You are on page 1of 34

1.

Основнi теоретичнi підходи у поглядах на суспільство у сучасній


соцiології.
Виділяють:
-структурно-функціональну теорію
-конфліктну
-символічний інтеракціонізм
Структурно-функцiональний пiдхiд сформувався у серединi нашого
сторiччя в основному спи-
раючись на iде двох з класикiв соцiологiї - Герберта Спенсера та француза
Емiля Дюркгейма, якi притримувались великомаштабного - тобто
макросоцiального - погляду на соцiальне життя. Тобото суспільство цне
комплексна система, частини якої існо пов'язані між собою.
Основнi iдеї функцiоналiстського пiдходу:
1)Суспiльство як соцiальна система - функцiоналiсти виходять з погляду на
суспiльство як певну
систему, поїднання таких частин, що складають їдине цiле.
2)принцип рiвноваги - функцiоналiсти вважають, що всi суспiльства
мають тенденцiю до рiвноваги - тобто здатнi до самопiдтримки iснуючого
порядку.
Конфліктна – теорія, яка базується на припущенні, що суспільство – це
комплексна система, яка характеризується нерівністю і конфліктами, які і
спричиняють соціальні зміни.
Головні питання:
-Як суспільство розділене?
-Які основні зразки соц.нерівності?
Представники: Карл Маркс, Зімель, Р.Дарендорф.
Символічний інтеракціонізм – теорія, яка базується на тому, що
суспільство є продуктом повсякденних заємодій індивідів.
Головні питання:
-Як суспільство набуває досвіду?
-Як людська взаємодія створює, змінює соц.зразки?
Головні представники: Джордж Міг, Джордж Хоманс.
2.Основні рівні системного підходу до суспільства (макро – і
мікросоціологічні теорії).
До макрорівня відносять структурно-функцiональний пiдхiд і конфліктний
підхід. До мікрорівня відносять символічний інтеракціонізм.
Структурно-функцiональний пiдхiд сформувався у серединi нашого
сторiччя в основному спи-
раючись на iде двох з класикiв соцiологiї - Герберта Спенсера та француза
Емiля Дюркгейма, якi притримувались великомаштабного - тобто
макросоцiального - погляду на соцiальне життя. Тобото суспільство цне
комплексна система, частини якої існо пов'язані між собою.
Основнi iдеї функцiоналiстського пiдходу:
1)Суспiльство як соцiальна система - функцiоналiсти виходять з погляду на
суспiльство як певну
систему, поїднання таких частин, що складають їдине цiле.
2)принцип рiвноваги - функцiоналiсти вважають, що всi суспiльства
мають тенденцiю до рiвноваги - тобто здатнi до самопiдтримки iснуючого
порядку.
Конфліктна – теорія, яка базується на припущенні, що суспільство – це
комплексна система, яка характеризується нерівністю і конфліктами, які і
спричиняють соціальні зміни.
Головні питання:
-Як суспільство розділене?
-Які основні зразки соц.нерівності?
Представники: Карл Маркс, Зімель, Р.Дарендорф.
Символічний інтеракціонізм – теорія, яка базується на тому, що
суспільство є продуктом повсякденних заємодій індивідів.
Головні питання:
-Як суспільство набуває досвіду?
-Як людська взаємодія створює, змінює соц.зразки?
Головні представники: Джордж Міг, Джордж Хоманс.
3.Визначення суспільства та його ознаки. Теорії походження
суспільства.
Суспільство – об’єднання людей, що склалося історично, мають спільну
територію, спільні культурні норми і цінності, характеризуються певними
моделями поведінки та соціокультурною ідентичністю її членів, а також
засобами взаємодії та формами існування.
Ознаки суспільства:
-спільна територія;
-стабільна сталість;
-висока інтенсивність внутрішніх зв’язків;
-сформована система норм і цінностей, певний розвиток власної культури;
-саморегулювання і автономність.
Виникнення суспільства:
1)Інструментальна концепція – мислення (знаходила знаряддя праці =>
розвиток) і кмітливість. Це зумовило розподіл праці;
2)Сексуальна – позасезонний характер розмноження людей;
3)Теорія влади – сила, розум і природна експансія розподілена між людьми
нерівноцінно.
4)Соціальні ознаки статевої належності (гендерна концепція)
5)Семантична (знакова) теорія – визнання фізичної слабкості людини як
представника роду.
4.Типологізація суспільств. Характеристика основних типів суспільств.
Типологія суспільства – процес класифікації за певними ознаками.
Ленслі виділив основним критерієм засоби для існування:
1)Суспільство мисливців і збирачів (всі рівні – хтось збирає, хтось полює);
2)Садівничі суспільства – основа – родинні зв’язки, виникає ревна
нерівність;
3)Аграрне суспільство – вирощує і обробляє землю, виникає додатковий
продукт(торгівля), зростає соціальна нерівність, сім’я – не основа
соціального життя;
4)Промислове суспільство – значна соціальна нерівність, машинне
виробництво, багато додаткового продукту, виникають гроші.

Теорія Девіза Рігзмена – за основу – ціннісні критерії. Виділяє 3 етапи:


-Традиційне суспільство – людина обмежена у виборі і має діяти згідно
традицій;
-Суспільство куроване зсередини – поведінку індивіда визначають особисті
цінності. Відсутні чіткі моральні норми.
- Суспільство куроване ззовні – індивід у цьому сусп. оцінює свою
діяльність відносно оцінок оточення, громадської думки.
5. Поняття суспільство, його характерні ознаки. Особливості сучасного
суспільства. Індустріальні і постіндустріальні суспільства.
Модернізація. Типи модернізації.
Суспільство – об’єднання людей, що склалися історично і мають спільну
територію , спільні культурні норми і цінності характеризуються певними
моделями поведінки та соціо – культ ідентичністю її членів, а також
засобами взаємодії та формами їх спілкування.
Характерні ознаки :
1) спільна територія
2) стабільна сталість (цінність, єдине ціле.)
3) сформована система норм і цінностей
4)саморегулювання і автономність, саморозвиток
Сучасному суспільству характерно:
1) рольовим характером взаємодій
2) поглибленим розподілом праці
3) формальна система регулювання відносин
4) відокремлена система соціального управління
5) світські ознаки людського життя
В постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною
складовою стає інформація. У політичній сфері згасає роль націон. держави
відбувається децентралізація влади. У соціальному житті відбувається
перехід від ієрархії до сіткової організації. Постіндустріальне суспільство
характеризується виникненням нових систем. Інтелектуальних технологій
та освіти.
