого
значення.
2. Рішення загальних зборів громадян враховуються органами
місцевого самоврядування в їх діяльності.
3. Порядок проведення загальних зборів громадян за місцем
проживання
визначається
законом
та
статутом
територіальної громади».
Уважний розгляд наведеної вище статті Закону України «Про
місцеве самоврядування в Україні» показує, що законодавець не дав
відповіді на кілька питань, принципово важливих для її реалізації , а
саме:

41

хто може виступати ініціатором скликання зборів?

які питання, що належать до компетенції територіальної
громади, належать до компетенції зборів?

яким чином формується порядок денний?

як приймаються рішення зборів і як їх враховують у своїй
діяльності органи місцевого самоврядування?

Якщо законодавець не вважав за потрібне деталізувати цю
статтю, то саме депутати місцевої ради мають визначитись, яким
чином ця норма може реалізовуватись у територіальній громаді і які
встановити правила її реалізації з тим, щоб місцеве життя не
перетворилося на постійні збори, і щоб збори були проведені навіть
тоді, коли цього не бажає місцевий голова.
Закон України «Про місцеве самоврядування» не встановив
обмежень щодо суб’єкта-ініціатора зборів і тому навіть за умови
скликання
зборів
посадовою
особою
органу
місцевого
самоврядування ініціатива проведення зборів може належати й
іншим суб’єктам місцевого життя за умови підтримки такої ініціативи
самими громадянами.
В умовах підвищення рівня вимог до організаційно-правових
засад місцевої демократії, з метою реалізації права територіальної
громади, визначеного статтею 8 Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні» кожна місцева рада має розробити та
ухвалити механізми реалізації цього права в конкретній
територіальній громаді. Це може бути або окремим розділом чи
главою місцевого статуту, або положенням про збори, затвердженим
рішенням ради.
Ухвалення положення про збори не тільки дозволить
громадянам брати більш активну участь у здійсненні місцевого
самоврядування, а й посилить їхню відповідальність за стан справ у
територіальній громаді й зніме можливі звинувачення з депутатів
місцевої ради, якщо таке положення не було ухвалене радою за час з
моменту набрання чинності Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні».

42
Слід розуміти та враховувати відмінності між Зборами та іншими
формами безпосередньої демократії – громадськими слуханнями та
місцевими ініціативами. За всієї зовнішньої подібності між цими
формами демократії Збори зберігають тільки їм властиву особливість:
вони – форма громадського контролю та консультативної демократії.
Основна ідея Зборів полягає у тому, що ця форма місцевої
демократії повинна бути доступна для реалізації навіть невеликій
групі громадян, які мають виборчі права і проживають у
територіальній громаді. Організацій-но-правовий механізм підготовки
й проведення Зборів має дозволяти ініціаторам Зборів досягати мети
навіть якщо цьому протидіють органи і посадові особи місцевого
самоврядування.
Крім ініціативних груп громадян суб’єктами права ініціювання
Зборів можуть виступати також депутати й посадові особи місцевого
самоврядування, органи самоорганізації населення. Коло цих суб’єктів
відносно визначене і може розширятися у межах чинного
законодавства.
Збори наділяються повноваженнями, що можуть бути більші чи
менші в залежності від волі ради, яка ухвалює відповідне положення
про збори, а також змінені у разі ухвалення нового законодавства. Це,
передусім, консультативні (дорадчі) й контрольні повноваження.
Отже, Збори мають сприяти більш оптимальному розв’язанню питань
місцевого значення, з одного боку, та забезпечувати підпорядкування
органів і посадових осіб місцевого самоврядування інтересам
територіальної громади, з другого боку. Рішення Зборів повинні
враховуватись органами місцевого самоврядування. Для цього радою
мають бути визначені відповідні механізми й гарантії.
Суб’єкти правовідносин, пов’язаних з ініціюванням, підготовкою
і проведенням Зборів, несуть відповідальність за свої дії чи
бездіяльність. Це робить Збори ефективним правовим інструментом
регулювання суспільних відносин і певним запобіжником щодо
безпідставного спекулювання правом на скликання зборів.
Ясна річ, Збори не можуть і не повинні бути інструментом лише
опозиційних щодо місцевої влади (голови чи ради) сил, вони можуть

43
успішно використовуватися й органами місцевого самоврядування
для вирішення місцевих проблем щодо механізмів вирішення яких
нема єдиної думки, і врахування думки мешканців громади тут украй
важливе. Збори мають сприяти активізації участі громадян у
місцевому самоврядуванні незалежно від їхніх політичних уподобань.
Кожна місцева рада має визначитись, яким чином вона
врегулює права громади на проведення зборів. Нормативний
документ, що регулюватиме порядок реалізації права громади на
Збори, має, принаймні, давати відповідь на такі запитання:
1. Хто може бути ініціатором проведення Зборів?
2. Яким чином конституюється ініціатор?
3. Як визначається підтримка ініціатора членами громади для
визнання ініціативи легітимною?
4. Яким чином легалізується ініціатива проведення Зборів і як
встановлюється перебіг термінів від ініціювання питання
проведення Зборів до розгляду їх рішень?
5. Хто і яким чином відповідає за матеріальне та організаційне
забезпечення Зборів, охорону порядку тощо?
6. Які кроки необхідні й достатні для підготовки Зборів?
7. Який порядок проведення Зборів, ухвалення ними рішень,
документування засідання Зборів та оприлюднення їхніх
результатів?
8. Які правові наслідки прийнятих на Зборах рішень та порядок їх
розгляду органами місцевого самоврядування?
Правознавці рекомендують при організації та проведенні
загальних зборів керуватися «Положенням про загальні збори
громадян за місцем проживання в Україні», яке затверджено
Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993 р. Однак, слід
мати на увазі, що цей нормативний акт був прийнятий раніше, ніж
чинні Конституція і Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» і
тому зараз діє лише в частині, що не суперечить їм.

44
Зокрема в статті 1 Положення йдеться про те, що загальні збори
скликаються за місцем проживання громадян (села, селища,
мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку та
іншого територіального утворення) для обговорення найважливіших
питань місцевого життя.
Збори скликаються в міру необхідності, але не менш як один
раз на рік і є правомочними за наявності на них більше половини
громадян, які проживають на відповідній території і мають право
брати участь у зборах, а в разі скликання зборів (конференції)
представників громадян – не менш як двох третин представників
відповідних територіальних утворень.
В роботі зборів можуть брати участь громадяни, яким
виповнилося 18 років, якщо вони постійно проживають на даній
території. Збори вважаються правоможними, коли на них присутні
більше 50% громадян, які проживають на даній території.
Рішення зборів, прийняті в межах чинного законодавства, є
обов'язковими
для
виконання
органами
територіальної
самоорганізації громадян, усіма громадянами, які проживають на
відповідній території.
До компетенції зборів відносяться:
1. розгляд будь-яких питань, що знаходяться у віданні місцевого
самоврядування та внесення пропозицій і зауважень щодо них
відповідним органам та організаціям;
2. обговорення проектів рішень місцевих рад з важливих питань
місцевого життя;
3. внесення пропозицій з питань порядку денного сесій
відповідної ради;
4. заслуховування інформації працівників органів виконавчої
влади та місцевого самоврядування, керівників підприємств,
установ й організацій комунальної власності відповідної
територіальної громади;

45
5. інформування населення про прийняті рішення рад та їх
виконавчих органів, хід їх виконанні, про Закони України та
інші нормативні документи, що безпосередньо торкаються
інтересів громадян;
6. вибори громадських комітетів та рад
затвердження їх статутів, структури, штатів;

самоуправління;

7. вирішення питань про передачу чи продаж об'єктів
комунальної власності, які мають особливо важливе значення
для життєдіяльності даної громади; вирішення інших
фінансових питань; внесення пропозицій про встановлення чи
відміну радою місцевих податків і зборів, оголошення
місцевих добровільних позик;
8. розгляд питань про надання допомоги інвалідам, пристарілим
та одиноким громадянам, багатодітним сім'ям, внесення
відповідних пропозицій з цих питань;
9. розгляд питань про найменування, перейменування населених
пунктів, районів, вулиць, перепідпорядкування сіл, селищ;
10. обговоренні питань, пов'язаних з екологічними та
техногенними катастрофами, ліквідацією їх наслідків,
заслуховування інформації виконавчих органів відповідних рад
про стан екології та міри по її покращенню;
11. обговорення поведінки осіб, що порушують громадський
порядок, внесення представлення до державних чи
громадських органів про притягнення цих осіб до
відповідальності;
12. висунення претендентів на посаду, кандидатів в народні
депутати України, депутати місцевих рад, до складу виборчих
комісій, представників (спостерігачів) для спостереження за
проведенням виборчої кампанії та референдумів;
13. внесення пропозицій про проведення місцевого референдуму,
створення ініціативних груп для збирання підписів громадян;

46
14. обговорення інших питань, що стосуються інтересів населення
відповідної території.
Загальні збори громадян за місцем проживання мають право
звертатися із пропозиціями до відповідних рад, державних органів, до
керівників підприємств, установ, організацій, які повинні розглянути
пропозиції і протягом місяця надати інформацію про результати
розгляду особам чи органам, за ініціативою яких скликалися збори.
Рішення загальник зборів громадян враховується органами
місцевого самоврядування в їх діяльності.
Таким чином загальні збори громадян – це достатньо ефективна
та потужна форма прямої демократії, що потребує удосконалення
правового регулювання.
3.3. Місцеві ініціативи
Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд
у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного
до відання місцевого самоврядування.
Такому інструментові місцевої демократії, як «місцеві
ініціативи», присвячено окрему статтю 9 Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні»:
«Стаття 9. Місцеві ініціативи.
1. Члени територіальної громади мають право ініціювати
розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого
питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування
2. Порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради
визначається
представницьким органом
місцевого
самоврядування або статутом територіальної громади.
3. Місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у
встановленому порядку, підлягає обов’язковому розгляду на
відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної
групи з питань місцевої ініціативи.

47
4. Рішення ради, прийняте з питання, внесеного на її розгляд
шляхом місцевої ініціативи, обнародується в порядку,
встановленому представницьким органом місцевого
самоврядування або статутом територіальної громади».
Конституція України (ст. 140) визначає, що місцеве
самоврядування здійснюється територіальною громадою як
безпосередньо, так і опосередковано через органи місцевого
самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи).
Конкретизуючи один із можливих способів безпосереднього
здійснення самоврядування, ст. 9 Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні» закріплює право членів територіальної
громади ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будьякого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування.
Таким чином, ст.9 фактично розширює перелік суб'єктів, що мають
право внесення питань на розгляд сесії ради, який визначено п.12 статті
46 цього ж закону.
Які саме питання вносяться на розгляд ради шляхом місцевої
ініціативи? Предметом місцевої ініціативи відповідно до п. 1 цієї статті
можуть бути «будь-які питання, віднесені до відання місцевого
самоврядування».
Тобто,
при
формулюванні
питань,
що
передбачається внести на розгляд ради в порядку місцевої ініціативи не
можна виходити за коло проблем, які згідно до законодавства належать
до компетенції місцевого самоврядування. Межі відання місцевого
самоврядування
встановлюються
Конституцією
України
й
законодавством, перш за все, Законом «Про місцеве самоврядування в
Україні» (див., наприклад, ст.26 Закону). Цілком зрозуміло, що «місцева
ініціатива» має бути в рамках правового поля, тобто не може суперечити
Конституції України та чинному законодавству (законам, підзаконним
актам, ратифікованим міжнародним угодам тощо). «Місцева ініціатива»
не може торкатись особистого життя громадян. Оскільки «місцева
ініціатива» має локальний характер, при формулюванні питань місцевої
ініціативи доцільно керуватися також принципом невтручання у справи
інших територіальних громад. Хоча ці обмеження щодо змісту «місцевої
ініціативи» законом безпосередньо не встановлюються, але вони

48
випливають із принципів автономності територіальних громад і захисту
конституційних прав та свобод громадян.
Як видно із тексту наведеної статті 9, Закон лише досить загально
визначає «місцеві ініціативи» і встановлює лише деякі необхідні складові
процесу внесення і розгляду місцевої ініціативи та прийняття рішення
щодо неї.
Пункт 2 статті 9 передбачає, що порядок внесення місцевої
ініціативи на розгляд ради визначається представницьким органом
місцевого самоврядування (сільською, селищною, міською радою) або
статутом територіальної громади. Отже, допускається варіативність щодо
способу встановлення порядку внесення місцевої ініціативи: чи окремим
місцевим нормативним актом, наприклад, Положенням про місцеві
ініціативи, чи Статутом територіальної громади, до якого Положення про
місцеві ініціативи може бути включене або як додаток, або
безпосередньо в основний текст. Надаючи право визначати порядок
внесення і проходження місцевої ініціативи органам місцевого
самоврядування, Закон тим самим допускає різні варіанти порядку
внесення місцевої ініціативи на розгляд ради, що дає можливість
найбільш оптимально врахувати історичні, культурні, соціальні,
економічні та інші особливості здійснення місцевого самоврядування в
кожному конкретному селі, селищі, місті.
Місцева ініціатива, що внесена на розгляд ради у встановленому
у даній територіальній громаді порядку, відповідно до п. З статті 9 Закону,
підлягає обов'язковому розгляду на засіданні ради. Ця норма
принципово відрізняє порядок розгляду радою питань, які вносяться
відповідно до ст. 46 Закону сільським, селищним, міським головою,
постійними комісіями, депутатами, виконавчим комітетом, головою
місцевої держаної адміністрації, головою районної, обласної ради,
загальними зборами громадян. Пропозиції що подані на розгляд сесії,
відповідно до ст.46, включаються до порядку денного шляхом
голосування. За результатами голосування пропозиція про включення до
порядку денного може бути і відхилена. У випадку ж внесення на розгляд
ради питання в порядку місцевої ініціативи воно (питання) не може бути
не включене до порядку денного сесії, при умові внесення місцевої
ініціативи у встановленому радою порядку.

49
Звернемо увагу, що Закон у п. З статті 9 в якості суб'єкта та носія
місцевої ініціативи визначає ініціативну групу. Тобто передбачається,
що представницький орган самоврядування - рада матиме справу при
підготовці до розгляду і розгляді питання «місцевої ініціативи» не зі
всією громадою взагалі, а з конкретною ініціативною групою громадян членів територіальної громади.
Місцеву ініціативу реєструє секретаріат місцевої ради. Для
реєстрації ініціативна група подає такі документи:
1. Заяву (підписану всіма членами ініціативної групи) про
внесення на розгляд відповідної ради місцевої ініціативи.
2. Протокол загальних зборів.
3. Проект рішення, підготовлений у порядку місцевої ініціативи.
4. Пояснювальну записку до проекту рішення, підготовленого у
порядку місцевої ініціативи, з необхідним обґрунтуванням та
додатками.
5. Підписні листи у визначеній кількості з підписами громадян
(членів відповідної територіальної громади), які мають право
голосу.
Проект рішення, поданого у порядку місцевої ініціативи, міський
голова чи голова відповідної ради може направити на розгляд
профільних депутатських комісій або управлінь виконавчого органу
для підготовки відповідних висновків. Після цього проект рішення
включають до порядку денного найближчого сесійного засідання.
Порядок розгляду місцевої ініціативи на сесійному засіданні
визначається Регламентом роботи ради, але з дотриманням таких
вимог: засідання ради має бути відкритим; участь у ньому мають
брати члени ініціативної групи; рада не має права відмовитися від
розгляду місцевої ініціативи.
Незважаючи на те, що гласність є одним із основних принципів
здійснення місцевого самоврядування, Закон окремо для даного
випадку вимагає від ради забезпечити гласність і відкритість розгляду
питань, що внесені в порядку місцевої ініціативи. Закон вимагає також

