You are on page 1of 313

Павло

Ґранкін

статті
1996–2007
УДК-908 (477.83) (081) (092)
ББК-Д 890 (4Укр) я44
Ґ 772

П. Ґранкін
Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.,

Павло Ґранкін (1960–2007) – львівський краєзнавець, дослідник


архітектури, мистецтва, історії Львова та Галичини. Талановитий ху-
дожник-графік. Автор численних публікацій у наукових та популяр-
них виданнях України та Польщі. Це зокрема, “Вісник” ін-ту “Укрзахід­
проектреставрація”, “Ринок інсталяцій”, “Будуємо інакше”, “Аптека
Галицька”, “Галицька брама”, “Історія релігій в Україні”, “Електро­інформ”,
“Sztuka witrażowa w Polsce”, “Witraże w obiektach zabytkowych” та ін.
У збірнику представлені публікації, що виходили друком, або були
виголошені на конференціях за період 1996–2007 рр.

ISBN 978-966-7022-84-6 © Ґранкін Павло, 2010.


© Видавництво “Центр Європи”, 2010.
ГРАНІ ПАВЛА ҐРАНКІНА

Перші статті П. Ґранкіна з’явились у квітні 1996 року в газеті “Галицька


Брама”. Вони відразу привернули увагу читачів нестандартністю викладу,
в якому вивірений фактологічний матеріал вплітався у популярний кон-
текст. Відчувалося, як автор поринаючи в минуле, подає його без прикрас
і без огляду на кон’юнктуру. У пізніших текстах автор дотримувався цих
засад – максимальної інформативності та її популярного викладення. Не
залежно від характеру статті та від того, що в ній було представлене – ком-
плекс пам’яток, біоґрам чи подія, – основна думка неодмінно подавалась у
львівській або загальноевропейській обгортці. Відтак дослідник починає
застосовувати історичний, мистецький та архітектурний аналіз. З’явилась
низка наукових досліджень, в яких обґрунтованість висновків неодмінно
базувалась на підмурівку глибинних знань фактажу та його перевірки. Та-
ким чином дослідник заявив про себе як науковець львівської школи, якій,
притаманна вивіреність поданого матеріалу. Аналогічної системи викладу
дотримувались (і дотримуються) такі відомі львівські фахівці як В. Вуйцик,
В. Слободян, І. Жук, О. Шишка, Ю. Бірюльов, з якими П. Ґранкін був знайо-
мий і, відповідно, перейняв їхні методи дослідження.
Відсутність академічного вишколу тільки прискорювала його жадобу
до нових пошуків і неухитне бажання долучитися до вченої когорти. Во-
лодіючи феноменальною пам’яттю, Павло Ґранкін на поч. ХХІ ст. цілковито
присвятив себе, свій багатоґранний талант науково-практичній діяльності.
Практичній – тому, що кожен його витвір мав на меті привернути увагу до
збереження національної спадщини. Саме тоді він, як фахівець, впав у поле
зору польських науковців, які одразу оцінили його здібності – без огляду на
академічні реґалії. Прикро, але саме цих реґалій бракувало йому для того,
щоб привернути увагу нашої громадськості до порятунку пам’яток.
Майже всі статті Павла Ґранкіна присвячені Львову, рідному місту, яке він
обійшов вздовж і впоперек, і яке любив до нестями, органічно перейнявшись
всіма його забаганками і вадами, його вишуканістю та привабливістю, його
амбіційністю і впорядкованістю, його престольністю і провінційністю, стиль-
ністю і гармонійністю. Він розкривав усі львівські грані… Павло Ґранкін.

Ігор Сьомочкін


Залізничні алегорії на львівських вулицях

XIX ст. увійшло до історії як “століття пари”. На думку сучасників, “па­


ровоз зробив для об’єднання людства більше, ніж усі філософи, поети та
пророки від створення світу”. Тогочасне мистецтво, незмірно чутливо реагу-
ючи на нові яви­ща, відображало їх у формі алегорій і символів. Образи ми-
нулих культур комбі­нувалися згідно потреби часу у складні, часто надумані
композиції, зрозуміти які без знання літературної програми немо­жливо.
Прикладом такої алегорії є одне з панно, ще створені учнями
Краківської художньої школи за ескізами Яна Матейки у 1888-1892 pp.,
що знаходяться у актовому залі Львівської політехніки. Без пояснень важ­
ко зрозуміти, що чоловіча і жіноча фігури на залізничній платформі – це
уособлення вогню та води, а дитина, яка тягне цю платформу по рейках
– пара. Навіть пей­заж з сіячем і фабричними будовами на другому плані
мають означати розквіт сільського господарства і промисловості завдяки
винаходу залізниці.
У більш традиційній манері витримана алегорія залізниці у скульптурі
Л. Марконі, що увінчує будинок першої Дирекції дер­жавних залізниць у
Львові (вул. Січових Стрільців, 3; арх. Вінцент Равський, 1885-1887 pp.).
Меркурій, що символізує водночас швидкість і торгівлю, ногою спирається
на крилате колесо – емблему залізниці. Ця емблема повторюється у рельє-
фах на фасаді будинку.
Крилате колесо у давній Персії симво­лізувало силу і напір бойових коліс-
ниць. Пізніше у римлян воно стало атрибутом Фортуни. На відміну від “ко-
леса Форту­ни” в емблемі заліз­ниці його зображува­ли зубчастим. Саме таке
крилате зубчасте колесо прикрашає за­вершення арки над вікнами будинку
Оскара Крайзера (вул. Гоголя, 4; арх. Леопольд Вархаловський, 1887 р.) ра-
зом з атрибутами науки і торгівлі.
Побудований че­рез десять років новий будинок Дирекції залізниць зно-
ву був прикрашений статуєю Меркурія, що сто­їть на крилатому колесі. В
інтер’єрах учня­ми Львівської промислової школи під керівництвом Т. Риб-
ковського був викона­ний розпис, шо, зокрема, зображував алегорії сили і
кари (1898-1900 pp.; не зберігся); вікна ж і надалі прикрашають витравлені у
склі емблеми залізниці, торгівлі, мудрості та надії.
Йшов час. Залізниця з чуда, яким вона здавалась у XIX ст., ставала звич-
ним яви­щем. У вітражі проекту Стефана Матейки (1912 p.), що знаходиться у
приміщенні колишньої Торговельно-промислової па­лати (вул. Нижанківсь-
кого, 5; тепер Ви­щий музичний інститут) вже немає алего­рій: вагон вузько-
колійки, навантажений колодами, трактований реалістично – він символі-
зує розвиток індустрії нарівні з зображеними на другому плані нафтовими


вежами і фабричними корпусами, які дуже нагадують аналогічні споруди на
панно Яна Матейки “Винахід залізниці”. Атри­бути будівництва, механіки,
кравецтва і теслярства по кутам орнаментального обрамлення підкреслю-
ють символічний характер зображення.
У рельєфі на будинку Юліана Пінкерфельда (вул. Й. Коциловського, 15;
1911 р.) залізничний транспорт персоні­фіковано у постаті залізничника у
формі. Залізничник спирається на жезл, увін­чаний крилатим колесом. По-
ряд з ним – постаті шофера і авіатора, що уособлюють види транспорту но-
вого XX ст.
Захоплення сучасників новими засоба­ми комунікації віддзеркалюють та-
кож ре­льєфи на будинках по вул. Пушкіна (Чупринки), 49 і Клепарівській, 7
і 7а (1910-1912 pp., арх. Й. Пйонтковський). На рельєфах паротяг зображено
на рівні з автомобілем, аеро­планом, пароплавом тощо. Зображення локо-
мотиву, схоже на аналогічний рельєф будинку Бромільських (вул. Пушкіна
(Чупринки), 49), було встановлено у 1940-х pp. на будинку піонерів Львівсь-
кої залізниці (вул. Ан­тоновича, 49; не зберігся). Сам буди­нок, запроектова-
ний М. Мацеляком для профспілки маши­ністів у 1922 р., при­крашають за-
раз ре­шітки зі стилізова­ним зображенням крилатого колеса.
Хронологічно ос­танньою спробою алегоричного зобра­ження на
залізнич­ну тематику став надгробок видатного вченого професора
Львівської політехніки Кароля Скібінського (1849-1922 pp.) на Личаківсь-
кому цвинтарі. На конкурсі, оголошеному львівським Політехнічним
товариством, перемогу здобув проект архітектора Вітольда Равського та
скульптора Юліана Міколайського, що був реалізований у 1931 р. на спе-
ціально наданій містом ді­лянці цвинтаря. Пам’ятник у формі арки заліз-
ничного віадука з локомотивом на ньому витримано у стилізованих фор-
мах ар деко. Поверхню опор віадука покри­вають стилізовані зображення
залізнич­них мостів, семафора і т. ін. Все повинно було нагадувати про
участь Скібінського у будові альпійських залізниць і його наукову діяль-
ність у сфері статики.
Це останній з відомих прикладів вико­ристання залізничної тематики у
мону­ментальному мистецтві Львова кінця XIX – початку XX ст. Нова епоха
витис­кає алегорії і символи на маргінес свого культурного простору. їхнє
місце посіли реклами і товарні знаки. Конкретний об’єкт говорить зараз
людям більше, ніж найбільш промовиста алегорія. А заліз­нична тема стала
однією з багатьох тем живопису і графіки. Серед львівських ху­дожників їй
віддали найбільшу данину Казімєж Пйотрович і Аркадій Орєхов.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1996, квітень, № 14. – С. 13.


Три будівлі дирекцїї львівської залізниці

Будинків, зведених спеціально для приміщення Дирекції залізниць


(k.k.Bahndirektion) всього у Львові було три. Третій і останній, що дійшов до
наших днів у майже незмінному вигляді і надалі використовується наступни-
ками цісарсько-королівської Дирекції – Управлінням Львівської залізниці.
На початках майже всі залізниці Галичини були приватними: перша –
ім. Карла Людвіга, друга – Львівсько-Чернівецько-Ясська, третя – ім. архі-
князя Альбрехта. Остання, правда, швидко збанкрутувала внаслідок бірже-
вої кризи і незабаром була “націо­налізована” (1875 p.), тобто одержавлена.
Однак перші дві самостійно існували ще два десятки років, а їхні дирекції
свого часу розміщувались “на одній кухні” – у приміщеннях тепер неісную-
чого Чернівець­кого двірця (зараз на його місці проектується міжнародний
вокзал) – і були між собою у не дуже приятельських стосунках. І навіть поїз-
ди з заходу і півдня приходили на два різних вокзали.
У 1870-х – 80-х відбувається поступове “одержавлення” залізниць: спо-
чатку трансверсальної, що проходила від Хирова до Станіславова і згодом
досягла Гусятина; потім вже, як державна, була відкрита лінія Стрий–Мука-
чево – у 1887 році.
Саме в цьому році у Львові й була зведена будівля першої “дирекційної
садиби”: пред­ставники ц.к. Дирекції тут не тільки пра­цювали, але й мешка-
ли (на 1-му поверсі). Знаходилась вона на вул. Маєрівській (тепер Січових
Стрільців) у будинку, добре відо­мому львів’янам: саме крізь її проїзд і далі
через пр. Крива Липа є найкоротший шлях до трамвайних зупинок на вул.
Дорошенка. Багатодекорований фасад будинку губиться на неширокій ву-
лиці, і не кожен перехожий у клопоті повсякденності здатний запри­мітити
скульптуру Меркурія, що завершує аттик і уособлює залізничний рух. А
заува­жити її було б варто, хоча б з огляду на те, що скульптура має тенден-
цію до падіння з досить-таки порядної висоти: її аварійний стан сумнівів не
викликає.
Автором фігури є професор Львівської по­літехніки Леонард Марконі
(йому ж нале­жать скульптури на “Жоржі”, на аттику Політехніки, на будин-
ку Музею етногра­фії). Це є своєрідна репліка відомої роботи Джованні да
Болонья (XVII ст.), де Мерку­рій модельований на голові Горгони (Мар­коні
ж помістив його на колесо Фортуни – символ залізниць). Можна провести
пара­лель із скульптурою француза Фальг’єра (XIX ст.) – “Переможець з бою
когутів”, з яким Марконі міг познайомитись під час своїх римських студій.
Біля Меркурія – хлопчики-путті з залізничними атрибутами.
Занепокоєння викликає стан пластичного декору фасаду: елементи з
гідравлічного вапна мають значні втрати, а окремі деталі просто лежать


уламками на віконних сандриках. Фі­гури символізують Електрику, Механіку
та Інженерію. Як доносила преса, Леонард Марконі був не тільки виконав-
цем, але й проектантом вистрою фасаду, архітектур­ний же проект розробив
Вінценти Равський, вихованець львівської та віденської політех­нік. Брами з
кутого заліза були виготовлені у слюсарній майстерні Данке.
У 1893 р. всі австрійські залізниці стали державними. Збільшилась кіль-
кість працю­ючих на них осіб, а це вимагало розширення приміщень Дирек-
ції. Зараз видається фінан­сово нелогічним факт зведення вже через 10 років
нового масштабнішого будинку по сучасній вул. Огієнка (тепер – полікліні-
ка і лікарня Львівської залізниці). У тому ж 1897, у старому будинку розміс-
тився готель під назвою “Імперіал”. Нова споруда, як і перша, наслідувала
декор і форми пізнього італій­ського ренесансу. її ризаліт також увінчувала
скульптура Меркурія (можливо теж авторства Л. Марконі). Не збереглася і
декорація схо­дової клітки, виконана у 1900 р. учнями проф. Т. Рибковського
(розписи з алегоріями сили і пари, імітація мозаїки).
На поч. XX ст. активізується будівниц­тво житлових і адміністративних
споруд залізниці. Отримавши від уряду кредит на суму 8 млн. корон Ди-
рекція розпочинає спорудження нового адміністративного будинку. Будів-
ництву передував серйозний конкурс у 1911 p., а у 1912 р. остаточно пере-
міг проект Брохвич-Левинського, який встиг­ли реалізувати якраз перед І
Світовою війною. Тоді це була найбільша споруда у Львові, два інші про-
екти – перебудови університе­ту і ратуші – так і не були здійснені. Однак,
на завершення самого будинку, Управлінню коштів забрак­ло: галерею між
адміністративним і житловим будинком не було зведено.
Ігор СЬОМОЧКін, Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1996, квітень, № 14. – С. 6.

Ordinatio PosthaL
Статут пошти Роберто Бандінеллі, вписаний
до Львівських гродських книг

Пошта зі Львова до Любліна, до Варшави, до Торуня, до Ґданьська, також


до Кракова і в інші чужі краї, з реверсалом1 з тих же місць назад. За при-
вілеєм ЙКМці Пана Нашого Милостивого Зигмунта ІІІ, що нами щасливо
панує2, Роберту Бандінеллі на поштмістровство даний.
Нижчеописаний порядок ЇхМці Пани Радні Львівські для зручнішої ви-
годи всякого стану людям і для впорядкованої відправи пошти зі Львова до
Варшави і до Гданьська також; до Кракова і в інші сторони із згаданим паном


Бандінеллі обговорений і внесений до міських публічних книг Anno 1629 die
12 Maji і для загальної відомості усіх з тих же книг є автен­тично виданий.
Насамперед, якби будь-який міщанин або якого-небудь стану львівсь-
кий громадянин терміново потребував би курсора і не міг би чекати до
суботи, коли буде відправлятися пошта, а хотів би скритно вислати листа,
тоді поштмістр зобов’я­заний і повинен таковому міщанинові дати вибрати
королівського курсора3, на то депутованого, якого він схоче. Таким чином:
аби той міщанин того курсора відпровадив за місто, щоб той не наважився
в місті і на передмістях чужих листів з тою ж оказією з собою брати. Який
вони можуть по­слати, коли буде потреба висилати курсорів, і тоді на них
буде накладена пеня 30 гривень4, котрі мають бути обернені на потребу
пошти. З чого поштмістр (якщо буде потрібно) зобов’язаний виставити
рахунок.
А щоб воля Короля ЙМці з боку такової пошти була ви­конана і до того
потрібного і корисного звичаю прийшла, постановлено, щоб ті нижчеопи-
сані курсори, що звикли бігати зі Львова з листами, не осмілювалися до За-
мостя, Любліна, Варшави, Торуня, Гданьська, Кракова, Кам’янця і Ясс звідси
ходити до цих вищеперелічених міст, під присягою, без відома поштмістра
королівського. Котрий поштмістр буде старатися, щоб ці курсори склали
присягу перед ЇхМці Панами Радними або перед паном Війтом Львівським.
Котрої присяги така буде рота:
“Перший пункт. Щоб курсор зараз влітку був би тут з Варшави завжди
і там і тут принаймні за два тижні. А коли б цього не зміг зробити через
якусь перепону, тоді все від уряду або від кореспондентів поштмістровських
повинен мати свідоцтво. А коли б того не мав, тоді дістане кару 5 гривень і
буде ув’язнений.
Другий пункт. Щоб не насмілився брати чужих листів в той час, коли
буде викликаний і відправлений поштмістром зі Львова або кореспонден-
тами пана поштмістра з нижчеперелічених міст, або міщанином або грома-
дянином з нижче перелічених міст буде викликаний, як сказано вище. Під
загрозою кари 8 гривень, також ув’язнення і втрати курсорства. Щоб більше
не насмілювався ходити до всіх вказаних міст йому має бути заборонено.
Третій пункт на курсорів. Якщо трапиться, що якийсь лист загубився
чи затримався, або був відкритий кимось, до кого він не призначається,
тоді має курсор досконально виправдатися перед тим, кому був лист і хто
укривджений курсором. А якщо шкода станеться через його злий умисл або
недбалість, тоді має бути суворо покараний. А котрий курсор не схоче пе-
рестерігати викладеної вище присяги, тоді не має наважуватися до згаданих
міст без відома і дозволу пана поштмістра або його кореспондентів бігати і
найматися під загро­зою суворої кари”.


Для того, щоб курсо­ри пильнували всі ті вищеперелічені речі, поштмістр
зобов’яза­ний мати між тих кур­сорів, призначених до Пошти, котрих буде на
то вибрано біля два­надцяти, старшого, обов’язком якого буде перестерігати,
щоб кожний з них сумлінно виконував свої обов’я­зки, з відповідною за той
пильний нагляд ви­нагородою.
Також зобов’язу­ється королівський поштмістр проявити усю пильність,
щоб сумлінно і порядно кожному служити і до­годити якомога най­ліпше. А
якщо такий error5 від затримки ли­стів коли б то допу­стив, тоді буде готовий
виправдатися перед кожним.
А від усяких листів не наважиться як пан поштмістр, так і кореспонденти
його брати більше, ніж згідно нижченаведеної такси, яка з ним узгоджена:
“Пошта Варшавська. Від піваркуша або від пів лута6 зі Львова до Замос-
тя – гр. 1,5; до Любліна – гр. 2; до Варшави – гр. 3; до Торуня – 4,5; до Гданьсь-
ка – гр. 6”.
“Пошта Краківська. Від піваркуша або пів лута. Зі Львова до Ярослава –
гр. 1; до Ряшева – гр. 1,5; до Тарнова – гр. 2; до Кракова – гр. 3”.
Таким самим чином має нараховуватися плата за листи в більш віддалені
країни згідно ваги листів і пропорції віддалі до міст.

Підготував та переклав з польської


Павло ҐРАНКІН

за кн.: Władysław Loziński. Patrycyat і mieszczaństwo lwowskie w XVI-XVII


wieka. – Wyd. Hubrynowicz & Schmidt. Lwow, 1902. – S. 178–180.

Примітки:
1. З реверсалом – зі зворотним маршрутом.
2. За привілеєм ЙКМці... – привілей надано 4.III.1629 р. у Варшаві.
3. Курсор – листоноша, кур’єр.
4. Гривня – монета, що дорівнювала 48 грошам (на той час 1 золотий = 4 срібні злоті = 120
грошей).
5. Error – помилка, проступок (Loziński. – Op.cit. – S. 180–181).
6. Лут – міра ваги, дорівнювала 14, 613 г.

“Галицька брама”, 1996, грудень, № 23. – С. 4.


З минулого станції Підзамче

У проекті залізниці зі Львова до Бродів і Тернополя, який розробило на


початку 1860-х pp. Товариство залізниці Карла Людвіга, не було мови про
станцію Підзамче. Проектована траса мала пройти по гребеню висот між
Рясною та Клепаровом до Збоїщ і далі долиною Полтви до Борщович. Та-
кий проект не влаштовував міську раду Львова, яка великою незручністю
вважала значну віддаль від вокзалу залізниці Карла Людвіга до центру міста
(близько 2,5 км). Тому усі зусилля були спрямовані на зміну проекту таким
чином, щоб залізниця пройшла через Жовківське передмістя, де мав бути
збудований новий вокзал як найближчий до центру міста.
Магістрат розпочав широку кампанію за свій проект. Було видано навіть
меморіал, скерований до Державної ради у Відні, в якому говорилося: “При-
чини, що змушують Представництво (м. Львова) до нинішнього прохання,
настільки важливі з огляду на властивості міста, що у випадку задоволення
цих вимог буде раз і назавжди забезпечено ріст і розвиток міста, а відмова
стала би причиною остаточної його руїни”. (Memorial der königl. Hauptstadt
Lemberg in Angelegenheit des Bahnhofes der projektierten nenen Bahnlinie
Lemberg-Brody-Tarnopol. Lemberg, Buchdruckerei von E. Winiarz. 1865). Далі
стверджувалось, що тільки таким чином проведена залізниця корисно впли-
не “на розвиток торгівлі в місті, на ріст продукції фабрик, розташо­ваних на
теренах міста, на піднесення взагалі дрібної промисло­вості. Спричиниться в
значній мірі до будівництва нових домів, до забудови Жовківської дільниці,
корисно вплине на розвиток міського господарства, зміцнить господарську
продукцію в околицях міста і, навіть, піднесе доходи держави завдяки зміц-
ненню податкової спроможності мешканців Львова. Зі стратегічних поглядів
розміщення вокзалу на Підзамчі також стане корисним і рятівним”.
Проти аргументів противників проекту, що таким чином проведена
залізниця ускладнить транспортний рух по Жовківській вулиці (Б. Хмель-
ницького), в проекті наводилися при­клади європейських міст, де залізниці
було прокладено саме у такий спосіб. Було також висловлено впевненість,
що зараз залізниця для міста є більш важливою, ніж перешкоди, які вона
створює, а з часом знайдеться яке-небудь розв’язання цієї проблеми.
Австрійський уряд після поразки у війні з Прусією 1866 р. йшов назус-
тріч провінціям, отож аргументи, викладені в мемо­рандумі, були визнані
слушними. Видана 15 травня 1867 р. концесія на будову остаточно схилила
Товариство Карла Людвіга на будову залізниці через Підзамче.
Земляні роботи розпочалися восени 1867 р. Під час їх про­ведення не-
одноразово натрапляли на сліди минулого, що були скриті землею. Одного
разу натрапили на велику спільну могилу полеглих під час битви з татарами у

10
1695 р. Про інші знахідки місцева преса повідомляла: “В збірці п. Кунашеви-
ча знаходиться кілька викопалин, знайдених при перекопуванні ґрунтів під
будову Львівсько-Бродівської залізниці. Між іншим знаходиться там каріати-
да, ціла з литого заліза і сильно іржею ушкоджена. Знайдена була з початком
року (1868) на львівському передмісті “Муровані мости”... Служила запевно
оздобою якоїсь будови. Крім каріатиди в ренесансному стилі, відлитої за рим-
ськими зразками, викопано при будові тієї залізниці також велиику кількість
монет, котрі віддані були до ц. к. Дирекції поліції, окремі ж екземпляри монет,
від квартників Казимира до шелягів Понятовського, викопувано вздовж усієї
будови дуже часто...” (“Przyjaciel domowy”, N 17/1868 r., s. 132).
Археологічні знахідки в районі станції Підзамче бували й пізніше. Найці-
кавішою став підземний хід від вул. Бальонової (Гайдамацької), що йшов під за-
лізницею до Княжої гори, відкритий у 1900 р. і досліджений Ф. Ковалишином.
Проведення залізниці через територію міста спричинило значне підви-
щення коштів на викуп земель під будівництво: наприклад, за кожну зру-
бану черешню на Клепарові платили по 150 гульденів. Щоб хоч частково
компенсувати ці кошти, під станцію відвели північну частину цвинтаря на
Папарівці. Почалося перевезення захоронень на інші цвинтарі, і місто стало
свідком “скорботного, особливого в своєму роді видовища процесій, що пе-
ревозили багато трумен нараз кількома караванами”.
Вже під час будівництва стало зрозуміло, що новий вокзал не зможе
виправдати покладені на нього надії: вокзали залізниці Карла Людвіга і ви-
будований поряд з ним у 1866 р. Чернівецький стали основними центрами
залізничного руху. Тому будинок станції Підзамче був досить скромним:
двоповерховий, з виступаючим центральним ризалітом, він не дорівнював
розкішнішим “старшим” вокзалам.
Регулярний рух через Підзамче відкрився 12 липня 1869 р. в напрямках
на Броди і Золочів. Від 1870 р. поїзди стали прямувати до Тернополя, від
1871 – до Підволочиська. У 1873 р. Броди і Підволочиськ було з’єднано з за-
лізницями Російської імперії. Все це спричинило до розвитку Жовківського
передмістя і, передусім, до збільшення руху по Жовківській дорозі. Однак
залізниця, як і попереджали, стала перешкодою для міського транспорту.
Рух було скеровано вздовж залізниці до Замарстинівської по новій вулиці з
красномовною назвою “Об’їзд”, 1874 р. (нині Л. Долинського).
В 1881 р. відкрилася лінія кінного трамваю, що з’єднала станцію з цент-
ром міста. В 1908 р. його замінив електричний трамвай.
Першим розширенням станції стало прокладення другої колії у 1897 р. А
через 10 років почалося капітальне розширення станції за проектом тодіш-
нього директора залізниці у Львові Станіслава Рибицького. Це мало стати
першою чергою рекон­струкції Львівського залізничного вузла. Під час ре-

11
конструкції фірмою Альфреда Захарієвича і Юзефа Сосновського було збу-
довано міст над вулицею Купільною (Опришківська), що зберігся донині. У
1909 р. Підзамче з’єднали з залізницею Львів-Підгайці, пізніше було відкри-
то лінію до Стоянова.
Під час І Світової війни на станції було організовано їдальню для вояків,
що від’їжджали на фронт. Можливо, що її послугами скористався і бравий
солдат Швейк, коли їхав через Львів до Жовтанець.
Але найбільш драматичні події на станції відбулися у листопаді 1918 р.
В ніч з 31 жовтня на 1 листопада станція перейшла в руки українців.
Щоправда, не обійшлося без ускладнень:
“Година 415: вбіг у салю (Народного Дому) nop. Белей з Команди двірця
Підзамче. З сльозами в очах говорив, що його люди – кільканадцять старуш-
ків з 50-го вартового куріня не хочуть його слухати; він їх вговорював, про-
сив, та вони бояться “бунтуватись”. Прийшов просити помочі: накричали на
нього, приказали вертатися і за всяку ціну обсадити двірець. Пішов...” (Д.
Паліїв. “Листопадова революція”. Львів, 1929 p.).
Вже на другий день боїв було втрачено головний вокзал, і Підзамче стало
одним з найважливіших пунктів усього фронту. Захищав станцію відділ під ко-
мандуванням nop. Кравця. 5 листопада залогу було зміцнено 2-ю сотнею УСС в
складі 4 старшин і 100 багнетів. На Жовківське передмістя польське команду-
вання кинуло значні сили, які підтримував імпровізований панцерник із плат-
форми, укріпленої балками, вагона та локомотива. Через пошкоджену колію
поїзд не міг під’їхати до станції, а вогонь залоги змусив його до відступу.
11 листопада командування групою “Підзамче” перейшло до nop. Зенона
Носковського. До скла­ду залоги входили сотні Іваницького, Теліщака, відділ
Гачкевича і скорострільна сотня Костя Третяка, а також відділ козаків ота-
мана Долуда – єдиний підрозділ, який прибув на допомогу Львову з Великої
України. Фронт простягався від залізничної колії до міської різні.
“Слідували щораз сильніші удари поляків на Підзамче, і то вдень і вночі
безперервно”, – зга­дував пізніше учасник цих боїв (В.Калина). Але залоги три-
малися міцно. Ще в останній день боїв 21 листопада було відбито атаку польсь-
кого бро­непоїзда, але втрата Верхнього Личакова примусила Начальну Коман-
ду дати наказ про відступ зі Львова. Останньою відступила залога Підзамча.
У 1928 р. станцію знову розширено в зв’язку з відкриттям залізничного
сполучення між Луцьком і Львовом через Стоянів. Сучасний будинок вок-
залу збудовано після другої світової війни. В збереженій частині старого бу-
динку розмістились залізничні служби.
Для повоєнного господаря галицьких ліній – СРСР – першочерговий інте-
рес становив розвиток головних магістралей, а не локальних ліній. Зруйновані
в роки війни залізниці Львів–Підгайці, Галич-Підвисоке і Станіславів–Бучач,

12
навіть не відбудовувалися: вони ж бо мали значення тільки для локального
руху. Жертвою економічної гігантоманії стали і карпатські вузькоколійки: ба-
гато з них перестало існувати як “безперспективні”.
Але часи змінюються, і є надія, що знову розвиток локальної залізничної
мережі стане на порядок денний, що ці судини великих залізничних артерій
запрацюють на повну силу, бо “навіть погана залізниця є доброю залізницею”
(Р. Ґостковський).
Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1997, березень, № 3(27). – С. 9, 16.

Пам’ятник гетьмана Жолкєвськогo в Молдавії

Виправа польського війська до Молдавії у вересні 1619 р. закінчилась по-


разкою у битві під Цецорою, недалеко від Ясс. Розбите військо під команду-
ванням коронного гетьмана Станіслава Жолкєвського і польного гетьмана
Станіслава Конєцпольського відступало в напрямку до Дністра, так званим,
рухомим табором. За вісім днів табір пройшов 165 км по знищеному тата-
рами краю, відбивши сімнадцять атак противника. До Могілева на Дністрі
було зовсім близько, але деморалізоване важкими випробування­ми війсь-
ко не витримало, і 6 жовтня 1619 p., після атаки татарів, на полях біля села
Савка, в таборі почалася паніка. Хтось вигукнув: “Гетьмани тікають!”, що
ще більше поглибило безлад. Даремно гетьман Жолкєвський на знак того,
що він залишається з військом, вбив шаблею свого коня – його рицарський
жест не зупинив розвалу рухомого табору. Гетьмани з невеликим загоном,
що залишився при них, пробували пробитися до Дністра самотужки, але
велика орда татарів розбила і цей загін.
Наступного дня після погрому татари знайшли тіло Жолкєвського. Відру-
бану голову гетьмана відправили до Стамбула. Крім того, до полону потрапи-
ла більша частина війська – син гетьмана Ян, польний гетьман Конєцпольсь-
кий і молодий тоді Богдан Хмельницький. З того часу у науково-популярних
джерелах розгром польського війська називають “цецорським”, хоч і відбувся
він не на Цецорі, а біля села Савка (Sauca), біля 5 км від Могилева.
Вдова Жолкєвського, Регіна з Гербуртів, досить швидко зібрала величез-
ну суму (З мільйони золотих) і викупила сина Яна і тіло гетьмана. Наступ-
ного, 1620 року, після поразки турок під Хотином, Ян Жолкєвський під охо-
роною власної панцерної хоругви і за мовчазної згоди тодішнього господаря
Молдавії виставив пам’ятник на місці смерті батька. Будували пам’ятник

13
могілевські каменярі. На невеликому кургані вони вимурували із місцево-
го пісковика чотиригранну колонну, в половині висоти обведену карнізом
з вирізьбленим ім’ям гетьмана. Над карнізом було встановлено мармурову
таблицю із золоченим написом, привезену з Гданська. Після закінчення бу-
дови пам’ятник освятив вірменський священик.
Цей пам’ятник простояв до 1869 року, коли дяк із сусіднього села почав
шукати в кургані скарби. Скар­бів не виявилося, а пам’ятник в результаті роз-
копок завалився. Ще раніше, у 1830 p., було знищено марму­рову епітафію. На
початку XX ст. пам’ятник являв собою купу розкиданого по кургану каміння.
В 1903 р. урочисто відмічалось 300-ліття надання Жовкві міського
права. Через два роки, 21 липня 1905 p., було відкрито крипту з саркофа-
гом гетьмана Жолкєвського у жовківський фарі. Ці урочистості, пов’язані
з особою жовківського дідича, пробудили зацікавлення долею пам’ятника
“під Цецорою”. В 1908 році організувався громадський комітет відбудови
цьо­го пам’ятника, який звернувся за допомогою до вар­шавського Товарис-
тва охорони пам’ятників давнини. На береги Дністра виїхали представники
товариства – граф Томаш Любенський і архітектор Казимир Скуревич, які
склали опис залишків пам’ятника.
На підставі збережених фрагментів К. Скуревич зро­бив проект реконс-
трукції пам’ятника, який було реалізовано у 1912 р. Очевидно архітекторові
не були відомі зображення пам’ятника, що неодноразово публікувалися у
пресі XIX ст. (1830, 1856, 1857, 1860 і 1884 pp.). В результаті реконструйо-
ваний пам’ятник відрізнявся від первісного, хоч обидва були збудовані на
взірець традиційної, двоярусної придорожньої каплиці. Подібні каплиці
можна і зараз побачити при в’їзді у Жовкву, або біля церкви в Туринці,
місці народження гетьмана. Замість наддністрянського пісковика (міс-
цеві мешканці називають його “котелець”) було вжито міцніший від нього
карпатський (т. зв. ямненський) вапняк. На пам’ятнику було встановлено
чорну мармурову таблицю з латинською епітафією, що повторювала текст
на первісній таблиці і була наведена в “Monumenta Sarmatorum” о. Шимо-
на Старовольського (1655). Шрифт на таблиці ідентичний з шрифтом на-
писів на пам’ятниках Жолкєвському і Яну III Собеському у Жовкві; мабуть
і виконані усі три таблиці однією майстернею. Завершується пам’ятник
дво­скатним дахом і кутим залізним хрестом. В такому вигляді пам’ятник
понині стоїть на околиці села Березівка, закладеному українськими пере-
селенцями в XIX ст., в 5 км від селища Атаки (Отачь), що навпроти Моги-
лева-Подільського.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1997, квітень, № 4(28). – С. 9.

14
Початки організації пожежної охорони у Львові
(кін. XVIII ст. – І пол. XIX ст.)

Австрійська бюрократія традиційно уникала поспіху. Тому працю над


документом про засади організації протипожежної безпеки для столиці ко-
ролівства Галичини і Лодомерії не прискорила навіть велика пожежа вулиці
Вірменської у травні 1778 р. Тільки 31 травня 1782 р. було оголошено “Уні-
версал, що встановлює порядок гасіння вогню для королівського столично-
го міста Львова”.
Згідно “Універсалу...” пекарі, пивовари, винокури, ковалі, гончарі, фар-
бувальники тканин мали право займатись своїм ремеслом тільки на перед-
містях. Горища будинків повинні були обов’язково бути вимо­щені цеглою.
Комини дозволялося будувати виключно муровані, а за їх стан відповідали
порівну власник будинку і сажотрус. Окремо роз’яснювалося, де і як збері-
гати сіно, солому, дрова і вугілля.
В разі виникнення пожежі гасити її зобов’язані були самі міщани Львова.
Про пожежу повідомляв сторож на вежі ратуші ударами у дзвін: один удар оз-
начав пожежу у середмісті, два – на Краків­ському, три – на Галицькому пере-
дмістях. Напрямок вогню вдень вказувала вивішена на вежі хоругва, вночі –
червоний ліхтар. На сигнал тривоги бургомістр зобов’язаний був попередити
радників, лавників і колегію 40 мужів про пожежу, після чого забезпечити від
вогню міський архів. В цей же час до місця пожежі поспішали члени міських
цехів: сажо­труси, теслі з сокирами, му­лярі з кирками, а також монахи жебру-
ючих орденів. Обслугою чотирьох великих помп займалися кравецький, слю-
сарський, різницький і пекарський цехи, а відпові­дальними за них у 1782 р.
були слюсарі Каспер Цах і Лоренц Трум та столярі Йозеф Штамберґер і Йоґанн
Тайфель. Малими помпами завідували майстри шевсь­кого цеху, а на допомогу
кож­ному було приділено шість челядників. Воду подавали євреї, коней виді-
ляла пошта, а у випадку пожежі на перед­містях – сусіди потерпілого. Окремо
були визначені місця збору рятівників, нагороди для тих, хто відзначився при
пожежах (найбільша становила 12 золотих), і штрафи для порушників.
Вищезгаданий “Універсал...” став взірцем для виданих у 1786 р. пожеж-
них правил для міст, містечок і сіл Галичини. Та навряд чи можна вважати
взірцевим функціонування тодішньої львівської пожежної охорони. Великі
пожежі регулярно завдавали значних спустошень Львову.
Так, 6 червня 1800 p., вогонь нищив Краківське передмістя. У 1804 р. спа-
лахнули військові склади провіанту в колишньому кляшторі кармеліток взу-
тих. Наступна пожежа, що почалась 14 травня 1812 р. і тривала цілу добу, ос-
таточно знищила ці склади. їх руїни ще довго називали “згорілий магазин”,
поки у 1827. р. Є. Оссолінський не почав їх перебудовувати на Оссолінеум.

15
15 травня 1833 р. вогонь за кілька годин перетворив на руїну костел і
кляштор францисканів (на нинішній вулиці Короленка, 1).
Велика пожежа у єврейському кварталі на середмісті почалась в ніч з 23
на 24 вересня 1838 р. в будинку конскр. N250 (тепер Староєврейська, 4). По-
жежа швидко поширилася, охопивши ще десять домів. Захоплені вогнем у
сні, загинули 11 чоловік. Під час пожежі відзначився Герш Тетелес, який вря-
тувався з вогню, але повернувся, щоб винести із четвертого поверху охоп-
леного полум’ям будинку свою хвору матір. Від опіків, отриманих під час
пожежі, померли капрал поліції Йозеф Патек і сажотрус Адам Ульм. Мате­
ріальні втрати не могли покрити зібрані львів’янами 4.734 зл.р.
Було очевидно, що потрібно реорганізувати пожежну охорону у Львові,
але цю справу з року на рік відкладали з мотивів економії. Поштовхом до дій
стали трагічні події 1848 року.
2 листопада 1848 р. о 10 годині ранку почалось, з наказу генерала Гаммер-
штайна, бомбардування Львова. З Високого замку і від палацу латинських
архієпископів на місто посипалися гранати. Вже через годину горіли старий
театр, технічна школа j кілька приватних будинків. Два білі прапори, виві-
шені Національною гвардією на вежі ратуші, не припинили обстрілу.
Заспокоїлися гармати о пів на першу пополудні. В цей час вже палали третій
і четвертий поверх ратуші. О 15.30 зруйнувалася баня вежі, обриваючи при
падінні дзвони і механізм годинника. Палали редутові зали при старому театрі
і університет, де бібліотекар Стронський намагався рятувати все, що було мож-
ливо, від вогню. Тільки о п’ятій пополудні будівельному радникові Йогану Заль­
цману було виділено загін із сорока саперів для боротьби з вогнем. Львів’яни,
залякані свавіллям війська, не брали участі у гасінні пожеж, тому Зальцман об-
межився локалізацією вогню. Остаточно вогонь загасили 8 листопада.
Ці події довели необхідність організації професійної пожежної охорони.
Вже 4 січня 1849 р. на засідані магістрату і “мужів довіри” з числа міщан було
прийнято відповідну постанову. її ініціатором був тодішній голова магістра-
ту Карл Ґьопфлінґен-Берґендорф. Вже через рік, 13 квітня 1850 p. “Gazeta
Lwowska” повідомляла: “Підготовлюється у нас корпус т.зв. помперів із лю-
дей, що належать до муніципальної сторожі, і вже в дню 5-му цього місяця
відбулася проба в подвір’ї покармелітського кляштору. Використано при
тому всі засоби, що уживають до гасіння пожеж і рятування людей, як і ре-
чей під час пожежі, а саме – драбин на колесах і захисного рукава, який, влас-
не, надіслали з Трієсту. При виконанні маневрів виявили ті люди неабияку
справність, як при використанні цих засобів, так і при спинанні драбин одна
на одну до значної висоти, і можемо сподіватися, що ще на протязі цього
адміністративного року утвориться вищезгаданий корпус помперів, особ-
ливо тому, що вправи постійно відбуваються, і люди готуються до неперед­

16
бачених ситуацій. Буде то для міщанина надією, що у випадку небезпеки він
сам і його доробок можуть бути врятованими”.
На допомогу пожежникам до корпусу пожежної сторожі планувалося до-
дати ремісничих челядників, але швидко виявилася недоцільність такого захо-
ду. “Тому постановлено, – писала “Gazeta Lwowska” 6 лютого 1851 p., – добрати
людей відповідної поведінки і розумового розвитку, котрі реквізити до гасіння
вогню мають утримувати в найліпшому стані, і бути керівниками при гасінні”.
До корпусу, крім професійних пожежників, були долучені два відділи: перший
складали сажотруси, мулярі і теслі, другий – їх челядники. Окремий відділ
складався із поважних громадян і мав стерегти врятоване від пожежі майно.
Пожежна команда знаходилася в ратуші. Крім того, пожежні сторожі були
на вул. Панській Верхній (тепер Винниченка), біля костелу св. Анни, у ска-
сованому шпиталі св. Станіслава і у старому міському броварі на Жовківсь-
кому передмісті (за казармами на вулиці Замарстинівський, де пізніше була
вуличка Помперська, а нині – будинок обчислювального центру і кафе “Ват-
ра”). Про пожежі, як і раніше, повідомляли ударами дзвону на вежі ратуші,
а повторювали їх на дзвінниці монастиря Василіан на вулиці Жовківський.
Кількість ударів від 1 до 4 означала дільницю (1 – Галицька, 2 – Краківська,
3 – Жовківська, 4 – Личаківська, 5 ударів –середмістя, 6 – пожежа за містом).
Як і раніше, в напрямку пожежі вивішували прапор або ліхтар. Крім того,
сторож з вежі повідомляв через рупор про перебіг пожежі.
Уніформою пожежників були темносірі брюки і куртка, чорна шапка,
мідна каска, шкіряний пояс, при поясі – сокира і моток канату. Команди по-
давалися німецькою мовою. Командиром корпусу був призначений урядо-
вець будівельного бюро Айтельберґер, помічником – Айхлер.
Крім справ пожежних, члени корпусу були зобов’язані наглядати за при-
биранням і освітленням міста, а їх командир п.Айтельберґер завідував вида-
чею “шупасів” (дозволів на володіння вогнепальною зброєю). Ці не властиві
пожежникам чинності тільки відволікали їх від основної справи і негатив-
но відбивалися на стані протипо­жежної безпеки у Львові. Не забарилися і
великі пожежі. Вночі, з 15 на 16 березня 1864 р. вогонь знищив т.зв. Стару
Тандету на площі св. Теодора. Згоріли тоді два будинки, 33 дерев’яні ятки, а
вогонь підбирався вже до дзвіниці василіанського монастиря.
9 червня 1864 року о 14.00 почав горіти будинок Ґьотца на Краківський, 14.
Вогонь перекинувся на сусідні будинки на Краківський вулиці 8, 10 і 11, Вір-
менський 3 і 10. Тільки дах Народного Дому, критий цинковою бляхою, затри-
мав пожежу. Під час пожежі загинули 3 пожежники, а серед поранених був і
командир Айтельберґер, який внаслідок цих ран після довгої хвороби помер.
Після смерті Айтельберґера командиром 69-особового загону пожежної
сторожі став колишній офіцер інженерних військ Праун. Ще під час служби у

17
війську він цікавився теорією гасіння пожеж, яку вивчав у Майнці та Берліні.
Призначений восени 1864 p., він на підставі своїх знаннь та досвіду розпочав
реор­ганізацію пожежної охорони Львова. З його ініціативи 1868 р. було створено
добровільний пожежний корпус “Сокіл”. Органі­зація пожежної охорони в тому
вигляді, якого надав їй Праун, практично не змінювалася до кінця століття.

Павло ҐРАНКІН
(за Cm. Шнюр-Пепльовським)
“Галицька брама”, 1997, квітень, № 5(29). – С. 4-5.

Ferdinands-Platz

Таку назву отримала площа, що утворилася на місці русла замкненої


у канал Полтви. Назву надали 29 червня 1843 року на честь тодішнього
намісника Галичини, ерцгерцога Фердинанда Карла Йозефа д’Есте (1781-
1850). Ерцгерцог Фердинанд мав на той час за собою участь у війнах з На-
полеоном, кампанію проти великого герцогства Варшавського, команду-
вання австрійськими військами на Рейні, а пізніше – в Угорщині. Від 20
листопада 1832 року він виконував функції цісарського намісника в “ко-
ролівстві Галичини і Лодомерії”. Щоправда, в основному це були репрезен-
тативні функції, а реальна влада зосереджувалася в руках губерніального
президента барона Франца Кріґа фон Гохфельда і директора поліції Мо-
нальда Захер-Мазоха. Натомість не бракувало ознак офіційної пошани для
ерцгерцога, однією з яких і було надання його імені новій площі.
Як виглядала тоді площа Фердинанда, видно з акварелей Августа Гатто-
на і літографії Карла Ауера. Як і тепер, північно-західний ріг площі займав
готель. Власником його був Жорж Гоффман, а офіційною назвою – “Hotel
de Russie”. До готелю прилягав сад, що тягнувся до Хорунщизни і ниніш-
ньої вулиці П.Ковжуна. В офіцині готелю до 1894 року знаходилась садиба
німецького товариства “Frohsin”. Біля готелю починалася вузенька вуличка,
названа на честь господарів “Гоффманською” (тепер вул. М. Вороного).
Вулиця Гоффманська відділяла готель від кам’яниці Бруніцьких, на партері
якої, з боку площі, містився шинок “Під ґуралем”, де любили збиратися фіа-
кри. На розі тротуару, біля шинку, довгі рокі можна було бачити характерну
постать у довгому вилинялому плащі і круглому капелюсі. Це був знаний усьо­
му Львову “баронек” – колишній спадкоємець великих маєтків, що прогуляв
усе багатство і заробляв тепер тим, що виконував стисло приватні доручення

18
постояльців “Hotel de Russie”. В очікуванні чергового заробку він міг стояти на
розі тротуару цілими годинами нерухомо, з примруженими очима. Якби для
симетрії, на другому розі готелю Гоффмана так само нерухомо любив стояти
приручений марабу.
Неперекрита Полтва відділяла першорядний готель “de Russie” від іншого –
заїзду “Під тигром”, що містився в двоповерховому будинку серед саду – там,
де нині кінотеатр “Україна”. Аж надто скромні вигоди готелю компенсувалися
надзвичайно низькими цінами, що забезпечувало власникові багаточисель-
них клієнтів, в основному греко-католицьких священників і орендарів сільсь-
ких маєтків. Цей невибагливий контингент не відлякувало сусідство з міськи-
ми арештами при вул. Кривій ( тепер вул. О. Нижанківського).
Коли в 1839 році почали перекривати Полтву, було знесено старий міст
біля готелю Гоффманів, прикрашений скульптурою св. Івана, від якого похо-
дила тодішня назва нинішнього проспекту Шевченка: Св. Івана вища (непар-
на сторона) і нижча (пар­на сторона). На цьому мості починав свою кар’єру
Людвік Зєлінський (1808-1873), продаючи в роздріб де­шевий крам і ярмаркові
брошури. З часом, коли у 1835-1841 pp. він вида­вав часопис “Львів’янин”, його
минуле стало предметом атак його недругів із кола львівських літераторів.
Якщо Людвік Зєлінський не тішив­ся повагою в літературних колах
Львова, то інший видавець, що меш­кав на площі Фердинанда, був надзви­
чайно популярним серед письменників і ... франтів. Бо професією Томаша
Кульчицького (1803–1873) було кра­вецтво. На цій ниві він від 1825 року
добився великих успіхів: купив ка­м’яницю (нині вул. Валова, 2 – пл. Міц-
кевича, 11) утримував майстерню з численною челяддю і великою клієн­
турою, а навіть написав і видав підруч­ник з кравецтва (Rozprawa о kroju
sukien męskicn podlug wyrachowania matematycznego. Lwow, 1839). В його
майстерні, вперше у Львові, було застосовано метричну систему мір. В
1840-1848 рр. Томаш Кульчицький власним коштом видав “Dziennik mod
paryskich”. Незважаючи на назву, це був не стільки журнал мод, скільки
літературно-політичний часопис переслідуваної австрійським урядом
опозиції. Тут Кульчицький теж впровадив нововведення: він був першим
у Львові видавцем, який виплачував гонорари за статті для свого журналу.
Подейкували, що першим дістав гонорар ( у формі матерії на камізельку)
Іван Вагилевич. А у 1848 році його кам’яниця стала справжнім центром
політичних подій.
... В неділю, 19 березня 1848 р. натовпи йшли до будинку на розі площі
Галицької і Фердинанда. Тут, у редакції “Dziennika mod parys­kich”, збирали
підписи під петицією з вимогами населення. В кожній кімнаті були установ-
лені столи з аркушами для підписів. Щопівгодини текст петиції зачитували
вголос, а коли народ заповнив усю площу Фердинанда, Ян Добжанський по

19
черзі з Юзефом Дзєрковським роз’яснювали зібраним вимоги, викладені в
петиції і закликали до порядку і спокою.
Біля 6 години вечора на вежі ратуші з’явився сигнал про пожежу на
Жовківському передмісті. Але замість очікуваної пожежної команди на пло-
щі Фердинанда з’явився загін піхоти, разом з батареєю гармат, а за ними
ескадрон угорських гусарів, яких натовп привітав вигуками “Eljen!”. Одно-
часно з’явилася депутація на чолі з князем Леоном Сапєгою, яка направи-
лася до губернатора Стадіону. Після вручення петиції губернатор пообіцяв
створення національної ґвардії і звільнення на поруки політичних в’язнів;
натовп через площу Фердинанда рушив до в’язниці Марії Маґдалини, вітаю-
чи відступаючих до касарень вояк вигуками “Хай живе військо!” Увечері все
місто сяяло ілюмінацією, і нікого не засмутила заборона театральної виста-
ви поліцією, що побоювалася подальших маніфестацій.
“Весна народів” перетворила журнал, що його видавав Т.Кульчиць­кий, в
“Tygodnik Polski” під редакцією Я. Добжанського (пізніше Кароля Шайнохи),
але проіснував він тільки до 1849 р. Сам Кульчицький в цей час був членом
Ради Народової. Пізніше його заощадження і кам’яницю поглинули борги, а
майстерня перемістилася з площі Фердинанда до темного завулку, лишивши
по собі тільки назву вулички Кравецької (між Валовою і Бр. Рогатинців).
Поволі площа Фердинанда набувала значення центральної, залиша­ючи
на другому плані площу Ринок. Саме тут, в 1851 р., проходила церемонія
зустрічі імператора Франца Йосифа І.
А у 1856 році площа стала місцем ярмарку. Тоді намагалися відродити
традиційні торги на день св. Агнеси, затверджені привілеєм Йосифа II з
1789 p., а місцем їх проведення мали стати площі Львова. Так, на площі Кас-
трум (біля театру М. Заньковецької) торгували деревом і гончарними виро-
бами, на Бернардинській (Соборній) і Галицькій – кіньми і фірами, а на пло-
щі Фердинанда – фабричними виробами і колоніальними товарами. Один з
торговців на площі Фердинанда застосував незвичайний, як на ті часи, рек-
ламний трюк – одягнув свого продавця в екзотичні східні шати. Приваблені
незвичайним виглядом цього одягу, люди постійно юрмилися біля намету, а
товари цього торговця мали постійний попит.
Перший ярмарок, що тривав від 26 червня до 4 липня 1856 p., закінчив-
ся успішно. Це давало підстави для оптимістичних прогнозів у тогочасній
пресі: “Можна сподіватися, що львівський ярмарок дістане коли-небудь ши-
рокий розголос, особливо коли залізниця перетне увесь простір Галичини.
Може ще побачимо – як колись було на львівському ярмарку – валахів, ту-
рок , татар і персів, а з другого боку угорців, німців, італійців, французів і
англійців”. Але цим мріям не судилося здійснитися. Ярмарок за пару років
втратив привабу новизни і пішов у непам’ять.

20
У 1862 р. площу Фердинанда прикрасила мармурова статуя Бого­матері,
яку встановили на криниці у центрі площі. Тому у 1871 площу перейменува-
ли у Марійську. Але це була вже інша епоха.
Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1997, вересень, № 9(33). – С. 4.

ПРО ВОДОПРОВОДИ ЄВРЕЙСЬКОЇ


дільниці СЕРЕдМІСТЯ

Суспільне життя та побутова по­всякденність – це два обличчя дво­ликого


Януса. Життя суспільства твориться людьми, глибоко вко­ріненими у побут,
а щоденні по­треби визначають поведінку людей у суспільстві. Зі свого боку
і побут невід’ємно пов’язаний з життям суспільства.
З цього пункту цікаво глянути на історію водопостачання львівської єв-
рейської громади міста (Communitas Judaeorum intra moenia habitantium).
Проведені Петром Штейхером, будівничим львівської катедри у 1404-
1407 рр., водоводи призначалися для повноправних, згідно з маґдебурзьким
правом, городян-католиків, які підлягали міській юрисдикції. В доступі до
водоводів обмежувалися інші категорії мешканців, в тому числі ті, що жили
під юрисдикцією замку або старости (прак­тично уся єврейська передміська
громада), і єврейська громада міста. Тим не менше, у єврейському кварталі
існували водо­проводи до т. зв. юдейської криниці, до синагоги та ритуальної
лазні (мікви), проведені на підставі окремих контрактів між маґістратом і
громадою, котрі визначали умови їх викорис­тання і плату за воду.
Набагато більше відомостей про водопроводи в єврейському гетто має-
мо з часів утворення “колегії 40 мужів” (1577). Саме до цього органу скеро-
вує поспільство свої скарги, в тому числі й ті, що стосувалися “водних цуґів”.
В цей час (кінець XVI – початок XVII ст.) остаточно формується єврейська
громада міста, яка користується широкою автономією на підставі при­вілеїв
короля Зиґмунта Августа з 1551 р. Ріст економічного значення єврейської
громади підтверджують і пакти, що сто­суються торгівлі, їх укладає міська
рада з євреями у 1581 р., а продовжує і розширює у 1592, 1602, 1616, 1627,
1636, 1654 і 1691 рр. В цих пактах, як і в інших поступках євреям, у Львові
дехто бачив безпосередню небезпеку для себе, провокуючи зростання анти-
семітських настроїв в місті. Торкнулося це і справ водопостачання.
Багаті євреї на початку XVII ст. досить легко дістали дозволи на про-
ведення води до своїх кам’яниць. Збереглася велика кількість контрактів
з Радою або льонґерією, в котрих про­ведення водопроводу ставиться в

21
з­ алежність від виконання різних умов (наприклад, вимурувати фрамуги для
захисту міського валу від води – контракт з Марком Маркевичем і Ісааком
Лазаровичем від 23 січня 1634 р.). Ревізія “водних цугів” 1634 р. називає 15
власників 18 кам’яниць єврейської дільниці, які мали проведену воду: “...
Абрагам Маркевич єврей, Мендель Марка багатого син, Лахманова з двох
кам’яниць, Йосиф єврей, Іцко єврей син Марковий, Марко-доктор єврей,
Даніель золотник, Зелік єврей, Мендель зять Абрагамової, Марк-золотник,
Герсін єврей, Гомбріхт зі старої маштальні... до трьох кам’яниць нові ринви
пустив, Йосиф сліпий єврей, а крім того ще “цуґ школи єврейської”. Крім
того, уся єврейська громада платить “від скрині [криниці] єврейської по 30
золотих у рік (рахунки з 1607 і 1608 рр.). І все одно води для перена­сиченого
гетто не вистачає, про що свідчать пожежі 1494, 1571, 1616, 1626 років.
Проте вистачає скарг на надлишок води у єврейській дільниці від поспіль-
ства Львова. Так, під 1641 р. у книзі скарг магістрату занотовано: “треба, щоб...
кам’яниці, що зараз свіжу [новопроведену] воду мають, були ревізовані, чи по
праву воду тримають і уживають, бо якось чули ми, що між євреями минули-
ми літами по пивницях і кам’яницях цугів і води повно мають”. У 1646 р. міща-
ни скаржаться на брак води у торговок рибою і вимагають, “щоб воду, котра
більшою частиною у євреїв так далеко залишається, що міські риб’ярки води
не діставши, свої риби в ночвах для браку води переховують, тим євреям від-
тяти, а для справи пущена було”. Цікаво, що у подібній скарзі з 1618 р. в усьому
звинувачували не євреїв, а “рурмістра”, який “риб’ярам води не хоче додавати,
так що їм риби зди­хають”.
Скарги множаться, але “рурмістр” і Рада далі діють на засаді “хто більше
дає, той більше води має”. Цим вміло скористалися, наприклад, у 1691 р. орен-
дарі Клопотовічівської кам’яни­ці “невірні Герш Левкович, Даніель, Шмуль та
Арон Хаїмовичі, брати євреї. Герш Левкович мав дозволений цуґ водний, з
якого має велику ви­году, а тепер magistratus той цуг водний робити дозволяє
таким способом, щоб не тільки сам Герш Левкович користався з цього, а й інші
його співорен­дарі..., для чого біля стовпа [водороздільної колонки] вільно їм
буде другу цівку присадити”.
Здавалося б, що води було багато. Але, як і в усьому місті, її постійно
бракувало. Усіма водопроводами могли користатися тільки домовласники, а
решті населення ґетто була до­ступна тільки криниця (“skrzy­nia żydowska” в
актах). Тому, коли у 1761 р. магістрат підвищив платню за користання кри-
ницею з 80 золотих до 380, а громада відмовилася платити, у відповідь на
що “замкнули руру”, позбавлені води євреї вибігали на Ринок, де намагалися
черпати воду зі студень. Але натовп не дозволяв цього і сміливців побили, а
на додаток міська сторожа замкнула їх до “цепарні”. Тільки після довгих пе-
реговорів за посередництвом підвоєводи Влодка кагал і магістрат дійшли до

22
згоди, і воду було пущено до криниці. Пізніше, у кінці XVIII ст., криницю з
перехрестя нинішніх вулиць І.Федорова і Староєврейської було перенесено
на площу Векслярську (Коліївщини), де вона проіснувала до початку XX ст.
як єдине джерело водопостачання єврейської дільниці.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1997, жовтень-листопад, № 10-11(34-35). – С. 27.