Модернізація – система науково – методичних засобів дослідження
особливостей і напрямів соціального змін, механізм забезпечення здатності
соціальних систем до вдосконалення.
Типи модернізації :
- Органічна – відбувається завдяки ресурсам власного розвитку,
підготовлена внутрішньою еволюцією суспільства. Англія
- Неорганічна – реакція на досягнення розвинутіших країн, формою
наздоганяю чого розвитку з метою подолання історичної відсталості.
6.Поняття соціальної структури суспільства: її природа та основні
елементи.
Соціальної структури суспільства – ієрархічно упорядкована сукупність
індивідів, соціальних груп, спільнот, організації, інститути, об’єднання
стійкими зв’язками і відносинами. Головний зміст соціальної структури
створює соціальний інститут (стале сполучення цінностей, норм, статусів,
ролей, груп, що складається та відтворюється у зв’язку з вирішенням певної
соціальної проблеми), насамперед економіка, політика, наука, освіта, сім’я.
Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури
суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі
суспільства, він зумовлений професією, віком, освітою тощо. Якщо сам
статус визначає позицію людини в суспільстві то соціальна роль –
функція, яка виконується нею в даній позиції. На основі більшості
соціальних статусів формуються складніші структурні елементи
суспільства – соціальні групи (відносно стала, історично сформована
сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих
ознак).
Соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його
динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності (міжгрупова або
просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних
переміщень) елементів соціальної структури.
7.Зміст поняття "соціальний інститут". Типи соціальних інститутів та
їх роль у життєдіяльності суспільства.
Соціальний інститут-певна сукупність установ, які відповідають
соціальній структурі суспільства; сукупність соціальних норм і культурних
зразків, які визначають сталі форми соціальної поведінки і дії,
система поведінки у відповідності з цими нормами. .
В залежності від сфери дії і функцій соціальні інститути
підрозділяються на:
- реляційні, які визначають ролеву структуру суспільства за
найрізноманітнішими категоріями: від статі і віку до виду занять і
здібностей;
- релятивні, які визначають можливість індивідуальної поведінки стосовно
існуючих в суспільстві норм дій, а також санкції, що карають порушників
мак-симів (всі види механізмів соціального контролю: культурні, зв'язані з
релігією наукою, ідеологією, мистецтвом і т.'д.);
- інтегративні інститути, пов'язані з соціальними ролями,
відповідальними за забезпечення інтересів соціальної спільності як цілого.
В сучасному суспільстві кожна людина користується послугами і працею
великої кількості інститутів. Вона народжується в сім'ї, виховується в сім'ї,
в дошкільних установах і школах різного типу, працює на різних
підприємствах, користується послугами міського транспорту, залізниці,
отримує інформацію від мас-медіа; культурні центри організовують для неї
розваги, різні магазини забезпечують її товарами, безпеку їй гарантують
правоохоронні органи; різні комунальні послуги вона одержує від
спеціальних служб і т. д. і т. п.
8.Ознаки соціального інституту. Формальні та неформальні соціальні
інститути. Функції та дисфункції соціальних інститутів.
Ознаки соціальних інститутів:
- соціальні інститути є комплексом формальних і неформальних правил
поведінки, принципів, культурних норм, які регулюють різні сфери
діяльності індивідів у суспільстві і обмежують вчинки людей відповідно до
суспільних інтересів;
- соціальні інститути охоплюють певну сукупність людей та установ, які
покликані розв'язувати важливі для розвитку суспільства завдання.
Кожний соціальний інститут має специфічні та загальні ознаки. До
загальних, типових для всіх соціальних інститутів, ознак відносять:
а) установки і зразки поведінки
б) символічні культурні ознаки
в) утилітарні культурні ознаки
г) письмовий та усний кодекс поведінки
ґ) ідеологія.
За способом регулювання поведінки людей у межах певних інститутів
розрізняють:
- формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких,
здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій,
пов’язаних із заохоченням і покаранням. До таких інститутів належать
держава, армія, школа тощо;
- неформальні соціальні інститути. Вони не мають нормативної бази,
тобто взаємодія у межах цих інститутів не закріплена формально. Є
результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний
контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм,
закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні
культурні і соціальні фонди, об'єднання за інтересами тощо.
Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. їх сукупність
формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущими серед
них є:
а) регулятивна функція
б) функція відтворення
в) інтегративна функція
г) комунікативна функція
9.Основні види соціальних груп , їх якісні ознаки. Розмір груп.
Первинна, вторинна соціальна група. Групи формальні та
неформальні. Групи належності і сторонні групи. Референтні групи.
Соціальна група — це найбільш загальне і специфічне поняття соціології,
що означає певну сукупність людей, які мають загальні природні і соціальні
ознаки і об'єднані спільними інтересами, цінностями, нормами і
традиціями, системою певних відноснії, які регулюються формальними і
неформалі,ними соціальними інститутами.
Формальна група - об'єднання людей, яке утворюється на основі
офіційного документа юридичних норм, установ, правил, службових
інструкцій, приписів тощо. Члени такої групи націлені на виконання
якогось виду діяльності і знаходяться в ієрархічно структурованій
підпорядкованості
Неформальна группа - складається стихійно і не має особливих
документів, які регламентують її функціонування, але вона також
утворюється на основі загальних інтересів, прагнень, що об'єднують людей
в більш або менш стійкі об'єднання. Поведінка членів такої групи
регламентується особливими неписаними правилами, відносини між ними є
тісними і залежними один від одного.
Більшість неформальних груп, на думку соціологів, є первинними, а фор-
мальних — вторинними. Вторинна група більш чисельна і може мати у
своєму складі одну або декілька первинних груп. Ступінь впливу такої
грули на індивідів може різнитися в залежності від того, наскільки сильно
інтеріоризо-вані групові цінності представником групи.
Соціальні групи діляться на: малі, середні і великі.
Малі соц.групи - такі об'єднання людей, в яких всі члени знаходяться в
безпосередньому контакті один з одним і, як правило, вони нараховують від
двох (діада) — трьох (тріада) до кількох десятків людей (сім'я, шкільний
клас, виробнича бригада і т. д.). Ознака групи полягає, перш за все, в тому,
що зміна однієї частини групи змінює стан всіх інших частин.
