ЗМІСТ

1. СЛОВО РЕДАКТОРА
ВІКТОРІЯ КАНЕВСЬКА. Це наш
хронотоп – і ми його творимо...3
2. САКРАМЕНТ
ІВАННА ГОЛУБ’ЮК.........................4
ВІТАЛІЙ МАКСИМЧУК...................4
ГАЛИНА ФІЛОНЮК........................5
3. ЯСПІСИ
МАКСИМ САВЧУК. Катакомба?
Рекреація? Добірка віршів........6
БОГДАН ФІЛАТОВ. Наплювати
на осінь! Добірка віршів............8

5. ТОЧКА КИПІННЯ
ЯКЩО ПОЕТ – ТО ВЖЕ ВІД
НАРОДЖЕННЯ… Інтерв’ю з
Оксаною Пухонською..............16
Автограф
від Оксани Пухонської ............18
6. ПРЕЗЕНТАЦІЇ.
ОЛЕГ ЧОРНИЙ.
Слово про вірші
Романа Романюка...................19
Третій «Апокриф»,
або як ламалися наші серця...20
РОМАН РОМАНЮК. Підспіви
та інше......................................20
7. ПАЛІМПСЕСТИ
ЛЕОНІД СТРЕЛЬНИК.
Читаючи Ігоря Павлюка..........23
8. КАВА З «Шухлядою»
ІГОР ПАВЛЮК. Із нових віршів...24

12. НАТЕ!!!…...............................37

33028, м. Рівне, а/с 237

11. ПРОТОНОТАРІЙ
СЕРГІЙ ШТУРХЕЦЬКИЙ.
Особливості сприйняття
майбутніми літераторами основ
журналістики...........................36

10. Гостра Обласна Перчина
ВІКТОРІЯ КАНЕВСЬКА.
Як лоханувся Юрко-кухар.......34

Література як мистецтво на сьогодні виглядає досить дивно. Попри всю її
незатребуваність (і, отже, невлаштованість у суспільстві самого митця), до неї
приходять читачі та письменники. І якщо читачі шукають у ній задоволення
й відради, і з ними все зрозуміло, то з письменниками, які цю літературу
безпосередньо творять – не зовсім. Завдяки грамотному автопіару деяких
літературних груп постмодернізм залишається надзвичайно популярним. На
противагу цьому є й поодинокі самородки, одиничні феномени, які творять не для
людей, а для Бога, і вже й не сподіваються, що хтось їх почує.
В літературно-мистецькому дискурсі нашої області доцільно було б виокремити
молодіжне літературне об’єднання «Шухляда», на базі якого і виник альманах.
Об’єднання хоч і невелике й недавно створене, але має значний креативний
потенціал.
Ідея створення цього об’єднання осінила творчі уми 25 грудня 2008 року. Тоді
четверо людей на взір поетів Срібного Віку Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої,
Сергія Єсєніна та Миколи Гумільова зібралися в затишній кав’ярні й почали
обмірковувати необхідність створення молодіжного мистецького клубу. Серцем
і душею його стала Олена Черніговець – музикант за освітою і поет за покликом
серця. Адже ідея заснування виникла саме в її світлій голові. Далі – більше. Слід
згадати про тріумфальний виступ ві Львові на підтримку журналу «Мистецькі
грані», головним редактором якого є Олександра Куліш. Плодом наполегливих
репетицій стала участь колективу «Шухляди» в молодіжному фестивалі
«Духовка», що проводився в Рівному в 20-х числах червня 2009 року. Публіка,
яка прийшла на виступ Шона Карра, сприйняла на «ура» вірші молодих поетів.
Автопрезентацією наших творчих потенцій став «сольний» виступ у галереї
«Квадрат», перейнятий теплою атмосферою і спілкуванням із публікою. Слід
розповісти й про тріумф експериментальної постановки Олени Черніговець і
Світлани Власової у Львові, куди вони поїхали в рамках літературного фестивалю
при Весукраїнському форумі видавців. Колектив МЛО «Шухляда» тісно співпрацює
з Клубом української елітарної молоді (КУЕМ), маючи нагоду знайомити зі своєю
творчістю чимраз більше коло людей.
АЛЬМАНАХ при нашому молодіжному літературному об’єднанні має на меті
консолідувати творчі сили, ввести їх у загальний контекст української літератури.
Це сприятиме подальшому поступові літературного процесу. Зрештою, коли,
згідно з постмодерністськими концепціями, твір за посередництвом письменника
все-таки народжується, то він цілком може претендувати на своє місце в ієрархії
загальнолюдських цінностей. Проте це місце може бути віднайдене не відразу.
Згадаймо роман Роберта Шнайдера «Сестра сну», коли двадцять три видавництва
відхилили рукопис нікому не відомого тридцятирічного автора. Схожу ситуацію
пережила Джоан Роллінг із першою частиною «Гаррі Поттера». І з цього можна
зробити висновок: якщо талановитий автор має написаний Твір, то його варто
оприлюднити. Такої позиції притримується колектив АЛЬМАНАХУ «Шухляда».
Наразі видання запрошує до себе цілеспрямованих талановитих молодих
людей, які бажають презентувати свій науковий і творчий доробок широкому
загалу. В рубриці «Сакрамент» будуть розміщені кращі твори всіх небайдужих
читачів. Автор, доробок якого претендуватиме на художнє відкриття, буде
презентований у рубриці «Яспіси». До речі, це слово – застаріла, урочиста назва
коштовного каменю – смарагда. Рубрика «Протонотарій» висвітлюватиме наукові
доробки наших дописувачів. «Каву з «Шухлядою» питимуть особистості, які
волею долі опинилися на вершині літературного Олімпу. Рубрика «Палімпсести»
додаватиме характерний штрих до портрета відомих діячів науки і мистецтва.
Досягати «Точки кипіння», як і ставити «Автограф», буде постать літературного
бомонду, що подає значні надії. Ці рубрики – інтерв’ю з молодим письменником
та закономірне продовження розмови – вірші, які вдало доповнюють його
імідж. Читачі матимуть змогу ближче познайомитися зі світоглядом тієї чи іншої
літературної групи у рубриці «Тусівка». «Гостра Обласна Перчина» (скорочено
– ГОП) – існує для висвітлення недоліків у регіональному літературному процесі та
можливі рецепти їх усунення, що в цілому призведе до пожвавлення літературного
процесу, а не до його застою та подальшої «позитивності». Звабливо-розмашисто
– «НАТЕ!» - презентуватимемо вам афоризми, цікавинки-гуморинки, анекдоти,
бувальщини. Тож, шановні читачі, приємного Вам прочитання!
Що ж до літератури як специфічного мистецтва слова, то це наш хронотоп
– і ми його творимо! Творимо, подекуди зовсім не зважаючи на заангажовану
соцреалістичними формами мислення громадську думку. І навпаки, зважаючи на
той обсяг загальнолюдських цінностей, які нам слід артикулювати на сучасному
етапі розвитку суспільства.

(0362) 45-14-06

ото тік-так.......................................32

У сучасному інформаційному просторі, де
знак завоював, здавалося б, усіх і вся, жоден
з людей не може обминути такого поняття як
література. Писана, друкована, масова, елітарна,
красна і не дуже, обласна і світова… Цей перелік
опозицій можна продовжувати у зв’язку з появою
глобальної комунікації. 

9. ТУСІВКА
ВІКТОРІЯ ІКРОВА.
Щоденникові нотатки..............27
ОЛЕНА ЧЕРНІГОВЕЦЬ. Здійснення
буття ........................................29
АННА СВЕНТАХ. Легенда
сірого міста..............................30
ОЛЕГ ОВДІЮК. Міфологія
реальності................................31
ВІКТОРІЯ КАНЕВСЬКА. І в такому

ЦЕ НАШ ХРОНОТОП –
І МИ ЙОГО ТВОРИМО…

СЛОВО РЕДАКТОРА

4. ПРОТОНОТАРІЙ
МАКСИМ КАРПОВЕЦЬ
Міське середовище як результат
інтерпретацій суб’єктом феноменів
культури...................................10
ОЛЕГ ЧОРНИЙ. До питання етики
письменників ..........................12
ІВАННА ГОЛУБ’ЮК. Ідейні засади
товариства «Cіч»......................13

Вікторія КАНЕВСЬКА

3
стор.

ІВАННА ГОЛУБ’ЮК 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

САКРАМЕНТ

АНТИТЕЗА
ТРАДИЦІЙНОМУ
ГЕРОЄВІ

4
стор.

атовані
Антитеза традиційному героєві. Пошм
нді.
листки паперу розкидані по всій вера
що ти
Два горнятка чаю. Цілком можливо,
тритим
д
пере
ю,
скрон
у
собі
вже досі вистрелив
Або ж сів
чі промовивши усі знані тобі молитви.
ірніше.
писати довжелезного листа. Друге ймов
, стивікно
у
гупає
ли
щоси
Гілля
.
вітер
ще
Ну, і
ах,
шибк
на
соку
ини
крапл
ь
глі вишні залишают
вдаряється
рама відкритої половини час від часу
звуку
вже місяць намагаєшся подужати. Від
об стосик книжок на підвіконні, які ти
хочеш
Не
.
хочеш
не
вікно
ти
закри
і
и
встат
вдаряння ти нервово здригаєшся, але
тие просто сидіти і слухати, сидіти і диви
встати, бо це кілька зайвих рухів, бо добр
, бо зникне звук
вікно
ти
закри
хочеш
Не
.
чаєм
олим
ся. Хоча б на горнятка із захол
ти
іска, зрештою, зникне той звук, від якого
вітру, бо перестане шарпатись занав
.
книги
об
рами
т віконної
знову щойно здригнувся, глухий стукі
ся
я та умовності сприяли тому, щоб брати
Отож, усі світовідчуття, світосприйнятт
очі.
за
світ
и
пакувати наплічник і мчат
го чи то пак незвичайного. Чи інакшого.
Загалом ти вже звик до чогось особливо
із неняється від пересічного. Звик до книг
Так-так, саме інакшого. Того, що відріз
із нецензурними словами, звик
ми,
героя
ними
наль
неба
із
,
тами
класичними сюже
вої
х, їхньої субкультурної масовості чи масо
до непересічності пересічних перехожи
абсурдно
не
як
хоч

е
кращ
,
може
а
ть,
звучи
субкультури (хоч як не абсурдно це
ненавибігати. Звик писати паперові листи,
це виглядає), звик навіть щовечора
и взамін незліченно багадаюч
в,
друзі
тебе
у
рає
заби
яка
у,
пошт
діти електронну
у
ділі купувати дитячі розмальовки своєм
то скупих повідомлень, звик навіть щоне
і мити чужі
ятниц
щоп’
Звик
я.
дитьс
дово
тобі
він
племіннику, хрещенику чи ким там
ні,
вання. Щоб мати трохи грошей на вихід
мерседеси і опелі на станції обслугову
й highway і стопиш фури чи круті
нськи
украї
ь
якийс
на
иш
виход
ом
коли з наплічник
що
пункту призначення. І підозрюєш сам,
джипи, щоб автостопом добратися до
поїздити
саме
як
я,
аченн
призн
пункт
у
саме
тобі не так вже і необхідно потрапити
ми
ей, змінювати машини, балакати з водія
автостопом, тобто не витрачаючи грош
асфальту, чи стукіт бруківість
гладк
(чи
ю
граві
ня
шипін
вати
і попутниками, відчу
нями
и їхати) під колесами, ловити вітер доло
ки, чи ґрунтівку, чи вибоїни, аби тільк
кафешках,
ніх
орож
прид
у
атів
автом
з
каву
через напіввідкрите вікно, пити гидку
вистави,
ноги у міських фонтанах, ходити на
пити солодку джерельну воду, мити
, творчі вечори місцевих знамевики
бойо
рни,
весте
и,
драм
мело
оперети, мультики,
сті,
іншому місті, в іншому закутку іншої обла
нитостей... І щоразу на іншій вулиці, в
чись між
губля
дірі,
ій
чорн
іншій
в
зу
щора
і,
на іншій планеті, галактиці, туманност
переодного разу отак раз! – і нема, і зник,
антитіл та антиречовини, боячись якось
антиістю,
відом
антис
з
озком
к став антим
творився на ще одне антитіло, твій мозо
взагалі, затягуючи в
ання
існув
без
ання,
існув
сенсу
без
думками, антисвітоглядом
Котрі антианти.
себе інших, ні, інакших, котрі ще не анти.
о
тебе. Ти маєш молодість і в кишені всьог
рятує
він
і,
аймн
Прин
.
рятує
стоп
Авто
,
місця
чи
міста
и
идам
краєв
із
кави, листівок
кілька гривень для того, щоб купити
про місце твого перебум
друзя
сати
напи
о
агідн
прин
щоб
кілька марок і конвертів,
напівк у якийсь напівзруйнований музей чи
вання, а ще, може, щоб придбати квито
и
купит
чи
ю,
онько
гарм
з
аку
хлопч
ок
а копій
реставровану фортецю, чи кинути кільк
а
кільк
мати
віє,
черст
ко
швид
ічнику є, а хліб
трохи хліба, бо консерви у твоєму напл
кого чи кримського
патсь
закар
вого
місце
вина
вого
деше
гривень, щоб десь пробити
рокнських кавунів, або пива на ще одному
чи бозна-якого виробництва, або херсо
ні.
дівчи
й
гарні
квітів
н-рольному чи етнічному фестивалі, або
дах.
розгойдує дерева. Мабуть, він зірве
Тепер тебе рятує вітер, який щосили
мінно, бо ти надто
неод
ь
небуд
колиться
стане
це
І
тебе.
Якщо не в будинку, то в
ги і потяги, усі підземки і пішохідні пере
гостро відчуваєш цей світ, усі його протя
що вся
ься,
здаєт
і
міст,
усіх
ари
троту
усі
крізь
ходи, усі запахи трави, що проростає
віку, і
доживаємо останні часи післязолотого
історія відбувалася колись, а тепер ми
ати каміння та полоти
збир
и,
мост
ати
будув
кому
є
нема
і
р,
навіть Перікл давно поме
ваних
більше ти не побачиш фіакрів на бруко
траву, що все росте, росте... і ніколи
гірабо
,
міста
ані
майд
ому
альн
центр
на
ним
вулицях, не будеш повішеним чи спале
сної
варті
ої
жодн
в
люва
нама
не
ниці, бо ти
ше – не загинеш від туги за небом у кам’я
своїй
ї мелодії і не заспівав жодного романсу
картини, не написав жодної популярно
коханій.
в, листів на папері стандарту А4, які ти
Тепер тебе рятує писання паперових листі
робні
книжечками акуратно вкладаєш у само
впереміш з листівками, образками та
дуже любиш отримути
то
Прос
и...
марк
ні
худож
юєш
різнобарвні конверти, накле
вати листи.
Газети на столі піднялися, покружляли,
Порив вітру шарпнув занавіску сильніше.
й,
Залишаються ще листи і пістолет, котри
сумно махаючи крилами, і полетіли геть.
шафи. Наприклад, поряд
яді
шухл
ій
нижн
у
ть
лежи
,
тивах
наче в зачитаних детек
собі
Або... тобі просто добре вигадувати
з рушниками. Або постільною білизною.
шов.
прий
не
пістолет. Бо чай давно захолонув і ніхто

ВІТАЛІЙ МАКСИМЧУК

Il l’attendait
Il l’attendait en regardant le ciel,
Les étoiles tombaient et s’éteignaient.
Il se souvenait de lune de miel...
Il l’attendait... Le vent le peignait.
Il s’est accroupi par terre froide,
Autour de lui les papillons volaient:
Il regardait à gauche, ensuite à droit...
Il ne voyait que l’Etoile polaire.
Il s’est levé. Il avait mal au coeur.
Ses yeux charmants la cherchait partout.
„Où est-elle?” Il est tombé par terre.
Il pleurait. Il répétait: „C’est tout!”
Il a couru. Et il cherchait l’abîme.
Il l’a trouvée. Il regardait en bas.
„L’amour, l’amour, je ne veux pas
l’estime!” –
L’écho a dit. Il a marché un pas.
Juin 3–5, 2007

Дівчина з цигаркою
Ти знов пішла, лишивши в серці рану,
Дзвінку, немов гітарна дзвін-струна.
Як той Аллах зі сторінок Корану,
Мене омусульманила труна.
Твоє життя кошлатиться у тіні,
Високій, сірій, наче мінарет;
Було воно раніше у цвітінні,
Та отруїлось димом сигарет.
Засохли губи в тютюновім трунку,
Нестримний смуток поорав лице –
Цигарку смокчеш замість поцілунку,
І випускаєш з уст гірке кільце.
Забула ти про Київ і про Прагу –
Віддала серце в руки сатані.
Цілунок твій не утамує спрагу,
Бо подих промовляє: ні та ні.
Погас бичок, покинутий навіки,
Змішався дим і попіл, і вуста,
І сльози накотились на повіки,
І душу повила імла густа.
Тобою закрутила тьма буранна –
Ти стала однією з тих людей,
Яким болить глибока в серці рана,
Коли дитя притулять до грудей.
Лютий 16, 2008

Про Київ
На берегах старого Бористена,
Де сам Андрій воздвигнув Божий
хрест,
Постав, немов у Греції Атени,
Золотоверхий Київ до небес.
Наречений ім’ям варяга-Кия
(Братами були в нього Щек,
Хорив),
Цвіте хрестами злотосяйний Київ,
Дзвенять піснями лаврівські хори.
Вирує Либідь, плаче чорна
Прип’ять,
Кий, Щек, Хорив застигли над
Дніпром...
І лиш русалки зорі-сльози
сиплють...
З’являється з історії пором.
Листопад 2, 2009

ГАЛИНА ФІЛОНЮК

Мій Янгол

Поверніте

Мій добрий, ніжний Янголе з очима...
демона, що запалюють тишу і звучать
канонадою у сяйві дзеркал... Мій милий
Янголе...
Вітер... Це шурхотять твої крила?..
Відчиняю вікно... Біло-рожеві пелюстки...
Це ти?.. Де ж ти?..
Відчуваю погляд... Шурхіт крил... Чи,
може, вітер?.. Стук у двері... Ти...
— Здрастуй, милий Янголе, а крила де?..
...Біло-рожеві пелюстки... Крила...
Ти — Янгол...

Поверніте мені мене,
Вільно-дужий волинський вітер,
Синє небо високо-ясне
І асфальтно-блакитні квіти.
Поверніте мене, поверніть!
Від кінця і аж знов до початку.
І по вінця мене зачерпніть
З джерела. Щоб на добру згадку.

Плаче зорями небо
Срібно-глянцевих шпальт,
І фіалка для тебе
Пророста крізь асфальт.
Перехресні розп’яття,
Свійських бджіл дикий мед.
Догорає багаття
Срібнозорих комет.
29.10.08
*** ***
А у цій далині,
Що туманами солодко пахне,
Народились смереки сумні,
Повінчались з утомленим ранком.
Замаяли прозорими грозами віти,
Увібрались у грому корону….
Травам сиплють свої самоцвіти,
Наче кличуть до рідного дому.
11.07.09 

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

***
А вона так хотіла, щоб її називали Осінню,
І ім’я віддала полудневим холодним дощам.
Замаяла отави багровими вільними косами –
У душі залишила глибокий невигойний шрам.
Поет
А вона так хотіла… Горіла нетлінною мрією…
З перебитим безжально крилом
І шукала свій образ у сяйві зрадливих дзеркал.
Вирушаю в осінні мандри.
Догоріла. Розвіялась. Впала блідою завією.
Може, й стільки щастя було,
В сніговерті згубила осінньо-невигойний шал.
Щоб летіти під хмари?!
15.07.09
Тепер осені жовті дощі
*** **** ***
Без поета — вода з-під крана...
Душа ще кровоточить соком
І мені болить у душі...
Учора зірваних малин…
Він дощами лікує рани.
З тобою ми останнім кроком,
Останнім подихом були.
10.11.08
Душа ще кровоточить вітром,
*** ** ***
Лікує рани небом трав…
Я кохала тебе... і кохаю ще, мабуть, досі...
Для мене ти останнім світом,
І останні дороги вкриває коштовний сніг...
Єдиним сонцем в світі став…
Доспіває за мене заплакана любка-осінь...
15.07.09
Наполоханим віршем зника мій баский одноріг...
Ти один і страждальцем святим... і катом
Взяв покуту за мій первородний останній гріх...
Я на зустріч іду, як на свято, — на власну страту...
І гріхи нам прощає сьогодні останній сніг...
16.12.08

САКРАМЕНТ

*** * ***

Оксані Пухонській

22.01.09

*** *** ***
Сльози – зброя жінок.
(В. Шекспір)
Якщо сльози – жіноча зброя,
Викликаю тебе на дуель.
Дощ осінній не відає, хто я…
Неба сьомого акварель
Намалює душу прозору
І тужливо-безсмертний гріх,
А на п’ятому небі зорі
Падають білим мавкам до ніг.
20.05.09
** *** **
Як в ікону у тебе повірила,
Як розп’яття створила із мармуру,
Із небесно-безжального, білого.
Упилася блакиттю. І карою!
Як в ікону у тебе повірила,
І безсмертя на вікнах призначила.
Малювала сніжинками білими,
Щоб зима ще твій образ побачила.
18.06.09

5
стор.

КАТАКОМБА? РЕКРЕАЦІЯ?

МАКСИМ САВЧУК

Добірка віршів

Люблю червоне черево світанку
До кави під багаття німоти,
Нового дня заранні ранки
І запізнілі напівсни,
Залізний вітер, що дірявить ковдру,
І зорі, коли тануть у очах,
Багряність моря з ароматом вроди,
Зі смаком щастя на твоїх губах.
НЕ ТА
(Т.В)
Фальш відчуттів у нікотині.
Деменція. Порожній морок.
Твій запах гучно лежить на перині.
Все добре: я твій. Ворог.

ЯСПІСИ

Оскома ночі. Біла й рогата.
Старезна тріщина твоєї казки.
Пухнасті ніжності з ревінням ката.
Я знаю: ти моя. Пастка.
Ч.Д.Д.В.Т.Н.
Це біль, що сіється мурашками на тілі
Під теплу мряку невиразних вечорів.
Невдячний підсумок цікавої частини,
Недопалок, що й досі не дотлів.
Це інший рай, де на одного менше,
І перейматись цим нема часу.
Як мертвий спокій, у якому легше
Й простіше. Та кому, ще не збагнув.
Це шепотіння, дикий шерех опівночі,
Вода з гидотним присмаком вина.
Любов від тих, що ненавидіти охочі.
Чудовий день, де вже тебе нема.

НА ДВОХ
П’яніти від першоковткових обіймів,
Повітря залити у колір інакший.
І десь зависати над сходами рівнів…
Я довго безвірив, що це буде Нашим.
«Чекайте! Зривайте останні стоп-крани!» Кричали приречено зради і пута.
Минали провалля: ми виходи знали
Без лімфи і без передзвонів отрути.
Тримала промінням. Важким я здавався
(Ніколи не бачив, що мав за спиною).
«До світла! Світися!» І… сірий зайнявся
Рожевим. Почав називатися Мною. 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ДЕТОНАЦІЯ К.
Ти концентруєшся в мені.
Хоч інфікуюся не часто.
Моїх постійностей фони
Розводиш власним густочасом.
А відгорнувши перекрийсвіт,
Таки розкопуєш слова.
Я слухаюсь. Бо тут, у дійстві
Це нова роль. Ти теж нова.

6
стор.

ГРАФОМАНКА
Вона себе писала ейфорично,
Лягала в рими, як було зручніш.
Складала зле і добре симетрично,
Щоб сонце розгорталося скоріш.
А страх не полишав передпокої:
Вона до ранку не ховала ніж…
І падала рядками не такою,
Як ти її ліпив. Облиш.
Вона – «лише» і «одинока» –
Уже без вин і квітів у волоссі.
Її любов – чорнильно-однобока –
На мріях. Пурпурових. Досі.