Львівський танець смерті

Смерть у давньому Львові була присутня на кожному кроці. Сморід


тління з підзем­них гробниць заповнював нави храмів. Міазми розкладених
трупів з міських цвин­тарів потрапляли у воду криниць, отруюю­чи її гнил-
лю. Смерть була усюди, її при­носили війни та облоги, голод і епідемії, банди
озброєних розбишак та розперезаного жовнірства. В очікуванні смерті по-
божні люди, ще за життя, справляли собі труни; свого часу така домовина
чекала зазвичай на стриху, заповнена збіжжям. Труна, повна зерна, вважа-
лася запо­рукою добробуту для усієї родини; коли зерно починало сипатися
із труни, це було прикметою близької смерті.
Похорони ставали причи­ною упадку багатьох родин; з їх пишністю мар-
но боролися різні закони та ухвали, спря­мовані проти розкоші. Про помин-
ки після такого похорону сучасник писав; “Бачив бага­то разів похорони,
кров’ю облиті, з котрих відразу після обіду висилали услід за по­мерлим дру-
гого, вбитого, до неба, аби повідомив, що за люди на тризні були” (Старо-
вольський). Обіди після похорону влаштовували для родичів і друзів покій-
ного, а окремо – для жебраків; ар­хієпископ Прухницький (по­мер у 1633 р.) в
заповіті на­віть визначив меню такого обіду.
Смерть одних збагачувала інших. Товари і майно по­мерлих у Львові куп-
ців зі Сходу забирає собі королів­ський староста. Костянтин Корнякт розба-
гатів, привлас­нивши зложені у нього в депозит гроші молдавського господа-
ря Якова Деспота, от­руєного Стефаном Томшею. Сам Томша, страчений на
львівському Ринку 5 травня 1564 року, не одного збагатив своєю каз­ною, що
пропала без сліду після його смерті.
За смерть карали смертю, а скоєний злочин визначав вид кари; вбивця
гинув від меча ката, а підпалювач – у полум’ї. Смерть не звільняла від право-
суддя: над тілом засудженого у випадку, коли той помирав до страти, вирок
виконували як над живим. Навіть від сплати боргів мертві не були звіль-
нені: тіло архієпископа Гроховського було арештовано під час похорону його

23
к­ редиторами аж до часу розрахунку із ними спадкоємців покійного прелата
(13 березня 1645 р.).
З мертвими львів’янами вороги воюють як із живими: під час облоги
1672 р. турки викидали їх тіла з могил у передміських костелах.
Навіть духи і привиди брали участь у справах живих. Дух Зофії По-
радовської із зітханнями і брязкотінням ланцюгів з’яв­лявся у “середрин-
ковій” кам’яниці, щоб на­ставити на праведний шлях своїх синів (1679 р.).
Знаменита “труна, що по сходах ходила” у ратуші нагадує суддям, аби суди­
ли справедливо і виважено. Можливо, від страху перед нею несправедли-
вий суд над Іваном Підковою відбувся не у ратуші, а в кам’яниці Мацея
корінника, пізніше Дбовицького званій (1578 р.). Духи вбитих козаками і
татарами у 1648 р. львів’ян на Високому замку не давали вночі спати залозі
фортеці.
Смерть витанцьовує примхливі па на полі кохання. Роман Івашка Вірме-
нина з його служницею полькою Зофією жорстоко пе­рериває спалення обох
коханців за вироком суду (1518 р.). Трагічні події, започатковані загибеллю
Павла Єльонека на весіллі Анни Лонцької від руки Урбана Убальдіні, закін-
чуються шлюбом останнього з Анною Вільчек (1580). Нещаслива у шлюбі
Агнешка Клімунт помирає від меча ката разом з аптекарем Лангом, котрий
надав тій допо­могу в отруєнні чоловіка (1623).
“Смерть не розділить те, що любов з’єд­нала” – такою епітафією автор­
ства Шимона Шимоновича оздоблено надгробки ру­синки Пелагії та італій-
ця Мікеліні, помер­лих під час епідемії 1594 р.
З епідеміями боролися як із живими істотами, від них замикали брами
міста, що їх охороняли терміново набрані гайдуки “міської фамілії”. Від за-
рази відгороджува­лися купами каміння і заговореними палями, котрими
забарикадовували двері будин­ків. У намаганні припинити “морове повіт­
ря” влаштовували похорон дерев’яної ляль­ки, що символізувала хворобу,
“щоб її зем­ля назавжди притулила”. Ще більш ради­кальним засобом було
таке: “аби повітря заспокоїти, треба яму викопати, а потім, у це місце осико-
вий паль вбити”. Труп се­лянки із Рясної, яку підозрювали у розпов­сюдженні
мору, було вирито із могили і обезголовлено лопатою (1572 р.) з метою при-
пинити епідемію. Для цього ж євреї влаштовували весілля для бідної пари в
цвинтарній синагозі (такі шлюби відбували­ся ще у XX ст).
Під час епідемій припинялися похорони на міських цвинтарях. Гробарі
у чорних “значених габітах”, суконних плащах із нашитим білим хрестом,
витягали із домів заражених, відмічених таким же білим хрес­том, трупи по-
мерлих і кидали їх “на дроги, як пса, зв’язавши бідному руки і ноги”. З міста
мерців вивозили на спеціальні замісь­кі цвинтарі, де ховали у ямах, на 3 лікті
(1,73 м.) глибоких.

24
Згадані гробарі, звані у Львові копачами або “vespillones”, ділилися на
майстрів і пахолків, що відповідно діставали по 6 і по 4 гроші на день;
крім того, свій заробіток, при можли­вості, вони доповнювали звичайним
мародерством. Від зарази їх захищав тільки білий хрест на плащі. Зреш­
тою, вони й самі знали різ­ні способи уберегтися від мору: Алембек у своїх
за­писках наводить рецепт ста­рого гробаря, який пережив багато епідемій
і відкрив йому багато способів уберег­тися від “морового повітря”. Гро-
барів оточував забобон­ний страх; подейкували, що своїм недругам вони
нама­щували мозком померлих від пошесті клямки дверей, щоб заразити
їх. Зрештою, страхи і забобони перед людьми, професія котрих пов’язана
із смертю і похоронами, пере­жила віки. Часом це набува­ло анекдотич-
них форм: зна­менитий вар’ят, відомий на початку століття львів’янам як
“дурний Ясь”, панічно бо­явся власника першорядної похоронної агенції
“Конкордія” – Курковського. Свій страх він пояснював по-філософськи:
“тепер на світі стало так мало порядних людей, бо їх Курковський заби-
рає”.
Крім померлих від епідемій та іновірців (євреїв, караїмів, татар і сара-
цинів) за містом ховали тих, хто з різних причин не міг бути похованим в
освяченій землі міських кладо­вищ, а саме: померлих у дорозі або насиль­
ницькою смертю, скоморохів та самогубців. Для них був призначений цвин-
тар у Зубрі (згадується у міських актах 1590 р.). Бували й винятки. Про один
з них пише Алембек у своїх “клопотних книгах”: “Пан Якуб Вьотескі; той
село тримав в оренді, а ма­ючи цнотливу дружину і немало взявши за нею
маєтку, ховав собі на селі коханку; коли спав з нею в стодолі, укусив його
гад в руку так, що йому усе рамено запалилося; від великого болю, у розпачі,
сам собі життя вкоротив Аппо 1607. Лежить у цайгаузі (тоб­то у міському
арсеналі – П.Г.)”.
Страчених ховали на цвинтарі передмісь­ких храмів, але їх могили
були позбавлені табличок з іменами похованих, як свідчить Зіморович.
Не усім судилася честь бути похованими: трупи повішених залишали на
шибеницях до повного розкладу тіла, а попіл спалених розвіювали на чо-
тири вітри.
Добропорядних міщан ховали на кладови­щах при міських храмах. Тіло
померлого складали до домовини, яку несли на цвин­тар спеціально виз-
начені “до ношення мар” цехові брати з числа наймолодших і найсильні-
ших. Обов’язком усього цеху було супроводжувати тіло свого померлого
това­риша або членів його родини на цвинтар разом з родичами покійно-
го. Поховання здійсню­вали на цвинтарях; в криптах ховали духовних осіб,
ктиторів і благодійників храму, визначних громадян і шляхту. Похорони
останніх, особливо із числа магнатів, вражали своєю урочистістю і пиш-

25
ністю. В них брало участь стільки людей, що похоронна процесія великого
гетьмана коронного Адама Сенявського (помер у Львові 10 лютого 1724 р.),
яка вирушила з Низького Замку о 5 годині пополудні, о 3 годині ночі зупи-
нилася біля костела св. Петра і Павла на Личакові. Вражені іноземці порів-
нювали такі похорони з тріумфами (Бернард О’Коннор, 1694 р.). Викладач
єзуїтської колегії у Львові о.Фаустин Ґродзицький у своєму підручнику
піротехніки “Scientia artium militarium...” (Львів. 1747 р.) не радить влашто-
вувати феєрверки та ілюмінації на честь похорону, щоб останні не нагаду-
вали ве­сільних урочистостей. На кшталт весіль, з дружба­ми і дружками,
відбува­лися у Львові похорони дітей.
Труни були обтягнуті чорною (на знак скорбо­ти) або сірою (ознака по-
кути) тканиною; пат­риціат і шляхта часто ви­користовували для цього кош-
товні тканини черво­ного кольору. Бідних хо­вали сповитими у саван, без
труни, яку викорис­товували тільки для пе­ревезення тіла на кладо­вище; так
само ховали і хворих зі шпиталів. Саме такий спосіб поховання уряд Йоси-
фа ІІ планував зробити обов’язковим для усіх верств населення з міркувань
гігієни – для прискорення розкладу ті­ла. Чи не тут треба шу­кати коріння
нинішніх чуток про похорони у поліетиленових мішках?
Із згадок про цвинтарі у міських актах можна зробити висновок, що
пошана до місць вічного спочинку не належить до львівських традицій
(сучасність, схоже, це підтверджує). Катедральний цвинтар неодноразово
ставав місцем бійок студен­тів міської школи з учнями єзуїтського коле-
гіуму або п’яними вояками. Підпитий шляхтич Єронім Добростанський
співає на кладовищі непри­стойних пісень, а коли студент робить йому за-
уваження, вбиває його, – це дало привід до заворушень у місті (1508 р.).
П’яна челядь пана Евариста Белжецького обстрілювала з цвинтаря вікна
костелу (1643 р.). У каплиці Домагаличів, “як у прохідній і вночі від вули-
ць доступній, бувають навіть різні неподобства”, – як свідчив архієпископ
Сєраковський. Ятки різників під за­хідним муром цвинтаря, де забивали
худобу і торгували м’ясом, були постійним приводом для конфлікту капі-
тули з різницьким цехом, а усуну­ли їх тільки після двох імператорських
декретів, у 1778 р. У святкові та ярмаркові дні мур кла­довища обростає
розмаїтими крамами та ятками, розміщення яких було регламентовано
міською радою у 1633 р. Школярі і костельна служба викидали сміття на
цвинтар, що давало привід колегії 40 мужів до закликів на адресу ради:
“скрині для шкільного і костельного сміття кажіть Вашмосьці збудувати на
цвинтарі, як перед тим було”.
Цвинтарі часто перекопувалися; старі похован­ня поступалися місцем
новим. Під час епідемій у 1648 р., коли неможливим було ховання помер­лих
за містом, було випорожнено цілий великий гробівець на катедральному

26
кладовищі і впродовж трьох місяців його заповнили тіла більш як 7 тисяч
померлих.
Уряд Йосифа II ліквідував цвинтарі при хра­мах, але не відразу це новов-
ведення вкорінилося на львівському ґрунті. Поховання у костелі були дозво-
лені ордену сакраменток, бо їх храм був на околиці міста; однак і у міському
костелі бернар­динів похорони тривали аж до 1817 р.; у закри­тих на той час
храмах поховання у криптах не завжди ліквідовувалися: наприкінці XVIII
ст. львів’ян вразило відкрит­тя одного з акторів тру­пи Богуславського про те,
що театральні виста­ви грають над гробами поховань у колишньому фран-
цисканському косте­лі. Остаточно ці похо­вання було усунуто вже після зруй-
нування косте­лу, під час будови шко­ли імені Міцкевича у 1891 р. Впродовж
усьо­го XIX ст. каравани підвод, що перевозили ос­танки з ліквідованих кла­
довищ і випорожнених крипт на нові цвинтарі, були своєрідним memento
mori для львів’ян.
Нові цвинтарі визна­чали топографію перед­мість; так, вулиця Піярів
постала із стежини, якою виносили “голь­ців”, тобто померлих у загально-
му шпиталі бід­няків. На місці ж старих парохіяльних цвинтарів постава-
ли такі “побожні” заклади, як корчми (на місці церкви Богоявлення) або
броварні і лазні (на місці вірменської церкви св. Анни). Старі надгробки
ставали будівельним матеріалом для нових будинків, не краще було і на
новозакладених цвинтарях: надгробки йшли на гравій для доріжок Ли-
чаківського кладовища, а останні пам’ятники найстарішого Стрийського
цвинтаря були вжиті на кронштейни веж штуч­них руїн у парку (1894 р.).
Кладовища швидко переповнювалися, їх закривали для поховань, а тоді
пам’ятники покинутих цвинтарів місцеві меш­канці вживали для своїх
господарських потреб. Випорожнений гробівець на Стрийському цвин­
тарі довгий час був притулком банди, яка теро­ризувала цілу околицю
(1911 р.).
Під час земляних робіт так часто натрапляли на людські останки, що це
дало привід Францішкові Яворському для висновку: “Власне, ці­лий Львів –
то один великий цвинтар”. Знайдені кістки тільки частково потрапляли до
кладовищ; частина їх вивозилася до костопальні при ниніш­ній вулиці Міх-
новських (перепалена кісткова мука служила сировиною для фільтрів цук-
роварень, а потреби промисловості ігнорувати не слід). Воіс­тину, “на цвин-
тарях завжди найгіршими були живі люди” (Ф. Яворський), і ця максима, на
жаль, справедлива і у наш час.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1998, січень, № 1(37). – С. 11;16.

27
Трагічне й комічне над Полтвою

Терени, на яких тепер про­стягається проспект Свободи, у середні віки були


слабо за­мощеною околицею. Місто відгородилося від неї фортеч­ними мурами
і валами на пра­вому березі Полтви. Лівий бе­рег являв собою багнисту рів­нину,
що тягнулася до під­ніжжя Святоюрської гори. Чи­сельні ставки були розки-
дані серед садів і городів; де-не-де ліпилися бідні халупи передміщан, утворю-
ючи осади з назвами, на які, без сумніву, вплинув надмір вологи цих зе­мель:
На Коритах (від дере­в’яних жолобів, котрими від­водили воду до Полтви), На
Мостках і т.д. Єдиною приміт­ною спорудою лівого берега Полтви був шпиталь
св. Ста­ніслава, заснований у XV ст. як лепрозорій. Його збудували у саду, що
знаходився між су­часними вулицями І. Тиктора, Наливайка і Фурманською.
Сад належав міському шпита­лю св. Духа. Шпиталь і костел при ньому поділя-
ли долю усього передмістя, яке неод­норазово дощенту спалювали під час воро-
жих нападів та об­лог. У червні 1509 р. молдав­ський господар Богдан III Кривий
розмістив біля спале­ного шпиталю свої гармати і особисто керував обстрілом
міста. Обстріли чергувалися з “пертрактаціями, погрозами і улещуванням”.
Мужність за­хисників Львова, котрі вдень завзято боронили мури, а вночі вла-
штовували напади на табір молдаван, змусіли Богдана че­рез три дні припинити
облогу. Костел і шпиталь було відбу­довано. Завдяки щедрим по­жертвам міщан
у скарбниці костела зібралося досить кош­товностей, щоб спокусити до крадіж-
ки певного вихреста Матея, який до переходу у хри­стиянство звався Рубін. У
1641 р. він пограбував костел, а викрадені коштовні реліквії – дароносицю і
коштовні на­чиння – продав своєму прия­телеві Боруху. Останній вряту­вався від
правосуддя, вчасно утікші разом з дружиною; сам же злочинець був спалений
живцем за вироком суду. По­страждала і єврейська громада: за співучасть у зло-
чині її ко­лишнього члена міська рада наклала на євреїв штраф у 2000 золотих.
Шпиталь і костел св. Стані­слава ще неодноразово горіли і потім зно-
ву відновлювалися; остаточно костел був закри­тий австрійською владою у
1794 р. Спочатку планувалося передати костел у користуван­ня греко-като-
ликам, але вже у жовтні того ж року він був виставлений на аукціон разом
зі шпитальним будинком і са­дом. Шпитальну забудову ви­купило місто; тут
розмістили поліційні арешти, а пізніше – пожежну сторожу. Костел ви­купив
Орловський за неповну тисячу золотих. Іронія історії: після війни вулиця
св. Стані­слава (нині І. Тиктора), наз­вана в пам’ять існування тут шпиталю,
була перейменована на Орловську.
Життя околиці пожвавилося на початку XVII ст., коли у міському мурі
було влаштовану Єзуїтську брамку. Самовільно прорубану монахами хвіртку
на вимогу міста уфортифікували двома баштами: однією – на валах і другою,
до якої підні­малися по 12 східцях, – у мурі. Через Полтву було перекинуто

28
вузький звідний місток. У не­спокійному 1613 р., коли сконфедероване військо
облягло Львів, Єзуїтська брамка стала єдиним входом до міста; через неї заво-
зили продовольство та дрова. Конфедерати виставили перед брамкою десять
вояків, котрі не пускали підводи до міста, і через три дні Львів піддався, хоча у
розпорядженні магістрату було 200 найма­них гайдуків; місто побоялося ужи-
ти їх проти купки жовнірів. Конфедерати увійшли до міс­та, де заложили свою
головну квартиру у Абресівській кам’я­ниці (на розі Шевської і Кра­ківської ву-
лиць). Майже рік, до Пасхи наступного року, міс­то потерпало від свавілля во­
яків. Свою злість львів’яни зі­рвали на кількох із них, котрі затрималися у місті
після сигналу до замикання брам і на­магалися вийти через Єзуїт­ську хвіртку.
Тут на них напали озброєні міщани і ратушні “ціпаки”. Двоє вояків померли
від ран, завданих ударами зуба­тих ціпів, решта зуміли втек­ти. Цей інцидент
коштував місту 15.000 зл., з яких 3.000 було роздано конфедератам.
Ще більш трагічними були події, що розігралися перед Єзуїтською брам-
кою незадовго до Різдва 1653 р. Перелякані звісткою про появу під Льво­вом
татар передміщани кину­лися під захист міських мурів, але знайшли брами
зачине­ними; відкритою залишили тільки Єзуїтську хвіртку. Вузь­кий місток
не витримував натиску юрби; багато людей зривалися з нього і знаходили
смерть у водах Полтви. Піз­ніше виявилося, що насправді Мацей Єжовський
і його троє спільників удавали з себе татарів, коли напали на підміське село
Голоско з метою грабун­ку. Самого Єжовського селяни спіймали, коли той
разом із конем застряг у болоті. За ви­роком суду його було страчено після
тортур; ця страта пізніше стала приводом до процесу міста з Яном Марцин-
кевичем, товаришем хоругви воєводи Сандомирського, до “фамілії” якого
належав злочинець.
Слаба будова мосту через Полтву і пізніше ставала при­чиною прикрих
випадків: “Раз львівські панни, вистроєні з казковою розкішшю, що по­
спішали на обряд обручин од­нієї своєї товаришки в кляшторі Марії Магда-
лини, заломи­лися тут, впали до Полтви і мусили вертатися додому з біль-
шим соромом, ніж болем”.
За мостом, навпроти Єзуїт­ської брамки, стояли бровар і корчма, що
приносили місту неабиякі зиски. Це не давало спокою отцям єзуїтам, і ті у
1645 р. примусили місто пере­дати їм це прибуткове підпри­ємство. Хоча як
привід ви­сувалося те, що дим з бровару псує оздоби костелу, а галас і музика
з корчми порушують спокій монахів, єзуїти не за­крили, а навпаки, розви-
нули виробництво ... пива, а у 1714 році, порушуючи власні зобо­в’язання,
віддали їх у оренду євреям.
Під Єзуїтською брамкою влаштовував засідки на передміщан, котрі на-
підпитку по­верталися з корчми, єврей з Краківського передмістя, за висо-
кий зріст і велику фізичну силу прозваний Бером (вед­медем). Трупи своїх

29
жертв він затягав у розташований непо­далік порожній будинок Глоговсь-
ких. Кінець його “подви­гам” поклала страта за виро­ком суду у 1671 р.
Крім бровару і корчми ве­ликою популярністю корис­тувалася недалека
осада “На Мостках”, що тішилася сла­вою “веселого кварталу”. Міс­цеві повії
навіть дочекалися поетичного увічнення у вірші Яна Анджея Морштина
(1621–1693). Традиції цього кубла розпусти перейняли наприкін­ці XVIII ст.
павільйони цукерні Вольфа, що повстала на ново­утвореній Hauptpromenade,
ко­лишніх міських валах. Згідно свідчення Франца Краттера (Briefe über der
itzigen Zustand von Galizien, 1786 p.) торгівля “живим товаром” у Львові знахо-
дилася під протекцією директора поліції; на долю йо­го підлеглих залишалося
пере­слідувати львів’ян, які на валах сушили білизну і випасали тут корів і кіз.
У XVII і XVIII ст. на лівому березі Полтви вже існували кілька палаців і
мурованих дво­рів (палац Коссаковських, Алвертівський двір і ін.). На пра­
вому березі міські мури поволі руйнувалися; “в них з’яви­лися на різних
місцях такі діри, що по кільку <чоловік> разом можуть до міста влазити”.
Ос­таточно міські фортифікації розібрала австрійська влада, уживши камінь
для брукуван­ня вулиць, а цеглу – до заси­пання ровів, в першу чергу – на ва-
лах, які мали стати го­ловним проспектом міста.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1998, лютий, № 2(38). – С. 5.

ВЕЖА РИМАPIB, або Льодова

Вежа цеху римарів знаходи­лася на північно-східному розі міських мурів.


Таке розташу­вання дозволяє припустити, що башту споруджено у числі пер­
ших веж міського муру, що існували вже у 1425 р. З боку міста з баштою
межував кляштор домініканів, споруджений, за словами хроніки, на місці
василіанського монастиря. Ця ж хроніка зазначає, що башту споруджено
на місці церковної дзвінниці, a Status causal домініканів з львівськими вір-
менами додає: “чого є знаки в землі: обгорілі рештки і стоплена бронза від
погорілих дзвонів... знайдені при самих міських мурах”. З північного боку
знахо­дилися землі стрілецького братства, які були надані йому у 1444 р.
У тому ж році вежу приділено цеху римарів. Цех належав до найстарі-
ших у Львові; окрім римарів, він об’єднував сідля­рів. Цех був зобов’язаний
утримувати в доброму стані вежу і по 12 локтів (близько 7 метрів) муру по
обидва боки башти, забезпечувати вежу зброєю і провіантом, а крім того

30
щорічно сплачувати 10 гривень на направу міських фортифікацій. Під час
облоги члени цеху складали залогу башти.
Окрім цехового арсеналу у вежі поряд існував інший склад зброї – у
кляшторі домініканів. Саме він став у пригоді дво­рянам княжни Гальшки
Осторозької. Княжна разом з матір’ю, княгинею Беатою Костелецькою, схо-
ронилися у кляш­торі в 1555 р. від познанського воєводи Лукаша Гурки, що
підступом взяв шлюб з княгинею. Воєвода влаштував справжню облогу до-
мініканського монастиря, а з боку римарської вежі штурм вели загони во-
яків, котрих виділив на допомогу Гурці львів­ський староста Пьотр Бажи.
Дворяни Осторозьких захищалися до тих пір, поки не був перерізаний во-
допровід; брак води зму­сив залогу кляштора до капітуляції.
Наприкінці XVI – початку XVII ст. спільний цех римарів, кобурників і
сідля­рів роздирають чвари і суперечки між католиками і православними.
Доходить на­віть до судових процесів. Результатом стає відокремлення ри-
марів і кобурників від спільного цеху і утворення у 1617 р. но­вого, чисто
католицького. Цей новий цех мав зверхність над усіма подібними цеха­ми
Поділля, Волині і Покуття. Усі римарі на цих землях у випадку, коли в місті
або містечку не було цеху їхнього ремесла, були зобов’язані вступати у
львівський цех.
Вироби ремісників новоутвореного цеху мали жвавий попит у військ,
що часто переходили через Львів “на східні потреби”. Щоб догодити сма-
кам вояків, римарі і кобурники золотили або покривали сріблом металеві
частини своєї продукції, що ста­вало причиною конфліктів з цехом ювелірів;
судові позови і процеси з цього приводу не перешкоджали римарям і далі
займатися “лівим” промислом.
При розділі цеху вежа залишилася за римарями. Так розпо­чалося
століття бурхливих подій. Швидко змінюється оточення вежі. У 1624 р.
під вежею прокладають брукований хідник, що провадив попід міським
муром від Краківської до Галицької брами. У 1638 р. в безпосередньому
сусідстві башти розпочи­нається будова Королівського арсеналу. В цей же
час східні вали міста укріплюють белюардами. 1645 р. будують Босацьку
хвіртку. Усі новозбудовані фортифікації пройшли бойове хре­щення у жов-
тні 1648 p., під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького. Саме
тут, зі східного боку міста, відбувалися найзавзятіші атаки і штурми. Тут,
на Стрілецькій горі, постріл із гаківниці міського райці Убальдіні мало не
влучив у самого гетьмана Хмельницького. Відзначилася і залога римарської
вежі: вогнем із башти було зупинено перший штурм полку Кривоноса на
Високий замок.
Але не тільки військові пристрасті вирували навколо вежі; не бракувало
подій із тогочасної кримінальної хроніки. У 1652 р., через мур біля вежі, ря-

31
тувався втечею шляхтич Вільчковський, котрий на Ринку напав на іншого
шляхтича, Йордана і сильно поранив його. Йордан впав, зморений раною
і алкоголем, а Вільчковський втік від покарання до домініка­нів. Все це дія-
лося на очах короля Яна Казімежа, що якраз виглядав у вікно королівської
кам’яниці.
У 1660 р. приклад Вільчковського наслідував цайгвартер (керуючий ар-
сеналом) Войцех Радванський, що став грозою львівських передмість, де чи-
нив дебоші і грабунки; королів­ський арсенал він перетворив у свій барліг,
де складав награ­боване. За вбивство передміського войта Войцеха Живьола
на Радванського чекав арешт і суд, втікати від яких допоміг йому Давід Лін-
денрот, комендант Високого зам­ку, такої ж самої вдачі людина, як і цайгвар-
тер; допомагати у втечі було тим легше, що саме Лінденроту доручили арешт
Радванського.
На той час вежа після облог 1648–1655 і 1657 pp. була сильно пошкоджена
і запущена. Ревізія міських веж, проведена бурмістром Мартіном Анчовсь-
ким у 1666 р. відзначає, що дах башти вимагає ремонту, провіанту і припасів
у вежі бракує; мур біля вежі валиться з причини прибудови кляшторного
будинку, від башти до муляр­ської башти немає проходу, так що треба йти
“попід руську церкву по мурі”. Так-сяк відремонтована, вежа перетривала
ту­рецьку облогу 1672 р. її положення в часи цієї оборони було тим більш не-
безпечне, що “ново розпочатий белюард чинив май­же рівну і відкриту доро-
гу до міста” (Ян Собеський у листі до єпископа краків­ського з 26.ІХ.1672 p.;
йдеться про т. зв. Королівський белюард напроти римарської вежі). У 1683 р.
башту римарів викорис­товували як тимчасовий арсенал для по­треб походу
короля Яна III на допомогу Відню.
Здобуття шведами Львова у 1704 р. при­мусило знову звернути увагу на
стан місь­ких укріплень. Тодішній комендант Львова – полковник Ян Міхал
Кампенгаузен у своїх меморіалах “Що треба тут у Львові для оборони і ліп-
шого порядку учинити” недноразово згадує про вежу римарів і її стратегічне
значення для міста: “Чиню інстанції, щоб сідлярський і гаптарський цехи
були до тієї вежі додані, бо та вежа є дуже потрібною, оскільки і гори, і дві
сторони міста сто­рожить, особливо також Босацьку хвіртку на валу”.
Загальне зубожіння міста і відкликання Кампенгаузена зі Львова пере-
креслили ці плани. Львівські фортифікації поволі руйнувалися, а разом з
ними і вежа римарів. На малюнку Єжі Глоговського з кінця XVIII ст. видно
тодішній стан вежі: позбавлена даху, щільно затиснута між прилеглою забу-
довою кляштору домініканів.
На час виконання цього малюнка вежа знаходилася у вирі війни – на цей
раз, щоправда, війни паперової, котру вели між собою магістрат і конвент
домініканів.

32
Причиною цієї війни було бажання магістрату позбутися непотрібної
їм споруди, а одночасно і примусити домініканів ліквідувати небезпечну
з міркувань протипожежної безпеки, дерев’яну дзвінницю на площі перед
костелом. На нову дзвінни­цю магістрат пропонував власне римарську вежу.
Домінікан­ський конвент всіляко опирався тим замірам, посилався на брак
коштів; кожне розпорядження магістрату було оскаржено у губернському
правлінні. Останнє, врешті, стало на бік магіс­трату, і у 1810 р. примусило
конвент до переробки вежі на дзвінницю за планами Єжі Глоговського, яка
і була виконана 1811 р. коштом 6796 зл. р. 23 кр. Взамін за право уживан-
ня міського грунту домінікани віддали магістрату свій грунт, на якому ще
1797 р. було збудовано Жовківську рогатку. Так закінчилася перша фаза бю-
рократичної війни, що тяглася майже сорок років.
Але на тому не скінчилося. За цей час у підвалах башти було розміще-
но склад льоду (прообраз нинішніх холодильників), яким з 1810 р. заві-
дував кондитер Ян Товарницький. Ця льодовня, що дала вежі другу назву
– Льодова, була сіллю в оці домініканам, котрі за всіляку ціну намагалися
її усунути. Свої скарги вони адресували до магістрату, а той – до губернії,
бо, як виявилося, льодовню було закладено 1775 р. для потреб губерна-
торів. Цукерник Товарницький уживав її з умовою постачання льоду для
губернських влад. Даремними були звернення конвенту про небезпеку
для фундаментів вежі, яку становили холод і постійна вологість у підва-
лах. Магістрат не хотів конфлікту з губернатором, і технічні комісії раз за
разом давали заключення, що льодовня ніякої небезпеки для споруди не
становить. Так тривало до 1849 p., коли комісія вперше визнала аварійний
стан вежі, причиною якого була льодовня Паславського, котрий заступив
на місце Товарницького. Губернія у цій ситуації постійно відмовчувалася,
аж 30 січня 1852 був виданий наказ про негайну розборку вежі через її
аварійний стан, яка і була здійснена конвентом коштом 928 зл.р. Таким
був кінець римарської вежі. Демонтовані з вежі дзвони ще довго лежали
на подвір’ї кляштора, аж до часу побудови нині існуючої дзвінниці, котру
звели 1865 р. за проектом Йозефа Браунзайса. А у 1872 р. було остаточно
розібрано залишки фундаментів вежі. Про її існування нагадує тепер тіль-
ки фрагмент задньої стіни башти, що зберігся на розі кляшторного будин-
ку з боку вул. Лесі Українки.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1998, березень, № 3(39). – С. 8-9.

33
“КАРА ВЕЖІ”
В’язниці у львіських укріпленнях

Слово “тюрма” походить від німецького “der Turm”, що означає і вежу, і


в’язницю, бо віддавна оборонні спору­ди використовували саме та­ким чи-
ном. Не був винятком і середньовічний Львів, укріп­лення якого не раз пра-
вили за в’язниці.
Найстарше укріплення, Ви­сокий Замок, розташований на стрімкій горі,
“доступній хіба задиханій худобі” (Б. Зіморович), був надійним міс­цем
ув’язнення. Тут король Владислав Ягайло тримав своїх найнебезпечніших
в’яз­нів. Був серед них і Якуб з Кобилян гербу Гжимала, яко­го підканцлер
Клеменс із Москожева у 1408 р. публіч­но назвав серед фаворитів (разом
з Миколаем з Хшонстова і Єнджієм Тенчинським) королеви Анни, дру-
гої дру­жини Ягайла. Миколай з Хшонстова рятувався втечею за межі ко-
ролівства, Тенчинський зумів виправдатися, а Якуб із Кобилян був ув’язне­
ний на Високому Замку. Май­же три роки, поки звинува­чення проти нього
не були остаточно спростовані, про­вів він у вежі, закутий у кай­дани. Коли
його невинність було доведено, король звіль­нив його і щедро винагоро­див
за кривду.
Після Якуба з Кобилян в’язнями замку були німецькі хрестоносці, по-
лонені під Грюнвальдом. І пізніше в’яз­нів у замкових мурах не бракувало,
особливо після 1496 p., коли “кара вежі” бу­ла впроваджена у всьому ко­
ролівстві. Цю кару відбували у т. зв. долішній вежі, інак­ше in fundo (на дні),
позбав­леній “коминів і висоти по­верхів”. Від вікна, через яке в’язня спускали
до в’язниці, мало бути, згідно конституції судової 1588 p., не менше, ніж 12
ліктів (майже 6 мет­рів). Тут в’язень мав відсиді­ти усталений термін – рік і
шість тижнів (в рідкісних ви­падках термін ув’язнення под­воювався), а за
втечу з вежі карали смертю.
На високому замку, для ув’­язнення “людей свавільних” із шляхти, були
призначені пів­нічно-східна вежа (донжон), а для інших засуджених “на ка­ру
вежі декретами права свя­тобливого коронного” – су­сідня, південно-східна
башта. Тому їх називали “шляхет­ська” і “гультяйська”. Але окрім “кари вежі”
існувала і кара вежі лагідніша, т. зв. “цивільна”. Таку кару, наприк­лад, король
Стефан Баторій наклав у 1575 р. на ротміс­тра Темрюка і польного пи­саря
Вонсовича, що посва­рилися під час виплати гро­шей війську у львівській ра­
туші. Свою суперечку вони продовжили на Ринку, де піс­ля обміну словами,
“за які і хлопи в корчмі гніваються”, схопилися за шаблі. Справа дійшла до
королівського суду, але Темрюк ні за що не хотів миритися з польним писа-
рем. Тоді король звелів посадити обох на Високому замку і тримати їх там,
поки воля “короля сповнена не буде”. Для таких в’язнів були призначені усі

34
п’ять поверхів “шляхетської” і чотири повер­хи “гультяйської” башт, а та­кож
верхній поверх замково­го будинку – три кімнати із заґратованими вікнами.
Крім того в’язничне приміщення було на першому поверсі то­го ж будинку,
біля брами, а на додаток – “два нашийни­ки, або, інакше, куни з лан­цюгами
для заковування лю­дей”, згадані у люстрації 1495 р.
В ув’язненні на Високому замку перебували не тільки злочинці. Тут у
1559 р. чека­ла на вирішення своєї долі Гальшка Осторозька, яку ста­роста
перевіз сюди у “сек­вестр” із Доминіканського монастиря, де вона ховала-
ся від претендента на свою ру­ку, воєводи Лукаша Гурки. “Сам староста...
припровадив її на замок, стоячи на ступіні у кареті, всіляку учтивість їй
оказуючи. Стара княгиня (Беата Костелецька, мати Гальшки) залишилася у
кляшторі, а замість неї дав староста сестру свою Ґербуртову Дзидзіловську,
котра постійно при княжні молодій на замку була. Але княжна Гальшка як
сумна приїхала на замок, так постійно на ліжку свому си­діла, обличчям до
стіни, а нічого іншого їсти не хотіла, тільки то, що їй мати посилала”. Через
кільканадцять днів було оголошено вирок короля Зигмунта Августа, яким
Гальшку було віддано Гурці, “що мимо особистого опору з великим приму-
сом на замку наступило”. Бували в історії Високого замку мо­менти, коли
злочинці не тільки не відбували покарання у його стінах, а навпаки, укри­
валися там від правосуддя. Так було 1590 р., коли четве­ро синів бурграфа
Яна Бялоскурського тероризували львівське предмістя нічними розбоями,
а вдень укривали­ся за стінами замку. Місто звернулося зі скаргою до сей-
мику шляхти у Судовій Вишні, куди направилися райці Станіслав Генсьо-
рек і Павел Єльонек. Присутні на сеймику старші Бялоскурські, Войцех та
Миколай, особли­во були ображені гострою промовою Єльонека і вирі­шили
помститися. З цією ме­тою вони зробили засідку у бартатівському лісі, схо-
пили райців, побили їх киями і хо­тіли вже вбивати Єльонека, але другий
райця, Генсьорек, почав відмовляти Бялоскурських від цього заміру. Тут
над’їхали подорожні, що вер­талися з сеймика, і звільнили райців. Після
цього інциденту рада міста надіслала скаргу до короля Зигмунта III, а той
наказав старості провести розслідування, по результа­тах якого обох Бялос-
курських було засуджено на смерть. По довгих судових і сеймо­вих процесах
справу Бялос­курських з містом закінчили полюбовно у січні 1593 р. Подіб-
на ситуація повторилася у 1660 р. Комендант замкової залоги Давід Лін-
денрот став причиною скарг до короля, бо він “сам гроші вибирає на себе,
на офіцерів, щоб прохарчуватися, через що мусять діятися різні ексцеси і
кривди убогим людям”. Місто вимагало, щоб “солдатів в дисципліні і службі
тримати, щоб людей не зневажали, не деспектували. На доми і фільварки
не насилали і не наїжджали, міщан і передміщан не хапали, ані під варту
не садили, і найменшої убогим людям кривди не чинили, але навпаки, тих

35
же передміщан від проходячих хоругв і компаній боронили, в усьому себе
скромно поводячи”. Пізніше той же Лінденрот всіляко попирав “Цайгвар-
тера” (надзорцю арсеналу) Войцеха Радванського, який так само грабував
передміщан, а коли у 1661 р. останнього королівським декретом було нака-
зано арештувати за вбивство передміського війта Войцеха Живьола, допо-
міг йому таєм­но втекти з міста.
На початку XVIII ст. Високий замок остаточно втрачає військове значен-
ня. Карл XІI зайняв його у 1704 р., прак­тично без бою. Після швед­ського
наїзду ще деякий час кілька гайдуків стережуть за­мок і його в’язнів, але
швид­ко припиняється і це. Люстрація 1765 року відзначає, що замок вже
у руїні: “Зам­ку ж високого, хоч ще мури сто­ять, то однак від верху надкру-
шилися і осипалися, міс­цями ж fundinins впали, і кот­рі стоять спорохнявілі,
сипляться і sensim падають”. Та­кий був кінець військової і тюремної служби
Високого замку.
Другий львівський замок, Низький, займав північно-за­хідний кут місь-
ких укреплень. Вже при його зведенні, як гадає польський дослідник Фелікс
Марковський, врахо­вувалися поліційно-адміністративні функції цієї цитаде­
лі королівської влади у місті. Тут була резиденція львів­ського старости, від-
бувалися старостинські суди, була ок­рема залога і, ясна річ, були в’язниці.
У південно-західному розі замку знаходилася “вежа in fundo”, інакше
звана Судо­вою або Шляхетською. В акті ревізії “цугів водних” від 7 червня
1634 р. згадано ще одну назву – “Ридза”. Тут відбували ув’язнення злочин­ці
з шляхти. Буйний шляхет­ський темперамент сприяв тому, що в’язнів ніколи
не бракувало. А у червні 1423 року на Низькому замку було ув’язнено... усю
міську раду Львова (як припускає Фр. Яворський, за несплату ко­ролівського
шосу). В міських актах туманно сказано, що ув’язнили їх “ex parte regis” (за
справою короля), а також відмічено видатки на харчу­вання ув’язнених і
винагоро­ду в 30 грошей для міської служби з поміткою “pro bibalibus” (на
пропой) з нагоди визволення райців.
Друга в’язниця знаходила­ся біля надбрамної вежі. Акт люстрації з 31
жовтня 1765 р. так описує її: “Ліво­руч, йдучи від брами, в’язни­ця, до якої
малі сіни з дере­в’яною стелею, з тих сіней наліво камера для ув’язнення кар-
них, злочинців з одним ві­концем в мурі, що дивиться на браму, зі склепін-
ням і за­лізними дверима; з тієї каме­ри друга – з ґратами в мурі, що виходить
на подвір’я, з дерев’яними дверима і сте­лею”. До цієї в’язниці пот­рапляли не
тільки карні зло­чинці: у 1615 році тут були ув’язнені передміщани Краків­
ського передмістя, які напа­ли на уніатських владик Рутського і Молроховсь-
кого у монастирі св. Онуфрія. По­дібне повторилося у 1629 p., коли на скаргу
уніатських єпископів на чолі з тим са­мим Рутським староста ув’яз­нив кіль-
кох “кухарок руських і вірменських, що їх, <владик> поганими на вулицях

36
називали і проклинали, кот­рих урядово серйозно обі­цяли карати”. Крім
вищезга­даних, були ще підземні в’яз­ниці у півницях замкового бу­динку,
котрий після рекон­струкції по пожежі 1565 p., “свавільні люди” жартома по­
рівнювали з шинкарнею, а то через уміщені на аттику де­коративні вазони,
що нагаду­вали келихи.
Бував Низький замок і міс­цем екзекуцій. Так, у 1695 р. передміщанина
з Краківсько­го передмістя Яцка Кулявчика було скарано за знущання над
дружиною на кару “200 плаг постронками перед Ниж­нім замком, до котрого
биття виконання там же суд замко­вих пахолків придає: Одно­часно коханка
Кулявчика мала дістати на Ринку під прангером 300 плаг різками, після чого
мала бути вигнана з міста. Вищезгадані “пахолки” становили залогу Ниж-
нього замку і не раз бували приво­дом для клопотів міста Льво­ва: то зачина-
ли бійки з мі­щанами і міськими “цепаками”, то самовільно збирали щодень
по шелягу від пере­купок на своє утримання.
Не менші клопоти бували й зі старостами, особливо тут відзначився на
початку XVII ст. Станіслав Боніфацій Мнішек, брат знаменитої Ма­рини.
Під час його старосту­вання місто провадило із ним коштовні процеси про
проти­законні дії. Він незаконно ув’язнював молдавських куп­ців, відбирав
їх майно і зму­шував тортурами до того, щоб вони не зголошували до нього
жодних претензій, аж їх не звільнив королівський секретар Фредро. Пре-
тензії купців староста Мнішек так і не задовільнив, і вони по­вернулися до
Молдавії без товарів. У 1626 році, за нака­зом Мнішека, замкові гайдуки
вбили передміщанина Войцеха Січку, тіло його таємно поховали, а старо-
ста покрив цей злочин. Ті ж гайдуки дво­ма роками пізніше схопили міща-
нина Петра Берсіані і хо­тіли його побити, але це дія­лося на міській юриди-
ці і ратушні “цепаки” не тільки відбили Берсіані, а й добря­че відлупцювали
гайдуків.
Ув’язнення в 1606 році старостою Щенсним Гербуртом Станіслава Стад-
ницького, каштеляна перемиського за вбивство Томаша Дрогойовського,
передміського старос­ти, призвело до справжньої облоги Львова приватним
півторатисячним військом брата Станіслава – Адамом Стадницьким. Обло-
га трива­ла 15 днів, і за цей час ва­таги свавільного магната сильно понищили
передміс­тя.
Як Високий так і Низький замок у XVIII ст. хиляться до руїни. Вже зга-
дана люстрація 1765 р. відзначає, що “в тій в’язниці мури старі спорох­нявілі
і небезпечні настільки, що кілька років тому втекли в’язні, пробивши мур”.
Ос­танній староста Радзивилл намагався ремонтувати за­мок, але він вже був
прире­чений. Австрійські влади “ве­ликодушно” подарували напівзруйнова-
ну споруду Га­лицькому становому сейму, а той у 1802 р. призначив його на
“розборку”.

37
У Низькому замку були в’язниці, відбувалися суди, але ніколи не було та-
кої не­обхідної для тодішнього су­дочинства персони, як кат. Якщо гродський
або старостинський суд призначав тор­тури або виносив вирок смертної кари,
то для вико­нання цих рішень зверталися до міського уряду, в розпо­рядженні
якого знаходився “майстер правосуддя”. При­реченого доставляли до єв­
рейської дільниці, де у вежі міського муру “тортури для злодіїв бувають”.
У вежі кат роздягав підоз­рюваного та зв’язував йому руки за спиною, а
також но­ги. Якщо тортури признача­лися ймовірним чаклунам або відьмам,
кат попередньо го­лив їм усе волосся на тілі, “щоб дияволу не було де схова-
тися”. Такій самій опе­рації підлягали євреї та “тверді” злочинці, яких торту­
ри не змушували до приз­нань. Тортурам передувало умовляння войта до­
бровільно визнати свої злочини. Після цього за командою інситигатора кат
розпочинав роботу. Тортури проходили у три “тракти” і полягали у розтя­
ганні суглобів і кінцівок за до­помогою спеціальних пристро­їв. За першим
трактом руки катованого підтягалися так, що вискакували із суглобів. Якщо
визнання провини піс­ля цього не було, кат і його челядник (“гіцель”) розтя-
гали катованого у різні боки – при цьому допитувані часто втра­чали свідо-
мість. За третім трактом у хід йшли “іспанські чоботи”, припікання вогнем
і розпеченим залізом, а також кроплення розплавленою сір­кою. Після цьо-
го кат вправляв суглоби допитуваному, що мусило бути не менш бо­лісним
за тортури, одягав і відпроваджував до в’язниці. При відсутності визнання
вини тор­тури повторювали другий і третій раз з перервами на одужання
катованого. Від ре­зультатів тортур залежав ви­рок, бо, якщо признання не
було, а докази вини слабі, то в’язня могли звільнити.
В тій самій вежі, де відбу­валися тортури, кат викону­вав і смертні вироки,
бо, згідно тодішніх законів, шлях­тича можна було страчувати тільки мечем,
найчастіше вночі, і то у підземеллях або на замкненому подвір’ї, а ранком
оголошували, що він помер, і віддавали тіло роди­ні.
Від ката залежали і смерть, і життя засудженого. Так, 1508 року шляхтич
Ієронім Добростанський був засудже­ний на смерть за вбивство у нетвере-
зому стані студента міської школи. Але кат був невмілий або, імовірніше,
під­куплений, і тільки поранив Добростанського. Сам кат оголосив це не-
бесним зна­менням, і Добростанському дарували життя. Після оду­жання він
розпочав процес із містом, і останнє змушене було заплатити значну на той
час суму – 3000 золотих.
Крім основних професійних обов’язків, кат до 1525 року завідував очи-
щенням міста від гною і сміття. Мешкали кат і його челядь у вежі місь­кого
муру, сусідній з тою, де “злочинних людей ексанімовано”. І сам “малодоб-
рий”, і його гіцлі постійно докучали мешканцям сусіднього єврей­ського гет-
то, а ті, у свою чергу, намагалися позбутися такого немилого сусідства. Це їм

38
вдалося нарешті у 1616 році, коли міська комі­сія, зважаючи на те, “що че­рез
такі прикрощі часто до тумультів приходить”, пересе­лили ката до Галицької
бра­ми, а катівню перенесли у вежу боднарів і столярів, що була на початку
теперішньої Театральної вулиці. Вежу по катові зайняв школяр синаго­ги, а
вежу, де були torturae malificorum “видержавили” Самуель Абрагамович і
Спринца Зелік за річний чинш у 8 золотих.
Кат недовго перебував у Галицькій брамі. Для нього і його челяді збу-
дували дере­в’яний будинок перед тією ж брамою, де він пізніше, у 1716–
1717 pp. лікував тварин і ...людей, чим викликав не­вдоволення цехів хірургів
і цирульників. В залишеній ним вежі кравців, під годинником, влаштували
міську в’язницю.
На той час в’язниці у місь­ких вежах не були новиною. У Руській вежі
над Босацькою хвірткою була в’язниця, що згадується під назвою “Праз-
ник” або “Пражник”. Тут 16 січня 1605 року було ув’язнено за виступ про-
ти Ради Яна Алембека, автора першого друкованого опису Львова. Про
це він сам зга­дує у своїх “Клопотних кни­гах”: “І так дали мені поса­дити
на руську браму до вір­мен”. Саме цю вежу прису­дили відбудувати Мар-
тинові Каппіну у 1628 р. як кару за утримання ним приватних в’язниць.
Виправдовуючись, Каппін заявив, що садив у в’язницю “людей, котрі від
шибениці відкуповувались”, бо “міські тюрми у великому безладі, а власне
корчми, де з рана повно горілки, а з вечора меду”. Дійсно, в ті часи харчу-
вання ув’язнених було обов’язком їх родин або того, хто був причиною
ув’язнення; а разом з харчами йшла й горілка. Нею в’язні полегшували
своє перебуван­ня у “темній та смердючій тюрмі” (постійний вираз місь­
ких актів), до того ступеню, що гайдуки мусили заспоко­ювати найзавзяті-
ших переби­ванням кісток.
Певну роль в обороні міста відігравали і дзвіниця Успен­ської церкви (під
час облоги Б. Хмельницького, у 1648 році, на ній було встановлено гар­мати). Цю
вежу використову­вало Ставропігійське братство як місце кари для братчиків,
що провинилися. Вони муси­ли сидіти у вежі та плавити віск на церковні по­
треби. Са­ме це мали на увазі Іван Більдага, Сенько Крамар, Іван Міневич та інші
русини у по­зові проти Ставропігії в 1590 р. коли писали: “...при­нісши собі якесь
братство від Турок, від якогось патріарха... самі собі нові суди і казні чинять...”.
Крім веж, був в’язницею ще й міський арсенал: в його стінах були по 1768 р.
ув’яз­нені гайдамаки. Після загар­бання Львова Австрією, ухва­лою Високої гу-
бернії, арсенал було остаточно перетворено на слідчу в’язницю (1777–1800).
Такий був епілог тю­ремної служби укріплень се­редньовічного Львова.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1998, березень, № 3(39). – С. 21-22.

39
Як горілка Львів боронила

“Nulla in parte mundi cessat” (немає у світі місця, де би не пиячили) –


стверджує латинська приказка. Львів ніколи не становив винятку з цього
правила. І хоч ще у травні 1621 p., під час урочистостей на честь кано­нізації
св. Ігнатія та Ксаверія “Бахус, що свій великий кубок тачкою перед собою віз,
разом з п’яними вакхан­ками, возним вигнанцем був оголо­шений і за брами
вивезений” (Зіморович), та це було тільки демонстра­тивною акцією. Місто,
котре вперто відстоювало підтверджене королів­ськими привілеями право
виробу і шинкування алкогольних напоїв, центр торгівлі східними винами,
ніколи не було взірцем тверезості.
Але людство давно навчилося ви­зискувати свої власні вади і обертати їх,
бодай частково, на потреби сус­пільства. Податки від виробу та про­пінації алко-
гольних напоїв були одни­ми з основних джерел міських дохо­дів. З-під зелених
віх і вінків, якими значили шинки, золоті струмені у формі розмаїтих податків
вливалися до обох міських кас – королівської (cassa regalis) і міської (cassa civilis).
А королівська каса була призначена “тільки на саму муніцію (укріплення) міста,
особливо на поправу цейгаузу, брам, башт, мурів, валів, перекопів, і на вистав-
лення нових муніцій, через що деколи касу називали “фортифі­каційною”.
Серед податків, які напливали до фортифікаційної каси, перше місце
належало найстарішому, т.зв. чопово­му (ternariorum), акцизному податку,
введеному у 1479 р. для оплати най­маних рот у війні з хрестоносцями. Як
свідчить назва (від чопа, який треба витягнути з бочки, перш ніж розливати
напій), спочатку його пла­тили тільки шинкарі у розмірі 1/18 ціни. Але з ча-
сом, чопове почали сплачувати і від вару пива і меду, від котла горілки, від
бочки і куфи, при­возного вина і пива. Королі і сейми досить рано почали
практикувати ці­льове призначення чопового на львів­ські фортифікації. У
1505 р. посланці міста Миколай Арнест, Миколай Тич­ка і магістр Михаїл з
Корчина при­везли з сейму привілей звільнення від мита і двоквартальну да-
ровизну чопового під умовою використання цих грошей на ремонт міських
мурів. На ці ж потреби призначив у 1523 р. король Зигмунт І половину чо-
пового, яке збирали у Львові, і доручив зби­рати цей податок міській раді (до
цього чопове збирали підвоєводи). У 1580 р. місто дістає право збирати по
15 грошей від бочки грецьких, і по 7,5 від бочки угорських і волось­ких вин,
які привозили до Львова на фонд укріплень міста. Сейм 1650 р. призначив
чопове за 5 років на право фортифікацій Львова, а коли виявилося, що ці
гроші неможливо зібрати у повному обсязі, сейм 1653 р. ухвалив оплатити
найману за­логу міста, а у наступному році знов постановив обертати чопове
на фор­тифікації Львова. Подібні ухвали прий­малися і на сеймику Руського
воє­водства у Вишні у 1664, 1684 і 1685 р.

40
Треба відзначити, що не завжди ці гроші використовували за призна­
ченням. Король Зигмунд III декре­том з 1621 р. суворо нагадував містам Во-
линського і Руського во­єводств, в тому числі і Львову, аби міські доходи “не
на будь-які при­ватні потреби, а на забезпечення доброго правління і фор-
тифікації ... були обернуті”. На Сеймику 1641 р. у Вишні відзначали, що місь-
кі райці, “що хотіли, віддавали pro libitu cuo, а залишок обертали in privatum
usum”, за що їх притягали до від­повідальності перед скарбовим три­буналом.
Не лише зловживання бу­ло і при поборі грошей за право виробу і пропінації
горілки, виключ­ну монополію на які дарував місту 1537 р. Зигмунд І. Коли
Мартин Кампіан у 1628 р. зібрав ці гроші за 7 років у сумі 7377 зл., про які
“ніхто і куситися не смів”, то проти нього виступив міський патриціат, який
звик обертати ці гроші на власні потреби. Кампіан мусив захищатися, що за
зібрані суми “мури від бернардинів цеглою, щоб не гнили, обклав, цейгаузи
і галереї згорілі пе­рекрив [дахами], ... другий мур, досить міцний і високий,
від Галицької брами аж до Сокільницького мосту з фунда­ментів вивів, баш-
ту валову на Краків­ському передмісті тесаним камінням з грунту до гори
вивів, паркани ро­зібрані, башти Краківської брами і Зимноводського млина
пообдирані і башту Струмілову спалену направив”. Але результатом проце-
су міста проти Кампіана стало падіння останнього, і побор горілчаного по-
датку зіграв у цьому свою, хоч і не основну, роль.
Виключно на фортифікації був приз­начений податок званий “шележним”,
який був введений рескриптом коро­ля Яна III Собеського з 17.08.1677. Він
набирався від напоїв, які приво­зили до Львова і тих, що у Львові вироб-
лялися, у розмірах: від вару пива-10 зл., від півбочки меду пріс­ного-5 зл.,
меду сиченого-1 зл. 20 гр., від 100 кварт горілки-2 зл., від бочки привозного
пива-20 гр., від бочки вина-10 зл., від бочки мальва­зії-24 зл., від продавця і
покупця горілки від 100 кварт по 15 гр. з кожного. Утворений цим податком
т.зв. шележний фонд був джерелом фінансування фортифікаційних робіт,
які проходили у 1678–1682 pp. під керівництвом Яна Беренса. З цього ж фон-
ду фінансувалася і остання знач­на реставрація львівських укріплень у 1726–
1728 pp. Пізніше на ці роботи призначали різні суми з чопового і т.зв. чет-
вертого гроша, але зубожіле місто вже не було у змозі ані про­водити роботи,
ані платити усі подат­ки. Сеймик 1769 р. відзначив надзви­чайно малі доходи
від пропінації. Це міщани пояснювали тим, що під час штурму барських кон-
федератів, при нагоді, “багато куф повиливали, інші порозтягали, а міських
сторожів бито, ... ті зі страху ховалися, а так багато крадіжок в горілці насту-
пило, і звідти deces в міських доходах”. Навіть го­рілка не допомогала – місто
було в руїні.
Крім власне фортифікаційних робіт, гроші з чопового, шележного і т.ін.
йшли на закупи зброї, амуніції і про­віанту для міста.

41
Прибутки від торгівлі вином були джерелом величезного маєтку Koc-
тянтина Корнякта, котрий власним коштом збудував вежу на східному боці
міських укріплень. Надання права пропінації Зигмунтом III передміщанам
Галицького передмістя було мірою заохочення їх до будови фортифікацій
навколо передмість (1635 р.). Але все це – тільки посередній вплив алкоголю
на оборону міста. Деколи найміцніші напої ставали засобом оборони.
Ще у лютому 1588 p., під час приїзду до Львова короля Зигмунта III, до
міста прибули запорізькі козаки під проводом князя Костянтина Ружинсько-
го, у кількості 1700, які йшли на підмогу королеві у війні проти Максиміліа-
на Габсбурга. Тоді місто виділило “заради спокою від тих козаків, що по пе-
редмістях стояли, ... два барила мальвазії від пана Станіслава Ансерина за 32
золотих”. Цей прецедент був повторений під час облоги Б. Хмельницького,
коли горілка становила велику частину міської контрибуції. “Лонгерія може
тільки сказати, які видатки поносила, коли великі барила горілок, медів пів-
бочки, вина півкуфи, мальвазії і пертициментів баклаги ненаситне хлопство
...тут в місті поликало, а потім знову на передмістях, де мали станції свої
брали і переносили”,– бідкається у своєму щоденнику регент громади Анд-
рій Чехович. Викуп міста становив 365,429 зл. готівкою і товарами, а разом
з горілкою і іншими алкогольними напоями і забраною на передмістях ху-
добою – 546,076 зл. Про кількість витраченої горілки свідчить дорожнеча,
яка після того запанувала у місті: “Горілки гарнець за 12 зл., а один золотий
перед тим було ... Пива, що за півторак гарнець, треба було дати 12 грошей, а
під час і 15” (Чехович). Але результатом стало зняття облоги.
Так горілка Львів боронила.
Павло ҐРАНКін, Володимир ЧЕРНОв
“Галицька брама”, 1998, березень, № 3(39). – С. 30.