Середні— це порівняно сталі спільності людей, які працюють на одному
підприємстві і є членами яких-небудь суспільних організацій або
проживають на одній достатньо великій, але обмеженій території (мешканці
міста, району, області).
Великі соціальні групи — це сталі сукупності значної кількості людей, які
діють разом в соціально значимих ситуаціях і функціонують в масштабах
країни або їх об'єднань (класи, соціальні верстви, професійні групи, етнічні
спільності (нація, раса, народність) або демографічні об'єднання (групи
молоді, жінок, чоловіків, пенсіонерів і т. д.).
10.Поняття соціальної організації. Основні риси соціальних
організацій.
Соціальна організація — соціальна група, орієнтована на досягнення
взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високо-формалізованих
структур.
Основні риси соціальних організацій:
-Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для
досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом
розв'язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов'язково
збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому
організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких
залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети.
-Соціальна організація має чіткий загальнообов'язковий порядок, а система
її статусів і ролей - ієрархічну структуру. їй властивий високий ступінь
формалізації відносин. Відповідно, правила, регламенти,
порядок охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких
чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування
(субординацію).
-Для підтримування стабільності відносин, координації дій кожна
організація повинна мати координаційний орган або систему управління.
Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей ор-
ганізації, зовнішнього середовища
11.Формальні і неформальні організації. Типи цільових
організацій.
Формальні організації: будують соціальні відносини на підставі
регламентації зв'язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове
підприємство, фірма, університет, муніципальна структура. Основою
формальної організації є поділ праці, її спеціалізація за функціональною
ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і
складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша
структура організації. Формальна організація — раціональна, для неї
характерні службові зв'язки між індивідами; вона принципово безособова,
тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються
стандартизовані відносини, засновані на формально-діловому спілкуванні.
Неформальні організації: грунтуються вони на товариських взаєминах та
особистому виборі зв'язків учасників і характеризуються соціальною
самостійністю. Ними є любительські групи, відносини лідерства симпатій
тощо. Неформальна організація має значний вплив на формальну і прагне
змінити існуючі в ній відносини за своїми потребами.
Типи цілбових організацій:
-організації з виробництва товарів і послуг (промислові,
сільськогосподарські, сервісні підприємства і фірми, фінансові установи,
банки);
-організації в галузі освіти (дошкільні, шкільні, вищі навчальні заклади,
заклади додаткової освіти);
організації в галузі медичного обслуговування, охорони здоров'я,
відпочинку, фізичної культури і спорту (лікарні, санаторії, туристичні бази,
стадіони);
-науково-дослідні організації;
-органи законодавчої, виконавчої влади.
12. Теорія бюрократії М.Вебера. Функції і дисфункції бюрократії.
Формальні організації: будують соціальні відносини на підставі
регламентації зв'язків, статусів, норм. Ними є, наприклад, промислове
підприємство, фірма, університет, муніципальна структура. Основою
формальної організації є поділ праці, її спеціалізація за функціональною
ознакою. Чим розвинутіша спеціалізація, тим багатостороннішими і
складнішими будуть адміністративні функції, тим багатогранніша
структура організації. Формальна організація — раціональна, для неї
характерні службові зв'язки між індивідами; вона принципово безособова,
тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються
стандартизовані відносини, засновані на формально-діловому спілкуванні.
За певних умов ці особливості формальної організації перетворюють її на
бюрократичну систему. На думку М. Вебера, бюрократія є найкращою
адміністративною формою для раціонального або ефективного досягнення
організаційних завдань. Бюрократії притаманні:: раціональність,
надійність, економічність, ефективність, невиразність, нейтральність,
ієрархічність, законність дій, централізація влади адміністрування,
довгострокова служба, просування на основі старшинства чи заслуг,
фіксована платня, лояльність кожного працівника до організації, прагнення
дотримуватися встановлених правил. Головний її недолік полягає у
відсутності гнучкості, шаблонності дій.
13.Сутність соціальної стратифікації, її історичні типи. Відкриті та
закриті суспільні системи стратифікації. Стратифікація змішаного
типу.
Соціальна стратифікація — поділ суспільства на вертикально
розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж,
власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в
суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище
в суспільстві індивідів, родин, країн, а саме їх нерівноправність.
Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє такі основні історичні типи
стратифікованого суспільства, як рабство, касти, стани і класи.
Історичні типи соціальної стратифікації:
1)закрита соціальна стратифікаційна система – суспільний устрій коли
перехід з однієї страти в іншу неможливий. До них належать рабство, касти
і стани.
2)напівстратифікаційна система – теоретично неможливий але практично
існуючий – система станів.
3)відкрита стратифікаційна система -м де перехід з однієї страти в іншу
можливий в будь-якій чисельності. Основна умова – це майновмй ценз
(наявність грошей). До них належать класи.
Рабство: було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли
іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи
культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма
рабства), в іншому — йому відводилася роль слуги чи солдата.
Касти: у різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо
характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що
практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з
індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в
«наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо
дотримуватися певних суспільних норм.
Стани: властиві європейському феодалізмові. До найвищого стану
належали аристократи і вельможі, до нижчого — духівництво, наділене
значними привілеями, до найнижчого стану — вільні селяни, чиновники
недворянського походження, купці й ремісник. Межі між станами не були
такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було
можливим, хоча й складним.
Класи: тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології
марксизму.
14.Основні типи соціально-стратифікаційних систем. Основні чинники
стратифікації у сучасному суспільстві. Проблеми стратифікації в
соціальній структурі українського суспільства.
Соціальна стратифікація — поділ суспільства на вертикально
розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж,
власність, владу, освіту тощо.
Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в
суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище
в суспільстві індивідів, родин, країн, а саме їх нерівноправність.
Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє такі основні історичні типи
стратифікованого суспільства, як рабство, касти, стани і класи.
Історичні типи соціальної стратифікації:
1)закрита соціальна стратифікаційна система – суспільний устрій коли
перехід з однієї страти в іншу неможливий. До них належать рабство, касти
і стани.
2)напівстратифікаційна система – теоретично неможливий але практично
існуючий – система станів.