…І КРИЛА НА СТІНІ
Небо відтінками змінює статі,
Поглядом тиснуть віконні картинки.
Знову для смерті окрасою стати
Чи зарожевіти чорні клітинки?
Може водити дозволити ведам
І нашвидку перелитися в синє?
«Краще у дьогті, аніж із медом,
Так цікавіше» - став думати нині.
Відпрацювати утоптані карми?
Встигну? Який там відсоток, до речі?
Ніби на рани небесної манни –
Раптом усілися крила на плечі.
Може… Послухайте! Чуєте світло?
Колом угору і флейта у правій.
Вмію. Ти знав? Ти навмисне так,
СВІТЕ?
Я ще побуду. Не модно вже раннім.
ДЕНЬ №Буває приємно зірватися в суржик,
Незаймані очі на очі вдягнути,
Заміряти всю довжину чорних смужок,
На ранок читати тлумачники смути.
Тоді мені кава пекельно потрібна,
Белькоче дощем меланхолії час.
І страх фантазує у пошуках срібла,
А лінь зволікає: «Не з нами, не нас…»
Коричневим небо стає, поміж титрів
Удертися хоче рекламою сон.
Мою свіжу кров у об’ємі двох літрів
Смакує коктейлем якийсь Пуассон.
*
ТРЕТЄ
Це не сльози течуть – батарейки,
Коли рейки такі, ніби гумові…
Дуже легко зірвати петельки
Із сорочки останньому другові.
Зализатись конвертом без марки
Чи птахам замінити б рінгтони,
Коли хтось заброньовує дамки
(Не встигаю. Підвищення втоми).
Римуватимусь в матричні кола,
Аби тіні об світло обтерти.
І… забудьте. Не будьмо знайомі.
Знову стали на ребра монети.
РАННІ
Шукайте нас мокрого ранку
В шалених відірваних тарфіках.
Ще свіжих, у залишках паку,
Розбитих на графи у графіках.
Коли ще не пахне бетоном,
А небо не лізе в пігулки,
Заходьте за соціофоном,
Вхопіться міцніше за руки.
Ще зовсім недовго, ще тричі.
Спиняйте світи на піт-стопах,
Вливайте безхмарність у вічі
І з нами скакайте по тропах!
Але не згубіть обережність,
Бо леза лоскочуть, і луки…
Скидайте належну належність –
Тримайтесь міцніше за руки!
*
Я рахую конвульсії кроками.
Я чекаю на себе щовечора.
Принеси мені день з перемогами,
Феєрверком наповнивши речення.
Я вже майже себе звинувачую,
Я, можливо, такий, як насправді.
Загуби мене десь на побаченні
Чи залиш, консервуючи в складні.
Я лівіше стою, біля серця,
Перетни мене там поцілунками,
Редагуй тихий шелест у терції.
Тиха ніч все збере подарунками. 

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

ТРИМАЄМОСЬ!
Стискай мене до ніжності.
Мороз сьогодні кавовий.
Розсипались підсніжники
Тамтутами, тамтамами.
Розбились телефонами
Вчорашні недоподруги.
Налий ще трохи пороху
(Накриємося ковдрами).
Усе зревлося левами,
Куди не кинь – перуки.
Десь за старими схемами
Перегрівають руки…
Не переймайся надто,
Підкинемо три - сімку.
Хворіє знову татко,
А ми зриваєм сітки.
*
Її погляд перестав пахнути,
І навколишні вулиці вдавилися посмішками
Не в такт і зовсім несинхронно.
Звичайнісінька паралельність світів.
Кров при тому втратила силу на розтяг.
Навіть ту, яка часом переховується між пігментів,
Тисків і страхів.
А знаєте,
Дуже просто відчепитися від живлення,
Відірвати зайвий шмат плівки,
Сховати рятувальний козир, коли
Стрілки стоять мертво,
ЖЖ без коментарів,
Суботній ранок,
Сусід ботанік,
Експонометр не вдовольняється тупим небом,
По телику ніяк не розгадають
Слово з літер
«к», «а», «ф», «а», «с», «т», «р», «о», «т», «а»,
А тут ще й погляд без запаху…
І при цьому холоне кава.
І не тільки кава.
Між іншим.
*
Ми тихо сховались відтінками,
Ми майже зігрілися часом…
Злилися, назвалися зниклими,
Злетіли без крил і без гасел.
Розлоге зіткалось об’ємами,
Розбещене мило здалося.
Ми поза вершин, поза темами
Сміємось вітрам і облозі.
Куди б не збиралося літо,
Ми довше, ми вічно, ми вкотре!
І «нік» буде спільним – «Я Квітну»
Приборканим небом і морем.
*
Гудуть світи над втомленим бетоном,
Рідіє хмара білої луски.
Міські підвали пахнуть… баритоном,
Чи навіть більше – кольором нудьги.
Вже всорокп’яте пошуки мережі,
І в «38-й» («тільки до шосе»)
Часи нестатків і гасінь пожежі,
Пост-Санта-Барбари і пост-Хосе…
Стомились янголи томитися і спати,
Я майже янгол, тільки з проїзним.
Гудуть світи, чекаючи оплати,
Рідіє небо з хмарою над ним.
*
Твоя знайома майже одиначка.
Все просто: тільки стерео ввімкни.
Це дежавю або стара болячка,
Пустоти як бінарність пустоти.
Затисни рух, скрути у трубку миру.
Так довго не відмірювали час…
Класичність суму. Модерновість пилу.
Світогляди у профіль і анфас.
Мій синій бог, але – твоя знайома.
Три літери, тривимір сторони.
Периферійно-приміська розмова.
Про… не важливо, чуєш, не важли…
*
Розмножений дотик статичної зливи…
Метро – катакомба, метро – рекреація.
Заїжджі сандалі в заїждженім пилі,
Обличчя-харизми, обличчя-реакції…
На кахлі – не руни – прозорі відбитки,
До виборів плазмовий простір розкраяно.
І «бігти» - то вже важливіше за «жити»…
(Пульсує і тоне потік неприкаяний).
Зупинка «Безвихідь»: курити не можна.
А сходи виштовхують люд що є сили.
Всі виходи-входи взаємототожні.
…Розмножений дотик статичної зливи.

ЯСПІСИ

ТЕРЕЗІ
Два «Вінстони» на скарготерапію,
Рефлекси в нормі, але більше б часу…
Так смішно: «Ви», упевнене «Я вірю»,
З подібних масок вивільнення маси.
Один дзвінок, нескоро буде більше…
І черги довгі – ті ж всі, невідомі,
Сьогодні нам не подарують інше.
Згубився хрестик, але небо в нормі.
Це не порада. Швидше просто сповідь…
«…А той часопис не спішіть вертати!»
Обтяжуються спогади на споді.
Я напишу, як перестану спати.
*
Борги збережено, ще є чому тривати,
І окуляри загубилися чужі.
Нове осіннє з присмаком багатим
І нікотинне з нервом на межі…
Голодний кіт, скажені електрички,
Годинник загуркоче про дощі…
Біля кіоску: «Мнє «Ел-ем» і спічькі» Одвічні напівліки для душі.
Тебе вже менше, али ти усюди,
Мене ще трохи – це також тобі.
Тихеньке шепотіння вітру: «…люди…»
І більше сірого у небі голубім.
*
Гумові чекання, засмалені думками…
Пити пил із Крішни легше, ніж колись.
Краще впасти хором, краще поміж вами
Наловити світла, нишком розтектись.
Тихо ляжуть руки в полум’я прозоре,
Терпко спів сховає порухи вітрів.
Зоряне безсоння (знову щось попсове?).
Рідшає мережа. Викликів – нулі.
Я танцюю майже, подивись, Госвамі,
І вбираю навіть те, чого не вмів.
Ти тримай тепліше те, що стало НАМИ.
Дякую за вечір. Треба трохи снів.
*
Вересень змерз, покотилися хмари,
Ревно гризе намагнічений вітер.
Колом – дерева, квадратом – бульвари,
І перелазами стеляться віти.
Немічним писком – залізні ворота,
Золото ледве шурхоче під сходами…
Ніби повітря вологе від поту,
Нібито світло сховалось за кодами.
Миється вечір і молиться поспіхом,
Ледве встигає заплющити вікна.
Пахне дощами, корою і порохом,
Пахне тобою украденим віком.
*
Коли янголи стануть чесними,
А в повітрі запахне ладаном,
Перевір, чи насправді воскресли ми,
Чи так само, як вперше, розтанули…
Коли сходи закінчаться пасткою,
Коли віра отримає значення,
Я відкриюся новою маскою
(Головне, щоб її не побачили).
А тоді порахуймо повернення,
Обплітаючись довгими скерцами.
Це так дивно: ти – сильна, непевен – я,
Але спільними граємось месами.
*
О.П.
До щастя – трохи, порахуймо кроки.
До мрії – навіть менше, ти повір.
Смакуй. В життя терпкі і теплі соки,
А глибина – від моря і до гір.
Сьогодні легко. І, здається, просто:
Летиш на захід, долітаєш – схід.
Нема різниці, всього буде вдоста,
Для тебе Бог не заборонить плід.
Чергова дата. Червоніє листя.
Хтось народився, в когось немовля.
Під сонцем в тебе вдале місце,
Бо Олі всі найкращі. О-ля-ля!

7
стор.

НАПЛЮВАТИ НА ОСІНЬ!

БОГДАН ФІЛАТОВ

Добірка віршів 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ЯСПІСИ

По-осінньому входить серпень.
Нас цілує вже осінь палко.
Тихий спогад у пальцях терпне.
Ти прикурюєш від недопалка.
Зупинитись на хвильку треба.
Обіймає осика плечі.
Ще в очах залишилось неба…
І від цього нам трохи легше.
Загубитись в траві з розгону
І замружити трошки очі…
Тільки літо – конем на припоні.
І травинка обличчя лоскоче.

8
стор.

*
Самотній журавель криниці.
На зорі плачуть димарі.
Так хочеться ущерть напитись
П’янкого запаху зими.
Тоді вже, може, сніг розтане,
Що з брудом змішаний в душі,
І світло, до тих пір не знане,
Освітить хащі і кущі.
А місяць тим підбитим оком
Сміється із моїх думок.
Невже ж колись я ненароком
Замулив почуттів струмок?
*
Місто вкривалося вогнями.
Беззоряний вечірній час.
Слова, побиті кулаками,
Навчилися терпіти нас.
Слова любові сильні, теплі
Лишались снігом на губах.
Замерзлі, посинілі нетрі
Гріли руки в заблуканих снах.
*
Я люблю, коли осінню пахне,
Заплітається сонце дощем.
Як трава під ногами зачахне,
Коли в серці звучить тихий щем.
Кружляє місто в осінньому танку.
Під ногами лягає печаль.
Незабутні осінні світанки.
Все вирує і кличе нас даль.
Загубитись в опалому листі,
До незвичності стати прозорим,
Щоб в осінньому золоті міста
Через мене побачили зорі.
*
Плаче осінь в роздертій сорочці,
Зимні пальці у душу вплітає.
Наплювати на осінь, хай знає,
Як сміються калюжі на сонці.
Хочу стати багаттям осіннім,
Розказати, радіє як поле,
Як побачив, що очі у долі
Так не схожі на небо синє…
Колючки обламаю з троянди,
Болем совісті пальці скривавлю.
Клапті неба у склянці розбавлю.
Це не сон. Це вже осінь насправді.
*
Дні без тебе безцільні і спраглі.
Я топлю свій неспокій в вині.
Вітер п’яний все листя гортає.
Я гублюся у чорній стерні.
Так сумно, осінньо і синьо
Так дивно, пекуче бездумно.
Так сонце сміється безвинно.
Жовтий біль виростає безумно.

*
Так вже сталось, що знову оманливо
Я кидаю слова на листки,
Хоч весною своєю останньою
Зарікався вже осінь плести.
Ну навіщо слова потолочені
Загрібати у простір рядка?
А ночами безжальними, точними
Сповідатися, йти до Христа?
Роздоріжжя, потоптані думкою
У пророка прибиті на цвях.
Я думок своїх візерунками
Вторував своїй осені шлях.
*
Плаче ніч звеселілою стужею.
Я пірнаю у ночі прибій.
І несе мене вітер простуджений
Сонним плесом. Осліплено мій
Він зривається кожними митями
Він спішить поламати печаль.
Я люблю тебе, сонцем залитою,
Я люблю тихий відблиск і сталь,
Сталь очей до нестями люблю твоїх.
Забуваюсь я тільки в вині.
Зорепадним заплаканим листям
Я згорів. Все тепер ніби в сні.
*
Знов печаль моя топиться дзвінко
У напівпризабутім дощі.
Сонцезайчики лазять по стінках.
Усміхається літо в плачі.
Я згубив себе ранками-росами,
Так сколілим блукав по стерні.
Зрозумієш ти, як мені босому
Знов калічити ступні в огні.
Можна впасти, не треба і каятись.
Ну у чому не знайдеться гріх.
Люди топчуться, важко спираються
На обірвані аркуші стріх.
*
Люди-планети. Вулиці
І космічні летять літаки
Із прозорим написом «таксі»
Туляться
Будинки до тротуарів
Як завгодно, на усі смаки
Міжгалактичний спирту дух
Людопланет не мучить сором
Що є, що буде – аксіома…
На даху у планет – капелюх…
***
Відірватись від цивілізації,
Забути про війни-руйнації,
Відчути себе частинкою Всесвіту
І подивитись на нього
Очима маленького світу.
**
Осінь:
Ще ніхто про неї не згадав.
Роси
Як спогади погашених заграв.
Земля
Прибита краплями майбутнього дощу.
Петля.
Петлю життя тримаю – не впущу.

***
У собі, у надпитій чарці
Час гашу – сигаретний попіл.
У очах твох стало жарко,
І цей жар я залишу на потім.
Коли димом тамується спрага,
А дорога вже стала вічністю,
Спотикаюся я і падаю
(Народився не в тому сторіччі).
Мені б списи, мечі, обладунки
Розбивати одним ударом,
А тут знову старі будинки…
А тут знову стаю незграбним. 

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

Вікна закрию – вітряно.
Щілини в душі заткну.
Втомлено і повільно
Останні слова допишу.

ЯСПІСИ

*
Склянка води на столі –
Це все, щоб дожити до ранку.
Росли душі в віконному склі.
Десь летіли дерева-уламки.
Тиша-тиша, та так неспокійно.
Болем пахнуть слова на листках.
Зорі йшли, наче душі, за вітром,
В герметичних твоїх очах.
*
Горіли будинки. Були революції.
Хтось падав. Хтось ішов по трунах.
Тепер легко виносити резолюції.
Тепер легко бути розумним.
***
З нещасливого шлюбу осені й зими
Народилася ця мряка.
І наступаючи на ноги кашлю, люди йшли мимо
Вулиці
Вирвані горла
Криком автомашин
Сканували місто…
Машинам гордо.
***
Брр… Холодними пальцями
Протікав ранок за комір.
Люди ловили сніг шапками,
Озлоблено бризкались…
Зима була в комі.
Слова не поміщалися в голові
І вилазили з вух і рота.
Хтось сміявся із-під повік,
Хтось хрестився, мов вгледів чорта.
*
Спіткнулася осінь – зламалися крила.
А ти все летіла, угору летіла.
Крізь безвість і мряку, зникала в імлі.
Не ангелу жити на грішній землі.
*
Якось хворо отак на дахи
Висипала осінь зграю голубину.
Пронеслись журавлині ключі,
А мені – чужий погляд у спину.
Пожовтінням міняється позелень,
Холоднішає з дня на день.
Зачерпну трохи неба на полудень,
А воно витікає зі жмень.
Розмірковую, що б то значив
Символ тіні у ногах осені,
Та нічого не ясно, одначе,
Тільки гарно на серці мені…
*
Заміню на обличчі маску
До наступних, до інших світань.
Знов у вікнах нічна замазка
Як одна відосинена грань.
Знову вишень оголений сором
Душу витрясе й викине честь,
І у серце осиковим колом –
Безпорадного літа смерть.
Загуляє, завихрить вулиці
Як думок несподівана втрата.
Вітром осені випнуться вилиці.
Тихо хмуриться ніч кирпата.
Що ж пора ця наскоком запіненим
Принесе вже мені тепер?
І під неба розкішним вименем
Ще один чоловік помер.

*
У мене – своє життя,
А в тебе – старезні жарти.
Серед листя вокзалів – сміття,
Розкладає циганка карти.
Куди заведе перехрестя,
Ті дороги, що пахли м’ятою?
Бо на тілі – потертий хрестик
Під сорочкою ледь прим’ятою.
Церковних бань принишклий обрій
Уже не манить стоголоссям.
І подорожник у долоні добрій –
Краплю роси: для розлуки босої.
Черемшина задурить голову.
Вересова гортається гладь.
І ранкових туманів коливо
Намалює пусту благодать.
*
Ви за похмурістю дощу
Вгадайте сонячну картину,
Де весело аж до плачу
Старезний кіт напружить спину,
Згадавши розмаїття травня,
Де кров аж закипає в жилах.
Та кіт старезний, дуже давній…
І сохнуть чебреці на схилах…
*
ДЕСТРУКЦІЯ КОСМОСУ
Скажете – розбігся
Радіус Всесвіту
Ми над ним уже не владні,
Як колись?
Скажете – Птолемея
Переміг Коперник?
Ми всі недобачили.
Це постріл у спину.
У центрі світосп’яніння
Розумна людина –
Маленька знадвору,
Не більша за всіх – всередині.
Що зробиш? Під ногами – безодня,
Коли і зорі полетять за край…
Шукати Місяць не потрібно.
Живи! А не живеш – вмирай!
*
Що пристрасть? Що розум?
Поглянь за вікно!
Осінніми грозами
Вмилось воно.
А там ось, на вулиці,
Встеленій листям,
До стовбурів тулиться
Вітер ігристий…
*
Дерева, як діти, підстрижені
Коротко і нерівно.
Всі на мене ображені
За щось там…
Давно-давно…

9
стор.

МАКСИМ КАРПОВЕЦЬ 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ПРОТОНОТАРІЙ

МІСЬКЕ СЕРЕДОВИЩЕ
ЯК РЕЗУЛЬТАТ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ
СУБ’ЄКТОМ ФЕНОМЕНІВ
КУЛЬТУРИ

10

у відповідну історичну епоху. Так, ми не можемо
критикувати екологічну складову каналізаційної системи
Венеції XV ст. через призму сучасного урбаністичного
планування. Більш того, будь-які спроби деконструювати
цей елемент міста може призвести до повного руйнування
естетики міста. Кожна культурна доба висуває свої
правила та умови буття, які можуть здатися абсурдними
через пройдені століття. В цьому сенсі доцільно розуміти
міське середовище як артефакт (від лат. – “штучно
зроблений”).Так, “артефакт дозволяє побачити з єдиної
точки зору різні об’єкти культури як “створені” цілісності,
прослідкувати їх народження, існування і руйнування,
їх об’єднання у відповідні функціональні і символічні
паттерни та форми, цілісні культурні контексти,
семантичні поля” [2, 28]. Оскільки артефакт створюється
в умовах чи обставинах, що практично ніколи не бувають
ідентичними тим, при яких породжувалась початкова
форма, то і “всякий артефакт ніколи не буває абсолютно
тотожний реалізованій ним культурній формі, а продукує
її більш чи менш варіативно” [5, 148]. Варіативність
втілення ідеї в реальність залежить від рівня дозволеного
і табуйованого в конкретній культурній добі.
На відміну від міського середовища як артефакту,
існуючого у своїй матеріальній і символічній цілісності,
міське середовище як ідея, а також метафора,
позбавляється своєї історичної замкненості. Воно
знаходиться на панкультурному і паністоричному
ступенях; до нього завжди існує магнетичний інтерес.
Міське середовище як ідея в основному представлене в
різних планах та картах містах, а також міфах і релігіях
про ідеальне місце життя. Різницю між практиками
містобудування і буденними практиками помітив М. де
Серто [8], і по-своєму їх переосмислив А.Лефевр [10].
Інтерпретація – основний принцип функціонування
міського середовища, яке перебуває на перетині світу міста
та його ідеї. Це і визначає соціокультурну площину міського
середовища і становить сутність культурогенези, що полягає
в “процесі постійного самооновлення культури не тільки
методом трансформації вже існуючих форм і систем, але і
шляхом утворення нових феноменів, не існуючих в культурі
раніше” [5, 264]. Основна проблема міського ландшафту
– людське ставлення (human relation) до матеріальногеографічного (архітектурного і формального) міста та
ідеального (картографічного і певною мірою утопічного)
міста. За логікою Д.Фрісбі, “в дійсності нові простори
сучасних міст були далеко не беззаперечними в дискурсі
містобудування; навпаки, вони викликали дебати” [6, 56].
Містобудівники можуть прагнути показати результати своєї
роботи як щось надто вже небуденне і оригінальне. Але
вони все одно залишаються пов’язаними із повсякденними
практиками та проблемами. Однак саме це означає, що
“у своїх роботах містобудівники опираються на власне

s
s
s
s
s

стор.

Міське середовище – це не тільки освоєний людиною
географічний ландшафт, а спроба осмислення
суб’єктом свого світу і місця в ньому у всій онтологічній
та метафізичній цілісності. Середовище включає в
себе людину, так само як і людина включає в себе
середовище. Вони нерозривно та органічно співіснують
разом, доповнюють один одного та взаємозалежать
один від одного. Міфопоетична модель світу відображала
розуміння простору, що “відповідала трактуванню місця
людини в тотальній реальності” [1, 176]. Простір не передує
речам, які його заповнюють, а констатується ними та існує
в нерозривній єдності з часом. Тому середовище потрібно
усвідомлювати не лише у своїй просторовості, а також у
своїй часовій протяжності. В результаті взаємодії світу
міста (як матеріалізованої в архітектурі моделі космосу) та
його ідеї (ідеального або божественного плану людського
(і не тільки людського) буття) формується особлива
метакатегорія міста – міське середовище. Метою даного
аналізу є спроба методологічного підходу до розуміння
міського середовища як результату різних типів і модусів
інтерпретацій людиною феноменів культури. В такому
контексті середовище виступає як третинне штучне
буття, а культура – вторинне.
Під середовищем прийнято розуміти як “предметнопросторове оточення в його чуттєво даних компонентах” [4,
247], так і “оточення людини в суто соціальному плані, що
проявляється в спостережливих ознаках розподілу ролей і
позицій” [9, 12]. При акцентуванні уваги на першій інтерпретації
ми зіштовхуємось переважно із “натюрмортним” баченням
міста. Тут місто направлене до пейзажу. В традиційній
мистецтвознавчій думці місто-пейзаж без особливих зусиль
піддається формальному аналізу і в цілому за елементами
(як наприклад в теорії Е.Панофського [11]). При акценті
на другу інтерпретацію відбувається звичайне інтенсивне
“розпредмечування середовища”.
Міське
матеріальне
середовище
в
основному
представлене в архітектурних ансамблях і елементах, які до
нього включені. Матеріально-просторове середовище можна
охарактеризувати як явне і явлене – те, яке сприймається
в буденності і те, яке можна “прочитати” як текст. Перше
“більш пов’язане із повсякденними практиками людини,
аніж з чимось більш особливим” [8, 93]. Матеріальне
місто сприймається як даність і не вимагає особливої
рефлективності в тому випадку, коли не включається в цей
дискурс спроба розуміння ідеї міста per se. Не випадково для
більшості міських жителів навіть об’єкти світового масштабу
не здаються чимось особливими.
Сутність міського середовища в його просторовій
перспективі полягає насамперед у своїй історичній і
культурній завершеності, проте не в досконалості. Тому
“смисл просторових елементів в місті перебуває не в
теперішньому, а в минулому” [3, 23]. Тому адекватна
інтерпретація якогось структурного елементу неможлива
без правильного розуміння кодів, які були закладені

стор. 11

s
s
s
s
s

ПРОТОНОТАРІЙ

стор. 10

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

Список використаної літератури:
1. Желнина А.А. Визуализация городской культуры
и любительская фотография // Визуальные аспекты
культуры. Сб. науч. ст. под ред. В.Л.Круткина,
Т.А.Власовой. ГОУВПО “Удмуртский государственный
университет”. – Ижевск, 2006. – С. 173 – 180.
2. Культурология. ХХ век. Энциклопедия В 2 т. Т.1 /
Главн. ред. Левит С.Я.. – СПб.: Университетская книга,
ООО “Алетейя”, 1998. – 447 с.
3. Подорога В. Метафизика ландшафта. — М.: Наука,
1993. – 247 с.
4. Топоров В.Н. Пространство и текст. Текст: семантика
и структура. – М., 1983. – С. 227 – 284.
5. Флиер А.Я. Культурология для культурологов. – М.:
“Академический Проект”, 2000. – 496 с.
6. Фрисби Д. Прямые или изогнутые улицы: спорный
рациональный дух современного метрополиса // Логос.
– 2008. – № 3. – С. 54 – 79.
7. Baudrillard J. Simulations. Trans. Foss P., Paton P. and
Beitchman P. – New York: Semiotext(e), 1983. – 251 p.
8. De Certeau M. The Practice of Everyday Life. – Berkley,
CA: University of California Press,1984. – 406 p.
9. Fried Lewis F. Makers of the City. – University of
Massachusetts Press, 1990. – 244 p.
10. Lefebvre A. The Production of Space. – Oxford,
Blackwell, 1991. – 410 р.
11. Panofsky E. Perspective as Symbolic Form. – New
York: Zone Books, 1991. – 284 р.
12. The Unknown City. Contesting Architecture and Social
Space. Edited by I.Borden, J.Kerr, J.Rendell, with A.Pivaro.
– The MIT Press: Cambridge, Massachusetts; London,
England, 2001. – 533 p. 