50
щоб у засіданні ради брали участь члени ініціативної групи, яка ініціювала
внесення питання на розгляд ради. Отже, ця норма, з одного боку,
зобов'язує раду організувати підготовку сесії ради таким чином , щоб в
ній члени ініціативної групи дійсно могли взяти участь (зручний час,
транспорт тощо); з другого боку, зобов'язує ініціаторів розгляду питання
у раді відповідально ставитись до висунення місцевої ініціативи, оскільки
сама присутність на сесії передбачає запитання до членів ініціативної
групи, надання ними пояснень і обґрунтувань тощо.
Розгляд проекту рішення, внесеного у порядку місцевої
ініціативи, місцевою радою може завершитися: прийняттям його
повністю або за основу; відхиленням проекту рішення; відправкою
його на доопрацювання за обов’язковою участю членів ініціативної
групи у термін, визначений Регламентом ради, та з обов’язковим
винесенням проекту рішення на наступне пленарне засідання ради.
Згідно з п. 4 статті 9 місцева рада, розглянувши питання, внесене
на її розгляд шляхом місцевої ініціативи, ухвалює рішення. Це рішення
обов'язково має бути оприлюднене. Порядок оприлюднення
визначається органом місцевого самоврядування або статутом
територіальної громади. Як правило, оприлюднення рішень відбувається
через їх опублікування в одній або декількох місцевих газетах, шляхом
видання бюлетеня ради або вивішування тексту рішення на спеціальних
стендах, встановлених у певних місцях на території громади і у
приміщенні ради та її виконавчих органів.
Дієвість механізму «місцевих ініціатив» суттєво залежить від
неупередженого
ставлення
представників
місцевого
органу
самоврядування до цього інструменту, від їх налаштованості на служіння
громаді і співпрацю з нею, від процедурно передбачених можливостей
вирішення ініційованого питання. Тому, при затвердженні порядку
реалізації права на «місцеву ініціативу», доцільно передбачити
процедури попередніх консультацій, узгодження і доопрацювання
пропозицій разом із ініціативною групою до розгляду питання місцевої
ініціативи на сесії ради. Це дозволить розглянути і вирішити питання
«місцевої ініціативи» по-суті у інший, іноді більш простий, більш фаховий
і більш оперативний спосіб, наприклад, через розпорядження голови,
рішення виконкому, накази керівників виконавчих структур органів

51
місцевого самоврядування або внести на розгляд сесії через депутата
ради, фракцію ради чи постійну комісію ради.
Варто особливо наголосити на тому, що оскільки рішення
місцевої ради за результатом розгляду місцевої ініціативи
оприлюднюється, то місцева ініціатива – це можливість бути
почутими, можливість донести проблему до депутатів місцевих рад та
показати громаді, яку позицію займає місцева влада щодо порушеної
проблеми. Закон не регулює процедури подання місцевої ініціативи.
Тому це питання може бути врегульовано у конкретному населеному
пункті або рішенням місцевої ради про затвердження Положення чи
Порядку реалізації права на місцеві ініціативи, або Статутом
територіальної громади, де окремий розділ чи додаток детально
описує порядок реалізації місцевої ініціативи.
Таким чином місцеві ініціативи, з одного боку, дають
можливість територіальній громаді безпосередньо та публічно
впливати на рішення органів місцевого самоврядування, а з іншого –
створюють лише рамково-розмиту, недосконалу правову основу для
забезпечення високого рівня участі громадськості.
3.4. Громадські слухання
Територіальна громада має право проводити громадські
слухання, які є одним із механізмів узгодження інтересів
різноманітних груп, що демонструють зацікавленість у розв'язанні тієї
чи іншої проблеми, яка становить суспільний інтерес. Громадські
слухання є, мабуть, найдавнішим та найефективнішим засобом
залучити громадськість до процесу управління державою. Донедавна
це був єдиний механізм громадської участі. У багатьох демократичних
країнах світу громадські слухання є тією винятковою формою
залучення громади до процесу прийняття управлінських рішень, якої
вимагає законодавство.
Громадське слухання – це офіційне засідання міської (селищної,
сільської, районної) ради, органа місцевої влади чи місцевого
самоврядування, на якому депутати та посадові особи
знайомляться з думками, враженнями, зауваженнями та

52
пропозиціями мешканців міста (села, селища, району) з проблеми чи
заходу, які орган влади збирається реалізувати.
У багатьох містах вони стали дуже популярною формою
спілкування між владою та населенням, дієвим інструментом
залучення громадськості до вирішення нагальних проблем міста.
Основні ознаки громадських слухань:

кожен може взяти участь у громадських слуханнях — як фізична
особа, так і представник тієї чи іншої організації;

на відміну від усіх інших форм громадської участі, громадські
слухання проводяться безпосередньо перед тим, як влада приймає
те чи інше рішення;

усе, що відбувається на громадських слуханнях, повинно бути
записане та опрацьоване.
Учасниками громадських слухань можуть бути:

працівники відповідних служб (можливо і ті, хто сьогодні вже
не працює, але має великий досвід та авторитет), які
найбільше фахово інформовані, фахівці з питань будівництва,
благоустрою, торгівлі тощо, тобто з питань, які виносяться на
обговорення;

представники громадських організацій, місцевих осередків
політичних партій;

представники органів самоорганізації населення - вони
постійно контактують безпосередньо з мешканцями і
найкраще знають їх потреби та настрої;

представники засобів масової інформації;

інші зацікавлені категорії населення міста.

Такому інструментові місцевої демократії, як громадські
слухання, присвячено окрему статтю 13 Закону «Про місцеве
самоврядування в Україні»:
«Стаття 13. Громадські слухання.

53
1. Територіальна громада має право проводити громадські
слухання - зустрічатися з депутатами відповідної ради та
посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени
територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати
питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення,
що належать до відання місцевого самоврядування.
рік.

2. Громадські слухання проводяться не рідше одного разу на

3. Пропозиції, які вносяться за результатами громадських
слухань, підлягають обов'язковому розглядові органами місцевого
самоврядування.
4. Порядок організації громадських слухань визначається
статутом територіальної громади».
Як бачимо, Закон дає загальне визначення поняття громадські
слухання і встановлює деякі регламентні норми щодо їх проведення.
Закон вимагає також проводити громадські слухання не рідше одного
разу на рік, а пропозиції, які вносяться за результатами слухань,
обов’язково розглядати органам місцевого самоврядування. Це
підкреслює важливість цієї форми безпосередньої участі
територіальних громад в управлінні місцевими справами. Слухання
мають проходити у формі зустрічей членів територіальної громади з
депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого
самоврядування. Закон надає право членам територіальної громади
під час слухань заслуховувати звіти депутатів відповідних рад про їх
роботу в цілому або з якогось конкретного питання, а також
порушувати проблеми та вносити пропозиції щодо питань місцевого
значення, що належать до відання місцевого самоврядування.
Предметом громадських слухань відповідно до Закону є «питання
місцевого значення, що належать до відання місцевого
самоврядування». Межі відання місцевого самоврядування
встановлюються Конституцією України та іншими законами, перш за
все, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 26 Закону).
Крім того, слід мати на увазі, що в Україні є вже більше 100

54
законодавчих актів, які так чи інакше торкаються повноважень
місцевого самоврядування.
Пропозиції, що вносяться за результатами громадських слухань,
підлягають
обов'язковому
розглядові
органами
місцевого
самоврядування. Ця норма суттєво підсилює значення громадських
слухань і ролі територіальної громади у вирішенні важливих місцевих
питань. Реагування на питання, що порушені учасниками слухань, і
висунуті ними пропозиції з боку керівних осіб територіальної громади
є показником ефективності слухань, їх дієвості.
Разом з тим, Закон не деталізує порядок організації та
проведення громадських слухань, надаючи право регулювати ці
питання самій територіальній громаді. Пункт 4 статті 13 прямо вказує,
що
врегулювання
особливостей
застосування
інструменту
громадських слухань в умовах кожної конкретної громади має бути у
Статуті територіальної громади. Разом з тим, закон не зобов'язує
територіальні громади мати свої статути, а лише надає їм таке право
(п.1 ст.19 Закону). Тому, у разі відсутності Статуту територіальної
громади або на період до його прийняття може бути розроблено і
ухвалено такий місцевий нормативний акт, як Положення про
громадські слухання. Для підсилення ролі громадських слухань як
інструменту активізації громадян і становлення місцевої демократії
Положення про громадські слухання краще затверджувати на сесії
відповідної ради. Згодом, після апробації, Положення про громадські
слухання має бути включеним чи безпосередньо до тексту Статуту, чи
як додаток до нього.
Звичайно, представницький орган місцевого самоврядування,
затверджуючи Статут територіальної громади села, селища, міста
(ст.19 Закону) і передбачаючи в ньому таку форму безпосередньої
участі територіальних громад в управлінні місцевими справами, як
громадські слухання, повинен врахувати необхідність забезпечення
регулярності таких слухань, тобто проведення їх через приблизно рівні
відрізки часу, а також у найбільш зручний, як для жителів так і для
депутатів та посадових осіб місцевого самоврядування, час.

55
Проведення слухань не є самоціллю. Метою слухань є не тільки і
не стільки проінформувати громадян (для цього є більш ефективні
засоби). Для місцевих керівників головною метою слухань є
отримання зворотного зв'язку від громади, пробудження у громадян
почуття ентузіазму і причетності до вирішення проблем громади,
направлення їх творчої ініціативи, залучення громадян до вирішення
проблем і до реалізації рішень. Громадські слухання можуть також
переслідувати мету:

дізнатися думку громадян стосовно тактики, стратегії
керівництва міста (села, селища) вірності прийнятих
керівництвом рішень;

ознайомлення
громадян
з
планами
керівництва
територіальної громади та результатами його діяльності
(заслуховування керівництва громади);

підвищення прозорості діяльності органів і посадових осіб
місцевого самоврядування з метою підвищення довіри у
мешканців до місцевої влади;

отримання пропозицій та порад від членів громади щодо
розв'язання поточних проблем та підтримки громади при
лобіюванні її інтересів перед іншими владними структурами.

отримати поради від мешканців міста (села, селища) споживачів надаваних послуг, як краще розв'язати існуючу
проблему;

створити прозорість дій влади з метою викликати довіру у
мешканців до владних структур.

Для досягнення названих цілей для участі у громадських
слуханнях доцільно залучати досвідчених і найбільш поінформованих
працівників відповідних служб (можливо і тих, хто вже не працює у цій
сфері, але має великий досвід та авторитет), фахівців (експертів) з
питань, що є темою слухань; представників громадських організацій,
місцевих осередків політичних партій, органів самоорганізації
населення, засобів масової інформації, інших зацікавлених категорій
населення.

56
Увага! Громадські слухання будуть повноцінними, якщо у них
візьме участь значна кількість людей. А це можливо за умови обрання
для слухань справді актуальної і важливої для територіальної громади
теми.
Більшість місцевих нормативних актів до ініціаторів
громадських
слухань
відносять: ініціативні групи членів
територіальної громади, органи самоорганізації населення,
громадські організації, голів територіальних громад, депутатів
місцевих рад тощо. Якщо ініціаторами громадських слухань
виступають представники громади, то цілком доречно зібрати на
підтримку цієї ініціативи певну кількість підписів, встановлену в
розумних межах місцевим нормативним актом.
Більшість місцевих нормативних актів підготовку та проведення
громадських слухань покладають на місцеву раду, яка визначає місце і
час їх проведення, забезпечує приміщення та потрібну апаратуру,
доводить інформацію до відома мешканців. Виходячи з реалій
поведінки публічної влади, для підготовки та проведення громадських
слухань краще створити робочу групу з представників влади та членів
ініціативної групи від громадськості. Саме такий механізм доцільно
передбачити в положенні про слухання. Слід пам’ятати, що від
технології підготовки та організації громадських слухань залежить
результат та успішність цього заходу.
Процедурою проведення громадських слухань, детально
описаною статутом територіальної громади, має бути визначено: хто
головує на слуханнях, регламент виступів, процедура ухвалення
рішень тощо. Зазвичай, розробники порядку проведення громадських
слухань надають право вести їх виключно міському голові. Краще так
не робити. Слухання має вести нейтральна людина, яка вміє дати раду
собі та аудиторії під час непростого діалогу. Більш детально про
особливості організаційної робота при підготовці та проведенні
громадських слухань мова буде йти далі. Громадські слухання - це
свого роду великі збори, легітимність яких підтверджується детальним
протокол слухань. До протоколу громадських слухань рекомендується
включати:

57

тему, час і місце проведення слухань;

кількість учасників, у т.ч. жителів відповідної території;

пропозиції, що були висловлені на слуханнях;

результати рейтингового голосування у разі наявності різних
проектів рішень;

звернення, висновки і рекомендації слухань.

Рішення за результатами громадських слухань приймаються
шляхом відкритого голосування та оформляються резолюцією, яка
разом з протоколом їх проведення передається на розгляд органам
місцевого самоврядування. Ці документа має підписати головуючий
слухань та секретар. Термін, в які місцеві ради зобов’язані розглянути
результати слухань, визначаються місцевими нормативними актами.
Запитання, звернення та пропозиції, які стосуються теми слухань,
відображаються у протоколі. Доцільно в статути включати норму, яка
зобов’язує відповідні органи і посадових осіб місцевого
самоврядування:

розглянути запитання, звернення та пропозиції;

відповідно реагувати на них;

дати письмову відповідь безпосередньо авторам запитань,
звернень та пропозицій.

Рішення громадських слухань оприлюднюються, а результати їх
розгляду місцевою радою доводяться до відома ініціаторів слухань.
3.5. Органи самоорганізації населення
Органи самоорганізації населення (ОСН) – яскравий приклад
такого рівня участі громадян як делегування. Відповідно до чинного
законодавства (стаття 140 Конституції України та стаття 14 Закону
України «Про місцеве самоврядування в Україні») сільські, селищні,
міські, районні в місті (у разі їх створення) ради можуть дозволяти
за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні
та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною

58
власної компетенції, фінансів, майна. Створення та діяльність ОСН
регулює Закон України «Про органи самоорганізації населення».
Делегувати
частину
повноважень
органів
місцевого
самоврядування безпосередньо організованій частині громади,
керуючись принципом субсидіарності – суть ідеї створення ОСН. Саме
в такий спосіб органи місцевого самоврядування можуть частково
звільнитися від поточного розв’язання дрібних проблем, які значно
швидше і ефективніше може розв’язати сама громада.
ОСН як форма участі громадян у місцевому самоврядуванні ще не
набули широкої популярності в Україні з різних причин: неготовність
самої громади брати на себе відповідальність; недоліки нормативноправового
регулювання,
занедбаність
системи
місцевого
самоврядування тощо.
Основними завданнями ОСН є:

участь у реалізації соціально-економічного, культурного
розвитку відповідної території, інших місцевих програм;

створення умов для участі мешканців у розв’язанні питань
місцевого значення в межах Конституції і законів України;

задоволення соціальних, культурних, побутових та інших
потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних
послуг.

Для виконання цих завдань місцеві ради надають органам
самоорганізації населення такі повноваження:

сприяти додержанню Конституції та законів України, реалізації
актів Президента України та органів виконавчої влади, рішень
місцевих рад та їх виконавчих органів, розпоряджень
сільського, селищного, міського голови, голови районної у
місті (у разі її створення) ради, рішень, прийнятих місцевими
референдумами;

представляти разом з депутатами інтереси жителів будинку,
вулиці, мікрорайону, села, селища, міста у відповідній місцевій
раді та її органах, місцевих органах виконавчої влади;

59

сприяти депутатам відповідних місцевих рад в організації їх
зустрічей з виборцями, прийому громадян і проведенні іншої
роботи у виборчих округах;

розглядати звернення громадян, вести прийом громадян;

інформувати громадян про діяльність органу самоорганізації
населення, організовувати обговорення проектів його рішень з
найважливіших питань;

вносити у встановленому порядку пропозиції до проектів
місцевих програм соціально-економічного і культурного
розвитку
відповідних
адміністративно-територіальних
одиниць та проектів місцевих бюджетів;

організовувати на добровільних засадах участь населення у
здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного
середовища, проведення робіт з благоустрою, озеленення та
утримання в належному стані садиб, дворів, вулиць, площ,
парків, кладовищ, братських могил, обладнанні дитячих і
спортивних майданчиків, кімнат дитячої творчості, клубів за
інтересами тощо; з цією метою можуть створюватися
тимчасові або постійні бригади, використовуватися інші форми
залучення населення;

організовувати на добровільних засадах участь населення у
здійсненні заходів щодо охорони пам’яток історії та культури,
ліквідації наслідків стихійного лиха, будівництві і ремонті
шляхів, тротуарів, комунальних мереж, об’єктів загального
користування із дотриманням встановленого законодавством
порядку проведення таких робіт;

здійснювати контроль за якістю житлово-комунальних послуг
та проведених ремонтних робіт у жилих будинках громадянам,
які проживають на території діяльності органу самоорганізації
населення;

надавати допомогу навчальним закладам, закладам та
організаціям культури, фізичної культури і спорту у проведенні
культурно-освітньої, спортивно-оздоровчої та виховної робота

60
серед населення, розвитку художньої творчості, фізичної
культури і спорту;

сприяти збереженню культурної спадщини, традицій народної
культури, охороні пам’яток історії та культури, впровадженню
в побут нових обрядів;

організовувати допомогу громадянам похилого віку, інвалідам,
сім’ям загиблих воїнів, партизанів та військовослужбовців,
малозабезпеченим та багатодітним сім’ям, а також самотнім
громадянам,
дітям-сиротам
та
дітям,
позбавленим
батьківського піклування, вносити пропозиції з цих питань до
органів місцевого самоврядування;

надавати необхідну допомогу органам пожежного нагляду в
здійсненні протипожежних заходів, організовувати вивчення
населенням правил пожежної безпеки, брати участь у
здійсненні громадського контролю за додержанням вимог
пожежної безпеки;

сприяти правоохоронним органам у забезпеченні ними
охорони громадського порядку.