ПІД 3HAKом ВОГНЮ

Порівняння революційних подій з пожежами належить хіба до найба-


нальніших штампів у історичній публіцистиці. Але події “Весни народів” у
Львові були у буквальному розумінні слова осяяні загравами пожеж.
Пожежі у той час все ще були постійною загрозою для міста. Не дивно,
що сигнал пожежної тривоги, що пролунав близько 17 години у неділю,
19 березня 1848 p., привернув загальну увагу натовпу, що зібрався на пло-
щі Фердинанда. Люди, що прийшли на площу з нагоди збору підписів під
петицією до влад, уважно прислухалися до ударів сигнального дзвону:
три удари, як і вивішений в напрямку на північ з галереї ратушної вежі

42
прапор, сигналізували пожежу на Жовківському передмісті. Незабаром
розлігся цокіт кінських копит і гуркіт коліс, але замість пожежної коман-
ди на площі з’явився великий загін піхоти; слідом за ним – батарея арти-
лерії, що розташувалася неподалік, а під кінець примчав галопом ескад-
рон гусар. При появі останніх натовп вибухнув голосним привітанням
“Eljen!” “Через якийсь час вій­сько задля алярму, вдареного на пожар, сто-
яло зібране на своїх становищах під оружжям, викочено гармати з запа-
леними люне­тами, але ні з одного, ані з другого боку зачіпки ніякої, нав-
паки, перед ідучими гусарами і перед піхотою народ знімав шапки і вітав
їх віватами, а вони за те взаємно салютували”. Близько 18 години увагу
людей від війська відвернула поява депутації, що мала занести петицію
до губернатора Стадіону. “Депутація та з 20 чи 30 осіб з різних верств
суспільства зложена, а саме з шляхти, міщан, професорів університету і
молоді... навіть один жид, ледве потрафила продертися крізь стиск згро-
мадженого народу, вітаючого її окликами радості і осипаючого квітами”.
Пожежу на передмісті тим часом загасили, і ввечері місто освітлювала
не грізна заграва, а святкова ілюмі­нація. “Все відбулося в найкращому
порядку, без помочі поліції; тільки одному каноникові на Галицькій ву-
лиці, котрий задля скупості не казав був освітити свої вікна, повибивано
шиби. Те саме було би сталося і з вікнами державної бухгалтерії, що зна-
ходиться в ратуші і яка незамешкана не була також освічена, коли б хтось
не був ще в час вияснив сеї причини”. Військо з своїх позицій відступило
тільки ввечері.
Такий дрібний, зрештою, епізод, як пожежа на Жовківському передмісті,
викликав цілу хвилю пліток і домислів. Подейкували, що пожежу влашту-
вали з провокаційною метою, а сумнівну честь виконання цієї диверсії пок-
ладали на ненавистного бур­гомістра д-ра Еміля Герарда Ферстенбурга. Сам
бургомістр втік до Відня, і звідтай намагався довести свою непричетність до
цього випадку.
Пожежа 19 березня закарбувалася у пам’яті львів’ян набагато глибше, ніж
події, що розгорнулися три дні по тому, коли на звістку про виступ студен-
тів, які вимагали зброї для Національної гвардії, військо оточило середмістя
“від дерев’яної торговиці біля Валів, перед домініканською дзвінницею, біля
арсеналу, просто біля другого, обік жидівської школи, біля Стадіону (губер-
наторської палати) просто як фаєрпікета (будинок вогневої сто­рожі), аж до
плацкоменди, вниз біля бернардинів, аж до площі Фердинанда, а потім аж до
театру Скарбека, де був кінець, ... а каноніри познімали дашки з гармат при
одваху, і намірилися до вули­ці”. Тоді до стрілянини не дійшло, але у листопа­
ді військо зробило те, чого не зуміло у березні. Смерть кравця Навроцького,
члена національної гвардії, від ран, завданих двома артилеристами на площі

43
Фердинанда І лис­топада 1848 p., стала безпо­середньою причиною завору-
шень у місті. Національна гвардія була піднята по тривозі, на вулицях зби-
ралися натовпи агресивно настроєного люду. Поки члени “комісії безпеки
та публічного порядку” намагалися заспокоїти львів’ян, поява озброєних
гвардій­ців на Францишканській площі (де тепер пам’ятник “Просвіти”), не-
далеко від артилерійських казарм у “Червоному кляшторі” (вул. Кривоно-
са) спровокувала військо, яке вистрілило у напрямку міста трьома залпами
ракет системи Конгрева. Ці залпи, що пролунали о 9 годині вечора, стали
сигналом тривоги як для війська, так і для населення. Гренадери спішно по-
кидають свою станицю, що містилася у ратуші, на західному боці будинку,
військо оточує середмістя, а купи львів’ян збираються на Ринку.
На позиціях, зайнятих військом, з’являється артилерія. Гармати на зеле-
них лафетах з жовтими колами були встановлені перед будинком генераль-
ної команди, біля бернардинської дзвінниці, перед палацом латинського
архієпископа, перед готелем Жоржа і в інших місцях. В цей час постріли
військового караулу з стражниці на Галицькій площі до якогось шевського
підмайстра, що був озброєний дрючком і не відповів на покрик вартових,
стають приводом до будови барикад у середмісті. За ніч їх збудували на
початку вул. Галицької, на вулицях Домініканській (Ставропігійська), Вір-
менській, Краківській, Новій (Братів Рогатинців), та ін. Усі барикади, крім
збудованої біля костелу єзуїтів на Театральній вулиці, були нездатні до дов-
шого опору.
Розуміючи, що проти переважаючих сил війська гвардія не утримаєть-
ся, і прагнучи не допустити кровопролиття, командую­чий гвардійців гене-
рал-майор Вибрановський направився до го­ловнокомандуючого генерала
Вільгельма Гаммерштайна. Цілу ніч тривали переговори, важкі з огляду на
неуступливу позицію барона Гаммерштайна. Нарешті зійшлися на тому, що
барикади мусять бути розібрані, а військо має пропустити гвардійців з се-
редмістя через спеціальні проходи. Вихід гвардії було намічено на 6 годину
ранку.
Військо було агресивно настроєно проти гвардійців, гвардійці – проти
війська, крім того їм додавали бойового запалу вісті про перемогу, яку ніби-
то здобув командуючий угорської армії Mora над цісарським фельдмарша-
лом Віндішгрецом під Віднем. В такій ситуації не могло обійтися без інци-
дентів. Невідомо, хто почав перший, але коли на площі св. Духа (І. Підкови)
солдати звалили одного із гвардійців на землю і почали його бити приклада-
ми карабінів, із вікон кам’яниці Андріоллі (вул. Театральна, 12) у вояків було
зроблено кілька пострілів. Військо покинуло площу; в місті знов почали бу-
дувати барикади, а з ратушевої вежі лунав набат. Марними були намаган-
ня Вибрановського, який у супро­воді генерала Йогана Бордоло намагався

44
намовити озброєний люд на барикаді при вул. Новій до припинення опо-
ру. Через кілька хвилин після повернення генерала Бордоло до генеральної
коман­ди, по 9 годині ранку, розпочався обстріл Львова. Зусиллям делегації
міського відділу на чолі з Міхалом Гноїнським належить приписати при-
пинення вогню, яке наступило по 10-й годині. Але кілька пострілів з боку
домініканського кляштору стали причи­ною продовження обстрілу (біля 11
години ранку).
На цей раз на місто полетіли вже не ракети і картеч, а семифунтові сна-
ряди важкої артилерії. Головними цілями були університет, приміщення
старого театру в пофранцишканському костелі, де були бюра Ради Народо-
вої, і ратуша. Вивішені по­ручником гвардії графом Олександром Цетнером
за наказом ко­менданта Бєлінського два білих прапори на вежі ратуші не
припинили обстрілу. Ратуша палала. Перша ж ракета, що попала у ратушу,
пробила дах, перекриття і влучила у канцелярію, друга – у вікно політичної
реєстратури, де миттєво зайнялися купи паперів. З приміщення політичної
реєстрату­ри пожежа перекинулася до розта­шованої над нею, на 3-му поверсі
цивільної реєстратури і сусідніх приміщень. Клуби їдкого диму від кілька-
сот центнерів палаючого па­перу робили неможливими будь-які рятувальні
акції. Вже біля 11.30 велетенський стовп вогню здіймав­ся над північно-за-
хідною частиною ратуші. Вогонь досягнув четвертого поверху, де почалася
пожежа в се­редині вежі.
Одночасно почалася пожежа в будинку університету. Найбільший вогонь
палав у приміщеннях біблі­отеки і університетської канцелярії, що містили-
ся у потринітарському костелі (нині церква Преображення на Краківській
вул.). Палали приміщення старого театру і редутової зали, будинок Техніч-
ної академії (вул. Вірменська 2) і сусідні кам’яниці Жарської (Вір­менська 4),
та пані Ле Бак (Театральна 18), будинки Майковського (Друкарська 3), Бор-
щинського (Краківська 19) і д-ра Вольфа (Краківська 23).
О пів на першу гармати замовкли. Уповноважені міста підпи­сали капіту-
ляцію на умовах, продиктованих Гаммерштайном: роз­зброєння національ-
ної гвардії, очищення її від підозрілих елемен­тів, розпуск академічного ле-
гіону і видалення усіх емігрантів зі Львова. Військо увірвалося у середмістя,
стріляючи у кожного, хто насмілився показатися на вулиці.
На ринку солдати розігнали національних гвардійців, котрі під коман-
дуванням капітанів Дульського і Красіцького вишукувалися у ланцюг, пода-
ючи воду для гасіння пожежі. Ратуша продовжувала палати, вогонь охопив
вже цілу вежу і дах будинку. О годині 16.30 з жахливим гуркотом в середи-
ну вежі провалилася баня, зриваючи за собою механізм годинника разом з
дзвонами. Одночасно до ратуші пробралися зграї мародерів, які повідкручу-
вали латунні клямки від дверей, позабирали все, що було можливо, а решту

45
поламали і повикидали через вікна. Згоріла більша частина фондів універ-
ситетської бібіліотеки, було врятовано лише 13 тисяч книжок (із загальної
кількості 51.082 – до пожежі).
В будинку Технічної академії, який гранати розбили до самих пивниць,
згоріли усі колекції, бібліотека у 2 тисячі томів, а також акти дирекції і ка-
талоги.
У загальному розгардіяшу тільки одна людина не втратила здатності дія-
ти. Нею був інспектор міського будівництва Йоганн Зальцманн. Він і зумів
переконати генерала Гаммерштайна виділити відділ саперів для локалізації
пожежі. Отримавши під­тримку губернатора Вацлава Залеського, Зальцманн
направився на Ри­нок, де розділив виділених йому са­перів, направивши час-
тину з них на розборку дахів будинків, що приля­гали до палаючих кам’яниць,
а реш­ту скерував до ратуші “на рятування найважніших закладів, що там
зна­ходяться, як-от: міської табули, су­дового депозиту, міської ощадної каси,
головної міської каси, каси податкової, максимального де­позиту, каси сиріт
і міського архіву”.
На щастя, вітер не сприяв розповсюдженню пожежі на усе середмістя, і
вже о 22 годині Зальцманн зміг доповісти Гаммерштайнові про лока­лізацію
пожежі. Остаточно ж пожежі було припинено 8 листопада.
Бомбардування нанесло Львову величезні збитки. Крім ратуші, згоріли
театр з редутовою залою, будинок нормальної школи, технічна академія з
усіма збірками, університет разом з анатоміч­ним, зоологічним і ботанічним
кабінетами, збіркою моделей, бібліотекою і збіркою рукописів, а надто 15
приватних будинків. Загальні втрати оцінено у мільйон ринських. Крім того,
загинуло 55 осіб і 75 було поранено. Втрати війська становили 13 пора­нених
і 3 вбитих. Згідно умов капітуляції зі Львова було видалено близько сотні
осіб.
Ратушу відбудували у зміненому вигляді за проектом Йоганна Зальцман-
на коштом 25.000 злр.; усього ж на відбудову ратуші витратили 108.400 злр.
Руїни університету цісар Франц Иосиф І подарував у 1851 р. українцям для
розміщення Народного дому і 2-ї міської церкви. Площа, що залишилася пі­
сля роз­бирання руїн старого театру, була забудована лише на початку 90-х pp.
XIX ст., а наслідки руйнування будинку Технічної академії відчуваються ще
й донині (стягування стін проводи­лося літом цього року).

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1998, жовтень, № 10(46). – С. 14-15.

46
ГОРа ВРОНОВСЬКИХ

Можна тільки уявити, яке враження справляла гора Вроновських (або


Шембе­ка), чиї схили домінують над середньою частиною вулиці Коперника,
кілька сто­літь тому. Могутнє узгір’я височіло над болотистою рівниною, а біля
її стін проходила польова дорога, звана Сокільницьким шляхом, якій судилося
стати нинішньою вулицею. З глибокого яру на місці сучасної вулиці Ф. Колес-
си витікав струмок, що своїми водами утворював став на місці теперішнього
скверу перед бібліотекою ім. Стефаника. Розмаїті ле­генди і перекази овіювали
гору, а корін­ня їх сягало передхристиянських часів: правдивість їх підтверд-
жували “величезні кам’яні плити, укладені одна до одної не хаотично, а люд-
ськими рука­ми на вершині гори, численні знахідки перепалених люд­ських
кісток, урн і бронзових декорацій”. Як подібні перекази, так і кам’янистий
ґрунт спри­яли тому, що гора довгий час залишалася незаселеною.
Але забобони не перешко­джали перебувати узгір’ю у приватному во-
лодінні. На по­чатку XV ст. господарями цих теренів була родина Гольдбергів,
засновників Кульпаркова (Goldberghof), пізніше володів ними Ганс Вайс, від
якого вони перейшли до Мацея Мікулки. Його спадкоємці, дочка Єфросинія
Пелка і син Ян, біля 1535 р. продали свої володіння місту.
В часи, коли узгір’я і навколишні терени належали місту, біля Сокіль-
ницького шляху виникають поселення, най­більшим з яких була вулиця
гарбарів, інакше звана Кровищем (platea cerdonum abias Krwisko); цю назву
пов’язували з трагічними подіями однієї з численних облог Львова. Пізніше,
у XVII столітті під узгір’ям з’являються монастирі: на заході – костел і шпи-
таль Св. Лазаря, на сході – кляштор кармеліток, на півночі – домініканок.
Сама гора забудовується дворами львівського патриціату. Саме тут був двір
поета і історика Бартоломея Зіморовича, “на самому трьох гір чубку”, за його
словами. Двір інших патриціїв, Шембеків, надав назву горі.
Інша назва – “Турецькі шанці”, пов’­язана з облогою Львова у 1672 році. Тоді
тут були встановлені гармати, з яких турки і їх союзники – козаки Дорошен­ка,
молдавани, трансильванці обстрілю­вали місто; табір молдаван був біля косте-
ла Св. Лазаря. Після зняття облоги “найбідніші разом з жебраками, що усю­ди
волочаться, впали на сам табір неприятеля і полишені хати і ятки грабу­вали.
Гробарі, що мали стерегти окопища турецькі, з їх перегнилих трупів прости­
радла і обдерту білизну собі забирали... все було порубане і розвалене, святині
Господні на кінські стайні і шопи для верблюдів і ослів замінені, з кляшторів
чоловічих і жіночих сосуд усіх нечистот пороблено, самі вівтарі повалені, лав-
ки напівзгорілі, тіла правовірних з трумен викинуті і псам на поживу залишені,
фігури святих різними способами, що не описати, зганьблені і поругані, при-
ватні доми частиною з землею зрівняні, час­тиною спалені” (Ю. Б. Зіморович).

47
Та швидко все знову стає до ладу. Околиця відбудовується. На місці
дерев’­я­ного костела кармеліток у 1677 році виростає кам’яний; 1723 року
закінчуєть­ся будівництво костелу домініканок; на місці міщанських домів
виростають кам’­яні двори шляхти. Серед останніх був і збудований у 1767 р.
палацик новогрудської чесникової Маріанни Вільчинської, що знаходився
на місці теперіш­нього будинку №11 по вул. Колесси. Від неї палац перейшов
до Ігнація Чосновського, а у 1791 р. той продав його, як і навколишні землі,
Станіславу з Вороно­ва, Вроновському.
На той час вже були скасовані кляштори домініканок і кармеліток. В
примі­щенні останнього було влаштовано ла­тинську духовну семінарію, а у
приляга­ючих забудовах – диліжансну пошту. Сад колишнього домінікансь-
кого кляштору мав бути перетворений у ботанічний, а честь пе­реробки
випала професору університету Шівереку (Schiverek). Той взявся за спра­ву
настільки енергійно, що за три роки (1783-1786 pp.) не зробив ... нічого, а усі
роботи (що так і не розпочалися) при­пинив наказ цісаря Йосифа II про пе­
редачу колишнього кляштора на греко-католицьку семінарію.
Цікаво, що справа влаштування бота­нічного саду львівського універси-
тету знов стала актуальною у 1837 p., а для його влаштування пропонувався
сад Оссолінеуму, що містився власне напроти так і не зреалізованого Шіве-
реком саду екс-домініканок.
Якщо з одного боку гори Шембека (вона ж – Турецькі Шанці) владарю-
вала теологія, то на іншому боці, у маєтку Станіслава Вроновського, була
правдива садиба муз. Вроновський, радник львів­ського forum nobilium
(шляхетського суду) був пристрасним меценатом, колекціоне­ром, бібліофі-
лом (його бібліотека налічу­вала 30 000 томів). Поза тим він виявив­ся запаль-
ним театралом, і коли у Львові існував тільки німецький театр, безкош­товно
надав свій палац для аматорських вистав польського театру (відбулися у
1804–1807 pp.). Серед аматорів, що орга­нізовували ці спектаклі, виділялися
Клюгер, вчитель початкової школи, Домінік Якубович і Щенсни Стажевсь-
кий. Для останнього участь у цих виставах вирі­шила усю його подальшу
долю: він став професійним актором. Не забув про те­атр і Якубович, а через
те, що його посада судді була перепоною для участі у публічних виставах,
він присвятив свій вільний час перекладам п’єс. Про долю ж Клюгера, якого
перевели зі Львова на провінцію, нічого достеменно не відомо.
Радник Вроновський помер 3 грудня 1839 p., у віці 105 років. “Львів втра-
тив у ньому одного зі своїх патріархів, ніби живу хроніку подій останньо-
го століття, чоловіка освіченого і любителя наук і красних мистецтв, дока-
зи чому дав, на­громадивши за ціле життя велику збірку книжок і картин,
мінералів, мо­нет і тому подібних предметів, значну частину котрих ще за
життя переказав громадським зак­ладам”, – писала у його некролозі “Gazeta

48
Lwowska”. Маєток по раднику успадкувала дочка, Юзефа, графиня Гумецька,
і з її ім’ям пов’язана дальша доля узгір’я.
На той час вже не існувало диліжансної пошти біля стін гори Вроновських,
бо колишній кляш­тор кармеліток, а швидше його руїни викупив граф М. Ос-
солінський для перебудови на науко­вий заклад свого імені. В колиш­ній стайні
“цісарсько-королівської поштової експедиції” було розмі­щено друкарню цього
закладу, а після того, як її закрила у 1834 р. поліція за друкування забороненої
літератури, буди­нок наймала до 1857 р. православна громада, що влаштувала у
ньому капли­цю. В 1839 р. було зруйновано будинок самої пошти, що виходив фа-
садом на вулицю Широку і кілька років правив за шинок. Тоді ж було розширено і
упоряд­ковано саму вулицю. Схили гори Вро­новських, з “рондлем” (залишками ту­
рецьких шанців) на вершині були одним з улюблених місць прогулянок львів’ян,
а окрасою гори був величезний старий каштан, що ріс на горі, і виставлений під
ним різьблений у камені торс чоло­віка, який знайшли під час земляних робіт на
схилах узгір’я. В останньому дослідники вбачали ідола з поганських часів.
Та недовго судилося горі Вроновських бути місцем відпочинку для львів’ян.
Військові оцінили стратегічне положення узгір’я, і довгі роки чинили тиск на
власницю, графиню Гумецьку з метою примусити її до продажу свого маєтку.
Був навіть внесений судовий депозит, який пізніше зник без сліду, і графиня
довгі роки складала прохання до трону про відшкодування за зайняті військом
землі. На тих теренах від 1850 до 1856 рр. велося будівництво цитаделі, червоні
бу­динки якої витіснили з ужитку давні назви: гора Шембека, гора Вроновсь-
ких, Турецькі Шанці, що зустрічаються тепер тільки в краєзнавчій літературі.

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1998, листопад, № 11(47). – С. 12.

ВІЙСЬКОВІ МОГИЛИ давнього львова

Роками, що складалися на століття, Війна та Смерть оточували мури ста-


рого Львова сумним вінком вояцьких могил. Загиблі під час облог та штур-
мів міста, померлі у таборах від ран та хво­роб, заморені голодом і холодом
знаходили остан­ній притулок у львівській землі.
Полеглих зазвичай ховали товариші по зброї – у нашвидкоруч вико-
паних могилах, з мінімумом церемоній, а то й взагалі без них. Для татар і
турків похорон полеглих був обов’язком, бо Коран забороняє залишати тіла
правовірних без поховання. Якщо ж на похорон не було часу, вони старали-
ся принаймні спалити трупи. У 1695 p., при відступі з-під стін Львова татари

49
знесли тіла своїх загиблих до дерев’яної церкви Воскресіння (при нинішній
вул. Замарстинівській) і спалили їх разом з храмом.
У випадку, коли тіла загиблих залишалися на полі бою або у покинутому
таборі, їх похованням займалися міські гробарі. При будь-якій нагоді вони
мародерствували, і навіть не зупинялися перед оскверненням тіл вже по-
хованих вояків. “Гробарі, що мали стерегти окопища [могили] турецькі, з
їх перегнилих трупів прости­радла і обдерту білизну собі забирали,” – пише
Б. Зіморович у реляції про облогу 1672 р.
Треба додати, що мародерство на той час було настільки розповсю­
дженим явищем, що при певних об­ставинах у ньому бачили мало не доблес-
не діяння. “Хоч їм то під карою страти забороняли, вони [льві­в’яни] з валів
скакали, на передмістя впадали, козаків стріляли і вбитих обдирали, на ве-
ликий подив не тільки неприятеля, але і нас самих,” – реляціонує Мартин
Гросваєр про обло­гу Б. Хмельницького 1648 року.
Могили вояків за прадавнім зви­чаєм позначали курганами. Чи хова­ли свої,
чи чужі – у будь-якому випадку могили були неглибокі, а кургани, невисоки-
ми (недарма про більшість таких курганів у Галичині залишилися перекази,
що вони “шапками насипані”). Вже у XVIII ст. зустрічаються скарги, що воя-
ків хо­вають, “не роблячи могил, ані жодних насипів, як перед тим бувало”.
Та лиха будова курганів не була єдиною причиною їх швидкого зник­
нення. Вояків ховали на першому-ліпшому догідному місці, не цікав­лячись,
кому належить ця ділянка. А на той час спеціально насипані кургани позна-
чали межі земельних володінь. Зрозуміло, що кожен зем­левласник старався
якнайшвидше розрівняти могильний насип, щоб його не сплутали з межо-
вим курга­ном. Пізніше швидкий територіаль­ний розвиток міста не залишив
на­віть сліду від могил, і тільки випад­кові знахідки під час земляних робіт
допомагають встановити місця вій­ськових поховань давніх часів.
При розбірці міських укріплень біля кляштору бернардинів було знай-
дено людські скелети, що дало привід до пліток про підземний хід, що
з’єднував чоловічий монастир з сусіднім кляштором кларисок. Та досить
швидко зорієнтувалися, що це останки турецьких воїнів з часів облоги
1672 p., котрі загинули після невдалого під­копу під стіни кляштору. Могили
полеглих у битві з татарами на Краківському передмісті 1695 р. знаходили
під час земляних робіт при будові залізниці до Бродів (1868 р.) і дому на
вул. Замарстинівській (початок XX ст.). Поховання близько 40 козаків на
цвин­тарі церкви Богоявлення (знесена 1800 р.) розкопали 1873 р. при будові
дому Яна Кжижановського (тепер вул. Кн. Романа, 38), – козаки загинули
1648 р. при штурмі кляштора кармелітів черевичкових. Будинок кляштору
було розібрано того ж 1873 р., а при цьому зникли і ті могили захисників
кляштору і передміщан, що шукали там захисту (тоді загинуло 388 чол.),

50
яких не встигли перенести при касації монастиря наприкінці XVIII ст. на
інші цвинтарі.
Два людські черепи з застряглими у них наконечниками стріл було вико-
пано на Високому Замку під час насипання кургану Люблінської унії (знову
кургани!). Схоже, що військовими похованнями були й розкопані при бу-
дові Цитаделі могили на горі Вроновських і людські скелети, знайдені при
будові нинішньої школи N 6 (вул. Зелена, 24).
Кістки тих, хто загинув у водах Полтви, були викопані при перекритті
річки і поховані на Стрийському цвинтарі 7 вересня 1887 р.
Та не тільки на полях військових дій смерть знаходила свої жертви. Воїни
вмирали від ран у таборах та шпиталях, що не дивно для часів, коли найліп-
шими ліками для ран вважався... пережований хліб з павутинням. У Львові
спеціально для вояків існували шпиталі св. Мартина (засн. 1635 р.) та боніф-
ратрів (засн. 1659 р.); цвинтарі цих шпиталів були справжніми військовими
некрополями.
Високою була смертність серед вояків у таборах і під час переходів військ.
1497 р., після невдалої війни з Молдавією через Львів їхали “фуражні вози,
що мали вид похоронних, усі хворими або каліками заповнені. Карети вели-
ких панів, замінені на дроги, везли додому півживих і недобитих панів”. А
1621 р. з-під Хотина повер­талися “рештки німецької піхоти, або швидше дов-
гі шеренги мерців” (Б. Зіморович). Тоді тільки в шпи­талі св. Лазаря померло
більш як 2000 вояків, яких поховали на шпи­тальному цвинтарі. Пізніше там
же були поховані загиблі при обороні шпиталя від військ Б. Хмельниць­кого
(більше 90 осіб). За деякими даними Городоцький цвинтар ви­ник на місці
військового кладови­ща померлих під час зборів військ на допомогу обложе-
ному турками Відню (1683 р.).
Голод та епідемії стали причи­ною смерті багатьох солдат росій­ської
армії, що переходили через Львів на придушення угорського повстання у
1849 р. Урочиста зус­тріч, яку влаштували їм 1849 р. у Львові, разюче кон­
трастувала з вкрай поганим постачанням прові­анту. Зголоднілі драгуни їли
усе, що надавалося, навіть лоєві свічки, що часто-густо фабрикувалися із
здохлих тварин... Ховали російських солдат на Стрийському цвинтарі, а єди-
ною пам’яткою про них зали­шився переказ місцевого люду про те, що попи
потішали вмираючих надією на те, що вони під землею повернуться до ма-
тушки-Росії...
І ці могили не дотривали до нашого часу. Цвинтарі при шпита­лях були
скасовані декретами Йосифа II. В підземеллях костела св.Лазаря змуміфі-
ковані тіла помер­лих показували до 1872 р., коли проливні дощі затопили
пивниці, і трупи почали розкладатися. Тоді їх вивезли на кладовище, і слід
по них загинув.

51
Зникли могили російських солдат на Стрийському цвинтарі. Сам цвин-
тар, закритий для поховань 1893 p., був переораний артилерій­ським вогнем
під час листопадових боїв 1918 р. По війні, напри­кінці 30-х pp. XXст., був
розроблений проект будови кляштора латинських редемптористів якраз в
тій частині кладовища, де були російські поховання. Будові перешкодив по-
чаток 2-ї світової війни; по її закінченні на місці цвинтаря розбили парк, в
якому на початку 70-х було збудовано музей історії військ ПрикВО – на тому
ж місці, де планували збудувати і кляштор. В приміщенні колишнього му-
зею зараз планується відкрити готель; у його май­бутній рекламі можна буде
з чистою совістю обіцяти “мертвий сон” і “тишу, як на цвинтарі”.
Та все це були могили звичайних солдат, з якими і за життя не дуже цере-
монилися. Інша справа – шляхта. Тіла шляхтичів не залишали напризволя-
ще на полі бою, а навпаки, спеціально роз­шукували і ховали з військовими
почестями. Вирушаючи на війну, кожен шляхтич складав заповіт, у якому
вказувалося, де його поховати у разі смерті, а товариші й слуги старалися
виконати цю волю. Тіла вельмож часто відвозили до рідного маєтку, щоб по­
ховати у фамільному склепі; також викуповували їх тіла з рук неприятеля,
не шкодуючи грошей; тіло гетьмана Ст. Жолкєвського було викуплено за ве-
личезну суму – біля 3 млн. золотих, і ще 200 тисяч викупу за голову полегло-
го. Похоронні процесії поволі тяглися до визначеної мети; влітку переходи
відбувалися ночами; залучення війська, намети, що розбивали на привалах,
– усе нагадувало не похорон, а військовий похід.
Львів часто ставав кінцевою метою подібних похоронних походів. Сюди
з війни проти молдавського господаря Богдана (1450 р.) привезли тіла русь-
кого воєводи Пйотра Одровонжа, Міколая Порави, Міхала Бучацького і ко-
мандирів львівських добровольців Януша і Адама Замхів, котрих поховали у
катедральному соборі. Там же були поховані загиблі 1506 р. у битві з татара-
ми Щенсни і Гжегож Струсі, загиблі у битві під Сокалем 2 серпня 1519 сини
найвідоміших шляхетських родин: Гербурти, Боратинські, Фредри. По різ-
них львівських костелах ховали загиблих у буковинських лісах під час похо-
ду Яна Ольбрахта 1497 р. шляхтичів. Останній спочинок знайшли у Львові
“гроза татар” Стефан Хмелєцький (помер 1629) і герой оборони Теребовлі
(1672 р.) Ян Самуель Хшановський (помер 1688 р.) та інші.
Тіла полеглих шляхтичів складали у труни, оббиті і покриті яскраво-
червоним оксамитом “на знак пролитої крові”. Похорони відбувалися вкрай
урочисто, у військовому супроводі, на кшталт описаних Б. Зіморовичем: “...
йшов попереду конвой військовий з прапорами, зі зброєю додолу схиленою,
між ними сурмачі, що хрип­лими звуками вуха вражали, за ними вели кіль-
ка коней, вишиваними попонами вкритих, тут же знамена і зброю здобу-
ту на ворогах несли, далі довгою чередою йшли ченці... псалми погребальні

52
наспіву­ючи, були теж жалібні плачки, для збудження смутку і плачу най-
няті, ті себе у голову били, волосся на собі рвали, щоки нігтями дряпали і
награним плачем удаючи скорботу, у простого люду сльози, а у розумніших
сміх викликали... Катафалк погребальний, до тріум­фальної брами подібний,
представляв знаки перемог і трофеї... По закінченні відправи... всім скорбо-
там поклав край поминальний обід, або стрипа, де скорботні кубки допізна
перехилявши, завтра не швидко почухалися”.
Для збереження тіл померлих використовували розмаїті засоби. Труп
померлого у Львові 25 серпня 1497 гросмейстера ордену хрестоносців Йо-
гана Тіфена обклали міром і завинули у вощену тканину, щоб зберегти його
у довгій дорозі до Пруссії. У колодах і вуликах везли тіла загиблих, залиті
воском, вояки при поверненні з Москви 1613 р. для поховання у костелі
бернардинів, що з кількох причин користувався неабиякою шаною у війсь-
кових. При костелі від 1596 р. існувало військове братство св. Михаїла; тут
був похований бл. Ян з Дуклі, якого вважали заступником від наглої смерті,
молитва до якого відвертала кулі; нарешті, сам орден рекрутувався з “людей
гайдамаків, авантюрників, вояків, людей буй­них пристрастей”, що “не цура-
ються у тісній компанії людей світських перемагати у притомності на напої”
(о. Є. Кітович).
На пам’ять про полеглих у Москві, в костелі бернардинів було завішено
кілька десятків жалобних погребальних хоругв, labara funebris. які викону-
вали функції надгробків, бо на них зображали портрет померлого, його ім’я,
герб і дату смерті. їх виконували із найдорожчих тканин, розшивали сріб-
лом і золотом, оздоблювали лам­брекенами, коронками і коштовним на той
час пір’ям страусів. Цей звичай бере початок у традиції зати­кати на могилі
полеглого у бою спис з прапорцем. З часом такі пра­порці почали вішати над
могилами у костелах, робити зі щораз коштовні­шої матерії і чимраз біль-
шого роз­міру, аж з’явилися labara funebris. До нашого часу вони не дійшли,
бо становили занадто легку здобич для злодіїв та грабіжників; з костелу бер­
нардинів їх викрали вояки під час т. зв. Свідерщини (від прізвища Ст. Сві-
дерського, маршала військової конфедерації, що вимагала належну війську
зарплатню) у 1661–1663 pp.
Гетьман Ст. Жолкєвський першим впровадив прикрий для львів’ян зви­
чай залагоджувати справи оплати війська саме у Львові. Відтоді майже на
протязі століття місто потерпало від свавільних груп вояків, що з’їжджалися
з усіх сторін на комісії і переговори; казна Речі Посполитої, як завжди, сві-
тила пустками, і вояки компенсували свої страти за рахунок грабунків міс-
та і околиць. їх дії часто переходили усі межі дозволе­ного, а тоді львів’яни
ставали свід­ками виконання суворих вироків над вояками. Зрештою, і це
було тради­цією: ще 1497 р. Йоган Тіфен при виїзді зі Львова на війну з Мол-

53
давією стратив слугу лікаря хрес­тоносців Вільгельма Гальдендорфа, Йогана,
за вбивство свого то­вариша. У 1515 р. спалено живцем селянина, який за
намовою молдаван намагався підпалити місто (тобто, за нашими мірками,
військового диверсанта) і т.д.
Та такої кількості страт вояків, які відбулися у XVII ст., Львів ще не бачив.
Схоплених ватажків банди конфедератів Карвацького, Кенського, Сцібора і
Сурму посадили на палі, а по смерті чет­вертували і розвішали по чотирьох
сторонах міста. Через три дні 19 вояків із тієї ж ватаги поклали свої голови
на Ринку під меч ката, через два дні – ще четверо. Варто додати, що ватаж-
ки перед стратою казали приготувати собі труни, обиті червоним сукном, в
яких їх, як і інших страчених, поховали на цвинтарі костелу Марії Сніжної.
Через 17 років їхню долю розділили четверо вояків, яких покарали смертю,
замість чотирьох панів, які кари уникли. За вироком львівського суду 1653 р.
було страчено Мацея Єжотовського із почту Яна Марцинкевича, товариша
хоругви воєводи сандомирського, котрий з метою грабунку разом зі спіль-
никами імітував набіг татарів. Могили тих і їм подібних страчених станови-
ли особливу групу військових могил у Львові.
Та усі вони – загиблі у боях, померлі від ран і хвороб, страчені чи померлі
власною смертю – знайшли вічний притулок “у глинистій львівській землі,
при погляді на яку здається, що саме з неї Господь зліпив Адама – навіть ко-
льором вона нагадує людське тіло...” (Ян Парандовський).

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1999, травень-червень, № 5-6(53-54). – С. 12-13.

З історії військових цвинтарів Львова


(1914-1918 р.)

Невдовзі після вибуху І Світової війни, перед магістратом Львова пов-


стала квестія утворення військового цвинтаря на терито­рії міста. Гостро-
ту проблемі надавала на­явність у Львові військового резервного шпиталя
(3000 ліжок) і шпиталя Червоного Хреста (І000 ліжок); померлих у них сол-
дат треба було десь ховати, і військове коман­дування висунуло перед влас-
тями Львова вимогу надати ґрунти на ці потреби. 20 серпня 1914 р. дато-
вано завдання віце-пре­зидента міста Тадеуша Рутовського департа­ментам
Магістрату розглянути можливості і надати пропозиції щодо розміщення
плано­ваного військового цвинтаря.

54
Серед пропозицій були міські грунти на Замарстинові, терени, що
призначалися на розширення Личаківського кладовища і т.зв. Піліховські
грунти між Кортумівкою і вули­цею Золотою. Утворенням на останніх вій­
ськового цвинтаря хотіли, крім іншого, при­неволити фундацію Скарбека до
продажу місту сусідніх теренів, що були власністю фундації, за нижчою, ніж
перед тим, ціною.
Пропозиції надійшли на розгляд міських властей 29 серпня 1914 р., а вже
3 вересня Львів був окупований російськими війська­ми. Але справа утворен-
ня у місті цвинтаря для австрійських воїнів залишилася й надалі актуальною:
у Львові перебувало багато вій­ськовополонених, і смертність серед них була
високою. На вимогу російських вій­ськових властей президент (за відсутності
Ю. Нойманна) Т. Рутовський погодився нада­ти під австрійський військовий
цвинтар грунт біля Личаківського кладовища пло­щею 13871 м2, що був за-
куплений містом ще 1905 р. у Юліана Лукаша Дашкевича за 154120 корон.
Австрійці повернулися до Львова через 293 дні, 15 червня 1915 р. Но-
воповсталий цвинтар перейшов у відання військової інспекції кладовищ.
Його оточили цег­ляним муром з брамою від вулиці Цетнерівської (Че-
ремшини) і по­ставили на цвинтарі пам’ятник у вигляді хреста, на пос-
таменті з ла­маного каменю, з рельєфними ем­блемами австрійських і ні-
мецьких полків і написом “Dem Andenken der hier ruhenden tapfere Krieger
gewidmet” (пам’яті похованих тут хо­робрих воїнів присвячується).
Поховання на військовому цвин­тарі продовжувалися, та питання влас-
ності ґрунтів, де знаходилися могили вояків, за­лишалося неврегульованим.
Офіційно цвин­тарні ґрунти належали місту, але військова ін­спекція кла-
довищ прагнула дістати їх у свою власність. Від міста вимагали віддати їх
безкоштовно, але, оскільки військова вла­да сподівалася не тільки на це, але
й на дармові транспорт і робочу силу для догля­ду за цвинтарем, магістрат
рішуче цьому заперечив. Власті Львова погоджувалися про­дати ужиті під
військове кладовище терени за ціною 40 корон за кв. сажень, в той час, як
експерт інспекції військових цвин­тарів ст. лейтенант Фр. К. Голомб оціню-
вав їх у 10-15 корон за кв. сажень. Місто знизило ціну до 20 корон, військо
погоджу­валось тільки на 16, і справа тягнулася до листопада 1916р., коли за
обопільною зго­дою вирішення питання було відкладено до закінчення вій-
ни; до того часу військові власті мусили сплачувати місту символічну плату
за користування грунтом у розмірі 1 корони на рік.
На цей же час припадають старання про утворення у Львові нового вій-
ськового цвин­таря. Війна продовжувалася, на цвинтарі при Цетнерівській
було більш як 4 тисячі по­ховань, і магістрат знову вивчає можливі варіанти
місця для розміщення нового вій­ськового кладовища. Від Піліховських ґрун­
тів відмовляються з суто економічних при­чин: парцеляція земель під забудо-

55
ву обіцяє більшу вигоду по війні, ніж розміщення там цвинтаря. Принагідно
згадують про ухвале­не міською радою після смерті папи Льва ХШ утворення
на тих ґрунтах робітничої колонії під назвою “Воля Льва ХШ” (1903 р.), як і
про те, що місто було не власником, а тільки співвласником цього терену (ра-
зом з Іттою Собель). Крім того, частину грунтів ще перед війною виділили під
Єврейський цвинтар і будову передпоховального приміщення (Бет Тахара).
Ґрун­ти у Білогорщі були розташовані занадто далеко від міста. Зупинилися на
Замарстинівських болонях, де ще перед війною пла­нували створити генераль-
ний цвинтар для міста, а поки арендували терен війську для вправ саперів. Ма-
гістрат ухвалив виділити грунт 6 вересня 1916 р.; 9 жовтня цю ухвалу затвер-
дила Прибічна рада, а після кількох комісій військової інспекції кладовища
свою згоду висловило і армійське командування. Остаточно утворення нового
цвинтаря для полеглих вояків затвердив Кра­йовий відділ 2 квітня 1917 р.
Та поки тривала бюрократична тяганина, а у будівельному департаменті
магістрату опрацьовували опорядження проектованого кладовища (мавзо-
лею і каплиці, поховань заслужених осіб тощо), був укладений Брес­тський
мир, і уся справа стала неактуаль­ною. За іронією долі справа утворення на
Замарстинівських болонях центрального цвин­таря стала знову актуальною
вже перед по­чатком 2-ї світової війни, а по її закінченні майже на місці, виз-
наченому для поховання австрійських і німецьких вояків, з’явилися могили
німецьких військовополонених.
Ще однією проблемою стали поховання російських військовополонених.
Значна їх кількість перебувала у Львові, де їхню пра­цю використовували на
розмаїтих будівель­них роботах: розширенні залізничного вузла, будові фаб-
рики дріжджів за Личаківською рогаткою (за проектом капітана Вретца; нині
дріжджевий завод) тощо. Важка праця, не­достатнє харчування та епідемії
викликали високу смертність. Спочатку їх ховали серед могил цивільного
населення на Личаківському кладовищі (така практика була запо­чаткована
ще у 1915 р.), але скоро військові відчули незручність цього і почали вимага-
ти виділення спеціальних ділянок для могил росіян. Такі місця були виділені
на місько­му грунті, т.зв. “Тарло”, що прилягав до Личаківського цвинтаря з
боку Погулянки. Перед початком війни (30.04.1914 р.) цей грунт орендували
на потреби війська, яке влаштувало тут манеж; під час російської окупації
і по ній частину ґрунту викорис­тали на розширення цвинтаря, а решту те­
риторії збудовали бараками для солдат. Умо­вою виділення ділянок для мо-
гил росій­ських військовополонених, як зазначено в ухвалі магістрату від 18
травня 1916 р., було те, що нагляд за могилами здійснює керів­ництво вій-
ськового цвинтаря; поховання за межами виділених грунтів заборонялися,
а самі грунти надавалися безкоштовно. Та ке­рівництво військового цвин-
таря не дуже звертало увагу на ці умови, і на протязі 1917 і 1918 рр. прово-

56
дило похорони як нав­коло виділених дільниць, так і на ґрунтах, де ще до
війни планувалося збудувати ка­такомби. Проводилися навіть перепохован-
ня з інших цвинтарів, незважаючи на заборону ексгумацій міністерством
військових справ (наказ L47715 від 14.06.1918 р. і циркуляр LVІІa 170962 з
10.09.1917 р.).
Одночасно магістрат безуспішно вимагав повернення військовими ґрун-
ту “Тарло” для розширення Личаківського цвинтаря. Ці на­магання не увін-
чалися успіхом ані за Ав­стрії, ані за Польщі.
Ще одну вимогу виділити місця під вій­ськові поховання внесли до ма-
гістрату ко­лишні вояки легіонів Пілсудського. 14 лип­ня 1918 р. вони висуну-
ли постулат утворен­ня на Личаківському цвинтарі окремого поля поховань
для колишніх легіоністів на взірець тих. що вже існували для учасників пов-
стань з 1831 і 1863 pp. Туди мали бути перенесені і мо­гили тих легіоністів, що
спочивали на військовому кладо­вищі; над їхніми мо­гилами було вистав­лено
7-метровий бе­резовий хрест. Вимо­гу колишніх легіоніс­тів було задоволено
утворенням “цвинта­ря оборонців Льво­ва” 27 квітня 1920 р.

Автор висловлює подяку працівникам Державного


архіву Львівської області за допомогу в підготовці статті.
Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1999, травень-червень, № 5-6(53-54). – С. 14-15.

Чортів Млин на Личакові

Східна мудрість стверджує, що якщо ти спіткнувся на камені, під ним


неодмінно був хвіст диявола. Той “чортів хвіст” тако, чи інако проявляєть-
ся у причинах бага­тьох прикрих випадків з історії Львова, а назва Чортової
скелі, що сягає прадавніх часів, засвідчує давню присут­ність нечистого на
наших теренах.
Та Львів – столиця трьох архієпископств, “urbs monachorum” з його ве-
личезною, як на число населення, кількістю церков, костелів і монастирів, не
могло стати садибою пекельного гостя. І залишалося йому робити збитки,
морочити людей і чатувати на окремі пропащі душі зі своєї скельної рези-
денції (яка, до того ж, від кінця XVI ст. належала латинським бенедиктин-
кам). Пе­ребування на самоті у дикому лісі, довга дорога до міста і назад не
поліпшувала настрій лукавого: єдиною роз­вагою були вибрики розбишак,
що живилися грабунком проїжджих Глинянським шляхом, а своїм гніздом
обрали ліси довкола Чортової Скелі.

57
Та ось Львів підпав під владу Австрії. Костели і церкви закривалися,
кляштори скасовували і перетворювали на казар­ми, склади і навіть театри;
вольтер’янство роз’їдало сві­домість вищих сфер, услід за ними йшли нижчі
класи. І відчув нечистий, що засидівся він серед скель і лісів, порос мохом і
зовсім став забувати про своє головне завдання – згубу душ. Отже він стрях-
нувся, швидко змінив свій вигляд на більш відповідний часові: “з німець­кого
в червону барву” одягнувся, натягнув на голову, щоб прикрити роги, трикут-
ний капелюх, почепив шпагу і в такому вигляді попрямував до Бродівської
рогатки (то йому було то легше зробити, бо, за свідченням рогатинського
пробоща о. Бенедикта Хмельовського, автора енцик­лопедії “NOWE Аtеny”
“чорт ... формує собі тіло з повітря і важких земних випарів”). Та нова авс-
трійська бюрократія і впроваджений нею Оrdnung не гірш свяченої води від-
лякнули нечистого, і тут, за рогаткою, йому припав до ока вітряк на узгір’ю.
Достемено неві­домо, коли з’я­вився перший вітряк на узгір’ях верхнього
Ли­чакова. За пере­казами, млин на цих теренах збу­дував ше у XVII ст. Мар-
тин Кампіан. Тоді ж, у 1621 р. цей віт­ряк зруйнували вояки німецької піхоти,
щo стоя­ли на Личакові табором перед походом на Хотки і бешкетували по
передмістях.
Той же вітряк, що одразу обмилував собі при­булець з пекла, був збудо-
ваний вже за австрій­ських часів. До­кладно невідомо, хто саме його будував,
але знаємо, що це був один з тих інженерів, про яких сучасник писав: “Ін-
женери зай­малися, зокрема, будовою млинів, а вміли використовувати до
цього воду і вітер ліпше, ніж сам мельник, вживали усіх інструментів, як-то
сокир, пил і т. ін., вміли працю­вати у камені, дереві і залізі, а усі ці робо-
ти виконували незрівняно ліпше, ніж ремісники, що у своїй спеціальності
працювали від дитинства. Окрім того, тодішні інженери знали прикладну
математику, вміли вираховувати швид­кість води і вітру, знали геометрію і
креслили перерізи механізмів. Були то люди здібні і розумні, шкода тільки,
що гуляки і нерозважні”.
Та збудований одним з цих інженерів вітряк, зобра­ження якого бачимо
на гравірованому на початку XIX ст. виді Львова, постійно псувався, вітер
увесь час ламав йому крила. Нарешті, господар, що як і усі навколишні меш-
канці, вбачав у цьому диявольські чари, покинув млин, і спорожнілий вітряк
перетворився на “чортів млин”.
Отже нечистий знайшов собі садибу, що повністю відповідала його сма-
кам: і у відлюдному місці, і від міста недалеко. З вітряка, що наче фортечна
вежа на­висав над містом, він міг бачити усе, що діється, якщо не в усьому
Львові, то принаймі, на Личакові і при­леглих околицях. Тішило його те, що
він спостерігав, а кожен день приносив все нові й нові приємні чортові вра-
ження.

58
Бачив чорт, як “пан на Підкаменю, Краківцю і Бакочинцях” Ігнаци Цет-
нер марно намагався знайти спокій на недалекій Цетнерівці; коли він і зна-
ходив притулок від примх, витівок і важкого характеру дружини, Людвики з
Потоцьких, то терпів муки від кредиторів та власних службовців, що безсо-
ромно обкрадали бідолаху.
Слух нечистого тішив відгомін оргій, що їх влаштову­вав на Погулянці у
власному маєтку Францішек Вєнглінський, як і чутки про витівки, до яких
вдавався сприт­ний адвокат, щоб виграти ту чи іншу справу.
Не одну веселу хвилину приніс бісові і Личаківський цвинтар, що роз-
лягався просто під узгір’ям з вітряком. Або покійників ховали у могилах
глибиною заледве у лікоть, або доріжки посипали шутром зі ... старих над­
гробків.
Чорт завжди прихильно ставився до людської пихи, адже це проста до-
рога до пекла. Отже і зараз він з приємністю споглядав за спаршивілими
верблюдами, що паслися на Кампіанівській вулиці, між Пекарського і Ли-
чаківською; на тих нещасних тваринах граф Міхал Баворовський намагався
їздити по Львову.
А сусідні узгір’я Кайзервальда, порослі лісом, регуляр­но постачали не-
чистому пропащі душі нещасних само­губців.
Подобались бісові і прості люди, що мешкали на Личакові. З яким задо-
воленням спостерігав він за їхніми забавами! Чого вартий був тільки один
шалапутський обряд “ховання басу”, що відбувався в “Hotel de Laus” остан-
нього вівторка перед великим постом, як і звичай влаштовувати обіди для
жебраків: останні швидко напи­валися і валилися під стіл, на радість Лича-
кова і, звичайно, чорта.
Та потрошку чорт почав нудитися у своїй самотній оселі. Вже не тіши-
ли його око натовпи львів’ян, які щонеділі удавалися під шпиталь у ко-
лишньому колегіумі Піярів, щоб розважитися і потішитися спогляданням
вар’ятів.
Веселий адвокат Вєнглінський продав Погулянку і виїхав до Царства
Польського. Без нього бісові було нудно, і малою мірою адвокатову відсут-
ність могли компенсувати капості, що їх робив чорт рестораторам і цукер-
никам на Погулянці: жоден з них не зробив тут маєтку, а більшість взагалі
збанкрутувала.
Щоб бодай трохи розважитися, чорт вдався до пере­вірених (ще з
часів сидіння на Чортовій скелі) засобів, і невдовзі ціла околиця між
Личаківською і Пекарською дістала злу славу “львівської Калабрії”. Зло-
чинна зграя, що створила цю ауру довкола верхнього Личакова, вдень
укривалася в одному з будинків біля цвинтаря, а вночі виходила полю-
вати за самотніми перехожими. Отаман, прозваний “цирюльником”, під

59
будь-яким приводом чіплявся до них, і у відповідний момент швидко
заліп­лював обличчя жертви пластирем із пташиного посліду. Позбавле-
на зору і можливості покликати на допомогу людина ставала легкою здо-
биччю для решти банди, що обдирали нещасних аж до білизни і швидко
втікали.
Та швидко банді “Цирюльник” прийшов кінець: пев­ний міцної статури
міщанин, під час нападу на нього, зумів зірвати пластир (разом з власною
шкірою) і спіймати “цирюльника”, а вчасно наспіла поліція не­вдовзі затри-
мала і решту банди (1835 р.). Розчарований біс припинив бути розбірливим
і широко відчинив двері своєї оселі (чисто символічно, бо ніяких дверей у
віт­ряку вже давно не було) для зграй злодіїв різного гатунку. Для останніх
то була майже ідеаль­на криївка, бо по­рядні люди і вдень здалека обходили
чортову домівку, а вночі і поготів.
Та поки нечистий усю увагу приділяв злодіям та розбишакам, час не сто-
яв на місці. Поволі зникали малі перед­міські оселі, а на їх­ньому місці вирос-
тали квартали багатоповерхових будин­ків, і цивілізація, в якій чортові не
було місця, добра­лася до самої бісової оселі. Від 1883 р. тривали роботи з
озеленення узгір’я верхнього Личакова, аж у 1892 р. було урочисто відкрито
Личаківський парк. У ньому не знайшлося, місця руїні вітряка, що стояла
на краю підритого личаків’янами (через копання піску) схилу, і її просто
розібрали. Так зник “чортів млин”.
Та присутність чорта довго ще давала знати про себе. Диявольською
витівкою можна вважати те, що комен­дант Личакова під час листопадових
боїв 1918 р. припи­нив висилати патрулі: це полегшало польським загонам
захоплення усього району і, як наслідок, усього міста. Військовий цвинтар
російської армії “Холм Слави” став у 20-ті роки XX ст. місцем випасу корів;
коли ж почали ексгумацію, то у могилах виявилося удесятеро більше похо-
ваних, ніж подавали офіційні списки. Вибухованими роботами по розчи-
щенню площі перед костелом Матері Божої Остробрамської керував інже-
нер на прізвіще ... Шатан (Szatan). І чи не нечистий поплутав у повоєнний
час перейменувати непоказну вуличку Вітрякову. що колись провадила до
“Чортового млина” на вулицю Россі, ніби знущаючись над славетною вули-
цею у Санкт-Петербурзі. А чого варті недавні бійки між ветеранами одної
війни, але з-під різних прапорів?!...
А може, біс у цьому усьому не винен? Може дореч­ніше згадати слова
Джозефа Конрада (який, до речі, певний час мешкав у Львові): “Не потрібна
віра в ірраціональні джерела зла; люди і так здатні на будь яку підлість!”

Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1999, липень, № 7(55). – С. 12-13.

60
Вітражі Львова (До 1939 року)

Вітраж асоціюється насамперед із середньовіччям. Цьому сприяють чис-


ленні пам’ятки того часу, що збереглися у соборах Західної Європи. Львів
хоча й пишається готичною катедрою, на жаль, не має пам’яток тогочасного
вітражного мистецтва.
Літописна згадка про “грецькі вікна” (вітражі з ко­льорового скла, скріп-
леного мідною спайкою) у церкві св. Іоана Золотоустого, збудованій Данилом
Галиць­ким у Холмі, свідчить про можливу наявність подібних вікон в інших
центрах Галицько-Волинського князів­ства: Галичі, Володимирі, Перемишлі
і Львові. Ще більше відомостей про вітражі Львова дійшло з XV ст. Тоді ху-
дожник Лукаш оздобив вітражами ратушу. У 1481р. вітражі (vitra variacolori)
встановлено у катедральному соборі. Львівський художник Станіслав Лю-
тек у 1489 році оздоблює вітражами костел у Буську.
Та час не зберіг усі ці витвори львівських вітражників. Причиною їх руй-
нації стали численні війни та облоги, пожежі, а то й звичайне хуліганство (у
1643 р. п’яна челядь пана Евариста Белжецького стріляла по вікнах катед-
рального собору). Не менш нищівними бу­ли гвалтівні зміни смаків і уподо-
бань, коли задля примх моди люди знищували доробок століть. Ремес­ло віт-
ражників поступово занепадає і врешті повністю зникає. Не був винятком і
Львів. Подібний процес три­вав в усій Європі (за винятком Англії, де вітражі
виго­товлялися ще наприкінці XVIII ст.).
Викликане романтизмом захоплення середньо­вічним мистецтвом на
початку XIX ст. сприяло відрод­женню вітражного ремесла. Зигмунт Франк,
спеціаліст з розпису порцеляни, самостійно відновлює рецепти фарб і ме-
тоди роботи середньовічних вітражників. Йо­го діяльність здобула широке
визнання, а баварський король Максиміліан І навіть присвоїв йому звання
при­дворного художника. Досягнення Франка стали ґрунтом для діяльності
заснованого в 1827 році у Мюнхені вітражного закладу під патронатом ба-
варського коро­ля. Саме у цьому закладі на замовлення графині Дзедуши-
цької було виготовлено найстаріший із збереже­них вітражів Львова, що
знаходиться у каплиці св. Вінцента з Феррари у костелі домініканів. Ос-
кільки вітраж повністю не зберігся, варто навести його опис: “Три великі
орнаментовані кола заповнюють його простір, а в середньому вміщено ро-
динний герб фундаторів: зо­лотий півмісяць і зірки з шістьма променями та
стріла, звернута вістрям догори, однак немає шолома, тільки сама корона з
9 зубцями, уміщена під щитом, а над короною орел тримає у кігтях четвер-
ту і шосту перли­ни, що вінчають зубці. (Stanisiaw Kunaszewicz. Pszechadzki
archeologiczne po Lwowie. 1876 r.)”.