3)відкрита стратифікаційна система -м де перехід з однієї страти в іншу
можливий в будь-якій чисельності. Основна умова – це майновмй ценз
(наявність грошей). До них належать класи.

За М.Вебером існувало 3 головних чинників стратифікації:


-багатство
-влада
-престиж
В сучасному суспільстві існує 5 основних чинників: 1)професійна
належність;2)багатство чи розмір доходу;3)влада чи вплив;4)освіта чи
знання;5)релігійна належність.
15.Поняття соціального класу. Вищий клас. Середній клас. Нижчий
клас.
Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних
соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії
та соціальні можливості спільно діяти.
Розрізняють такі три класи:
а) вищий клас (роботодавці, керівники, топ-менеджери, усі, хто володіє
виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз
(багатство);
б) середній клас (сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в
постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких
домінують такі сутнісні ознаки:
1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між
верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію
соціального медіатора (посередника).
2. Порівняно високозабезпечена частина суспільства, що володіє власністю,
економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока
якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у
збереженні соціального порядку, внаслідок чого клас є соціальним
стабілізатором суспільства.
в) нижчий клас (малокваліфіковані робітники, особи без професійної
кваліфікації (так звані сині комірці).
16.Соціальна мобільність, її причини і вияви. Основні типи
мобільності.
Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість
населення, його здатність до соціальних переміщень
Кожна людина переміщується в соціальному просторі, в суспільстві, в яко-
му вона живе. Іноді ці переміщення людина сприймає відчутливо і
ідентифіковано. Все це змінює позицію індивіда в суспільстві і свідчить про
його переміщення в соціальному просторі. Проте, існують такі переміщення
людини, які важко визначити як соціальні не лише оточуючим її людям, але
й їй самій. Разом з тим, такі зміни в позиції людини в кінцевому підсумку
відбиваються на поведінці, системі відносин в групі, потребах, установках,
інтересах і орієнтаціях.
Соціальна мобільность - переміщення індивідів між різними рівнями
соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких
професійних і соціально-класових категорій. Ступінь соціальної
мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і
рухомості суспільства і, навпаки, його консервативності, замкнутості.
Існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна і верти-
кальна:
Горизонтальна - перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї
соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. У
цьому випадку "переміщення" може відбуватися без будь-яких помітних
змін соціального становища індивіда або соціального об'єкта у
вертикальному напрямку.
Вертикальна - ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або
соціального об'єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від
напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і
низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск.
Є два види соціальної мобільності:
-мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах
соціальної ієрархії;
-мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, інду-
стріалізацією і демографічними факторами).
17.Маргінальність у сучасному суспільстві. Динаміка маргіналізації
деяких соціальних прошарків в умовах сучасної України
Маргіналізація – втрата особистістю належності до певної соціальної групи,
нори і цінностей, відповідної субкультури. Це процес зміни суб’єктом
одного соціально-економічного статусу на інший. В Україні суспільство на
рубежі 20-21 ст. воно характеризується переходом переважно в нижчі
верстви населення (феномен «нових», «бідних», соціальних груп,
військовослужбовців, інтелігенція)
18.Соціальна сутність культури, її нормативний аспект. Функції
культури в сучасному суспільстві.
Соціологія культури - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає законо-
мірності функціонування культури в суспільстві.
Нормативний аспект:
Нормативні визначення: діляться на дві групи. Перша з них - визначення,
які орієнтуються на ідею способу життя. Друга група - визначення, які
орієнтуються на уявлення про ідеали і цінності.
В соціології виділяються такі основні функції куль тури:
-гуманістична (людинотворча), тобто розвиток творчого потенціалу лю-
дини, у всіх формах її життєдіяльності (головна функція);
-пізнавальна (гносеологічна), бо культура є засобом пізнання і самопізнання
суспільства, соціальної групи і окремої людини;
-інформаційна - функція трансляції соціального досвіду, яка забезпечує
зв'язок поколінь всіх часів;
комунікативна - функція соціального спілкування, яка забезпечує адек-
ватність взаєморозуміння;
-ціннісно-орієнтаційна, тобто культура задає певну систему координат,
своєрідну "картку життєвих цінностей", в яких існує і на які орієнтується
людина;
-нормативно-регулююча (управлінська), яка проявляється в тому, що куль-
тура виступає засобом соціального контролю за поведінкою людини.
19.Форми культури. Елітарна, народна, масова культура. Культурні
універсали і культурна різноманітність. Субкультура і контркультура.
Існує 2 форми культури:
-матеріальна (засоби і знаряддя вир-ва, речі і відносини в побуті, техніка і
технології, книги,машини, картини)
-духовна (діяльність: пізнавальна, творча, естетична; міфи, релігія, мис-во,
наука, соц. цінності і норми)
За рівнями к-ра буває елітарна, народна і масова:
Елітарна (висока) культура створюється привілейованою частиною
суспільства або на її замовлення професійними творцями — живописцями,
музикантами, письменниками. її характеризує високий рівень спеціалізації,
професійної освіти, тому вона нелегка для сприйняття непідготовленою
людиною.
Народна культура створюється анонімними творцями, які не мають
професійної підготовки. Походить вона від народу і призначається саме для
нього.
Масова (популярна) культура не претендує на задоволення витончених
смаків і серйозних духовних запитів, має в основному розважальний
характер. Вона може бути інтернаціональною і національною. Створюється
професіональними авторами і розповсюджується за допомогою
різноманітних засобів масової комунікації
Розрізняють такі різновиди культури суспільства:
а)субкультура.Ця культура групи або соціального прошарку, яка
відрізняється від домінантної культури, тобто має особливі цінності,
правила поведінки, символіку, завдяки яким її виразники ідентифікують
себе (можуть мати навіть свою мову). Ці ознаки субкультури не суперечать
культурі домінуючій. Кожне суспільство має багато субкультур,
спричинених відмінністю соціального походження різних груп, класів і
прошарків, різноманіттям їх духовних потреб, видів діяльності, запитів.
б) контркультура. Це субкультура, яка протистоїть і навіть суперечить
домінуючій культурі, відкидаючи загальновизнані норми й цінності.
Провідними різновидами контркультури є деякі види молодіжних субкуль-
тур (скінхеди, сатаністи, гопники та ін.).
20.Культурні універсалії і культурна різноманітність Культурні
конфлікти. Етноцентризм, ксенофобія та культурний релятивізм.