Окрім того, ст. 16 Закону України «Про статус депутатів місцевих
рад» зафіксувала право ОСИ вимагати проведення звіту депутата
місцевої ради. Після запровадження пропорційної виборчої системи
реалізація цього права стала проблематичною. Для реалізації ОСН
своїх повноважень, місцева рада передає йому відповідні кошти, а
також матеріально-технічні та інші ресурси. Контроль за
використанням цих ресурсів залишається за радою.
Процедура створення ОСН є невиправдано складною. Умовно її
можна поділити на два етапи: ініціювання створення ОСН та
отримання дозволу на створення; обрання ОСН та його реєстрація.
Особливо не вдаючись в деталі, слід наголосити на таких основних
моментах:
1. Для створення ОСН (дотримуючись букви закону) треба тричі
провести загальні збори громадян (для ухвалення рішення про

61
ініціювання створення ОСН; для прийняття положення про
ОСН; для обрання складу ОСН);
2. Місцева рада може відмовити у наданні дозволу на створення
органу самоорганізації населення лише у разі ініціювання
створення ОСН з порушенням вимог, встановлених законом;
3. Персональний склад ОСН обирається на загальних зборах
шляхом таємного голосування; обраними вважаються особи,
які отримали більше половини голосів учасників зборів;
4. ОСН обирається терміном на строк повноважень відповідної
ради, якщо інше не передбачено рішенням ради чи
положенням про орган самоорганізації населення.
Легалізація ОСН є обов’язковою і здійснити її можна двома
способами: шляхом реєстрації або шляхом повідомленням про
заснування.
У випадку реєстрації – ОСН набуває статусу юридичної особи, що
надає йому додаткових можливостей: реалізовувати делеговані
відповідною радою повноваження, здійснювати угоди, бути
позивачем та відповідачем у суді тощо. Після легалізації ОСН інформує
населення про своє місцезнаходження, час робота і прийому
громадян. Засідання ОСН – є його основною формою роботи та
проводяться не рідше одного разу на квартал. Засідання ОСН є
правочинним, коли у ньому бере участь більше половини загального
складу ОСН. Особливості поточної діяльності ОСН мають регулюватися
Положенням про цей орган. Як правило, члени ОСН виконують свої
повноваження на громадських засадах. Однак за рішенням зборів
громадян за місцем проживання керівник і секретар можуть
працювати на постійній основі з оплатою їх праці за рахунок коштів,
переданих органу самоорганізації населення.
Створення органів самоорганізації населення (будинкових,
вуличних, квартальних комітетів) є поступовим процесом
структуризації територіальної громади та реальною можливістю для
досягнення більш високого рівня її самоорганізації, а отже –
формування самодостатньої впливової реальної сили.

62
3.6. Звернення громадян
Звернення громадян – найпростіший та найпопулярніший
спосіб спілкування громадян з представниками влади, який чомусь не
є однією з форм участі громадян у місцевому самоврядуванні
відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в
Україні». За допомогою цього механізму громадяни мають можливість
(принаймні теоретично) в певній мірі впливати на діяльність органів
публічної влади, відстоювати свої права та законні інтереси. Коротко
зупинимося на особливостях застосування механізму звернення
громадян.
Питання
практичної
реалізації
громадянами
своїх
конституційних прав регулює, зокрема, Закон України «Про звернення
громадян» від 2 жовтня 1996 pоку. He варто під зверненнями
громадян розуміти здебільшого їх скарги або клопотання. Вже в
преамбулі цього закону визначено широкий перелік прав, які даний
закон покликаний забезпечити:

можливості для участі в управлінні державними і громадськими
справами;

вплив на поліпшення роботи органів державної влади і
місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій
незалежно від форм власності;

відстоювання своїх прав і законних інтересів;

відновлення прав і законних інтересів у разі їх порушення.

Право на звернення мають громадяни України, а також особи
без громадянства у разі, якщо вони перебувають на території України
на законних підставах.
Законом України «Про звернення громадян» (залежно від мети,
яку хочуть досягнути громадяни) передбачено три форми звернення:

пропозиції (зауваження);

заяви (клопотання);

скарги.

63
Звертатися з пропозиціями (зауваженнями) треба у разі, якщо
громадянин має намір порадити владі як краще організувати її
діяльність, врегулювати певні суспільні відносини, вдосконалити
правові основи цього регулювання тощо.
У разі порушення чинного законодавства або недоліків в роботі
керівних органів установ, організацій, депутатів чи посадових осіб –
пишеться заява. Якщо у громадянина є право на одержання якогось
спеціального статусу чи пільг – він може звертатися з відповідним
клопотанням.
У разі, коли органи влади або посадові особи своїми діями чи
бездіяльністю порушили права або законні інтереси громадянина,
незаконно поклали на нього якісь обов’язки або притягнули до
відповідальності, тоді особа звертається зі скаргою про поновлення
прав і захист законних інтересів.
Звернення можна подавати як в письмовій формі,
дотримуючись при цьому певних формальних вимог до оформлення,
так і в усній формі під час особистого прийому громадян. Саме на
етапі подання звернення громадяни часто допускають помилки, які
чиновник, як правило, використовує проти громадян, усуваючись від
вирішення їхніх проблем.
Насамперед, треба точно встановити до чиєї компетенції
належить розгляд порушеного питання. В такий спосіб ви отримаєте
відповідь на запитання: кому адресувати звернення? Велика кількість
підрозділів місцевої влади ускладнює визначення точного адресата та
його місцезнаходження. Саме тому для робот зі зверненнями
громадян у владних структурах організовано відділи звернень
громадян. В перспективі всюди ця функція, зокрема, повинна
реалізуватися місцевою владою за принципом «єдиного вікна» –
громадянин повинен знати одне вікно єдиного підрозділу влади, в
якому він легко, просто та швидко отримає інформацію як правильно
оформити звернення, кому його адресувати, а також залишить всі
необхідні документи, які оперативно приймуть і скерують на розгляд
за призначенням.

64
Слід пам’ятати, що адресація звернення не тій посадовій особі –
не є підставою для його відхилення. В такому випадку (стаття 7
Закону) орган чи посадова, яка одержала від вас звернення, в термін
не більше п’яти днів, пересилає його тому органу чи посадовій особі,
до компетенції яких віднесено розгляд та вирішення порушеної вами
проблеми (про що повідомляють запитувачу).
Скарга має особливість у визначенні адресата. Якщо оскаржують
дії органу чи посадової особи, то скаргу слід адресувати вищому
органу чи посадовій особі, якій підпорядковується ваш суб’єкт
оскарження.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про звернення
громадян» вимоги до оформлення звернення такі:

треба вказати кому адресовано звернення (саме цей орган чи
посадова особа зобов’язані дати вам відповідь);

треба зазначити ваші дані: прізвище, ім’я, по батькові, місце
проживання, бажано контактні телефони;

треба зрозуміло викласти суть порушеного питання;

постави підпис та дату подання звернення.

У разі недотримання цих вимог не пізніше як через десять днів
від дня його надходження, звернення можуть повернути, роз’яснивши
помилки в оформленні.
Слід знати – анонімні звернення розгляду не підлягають!
Подавати звернення можна через відповідні органи або поштою
(рекомендованим листом з повідомленням про вручення). Це
забезпечує надходження звернення за призначенням та точну дату
його вручення.
Розгляд звернення. Звернення, оформлені належним чином,
відповідні органи чи посадові особи зобов’язані розглянути та
письмово (за підписом керівника відповідного органу або особи, що
виконує його обов’язки) повідомити вас про результати розгляду.
Закон чітко окреслює терміни розгляду звернень громадян – не більше
місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребуюсь додаткового

65
вивчення, невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх
отримання.
У разі, якщо порушені в зверненні питання неможливо вирішити
у місячний термін, встановлюється необхідний термін і повідомляють
про це особі, яка подала звернення. Однак, загальний термін
вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати
сорока п’яти днів.

66

РОЗДІЛ 4
МЕХАНІЗМИ «НЕФОРМАЛЬНИХ МЕТОДИК» ГРОМАДСЬКОЇ УЧАСТІ
Форми та методи участі громадян не обмежуються рамками, які
встановило законодавство про місцеве самоврядування. Поруч з
формальними загальноприйнятими способами існує безліч інших
методів, які охоплюють всі рівні громадської участі. Деякі з них вже
діють в українських громадах, інші застосовуються за кордоном і, на
перший погляд, можливо не зовсім придатні для запровадження в
Україні. Однак, наше суспільство змінюється дуже швидко і відкидати
нічого не варто.
Розглянемо деякі «неформальні» (тобто такі, що не прописані в
Законі України «Про місцеве самоврядування») техніки громадської
участі. Цілком можливо, що деякі запропоновані методи ви зможете
запровадити в себе без змін, а інші наведуть вас на нові ідеї та
допоможуть опрацювати інструменти, якнайкраще придатні саме для
вашої громади. Поле для діяльності тут широке. Додатковим
аргументом у спілкуванні з владою може стати положення, яке
зустрічаємо практично у всіх статутах територіальних громад: органи
та посадові особи місцевого самоврядування сприяють становленню
та розвитку нових форм участі громадян у здійсненні місцевого
самоврядування.
4.1. Інформування громадськості
В основі громадської участі лежить інформування. З одного
боку, громадянин має бути поінформованим. З іншого боку, вільний
доступ до відкритої інформації щодо процесів підготовки та ухвалення
рішень, а також їх втілення у життя – одна з найважливіших передумов
забезпечення прозорості та підзвітності діяльності органів влади на
різних рівнях.
У сучасному світі кількість інформації, яка виливається на голову
громадян, зростає шаленими темпами. Тому, на перший погляд може
здатися, що інформація про діяльність влади у цьому потоці нікому не
цікава і не потрібна. Наше завдання – домогтися, щоб кожен член
територіальної громади за потреби міг знайти потрібну йому
інформацію. Чи обов’язково він її шукатиме – немає значення, головне,

67
щоб у нього була така можливість. Чим більш відкрита інформація про
діяльність влади, тим менша ймовірність зловживань та корупції з
боку чиновників, тим більша довіра до влади.
Законодавство України визначає також шляхи доступу до
відкритої інформації. Для налагодження інформаційної роботи в
органах державної влади та місцевого самоврядування існують
спеціальні
інформаційні
служби:
інформаційні
управління,
інформаційно-аналітичні підрозділи, прес-служби, прес-центри,
управління і центри громадських зв’язків, прес-бюро, прес-секретарі,
прес-аташе з відповідним апаратом. Вид інформаційної служби
залежить від розміру населеного пункту, можливостей фінансування
та, мабуть, бажання керівників громади.
Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів
державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні
засобами масової інформації» наділяє інформаційні служби двома
функціями:

інформаційно-аналітичні функції та забезпечення зв’язків із
засобами масової інформації, громадськістю;

збирання, аналіз, обробка та оперативне надання інформації
про діяльність цих органів у повному обсязі засобам масової
інформації, крім випадків, передбачених Законом України
«Про державну таємницю».

У своїй діяльності ці служби застосовують звичний арсенал
інструментів взаємодії з ЗМІ та громадськістю:

проведення брифінгів та прес-конференцій;

випуск і поширення бюлетенів, прес-релізів,
інформаційних збірників, експрес-інформації тощо;

публікація статей та підготовка теле - і радіопередач;

створення архівів інформації про діяльність органів;

організація інтерв’ю посадовців органів влади.

Розглянемо
громадянам.

менш

поширені

способи

надання

оглядів,

інформації

68
Відкрита прес-конференція відрізняються від традиційної
прес-конференції тим, що проводиться не тільки перед обмеженим
колом журналістів, а перед громадськістю. Подібний прецедент існує
в Ужгороді, де раз на рік проводиться відкрита прес-конференція
міського голови.
Дні відкритих дверей. Це метод заохочення громадян
відвідувати мерію або громадську приймальню. Такий захід вимагає
ретельного планування, але може принести чималу користь: посадовці
розкажуть відвідувачам про те, чим займаються, а принагідно ще й
дізнаються про думки громадян. День відкритих дверей може
оголосити або міськвиконком, або якась його служба.
Спеціальний довідково-інформаційний центр може надати
громадянам можливість ознайомлення з урядовими нормативними
документами в спеціально пристосованому для цього приміщенні.
Працівники центру виконуватимуть ті ж функції, що працівники
бібліотек: шукатимуть замовлені відвідувачами матеріали і
відповідатимуть на запити щодо матеріалів, дотичних до робота
органів місцевого самоврядування. В такому центрі громадянин може
отримати інформацію про те, до якого відділу або служби органів
місцевого самоврядування йому слід звертатися зі своєю справою.
Електронна розсилка (розсилання електронних листів) – з
розвитком доступу до Інтернету стає хорошим інструментом для
оперативного поширення інформації великій кількості людей.
Залежно від кількості потенційних одержувачів можна розсилати
листа, користуючись звичною поштовою програмою, застосовувати
спеціальне програмне забезпечення для масового поширення
електронних листів або скористатися послугами так званих
електронних груп.
Досить успішно застосовується у деяких польських гмінах і
популярна в західних бізнесових та державних організаціях техніка
«Запитання, які часто задають». Вона полягає у підготовці 1-3
сторінкової інформації у формі запитань і відповідей, яку можна
розмістити на інформаційних стендах, в інформаційному центрі,
Інтернеті тощо. Завжди існує тема, про яку мешканці погано
інформовані і через це задають багато подібних запитань. Не

69
одержавши відповіді, вони роблять помилкові висновки, що
переростають у плітки. Це може призвести до зростання напруги
серед громадськості, зменшення довіри до місцевої влади. Технологія
її застосування наступна:

дізнатись у керівників чи працівників відповідних підрозділів,
про що найчастіше запитують відвідувачі;

розпочата перелік «Запитання, які часто задають» коротким
резюме про те, як формувався цей матеріал і яке його
призначення;

подавати запитання і відповіді, які найбільше хвилюють
відвідувачів;

запитання формулювати так, як їх задають самі громадяни,
щоб вони легко їх розпізнали, як одне із своїх запитань.

погодити остаточну версію
відповідних підрозділів;

поширити «Запитання, які часто задають» серед цільових груп,
яких вони можуть стосуватися, а також в пресі, розмістити їх в
доступних для мешканців та гостей громади місцях.

«Запитань»

з

керівниками

Інформаційні термінали – термінали зі спеціальною
інформацією (використовуються на залізничних вокзалах, в
аеропортах тощо). Їх можна розмістити в доступних для мешканців та
гостей місцях. У такий спосіб можна знайомити громадян з місцевими
нормативними актами, подавати інформацію про послуги, що
надаються комунальними підприємствами, порядок отримання
дозволів, довідок тощо.
Каталог послуг – це документ, з якого мешканці дізнаються
про процедури вирішення типових справ в органах влади. Його
готують працівники органу влади, які відповідають за окремі сфери
інтересів. Каталог послуг має форму брошури, в якій описано
процедури вирішення типових справ. Рубрикація каталогу - за
тематикою проблем. Каталог має бути доступним як у друкованій
формі, так і в електронній, зокрема на Інтернет - сторінках.
Структура каталогу кожної послуги може бути такою:

70

назва послуги;

місце вирішення проблеми;

години прийому відвідувачів;

процедура, яка вимагається для розв’язання проблеми;

потрібні документа;

розмір плати за послугу;

тривалість надання послуги;

інша інформація, істотна для клієнтів.
Основні елементи технології застосування каталогу послуг:

з’ясувати, які саме послуги населенню надає кожний відділ;

зрозуміло описати кожну послугу, а також спосіб її надання
громадянам;

розмістити послуги в каталозі в алфавітному порядку за їхніми
назвами (кожну послугу бажано описати одним реченням);

прискіпливо перевірити інформацію для каталогу разом з
керівниками відповідних підрозділів;

перевірити одержану інформацію шляхом її надання групі
громадян, які підтвердять її достовірність та зрозумілість;

одержати остаточне затвердження каталогу від керівництва
органу місцевого самоврядування;

видрукувати та поширити каталог, повідомити, де можна
одержати каталог.