61
Родина Дзедушицьких була серед фундаторів ко­стелу францисканок,
збудованого у 1877–1888 рр. за проектом Юліана Захарієвича. Вікна костелу
оздобле­но вітражами, виконаними у тому ж мюнхенському за­кладі, а фунда-
торами були представники галицької аристократії: графиня Софія Семенсь-
ка (вітраж “Св. Меланія”), княгиня Сапіга (“Архангел Михаїл”), сестри Же-
вуські (“Діва Марія”) та ін.
На час створення вітражів у францисканок мюн­хенський заклад вже мав
поважного конкурента, яким став “Тігоlег Glasmalerei und Mozaik Anstalt” в
Інсбруку. Заснований у 1861 р., заклад швидко розширяє свою діяльність з
території Тіроля на всю Австро-Угорщину, у тому числі й Галичину. Зроб-
лені в Інсбруку вітражі при­крашали костел Марії Сніжної (1890 р.), капли-
цю Цетнерів на Личаківському кладовищі (1891р.), каплиці кос­телу єзуїтів
(проект Ф. К. Пернльохнера, 1892 р.) і латинської катедри (каплиця св. Євха-
ристії, 1890 р.), а також церкву Преображення (1889–1897 рр.) і право­славну
церкву св. Георгія (1900–1901 рр.). Крім цього, заклад виконував роботи для
громадських і приватних будинків. Досі милують око вітражі 1891 р. колиш-
ньої Га­лицької ощадної каси (нині Музей етнографії і художньо­го промис-
лу), палацу графині Потульницької (пізніше па­лац Бадені, зараз Західний
науковий центр НАН, 1893 р.).
Вікна з вітражами стають наприкінці XIX ст. якщо не необхідною, то ба-
жаною складовою оформлення інтер’єрів у будинках аристократії та замож-
ної буржу­азії, ними прикрашають громадські споруди і навіть виставкові
павільйони (Крайова виставка 1894 р. і па­вільйон Галичини на Всесвітній
виставці 1900 р. у Па­рижі). Архітектори залюбки використовують вітражі у
проектах на замовлення, у власних особняках (Альфред Каменьобродський
у 1884 р., Броніслав Бауер у 1891 р., брати Шульц у 1895 р., Юліан Захарієвич,
1893 р.; віденська філія “Tiroler Glasmalerei und Mozaik Anstalt”).
Сприяє розповсюдженню вітражів і поява у Гали­чині плеяди художни-
ків, обізнаних з вітражною техні­кою. Усі вони навчалися або у Мюнхені чи
Відні – відо­мих на той час центрах вітражництва, – або у Кракові, де керів-
ник Школи красних мистецтв Ян Матейко при­діляв особливу увагу мистец-
тву вітражу і навіть засну­вав окрему стипендію, призначену для студентів,
що присвятили себе цій справі.
Саме ці художники створили ансамбль вітражів у латинському катед-
ральному соборі. Серед них був сам Ян Матейко (вітраж “Патрони Польщі”
створено за його ескізом) і його учні, львів’яни Станіслав Батовський, Ед-
вард Лепший та краків’яни Тадеуш Крушевський, Юзеф Мегоффер і Теодор
Аксентович (який походив з родини львівських вірменів).
Кам’яне обрамлення і віконні переплетення з ро­зетами, що наслідували
готику, запроектував викладач Львівської політехніки Міхал Ковальчук.

62
Серед проектів вітражів для катедри загальну ува­гу привернув картон
“Заснування катедрального костела Казиміром Великим”, який виконав
Юзеф Мегоффер (1869–1946 рр.). Успіх молодого художника зумовив його
подальший тріумф – перемогу на міжнародному конкурсі проектів вітражів
для костела у Фрібургу (Швейцарія), яку він здобув у 1895 р. Ці вітражі стали
справою усього життя Мегоффера. Вітраж у катедрі – єдиний львівський твір
у доробку митця; проекти вітражів для вірменської катедри (1908–1920 рр.)
так і залишилися в ескізах.
Для постаті короля Казиміра Мегофферові позу­вав його друг Станіслав
Виспянський (1869–1907 рр.), видатний польський художник, поет і драма-
тург. Сам Виспянський виконав проект іншого вітража для Львівської катед-
ри – “Обіти Яна Казиміра”, але ця но­ваторська праця не припала до вподоби
комітету, що керував реконструкцією собору. Замість проекту Виспянського
до реалізації був прийнятий картон Едварда Лепшого, вибраний в результаті
конкурсу у 1896 р., участь у якому могли брати тільки львівські художники.
Цей вітраж, як і інші, був виконаний у мюнхенському закладі у 1896–1899 рр.
Крім катедри, на межі ХІХ–ХХ ст. вітражі були встановлені у костелі
кармеліток (1895 р.), костелі семінарії, костелі св. Антонія, св. Софії та ін., а
вико­нані інсбрукською фабрикою у 1897–1898 рр. вікна для церкви Преоб-
раження за проектом Антона Пилиховського стали однією з перших ласті-
вок українсько­го вітражництва.
У 1902 р. у Кракові професор будівництва проми­слової школи Владис-
лав Екєльський і художник-декоратор Антоні Тух закладають майстерню
вітражів; че­рез два роки вона переходить у власність Станіслава Габріеля
Желенського, під керівництвом якого настає розквіт закладу. Тереном для
діяльності закладу стає насамперед “королівство Галичини і Людомерії”, в то­
му числі і столиця краю – Львів. До виконання прий­маються проекти тільки
місцевих художників. Серед останніх були і художні керівники закладу – Ян
Буковський, Генрих Узємбло і Стефан Матейко (племінник Яна Матейка).
Для діяльності Краківського закладу вітражів у 1900–1914 р. характер-
ним був ріст кількості замовлень на оздоблення вітражами інтер’єрів гро-
мадських спо­руд, установ і приватних будинків. Посилена увага до мистець-
кого оздоблення приміщень, характерна для то­гочасних художніх течій, що
зараз узагальнено визнача­ють як “сецесію”, сприяла широкому використан-
ню вітражів, а увага до художнього і технічного виконання забезпечила по-
пулярність продукції закладу. Добрими зразками виробів краківської фірми
є вітражі у банках (вул. Листопадового чину, 8; 1910 р.; пл. ген. П. Григорен-
ка, 3, колишній Спілчанський банк; 1914 р., вул. Коперніка, 4; 1914 р.), у ко-
лишньому Краківському готелі (нині обласна прокуратура, 1913 р.); у при-
міщеннях Торговельно-промислової палати (проект Альфреда Захарієвича,

63
1908 р.), консерваторії (вітраж з індустріаль­ною тематикою, проект Стефана
Матейка, 1912 р.), за­кладу Зофіі Стшалковської (нині СШ № 6,1913 р.), кафе
“На ринку” (1914 р.), а також деякі вітражі у під’їздах житлових будинків.
На жаль, у Львові не збереглися вітражі одного з найталановитіших
художників сецесії, Казімежа Сіхульського (1879–1942). Один з небагатьох
його проектів, що був реалізований в костелі св. Єлизавети (каплиця св. Гу-
берта), загинув, як і решта вітражів костелу, після другої світової війни.
Великі вітражні заклади вже не задовільняли по­питу і на початку XX ст. у
Львові виникають власні вітражні майстерні. Серед них – “Перша львівська
фа­брика вітражів Леона Аппеля”, яка хоч і не могла бути поважним конку-
рентом для потужних закладів Тіролю або Кракова, та виконані у ній вітра-
жі дають підставу говорити про неї як про підприємство з не­абиякими мож-
ливостями. Це вітражі за проектами одного з найвидатніших представників
львівської сецесії Маріана Ольшевського (1881–1915 рр.), що знаходять-
ся у збірках Львівської картинної галереї та вітраж у будин­ку д-ра Сегаля
(1907 р.). Крім високохудожніх творів, у львівських майстернях виготовля-
ли також вітражі для приватних будинків, що не відзначалися високим ху­
дожнім рівнем, і навіть виконані у техніці вітражу обра­млення дзеркал.
Вітражі не були єдиною спеціалізацією майстерні Леона Аппеля. Тут, як
і в інших закладах Львова (майс­терні Шапіри, Шпрінгманна, Штаубера, Віл-
лера та ін.) виготовляли скло з травленим малюнком, яке донині прикрашає
вікна та двері багатьох будинків міста. Вибір цих виробів був величезним: від
простих написів до складних орнаментальних і фігурних композицій, а фун-
кція травлених шиб збігалася з функцією вітражів – прикрашати інтер’єр і
затуляти вигляд на малоестетичні внутрішні подвір’я.
Ще одним витвором львівських майстрів були імі­тації вітражів, що
масово продукувалися у 1905–1914 рр. Відносна дешевизна імітацій забез-
печила їм широкий по­пит. На фактурне скло чорною фарбою наносився
малю­нок, що імітував вітражну спайку і розфарбовувався напівпрозорими
олійними фарбами. Для захисту фарби малюнок покривали прозорим склом
і такий “бутерброд” вставляли у раму. Якщо перші подібні вироби намагали­
ся імітувати справжні вітражі, то пізніше почала перева­жати тенденція до
вільнішої техніки.
“Золота ера” львівських вітражів закінчилася з по­чатком першої світової
війни. З двадцятих і тридцятих років XX ст. дійшли тільки поодинокі зраз-
ки викори­стання вітражів в інтер’єрах установ (вул. С. Бандери, З, колишня
акційна спілка “Gaz Ziemny S.A.”, 1925 р.) та приватних будинків (вілла про-
фесора Макарєвича, вул. Драгоманова, 56; 1931 р.). Набагато більше вітра-
жів – у культових спорудах. Тут варто відзначити вітражі за проектом Петра
Холодного (старшого), 1876–1930 рр.) в Успенській церкві, виконані у 1926 р.

64
(вівтарна части­на) і 1936 р. (три вітражі в наві) у Краківському закладі віт-
ражів. Вітражі іншого видатного художника Яна Генриха Розена у Вірменсь-
кому соборі і костелі св. Марії Магдалени виконала варшавська фірма Бял-
ковського. З інших вітражних творів цього періоду збереглися два вітражі у
передпогрібальній каплиці на вул. Пекарській (1933 р., Краківський заклад).
Решта вітражів того ча­су, що оздоблювали церкви і костели, безслідно зник­
ли. Проблема охорони і реставрації вцілілих стає де­далі актуальнішою. При
існуючих темпах знищення (а часом і викрадання) вітражів сумнівно, що їх
побачать наші внуки.
Павло ҐРАНКІН
“Будуємо інакше”, 1999, № 1. – С. 42-43.

З ІСТОРІЇ ЛЬВІВСЬКИХ ДаХІВ XV–XIX ст.

Провідним покрівельним матеріалом у давньому Львові був ґонт. Спри-


яли цьому як дешевизна і доступність матеріалу, так і розвинуті традиції
будівництва з дерева. Якщо ж врахувати, що добре просмолений ґонтовий
дах міг слугувати протягом десятків років, то не дивно, що ґонтом крили
не лише дахи міщанських кам’яниць, але й костели, церкви, оборонні спо-
руди.
Добре висушений і просмолений ґонт був надзвичайно легкою поживою
для вогню. Пожежі, під час яких вигорали цілі квартали, були частим лихом у
Львові. Високі дахи (при покритті ґонтом висота даху повинна стано­вити не
менше половини ширини будинку) з матеріалу, що легко займається, спри-
яли розповсюдженню вогню. Для локалізації пожеж усі навколишні будівлі
необхідно було “з дахів і верхів соснових оголити, і ледь тим шкідливим спо-
собом місто ґвалтовної поже­жі уникло”.
Так було у середмісті, на околицях якого звичними вважалися криті со-
ломою будинки убогих львів’ян; численні ухвали магістрату і розпоряджен-
ня власників юрисдикцій про заборону покриття будинків соломою.
При постійній загрозі пожеж впровадже­нням вогнестійкого покриття
дахів займа­лися міські влади.
У 1491 році магістрат укладає контракт з гончаром Миколаєм на виго-
товлення да­хівки за ціною копа та шести грошів (66 грошей) за 1000 штук.
Дахівка потрібна була для виконання покрівельних робіт даху катедри (які
проходили під керівництвом теслі Миколая Кльоца), ратуші (1491 р.) та її
вежі (1504 р.), а також зубців і деяких веж міського муру.

65
Пожежа 1527 р., що знищила готичний Львів, довела перевагу дахівки
перед ґон­том. У вогні не зазнали втрат ратуша, катедра і будинок Яна Броди,
який через керамічну покрівлю звався “вежею”.
Після пожежі Львів відбудовувався, прикрашався новими, ренесансни-
ми шатами. В 1539-1540 рр. дах ратуші перек­ривають дахівкою жовтого і зе-
леного кольо­рів, яку на замовлення магістрату виготовив стрихар Ян Аньол.
Такою ж дахівкою перекрили Вірменський собор, укриваючи під нею старе
покриття із кам’яних плит розміром 47x105 см. Баню собору і дах збудованої
у 1570 р. дзвінниці перекрили свинцевою бляхою.
“Кірамідою” (дахівкою) було пе­рекрито і збудовану 1559 р. Успенсь­ку
церкву, попередницю сучасної.
Для захисту від снігу і дощу да­хівку (якщо вона не була глазуро­ваною)
покривали смолою, викорис­товуючи при цьому не лише живицю, але й бі-
тум, розробки якого тривали в районі Старої Солі.
Окрім Вірменського собору, згаданим вище покриттям (свинце­вою бля-
хою) було перекрито також церкву св. Юра, збудовану в 1572–1578 рр, дзвін-
ницю Успенської церк­ви, спорудження якої фінансував Костянтин Корнякт.
Під час пожежі 1616р., “коли свинцевий дах плавив­ся, вежа краплями, зда-
валося, опла­кувала свою згубу від пожежі”.
Свинцеве покриття мала і вір­менська церква св. Хреста (вул. Замар­
стинівська, 9). Під час облоги Львова військами Хмельницького і Бутурліна
вороги вимагали від міста на окуп 50 центнерів свинцю на кулі для піхо-
ти, на що дістали відповідь таку : “Свинцю зовсім немає у місті, а просимо
щоб ви на тому задовольнитися захотіли, який з даху церкви св. Хреста на
Краківському перед­місті забрали” (1655 рік).
Стійке металеве покриття із мідної бляхи катедральний костел отримав
після пожежі 1605 р., яку спричинила блискавка.
До 1614 р. міддю перекривали вівтарну частину; інша довший час пере-
бувала під ґонтовим дахом. Роботи з перекриття усього костела почалися у
1624 р. і тривали не один рік. Вже у 1639 р. єпископ суфраган Захаріаш Но-
вошинський і проповідник Станіслав Стаміровський вироком архієпископа
змушені були внести значну суму за побиття каноніка Яна Риєвського “на
кошт” катедрального даху.
З мідної бляхи робили покрівлі костелів бернардинів і єзуїтів; веж, що
будувалися протягом XVII ст., та нової ратушної вежі (1619), збудованої
Мартином Кампіаном. Дах цієї вежі над куполом підтримували стовпчики,
оббиті білою бляхою. Міддю оббивали сигнатурки (глорієти) костелів, які є
свідченням майстерності львівських теслів і бляхарів.
Бляшані дахи церков і костелів, зроблені з менш коштовної білої (свин-
цевої або заліз­ної) бляхи, фарбували, здебільшого, у черво­ний колір (як дахи

66
каплиці Трьох святителів у 1671 р.). Контракт будівничого Бернарда Мере-
тина з єпископом Львом Шептицьким на побудову нової церкви св. Юра з
1756 р. передбачає, що “дах на куполі має бути пок­ритий білою гданською
бляхою насковою, яку тільки грубу і велику знайти можна, а та має бути по-
мальована кольором до міді подіб­ним”. Бані Успенської церкви були у 1642 р.
визолочені коштом молдавського господаря Василя Лупула.
Загалом, оздобленню дахів культових і громадських споруд приділяли
особливу увагу. Дах костелу Кармеліток Босих (вул. Винниченка, 30; 1642–
1683 рр.), окрім золо­ченої кулі, на сигнатурці оздоблювали три менші, та-
кож золочені, з завершенням у формі язиків полум’я. Крім того, там була
“повітряниця”(флюгер) з короною і золоченим хрестом. Ринви костелу
закінчувалися головами драконів, за виконання яких сніцар Міхал взяв 3
флорени. “Повітряниці” прик­рашали і дах костелу боніфратрів (вул. Ли-
чаківська, 26; 1687–1689 рр.); одну з них прикрашав виконаний з латуні герб
Собеських “Янина”. Судячи з зображення на гравюрі Пассаротті з початку
XVII ст., флюгери у формі прапорців були на вежах Галицької і Краківської
брам, а також на дзвінниці катедри. Напис на подібному флюгері, який було
встановлено на вежі костелу бернардинів “Michael fecit victoriam” (Михаїл
приніс перемогу) у липні 1672, у дивний спосіб ніби передповів наступні
події турець­кої облоги (вересень 1672 р.): саме у день св. Михаїла за католи-
цьким календарем (21.IX) турки почали переговори про зняття облоги.
Повір’я і забобони були пов’язані з флюгером на вежі біля ратуші. Ви-
конаний у формі золоченого гербового лева, він був наче символ міста,
видний здалека. Його падіння було провісником розмаїтих нещасть: після
того, як 7 липня 1672 р. сильна буря скинула флюгер з ратуші, наступила
турецька облога, а падіння його у 1703 р. передувало здобуттю міста шве-
дами наступного року. Недарма у документі, схованому у золоченій кулі
під флюгером у 1708 р. написано, що “левеня то, яке бачиш, це чуйний сто-
рож міста, що день і ніч не спить, все бачить і все своїм блиском освітлює;
вісник не тільки напрямків вітру, але й нещасть міста”. Цей флюгер пере-
жив падіння ратушевої вежі у 1826 р. і був встановлений на шпилі нової
вежі, пережив і її пожежу (у 1848 р.), а остаточно він був знятий з неї тільки
у середині XX ст. (зберігається у Львівському історичному музеї).
Крім флюгерів дахи веж церков і костелів прикрашалися високими шпи-
лями; вежа костелу бернардинів мала такий шпиль, оздоблений золоче-
ною короною. Довгий шпиль був оздобою даху дзвінниці цього кляштору
(1734 р.), а її форми слугували взірцем для побудованої у 1820 р. дзвінниці
василіянського монастиря (1820 р.). Чотири шпилі у формі витих обелісків
донині милують око на вежі Успенської церкви, яка нинішніх форм набрала
у 1795 р. (збудована у 1572 р., четвертий ярус добудований у 1695 р.).

67
Купол церкви св. Юра згідно з первісним проектом мала завершувати
статуя Бого­родиці. Купол іншого храму, домініканського костелу Божого
Тіла, являв собою, на відміну від кам’яного купола церкви св. Юра, дере­в’яну
конструкцію, накриту мідною бляхою і затиньковану зсередини, завершував
його світловий ліхтар з високим шпилем. Нинішнє завершення костелу, що
походить з часів реставрації 1895–1914 рр., було слушно кри­тиковане за від-
ступлення від первісних форм.
Прикрашали розмаїтим художньо виконаним завершенням не тіль-
ки храми, але й набагато скромніші за розмірами кап­лиці: на усипальниці
Боїмів збереглася фі­гура скорботного Христа. Сигнатурка з пос­рібленим
зображенням Богородиці і мідними променями, що колись завершувала дах
каплиці Домагаличів, була пізніше встанов­лена на катедральному соборі.
Навіть скром­ну капличку Софії при готичному костелі домініканів, криту
ґонтом, завершував вирізьб­лений з дерева півмісяць.
Природньо, що про дахи культових і громадських споруд збереглося
набагато більше відомостей, ніж про покриття і конст­рукції міщанських
кам’яниць. Судячи з зо­бражень будинків на гравюрі Пасаротті, ще на почат-
ку XVII ст. переважали дахи, прок­ладені не вздовж, а впоперек фасаду, який
завершувався високим щипцем.
Пізніше, для захисту від пожеж, починають мурувати фігурні аттики, де-
кілька з яких збереглися до наших часів (пл. Ринок, 4 та 6; вул. Ставропігійсь-
ка, 3). Під критими ґонтом (зрідка дахівкою) покрівлями влаштовували ман-
сарди; у наріжних будинках робили алкери – прибудови з власним дахом.
Минав час, та ґонт залишався основним покрівельним матеріалом у
Львові. Ще у 70-х рр. XIX століття ґонтові дахи мали костели св. Антонія
і сакраменток, дзвіниця вірменсь­кого собору і прилеглий палац архієпис-
копів, більшість кам’яниць. Та поступово ціна на ґонти у зв’язку з масовим
вирубом лісів поча­ла зростати, і вже у 1888 р. практично зрівня­лася з ціною
на дахівку. Останню імпортували з Чехії та Відня, бо слаборозвинута кера-
мічна промисловість Галичини не була в стані забезпечити край якісними
виробами. І хоч кошти транспортування були значними (дахівка, що кош-
тувала у Відні 4 центи, про­давалася у Львові за 85 центи), поступово дахівка
витіснила ґонт з ужитку. Сприяли цьому і акції львівських влад з усунення
вогненебезпечних ґонтових дахів, і заходи крайового відділу з підтримки та
розвитку місцевого виробництва дахівок (1888 рік.).
Бляху, як і дахівку імпортували із інших місць Австро-Угорщини (пе-
реважно з Сіле­зії). Після відкриття залізничного сполучення з Краковом,
Чехією і Австрією (1861 р.) імпорт покрівельних матеріалів до Львова збіль-
шується. Поряд з традиційними дахів­ками і бляхою, до Львова починають
попада­ти нові матеріали: шиферний сланець і толь. Якщо перший з них за-

68
возили з Чехії та через високу ціну використовували для покриття нечислен-
них репрезентативних споруд (па­лац Потоцьких, 1881 рік, будинок “Сокола”,
1885 рік ), то другий вже у 60-х рр. XIX ст. виробляли у Львові, у напірні над
Панєнським ставом (тепер вул. Д. Вітовського, 9). Але швидко незгода між
власниками припинила це виробництво, яке відродилося тільки у 1888 році
(Львівська фабрика ас­фальту інж. Владислава Шеліги Лішкевича).
Від середини XIX ст. традиційні форми дахів змінює ціла повінь нових ти-
пів – “французькі”, “швейцарські” тощо. Напевно жодна епоха в архітектурі
не відзначалася таким розмаїттям форм дахів і посиленою увагою до форм і
методів їх оздоблення, як історизм. Та ця тема вимагає окремої роз­мови.
Павло ҐРАНКІН
“Будуємо інакше”, 1999, № 3-4. – С. 38-39.

Керамічні килими львівських під’їздів

Без підлог з керамічних пли­ток неможливо уявити собі під’їз­ди, вести-


булі та сходові клітки львівських кам’яниць. У другій по­ловині XIX ст. на
зміну традицій­ним підлогам з дерева, кам’яним плитам та цегляним вимост-
кам прийшли керамічні плитки, які згодом стали невід’ємною частиною інте­
р’єрів у спорудах Львова.
Перші керамічні плитки з’являються в Англії на початку XIX ст. Ви-
нахідником методу сухого пре­сування плиток із порошкоподібної маси
був Річард Проссе. Для промислового виробництва цю технологію вико-
ристав Герберт Мінтон. Джозайя Веджвуд розробив кольорові керамічні
маси, які використовувалися при створенні лицьового шару плиток. Тех-
нологія створення плиток у XIX ст. відріз­нялася від технологій попередніх
віків. Плитки для підлог пресувалися із формувальної порошкової маси
на механічних пресах і випалювалися після сушки. Такі плитки відзнача-
лися спеченим черенком, великою механічною міцністю, жаро- та моро-
зостійкістю, ве­ликим опором лицьової поверхні до стирання. Сировиною
слугували тугоплавкі та жаростійкі сорти глини, головною вимогою до
яких був великий інтервал спікання (80–100° С). За формою плитки були
квадратними, шестикутними, восьмикутними (із вставками менших пря-
мокутних). Товщина плиток – 2-3 см. Лицьовий бік плитки міг бути глад-
ким, шорохуватим, тисненим або рифленим. Існувало два головних види
плиток – тротуарні та килимовзористі.
Викладання плитками коридорів, вестибулів, під’їздів і сходових кліток
швидко набуло в Англії широкого розповсюдження. Згодом виробництво

69
керамічних плиток розпочалося і на континенті. У цій галузі провідне міс-
це зайняла існуюча і донині компанія Villeroy & Boch. Плитки цієї фірми
можна зустріти в усій Європі, від Мадриду до Москви. Про популярність
цих виробів свідчить сам термін – “метлахські плитки” (від Меттлах у Ло-
тарингії, де розміщено головне підприємство фірми Villeroy & Boch). Ви-
конані у цій фірмі плитки і створені з них підлоги (зокрема, найбільша у
світі підлога з пресо­ваних вручну плиток в соборі у Кьольні) вплинули на
естетику подібних виробів у цілій Європі. Не менший вплив мала і засно-
вана у другій половині XIX ст. “Школа рисунку” при фабриці у м. Меттлах,
де готу­вали художні кадри для виробництва керамічних плиток.
У Австро-Угорщині, до складу якої входила Галичина, виробництва пли-
ток не існувало до другої половини XIX ст. Попит на ці вироби задовольняв-
ся за рахунок експорту з Англії та Німеччини. Але зрушення у будівництві
та архітектурі сприяли швидкому розвитку керамічної промисловості. Від-
криття родовищ високоякісних глин у Моравії дало поштовх до відкриття
фабрики у Шхаттау (1873 р.), де стали виготовляти високоякісний клінкер
для мощення вулиць. У 1875 році розпочинається виробництво клінкеру і
метлахських плиток у Костені.
Пізніше відкривається ряд підприємств у Чехії (Ракланіце, Обербріс),
Австрії (Унтер-Теменау), Угорщині (Тотіс). Керамічна промисловість дина-
мічно розви­вається, особливо у Чехії, звідки походила основна маса експор-
тованих до Галичини плиток. Про масш­таб цього експорту свідчить хоча б
те, що Іван Левинський, який сам був власником керамічного під­приємства,
був одночасно представником празької фірми “Barta i Tichy” у Галичині.
Створений у 1912 році фірмою “L. & G. Kaden” концерн “Кераміка” експор­
тував продукцію 24 чеських фабрик.
Крім чеських виробів, до Галичини потрапляла продукція з інших земель
Австро-Угорщини: з Німеч­чини, Англії, Італії, Франції тощо. Цей експорт
галь­мував розвиток місцевої керамічної галузі. Перші фабрики з виробництва
керамічних плиток з’явилися у Галичині лише наприкінці XIX ст., хоча такі
спроби робилися ще на початку 80-х рр. (підприємство інж. К. Наварського).
Це були невеликі майстерні, де працювало по п’ятьдесять чоловік. Вели-
кий відсоток ручної праці негативно відбивався на собівартості продукції.
Сировину – високоякісні глини і барвники – завозили з-за кордону, а глини з
місцевих родовищ використовували тільки як додаток до імпортних. Імпорт­
ним було і обладнання, при цьому керівні посади займали майстри з Чехії
або Німеччини. Місцевих спеціалістів, яких готували крайові ху­дожньо-
промислові школи, було мало. Лише у 1905 році було утворено “Вищий нау-
ковий заклад для ке­рамічних справ”, в якому повинно було проходити нав-
чання, зокрема, технологій виробництва мет­лахських плиток.

70
Промислові заклади з виробництва керамічних плиток для підлог існу-
вали у кількох містах Галичини (Броди, Гніздичів, Коломия, Дрогобич), але
найбільше їх повстало у Львові. Одним із перших закладів стала фабрика
Івана Левинського (1851–1919 рр.). Заклад засновано у 1888 році. Почат-
ково у ньому працювало тільки 5 робітників. Вже у 1894 році ця кількість
зросла до 25. Сировина завозилася з Чехії та Галичини (Глинсько і т.д.).
Продукція не обме­жувалася метлахськими плитками; фабрика виготов­ляла
облицювальну кера­міку, кахлі, архітектурні де­талі тощо. Вироби фабрики
І. Левинського виставля­лися, зокрема, на Будівель­ній (1892 р.) та Крайовій
(1894 р.) виставках.
Другу фабрику Іван Левинський заснував у спілці з Ю.Захарієвичем і
О. Домашевичем у 1891 році за Янівською рогаткою у Львові. Тут працювало
близько 300 робітників. У 1900 році ця фабрика переходить у власність Іпо-
течного банку у Львові, і з того часу її назва змінюється на “Банк іпотечний;
Фабрика штучного каміння і дахівки”. Щорічно, окрім цегли і черепиці, тут
вироблялося близько 10 тисяч м2 плиток зі штучного каменю.
Від 1893 року “Перша галицька спілка машинної цегли і підприємство
будови” розпочинає вироб­ництво плиток для підлог у цегельні на Штіл-
лерівці (район нинішніх вул. Тютюнників і Кубійовича), які виставлялися на
Крайовій виставці 1894 року. Свій керамічний відділ мала будівельна фірма
А. Захарієвича і Ю. Сосновського. Керамічні плитки для підлог виробляли
майстерні інсталяційної фірми “Брати Мунд” (1898 р.) на вул. Личаківській.
Вироби цієї фірми відзначалися вишуканим малюнком, гармонійно підібра-
ними кольорами і високою тех­нічною якістю. В орнаментах плиток поєдну-
валися чисті та комбіновані кольори.
Керамічна майстерня існувала і при підприємстві Генріка Ебера (засно-
вана у 1896 році). Тут виго­товляли чотири- і шестикутні плитки з простим
гео­метричним орнаментом.
Крім наведених вище, існував ще цілий ряд дрібних підприємств цієї галузі,
серед яких під­приємства Вільгельма Позельта, братів Жендовських тощо.
В умовах конкуренції з боку керамічних виробників Західної Європи
виробництво керамічної плитки у Галичині не могло дістати широкого роз-
витку. Тому всі згадувані нами фірми із виробництвом власних матеріалів
утримували гуртові склади імпортних, а основними формами діяльності
мали будівництво та інсталяцію підлог, водопроводів, каналізації і т.ін. До
цього долучалася конкуренція з боку крайових виробників альтернативних
матеріалів для підлог: плиток з натурального або штучного каменю, терац-
цо, бетону.
Експортом та інсталяцією керамічних плиток для підлог займалися фір-
ми “Buchbaum & Kindler”, “Hirschtritt”, львівська філія краківського товариства

71
“L. & G. Kaden” тощо. У створенні підлог в техніці “тераццо” першість належала
фірмі “Джованні Зуліані і син”. Підлоги з кам’яних плиток були профілем чис-
ленних каменярських закладів (Л. Тирович, Б. Кролік, К. Желяшкевич тощо).
Початково керамічні плитки укладалися у характері килимів, утворюю-
чи строкате кольорове поле орна­менту, оточеного бордюром, іноді подвій-
ним. Для художнього декорування плиток використовувалися геометричні
та рослинні мотиви або їх комбінації. Джерелом запозичення орнаментів
були взірці мистецтва середньовічної Європи, країн Сходу, су­часне мистец-
тво та народна орнаментика Гуцульщини і Бойківщини.
Поступово на зміну строкатим кольоровим під­логам з керамічних пли-
ток приходять стримані у кольорах та орнаментиці бордюри довкола підлог
з гладких монохромних плиток, або викладені з таких плиток прості гео-
метричні композиції. Слід зазначити, що тенденція до створення підлог з
плиток, орнамент яких не лише не відповідав декору будинку, а й не співпа-
дав з малюнком бордюру, утрималася до самого початку І Світової війни. У
результаті повста­вали абсолютно відмінні одна від одної підлоги у під’їздах
та сходових клітках або коридорах одного будинку.
Посереднім свідченням високої естетичної та технічної якості тогочас-
них керамічних плиток є їх використання для декору фасадів, поряд із ка-
хлями, облицювальною плиткою та керамічними рельєфами (наприклад
– вул. Чупринки 11 і 58).
Перша світова війна та пов’язані з нею події різко змінили картину у галузі
керамічного виробництва Галичини. Частина керамічних закладів була зни-
щена у результаті воєнних дій, інші не витримали викликаної війною кризи
і зійшли з арени. Утрималася тільки фірма братів Мунд. Підприєм­ство Івана
Левинського після його смерті у 1919 році, деякий час існувало під назвою
“Акційне товариство для будівельного промислу”. Керівником фабрики став
довголітній співпрацівник Левинського Ян Томаш Кудельський. Виконані
цією фірмою плитки для підлог експонува­лися на Східних торгах у 1924 році.
Та криза кінця 1929 року поклала край існуванню фабрики. Така ж доля спіт-
кала фірму Brattel & DeCet, яка у своїй майстерні при вул. Зеленій 73 виробля-
ла плитки для підлог – після 1930 року вона вже не фігурує у довідниках.
Певний час у 20–30-х рр. у Львові продажем та інсталяцією плиток зай-
малася спілка “Кондратовський і Мастальський”. Але на той час змінилися
естетичні орієнтири. Плитки з кольоровим орнаментом виходять з моди. Під-
логи укладаються з гладких однокольорових пли­ток; іноді на світлому тлі з
темних плиток викладають прості геометричні орнаменти. Єдиним винятком
є підлоги у будинку на вул. Київській 34 (1936 рік, архітектор Й. Тіш) з коль-
оровим орнаментом у стилі ар деко на керамічних плитках. Але нова манера
укладання підлог досконало відповідала архітектурі функціоналізму.

72
За менш ніж сто років у будинках Львова було зосереджено близько ти-
сячі взірців орнаментальних плиток як місцевого виробництва, так і завезе-
них з Австрії, Чехії, Німеччини, Угорщини тощо. Таким чи­ном, утворилася
своєрідна музейна колекція мис­тецтва метлахських плиток. Барви і орна-
менти кера­мічних підлог старих кам’яниць становлять різкий контраст до
сірих і невиразних підлог будинків епохи розвинутого соціалізму.
Сучасне становище у галузі створення керамічних підлог багато в чому
нагадує те, яке панувало у XIX – поч. XX ст: маса імпортного матеріалу, а
поряд з тим – практична відсутність вітчизняних керамічних плиток; ук-
ладання підлог без урахування характеру будинків та інтер’єрів тощо. В
цей же ж час триває процес знищення підлог із керамічних плиток у ста-
рих кам’яницях, тому вже рідко можна побачити їх неушкодженими. Шкода,
якщо наступні покоління через нашу байдужість до краси будуть позбавлені
можливості милуватися керамічними килимами львівських будинків.

Павло Ґранкін, Олесь Нога


“Будуємо інакше”, 1999, № 6. – С. 4-5.

Жебраки, ченці, єпископи...


(з історії шпиталя св. Лазаря)

Нижче викладеним намагаюся докинути жменю колоритних подроби-


ць до статті В. Вуйцика “Шпиталь і костел св. Лазаря у Львові” (“Галицька
брама” №11 (47) 1998)

Шпиталь св. Лазаря призначався для жебраків, яких у Львові вистачало


завж­ди. Як і у цілому світі, жебрацтво було не лише вимушеним засобом
для прожи­вання, але й професією і способом життя. Жебраки творили свої
професійні органі­зації на чолі з виборним “калічим ста­ростою”; ці традиції
дожили до середини XIX ст. (“республіка старців” за Личаків­ською рогач-
кою), а частково тривають і нині. “Калічий староста” перестерігав по­рядок
поміж своїх підлеглих, розглядав суперечки (наприклад, щодо теренів стар­
шування) і, навіть, виступав як повно­важний представник громади, прий-
маючи пожертви і дарунки за заповітами від побожних міщан. Непрямим
свідченням розповсюдження кількості жебраків може служити факт існу-
вання спеціального міського службовця, так званого “жеб­рацького” або
“бабнього войта” (judех реdаnus), що мав перестерігати, щоб не було жеб-

73
рацтва, нероб і волоцюг в місті і його околиці. Звався він також “старос­тою
убогих” (“Хроніка” Д. Зубрицького під 1515 р.). Та зусиль цього урядника
не вистачило на повне викорінення явища, яке неможливо знищити суто
поліційни­ми заходами. На практиці репресії суп­роти жебраків загострюва-
лися, як прави­ло, в часи епідемій, коли з метою запо­бігти розповсюдженню
зарази “старців браковано” (тобто їх виселяли з міста або уміщали до при-
тулків). У спокійні часи громада жебраків заселяла гору, що від них взяла
назву Калічої, і скеро­вувала своє ремесло під крамами та на вулиці міста.
Окрім громади на Калічій горі, іс­нувало ще одне жебрацьке угрупо­вання,
від місця свого перебування прозване “байками” (від Байок, в районі ниніш-
ньої вул. Київської), іс­нування якої відзначено вже у 1471 р. З Байок “діди”
йшли на жебрування за конфесійною ознакою: православ­ні – до церкви
св. Юра, католики – до костела св. Станіслава. Відколи Еразм Сикст, власник
поблизького фільварку, виставив при дорозі кам’я­ний стовп з рельєфним
зображенням мук Господніх, під ним свою “штаб-квартиру” влаштував стар-
ший з жеб­раків, званий “Трясиголовою”; звідси йому було зручно керувати
своєю братією (1597 р.). Коли ж 1600 р. власниця прилеглих ґрунтів Анна
Пстро­коньська будує тут дерев’яну капличку і дарує терен домініканцям, які
від 1612 р. будують костел Мате­рі Божої, до нового храму почина­ють перехо-
дити “байки”, що перед тим старцювали біля костелу св. Станіслава. А оскіль-
ки при костелі домініканців у місті здавна існувало братство чоток “ружанцо­
ве”, яке об’єднувало вершки тодішнього патриціату, то не дивно, що саме це
братство виступило ініціатором утворення шпиталю для убогих (1616 р.).
Та як завжди, до шляхетних намірів замішувався звичайнісінький ма-
теріальний розрахунок. Вже через три роки (у 1619 р.) новозаснований шпи-
таль перено­сять з Калічої гори на ґрунт біля Со­кільницького шляху, нібито
через те, що місце на горі було визнано медиками несприятливим для здоров’я.
А через кілька років звільнений терен забудову­ється літніми дворами пред-
ставників місь­кого патриціату, як то Кампіанів, Остро­горських, Зіморовича і
Боїмів, пізніший “двір Толочків”, де “для здоровшого по­вітря і прийому ліку-
вання” перебували “різні особи сенаторського стану, а навіть сам король Ян
Казімєж”. Якщо ж взяти до уваги, що медики становили значну частину тодіш-
ньої міської верхівки, то щодо мотивів їх рішення не залишаєть­ся сумнівів.
Щоправда, самі жебраки, що населяли шпиталь, не протестували, бо при
убого­му харчуванні у “Лазареті” та завдяки довголітній звичці до вільного
промислу вони набагато ліпше почували себе “на більш людному гостинцю
Сокільницькому, в мешканців і проїжджих” (Зіморович).
Вигіднішим це місце було не тільки через можливість продовжувати
старцю­вання, а й з інших причин. 1623 р. до шпиталю було прокладено во-
допровід від поблизького водозбірника на ґрунтах Кульпаркова – захід вкрай

74
необхідний, особливо якщо згадати про розповсю­джену серед клієнтів “Ла-
зарету” віру в цілющі властивості гною; в пошуках ря­тунку від розмаїтих
захворювань жебраки часто-густо по саму шию заривалися у ньому. Однак
новий “цуг водний”, окрім очевидної користі, додав головного болю рурміс-
тру і отцям міста, бо постійно той чи інший власник ґрунтів, через які йшов
водопровід, намагався використати його у власних цілях, не беручи до уваги
різні компенсації, надані при прокладенні труб шпиталем і міською владою.
Трохи раніше, у листопаді 1621 р., в “Лазареті” розмістили частину хво-
рих воя­ків, що верталися після битви під Хо­тином; за свідченням Зіморови-
ча, тоді “тільки в шпиталі св. Лазаря більше як дві тисячі людей повмирало.”
В 1638 році за наказом короля Владис­лава IV поза костелом і шпиталем
почали сипати вали згідно з т.зв. планом Геткан­та, та роботи провадилися так
слабо, що вже через кілька десятиліть Юзефович мав усі підстави зауважити:
“Досі нема й жодного сліду тих шанців”. Та поки наспіли воєнні події, сам
шпиталь разом з костелом “на честь святого Лазаря, як і Лазаря жебрака, а та­
кож Непорочної Богородиці і святих Господніх: Яна, Андрія, Амброзія” став
яблуком розбрату між орденом домі­ніканців і львівським архієпископом.
Домініканці хотіли звільнити світ­ських провизорів шпиталю, яких оби-
рало братство, з-під контролю архієпископа, посилаючись на те, що братс-
тво збудувало і утримує шпиталь. У свою чергу, архієпис­коп і капітули
посилалися на по­станову Тридентського собору, яка надавала єпископам
право візитації шпиталів, на синодальні декрети щодо останніх, як і на те,
що серед фундаторів шпиталю св. Лазаря був архієпископ Анджей Прухни-
цький, крім того, на право верховенства, силою якого капітула від самого
заснування шпиталю призначала провізорів, приймала від них рахунки.
Ця суперечка була частиною конфлікту між архієпископом і капітулою з
одного боку та орденським духовенством, що прагнуло унезалежнитися від
архієпископ­ської влади, з другого. Початково успіх мав архієпископ: визна-
чені папою Урбаном VIII синодальні судді винесли вирок на користь капі-
тули, підтверджені двома вироками короля Владислава IV у тій же справі.
Та домініканці й не думали під­корятися цьому вироку. Поки тривав про­цес
апеляції, вони за будь-якої можли­вості намагалися шкодити архієписко-
пу і капітулі. То вони влаштовували забороне­ну архієпископом процесію з
св. Євха­ристією в Ринку, то силою забирали у яворівського пробоща костел
на перед­містю, то викликали офіціала Валенти Скробішевського. Архієпис-
коп Гроховський, у свою чергу, силою припиняв їх процесії, а на костел до-
мініканців наклав інтердикт, який було знято тільки за посередництвом місь-
кої ради та інших орденів. Потерпіли і домініканки: на них інтердикт було
накладено за похорон Ельжбети Кампіанової, бо капітульне ду­ховенство
вважало справу поховання світ­ських осіб за свою прерогативу.

75
В цей час певний домініканець, Фелікс Радковський, дістав від архієпископа
Гро­ховського звільнення від орденських обі­тів і став, таким чином, світським
свя­щенником. Водночас він виступив з позо­вом проти свого колишнього орде-
ну, ви­магаючи повернення свого майна і гро­шей на загальну суму 2758 злотих.
Поки процес тягнувся, Радковський за­хворів і лежав в шпиталі св. Лазаря.
Ко­ристуючись цією нагодою, домініканці вирішили помститися. З вересня 1644
року п’ятеро або шестеро домініканців разом зі слугами, що були озброєні ук­
ритими під плащами кийками, увірвалися до шпиталю, зірвали Радковського з
ліж­ка, силою одягли на нього орденський габіт, і у такому вигляді, називаючи
його своїм братом, потягли до кляштору, “на подив поспільству, що звикло у
такому разі збігатися”. Ця справа стала приво­дом до ще одного архієпископсь-
кого інтердикта, який, щоправда, був швидко знятий папським нунцієм.
Сам ініціатор процесу, архієпископ Ста­ніслав Гроховський, двох тижнів
не до­жив до остаточного вироку. Оголошений 15 березня 1646 р. папський
вирок оста­точно усував капітулу від будь-якого втру­чання в управління
шпиталем св. Лазаря. Нагляд і урядування шпиталем було пе­редано пріо-
рові конвенту домініканців і старшині братства.
Та досить скоро трагічні події 1648 р. (тоді у шпиталі св. Лазаря загинуло
119 осіб), 1655 р. і 1672 р. примусили забути про конфлікти серед духовенс-
тва, зали­шивши згадку про них тільки на сторін­ках актів і хронік.
На підставі праць Б. Зіморовича, Т. Юзе­фовича, Д. Зубрицького, А. Шнай-
дера, Л. Ха­ревічевої і розмов з нинішніми спадкоємця­ми “калічих старост”
написав
Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 1999, вересень-жовтень, № 9-10(57-58). – С. 22-23.

ФАЛЬШУВАННЯ БОГИНІ МОНЕТИ

Фальшиві гроші з’явилися слідом за появою карбованих монет як універ-


сального платіжного засобу. Монети підробляли не тільки заурядні шукачі
легкої наживи, але й такі відомі в історії особи, як філософ Діоген (бл. 412–
323 р. до н.е.). Не оминуло це явище і Львів. Сприяли його розповсюджен-
ню не тільки роль міста як великого торговельного центру між Заходом і
Сходом, але й існування у Львові наприкінці XIV – початку XV ст. монет-
ного двору, де карбували мідні “гроші руської лічби”. Наявність від­повідно
підготовлених майстрів, складність тодішньої монетної системи, наявність в
обігу монет різних країн, – усе це сприяло появі підробок.

76
І вони з’явилися, і то у загрозливих для стабільності місцевого монетно-
го обігу масштабах. Цьому лиху не могли запобігти навіть суворі закони: за
магдебурзьким правом фальшивомонетників спалювали на вогнищі, а їхнє
майно підлягало конфіскації; за володіння і розповсюдження підробок від-
рубали руку.
Ситуація стала настільки загрозливою, що у справу мусив втру­титися
сам король Владислав Ягайло. У 1421 р. з його канцелярії вийшло розпоряд-
ження до влад Львова, старост і бурґграфів Львівської землі, в якому вима-
галося створити комісію “мужів довіри” з шляхти і райців, які, зложивши
присягу, провели б експертизу наявної в обігу монети півгрошів (mоnеtаm
mеdіоrum grоssorum). Для цього, за попередніми оголошеннями, усі міщани
повинні були пред’явити наявну в них готівку комісії. Виявлені мідні, заліз-
ні, свинцеві або виготовлені з інших нешляхетних металів монети повинні
бути продіравлені на знак того, що вони фальшиві, і повернені власникам.
Але така трудомістка маніпуляція з продіравленням монет ви­явилася
неефективною, і вже наступне розпорядження королів­ської канцелярії, що
залишаючи у силі попередні, в частині стосовно комісії виявлені фальсифі-
кати наказувало, замість про­бивати, перетопити в міській плавильні срібла
(crematorium argenti), а срібло повернути власникам.
Такі надзвичайні заходи повернули рівновагу монетному обігу на Чер-
воній Русі, але не змогли перешкодити “фабрикації” фальши­вих грошей.
Щоправда, вони довго не з’являлися у такій кількос­ті, як на початку XV ст.,
але сама суворість спрямованого проти них законодавства засвідчує їх існу-
вання. На додаток до жорстоких кар, які були передбачені магдебурзьким
правом, фальшування грошей прирівнювалося до злочину, образи королівсь-
кого маєстату (crimina laesae maiestatis). Не дивно, що порядні міщани всі-
ляко намагалися відвернути від себе підозру у користуванні підробле­ними
монетами. Так, у 1523 році міщанин Ян Гнат, якого звинуватили у цьо­му,
звернувся з апеляцією до короля. За виро­ком останнього, на чотирьох кін-
цях міста глашатай викликав обвинувачучів Гната, щоби вони довели свої
закиди. Оскільки ос­танні не з’явилися, суд наказав їм мовчати в цій справі.
Але “фабрикації” фальшивої монети не припинялися. За два роки до ви-
падку з Яном Гнатом було спалено вірменина, який підробляв гроші. Варто
зауважити, що вірмени славилися своєю ювелірною майстерністю. На жаль,
і фальшиві гроші досить часто виходили з ювелірних майстерень Львова. У
1579 році до спален­ня засудили ювеліра Леонарда Матяшека і його спіль-
ника Яцка Русина. Серед речових доказів фігурували знайдені при обшуку
срібло у невеликій кількості та великий запас мідної бляхи, які були визнані
corpus delicti. Ще одного золотих справ майстра за подібний злочин живцем
спалили у 1602 році.

77
Німими свідченнями рішучої боротьби з фальшивомонетниками у ті
часи можна вважати скарби підроблених монет. Один з них, що складався з
фальшивих монет часів Зигмунта І, вірогідно, був закопаний якимось з ама-
торів цього злодійського промислу з остраху перед карою, а знайдений тіль-
ки наприкінці XIX ст. під час земляних робіт для будови нинішнього опер-
ного театру. Подібний скарб знайшли й під час розкопок на місці планованої
будови готелю “Золотий Лев” (1992 р.).
Протягом усього XVI ст. випадків підробки грошей було неба­гато, гро-
шовий обіг був відносно стабільним, а контроль за грошима з боку влад – до-
сить строгим. Тому фальшивомонетники мусили мати високу кваліфікацію і
певний початковий капітал для ведення свого кримінального промислу. По-
ложення змінюється вже за короля Зигмунта III (1587–1632). Тоді вміст доро-
гоцінних металів в монетах постійно зменшувався, що полегшувало появу в
обігу фальшивок. Це зменшення реальної вартості грошей призводило й до
інших спекуляцій, осторонь яких не залишилися львівські міщани. У 1621 р.
львівські русини Андрій і Роман Стрілецькі постали перед судом за звинува-
ченням у скуповуванні і переплавленні півтораків та інших монет (у кількості
кількох десятків тисяч), під час якого вони спалили вугілля більше, ніж увесь
львівський цех ювелірів. Стрілецьких засуджено на два тижні ув’язнення і
штраф у 100 гривень, але це не стало засте­реженням для інших ділків.
Але найбільш цікавий епізод з фальшування грошей у Львові належить
діяльності монетного двору в місті в середині XVII ст. Це були часи, які з лег-
кої руки Г. Сенкевича стали називати часами “потопу”. В цей період коронні
землі (включно з Варшавою і Краковом) були захоплені шведами. Великий
гетьман Литовський Януш Радзивилл перейшов на бік шведів. На Україні
Хмельниччина завершилася приєднанням до Московії. Король був вимуше-
ний піти на вигнання до Силезії. Але Львів витримав облогу Хмельницького
і московитів і залишився єдиним великим містом Речі Посполитої, вірним
королю. Саме сюди Ян Казімеж і повертається на початку 1656 року. Тут зби-
рається королівський двір, тут формуються військові підрозділи, сюди при-
бувають іно­земні посли. Але... Але для того, щоб все це утримувати, потрібні
були гроші, а королівська скарбниця була порожня. Вирішують відкрити у
Львові монетний двір. Спочатку він карбував повно­цінні срібні шостаки та
орти. Але срібла, що було конфісковане в костелах декількох парафій, катас-
трофічно не вистачало. Одного з керівників львівського монетного двору
Амуретті пізніше навіть звинуватили на сеймику в Судовій Вишні в тому,
що він обмі­нював повноцінне срібло на фальшиву монету з Сучави, жертву­
ючи якістю на користь кількості. Це напевно робилося з відома короля, бо
йому вдалося виправдатися, але такі ходи не могли кардинально покращити
ситуацію.

78
Кардинальне вирішення проблеми пропонує відкупник монетних дворів
Андрій Тимф. Він пропонує емітувати першу в історію Польщі монету вар-
тістю в один злотий (до того злотий являв собою лише грошево-лічильну
одиницю). Фокус полягав в тому, що при нормалі в 30 грошів злотівка вміщу-
вала в собі срібла лише на 12 грошів. Таким чином ця монета була офіційною
фальшивкою – прототипом майбутніх кредитних грошей. Недос­татнє сріб-
ло повинен був компенсувати латинський напис: “Цін­ність цій монеті надає
визволення Вітчизни, яке дорожче за метал”. Так Львів, що вистояв серед
військового потопу став місцем, звідки почався грошовий потоп Речі Пос-
политої, адже таких злотівок (їх стали називати “тимфи”), було накарбовано
аж 7 млн. шт., що призвело до розладу господарської системи країни, яке
давалося взнаки ще в другій половині XVIII ст., коли “тимфи” було вилуче-
но з обігу. Вину за це намагалися перекласти на безпосередніх виконавців.
Сам Тимф опинився у львівській місь­кій в’язниці, та зумів виправдатися,
пред’явивши суддям розпоря­дження вищої влади щодо кількості монет.
В 1667 році між Польщею і Московією було укладено Андру­сівське
перемир’я, згідно з яким Правобережна Україна залиши­лася за Польщею,
а Лівобережна з Києвом відходила до Москви. Але гетьман Правобережжя
Дорошенко відокремився від Речі Посполитої і визнав турецький протек-
торат. Об’єднані турецько-козацькі війська в 1672 році взяли Кам’янець-
Подільський, Бучач і обложили Львів (з тих часів на Катедрі висять турецькі
ядра, якими обстрілювано місто). У 1676 році Дорошенко визнає владу ліво-
бережного гетьмана Самойловича і тікає на російську терито­рію. Тоді ж до
рук московитів потрапляє один такий Янко Гранковський. З протоколу, що
був складений в Малоросійському приказі, з’ясовується, що при ньому було
виявлено “снасть” для карбування монет. Виявилося, що протягом 1669-
1773 рр. він карбував для Дорошенка фальшиві польські гроші, а до того
працював саме на львівському монетному дворі!
Після подій Хмельниччини і шведського “потопу”, коли грошо­вий обіг
остаточно розладнався, а владам було не до переслідувань фальшивомо-
нетників, підробки з’являються у щораз більших кіль­костях. За часів Яна
Казімєжа фальсифікати виробляють увсюди – у містах, селах, укритих в
лісах кузнях. Ці фальшивки відомі під назвою “клепачів” або “клепанців”,
здебільшого, були розра­ховані на простаків. “До того ж євреї, німці та ци-
гани, що тільки сбродом до нас з пограниччя стягаються, кують без всякої
догани і кари таку монету, велику і малу, над яку вже, хто би підлійшу виду-
мати хотів, то не зможе, а ми настільки необережні, що не питаючись, cuius
іmаgо et suреrsсrірtо (чиє зображення і напис) на ній, без сумнівів жодних її
беремо”, – нарікає у той час Старо­вольський. Згадані ним євреї і німці були
фахівцями у обробці металів і зналися добре на монетах, цигани були про-

79
фесійними ковалями і мідниками – для них підробка грошей не була важкою
справою. Та серед фальшивомонетників поряд з чужин­цями не бракувало і
вітчизняних виробників.
Наслідком цієї повені фальсифікаторів було повне падіння вар­тості мо-
нет і повна недовіра до обігової монети. На довгі деся­тиліття неодмінною
приналежністю при проведенні будь-яких грошових операцій стають вага і
набір гирь. Кожну монету до­водилося вивчати на предмет якості карбуван-
ня, ваги, твердості (фальшиві монети були менш пластичними від справж-
ніх). Євреї брали монети на зуб, і таким методом досить вдало розрізняли
справжні гроші від підробних.
Звичайним явищем були оголошення влад, які вивішували на дверях ра-
туші. В них подавали відомості про появу фальшивих монет і їхні ознаки (як
це було у 1691 році, коли у Львові з’явилися “копові талери”).
Не меншу шкоду, ніж влади Речі Посполитої, для грошового обігу того часу
спричинив король Прусії Фрідріх II. Під час Семилітньої війни він захопив
Лейпциг, де знаходився монетний двір польського короля з саксонської динас-
тії – Августа III. З метою економічної диверсії за королівським наказом там по-
чали випускати ніби-то справжні монети, які, однак, були значно де­шевшими:
з 2 гривень золота карбували замість 14, як звичайно, від 20 до 40 талерів, “ав-
густодори” (5 талерів) замість 23,5 карат золота містили тільки 7 тощо. Біль-
шість цих фальсифікатів ви­силали до Польщі, що спричинило справжній хаос
у ослабленому господарському житті королівства. Єврей Єфраїм з Берліна,
який безпосередньо керував виробництвом фальшивої монети, за її допомо-
гою нажив величезні багатства. Сама ж монета під різними назвами: “саських
тимфів”, “малих голівок”, “ефраїмітів”, “берлін­ків” або “бомків” курсувала аж
до 1762 р. (коли її було вилучено з обігу за наказом підскарбника Весселя), по­
глиблюючи загальну кризу у господарстві усіх земель польської корони.
Від коронованих фальшивомонетників прагнули не відставати і звичай-
ні підробники, що “у підземних льохах фальшиву монету роблять, кайдана-
ми бряцкають, вогні палять, у постаті чортів вибігають і (таким чином) усі
перешкоди усувають” (Богомолець).
Перехід Галичини під владу Австрії з її відносно стабільною грошовою
системою і сильною каральною системою спричинив зменшення випадків
фальшування грошей. Львів’яни частіше ба­чили фальшивомонетників не в
реальному житті, а в романах або театрі, де “декорація п. Польманна, що
представляє лігво фальшиво­монетників, заслужила загальні оплески. Там
видно було: піч для плавки металів, кола, що рухають міхи, що справляли
велике вра­ження” (1843 р.).
Та сам промисел не вмер. Одним з його специфічних різновидів стала
підробка антикварних монет, якою займався батько відомого львівського

80
ювеліра Баруха Дорнгельма. “Той будинок був власніс­тю старого Дорнгельма,
відомого у свій час гравера, який “офіційно” різьбив печатки, а потиху разом з
старим Іглем виробляв матриці на унікати з польських дукатів. В тому будинку
на 4-му поверсі знаходилося ательє. При вході в першу більшу кімнату відразу
чути було грюкіт, відкривання і замикання шаф – то “роблення порядків” на
випадок, якби хтось незваний вторгся до святилища”, – згадував сучасник.
Та й пізніше львів’яни славилися своєю вправністю у підробці грошових
знаків, вразивши цим специфічним мистецтвом навіть Париж. Та це були
інші часи та інші гроші.
Павло ҐРАНКІН Володимир ЧЕРНОВ
“Галицька брама”, 1999, листопад-грудень, № 11-12(59-60). – С. 28-29.