прочитання міста і його практик, які тяжіють в кінцевому
випадку до буденності як такої” [12, 40]. В будь-якому разі,
необхідно показати основи, за якими перше прочитання
міста (містобудівника) вважається більш важливим. Крім
того, ідея “ясного тексту спланованого і можливого для
прочитання міста” [там само] вже включає в себе “ясність”
геометричного і географічного простору. Проте важливо
з’ясувати, наскільки проектування та будування міського
середовища залежить від “буденних” запитів людей, і
навпаки, яким чином сама проекція міста “задає” вектор
адаптації.
Несумісність поглядів на той чи інший елемент в місті
виникала не тільки в колі архітекторів та інженерів,
а й серед простих жителів. Більш того, апелюючи до
влучного вислову Б.Бодріяра “карта завжди попереду
географії” [7, 14], можна сказати, що ідеальне завжди
попереду його розумінню в дійсності.
Таким чином, міське середовище в результаті
різноманітних інтерпретацій являє собою складний
поліфункціональний ландшафт, рівень сприйняття якого
залежить від точки інтерпретації і видів соціокультурних
практик людини. В контексті методологічного підходу
до розуміння міського середовища можна виділити три
основні феноменологічні поля:
1) матеріально-просторове середовище – явне і явлене
місто, виражене в якості “застиглої” в часі архітектури;
2) ідеально-утопічне середовище – метафоричне і
уявлене місто, представлене в проектах, планах, картах,
міфах та літературних текстах;
3)
антропологічно-екзистенціальне
середовище
– людське місто, виражене в основі аксіологічного та
гносеологічного ставлення суб’єкта як до культурних
артефактів, так і в ідеї (уявленого) міста в процесі
соціалізації та інкультурації.

11
стор.

ОЛЕГ ЧОРНИЙ 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ПРОТОНОТАРІЙ

ДО ПИТАННЯ ЕТИКИ ПИСЬМЕННИКІВ

12
стор.

Протягом найближчого десятиліття увага навколо літературної спільноти була прикута до різноманітних творчих
груп та літературних об’єднань, які кожне на свій лад та в міру можливостей своїх естетичних принципів асимілювали
явище постмодернізму в українській літературі. З їхніх філософствувань і суперечок постав досить багатий дискурс
постмодернізму. Різні творчі об’єднання, відштовхуючись від крайнього індивідуалізму та явно абсурдної суспільнополітичної ситуації, що склалася в Україні в «період безчасся», і явно користуючись відсутністю визначення постмодернізму як творчого методу, поспішали видати на-гора свою друковану продукцію.9 З цього різношерстого кола
митців випадали хіба що Ліна Костенко, яка трималася трохи осторонь від літературної тусовки, характеризуючи цей
час як
…метушлива бездарність отари свої пасе…4
…та Олександр Подерв’янський, який був уже достатньо відомий своїми творами, продемонструвавши можливості української обсцентної лексики. «Справді ж великі завжди тримаються подалі від усієї тієї навкололітературної
метушні. Великі не бояться конкуренції. Адже великий великого ніколи собою не заслонить, бо великі стоять не один
за одним, а поруч» - написав свого часу В.Герасимчук.2
З’являючись одне за одним, нові імена та назви організацій викликали на себе вогонь Спілки письменників, яка за
часів УРСР звикла бути єдиною літературною організацією для України. З давніх часів заслуживши іронічне розшифрування своєї абревіатури як «Слухняні письменники України» 5, ця організація визнавала тільки один естетичний
метод – соцреалізм, навіть не підозрюючи, що соцреалізм – це теж один із різновидів постмодерного сприймання
дійсності! Склалася абсурдна ситуація: СПУ вчить писати АУП!9 Ще древні кельтські поети, перш ніж іти до людей,
відточували своє вміння ні багато ні мало 20 років!!! А де відточували своє вміння старші спілчани? Невже на черговому з’їзді ЦК КПРС чи зборах комсомолу?
Отже, літературний процес в Україні йде повним ходом, не зважаючи навіть на скрутне становище з україномовними виданнями… Однак кодекс професійної етики письменника ще й досі не розроблений. Хоча деякі письменники,
висвітлюючи в своїх спогадах літературний процес радянської доби, принагідно окреслюють цілий комплекс етичних
проблем, які були порушені, але ніхто з них не ризикнув окреслити коло етичних проблем саме в цьому контексті.
Навіть у радянському суспільстві терміни «етика» й «мораль» вживалися як однотипні взаємопов’язані поняття, а
моральні принципи та норми й досі вважаються загальнолюдськими.7 Тож одним з проявів пострадянського синдрому в українській літературі є вперте небажання висвітлювати етичні проблеми того часу, та наче їх …не було. Ця
надзвичайно зручна «практика умовчання» дозволяє письменникам приміряти на себе образи героїв і мучеників, як
недавно В.Коротич у своїх мемуарах.
З розвалом Радянського Союзу наші профспілкові організації мусили б познайомитися з поняттям «професійна
етика» якщо вже не на ділі, то бодай на словах! Підозрюю, що це словосполучення відоме також вчителям, лікарям
та іншим людям, які обрали ту чи іншу соціальну професію. А чи відоме воно письменникам – людям, обов’язок яких
– працювати з душею нації, бути на сторожі вічних духовних цінностей? Адже більшість творчих особистостей керується правилом «геніям усе дозволено», помилково вважаючи генієм саме себе.
Між тим «Великий тлумачний словник»1 подає визначення етики як, по-перше, науки «про мораль, її походження,
розвиток і роль у суспільному та особистому житті людини», по-друге, як норм поведінки, сукупності моральних правил якого-небудь класу, суспільної організації, професії й т. ін. Й саме в цьому другому тлумаченні визначення етики
стосується всіх тих, хто обрав своєю професією письменницьку діяльність.
Вважається, що письменником бути легко. Адже митець одержує задоволення і від виношування творчого задуму,
і від його реалізації в перший, другий, сотий раз. І йому байдуже, що подумають люди.3 Як стверджує Платон, всі митці – медіуми, через яких говорять незримі духи, й ці духи постійно сваряться між собою. Художній твір створюється
автором з метою викликати в читача зсув свідомості – переважно паралогічними засобами: епітетами, метафорами,
гіперболами тощо. Зсув свідомості – це наслідки впливу отриманих емоцій, які спричиняють прискорене перетікання
думок.8 До того ж, успіх у літературі досягається лише ціною надлюдських зусиль і великих моральних та фізичних
втрат. На такі втрати мало хто йде, мало хто про них знає, а тому починають заздрити. А якби усі заздрісники пройшли той самий тернистий шлях, то за таку ціну вони б не захотіли ніякої слави.
Перед судом (осудом?) суспільства митець беззахисний. Адже він пише про своє найболючіше, переступивши
табу, бо йому треба звільнитися від цього. А зробити це можна тільки описавши все так, як було насправді, а не залишивши це на чиїсь здогади й чужі коментарі.6 Варто погодитися з Григором Тютюнником, який вважав: “Створити
художній твір – значить у чомусь вичерпати самого себе”.
Щоб уникнути небезпек, які ризикують зруйнувати особистість письменника, слід у житті – і в стосунках із колегами по цеху - керуватися найголовнішим правилом етики, яке проголошене ще в Біблії вустами самого Ісуса Христа:
«Не робіть нікому того, чого не хочете, щоб вчинили вам».
Не слід забувати також про те, що своєрідним мірилом людської геніальності є час. Визнанням геніальності неупередженим читачем буде популярність творів письменника і через 150 років після його смерті. І всі суперечки знімаються. А то коли живі письменники сваряться один з одним, ба навіть б’ються, з’ясовуючи, хто з них геніальніший,
це виглядає, вибачте, до смішного абсурдно.
Список використаної літератури:
1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов.ред. В.Т.Бусел. – К.: ВТФ «Перун», 2004.
– 1440 с.
2. Герасимчук, Валерій. Оббиті пелюстки. Думки про літературу. (Видання друге, доповнене). Передмова Петра Сороки. – Тернопіль, ТзОВ “Терно-граф”, 2007. – 128 с.
3. Клепіков О.І., Кучерявий І.Т. Основи творчості особи: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 295 с.: іл..
4. Костенко Ліна. Помирають майстри… // Поезії: Олександр Олесь, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус.
Для старшого шкільного віку. – К.: Либідь, 1999 – 263 с.
5. Олена Теліга. / Н.Миронець // Історичний календар. 2002. – К., 2002. – с. 92 – 105.
6. Росташ К. Приговор. – К.: СПОЛОМ,1998. – 596 с.
7. Філософський словник соціальних термінів. Вид. 3, доп. – Х.: «Р.И.Ф.», 2005. – 672 с.
8. Шошанні М.О. Всесвіт Усміхнених Псів. Лірика, іронія, думки, есе. – Вінниця: Континент-Прим, 2004. – 160 с.: іл.
9. Ярмолич О.Г. Систематизований виклад інформації про сучасні літературні об’єднання: Для 9 класу // Українська
мова й література в школі. – 2002. - №9. – с. 35 – 38.

ІВАННА ГОЛУБ’ЮК

ІДЕЙНІ ЗАСАДИ ТОВАРИСТВА «СІЧ» 

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

s
s
s
s
s

стор. 14

ПРОТОНОТАРІЙ

Молодіжний рух завжди був важливою ознакою соціального життя народу. Ґенеза українського молодіжного руху як одного з
чинників формування національної ідеї, молодіжного спротиву, зародку збройних сил є актуальною науковою проблемою, що має
безпосередній стосунок до нашої національно-визвольної боротьби.
Значущість цього дослідження також полягає у тому, що на нинішньому етапі розвитку українського суспільства гостро стоїть питання виховання молоді. Висвітлення ідейних засад українських молодіжних товариств показує їхню роль у формуваннінаціональної
свідомості, їхній вплив на існування морально здорової нації. Тривале існування в часи радянської влади молодіжних організацій
одного типу, які не базувалися на національних традиціях та українській ідеї, а також замовчування та перекручування фактів з
історії України негативно вплинуло на виховання свідомого громадянина, а також на використання досвіду у створенні сучасних
молодіжних організацій. Використання традицій товариств, що дбали про гармонійний духовний і фізичний розвиток української
молоді, є необхідним для виховання у національному дусі.
Ідейні засади товариства “Січ” у Галичині не були предметом спеціальних досліджень, вони здебільшого розглядались у контексті вивчення напрямків діяльності товариства. Частково ця проблематика висвітлювалась діаспорними авторами, зокрема В.Леником1, Б.Гнатевичем2. Радянська історіографія ставилась до українських товариств вороже. У 90-х рр. ХХ ст. з’явилося більше
досліджень, зокрема варті уваги праці Б.Трофим’яка3, І.Андрухіва4, О.Вацеби5, М.Лазарович6 та інших, які висвітлюють історію
українських молодіжних товариств та організацій. А.Сова7 у своїх дослідженнях акцентує увагу на символіці, дослідженні еволюції
прапорництва, відзнак та печаток січового руху, що допомагає осягнути характер ідейних засад «Січі».
В останньому десятилітті XIX ст. в Галичині утворились політичні партії, першою з яких стала заснована в 1890 р. з ініціативи
I.Франка, М.Павлика, К.Трильовського та інших Русько-українська радикальна партія. На її IV з’їзді було змінено програму – на пропозицію Ю.Бачинського схвалено постулат про повну політичну самостійність українського народу. Вперше за багато століть ідея
української державності була манiфестована i внесена до програми - теж першої - української політичної партiї8.
Ідею державної незалежності молодий радикал Ю.Бачинський виклав у своїй знаменитій доповіді, що вийшла в 1895 р. окремою
книжкою – „Україна iрредента”. За цим потяглася нитка до наступного – „яка ж сила забезпечить цю самостійність; хто буде мілітарною (військовою) підпорою держави. Постало серйозне питання - звідки Україна черпатиме бойову силу, якщо українці через
труднощі служби в чужій, німецькомовній австрійській армії зненавиділи військову службу взагалі”9.
У березні 1900 р. заходами відомих галицьких політиків В.Старосольського i Є.Косевича у Львовi видано програму Революцiйної
української партії під назвою „Самостійна Україна”, автором якої був М.Мixновський. I якщо галичанин Ю.Бачинський обґрунтував
свої самостійницькі гасла на основі соціалізму, то надднiпрянець М.Мixновський твердив протилежне: „Державна самостійність є
головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері мiжнацiональниx відносин”10.
Та, попри різний пiдxiд до теми незалежності України, i Ю.Бачинський, i М.Мixновський чітко усвідомлювали: українці мусять
створити власну мiлiтарну потугу, щоб здобути державну незалежність. Саме ці думки наштовхнули Кирила Трильовського, одного
з чільних організаторів радикального руху в Галичині, створити пожежно-гімнастичні (а по суті - парамiлiтарнi) товариства «Січ» i
не брати за приклад започатковані в Чехії товариства «Сокіл», а взяти за зразок своє - лад Запорозької Сiчi з її демократичними
засадами.
Перша спроба К.Трильовського за допомогою молодого селянина Дмитра Солянича організувати „Січ” у селі Устє Снятинського
повiту наприкінці 1899 року зазнала невдачi. Статут органiзацiї Галицьке намісництво вiдxилило, бо там йшлося про сiчову символіку (сiчовi „ленти”), на якi намісництво вимагало окремого дозволу11. Поява нелегального січового осередку не могла не занепокоїти
владу. Не випадково Дмитра Солянича призвали на військову службу12.
Подаючи статут для „Сiчi” в селі Завалля, К.Трильовський опустив статті про сiчову символiку i таким способом уникнув повторної заборони. Водночас силою самого факту - носінням січових лент - він таки виборов „Січам” їxнє право13.
Отже, на установчих зборах у Заваллi 5 травня 1900 року створено першу в Галичинi „Січ”, кошовим якої обрано Миколу Неделька, а осавулом - Танаса Семаку. Зразу пiсля зборiв завалiвськi сiчовики примаршували на Шевченківський вечір, який вiдбувся
того ж дня в Снятинi14.
„Сiчi” стали новиною для українських селян, адже до того часу по селаx руxанково-пожарничиx товариств не було. Засновані
шістьма роками перед тим сокiльськi осередки з їxнiм центром „Сокiл-Батько” у Львові були тільки у мiстаx i ніякого впливу на селян
не мали.
У 1901 р. ХІІ з’їзд Русько-української радикальної партії схвально відгукнувся про почини Трильовського і доручив членам партії
вступати до „Січей” та організовувати всюди місцеві осередки. Щоб забезпечити для партії повний вплив, статут було доповнено
статтею про заборону приймати в члени духовенство15.
В статутi „Сiчей” звучала засада: „Членом „Сiчi” може бути кождий українець (українка) свiтського походження”16, що мало явно
антиклерикальний характер. Ця засада була сформульована не лише тому, що організацією „Сiчей” займалася Радикальна партiя,
яка не xотiла нi з ким дiлитися своїм впливом, а й тому, що заxопивши провiд у багатьох сiльськиx просвiтнix органiзацiяx, священики часто-густо нiчого не робили, а через таку ситуацiю культурно-просвiтня робота занепадала. Зрозумiло, що радикальна партiя
та її дитя – „Січ” – не мали особливої пiдтримки серед галицького клiру.
Та можна погодитись iз засновниками товариства, що сформулювали таку засаду, - сiчовики справдi вчилися самостiйно вести
свої справи, самостiйно думати, самостiйно органiзовуватися, а створення «Сiчей», певною мiрою конкурентниx до „Соколiв”, дуже
пожвавило, особливо від 1905 р., сокільський рух у краї.
Крім того, серед українського суспільства склався певний антимілітаристський комплекс. До цього спонукали i тяжка військова
служба в австрійській армії, i занедбане виховання суспільства в цьому напрямі. Як твердив К.Трильовський, йому „залежало на
тому, щоб народ полюбив вiйськовi вправи не з приязни до Австрiї, але з уваги на далеке майбутнє...”17.
Організаційний розвиток „Січей” від самого початку був динамічний. Сам К.Трильовський - дуже активний організатор - мав підтримку радикальної партії, яка, за підрахунками науковців, мала до 20 тисяч членів у своїх рядах18. Тому невдовзi зi Снятинщини,
де активними діячами були Дмитро Солянич, котрий повернувся зі служби в австрійській армії, та Іван Сандуляк, „Сiчi” поширилися
на Коломийський i Городенкiвський повіти, охопивши спочатку Покуття, а далi сiчовi кошi стали закладати в інших повітах Галичини
й Буковини19.
Хоч i опосередковано, до поширення „Сiчей” спричинилася й „Просвіта”, адже сама ідея січового товариства ґрунтувалася на
відновленні традицiй українського козацтва. Публікуючи твори українських письменникiв про наше героїчне минуле, „Просвiта”
сприяла вiдродженню козацького дуxу серед населення краю, а з особи Тараса Шевченка, його творчостi заxiдноукраїнськi просвiтяни витворили справжнiй культ20.
У «Січах» від самого початку панував демократичний дух: кожного члена старшини формально вибирали, але перед вибором усі
члени товариства перевіряли, чи він насправді виконує свої обов’язки. Певним чином «Січ» була подібна до народної міліції 21.

13
стор.

s
s
s
s
s 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ПРОТОНОТАРІЙ

стор. 13

14

s
s
s
s
s

стор.

Посилена увага до фізичного виховання молоді пояснювалась не тільки бажанням мати здорове покоління в майбутньому, але
й виховати майбутнього воїна для боротьби за відновлення української державності. Цю важливу ділянку роботи доводилося проводити приховано від австрійського уряду, використовуючи будь-яку для цього нагоду. Правда, це було характерним не тільки для
«Січі», а й для інших українських молодіжних товариств.
«Січі» були не лише протипожежними чи суто гімнастичними товариствами. Вони завжди мали на увазі передовсім культурне,
національне виховання своїх членів як оборонців прав людини 22. На думку В.Харитона, охорона села від пожеж була лише офіційним призначенням, насправді ж вони займались культурно-освітньою роботою з сільською молоддю, прищеплювали любов до
військової вправи через козацьке виховання, вправи з топірцями, фестивалі, марші23.
Зосередження на поширенні гімнастики (руханки) мало посідати важливе місце у діяльності кожного січового товариства. Саме
таким чином – через гімнастику, показові гімнастичні виступи – українське селянство прилучалося до громадського життя і переймало європейський досвід.
Як пише К.Трильовський у своїх спогадах, у справі відновлення історичної традиції прийшла на поміч народна словесність, народні пісні, в яких часто згадується про козаків. Для іменування керівників «Січі» використовувались козацькі назви: на чолі «Січі»
стояв кошовий, його заступником був осавул, а далі – писар, скарбник, обозний і чотири чотарі 24.
Серед практичних завдань, які ставило перед собою товариство, були такі, як поширення грамоти серед членів, створення
бібліотек, організація і постановка театральних вистав, закладення свого хору і оркестру, боротьба із пияцтвом і картярством, поширення кооперативної ідеї 25.
Найголовніші засади «Січей» - громадськість, рівність і товариськість (демократизм і республіканство)26. Січовики недарма називали один одного товаришами. Думка про рівність людей не допускає ніяких утисків одних над іншими: ані національних, соціальних, ані культурних чи релігійних.
«Січ» організовувала громадську силу демократичного, працюючого українства на твердих засадах, на таких самих, на яких
базувалася Запорозька Січ. Січовик відкидав усяку диктатуру над людьми, влада мала належати лише тим, кому надасть такі повноваження громада. «Січ» мала єднати працюючих селян, робітників і дрібних міщан в одне товариство, де була б любов і рівність.
Безумовно, соціалістичні ідеї радикальної партії мали значний вплив на січовиків.
Друга засада – соборність. Вона передбачала, що «Січ» є одна на всю Україну. Скрізь українці, де б вони не були – чи в Галичині,
чи на Кубані, а чи в Америці, — мають єднатися у своє братство.
Третя засада – це моральність, чесність, пошана своєї і чужої гідності. Як пише К.Коберський, «січовик має поборювати рабську
покірливість, хохлацьку нещирість, лаполизання і облудність. Січовик шанує того, хто своєю працею добуває собі хліб. Одначе він
вимагає людської пошани і до себе. Він шанує кожного чоловіка, але з огидою відвертається від тих панів і не-панів, які мають селянина і робітника за ніщо»27.
Обов’язком інтелігенції, яка була в «Січі», вважалася допомога з наукою менш освіченим товаришам.
Четверта засада – вільнодумність. Цей принцип передбачав, що кожен січовик має право вірити так, як він вважає за потрібне.
Віра – це справа сумління кожної людини. Січовики вважали, що стара Запорозька Січ і козацтво зробили велику помилку тому,
що змішали справу національну зі справою релігійною. Кожен січовик має бути проти усілякої релігійної боротьби, бо в «Січі» можуть бути люди різної релігійної приналежності, якщо вони демократи, республіканці і хочуть працювати для добра народу. «Січ»
- товариство світське і вільнодумне. Воно зобов’язане поширювати серед своїх членів чисту світську науку і не допускати обрядової
боротьби. Тому, власне, духовні особи не могли бути членами «Січі»28.
Важливу роль в утвердженні ідеологічних засад товариства, ідентифікації членів відігравали організаційні атрибути – прапори,
відзнаки, печатки, марки та однострої.
Одним із головних елементів січової символіки був прапор. Спочатку статут „Січі” не передбачав прапора для товариства. Це
було зумовлено ставленням владних структур до січової атрибутики. Проте К. Трильовський всіма можливими шляхами намагався
масово вводити у використання осередків організації „Січ” прапори. Достеменно невідомо, якою була кількість була січових прапорів, відомо, що використання їх січовими осередками було непоодиноким, а за намісника Галичини Міхала Бобжинського (19081913 рр.) стало явищем масовим29.
Щодо зовнішнього вигляду прапора, то його розмір повинен був становити 120х200 см30. З лицьового боку на малиновому полотнищі було зображення одного із видатних українських державних або громадсько-політичних діячів, наприклад, Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Тараса Шевченка або „руський” герб – „лев, що спирається на скелю”. Над зображенням напис „Січ в…” (замість крапок – назва місцевості). На зворотному боці хоругви була зображена
восьмикутна січова зірка, в середині якої дві руки в потиску тримали серп. Над зіркою написане гасло: «В єдності сила!”31. На держак хоругви над полотнищем під гострою посрібленою або позолоченою верхівкою прив’язували синьо-жовту стрічку з відповідним
вишиваним написом. Повітові січові отамани мали дбати про те, щоб зображення на прапорах товариств “Січ” їхніх повітів по змозі
не повторювалися й таким чином під час січових свят давали наче перегляд української історії32. Розповіді про українських діячів,
зображених на прапорах, були обов’язковими лекціями для членів товариства.
Значна частина зображень на січових прапорах виконувалася місцевими художниками-аматорами і не завжди була високої
мистецької вартості. Заможні осередки товариства “Січ” винаймали для цієї справи професійних художників. Починаючи з 1910 р.
повітові “Січі” використовували синьо-жовті прапори з малиновими стрічками33. Взагалі поєднання синього, жовтого та малинового
кольорів було надзвичайно характерним для початку ХХ ст. Це простежується на прикладі символіки таких пожежно-спортивних та
спортивних товариств як „Сокіл-Батько” та ін.
Цікавою була церемонія вручення прапорів. Прапор вручав на святкових зборах почесний вибраний «Січовий Батько», а почесна
«Січова Мати» пов’язувала січові стрічки. Кожен січовик «прирікав на козацькому звичаю» берегти його, після чого весь кіш проходив урочистим маршем біля прапора. Церемонію вручення прапора хорунжому закінчував січовий хор співом українського національного гімну «Ще не вмерла Україна». На урочистості пов’язані з посвяченням прапору, члени «Січі» запрошували представників
інших товариств та осередків, визначних громадсько-політичних та культурних діячів34.
Кожен січовик мав дерев’яний топірець, а на капелюсі — червоне перо із січовою металевою зорею. Власне зоря мала вісім
кінців, по її середині дві руки тримали серп – символ селянських робочих рук. По обидва боки серпа були в металі витиснені букви
Р.П. (Радикальна партія), згодом в деяких повітах ці букви змінено на У.С.С., тобто Український Січовий Союз35.
На печатках товариства використовували січову емблему в різних варіантах. Перший варіант – дві руки в потиску, які тримають
серп, він був на печатці Головного січового комітету. Другий – те ж саме зображення, але вже з восьмипроменевою зіркою, — використовувався на печатках осередків товариств «Січ»36.
Великого поширення в товаристві «Січ» набули січові марки, випущені радикальною партією з метою зібрання коштів на організаційні потреби. Марки використовували у повсякденній роботі січової організації: для написання листів, при оформленні документації. Також рекомендувалося їх застосовувати на одностроях. Зокрема, парубки наклеювати їх на стяжки для капелюхів,
дівчата носили з квітками на голові. На марках розмірам 17х23 мм було зображено українських громадсько-політичних діячів та
національних героїв, таких як М. Павлик, М. Драгоманов, Т. Шевченко, та січову емблему37.
стор. 15

s
s
s
s
s

стор. 14

Важливою відзнакою січовиків був однострій. Спочатку чітко розроблених одностроїв не було. З весни 1910 р. у «Січах» заведено однострої для тих осередків, які не мали національних строїв, особливо для міських осередків. В однострій входили: широкі
синьо-сірі штани, заправлені у чоботи, така ж чимерка з червоними закаврашами, вишивана червоними шнурами на зразок гуцульських візерунків. Також невід’ємними елементами однострою були вишивана сорочка і темно-синій пояс, такої ж ширини, як
і лента. На голову січовики одягали чорну суконну шапку з червоним шликом, який носили на лівий бік. Спереду шапки січовою
зіркою кріпилося червоне перо. До 1912 р. члени товариств «Січ» мали не чорну, а сіру шапку. Однак її могли застосовувати разом
з чорною38.
Будь-які святкування та виступи українських січовиків супроводжувалися виконанням Січового Маршу «Гей! Там на горі «Січ»
іде!», який написав К. Трильовський. Окрім того, обов’язковим було виконання українського національного гімну «Ще не вмерла
Україна». Декілька пісень, де згадувалася січова символіка, написав К. Трильовський39.
Таким чином, можна стверджувати, що січова ідеологія мала яскраво виражений національний характер, посилений соціалістичними та радикальними впливами в гаслах товариства, деяких особливостях символіки.
Поширення засадничих ідей січового руху серед широких верств народу відіграло важливу роль в утвердженні національної
самосвідомості, громадянській активності та й у творенні українського національного руху.
У цілому і тіловиховна, і культурно-просвітницька робота повинні були в кінцевому результаті сформувати в української молоді
такі риси, як національна свідомість, розуміння свого обов’язку перед Україною, фізичну досконалість, дисциплінованість, готовність до самопожертви.