В місцевих архівах органів місцевої влади в упорядкованому
вигляді зберігається вся відкрита для широкого загалу інформація.
Відділи архівів існують майже всюди, але влада не завжди дає
громадянам доступ до них. Архівні матеріали можуть знадобитись як
працівникам органів місцевого самоврядування, так і пересічним
громадянам.

71
Часто при вирішенні питань в органах влади, громадянам
потрібно заповнити безліч форм та бланків. У громадян при цьому
виникає безліч питань та проблем. Уникнути цього можна створивши
спеціальний центр для розповсюдження таких матеріалів.
Найпростішим варіантом може бути просто кілька полиць із
паперами, щоби громадяни могли без зайвого клопоту і питань взяти
те, що їм треба. Окрім бланків, слід розмістити інструкції з їх
заповнення, а ще краще – зразки заповнених документів. Подібні
інформаційні кутки - звичайна річ для поштових відділень та банків,
але, на жаль, не владних структур, особливо в сільській місцевості.
Наведені методи інформування – це пасивне одержання
інформації споживачами, в даному випадку – громадськістю. Існує
спосіб активного одержання потрібної інформації, яка
прописується Законом України «Про доступ до публічної інформації».
Відмінність у цих способах отримання інформації полягає в ініціаторі
організації доступу та в обсязі самої інформації. Зокрема, стаття 5
цього закону чітко розподілила спосіб доступу на активний і пасивний.
Доступ до інформації забезпечується шляхом:

систематичного та оперативного оприлюднення інформації –
пасивний спосіб,

надання інформації за запитами на інформацію – активний
спосіб.

Пасивний доступ забезпечує відповідний розпорядник
публічної інформації шляхом її оприлюднення. Особі необхідно лише
скористатися місцем, де публічну інформацію вже було оприлюднено
(веб-сайт, друковане видання тощо).
Активний доступ передбачає безпосереднє звернення особи
чи групи осіб до розпорядника інформації за необхідною йому (їм)
інформацією шляхом подання відповідного запиту. В цьому випадку
розпорядник надає інформацію лише в межах запиту, а запитувач
може понести додаткові витрати на відшкодування витрат щодо
друку/копіювання.
Розподіл доступу на активний та пасивний не є випадковим. В
цьому законодавець заклав баланс між обов'язком органів влади в

72
оприлюдненні визначеного законом переліку інформації і правом
особи мати доступ до всієї публічної інформації, що є відкритою за
режимом доступу або має бути відкритою відповідно до закону.
Особа самостійно визначає прийнятний для неї спосіб доступу
до публічної інформації, щоправда кожен з видів доступу має свої
недоліки і переваги. Так, пасивний спосіб є маловитратним, адже
витрати обмежуються лише в межах оплати доступу до мережі
Інтернет чи придбанням відповідного друкованого видання, і не
потребує часу на очікування відповіді (за винятком щойно ухвалених
рішень, які оприлюднюються протягом 5 днів з моменту
затвердження). Проте, пасивний доступ не надає усієї інформації, що
може потребувати особа, адже частина публічної інформації може
ставати за режимом доступу відкритою, проте обов'язку її
оприлюднення не передбачено.
Активний доступ є більш інформативним – особа може
отримати відкриту публічну інформацію щодо якої не встановлено
обов'язку оприлюднення (напр. службова переписка, що стала
відкритою після закінчення реалізації певної програми, ухвалення
рішень тощо), проте вона має очікувати 5 днів, а у випадку складності
обробки – до 20 днів і відшкодувати фактичні витрати на
друк/копіювання.
Активний спосіб передбачає подання усного, письмового
прохання або прохання іншими засобами з боку особи/групи осіб
надати публічну інформацію, що знаходиться у володінні
розпорядника інформації. Вимоги щодо оформлення запиту зазначені
у статті 19 Закону, яка говорить:
«Стаття 19.
1. Запит на інформацію – це прохання особи до розпорядника
інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його
володінні.
2. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації
із запитом на інформацію незалежно від того, стосується
ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини
подання запиту.

73
3. Запит на інформацію може бути індивідуальним або
колективним. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи
іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною
поштою) на вибір запитувача.
4. Письмовий запит подається в довільній формі.
5. Запит на інформацію має містити:
1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або адресу
електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є;
2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст
документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо;
3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі».
Отож, активний доступ передбачає надання за запитом
інформації, доступ до якої забезпечено у пасивний спосіб. Додатково
надається:

інформація з обмеженим доступом правомірно оприлюднена
розпорядником раніше;

інформація з обмеженим доступом, якщо немає законних
підстав для обмеження у доступі до такої інформації, які
існували раніше,

інформація з обмеженим доступом (конфіденційна, службова,
таємна), якщо вона не відповідає вимогам тесту ст.6 Закону;

інформація про розпорядження бюджетними коштами,
володіння, користування чи розпорядження державним,
комунальним майном, у тому числі до копій відповідних
документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища,
імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних
осіб, які отримали ці кошти або майно, за умови, що така
доступ до такої інформації не завдає шкоди інтересам
національної
безпеки,
оборони,
розслідуванню
чи
запобіганню злочину;

74

інформація, яка втратила статус службової або таємної в силу
завершення виконання рішення, проекту або розкриття
інформації на підставі рішення уповноваженої особи;

інша публічна інформація щодо якої не передбачено обов'язку
розміщення.
4.2. Отримання інформації від громадян та інструменти
консультування

Ми коротко торкнулися питання про методами отримання
інформації про дії влади. Розглянемо можливості зворотного потоку
інформації – від громади до влади, та двостороннього обміну
інформацією. До методів отримання інформації та консультування
можна віднести «узаконені» форми участі громадян, про які вже
йшлося: консультативні референдуми, загальні збори громадян,
місцеві ініціативи, громадські слухання. Значна частина інструментів,
які може використовувати влада для отримання інформації від
громадян, лежить у сфері соціологічних досліджень. Методи, про які
коротко піде мова нижче, не мають практично нічого спільного з
соціологією, однак також можуть бути повноцінним джерелом
інформації для обох сторін.
Газетні купони з питаннями використовуються для того, щоб
отримати від громадян інформацію про їхні бажання і прагнення.
Місцева влада може розробити спеціальні переліки питань, які на
відривних купонах розповсюджуються в місцевій пресі. Громадяни
заповнюють такі анкета і тою відсилають їх до органу самоврядування
(або приносять особисто). Така форма роботи з громадянами гарантує
анонімність тим, хто її бажає.
Гарячою лінією міськвиконкому або окремого відділу міської
адміністрації може зателефонувати будь-який громадянин, який
порушить питання щодо конкретної проблеми й отримає відповідь
чергового представника місцевої влади. Упродовж неробочого часу
запитання громадян слід записувати на автовідповідач. Щодня
отримані запитання мають вивчати відповідальні працівники владного
органу, аби запитання громадян не залишилися без відповіді. Такий
вид взаємодії дозволяє не лише встановити зворотній зв’язок і

75
оцінити його дієвість, а й свідчить про здатність місцевої влади
реагувати на запити громадян.
«Гаряча лінія» для скаржників відрізняється від просто «гарячої
лінії» тим, що, на відміну від намагань розв’язати проблему в перебігу
телефонної дискусії, тут просто реєструють скарги. Громадянам
пропонують телефоном для скаржників повідомляти про незаконні
або безвідповідальні дії посадовців. В обох випадках влада мусить
прореагувати. Громадянам, які дзвонять зі скаргами, представлятися
не обов’язково. Спеціальний телефон для скаржників може стати
надійним знаряддям зворотного зв’язку з громадянами, а також
дозволить декому просто висловити наболіле.
Інтернет - сторінка може також стати інструментом збору
інформації про думки людей з того або іншого приводу. Гостьова
книга дозволяє відвідувачу залишити своє повідомлення для
адміністратора сайту та його відвідувачів. Це своєрідна «книга відгуків
і пропозицій» в Інтернеті.
Громадська нарада у вузькому колі спрямована на отримання
інформації та думок, а не на розв’язання якоїсь проблеми. Вона
передбачає окремі групи учасників і спостерігачів (навколо столу
ставлять чотири стільці, основна маса учасників сидить на певній
відстані; будь-хто може взяти слово, але для промови треба підійти до
столу і зайняти один стілець; таким чином, за столом щоразу сидять
четверо співрозмовників: той, хто висловився, залишає місце за
столом для іншого учасника; той, хто бере слово, не може казати те,
що казали до нього; слово можна брати кілька разів, але кожного разу
треба знову сідати за стіл).
Дебати – це обговорення якого-небудь питання, обмін
думками. Дебати можуть набувати багатьох форм, але завжди мають
спільні ознаки: чіткий регламент виступів і коментарів, проект резолюції,
який приймається або відхиляється, і обмежена участь більшості
присутніх. Утім, дебати та інші схожі заходи можна зробити більш
представницькими, якщо запрошеним громадянам запропонувати
завчасно підготувати перелік питань до обговорення.

76
Інтернет - конференція – сучасний технологічний метод
двостороннього обміну інформацією. Інтернет - конференцію
посадовця можна організувати на базі Інтернет - порталу органу влади
у формі «чату». Перевага цього методу в режимі «прямого ефіру»
подібного заходу, що викликає значно більшу довіру у людей, а також
у можливості анонімно висловлювати свої думки. Корисно вести
стенограму Інтернет - конференції, щоб потім проаналізувати всі
думки, які прозвучали.
Сусідські форуми – це відкриті неофіційні збори людей.
Сусідський форум виступає місцем, де:

люди висловлюють свою думку про місцеві проблеми;

міська рада інформує громадськість про свої нові рішення;

рада може поцікавитися думкою людей відносно проектів, що
реалізуються в їх населеному пункті;

місцеві групи можуть інформувати людей про послуги, які вони
надають або планують надавати;

можуть зустрітися люди, які живуть в одному місті і стикаються
з одними і тими ж проблемами.

Головною фігурою сусідських форумів є люди, які діляться
власним досвідом і допомагають шукати рішення місцевих проблем.
Сусідський форум відкритий для всіх.
В органах місцевого самоврядування можна призначити осіб,
уповноважених приймати скарги від громадян і обробляти
відповідну інформацію. Таким чином покращується обслуговування
громадян (нерідко буває, що громадяни хотіли б, щоби хтось їх
вислухав і серйозно поставився до їхніх пропозицій).
Форум на Інтернет - сайті – це розділ Інтернет - сайту (або
окремий Інтернет - сайт), де у відвідувачів є можливість ставити
запитання, давати відповіді, коментарі щодо певної теми,
запропонованої адміністратором сайту або учасниками форуму.
Основною засадою консультування має бути свідома мета
органу влади щодо одержання інформації від певних суспільних груп.

77
Намір того, хто звертається за консультацією, має бути подано так,
щоб було зрозуміло, що надісланий документ – це не просто
поширення інформації, а запрошення до обговорення, до спільного
ухвалення рішення. Консультування містить в собі вислуховування,
обмін знаннями та інформацією, діалог, дебати і аналіз проблеми,
проведений його учасниками.
Зрозуміло, що консультування – це перший крок до реальної
громадської участі. Мета суспільних консультацій - охопити якомога
ширшу аудиторію і ознайомитися з її думкою, щоб поліпшити якість
рішень, які готуються. 3 іншого боку, варто пам’ятати, що консультації
– це не перемовини. Остаточне рішення приймає влада.
4.3. Громадські (депутатські) приймальні
Громадяни України звикли звертатися до депутатів місцевих рад
за своїм місцем проживання з метою вирішення своїх життєво
важливих питань. Адже нестабільний соціально-економічний стан в
державі, особливо останнім часом в умовах економічної кризи,
погіршення життя громадян й соціальних стандартів їх
життєзабезпечення, збільшення кількості безробітних тощо
зумовлюють об'єктивну потребу громадян в допомозі соціального,
економічного, юридичного та іншого характеру.
Практика свідчить, що більшість цих звернень обумовлені
потребами громадян в отриманні кваліфікованих роз'яснень
положень законодавства та практики його застосування з цивільних,
сімейних, житлових, трудових, земельних, пенсійних та інших
правовідносин, а також надання допомоги в складанні заяв, скарг,
позовних заяв тощо з метою захисту їхніх прав. Водночас звернення,
які фактично є скаргами на органи державного управління, зокрема
щодо пенсійного (соціального) забезпечення і поліпшення житлових
умов, також зумовлені, передусім, юридичною необізнаністю
громадян, що призводить до розширюваного тлумачення ними своїх
прав і, як наслідок, необґрунтованих скарг.
Надзвичайно велика кількість тих наших співгромадян, котрі не
можуть самостійно відстояти свої права чи дозволити собі звернутися

78
за допомогою до юристів (адвокатів), які надають правову допомогу
на платній основі.
Разом з тим у громадян виникає багато питань, які потребують
не лише надання юридичних роз'яснень, але й здійснення
депутатського реагування шляхом направлення депутатами
відповідних депутатських звернень до різноманітних установ з метою
захисту прав та інтересів громадян і усунення порушень законності.
У зв'язку з цим цілком очевидною є необхідність утворення на
постійній основі, насамперед при місцевих партійних організаціях
громадських приймалень, де працюватимуть професійні юристи, які,
здійснюючи щоденний прийом громадян, надаватимуть кваліфіковані
роз'яснення законодавства, а за допомогою залучених до співпраці
депутатів від відповідної політичної сили надаватимуть дієву
допомогу громадянам у вирішенні їхніх життєво важливих проблем та
ефективно захищатимуть їхні права і свободи у різноманітних
правовідносинах шляхом підготовки для депутатів відповідних
проектів депутатських звернень з метою подальшого здійснення
таким чином депутатського реагування.
Водночас варто зазначити, що Закон України «Про місцеве
самоврядування» не тільки детально не регламентує порядок
створення громадських приймалень, але як і не дає чіткого
визначення даного терміну. І це при тому, що за час свого
функціонування громадські приймальні при органах влади, політичних
партіях і громадських організаціях підтвердили актуальність своєї
роботи, як за кількістю звернень громадян, так й за кількістю
вирішених по суті питань.
Експерти, на основі аналізу бази законодавства та судової
практики «Ліга» та виходячи з практики застосування термінів у
юриспруденції, визначають, що громадські приймальні утворюються
на підприємствах, в установах, у редакціях газет, журналів та інших
органів масової інформації, а також за місцем проживання громадян
для оперативного й ефективного вирішення пропозицій, заяв і скарг.
Основними функціями громадських приймалень є організація
прийому громадян відповідальними працівниками адміністрації,

79
державних органів і громадських організацій,
законодавства, організація зустрічей з юристами тощо.

роз'яснення

На основі аналізу практики застосування чинного законодавства
можна констатувати, що громадські приймальні можуть створюватися
як при органах державної влади, місцевого самоврядування,
підприємствах, установах, так і при громадських організаціях.
Для чого потрібна громадська (депутатська) приймальня
депутатам місцевих рад або фракціям політичних партій в радах?
Перш за все Закон України «Про статус депутатів місцевих рад»
зобов’язує обранців до виконання ряду вимог:
1. депутат місцевої ради як представник інтересів територіальної
громади, виборців свого виборчого округу зобов'язаний
виражати
і
захищати
інтереси
відповідної
територіальної громади та її частини – виборців свого
виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх
повноважень, наданих законом (частина 2 статті 2);
2. підтримувати
зв'язок
з
виборцями,
відповідною
територіальною
громадою,
трудовими колективами і
громадськими організаціями, які висунули його кандидатом у
депутати місцевої ради, а також колективами інших
підприємств, установ, організацій, незалежно від форми
власності, органами місцевого самоврядування, місцевими
органами виконавчої влади, розташованими на відповідній
території (пункт 1 частини 1 статті 10);
3. не рідше одного разу на півріччя інформувати виборців про
роботу місцевої ради та її органів, про виконання планів і
програм економічного і соціального розвитку, інших місцевих
програм, місцевого бюджету, рішень ради і доручень виборців
(пункт 2 частини 1 статті 10);
4. вивчати
громадську
думку;
вивчати
потреби
територіальної громади, інформувати про них раду та її
органи, брати безпосередню участь у їх вирішенні виборців
(пункт 4 частини 1 статті 10);

80
5. визначити і оприлюднити дні, години та місце прийому
виборців, інших громадян (пункт 5 частини 1 статті 10);
6. вести регулярний, не рідше одного разу на місяць, прийом
виборців (пункт 5 частини 1 статті 10);
7. розглядати пропозиції, звернення, заяви і скарги членів
територіальної
громади,
вживати
заходів
щодо
забезпечення їх оперативного вирішення (пункт 5 частини 1
статті 10);
8. депутат місцевої ради є відповідальним перед виборцями
свого виборчого округу і їм підзвітним. У своїй роботі у
виборчому окрузі взаємодіє з органами виконавчої влади,
органами
місцевого
самоврядування,
органами
самоорганізації
населення,
трудовими
колективами,
об'єднаннями громадян (частина 3 статті 11);
9. депутат місцевої ради розглядає пропозиції, заяви і скарги
громадян, які надійшли до нього, вживає заходів до їх
своєчасного, обґрунтованого вирішення; вивчає причини,
які породжують скарги громадян, і вносить свої пропозиції
щодо їх усунення до органів місцевого самоврядування, до
місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і
організацій, об'єднань громадян; систематично веде
прийом громадян (частина 1 статті 12);
10. депутат місцевої ради в межах своїх повноважень здійснює
контроль за розглядом відповідними органами підприємств,
установ, організацій незалежно від форми власності, органами
об'єднань громадян надісланих ним пропозицій, заяв, скарг
виборців громадян (частина 3 статті 12);
Як виконувати ці широкі обов’язки – це радше справа
винахідливості кожного депутата, незалежно від того обраний він у
мажоритарному окрузі чи за списком політичної партії. Однак, варто
пам’ятати, що не виконувати вимог Закону – значить порушувати
його. Однак "велосипед", за допомогою якого можна розв'язати
питання організації комунікацій із виборцем, уже винайдено:
громадська (депутатська) приймальня.