Скло в оздобленні дверей і брам Львова


(II пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)

Вікна, як складовий елемент дверей, відомі з давніх часів. Крізь невеликі ві-
конця у дверних стулках можна було побачити відвідувача; вікна над дверима
освітлювали сіни. З міркувань безпеки і ті, і другі робили невеликих розмірів і
захищали ґратами. Такі вікна досі можна побачити у деяких кам’яницях серед-
містя Львова (пл. Ринок, 26; вул. І. Федорова, 8; вул. Староєврейська, 5 тощо).
У XIX столітті конструкція і функції як самих дверей, так і їх складових
елементів зазнають відчутної трансформації. Оздоблення входу в будинок
набуває не меншого значення, ніж міцність і надійність дверей. Своїм деко-
ром двері до звичайних чиншових кам’я­ниць не поступаються дверям па-
лаців. У зовнішньому вигляді дверних стулок все більшого значення набу-
вають вікна. Оздоблені захисні грати вікон у стулках становлять важливий
декоративний акцент оформ­лення входу. У вікнах верхнього світла замість
решіток використовують декоративне переплетення дере­в’яних профільо-
ваних лиштв або металевого про­філю. Вікна як дверей, так і верхнього світ-
ла набу­вають набагато більших розмірів, ніж у попередні епохи. І, нарешті,
важливим декоративним елементом оздоблення стають віконні шиби.
На початках, поряд з прозорим склом, починають застосовувати кольо-
рове, з якого викладають бор­дюри по периметру віконного отвору. Разом з
ним набувають розповсюдження різні ґатунки напів­прозорого фактуреного
скла: гофроване, рифлене, т. зв. катедральне.
Техніка нанесення на скло травлених малюнків швидко знайшла засто-
сування у декорації вікон входів. Досить розповсюдженим був метод деко­

81
рування дверних стулок склом з витравленим тра­фаретним орнаментом у
комбінації з кольоровими розетками. Центральні поля таких вікон часто
деко­рувалися нанесеними на накладні кольорові або прозорі скла травлени-
ми зображеннями: вазонами квітів, медальйонами з міфологічними сюжета-
ми або складними орнаментальними композиціями. У такий спосіб декору-
вали внутрішні двері сіней і вікна брам, що виходять на подвір’я.
Другим різновидом декорації – склом з травленим малюнком, було заск-
лення дверей і вікон верхнього світла суцільними шибами з нанесеною на них
орнаментальною або більш складною композицією. Разом з ліпниною стін та
стелі і кутим металом перил та решіток вони створювали інтер’єр під’їзду.
Травлений малюнок шиб вікон дверей і верхнього світла наносився на
прозоре скло. Це створювало краще освітлення під’їзду і дозволяло бачити,
що робиться з другого боку дверей. На вікнах верхнього світла часто роз-
міщували номер будинку і назву вулиці. Тоді затінена стеля під’їзду утворю-
вала темне тло, на якому рельєфно виділялися світлі травлені написи (вул.
П. Римлянина, 5; майстерня Шпрінгманна, 1899 р.; вул. Щепкіна, 4; вул. І.
Рутковича, 3, 1892 р.).
Не менш розповсюдженими були двері з трав­леним малюнком шиб
у крамницях, аптеках, банках тощо. Напис у такому випадку інформу-
вав про назву установи та її власника, адресу тощо. З установою часто був
пов’язаний і сюжет малюнку. Добрим взірцем такого декору є двері аптеки-
музею (вул. Друкарська 2). Напис на шибах вхідних дверей (нині затертий)
інформував про те, що тут знаходиться “ц.к. циркулярна аптека Антонія
Склепінського.” Сюжетом малюнків дверей в інтер’єрі аптеки стали зобра-
ження Гігеї та Асклепія – грецьких богів медицини.
Новим джерелом натхнення для декоративно-ужиткового мистецтва ста-
ють мотиви народної твор­чості Галичини; елементи гуцульського мистецтва
вда­ло застосовані у декорі дверних вікон у приміщенні стра­хового товарис-
тва “Дністер” (вул. Руська, 20, 1905 р.).
Чудовий ансамбль травлених шиб зберігся в аптеці “Під Фемідою” (вул.
Дорошенка, 36, 1911 р.). На жаль, оздоби інших аптек майже не збереглися.
Це ж можна сказати і про оздоблення магазинів, банків тощо.
Водночас з травленими шибами для оздоблення две­рей використовували
вітражі. Як і у випадку травлених малюнків, тут переважали орнаментальні
мотиви; були і монограми домовласників (вул. Герцена, 6, 1912 р.; не зберіг-
ся) та номери будинків (вул. Рилєєва, 11; не зберігся). Більш дорога техніка
виготовлення вітражів зумовила їх меншу кількість у львівських кам’яницях
порівняно з травленими шибами. Можна тільки здогадуватися, який вигляд
мав вітраж у брамі будинку на вул. Чупринки, 50 (1902 р.); про його існування
свідчить тільки металева захисна сітка. По невеликих збережених фрагментах

82
можна скласти уявлення про високу мистецьку якість вікна верхнього світла у
будинку №6 по вул. Гвардійській (1902 р.) або вітражу над входом до Торгівель-
но-промислової палати (проект Г. Узємбла) тощо. Ті вітражі, що збе­реглися у
під’їздах житлових будинків, не відріз­няються високим мистецьким рівнем.
Крім шиб з травленим малюнком та вітражів для оформлення вхідних
дверей і вікон верхнього світла, використовували т.зв. “художнє засклення”.
Малюнок в такому випадку визначало переплетення лиштв або металевого
профілю, для заповнення якого засто­совували рифлене або фактурне (ка-
тедральне) напівпрозоре скло різних кольорів та відтінків. Поряд з про-
стими геометричними мотивами серед таких композицій зустрічаються і
складніші, що нагадують вітраж (вул. Франка, 54 і 66).
Наступні спроби впровадження вітражів до оздоб­лення під’їздів і входів
датуються вже нашими часами. Поряд з декількома вдалими реалізаціями
(пл. Ринок 8) можна назвати чимало невдалих. До останніх належать також
імітації травлених малюнків на шибах, виконані за допомогою іншої тех-
нології (фактурення піскоструєнням). Натомість вітражі досить активно
використовують при оформленні входів до ресто­ранів, барів і офісів; та не
завжди їх художній рівень і професійне виконання дозволяють порівнювати
з досягненнями попередніх епох. А старі вітражі і травлені шиби в брамах
Львова, схоже, приречені на загибель. Шкода, що в забуття іде ще одна харак­
терна риса старого Львова.
Павло ҐРАНКІН
“Будуємо інакше”, 2000, № 1. – С. 45.

Сграфіто у Львові

Про існування у Львові декорацій, виконаних у техніці сграфіто, з часів


виникнення і розповсюдження цієї техніки у XVI–XVII ст. бракує достовір-
них даних. Незважаючи на те, що досі не знайдено жодного фрагменту
подібних декорацій, немає підстав пов­ністю виключити їх існування. Неві-
домо, у якій техніці – живописній або сграфіто – були виконані численні
зображення святих патронів на брамах та вежах міських укріплень, а мотив,
яким маляр Андрій оздо­бив стовпи у міському арсеналі після пожежі 1616
року – імітація квадрів русту – є найпоширенішим саме у техніці сграфіто.
Та все вищесказане – це лише припу­щення та здогадки.
Періодом відродження сграфіто стало XIX ст. Саме цим часом датується
і поява у Львові декорованих у цій техніці споруд (обрамлення керамічного

83
гербо­вого щита на фасаді будинку Яна Стики; арх. Захарієвич і Левинський,
1889 р.; вул. Міцкевича, 11).
Більш масштабним був павільйон (т.зв. “мавзо­лей”) Матейка на Крайовій
виставці 1894 року. Запро­ектована архітектором Францішком Сковроном
спо­руда довжиною 30 м, шириною 17 м і висотою 10 м являла собою метале-
вий каркас, виконаний львівсь­кою фірмою Пьотровича і Шумана, заповне-
ний гіп­совими плитами виробництва Івана Левинського і перекритий скля-
ним дахом. Павільйон прикрашав виконаний у техніці сграфіто фриз, який
запроектував Фридерик Ляхнер за мотивами серії малюнків Яна Матейка
“Одяг у Польщі XV–XVI ст.” З технікою сгра­фіто Ф. Ляхнер ознайомився під
час свого навчання у Мюнхені, Кобленці та Амстердамі, а львівський фриз
не став одиноким прикладом використання цієї тех­ніки у його творчості
– пізніше він компонував сгра­фіто для костелів та будинків у Кракові, Яслі
та Бохні.
Цікавою є подальша доля споруди “мавзолею Матейка”. Після закін-
чення виставки металевий каркас було продано і перенесено на вул. Со-
нячну (тепер П. Куліша), до т.зв. пасажу Гермстів. Нові власники спершу
хотіли використати його для спо­рудження елеватору, але остаточно каркас
був вико­ристаний як основа для споруди театру “Колосеум” (1899 рік, арх.
М. Фехтер),“в якому після перебудови 1908 року (арх. М. Шлейєн) до другої
світової війни діяв одноіменний кінотеатр, один з найбільших у Львові; руї-
ни споруди було розібрано вже у повоєнний час.
Та успіх павільйону Матейка не став поштовхом для широкого розпов-
сюдження техніки сграфіто. Львівські архітектори та їх замовники віддавали
перевагу іншим технікам декорування фасадів -скульптурі (круглій та рельє-
фам), ліпнині (львівські підприємства пропонували широкий вибір готових
тиражованих архітектурних оздоб з гідравлічного вапна, гіпсу, штучного
каменю або кераміки) або настінним розписам. Власне живопис, який імітує
сграфіто, став декоративним акцентом будинків по вул. Парковій, 8 та І. Рут-
ковича, 18 (арх. Кароль Боублік, 1898 р.).
Доба сецесії, як і період історизму, залишила тільки поодинокі при-
клади використання техніки сграфіто. У будинку по вул. Коновальця, 28
(1904 р.; арх. А. Каменьобродський) прості за малюнком орна­ментальні
вставки між тригліфами більше нагадують різьблення по тиньку (одну з
найбільш розпов­сюджених тоді технік декорування), ніж сграфіто.
Набагато більше прикладів сграфіто було створено у 20–30 рр. XX ст.
Шляхетна стриманість цієї техніки цілком відповідала принципам пану-
ючого тоді стильового напрямку ар деко. Успіх польського павільйону на
Всесвітній виставці декоративного мистецтва 1925 року у Парижі, в архітек-
турному оздобленні якого активно було використано сграфіто, сприяв попу­

84
лярності цієї техніки. Хоч у їх створенні львівські митці участі не брали, та
львівський акцент – зображення гербу Львова – був присутній. Не менш ха-
рактерним було і використання мотивів гуцульської архітектури у формах
бічних порталів павільйону. Для художників Кракова і Львова Гуцульщина
та її мистецтво було таким же джерелом натхнення, як для митців Парижу
– Далекий Схід або Мексика.
Використання модернізованих мотивів народного мистецтва характерне
для сграфіто, створених за проектом Казімєжа Пьотровича (1907–1980 рр.). З
технікою сграфіто він ознайомився під час навчан­ня у львівській художньо-
промисловій школі на відділі декоративних мистецтв, якими керував Казімєж
Сіхульський. Саме за сприянням останнього моло­дий художник отримує перші
замовлення: деко­рації сграфіто на будинку по вул. Архипенка, 32 і Стецька, 13.
У першому з них (1930 р.; арх. Т. Врубель), збудова­ному для житлового
кооперативу викладачів вищих і середніх навчальних закладів, бічний фасад
з боку вул. Тарнавського прорізує вертикальна смуга орнаменту з вписаних
у ромби геометризованих кві­тів. У правому нижньому куті підпис художни-
ка – єди­ний подібний приклад у Львові.
Подібна за манерою, хоч і більш стилізована ком­позиція обрамляла вік-
на другого поверху на фасаді з боку вул. Архипенка. Прикрашала, бо нині
від неї зали­шилися тільки незначні фрагменти, за якими важко уявити собі
первісний ансамбль, у який, крім сграфіто, входять і трикутні рельєфи зі
стилізованим зображен­ням птахів над вікнами.
Набагато краще збереглися декоративні вставки, запроектовані К. Пьот-
ровичем на власному будинку архітектора Є. Червінського (1930 р., вул.
Стецька, 13). Світлі лінії на майже чорному тлі утворюють сильно стилізова-
ний геометрично-рослинний мотив. Сгра­фіто чітко акцентують наріжники
екера і підкреслюють ритм вікон.
Архітектор Тадеуш Врубель, з яким співпрацював К. Пьотрович, у своїх
проектах охоче використовував сграфіто. Виконані у цій техніці панно при-
крашали фасад наукового закладу сс. Урсулінок (вул. Тютюників, 2; 1932 р.),
збудований за його проектом. На жаль, вони не збереглися до нашого часу.
Збудований на рік пізніше особняк Є. Божемського (вул. М. Кібальчича, 11)
оздоблений великим фігуративним панно.
Фігуративний фриз з алегоричною тематикою був запроектований і для
будинку Лікарської палати, яку Т. Врубель проектував разом з Л. Карасинсь-
ким (вул. Конопницької, 3). При реалізації замість нього бу­ли виконані встав-
ки з зображеннями емблеми меди­цини – змії, що обвила чашу – і латинськими
сентен­ціями “Vita brevis” (“Життя коротке”), “Ars longa” (“Мистецтво вічне”),
“Occasio praeceps” (випадок повчає), “Experientia fallax” (“Досвід оманливий”),
“ludictum difficile” (“Судити важко”) у орнаменталь­ному обрамленні.

85
До сграфіто – як декоративного засобу – звер­талися, крім Т. Врубля, також
інші львівські архітек­тори. Стилізованими рослинними мотивами заповнив
простір під вікнами, на фасаді власного будинку, Петро Тарнавецькій (вул.
Д. Вітовського, 9а; 1937 р.); смуги лінійного орнаменту підкреслюють горизон-
тальне членування споруди. Подібний прийом застосовано і в будинках № 7-9
на вул. Гвардійській. Виконані у техніці модифікованого сграфіто (різьблення
по тиньку підкольоровано фарбами), смуги видозміненого меандру на край-
ніх будинках створюють ніби обрам­лення для фризу цен­трального дому, який
виконано за мотивами орнаменту давньогрецьких ваз (1936 р.).
Свій вплив на форму сграфіто мали не тільки архі­тектори, а й виконавці.
Завдяки ним сухі лінії орна­менту панно на фасаді особняку по вул. Чумаць-
кій, 4 (1932 р.), які запроектував арх. Максиміліан Кочур, набули гнучкості
і витонченості. Прийом компону­вання вертикальної смуги орнаменту нага-
дує подіб­ний мотив, використаний раніше В. Врублем (вул. Архипенка, 32).
Схоже, що за ініціативою мулярського майстра М. Каннеля, який про-
вадив будову особняка по вул. Т. Копистинського, 6 (1934 р.), фасад було
прикра­шено розміщеними між вікнами сграфіто, яких не було у первісному
проекті. Стилізовані геометрично-рос­линні панно надали індивідуальності
досить непоказ­ній, з архітектурної точки зору споруді. Так само відсутня у
проекті й декорація наріжника другого поверху у будинку на вул. У. Самчу-
ка, 19 (1936 р., арх. Домінік Вухович).
Після другої світової війни техніку сграфіто пос­тавлено на службу
“плану монументальної пропа­ганди”. На відміну від доробку міжвоєнного
періоду, де панно органічно пов’язувались з архітектурою, сграфіто доби
соцреалізму агресивно вторгалися в архітектуру, з якою вони аж ніяк не
були пов’язані (вул. Й. Сліпого, 11) або займали величезні площини бран-
дмауерів старих будинків. Навіть у нових спорудах, для яких проектува-
лися тогочасні сграфіто, вони виглядають чужорідним елементом. Місце
орнаментів зайняли фігури “будівників комунізму”, “охоронців вітчизни”,
алегорії “щасливого май­бутнього” і “дружби народів” (пам’ятне більшості
льві­в’ян панно на початку вул. Дорошенка). Відповідними були і художні
якості цих творів, які заслужено пішли (або йдуть) у небуття. На жаль,
у небуття йдуть і ті поодинокі зразки сграфіто попереднього періоду, які
ще збереглися: у Львові майже не залишилося непошкоджених взірців цієї
техніки, виконаних до 1939 року. Шкода, що і сама техніка сграфіто тепер
майже призабута. Шкода...

Павло ҐРАНКІН
“Будуємо інакше”, 2000, № 3. – С. 15-17.

86
АЛЕБАСТР В ІНТЕР’ЄРАХ ЛЬВІВСЬКИХ КАМ’ЯНИЦЬ
МІЖВОЄННОГО ДВАНАдЦЯТИРІЧЧЯ 1920–1939

Використання алебастру у декорі інтер’єрів кам’яниць має у Львові дав-


ні традиції. Досить згадати тільки портал мо­лельні у Чорній кам’яниці. Та
поступово алебастр, як оздоб­лювальний матеріал, виходить з моди. Відрод-
ження інтересу до цього каменю наприкінці XIX ст. принесло кілька цікавих
реалізацій (сходова клітка Галицької ощадної каси, 1891 р.; сходи у будинку
Намісництва, 1878–1881 рр.), однак на той час мода схилялася на бік марму-
ру та штучного каменю.
Показово, що на виставці будівельної промисловості у 1892 р. на один
експонований алебастровий камін (роботи Юліана Гури) припадало аж чо-
тири мармурових або зі штучного каменю. Саме цими матеріалами, поряд з
кераміч­ними плитками, декорована більшість під’їздів сецесійних кам’яниць
Львова. Алебастр на той час був, головним чином, матеріалом для дрібних
виробів: ваз, пудреничок, стільниць тощо.
Становище змінюється наприкінці 20-х – поч. 30-х рр. XX ст. Економіч-
на криза змусила звернути увагу на більш дешеві крайові матеріали, в тому
числі і на алебастр. Однією з перших вдалих спроб застосування “руського
мар­муру” для оздоблення інтер’єрів став вестибуль бібліотеки Політехніки
(1928–1930 рр.), декорований білим алебастром з Журавна.
Застосування алебастру для декорування інтер’єрів гро­мадських споруд
швидко здобуло визнання. Алебастровими плитами було оздоблено інтер’єри
кам’яниці Шпрехера (пр. Шевченка, 7, 1928–1930 рр.); усі роботи виконала ка-
менярська майстерня Тировичів. Алебастрове облицювання прикрасило вес-
тибулі Міського електричного закладу (вул. Д. Вітовсько­го, 55, 1936 р.), будинку
профспілки залізничників (“Рокс”, вул. Федьковича, 54/56, 1937 р.), Лікарської’
палати (вул. Ко­нопницької, 3, 1937 р.). Однією з найбільш вдалих реалізацій
став вестибуль Європейського готелю (пл. Міцкевича, 4; 1934–1936 рр.), за
свідченнями сучасників – “поема з хрому, алебастру і кавказького горіху”.
Та найбільшу групу інтер’єрів, де використано для оздоб­лення алебаст-
рові плити, складають під’їзди і вестибулі житлових будинків, збудованих
переважно у другій половині 30-х років. Якщо вестибуль Європейського го-
телю сучасни­ки порівнювали з поемою, то ці камерні інтер’єри можна порів-
нювати з сонетами, а згадані вище: хром (деколи його місце займала латунь),
алебастр і дерево належать до пос­тійного репертуару декоративного оформ-
лення цих примі­щень.
Кам’яниці, в під’їздах яких збереглося алебастрове обли­цювання, збудо-
вані у 1936–1939 рр., коли після виходу з економічної кризи початку 30-х років
пожвавилося житлове будівництво. Велику роль у цьому процесі відіграла

87
політика Міської комунальної ощадної каси і Державного фонду роз­будови,
які фінансово підтримували приватну ініціативу, маючи на меті ліквідацію
“квартирного голоду”, який особ­ливо сильно відчувався у Львові.
Збудовані у цей період кам’яниці, під’їзди яких були декоровані алебаст-
ром, були розраховані на заможні верстви населення, а тому не випадковою
була увага, яку приділяли декору вестибулів. При майже повній відсутності
декору на фасаді вся увага зосереджувалася на оформленні входу і вестибу-
лю. Для того, щоб справити враження на квартиро­наймачів та відвідувачів,
не шкодували коштів на декор, серед засобів створення якого одне з чільних
місць належало алебастровому облицюванню.
Таке прагнення до створення вишуканих інтер’єрів з використанням
коштовних матеріалів (або їх імітацій) цілком відповідало тодішнім есте-
тичним тенденціям, які зараз виз­начають як “стиль 1937 р.” (від Паризької
міжнародної виставки 1937 року, на якій яскраво виявився цей напрямок).
Була й інша причина такого широкого розповсюдження алебастру як за-
собу декоративного оздоблення інтер’єрів. Після економічної кризи початку
тридцятих гасло “підтримати кра­йового виробника” набуло надзвичайної
актуальності. Серед каміння для оздоблення ніщо не могло краще відпові-
дати цій вимозі, ніж “руський мармур”. Поєднання перелічених вище еконо-
мічних і естетичних факторів дало у сумі надзвичайно цікаві результати в
реалізованих проектах інтер’єрів вестибулів львівських кам’яниць.
Оглядаючи збережені під’їзди, для облицювання яких використано але-
бастр, можна помітити кілька принципових вирішень, що використовувалися
при створенні інтер’єрів. Найбільш розповсюдженим було облицювання па-
нелей стін плитами світлих або темних відтінків. При використанні світло-
го алебастру його відтінок підкреслювали бордюром темного кольору вгорі і
знизу панелі, (Снопківська, 11а, 45; Лук’яновича, 2; Тарнавського, 67); у під’їзді
будинку на вул. Романицького, 14 бордюр утворюють трикутники темного та
світлого алебастру, що чергуються, – рідкісний випадок застосування інтарсії.
Висота панелей коливається від зовсім низьких (40–45 см) до майже 2-метро-
вих.
Розміщення панелей диктувалося наявністю сходів у біль­шості
під’їздів. Іноді панелі були однієї висоти, незалежно від існування сходів
(вул. Бр. Тютюнників, 1; Архипенка, 11; Зарицьких, 38). У під’їзді будинку
по вул. Чупринки, 78 висота панелей дорівнює висоті сходів; за сходами
вони щезають. В інших випадках панелі підкреслюють сходинки уступа-
ми: (вул. Д. Лук’яновича, 2; Дорошенка, 71), або заламаною лінією бордюру
(вул. Снопківська, 11а).
Стіни над алебастровими панелями часто мають вирізь­блений у тиньку
малюнок, що або наслідує шви кам’яних плит (Яр. Мудрого, 5; Чупринки, 78;

88
Герцена, 5), або ство­рює горизонтальне (Сахарова, 32; Чупринки, 56 і 58; Шев­
ченка, 56) чи вертикальне (Тютюнників, 10; Драгоманова, 56; Сахарова, 28)
членування стін. У будинку на вул. Каліча Гора, 22 (1939 р.) таке вертикальне
членування створюють тонкі тяги з рельєфним орнаментом. Вирізьблені у
тиньку, або рельєфні тяги членування часто переходять зі стін на стелю, за-
вдяки чому досягається цілісність інтер’єру (Каліча Гора,  2; Тютюнників, 10;
Сахарова, 28; Ярослава Мудрого, 5). У будинку на вул. Стрийській, 44а вер-
тикаль стіни під­креслено алебастровим облицюванням наріжника на усю
висоту, яке утворює своєрідну пілястру. Такий же прийом застосовано у бу-
динку на вул. Зарицьких, 24.
Поряд з облицюванням панелей використовували і су­цільне облицюван-
ня стін алебастровими плитами. В першу чергу це стосується стін тамбурів
(вул. Дорошенка, 51 і 53; Туган-Барановського, 36; Шевченка, 56), яке деколи
допов­нене дерев’яними панелями (вул. Герцена, 5). Суцільне облицювання
мають і стіни розташованих за тамбурами вестибулів (вул. Герцена, 5; Доро-
шенка, 53). Зрештою, на­явність тамбура не була обов’язковою умовою для
застосу­вання суцільного облицювання під’їзду (вул. Снопківська, 36; Тю-
тюнників, 12; Дорошенка, 71). Суцільне облицювання надавало можливість
для створення інтарсій. У під’їздах будинків на вул. Рильського, 4 і 6 вставки
світлого алебастру на темному тлі утворюють композиції у дусі супрематиз-
му або групи “De Stijl”.
Ще одним прийомом використання різних відтінків але­бастру є рельєф-
ні накладки. В під’їзді будинку на вул. Романицького, 20 рельєфні смужки
темного алебастру при­кривають шви між квадратними плитами світлого
відтінку. Невеликі квадратні плитки темного алебастру, що виступають за
рівень облицьованої світлим відтінком каменю стіни – мотив, що досить
часто зустрічається у декорі під’їздів (вул. Шевченка, 56; Івасюка, 13). Стріч-
ки чорного алебастру утво­рюють на світлому тлі облицювання стін своєрід-
ний меандр, а його малюнок у модифікованому вигляді повторює візеру­нок
керамічної підлоги (вул. Івасюка, 4). І навпаки, члену­вання плит могли під-
креслювати фасками їх країв (вул. Дорошенка, 51).
Алебастр був хоч і дуже активним, але не єдиним еле­ментом декоратив-
ного оформлення під’їздів. Вище вже зга­дувалися керамічні підлоги (пе-
реважно з чорним малюнком на сірому та білому тлі). Місця стиків стелі
зі стінами акцентувалися рельєфними карнизами різного профілю – від
спрощеного до складного. Членування стін тягами або ви­різьбленими у
тиньку жолобами мало своє продовження у малюнку плафону (вул. Тютюн-
ників, 10; Грецька, 5; Сахаро­ва, 30; Романицького, 20 тощо). Крім ліпнини,
у плафонах головним декоративним елементом був світильник, а точніше
– ніші або підвісні конструкції, в яких монтувалася освіт­лювальна армату-

89
ра. Серед найрозповсюдженіших типів таких конструкцій основними були
круглі вогнуті заглиблення, що досить часто розміщувалися по кілька у ряд
(вул. Тютюнни­ків, 12; Шевченка, 52 і 53; Чупринки, 58), та довге вузьке за-
глиблення з заокругленими торцями, в якому монтувалися лампи і підвісні
плити, що мали створювати не тільки декоративний акцент оформлення
стелі, але й забезпечувати розсіяне світло штучного освітлення під’їздів.
Останнє було необхідним для того, щоб поліроване алебастрове облицю-
вання не давало яскравих бліків. Серед інших складових декору інтер’єру
під’їздів варто відзначити сходи різної форми (вогнуті, прямі, опуклі), різні
фактури тиньку та двері, розмір та малюнок вікон та фурнітури яких ство-
рювали додатковий акцент. Своє значення мало і денне світло, що дістава-
лося крізь вікна над вхідними дверима, наявність або відсутність поручнів
та їх матеріал тощо.
Під’їзди складають кількісно найбільшу групу збережених інтер’єрів,
створених у 1936–1939 рр. Вони дійшли до нашого часу майже у неушкодже-
ному стані. Та чи надовго?
Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 2000, серпень, № 8(68). – С. 18-19.

З ПОЛИЦІ ДОСЛІДНИКА

Як на мене, то історія має той самий ностальгійний присмак, що і дитинс-


тво. Тільки дитячі роки запам’ятовуються нам як власний пережитий досвід,
а світ давнини ми пізнаємо хіба що з книжок, оповідей і пам’яток архітекту-
ри чи мистецтва. Якщо ви не хочете почуватися чужими у цьому світі, ман-
друйте разом з нами крізь час до таємниць старого Львова. А маршрутом
нашої подорожі будуть львівська фармація і медицина минулих часів.
Насамперед спробуймо поглянути на будинки площі Ринок не з погляду
їх архітектурних принад, а з’ясуємо, яке вони мали відношення до історії
львівської фармації і медицини.
Почнемо нашу екскурсію з першого за нумерацією житлового будинку
площі під номером 2 (Ратушею, яка має номер 1, ми її завершимо). Цей буди-
нок в стилі Відродження відомий тепер як “палаццо Бандінеллі” – від імені
його пізнішого власника італійця Роберто Бандінеллі, який у цьому будинку
відкрив 1629 року першу постійну пошту у Львові. А ось у кінці 16 ст. цю
ділянку придбав львівський аптекар Ієронім Віттенбергер, званий у Львові
Ярошем Ведельським.

90
За найновішими європейськими медичними поглядами 16 ст., вже не вва-
жалося, як у Середньовіччі, що причиною епідемій є “погане повітря”, а що
їх розносять маленькі істоти, які, подібно до насіння, оселившись у людсько-
му організмі, пожи­рають його. Тому головне завдання лікарі вбачали у тому,
щоб вивести ці істоти з організму. Ось чому таким модним вважали крово-
пускання. Але найпоши­ренішими були різні сечогінні та прочищуючі засоби
під назвою “воміти”, або “пурганти”, звідки походить назва сучасного пур-
гена. Саме один із таких “вомітів” винайшов Ведельський, який, за словами
його сучасника, аптекаря і доктора медицини Яна Алембека, про якого мова
піде далі, був “дуже коштовним і надійним”. Торгівля ним у великих розмірах
і дала змогу пану Ярошу побудувати собі наріжну кам’яницю на Ринку.
Минуло більше століття після смерті Ведельського і зведений ним буди-
нок у другій чверті 18 ст. переходить у власність двох львівських вірменів:
Пірамовича і Моронського, останній був лікарем.
Через один номер від будинку Ведельського розташований шедевр рене-
сансної архітектури – Чорна кам’яниця (№4). У міських актах вона звалася
“Лоренцовичівською” від імені власника, аптекаря Яна Лоренцовича, який
у 1596 році придбав ще недобудовану кам’яницю і завершив її споруджен-
ня. Лоренцович прибув до Львова з Вільна, прийняв міське громадянство
і швидко доробився значного маєтку. Свої фахові послуги він надавав не
лише львівським міщанам, але навіть родині князів Заславських. Як і інші
ароматарії (так називали в той час аптекарів), він торгував нарівні з ліками
медом, мигдалем та іншими ласощами, а на допомогу собі тримав “інспек-
тора”.
Справи Лоренцовича йшли чудово до 1607 року, коли він, вже перебу-
ваючи на посаді війта (судова посада), у зрілому віці записується на студії
до Краківського університету. Виїзд на навчання підриває його матеріаль-
ний добробут, бо з Кракова тяжко було керувати аптечною справою, коли
у Львові конкурентами виступали 15 лише католицьких аптекарів. Так Ло-
ренцович заходить в борги, розтрачує довірені йому громадські та приватні
гроші, а кредитори притягають його до суду. До них приєднується і зверхник
аптекаря кн. Олександр Заславський, на вимогу якого на майно Лоренцови-
ча було накладено арешт. Схоже, однак, що це був хитрий хід для поря­тунку
маєтку заслуженого для князя фармацевта, бо досить швидко представник
кн. Заславського зрікається перед судом від претензій, хоча секвестр було
поновлено лише піля смерті Лоренцовича в 1618 р.
З боргами батька розрахувався син Ян Юліан, який від 1626 року віднов-
лює спадкову officina aromataria. Як і батько, він перебував на службі у князів
Заславських. Авторитет Лоренцовича допомагав йому і у веденні громадсь-
ких справ. У 1634 році саме його магістрат висилає на переговори зі збун-

91
тованими передміщанами Галицького передмістя. В ті часи Юліан займався
вже виключно медициною, аптеку ж передав зятеві, доктору медицини Га-
берману і тільки згадував часи, “коли він аптеку тримав”.
Помер Лоренцович у 1645 році. Ще раніше, у 1637 р., пішов зі світу його
зять. Його вдова, Регіна Лоренцович, вийшла заміж за доктора медицини
Маріана Ніканора Анчовського. Справу аптеки Лоренцовичів тепер продов-
жувала родина Анчовських. Саме з часів одного з них, також доктора меди-
цини Мартина Анчовського, походять скульптури на фасаді кам’яниці. Тут,
поряд зі статуями Мадонни, ми бачимо фігуру св. Мартина, що нагадувала
доктору про милосердя, яке він повинен був випромінювати подібно до свя-
того патрона, котрий відрізає шмат свого плаща, щоб зігріти жебрака.
Про патронів лікарської справи і захисників міста під час епідемій по-
винні були нагадувати і дві інші статуї, які розташовані на карнизі перед
пілястрами другого поверху. Одна з них зображає блаженного Яна з Дуклі
(нещодавно Папа Іоан Павло II визнав його святим). Ян з Дуклі, один із
канонників тоді ще дерев’яного і маленького монастиря бернардинів, по-
мер від чуми у Львові 1470 р. Невдовзі його могила набула чудодійної сили,
виліковуючи хворих. Серед тих, хто отримав заступництво Яна з Дуклі,
був і майбутній монарх Ян Казимир, в той час ще королевич, який захворів
на віспу, але одужав, тоді як його брат помер. Скульптурний надгробок св.
Яна з Дуклі можна побачити в церкві святого Андрія, колишньому монас-
тирі бернардинів.
Друга скульптура зображає св. Станіслава Костку. Його ім’я пов’язане
з жахливою епідемією чуми, яка накрила Львів у 1623 р., про неї ми також
розповімо згодом. Того року, в одну з теплих липневих ночей на Краківсь-
кому передмісті (район початку сучасної вулиці Б. Хмельниць­кого), серед
дерев’яних і мазаних хаток зі солом’яними і ґонтовими дахами без госпо-
дарів, які або померли від пошесті, або полишили житло, спалахнула поже-
жа. Вітер роздмухував полум’я, яке швидко зжерло більше тисячі будівель і
сунуло просто на місто до Краківської брами. Але в цей час над вежею бра-
ми (що було підтверджено свідками і запротокольовано єзуїтами) з’явився
на хмарах святості св. Станіслав Костка разом зі святими Ігнатієм і Кса-
верієм і своїм плащем затулив місто від вогню – пожежа вщухла. Надалі
під час епідемій львів’яни-католики молилися св. Станіславові Костці.
Але повернімося на площу Ринок. У 1732 році в нащадків Анчовського
Чорну кам’яницю придбав аптекар Франтішек Флоріан Вешньовський і та-
ким чином аптека в цьому будинку працювала аж до його смерті у 1750 році.

В. Чернов, П. Ґранкін
“Аптека Галицька”, 2000, № 19. – С. 23.

92
Обличчя львівських камінів

Часи центрального опалення і електричних обіг­рівачів позбавили нас


чару відкритого вогню і палаю­чих, потріскуючих полін. А вогонь був щоден-
ним су­путником наших предків. Він обігрівав будинки, на ньому готували
їжу. Він уособлював знищення і від­родження, був символом сили, оберегом,
умовою ви­живання людини. Саме тому символічного значення набуло по-
няття домашнього вогнища.
Без сумніву, найприємнішим є вогонь у каміні. Крім того, камін сприяє вен-
тиляції помешкання, в якому знаходиться, бо для підтримання процесу горіння
забирає з приміщення велику кількість повітря, а вза­мін надходить свіже – чи
то через віконні і дверні шпари, чи через спеціальні вентиляційні отвори.
Домашні каміни були відомі ще у Давньому Римі. У середні віки вони
поширилися у Європі, особливо на її півдні та заході. Каміни були найбільш
ефектним архітектурним акцентом у інтер’єрах готичних замків. В інвен-
тарному описі Низького замку у Львові з де­сяток разів згадуються каміни,
причому розрізняють “шафисті” та “цирклясті”, навіть “камін на одному де­
рев’яному стовпі у куті”. Іноді згадується і матеріал, з якого вони були зроб-
лені в окремих кімнатах замку – кахлі. Майже завжди біля каміну знаходили-
ся і пічки, що не дивно: при холодному, як у Львові, кліматі камін, що віддає
ледве 4 % тепла при опалі деревом, не міг обігріти великих кімнат замку.
Можливо, що частина цих камінів походила ще з часів готики. Але, без сум-
ніву, більшість з них ви­конувалась під час перебудови Низького замку після
пожежі 1565 року, коли споруда дістала ренесансні шати. Відповідно і каміни
були збудовані у дусі нової епохи. Замість готичних камінів з високим, розбудо­
ваним до гори витяжним ковпаком, з’являються ренесансні каміни, скромніші
за розміром, натомість з багатим скульптурним де­кором фасадної частини. Як
правило, в їх оформлен­ні домінували рослинні та анімалістичні мотиви, а та-
кож герби; наріжники прикрашалися каріатида­ми, колонами або консо­лями.
Такий скульптурний де­кор стає ще багатшим у період бароко і рококо; на
жаль, як і каміни попередньої епохи, вони майже не дійшли до нашого часу.
Вже у XX ст. разом зі старим палацом Яблоновських зникли і барокові ка-
міни, якими були оздоблені його інтер’єри. Уявлення про зов­нішній вигляд
подібних камінів дає проект львівського архітектора Павла Гіжицького, що
призначався для палацу Ігнація Вишневецького.
Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. запанували стримані форми класи-
цизму. Виконані у цьому стилі каміни ставали важливою деталлю інтер’єрів.
На їх поличках розставляли невеликі скульптурки, свічники або годинни-
ки. З часом з’явився навіть спеціальний тип годинників – камінний. Іноді
над ­ камінами завішу­вали великі люстра, акцентуючи увагу до цієї частини

93
інтер’єру. Чудовий взірець такого класицистичного каміну зберігся у колиш-
ньому палаці Баворовських (зараз кабінет мистецтв бібліотеки ім. В. Стефани-
ка НАНУ). Ліпнина фасадного боку каміну нагадує твори Фридеріка Баумана,
виконані ним у палаці в Ланьцуті і у будинку Оссолінеуму (зараз бібліотека ім.
В. Сте­фаника НАНУ).
Соковитий ренесансний орнамент і барокова пишність декору повер­
таються до оздоблення камінів у другій половині XIX ст. разом з модою на
історичні стилі. Для створення камінів використовують найбільш ефектні
матеріали – мармур, штучний камінь і алебастр. На виставці будівельного
промислу у Львові у 1892 році демонструвалися розмаїті за матеріалом і оз-
добленням каміни, які представляли продукцію як львівських, так і закордон-
них, переважно віденських каменярських майстерень. Поряд з але­бастровим
каміном львів’янина Юліана Гури були представлені мармурові, з накладною
бронзою, з різнокольорового штучного каменю, що імітував мармур, оздоб-
лені флорентійською мозаїкою тощо. Взірці тогочасних камінів можна по-
бачити в інтер’єрах палацу Потоцьких (вул. Коперника, 15). Там збе­реглися
каміни, виконані з різних гатунків мармуру, кахлів, прикрашені різьбленим
декором, золоченими металевими накладками, бронзовими рельєфами тощо.
Алебастровий камін зберігся у будинку Шля­хетського казино (зараз Будинок
вчених).
Одночасно у Львові розвивається керамічна про­мисловість, серед виробів
якої були і каміни. Про їх рівень, як і усього львівського кахлярства, може
свідчити те, що керамічний камін для павільйону Галичини на Всесвітній вис-
тавці 1900 року у Парижі за проектом Станіслава Віткевича виконували саме
на львівській фабриці Івана Левинського. Витриманий у формах народного
мистецтва, він був своєрідною альтернативою виконаним у формах історичних
стилів камінам тогочасних майстерень і заповідав вже новий стиль – сецесію.
Взірці сецесійних камінів можна побачити у ба­гатьох львівських
кам’яницях. Цікавий взірець такого каміну знаходиться у будинку д-ра
Сегаля (вул. Чайковського, 6). В його оздобленні, крім мармуру, ліпнини та
металу, використано вітраж з зображенням напівоголеної жінки з пташкою,
виконаний майс­тернею Леона Аппеля у Львові.
Традиції створення керамічних камінів продов­жувались і після першої
світової війни. Взірець каміну цього часу з рельєфами у стилі ар деко зна-
ходиться у збірці Львівської галереї мистецтв. Лінію викорис­тання мотивів
народного мистецтва продовжив камін проекту Василя Крижанівського,
що експонувався на виставках Асоціації незалежних українських митців
(АНУМ). Але одночасно варто відзначити різке ско­рочення кількості вста-
новлених камінів – такий нееко­номний метод опалювання помешкань зна-
ходив все менше прихильників.

94
Набагато більшого розповсюдження набували центральне опалення і
кахлеві пічки. Але і тут можна зауважити, що форми камінів впливали на
оздоб­лення калориферів центрального опалення (інтер’єр цукерні Залевсь-
кого, зараз магазин “Світоч”, пр. Т. Шевченка, 10).
Будинки, збудовані у повоєнні часи, були поз­бавлені умов для проекту-
вання і встановлення камінів. Тільки в небагатьох громадських інтер’єрах у
70-80-х рр. робилися спроби встановлювати каміни або їх імітації; то саме
стосується і поодиноких прикладів камінів у приватних помешканнях. За-
раз розвиток індивідуального будівництва і проникнення на ринок таких
новинок, як камінні вклади і системи дистрибуції гарячого повітря (ДГП),
які дозволяють обігрівати за допомогою каміну примі­щення кубатурою до
400 м3, створюють умови для відродження зацікав­лення камінами та їх ши­
рокого використання.
Павло ҐРАНКІН
“Будуємо інакше”, 2000, № 6. – С. 40-41.

Львівський оперний театр:


історія будови і реставрації

Локалізація

У 1892 році закінчувався термін дії привілею, згідно з яким вистави львівсь-
кого театру відбувалися у залі будинку фундації графа Станіслава Скарбека
(зараз – Український драматичний театр ім. М. Заньковецької). В результаті
місто залишалося без власного теат­рального приміщення. Тому пошуки від-
повідного міс­ця для будівництва театру розпочалися задовго до цієї дати.
Одними з перших поступили пропозиції від Полі­технічного товарист-
ва, яке об’єднувало наукову і технічну громадськість Львова. У спеціаль-
ному мемо­ріалі, поданому товариством президенту міста, про­понувалися
місця, придатні для побудови театру, і давалася оцінка кожного з них.
Негативно було оці­нено площу Каструм (між сучасними вулицями Теат­
ральною і проспектом Свободи). Крім того, що воно було відведене для
будівництва промислового музею і школи, при розташуванні там театру
його фасад виходив би туди, “де припиняється рух інтелігентної публіки
і починається частина міста з будинками ос­таннього ряду”. Подібно було
оцінено і площу Голуховських, адже “негативною стороною цього місця
є оточення його будинками, що вже зараз виглядають бридко, і які, через

95
характер їх власників, імовірно довшим часом не зміняться”. Проти будів-
ництва театру у Єзуїтському парку, на осі вулиці 3 Травня (сучасна Січових
Стрільців), висувалися застережен­ня щодо недоцільності зменшення і так
невеликої його площі та наявності поблизу монументальних споруд Сейму
(зараз університет) та Краківського страхового товариства, які будуть за-
туляти вид на фасад споруди.
Позитивно було оцінено площу Св. Духа (Ів. Підко­ви). Для споруд-
ження театру пропонувалося викупити у державного скарбу ту частину
площі, яка йому на­лежала, знести будинок гауптвахти і кам’яниці п. Зи-
берта (“Віденська кав’ярня”) та розширити вулицю Кілінського (П. Берин-
ди). Перед головним фасадом майбутньої споруди, на перекритій частині
Полтви, мав бути поставлений пам’ятник королю Яну III Собеському. На
відміну від театру, пам’ятник дійсно було споруджено на визначеному у
меморіалі місці. Вже наступного року член спеціально утвореної у лоні
По­літехнічного товариства театральної комісії Август Солтинський у
спеціальній статті розкритикував вибір площі Св. Духа для споруджен-
ня театру, аргументуючи це витратою значних коштів на викуп земель-
них ділянок і кам’яниць, несприятливими геологічними умовами площі і
тією обставиною, що згідно з діючими на той час будівельними нормами
висота споруди не могла перевищувати ширини прилеглих вулиць. Че­рез
останнє неможливо було б спорудити театр за­планованих габаритів (ку-
батура – 60-70 тис. м3, пло­ща забудови – 3200 м2). Так само негативно він
оці­нював і площу Голуховських, яка, на його думку, “є вен­тилятором для
відведення випарів, що повстають у щільній масі необов’язково чистих
сусідніх будинків”. Подібні аргументи він наводив проти інших локалі­
зацій: площа Смольки (Ген. П. Чупринки) замала, а будова театру на площі
Галицькій вимагає руйнування палацу Бесядецьких і кам’яниці Товарис-
тва столярів (зараз пл. Галицька, 9 і 10). Тому, на думку Солтинського,
найбільш відповідним місцем на театр були Гу­бернаторські вали (між су-
часними вулицями Винниченка і Підвальною). Для цього потрібно було б
знес­ти Порохову вежу і сусідній будинок гімназії, а на їх місці спорудити
театральний будинок.
Пропозицію Солтинського підтримав і доповнив професор Львівської
Політехніки Юзеф Єгерманн. В опублікованій 1890 року статті він пов’язує
споруд­ження театрального будинку з цілим комплексом за­ходів з регуля-
ції усього прилеглого району. Один із запропонованих варіантів передба-
чав з’єднання вулиць Куркової (Лисенка) і Скарбківської (Лесі Ук­раїнки) та
Руської з Кармелітською (вул. “Просвіти”). На території між цими проекто-
ваними дорогами мав би стояти будинок театру. У другому варіанті театр
пропонувалося розташувати перед будинком на­місництва (зараз облвикон-

96
ком), а перед ним утворити площу, для чого треба було б знести міський
арсенал і сусідній з ним будинок. В третьому варіанті пропо­нувалося вико-
ристати частину скверу від сучасної вул. Бр. Рогатинців до Валової. В усіх
трьох випадках передбачалося продовжити вулицю Підвальну до по­чатку
Личаківської через територію монастиря бер­нардинів та пропонувалося, за-
для її розширення та уможливлення огляду Домініканського костелу, знес­ти
Королівський арсенал і будинки при вулиці Зацерковній, між кам’яницями
Ставропігії та костелом.
Таке неприйнятне в наш час ставлення до пам’яток архітектури та іс-
торії тоді вважалося цілком нормаль­ним. І не це стало причиною того, що
театральний будинок на Губернаторських валах так і не було спо­руджено, а
обмеженість міських фінансів, яких не вистачило б на викуп будинків, при-
значених під знос, компенсації військовим владам, яким належали обид­ва
арсенали та Порохова вежа тощо. Однак театр на валах у 1893–1899 рр. таки
існував, але це був літній театр (на місці, де тепер знаходиться будинок уп-
равління пожежної охорони); дискусії щодо місця його розташування були
не менш бурхливими, як і навколо міського театру. Цікаво, що будинок по
вул.Підваль­ній,7, який, згідно з проектом Єгерманна, повинен бути знесе-
ним, пізніше закупили на користь фонду будови українського театру, а зго-
дом передали стра­ховому товариству “Дністер”, яке спорудило тут у 1905 р.
свій будинок. Частково реалізовано його ж проект регуляції вулиць: зне-
сено будинки при Зацерковній вулиці, а вул. Руська була з’єднана з Карме­
літською.
Значно більше уваги приділено іншому пропоно­ваному місцю будови
– Галицькій площі. Це було пов’язано з регуляцією цієї території у зв’язку
з будо­вою палацу правосуддя (вул. Кн. Романа, 1-3) і з переходом до кому-
нальної власності палацу Бесядецьких (пл. Галицька, 10) разом з прилеглою
тери­торією. Та хоч 25-особова комісія Політехнічного това­риства, утворена
у квітні 1890 р., ствердила можли­вість будівництва на цьому місці театраль-
ної споруди, розрахованої на 1200–1500 глядачів, але кошти, яких вимагало
урегулювання прав земельної власності між урядом, містом і Товариством
столярів (їм належала кам’яниця під №9, сусідня з палацом Бесядецьких),
примусили відмовитися і від цієї локалізації та звер­нути увагу на місце, яке
в усіх попередніх пропозиціях хоч і згадувалося, але оцінювалося більшою
або меншою мірою негативно – площу Голуховських.
Площу утворено у 1843 році після того, як в цьому місці було перекрито
Полтву. Роботи розпочалися ще у 1839 р. і пов’язувались з будовою сусідньо-
го театру графа Скарбека, від якого площа і дістала свою першу назву – Теат-
ральна (Theater-Platz на плані 1844 р.). Та на відміну від утвореної одночас-
но з нею і також над перекритим руслом річки площі Фердинанда (піз­ніше

97
Марійська, зараз – А. Міцкевича), яка практично стала центральною площею
міста, вона не набула такого значення і такої популярності у львів’ян: ска­
залася близькість до Краківського передмістя, яке не відрізнялося ані чис-
тотою, ані гарними кам’яницями, а на додаток було заселене переважно єв-
реями. Про­тягом півстоліття її роль залишалася незмінною; тіль­ки у 1865 р.
площі надано нову назву на честь родини галицьких політиків і державних
діячів. Та на відміну від площі Галицької або Св. Духа, вся територія тут була
власністю міста, а додатковим позитивним моментом було те, що вона зами-
кала дві головні вулиці міста – Карла Людвіга і Гетьманську (зараз проспект
Свобо­ди). Не дивно, що міський технічний підкомітет висло­вився за будову
театру на цьому місці вже на початку 1890 р., коли ще серйозно розглядалася
кандидатура Галицької площі як місце для майбутньої споруди.
Але до початку будівництва було ще далеко. На перешкоді цьому став брак
коштів у міській скарбниці. І тільки у 1894 році місто дістало 10-міль­йонну
позику; з цієї суми 700 000 крон було відведено для будівницт­ва театру. В
цьому ж році на засіданні міської ради; яке відбулося 8 листопада, площу
Голуховських було остаточно затверджено як місце, на якому стоятиме теат-
ральний будинок. Для визначення придатності площі під будівництво було
виконано ряд пробних свердловин, результати чого, разом з висотним і си­
туаційним планами та програмою будови видавалися учасникам конкурсу
на найкращий проект театру, який був оголошений магістратом 12 липня
1895 року.

Конкурс

Конкурси на плани тої чи іншої споруди були харак­терною ознакою ар-


хітектурного життя Європи другої половині ХІХ – поч. XX ст. Проводились
вони і у Львові. Саме за конкурсними проектами збудовано Галиць­кий сейм
(зараз університет), промисловий музей (пр. Свободи, 20), костел Св. Єліза-
вети, дирекцію за­лізниці тощо.
Тому не дивно, що на проект такої визначної спо­руди, як міський театр,
було оголошено конкурс, ре­зультати якого визначало журі. У його складі
були пре­зидент міста Львова М.Мохнацький, делегат Крайо­вого Відділу
(виконавчого органу самоурядових влад Галичини) і ще 9 членів, шестеро з
яких – архітектори, обрані міською радою. Такими стали Форстер, Дзєконь-
ський, Одживольський, Яновський, Гохбергер (директор міської будівельної
управи) і Захарієвич.
Згідно з умовами конкурсу, їх прізвища були ого­лошені тільки за два
місяці до закінчення терміну внесення проектів, який припадав на 1 січня
1896 року.

98
Передбачалися премії – 6 тисяч зл.р. за 1 місце, 4000 за друге і 3000 за
третє. Крім того, згідно з умо­вами конкурсу в ньому могли брати участь
тільки “ар­хітектори польської та руської національності”, що виключало
участь чеських, австрійських, угорських та інших зодчих. Через суворі умо-
ви конкурсу на розгляд журі надійшло усього два проекти, а третій (під деві­
зом “Fredro”) залишився поза конкурсом. Пізніше ця обставина стала пред-
метом гострої критики самого конкурсу і його результатів, а один з членів
театраль­ної комісії магістрату (яка укладала умови для кон­курсу) архітектор
В. Равський змушений був виправ­довувати це тим, що нефахівці “переголо-
сували” в ній архітекторів.
Але на 12 годину 1 січня 1896 року до конкурсного комітету надійшло
лише два проекти: перший під де­візом “Ludendo monet”, другий – “Justitia”.
Тому журі в першу чергу перевіряло відповідність проектів умо­вам конкурсу
у художньому і практичному сенсі. Ос­кільки відповідь була позитивною, то
журі продовжило свою роботу і почало детально оцінювати кожен проект.
До переваг проекту “Ludendo monet” журі зараху­вало вдале вирішення
вестибулю, сходів, імпера­торської ложі, практичне розв’язання сцени і ку­ліс.
Однак були зауваження щодо розмірів глядацького залу та сцени, конструк-
ції пере­криттів і пропорції поверхів. Акцентувалося на монументальному
характері архітектури і вдалому вирішенні вигляду споруди.
В проекті “Justitia” схвально відзначили менші габарити будови, що за-
ощадило б кошти на виконання, критий портик перед входом, розплану-
вання залу, сходів і сцени. Однак критиці було піддано розміри вестибулю,
вирішення закулісних приміщень та імператорської ложі. Негативно сприй-
нялося і вирі­шення екстер’єру споруди, зокрема, дріб’язковість декору, пот-
рійне членування та вирішення дахів, особливо “мансардного” над глядаць-
ким залом.
Порівнюючи обидва проекти, журі дійшло виснов­ку, що жоден з них не
надається до безпосереднього виконання. Але більшість переваг, в першу
чергу у вирішенні зовнішнього вигляду споруди, згідно з рі­шенням журі,
мав проект “Ludendo monet”, який і отримав перше місце. Його автором був
Зигмунт Ґорґолевський (1845-1903). Другу премію, відповідно, дістав проект
“Justitia” краківського архітектора Яна Завейського (1854–1922).

Переможець та переможений

Автори обох нагороджених проектів (зрештою єдиних, що надійшли на


конкурс) не були новачками в архітектурі.
Зигмунт Горголевський народився у м. Солець у Великопольщі. Після
закінчення у 1874 р. королівської будівельної академії у Берліні працював

99
будівничим в столиці Німеччини, пізніше перебував на державній службі у
міністерській будівельній комісії. Від 1877 до 1879 року працює в міністерс-
тві громадських робіт, після чого його призначено архітектором придворної
будівельної управи. У 1886 році повертається до міністерства громадських
робіт, пізніше працює в Галле і Гільдегаймі.
Під час перебування у Берліні Горголевський 7 років працював асистен-
том кафедри архітектурного проектування. Бере активну участь у найбільш
пре­стижних архітектурних конкурсах в Німеччині. Зокре­ма, у конкурсі на
будинок рейхстагу у 1872 році його проект був позитивно оцінено (серед
105 надісланих праць). У другому міжнародному конкурсі на проект цієї ж
споруди у 1882 році Горголевський отримав чет­верту нагороду (серед пр. 200
учасників).
Крім того, З. Горголевський багато працював для приватних замовни-
ків. Серед його споруд – будинок Товариства приятелів наук і будинки перед
Польським театром у Познані, палаци у Багателі, Опорові, Сєкові і Голухові,
велика кількість інших будівель у Великопольші, Сілезії та Німеччині.
У 1893 році Ґорґолевського призначено дирек­тором Львівської про-
мислової школи, у зв’язку з чим він залишив державну службу у Німеччині.
На новій посаді він енергійно взявся за реформування школи, яка завдяки
його діяльності стала визначним осеред­ком у підготовці висококваліфікова-
них спеціалістів в Галичині.
Як архітектор, Горголевський відзначився у Львові при підготовці За-
гальної Крайової виставки. Для неї він виконав: ескіз павільйону машин,
павільйони Шкільної ради, вищих шкіл, Крайового відділу, графа А. Пото-
цького, а також головну браму на виставку.
Архітектор брав участь в багатьох конкурсах і експертних комісіях.
Будучи членом конкурсної комісії проектів нового театру у Кракові, він у
1887 році серед інших оцінював і проект свого майбутнього конку­рента по
львівському конкурсу Яна Завейського.
Під час цього конкурсу проект Завейського дістав третю премію, але
оскільки плани переможців не на­давалися до реалізації, влади Кракова
провели за­критий конкурс. Його переможцем став Завейський, і саме за
його проектом було збудовано театр у 1890–1893 рр. На той час цей вихо-
ванець мюнхенської і віденської Політехнік мав у своєму доробку участь в
будівництві університету у Відні, працю у ательє ві­денського архітектора
Ферстля, реалізовані “кургауз” (курортний будинок) і костел у Криниці та
участь в 7 конкурсах. Однією з конкурсних робіт був проект про­мислового
музею у Львові, який посів друге місце. І ось тепер – знову друге. Львівське
журі віддало перевагу хоч і недавньому, але львів’янинові Ґорґолевському
перед краків’янином Завейським, незва­жаючи на те, що останній більшою

100
мірою дотри­мувався вимог конкурсу, а його будинок мав набагато меншу
площу забудови (2821,67 м2) і об’єм (59867 м3), ніж проект переможця (від-
повідно 3308,56 м2; 70862 м3), що набагато зменшувало кошти реалізації
(716535 зл.р. проти 840232 зл.р.). Навіть опрацювання системи опалення і
фундаментів у проекті Ґорґолевського журі назвало “недостатнім”, тоді як
у проекті Завейського їм “приділено увагу, можливо, завелику” (в опрацю-
ванні фундаментів йому допомагав інженер Л. Бреннекке). І це у Львові,
при наявності таких складних геологічних умов на місці майбутньої бу-
дови і при вічному декларуванні міськими владами необхідності економії
коштів!
І нерви “кракуса” не витримали. Він розпочинає критичну атаку проти
свого суперника. Дискусія пере­носиться у Політехнічне товариство, членом
якого став Завейський. Цим справам було присвячено, цілих два засідан-
ня товариства, на яких обидва конкуренти повинні були давати відповідь
на критичні зауваження щодо своїх проектів. Серед членів товариства не
було одностайної думки щодо переваги того чи іншого про­екту. Завейського
підтримали тодішні авторитети: архітектор В. Равський, професор Ю. Єгер-
манн, які негативно оцінювали плани Ґорґолевського, порівню­вали з невда-
лим, на їх думку, театром у Галле, крити­кували купол над пласкою стелею
сцени. Але і Горго­левський мав не меншу кількість прихильників. Зрештою,
на його боці був авторитет шести архітекто­рів – членів журі, які віддали
першість його проекту. Одночасно випливала справа будови фундаментів
у болоті площі Голуховських та не менш важлива справа етичного ведення
дискусії. Врешті зійшлися на тому, щоб обидва претенденти мали однакову
можливість представити перероблені проекти міській раді.
І така можливість була їм надана. Обом був даний термін для переробки
планів до 30 квітня 1896 року. Але перемога кінець кінців залишилася за Гор-
голевським, який у другому варіанті проекту зменшив площу забудови.
Так закінчився один з епізодів “війни львів’яків з кракусами”. Суперниц-
тво Кракова і Львова наприкінці XIX – поч. ХХ ст. проявлялося у найрізно-
манітніших сферах життя. Іноді перемога була за надвіслянською столицею,
іноді – за містом над Полтвою. На цей раз перемогли львів’яни, але ця пере-
мога лише не­значною мірою вплинула на реалізацію театральної споруди.
Попереду було багато перепон. І першими стали проблеми, пов’язані з фун-
даментами.
Далі буде...

Павло ҐРАНКІН Євген СОБОЛЄВСЬКИЙ


“Будуємо інакше”, 2000, № 6. – С. 42-45.