Список використаної літератури:

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

Трофим’як Б.Є. Фізичне виховання… С.101. 

39.

ПРОТОНОТАРІЙ

1.
Леник В. Українська організована молодь (молодечі організації від початків до 1914 р.) – Мюнхен; Львів, 1994. – 181с.
2.
Гнатевич Б. Українські Січові Стрільці// Історія українського війська. – Львів: Світ, 1992. – С.293-461.
3.
Трофим’як Б.Є. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років ХІХ ст. до 1939 р.) – К.: ІЗМН,
1997. - 424 с.
4.
Андрухів І. Західноукраїнські молодіжні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луг» – Івано-Франківськ, 1992. – 80 c.
5.
Вацеба О. Нариси з історії спортивного руху в Західній Україні – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997. – 232 с.
6.
Лазарович М. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба – Тернопіль: Джура, 2005. – 592 с.
7.
Сова А. Символіка українського пожежно-спортивного товариства “Січ”: ґенеза та історія // Центр досліджень визвольного
руху //http://www.cdvr.org.ua/uvr.php?nomer=5&roz=14
8.
Шраб’юк П. Михайло Павлик i радикальна партія: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук - Львів, 1994. – С.12.
9.
“Сокіл-Батько”: спортивно-руханкове товариство у Львові: Альманах, 1894-1994. – Львів: РВО “Основа”, 1996. – С.28.
10.
Мixновський М. Самостiйна Україна: Програма Революційної Української Партiї iз 1900 року - Лондон, 1967. - С.14.
11.
Трильовський К. З мого життя.../ Трильовський К. // Гей, там на горі «Січ» iде!..: Пропам’ятна книга «Січей» / Зiбрав й упоряд. П.Трильовський. - Едмонтон, 1965. - С. 16.
12.
Харитон В. Дмитро Солянич біля витоків січового руху// Історія. Ч.2.: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2004.
– С.260.
13.
Трильовський К. Там само. С. 16.
14.
Трофим’як Б.Є. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років ХІХ ст. до 1939 р.) – К.: ІЗМН,
1997. – С.91.
15.
Леник В. Українська організована молодь (молодечі організації від початків до 1914 р.) – Мюнхен; Львів, 1994. – С.109.
16.
ДАТО. Ф.231. Тернопільське воєводське управління, м.Тернопіль. Оп.1. Спр.156. Устав украинского националистического товарищества «Сич», заявления руководителей о регистрации устава и переписка с Бережанським поветовым староством и
львовским воеводским управленим о возобновлении его деятельности в с.саранчуках Бережанського повета. – С.2 зв.
17.
Трильовський К. Там само. С. 19.
18.
Шраб’юк П. Михайло Павлик i радикальна партія: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук - Львів, 1994. – С.9.
19.
Харитон В. Дмитро Солянич біля витоків січового руху// Історія. Ч.2.: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2004.
– С.260.
20.
Якимович Б. Співпраця «Просвіти» з галицькими парамiлiтарними організаціями // Mappa mundi: Збірник наукових праць
на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-рiччя. - Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. - С.712.
21.
Трофим’як Б.Є. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з початку 30-х років ХІХ ст. до 1939 р.)/ Трофим’як
Б.Є. – К.: ІЗМН, 1997. – С.99.
22.
Гей, там на горі «Січ» іде!..: Пропам’ятна книга «Січей» /Зiбрав й упоряд. П.Трильовський. – Київ: ВІПОЛ, 1993. – С.92.
23.
Харитон В. Дмитро Солянич біля витоків січового руху// Історія. Ч.2.: Збірник наукових статей. – Чернівці: Рута, 2004.
– С.259.
24.
Трильовський К. Там само. С. 14.
25.
Трофим’як Б.Є. Гімнастично-спортивні організації у національно-визвольному русі Галичини (друга половина ХІХ ст. – перша половина ХХ ст.) – Тернопіль: Економічна думка, 2001. – С.94.
26.
Коберський К. Дух „Січі”/ Коберський К. // Гей, там на горi «Сiч» iде!..: Пропам’ятна книга «Сiчей» / Зiбрав й упоряд. П.Трильовський. - Едмонтон, 1965. – С.92.
27.
Коберський К. Там само. С.93.
28.
Трофим’як Б.Є. Фізичне виховання… Там само. С.99.
29.
Сова А. Символіка українського пожежно-спортивного товариства “Січ”: ґенеза та історія// Центр досліджень визвольного
руху //http://www.cdvr.org.ua/uvr.php?nomer=5&roz=14
30.
Там само. С.3.
31.
Андрухів І. Західноукраїнські молодіжні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт», «Луг» – Івано-Франківськ, 1992. – С.34.
32.
Сова А. Там само. С.3.
33.
Там само. С.3.
34.
Андрухів І. Там само. С.34.
35.
Трильовський К. С.15.
36.
Сова А. Актуальні питання вивчення// Український визвольний рух. – Львів, 2007. - №9. – С.175.
37.
Там само. С.160.
38.
Андрухів І. С.34.

15
стор.

Ця рубрика покликана висвітлювати актуальні і так звані «вічні» питання літературознавства і
теорії літератури. Сьогодні в «точці кипіння» обговорюємо тему «Що таке поезія?».
ПОЭЗИЯ ж. изящество в письменности; все художественное, духовно и нравственно прекрасное, выраженное
словами, и притом более мерною речью. Поэзией, отвлеченно, зовут изящество, красоту, как свойство, качество,
не выраженное на словах, и самое творчество, способность, дар отрешаться от насущного, возноситься мечтою,
воображеньем в высшие пределы, создавая первообразы красоты; наконец зовут поэзией самые сочиненья,
писанья этого рода и придуманные для сего правила: стихи, стихотворения и науку стихотворства. Одни считали
поэзию рабским подражаньем природе; другие- видениями из духовного Мира; третьи видят в ней соединенье
добра (любви) и истины. Поэт м. пиита, человек, одаренный природою способностью чувствовать, сознавать
поэзию и передавать ее словами, творить изящное; стихотворец. Поэтичный, -ческий, относящ. к поэзии, ее
содержащий; изящный.
В.И.Даль
ПОЕЗІЯ, -ї, ж. 1. тільки одн. Словесна художня творчість; мистецтво художнього відображення дійсності в
словесних образах. 2. Твори, написані віршами, ритмізованою мовою; прот. проза. // Сукупність віршованих творів
якого-небудь народу, епохи, суспільної групи і т. ін. // Художня творчість якого-небудь поета, групи поетів під кутом
зору її особливостей, характерних ознак. 3. Окремий твір, написаний ритмізованою мовою; вірш. 4. перен. Щонебудь прекрасне, величне, піднесене, що глибоко впливає на почуття, уяву. Поезія танцю. // Взагалі що-небудь
таке, що хвилює, діє на уяву. 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ТОЧКА КИПІННЯ

ЯКЩО ПОЕТ – ТО ВЖЕ ВІД НАРОДЖЕННЯ…
І НАЗАВЖДИ…

16

— З чого ви почалися як поет? Що
для поета є життєво необхідним,
аби розвиватися?

Поет, мені здається, не
починається з чогось. Якщо поет
– то вже від народження, від першого
крику, від першого болю, що виникає
при усвідомленні цього смішного
мурашиного світу, в якому всі
кудись спішать, метушаться, а життя
проходить поруч...

s
s
s
s
s

стор.

Оксана Ярославівна Пухонська
в 2006 році вступила до
Національного університету
«Острозька академія» на
спеціальність «Літературна
творчість». Учасник Всеукраїнської
наради молодих літераторів
2007 року в м. Ірпінь. Дипломант
Міжнародного конкурсу
«Гранослов» (2007).
Така бурхлива поява на
літературному горизонті нової
зірки не могла не викликати
дискусій у літературному «небі».
Ми поспілкувалися з Оксаною
Пухонською на теми минущого
й вічного, України, а радше
української літератури. Погляд
поета на довколишній світ завжди
цікавий, тож пропонуємо читачам
ознайомитися з нижченаведеним
інтерв’ю.

стор. 17

s
s
s
s
s

стор. 16

ТОЧКА КИПІННЯ 

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

Таким чином, звичайно, можна стверджувати, що
поетами народжуються всі, але ж не всі виживають. Я, на
щастя, вижила: чи то завдяки вихованню батьків, чи то
через виховання природи - гарячих, глибоких галицьких
лісів. А тому тепер залишається єдине – сповідувати
чесно призначений шлях, який пролягає через глибокі
нетрі закомп’ютеризованого сучасся, де зоставатися
людиною, а не роботом все важче і важче. Але, мені
здається, що для поета це чи не найкращий гарт.
А для саморозвитку будь-якому поету потрібне
усвідомлення своєї самодостатності, незаангажованість
і... повітря чисте, яке ніхто не псує. Але, напевно в такому
випадку важко було би бути поетом, бо якщо немає
опору, то немає і потреби йому протистояти, а характер
митця проявляється саме у бунті і болі...
— Роль Ігоря Павлюка у вашому житті: злий ангел
чи добрий демон? Можливо, ототожните його з іншим
міфічним персонажем?
— Ігор Павлюк – це, як на мене, чи не найсамодостатніший
автор на фронті сучасної української поезії (якщо,
звичайно, такий фронт є). Він чи не єдиний із відомих
мені, хто не піддається на всякі підленькі приманки і
залишається Ігорем Павлюком принаймні в поезії. Не
приховаю того, що в житті моєму він відіграв важливу
роль наставника, бо три роки тому взяв за руку і вивів
на широке поле творчості, на якому не просто, і дав
зрозуміти правильний напрямок руху. А тому для мене
особисто він збувся двічі: і як поет, і як вчитель, школа
якого не терпить ні фальші, ні сучасного пінопласту,
бо засадами своїми має природу і вміння перемагати.
Шкода, звичайно, що не всім дано це зрозуміти, бо
навіть держава (якщо її можна вважати державою, про
країну – окрема тема), чи точніше ті, хто нібито стоїть за
її кермом, не бачать чи не хочуть бачити справжніх своїх
героїв, які, не зважаючи на смішне кризове безчасся,
все-таки існують! Принаймні в літературі – точно.
Ототожнювати
Ігоря
Павлюка
з
міфічними
персонажами не наважуся, бо насправді не це важливо.
Якщо він продовжуватиме творення свого міфу у тому ж
дусі, в якому працює, то не сумніваюся, що прийдешні
покоління назвуть його автентичне ім’я.
— Перша Ваша книга: Як? Коли? Наскільки
успішно?
— Давайте краще говоритимем про першу справжню
для мене книгу поезій, маю на увазі «Крізь вени Всесвіту»,
яка вийшла минулого року в Тернополі. До неї, звичайно,
були проби пера, які закладали основу фундаменту
мого поетичного світогляду. Але коли будуємо будинок,
то насправді не показуємо, що ми туди (у фундамент)
кладемо, головне, аби міцним був. Так ось, саме «Крізь вени
Всесвіту» вважаю своїм першим криком, який знайшов
глибоке відлуння для мене особисто. Не можу ще сказати,
наскільки успішно, але відгуки були неоднозначними:
дехто говорив про відкриття для себе справжньої поезії,
дехто – про відкриття себе через мою поезію, дехто
звинувачував у традиціоналізмі, павлюківщині і, як на мене,
досить справедливо, недоречному гонінні за красивими
словами в той час, коли справжня суть ховається між
рядками віршів. Але так чи інакше, такий контраст відгуків
дає можливість побачити свої досягнення і прорахунки і

зробити певні висновки.
— Розкажіть про найбільш експресивний, найбільш
екстремальний виступ перед аудиторією.
Виступів насправді було надзвичайно багато і про
кожен із них можна сказати щось особливе. Публіка
завжди ставилась до мене щиро, а відтак давала надію
на потрібність слова у період комунікативно-технічного
прогресу. Найекспресивнішим, мабуть, був виступ
у переповненій залі Тернопільського Національного
педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Більш щирої
і веселої публіки я ще не бачила. То є справді про що
згадувати, особливо, коли до мене, тоді ще «неокниженої»,
після виступу масово підходили студенти, аби купити
книжку. І коли дізнавалися, що не маю, то приносили
конспекти, блокноти, листочки для афтографів. Чесно
сказати, мені було незручно, тому що насправді всі вони
такі ж, як і я, і мені шалено хотілося б краще зустрітися з
ними не у лекційній залі, а десь над милим тернопільським
ставом, де всі були б на рівних правах, при ватрі під гітару
читати навзаєм вірші... А приємно було не від хвилинної
слави, а від розуміння того, що молоді все-таки хочеться
свіжого слова, не кабачного, не постмодернозатехнізова
ного, а саме свіжого.
Щодо екстремальних виступів, то їх теж було чимало,
говорити про деякі з них – це все одно, що зайти за
куліси театру під час вистави. Але яскраво запам’ятався
випадок, коли на презентації літературного альманаху
«Пектораль» у Національній спілці письменників у Києві,
перед високошанованою письменницькою аудиторією
ні сіло ні впало мені дали слово. Вперше в житті я не
знала, що сказати: слова перелякалися більше за мене
- повтікали. Врятували, як завжди, вірші, останній з яких,
я все-таки забула десь після другого рядка. Після того
виступу не боюсь виходити ні на яку публіку. Певно,
загартувало. Ще один цікавий випадок був тоді, коли
довелось виступати перед аудиторією, в якій сиділа
всього одна людина, через дезінформацію. Але виступати
все-таки довелось за повною програмою, тому що треба
було відзняти відеоролик. Отако.
— Як публіка сприймає Ваші вірші? А як ви реагуєте
на критику (враховуючи, що вона буває різна: і
дружня, й недоброзичлива)?
Не можу говорити з такою впевненістю про читача,
але слухач сприймає мої вірші направду добре, навіть
більш ніж добре. Тут вагому роль відіграє не просто зміст
вірша, а те, наскільки щиро ти його подаси. А слухач, він
надзвичайно чутливий, він не потерпить фальші, тому
все має бути щиро й емоційно.
Щодо критики, то скажу, що я її сприймаю. В кожній
критиці є частка правди — навіть у недоброзичливій.
Але, окрім цього, є ще і внутрішнє відчуття, яке дає
право погоджуватись чи не погоджуватися з критикою,
те відчуття, яке в основі віршостворення. А воно не дає
схибити у сприйнятті думок, порад. На основі цього роблю
висновки. Хоча зараз я часто прислухаюсь до критики своїх
творів, бо мені все-таки є ще у чому вдосконалюватись.
— Що плануєте на майбутнє?
— Не люблю планувати. Я взагалі спонтанна людина
— як у житті, так і у творчості. Хоча з упевненістю можу
сказати, що від літератури не відступлю точно. Це моя
стихія, а тому чекати до свого моря погоди не маю
права... Єдине, що можу сказати зараз – це те, що чекаю
виходу у світ наступної книги поезій.

17
стор.

АНИ
АВТОГРАФ ВІД ОКС

ПУХОНСЬКОЇ

Тернопіль – Київ… Час такий глибокий,
Такий, як кров, як сльози у Дніпрі…
І чай у чашці стигне… Спіє, доки
Не виспіє, як дві тугі зорі.

*
Сльотаво надворі. А в серці… А в серці – тепло,
І вечір росте, як трава – із глибин землі.
Так самозаглиблено й голосно тиша терпне,
Що аж до душі високосно якось мені.

Мені ж – як вітру – калиново й струнно
Кохається, живеться за усіх…
І тихо-тихо дзвоновим відлунням
Сміється місто… в жилах терпне сік

Півсвіту об’їду, пройду крізь вогонь і воду,
Надивлюсь на все повне грації і краси…
Хай людство хворіє на себе комфортно й модно,
А я лікуватиму душу дощем простим.

Землі, солоний і високий.
Задумані дерева. Відстань – мить.
Тернопіль – Київ… Час такий глибокий…
Вже не болить.

І річка сумна, наче кров, у мені тектиме,
Навчусь поважати самотність свою… чиюсь.
Сльотаво… Вечірньо… І навіть якось інтимно…
Я не боюсь… 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ТОЧКА КИПІННЯ

*
Це ж буває така любов…
Чи любов все-таки буває?
Виростає душа з основ,
Аж з основ наших тіл виростає…

18
стор.

*
Іти вечірніми вулицями
За руку з часом,
З яким розминулися,
Чути, як падає сніг…
Гріх…
Ні, не треба, не треба слів.
Він навис над моєю долею
Мовчимо невигойні, грішні…
І до серця невтомно тулиться.
Як вітри гомінких степів
А із сумних ліхтарів
Такі пристрасні, що аж втішно…
Сиплеться золото:
Ніжно, крилато, придумано,
Ми у когось крадем себе
Срібно-вишневими думами,
І даруєм собі ж, як пісню…
Молодо…
Рветься серце углиб небес,
Падає з неба, щоб снитися
Бо у грудях… у грудях тісно…
І розлучитися
З часом, з яким розминулися
Поетичне, як ніч, вино…
У невагомості простору…
Нам до ранку, а далі… далі…
ПроЦе не сон, це таки було…
СтоДо розплати як до печалі.
Ру…
…Чути, як падає сніг…
Завтра люди нові… світи,
Сміх,
Другий космос і другий… друга…
Що ген корінням із вічності.
Я – не я, ми… І ти – не ти,
Грішності! Ще вип’ю грішності!
Тільки та ж віковічна туга.
Солодко…
Може, помру для життя,
Нам болить полинова кров
Для подальшого…
Недопитим вином і чаєм…
Жити без фальші би.
А буває така любов,
Сніг…
Хай на мить, але все ж буває…
Небо збуриться…
*
Вечір іде по вулиці
Взяти небо в глибокі-глибокі свої обійми,
За руку з часом,
Вмити ніжність ножову сльозами святих долонь…
З яким… розминулися.
Між серцями на відстані зоряно-кровні війни,
І летять журавлі на купальський гіркий вогонь.
*
Я весною тебе назбирала у диких росах...,
Побути самій, щоб очистити душу від вірусів
Воскресали у венах осінні мої дощі.
Інтернетно-планетного бруду вселенських зайд,
Білі ангели в пазухах тишу полинну носять
І повірити в пісню, коли ні у що не віриться,
У космічній безодні сумної, як ми, душі.
І воскреснути болем… І мертво ловити кайф…
Перебути цей біль, щоб звільнитись якось від совісті,
Обезсмертити тиху самотність у надрах сил…
Людство – це не найгірше, - це просто такі умовності.
Через них йдем у себе збирати космічний пил…

ОЛЕГ ЧОРНИЙ

СЛОВО ПРО ВІРШІ РОМАНА РОМАНЮКА

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

Знов калина пішла в калінкі.
Знову піють півні на ідиш.
(“Підспіви” І)
Дні стали схожі, як гріх на гріх.
Доля, як матінка, б‘є і схлипує.
(“Підспіви” ІІ)
Радість: Бог народивсь, росте
І готує до цвяхів руки.
І рефреном:
Радуйся!
Ой-й!
(“Підспіви” ІV)
Так, наше покоління
допоможе розіп‘яти пам‘ять “щоб...
воскресла” (“Дужі крани, немов 

“Всяк, хто зрадив” – камінець у город тих, кого не
хвилювала незалежність рідної країни. Та, попри це,
Україна
Та не вмираЄ!
Трагедію нашого покоління розкриває автор
у поезії “Снігом щастя Бог побілив”, бо й щастя в
нас – “гаддя некаране”. Але ми не будемо чекати
манни з неба, хоч “Сніг і манна на колір схожі!”, ми
поспішимо жити, і якось гірко від усвідомлення того,
що “Вже шістнадцяту зиму намарне!” – й ні котеджа,
ні автомобіля, ні дачі...
Ми так поспішаємо жити, що аж знаходимо в
житті новий зміст (“Ледь іронічний вітер”):
В очі дороги налито,
В думи ліричні – змісту...
Романові Романюку як поету і як людині
муляють реалії сьогодення, особливо – поява
нових білих плям у нашій старій історичній пам‘яті.
Гротескних рис наше забуття набуває в циклі
“Підспіви”, де рефреном відлунюють немов добре
забуті чи перекручені уривки пісень, і ці риторичні
(істеричні?) фігури неначе докоряють читачеві: як
же ти міг забути таке рідне, таке знайоме – пісню?
Слід віддати автору належне: гротескні гримаси
буденщини зображені скупо, але афористично:

хрести”). І хоч береги ще поки не відродженого
народного духу закуті у штучні кайдани, але “заведе
ще Дніпро стокаялим” (“Береги обійняли в мури”).
І тоді відродиться Україна (а може, добити її, щоби
швидше воскресла?).
“На помості міського театру” очима стороннього
глядача ліричний суб‘єкт подає сюжет: “прокавлений
і самотній” поет
декламує Поету Нагірному
щось, від себе радо відірване.
Та наприкінці ліричний суб‘єкт зраджує себе
радісним вигуком: “Ми пили з Богом каву!” Після двох
сенсожиттєвих для поета актів – творення і першого
прочитування – настає солодке творче затишшя: “Ми
із Богом мовчали”.
У вірші “Часом миліший за солодощі” автор
поетизує березовий сік. Кому хоч раз доводилося
куштувати таку смакоту, вже ніколи цього не забуде.
Читач цим віршем посмакує не менше: і дактилічною
ритмікою, і вишуканим римуванням, навіть гірчинкою
в кінці, неначе від смаженого ячменю, яким
традиційно заправляють березовий сік.
“Київ-Пасажирський” – сучасна варіація
Екклезіастового “все на світі суєта, суєта суєт”. Саме
в цій поезії ДЕТАЛЬ доростає до свого найповнішого
вияву – символу (“таночок племен алжирських”) та
афористичної простоти:
Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна-хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стаханівці й ледарі.
Верлібр “Вбили день!” вражає глобальним
переосмисленням теми вбитого часу так, що
хочеться цитувати кожну фразу. Все на світі
воскресає, навіть “душа дня”, і це є частиною
Великого Колообігу життя.
Трагедія особистого змальована в верлібрах
“Любов не дарує тобі музи?” й “Вийшов чоловік
ниву жати”. Але ця трагедія настільки типова, що
ця типовість виходить на рівень загальнолюдської
проблематики. “Розбилося щось, розлетілось на
друзки!” – бідкається автор, змальовуючи ситуацію
типу “буря в склянці води”. При цьому спочатку
подає не власну рефлексію пережитого, а реакцію
оточуючих:
Всміхаючись, люд доїдає закуски.
“А чого ж ти, поете, від цього люду очікував?”
– мимоволі вирветься в читача. – “що люд відірветься
від їжі і кинеться обтрушувати від пилу і склеювати
твоє – ох-ох-ох-ох!!! – розбите серце?”
Не слід поки що казати, що здобуде
українська література іменем Романа Романюка. Час
ще не прийшов. Але слід сказати, що вона втратить.
А втратить вона багато – чуйне серце, пильний
погляд, допитливий і здатний до філософського
узагальнення розум. А це, повірте, немало.