81
Щоб не зробити громадську приймальню джерелом власних
проблем слід приділити особливу увагу розділам Законів «Про
звернення громадян» та «Про статус депутатів місцевих рад», які
визначають, чого не має права робити депутат, зокрема:

розголошувати відомості, які стосуються таємниці особистого
життя виборця, що стали відомі у зв'язку з участю в
депутатських перевірках;

приймати будь-які гонорари, подарунки, отримувати
винагороди безпосередньо чи опосередковано за дії, пов'язані
зі здійсненням депутатських повноважень;

відмовляти в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на
політичні погляди, партійну належність, стать, вік,
віросповідання, національність громадянина, незнання мови
звернення;

направляти скарги громадян для розгляду тим органам або
посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржують.

Щоб приймальня працювала ефективно її співробітники мають
виконувати наступні мінімально необхідні функції:
По-перше, за організацію роботи хтось має нести
відповідальність і бути завжди присутнім, коли приймальня працює.
По-друге, хтось має реєструвати звернення.
По-третє, частині виборців треба буде допомогти оформити у
письмовій формі те, що вони розкажуть усно, вислухати їх і записати.
По-четверте, хтось має розібрати прийняті звернення, вирішити,
до яких установ їх спрямувати або запропонувати інший шлях
вирішення, і написати проекти відповідних листів, звернень або
депутатських запитів.
По-п'яте, потрібен юрист, який здатен не лише точно посилатися
на законодавство при підготовці листів та інформувати відвідувачів
про їх права, але й розв'язувати складні питання, а також представляти
інтереси виборця в суді.

82
Це не означає, що у приймальні має бути саме 5 осіб. Деякі
функції може сполучати одна людина. Практика показує, що найбільш
поширений штатний розклад депутатської приймальні виглядає так:
керівник приймальні (працює щодня), реєстратор (працює щодня),
«молодий» юрист-студент (працює щодня або 2-3 дні на тиждень),
«досвідчений» юрист (працює 1 день на тиждень).
Щоб працювати швидко, добре мати під рукою все необхідне, і в
першу чергу – інформацію. Цього можна досягти, сформувавши необхідні
бази даних і постійно підтримуючи їх. Рекомендувати можна наступні бази
даних:
Посадові особи. Якщо вам потрібно якнайшвидше скерувати запит або
звернутися особисто до керівника відділу чи управління, благодійного фонду
або підприємства, що розташоване на території району/міста. Для цього
необхідно мати під рукою не лише робочий телефон, адресу установи,
точну назву посади та прізвище, але й додаткову інформацію – наприклад,
секретарів, помічників, заступників та ін., що дозволить вам оперативно
розшукати посадову особу або вирішити питання в її відсутність. Адже часом
від цієї оперативності може залежати життя людини – коли, припустімо,
звертаються з проханням допомогти з терміновою складною операцією.
Довідник ради. Апарат вашої ради та контакти депутатів інших
фракцій – таку інформацію повинна надавати рада.
«Партійна вертикаль». Контакти членів вашої фракції, представників
партії чи блоку в обласній раді та парламенті, і в першу чергу – тих, хто
відповідає згідно з внутрішньопартійним розподілом саме за вашу
територію. Тут також корисно володіти не лише "офіційною" інформацією, а
й обмінюватися з колегами приватними контактами.
Законодавча база. Законодавство, що регулює діяльність депутатів
різних рівнів, слід знати і тримати в межах досяжності, а також стежити за
його оновленням.
Інформація про пільги. Нерідко виборці звертаються з тих проблем,
які законодавством уже врегульовані – у першу чергу це стосується пільг.
Однак вони про це не знають. Добре мати під рукою законодавчі акти, які
регулюють надання пільг окремим категоріям громадян.
Рішення ради. Їх на вашу вимогу, за законом, має надавати рада.

83
Зразки листів до установ і організацій з певних груп проблем. Практика
свідчить, що коло проблем, з якими виборці звертаються до депутатських
приймалень, досить стале. Тому сталим є коло посадових осіб, до яких за
дорученням виборця депутат може звернутися, а також переважно
стандартним - перелік шляхів розв'язання цих проблем.
Діловодство приймальні. Журнал звернень громадян з інформацією
про стан їх розгляду, реєстрація депутатських листів та відповідей на них,
оприлюднені на сесії депутатські запити, тексти листів, прецеденти
розв'язання проблем тощо слід архівувати, зокрема, в електронній версії
для зручності роботи. Якщо зберігати таку цінну інформацію лише у
пам'яті комп'ютера, в один не дуже чудовий день вона може – скажімо з
раптовою появою вірусу. Тому зберігати її краще ще й на CD-R, на флешпам'яті та у роздрукованому вигляді. Чим більше носіїв – тим надійніше
зберігається інформація.
Коли вести мову про форми проведення депутатами прийомів
виборців, то найпростіша форма – прийняти виборця у депутатській
приймальні, зареєструвати його листа, оформленого за всіма
правилами, і розпочати розв'язувати питання.
Нерідко депутатам доводиться «проводити прийом» по дорозі в
магазин, на вокзал або й просто удома, куди наполегливі виборці
добираються без запрошення. Окрім цього, можуть бути й інші варіанти:

у виборців удома – актуально, коли округ невеликий, переважно
приватний сектор, і депутат має за правило сам іти до виборців,
обходити їх, запитуючи про проблеми;

на робочому місці депутата – якщо місцем праці є
небюджетна установа (!), то депутат може приймати
звернення та надавати консультації «без відриву від
виробництва»;

публічні акції – (наприклад, акції протесту проти ліквідації
зелених зон), в яких депутат бере участь разом із виборцями;

електронна громадська приймальня – спілкування через
електронну пошту розвантажить приміщення приймальні, однак
не звільняє від вимоги закону щодо оформлення громадянином

84
звернення – він все одно має його принести чи передати до
приймальні з особистим підписом.
Що ж стосується форм допомоги депутата виборцю, то ця допомога
по лінії депутатської приймальні може відбуватися у таких формах:

лист до органів влади, посадових осіб;

консультація з приводу існуючих прав;

юридична підтримка;

матеріальна допомога;

«моральний тиск». Оприлюднюючи депутатський запит на сесії
або виходячи з проблемою до засобів масової інформації,
депутат, фактично, застосовує моральний тиск на чиновника,
який перешкоджає розв'язанню проблеми виборця. Начальника
відповідної установи можна також викликати на сесію для
пояснення ситуації. Причому у ситуації треба добре
розібратися, аби не постраждали невинні – чиновники не
завжди бувають неправі.

85

РОЗДІЛ 5
СТАТУС ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ РОБОТИ ДЕПУТАТА МІСЦЕВОЇ РАДИ
Статус депутата місцевої ради – це набір додаткових прав і
можливостей, а також і обов'язків, які відрізняють депутата, як обраного
виборцями представника, від інших виборців, що його таким
представником обрали. Інакше кажучи, виборці наділяють додатковими
повноваженнями/можливостями/правами одного з-посеред себе для
того, що він представляв їхні інтереси.
Для суспільства ж в широкому значенні питання «статусу
депутата» – одне з найцікавіших. В реаліях України щойно обраний
депутат часто реально пізнає всю вагу і можливості депутатського
мандату вже після його отримання. Найкраще, якщо повноту статусу
депутат відчує одразу в перший рік своєї праці – бажано до того часу,
коли стає реальним повноцінне управління радою бюджетом
громади. У найгіршому випадку депутат може так і не усвідомити всієї
сили депутатського мандату та його можливостей змінити життя своїх
виборців протягом усієї каденції.
Розглядаючи питання статусу депутата ради, слід виділити два
найголовніших підходи фактичного використання мандату: «юридичний
аспект» і «творчий підхід». Важливо враховувати, що жодна теоретична
підготовка не може замінити практичного використання як
законодавства, так і реалізації ідей та задумів в статусі депутата. Так,
знання чинного законодавства безумовно є основою для реалізації
депутатом своїх задумів та побажань виборців, але цього недостатньо,
другий момент є не менш важливим – повсякденна практика.
Навіть з юридичної точки зору, депутат, що буде спиратися у
своїй роботі виключно на Закон України «Про статус депутата місцевої
ради», буде «слабшим» ніж той, що уважно та відповідно до ситуації,
використовуватиме всю наявну чинну базу законодавства: кодекси,
інші конституційні закони, підзаконні нормативні акти тощо. Не
обов'язково бути юристом, щоб бути гарним депутатом, важливо
просто бути послідовним, цікавитися, наполягати в раді на розв'язання
проблем правовим шляхом і проявляти не тільки на словах, але й в діях
бажання слідувати букві закону. Отож, добре оволодіння законодавчою

86
базою не є обов’язковою умовою для розуміння депутатом власного
статусу.
Деколи можна почути запитання на кшталт: «Чи є Закон України
«Про статус депутатів місцевих рад» абеткою місцевого депутата? Чи
можна обійтися без нього?». Ведучи мову про «юридичний аспект» цих
питань слід розуміти повну нестабільність ситуації. Чинний Закон України
«Про статус депутатів місцевих рад» був прийнятий 11 липня 2002 року.
Це вже був час функціонування нових місцевих рад 4-го скликання, які на
початку своєї роботи могли скористатися лише Законом України «Про
статус депутатів місцевих Рад народних депутатів» від 4 лютого 1994
року, прийнятим ще до схвалення чинної Конституції та Закону «Про
місцеве самоврядування в Україні». Таким чином, новообрані депутати
місцевих рад 2002-2006 років фактично вивчали свій статус
безпосередньо в ході своєї депутатської діяльності, тим більше, до
Закону у 2003-2006 роках 5 разів вносилися зміни. А взагалі, станом на
сьогодні Верховна Рада дев’ять разів правила цей закон. Все це яскрава
ілюстрація того, що чинний закон про статус депутата місцевої ради має
розглядатися як базовий, вихідний документ в роботі, проте не варто
бути впевненим в його довговічності. Водночас статті цього закону дають
ряд необхідних можливостей депутату, якими, звичайно, варто
користатися. Розглянемо їх детальніше.
Відповідно до Закону України «Про статус депутатів місцевих
рад» статус депутата місцевої ради характеризується наступними
принциповими моментами.
По-перше, депутат є виборною особою, який відповідно до
Конституції України та Закону України «Про вибори депутатів
Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та
сільських, селищних, міських голів» обирається на основі загального,
рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування
строком на п′ять років.
По-друге, депутат є представником інтересів територіальної
громади села, селища, міста чи їх громад. При цьому його слід
розглядати не лише як представника своїх виборців (тих виборців, які
голосували за нього на виборах), а і як представника всієї
територіальної громади – він представляє та захищає інтереси як

87
виборців, так і тих людей, які ще не досягли 18 років. Депутат місцевої
ради як представник інтересів територіальної громади, виборців свого
виборчого округу зобов'язаний виражати і захищати інтереси
відповідної територіальної громади та її частини - виборців свого
виборчого округу, виконувати їх доручення в межах своїх
повноважень, наданих законом, брати активну участь у здійсненні
місцевого самоврядування.
По-третє, депутат поєднує депутатську діяльність з
виконанням виборничих або службових обов'язків. Таким чином,
депутат фактично здійснює
свої депутатські повноваження на
громадських засадах, не отримуючи за це грошової винагороди.
Депутат місцевої ради, обраний секретарем сільської, селищної,
міської ради, головою, заступником голови районної, обласної,
районної у місті ради, працює у відповідній раді на постійній основі і
не може суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому
числі на громадських засадах (за винятком викладацької, наукової та
творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю,
одержувати від цього прибуток, якщо інше не передбачено законом.
За рішенням обласної, Київської та Севастопольської міських рад
депутат, обраний головою постійної комісії з питань бюджету, може
працювати в раді на постійній основі.
По-четверте, депутат місцевої ради є повноважним і
рівноправним членом відповідної ради – представницького органу
місцевого самоврядування. Відповідно до Закону він наділяється
всією повнотою прав, необхідних для забезпечення його реальної
участі у діяльності ради та її органів.
По-п’яте, депутат місцевої ради як представник інтересів
територіальної громади, виборців свого виборчого округу та член
ради,
здійснюючи
депутатські
повноваження,
повинен
дотримуватися таких правил депутатської етики:
1. керуватися загальнодержавними інтересами та інтересами
територіальної громади чи виборців свого виборчого округу,
від яких його обрано;

88
2. не використовувати депутатський
інтересах чи в корисливих цілях;

мандат

в

особистих

3. керуватися у своїй діяльності та поведінці загальновизнаними
принципами порядності, честі і гідності;
4. не розголошувати відомостей, що становлять державну або
іншу таємницю, яка охороняється законом, інших відомостей з
питань, що розглядалися на закритих засіданнях ради чи її
органів і не підлягають за їх рішенням розголошенню, та
відомостей, які стосуються таємниці особистого життя
депутата місцевої ради або виборця, що охороняється
законом, чи стали йому відомі у зв'язку з його участю в
депутатських перевірках;
5. не допускати образливих висловлювань, не використовувати у
публічних виступах недостовірні або неперевірені відомості
стосовно органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ і
організацій, їх керівників та інших посадових чи службових
осіб, депутатських груп, фракцій, окремих депутатів місцевих
рад;
6. не приймати будь-яких гонорарів, подарунків, не отримувати
винагород безпосередньо чи опосередковано за дії, пов'язані
зі здійсненням ним депутатських повноважень.
По-шосте, як визначено в статті 19 Закону України «Про статус
депутатів місцевих рад», депутат має, зокрема, такі права:

обирати й бути обраним до органів відповідної ради;

офіційно представляти виборців у відповідній раді та її
органах;

пропонувати питання на розгляд ради та її органів;

вносити пропозиції і зауваження щодо порядку денного
засідання ради та її органів;

подавати на розгляд ради та її органів пропозиції з питань,
пов'язаних з його депутатською діяльністю;

89

подавати на розгляд ради та її органів проекти рішень з
питань, Що належать до компетенції такої ради чи її органів, а
також вносити поправки до таких рішень. Це дуже важливе
повноваження. Скажімо, рада ухвалює низку внутрішніх
нормативних документів: регламент, різного роду положення,
статути тощо. Від того, які норми та процедури депутат закладе
в ці документи, залежатиме процес розгляду всіх питань, що
хвилюють виборців;

вносити пропозиції про те, щоб на пленарному засіданні ради
заслухати звіт або інформацію представника чи посадової
особи будь-якого органу, підзвітного чи підконтрольного раді,
а також інформацію представників чи посадових осіб інших
органів, що діють на території ради, якщо така інформація
потрібна для вирішення питань, які належать до компетенції
ради. Звичайно, кожну таку пропозицію депутати мають
розглянути відповідно до регламенту й проголосувати щодо
неї. В такий спосіб рада може викликати на своє засідання
будь-якого начальника ЖРЕПу, управління житловокомунального господарства чи іншого чиновника;

оголошувати на засіданнях ради та її органів тексти заяв,
звернень, пропозицій громадян та громадських об'єднань,
якщо такі документи мають суспільне значення (наприклад,
вимоги пікетників, що зібралися під стінами міської ради);

брати участь у дебатах на засіданні ради, звертатися з
запитами, ставити запитання доповідачам, співдоповідачам,
особі, яка головує на засіданні.