Культурні універсали— загальні поняття, ідеї, ознаки, обов'язкові для
кожної культури.
До універсальних компонентів культури відносять мову, систему цінностей
(сукупність життєвих цілей, засобів, ідеалів, ідеологій, міфів, світогляду);
типові зв'язки і взаємодії (ритуальні, родинні та ін.); зразки, еталони
поведінки, норми, правила (вітання, приготування їжі, виховання дітей,
ставлення до літніх людей); символи, смисли яких передаються діям.
Культурна різноманітність виражається у співіснуванні та

обміні різними культурними практиками, а також в


організації й
користуванні різними службами та продуктами культури.
Культурна різноманітність не може існувати
за
відсутності умов, необхідних для вільного творчого
вираження та
свободи інформації, яка присутня в усіх формах
культурних обмінів,
зокрема тих, що здійснюються через аудіовізуальні
служби.
Е́тноцентри́зм (грец. ethnos — група, плем'я, народ і лат. centrum
— осередок, центр) — властивість індивіда, соціальних груп і
спільнот (як носіїв етнічної самосвідомості) сприймати й оцінювати
життєві явища крізь призму традицій і цінностей власної етнічної
спільності, що виступає як певний загальний еталон або оптимум.
Етноцентризм означає віддавати перевагу власному способу життя
над іншими.
Ксенофобія від грецьких слів ξένος (ксенос), що означає "чужинець",
"незнайомець", та φόβος (фобос), що означає "страх", — це 1)
хворобливий стан, що виявляється у нав'язливому страху стосовно
чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного.[1] 2) Страх
перед чужоземцями та ненависть до них.[2] 3) У науковій фантастиці
ксенофобія - це страх перед інопланетянами. Розрізняють дві основні
форми ксенофобії. Перша спрямована на групу всередині
суспільства, що вважається чужою та шкідливою для суспільства,
наприклад, нові іммігранти, біженці, трудові мігранти. Об'єктом другої
форми ксенофобії є головним чином культурні елементи, що
вважаються чужими. Усі культури підпадають під чужоземний вплив,
але культурна ксенофобія є часто вузьконаправленою на певні
прояви такого впливу, наприклад, поширення нетрадиційної для
даної країни релігії.
Релятивíзм культýрний - підхід до інших культур, згідно з яким
члени однієї соціальної групи не можуть зрозуміти мотивів
і цінностей інших груп, якщо вони аналізують ці мотиви і цінності у
світлі власної культури.
21.Поняття особистості в соціології. Соціальна типологія особистості

Особистість — усталений комплекс якостей людини, набутих під впливом


відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот,
до яких вона належить ідо життєдіяльності яких залучена. Поняття «осо-
бистість» характеризує соціальні якості в людині.
Соціальний тип особистості — результат взаємодії історико-культурних і
соціально-економічних умов життєдіяльності людині, сукупність
повторюваних якостей людини як істоти соціальної.
У соціології виокремлюють такі соціальні типи особистості:
а) ідеальний — втілює в собі особливості соціально ідеалу певного
суспільства і задається актуальною ідеологією;
б)нормативний — репрезентує сукупність якостей
особистості, необхідних для розвитку певного суспільства; формується
сукупністю прагматичних потреб;
в)реально існуючий (модальний) — переважаючий
тип особистості на певному етапі розвитку суспільства,
який може суттєво відрізнятися від нормативного, ідеального типів;
формується на рівні повсякденного життя і соціальних контактів.
Інша типологія особистості побудована на уявній трикомпонентній
структурі, передбачаючи гармонійний, традиційний і технократичний типи.
22.Формуванні особистості. Значення біогенних, психогенних
та соціогенних чинників.
Процеси формування особистості:
1. біогенні (генетичний фактор)
2. біологічні (здібності людини)
3. емоційно-чуттєва сфера (впливає на здібності)
4. стать людини, її вік.
5. тілесна будова, стан здоров’я.
6. природне середовище.

Біогенний – генетична запрограмованість ревних явищ: темперамент,


емоційно-чуттєва сфера, природне середовище, здоров’я.
Психогенні:
- концепція Піаже – теорія когнітивного розвитку – теорія мислення.
Стадія навчання:
1)сенсорно-моторна (до 2 років) – утримання образу в пам’яті;
2)предопераціональна (2-7 років) – здатні розрізнити символи.
3)стадія конкретних операцій (7-10 років) – навчання робити не звіряючи з
аналогом.
4)стадія формальних операцій (знання та оперування ними)
Соціогенні – комплекс старих рис і якостей індивіда, які впрівають на його
поведінку, що виникає з культурного досвіду та спільностей у яких він бере
участь:
а) культурний ареал особистості
б)соціальні ролі (Парсонс виділив: 1.емоційна 2.спосіб одержання 3.сткпінь
формалізації 4.масштаб 5.скнрування мотивів)
в)культурний ідеал та соціальні ролі – це певна зовнішня сфера, яку
суспільство покладає на природні елементи особистості.
23.Поняття соціального статусу. Види статусів.
Соціальний статус особистості — позиція особистості в соціальній
системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи, спільноти,
сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.
Соціальний статус людини має субстанціональний (який можна конкретно
визначити: стать, вік, національність, культурне і соціальне походження,
освіта, професія, володіння мовою як комунікативною системою) і ре-
лятивний (відносний, який характеризує становище у соціальних системах у
термінах соціальної ситуативної нерівності — відносини між керівниками і
підлеглими) виміри.
Соціальні статуси поділяють на: привласнені — отримані незалежно від
суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і
досягнуті — надбані зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-
кваліфікаційний рівень тощо), а також інтегральний та допоміжні.
Характеристики статусу історично та етнографічно змінні: на певних етапах
розвитку людства ними були фізична сила, вік, ступінь аристократизму, у
сучасному суспільстві — професія, розмір доходу, рівень освіти, етнічна
належність тощо.
24.Процес соціалізації. Основні теорії соціалізації. Первинна та
вторинна соціалізація. Агенти соціалізації.
Соціалізація - входження (включення) індивіда у соціум, що породжує
зміни в соціальній структурі суспільства і в структурі особистості. Останнє
обумовлюється соціальною активністю людини і її здатністю при взаємодії
із середовищем не лише засвоювати його вимоги (адаптація), але й
змінювати це середовище, активно впливати на нього (інтеграція),
визначати св,ій "життєвий світ ". Соціалізація — складний процес
засвоєння соціальних ролей і культурних потреб, який починається з
малечого віку і закінчується в глибокій старості (із смертю людини).