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

Роман Романюк – типовий представник
свого покоління, що спиналося на ноги
в час Беззаконня. Він – свідок його
великих бід і маленьких радощів. У його
світогляді постмодернізм реінкарнується,
вкорінюється в національний ґрунт і
тим реабілітує себе в очах провінційних
письменників. Досліджуючи стиль
Романа Романюка, виявляємо сплав
експресіонізму і традиційної образності,
помітно й наполегливу, титанічну працю
над словом. “Плужник – мій улюблений
поет! Особливо – ранній!” – зізнається
Роман. А в одній із поезій каже: “Я не маю
блакитної крові”.

19
стор.

ТРЕТІЙ «АПОКРИФ»,
або ЯК ЛАМАЛИСЯ НАШІ СЕРЦЯ 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

(про вірші Романа Романюка
та його презентацію)

ПІДСПІВИ ТА ІНШЕ
ВЕЧЕРЯ
Бутерброд з ковбасою, Павлюк – із пам’яті…
Ми вечеряєм з Дишкантом біля Дніпра.
Он праворуч Володимирові Святому пам’ятник,
І ні жінки, ні відьми – лиса гора.
Під святий, як спасіння, чайок із термоса
України шукали у Києві – де там!
На Дніпрову глибінь мовчки душами сперлися
Й гордо мерзнемо вдвох, як належить поетам.
*
Чому зі мною не говорять зорі?
Завжди бояться відкриватись дужі…
Згубилась муза в далі неозорій.
Мені самому сумно і задушно.
В безмов’ї неба заховалась Ти
Зорею на далекім Оріоні.
Чекаю у полоні самоти,
Що зірвешся, впадеш в мої долоні.
Вже й груша безсоромно роздяглась,
І сум, як дятел, кров’ю б’є по скронях.
Не спалахнула Ти…
Не здійнялась…
Не прилетіла…
Холод у долонях…
*
Жінко, залишся… прошу, залишся такою ж:
Часткою світлою в чорносумному мені.
Скільки дурниць через тебе, для тебе накоїв уже.
Скільки ще ні.
Жінко осіння з очима над все більшими.
Тиха, як небо вечора, на зорі нахромлене.
Я твої болі злічу хіба хворими віршами?..
Бери споживай – тіло за тебе преломлюю.
Жінко, залишся… лишися для мене образом…
В цьому поході на гору тілом тобі не статись.
З чола зітри, прошу, кров мою й біль мій разом…
Хочу іще раз уздріти тебе перед стацією*.
*
* *
На помості міського театру
Розігрався цікавий сюжет.
У будинку на розі
Двох закоханих вулиць,
Де двірник із мітлою в дуеті
Виховання вади маскує,
У кімнаті завзятий поет,
Весь прокавлений і самотній,
Декламує Поету Нагірному
Щось від себе радо відірване.
В небі сяє аншлаг.
- Геніально!
Ще ніхто не збирав таку залу:
Ми пили з Богом каву!
................................................
Ми із Богом мовчали.

s
s
s
s
s

20
стор.

Нещодавно в Національному університеті «Острозька
академія» відбулася презентація збірки поезій Романа
Романюка «Усміхнений Єремія», яка вийшла в Луцькому
видавництві «Твердиня» цього року. На 52 сторінках
розміщені досить-такі відверті, філігранні, класичні вірші
молодої української поезії, отож присутні на презентації знані
українські письменники з’ясовували ґенезу поетичного стилю
Романа Романюка.
Завідувач кафедри української філології Анатолій
Олександрович Криловець у своєму виступі досить
компліментарно оцінив поезію автора, сказавши, що вона
навіює гарний настрій. А також зазначив, що в ній струмує
запозичена від Ірванця настроєвість.
Ці слова викликали гостре заперечення у відомого бу-бабіста Олександра Ірванця, який об’їздив стільки світу, що його
впирає по жизні дедалі менше речей:
- Я вважаю, що моя поезія не перетинається з
Романюковою ані тематично, ані якось іще. Якби я був
Романом, то назвав би збірку «Усміхнений пророк Роман»
або «Чого шкіриться Єремія». Взагалі-то за поглядами на
життя я песиміст, завдяки чому маю можливість зазнавати
хороших розчарувань. Вірш, якого Роман Романюк
прочитав під час нашого першого знайомства, мене не
впер. Але потім я радісно зустрів презентацію антології
«Літпошта» й побачив, що він цікавий і добрий поет.
З Ірванцем охоче погодилися всі присутні в залі, бо
знали: сперечатися з відомим і знаним письменником – собі
дорожче. Затим слово взяв проректор Острозької академії
Петро Кралюк, який ґрунтовно поділяє поетів на два види:
на грунтівців (ці пишуть, дотримуючись красивої форми, й
притому зовсім не звертаючи уваги на зміст, і дуже складні
в побуті та спілкуванні) і гарантівців, які пишуть темні вірші,
але в житті є хорошими людьми. Петро Михайлович так і
не повідомили, до якого з видів поетів зараховують Романа
Романюка, але побажали йому словами Леніна: «Учитись,
учитись і ще раз учитись…».
Ось така була презентація. Так ламалися наші серця.
До речі, студенти Національного університету
«Острозька академія» знають Романа Романюка не
тільки як активіста, талановитого організатора всіляких
поетичних читань і різноманітних громадських заходів.
Він є членом чотиричленного робітничо-селянського
літературно-екстремістського союзу творчої потенції імені
Зої Космодем’янської і Валі Котика «Плита». Як сказала
б відомий літературознавець Тамара Гундорова, Роман
Романюк є особистістю, яка реконструює позосталі форми
соцреалістичного кітчу.
З-поміж письменників, які бувають у стінах Острозької
академії, реконструкцією соцреалістичного кітчу систематично
і послідовно займаються Олександр Ірванець та Петро
Кралюк. Останній навіть видав книги під назвою «Апокриф»
і «Апокриф-2», у яких цинічно й відверто (чи: відверто й
цинічно) йдеться про… побудову розвинутого соціалізму й
шлях до світлого майбутнього. А втім, самі прочитаєте.
Дивно, що, маючи такого наставника, Роман Романюк не
назвав свою книгу «Апокриф-3». Можливо, далася взнаки
крайня індивідуалізація, якої зазнають усі поети після
написання хоча б одного віршика: вони перестають слухати
голосу «згори» - голосу керівника. І самого керівника теж
перестають слухатися. Керівників також слід поділити на два
види: одні вимагають безумовного послуху від підлеглих, інші
іноді продукують мудрі рішення. Але ми нікому не скажемо, до
котрих належить Петро Кралюк.
А втім, Роман Романюк написав СВІЙ «Апокриф»,
включивши до нього «три десятки віршів». На презентації
юний поет сумно пожартував: «Євген Маланюк вкрав у мене
ідею циклу віршів про любов». Він так пояснив вибір назви
своєї поетичної збірки:
- Я відчуваю тотожність із ліричним героєм своєї збірки,
адже гостро переживаю й оплакую те, що неминуче. Мені
Єремію по-людськи шкода, адже він ще посміхається, але
відчуття чорного підходить. Думаю, аби почати плакати,
треба спершу навчитися сміятися. І як же гарно сміявся
Єремія!
За матеріалами інтернет-видань

РОМАН РОМАНЮК

стор. 21

* Стація – одне з 12 місць зупинки дорогою до Голгофи

* * *
Ти не прийдеш. Та я вже й не чекаю.
Читаю Плужникову лірику до чаю.
Яке ж насправді це життя чудне:
Не знаючи, чи любиш ти мене,
У незнайомця відповідь шукаю.

*
* *
Часом миліший за солодощі
Чистий березовий сік,
Що під весняне соло дощів
Нишком із дому втік.
І весняними ранками,
Лінощам втерши носи,
Я трьохлітровими банками
Березень в хату носив.
Як же ж радість росла
В наших очицях маленьких,
Як весняного диво-посла
Крапельки хлюпали в жменьки.
І виступали берези за мир –
Подруги мами Терези.
Тільки не знали збентежені ми:
Радість та – сльози берези.

* * *
Ти вже далека, як комета,
хоч не пройшла іще й півметра.
Як маятник, каблучок
відмірює від мене крок:
Цок... Цок...
Як в домовину цвяхи,
ці твої каблуки.
Як „Реквієм”, їх перестук:
стук... стук...
- Куди ти? у відповідь каблучок
виводить фатальне:
- Цок... Цок...

Дайте без болю дихати.
Дайте клапоть землі
Так, щоб сади, хати,
Діти малі...
Душ чистоти і щирості,
Як в немовлят.
Дайте нам просто вирости
До журавля.
Дайте небес безмірності
Краплі із три.
З духу печаль покірності,
Часе, зітри.
В світі гнилого спокою,
Хаосу й крикунів
Дайте сягти високості
Долі мені.

Сидимо тут, неначе у блендері:
Казна хто впереміш з казна-чим.
Все тут разом: нікчемність і чин.
Вперемішку стахановці й ледарі.

s
s
s
s
s

На Волині десь буду вранці я,
Та згадаю таночок алжирський.
Нас усіх тут єднала станція
Київ-Пасажирський.

33028, м. Рівне, а/с 237

Хтось навушникам мимрить вдогоду,
Я читаю, хтось светрик плете,
Десь за спиною лають погоду,
Всі окремо. Всі різні. Проте

Усе далі, в небо усе вище
праця піднесла женця
і спів.
............................................
Троє славних дужих косарів
йшли.
Подивились – видиво убоге:
жне каліка однорукий ниву,
а дівча знесилене співає.
„Чи ж у Бога
серця немає?”
Переглянулися. Узялись.
За чверть години
розцвіла на полі квітка,
а дівча „віночок” покотило.
Посміхнулись косарі.
Пішли.
Жнець стоїть – душа упала...
й плаче,
бо ж ніхто не знав,
ніхто не бачив
(власна гордість очі всім покрила):
у каліки, що напнувсь струною,
розправлялись
в праці за спиною
крила.

Черевики із „Львіввзутєвфаб”,
Капелюшок „маде ін Франція”,
Спів молільників, крики нахаб –
Танець станції.

* * *
Вийшов чоловік ниву жати.
Що із того, що рука одна?
Помаленьку кладе снопці,
наче кіски крихітки-доньки,
яка біля татка усе ходить
та співає журно зажинкових.

(0362) 45-14-06

Мозок вперто долає фрустрацію
Під таночок племен алжирських,
Що туристи втяли на станції
Київ-Пасажирський.

* * *
Любов не дарує тобі музи?
Та ти не перший, хто розчарувався.
Ти не другий, хто не любив.
Ти навіть не третій, кого не любили...
Ти просто один із мільярдів
в історії нещасних,
залишених,
обдурених
долею і...
любов’ю.
Не варто побиватись:
люди віками чекали,
шукали...
і не знаходили.
Ти не перший.
Як прикро, що ти не останній... 

Київ-Пасажирський

Із рани, сяючи, вилітає
Душа дня.
Вона поспішає лягти росою на траву,
Щоб відпочити.
Завтра ж до великої справи...
воскресати.

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

*
* *
Розмови довго слухав ці.
І зрозумів,
Що... не зумів:
У серці зайнято,
як в слухавці...
*
* *
Я ж не прошу осанн,
Слави чи нагород.
Я ж не кричу для посад:
„Слався народ!”

* * *
Вбили день!
Хтось поцілив в нього
змарнованим часом
у самісінький вечір.
В дня темніє в очах.
Хтось розвішав над ще живим
жалобні вінки галок.
Кров заходу...

стор. 22

21
стор.

s
s
s
s
s

стор. 21

* * *
Ледь іронічний вітер
В грудях колише місто.
В очі дороги налито,
В думи ліричні – змісту.
Ніжність ретроспективна
Тижнів сучасних варта.
Ніжність – субстанта дивна,
Як «пусто-пусто» в картах.
Порух який, чи спогад,
Небо із «аж тоді-то»
Змушують навіть Бога
Вірити в Афродіту.
* * *
Дужі крани, немов хрести,
Із усіх боків нависли.
Це на них розпинати йдуть
Історичне обличчя міста.

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

Беру в руки новітній терн –
Дріт міцний з колючок словесних –
Іду вслід. Розпинаю пам’ять,
Щоб… воскресла.

ЦИКЛ
«ПІДСПІВИ»
І
Знов мене ігнорує Чумацький.
Знов по полю не втну прочитати
Українські пісні, козацькі,
Екзотичніші за „Панчатантру”.
Знов калина пішла в „калінкі”.
Знову піють півні на ідиш.
Заспівай, душе, українко!
Раптом в інших луною підеш.
Мі-і-іся-а-аць на не-е-е-ебі.
Зі-і-ро-оньки-и-и ся-а-а-... 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ІІ
Грози скрегочуть, як зуби,
Так, що аж кришиться небо.
Вітер у місяця трубить,
Наче у ріг.

22
стор.

В сутінках злидні заховані.
Дух тополиний постогнує.
В серці, як вітер у комині,
Виє одчай.
Писані чертами й ризями,
Стерлися совісті літери.
Думи снують чорноризцями
Серед війни.
Дні стали схожі, як гріх на гріх.
Доля, як матінка, б’є і схлипує.
Вітер виспівує в місяця ріг.
І я стиха:
Го-о-о-мін, го-о-о-мін, го-мін по діб-ро-о-ві,
Ту-ман по-ле по-кри-и-ва-а-…
ІІІ
Молодий, закоханий в Плужника лірик
У автобусній тиші мандрую поволі.
А на дворі морозом наляканий лірник
Грає вітер «Грицька» на померзлих тополях:
Ой не ходи, Грицю,
Та й на вечорниці…

IV
Хоч би снігу якого – свято ж:
Народила Марія Бога.
Місто дивиться. Ну вже й погляд,
Ніби мною його розп’ято!
Не дивись так! Замовкніть усі
Присоромні Яфетові внуки.
Радість: Бог народивсь, росте…
І готує до цвяхів руки.
Ра-дуй-ся-а-а,
Ой-й-й…
V
Грішний місяць і сніг відкинули
Святе небо, як ми пісні.
Чути голос, як Русь, ностальгійний
Із паркану троїстих півнів.
Під сніжок, під горілку з сальцем,
Під зітхання і глум українське
Вітер взявсь дотягти слівце,
Моїм дідом в біді полишене.
Я стою. І якось мені грішно так…
Місяць зблід і сніг танню зійшов…
Українці ми з вітром, із тих іще,
Хто б без пісні на смерть не пішов.
Ну і що ж, як прий-де-е-ться у-мер-ти
У по-хід-ній ши-не-лі в жи-тах…
* *
*
Береги обійняли в мури.
Стисли груди бетонні медалі.
Це тому так Дніпро понурий?
Це тому так Дніпро все далі?..
Ні текти, ні іти – стояли ми:
Скоро духу пришестя друге.
Зареве ще збетонений друг мій.
Заведе ще Дніпро стокаялим.
* * *
Крізь вікно у вагоні метро
(Як мостом на Лівобережну)
Вперше бачив замерзлим Дніпро,
Немов сковану в серці безмежність.
От у кого повчитися б слід
Рівноваги, спокою в праці:
Він не зблід,
А вже перебачив!
Береги два під серцем стіснив,
Пустослів’я руйнуючи чинне.
- Тс-с. Нехай до весни
Відпочине.
* * *
Я живу в обзимілих березах.
Я молюся із соснами вітру.
Я у громі високим дієзом
Монолітним.
Я хвилююся в полі тополею.
Наливаюся колосом житнім.
То жеврію жариною в попелі
Пережитім.
Я у спокої тихого ставу.
Поля дух поселився в мені.
Пагінцем молодим проростаю
Зі стерні.
Я із волі сотворений Богом.
І увесь відхвильовуюсь в нім,
Як хрещатий узірець убогий
На полотні.

м. Луганськ

ЛЕОНІД СТРЕЛЬНИК,

ЧИТАЮЧИ ІГОРЯ ПАВЛЮКА

ПАЛІМПСЕСТИ
Ігор ПАВЛЮК

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

s
s
s
s
s

стор. 24 

Скажу чесно: Ігоря Павлюка я раніше не читав. Можливо, тому, що наші письменники через свою бідність видають
книжки жалюгідним накладом.
Скажу чесно: шкодую, що раніше не читав Ігоря Павлюка. Чудовий, їй-Богу, поет! Та й самі посудіть: хіба може
пересічний віршувальник за все своє життя написати хоча б два ось таких рядочки:
А лисиця проводжає сина,
Як пожежа проводжає дим.*
Звичайно, глухий до слова таку перлину не виплекає в собі ніколи і нізащо.
Тепер, очевидно, стане зрозумілим чому, натрапивши на подібні художні сполохи, збірник “Лірика” Ігоря Павлюка я
прочитав залпом і одержав неабияку естетичну насолоду, а ще мене зігріла затишно-горда й радісна думка: в нашій
Україні справжні поети, слава Богу, є!
Багато що у милозвучній творчості Павлюка мені дуже імпонує. Це й по-справжньому дбайливе ставлення до
слова, що свідчить про глибоке знання рідної мови, це й неймовірна густота думки, коли майже кожна строфа нагадує мені огрядну яблуню, чиї розлогі віти рясними ваговитими плодами щедротно перевисають через тини наших
жебрацьких городів; це й сама власне справді мистецька не поза, а позиція автора – позиція без дешевих загравань
перед публікою, що, як на мене, заслуговує на всіляку повагу. І ще чимало чинників, які ятрять душу підсвідомо і
яким у людській мові досі не знайдено точних відповідників вираження. Отже, справу маємо з одним із дійсно приємних явищ у вітчизняній літературі. Я далекий від того, щоб чіпляти лаврового вінка на Ігоря, та і йому така послуга,
вважаю, ніяк не потрібна. Не збираюся і проводити паралелі між ним і славетними попередниками, адже і без цього
цілком зрозуміло: не було б Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, — не було б і воістину прекрасного своїм
яскравим розмаїттям сучасного українського письменництва. Це ж логічна закономірність!
Хто не може творчо скористатися спадщиною геніальних попередників, той залишається (хоча, може, й здібним)
вторинним ремісником щодо Слова. Такі ж, як Павлюк, хай і нелегко, осягають неймовірне тяжіння світочів минулого,
позбуваються другорядності і виходять на свої орбіти в бездонному небі рідної словесності, збагачуючи її світінням
власної неповторності, щомиті пам’ятаючи “світ оцей, в якому проминеш”.
Ігор Павлюк досить шанобливо поводиться з метафорою, приберігаючи її, як останній патрон, для влучного пострілу, таким чином часто-густо досягаючи завидної афористичності з глибинним підтекстом. І коли я читаю: “Та й у
мене підростають діти, Наче крила в ирій журавлю”, – я не витримую: “Боже, – кажу, – як це розкішно”. Скільки
тут благодатного простору для радісних і печальних переживань!” Або ось така невесела аксіома, підмічена авто-

23
стор.

s
s
s
s
s 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ПАЛІМПСЕСТИ

стор. 23

24
стор.