Так само, як народні депутати України, депутати місцевих рад
мають право подавати запити й виступати із зверненнями.
Депутатські запити депутатів місцевих рад – досить дієві
способи реалізації депутатських повноважень. Згідно зі статтею 21
Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», депутатський
запит – це вимога депутата місцевої ради, підтримана на засіданні
цієї ради. Адресатами запиту можуть виступати посадові особи ради
та її органів, сільський, селищний, міський голова, керівники установ

90
та організацій, розміщених чи зареєстрованих на відповідній території,
незалежно від форм власності.
Щоправда, закон не дає визначення «відповідної території»,
однак, у будь-якому разі, в це поняття входить територія округу, по
якому обраний депутат. Крім того, депутати міської (якщо йдеться про
місто обласного значення), районної та обласної рад можуть
звертатися з запитами до голови місцевої державної адміністрації,
його заступників, керівників відділів та управлінь з тих питань, котрі
належать до компетенції ради. У такому зверненні депутат може
вимагати, щоб відповідальні особи (адресати його запиту) розв'язали
певну проблему, дали офіційне пояснення чи виклали позицію з
питань, що мають важливе значення для виборців округу і належать
до компетенції ради.
Варто зауважити, що законодавство не встановлює єдиних
процедурних норм, за якими депутат подає запит, а рада його
приймає. Тому в кожній раді діють свої правила, відображені в її
Регламенті. У законі визначено лише те, що запит може подати
депутат або група депутатів у письмовій чи усній формі на пленарному
засіданні ради або перед таким засіданням.
Письмову відповідь на запит потрібно дати протягом того
терміну, який встановить рада. Якщо розглянути запит протягом
визначеного часу неможливо, то адресат має повідомити про це раді в
письмовій формі, вказавши об'єктивну причину затримки. У цьому
поясненні також належить запропонувати інший термін для відповіді,
який, однак, не може тривати довше, ніж місяць від дня одержання
запиту. Відповідь на запит депутати в разі потреби можуть обговорити
на засіданні ради. У такому разі потрібно, щоб на такому розгляді
наполягали не менше ніж 1/4 депутатів, присутніх на засіданні ради.
Як саме має виглядати це «наполягання», в законі не визначено.
У запитах порушують важливі питання, що турбують виборців.
Однак жодних правових наслідків процес надсилання запиту зазвичай
не має (відповідь на запит — це лише виклад позиції компетентного
органу). Попри те, запити депутатів місцевих рад можуть відігравати
вагому роль у житті громади, бо відбивають позицію не одного
депутата, а всієї ради. Місцева рада виконує низку установчих та

91
господарських функцій у межах певної території. Тому керівники
підприємств і посадові особи органів влади просто змушені детально
розглядати депутатські запити.
Завдяки публічності процедури депутат, який подає запит, може
успішно вирішувати питання, що їх висувають перед ним виборці. Для
прикладу наведемо запит групи депутатів міської ради до мера про
будівництво нового водогону; запит депутата обласної ради щодо
введення в експлуатацію переробного заводу тощо.
Депутатське запитання – це засіб, за допомогою якого
депутат одержує певну інформацію або пояснення щодо тієї чи іншої
проблеми. Відповідь на запитання можуть оголосити на сесії ради або
дати депутатові індивідуально. Запитання не вносять до порядку
денного сесії і не обговорюють. Відповідно, з цього приводу не
ухвалюють ніяких рішень. Крім запитів і запитань, депутат місцевої
ради може виступати зі зверненням, якого не потрібно обговорювати
на засіданні ради: звернення подають індивідуально.
У законі визначено, що депутатське звернення – це викладена
в письмовій формі вимога депутата вирішити те чи те питання, що
пов'язане з його депутатською діяльністю. У такому листі депутат має
право наполягати, щоб та чи та відповідальна особа вчинила певні дії,
вжила заходів чи дала офіційне пояснення. Адресатами звернення
можуть виступати місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування та їхні посадові особи, а також керівники
правоохоронних і контрольних органів, підприємств, установ та
організацій, розміщених на території відповідної ради, незалежно від
форми власності.
Вказані органи та посадові особи мають розглянути звернення
протягом 10 днів і дати відповідь – або негайно, або протягом місяця
(якщо справа потребує вивчення чи перевірки). У тому разі, якщо
звернення неможливо розглянути протягом визначеного часу з
об'єктивних причин, адресат повідомляє про це депутатові в
письмовій формі. Досить часто таке зволікання є нічим іншим як
ігноруванням вимоги депутата (чи депутатів). Тоді депутат має право ті
питання, які він порушив у зверненні, викласти у вигляді запиту.

92
За формою депутатське звернення відрізняється від
депутатського запиту тільки процедурою його прийняття.
Зазвичай депутатські звернення свідчать про діяльність місцевих
депутатів як представників певного округу. Депутатське звернення –
лише звичайна форма реагування на звернення громадян, а не є
елементом лобістських заходів стосовно інтересів певного округу.
Як вже було зазначено, до повноважень депутата місцевої ради
належить також право оголошувати на засіданнях ради та її
органів тексти звернень, заяв, резолюцій, петицій громадян чи
їхніх об'єднань, якщо такі звернення мають суспільне значення.
Вказана норма закону дає можливість виборцям бути почутими, якщо
йдеться про якісь суспільні ініціативи, акції протесту тощо. Процедуру,
за якою виборці реалізовують це право через депутата, кожна рада
визначає самостійно у своїх внутрішніх документах (Регламенті,
положеннях тощо). Наприклад, якщо в Регламенті не вказано, що
пікетники, які зібралися біля міськради, можуть передати свої вимоги
депутатові для їх оголошення на засіданні ради. У такому разі
виборцям варто попрацювати з депутатами, щоб ті затвердили
відповідну норму регламенту.
Депутат місцевої ради виконує й контрольні функції. Він має
право порушувати в раді, її органах, зокрема в її виконавчих органах,
питання про потребу провести перевірку (звісно, у межах компетенції
відповідної ради) на місцевому підприємстві, в установі, організації,
незалежно від форми власності (цією можливістю депутати нерідко
користувалися в період приватизації: висловлюючи вимоги
виробничих колективів, вони домагалися рішення ради щодо
створення відповідних комісій для перевірки фактів порушень).
Крім того, депутати обласних і районних рад можуть порушувати
в раді питання про перевірку місцевих державних адміністрацій, якщо
йдеться про здійснення в цих органах повноважень, делегованих їм
від відповідних рад.
За законом, депутат має право подавати пропозиції щодо
усунення недоліків та порушень і повідомляти про це керівникам
(власникам) тих підприємств, установ, організацій і органів, де
відбулася перевірка, а також органам, яким підпорядковуються

93
об'єкти перевірки. Крім того, депутат може порушувати питання про
притягнення до відповідальності осіб, з вини яких сталося порушення.
Пропозиції та зауваження, висловлені на пленарному засіданні
ради й передані в письмовій формі особі, що головує на засіданні,
розглядає рада (чи комісії ради за її дорученням) або відповідний
орган та посадова особа. Процес розгляду має тривати не довше ніж
місяць, якщо рада не встановила іншого терміну для вирішення цього
питання. Про наслідки розгляду потрібно повідомити безпосередньо
тим депутатам, котрі подали пропозиції та зауваження, а також голові
місцевої ради. Проте відповідальності за ігнорування таких
пропозицій і зауважень ніхто не несе.
Виборці можуть домагатися захисту своїх інтересів ще й завдяки
такій перевазі статусу депутата місцевої ради. У статті 14 Закону
України «Про статус депутатів місцевих рад» визначено, що на
території своєї ради депутат має право на невідкладний прийом
у посадових осіб місцевих органів виконавчої влади, органів
місцевого самоврядування, у керівників підприємств, установ та
організацій усіх форм власності, що знаходяться на території цієї
ради. Звісно, цією прерогативою можна скористатися в тому разі,
якщо йдеться про питання, що входять до сфери депутатської
діяльності. Кожна з перелічених посадових осіб мусить подавати
депутатові відповідні матеріали, довідки та іншу інформацію з
питання, порушеного у зверненні. За відмову виконувати цю норму
закону не встановлено ніякої відповідальності. Незважаючи на це,
дотепер на практиці дуже рідко траплялися такого роду порушення.
Отже, довідавшись, що місцева влада чи керівник місцевого
підприємства чинить якісь дії, які ущемляють інтереси виборці
(наприклад, розпродує майно заводу, укладає невигідну угоду),
можуть звернутися за допомогою до депутата для того, щоб чітко
з'ясувати щодо цього питання.
Зазвичай свої функції представника громади депутат виконує
через участь у діяльності відповідної ради. Депутат має право
ухвального голосу з усіх питань, що їх розглядає на своїх засіданнях
рада та її орган, до складу якого входить цей депутат. Не можна
сказати, що ради наділено дуже великими повноваженнями, однак ці

94
представницькі органи все ж відіграють вагому роль у житті громади.
Йдеться не лише про міста, де ради розпоряджаються значними
фінансовими і матеріальними ресурсами, а й про села та селища, де
ради залучено до процесу реформування земельних відносин. Міські,
сільські та селищні ради мають право вирішувати низку
організаційних, кадрових та господарських питань, наприклад, про
недовіру міському, сільському чи селищному голові; про скасування
тих рішень виконавчих органів влади, котрі суперечать чинному
законодавству; про проведення місцевого референдуму; про
затвердження місцевого бюджету; про встановлення місцевих
податків та зборів тощо.
Депутат місцевої ради, крім секретаря ради, голови районної у
місті, районної, обласної ради та їх заступників, повинен входити до
складу однієї з постійних комісій, що утворюються радою. За
дорученням відповідної ради або постійної комісії, до складу якої його
обрано, депутат бере безпосередню участь у підготовці питань для
розгляду на сесіях ради та засіданнях постійної комісії.
Депутат місцевої ради зобов'язаний бути присутнім на
пленарних засіданнях ради, засіданнях постійної комісії та інших
органів ради, до складу яких він входить. У разі неможливості бути
присутнім на засіданні депутат місцевої ради повідомляє про це
особу, яка очолює відповідний орган.
Рада, до якої обрано депутата, має право заслуховувати його
звіти про виконання рішень ради, на пленарних засіданнях
періодично інформує депутатів місцевої ради про хід виконання
рішень, прийнятих радою, реалізацію пропозицій і зауважень,
внесених ними, а також з інших важливих питань діяльності ради та її
органів.
Найбільш виписаними у чинному законодавстві України є
питання взаємовідносин депутата місцевої ради і виборця. У статті 11
Закону «Про статус депутатів місцевих рад» вказано, що «депутат є
відповідальним перед виборцями свого виборчого округу і їм
підзвітним». Згаданий законодавчий акт визначає, що депутат
місцевої ради має підтримувати зв'язки з виборцями, відповідною

95
територіальної громадою, з органами місцевого самоврядування,
місцевими органам виконавчої влади.
Зв'язок
механізмів:

депутата

з

виборцями

забезпечують

кілька

1) розгляд звернень виборців (пропозицій, заяв, скарг);
2) виконання доручень виборців;
3) особистий прийом виборців;
4) періодичне інформування виборців про свою діяльність;
5) звітування перед виборцями.
Депутату місцевої ради кожний виборець може подати особисту
пропозицію, заяву чи скаргу. Цей документ складають у довільній
формі.
Іншою важливою формою зв'язку депутата з виборцями є
виконання доручень виборців. У статті 17 Закону України «Про статус
депутатів місцевих рад» визначено, що в країні діє інститут доручень
виборців. Йдеться про те, що на зустрічах з депутатом виборці можуть
покладати на нього вирішення питань, важливих для їхнього
виборчого округу та громади загалом. Таке доручення, для виконання
якого має вистачати повноважень місцевої ради, набуває сили, коли
його підтримають більшість осіб, присутніх на зустрічі з депутатом.
Якщо ж справа потребує фінансових витрат чи інших матеріальних
ресурсів, то доручення депутат доводить до відома ради або її органів
(закон не визначає форми такого «доведення», але, очевидно, це
робиться у формі депутатського звернення). Обговоривши це питання,
рада або відповідний орган ради приймає відповідне рішення і
повідомляє про нього депутатові та громаді.
Інститут доручень – це нова форма зв'язку депутата з
виборцями, яку запроваджено новим Законом України «Про статус
депутатів місцевих рад» у липні 2002 року на зміну наказам виборців.
Раніше виборці могли давати доручення (накази) лише майбутнім
депутатам і тільки під час виборчої кампанії. Тепер вирішення певних
питань виборці можуть покладати на свого депутата протягом усього
терміну дії його повноважень.

96
Як відомо, кожний депутат мусить особисто приймати
виборців з тих питань, які належать до його компетенції. Таку особу
закон зобов'язує визначити й оприлюднити дні, години та місце
прийому громадян (не тільки своїх виборців). Така приймальня має
працювати не рідше ніж раз на місяць. А не рідше ніж раз на півроку
кожний депутат мусить інформувати виборців про роботу місцевої
ради та її органів, про виконання місцевого бюджету, рішень ради і
доручень виборців, планів і програм розвитку економічної, соціальної
та інших сфер життя територіальної громади. Інститут інформування в
Україні не формалізований, але, як правило, депутати роблять це
через засоби масової інформації.
Кожний депутат місцевої ради має також періодично
звітувати перед виборцями округу й об'єднаннями громадян про
свою роботу та роботу ради загалом (щонайменше – раз на рік).
Орієнтовні дати оприлюднення періодичного звіту визначає місцева
рада. Втім, закон передбачає й неперіодичні звіти, якщо цього
вимагають виборці (за місцем проживання, праці чи навчання) або
органи самоорганізації населення (будинкові, вуличні комітети, рада
мікрорайону тощо). На жаль, механізму реалізації цього права
виборців у чинному законодавстві не передбачено. Зокрема, не
вказано, хто саме може виступити з такою ініціативою, скільки осіб
потрібно для того, щоб збори були правоможними, які документи
належить оформити.
Натомість у законі чітко визначено норми щодо самого процесу
звітування:
1. про час і місце виступу зі звітом повідомляє сам депутат
заздалегідь — не пізніше ніж за 7 днів;
2. цю інформацію можна оприлюднити через ЗМІ або в інший
спосіб ;
3. звіт має складатися з таких матеріалів:
a. дані про діяльність депутата й ради та її органів, до
яких його обрано;
b. інформація про роботу депутата у виборчому окрузі;

97
c. повідомлення про ухвали ради та її органів, про
перебіг їх виконання, про особисту участь депутата в
обговоренні, прийнятті таких ухвал та організації їх
виконання;
d. інформація про те, як депутат виконує доручення
виборців свого округу;
4. кошти, потрібні для проведення звітів, виділяються з місцевого
бюджету;
5. про підсумки зустрічі, на якій депутат звітував перед ви
борцями, цей депутат повідомляє своїй раді та її виконавчим
органам.
Звичайно, може трапитися й таке, що депутат не звітує перед
виборцями, не відповідає на їхні звернення, не зустрічається з
громадянами в дні прийому, не відвідує сесій ради, тобто не виконує
своїх депутатських обов'язків. У такому разі законодавство передбачає
відповідальність депутата місцевої ради перед виборцями, зокрема
визначає конкретний механізм – процедуру відкликання. У статті 5
Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» вказано, що
однією з підстав дострокового припинення повноважень депутата
місцевої ради є його відкликання.
Процедуру відкликання починають у тому разі, якщо є одна з
таких підстав:

порушення депутатом місцевої ради положень Конституції і
законів України, що встановлено судом;

пропуск депутатом місцевої ради протягом року більше
половини пленарних засідань ради або засідань постійної
комісії, невиконання ним без поважних причин рішень і
доручень ради та її органів;

невідповідність практичної діяльності депутата місцевої ради
основним принципам і положенням його передвиборної
програми.