101
Архітектор Юліан Цибульський

Юліана Цибульського ніколи не зараховували до числа видатних львівсь-


ких архітекторів кінця XIX – поч. ХХ ст., таких як Юліан та Альфред За-
харєвичі, Ю. Гохбергер, Г. Бізанц, З. Горголевський або В. Равський, хоч ім’я
цього архітектора згадується у кожному солідному опрацюванні історії архі-
тектури Львова цього періоду. Щоправда, про нього згадують, зде­більшого,
як про будівничого палацу Потоцьких; іно­ді – про збудований за його про-
ектом Крайовий банк або будинки на сучасній вулиці Глібова.
А Цибульський за майже 40 років діяльності як будівничий і понад 30
років як архітектор зробив багато. Та його творчість до сьогоднішнього дня
пок­рита імлою.
Юліуш Кароль Цибульський народився в Ланьцуті 28 січня 1859 року.
Після закінчення “Львівської Політехніки” у 1882 році він рік проходив прак-
тику у архітектурному бюро В. Равського, а потім працював асистентом у
проф. Г. Бізанца. Але молодого архі­тектора не приваблювала наукова кар’єра,
і вже у 1885 р. він отримує ліцензію будівничого. Від цього часу діяльність
Цибульського пов’язана головним чином з будівництвом у Львові.
Утворивши спілку з Людвіком Рамултом, Ци­бульський бере участь у
спорудженні будинку Ди­рекції Пошт (вул. Словацького, 1) за проектом інже­
нера Намісництва С. Гавришкевича. За проектом того ж С. Гавришкевича
спілка Рамулта і Цибульського збудувала і сусідній з поштамтом будинок
греко-католицької семінарії.
Взірцеве виконання цих об’єктів послужило однією з причин для призна-
чення Ю. Цибульського керів­ником будівництва палацу Потоцьких (вул. Копер-
ника, 15) за планами Луї д’Овернь. У1887–1892 рр. зодчий керує будівництвом
палацу, відповідно перероб­люючи і пристосовуючи плани французького архі­
тектора, одночасно за власним проектом будує дім управління маєтків графа Р.
Потоцького (вул. Стефаника, 7). Розташовані біля палацу, витриманому у фор-
мах раннього французького бароко, будинки управи творять, однак, окремий
ансамбль і, від­повідно, отримали декор, запозичений з французької архітекту-
ри епохи Людовика XIII. Скромний фасад з боку вулиці Стефаника розчлено-
вано по горизонталі пасами тиньку, накладеного на відкриту цегляну кладку.
Єдиним декоративним акцентом є брама, портал якої завершено трикутним
фронтоном з гер­бом Потоцьких “Пілява”. Дворовий фасад вже у проекті був
трактований як головний. У середньому ризаліті знаходиться сходова клітка, а
головний акцент створює вікно, завершене гербовим картушем і гостроверхий
пірамідальний дах з шпилем і флю­гером, який замінив первісно проектований
аттик з годинником. Подвір’я замикають стайні, Г-подібні у плані, і прибудова-
ний до них двоповерховий жит­ловий павільйон під наметовим дахом.

102
Ще більш живописною є стайня у подвір’ї власного будинку архітектора
(вул. Глібова, 15), збудована з ламаного каміння з цегляними вставками. Сам
дім, побудований у 1890 році, своїм фасадом деякою мірою нагадує палац
Потоцьких. Наметовий дах над слабо вираженим центральним ризалітом,
флан­кований з одного боку гостроверхим дашком, завер­шеним флюгером,
який акцентує зміщену від центру в’їзну браму. Сіни і сходова клітка будин-
ку оздоблені барельєфами, розписами і кольоровими шибами з витравлени-
ми орнаментами.
Виконана у 1890-х рр. переважна більшість будинків, збудованих за
проектами Ю. Цибульського, витримана у стилі французького ренесан-
су і бароко, їх характерними ознаками є високі дахи, багатий декор, час-
то накладений на фасад з відкритою кладкою з клінкерної цегли. В цьо-
му відношенні Ю. Ци­бульський не був новатором, бо і до нього ці мотиви
використовувалися в усій тогочасній Європі і навіть в Америці та Японії.
Однак важко назвати іншого львівського архітектора, який так послідов-
но вико­ристовував форми раннього французького бароко у часи повної
свободи використання форм історичних стилів. Варто також відзначити
поміркованість у застосуванні архітектором необарокового декору, що є
однією з характерних рис львівської архітектурної школи кінця ХІХ – поч.
ХХ ст., що дуже помітно при порівнянні з іншим прихильником необаро-
ко, – Каролем Боубліком.
90-ті рр. XІX ст. стали для Цибульського періодом інтенсивної професій-
ної та громадської діяльності. Він був членом підготовчого комітету будівель-
ної виставки 1892 року, а у 1893–1895 рр. – депутатом міської ради, де брав
участь у роботі III секції (гро­мадських робіт). У1893–1895 рр. Ю. Цибульський
був скарбником, а у 1904–1905 рр. – віцепрезидентом інженерської палати.
Одночасно він будує цілий ряд дохідних кам’яниць. Для Загальної Крайової
виставки 1894 року споруджує павільйон “для приміщення взірців фабрики
ланьцутських лікерів і сукна” графа Р. Потоцького. За проектом Ю. Цибуль-
ського павільйон збудовано теслярським майстром Передяткевичем.
У 1896–1898 рр. Цибульський продовжує забудову сучасної вулиці Глібо-
ва. Там він будує ще один влас­ний будинок (під №9), 4-поверхову кам’яницю
з цент­ральним ризалітом до висоти 3-го поверху з наме­товим завершенням.
Верхня частина фасаду по боках ризаліту викладена жовтою клінкерною
цеглою, а завершувався фасад дахом з двома куполами.
Наступною спорудою Ю. Цибульського на цій ву­лиці стали два будин-
ки зі спільним фасадом (№3 і 5) для Нухіма Грюнсберга, в яких застосовано
відкриту цегляну кладку фасаду, центральна частина акцен­тована високим
“французьким”, а бічні крила – на­метовими дахами. Разом з вищезгаданими
кам’я­ницями №9 і 15, цей будинок визначає ансамбль усієї вулиці.

103
Подібні високі дахи і багатий декор характерні і для інших реаліза-
цій Ю. Цибульського цього періоду. Досить згадати тільки будинки на
вул. Ів. Франка, 43 і проспекті Шевченка, 26 (1898 р.). Тут поряд з необаро-
ковим орнаментальним декором використано скульптуру – фігури атлантів
і каріатид.
Такий невимушений перехід від одних стильових форм до інших є дуже
характерним для архітектури історизму. Творчість Ю. Цибульського не є
винятком. Разом зі згаданими вище необароковими будинками він у 1895–
1903 рр. споруджує за власним проектом Крайовий банк на розі вулиць Кос-
тюшка і пл. П. Григоренка, витриманий у типових формах неоренесансу. Ос-
новним декоративним елементом тут виступає рустування фасаду, завдяки
чому будинок гармонійно поєднується з сусідньою спорудою ко­лишнього
Крайового відділу (арх. Ю. Гохбергер). Цікаво вирішено операційний зал
банку з двоя­русними галереями і скляним дахом. Скульптурний декор, час-
тково втрачений, виконав Антоній Попель.
Початок XX ст. став часом проникнення до Львова нового стилю – се-
цесії, перші прояви якого з’являють­ся близько 1900 р. Ю. Цибульський – як
будівельний підприємець – здобував визнання замовників, і у його проектах
замість необарокового декору з’яв­ляється декор сецесійний. Однак в реалі-
заціях все більше проявляється поміркованість у застосуванні орнаменти-
ки. Так, Ю. Цибульський ніколи не вико­ристовував надзвичайно популярну
тоді майоліку в оздобленні фасадів. Одночасно архітектор не відмов­ляється
від улюблених архітектурних форм – високих дахів, русту, виступаючих ри-
залітів і еркерів.
Це помітно у власних будинках Ю. Цибульського на вул. Ген. Чуприн-
ки, 26-30 (1904–1905 рр.). Централь­ний будинок з виступаючим еркером у
центрі, який підтримують напівфігури атлантів, має оздоблений фризом фа-
сад з квітів соняшника на рівні 2 поверху. Такий самий мотив використано
у оформленні кутої брами, яка веде у подвір’я зі стайнею в глибині. Квіти
соняшника використано і в декорі сусідніх домів. Мотиви оформлення фа-
садів повторюються, хоч самі вони мають різний вигляд.

Павло ҐРАНКІН
“Будуємо інакше”, 2000, № 6. – С. 46-47.

104
Lwowski architekt Julian Cybulski (1859–1924)

Julian Cybulski nigdy nie zaliczał się do ścisłej czołówki architektów lwowskich
końca XIX – pocz. XX w., takich jak Julian i Alfred Zachariewiczowie, Juliusz Hoch-
berger, Gustaw Bisanz, Zygmunt Gorgolewski lub Wincenty Rawski. A jednak brak
poważniejszych studiów nad architekturą Lwowa tego okresu, w której by imię Cy-
bulskiego zostało pominięte. Co prawda, mówią o nim tylko jako o budowniczym
pałacu Romana hr. Potockiego, niekiedy wspominają o własnym budynku architekta
lub gmachu Banku Krajowego. Inne realizacje tego architekta w opracowaniach zo-
stają przeważnie nie wspomniane w ogóle, albo są przytaczane raczej okazjonalne.
A przecież za prawie 40 lat działalności jako budowniczy i ponad trzydzieści jako ar-
chitekt cywilny zdziałał wiele. Lecz całość jego twórczości do dziś jest okryta mgłą.
Owa mgła okrywa nawet imię architekta, bo już w prasie współczesnej bywa
on często nazywany Julianem. Tym nie mniej w dokumentach urzędowych jest
on nazywany Juliuszem, chociaż i tu zdarzają się wyjątki. Imię „Juliusz” jest i na
grobowcu rodzinnym architekta na cmentarzu Łyczakowskim we Lwowie. Data
śmierci Cybulskiego, podana na tablicy grobowca, odbiega od podanej w nekro-
logu w „Czasopiśmie Technicznym”, który na dodatek był opublikowany prawie o
pół roku później. Tyle zagadek związano z biografią J. Cybulskiego, że należy ściśle
trzymać się faktów, które są następujące.
Juliusz Karol dwojga imion Cybulski urodził się w Łańcucie dnia 28 stycznia
1859 r. Po ukończeniu Szkoły Politechnicznej we Lwowie w 1882 r. przez rok był na
praktyce u architekta Wincentego Rawskiego, a następnie przez rok pracował jako
asystent na Wydziale budownictwa lądowego u profesora Gustawa Bisanza. Ale
kariera naukowa nie była pisana młodemu architekcie i już w r. 1885 otrzymuje on
konsens na budowniczego. Od tego czasu działalność Cybulskiego związana jest z
budownictwem, głównie we Lwowie.
Ponieważ Cybulski nie posiadał w tym czasie uprawnień rządowo upoważ-
nionego architekta, przybrał on sobie wspólnika w osobie Ludwika Ramułta, któ-
ry takie upoważnienia już posiadał. Razem z nim prowadził on budowę gmachu
Dyrekcji Poczty przy ulicy Słowackiego 1. Projekt w stylu typowego wiedeńskiego
neorenesansu był wykonany przez inżyniera Namiestnictwa Sylwestra Hawrysz-
kiewicza i uzupełniony przez Fryderyka Seitza z Wiednia. Budowę pod kierow-
nictwem radcy budownictwa Józefa Braunseisa realizowano w latach 1887–1889.
W czasie walk o Lwów w listopadzie 1918 r. gmach spłonął i został później odbu-
dowany według projektu Eugeniusza Czerwieńskiego już w nowej szacie stylowej.
Obecnie tylko stożkowaty dach nad tylnymi schodami, zakończony iglicą z wiatro-
wskazem o fantazyjnej sylwetce przypomina o poprzednim wyglądzie budowli.
Według projektu tegoż S. Hawryszkiewicza spółka Ramułta i Cybulskiego wybu-
dowała również sąsiedni gmach greko-katolickiego seminarium kosztem 220 tys. zł.

105
Wzorowe prowadzenie budowy wspomnianych wyżej gmachów stało się jed-
nym z powodów zaproszenia J. Cybulskiego do kierowania budową pałacu Roma-
na hr. Potockiego przy ulicy Kopernika 15 według planów architekta francuskiego
Louisa d’Auvergne. Podobno także powiązania Cybulskiego z Łańcutem, rodzinną
rezydencją Potockich, miały wpływ na taką decyzję zleceniodawców. Od 1887 do
1892 r. J. Cybulski kieruje budową pałacu, odpowiednio adaptując i przerabiając
plany francuskiego architekta, a jednocześnie projektuje i realizuje dom Central-
nego Zarządu Dóbr hr. Romana Potockiego. Położone obok pałacu, utrzymanego
w stylu przejściowym od renesansu do baroku francuskiego, budynki zarządu sta-
nowiły jednak odrębny zespół, dlatego architekt wykorzystał tu inną szatę stylową,
nawiązującą do architektury francuskiej z czasów Ludwika XIII.
Zwrócona frontem do ulicy Ossolińskich fasada Zarządu została dość skrom-
nie potraktowana. Niemal że jedynym akcentem architektonicznym jest tu pół-
kolista brama wjazdowa z portalem, zwieńczonym trójkątnym tympanonem, w
którym mieści się herb „Pilawa”. Brama rozmieszczona jest z prawej strony fasady,
a główny środek wyrazu stanowi surowa cegła, na tle której czytelniejsze stają się
obramowania okien. Ceglane tło przecinają poziome pasy tynku, co znajduje swój
odpowiednik w boniowaniu otynkowanego parteru.
Natomiast fasada podwórzowa, zwrócona ku pałacowi, jeszcze w projekcie
została potraktowana jako główna. Środkowy ryzalit zawiera klatkę schodowa, a
jego głównym akcentem jest okno, zwieńczone kartuszem z herbem „Pilawa”, i
stożkowaty dach z iglicą i wiatrowskazem, który zastąpił pierwotnie projektowa-
ną attykę z zegarową lukarną. Dziedziniec Zarządu zamykają parterowe stajnie
i przybudowany do nich jednopiętrowy pawilon mieszkalny pod namiotowym
dachem. O przeznaczeniu tych zabudowań świadczą rzeźby wyobrażające głowy
koni, umieszczone nad drzwiami wejściowymi, a całość, dzięki czerwonej cegle i
dachówce wygląda bardzo malowniczo.
Jeszcze więcej uroku ma stajnia w podwórzu własnego domu architekta przy
ulicy Gołębiej (późnej P. Chmielowskiego, ob. Hlibowa), wybudowana z łamanego
kamienia z inkrustacją cegłą. Sam budynek, wybudowany jednocześnie z domami
Zarządu w r. 1890, swoją fasadą nawiązuje raczej do pałacu Potockich, co widać
zwłaszcza w formie wsporników balkonu, zdobionych przez lwie głowy. Namio-
towy dach nad słabo rozwiniętym ryzalitem centralnym flankuje z lewej strony
stożkowat daszek z iglicą i wiatrowskazem (z umieszczoną na nim datą budowy),
który akcentuje przesuniętą od centrum bramę wjazdową. Sień i klatkę schodową
zdobią ornamentalne malowidła w stylu fresków pompejańskich i kolorowe szyby
z wytrawionym ornamentem, jedne i drugie wykonane na bardzo dobrym pozio-
mie artystycznym.
Od czasu wykonania budowy pałacu Potockich i Domów Zarządu prawie
wszystkie wybudowane przez J. Cybulskiego domy mają charakterystyczną „sza-

106
tę francuską”: wysokie dachy oraz neobarokowy wystrój fasady, w którym dość
często używana jest cegła klinkierowa. Nie był w tym nowatorem, bo i przed nim
motywy te były znane i wykorzystywane nie tylko we Lwowie, ale w całej ówczes-
nej Europie, a nawet w Ameryce i Japonii. Lecz trudno wymienić innego architekta
lwowskiego, który by tak stale był przywiązany do form wczesnego baroko francu-
skiego w czasie zupełnej wolności korzystania ze stylów historycznych, a wpływy
ulubionego stylu są zauważalne i w późniejszej, już modernistycznej twórczości
Cybulskiego. Jednocześnie warto podkreślić właściwy jemu umiar w stosowaniu
dekoracji neobarokowych, charakterystyczny w ogóle dla całej lwowskiej szkoły
architektonicznej, a widoczny zwłaszcza w porównaniu z projektami i realizacjami
innego zwolennika neobaroku, Karola Boublika.
Plany i zdjęcia pałacu Potockiego, domów Zarządu Dóbr i własnego (przy ul.
Gołębiej) były eksponowane na Wystawie Przemysłu Budowlanego we Lwowie
r. 1892, gdzie spotkały się z powszechnym uznaniem. Za ich wykonanie J. Cybulski
otrzymał rządowe upoważnienie i „4 czerwca 1893 r. złożył przysięgę, jako upo-
ważniony przez rząd architekta z siedzibą we Lwowie”.
Lata 90. XIX w. są dla J. Cybulskiego okresem niezwykle intensywnej dział-
ności zawodowej i społecznej. Wszedł do komitetu Wystawy Przemysłu Budowla-
nego we Lwowie (1892 r), w latach 1893–1895 został wybrany do Rady miejskiej,
gdzie wchodził do składu Sekcji III (robót publicznych). W latach 1895–1897 był
skarbnikiem Stowarzyszenia Izby inżynierskiej, której późnej był wiceprezesem i
członkiem zarządu. Jednocześnie projektuje i buduje cały szereg kamienic czyn-
szowych. Dla Powszechnej Wystawy krajowej w 1894 r., kontynuując swoją współ-
pracę z Potockimi, J. Cybulski zaprojektował pawilon „dla pomieszczenia okazów
fabryki likierów łańcuckich i sukna sieraczkowego”. Był to budynek drewniany z
4 ośmiobocznymi wieżami w narożnikach, o wysokim dachu, otoczony galeriami.
Namiotowe dachy wież były zakończenie sygnaturkami (glorietami) z kopułkami,
zakończonymi wysokimi iglicami z wiatrowskazami, wysoka iglica akcentowała
także wejście główne. Ściany wież pawilonu w górnej kondygnacji zdobiły orna-
mentalne panneaux o motywach, opartych na sztuce ludowej. Całość pawilonu,
który mieścił się z lewej strony alei głównej wystawy, jako 16 w rzędzie, była według
projektu Cybulskiego wykonana przez mistrza ciesielskiego Perediatkiewicza.
W latach 1896–1898 Cybulski kontynuuje zabudowę ulicy Gołębiej. Naprzeciw
wylotu ul. Lelewela wystawia on jeszcze jeden własny dom, trzypiętrową kamie-
nicę ze środkowym wykuszem, obejmującym dwa piętra i zakończonym stożko-
watym dachem. Górne kondygnację po obu stronach wykusza wyłożone są z żół-
tego klinkieru, całość wieńczy dach o dwóch kopułach. Efektowną budowlę psuje
jednak za niski stosunkowo parter. Również i stajnia w podwórzu, wybudowana
z łamanego kamienia, nie dorównuje jednak tej poprzedniej z 1890 r., chociaż jest
na nej wzorowana.

107
Nieopodal od tego domu Cybulski wystawia w latach 1897–1898 dwa domy
o wspólnej fasadzie (nn 3 i 5) dla Nuchima Grunsberga. I tu fasada w górnych
kondygnacjach wyłożona jest czerwonym klinkierem, centralna część akcentowa-
na wysokim dachem, a boczne – stożkowatymi wieżyczkami. Gmach ten, razem
z wyżej wspomnianymi własnymi domami Cybulskiego, tworzy swoisty zespół,
kształtujący widok całej ulicy, która z niepozornej drogi na stokach Kaleczej góry,
zabudowanej domami, które „wyglądały z dala jak gołębniki” (stąd nazwa ulicy),
stała się teraz, chociaż i na uboczu położoną, ulicą centralnej części miasta.
Te same wysokie dachy i bogata dekoracja z gipsowej sztukaterii cechują rów-
nież inne realizacje J. Cybulskiego z tego okresu, np. dom Marii Goreckiej przy
Akademickiej, 26 (1898 r.). Tu do wyżej wspomnianych środków dekoracji do-
łączają się elementy rzeźbiarskie, w postaci atlantów i kariatyd na wspornikach.
Charakterystyczne dla J. Cybulskiego jest traktowanie tylnej fasady kamienicy Go-
reckiej w formach o wiele skromniejszych od głównej i zbliżonych raczej do fasad
neorenesansowych.
Takie swobodne przechodzenie od stylu do stylu jest charakterystyczne dla
architektury tego okresu i J. Cybulski nie był wyjątkiem. Jednocześnie z budową
wyżej wspomnianych kamienic neobarokowych wznosi on w latach 1895–1903
według własnego projeku gmach Banku Krajowego na rogu ulic Kościuszki i Mi-
ckiewicza, utrzymany w typowych formach neorenesansu. Trzypiętrowy gmach o
dość skromnym wystroju, którego głównym elementem jest boniowanie fasady,
dobrze współistnieje z sąsiednim gmachem Wydziału Krajowego, wybudowanym
wcześniej przez J. Hochbergera. Do ciekawszych rozwiązań należy sala operacyjna,
o dwóch kondygnacjach galerii, zdobionych przez ornamentalne kartusze. Rzeźby
na fasadzie – alegoryczne figury na attyce i nad wejściem, maskarony nad oknami
– wykonane zostały przez Antoniego Popiela.
W stylistyce neorenesansowej był utrzymany również projekt hotelu George’a,
wykonany przez wiedeńską spółkę Hellmer & Fellner. Realizowany w latach 1899–
1900 przez spółkę Jana Lewińkiego i J. Cybulskiego, został wzbogacony przez tych
ostatnich barokowym wystrojem i rzeźbami (dłuta L. Marconiego), symbolizują-
cymi Europę, Azję, Afrykę i Amerykę.
Początek XX w. był we Lwowie czasem inwazji nowego stylu – secesji, pierwsze
objawy której można zauważyć już od 1900 r. J. Cybulski jako przedsiębiorca bu-
dowany nie mógł pozostać obojętny wobec stylu, który się cieszył popularnością
wśród zleceniodawców, więc na zmianę „kostiumowi francuskiemu” jego reali-
zacje przebierają się w kostium secesyjny. Lecz jeszcze w większym stopniu niż w
poprzednim okresie przejawia się w fasadach tych kamienic umiar w stosowaniu
dekoracji, widoczny zwłaszcza w porównianiu z realizacjami innych architektów
tego okresu. Tak, J. Cybulski nigdy nie stosuje majoliki w zdobieniu fasad, a sece-
syjne dekoracje w jego projektach nie nabierają właściwego temu stylowi frywol-

108
nego charakteru, lecz niejako tylko zastępują neobarokowe sztukaterie. Ostatnie
było dla tego zwolennika neobaroku tym łatwiejsze, że właśnie neobarok był jed-
nym ze źródeł secesji; poza tym ciągle stosował on swój ulubiony arsenał środków
architektonicznych: wysokie dachy, boniowane fasady i ryzality.
Widać to w domach własnych J. Cybulskiego przy ulicy Krzyżowej (późnej
A. Potockiego, ob. gen. Czuprynki) nn 26–30, zrealizowanych w latach 1904–1905.
Centralny dwupiętrowy dom z występującym śródkowym wykuszem zdobi fryz z
kwiatów słonecznika na poziomie pierwszego piętra. Ten sam motyw powtarza się
w ślusarce bramy wejściowej, która prowadzi do podwórka z prawie obowiązkową
dla domów Cybulskiego stajnią, ozdobioną reliefami głów koni (nie zachowały
się), utrzymaną w stylistyce poprzedniego okresu. Motyw słonecznika powtarza
się w zdobieniu sąsiednich domów (nn 26, 30), które łączą jednakowe elementy
dekoracyjne przy odmiennym układzie fasad. Okna klatek schodowych wszyst-
kich trzech domów zdobiły witraże.
W parę lat po wybudowaniu wyżej wymienionych domów, jeden z których
mieścił mieszkanie i biuro architekta, decyduje się on na wybudowanie nowego.
Dom na skrzyżowaniu ulic Na Bajkach (ob. Kijowska) i Krzyżowej, ukończony
w r. 1907, zwraca uwagę dzięki narożnemu ryzalitowi, podtrzymywanemu przez
półfigury atlantów, dużym attykom z lukarnami i maskaronom, zdobiącym okna
parteru. I tu w ślusarce bramy, drzwi i krat balkonowych powtarza się motyw sło-
necznika. Całość wypadła imponująco, pomimo tego, że planowana pierwotnie
kopuła narożnika nie została zrealizowana. Do tego domu J. Cybulski przeniósł
swoje mieszkanie i biuro.
W tych samych latach wspólnie z Wincentym Rawskim Cybulski prowadził
budowę nowego gmachu Szkoły Przemysłowej przy ulicy Snopkowskiej 47 według
projektu W. Sadłowskiego. Dekoracja fasady położonych w dziedzińcu warszta-
tów: pasy tynku na tle surowej cegły – przypomina dom Zarządu Dóbr, wcześniej
zrealizowany przez Cybulskiego, a zastosowane tu górne światło, wydaje się, być
jego specjalizacją. Zastosował go w pawilonie fabryki Łańcuckiej, w gmachu Ban-
ku Krajowego (na sali operacyjnej i klatce schodowej), w hotelu George’a, a później
przesklepił szklanym dachem wewnętrzny dziedziniec Galicyjskiego Banku Kre-
dytowego przy ul. Jagiellońskiej 3 (ob. Hnatiuka).
Po roku 1910 secesja traci na popularności. Odpowiednio zmieniają się i formy
budowanych przez J. Cybulskiego gmachów. Dobrze widoczne jest to w projektach
domu własnego architekta przy ul. Batorego 26 (ob. Kniazia Romana). Do zatwier-
dzenia do III (Budowlanego) departamentu Magistratu w 1914 r. architekt podaje
plany domu z dwoma alternatywnymi rozwiązaniami fasad. Pierwsze rozwiązanie
opierało się na modernizowanym traktowaniu renesansu francuskiego – główna
fasada z ryzalitem o namiotowym daszku, boniowaną dolną kondygnacją i górną,
przedzieloną pilastrami a la antique, oraz skromnie dekorowana tylna elewacja (od

109
ulicy Bourlarda). Drugą alternatywę stanowił projekt, przewidujący wybudowanie
fasad o formach neoklasycznych, z trójkątnymi tympanonami; fasada główna miała
się różnić od tylnej obecnością dwóch ryzalitów (zamiast jednego na tylnej fasadzie) i
reliefami w dolnej kondygnacji przy całkowitym braku dekoracji na tylnej elewacji.
Chyba warty jest odnotowania fakt podobieństwa fasad w drugim wariancie
do współczesnych mu budynków Galicyjskiego Towarzystwa Pedagogicznego
przy ulicy Zimorowicza 17 i kamienicy przy ul. Zyblikiewicza 5 (ob. I. Franki 33),
zaprojektowanych przez architekta młodszej generacji, Adama Opolskiego.
Ale wypadki wojenne nie pozwoliły na zrealizowanie żadnej z alternatyw, jak i w
ogóle na budowę domu. Konsens na budowę został wydany aż 18 kwietnia 1916 r., a
budowę rozpoczęto dopiero w kwietniu 1924 r. Zleceniodawcą w tym czasie był już
nie J. Cybulski, a francuskie towarzystwo naftowe „Premier“, zaś budowę według
nowych planów, które mało czym (oprócz fasady) różniły się od poprzednich, pro-
wadzili J. Cybulski i Ferdynand Kassler. Razem z tym ostatnim Cybulski w latach
1914–1922 prowadził budowę kamienicy Jonasza Sprechera przy pl. Mariackim 8,
owego pierwszego lwowskiego „drapacza chmur“. Właśnie Kasskerowi należy przy-
pisać ostateczne zrealizowany wystrój fasad domu. Ornamentacja jest w dużym
stopniu oparta na tych poszukiwaniach „nowego stylu żydowskiego”, które prowa-
dzone były w biurze Michała Ulama przed wybuchem I wojny światowej, głównie
przez Józefa Awina (Kassler swoją działalność zawodową we Lwowie rozpoczynał
właśnie w tym biurze). Jednocześnie motywy neoklasyczne, a raczej neoempirowe,
zauważalne zwłaszcza w reliefach o tematyce mitologicznej, jak i całość dekoracji
fasady, wprowadzają w świat kolejnego stylu, tym razem – art déco. I chociaż pro-
jekt wystroju należy przypisać F. Kasslerowi, zwłaszcza przez podobieństwo orna-
mentów sztukaterii do jegoż realizacji z przed I wojny światowej, to ogólne założe-
nie, którego podstawę tworzą słabo wyrażony ryzalit i namiotowy „francuski“ dach
z mansardami, bez wątpienia, jest pomysłem J. Cybulskiego. Lecz realizacji tego
projektu J. Cybulski nie doczekał się. Architekt zmarł 25 października 1924 r.
Wyżej wymienione przykłady ze spuścizny J. Cybulskiego stanowią tylko
niewielką część obiektów zrealizowanych przez architekta w ciągu prawie 40 lat
działalności zawodowej. Współuczestniczył on w kształtowaniu architektonicz-
nego krajobrazu Lwowa, i choćby tylko z tego powodu jego działalność powinna
wzbudzać zainteresowanie badaczy. Lecz do dziś pozostaje on typowym aktorem
drugoplanowym – niekiedy zwracającym na siebie uwagę, ale przeważnie znajdu-
jącym się w cieniu gwiazdorów. Ale i gwiazdorzy potrzebują zespołu. Warto więc
na spuściznę twórczą Juliana Cybulskiego zwrócić baczniejszą uwagę.

Paweł Grankin
Konferencja Sztuka w zbioraсh i architekturze Lwowa i Lańcuta.
Muzeum-Zamеk Lańcut 10 listopada 2000 roku.

110
Львівський оперний театр:
історія будови і реставрації
(закінчення, поч. “БІ” № 6’2000; с.42-45)

Фундаменти
Якщо на початках головною вадою площі Ґолуховських – як місця для
спорудження нового театру – вважали бридке оточення і невідповідні сані-
тарно-гігієнічні умови, то чим більше шансів здобу­вала ця локалізація, тим
частіше порушувалася справа геологічних умов, і, відповідно, методів та
коштів пов’язаних з будівництвом фундаментів майбутньої споруди.
Попереднє опрацювання умов для будівництва провів міський техніч-
ний підкомітет ще у 1890 р. Перед оголошенням конкурсу було здійснено
гео­логічні розвідки території. На відведеній площі вручну пробурено 6 свер-
дловин глибиною 12-14 м, і на підставі отриманих даних складено переріз
основи. Відповідно до нього, зверху залягали на­сипні ґрунти (4,0-4,7 м) і го-
лоценові алювіальні відк­лади; на глибині 12-13 м їх підстелює маастрихтсь­
кий мергель (“опока” за тогочасною термінологією). Алювіальні відклади
двоярусні: вгорі – відклади зап­лавної фації (глина, нижче – супісок і пісок),
у ниж­ньому ярусі – відклади старичної фації (торф, гли­нисті ґрунти, мул
тощо). Підземні води з’явилися на глибині 6,6-7,6 м.
Результати геологічних розвідувань надавалися учасникам конкурсу
на проект театру (разом з пла­нами площі Ґолуховських та розцінками на
бу­дівельні матеріали і роботи у Львові). На їх підставі автори обох нагород-
жених проектів визнавали можливість будови театру на цьому місці. Однак
серед фахівців рідко хто поділяв цей оптимізм. Політехнічне товариство ще
перед оголошенням конкурсу в черговому меморіалі до міської ради виз-
нало недостатність проведених розвідувань і вимагало доповнити їх більш
детальними до­слідженнями геологічної структури, санітарно-гігіє­нічного
стану ґрунту і проведення спостереження за станом ґрунтових вод у місці
будови і навколо неї як мінімум протягом року. Водночас пропонувалося
провести такі дослідження і в інших місцях, де можна було б збудувати бу-
динок театру у випадку, якщо площа Ґолуховських буде визнана непридат-
ною для цього.
Але міські влади вперто підтримували ідею будови театру саме на площі
Ґолуховських, і членам Політехнічного товариства залишалося дискутувати
у своєму тісному колі як навколо способів закладання фундаментів, так і
його коштів. Результати прове­дених міською будівельною управою розві-
дувань тільки підтвердили висловлені у меморіалі товариства побоювання,
що “ґрунт на площі Ґолу­ховських, з природи багнистий, буде представляти
надзвичайні труднощі для фундаментів театральної споруди, що відповідає

111
сучасним ви­могам”. Питання, які фундаменти будуть найбільш відповідати
таким умовам, ставилося на щотиж­невих зібраннях товариства настільки
часто, що президії доводилося стримувати шквал пристрас­тей, пояснюючи,
що ніхто ще офіційно не ставив за­питів щодо думки Політехнічного това-
риства з цього приводу.
Одночасно не залишалася бездіяльною і буді­вельна управа Львова. Хоч
перед конкурсом вона впевнено заявляла, що будівництво театру на площі
Голуховських цілком можливе, але перед початком було прийнято рішення
про проведення додаткових досліджень, зокрема про випробування ґрунтів
статичними навантаженнями.
З цією метою виконано 4 шурфи 5-метрової гли­бини, що відповідало
проектній глибині закладання фундаментів. В них опускали штампи пло-
щею 6000 см2, виконані з дубових брусів, на які спиралися чотири дерев’яні
стовпи, що несли на собі поміст. Тиск створювали, укладаючи на помості
залізничні рейки, сумарна вага яких відповідала наванта­женням 1,0; 1,5 і
2,0 кГс/см2. Прибита до одного зі стовпів планка показувала величину осі-
дання на окремо змонтованій шкалі.
Ці проби проводилися від середини квітня до 20 травня 1896 р. Такий
короткий термін випробувань зумовлювався тим, що рейки для створен-
ня від­повідних навантажень були позичені ненадовго. Період випробу-
вання навантаженням певної величини тривав від кількох годин до двох
днів, а повний цикл в одному шурфі – лише від 2 до 6 днів. Отримана
величина осідання під проектним навантаженням (1,5 кГс/см2) складала
30 мм.
Однак такі результати не задовільнили при­скіпливих членів Політех-
нічного товариства. Сумніви щодо можливості будови театру на стрічково-
му фундаменті вони висловлювали ще до проведення випробувань ґрунту
на щотижневих зборах. Навіть тогочасне світило у галузі фундаментів ін-
женер Л. Бреннеке, який допомагав Янові Завєйському опрацювати плани
фундаментів, не був певний, чи можливо використати з цією метою бетон-
ну стріч­ку, тому радив провести детальніші дослідження ґрунту. Згідно з
рішенням міської ради, було запро­шено експерта-гідротехніка з-за кордону
для оцінки придатності обраної площі для будівництва театру, ігноруючи
місцевих фахівців. Це викликало опубліковані у пресі їдкі зауваження з
боку Това­риства, в яких наголошувалося на тому, що “можли­вості закла-
дання фундаментів в гною площі Ґолуховських ніхто не заперечує, бо за-
кладати фундамент можна і під водою, в ріці, морі тощо”, однак йдеться ще
і про кошти такої споруди.
Саме фінансовий бік справи вплинув на дотри­мання як міськими влада-
ми, так і авторами кон­курсних проектів принципу спорудження театраль-

112
ного будинку на стрічковому фундаменті. Члени Політехнічного товариства
висували альтернативні варіанти.
Для їх оцінки у лоні Товариства утворено спеці­альну театральну комісію
під головуванням відомого львівського підприємця Ґвальберта Зємбіцько-
го. До комісії увійшли: Мауріци Махальський, референт залізничного бюро
Крайового відділу; Тадеуш Сікорський, старший інженер меліораційного
бюро Крайового відділу (референти комісії); директор дорожнього відділу
Густав Ройт і професори львівської Політехніки Юзеф Єгерман і Юзеф Рих-
тер.
Хоч комісію було утворено ще 7 березня 1896 р., її члени не поспішали з
висновками, очікуючи на результати випробувань ґрунту, та навіть подбали
про перепустки на будівельний майданчик для безпосереднього нагляду за
ними.
Результати роботи театральної комісії Політех­нічного товариства було
оприлюднено у липні 1896 року. Визнавши ґрунт площі Голуховських “дуже
ненадійним для будівництва”, а результати проб недостатніми, комісія зап-
ропонувала два проекти фундаментів, альтернативні до пропонованого ма-
гістратом стрічкового.
Першим проектом був фундамент, який спирався б на дерев’яні палі. Таке
вирішення ще до створення комісії пропонувало двоє з її членів – Ю. Єґер-
манн і Г. Ройт. Згідно з цим проектом, у ґрунт площі Голу­ховських необхідно
було б забити близько 4800 дубових паль довжиною 6,2 м і діаметром 30 см.
Палі повинні були забиватися у мергель на глибину близько 1 м, а їх верхівки
знаходились би на 0,54 см нижче рівня підземних вод. Котловани планува-
лося поглибити до 9,2 м (проти 5,5 м у проекті магістрату).
Палі планувалося зв’язати бетонним ростверком. Кошти на споруджен-
ня таких фундаментів переви­щували б кошти магістратського проекту на
180 тис. зл.р.
Друга пропозиція була ще більш коштовною. Фундаменти планувалося
будувати на залізобе­тонних опорах, з’єднаних цегляними арками. Ці опори
сягали б мергелю і навіть заглиблювалися у нього на приблизно 0,46 м. Кот-
лован планувалося поглибити до 8,36 м нижче рівня землі, а до мергелю ви-
рити шахтним методом колодязі, в яких вста­новити опори. Кошти реалізації
цього проекту на 200 тисяч зл. р. перевищили проект магістрату, однак неза-
перечно, ще при його реалізації надійність фундаментів забезпечувалась.
Та окрім надійності фундаментів споруди, існу­вала і проблема коштів їх
спорудження. Пропоновані Політехнічним товариством варіанти при їх ре-
алізації могли призвести до значного зросту витрат на будівництво театру
– до 25 відсотків (кошти спорудження були обраховані на 815 тис. зл.р.), на
що міські влади, через стан міських фінан­сів, не могли погодитися. Пропо-

113
нований магістра­том проект будівництва на стрічковому фундаменті мав би
коштувати майже у три рази дешевше, але, з другого боку, геологічні умови
були надзвичайно складними навіть в очах нефахівців, які складали біль-
шість у міській раді. Нікому не хотілося починати коштовний експеримент,
і тому 30 серпня 1896 року спеціальна комісія під головуванням одного з
іні­ціаторів будови, колишнього президента Львова Е. Мохнацького, після
всебічного обговорення спра­ви і огляду місця будівництва, ухвалила про-
вести ще три додаткових випробування ґрунту.
Ці дослідження проводилися в іншій спосіб і три­вали набагато довше,
ніж попередні. 2 вересня 1896 р. у викопаному до проектної глибини за-
кладання фундаментів шурфі (5,5 м) було відлито з бетону ку­бічний блок
об’ємом 1 м3, який залишили на три тиж­ні до повного затвердіння. Тільки
після цього терміну на ньому почали надмуровувати цегляний стовп, що
розширювався догори; вага цегли і блоку мала відповідати навантаженню
на ґрунт 1 кГс/см2.
Через три тижні після виведення опори до ви­соти, що відповідала пот-
рібному навантаженню, осідання становило 9 мм. Однак цю спробу визнали
недостатньою через те, що не було враховано осі­дання при виконанні бетон-
ного кубу. На додаток стовп, який розширювався догори, дуже скоро впав.
Падіння стовпа було не єдиною аварією під час цих дослідів. 16 листопада
о шостій годині вечора завалилася частина каналу над Полтвою довжиною
прибл. 13 м. Цей канал було збудовано спеціально для відведення річки від
місця будови театру, а причиною катастрофи був тиск землі згори і з боку
старого театру, оскільки частина склепіння зі сторони площі Голуховських
виходила до частково ви­копаного котловану. Та ця подія тільки підтвердила
необхідність в більш ретельному дослідженні ґрунту на планованому місці
спорудження театрального будинку.
Наступне випробування розпочалося 13 листо­пада і проводилося, із вра-
хуванням помилок, при­пущених при проведенні першої спроби, до 13 люто­
го 1897 року. Місце випробування було змінено що­до першого на 2 м, але ме-
тод проби був той самий. Отримані результати не набагато відрізнялися від
по­передньо отриманих, якщо врахувати різницю у пе­ріодах проб; осідання
при навантаженні 1,5 кГс/см2 становило 38 мм, а при 2 кГс/см2 – 65 мм.
Результати проб було запропоновано для оцінки “комісії експертів”,
скликаної міською владою. Ха­рактерно, що до складу цієї комісії не було
запро­шено жодного члена театральної комісії Політех­нічного товариства,
натомість у неї увійшли прибіч­ники варіанту будови на стрічковому фун-
даменті: директор міської будівельної управи Ю. Гохберґер, архітектори
Г. Бізанц, Ст. Холонєвський, С. Гавришкевич, Ян Шульц, інженер Брунек,
Шайер, Морачевський та сам автор проекту З. Ґорґолевський. Відповідно і

114
висновки комісії, оприлюднені 15 лютого 1897 р., позитивно оцінювали як
можливість спо­рудження театру на стрічковому фундаменті, так і придат-
ність для цього ґрунту площі Голуховських як з геологічної, так і з санітар-
ної точки зору.
Результати випробувань і дослідження щодо рів­ня підземних вод, які
проводилися під час будови нового колектора Полтви, здавалося б, підтверд­
жували висновки комісії експертів. Тому до уваги не бралися попередження
голови театральної комісії Політехнічного товариства Ґвальберта Зємбиць-
кого. У спеціальній статті, опублікованій в друко­ваному органі Товарист-
ва “Czasopismo Techniczne” він доводив помилковість висновків комісії та
вказував на неоднорідність ґрунту на площі Ґо­луховських і нерівномірність
навантажень, викли­каних вагою різних частин споруди. Усі ці фактори, на
думку автора, повинні були призвести до не­рівномірності осідання споруди,
появи тріщин у сті­нах, тощо.
Однак на момент опублікування статті Зємбіцького рішення про будо-
ву театру на стрічкових фундаментах було вже остаточно затверджено. На
користь цього рішення промовисто свідчили ре­зультати проб, висновок ко-
місії експертів та значно менші фінансові затрати. Та і сам первісний план
створення фундаментів, що залягали б на різній глибині, окремій для кож-
ної частини споруди, було змінено. Стрічковий фундамент, згідно з пере­
робленими планами, споруджуватися на одній і тій самій глибині (5,5 м) під
усією спорудою з метою створення рівномірного навантаження на ґрунт, яке
відповідало б 1,5 кГс/м2. Розпочалося спорудження фундаментів майбутньо-
го театру.
Земляні роботи розпочалися 5 червня 1897 року. Котлован об’ємом
16500 м3 було виконано вручну. Літо було сухим, і підземні води в котловані
не з’яв­лялися. Ґрунт дна котловану виглядав повністю однорідним, тільки
фундамент старих оборонних мурів та залишки дубових палів, якими ук-
ріплювали береги Полтви, пересікав його навкіс (згідно з ре­конструкцією
міських фортифікацій, виконаної Я. Вітвицьким, це були фундаменти ра-
веліну на острівці, спорудженому у 1703 р. для захисту північно-захід­ного
рогу Низького замку).
Вже 21 серпня 1897 року розпочалося бетону­вання фундаментів. Ґрунт
було вирівняно тонкою верствою міцно утрамбованого піску. Старе русло
Полтви було також заповнено піском, який трам­бували тонкими шарами
при сильному зволоженні водою; дно русла знаходилося на глибині прибл.
2,5 м нижче фундаментів. Міцність цієї верстви пе­ревірялася додаткови-
ми пробами. На верстві утрамбованого і зволоженого піску залито перший
шар бетону товщиною прибл. 15 см, на якому укладалася арматура, роз-
міщена перпендикулярно до бетонних стрічок і мурів для сприйняття згину

115
стрічки в напрямку вздовж стіни, вирівнювання нерівномірного осідання
та навантаження по її довжині. Тільки після цього розпочали створювати
бетонні стрічки. Верхню частину фундаментів вздовж межі старого русла
Полтви додатково зміцнили залізною арматурою. Крім того, в місцях ве-
ликих отворів створювалися зворотні арки для передачі тиску ґрунту на
стіни.
Нижня частина стрічкового фундаменту до висоти 60 см виконувала-
ся з бетону у співвідношенні 1 частина цементу:3 частини піску і 5 частин
клепарівського вапняка, верхні верстви – 1:4:7, який ви­конувала спілка
І. Левинського і Ю. Сосновського. На цих фундаментах мурувалися стіни,
переважно з каміння, що скріплювалося звичайним та гідрав­лічним вапном
або цементом, залежно від товщини муру і навантаження на нього. Навколо
фундаментів було закладено дренаж з глиняних труб діаметром 16 см. Бе-
тонування тривало від 21 серпня до сере­дини жовтня 1897 р. Використано
2544 м3 бетону. Усіма роботами з укладання фундаменту керував Ян Богуць-
кий (1870–1948), професор Львівської по­літехніки, йому ж належав і деталь-
ний проект фун­даментів.
Своєрідним звітом про виконані роботи стала до­повідь Я. Богуцького
на щотижневих зборах По­літехнічного товариства 26 січня 1898 р. У дис-
кусії, що відбулася після цього, доповідачеві довелося відбивати критичні
атаки тих, хто вважав проведені проби недостатніми. Знов згадували про
поперед­ження, висловлені Г. Зємбіцьким і про неоднорідність ґрунту пло-
щі Голуховських. Професор Політехніки і видатний львівський архітектор
Юліан Захарієвич висловив думку про доцільність створення різних частин
споруди. “Можливо, що це буде перший у світі будинок, фундаменти якого
обчислено і збудо­вано таким способом”, з цим твердженням допові­дача по-
годжувалися всі або майже всі присутні, як і з тим, що роботи проведено на
належному техніч­ному рівні.
Свою доповідь Я. Боґуцький закінчив наступними словами: “Зараз, коли
творіння росте на наших очах, нам не залишається нічого іншого, як щиро
побажати йому, щоб на цій основі воно витримало як найдовші роки!” Однак
час довів, що опоненти мали таки ра­цію. Позитивні, на перший погляд, ре-
зультати ста­тичних випробувань, виявилися помилковими, оскільки стосу-
валися лише верхньої, відносно одно­рідної верстви алювію. Широкі стрічки
фундаменту викликали рух усієї алювіальної товщі з надзвичайно різнорід-
ною структурою. Нерівномірні осідання проявилися ще під час будівниц-
тва – з квітня 1899 р. до лютого 1900 року вони становили для різних кутів
споруди 4,5...8,95 см. Відповідно і уявний виграш у коштах закладання фун-
даменту в кінцевому результаті обернувся в багато разів більшими експлуа-
таційними витратами.

116
Та все це виявилося тільки згодом. А поки що на фундаментах, довкола
яких точилося стільки супе­речок, зводилася споруда.

Споруда
Зміни у проект З. Ґорґолевський почав вносити майже відразу після ого-
лошення результатів кон­курсу. В першу чергу ці зміни були викликані за­
уваженнями щодо невідповідності планів нагород­женого проекту умовам
конкурсу.
В першу чергу було змінено площу забудови (на приблизно 10% від пер-
вісно передбаченої). Інші переробки стосувалися як зовнішнього вигляду,
так і внутрішнього розпланування споруди. З головного фасаду було усу-
нуто вікна вестибулю (залишилися тільки вікна касових приміщень, і то у
зменшених розмірах), та обеліски, оздоблені ліхтарями, перед фронтоном.
Кількість круглих слухових вікон на біч­них поверхнях куполу на початках
було зменшено до чотирьох, а остаточно – до двох з кожного боку. У зв’язку
з переплануванням внутрішніх приміщень на бічних фасадах з’явилися
двері службових входів. Змінилося також обрамлення вікон 4 поверху, що
виходять на бічні фасади.
Зміни у креслення зовнішнього вигляду споруди вно­силися і після за-
твердження проекту театру міською радою. Зокрема, театральний комітет
ухвалив під­нести фронтон нового театру на 45 см вище, дбаючи про те, щоб
театральний будинок не виглядав при­садкуватим. Мабуть у зв’язку з цим
підвищенням і виникла ідея заповнити тимпан фронтону, який у проекті
був оздоблений тільки круглим вікном, скульптурною композицією.
Змінилося і внутрішнє розпланування споруди. Згідно з вимогами журі,
було збільшено розмір рампи (з 10,20 м до 11,5 м) та ширину залу (з 17 м до
18,5 м, а також зменшено висоту ярусів з 3,30 м до 2,90 м). Зміни було внесе-
но у співвідношення глибини залу і ар’єрсцени. За вказівкою журі ме­талеві
конструкції перекриття було замінено на залі­зобетонні. Певні зміни стосу-
валися також службових і допоміжних приміщень.
Однак суворі правила проектування театрів, запроваджені в Австрії у
1882 р., після пожежі віденського Рінґтеатру (Theaterordnug. Verordnung der
k.k. niederoesterr. Statthalterei vom 1 Juni 1882 зі 114 параграфів, які пізніше
було розповсюджено на усю монархію) настільки чітко визначали вимоги
до внутрішнього розпланування споруди, що усі впро­ваджені після кон-
курсу зміни мали другорядний характер. Зате ці правила суттєво вплинули
на кількість, розміри і розташування вхідних дверей і ві­кон, розміщення
кас і гардеробів, висоту приміщень, тощо. Так, для того, щоб досягнути ви-
соти вести­булю у 5 м і не порушити відповідний параграф повищого роз-
порядження (висота найвищої точки пар­теру не повинна перевищувати

117
2 м над рівнем землі довкола театру), були влаштовані похилі коридори на
поверхах.
Як внутрішні, так і зовнішні переробки майже не вплинули на загальний
вигляд споруди театру, який мало чим відрізнявся від конкурсного проекту.
Пе­рероблені плани було затверджено на початку 1897 р., і одночасно з ними
затверджено керівника будови. Як і очікувалося, ним став сам автор проекту
Зигмунт Ґорґолевський. На той час кошторисна вар­тість спорудження теат-
ру становила приблизно 815тис.зл.р., з яких близько третини мали покрити
крайові влади.
Незабаром були розподілені підряди на прове­дення окремих видів робіт
при спорудженні театру. Земляні, бетонні та мулярські роботи було довіре-
но підприємству Івана Левинського (кошторисна вар­тість 240679 зл.р.);
йому ж було надано підряд на каменярські роботи (12349 зл.р.). Асфальтову
гідро­ізоляцію виконував власник фабрики асфальту і руберойду Станіслав
Шеліґа Лишкевич (2986 зл.р.). Крім будівництва театру, у вартість робіт вхо-
дило також спорудження “сукурсального” будинку, при­значеного для збері-
гання декорацій (зараз вул. П. Куліша, 6).
Горголевський особисто керував будівництвом і наглядав за виконанням
усіх частин споруди. До­помагали йому випускники будівельного відділу ви-
щої промислової школи у Кракові. Серед них най­довше від інших на буді-
вельному майданчику працю­вав Ян Новорита, пізніше відомий архітектор,
що працював у Львові та Катовіцах.
За ескізами Ґорґолевського виконувалося не тільки загальне оформлен-
ня фасаду, але й усі деталі оздоблення. Тільки скульптурні і живописні тво-
ри були виконані спеціально запрошеними митцями.
Найбільша за розмірами скульптурна композиція прикрашала фронтон
театру. її виконав Антоні Попель, відомий як автор пам’ятника А. Міцкеви-
ча у Львові. Десять фігур зображають “Радощі та страж­дання життя”. Фігу-
ри майже триметрової висоти виконані з гідравлічного вапна з домішкою
цементу і прикріплені залізними анкерами до стіни та кар­низів фронтону
висотою 4,20 м і довжиною 20 м.
Різцю того ж А.Попеля, а також Тадеуша Вісньовецького, Юліана Мар-
ковського і Юліуша Белтовського належать фігури муз, які оздоблюють аттик.
Фриз між фігурами, який утворювали оточені вінками гербові щити з фамілія-
ми знаменитих поль­ських акторів, перевивають два барельєфи з зобра­женням
Аполлона та муз. Як фриз, так і всі декора­тивні елементи фасаду за малюнка-
ми і під наглядом Ґорґолевського виконав Едмунд Плішевський. Тільки алего-
ричні фігури у архівольтах вікон лоджії нале­жать різцю Я. Вуйцика. В нішах
головного фасаду встановлено дві статуї, виконані з полянського піс­ковику:
“Комедія” (Антоні Попель) і “Трагедія” (Тадеуш Баронч (1849–1905)).

118
Фасад театру з триарочною лоджією і трикутним фронтоном увінчують
бронзові скульптури роботи Петра Войтовича (1862–1936): “Комедія і дра-
ма” (зліва), “Музика” (справа) і “Слава” (над фрон­тоном). Ще дві ідентичні
бронзові групи розміщено з боків куполу. Сидячі фігури, згруповані навко-
ло ліри і лебедя, символізують музику. Усі бляхарські роботи з перекриття
куполу виконала львівська фір­ма Генрика Богдановича; залізні конструкції
дахо­вого перекриття постачала фабрика машин і вагонів у Саноку, яка вико-
нувала і конструкції сцени.
Декоративні деталі бічних і заднього фасаду спо­руди, як вже згадувало-
ся, виконано за ескізами З. Ґорґолевського. Йому ж належить і проект внут­
рішнього оздоблення театру (за винятком скульптур та живопису). Керівни-
ком робіт по декоруванню інтер’єрів був Марцелі Гарасимович.
Найбільші труднощі у декоруванні інтер’єрів театру були пов’язані зі
створенням гіпсової ліпнини, особливо на стелях. Оскільки усі перекриття у
будинку зроблено із залізобетону, то для монтування декоративних деталей
треба було застосовувати дротяні сітки, що кріпилися до бетону і на яких
мон­тували ліпнину.
Виконувався скульптурний декор під керівницт­вом М. Гарасимовича
скульпторами П. Войтовичем, Едвардом Подгурським і Яном Джованетті,
яким допомагали учні львівської художньо-промислової школи та декіль-
ка принагідно запрошених різьбярів. Підсобними робітниками були мулярі,
частково з Личакова, а частково з Лежайська, які до того (крім одного під-
майстра Царха) ніколи не виконували по­дібних робіт.
Крім орнаментально-декоративної ліпнини, Пет­ро Войтович виконав у
залі театру скульптурну групу генія і ангела, яких увінчує герб Львова. Його
ж різцю належать: алегоричні постаті Трагедії та Комедії над порталом входу
до партеру з вестибулю, та статуї Кохання, Ревнощів, Пихи та Материнства
над архі­вольтами вхідних прорізів у фойє.
У вестибулі стіни було оздоблено мармуровими медальйонами в обрам-
ленні вінків з пальм і троянд, на яких зображено видатних польських драма-
тургів і директорів Львівського театру: Нємцевича, Бого­мольця, Заблоцько-
го, Фредра, Крашевського, Коженьовського, Камінського і Богуславського. В
нішах стін встановлено бюсти польських поетів: Яна Кохановського, А. Міц-
кевича, З. Красінського і Ю. Сло­вацького. Бюсти композиторів: Ф. Шопена,
С. Монюшка, Ю. Ельснера і К. Курпінського, виконані П. Гарасимовичем,
прикрасили фойє (т.зв. дзеркальний зал).
Крім ліпнини і скульптури, для оздоблення вес­тибулю і сходової кліт-
ки театру було використано стюк (виконала італійська фірма Detoma”) та
при­родний мармур. Парадні сходи виконано з білого мармуру, поручні – з
порфірового, а поручні ба­люстради і портал дверей до партеру – з сірого

119
сер­пентину. Підлогу сходової клітки (18,15 х 9,45 м) вимощено керамічними
плитками з орнаментом, що імітує мозаїку.
Стіни театральних приміщень було пофарбовано олійною фарбою двох
відтінків, ліпнину частково визолочено. Малярські роботи у театрі прово-
дили Прайдль і Качоровський, а у залі, разом з золоченням, декоратори
театру С. Ясеньський і Я. Дюлль. Останній виконав також розпис мета-
левої проти­пожежної завіси, на якій зобразив вид Львова зі Стрийського
узгір’я.
Розпис завіси не був єдиною живописною робо­тою у театрі. Вже підчас
будівництва було ухвалено оздобити інтер’єри театру розписом. Сумніви
щодо того, чи зможуть роботи окремих художників з влас­ним почерком
скласти гармонійну цілість, було усунуто рішенням призначити художніх
керівників для нагляду за оздобленням кожного з приміщень. Залишалося
питання вибору відповідної техніки виконання живописних декорацій, що
мало не послужило приводом для дискусії, подібній суперечкам навколо
фундаментів театру.
Та коли фахівці сперечалися, в якій саме техніці повинні виконуватись
розписи – фресковим живо­писом, темперою, казеїновими фарбами, енкаус­
тикою або мінеральними фарбами кайма – теат­ральний комітет прийняв
рішення виконувати усі живописні декорації олійними фарбами на полотні.
Схоже, що вплив на вибір саме цієї техніки мав успіх олійних панно у акто-
вому залі Львівської політехніки, виконаних у 1888–1892 рр. за ескізами Яна
Матейка.
Художнім керівником живописного оформлення сходової клітки було
призначено Тадеуша Попеля (1863–1913), учня Матейка. Його пензлю нале-
жать алегоричні панно “Весна”, “Зима” і скульптура. Ра­зом з Попелем працю-
вали: Тадеуш Рибковський (1848–1920), пензлю якого належать “Літо”, “Ли­
царство” і панно з зображеннями емблем львівсь­кого міщанства; Зиґмунт
Розвадовський (1870–1946) – “Шляхта”, Марцелі Гарасимович (1859–1935) –
“Наука” і “Мистецтво”; Дамази Котовський – “Сучасна музика” і “Живопис”
та Валеріан Крицинський – “Старовинна музика”. Усі 12 панно роз­міщено у
верхньому ярусі. Нижній ярус оздоблено камеями, що символізують Муж-
ність, Смерть і Страждання, Самопожертву, Тріумф Краси, Музику, Танець,
Життя і Свободу, які виконав Едвард Піч.
Ще більше живописних полотен прикрасили фойє. В супрапортах над
люстрами встановлено алегорії чотирьох частин світу пензля М. Гарасимо-
вича. Верх­ній ярус оздоблено рядом картин на сюжети попу­лярних п’єс та
опер: “Балладина” Ю. Словацького (Ст. Дембицький), “Краков’яни і гуралі”
Я. Камінського (Ю. Зубер), “Галька” Ст. Монюшка (С.Батовський), “Барбара
Радзвілл” А. Фелинського (С. Батовський), “Фірцик-зальотник” Ф. Заблоць-

120
кого (О. Августинович) та “Помста” О. Фредра (О. Августинович). Крім того,
пензлю Ст. Дембицького (1866–1924), який був художнім керівником офор-
млення фойє, належать алегорії Кохання, Ненависті, Правосуддя і Мудрості
на бічних стінах, та три панно плафону: “Поезія”, “Танець” та “Музика”.
Керівником живописного оформлення зали гля­дачів став Станіслав
Рейхан (1858–1919). Плафон його пензля з зображенням “Тріумфу Слави”
знахо­диться над оркестром. У десятьох секторах плафону залу зображе-
но алегоричні фігури: “Грація” (Е. Піч), “Музика” (О. Августинович), “Та-
нець” (З. Розвадовсь­кий), “Критика” (Т. Рибковський), “Драма” (Л. Колер),
“Натхнення” (О. Августинович), “Вакханка” (С. Батовський), “Невинність”
(Т. Попель), “Ілюзія” (А. Стефанович) і “Правда” (Т. Попель). Крім того, у
плафоні знаходяться і 10 медальйонів з портретами видатних польських ак-
торів і актрис.
Усі живописні вставки було виконано на спе­ціально замовленому бель-
гійському полотні і на­клеєно на бетон після того, як стіни споруди під­сохли.
Ложі було оббито бордовим оксамитом; ці роботи проводила спілка Штайн-
гауф, Ткач, Фрюауф і Турковський. Гнуті меблі для лож виконав Кон. На той
час фірма Siemens & Halske виконала усі електричні інсталяції; світильники
поставляла фірма Oswald & C° з Відня. Центральне обігрівання, вен­тиляцію
і водопровід виконала фірма Johann Haag з Відня у спілці з львівським під-
приємцем В. Немекшею.
Урочисте відкриття театру відбулося 4 жовтня 1900 р. До цієї події поет
Ян Каспрович спеціально написав “Пролог”, а трупа здійснила постанову
опе­ри В. Желенського “Янек”. Крім того, до відкриття театру було видано
спеціальний “Пам’ятковий опис міського театру у Львові”, який написав
проф. Міхал Літинський. Однак одна з головних прикрас теат­ральної зали,
парадна завіса з живописним панно “Парнас” пензля Генрика Семірадського
(1843–1902) прибула до Львова тільки 16 жовтня, а вперше для глядачів її
опустили 13 січня 1901 р.
Через майже 3 роки після відкриття театру, 6 липня 1903 р. від раптового
серцевого нападу помер Зиґмунт Ґорґолевський. Пам’ять ачтора проекту і
керівника будови театру було увічнено встанов­ленням над порталом дверей
його барельєфного портрету авторства Юліуша Белтовського. А навколо
смерті Ґорґолевського почали створюватись ле­генди.