ром, яка багато що пояснює у тисячолітньому тупцюванні суспільства на одному місці – суспільства, котре звикло
до сильної руки і бере на кпини будь-кого того, що прийшов у цей світ, аби полегшити долю їм, рабам духу, а вони
сердито здивовані й отетерілі, закидають йому на те позаочі нерозуміюче: “Коли багатств для себе не бере, То як
для нас їх відвоює в інших?”. Ця проклята дилема всепланетарна і своїми витоками сягає сивої давнини людської
цивілізації. Ця дилема завжди актуальна, інакше не сказав би Павлюк віщих і гірких слів: “Холуя і раба у собі я із
коренем вирву, А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте”.
Либонь, Ігор Павлюк і не був би Ігорем Павлюком, якби не пам’ятав, звідки він родом і хто він – не за паспортом, а
за більш значимим документом, ім’я якому – історична свідомість. Тому й не випадково то тут, то там у його віршах
з’являється велична тінь Перуна. Нині багато хто – з віруючих і атеїстів – зі зневажливою посмішкою сприймає діяння
і олімпійських, і язичницьких численних богів, не замислюючись над тим, що в такий легендарний спосіб упаковано
відлуння знань попередніх цивілізацій про існування в космічному безмірі, крім нашого, сили силенної інших Всесвітів, ніби бульбашок у крижаній брилі. Й Ігор Павлюк, згадуючи Перуна, наче застерігає нас від небезпечного безпам’ятства: “Нема його, бо крил у нас нема...” Це не прямолінійність, а крик душі. Та хто й коли, нехтуючи духовними
скарбами своїх пращурів ставав привабливішим, гармонічнішим, оригінальнішим? Ніхто! Не на повернення до віри
предків натякає нам Павлюк, а на те, щоб ми знічев’я не порвали нитку Аріадни й остаточно не заблукали в лабіринтах безпросвітної збайдужілості, що дорівнює злочину проти себе самого. Бо зрештою чого б ото поет звертався до
образу Христа? Але й це звернення – не засліплена фанатичність чи пак данина моді, а вистражданий дійсністю пошук, сповнений болісних розміркувань про трагічну фатальність людської долі, адже “цвяхи цвіли із долонь” Христа
саме тому, що “він був тесля”! Тобто щастя і горе кожного індивіда органічно випливає із закладеного і його генах
незнищенного прагнення до оволодіння первісною Істиною в останній її інстанції, що зазвичай відбувається шляхом
самопожертви. Така ото ціна кожній дрібниці у взаєминах порядної особистості із бездуховним довкіллям двоногих.
Як я вже зазначив, Ігор Павлюк вельми вибагливий до слова. Додам – і до форми. Вона в нього класична. І тут принагідно хочу поділитися своїм враженням від нещодавно почутого по київському радіо інтерв’ю з молодесенькою поетесою. Прізвища її я не запам’ятав, та від цього, думаю, ніхто нічого не втратить. Так от, на запитання, як вона ставиться
до експериментаторства, зокрема в поезії, відповіла категорично – це для неї чуже, незрозуміле, а значить – непотрібне. А я впевнений, що максималізм тут шкідливий, як у свій час і компартійне опікунство літературним процесом. Ось
у нашому селі люди п’ють воду з різних колодязів і криниць, і всюди вона різна на смак. Одні хвалять ту, другі – іншу. І
ніхто достеменно не знає, яка ж краща. Так і в поезії існує багато джерел. Яке з них цілюще, вибирати вам, читачі, керуючись обов’язково прадавньою мудрістю – не плювати в сусіднє. Річ же не у формі, а в її внутрішній суті. І веду це до
того, що Ігорю Павлюку, попри те – подобається кому це чи ні, як видно з його книги “Лірика”, класичний стиль письма
не заважає бути своєрідним новатором, тобто першовідкривачем найпотаємніших порухів душі.
Акумулюючи увагу на деталях, Павлюк кількома штрихами добивається від слова найбільшого коефіцієнту корисної дії. Наведу для прикладу ряд зорових та асоціативних образів із його доробку: “І спав старенький песик на руках
Маленького плаксивого вандала”, “Той, хто до себе доріс, Перед Всевишнім чистий”, “А я тулюся до Батьківщини, бо
мами не маю”, “Могили предків миються дощами”, “І колише ще нова колиска Спогади рожево-голубі”, “Світ полюбиш
– себе погубиш, І зі свічкою не знайти”, – Шепчуть клени зелено чубі, На яких вже ростуть хрести...”
Читати Павлюка цікаво. Він складний, але не штучно ускладнений. Він і не підлаштовується, як дехто, під певний
рівень певної публіки, не розраховує на ефектні епігонські блискітки заради гучних овацій. Бо для нього “Бути Божим
– значить Нічиїм”. Бо він сповідує серйозну літературу, а до розуміння серйозної літератури читач мусить підніматися
самотужки, якщо він має бажання бути кращим, ніж є насправді, а не корчити гримасу всезнайки, коли аж нічогісінько не петраєш у прочитаному. Тож варто набратися мужності, щоб докопатися до суті, заздалегідь або попутно
збагачуючи власний інтелект необхідними знаннями з енциклопедії життя. На жаль, таких донкіхотів нині обмаль. То,
мабуть, саме про лінивих до розумової роботи Ігор Павлюк говорить у вірші “На полині настояний туман...”:
Лиш тим не сумно, в кого ще нема
Вітчизни і неправди за собою.
Вони бояться вмерти, я – чекать
Постійно смерті в стані золотому
І пити воду з листям зі струмка
Із котеням, що вигнали із дому.
І там же найтрепетнішим тембром синівської совісті:
...я тільки-но родивсь.
А вже мені даровано Вітчизну...
Боюсь боятись братових дітей,
Боюся не боятись болю й крові.
Померти за ідею – то святе,
Та я б волів померти за діброву.
Оце все, разом узяте, й дає мені моральну підставу назвати Ігоря Павлюка поетом винятково кришталевої людяності. Для нього творити – не райська царина комфортності. Навпаки. Творити – то значить почуватися вічно
розп’ятим на Голгофському хресті вселюдської гріховності, – на хресті, забризканому власною кров‘ю.
Ми поголовно переймаємося земними негараздами, які, з погляду Біблії, марнота марнот. Ошукуємо одне одного,
завдаємо одне одному непоправних страждань, захоплюємось псевдогероями, хизуємося власною нікчемністю, потопаємо в безконечних міжусобицях, ганяймося з висолопленим язиком за примарною славою. І вгору глянути нема
коли. А дивитися в небо конче потрібно – і чим частіше, тим краще для нас, для нашого самовдосконалення, а відтак
і розв’язання створених нами ж пекучих проблем буття. І тоді разом із Павлюком ми побачимо:
В галактиці, де й “зорі, наче сіль”,
Які смішні й трагічні пілігрими...
Пишучи ці побіжні нотатки, я не ставив перед собою за мету дати всебічний аналіз творчості поета, наколупати
якихось стилістичних недоречностей. Я просто хочу поділитися з вами, шановні читачі, своєю радістю – радістю зустрічі з новим для мене іменем. Та й, користуючись нагодою, сердечно подякувати Ігорю Павлюку за ті зворушливі
почуття, які викликала в мене його міцна й соковита талановитістю книга.
*Всі цитати взяті з книги Ігоря Павлюка “Лірика”, випущеної 2008 р. львівським видавництвом “Сполом”.

ІГОР ПАВЛЮК

ІЗ НОВИХ ВІРШІВ
ОСТАННЄ
Брехливе дзеркало сльози...
Фольга світання.
І крил чаїних терези,
Й «до запитання»
Весняний лист летить – мов цвіт,
На воду пада.
А нашим душам більше літ –
Як всім Карпатам.
Над нами небо – крик трави,
Під нами – зорі.
А в генах – зойки татарви
Калинокорі.
Пізнали тайну сили ми
І тайну кайфу.
Нема ні літа, ні зими
Таким, в куфайках.

Та хани й хами навкруги,
І плебс, і лорди,
Осіннє море, сад, луги...
І зір акорди.
Фатальна музика грози.
«Совки» і сови.
...І шлях...
І скрикують вози –
Мов мучить совість.

Дух – лінивий відгомін грози.
Квіти пахнуть голосом коріння.
Більше літ чекаєм, аніж зим,
Того, що зовемо воскресінням?..
***
Довго пахла трава сором’язним запахом жінки.
Дерев’яними ложками їли ми з нею меди.
Навіть зорі співали над нами, як п’яні сніжинки.
І хотілось безсмертному бути іще й молодим.
І було щось дельфінне у жестах кохання мойого.
Й ніжно сходило Сонце – мов піна червоних медів.
А під нами, аж там, наче голос поганського бога,
Журавлиний вожак умирати додому летів.
Та біблійним рядком горизонт заіскрився на півдні.
Ще було щось дельфінне у жестах кохання мого.
І кричали над нами іще не народжені півні.
І летіли метелики в наш допотопний вогонь.
Між світами стояв хтось такий одинокий – мов геній.
І такий суєтливий повз нього ловив себе світ.
У нащадках співали поранені предківські гени.
Пахло жінкою мрії
В русявій травневій траві.

33028, м. Рівне, а/с 237

Так первісно усе,
Так між нами космічно-трагічно,
Щоб усе те купив –
Якби був не поет...

Більше тяжко тілу, ніж душі.
Все чекає плоду й прохолоди.
Навіть бомжуваті алкаші
Хочуть бути ближче до природи.

Немодерно обом.
Навіть ретро...
І свічно... і вічно...
Білі тіні хрестів –
Чорних, наче воронячий лет.

ЛІТО – 2009
Вже осінньоокі журавлі.
Зорі на твоїй сумній долоні
Ближчими здаються до Землі –
Золоті і кислі, мов лимони.

(0362) 45-14-06

Юний дзвоник сльози
І невидимий дощ вечоровий,
Забинтована вітром
Поранена ніжна душа...
Ти – тоненька й дзвінка –
Так дитинно нахмурюєш брови,
Ніби тайно ворожиш
На давніх, як диво, віках.

Сонце – поганська свічка.
Цукор – весела сіль.
Постріл – це тиша вічна.
Бог – то забутий біль... 

ДО ТЕМИ «ЛЮБОВ ПОЕТА»
Що ж... печаль – як печаль.
Золотіє зоря над церквами.
П’єм червоне вино
І не хочем гадати про сенс.
Пригортаюсь до тебе.
Веселе тепло поміж нами.
Поміж нами багато чого,
Що зоветься «усе»:

Мудрість – це перша старість.
Ніжність – це юний ніж.
Кобза – бабця гітари.
«Так» – це вчорашнє «ні».

КАВА З «ШУХЛЯДОЮ»

Нема ні азій, ні європ –
Лиш тайна муки,
Коли поранене перо
У наші руки...

АСОЦІАЦІЇ
Ангел, який сміється, –
Це уже трохи біс.
Маски – колишні лиця.
Трави – маленький ліс.

25
s
s
s
s
s

стор. 26

стор.

s
s
s
s
s

КАВА З «ШУХЛЯДОЮ»

стор. 25

***
Отако, отако...
Білим серцем – по чорному лезу.
Й на корчмарську ікону хреститись,
Допоки ще тут.
А вже потім знайти собі душу
Веселу, тверезу,
Пуповину зв’язавши –
Найкращу у Всесвіті путь. 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

Світ красивий мені –
Наче атомний вибух здалека.
Потойбічні обличчя,
Смарагди могильних вінків.
І любов до вітчизни
На рівні пісень і молекул.
І любов до пісень і молекул
На рівні віків.

26
стор.

Де стежина моя –
Наче тріщина в білому дзвоні.
Гасне музика бунту.
А щастя – як мама, просте:
Як на чорній сорочці
Дві ниточки сиво-червоні.
Як у білій сорочці
Помитись – і ждати гостей.
Отако, отако...
Мов портрети поетів на грошах,
Наче квіти на трунах,
Як зорі в стакані вина,
Поєдналось чортівське і боже,
Дурне і хороше,
Любов і війна.
Та останній патрон все одно зберігаю для себе.
Тільки маска остання – посмертна – уже для людей.
Я шукав на Землі золотого і доброго неба.
А воно у мені мене з чорного вирію жде.

***
Цей вітер золотий на дні води...
Зоря глибока світиться — аж плаче.
А я ще досі грішний, молодий.
І у крові блискучій щось козаче.
Я загорів під зорями – як ніч.
Відмовився від дійсності і влади.
В мені нова зароджується Січ,
Сміється гірко зайчик шоколадний.
Ще й хижі птахи в ирій не летять,
А мостять гнізда із шабель і списів,
Міняючи господню благодать
На крики жертви і криваві висі.
Що в цьому світі вибрати мені,
Із Того світу повернувшись голим, –
Пташок співочих ягідні пісні,
Чи хижих птахів татаромонголість?
Воно отут і те живе, і те...
Мій храм – то ліс.
Люблю печаль і море.
Життя – життям:
Не грішне, не святе...
Бог Бугом із крилатими говорить.
***
І знов мені тривожно – хоч напийся.
Як гени волі – птиці в небесах.
Бездомний Бог у душу попросився,
Космічний сум зігравши на басах.
Зника мені, розширюючись, Всесвіт.
Нестерпно сниться синій сік снігів.
Сумна відраза до ділків і сесій
Спасає світ від друзів-ворогів.
...Ну тобто все і всі – як Хтось задумав
У межах битія і питія.
А горизонт –
Колючий дріт під струмом –
Мені, як зеку вічному, сія...

ВІКТОРІЯ ІКРОВА

ЩОДЕННИКОВІ НОТАТКИ

ВИГАДАНЕ НАМИ

Рот, напханий словами.
Горло, перекрите киснем.
Очі, заклеєні до тями.
Руки, притиснуті перснем.
Обручка, шлюб між нами.
Щастя, отруєне штампом.
Стілець, перевернутий догори ногами.
Кінець, уповільнений раком.
Бажання втекти від реалій.
Сонце, вмите дьогтем.
Щастя закрили хмари.
Хмари, закриті сонцем.
Танго над глибоким проваллям,
Вальс під небесами.
Кисень, перекритий коханням.
Все це – вигадане нами.
До 14:05 13.09.07р.

ДОЩ ІШОВ
Ішов дощ. Він ішов за ним.
Вони ішли в одну ногу.
Він дихав повітрям, тільки ним одним
Він перетинав дорогу.

Я поцілую її в губи,
Такі ж солодкі, як і мої.
Її тіло так схоже до мого,
рука до руки.
Задумані її сині очі
Так не схожі до моїх...
Я знаю, щоранку й щоночі
їй сняться однакові сни.
Вона п’є каву на сніданок
І з’їдає мене на обід.
Я - одна з її ранок
на солодкій-солодкій губі.....
Вона дивиться на мене щоранку
І посміхається в глибині.
Питає: “Що на сніданок?”
Я відповідаю: “Дві душі”.
до 23:15
Після перегляду першої серії п’ятого сезону “Доктора Хауса”
15.05.09р.

І от увійшов, зачинивши щілини,
Він весь промок, бо довго ішов.
Він прихилив вухо до тривкої хвилини…
А час все ішов. Стікав з підошов.

В абсолютній тиші я молюсь,
Ставши на коліна.
Чи слухає мене святий дідусь?
Малу дитину?

Вона сиділа, широко розкинувши ноги.
Вона плакала в крик, вона плакала в тиш.
Він підійшов до цієї дороги,
що була між

А за вікном іде життя...
Протікає легко.
Усвідомлюю, що я
Від нього так далеко...

Розчинених губ, сухих, у сніжинках,
Вона плакала вниз – і пішов він на дно.
Вона була для нього єдиною людинкою,
Що бачила його.
До 21:45 11.10.08р.

27
s
s
s
s
s

Тяжкохвора назавжди.
Карохвора.
Пишуть руки на стіні:
“Ти - наш ворог”...
до 12:52
5.06.09р.

33028, м. Рівне, а/с 237

КАРОХВОРА

І ось цей будинок. І ось це вікно.
Тут серце б’ється тихенько.
Тут серце її. Самотнє воно.
Саме тут він стає маленьким. : )

(0362) 45-14-06

***
І душу мою Хтось змив в унітаз.
Хтось втоптував сутність мою у лайно.
Хтось прагнув уздріти мене без прикрас.
Хтось вважав мене за нерухоме майно.
Помилявся той пан, той причинний Дон Хтось –
Я не шмат від розбитого неба.
Він пройшовсь по мені, але я вже – ніхто,
Я - порожнеча… Чи, радше, амеба. 

Тихим, глибоким був його крок.
Цей дощ рівняв всіх: малих і великих.
Він був людиною, як усі, мок,
Він був великою людиною.

СНІДАНОК

ТУСІВКА

Квіти. Розбиті руки.
Вино, розлите нами.
Фужери, мертві круки.
Зв’язані ноги олівцями.

Початок 21-ого століття – час, коли постмодернізм в українській літературі набуває
свого розквіту. Це унікальний час, коли людство має нагоду пожити у плодах своєї власної
хворобливої уяви, тобто у вигаданому світі комп’ютерів, велосипедів і каналізацій.
Комусь мої твори можуть здатися цинічними, надто урбаністичними,
песимістичними, відвертими, огидними чи… ще якимись. Я зневажаю правила,
норми, часто переходжу від одного віршового розміру до іншого… Іноді сама себе не
розумію… Своїм життєвим кредо вважаю афоризм Алена Боскє: «Я знаю тільки одне
нещастя – бути зрозумілим до кінця».
Народилася Ікрова Вікторія 23 лютого 1993 року, коли святкувався День захисника
радянської армії (і ще досі неофіційно святкується:), завдяки чому і отримала своє
ім’я. Мучуся в школі, на щастя, вже останній рік. Пишу вірші і прозу ще з дитинства.
Обожнюю малювати людей і їхні очі; вивчаю польську, англійську, німецьку
мови; вчуся грати на гітарі, але мрію про піаніно; обожнюю Львів, Дубно, ліхтарі,
старі будинки, парасольки, сюрреалізм, мокрий нічний асфальт і Рівне; наркотично
залежна від музики і солодощів; надаю перевагу прозі, а не віршам, бо саме в
прозі можна вмістити набагато більше; обожнюю Сальвадора Далі, доктора Хауса,
Едварда Нортона, Адама Ґонтьєра, Сашка Положинського, The Dresden Dolls, Патріка
Зюськінда і Фредеріка Беґбеде…
Сподіваюся, вам сподобаються мої твори:)

стор. 28

стор.

s
s
s
s
s

стор. 27

***
Три тисячі миль до раю
Слова відносить вітер
Балакуче радіо не замовкає
Ми тікаємо від світу
Середня густина повітря
Кількість теплоти сонця
Сонні ліхтарі світять
У запітніле віконце
Не вистачає раю
Шини стирають дорогу
І кілька крапель чаю
У дорожньому кафе смогу
Вітер тече в обличчя
Падають з неба краплі чаю
Ми тікаємо від світу
Кілька кроків до раю.
до 9:20
17.02.09р.
***
Я люблю тебе, Адам.
Твої очі кольору абсенту.
Ти - одна з численних ран
Мого пальта і мого серця.

ТУСІВКА

Волосся запаху грози
Розвиває зайвий вітер.
Крихти слова на столі...
Мій Адам... В моєму світі
Все не так, як би хотілось...
Все красиве має смак.
Ти далеко... Звуки тіла,
Твого тіла, мій Адам, 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

Зводять з розуму! Я вдома.
Я сама. Без тебе я...
Ти ж не знаєш, я хотіла...
Зникли з вуст чужі слова!!!

28
стор.

Я кохаю тебе, Адам.
Твої очі кольору абсенту.
Ти - одна з численних ран
Мого пальта і мого серця...
Я кохаю тебе, Адам.
До 12:56
5.07.09р.
***
Мій малюк, ти до кохання спраглий,
Ти мій малий, ти мій, ти справжній.
Такий щасливий... Ти - моя бузя!
Хоча сьогодні ти не в дусі...
Та посміхнись! Бо завтра буде...
Ти мій малий, ти просто чудо!
Хоч старший мене... Ти - мій друг,
Ти мій, ти справжній Вінні Пух!
Не знаю я, чому така?
Кайфую зараз від “Тартака”...
Очей не зводжу із цих рук...
Бо знаю точно: ти мій малюк!
До 18:22 10.10.08р.

***
Колії зав*язані вузлом
Пасажири куняють по світу
І всі ми пов*язані цим сном
Всіх чекають вдома діти
Тільки я лежу одна
Знемагаю від температури
Колії торкаються до дна
моря літератури
Лікували лікарі
жар і лихоманку
Запихали в кров шприци
і прикладали потім ватку
Та не знали що дорога
моя патологія
Наступна зупинка для поета
радіологія
до 20:09
Письменництво не лікується.
23.04.09р.
***
Святий Гей, спаси!
Сьогодні зранку я прокинувсь
В одному ліжку
Зі своїм сумлінням...
Ніби й алкоголю я не пив
І не плутав те з палінням...
Якої статі є воно,
Те прокляте сумління?
Як вигнати? Куди? Кого,
Якщо я навіть не знаю - хлопець то чи дівчина?
Святий Гей, спаси! Ти чуєш?
Воно лагідно шепоче щось мені на вушко. Чуєш?
Ні, святий Гей, я так не можу!
Можна моє сумління буде жіночого роду?
З ним легше прокидатися.
До 21:01
26.04.09р.
***
Вулиця. Два ліхтарі.
Мокрий асфальт.
Вогонь машин у фарах.
Заховані ключі в замках.
Обов*язково запалимо світло.
Але згодом.
Нехай в голові буде темно.
Як завжди.
Знімемо годинники із зап’ястків.
Нехай вони самі собі тікають.
І колись вони помруть.
Ми ж житимемо вічно.
Ти - з моєю чорно-білою ксерокопією.
Я - з температурою і кашлем.
Тихо.
Тільки крапатиме хлорована вода з очей.
Так дивно ми стаємо все більше схожими на свої квартири.
Де у твоєї квартири серце?
Думаю, не в коридорі.
Туди всі заходять.
Ти пускаєш не всіх.
Ти нікого не пускаєш в своє серце.
Ти просто забув, де воно.
Зізнайся.
Ти забув.
Ти все забув.
Як пишеться моє ім*я.
Як пишеться ім*я моєї ксерокопії...
Твоє серце... заблукало на вулиці між ліхтарями.
Поряд із бомжами.
До 20:23
23.04.09р.

До самотності звикну завжди
І любити зможу по-справжньому,
Бо в моїй самотності ти,
Бо в тобі я жива й відважна.

ЗДІЙСНЕННЯ БУТТЯ

І якби ти насправді був,
Я б до вітру ходила мовчати.
Вітер все би в мені почув
І зумів би мене прийняти.
А коли вечоріє свіча
І так сумно дихають стіни,
Ти заходиш в мою печаль,
Як заходитимеш постійно.
*
І якби ж за таку любов хоч погляд один
Чаклунського твого обличчя і тіла,
І сповільненість бігу твоїх годин.
Завмирання усього від пристрасті білого.
В реформаціях часу я так і не взнала, який ти,
Але відаю в спокої погляду силу могутності,
І не відаю, як з відчуття того погляду вийти,
Як в гіпнозі — в твоїй не розгаданій сутності.

В срібних душах нічних дерев
Розчинилась моя опівночі.
Як знайдеш ти її тепер,
Мовчазні її й уважні очі?
І знаю, вві сні відчуєш
Вітер рухів моїх рук і волосся.
Я дарую за те, що любиш,
Вечір мого тихого голосу.
*
Тихо спить задуманий ліс,
Весь омитий темною фарбою.
Хто б прийшов і з собою приніс
Щось легке і фатальне.

Чую дерева шелест тихий,
Мелодійний такий, болючий.
Обіймаю його і знаю – ми
Обоє сумні й нерозлучні.
Невідомо, як ми минаємось,
Чи готуємось до розлуки.
Ми, я знаю, як мрії збуваємось.
Допоможи мені бути.
*
Не пошук істин, а життя основ
В магічне коло зійдуться навіки.
Так в моїм серці твориться любов,
Так в моїм тілі вибухають квіти.
Так котиться по небу темний грім,
Загорнутий в пелюстки димні далі,
Моїй душі це – і земля, і дім,
Як милість обезболення печалі.
В моєму домі виросте трава,
І оживуть метелики на тюлі,
Ця ніч висмоктує мене до дна
І залишає усмішки похмурі.
*
Цей дощ завжди є. В нім згасає багаття туману.
І чутливо тремтить павутинка між двох травин.
Може, саме сьогодні все може початись наново,
Буде завжди цей дощ, цей плин.
Розкривається день, як пелюстки густі хризантеми
І ранкове багаття небесної сивої мли
Наче спокій, горить, наче спокій, встає між нами.
Обережно вслухаємось в слово, в яке прийшли.
Лише б не забути той сад і яблуні,
Хризантем хроматичну хоральну мелодію.
Це осінь. Так треба. Приховано прагнемо
Відчути глибоку мінорну гармонію.
Як розкішно триває божевільна осіння пожежа.
Не рятується ліс, все чекає, сумний такий…
Дуже скоро все може стати безмежним
І воскреснути в небі… І все тоді буде – дим…
У наступних життях я любитиму білі вірші,
Я нестиму цей дощ на долонях, волоссі, на віях…
У наступному житті я буду любити тебе ніжніше…
І тебе, берегтиму, ці сни, ці мрії…
Ми кожного жовтня мусимо бути разом.
Я повинна дивитися на твої руки.
Ігоре, перший сніг так невчасно,
Перший сніг у моїх грудях.

33028, м. Рівне, а/с 237

Для чого час полегшує печаль
і холодно наосліп вибирає,
про що, коли і як мені згадать?
І ти щодня отак в мені вмираєш.

*
Підтримай мене поза ритмом
Цих пульсуючих днів і нещадних ілюзій.
Забавляюся цими іграми
Аж до сліз не вперше, не вдруге.

Ніч моєї душі поривається в ліс
Між дерев роздягати втому.
Хто б прийшов і сказав: я для тебе приніс
Теплий светр, ти забула вдома.
*
Увесь, що був, час відійшов і зник,
Мені для смутку не залишивши нічого.
Без смутку й я не я - а тільки мій двійник.
А ти, ти залишаєшся собою.

Що за доля сховалась в твоїх очах,
Що мій дух безпорадно стих?
У таку світову заметіль, мов птах,
Лину спрагло до вуст твоїх.

(0362) 45-14-06

Вдень дерева мовчать. Із дерев опадає журба.
А вночі розмовляють із небом.
Хочу деревом бути. Я ж теж жива.
Хай і з мене, як з них, опадає журба,
Хай і я говорила б із небом.

Може, ти і не знав, за безмовність дощу,
За безсоння душі в цю в мить
Я тобі усе наперед прощу.
Щось в душі невагоме спить. 

У недавньому світі, де тільки весна
Напоїла все суще зливами,
І прозора як Бог душа, Чиясь світла душа
До моєї на вечір схилилась.

І якось так.., А це міфічне «щось»
Тебе в душі забілить аж до спомину.
Вже й не згадаю, як все відбулось,
А ти ж мені на все життя був посланий.
*
Хто б хотів у таку світову заметіль
Тіл і душ, безпритульного смутку,
В нагороду за холод, відчуження, біль
Відчуття невагомості, мов квітучою хусткою
хтось руками тебе обійняв.

ТУСІВКА

А зав’язані очі, чи руки — немає різниці.
Коли сутність не вільна у більшості сенсів для мене.
Тож схили мені, царю, ледь помітно сумні зіниці
Хоч на тисячу літ, аби просто дивитись на тебе.
*
Ніжний спокій твоєму сну
Принесу як безсоння собі і неспокій,
І очей палаючу весну
Розіллю по зорях і тривогах.