Щоправда, в Україні жодний нормативний документ не
визначає, хто саме і в який спосіб має констатувати, що діяльність

98
депутата дає підстави почати процедуру його відкликання (за
винятком ситуації, наведеної у першому пункті). Однак, зважаючи на
норму закону про те, що підставою порушення процедури
відкликання є «невідповідність практичної діяльності депутата
місцевої ради основним принципам і положенням його
передвиборної програми», можна зробити висновок: порушення такої
справи великою мірою залежить від волі виборців.
Потребує відповіді ще одне «вічне питання»: Що важливіше – закон
чи процедура? Інший «бік медалі» можливого використання
депутатського статусу полягає в чіткій орієнтації суті, механізмів та процесів,
що відбуваються в органах місцевої влади. Адже саме по собі володіння
нормативною базою формальних процедур використання депутатського
статусу не становить жодної цінності, якщо застосування знань не
спрямоване на вплив на безпосередню роботу місцевої влади. Враховуючи
це, депутату слід орієнтуватися у набагато більшій кількості питань, адже
тільки так він зможе свідомо реалізовувати власний вплив на прийняття
рішень у місцевій владі. Депутат у своїй діяльності повинен враховувати
ряд інших законодавчих документів, наприклад Закон України «Про
звернення громадян» чи Закон України «Про порядок висвітлення
діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування
в Україні засобами масової інформації», або Земельний кодекс.
Звичайно, орієнтація у чинному законодавстві ще не є панацеєю від
неефективності роботи депутата. Саме тому варто пам'ятати, що
використання статусу депутата – це безпосередня активна і обов'язково
творча робота. Чому творча? Варто згадати відомий крилатий вислів: «Він
зробив це, тому що не знав, що цього неможливо зробити». Фактично
більшість проблем місцевого значення піддаються вирішенню і
можуть бути розв'язані на місцях у тому випадку, якщо представники
місцевої влади застосують неординарні, нетрадиційні, творчі підходи.
Дуже часто не тільки від виборців, але й від депутатів місцевих рад,
можна почути сумніви в ефективності депутатської діяльності зокрема та у
можливостях місцевих рад загалом. Мовляв, сільська чи районна рада (і,
відповідно, їх депутати) мало на що впливають, нічого суттєвого не
вирішують тощо.

99
Тому, напевно, слід відповісти на просте запитання: «як, виходячи із
законодавства, зробити роботу депутата місцевої ради ефективнішою?»
Отож:
Депутат може особисто:

писати листи, звернення, готувати запити; виступати автором
проектів рішень, доповнень, подавати пропозиції до рішень
ради;

відвідувати засідання, наради, робочі консультації виконавчих
органів; спілкуватися із ЗМІ; проводити прийоми, зустрічі з
виборцями, тощо.
Депутат може через співпрацю з іншими депутатами:

проводити необхідні рішення через засідання постійних комісій
ради;

організовувати роботу через фракцію, депутатську групу;
впливати на розподіл керівних посад в раді; визначати правила і
процедури в раді через регламент і нормативні документи;
співпрацювати в лобіюванні;

знаходити міжфракційне порозуміння для досягнення спільних
цілей.
Депутат може через партію:

просити про підтримку у вирішені питань колег-одно-партійців
на вищих рівнях;

залучати партійців до роботи над проектами рішень ради;
проводити моніторинг актуальних проблем громади, настроїв
виборців;

популяризувати власну політичну силу через виконання
передвиборчої
програми
партії/блоку;
створювати
матеріально-технічну базу для роботи; відкрити офіційну
партійно-депутатську приймальню.
Депутат може через раду:

100

ініціювати громадські слухання,
консультації з виборцями;

використовувати матеріально-технічну базу ради для
здійснення депутатських повноважень: ксерокс, телефон,
канцелярія, приміщення, тощо;

здійснювати прямий моніторинг роботи всіх підрозділів та
структур, що фінансуються радою;

отримувати копії всіх необхідних документів та роз'яснення щодо
зусиль, що докладаються з питань реалізації рішень ради;

вносити пропозиції до плану роботу ради та постійних
депутатських комісій.

обговорення,

широкі

Отож, можливостей у пересічного депутата місцевої ради багато, а
творчий підхід дозволяє йому сферу цих можливостей значно
розширити.
Нарешті потребує уваги й такий інструмент депутатської
діяльності як інститут помічника-консультанта.
Депутати місцевих рад здобули можливість офіційно мати
помічників-консультантів після того, як 22 грудня 2005 року Закон
України "Про статус депутатів місцевих рад" було доповнено статтею
29-1. Згідно з цією статтею, депутати місцевого рівня можуть мати до 5
помічників на громадських засадах. Це означає, що на відміну від своїх
колег із Верховної Ради, асистенти місцевих депутатів:

НЕ мають статусу державного службовця (а отже, не отримують
відповідного рангу та інших пільг, передбачених Законом України
«Про державну службу в Україні»);

НЕ отримують заробітної платні з місцевого бюджету;

НЕ здобувають трудового стажу за період роботи помічникомконсультантом.

Не зважаючи на вищезазначені обмеження, при бажанні місцеві
ради можуть сприяти кращому забезпеченню діяльності помічниківконсультантів. Так, наприклад, Київська міська рада ще до
законодавчого закріплення статусу помічника-консультанта місцевої

101
ради, ухвалила власне рішення про запровадження цієї «посади».
Помічники-консультанти депутатів Київської міської ради 2002-2006 pp.
працевлаштовувалися до Секретаріату Київради (за сумісництвом),
отримуючи там відповідну зарплатню. Це свідчить про те, що багато
залежить від "винахідливості" депутатів, оскільки закон передбачає
ухвалення радою власного положення про помічника-консультанта, а
отже, дає можливість депутатам надати своїм помічникам трохи більше
повноважень.
Персональний підбір, розподіл функціональних обов'язків і
персональну відповідальність згідно із законом здійснює
безпосередньо сам депутат. Зарахування на посаду помічникаконсультанта здійснюється на підставі письмового звернення до депутата
місцевої ради особи, яка бажає стати помічником-консультантом.
Депутат, у свою чергу, направляє Голові ради подання, в якому
зазначається:

прізвище, ім'я, по-батькові кандидата на посаду;

дата зарахування на посаду помічника-консультанта.

До подання додається особиста заява кандидата та фото 3x4 см. За
письмовим поданням депутата місцевої ради, його помічникам
можуть бути видані посвідчення, опис яких затверджується радою.
Помічники-консультанти депутатів місцевих рад мають право:

входити і перебувати у приміщеннях відповідної місцевої ради за
пред'явленням
посвідчення
помічника-консультанта,
дотримуючись встановленого порядку;

одержувати надіслану на ім'я депутата місцевої ради поштову й
телеграфну кореспонденцію, відправляти її за дорученням
депутата місцевої ради;

за дорученням депутата місцевої ради брати участь в організації
вивчення громадської думки, потреб територіальної громади,
інформувати про них депутата відповідної місцевої ради та
вносити пропозиції щодо шляхів їх вирішення;

за письмовим зверненням депутата місцевої ради та за згодою
посадових
осіб
органів
місцевого
самоврядування

102
користуватися
копіювально-розмножувальною
обчислювальною технікою.

та

Як уже зазначалося вище, ради можуть надавати й інші
повноваження помічникам-консультантам, що, звичайно, повинно
узгоджуватися із законом.
Помічник-консультант зобов'язаний:

дотримуватися вимог Конституції України, законодавства України,
а також Положення про помічника-консультанта депутата
відповідної ради;

при виконанні своїх обов'язків не допускати дій, що можуть
негативно впливати на виконання повноважень депутата місцевої
ради, утримуватися від заяв та вчинків, що компрометують
депутата місцевої ради;

за дорученням депутата місцевої ради вивчати питання, необхідні
депутату місцевої ради для здійснення його депутатських
повноважень, готувати по них відповідні матеріали;

допомагати депутату місцевої ради в організації проведення
звітів і зустрічей з виборцями;

допомагати депутату місцевої ради в розгляді надісланих на його
ім'я поштою або поданих на особистому прийомі виборцями
пропозицій, заяв і скарг громадян та вирішенні порушених у
них питань;

надавати депутату місцевої ради організаційно-технічну та іншу
необхідну допомогу при здійсненні ним депутатських
повноважень.

103

РОЗДІЛ 6
ТЕХНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОДІЇ ДЕПУТАТІВ ТА ВИБОРЦІВ
6.1. Механізми зв’язку депутата місцевої ради зі своїми виборцями

ДЕПУТАТ
Звітування перед виборцями

Інформування виборців

Особистий прийом виборців

Виконання доручень виборців

Розгляд звернень виборців

ВИБОРЕЦЬ

104
6.2. Механізми зв’язку виборців з депутатами місцевих рад

ВИБОРЕЦЬ

Звернення

Депутатський запит

Депутатське запитання

Депутатське звернення

Пропозиції щодо
усунення недоліків
порушень

МІСЦЕВА РАДА

ПІДПРИЄМСТВА,
УСТАНОВИ, ОРГАНІЗАЦІЇ

Скарга

Пропозиція

Клопотання

Доручення виборця

Звернення громадян

ДЕПУТАТ

105
6.3. Зразок клопотання виборця
Депутату Харківської обласної ради
Заявник:_______
Адреса:________
Клопотання
Шановний пане ….!
Звертається до Вас колишній Ваш учень з села Червоний Оскол
Ізюмського району Харківської області. Якщо це належить до Ваших
повноважень, то дуже прошу допомогти мені вирішити моє питання.
У 1979 році мене забрали до рядів тоді ще Радянської Армії,
службу я проходив на Семипалатинському полігоні, там отримав
велику дозу радіоактивного випромінювання і став інвалідом II групи,
за статусом мене прирівняли до осіб, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи.
На даний момент я дуже сильно хворію, фактично почав хворіти
з моменту мого повернення з рядів армії. Усіма пільгами та
компенсаціями, які мені належать за законом, я користуюсь. Проте
моє велике прохання полягає у вирішенні квартирного питання. Я
знаходжусь у загальній черзі з 1984 року, майже 20 років, а на
пільговій – з 1995 року. Протягом 20 років я живу з родиною (дружина,
син, донька, я, а тепер донька вийшла заміж, то ще й зять) в
однокімнатній квартирі одноповерхового барачного типу будинку.
Річ у тім, що я не міг раніше стати на пільгову чергу, оскільки я
протягом 10 років не мав права розголошувати військову таємницю.
Там, де я проходив службу, я дав підписку про нерозголошення.
Минуло 10 років, потім почався розпад СРСР, поки я добився статусу і
пільг, пройшовши крізь усі випробування та інстанції, минуло ще
декілька років. I ось тільки у 1994 році рішенням експертної ради було
встановлено зв’язок моїх захворювань із безпосередньою участю у
підземних випробуваннях ядерної зброї. I тепер я є інвалідом першої
категорії другої групи і стою у пільговій черзі з 1995 року, але ж якби не
військова таємниця, я би отримав пільги і став у відповідну чергу
раніше. А так 11 років викинули з мого життя. Тепер я стою у пільговій

106
черзі у виконкомі під №3. Згідно з законом («Про соціальний захист
громадян, потерпілих від наслідків аварії на ЧАЕС»), до яких я
прирівняний, я повинен був отримати квартиру, але закон не діє в
нашому містечку.
У місті Ізюмі будівництво житла не проводиться з моменту
розпаду СРСР, а на купівлю квартир область не видає коштів з 1997
року. Жодної копійки. У житловому фонді міста Ізюма є достатня
кількість життя у вільному продажу. Квартири у нас коштують не дуже
дорого (2-х, 3-х кімнатні – 3 або 3,5 тис. доларів США).
Якщо це у Ваших повноваженнях, дуже прошу Вас вирішити моє
питання позитивно. Наперед вдячний за турботи.
Копію даного листа із додатками я направив в Обласне
управління у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС.
Дата
Підпис

107
6.4. Зразок пропозиції виборця
Голові фракції
«……»
Шановний пане….!
Центральна Рада Всеукраїнської громадської організації «Союз
Чорнобиль України» розглянула проект Програми діяльності Кабінету
Міністрів України (реєстр. №18/1508/4 від 17.03.03р.) і вважає за
необхідне суттєво доопрацювати розділ 5 цього документу, а саме:
1.Доповнити пункт 5.1 на сторінці 31 абзацом наступного змісту:
прийняття і реалізація Національної Програми мінімізації
наслідків Чорнобильської катастрофи на 2002-2005 роки і на період до
2010 року;
2.Останні три абзаци на стор.31 викласти в такій редакції:
удосконалення законодавства з метою більш ефективного
використання бюджетних коштів та посилення соціального і
медичного захисту постраждалих внаслідок чорнобильської
катастрофи, створення банку даних та медичного реєстру цих осіб;
здійснення заходів щодо погашення протягом 2003-2004 років
заборгованості минулих років з виплати компенсації та надання пільг
постраждалим внаслідок чорнобильської катастрофи;
формування і здійснення державної програми реабілітації та
прискореного соціально-економічного розвитку населених пунктів,
забруднених внаслідок чорнобильської катастрофи та місць
компактного проживання переселенців.
Просимо внести відповідні пропозиції від імені фракції. Без
врахування цих поправок Програму Уряду просимо не підтримувати.
З повагою, Президент ВГО «Союз Чорнобиль України»

108
6.5. Зразок скарги виборця
Депутату Дніпропетровської обласної ради
Заявник:
Адреса:
Скарга
14.02.03р. мене було звільнено з роботи заступника начальника
відділу державної виконавчої служби Орджонікідзького районного
управління юстиції м. Запоріжжя. У наказі про звільнення, який
підписав начальник відділу Югаєв М.В., мене безпідставно
звинувачують у некомпетентності, халатному відношенні до роботи,
небажанні підвищувати свою кваліфікацію, тощо.
На мою думку, звільнення відбулося (як покарання) після того, як
я написав
листа-скаргу
на
роботу
керівництва
юстиції
Орджонікідзького району до Міністра юстиції України.
За весь період моєї роботи у відділі до мене не було ніяких
претензій, зауважень, стягнень.
Начальник відділу Югаєв М.В. підписав наказ про моє
звільнення на 3-й день після того, як його призначили до нас на
роботу. Він ще не встиг навіть розібратись у справах (до цього у нього
була інша сфера діяльності). Як же можна так поспіхом, порушуючи
Закон вирішувати долю людей?
Шановний пане депутате! Оскільки підстав звільнити мене з
роботи не було, оскільки моє звільнення помста за критику, прошу Вас
захистити мене від свавілля чиновника.
Дата
Підпис

109
6.6. Зразок звернення виборця
Депутату Київської міської ради
Страннкову А.М
Шановний Андрію Миколайовичу!
Я, Заліщук Ніна Миколаївна, 1955 р.н., проживаю за адресою
вул. Петренка, буд. 5-а, кв.13 разом з мамою Ткачук К.Я. 1923 р.н. та
донькою Заліщук К.Й. 1992 р.н., працюю провідним інженеромпрограмістом.
Звернутись до Вас змушує мене цинічне порушення
громадянських прав моїх та моєї родини сусідами Стародубцовим Г.Д.
та його дружиною, які мешкають в кв. 17, розташованій над моєю
квартирою поверхом вище.
Постійні сварки, погроми, п'яна лайка роблять неможливим
нормальне життя вдень і відпочинок вночі. Майже щодня о 4-ій, 5-ій годині
ранку ми змушені прокидатись від раннього підйому сусідів, яке
супроводжується грюкотом, криками, пересуванням меблів, біганиною та
лементом собак і котів. На прохання мої та сусідів з інших квартир вести
себе тихіше, вони реагують грубою лайкою. Неодноразово ми з сусідами
викликали міліцію, але це не дає позитивних результатів Стародубцев Г.Д.
відчуває свою безкарність. Він погрожує сусідові, який заступився за
мою сім'ю, погрожує мені. Особливо він агресивний в стані
алкогольного сп'яніння. Я турбуюся за безпеку моєї матері, дитини вона повертається зі школи, коли я на роботі.
До всього цього останніми роками додалися ще проблеми, через
які таке життя стало просто нестерпним. Ці сусіди мають двох собак та
виводок котів. На вулиці собаки гуляють без повідків та намордників. В
квартирі вся ця зграя в будь-який час дня і ночі здіймає біганину та галас. В
теплу пору року балкон тваринами використовується як туалет. Всі
випорожнення стікають на дах сусідського балкону, що поверхом
нижче під моїми вікнами. Стоїть сморід. З січня 2005 року в кутку на
стелі в кухні моєї квартири з'явились вологі руді плями, які збільшуються і
не висихають. Час від часу чутно, як цей куток вичищають. Тому я
припускаю, що це місце є також туалетом для тварин. Перевірити свої