Агенти соціалізації — люди і установи (соціальні структури), які
відповідають за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних ролей.
Агенти соціалізації — люди і установи (соціальні структури), які
відповіда¬ють за навчання культурним нормам і засвоєння соціальних
ролей. До них відносять:
• агентів первинної соціалізації — батьків, братів і сестер, бабців і
дідів, близьких і далеких родичів, друзів сім'ї, однолітків, вчителів,
тренерів, лікарів, лідерів молодіжних групувань;
• агентів вторинної соціалізації — представників адміністрації школи,
учи¬лища, університету (інституту), підприємства, армії, міліції, церкви,
держави, засобів масової інформації, політичних партій і т. д.
Соціалізація поділяється на два види: первісну і вторинну. Аагенти
соціалізації також діляться на первинних і вторинних.
Первинна соціалізація торкається безпосереднього оточення і включає
перш за все сім'ю і друзів.
Вторинна відноситься до опосерєдкового, або формального оточення і
складається із впливу установ і інститутів.
25.Зміст поняття "девіація" і "соціальна норма". Девіантна
поведінка особистості: стан, основні причини. Теорія аномії.
Девіація (норма) – найдавніша і найскладніша наука
Девіанти – індивіди, які відмовляються жити за загальноприйнятими
нормами.
Девіантна поведінка визначається відповідністю чи невідповідністю
вчинків соціальним очікуванням і може бути сформована як
нонконформістська щодо певної системи норм які прийняті к-стю людей у
другому суспільстві.
Соціальна норма – міра припустимої поведінки, що історично склалася у
конкретному суспільстві. Складаються як результат адекватного чи
спотвореного відображення у свідомості та поведінці людей об’єктивних
закономірностей функціонування суспільства. Норма виступає в 3 проявах:
1)як еталон з яким треба звіряти свою поведінку;
2)дещо масово розповсюджене в суспільстві;
3)деяка оптимальність, необхідна для більш узгодженого протікання
процесів у суспільстві
Девіація – вчинок чи дії людини або групи, які не відповідають офіційно
встановленим нормам чи нормам, що фактично склалися у суспільстві.
Еміль Дюркгейм запропонував теорію аномії – розкриває значення
соціальних і культурних факторів.
За ним, основна причина девіації – відсутність сталих норм і регуляції.
Аномія – стан дезорганізації суспільства, коли цінності, норми, соціальні
зв’язки чи відсутні чи стають несталими і перебувають у протиріччі одні з
одними.
26.Поняття "соціальний контроль". Елементи соціального
контролю. Соціальні санкції. Види санкцій.
Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи що
забезпечує впорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у
тому числі й правового) регулювання.
Основними методами соціального контролю є ізоляція, відокремлення,
реабілітація, які різняться дистанцією між людиною, яка юрущує соціальні
норми (девіантом), і суспільством.
Санкція— стимулювання бажаної поведінки і припинення небажаної для
забезпечення внутрішньої згуртованості й безперервності суспільного
життя.
Існують негативні і позитивні санкції. Відповідно до норм, покладених в
основу санкцій, та соціальних інститутів, що їх виробляють, санкції можуть
бути неформальними, що реалізуються безпосередньо соціальною групою
через певні форми її поведінки, і формальними (юридичними, політичними,
економічними та ін., що реалізуються через діяльність соціальних
інститутів. За змістом тиску санкції поділяють на правові, етичні,
сатиричні, релігійні (анафема). Якщо санкції взаємодоповнюють одна одну,
їх дія ефективніша, ніж коли між ними виникають суперечності.
Соціальні санкції встановлюються і застосовуються суспільством або
окремою соціальною групою як засіб захисту соціальної організації,
забезпечення дотримання норм поведінки.
27.Сім"я як соціальний інститут і мала соціальна група. Поняття
"шлюб" і "сім"я". Зв"язок сім"ї з іншими соціальними спільностями.
Функції сім'ї.
Соціологія сім'ї - це спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, яка
вивчає формування, розвиток і функціонування сім'ї, шлюбно-сімейпих
відносин у конкретних культурних та соціально-екоіюмічних умовах.
Шлюб -це соціальна форма відносин між чоловіком і жінкою, яка історично
змінюється. Через шлюб суспільство впорядковує і санкціонує їх статеве
життя, встановлює подружні і батьківські права й обов'язки.
Модель соціального інституту дуже важлива для прогнозування майбутніх
змін сім'ї.
При розгляді сім "і як соціального інституту вивчаються:
-суспільна свідомість у сфері шлюбно-сімейних відносин, узагальненні
характеристики сімейної поведінки груп населення в різних економічних і
культур-1 них умовах, вплив суспільних потреб та характер відносин та
спосіб життя сім'ї;причини та наслідки недостатньо високої ефективності
функціонування 1 інституту сім'ї в тих чи інших умовах;
-соціальний механізм зміцнення сімейних норм і цінностей;
ефективність реалізації інститутом сім'ї своїх основних функцій в різним
ідеологічних, політичних, соціально-економічних і культурних умовах;
-співвідношення зразкових сімейних норм і цінностей, а також реальної |
поведінки членів сім'ї тощо.
Сім'я, як правило, об'єднує не тільки подружжя, але й їх дітей, а також
інших родичів та близьких. У зв'язку з тим, що сім'я, як зазначалось, с
об'єктом вивчення різноманітних наук, у літературі існують різні її
визначення. Не претендуючи на абсолютну точність і вичерпну достатність,
за основу можна прийняти визначення, за яким сім'я- це суспільний
інститут (з точки зору суспільного санкціонування шлюбно-сімейних
відносин) і водночас мала соціальна група, що має історично означену
організацію, члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами,
спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю, соціальна не-
обхідність якої зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному
відтворенні населення.