ОЛЕНА ЧЕРНІГОВЕЦЬ

29
стор.

АННА СВЕНТАХ

ЛЕГЕНДА СІРОГО МІСТА

З квадратика вікна звисають ноги,
Розтріпане волосся наче дим.
Сльотавість неба і струмки Дажбога
Змивають мерзлоту з лиця і грим.
Твій поцілунок опіком на плечах,
І блиск очей від сліз чи від вина.
Я заперечу нашу недоречність,
Я виперу ленором твій обман.
Можливо, так він стане хоч чистішим?
Недопалки дітей, ну тобто фраз.
Цю параною слухає лиш мишка.
Екран завис, а значить, мені час…
*
Дівчинка в рожевому вбранні.
Сукня вкрила суть її туманом.
А волосся – ворони нічні.
Смерть дзвенить тоненьким її станом.

ТУСІВКА

Дівчинка з рожевим бантом снів
Між гіллям летить осіннім співом.
А сліди маленьких її ніг
Відбиваються у небі синім снігом.
Дівчинка з рожевими слізьми
Тягне вдаль мене за руку мимо літа.
Жаль, не встигнем закохатись ми
У її рожевість біло-світлу.
*
Моє тіло зродилось з дощу.
У очах миготять парасолі.
Я на ринвах танцюю й свищу,
Розкидаюся краплями долі.
Ви тримаєтесь за комірці.
Поспішаєте просто без цілі
(Сірий плащ шмагонув по щоці),
І зіниці чомусь у вас білі. 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

Як поясниш мелодію снів,
Що в калюжах таїться на денці?
(Цей фонтан колись бризками цвів,
А тепер там води як у жменьці).

30
стор.

Я наповнюю місто теплом,
Своїм тілом закутую душі.
Мокрим носом, сухим язиком
Я стираю ваш грим, ваші туші.
А над ранок розсиплюсь в росу,
Розчинюсь у тумані над дахом.
Примощусь на дахах. Понесу
Нову звістку вам вранішнім птахом.
*
Невловимий дим з-під парасолі.
Ні, це не пожежа – я курю.
Перехожі бгаються у кволі
Клапті попелу із іншого краю.
Грають в піжмурки на станціях громадських,
Не діждавшись затхлого таксі...

Містом ходила дівчина, яка всім роздавала каштани і посміхалася. Цих твердих серцевин їжачків було безліч на тротуарах упереміж із жовтим скрученим листям, але ніхто не міг їй відмовити,
дивлячись у смарагдово-блакитні очі. Особливо, коли на лоб спадало пасмо рудого кучерявого волосся. Тоді вона була схожа на
якусь казкову героїню: фею чи мавку. Але вона всього лише була
невинною (так, і не треба саркастично посміхатися!) дитиною міста.
Вона завжди їла яблука, виставляючи напоказ свої білі рівні зуби.
Її супроводжували гітара і пес. Пес, здавалося, теж був добродушний, принаймні виляв хвостом до усіх перехожих, які не мали
бажання посмикати його за хвоста чи вуха. А можливо, це тільки
наївна молодість наповнювала його тіло радістю і безтурботністю.
Вони мали своє досить холодне «місце під сонцем» - великий плаский камінь під розлогим старим каштаном, недалеко від людного
парку. Там здебільшого ця «парочка» і проводила весь свій вільний
час. Кожного полудня дівчина із собакою приходили під дерево і
починалося дійство. Вона виймала гітару і два капелюхи. Зручно
вмощувалася на камені, ставила один капелюх перед собою, а інший собака одразу ж брав у зуби. І так вони працювали, даруючи
перехожим незабутні миті радості. У всіх одразу піднімався настрій,
а руки самі тягнулися до гаманців. Собака примітно махав хвостом і
бігав туди-сюди біля своєї господарки. Часто навколо цих бродячих
музикантів збиралися люди, які задоволено посміхалися, почувши
знайомі мотиви. Вона якось дивно вміла вгадати, що хто хоче почути. Що тільки не вигравала її гітара – українські, російські, польські
пісні, народні мотиви різних країн, рок і поп-музику. А коли пальці
стомлювалися, вона виймала з гітарного чохла яблуко, витирала
пахучий фрукт об полу своєї незмінної коричнево-зеленої кофтини
і смачно вгризалася в нього зубами. У неї завжди були соковиті
яблука. Часом аж занадто, і тоді невеличка цівка соку стікала їй
аж на шию. Після перекуски собака облизував дівчині руки, вона
витирала рукавом шию і грала далі. І так кожного дня. Але щось
невловимо загадкове було в її образі – ніхто не бачив ні разу, щоб
пес сам шось їв, їх не фотографували, хоча то була досить колоритна картина. І нікому не вдавалося спостерегти відхід музикантів.
Натовп, який збирався навколо дівчини, раптово згадував, що йому
потрібно бігти додому до своїх сімей, на побачення чи ще десь інде.
Поодиноких перехожих ставало все менше і менше і, зрештою, їхній потік узагалі вичерпувався. Тоді дівчина і собака знімалися з
місця і зникали у невідомому напрямку.
Усе сталося раптово. Одного дня у повітрі, як завжди, витали
аромати осені, сухого листя, кави і випічки, яку продавали майже
на кожному перехресті, але щось було не так… Чиїсь різкі парфуми? Ні. Чиїсь собака або кіт? І це не те. У повітрі пахло слізьми.
Тяжкими рясними слізьми, які хтось гірко і тихо проливав. Без ридань і голосінь. Просто випускаючи на світ свою журбу, що звила
собі гніздо в кутиках очей.
Того дня вона прийшла сама. Без пса і заплакана. Люди озиралися, але дівчина поспішала до каменя. Дивилася собі під ноги, нікому не посміхалася і не роздавала каштанів. Руді пасма волосся
закривали половину її обличчя, але дівчину те зовсім не хвилювало. Вона сіла під деревом, щоб заспівати лише одну-єдину пісню.
Імпровізацію, яка народжувалася в неї в серці ще від вчорашнього
вечора. Історію про те, як її одинокого друга-пса розстріляли гицлі, що прийняли цю життєрадісну тварину за бродячого собаку.
Вона не збирала грошей, ні. Тільки хотіла випустити свій смуток
на волю. І дивно, ніхто з перехожих не впізнав цих глибоких очей,
ніхто не зупинявся й не слухав. Одна бабця хотіла кинути співачці
копійки, але побачивши, що нема куди, буркотливо запхнула їх назад до кишені. Закінчивши свою історію, дівчина закинула гітару
назад до чохла і пішла на захід сонця.
Її теж більше ніхто не бачив. Кажуть, деякі музиканти хотіли навчити своїх тварин такому ремеслу, та жодному не вдалося. Місто стало сірішим без дівчини, що роздавала каштани. Тільки тоді
жителі зрозуміли, що її руде волосся було для них другим сонцем,
що згасло в пітьмі втрати.

ОЛЕГ ОВДІЮК

МІФОЛОГІЯ РЕАЛЬНОСТІ
* * *
Врятують, захистять мене собою
Твої молитви і слова твої,
Коли ахейці не пробачать Трою,
Вселивши душі у коня свої,
Коли величний Посейдон лютує,
Ховаючи під воду кораблі,
І крик жахливий Ата подарує,
Мене втопивши в безкінечній млі.
Врятують від погибелі страшної
Ці ніжні руки, ангели святі,
Від помсти, неминучої, лихої
За те, що арфи взяв я золоті,
За те, що, насміхаючись над небом,
Казав, що я проллюсь колись дощем,
Ти захисти мене своїм мечем,
Бо я рівнявся музикою з Фебом.

* * *
Мене проклянуть, ти заплачеш. Заплачеш
По вулицях темних, похмурих, сірих?
Коли знову літо за осінь пробачиш
Знайшовши мене в цих рядках невмілих.
Торкнися дощу, - це мій образ розмитий,
Лиш в очі мої не вдивляйся ночами,
Відлучений я - темним саваном вкритий
Стігійської мли, що сміялась над нами.

* * *
Піймати ненароком тінь твою,
Нікчемність розуміючи свою,
До долу очі опустити...
Явитися у сни примарою,
Затягуючи Місяць хмарою,
Наблизитись, зніяковіти...
Забутись, посміхаючись вві сні,
Лежати на морському дні
Очей незвіданих, глибоких...
Прийди, допоможи мені
Викрасти зливи проливні
Богів правдивих і жорстоких...
Я зливи на папері відіб’ю,
Піймаю ненароком тінь твою Спочине серце від тривоги...

* * *
Ніч прозора, неначе вода,
Губить зорі барвистим потоком,
Ти спасіння моє і біда,
Та, яку я знайшов ненароком.
Руки втиснуться в небо нічне,
Мов гіркий нікотин у легені.
Я волосся шукав золоте,
А знайшов лише очі скажені.
* * *
Повсюди розкидані фарби,
Ескізи, картини і рами,
Якби він про біль весь цей знав би
То ніколи не зводив би храми.
Із примруженими очима
Він дивиться в небо синє.
Сутулий, з прямими плечима,
Він більше нічого не вміє.

Помилуваний Пілатом
Святі вуста п’ють оцет гіркоти
Під темний сміх замучених юрбою,
«Благаю тебе боже, захисти,
І в теплий дім візьми мене з собою».
Помер, мов день, розіп’ятий пророк,
Зійшлися всі, неначе на пожежу,
І дружно пекло падало в танок,
Коли ділили воїни одежу.
Жалобну пісню чути в небесах,
Темнішають пейзажі мальовничі.
Вселився в душу фарисейський страх —
І сам Петро відрікся правди тричі.

Ти замість мене покидаєш світ
Лиш доторкнувшись до душі моєї.
А скільки ще пізнати має бід
За мене цар Ісус із Іудеї.

Пронизаний болем, читаю покинуті тіні,
Хапаючись міцно за все, що тікає від мене,
Вдивляюся пильно в листки пожовтілі осінні,
Аби втихомирити серце, як вітер шалене.

Осмислено цілую пальці ніг
Тому, хто став ключем до раю,
Тому, хто каменем несе мій гріх,
Кому слізьми я ноги вимиваю.

Зернуся обличчям до неба і в зорях розтану,
А проблиск надії погасне в очах непомітно,
І книгу закрию, і сам наче літо зів’яну,
Щоб знову колись, повернувшись, всміхнутись привітно.

Жалкую лиш про те, що на хресті
Помер не я, а Син Живого Бога.
По лікті в мене руки у крові,
А він життя і правда, і дорога».

33028, м. Рівне, а/с 237

Насмішниця ніч! Я їй серце своє відкриваю,
Кидаюсь словами на вітер, щоб все пояснити,
А що їй до того, що я своє щастя ламаю,
Вона лунким сміхом готова цю сповідь зустріти.

Він проданий за тридцять срібняків.
Гідно царя, але не Сина Бога,
Згоріла зірка, що вела волхвів
І тріснула надвоє синагога.

(0362) 45-14-06

Від довгого сну тяжко дивляться заспані очі,
Покинувши небо, тривожу я землю думками.
Обірваний аркуш, на ньому всі коми пророчі,
Й незграбно розкидані звуки сумними рядами.

Себе до краплі виллю, розіб’ю,
Залишусь дощовою хмарою
Впаду листком тобі під ноги... 

* * *
З книжкових сторінок читаю покинуті тіні,
Слова п’ю як воду холодну в безмежній пустелі.
Не серце тріпоче, - листки пожовтілі осінні,
І стукають тихо вночі у зачинені двері.

Синедріон це вирішив давно,
Хоча й Пілат не віднайшов провини:
Вінок терновий на живе чоло
І долі жезл з дубової тростини.
Там був і той, хто не побачив смерть,
Чиє ім’я гріховне, як перелюб.
Життя правдивого у нього чверть —
Зате він має віру наче скелю.
Помилуваний демоном кричав:
« Пробач мене, в цьому моя провина!
За власним серцем я злочинцем став,
А на хресті померла кров невинна.

Пройди через Стікс, його хвилі жорстокі,
І ти зрозумієш мене, наче книгу, Я звів Вавилон, його вежі високі,
І випив за це чашу божого гніву.

ТУСІВКА

* * *
Вона зривала первоцвіт
І забуття собі благала,
І, що від неї хоче світ
Вона не знала.
Туманом небо розлилось,
Вона все втратила, що мала,
Забула, що все рушилось,
Вона кохала.
Чорнилом писані листи
Сто раз переписала кров’ю,
Щоб хоч рядками зацвісти
В словах любов’ю.
Та невмолимий долі крок
Йшов, все руйнуючи, до цілі,
І часу сипався пісок
На квіти білі.
Очима кольором в мигдаль
Вона мене мов напоїла,
Та досі ще за ним печаль
Не відпустила.
Я тиснув руки ніжно їй,
Благав не руйнувати осінь,
Що залягла в душі моїй
З її волосся.
Вона ламала пелюстки,
Та все ж таки в собі терпіла
Тремтіння ніжної руки.
І досі ще його любила.

31
стор.

І В ТАКОМУ ОТО ТІК-ТАК...
СМЕРТЬ

З ДЕПРЕСИВНОГО ХРОНОТОПУ

Ще не настоялись марочні вина.
Сніг новорічну сторожу несе.
Сизим листком облетіла людина –
І все.
Ручкою чорною долю черкали,
Ссали і бовтали загнану кров.
Тіні поблідли. Людини не стало –
І знов
Буде кружляти весна у цвітінні,
Літа гарячого прийде пора.
Що, ради Бога, лишилось з людини?
Зоря.

Ми збулись до кінця на вселенських скрижалях долі,
Та зірватися в лет не пустили міцні ланцюги…
Так ріка мовчазна, зшаленівши там чи збожеволівши,
Як артерія б’є об бетонні міцні береги.
Наш не виспаний сон, наша ще не поставлена драма
Перед вічністю смерті, коли здетонований час
Увірвався з пружин, коліщат і шестірок… Програма
Виживає на повну останнє життя із нас.
Шах – і мат… Нам уже не зробити вперед ні кроку,
Хай які не штовхають у спину холодні вітри,
Хай ворожка яка не вишіптує наші вроки,
Коли ангели дивляться косо на нас згори.
Я ж іще й посміхнусь свому щастю такому злому,
Я ж діждуся іще анемонового дощу!
А по тім… а по тім… що ж, приходьте до мого дому:
Заспіваю пісень вам і чорним вином пригощу.

ЖУРБА

ТУСІВКА

Чорною смугою тінь залягла,
Як борозна в землі.
Хай би там як, не тримаю вам зла,
Люди малі.
Хвилями скотиться срібний туман,
Саваном вкутає душу.
Із хризантеми росу я спила-м,
Спрага пекельна сушить.
Місяць співає такий молодий
Мріяно, восково, срібно…
Всесвіт обходить господар блідий…
Та чи потрібно?
Я наче квітка душею нага,
Пам’ять кривить і кривавить.
Наче чиясь велетенська нога
Душу прим’яла.
Пекло все дальшає, блись та блись…
Душу розпорює тінь…
Тихо, тремтливо за мене молись,
Як на Різдво кінь…
Так-то за душу тління бере,
Що й не сховаєшся в гори!
Щастя гряде, пане Ігоре,
Горе. 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

16

32

У житті – не можна зупинятись,
У житті – як в цирку шапіто.
Посмішка у мене – на 16,
Але хто зна, чи мені не 100.
Добре мчати босій по калюжах
І не чути каркання ворон,
Коли серцем та душею дужий,
Як полин на кручі над Дніпром.
Тільки от важким хрестом на плечі
Вже ляга спокута і вина.
Про Голгофу згадувать неґречно,
Але чи в житті вона одна?
І тому полин так гірко плаче
І вроста зорею в небеса.
І тому в житті так мало значать
Сила, врода, чесність і краса…
Круки зорям каркають у вічі,
Зодягають полинами Русь…
А мені 16 буде вічно,
Навіть і тоді, коли помру…

РІЗДВО
Прожито – усе. Передумано – все.
Чи так-то в житті? Ну, не знаю, Маріє…
Потік часовий по житті нас несе
До вічного серця, яке… чи зігріє?
В безчассі ми – люди. Й даровано нам
Тривогу і біль, небайдужість і сумнів.
А що, як, не дай Бог, нагряне війна?
І ці всі жахіття, і рани, і труни?
Тобі було легше, бо благовістив
Якийсь Божий ангел в майбутньому щастя!
Чи знала-гадала осонцена ти:
Його вознесуть і дадуть йому страсті!
Звировані, дикі очища юрби,
Й аж потім згадалось: над полем тим круки!
О, як же багато їх бігло, аби
Дивитися і смакувать Його муки!
А потім – лиш біль. Тиха туга крізь сон,
І ти біля ясел (забракло колиски!).
Чи знала, що Син Твій не зійде з долонь
І в ближчі часи – на морозі колимськім…
Ти тихо вмирала до Бога лицем.
Як дзвін, голосна і важка самотина.
Чи знала, що хтось на гробок принесе
Хреста, наче символ розп’ятого Сина?
А може, і знала… А може, я лиш,
Схвильована дико, рву серце намарне?
А ти біля ясел укотре стоїш,
Іще по-дівочому мріяно-гарна…
*
І в такому ото тік-так,
Де й самі ми собі не друзі,
Жити будем якось не так,
Та принаймні не без ілюзій.
Та чи вдасться змостить мости
Лиш двома кам’яними серцями?
Подивися, які світи
Перед нами стоять, за нами!
З бурі-віхоли у вогонь
Поверта невблаганна доля,
І між щирих, відкритих долонь –
Тільки слід від вселенського болю.
На п’ятнадцять хвилин? Побіг?
Все життя – це, по суті, втеча.
Непомітно сіється сніг
На задуману голову й плечі…
Вряди-годи омиє дощ
Процвяховане небо з зірками…
Вокзали, дороги, вулиці, кілометри площ –
Чи зможемо ми затулити двома кам’яними серцями?

s
s
s
s
s

стор.

ВІКТОРІЯ КАНЕВСЬКА

стор. 33

s
s
s
s
s

ТУСІВКА

стор. 32

*
Так давно не тримати пера, щоб забути письмо,
Щоб забути, як ти, і як я, і о світі,
Як збулися і будем, і чим ми насправді єсьмо,
І як довго, як довго ми душами будем боліти.
Та коли ти прийдеш – та коли ти нарешті прийдеш –
Роздягати тебе із твого некленового листя,
Роззувати з коріння, із граней, з тілесних одеж
(Якщо світ цей неволить – то також від нього звільнися).

Цілий смуток у ціль свою – в серце – завсіди поцілить,
А рядки наповзають, і тому немає кінця,
Як з сухими очима доцілюєм похапцем цілей,
А під черепом в нас вибухають рожеві сонця.
Наче в довгій дорозі барився б хтось рідний:
Дочекатись несила, якби не писати листів.
В пів на п’яту цей світ і світліє, ртутіє, і рідне,
І вже лист, наче птаха, зліта на божистості слів.

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

І, поціливши в ціль, ми очима цілуємо небо,
Бо до нього о п’ятій зірветься підбита душа.
Крізь проламаний череп, крізь дах, часопростір, як-небудь.
Хай оплаче лиш те, що лишилось, цікава свіча.
*
Важче вселення у хронотоп
З автентичними цими думками.
Вже відбувся вселенський потоп,
І історія також не з нами.
Виселятись за межі листка,
Звеселившися на маргінесах…
Моя бутність сьогодні хистка,
Як останній есей поетеси.
На масивах змістовних піль,
Переораних власним прозрінням,
Вище неба зростає біль
І вростає в серця без коріння.
Між суєт цих, між цих горінь,
Запобігши своїй катастрофі,
Ти ножем виколупуєш тінь
І несеш на вселенську голгофу.
Хай розпнеться твоя печаль,
Хай твій смуток у келихи цідиться,
Як остання моя маргіналь,
Що у серце мені націлиться. 

І плетуться рядки, і течуть непотрібні слова
У стосотенний біль, який вимиє все як рікою
І з полегким зітханням «нарешті» земля захова
І потягне у космос усе це моє із собою.
*
Цей сивий біль… Таке вродливе тіло…
Почався дощ і обірвався час…
Ах, краще б мені в серці гуготіло
Те полум’я, яке було до нас…
І очі – в щасті, і життя – у хмарах…
Твій ангел ще літає, та без крил.
І чим заллєш в душі оці пожари,
Послане божий з ім’ям Гавриїл?
Дудніли землі, кровію омиті,
Як сатану за бороду тягли.
Всього, всього зрікаємось на світі,
Та тільки від любові не змогли.
Цей захисток, цей прихисток, цей човен…
Його до дна ми вип’єм, а тоді
Підем у світ, відлунням нашим повен
По часі мандрувать, як по воді.
Це палить біль. Відлунюються тіні.
Нитками дощ зшиває в серці шов.
Зумій в такому шумі і горінні
Пройти, не замочивши підошов.

*
І цікава свіча загляда у твоє безсоння.
Обняла цілий світ сіра злива і впала до ніг.
Це напевно не ново, не ново, та тільки сьогодні
Мов згубила вона в цілині свій палкий оберіг.

33
стор.

ВІКТОРІЯ КАНЕВСЬКА 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ГОСТРА
ОБЛАСНА
ПЕРЧИНА

ЯК ЛОХАНУВСЯ ЮРКО-КУХАР

34

такі «величини» як Юрко Береза, то моральний
авторитет цієї премії буде неухильно падати. Але
навіть премія Остапа Вишні не відповідає його
таланту. Згадаймо, скільки в Остапа Вишні було
в запасі доброти і гумору. Навіть коли за писане
слово 10 (десять!) років пробув на каторзі, навіть коли його гумористичний пафос перестав
торкатися системи державного устрою – скільки
тепла й доброти в його «Мисливських усмішках»,
у гуморесці «Шинель» та в інших творах цього
трагічного періоду!!! А в Юрка Берези натомість
бачимо тотальне озлоблення й неприйняття навколишньої дійсності, що ріднить його з обласними постмодерністами – Кралюком і Криловцем.
Але ті хоч послідовно дотримуються доктрини
українського постмодернізму чи то «деконструкції портретів» (бо самі ж її вигадали), в той час як
наш Юрко відхрещується від постмодернізму як
від негативного напрямку в українській літературі. Словом, в особі цього автора дається взнаки
соцреалістична пропаганда. Так і хотілося б сказати – «Як бик навик, так і реве».
У цій статті ми не будемо «збочуватися», аналізуючи глибинні психологічні комплекси Юрка
Берези, темні міазми його підсвідомого, застосовуючи методологію шизоаналізу. Достатньо простого літературного аналізу, щоб освітити ті темні
міазми, що лежать на поверхні його творчості і на
які ніхто не звертає уваги, а бува, й премії дають,
виставляючи невправність авторського письма
як головну прикмету його стилю.
Розглянемо рецепт «Начинені помідори» - в
ньому ж нема жодного слова про рецепт цієї
страви. Натомість знаходимо ось що: «Кількість
помідорів – довільна, начинки – також. Якщо ні
овоча, ні начинки, готуйте іншу страву». Це радше рекомендація, доволі розпливчаста й недотепна. Але це ще квіточки. Ось як письменник
рекомендує готувати кисло-солодкі огірки:
«Наливаєте в одну чашку солодкого чаю, в іншу
– оцту. Берете свіжого огірка й починаєте їсти
його, запиваючи почергово то чаєм, то оцтом».
Ми впевнені, що ототожнення процесу приготування страви з її споживанням не присниться
навіть найзапеклішому п’яниці у найжахливіших
видіннях т.зв. білої гарячки. Слід би тут пояснити
нерозважливому авторові, що продукти готують
виключно для того, щоб надати їм специфічного
смаку й естетичного вигляду, так щоб потім було
приємно їх споживати (якщо автор зовсім незнайомий із кухнею, нагадуємо, що ті ж таки огірки
можна замаринувати – в останньому випадку теж
застосовується оцет, щоправда, у значно меншій
кількості, і вливається він у банку з підготованими огірками). Нам просто цікаво, хто ж оце буде
запивати свіжий огірок чаєм, а потім ще й 9%
розчином оцту. Напевно, це має бути якась надлюдина, яка, споживаючи цю страву, не матиме
опіків стравоходу й гортані.
Далі – більше. Читаючи рецепт страви «Солодкий холодець», ми відчували, як стає дибки
волосся на голові. Цей рецепт слід би навести

s
s
s
s
s

стор.