110
припущення не маю можливості через відсутність нормального
контакту з цими сусідами.
Моя квартира постійно заливається протягом трьох років
сусідами через їхнє нехлюйство та несправне сантехнічне обладнання.
Втративши надію самостійно вирішити цю проблему, я в липні 2004
року звернулась в ЖРЕО 419. Після неодноразових візитів працівників
ЖРЕО, яких Стародубцев Г.Д. не завжди впускав до квартири, були
виявлені неполадки сантехнічного обладнання, на що було вказано.
Сусід обіцяв їх усунути самостійно. А через два місяці, 04.11.2004р.
мою квартиру знову було залито. Пошкоджено коридор, ванну
кімнату, кухню. Копію акту по факту залиття додаю. Працівників ЖРЕО
419 та міліції, викликаних мною, Стародубцев Г.Д. не впустив в свою
квартиру. Вночі 17.02.2005р. мою квартиру знову залито. Аварійну
службу, викликану диспетчером ЖРЕО 419, міліцію, викликану мною,
двох сантехників, направлених ЖРЕО, в своє помешкання
Стародубцев Г.Д. не впустив.
Вражає те, що при наявності порушень громадського спокою,
санітарних норм, нанесення ушкоджень житлу, нанесення моральних
та матеріальних збитків, вирішити ці проблеми за допомогою
дільничного інспектора міліції та ЖРЕО 419 НЕ МОЖНА. У ВІДЧАІ
ЗВЕРТАЮСЬ ДО ВАС ЗА ЗАХИСТОМ I ДОПОМОГОЮ.
Прошу Вас та керівників органів, до яких я звертаюсь зі скаргою,
в межах компетенції розібратися в даному питанні та вжити
невідкладних заходів, щодо усунення порушень моїх прав.
Відповідь прошу надіслати мені в установлений Законом
України "Про звернення громадян" термін.
Сподіваюсь на Ваше розуміння, допомогу і захист. Буду щиро
вдячна.
22.02.2005

H.M. Заліщук

111
6.7. Зразок депутатського звернення
Начальнику Дніпровського РУ ГУ
MBС України в м. Києві
Бондарюк В.В.
ДЕПУТАТСЬКЕ ЗВЕРНЕННЯ
Шановний Володимире Володимировичу!
До мене як до депутата Київради на особистому прийомі
звернулась громадянка Заліщук Ніна Миколаївна, яка проживає за
адресою: м. Київ, вул. Петренка, буд. 5-а, кв.13.
Сусіди по будинку Заліщук Н.М., які проживають в квартирі 17,
систематично порушують правила громадського порядку, заливають її
квартиру, погрожують їй, членам її родини та іншим сусідам. Крім того, вони
утримують в своїй квартирі двох собак та багато котів, що теж призводить
до порушення тиші у нічний час. Належного догляду за тваринами мешканці
квартири 17 не здійснюють, в результаті чого їх квартира, а, як наслідок, і
квартира Заліщук Н.М., перебуває в незадовільному санітарно-гігієнічному
стані. Численні звернення до ЖРЕО-419 та дільничного інспектора з
проханням вжити заходів до мешканців квартири 17 не дало позитивних
результатів.
На підставі вищевикладеного, керуючись Законом України «Про
статус депутатів місцевих рад», звертаюсь до Вас з проханням:

1. Розібратися в ситуації та в разі необхідності вжити заходів щодо
ізолювання тварин та притягнення власників квартири 17 по вул.
Петренка, буд. 5-а до адміністративної відповідальності.
2. Свою відповідь прошу надіслати мені за адресою: м. Київ, вул.
Хрещатик 36.
3. Копію відповіді прошу надіслати Заліщук Н.М. за адресою: м. Київ,
вул. Петренка, буд. 5-а, кв.13.
Додаток: на 2 аркушах (звернення громадянки Заліщук Н.М.)
З повагою,
депутат Київради

A.M. Шевченко

6.8. Зразок депутатського запиту

112
Начальнику Головного управління
праці та соціальної політики ОДА
п. Сеньківу Б.К.
Депутатський запит
До мене звернулася голова Чернівецького обласного товариства
політв’язнів та репресованих п. Войцеховська І.Ф. щодо жахливого
стану фінансування оздоровлення активістів цієї організації на 2011 р.
Зокрема, у проекті змін до бюджету планується передбачити 50 тис.
грн. на путівки до «Центру реабілітації ветеранів ОУН-УПА «Говерла» в
м.Моршин Львівської області, з приблизного розрахунку 4100 грн. на
1 людину. Однак, за інформацією представників Головного управління
праці та соціальної політики ОДА існує борг цього товариства за
попередній рік у сумі 26,5 тис. грн. Таким чином, плановані кошти
заледве дозволять оздоровити 6-х людей, що буде найменшим
показником за останні декілька років. Така ситуація у часі збігається з
рішенням останньої сесії Львівської обласної ради, яка виділила 1,0
млн.грн. на потреби подібного товариства, а саме на матеріальну
допомогу та оздоровлення політв’язнів.
Враховуючи це, а також високий авторитет серед громадськості
членів цього товариства, їх величний внесок у розбудову Української
держави, прошу передбачити додаткове фінансування на
оздоровлення членів цього товариства та внести зміни до проекту
змін до бюджету, який розглядатиметься на найближчій сесії
Чернівецької обласної ради.
З повагою,
депутат Чернівецької обласної ради

М. Павлюк

113
6.9. Зразок рішення ради щодо депутатського запиту
Чернівецька обласна рада
Рішення №
Про депутатський запит
депутата
Чернівецької
обласної ради
Павлюка М.В.
Керуючись статтею 48 Закону України «Про місцеве
самоврядування в Україні», пунктом 5.20 Регламенту обласної ради VI
скликання, обласна рада:
ВИРІШИЛА:
1. Інформацію депутата Чернівецької обласної ради Павлюка
М.В. взяти до відома.
2. Доручити головному управлінню праці та соціальної політики
Чернівецької облдержадміністрації у місячний термін
розглянути можливість збільшення фінансування на потребу
політв’язнів та репресованих.
3. Контроль за виконанням цього рішення покласти на постійну
комісію обласної ради з питань економіки, бюджету та
інвестицій (Березовський М.М.)

114
6.10. Зразок рішення ради щодо доручень виборців
Вознесенська міська рада
Миколаївської області
РІШЕННЯ
Від ______ № __
____сесія ____скликання
Про затвердження доручень виборців депутатам обласної та міської
рад по одномандатним мажоритарним округам міста на 2011-2015
роки
Заслухавши інформацію секретаря Вознесенської міської ради
Торжинської Л.М. про доручення виборців депутатам обласної та
міської ради по одномандатним мажоритарним округам міста на
2011-2015 та з метою реалізації доручень виборців відповідно до
ст.17 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад», Регламенту
Вознесенської міської ради VI скликання, керуючись ст. 25 Закону
України «Про місцеве самоврядування в Україні», міська рада
ВИРІШИЛА:
1. Прийняти до відома доручення виборців, які були надані
депутатам обласної ради та затвердити доручення виборців, які буди
надані депутатам міської рад по одномандатним мажоритарним
округам міста під час передвиборної кампанії в жовтні 2010 року, у
формі соціальних наказів на 2011-2015 (додаток 1, додаток 2).
2.Доручити першому заступнику міського голови з питань
діяльності виконавчих органів ради (Лукову В.Д.), заступнику міського
голови – начальнику Управління житлово-комунального господарства
та капітального будівництва міської ради (Котенко Л.П.), начальнику
Фінансового управління міської ради (Москаленко В.В.) врахувати всі
доручення виборців при розробці Стратегічного плану розвитку міста
до 2020 року, Програми соціально-економічного розвитку міста, при
формуванні міського бюджету на плановий 2011-й та наступні роки.
3. Запропонувати депутатам міської ради по одномандатним
мажоритарним округам надати до 15 січня 2011 року свої пропозиції

115
щодо утворення на виборчих округах громадських рад з питань
організації та виконання доручень виборців.
4.Зобов’язати депутатів міської ради по одномандатним
мажоритарним округам приймати участь в організації виконання
доручень виборців у складі утворених громадських рад на кожному
окрузі, з залученням до них голів вуличних, квартальних комітетів,
активістів та виборців відповідного округу.
Додаток 1
Соціальний наказ
депутату Миколаївської обласної ради
ГОМЕНЮКУ МИКОЛІ АНАТОЛІЙОВИЧУ
від виборців міста Вознесенська по виборчому округу № 41

Зміст доручення виборців

Термін
виконання

Орієнтовна
вартість (грн.)

2011-2012

6 800 000

1.

Реконструкція пологового
будинку

2.

Капітальний ремонт будівлі
та утеплення стін, заміна
вікон і вхідних дверей в
ЗОШ № 8

2011

1 871 696

3.

Капітальний ремонт фасаду
центрального корпусу в
ЗОШ № 4

2011

290 000

Додаток 2
Соціальний наказ

116
депутату Вознесенської міської ради Горбовій Вірі Іванівні
від виборців міста Вознесенська по виборчому округу № 1
Зміст доручення виборців

Орієнтовний термін
вирішення питання

Освітлення
- вул. Гагаріна ( від №31 до кінця)

2015-2020

- мікрорайон по вул. Степовій, №№ 53- 59а

2011-2012

Водопостачання: виконати капітальний ремонт мереж:
-по вул. Маяковського (від № 36 до пров.
Нагорного)

2011

- по вул. Степовій, №№ 3-8

2012

- по вул. Степовій, №№ 3-8

2013

Влаштування дитячого ігрового майданчику
- по вул.Степовій, №№ 53- 59а

2013

Капітальний ремонт житлового фонду
- по вул. Степовій, №№ 53,55,57,59,59а

2011-2015

- по вул. Люксембург, №№ 220, 250,
252,254.

2011-2015

Секретар міської ради

Л.М.Торжинська

6.12. Зразок звіту депутата
«15» квітня 2011 р.

117
Звіт за проведену роботу депутата Чернівецької обласної ради
В’ячеслава Добровольського (округ №48, місто Новодністровськ)
за період від 15 листопада 2010 до 15 квітня 2011 року
1. Вирішення актуальних міських проблем.
За ініціативи депутата та за
Чернівецької ОДА вирішено питання:

допомогою

керівництва

передачі в обласну комунальну власність спортивної школи
міста Новодністровська у зв’язку з нестачею у міському
бюджеті коштів на утримання та капітальний ремонт цього
об’єкту. Це полегшить навантаження на міський бюджет;

виділення 0,65 гектара землі для розширення кладовища міста
Новодністровська;

забезпечення 100% працевлаштування медичних працівників,
які були вивільнені після реорганізації міської лікарні;

придбання для міської лікарні сучасних електрокардіографа та
рентгенівського апарату;

за допомогою керівництва Чернівецької ОДА та директора
Чернівецької філії дирекції будівництва Дністровської ГАЕС,
депутата Чернівецької обласної ради Володимира Куліша
вирішено питання про виділення у 2011 році ВАТ
«Укргідноенерго» 30 млн грн. на соціально-економічний
розвиток міста Новодністровськ шляхом включення цих
витрат в титульний список будівництва Дністровської ГАЕС.
2. Організація роботи з виборцями

Разом з депутатом Чернівецької обласної ради від округу №46
міста Новодністровська Сергієм Луніним відкрито громадську
приймальню для роботи з виборцями.
У громадській приймальні здійснюють прийом громадян 3
помічники
депутатів Чернівецької обласної ради. Громадська
приймальня працює щодня.

118
Помічники депутата В. Добровольського здійснюють прийом:
понеділок, п’ятниця – з 1400 до 1700; вівторок, четвер – з 1000 до 1300.
00

17 .

Помічник депутата С. Лунін здійснює прийом: середа – з 14 00 до

Депутати В. Добровольский та С. Лунін здійснюють прийом
виборців у громадській приймальні в останню п’ятницю місяця.
8 квітня 2011 року депутатом обласної ради В. Добровольським
проведено особистий прийом виборців у громадській приймальні.
Найбільше звернень до депутата було:

з проблем працевлаштування, відкриття підприємства
переробної промисловості задля забезпечення роботою
жіночого населення міста ;

виділення матеріальної допомоги на оздоровлення дітей з
обмеженими фізичними можливостями в санаторних
закладах;

допомоги потерпілим від аварії на Чорнобильській АЕС до
відзначення 25-ї річниці трагедії;

сприяння у вирішенні матеріальних проблем соціальних
установ.
Загалом на особистий прийом звернулося майже 100 виборців.

Звернення виборців опрацьовуються помічниками депутата,
частина з них вже перебувають у процесі вирішення.

119
3. Сприяння у матеріально-технічному забезпеченні
соціальних установ та вирішенні питань ремонту житлового фонду.
Виготовлено для дитячої установи Новодністровська 12
двоярусних дитячих ліжок з натуральних та екологічно чистих
матеріалів.
Для гімназії та місцевої школи придбано 4 комп’ютери.
Передано для ремонту дахів житлового фонду 500 кв. метрів
натуральної черепиці.
4. Робота над вирішенням питань громади Новодністровська.
Вирішується питання про заміну ігрових павільйонів на ігровому
майданчику в дитячій установі «Радість».
Разом з депутатом Чернівецької обласної ради С.Луніним
вирішується питання про встановлення у місті Новодністровську
пам’ятника воїнам, загиблим під час війни в Афганістані (1979-1989
рр.).
Разом з депутатом обласної ради В.Кулішем вирішується
питання про ремонт та
обладнанні музею історії міста
Новодністровська.
Вирішується питання про ремонт спортивного залу гімназії
Новодністровська, заміну у цьому закладі вікон на енергозаощадливі.
Вирішується питання про працевлаштування кількох десятків
мешканців міста на будівництво Дністровської ГАЕС.

120
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Ачкасов В.А., Грызлов Б.В. Институты западной
представительной
демократии
в
сравнительной
перспективе: Учебное пособие. – Спб.: ИВЭСЭП, Знание,
2006.
2. Граждане
как
партнеры.
Руководство
ОЭСР
по
информированию, консультациям и активному участию
общества в разработке политического курса. / Пер. с англ. –
М: Весь мир, 2002. – 120 с.
3. Європейська хартія місцевого самоврядування
4. Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми»
від 3 липня 1991 року
5. Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13
січня 2011 року
6. Закон України «Про звернення громадян» від 21 жовтня
1996 року
7. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від
21 травня 1997 року
8. Закон України «Про органи самоорганізації населення» від
11 липня 2001 року
9. Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів
державної влади та органів місцевого самоврядування в
Україні засобами масової інформації» від 23 вересня 1997
року
10. Закон України «Про статус депутатів місцевих рад» від 11
липня 2002 року
11. Захарченко О. Роль громадськості в розвитку місцевого
самоврядування: теоретичні аспекти // Наукові записки
Львівського національного університету. – 2002. – Том 20. –
Політичні науки.

121
12. Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в
процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питaнь,
що стосуються довкілля
13. Конституція України
14. Короєд С. Громадські приймальні політичних партій:
доцільність функціонування // Держава і право. – Випуск 48.
– С. 641-645.
15. Литвиненко I. Форми реалізації конституційного права
громадян на участь у місцевому самоврядуванні // Вісник
УАДУ. – 2000. – № 1. – C. 225-234.
16. Лиховид О.М. Маґдебурзьке право: посібник для депутатів
місцевих рад. – Херсон, 2007. – 256 с.
17. Методичні рекомендації щодо практичного впровадження
Закону України «Про доступ до публічної Інформації» – К.:
УНЦПД, 2011 – 120 с.
18. Міжнародний пакт ООН про громадянські і політичні права
19. Місцеве самоврядування в Україні. Посібник / Укладач Б.А.
Руснак. – Одеса, 2006. – 249 с.
20. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування
економіки / Пер. з англ І. Дзюб.- К.: Основи, 2000.
21. Порядок звернення до органів державної влади та місцевого
самоврядування. – Ужгород, 2009. – 25 с.
22. Посібник з участі громадськості / За ред. Джини Гілбрет
Холдар та Ольги Захарченко – К.: Міжнародний центр
перспективних досліджень, 2002. – 149 с.
23. Процак О. Участь громадськості у процесі ухвалення рішень.
Навчальний посібник. – К.: Фонд «Європа ХХІ», 2007. – 107 с.
24. Скоблик В. Концепції учасницької демократії 1970-80-х рр.
(відродження ортодоксальної парадигми демократії) //
Науковий вісник Ужгородського університету. Серія:

122
Політологія, соціологія, філософія. – Вип.10. – Ужгород:
Видавництво УжНУ «Говерла», 2008. – С. 58-62.
25. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо
забезпечення реалізації громадянами конституційного
права на звернення» від 13 серпня 2002 року
26. Указ Президента України «Про забезпечення умов для більш
широкої участі громадськості у формуванні та реалізації
державної політики»(від 31 липня 2004 року
27. Указ Президента України
удосконалення організації
державної влади, органами
посадовими і службовими
квітня 2004 року

«Про невідкладні заходи з
прийому громадян органами
місяцевого самоврядування та
особами цих органів» від 14

28. Форми та методи залучення громадськості: Навч. посіб. /
Інститут громадянського суспільства; за заг. ред. В.
Артеменка. – К.: ІКЦ «Леста», 2007. – 240 с.
29. Що має знати депутат місцевої ради: Книга 1. – К., 2010. –
116 с.
30. Що має знати депутат місцевої ради: Книга 2. – К., 2010. –
116 с.