Функції:
-Репродуктивна
-Виховна
-Господарсько-побутова
-Економічна
-Сфера первісного соціального контролю
-Сфера духовного спілкування
-Соціально-статусна
-Дозвільна
-Емоційна
-Сексуальна
Існує 6 головних параметрів дослідження сім’ї:
1)форма сім’ї (сукупність соціальних відносин заснованих на біологічних
зв’язках, шлюбі чи законодавчому праві):
а)нуклеарна сім’я (складається з батьків і дітей, що живуть з ними і
заледать від них)
б)розширена (нуклеарна+багато родичів)
2)форма шлюбу:
а)моногамія(1 чол+1 жінка)
б)полігамія (шлюб міх кількома партнерами)
3)зразок розподілу влади:
а)патріархат – влада чоловіка
б)матріархат – влада жінки
в)егалітарна – 50/50
4)вибір партнера:
а)екзогамні правила(заборона кровозмішальних родів)
б)ендогамні (укладання шлюбу в межах певних соціальних груп)
5)зразки (місце проживання):
а)патрілокальний – жінка живе в сім’ї чоловіка
б)матрілокальний – чоловік іде в сім’ю жінки
в)неолокальна – мешкають окремо
6)походження і спосіб наслідування майна:
а)розподіл за чоловіком – чоловічі зв’язки між батьком, сином, онуком…
б)розподіл за жінкою – майно матері стає власністю дочки
в)двобічний родовід – при визначенні спорідненості рівною мірою
враховується кровна спорідненість як батька так і матері.
28.Стать і гендер. Гендерна соціалізація. Сексуальні ролі.
Гендерна ідентичність.
Гендер – соціальний вимір статі.
Гендер – реально існуюча система особистісною взаємодією за допомогою
якої створюється, підтверджується і відтворюється уява про чоловіче і жіноче.
Це соціальна конструкція статі, як елемента к-ри і соціальної стратифікації.
Існує 4 основні параметри:
-біологічна стать;
-гендерна ідентичність – наші уяви про свою стать;
-гендерні ідеали – ідеалізовані уявлення про призначення поведінки чоловіка
чи жінки. Це соціальні очікування чоловічого чи жіночого типу поведінки.
-сексуальні ролі – пов’язані з розподілом прав.Від народження ми
успадковуємо стать та статеву відмінність. Під біологічною статтю
розуміються анатомічні і фізіологічні особливості людини: зовнішні статеві
ознаки, репродуктивна функція - здатність до зачаття і народження дитини.
Крім біологічної, можна виділити так звану соціальну стать - гендер. Термін
"гендер" (gender - з англійської - рід) означає стать як соціальне поняття і
явище. Чоловік і жінка - культурний продукт свого суспільства, що
формується все життя. І протягом життя він або вона засвоюють ті стереотипи
поведінки, які характеризують їх як чоловіка або жінку.
Необхідно чітко відрізняти, де гендерні відмінності між людьми, а де - статеві.
Через гендерні відмінності суспільство нав'язує людям певні соціальні ролі. Ці
соціостатеві ролі чоловіка або жінки нав'язуються через одяг і поведінку. У
такий спосіб виникає поняття традиційної чоловічої і традиційної жіночої
тендерної ролі.
Ці ролі викликають також гендерний поділ праці, тобто виробнича і домашня
діяльність розподіляється залежно від статі людини: як правило, чоловіки
займають більш престижні і високооплачувані посади, а жінки виконують
переважно хатню роботу. І жінок, і чоловіків стосується "негласна заборона"
на деякі професії. Тому суспільство поділило професії на "чоловічі" і "жіночі".
Воно негативно ставиться до жінки, яка обрала "чоловічий" фах, і з повним
нерозумінням та кепкуванням до чоловіка, який займається "жіночою"
діяльністю.
гендерна Ідентичність: ґендерна рівність захищає права та можливості обох
статей, є основою прав та свобод і жінок, і чоловіків. Отже, якщо демос
(народ) це не лише чоловіки, а й жінки, то вони мають бути однаково задіяні в
систему народ, користуватися однаковими правами, мати однакові
можливості при готовності до самореалізації, при тому розвиткові:
можливостей. Друге - кратос (влада). Влада чия? Якщо це влада
демократична, то вона має реалізовуватися двома половинами спільності:
чоловічою і жіночою.
29.Специфіка конкретного соціологічного дослідження як соціально-
наукового пізнання.
Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що соціологічні
дослідження — своєрідна відзнака соціологів, що виділяє їх серед
представників інших соціальних та гуманітарних наук. Оволодіння
соціологічними методами вимагає від дослідника ґрунтовної професійної
підготовки не тільки з виключно соціологічних дисциплін, а також із
соціальної філософії, психології, етнографії, але й, що зовсім особливо не
просто для гуманітаріїв, потрібні певні знання математики, статистичних
методів, інформатики і т. ін.
Що ж таке соціологічне дослідження? Це система логічно послідовних
методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка
передбачає отримання достовірних даних та фактів яро явища чи процеси,
що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.
Соціологічне дослідження містить у собі деякі елементи, що притаманні
будь-якій науковій діяльності. По-перше, це об'єкт дослідження. У
соціології об'єктом дослідження можуть, бути будь-які процеси та явища
соціальної дійсності (демографічні, екологічні, економічні, соціальні,
міжнаціональна, сімейно-побутові та ін.). По-друге, це суб'єкт дослідження
(соціолог-дослідник або група соціологів). По-третє, як будь-яке інше
дослідження, соціологічне спрямоване на досягнення певної мети і
вирішення конкретних завдань. По-четверте, це засоби, що застосовуються
в дослідженні (технічні й організаційні). По-п'яте, це результати
дослідження, заради яких воно проводиться.
Основне завдання соціологічних досліджень — добування фактів про
соціальну дійсність, її окремі явища, сторони. Соціальний факт — це
певним чином фіксований, описаний фрагмент соціальної дійсності. Як же
вибрати саме ті факти, які допоможуть знайти науково достовірну відповідь
на запитання, що цікавлять дослідника, заохотять його до проведення
дослідження? Для цього необхідно виокремити випадковий для явища, що
вивчається, факт від невипадкових, сконцентрувавши свою увагу на
регулярних, масових, інакше кажучи, — типових фактах. Саме для цього
соціологічна наука розробила цілу систему наукових процедур. Ці процеду-
ри — результат глибоких теоретичних і багаторазових дослідницьких
проробок — є надбанням наукової корпорації соціологів.
Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів:
підготовчого (розробка програми дослідження), основного (проведення
емпіричного дослідження), завершального (обробка й аналіз даних,
формування висновків і рекомендацій). Кожний етап включає в себе ряд
важливих процедур.