Сергій Єфремов, написавши геніальну «Історію українського письменства» з позиції народницького дискурсу, постулював поділ письменників на видатні постаті й «номенклатуру», причому
до останньої зарахував тих, які не створили за
своє життя жодного визначного твору. Гострий у
оцінках і судженнях, Єфремов навіть закидає Івану Франку щодо його останньої літературно-критичної праці номенклатурність, позначену «розпадом колись великого духа». Він же радикально
переоцінює й творчий доробок тих письменників,
які, хоча й шалено популярні серед сучасників,
не мали «внутрішнього стержня» ідейності. Так
відбулося із Олексою Слісаренком, в особі якого
критик знайшов вдячну мішень.
Розглядаючи творчість Юрка Берези, можна
сказати, що кожна його творча спроба закінчувалася вражаючим фіаско. В кожній його книжці
– а було їх 7 (як смертних гріхів) – творчі невдачі
оприявнені більш чи менш виразно, залежно від
того, як їх відловлювали і згладжували редактор і коректор. Але особливо кричущою творчою
невдачею позначена публікація «Рецептів дотепних страв» від Юрка Берези, вміщена в номері 4/5 журналу «Погорина» за 2008 рік. Цього
журналу в найкращих стьобових традиціях ніхто,
мабуть не редагує, так що автори в боротьбі за
читача змушені покладатися на власні знання
українського правопису, винесені ще зі школи.
Редколегія в особі головного редактора Є.Цимбалюка та літредактора Л.Рибенко за свою нібито
виконану роботу гроші бере справно, але щось
не видно, щоб вони, редагуючи письменницькі
матеріали, хоч би в мінімальному обсязі послуговувалися правилами правопису української
мови. Цей «інтуїтивний» підхід до грамотності написаного слова зіграв злий жарт із їхнім же колегою – Юрком Березою, який, бувши викладачем
чогосьтам в РДГУ, з грамотністю дружить не особисто, а через призму гранчака.
Подаючи свої твори в ніким не редагований
часопис обласного значення, автори мають усвідомлювати, що всі недоліки їхнього письма проступлять чітко, як на долоні. Але над цим можуть
замислитися тільки ті, хто хоч трохи хвилюється
за рівень власної грамотності. А ті, хто, як Юрко
Береза, у своїй творчості керуються порадою
«Пиши, до чогось допишешся», традиційно не
дуже зважають на грамотність.
Виводячи витоки свого «бомжуватого» стилю зі
шкільної парти, Юрко Береза одержав першу премію імені Остапа Вишні у 2005 році, коли рівненську
філію Спілки письменників очолила Лідія Рибенко
«з нахіміченою голівкою». У 2007 – на автора звалилася, неначе сніг на голову, Нобельська премія
під час фестивалю гумору й сатири, що відбувається традиційно на озері Нобель. На сьогодні Юрій
Береза – член Національної спілки письменників
України та Національної спілки журналістів України. Тільки не зрозуміло, за що йому така честь.
У Спілці письменників премію імені Остапа Вишні порівнюють із літературною премією братів
Гонкурів, лауреатам якої дають лише гроші на
пляшку коньяку. Але коли нею нагороджувати

стор. 35

s
s
s
s
s

стор. 34

ГОСТРА
ОБЛАСНА
ПЕРЧИНА 

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

повністю, щоб молоді автори не вважали його за
взірець високої гумористичної культури: «Склад:
Сто грамів холодцю, 1 кілограм цукру. Перемішуємо й споживаємо». От і весь рецепт. Але, що
прикметно, за всю багатовікову історію людства
такою стравою не годували навіть в’язнів табору
«Освенцім»! Перефразовуючи трансцендентне
запитання Маяковського, можемо запитати в читачів: «А ви змогли б покуштувати солодкий холодець Юрка Берези?»
На цьому тлі вже й не особливо виділяється
такий рецепт як «Цибуля зі смородиновим присмаком», де потрібно «Почищену цибулину та помиту ягоду смородини взяти в різні руки та їсти
одночасно». В цьому контексті автор не уточнює,
що означає поняття «різні руки» - чи це руки якогось інваліда, які мають різну довжину? А може,
руки марсіанина? А може, одна рука чиста, а інша
– брудна? Чи «різні руки» в тому плані, що однією
вітаєтесь зі «своїми людьми», якими керував «великомученик» Червоній, а іншою – з усіма опонуючими партійними функціонерами?
Нарешті в одній-єдиній гуморесці Юрко описує
процес приготування найпростішої страви, оприявнюючи цим рецептом ще й чималий алкогольний дискурс. Страва називається «Пиріжки із
бринзою». Ось як дотепно її треба готувати: «Купленого на базарі пиріжка без начинки розламуєте, напихаєте в нього придбаних на іншому базарі
сто грамів бринзи, складаєте – і страва готова!»
Читач може кинути репліку: «Тут і великого розуму не треба!» І буде мати рацію. Такими рецептами хомо сапієнс послуговується вже на тій стадії
ресоціалізації, коли свідомість украй деградувала
під впливом постійного споживання алкоголю в
великих кількостях. Тривалу залежність автора
від алкогольного допінгу підтверджують «дотепні»
рецепти «Печиво на пиві» («Покласти шматочок
печива на повний кухоль пива – і зажуритися…»),
«Лимонник» (прикметно, що автор наводить тільки склад, полишаючи процес приготування страви на фантазію читача: «Склад: лимонні шкірки,
пляшка горілки»), «Буряковий салат з оселедцем» («Налити в келих різних сортів самогону з
буряків, випити й закусити оселедцем»). Щоправда, щодо останньої гуморески, можливо, автор
навіть не знає, що то за штука така – оселедець
– і з чим її їдять. Адже «Вітамінну закуску» він
уявляє так: «Аби скуштувати цієї страви, слід придбати в аптеці лише упаковку вітамінів».
Дійшовши до рецепта «Картопляні зрази з
грибами», читач нарешті відзначає слабеньку надію, яка ворухнулася в передчутті високочолого,
світлого, людинолюбного гумору. Ба ні – передчуття виявилось оманливим, адже одразу ж наштовхуєшся на слова: «Для приготування цього
делікатесу потрібні картопля, гриби й тлумачний
словник української мови». А може – простіше?
Можливо, картоплю й гриби також слід взяти в
«різні руки» й поглинати просто на ходу, в перерві
між першою й 16-ю чаркою? Бо на тверезу голову таких речей точно не придумаєш. А тлумачний
словник української мови, зауважимо з цього приводу, слід було би брати ще в шкільні роки, щоб
на схилі життя читачі не тицяли автора носом у
його грубі граматичні помилки. Невже ж у велику

літературу автор вискочив із таких задвірків, де
не те що тлумачного словника не було, але й досі
люди не навчились, мабуть, ходити прямо? Але
це вже – сфера дослідження антропологів.
Проте апофеозом усієї добірки «Рецептів дотепних страв» стає гумореска «Пікантний торт
для чоловіків» - апофеозом людиноненависництва і якоїсь викривлено-фантасмагоричної ситуації, коли людина уявляє себе не в людському суспільстві, а павуком у банці. До речі, павуки – одні
з небагатьох істот, у середовищі яких поширений
канібалізм – поїдання собі подібних. Наводимо
рецепт «Пікантного торта»: «Запрошують у гості
чоловіків, змішують їхніх дружин із землею, поливають брудом і ліплять дулі». І вигукуємо: «ФЕ!!!»
В цілому від такого гумору залишається неприємний осад на душі й важкість на серці. Невже
призначення письменника – в тому, щоб просто ляпати словами, не заглядаючи у тлумачний
словник української мови (до речі, українська
мова має багату традицію лексикографії, починаючи від Лаврентія Зизанія Товстуновського)?
Чим викликаний гумористичний ефект гуморесок Юрка Берези? І чи той гумористичний ефект
хоча б є взагалі? Адже навіч не помітно жодних
засобів творення комічного, крім відразливого,
непропорційного алкогольного дискурсу та дискурсу споживання, які доповнюють одне одного й
переплітаються в найвідразливіший спосіб. Ці два
дискурси могли б так переплітатися в мовленні
вуличних п’яниць, яких улітку під кожним парканом – хоч греблю гати. Але, проте, їхнє мовлення
ніхто не записує й не тиражує, а самим авторамп’яничкам чомусь не дають премій. Не те що літературної премії братів Гонкурів, а навіть – імені
Остапа Вишні.
Як бачимо, недарма ми не застосовували принципів шизоаналізу, психоаналізу та інших для з’ясування глибинних комплексів творчості автора.
Бо й глибини тут ніякої немає. Усе лежить на поверхні, ба навіть за межами людського розуміння. Адже «солодкий холодець» можуть їсти тільки
людські аскариди, які регулярно живляться вмістом кишечника людини. Їм ця гумореска ближче
до душі. Якщо вони, звичайно ж, мають душу.
Письменник Василь Кравчук у передмові до
книжки Юрка Берези «Не роззявляйте рота!»
(1995) зазначає: «Побачити смішне в звичайному, зуміти знайти оті іскорки сміху в, здавалося б,
найсерйознішому літературному творі, що надто
віддалений од гумористичного напрямку, це, погодьтеся, під силу лише людині, наділеній справжнім талантом гумориста». Очевидячки, Юрко
Береза такого таланту не має. Сергій Єфремов,
слова якого ми наводили на початку статті, проникливо і влучно пише про завдання літератури:
«Письменство скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життьової буденщини, —
тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає
його не за скороминуще й буденне вболівати, а
добувати високого й вічного з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням із сучасного, що невпинно жене людськість уперед і далі
— все вперед і далі». А коли письменство не дає
такої втіхи, а лише відразу – що тоді? А що, коли
таке відразливе письменство за свої убогі псевдопотуги одержує навіть престижні літературні
премії?

35
стор.

ШТУРХЕЦЬКИЙ С.В.,
викладач кафедри української філології НаУ «ОА»,
голова Рівненської незалежної медіа-профспілки

ОСОБЛИВОСТІ СПРИЙНЯТТЯ
МАЙБУТНІМИ ЛІТЕРАТОРАМИ
ОСНОВ ЖУРНАЛІСТИКИ 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ПРОТОНОТАРІЙ

Впродовж трьох років у Національному університеті «Острозька Академія» автор
нижченаведеної статті викладає предмет «Основи журналістської майстерності» для
студентів спеціальності «Літературна творчість». Започаткований як факультативний,
цей курс став повноправною складовою у процесі підготовки студентів — майбутніх
літераторів.

36
стор.

Людина як соціальна істота насамперед – комунікатор. Адже тільки спілкуючись із людьми, тільки обмінюючись інформацією, кожен із нас пізнає світ, а світ, відповідно, збагачується творчими здобутками кожного з нас.
Отож цілком практичне завдання сучасної людини – не лише засвоїти принципи сприйняття інформації, але й навчитися
цю інформацію переробляти і передавати. А стати ефективним комунікатором можливо за такої важливої передумови
– потрібно не лише знаходитися в інформаційному просторі, але й орієнтуватися в ньому, вміти виокремити потрібну інформацію серед малозначного «шумовиння». В епоху стрімкого розвитку засобів масової комунікації (ЗМК) таке вміння не
може бути вродженим, воно потребує постійного тренування і напрацювання. Серед ЗМК особливий вплив на масову свідомість, на розвиток суспільства взагалі, на побудову інформаційної картини світу мають засоби масової інформації (ЗМІ).
Тому вивчення ЗМІ, роботи журналістів (які фахово займаються комунікацією) надзвичайно важливе у період становлення
і розвитку інформаційного суспільства.
Безумовно, вітчизняні ЗМІ мають низку притаманних тільки їм ознак. Преса, радіо і телебачення України поступово виходять з глибокої кризи. Після президентських виборів 2004 р. для українських медіа настав новий етап розвитку. В цілому,
тенденції позитивні. Зникли «темники», менше стало відвертого тиску на редакції. Але є і негативні показники.
Хоча внаслідок зростання рекламного ринку значно збільшилася кількість незалежних видань і теле-радіо-організацій,
багато проблем залишається. Значна кількість суспільно-політичних є виразниками інтересів тих або інших фінансовополітичних угрупувань. Деякі газети і журнали з рекламною метою у декілька разів завищують свої тиражі, публікують
необ’єктивні рейтинги популярності. Нормою стали дотації і спонсорські вкладення в мас-медіа за так зване «інформаційне
забезпечення».
Потрібно зазначити, що в багатьох країнах діє інша модель журналістики, ніж в Україні, тому ознайомлення з досвідом
різних країн збагатить та надасть нових можливостей для розвитку української журналістики.
Це тим більш актуально, що система освіти в Україні, як і все суспільство, переживає зараз глибоку кризу. Це виявляється, насамперед, у недостатньому фінансуванні, невизначеності освітньої парадигми. Здобувши незалежність, Україна
не змогла, по суті, виробити власну концепцію освіти.
Журналістська освіта в Україні теж переживає не кращі часи. І причин тут декілька. Насамперед – це нестача кваліфікованих викладацьких кадрів, відсутність навчально-методичної літератури, що відповідала б сучасним вимогам тощо.
Слід зазначити, що в українському суспільстві професія журналіста є шанованою і престижною. Цим пояснюється той
факт, що зі зняттям обмежень на розвиток установ освіти з різною формою власності, журналістські відділення і факультети почали з’являтися у великій кількості. Однак і вони не вирішують нагальних потреб у кількості і, головне, у якості
фахівців для вітчизняних ЗМІ.
При цьому питання якості підготовлених фахівців, їх вміння працювати в умовах ринкової економіки, плюралізму політичних і економічних концепцій стоїть надзвичайно гостро ще й тому, що абсолютна більшість журналістів в Україні
або здобули освіту ще за радянських часів, або взагалі її не мають. Відтак, цілком логічним є спрямування курсу „Основи
журналістської майстерності”, особливо для студентів, які ще не мають спеціалізованої журналістської освіти, на найкращі
стандарти західної преси, максимальна практичність запропонованих для вивчення питань.
Для студентів спеціальності „Літературна творчість” оволодіння передовими стандартами світової журналістики, їх практичне
застосування в обласній та загальнодержавній пресі України під час виробничої практики відкриє нові можливості для професійного і творчого самоствердження. Тематика курсу не тільки тісно пов’язана із спеціальністю фахівців з літературної творчості
(взяти хоча б такі жанри журналістики як фейлетон, памфлет, нарис, есей, глоса, потрет, критика, рецензія), але й може стати
в нагоді майбутнім літераторам, якщо вони оберуть своєю професією роботу журналіста, редактора літературного відділлу, редактора видання, стануть теле- чи радіо-ведучими, готуватимуть тематичні авторські програми чи колонки. Зрештою, фахівцю
з літературної творчості для презентації свого погляду на розвиток сучасної літератури, культури в цілому обов’язково стануть в
пригоді розуміння специфіки роботи журналіста, підготовки журналістських матеріалів, методики ведення інтерв’ю тощо.
Програма складається з лекційного курсу (48 годин), що містить виклад основних теоретичних положень про принципи,
які застосовують світові медіа у своїй роботі; практичних занять (36 годин), на яких опрацьовується і поглиблюється лекційний матеріал та індивідуальної роботи (22 години) студентів, під час якої вони знайомляться з літературними джерелами,
опрацьовують самостійно теми, які не можуть увійти до основного курсу через його часову обмеженість. Програма розрахована на 2 залікові роботи (по 3 модулі у кожній).
Спрямованість курсу «Основи журналістської майстерності» на практичне використання набутих під час навчання навичок вже дає свої перші результати – випускники спеціальності «Літературна творчість» працюють позаштатними та
штатними журналістами в редакціях обласних видань.

СТУДЕНТСЬКІ БУВАЛЬЩИНИ

ДАВНО Б ТАК!

АНЕКДОТ

(0362) 45-14-06


33028, м. Рівне, а/с 237

Кінець ХХІІ століття. Золота ера людства. Розвиток усіх можливих технологій
дав бажаний результат: будь-яке відхилення можна виправити на генному рівні.
А якщо люди народжуються з відхиленнями – теж не проблема: можна вийняти мізки й довірити спеціальному лікарю, щоб
він там покопирсався, підправив і вставив
на місце.
Поети стали надзвичайною рідкістю.
Аж ось один поет відчув, що в нього починається розлад мізків. Він приходить до
лікаря й каже:
- Відремонтуйте мені, будь-ласка, мізки, а то з ними щось не те.
Лікар погодився, вийняв у поета з голови мізки і поклав у контейнер для подальшого ремонту.
- Прийдете в п’ятницю забирати відремонтовані мізки! – сказав пацієнту.
- Добре! – погодився поет.
Але ні в п’ятницю, ні через два тижні, ні
через місяць поет не прийшов. Лікар захвилювався: як же людина може так довго жити без мізків? Він дав оголошення
в службу розшуку людей. Врешті, поета
знайшли в одному престижному недавно
відкритому видавництві. Коли його привели до лікаря, той запитав:
- Чому ви не прийшли за мізками? Я
їх вам відремонтував! Адже ж ви добре
знаєте, що без мізків людина – не зовсім
повноцінна.
- Так-то воно так, - погодився поет.
– Тільки коли я мав мізки, то дуже страждав. Я навіть на роботу не міг влаштуватися, бо мав мізки. А тепер подивіться: я без
мізків став редактором суперпопулярного
видавництва, й мені живеться зовсім непогано! 

ПРОСТОПЧУКІЗ
МИ
Муза, хоч і жінк
а, але напрочуд
мовчазна. Муза
ще ні разу не кр
икнула : «Марш
додому!»
Василь Просто
пчук

НАТЕ!!!

Максиму з Ігорем співчувала вся група – їхні курсові
роботи науковий керівник «забракував»: покреслив
простим олівцем майже кожне речення, живого
місця не залишив. Хлопцям потрібно було терміново
переробляти їх, а потім показати професору, щоб
встигнути «до здачі». Максим відразу сів за комп’ютер,
обклався літературою… А Ігор не квапився. Спочатку з
розпачу зайшов у «Пиво-води», де випив зо три літри
пива, не менше. Потім побував на дні народження
у знайомого – так нахлистався, що не з’явився на
лекціях. На другий день після «загулу» допохмелявся
до того, що знову, захмелівши, впав на ліжко. На третій
день – ну куди з такою мордою йти до людей? Краще
до пиво-водівських алкоголіків…
Минали дні за днями. Одного разу Максим розбудив
Ігоря зі словами:
- Вставай! Сьогодні треба нести наші роботи Івану
Васильовичу – показати, як ми їх виправили!
- Та невже сьогодні? – налякано спросоння
перепитав Ігор.
- Вже! Сьогодні! – підтвердив Максим.
Ігор із переляку сів на краю ліжка й обхопив голову
руками. Бідна голово! Скільки горілки й пива, скільки
похмільного чаду пропустила ти через себе, а не стала
й на грам розумнішою! Ігор відкрив першу сторінку
своєї курсової роботи, розмальованої олівцем так, як
рідко який художник-авангардист зміг би. Треба з нею
щось робити. І раптом Ігорю сяйнула щаслива думка.
- Максиме, дай-но гумку! – гукнув він на всю кімнату.
Максим здивувався, але гумку дав. Причому таку
хорошу, що вона геть виїла «художества» наукового
керівника зі сторінок Ігоревої курсової роботи. Ігор
тер нею так старанно, що аж язика висолопив, але
намагався акуратно – не пожмакати сторінок і не
протерти їх до дірок.
- Ну, все! – зітхнув Ігор, стерши останню каракатицю
на сторінках «Списку використаної літератури». – З
мене пиво!
- І оце ти так підеш ДО НЬОГО? – здивувався
Максим.
- Так! – відповів Ігор. – Була не була.
- Ти до нього підеш отак просто?! – не вгавав
Максим.
- Та піду вже, де мені подітися! – відрубав Ігор.
Викладач прискіпливо оглядав їхні роботи, врешті
звернувся до Максима:
- Ви можете бути вільні…
- А я? – запитав Ігор.
- Ви… залишіться, - мірно промовив Іван
Васильович. В Ігоря в животі шлунок аж помінявся
місцями з печінкою, а в голові промайнула думка: «Оце
зараз як почне шпетити».
Науковий керівник широко усміхнувся.
- Дорогий мій хлопче, - звернувся він до Ігоря.
– Дозвольте привітати вас із перемогою.
- З якою перемогою? - щиро не розумів Ігор.
- Із перемогою над вашими лінощами. От давно б
так. Чистенькі сторінки. Робота ретельно виконана.
Свіжа думка, сказати б, не засиджена в Інтернеті…
Бо я хоч і не володію Інтернетом, але я його… злегка
засуджую. Молодець, хлопче, молодець! От давно б
так. Мабуть, таким і я був у ваші роки…

за
ивіша
правд
ії
з
Вайлд
пое
Оскар
а в
к
д
а
.
г
я
т
Ви
т…
у жит
умее
правд
лесть А.Пушкин
п
ы
ифм
кто р
и
поэт,
т
о
е бут
т
Не
оже н .
м
е
н
ідж
фом
поет
ілосо юел Колр
икий
н вел еликим ф
ем
е
С
д
о
в
Ж
ю,
часно
вітко
одно
ку з к
ін
ж
няв
угий
порів
ле др
й, хто поетом, а
и
не
ш
р
м
Пе
ю.
Г.Гей
дино
елики
був в лекою лю
а
ні
днан
– нед
у поє
е
н
и
кат
ід шу фері, яку
ію сл
с
Поез ле в атмо днання.
харн
Е.Вер
а
оє
п
і
ц
слів,
ь
т
ю
ю
створ
то
той, х
м був кою, а
о
т
е
о
квіт
им п
то
Перш яв жінку з м – той, х ою.
к
о
н
ін
їк
ів
а
ж
р
оз
по
іншою К. Меліхан
им пр
перш яв жінку з
н
порів

И

РИЗМ

АФО

37
стор.

ПРОДАМ ДАЧУ

РЕКЛАМА

В НОВОУКРАЇНЦІ.
Газ, світло, криниця, ремонт,
євро паркан, теплиця.
Дешево. Терміново.
(067) 960 23 99.

МУЗИЧНЕ ОФОРМЛЕННЯ ВЕСІЛЬ
сучасний репертуар,
конкурси, розваги.
Професійно
(03622)
57487, (097) 748-77-65
%

ПРОДАМ ЗЕМЕЛЬНУ
ДІЛЯНКУ В с. ШУБКІВ,
Рівненський р-н. 18 км від
Рівного. 0,30 га, цегляний
сарай, газ, вода, світло - поруч.
Рівна, 300 м від асфальту.
Ціна 26 000 у.о.
% (098) 270-34-66
ДРУК ФОТОГРАФІЙ
- з телефона
- з флешки
- з плівки
43-90-92, 067 75-95-424

ПРОДАМ ½ БУДИНКУ,
ВУЛ. МАЛОРІВНЕНСЬКА
(біля озера Басів Кут),
велика времянка, гараж, всі вигоди, надвірні будови, 7 сот. землі.
(067) 960 23 99.
Вільно. Терміново.

ПІДГОТОВКА ДО ЗОВНІШНІХ
ТЕСТУВАНЬ З МАТЕМАТИКИ

%

уроки, контрольні
62-01-66, (063) 994-36-08

КЛЕВАНЬ-1, ЗЕМЕЛЬНА ДІЛЯНКА
0,1 га, під забудову.

листівок, бланків, оголошень
тел. 8 (097) 2952931, 451090
ВАНТАЖНІ ПЕРЕВЕЗЕННЯ 

(0362) 45-14-06

33028, м. Рівне, а/с 237

ПРОДАМ

38
стор.

а/м MAN до 5 т. Тентована,
об’єм буди 36 м3, довжина 7м.
Ліц. АБ № 227142 від 14.06.2005р.

% (068) 569-37-38

або ОБМІНЯЮ.
Є фундамент під будинок та
господарчі споруди. Газ, вода,
світло, каналізація, поряд трансформаторна станція, дорога з
твердим покриттям, 100м до
маршрутки, 400м до ст. Новостав. Зручний виїзд на автомагістраль Луцьк-Київ. Екологічно
чистий р-н, поруч сосновий ліс,
госпіталь ветеранів ВВВ.
(063) 99-88-089