Легенди
їх і донині розповідають туристам львівські екс­курсоводи. Дивуєтеся, що
ці легенди потрапляють не лише на шпальти газет і журналів, а й до солід-
них розвідок. Як і усі подібні твори людської фантазії, вони не відповідають
дійсним фактам, однак обумовлюються певними підставами.

121
Раптова смерть архітектора З. Ґорґолевського стала поштовхом для
виникнення домислів про ніби­-то самогубство автора театру. Згідно з ле-
гендою, це трапилося через виникнення тріщин у стінах спо­руди, викли-
каних осіданням фундаменту, незва­жаючи на запевняння Ґорґолевсько-
го у надійності останніх. За іншою версією, причиною самогубства став
невдалий жарт одного зі знайомих архітектора: мовляв, твій театр тіль-
ки що зруйнувався. Дискусії навколо фундаментів театру вплинули і на
версію про спорудження театру на дерев’яних палях або просто над рус-
лом Полтви.
Хоч авторство З. Ґорґолевського у створенні теат­ру є незаперечним,
однак досить часто споруду приписують іншим архітекторам. Найчастіше
зустрі­чається легенда про те, що автор львівського театру проектував також
і театр в Одесі. Однак відома ві­денська фірма Гельмер і Фельнер”, якій нале-
жить авторство одеського оперного театру, немає нічого спільного з львівсь-
кою спорудою, хоч її інші реа­лізації – готель “Жорж” і сучасний Будинок
вчених – є оздобою міста.
Навіть про зовнішній вигляд театру ходить леген­да, ніби він є копією чи
то паризької, чи то віденської Опери, а не оригінальним твором. Ця версія
базуєть­ся на певних збіжностях у оформленні фасадів цих будівель. Однак з
того, що більшість збудованих в другій половині XIX ст. театральних споруд
були тою чи іншою мірою відгуком на паризьку Оперу Шарля Гарньє, зовсім
не впливає на їх ідентичність. Варто зауважити, що ментальності сучасних
львів’ян притаманно не підкреслювати оригінальність архітектури свого
міста, а порівнювати його з іншими світовими центрами. Звідси і “малень-
кий Париж”, і “статуя Свободи” (а насправді алегорія Ощадності) на фасаді
музею етнографії тощо.
Ще однією з легенд, повторюваної у декількох версіях, є розповідь про па-
радну завісу, яку автор Г. Семірадський ніби-то подарував місту. Насправді цей
твір було йому замовлено театральним комі­тетом ще у 1898 р., а гонорар за заві-
су, остаточно виплачений у 1901 р., склав порядну суму в розмірі 15 тисяч зл.р.
Дивно, але до усього вінка легенд не потрапила фатальна непридатність
площі перед театром для спорудження пам’ятників або фонтанів. Якщо це
місце, запроектоване у 1905 р. Б. Лепким одеському меценатові К. Володко-
вичу для спорудження па­м’ятника Т. Шевченку було ним забраковане через
агресивність архітектурного оточення, то справа по­будови на цьому місці
пам’ятника Ю. Словацькому тягнулася протягом довгих років, навіть було
ого­лошено конкурс на кращий проект, який, однак, так і не реалізовано.
Пам’ятнику Леніну пощастило біль­ше, адже простояв він перед театром
майже 40 років (споруджений у 1952 р.; скульптор С. Меркулов, арх. В. Ша-
рапенко, І. Француз), був демонтований у вересні 1990 року.

122
Подібною була доля і проектованих там фонтанів. Не був реалізова-
ний ані проект М. Лужецького з 1905 р., ані виконаний у 1930-х рр. проект
світлового фонтану на головній алеї перед театром. Виконана під час рекон­
струкції на початку 80-х рр., чаша фон­тану так ніколи і не наповнилась во-
дою, і донині слу­жить квітником.
А поки навколо театру створювалися легенди, проектувалися пам’ятники
та фонтани, невпинний час підточував споруду, і кінець кінців необхідною
стала її реставрація.

Реставрація
За роки існування театру багато чого змінилося як у самому будинку, так
і навколо нього. Газові ліхтарі навколо споруди, при збереженні їх чавунних
цоколів, на початках було замінено лампами розжа­рювання у вишуканих
квітоподібних плафонах, які згодом поступилися стандартним дорожнім
світиль­никам. Площу перед театром заасфальтовано, ліквідовано під’їзд
до парадного входу. У 1952 році її реконструйовано, і на ній споруджено
пам’ятник Леніну.
За час експлуатації споруда пережила дві світові війни і багато разів
пошкоджувалась. Іншим став хімічний склад міського повітря в результаті
автомо­білізації, що прискорило процес руйнування кам’я­ної скульптури.
Змінився рівень підземних вод, замулився дренаж. Вичерпався термін дії
технічних систем; рівень обслуговування сцени не відповідав сучасним ви-
могам. Підвищені вимоги щодо пожеж­ної безпеки вимагали також переоб-
ладнання залізної завіси та її зміцнення; неможливо було зали­шати дерев’яні
підлоги на металічних балках в пар­тері; потрібно було збільшити кількість
пожежних кранів. У театрі була недостатньо висока темпера­тура у холодні
пори року.
В процесі поточних ремонтів потьмяніле зо­лочення місцями зафарбо-
вувалося або покривалося бронзою. Ліпнина внаслідок нашарування фар-
би втратила первісні чіткі форми. Живопис покрився верствою поверхне-
вих забруднень, до того ж далися взнаки поспішно залатані пошкодження
часів війни. Чудові скла з травленим орнаментальним малюнком у вхідних
дверях лож частково було замінено фане­рою, а частково зафарбовано. Бра-
кувало плафонів світильників, бронзових дверних клямок, замків, деталей
решіток.
На фасаді не вистачало скульптури над вікном третього поверху, ко-
ринфської капітелі колони, декоративної вази, маскаронів. Мідні скульптури
були пошкоджені кулями та осколками, покрилися кіптявою. Центральний
купол втратив мідне покрит­тя. Відшаровувався тиньк. Цоколь з пісковику,
внас­лідок вивітрювання, розшаровувався та руйнувався.

123
Систематичні інструментальні спостереження (нівелювання II кла-
су) велися за 28-стінними мар­ками у 1969–1980 рр. За цей час найбільшу
усадку дав правий задній ріг споруди (3,82 см), найменшу – правий пе-
редній (1,79 см). Не було помічено ознак стабілізації усадок. Внаслідок
отриманих дефор­мацій будинок театру ніби розколовся по діагоналі;
портальна стіна, що відділяє сцену від глядацького залу, почала втрачати
зв’язок з бічними несучими стінами, що стало основною причиною за-
криття театру на реставрацію у 1979 р., хоча технічно-еко­номічне обґрун-
тування реконструкції та реставрації орієнтовною вартістю 4,6 млн. крб.
було затверд­жено розпорядженням Ради Міністрів УРСР ще 21 жовтня
1975 р.
Для виявлення причин тривалих нерівномірних деформацій і складання
кількісного прогнозу їх роз­витку у 1980 р. проведено інженерно-геологічні
ви­шукування, треті за історію театру. По контуру спо­руди було прокладено
10 свердловин глибиною 14 м, вирито 4 шурфи нижче відмітки закладання
підошви фундаменту, відібрано і випробувано на міцність і стискання у ла-
бораторних умовах 98 монолітів ґрунту. Виконано статичне зондування (14
пунктів), радіоізотопний каротаж (14 пунктів), обертовий зріз крильчаткою
(10 випробувань), реєстрацію вібрацій на цоколі будинку (34 вимірюван-
ня). В лабораторії, поряд з класифікаційними показниками, досліджували
механічні властивості ґрунтів (опір зрізу, модуль деформації, коефіцієнт
консолідації, параметри пов­зучості) під статичними і динамічними наванта­
женнями.
Тригонометричне нівелювання характерних архі­тектурних елементів
споруди, висотне положення яких на період будови було відомим за архів-
ними джерелами (вихідні репери збереглися), дозволило з точністю до 15%
визначити розміри абсолютних деформацій основи – 55...72 см за 80 років з
макси­мумом на правому передньому куті будинку.
У першу чергу було проведено роботи з віднов­лення дренажу. Для
цього навколо театру вирито котлован. При цьому було ліквідовано пан-
дуси біч­них під’їздів. На зовнішніх стінах підвалів влаштовано надійну
гідроізоляцію. Після засипки котловану стало можливим встановлення
зовнішнього риш­тування для проведення реставрації фасаду. На вла-
штування риштувань та підмостків було витра­чено приблизно 600 м3 де-
ревини.
Декоративні маскарони демонтовано та рес­тавровано в умовах майстер-
ні, а втрачені – вико­нано з цинку. Декоративні вази карнизу вирішено від-
лити з оргскла з наступним декоративним по­криттям “під камінь”. Реставра-
ційна практика довела надійність такої заміни, в той час як вапняк швидко
руйнується в умовах сучасного міста.

124
З оргскла відлито також капітель східного фа­саду, одну з декоративних
фігур над архівольтом того ж фасаду і сильно зруйновані фігури геніїв на
головному фасаді.
Повністю було відновлено ліпний декор фасаду. Для відновлення цо-
колю було застосовано сколівський пісковик як більш міцний і такий, що
менш роз­шаровується. Вивітрена поверхня цоколя розчи­щена.
Мідні скульптури очищено від бруду і кіптяви, пробоїни заварено, вип-
равлено вм’ятини. Металеві решітки, навіси, кронштейни ліхтарів реставро-
вано ковалями з доповненням відсутніх фрагментів.
Відремонтовано металоконструкції куполу і даху з влаштуванням додат-
кових ферм. На покриття даху і куполу використано 56 тонн металу, в тому
числі 26 тонн міді.
Значної реконструкції зазнала підземна частина споруди. Це пов’я-
­зу­валося з винесенням туди елект­ропідстанції, котельної та розміщенням
нових техно­логічних приміщень, а також буфету для глядачів і артистів.
На подвір’ї сусіднього театру ім. М. Заньковецької споруджено вентиля-
ційну шахту, тому що стара опи­нилася у загазованій зоні, а також машин-
ний зал електроприводів механізмів сцени і трансформа­торна.
Великий обсяг робіт виконано під планшетом сцени: монолітні фундамен-
ти під механізми, мо­нолітні перекриття трюмів по прокатним балкам і коло-
нам. З монолітного залізобетону виконана також стіна сейфу для декорацій.
У надземній частині основної реконструкції зазнав сценічний комплекс.
Повністю були пере­проектовані артистичні вбиральні, репетиційні, окремі
кабінети адміністративно-господарчого призначення.
По осі симетрії на балконах 1 і 2 ярусів влашто­вано приміщення звукоа-
паратної та світлопроекційної, в зв’язку з чим було змінено розміщення гля-
дацьких місць. Змінено розклад місць у задній частині партеру і на балконі
3-го ярусу у зв’язку зі зміною габаритів нових крісел. Зараз всюди, в тому
числі і на балконах верхнього ярусу, встановлено м’які, більш зручні крісла.
Загальна кількість глядаць­ких місць – 1020. Простір під оркестровою ямою
звільнено від дерев’яних конструкцій, що існували раніше, і влаштовано под-
війне перекриття: нижнє – залізобетонне і верхнє – дерев’яне. Попереднє пе­
рекриття підвалу над партером – дерев’яні дошки по металічних прогонах, як
особливо вогненебез­печне, демонтували і замість нього виконали под­війне
залізобетонне перекриття з простором, що використовується для витяжної
вентиляції. Перепроектовані санітарні вузли розміщено на 1 і 4 поверхах.
Кімнати для куріння зосереджено тепер тільки на другому поверсі.
Багато праці вимагало влаштування нових при­міщень. З підвалів ви-
далено 1500 м3 землі; влаштовано нові сходи до буфету з білокам’яною ба­
люстрадою.

125
Багато робіт проведено у сценічній частині. Прос­тір сцени шириною
23 м і висотою 27 м начинено зараз складними металевими конструкціями і
меха­нізмами. Серед них 60 підйомних механізмів, 300 електро­двигунів. Для
влаштування верхніх та нижніх меха­нізмів сцени, міжярусних площадок та
інших конст­рукцій витрачено більш ніж 300 т металу.
Роботи в інтер’єрі розпочалися з реставрації жи­вопису дзеркального
залу. Супрапорти було демон­товано і реставровано з риштування. Кожен
квад­ратний сантиметр живопису було очищено від за­бруднень, укріпле-
но, звільнено від пізніших записів і затоновано. Роботи також було про-
ведено у вести­булі і глядацькому залі. Завісу пензля Генрика Семирад-
ського реставрували в умовах майстерні. Для її перевезення необхідним
виявився панелевоз і ескорт ДАІ – згорнута у рулон, вона мала у довжину
аж 23 м. Залізну завісу було зміцнено відповідно до вимог пожежної без-
пеки.
На відновлення позолоти театру використано по­над 5 кг золота. У стінах
прокладено понад 500 км труб, кабелів та проводів.
Тільки після цього були виконані роботи по оз­добленню. Було відновле-
но первісний вигляд дверей, що імітує цінні породи дерева. Малюнок нано-
сився по точній копії первісного. Освоєно травлення ор­наментів на склі.
Відновлено велику кількість втрачених бронзових деталей – кріплення
килимів і дверних складних де­талей люстр, бра, торшерів. За збереженими
зраз­ками відновлено плафони численних світильників.
Старанно відновлено давні театральні вішаки з окремими гніздами для
парасольок і полицями для капелюхів. Для оббивки крісел і бар’єрів гляда-
цької зали на спеціальне замовлення було виконано чисто вовняний плюш
необхідного кольору.
При реконструкції глядацького залу намагалися повністю зберегти його
акустику. Однак для влаш­тування бібліотеки під оркестровою ямою ре-
зонатор сферичної форми (“мандоліна”), з обшивкою липовими дошками
було демонтовано. Висоту резонатора було зменшено з 2,0 м до 770 мм, в ре-
зультаті чого він став пласким (т.зв. “гітара”), що погіршило його акустичні
якості.
У 1984 р. у нішах вестибулю встановлено погруд­дя О. Пушкіна, А. Міц-
кевича, Т. Шевченка, І. Франка, а у нішах фойє – М. Глінки, П. Чайковсько-
го, М. Лисенка, С. Гулака-Артемовського. Їх автори – львівсь­кі скульптори
Е. Мисько, Я. Чайка, Й. Садовський, О. Пилєв.
Одночасно проведено реконструкцію площі пе­ред театром. її підви-
щено і вирівняно. Укладено декоративне покриття з городенківського
пісковику загальною площею 4000 м2. Було влаштовано квітник, обрам-
лений кам’яним профільованим бор­дюром, навколо пам’ятника Леніну.

126
Пішохідна алея головної вулиці міста була органічно пов’язана з теат-
ром.
Проект реконструкції театру розроблено Львів­ським філіалом інститу-
ту “Діпроміст” та інститутом “Діпротеатр”, проект реставрації –Львівська
КАРМ інституту “Укрпроектреставрація”. Геодезичні та інженерно-геоло-
гічні вишукування проведені Львів­ським філіалом “УкрДІІНТР”. Меблі за-
проектовано інститутом “Діпромеблі”.
Реставраційні роботи виконувала Львівська СНРВ майстерня за допо-
могою Одеської, Київської та Кам’янець-Подільської майстерень.
У реставрації скульптури брала участь також екс­периментально-худож-
ня майстерня Українського спеціального науково-реставраційного виробни­
чого управління.
Роботи виконувалися висококваліфікованими спеціалістами багать-
ох профілей. Серед них – мулярі і каменярі, монтажники спецобладнання,
електрики, сантехніки, теслі та покрівельники, маляри і тинькарі, альфрей-
ники і столярі, позолот­ники і реставратори штучного мармуру, скульптури,
художнього металу, живопису та багато інших.
Генеральним підрядником виступав БУ-18 тресту “Львівпромбуд”. Серед
них: Львівські промислові об’єднання “Конвейєр”, “Автонавантажувач”, ГСКБ
автонавантажувачів; заводи фрезерних верстатів, монтажно-заготівельний,
автобусний, мотозавод, а також Саратовський завод театрального і бібліотеч­
ного обладнання, заводи важкого машинобудування у Красноярську та Елек-
тросталі (Московська обл.) та багато інших підприємств і організацій.
Всі роботи проводилися під постійним технічним і авторським наглядом
як зі сторони замовника і самого театру, так і з боку проектних інститутів,
що брали участь в розробці проектів реконструкції та реставрації.
У вересні 1990 було демонтовано пам’ятник Ле­ніну, що стояв на площі
перед театром. Наступний ремонт споруди і реконструкцію площі перед
теат­ром було проведено у 1999 році у зв’язку з саммітом голів держав Цен­
тральної та Східної Європи.

Автори висловлюють щиру подяку


І. В. Касьян, В. П. Огоноченку,
В. Г. Турчину, Г. П. Шевчуку
за надання матеріалів
та сприяння в написанні статті

Павло Ґранкін, Євген Соболевський


“Будуємо інакше”, 2001, № 1. – С. 37-47.

127
Майстер неоготики
Теодор Маріан Тальовський
(1857–1910)

Споруди архітектора МаріанаТальовського мож­на побачити в багатьох


місцевостях колишнього “ко­ролівства Галичини і Лодомерії”. І хоча біль-
ша їх час­тина знаходиться на території Західної Галичини (зараз Польща),
але значною мірою вони формують сучасний вигляд цілого ряду населених
пунктів Схід­ної Галичини – від сіл і невеликих містечок до Львова (костел
Св. Єлизавети).
Теодор Маріан Тальовський народився 23 бе­резня 1857 р. у Зассові. Піс-
ля закінчення реальної школи у Кракові він поступив на архітектурний від-
діл Львівської Політехніки, де навчався у проф. Ю. Захарієвича, перервавши
навчання тільки на час ко­роткочасного виїзду до Відня для удосконалення
знань в архітектурі у проф. Кьоніґа.
Ще під час навчання Тальовський привернув до себе увагу як обдаро-
ваний аквареліст, пейзажі і види міст якого користувалися популярністю у
глядачів і знавців мистецтва.
Після закінчення Політехніки, Теодор Тальовсь­кий розпочинає архітек-
турну практику у Львові, од­нак незабаром переїздить до Кракова, де працює
асистентом будівництва у Промислово-технічному інституті. Через декілька
років, після реорганізації цього навчального закладу, його призначають про­
фесором малювання і будівництва у Краківській Промисловій школі. Разом
з тим Тальовський про­довжує архітектурну діяльність, а його проекти ви­
кликають все більше зацікавлення.
В другій половині 80-х pp. XIX ст. архітектор будує житлові будинки у
Кракові, застосовуючи в оздоб­ленні фасадів цеглу і каміння різних розмірів
і фак­тури, а також примхливі завершення фасадів та асиметричні вікна та
двері. Будинки прикрашено рельєфами або латинськими написами, які дали
назви цим спорудам: “Festina lente”, “Під павуком”, “Під співаючою жабою”.
Ці проекти, в основі яких творче використання мотивів середньовічних
стилів (романського і готики), відрізняються своїм оригінальним виглядом
від споруд тогочасних архітекторів, які перебували під впливом неоренесан-
сних шаблонів.
Плани першого з цих будинків – “Festina lente” (1886 p.), виставлені на між­
народній виставці вТурині, викликали захоплення сучасників: “Незважаю­чи
ні на що, будинок “Festina lente” – це фантазія художника, до того ж такого,
який створив новий шлях, на якому його талант не дозволить заблукати.
Розуміння ансамблю у спорудах Тальовського не тільки справляє приємне

128
враження, але входить в царину талантів, які майже неможливі для наслі­
дування”.
Від 1888 р. архітектор розпочинає проектування цілого ряду сакраль-
них і громадських споруд. Серед них – проекти костелів у Західній Гали-
чині: в Добжехові, Ланьцуті, Каменю, Вроцянці, Бубрці, Сухій, Висоцьку,
Новому Сончі; серед громадських споруд, які в цей час виконав Тальовсь-
кий – 2-класна школа в Окоцімі; форми цієї споруди вплинули на роз­
роблені пізніше Т. Мюнніхом типові проекти народ­них шкіл для Галичини
[див. БІ№2’2000, стор. 44-45). Крім цього, були споруджені будинок “Со-
кола” в Ясло, витриманий у романських формах павільйон князя Адама
Любомирського на Крайовій виставці 1894 р. та підземний перехід на вул.
Любич у Кракові (1898 р.)
Не залишає архітектор і діяльності в галузі житло­вого будівництва,
створюючи цілий ряд будинків у Кракові (на вул. Реторика, для Яна
Гьотца, Залевського), вілли Домбковських у Бохні та Юліана Ванґа у
Львові (вул.їв. Франка, 114). Остання, споруджена як і більшість буді-
вель Тальовського з нетинькованої цегли і каміння, з асиметрично роз-
міщеною вежею, збудована на високому горбі і своїм виглядом швид­
ше нагадує не міську віллу, а заміську резиденцію. В їх числі – палац
гр. Міхаловського у Добжехові, Понінських у Гориньцю, Сапегів у Сєд-
лісках тощо.
У 1901 р. Тальовського призначено на посаду професора кафедри малюн-
ку Львівської Політех­ніки, яка після смерті Леонарда Марконі була вакант­
ною. Через 2 роки йому доручають викладати ще й історію архітектури се-
редніх віків.
У 1903 році архітектор перемагає у конкурсі на костел Св. Єлизавети у
Львові. Цей костел не став єдиним із запроектованих Тальовським на землях
Східної Галичини. Майже одночасно з конкурсними проектами львівського
костелу він проектує храм для Кам’янки Струмілової (зараз Кам’янка Бузь-
ка). Костели за його проектами споруджено у Тернополі, Скалаті, Білоскірці
на Поділлі, невелику каплицю – у Гряді під Львовом.
Крім костелів і каплиць, Тальовський проектує пе­ребудову замку XVII ст.
у Висічці коло Борщева на палац ордината Чарковського-Голейовського. За
його планами споруджується палац гр. Чосновського в Оборах біля Шумсь-
ку. Серед його проектів – палац князів Четвертинських у Києві, “Оссаріум”
на полі битви під Аустерліцем тощо.
Більшість вищезгаданих споруд збудовані у ти­пових для творчості
архітектора формах неоготики. Він не обмежує себе дріб’язковим на-
слідуванням середньовічної архітектури, а творчо поєднує її мотиви
з формами, характерними для інших істо­ричних стилів: бароковими

129
завершеннями веж і куполів, півциркульними романськими арками,
маньєристичними шпилями. Досить часто фасади його костелів оз-
доблено скульптурами, виконаними у типових традиціях академізму
XIX ст. – переважно це розп’яття (з пристоячими або без), зображення
Богородиці або святих. Ці улюблені мотиви надають індивідуальних рис
спорудам Тальовського, які ко­рисно відрізняються від сухого механіч-
ного насліду­вання готики, що були надзвичайно розповсюджені як в
цілій Європі, так і у Галичині. Однак власне в цій фантастичній прим-
хливості різнорідних мотивів пізніші покоління вбачали певну штуч-
ність. Порівню­ючи споруди Тальовського зі справжніми пам’ятками
середньовіччя, вони вказували на відмінність старих соборів, що буду-
валися століттями і відповідно вбирали у себе форми пізніших стилів,
від споруд неоготики.
Тальовський так і не дочекався реалізації ба­гатьох своїх проектів, деякі
були реалізовані вже після його смерті. Остання була прискорена помил­
кою Тальовського в обрахунках фундаментів костелу Св. Єлизавети, через
що неможливо було збудувати дзвіницю запланованої висоти. Архітектор
помер 1 травня 1910 р. у Львові, коли будівництво храму було ще не завер-
шене.
Якщо споруди Тальовського на території Польщі збереглися, здебільшо-
го, у доброму стані, то про ті, що знаходяться на території сучасної України,
цього сказати не можна. Більшість з них було пошкоджено ще у роки пер-
шої світової війни або, як костел Св. Єлизавети, під час листопадових боїв
1918 р. і укра­їнсько-польської війни. Ще більшої шкоди їм було завдано під
час другої світової війни. За радянських часів одні споруди було зруйнова-
но повністю (костел у Тернополі, замок у Висічці тощо), інші – доведено до
аварійного стану. Але навіть у такому вигляді вони справляють незабутнє
враження.

Павло Ґранкін
“Будуємо інакше”, 2001, № 2. – С. 38-39.

130
IMITACJE WITRAŻY W KAMIENICACH LWOWA Z
POCZĄTKU XX WIEKU

Imitacje witraży lub, używając innego określenia, pseudowitraże są charakte­


rystyczną cechą dekoracji bram i klatek schodowych w czynszowych kamienicach
Lwowa z początku XX w. Owe imitacje są na tyle ściśle związane z secesyjnymi
wnętrzami miasta, że w opracowaniach, dotyczących sztuki lwowskiej secesji,
ni­gdy nie bywają pominięte, chociaż nie akcentowana jest odrębność technolo-
gii wy­konania, która zasadniczo różni się od klasycznych witraży z kolorowego
szkła łaszonego ołowianymi listwami. Wynika to w dużej mierze z tego, że jak
prawdziwe witraże, tak ich imitacje pełniły jednakową funkcję: zdobiły wnętrze
i jednocześnie przykrywały widok na z reguły nieestetycznie podwórka-studnie.
Duże podobień­stwo motywów dekoracyjnych występuje zarówno w zachowanych
klasycznych wi­trażach, i pseudowitrażach: przeważnie są to kwiaty stylizowane na
różne sposoby, liście winnej latorośli lub rośliny fantastyczne. Jednakowe są zasady
rysunku, pole­gające na kolorowych plamach, ograniczonych mocnym, czarnym
konturem. Nie­mniej pseudowitraże mają swoje cechy charakterystyczne zarówno
w kompozycji, jak i w ogólnym wyglądzie zewnętrznym, nie tyle naśladując praw-
dziwy witraż, ile wykazując właściwe tylko tej technice osobliwości.
Takie imitacje wykonywano na taflach szkła karbowanego lub katedralnego.
Według rodzajów karbu wyróżniają się imitacje na szkle z fakturą „gąbki”, „żwir-
ku” (grubego ziarna) i najbardziej rozpowszechnione „gwiazdki” o strukturze
krystali­cznej. Na gładką stronę takiego szkła nanoszono farbami, przypuszczalnie
olejnymi (brak badań laboratoryjnych), rysunek konturowy, który po wyschnięciu
farby od­powiednio kolorowano. Następnie rysunek był osłaniany drugą – zwy-
kłą przezro­czystą szybą i obie wspólnie instalowano w ramy okienne, tak że szkło
ochronne znajdowało się z zewnętrznej strony okna, a strona karbowana od we-
wnątrz. Faktu­ra szkła wewnętrznego optycznie kompensowała braki wykonania
(na przykład nie­równomiernie naniesioną farbę) i jednocześnie tworzyła wrażenie
miękkości rysun­ku. Wykonanie takich imitacji wymagało o wiele mniej czasu i
nakładów, od żmud­nej techniki prawdziwego witraża, co decydowało o szerokim
rozpowszechnieniu pseudowitraży we Lwowie, gdzie brak było dużych zakładów
witrażowych.
Przy ogromnej popularności witraży jako elementu dekoracji wnętrz i równo­
cześnie wysokich ich cenach, powstałą lukę pomiędzy zapotrzebowaniem w warun­
kach boomu budowlanego na początku XX wieku a finansowymi możliwościami
nabywców, którzy mimo wszystko pragnęli posiadać witraże w bramach swoich

 Np. J. Birjułow. Secesja we Lwowie. Wydawnictwo Krupiński i S-ka. – Warszawa, 1996. – s. 134-
135.

131
kamienic (nie tylko ze względów estetycznych, ale i jako podstawę podwyższenia
czynszu) wypełniały wspomniane imitacje.
Sam pomysł imitowania witraży za pomocą farb olejnych nie był aż tak nowy;
dość wspomnieć o tzw. technice witrochromii. Jednak w tym przypadku brak od­
wołania do tej starej techniki, jak i powiązań z ludowym malarstwem na szkle.
Tech­nika imitacji witraży zrodziła się we Lwowie w środowisku szklarzy, którzy
jedno­cześnie wytwarzali szyldy malowane na szkle, jak i szyby „chemicznym spo-
sobem ryte” (według ówczesnej terminologii). Nie wykluczone, że pomysł użycia
karbo­wanego szkła nasunęły rozpowszechnione wtedy kalki z drukowanymi wzo-
rami przypominającymi witraże, które były naklejane na szyby okien i drzwi.
Lecz już sposób produkcji takich kalek, czyli masowy druk typograficzny,
stawia je poza obrębem rzemiosła artystycznego, do którego niewątpliwe nale-
żą pseudowitraże. Oprócz tego, wykorzystanie kalek z drukowanymi witrażo-
wymi wzorami nie było ściśle związane z artystycznym wyposażeniem wnętrz,
ale zależało raczej od przypadkowych czynników: gustów właściciela lub loka-
torów i możliwo­ści nabycia tych lub innych wzorów. Odwrotnie, dekorowanie
okien we wnętrzach secesyjnych odbywało się w ścisłym porozumieniu między
właścicielem, projek­tantem i wykonawcą. Ostatni najczęściej proponowali goto-
we wzory, lecz wykona­nie każdorazowo było inne, a we wzorach uwzględniano
modne aktualnie kierunki artystyczne. Najstarsze z zachowanych pseudowitraży
pochodzą z około roku 1905. Już w nich występują główne tendencje rzemiosła
artystycznego, które staną się aktualne w następnym dziesięcioleciu, aż dо zani-
ku mody na tego rodzaju dekora­cje. Najbardziej „witrażowe“ realizacje to okna
klatki schodowej domu przy ulicy Asnyka (1905-1906), w których czarna linia
konturowa rysunku wprost imitujeukład listew prawdziwego witrażu, co dodat-
kowo podkreślają linie metalowej ramy okiennej. Prawie monochromatyczny
koloryt odwołuje się raczej do trawionych szybinnego popularnego rodzaju de-
koracji okien w tym okresie. Jeszcze bardziej na­śladuje techniką witraża wypeł-
nienie okna w bramie sąsiedniego domu (Asnyka 8, 1906-1907). Umieszczone
pomiędzy głównymi a tylnymi schodami okno posiada imitację listew witrażo-
wych nie tylko od wewnętrz, ale i od tyłu, gdzie naniesiono linie, nie jak zwykle
czarną, ale srebrną farbą. Również w domu sąsiednim, pseudowitraż z motywem
dużego stylizowanego kwiatu umieszczono w metalowej ramie o skomplikowa-
nym krzywolinijnym kształcie, lecz w tym przypadku kolor jest o wiele aktywniej
wykorzystany.

 O estetyce miasta, [w:]. – Sztuka. – Lwów, 1911. – s. 39.


 Wł. Slesiński. Techniki malarskie, spoiwa organiczne. Arkady. – Warszawa, 1984. – s. 212.
 A. Sołtyński. Wystawa higieniczno-lekarska i przyrodniczo-dydaktyczna we Lwowie // Cza­
sopismo Techniczne. – 1888. – s. 161.
 Wszystkie daty budowy domów ustalono na podstawie źródeł archiwalnych.

132
Podobne naśladowanie wprost techniki witrażowej w późniejszych pseudo­
witrażach zanika; pozostają tylko bordiury naśladujące obramienie witrażowe.
Natomiast sam rysunek pseudowitraży zbliża się do stylistyki szyb trawionych.
Widoczne jest to zwłaszcza w pseudowitrażach w kamienicy W. Bilickiego przy
ul. Sienkiewicza 9 (1904-1905). Żółte, stylizowane róże w oknie dolnej kondyg-
nacji tworzą łuk i rysun­kowi okna odpowiada posadzka z płytek ceramicznych o
podobnym motywie róż. Okno górnej kondygnacji posiada pseudowitraż o po-
dobnym łuku, który tworzy win­na latorośl; sposób, w jaki je stylizowano, ma swój
odpowiednik w kompozycji szyb trawionych domu przy ul. Kłuszyńskiej 5. Pseu-
dowitraże o analogicznej kompozycji zachowały się w oknach domu przy ulicy
Brajerowskiej 5 i Asnyka 15, a motyw winnej latorośli powtarza się kilkakrotnie w
zachowanych witrażowych imitacjach.
Motyw łuku, utworzonego z kwiatów był bardzo rozpowszechniony w deko­racji
okien zarówno z trawionymi szybami, jak i pseudowitrażami. Kwiaty o długich łody-
gach były podstawowym motywem pseudowitraży w oknach klatki schodowej domu
dra Adolfa Segala przy ul. Chorążczyzny 6, który uchodzi za szczytowe osią­gniecie sece-
sji lwowskiej (1904-1905). Wykonanie tych malowanych szyb należy przypisać warszta-
towi Leona Appla, w którym został wykonany witraż w salonie tegoż domu.
Więcej pewności co do wytwórcy mamy w przypadku domów przy ul. Jabło-
nowskich 26 i Zyblikiewicza 31 (1905-1906). Zachowane w tych domach pseudo­
witraże z motywem dużych stylizowanych kwiatów w górnych kwaterach i skrom­
nym obramieniem z kwiatów lotosu w kwaterach dolnej kondygnacji sygnowane
są przez pracownię Leona Fortera. W tejże wytwórni powstały pseudowitraże
klatki schodowej domu przy ul. Klonowicza 4, z wyobrażeniem dużych, na ca-
łej powie­rzchni kwater, błękitnych maków. Podobnie wyolbrzymione kwiaty to
główny mo­tyw wypełnienia okien klatki schodowej domów Leona Hirscha przy
ul. Chodkiewi­cza 5 i 7 (1906, 1907) i kamienicy przy Lackiego 8. Oprócz wyżej
wymienionych warsztatów Appla i Fortera, malowane pseudowitraże były wyko-
nywane w warsz­tatach Henryka Szapiry, Feliksa Niedzielskiego, Józefa Staubera
i innych. Malowa­nie na szkle uprawiano również w Szkole Sztuki Stosowanej i
Robót Ręcznych, którą przez pewien czas kierował jeden z czołowych ideologów
secesji we Lwowie – Marian Olszewski (1881-1915). „Malowidła na szkle” (obok
„projektów witraży artystycznych” i „trawienia szyb”) proponowało również w
swej ofercie I Krajowe Atelier dla malarstwa artystycznego „Styl”. Ponieważ więk-

 Nie zachowały się. Fot. współczesna zamieszczona [w:]. – „Architekt“. – 1907. – s. 3. – rys. 67.
 Skorowidz przemysłowo-handlowy królewstwa Galicyj, nakładem Ligi Pomocy Przemysłowej.
– Lwów, 1906. – (dalej Skorowidz I). – s. 186-187.
 Skorowidz przemysłowo-handlowy królewstwa Galicyj, nakładem Ligi Pomocy Przemysłowej.
– Lwów, 1912. – (dalej Skorowidz II). – s. 423. – Skorowidz I. – s. 40.
 Skorowidz II. – s. 857.

133
szość producentów pseu­dowitraży jednocześnie uprawiało trawienie szyb, to nic
dziwnego, że i pseudowitraże w dużym stopniu wzorowane są na podobnych jak w
tych szybach zasadach. Prze­ważnie są to skromne winiety ze stylizowanych kwia-
tów: lotosu, cyklamenów, dalii lub maków, symetrycznie ułożonych na dużych
płaszczyznach półprzezroczystego szkła. Do takiego typu należy większość zacho-
wanych do dziś pseudowitraży. Z roz­wojem tej techniki następowało urozmaice-
nie motywów: obok kwiatów i gałązek zaczynają występować girlandy i wianki
laurowe, wstążki, wazony (ul. Skarbkowska 15, 1912), a nawet głowy driad (ul.
Karpińskiego 17, 1910), oraz wykorzystanie modelunku światłocieniem.
Odmienny typ reprezentują pseudowitraże, w których rysunek wypełnia
większą część powierzchni szkła. W odróżnieniu od typu wyżej opisanego, takie
pseudowitraże charakteryzują się lepszym poziomem kompozycji i rysunku oraz
dopasowaniem motywów dekoracyjnych do innych elementów dekoracji klatek
schodowych (krat, posadzek, sztukaterii itp.), a nawet elewacji zewnętrznych. Na
przykład, pseudowitraże o motywie winnej latorośli w klatce schodowej domu A.
Kinslera przy ul. Piekarskiej 49 (1913) nawiązują do reliefów na fasadzie o tematy­
ce winobrania. Zupełnym unikatem są pseudowitraże w kamienicy Jakuba Reissa
(ul. Obertyńska 4, 1910). Podczas, gdy dolne kondygnacje okien wypełniono malo­
wanymi na szkle krajobrazami, górne zdobią symetrycznie ułożone kompozycje
dekoracyjne, złożone z elementów zaczerpniętych z żydowskiego malarstwa ludo­
wego. Możliwe, że takie motywy były wykorzystane z inicjatywy architekta tego
domu Leopolda Reissa, znanego zbieracza sztuki żydowskiej10.
Jednak głównym motywem dekoracji w tym i podobnych przypadkach pozo­
stają rośliny i kwiaty. Symetrycznie ułożone girlandy róż lub liście palmowe
łączo­ne bywały z pseudoheraldycznymi tarczami (kamienica przy Krasickich 6,
1910). Gałązki drzew i łodygi kwiatów wypełniają okna w układzie symetrycznym
(ul. Frydrychów 4) lub asymetrycznym (kwiaty wiśni – ul. Głęboka 6, chryzante-
my – ul. Głęboka 12 i róg Nowego Świata, 1912). Zanikają prawie wszelkie echa
naśladowa­nia zewnętrznego wyglądu prawdziwego witraża, a kompozycje malo-
wanych szyb przypominają secesyjne panneaux decoratif.
Kres rozwojowi techniki malowanego pseudowitraża położył wybuch I woj­ny
światowej i radykalna zmiana gustów i upodobań po jej zakończeniu. Jednak pseu-
dowitraże pozostały zabytkiem epoki secesji, niezmiernie charakterystycznym
dla Lwowa. Ich obecny stan nasuwa obawy, że ich istnienie zmierza ku końcowi.
Tylko znikoma ilość pseudowitraży jest zachowana w całości. Stworzone przy za­
stosowaniu tak nietrwałego materiału, jak farby olejne, które płowieją pod działa­
niem promieni słonecznych, w przypadku utraty szyby ochronnej, narażone sa
na degradację i zniszczenie warstwy farby, a więc na zupełne zniknięcie. Do tego
10 L. Charewiczowa. Historiografia i milośnictwo Lwowa. – Biblioteka Lwowska. – t. XXXVII. –
Lwów, 1935. – s. 210.

134
pseu­dowitraże są zupełnie pozbawione ochrony i nie wpisane na listę zabytków
sztuki. Nigdy nie była przeprowadzona żadna próba konserwacji lub odnowienia.
Szkoda, że niniejszy ich przegląd może za kilka lat stać się requiem po tego rodzaju
zabyt­kach.

Spis zachowanych pseudowitraży w kamienicach Lwowa

Objaśnienia skrótów:
G – szkło o fakturze „gąbki”; K – szkło katedralne
Ż – szkło o fakturze „żwirku”; * – szkło o fakturze „gwiazdkowej”

Adres obiektu Liczba witraży Faktura szkła Rok powstania


Asnyka 6 (Bohomolca) 2 * 1906
Asnyka 8 1 K 1907
Asnyka 15 1 * 1908
Brajerowska 5 (Lepkoho) 2 * –
Chodkiewicza 5 (Bohuna) 1 K 1906
Chodkiewicza 7 (Bohuna) 1 K 1907
Chorążczyzny 6 (Czajkowskiego) 1 * 1905
Domagaliczów 1 (Pawłowa) 2 K 1907
Frydrychów 4 (Martowicza) 4 G 1909
Głęboka 6 1 G 1908
Głęboka 8 1 * 1908
Głęboka 10 2 * 1908
Głęboka 12 1 K 1908
Jabłonowskich 26 (Rustaweli) 1 G 1907
Jabłonowskich 42 (Rustaweli) 2 * 1908
Jachowicza 13 (Kuczera) 1 * 1910
Jachowicza 15 (Kuczera) 2 * 1910
Karpińskiego 17 4 * 1909
Karpińskiego 19 4 * 1911
Kazimierzowska (Horodocka) 45 2 -
Kochanowskiego 14 (Lewickoho) 1 G 1907

135
Krasińskiego 6 (Ohijenka) 2 G 1911
Lelewela 17 2 * 1910
Łąckiego 8 (Briułowa) 2 * 1912
Murarska 4 (Jefremowa) 2 * 1912
Niecała 5 (Szczepkina) 2 G 1911
Nowy Świat 12 1 K 1911
Nowy Świat 22 1 * 1911
Obertyńska 4 (Zaryckych) 2 K 1910
Obozowa 3 (Wołoszczaka) 1 K -
Piekarska 49 3 Ż 1913
Podlewskiego 10 (Hrebinki) 1 * -
Potockiego 6 (gen. Cziuprynki) 1 K 1911
Prowiantowa 1 (Huszalewicza) 2 * 1905
pl. Prusa 1 (ul. J. Franka 77)
pl. Rynek 11 1 * 1909
Sapiehy 20 (Bandery) 4 * 1910
Sapiehy 22 (Bandery) 4 * 1910
Sapiehy 35 (Bandery) 1 * 1909
Sapiehy 37 (Bandery) 1 * 1909
Sienkiewicza 9 (Woronoho) 2 * 1905
Sienkiewicza 11 (Woronoho) K
Skarbkowska 15 (Lesi Ukrainki) 2 * 1912
Sykstuska 15 (Doroszenka) 1 G 1907
Wyspiańskiego 11 a (Wyszenskoho)
Zbarazka 3 2 * -
Zyblikiewicza 31 (Franka 59) 3 G 1907

Obecne nazwy ulic i placów podawane są w nawiasach.

Paweł Grankin
Sztuka Witrażowa w Polsce: – Streszczenia referatów z konferencji
naukowej pt. Poznan 8-9 szerwca 2001 roku.
– Kraków, 2002 r.

136
Снопківські кахлі

Наявність доброї глини, піску, лісів та води – все це сприяло ви­никненню


і розвитку в районі Снопкова та Залізної Води вироб­ництва цегли. Початки
цього про­мислу тут сягають XVII ст. Недар­ма ще у XIX ст. сучасні вулиці Ку­
бійовича і Кримська називалися “Дорогою до Єзуїтської цегельні”. На плані
Львова з 1844 р. показа­но кілька таких закладів: на місці, де тепер СШ № 80;
біля ставу на Залізній Воді (там, де зараз тери­торія зеленого господарства);
на початку Липової Алеї; за старим Стрийським цвинтарем (на місці оран-
жереї та пам’ятника Я. Кілін­ському в Стрийському парку); між нинішніми
вулицями Франка і Рутковича та на північно-східному схилі Снопківської
височини, на перехресті сучасних вулиць Кримської та Кубанської.
Остання цегельня у 1860-х рр. належала Йоелю Менкесу. Тоді Львів
швидко розбу­довувався, і попит на будівельну кераміку був надзвичайно
високим. Відповідно роз­ширювалися існуючі цегельні на Снопкові, та вини-
кали нові заклади.
У 1873 р. на протилежному схилі Сноп­ківської височини відкриває ви-
робництво цегли Берл Нойвонер (Вегl Neuwohner). Сприятлива кон’юнктура
дає можливість для швидкого розвитку закладу. В 1879 р. власник споруд-
жує житловий будинок (арх. М. Фехтер), звідки по дерев’яному мосту, над
стайнями і по сходах можна було потра­пити до цегельні. В правому крилі
цього бу­динку, у 1882 р., Нойвонер споруджує піч для випалу кахель. На-
певне, це починання було вдалим, бо вже через чотири роки добудо­вується
приміщення майстерні з виробу ка­хель і ще одна піч для випалу. Схоже, що
Нойвонер прагнув не відставати від своїх сусідів – конкурентів: в цегельні
Й. Менкеса кахлі виробляли ще у 1870-х рр.
Зрештою, така конкуренція стосувалася не тільки основної продукції
– будівельної кераміки, але й побічних промислів. Так, Й. Менкес починає
виробництво мила у 1879 р., Нойвонер – у 1883 р., а через рік будує піч для
перетоплення лою та нала­годжує виробництво свічок.
Однак цегла залишається основним ви­робом обох підприємств. Попит
на неї не спадає, а тільки збільшується. Відповідно розширюються і це-
гельні: в 1889 р. Нойво­нер споруджує в своєму закладі кругову піч системи
Гоффманна для випалу цегли, через чотири роки подібну будують у цеге­
льні Менкеса. Вперше у Львові такі печі за­провадив А. Домашевич у своїй
цегельні під назвою “Лауда” (на честь родового маєтку у Литві), закладеній
у 1880 р. непо­далік від Снопкова. Окрім цього конкурен­та, з’явилися і це-
гельня Якуба Райсса (за­снована у 1889 р.) та інші: “Красучин” Ми­колая
Красуцького, “Штіллерівка” (в районі сучасних вулиць Тютюнників і Ку­
бійовича) тощо. Вироби останніх двох за­кладів порівнював з виробами

137
фабрики Нойвонера Роман Залозецький в своєму огляді виставки будівель­
ного промислу 1892 р. По­рівняння з продукцією “Красу­чина” не було на
користь а ні Нойвонера, а ні “Штіллерівки”, оскільки вони застосовували
гли­ну з домішками вапнякової опо­ки. Тим не менше в умовах будіве­льного
буму, що охопив тоді Львів, цегла обох закладів корис­тувалася постійним
попитом.
Цегельня Нойвонера і надалі розвивається і розбудовується. В 1893 р.
тут впроваджується ма­шинне виробництво цегли, а че­рез рік – дахівки. В
наступні роки будуються нові господарські при­міщення, споруджується бу-
динок для робітників (1896 р., зараз вул. Стуса 25-а).
Однак поступово основним ви­дом продукції цегельні Нойвоне­ра ста-
ють кахлі, а виробництво цегли зосе­реджується на інших підприємствах.
“Зріст цієї керамічної галузі в останні роки має своє джерело у надзвичай-
ному поширенні кахлевих печей в новітньому будівництві”, – відзначав Ро-
ман Залозецький у своєму огляді будівельних матеріалів на виставці 1892 р.
Попит на кахлі зростав і у наступні роки. Для їх збереження у 1908 р. споруд­
жуються двоповерхові склади (арх. Да­ніель Гжиб). їхні фасади донині
прикра­шають три фризи з кахель – своєрідна ви­віска і одночасно каталог
продукції фірми.
Таке оформлення фасадів, хоч і зроблене у даному випадку насамперед з
міркувань реклами, було продовженням певної тра­диції. Кахлі у другій по-
ловині XIX – на по­чатку XX ст. досить часто використовува­лися у декорі
львівських будинків. Першим їх застосував Юліан Захаревич у 1887 р., оздо-
бивши фасад костелу св. Івана Хрести­теля на Старому Ринку кахлями з фаб-
рики у Глинському, співвласником якої він був. Цей приклад був підхопле-
ний його учнями – архітекторами Тадеушем Мюнніхом, Іва­ном Левинським
тощо, та львівськими бу­дівничими.
Бум оздоблення львівських будинків ке­рамічним декором припадає на
кін. XIX – поч. XX ст. Практично в усіх куточках міс­та можна спостеріга-
ти будинки з тими чи іншими керамічними прикрасами. Але при більш де-
тальному аналізі такого виду про­дукції в часових межах можна виділити
два етапи: перший – використання поліхром­них та монохромних кахель у
декоратив­них поясках під карнизами, у оздобленні вікон будинків та як еле-
мент декоративних композицій на площинах фасадів; другий – застосуван-
ня поліхромних пласких (скла­дених з набору елементів у вигляді панно) та
об’ємних композицій (спеціально заго­товлені рельєфні накладки).
Сьогодні, йдучи по Львову, нескладно помітити будинки, оздоблені
композиціями з кольорових пласких плиток (будинок Дя­ківської бурси
– вул. Озаркевича, 2, това­риства “Дністер” – вул. Руська, 20, будин­ки по
вул. Павлова та багато інших).

138
Інакше виглядає справа у випадку деко­рування будинків кахлями.
Здебільшого вони забілені або вкриті вже не одним ша­ром тиньку і через це
зовні дуже нагадують гіпсовий накладний декор. Ще цікавішими є випадки,
коли кахлі ставали формою (зразком) для створення гіпсових на­кладок. В
різних краях Австро-Угорщини, в архітектурі історизму, використовували­
ся поліхромні керамічні кронштейни, ро­зетки та інші декоративні елемен-
ти, що ви­готовлялися для кожної споруди індиві­дуально. У Львові, в кінці
XIX ст., через шалені темпи будівництва і менший його розмах такий підхід
був би надто дорогим і не виправдовував себе. Тому для цього використову-
валися кахлі.
На межі ХІХ–ХХ століть у проектуванні та виготовленні продук-
ції будівельної ке­раміки приймали участь художники, архі­тектори і
самі промисловці. Наприклад, Антоніо Гауді вперше застосував такий
вид фасадного оздоблення у 1878 р., бу­дуючи дім для Мануеля Вісенса
Монтане­ра, великого фабриканта керамічної плит­ки. Після цього кера-
міка присутня вже майже на всіх його об’єктах. Отто Вагнер застосував
такий вид оздоблення на дохід­них кам’яницях вулиць Лінке, Вінцайлі та
Кестлергассе у Відні. Він дозволив собі увесь фасад будинку прикраси-
ти килимом орнаменту в червоному та зеленому кольо­рах, розвісивши
величезну вигнуту гірлян­ду з намальованих стеблин та квітів від одного
кінця фасаду до іншого. Це було нечувано і сприймалося багатьма як
“вер­шина огидності”. У Празі багато деталей з оздоблення будинків було
виконано за проектами відомого архітектора Освальда Поливки. Працю-
вали у цій галузі і худож­ники – Ріхард Лукш, Ладислав Шалоун та інші. В
Угорщині відомий фабрикант-кера­міст Вілмош Жолнай у 1890 р. винахо-
дить формулу пірограніту – матеріалу, що вико­ристовувався тільки для
фасадної керамі­ки, і цей винахід починають масово вико­ристовувати у
своїй творчості архітектори (Ференц Пфафф, Імре Штейндл, Шаму Печ,
Одьон Лехнер, Бела Лойто та інші) спочатку у більш класичних формах
оздоб­лення, а потім у вільному трактуванні, ду­же часто створеному
ними ж самими. По­пулярним був такий вид оздоблення у Ні­меччині,
Росії та Польщі.
Зараз важко встановити походження ка­хель на будинках. Адже подібні
мотиви часто зустрічаються у виробах кахлярень різних підприємців Львова
(Захаревича, Левинського, Нойвонера, Вальдмана та ін.). Цікавими є запози-
чення форм кераміч­ного декору у майстрів інших країн Авст­ро-Угорщини
(будинок № 24 на вул. Сте­пана Бандери). Однак у одному випадку можна
точно вказати майстерню, в якій бу­ли виготовлені кахлі і інші декоративні
елементи. Йдеться про будинок на вул. І. Франка, 98. Він був споруджений
у 1893 році будівничим Вінсентом Кузневичем для Берла Нойвонера і при-

139
крашений виробами його фірми. Як і павільйон цього під­приємця на буді-
вельній виставці 1892 р. (проект будівничого Беко), так і набагато пізніший
фасад складів, цей будинок і еле­менти його оздоблення мали насамперед
рекламну функцію: він знаходився на го­ловному шляху до Крайової вистав-
ки 1894 р.
Керамічний декор і пізніше займав ваго­ме місце у продукції кахлярсько-
го відділу фірми Нойвонера. Можливо, власне там виготовлялися керамічні
елементи для спо­руд, збудованих фірмою А. Захаревича і Ю. Сосновського;
у спілці з останніми Нойвонер провадив виробництво цегли у Козельниках.
Поліхромний картуш над входом і щити з рельєфними зображеннями на
фасаді складів досі свідчать про рівень виконання та можливості підпри-
ємства.
Велику роль у розвитку кахлярні Нойво­нера відіграв його зять, Філіп
Вальдман, власник закладу інсталяції печей. Він був одночасно управи-
телем цегельні свого тес­тя і одним із спадкоємців Й. Менкеса. Для того,
щоб зручно керувати обома під­приємствами, він споруджує неподалік
бу­динок для себе (вул. Стуса 13; буд. М. Хшановський, 1912 р.). На цей
час фір­ма Нойвонера і Вальдмана вже мала назву “Крайова фабрика ках-
левих печей” та ста­ла найбільш потужним кахлярським під­приємством
на Снопкові, де працювало до 80 робітників. Тільки на Штіллерівці живо­
тіла майстерня Францішка Цандлера (Zandler), закладена у 1893 р. при
вул. Снопківській, 1, та невелику кількість кахель випускала цегельня
Менкеса. “Кра­сучин” і “Лауда” припинили виробництво керамічного де-
кору ще на початку XX ст., як і цегельня Якуба Райсса та інші подібні
заклади на Снопкові.
Фабрика Нойвонера була насамперед комерційним підприємством. Тут
не прово­дилися експерименти по створенню виробів на основі народних
традицій, як наприклад у закладах І. Левинського. Однак вироби фірми
Нойвонера, що прикрашають фаса­ди та інтер’єри багатьох кам’яниць Льво-
ва, свідчать про неабиякий, як на місцеві мож­ливості, розмах виробництва.
Подальшому розвитку фабрики пере­шкодила І Світова війна. Після її
закінчен­ня нащадки Берла Нойвонера повертають­ся до виробництва цегли
та дахівки. На той час вже не існує ані цегельні Камінсь­ких, ані “Штіллерів-
ки”, на місці якої в се­редині 1930-х рр. споруджується новий житловий район
(зараз вул. Тютюнників, Кубійовича і пл. В. Вишиваного). Після ІІ світової
війни зникає і решта цегельних за­кладів. Тільки колишня фабрика Нойвоне­
ра і досі існує на старому місці (нині Ках­левий завод № 6, вул. В. Стуса, 25).

Юлія БОГДАНОВА, Павло ҐРАНКІН


“Галицька брама”, 2001, листопад-грудень, № 11-12(83-84). – С. 28-29.