30.Методи збору соціологічної інформації.
При розгляді цього питання слід зазначити, що жоден з методів
соціологічних досліджень не є універсальним, але має свої чітко визначені
пізнавальні можливості. А тому не існує взагалі «добрих» чи «поганих»
методів, є методи або адекватні або неадекватні поставленому дослідником
завданню; надійність методу забезпечується не тільки його
обґрунтованістю, але й дотримуванням правил його застосування.
Найбільш економічним з точки зору затрат праці та аналіз документів. Він
має й ряд інших переваг у порівнянні з іншими методами. Аналіз
документів дозволяє оперативно отримувати фактографічні дані, наприклад
про підприємство в цілому і його робітників та службовців. Ця інформація
носить об'єктивний характер.
Документом у соціології є спеціально створений людиною предмет,
призначений для передачі чи зберігання інформації. Документами є:
письмові документи (державні архіви, архіви організацій, особисті
документи); іконографічні документи (твори образотворчого мистецтва —
картини, гравюри, скульптури тощо); кіно-, відео-, фотодокументи;
фонетичні документи (магнітофонні записи, грамплатівки).
Щоб позбутись елементів суб'єктивізму традиційного аналізу, розроблені
формалізовані (кількісні) методи аналізу документів (контент-аналіз). Суть
цих методів полягає в тому, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості
документа (наприклад, частота вживання певних термінів), які б
відображали істотні сторони його змісту. Тоді зміст документа робиться
вимірюваним, над ним можна провести необхідні обчислювальні операції і
результати аналізу можуть досягти певної об'єктивності. Об'єктом контент-
аналізу є зміст газет, кінофільмів, теле- і радіопередач, публічних виступів,
суспільних і особистих документів, інтерв'ю, відповіді на відкриті
запитання анкет тощо.
Важливий метод соціологічного дослідження — спостереження. У
соціологічному дослідженні під спостереженням мається на увазі метод
збору первинних емпіричних даних, котрий полягає у свідомому,
цілеспрямованому, систематизованому, безпосередньому сприйнятті й
реєстрації соціальних фактів, які можна проконтролювати й перевірити.
Спостереження як метод застосовується тоді, коли інформація, яка
необхідна досліднику, не може бути отримана ніякими іншими способами.
Найбільш поширеним методом збору соціологічної інформації є
опитування. Опитування передбачає, по-перше, усне чи письмове звернення
дослідника до певної сукупності людей — респондентів із запитаннями,
зміст яких репрезентує проблему, що вивчається, на рівні емпіричних
індикаторів, по-друге, реєстрацію та статистичну обробку отриманих
відповідей, а також їх теоретичну інтерпретацію. За формою й умовами
спілкування соціолога з респондентом розрізняють письмові (анкетування)
й усні (інтерв'ю) опитування, за місцем проживання, за місцем роботи і в
цільових аудиторіях (глядачі в кінотеатрах, пацієнти в клініках і т. ін.), очні
(особисті) й заочні (звернення з анкетою через газету, телебачення, по
телефону), групові й індивідуальні і т. ін.
Найбільш поширений вид опитування — анкетування. Соціологічна анкета
— це система запитань, об'єднаних єдиним дослідницьким задумом і
спрямованих на з'ясування кількісно-якісних характеристик об'єкта і
предмета аналізу. До анкети висувається ряд вимог, яких треба
дотримуватись при їх конструюванні. Запитання соціологічних анкет
повинні класифікуватися за змістом (про факти свідомості, поведінки,
особу респондентів), за формою (відкриті й закриті, прямі й непрямі), за
функціями (основні й неосновні) тощо.
Інтерв'ювання. Цей метод опитування зараз використовується рідше, ніж
методи анкетування. Інтерв'ю беруть за місцем роботи, за місцем
проживання. Розрізняють три види інтерв'ю: формалізоване, фокусовано,
вільне.
Метод експертної оцінки. Для її проведення як методу збирання необхідних
даних насамперед формується група добре поінформованих осіб, які
відбираються за такими ознаками: професійний статус (посада, науковий
ступінь і вчене звання, стаж роботи тощо); результати тестування (з
урахуванням оцінки їхньої попередньої діяльності як експертів) та атестації
їх колегами. Враховуються також громадська думка, імідж кожного у даній
сфері.
Соціальний експеримент як метод збирання соціологічної інформації. Це
метод одержання інформації в умовах, які контролюються і керуються,
тобто в експериментальній групі чи колективі, що вимагає створення
відповідної експериментальної ситуації. Головне завдання експерименту
полягає в тому, щоб, вибравши для експериментування ту чи іншу групу,
впливати на неї певними факторами і стежити за зміною характеристик, які
цікавлять дослідників для вирішення завдань управління суспільними
процесами.
Соціометричний метод. Перед соціологами постають завдання, які пов'язані
з вивченням соціальних і соціально-психологічних процесів у малих групах
— бригадах, відділах, малих підприємствах, спеціальних командах тощо.
31.Опитування як основний метод.
Найбільш поширеним методом збору соціологічної інформації є
опитування. Опитування передбачає, по-перше, усне чи письмове звернення
дослідника до певної сукупності людей — респондентів із запитаннями,
зміст яких репрезентує проблему, що вивчається, на рівні емпіричних
індикаторів, по-друге, реєстрацію та статистичну обробку отриманих
відповідей, а також їх теоретичну інтерпретацію. За формою й умовами
спілкування соціолога з респондентом розрізняють письмові (анкетування)
й усні (інтерв'ю) опитування, за місцем проживання, за місцем роботи і в
цільових аудиторіях (глядачі в кінотеатрах, пацієнти в клініках і т. ін.), очні
(особисті) й заочні (звернення з анкетою через газету, телебачення, по
телефону), групові й індивідуальні і т. ін. Найбільш поширений вид
опитування — анкетування.
Соціологічна анкета — це система запитань, об'єднаних єдиним
дослідницьким задумом і спрямованих на з'ясування кількісно-якісних
характеристик об'єкта і предмета аналізу. До анкети висувається ряд вимог,
яких треба дотримуватись при їх конструюванні. Запитання соціологічних
анкет повинні класифікуватися за змістом (про факти свідомості, поведінки,
особу респондентів), за формою (відкриті й закриті, прямі й непрямі), за
функціями (основні й неосновні) тощо.