140
ГРОМАДСЬКІ ВБИРАЛЬНІ У ПАРКАХ
ТА СКВЕРАХ ЛЬВОВА:

історія та сучасність

“Парк Костюшка, який з весни до осені переповнений людьми, дітьми


та няньками, не має жодного туалету. До минулого року існувала одна така
вбиральня, але і ту було ліквідовано. Через це довший час перебувати у пар-
ку не­можливо. Однак, якщо хтось вже вийшов на прогулянку, то прагне як-
найдовше насолоджуватись таким гарним парком.
Просимо від імені батьків, дітей і нянек цілої околиці вплинути на місь-
ку владу, і то якнайшвидше через набли­ження літа.
Такі речі, які часом можна бачити в нашому парку через відсутність туа-
лету, можна спостерігати хіба що на селі.
Справа є пильною з огляду на здоров’я і моральність”.
Процитований лист датується 1937 p., але він точнісінь­ко так само міг
бути написаним і у наш час, і 100 років тому. Ситуація навколо громадсь-
ких туалетів завжди викликала і викликає занепокоєння мешканців міста, а
розв’язання цієї проблеми завдає неабияких клопотів міській владі.
Так було в усі часи. В середньовічному місті, через відсутність по­дібних
споруд громад­ського користування, людські та тваринні фекалії разом з
відхо­дами іншого поход­ження забруднюва­ли завулки та проходи, ство-
рюючи сприятли­вий грунт для поши­рення епідемій. їх ви­далення завжди
було проблемою для місь­ких влад, а скупчення людей під час облог та вій-
ськових дій суттєво її поглиблювали. Так, наприклад, купи гною, які за-
лишили по собі учасники т. зв. “кокошої війни” у 1537 p., довго згадують-
ся у міських актах. Заможні люди змушені були “возити за собою... навіть
стульчаки, такі, що складені при потребі і зачинені на засуви виглядали
як велика книга”. Але і з таких “уриналів” фекалії часто-гус­то потрапляли
не до вигрібних ям, а просто на вулиці, за­бруднюючи канали і ринштоки,
внаслідок чого “місто у великому гнойовому смороді лежить... і вільних
доріг для проїзду немає”.
Зміни на краще починаються тільки у новітні часи. На­прикінці XVIII
– початку XIX ст. Львів виходить за межу старих фортифікацій. На місці
валів закладаються “променади”: спочатку зі східного боку – Гетьманські
Вали, потім, у 1826 р. – Губернаторські. Одночасно заклада­ються перші гро-
мадські парки: наприкінці XVIII ст. місь­кою власністю стає Єзуїтський сад,
в 1823 р. закладено парк при Стрільниці, в 1837 р. упорядковано нижню час­
тину Високого Замку. Ці місця охоче відвідує публіка, для якої споруджу-
ються ресторани, кав’ярні, кіоски тощо. При таких, як ми зараз їх називаємо,

141
закладах громадського харчування будуються туалети – попередники су-
часних громадських вбиралень. Це ж стосується і надзвичайно популярних
у той час ресторанів і пивних із садами, які були розсіяні по всій території
Львова. Системи туалетів були найпримітивнішими, такі й досі є у селах і
на дач­них ділянках: дерев’яні будки, зазвичай далекі від еле­ментарних ви-
мог гігієни, часто без мурованої вигрібної ями, що є причиною забруднення
ґрунту і води у криницях. З отриманням Львовом самоврядування у 1870 р.
почи­нається новий етап розвитку міста, проводяться заходи з покращення
його санітарно-гігієнічного ста­ну, зокрема створюють­ся громадські туале-
ти в парках і скверах міста. У 1889 р. міською будівельною управою було
розроблено 8 ти­пових проектів гро­мадських вбиралень для Львова, згід-
но з якими починають спо­руджувати туалети у громадських місцях. Так,
у 1893 р. на Висо­кому Замку і в місько­му парку біля будинку садівника за
проектом Яна Кжижановського, були збудовані дере­в’яні споруди на цегля-
них фундаментах, з мурованими вигрібними ямами. Туалети на території
Крайової вис­тавки 1894 р. були під’єднані до спеціально спорудже­ної ка-
налізації.
Введення у дію міського водогону (1901 р.) та створен­ня сучасної каналі-
зації надало можливість використову­вати у громадських туалетах ватеркло-
зети. Одночасно в спорудах вбиралень починають поряд з деревом застосо­
вувати металеву бляху та цеглу. При цьому поза увагою не залишаються ані
зовнішній вигляд та внутрішнє розпла­нування, ані розширення їх мережі, в
тому числі у скверах і парках міста. Навіть павільйони трамвайних зупинок
пе­редбачалося обладнати громадськими вбиральнями.
Це був час інтенсивного розвитку міського господарс­тва, що перервав-
ся з початком І Світової війни. Однак саме у воєнний час, несприятливий
для комунального бу­дівництва, споруджуються перші у Львові підземні туа­
лети. Це було вимушеним заходом, адже мережа громадсь­ких вбиралень
не була розрахована на такий інтенсивний людський потік, що переходив
Львовом. У1916-1917 pp. споруджуються громадські туалети у підвалах Ра-
туші, скверах на Гетьманських Валах і Стрілецькій площі. У про­ектуванні
двох останніх брав участь професор Політех­ніки Ян Богуцький, один з виз-
начних представ­ників львівської школи залізобетонних конст­рукцій, автор
фундамен­тів Оперного театру. Ці громадські туалети піс­ля відповідного
переоб­ладнання функціонують і зараз.
Після війни у Галичи­ні продовжується роз­будова комунального госпо-
дарства міста.
Збільшується і кіль­кість громадських вбира­лень. Далі споруджують­ся
громадські підземні туалети. Один з них збу­довано в 1927 р. у скве­рі в кінці
сучасної вулиці князя Романа.

142
У магістраті продов­жується розробка нових типових проектів над­земних
вбиралень. Поряд з мурованими проектува­лися споруди з листово­го заліза –
від простих, восьмикутних в плані ро­тонд, під низьким наметовим дахом до
павільйонів з гоф­рованого оцинкованого заліза, які ні в чому не посту­паються
сучасним подібного роду об’єктам. Відзначимо, що як ці, так і попередні розроб-
ки були витримані у сти­лях відповідної епохи. їх перегляд дає панораму архітек­
турних стилів більш як за 50 років – від історизму до арт деко і функціоналізму.
За окремими проектами збудовано кілька туалетів різ­них типів на місь-
ких цвинтарях: від дерев’яної будки на Замарстинівському до мурованого
будинку на Янівському. Та найбільш практичними виявилися підземні туа-
лети. Та­кі були споруджені у парку Костюшка (1938 р.) і на тери­торії Східних
Торгів (1939 p.).
Однак розгалуженої мережі громадських вбиралень до 1939 р. так і не було
створено. В деяких віддалених від центру парках (наприклад Залізні Води) туа­
лети так і не були збудовані. Через відсутність громадської вбиральні на Гу-
бернаторських Валах в Пороховій вежі, що перебува­ла у стані перманентного
ремонту, внутрішній простір був завалений купами людських екскрементів.
Як свідчить про­цитований на початку статті лист, після розбирання ста­рого
громадського туалету новий одразу ж не будувався. І хоча усі громадські вби-
ральні в австрійські та польські ча­си були платними, їх розбудова тягнулася
роками через брак коштів у міській скарбниці. Виняток становить міський
туалет у Стрийському парку, через те, що місто, яке прова­дило будову, було
одним з основних акціонерів Східних Торгів, і, відповідно, було зацікавлене у
його якнайшвид­шому спорудженні. А туалет на сучасній площі Коліївщи­ни,
хоч і був запроек­тований ще у1931р.,так і не був збудований.
Відсутність концепції розміщення громадських туалетів характеризує і
комунальне будівниц­тво радянських часів.
Вбиральні споруджу­валися переважно у новостворених парках: ім.
Б. Хмель­ницького, у Шевченківському гаю, біля стадіону “Дружба”, тощо; а
в тих парках і скверах, де були туале­ти, обмежувалися їх по­верхневим ре-
монтом. Деколи громадські туа­лети в парках навіть лік­відовували, а нові не
будували (наприклад у парку культури під час будівництва музею ПрикВО).
Планове гос­подарство заперечува­ло само себе, ігноруючи постійне суттєве
зрос­тання населення та на­плив туристів.
Результати цього ми відчуваємо і досі. Однак крім об’єк­тивних причин, як-
от: скрутна економічна ситуація у дер­жаві, критичний стан міського комуналь-
ного господарства через прорахунки попередніх десятиліть на сьогод­нішню
ситуацію з громадськими вбиральнями у парках та скверах Львова впливають
і такі фактори, як байдужість чиновників та низька культура значної частини
населен­ня. Як наслідок, паркові туалети перебувають, м’яко кажу­чи, в анти-

143
санітарному стані або ж взагалі не функціонують, нові вбиральні не споруджу-
ються, а парки перетворюють­ся у звалище людських екскрементів. Про якусь
концеп­цію розміщення громадських туалетів не йдеться і донині, а переведен-
ня усієї справи на комерційну основу (платні вбиральні) відразу приречене на
провал через аварійний стан парків і відсутність відповідної інфраструктури
(в тому числі й тих самих туалетів) для відвідувачів. В цьому замкненому колі,
схоже, можуть зникнути і самі парки, і громадські вбиральні в них.
Павло ҐРАНКІН
“Ринок інсталяцій”, 2002, № 1. – С. 42-43.

ЛЬВІВСЬКА ХІМІЧНА ФАБРИКА “TLEN”

Пам’ять про Львівську фабрику “TLEN” ніби поділила долю Їі виробів:


використано мило, вивітрилися парфуми, вигоріли чорнила та й списані
папери давно вже викинуті на сміття... Про існування фабрики нагадують
тільки рекламні оголошення в старих газетах та журналах, нечисельні згад-
ки у тогочасній пресі та пожовклі сторінки архівних документів.
Однак у період її заснування фабрику вважали “одним з головних стов-
пів крайо­вої промисловості, яка ще знаходиться у колисці свого розвитку”.
Фабрика “TLEN” (“Кисень”–пол.) була заснована у сере­дині 1899 р. Спілка
з обмеженою відпові­дальністю, утворена для керівництва фаб­рикою, пла-
нувала виробляти насамперед формальдегід, що мав застосування не тіль-
ки в медицині, а і в гарбарнях, вироб­ництві паперу та шовку, горілчаній та
хіміч­ній промисловості. Крім того, на новому підприємстві мали вироб-
ляти лікувальні мила, зубні пасти та еліксири, інші аптечні та парфумерні
вироби (парфуми, косме­тику, чорнила, ваксу, тощо) та перев’язочні засо-
би. Останні на той час переважно імпортувалися до Галичини з інших країв
Австро-Угорської монархії. Тому їх місцеве виробництво мало наперед за-
безпечений збут. Окрім того, до якостей своїх виробів керівництво спілки
ставилося надзвичайно фахово; адже до її складу входили не тільки бізнес-
мени, а й медики. Зокрема, наглядову раду очолював професор Генрик Ка-
дий, а технічним керівником підприємства став майстер фармації Броніслав
Косковський, редактор фахового журналу “Czasopismo aptekarskie”.
Спочатку фабрика знаходилася на вул. Городоцькій, 11 (зараз №63), а ди­
рекція на вул. Словацького, 3. Такий роз­поділ виробництва та адміністрації
був незручним, і вже через рік дирекція та фаб­рика переносяться на Замар-
стинів. Тут був придбаний будинок на вул. Городницькій, З (зараз №7). Це
приміщення цілком відпо­відало потребам закладу, адже збудовано його для

144
фабрики дріжджів, і тільки пізні­ше, у 1899 p., перероблено на житло за про-
ектом будівничого Людвіка Копачека.
Саме цей будинок відвідали 20 липня 1904 року члени Політехнічного
товариства. За матеріалами цієї екскурсії хімік-технолог д-р З. Мотилевсь-
кий написав статтю, яку опублікував орган цього товариства “Czasopismo
Techniczne”. В статті міститься детальний опис фабрики, її виробів і техно-
логічних процесів виробництва.
На той час мило стало основним про­дуктом виробництва фабрики
“TLEN”. Відділ з виробництва мила займав майже усю партерну частину дво-
поверхової фабричної споруди. Тут на ручній машині роздріблювали лой,
який постачала міська різня. Очищену масу з додатком 15 % кокосової олії
та відповідної кількості лугу про­тягом 5 з половиною годин варили на парі у
спеціальному котлі з подвійним дном. З отриманого таким чином мильного
клейс­теру хімічним способом виділяли мило, яке ще раз переварювали та
розливали у дерев’яні форми. Після охолодження гото­вих блоків машинкою
нарізалися куски, які додатково висушували.
Таким чином отримували найдешевші сорти мила, призначені для пран-
ня та гос­подарського вжитку. Більш дорогі сорти туалетного мила виробля-
ли з тієї самої маси що й господарське. Бруски після су­шіння не нарізалися
на куски, а подріб­нювалися на спеціальній стругальній ма­шині з паровою
тягою. Стружки уміщали у парових сушках з температурою + 40°С. Після
цього їх вручну змішували з відпо­відною кількістю барвнику і ароматиза-
тору та вкладали до “млина”, в якому чотири гранітні вали спресовували
стружки, барв­ник і ароматизатор в однорідну масу. Ця маса знов подрібню-
валася на стружки, які пресувалися у бруски довжиною 60-80 см., які нарі-
залися на куски. На малому ручному пресі на них витискалися відповідні
написи та клеймо фабрики і готове мило паку­валося у коробки.
Асортимент цих виробів був широким. Фабрика “TLEN” випускала мила
з запахом піжми, білих лілій, конвалій, бузку, фіалок, троянд, геліо­тропу,
огірковим, кокосовим, медово-ланоліновим. Фірмовим продуктом були мила
“Його Мосці пана Заблоцького” і “Nahakate”, а також “Японське”, “Театраль­
не”, тощо – усього біля 300 ґатунків.
Поряд з туалетними вироблялися й інші сорти мила, насамперед ліку-
вальні (50 видів) і призначені для медичних потреб–карболове, сірчане,
дігтярне, нафтолове, субліматове тощо. А крім того мила лужні та нейтраль-
ні, мило для гоління (не плутати з кремом для гоління, який теж вироблявся
на фабриці “TLEN”), пісочне, содове, для подорожі, тощо.
Крім мила, фабрика “TLEN” виробляла парфуми з різними ароматами: фіал-
ки, геліотрону, камелії, піжми, іланг-іланг; оде­колони; креми; пудри; бріліантин
(помаду для волосся); зубні еліксири; пасти і по­рошки. Усі ці ­продукти ­славилися

145
широким попитом, а найбільші аптеки і дрогерії у своїх рекламних оголошен-
нях спеціально підкреслювали наявність у них виробів фабрики “TLEN”.
Та фабрика “TLEN” постачала у аптеки не тільки мило, парфуми і кос-
метику. По­ряд з ними підприємство випускало цілий ряд фармацевтичних
препаратів переважно водню: Sapoform (формальдегідна сполука, що засто-
совується як дезинфікуючий засіб), Resolol професора К. Парка (органічний
йодовий препарат), ілюрофосфат, лецитин, Hepar sulfuris, Airol, Dermatol,
Aristol, саліцилат вісмуту, Salol, Thiocol, Thioform.
Фахом фабрики були бальнеотерапевтичні засоби, що застосовувалися
при лікуванні ревматизму та серцевих хвороб. У комплект цих засобів вхо-
дили порошок соди, розфасований у пакети, і бруски гідросульфату натрія
в упаковці з фольги. Останній складник виробляли в окремому дерев’яному
будинку на подвір’ї фабрики з чілійської селітри та сірчаної кислоти. Побіч-
ним продуктом цього виробництва була азотна кислота, яку частково вико-
ристовували для виробництва чорнил, а решту продавали.
Чорнила, які випускав “TLEN”, були одним з основних виробів фабри-
ки. Поряд з чорними тут робили і кольорові, а також копіювальні чорнила,
штем­пельну фарбу, гуміарабік. Тільки у 1905 р. було продано 50000 літрів
чорнил, вироблених фабрикою.
В одному крилі фабричного будинку, на першому поверсі, робили чор-
нила, а поряд нарізалися білі бинти, фасувалася вата, робилися хірургічні
тампони. Тут же марля просочувалася розчинами йодоформу (10, 20, 30 і
50-ти %), а також виробляли гірчичники, пластирі.
Ще одним, досить специфічним продук­том, який виробляв “TLEN”, були
різні види отрути для щурів і мишей. Це були пілюлі з перетопленого жов-
того фосфору, змішані з борошном, смальцем і лоєм, миш’ячна отру­та, пше-
ниця, просочена стрихніном.
Вироби фабрики знаходили попит, ви­робництво швидко розвивалося,
і вже у 1906 р. поряд із старим будинком був спо­руджений ще один, куди
перенесли час­тину виробництва, звільнивши місце для адміністрації. Од-
нак і він поступово став затісний, тому у 1913 р. у ньому було над­будовано
ще один поверх. В обох будинках працювали 70 робітників, а також 2 ди­
пломовані хіміки і два “веркмайстра” (механіки).
Після першої світової війни фабрика і надалі працювала, однак внаслі-
док поси­лення конкуренції з боку як інших вироб­ників, так і напливу ім-
портних товарів об’єми виробництва суттєво зменшилися.
Довелося відмовитися від цілого ряду виробів. Скоротилася і кількість
робітників (з 70 у 1913 р. до 50 у 1934 p.). Тим не менше “TLEN” продовжу-
вав існувати і забезпе­чувати своєю продукцією не тільки віддалені аптеки та
дрогерії, а і сусідній з ним “Осе­редок здоров’я” на Замарстинівській, 110.

146
Кінець продукції фармацевтичних мате­ріалів на фабриці поклала радянсь-
ка реорганізація промисловості Львова. Заклад ще довший час існував як ми-
ловарне під­приємство, однак тенденція до укрупнення підприємств поклала
край його існуванню. В приміщеннях фабрики розмістилися склади кавової
фабрики і зараз вже нічого не нагадує про колишню славу підприєм­ства. Воіс-
тину все у світі тлінне, і доля фаб­рики “TLEN” тому підтвердження.
Павло Ґранкін
“Аптека Галицька”, 2002, № 7(77). – С. 20-21

З ПОЛИЦІ ДОСЛІДНИКА

Як на мене, то історія має той самий ностальгійний при-


смак, що і дитинство. Тільки дитячі роки запам’ятовуються
нам як власний пережитий досвід, а світ давнини ми пізнає-
мо хіба що з книжок, оповідей і пам’яток архітектури чи
мистецтва. Якщо ви не хочете почуватися чужими у цьому
світі, мандруйте разом з нами крізь час до таємниць старо-
го Львова. А маршрутом нашої подорожі будуть львівська
фармація і медицина минулих часів.

Аптека на розі вул. Фредра та Князя Романа під час радянської реор-
ганізації аптечної мережі Львова отримала номер 1. Навряд чи це сталося
випадково.
Насамперед на те, що саме ця аптека очолила список, вплинуло роз-
ташування закладу у центральній частині міста. Будинок, у якому вона
знаходиться, був споруджений на початку XX ст. на місці старого, з яким
пов’язані цікаві сторінки минулого. Кам’яниця збудована у першій поло-
вині XIX ст., займала більшу частину парного блоку сучасної вулиці Фред-
ра, яка тоді мала назву Святого Миколая (на цьому місці зараз будинки за
номерами 2, 4-4а і 6). Власниками будинку була відома львівська родина
Леваковських. У 1845 р. в кам’яниці зберігалися колекції графа Володимира
Дзєдушицького (1825–1899), які стали основою природничого музею, від-
критого для широкої публіки у 1870 р. (зараз Державний природознавчий
музей НАН України у Львові). У цьому будинку від 1872 р. жив, після по-
вернення з Франції, та помер Северин Гощинський (1801–1876), польський
поет-романтик, який у своїй творчості використовував українські сюжети
(поеми “Канівський замок”, “Вечір напередодні Івана Купала” тощо). Див-

147
ним збігом обставин у Львові він мешкав майже навпроти іншого пись-
менника – графа Олександра Фредра (1793–1876), чий палац знаходився на
місці будинку на вул. Фредра, 11.
Парадоксально не те, що два відомі письменники мешкали на одній і тій
самій вулиці, зрештою, неподалік, у кам’яниці Кшижановського (зараз на
вул. Кн. Романа, 38) мешкав ще один літератор, Ян Лям (1838–1886). Однак
саме памфлет С. Гощинського “Нова епоха польської поезії” (1835 р.) був од-
ним з приводів того, що знаменитий драматург відтоді перестав публікувати
свої твори, хоч і далі продов­жував писати “до шухляди”.
Іронія долі, але останні роки життя Се­верин Гощинський мешкав на
вулиці, яка від 1871 р. була названа ім’ям його літера­турного суперника,
О. Фредра, до того ж ще за життя останнього. Сам же поет так і не дочекався
подібного увінчання своєї пам’яті у Львові: вул. Гощинського існувала тільки
недовгий час, і то, на околиці міста (зараз частина вул. Є. Плетенецького).
В пам’ять про С. Гощинського над бра­мою будинку Леваковських було
встанов­лено меморіальну таблицю з відповідним написом. За цей час будинок
перейшов у власність Файвеля Френкеля, який обіцяв зберегти цю таблицю і на-
віть встановити над нею бюст поета. Кінець кінців таблиця була таки оздоблена
портретом С. Гощин­ського, але це був не бюст, а медальйон роботи скульп­тора
Тадеуша Блотницького. А сама таблиця була іншою, і встановили її на стіні но-
вого будинку. Стару ж кам’яницю розібрали у 1909 p., а на її місці розпо­чалося
будівництво нових будинків, що належали різним власникам. В руках Ф. Френ-
келя залишалася тільки наріжна ділянка, на якій постала нова споруда.
її проект був розроблений у архі­тектурно-будівельному бюро Станісла-
ва Улейського та Кароля Ріхтманна. Опрацю­ванням проекту займалися ар-
хітектори Тадеуш Врубель і Максиміліан Бурстин. Фасад п’ятиповерхової
кам’яниці з ерке­рами, високим дахом і куполом, що ак­центує наріжник,
витримано у характерних для архітектури Львова 1910-х років фор­мах мо-
дернізованої класики; сучасники вбачали в опорядженні споруди ремініс­
ценції мотивів польського ренесансу. Парт­ер призначався для розміщення
магазинів, поверхи займали квартири. Пам’ятну таб­лицю С. Гощинсько-
му було встановлено бі­ля входу до будинку з вул. О. Фредра, де вона зна-
ходиться і донині. Кам’яниця була споруджена майже без відхилень від
проекту, у 1912 р. Навіть зараз, з облізлим тиньком, крита бляхою замість
дахівки, без флюгера над куполом, вона залишається характерною домі-
нантою вулиці.
Після Ф. Френкеля власником кам’яниці стає Каса Хворих м. Львова. Ця
установа була заснована у 1889 р. на підставі авст­рійського закону від 28
грудня 1887 р. про страхування на випадок хвороби. Вже у перший рік стра-
хування ця організація на­лічувала 5784 членів, що сплачували що­місячно, в

148
залежності від величини заро­бітку, від 42 геллерів до 2 крон 40 геллерів, при
цьому половину цієї суми сплачував працедавець. На взаєм членам Каси
Хворих були гарантовані, на випадок за­хворювання, виплата в розмірі 60%
ден­ного заробітку і матеріальна допомога на похорон у розмірі 20 кратного
денного за­робітку. Чисельність членів Каси Хворих м. Львова швидко зро­
стала, і у 1907 р. їх на­лічувалося вже 15 тисяч. Крім матеріальної допомоги,
надавалася і лікарська: каса утримувала 6 лікарів і 5 спеціалістів, мала влас-
ну амбулаторію в будинку на вул. Браєровській (Б. Лепкого, 8).
Міська Каса Хворих не була єдиною по­дібною організацією у Львові.
Крім неї існували ще спілчанська каса, що об’єдну­вала робітників будівель-
ної промисловості, повітова (для робітників Львівського по­віту), та цілий
ряд кас, заснованих за про­фесійними ознаками. їх перелік змушує згадати
часи середньовіччя, коли існували т. зв. змішані цехи, contubernia connexum,
тобто об’єднання ремісників тих спеціаль­ностей, яких було замало для ут-
ворення окремого цеху. Подібно були організовані і Каси Хворих, де поряд
з професійними організаціями шевців, слюсарів, палітур­ників або фіакерів
існували Каси Хворих: кравців, кравчинь та кушнірів; столярів та орган-
майстрів; виробників мила та копче­ностей. Про цехове минуле нагадували
і окремі Каси Хворих кравецьких майстрів, ремісничих учнів (за винятком
друкарів, пе­карів та різників), католицьких купецьких практикантів. Були
і фабричні Каси Хворих – на млині Тома і на залізниці, була Каса Хворих
“Згода” і окрема – для лікарів.
Усі ці організації після І-ї світової війни були об’єднані у єдину спілку у
рамках реформування системи суспільного страхування. У результаті цієї
реформи Каса Хворих м. Львова об’єднувала у 1928 р. вже 60848 членів. Дог-
ляд за їх здоров’ям здійснювали 120 лікарів. Старий будинок Каси Хворих
вже не задовільняв потреб організації, і тому був придбаний ще один, на вул.
Фредра, 2. Тут спочатку знаходи­лися кабінети лікарів різних спеціальнос­тей,
а після чергової реорганізації спілки Кас Хворих у 1934 р. – окружні лікарі. У
партері будинку, розмістилася аптека. Вона обслуговувала тільки членів Кас
Хворих, оскільки законом було заборонено на­бувати ліки без посередниц-
тва аптек, а на­явність власного фармацевтичного закладу дозволяла еконо-
мити значні кошти. Ін­тер’єр аптеки був простий та скромний, так само як і у
другій аптеці закладу суспільного страхування; будинок останньої запроек-
тував той самий Т. Врубель (зараз вул. Свєнціцького, 5).
Обидві аптеки закладу суспільного страхування, у першу чергу, були
націо­налізовані радянською владою, що і від­билося на їх нумерації, при цьо-
му розта­шування аптеки на вул. Фредра, у центрі міста, сприяло отриманню
нею номеру 1. Під таким номером вона існує і нині, як ДКП “Аптека № 1”.
Щоправда, її інтер’єр змінено під час реконструкції, у 1980-х роках. Тоді, зок-

149
рема, було зменшено площу торгового залу і перенесено вхід з кута на вул.
Кн. Романа. Але місцезнаходження та призначення закладу залишилося не-
змінним.
Павло Ґранкін.
“Аптека Галицька”, 2002, № 8(78). – С. 19-20

“...МИ ВСІ БУДІВНИЧІ ЗА ПРИРОДОЮ СВОЄЮ...”


(Бруно Шульц і архітектура)
Пам’яті Фаїни Петрякової

Людина прагне до досконалості в усіх проявах своєї діяльності. Одним


це вдається, інших чекає невдача. Але прагнення залишається – досягнути
бодай чогось у кар’єрі, коханні або творчості...
Покликання до творчості – як перше кохання. Воно може виявитися
справжнім, може бути помилкою, але ніколи не минає безслідно. Бруно
Шульц був одним з тих щасливців, яких доля підштовхнула двічі обирати
свій шлях у мистецтві, і він двічі досягав успіху. Однак перше задокумен-
товане зіткнення з мистецтвом – його архітектурні студії так і залишилися
змарнованими роками – принаймні це спадає на думку при читанні числен-
них біографічних розвідок про митця. Але чи це дійсно так?
Навчання Б. Шульца у львівській політехніці так само незаперечний
факт його біографії, як, скажімо, час та місце народження. А отже, і розгляду
не потребує. А все ж-таки...
Того року, коли випускник Дрогобицької гімназії відкривав та пережи-
вав чари Липневої ночі (про яку він напише майже через чверть століття),
його подальша доля здавалася вже вирішеною. За порадою старшого бра-
та Ізидора, він мав стати студентом львівської політехнічної школи. Такий
вибір, схоже, був компромісом між художніми нахилами і тверезим купе-
цьким розрахунком. Замість непевного хліба художника Бруно Шульц мав
отримати солідний фах будівничого. 17 жовтня 1910 р. його зараховано
студентом Інженерно-будівельного факультету (Budownictwo Іądowe) ц. к.
Політехнічної школи у Львові. Відразу ж стрибок у шалений вир лекцій та
практичних занять, переважно з галузі точних наук: елементи вищої матема-
тики (доцент Адам Максимович), механіки (професор А. Денізот), нарисної
геометрії (доц. Казімєж Бартель), хімії (професор В. Сінєвський), геології
(професор Т. Вісьньовський), практичних дисциплін та суспільної еконо-
міки (професор А. Костанецький), торгівельного та вексельного права (до-

150
цент З. Паздро). У цій лавині губляться улюблені заняття малювання, які вів
Владислав Садловський, автор проекту львівського вокзалу, Філармонії та
будинку Промислової школи.
Знаючи подальший життєвий шлях Б. Шульца, легко можна опинити-
ся у полоні хибних уявлень про здібного митця, що органічно не сприймає
абстрактних і точних наук, а прагне віддатися виключно творчості. Цей сте-
реотип, пущений в обіг романтиками ХІХ ст., у випадку Шульца нічим не
підтверджується. З точними науками він непогано справлявся ще в гімназії,
а іспити з цих дисциплін в Політехніці здавав на оцінки “дуже добре”. На-
віть за прямо пов’язану саме з мистецтвом “науку архітектурних форм”, яку
викладав Ян Сас Зубжицький, його оцінка – тільки “добре”. А малюнок, як і
треба було сподіватися – “відмінно”.
Отже, Бруно Шульц успішно закінчує два курси Інженерно-будівельно-
го факультету. Однак у 1912–1913 рр. він робить перерву у навчанні. При-
чиною був стан здоров’я, надірваний шаленим ритмом і напруженням, які
постійно потрібно було долати, а не проблеми з навчанням. Але у 1913 р. він
продовжує студіювати архітектуру і 27 лютого 1914 р. здає перший держав-
ний іспит, де був відзначений як “здібний”. Однак початок І-ї Світової війни
перериває навчання у Львівській політехніці.
Хто знає, якби не війна, то мова можливо йшла би про будівничого
Б. Шульца, відомого надзвичайно обмеженому колу осіб, а не про таку по­
стать, як письменник та художник Бруно Шульц. Однак ця війна змінила
обличчя світу, а не тільки окремі долі, хай навіть і видатних особистостей. І
Бруно Шульц – не виняток, а швидше одна з ілюстрацій однієї великої кни-
ги, яку ніколи і ніхто не прочитає об’єктивно до кінця.
Родина Шульців, тікаючи від російського наступу у 1914 р., опинилася у
Відні. Тут Бруно пробує продовжувати навчання, відвідує лекції у Віденській
політехніці. Однак дуже швидко Шульци повертаються до Дрогобича. Знову
до Відня Бруно потрапив у 1917 р. І знову – лекції у Політехніці. Однак саме
цим часом Шульц пізніше датував початки свого серйозного зацікавлення
образотворчим мистецтвом. Перебування у Відні дало можливість ознайо-
митися з творами таких митців, як Альфред Кубін, Густав Клімт, Егон Шілє,
або Оскар Кокошка, чиї впливи помітні у його художньому доробку. Саме
тоді він починає схилятися до наміру залишити архітектуру та присвятити
себе виключно художній творчості. Однак ще у 1919 р. він поновлюється на
Архітектурному факультеті Львівської політехніки, та вже через півроку на-
завжди перериває навчання.
Документи про відбуте навчання, розпорошені аркуші з завданнями з
математики та геометрії, та фотографія макету фасаду готичного храму (річ
характерна для студента Яна Сас Зубжицького, фанатичного пропаган­диста

151
“надвіслянської готики”) – ось і усі нечисленні свідоцтва первісних життєвих
планів Бруно Шульца Дипломованим архітектором він так і не став. Однак
його архітектурні студії не були марно витраченим часом. Що буде означа-
ти архітектура для Шульца впродовж усього його життя – нереалізоване ко-
хання, відкинуте через “розбіжність характерів”? А можливо все це набагато
серйозніше? Вона, архітектура, увійшла глибоко в середину його душі потай,
всупереч його волі, підступно вкорінилася як дерево і вже ніколи його не по-
кидала. І хоча сам Шульц обрав образотворче мистецтво та літературу, архі-
тектура обрала його. Можливо цей парадокс і спричинив таку складну долю
митця, його подальшу невпевненість у собі та душевні муки. Він у житті, на
своїх картинах – швидше летить високо над містом, ніж пересувається його
вулицями за допомогою ніг, це роблять звичайні люди...
А далі, саме обраним фахом митця необхідно було заробляти собі на жит-
тя. На підставі відбутих студій він зумів отримати посаду вчителя малювання
у дрогобицькій гімназії (1924 р.). Пізніше на цих же підставах він отримав і
офіційний документ, який надавав право займатися викладанням. За збігом
обставин цей документ колишньому студенту архітектури підписав колишній
професор Архітектурного факультету Львівської політехніки Адольф Шиш-
ко-Богуш, на той час ректор Краківської академії мистецтв. Викладання у гім-
назії стало головним джерелом прибутку для Бруно Шульца та його родини.
Про посаду вчителя малювання Бруно Шульц клопотав ще у 1921 р., однак
тоді він відмовився від цієї праці і кілька років пробував заробляти на жит-
тя мистецтвом, малюючи портрети на замовлення і намагаючись продавати
графічну теку “Ідолопоклонська книга” (Хіęgа bаlwochwalcza). Отже, лекції та
заняття з малюнку на Архітектурному факультеті не пішли на марно.
Еротичні фантасмагорії “Ідолопоклонської книги” розгортаються зде­
більшого на тлі архітектури “...провінційного міста середніх роз­мірів...”.
Так само, як серед персонажів “Книги” мешканці Дрогобича впізнавали
своїх близьких та знайомих (що навіть стало джерелом неприємностей
для автора), так і в архітектурних декораціях відразу впізнається рідне
місто Бруно Шульца. Незважаючи на характерні, легко впізнавні фрагмен-
ти Дрогобича – вежа ратуші, або церква св. Трійці – це, швидше, авторське
ба­чення архітектури, ніж академічно змальовані реалії. Чудове відчуття
структури міста і притаманних йому типів споруд створює синтетичний
образ і надає конкретності навіть неіснуючим у дійсності пейзажам. На ті
часи, коли створювалася “Ідолопоклонська книга”, припадає поява видань
типу “Село і містечко” (Wieś i miasteczko), що пропагувала скарби провін-
ційної архітектури. Вони користува­лися широкою популярністю і навіть
сприяли розповсюдженню споруд у так званому “садибному стилі” (Styl
dwórkowy), реалізацій якого не бракує і в самому Дрогобичі. Фахове, гос-

152
тре сприйняття архітектури Бруно Шульцем добре передає провінційний
характер рідного міста, що тримало його в міцних лещатах до самого кін-
ця життя. Відчуття структури Дрого­бича є характерною рисою не тільки
пластичних, а й літературних творів Бруно Шульца. Світ його оповідань
розгортається навколо ліжка героя, що стоїть у центрі рідного дому. “...
Будинок стає віфлеємськими яслами, ядром, довкола якого об’єднують
творіння усі демони, усі духи верхніх та нижніх сфер...” (“Осінь”). Цей бу-
динок знаходиться на площі Ринок, у центрі міста, яке заповнює собою
котловину між узгір’ями, а далі – тільки імлиста околиця до обрію. Голо-
вним у суб’єктивному космосі Шульца залишається місто, яке “...замкну-
лося у солодкому і тихому кліматі, що ніби утворює власний мініатюрний
метеорологіч­ний обіг всередині більшого загального...” (“Батьківщина”).
Межі всесвіту “Цинамонових крамниць” (Sklepy cynamonowe), і “Сана-
торій під Клепсидрою” (Sanatorium роd Кlерsуdrа) повністю відзнача-
ються границями віртуального Дрогобича, які будує письменник на кан-
ві реальних вулиць та площ міста. Ця уявна урбаністика цілком у стилі
модних наукових течій початку XX ст. Під час навчання Бруно Шульца у
львівській Політехніці, на початку 1910-х рр. урбаністика була дисциплі­
ною, яка викликала загальне зацікавлення у середовищі архітекторів. Під
кінець 1912 р. у цьому навчальному закладі розпочав читати лекції з пред-
мету “Будова міст” Ігнаци Дрекслєр – найвидатніший урбаніст того часу
у Львові. Великий ентузіаст своєї справи, він зумів на слухання своїх фа-
культативних занять збирати велику кількість зацікавлених слухачів; але
навіть ті, хто не ходив на його лекції, були в курсі суті проблеми, що роз-
глядалася в аудиторії, настільки великою була популярність лектора.
Архітектура примхливо вплітається в тканину оповідань Бруно Шульца.
Вона становить тло, на якому розгортається дія літературних творів. Немож-
ливо уявити вулицю Крокодилів з однойменного оповідання, де би не існува-
ли “...дешеві, марної будови кам’яниці з карикатурними фасадами, обліплені
потворними оздобами з потрісканого гіпсу...”. Архітектура сама стає персона-
жем твору, вписаним у загальну картину творення світу, як церква св. Трій-
ці, бароковий фасад якої “...як спадаюча з неба величезна сорочка Бога, що
вкладається фалдами у пілястри, ризаліти та фрамуги, розправлена пафо-
сом волют та архівольтів, у поспіху розправляла на собі цю велику розбур-
хану шату...” (“Геніальна епоха” (Gеnіаlnа ероkа)). З архітектурою пов’язані
навіть повороти сюжету: потреба замалювати архітектурні деталі служить
для Юзефа приводом, щоб наблизитися до вілли Б’янки (“Весна”). Там і тут
в оповіданнях автор влучно використовує фахову термінологію. Його проза
розрахована на ерудованих та інтелектуальних читачів, тому Бруно Шульц не
соромиться вживати багато іншомовних слів та термінів, які органічно вхо-

153
дять у партитуру його мови. Так, наприклад, магазин має свою “кубатуру’’,
крокви, бантини і лати творять “...чорні, обвуглені катедри... стріхів”.
Б. Шульц добре володів не тільки самою термінологією. В листі до архі-
тектора і живописця Тадеуша Войцеховського (1940 р.) серед тих предметів,
які він міг би викладати у Художньому інституті (де викладав Т. Войцеховсь-
кий) Б. Шульц поряд з перспективою та графікою називає історію архітекту-
ри. І хоча цим планам так і не судилося здійснитися, це ще один доказ того,
що архітектура міцно вкорінилася у середині його єства. Будуючи свій світ
у творах, письменник свідомо користується архітектурною терміноло­гією,
адже “... усі ми за своєю природою мрійни­ки, брати з-під знаку кельми, усі ми
будівничі за природою своєю...”.
Ще рік після початку німецької окупації Бруно Шульц пережив, викону-
ючи стінні розписи для гауптшарфюрера Фелікса Ландау, віденського столя-
ра, що завжди представлявся “архітек­тором”. А 19 листопада 1942 р. Шульц
був застрілений іншим нацистом, вірнопідданим ще одного нереалізованого
архітектора, Адольфа Шікельгрубера...
Юлія БОГДАНОВА Павло ҐРАНКІН
“Галицька брама”, 2002,
жовтень-листопад-грудень, № 10-12(94-96). – С. 4-6.

Будинки Комерційної Академії у Львові

Спроби організувати у Львові вищий торгівельний навчальний зак­лад


тривали понад десять років (від 1889 р.), однак завершилися успішно. Най-
вищим розпорядженням від 18 серпня 1899 р. (L. 17.393) було засновано
Торгівельну академію як державний навчальний заклад з 4-річним курсом
навчання. Метою Академії була підготовка май­бутніх керівних кадрів для
фінансової та торгівельної сфери. Тому до програми навчання входили різ-
номанітні предмети: географія, історія, геометрія і математика, фізика і хімія,
товарознавство, бухгалтерія і діловодство, економіка, польська, німецька та
фран­цузька мови (факультативно ще українська та англійська), каліграфія і
стенографія тощо. Окрім того, при Академії існували вечірні курси для осіб,
зайнятих у торгівлі, курси для абітурієнтів, підготовчі торгі­вельні курси і
додаткова трирічна торгівельна школа. Річний бюджет цього навчального
закладу складав 60.000 корон; окрім державних кош­тів, його покривали до-
тації від Крайового виділу (16.00 к.), міста Львова (10.000 к.) і Торгівельно-
промислової палати (4.000 к.).

154
Остання пожертвувала у 1899 р. 30.000 к. на переобладнання і ремонт бу-
динку, в якому з 1 жовтня 1899 р. Академія розпочала свій перший навчаль-
ний рік. Ця будівля на вул. Скарбківський, (зараз Лесі Українки), 39, довший
час містила у собі урядову друкарню. В 1872 р. будинок переобладнано для
потреб жіночої вчительської семінарії. В 1899 р. семінарію переведено у но-
вий будинок на вул. Сакраменток (Туган-Барановського), 7, збудований за
проектом Гри­горія Пежанського, а старе приміщення було передано торгі-
вельній академії. Після переобладнання там знаходилися: канцелярія, дирек­
ція, конференцзал, 4 лекційні аудиторії, хімічна, фізична та товаро­знавча
лабораторії, кабінет для практичних занять з цих дисциплін і бібліотека. В
будинку на Скарбківський Академія перебувала понад 20 років.
Однак у 1922 р., внаслідок реорганізації системи вищої освіти у Поль-
щі, Торгівельну академію перетворюють у Вищу школу зовнішньої тор­гівлі
(Wyższa Szkoła Handlu Zagranicznego), а будинок на Скарбківській передають
торгівельному ліцею. Колишня академія знайшла приту­лок у приміщеннях
Технологічного інституту підтримки дрібної про­мисловості і ремесел на вул.
Бурляра (Нижанківського), 5. Цей Інсти­тут існував від 1910 р. як дочірня
організація Торгівельно-промис­лової палати, яка у 1907–1910 рр. і споруди-
ла будинок за проектом Тадеуша Обмінського (1874–1932).
Хоча Технологічний інститут і припинив своє існування з 1 січня 1924 р.,
та це не означало, що весь будинок було віддано на потреби Вищої школи
зовнішньої торгівлі. Адже власником споруди залиша­лася Торгівельно-про-
мислова палата, яка, хоч і підтримувала та всіляко патронувала Школу, од-
нак господарювала по-своєму. Відпо­відно, поряд з аудиторіями в будинку
знаходився технічно-промис­ловий відділ палати (до нього перейшли фун-
кції Технологічного інституту), редакція “Wiadomości Gospodarczych”, тощо.
А кількість студентів рік від року зростала, і очевидною стала необхідність
спорудження окремого приміщення для навчального закладу.
Нарешті, для будівництва було придбано територію дров’яних складів
Борера (Воhrеr) на вул. Сакраменток, 10. Хоч і розташована неподалік від
центру міста, ця ділянка залишалася незабудованою, незважаючи на ам-
бітні пропозиції її використання (пасаж “Rоhа­tуn-Аvеnuе”; проект Кароля
Боубліка з 1905 р.). Дивним збігом обставин на цій же вулиці знаходився і
будинок жіночої вчительської семінарії (в 1930-х рр. педагогічного ліцею), в
колишній оселі якого довший час знаходилася Торгівельна Академія.
Проект будинку Вищої школи зовнішньої торгівлі виконав Вавжинець
Дайчак (Wawrzyniec Dajczak; 1882–1968 рр.). Наврядчи випадковим був ви­
бір саме цього архітектора для опрацювання проекту нової будівлі. Адже у
його творчій спадщині, поряд з сакральними спорудами – найбільш вагомій
її частині – будинки шкіл і культурно-освітніх установ посідають друге за

155
значенням і кількістю місце. Ще у студентські роки В. Дайчак із запалом від-
давався громадській дяльності, і хоча остаточно він обрав архітектуру, ніко-
ли повністю не відмовився від захоплень юності. Значну частину проек­тів
громадських будинків архітектор виконав безкоштовно або за символічну
платню. Прикладом може служити захоронка при жіночій школі у Снопкові
(зараз вул. В. Стуса, 57), яку він запроектував і збудував у 1925 р. (разом з
Ст. Брунарським) без усякої винагороди.
Через 4 роки В. Дайчак проводить надбудову і самого будинку школи на
Снопкові (вул. В. Стуса, 59). Через рік за його проектом перебудо­вують ви-
ховний заклад сестер de Notre Dame (вул. О. Кониського, 8; зараз СШ №21),
переробляючи нереалізованій проект Г. Слівін­ського з 1926 р. Одночасно
він розробляє і реалізує проект надбу­дови будинку приватної купецької
школи ім. д-ра Ернеста Адама (вул. Короленка, 9). Цей середній навчальний
заклад був заснований у 1908 р., а від 1911 р. знаходився у колишній приват-
ній кам’яниці, перебудований для нього Е. Жиховичем.
Як і у випадку з закладом сестер de Notre Dame, існував попередньо опра-
цьований проект розбудови цієї школи (арх. Ян Новорита, 1923 р.), не реалі-
зований через брак відповідних коштів. Більш економний проект В. Дайчака
враховував не тільки зручність внутрішнього розпланування надбудованої
частини, але і відповідність її зовнішнього вигляду фасаду школи, витрима-
ному у стилі історизму (1886 р, бюро І. Левинського). При цьому архітектор
не примітивно повторює форми існуючого фасаду, а навпа­ки – використо-
вує власні улюблені декоративні деталі. Саме такі, як і на будинку купецької
школи, пілястри іонічного ордеру з гротескно великими капітелями В. Дай-
чак застосував у той же час в оздобленні фасаду будинку Бжозовського (вул.
Антоновича, 25), та у закладі сестер de Notre Dame.
Звичайно, перебудова торгівельного навчального закладу не мог­ла не
звернути уваги зацікавлених кіл на В. Дайчака і зіграла свою роль в наданні
замовлення на проект Вищої школи зовнішньої торгівлі саме йому. Але ви-
рішальним була репутація архітектора як досвідченого проектанта, що вмів
досягти ефективних зовнішніх вирішень мінімальними засобами.
При виконанні проекту будівлі В. Дайчак врахував її розташу­вання у ту-
пиковому відгалуженні вулиці. Це зумовило асиметричний план будинку,
що складається з трьох різновеликих об’ємів. Голов­ний фасад з трьома ря-
дами вікон відсунуто далеко за лінію забу­дови вулиці. Основним акцентом
архітектор обрав кубічний виступ фасаду, в цокольному ярусі якого знахо-
диться лоджія входу. Цоко­льну частину будинку, міжвіконні проміжки фа-
саду і сходові клітки облицьовано темно-вишневим клінкером, що контрас-
тує з гладкими поверхнями цементного тиньку. Напис із пластичних літер з
назвою навчального закладу над входом, та рельєфний сонячний годинник

156
на бічній стіні вхідної частини – ось і усі оздоби, які впровадив архітектор;
запроектовану статую Меркурія – покровителя торгівлі, так і не виконали,
хоч призначений для її встановлення кронштейн існує і досі.
Контрастне співставлення гладких тинькованих поверхонь стін та клін-
керного облицювання, співставлення різновеликих об’ємів – усі ці характер-
ні риси будівлі, типові для кінця 20-х – початку 30-х рр. XX століття, мають
свої аналогії у тогочасній західноєвро­пейській архітектурі, зокрема голланд-
ській (Тео ван Дюйсбург, А. Рітвельд) та німецькій. З її доробком В. Дай-
чак мав можливість ознайомитися не тільки завдяки публікаціям у фаховій
пресі, а і більш безпосередньо: у 1928 р. він був єдиним польським делегатом
на міжнародному конгресі інженерів у Празі. З другого боку, такі самі при-
йоми оздоблення застосовували і інші львівські архітектори – наприклад,
Вітольд Мінкевич у будинках на вул. Стрий­ській, 36-42 (1928 р.) або Тадеуш
Обмінський у школі ім. Шашкевича (вул. Замкнена, 8; 1928–1930 р.). До речі,
в оздобленні останньої теж було використано сонячний годинник. Однак,
незважаючи на усі ці подібності, В. Дайчаку вдалося створити оригінальну
будівлю, яка має риси його індивідуального стилю; останнє особливо поміт-
но, якщо порівняти споруду Школи з його ж реалізаціями костелів.
Внутрішнє розпланування будинку Вищої школи зовнішньої тор­гівлі
зумовлено виключно функціональними міркуваннями. Вико­ристовуючи
похилий рельєф ділянки, архітектор зумів розмістити у цокольному поверсі
кімнати студентського клубу та допоміжні при­міщення. У партері знаходи-
лися аудиторії, бібліотека і читальні зали (окремі для студентів та профе-
сорів), гардероб та великий хол. Вище, на поверхах, знаходилися лекційні
аудиторії, актовий зал і зал зборів, кабінет ректора і секретаріат; ще дві ау-
диторії були на піддашші.
Виконаний проект було подано на затвердження до магістрату, який
29 вересня 1934 р. видав дозвіл на будівництво. Керівником будови було
призначено В. Дайчака, проводив будівельні роботи Мєчислав Штадлер
(Mieczysław Stadler). Роботи розпочалися 23 жовтня 1934 р. До початку трав-
ня 1935 р. будинок було виведено під дах, а вже 19 жовтня того ж року рек-
тор Школи Генрік Корович звертається у магістрат з проханням про дозвіл
на використання будівлі, який і було надано після огляду спеціальною ко-
місією і виправлення зауважених нею недоліків.
Та на цьому історія будівництва споруди не закінчилася. Можли­вість
розбудови було передбачено ще у первісному проекті, і її про­вів той самий
В. Дайчак у 1937–1938 рр. в зв’язку з наданням Вищій школі зовнішньої тор-
гівлі статусу академії, і, відповідно, збільшенням державних асигнувань на
потреби цього навчального закладу. У цей час було також остаточно впо-
рядковано навколишню територію.

157
Наступна реконструкція будинку датується 1960 р., її прове­дено за про-
ектом Г. Тимченка для потреб Торгівельно-економіч­ного інституту, який у
повоєнні роки було організовано на базі Академії зовнішньої торгівлі. Зараз
у будинку знаходиться голов­ний корпус Комерційної академії.
Павло ҐРАНКІН
За інформацію стосовно творчого доробку В. Дайчака автор
висловлює подяку п. Марії Дайчак-Доманасєвич (Краків).
“Галицька брама”, 2003, січень-лютий-березень, № 1-3(97-99). – С. 21-22.

Світлова реклама Львова в 1900–1939 роках

...людина завжди піддається тим кольоровим вогням. Вони


чудові. Треба було б поставити пам’ятник тому, хто
винайшов неонові лампи. В п’ятнадцять поверхів висотою,
з міцного мармуру. Той хлоп дійсно зробив щось з нічого.
Раймонд Чендлер. “Сестричка”

Від початку 1910-х рр. на фасадах кам’яниць центральної частини Львова


з’являються перші світлові електричні реклами. Піонерами їх впровадження
були, як не дивно, не власники великих магазинів або ресторанів, а кіноте-
атрів. Мистецтву кінематографу доводилося виборювати собі право на іс-
нування, а для цього використовувати в першу чергу найкращі досягнення
технічного прогресу. І ось на противагу бляшаним вивіскам, що заполонили
львівські вулиці, над кінотеатрами заясніли електричні реклами. їх форма і
розміри були різноманітними – від “метрових літер” на фасаді сінематографу
“Corso” (зараз кінотеатр ім. Т. Шевченка) до напису висотою всього 20 см на
вивісці “Фрашки” (зараз “Київ”). Остання включала ще й “електричний ка-
лейдоскоп”. Він був на той час “останнім винахо­дом електротехнічної науки
в її практичному застосуванні; в цьому калейдоскопі з’являються автома-
тично розмаїті світлові геометрич­ні фігури, дуже приємні для ока, зміна тих
фігур, як і все функціо­нування калейдоскопу, відбувається спокійно і нічим
не разить ока та не шкодить зорові”. Вищенаведена цитата взята зі скарги на
рішення магістрату (1913 р.) про усунення цієї реклами – такі новин­ки, як
бачимо, не всім були до вподоби. Консервативно налашто­вані представники
“високого” мистецтва пропагували традиційні металеві фігурні вивіски, з
умовою їх художнього виконання – отож калейдоскоп таки зняли із сінема-
тографа “Фрашка”. Однак світлова реклама знаходила і своїх прихильників.
Наступну електричну вивіс­ку для цього кінотеатру запроектував Альфред

158
Захарієвич – один із найвидатніших архітекторів тогочасного Львова. Тра-
диційнішим був проект вивіски аптеки М. Еттінгера, який виконав головний
теоре­тик львівської сецессії Маріан Ольшевський: металева фігура ангела,
що тримав у руках вітражну лампу. Зрештою, так звані рекламні вітражі й
травлені шиби можна розглядати як своєрідні попередники світлової рекла-
ми: ввечері, освітлені зсередини, вони відігравали саме її роль.
Після І Світової війни світлова реклама набуває все більшого роз­по­
всюдження. Однак цей процес не завжди йшов у парі з поліп­шенням есте-
тичних якостей вивісок. А це суперечило новому розу­мінню естетики міста,
яке запанувало у міжвоєнне двадцятиліття.
Основною формою тогочасної електричної реклами були викла­дені з жа­
рівок написи або скляні скриньки з нанесеними на стінках зображеннями,
що підсвічувались із середини. Новинкою у 1920-х рр. стали рекламні проек-
ційні апарати, які подавали зобра­ження на екрани, змонтовані на ліхтарних
стовпах. Своєрідним поєднанням цих двох різновидів стали світлові реклам-
ні тумби, які стали широко застосовуватися від початку 1930-х рр. їх архітек-
турна шата, на відміну від вивісок 1920-х, набуває витонченої форми, і по­ряд
з чисто утилітарними елементами включає різноманітні художні деталі: ліх-
тарі, годинники і навіть скульптури. А доповнювали рек­ламні написи змінні
картини, що проектувалися на скляні стінки тумби, і навіть... фонтани. Деко-
ли такі тумби виконували подвійну функцію – як місце розміщення реклами
й одночасно як вказівники трамвайних та автобусних зупинок.
На цей період припадає акція міського будівельного департаменту з усу-
вання старих незугарних вивісок і реклам та заміни їх на есте­тично виконані,
створені за єдиною концепцією. На місце мальо­ваних на блясі приходять на-
кладні пластичні літери і нове слово тогочасної техніки освітлення – неонові
лампи. Останні багато в чому формують вигляд міста 1930-х років.
Неонові лампи у Львові здебільшого були продукцією Philips-концерну
світової слави. Його офіційним представником у Львові було технічне бюро
Іри Льовіна, що містилося по вулиці Подлєв­ського (Гребінки) 9. 3 ним конку-
рували інші проектно-інсталяційні фірми – Е. Аллеша, Людвіка Рауша тощо.
До виконання проектів ці фірми залучали провідних львівських архітек-
торів: Фердинанда Кас­лера, Зигмунта Шпербера, Тадеуша Врубеля, Калікста
Кжижановсь­кого, Кароля Яна Коцімського, Якуба Менкера. Але найкращим
фахівцем з неонових реклам вважався Адам Мар’ян Мсцівуєвський (1898–
1965) – автор проектів най­складніших світлових вивісок. Те, що він спеціалізу­
вався на ефектних світлових композиціях, не було випадковістю – його твор-
чі інтереси були пов’язані насамперед з театром і сценічними ефектами.
Неонова реклама надавала Львову європейсько­го вигляду, і місто ні в чому
не поступалося іншим великим центрам. Своєрідний вплив світлової рек­лами

159
на міське середовище відзначали вже сучас­ники: “Як тільки буде збудовано або
перероблено кінотеатр в певній частині міста, відразу усі сусідні з ним вуличні
вивіски, інтер’єри крамів з содовою водою і реклами перемальовуються в ті
самі кольо­ри, дістають такі самі написи і освітлюються по­дібним способом”.
Ця тенденція не обмежувалася тільки кінотеатрами. Не менш інтенсивно на
вигляд міста впливали вертикальні вивіски магазинів і рес­торанів та величезні
рекламні світлові інсталяції на гребенях дахів. За естетичним виглядом такої
рек­лами ретельно стежив уряд будівельного нагляду магістрату. Слід окремо
наголосити, що висока естетика тогочасної реклами – це в першу чергу заслуга
Мар’яна Гельм-Пірго, начальника цього від­ділу. При кожній оказії усувалися
старі дерев’яні портали у старій частині міста, перед очами мешканців і гостей
міста з’являлися укриті під ними старовин­ні архітектурні деталі. Подальшому
розвиткові мис­тецтва неонової реклами перешкодила II світова війна.
Останнє десятиріччя чимось нагадує ситуацію початку XX ст. “Дике”
будівництво і не менш сти­хійне встановлення світлових і несвітлових
реклам­них засобів, естетичний вигляд і розміри котрих не можуть не викли-
кати застережень – все це вже було. Тож чи не варто звернутися до досвіду
1930-х рр. і, нарешті, розробити цілісну концепцію, яка б включала обґрун-
товані вимоги щодо місця встановлення, розмірів і матеріалу реклами? В цій
концепції знайшли б своє місце й ті раціональні положення проектів світло-
вого оформлення міста, що вже давно опрацьовані.
Павло ҐРАНКІН Тетяна КЛИМЕНЮК
“Галицька брама”, 2003, січень-лютий-березень, № 1-3(97-99). – С. 23-24.

Базар братів Грьодель

Більшість споруд, які запроектував Роман Фелінський у Львові, тим чи


іншим чином пов’язані з торгівлею. Це стосується найбільш відомих його
споруд на чолі з “Магнусом” (1913 р.). Магазини відразу були запроекто-
вані у більшості чиншових кам’яниць авторства Р. Фелінського. Натомість
широкому загалу майже нічого не відомо про одну з перших реалізацій
Р.Фелінського, в якій було поєднано і магазини, і кав’ярню, і кінотеатр. Воно
і не дивно, адже ця будів­ля була знищена під час ІІ-ї світової війни. Залиши-
лися тільки архівні матеріали, плани та нечисленні фотографії.
Йдеться про т.зв. “Базар Грьодлів”, що знаходився на вул. Сапіги (зараз
Бандери), 34, там, де зараз сквер з недіючим фонтаном та дитячий майдан-
чик. Територія незабудована, як і понад 100 років тому, коли розпочалася
передісторія “Базару”.

160
Тоді ділянку між закладом св. Терези, вул. Сапіги і площею Солярні (Кро-
пивницького) займав склад деревини, що належав графу Євгену Кінському.
Деревину сюди поставляли з лісів та тартаків графа в околицях Сколього.
Однак у 1885 р. усі ліси і тартак граф Кінський продає підприємцям з Буда-
пешта, братам Герману, Бернарду і Альберту Грьодлям, які вже тоді займали-
ся лісорозробками на Закарпатті.
Момент для придбання лісових масивів біля Сколього був обра­ний вда-
ло. Тоді тривало спорудження залізниці Стрий – Бескід – Мукачеве, після
закінчення якої (4 квітня 1887 р.) експорт деревини до Європи через Угор-
щину ставав надзвичайно вигідним бізнесом. І Грьодлі не помилилися: вже
через 10 років вони не тільки збільшили свій маєток, але і здобули баронсь-
кий титул (baron Groеdel von Gyulafalva und Bogdań). Подібно середньовіч-
ним феодалам, ці свіжоспечені барони утворили із своїх маєтків справжню
“державу в державі”, що простяглася по обидва боки Карпат. Там існувала
їх столиця (Сколе-Грьодлево), від якої починалися лісові вузькоколійки. їх
обслуговували залізничники, що керувалися окремим службовим статутом
і носили спеціальну уніформу з гербом власників – три стовпи і корона – на
ґудзиках. Подібну уніформу мали численні лісни­чі та сторожа тартаків, які
були практично приватною поліцією бра­тів Грьодлів. Вони завжди ходили у
супроводі ельзаських вівчурів. Ці пси були призначені не для полювання на
лісових звірів, а для вистежування браконьєрів, а також дітей, які захотіли
б збирати гри­би або ягоди у володіннях баронів. Спеціальна водна сторожа
пиль­нувала, щоб ніхто, окрім господарів, не смів ловити рибу в ріках та по-
токах. Існували приватні грьодлівські мости, на яких сторожа зби­рала оплату
за проїзд. А мисливські резиденції охороняли єгері, які були елітним підроз-
ділом, щось на взірець лейб-гвардії монархів. І звичайно, були свої грошові
знаки – марки (номіналом 100,20 і 4) – які видавалися у розмірі чверті платні
робітникам і за які можна було купити будь-який товар у магазинах тих же
баронів Грьодлів. Цей типовий прояв капіталізму у баронських вотчинах не
був поодиноким, так само як і типово феодальне ставлення до місь­ких влад.
Але щоб довідатись про це докладніше, повернемося до Львова.
Разом з лісорозробками у Карпатах Грьодлі придбали у графа Кінського і
склад деревини на вул. Сапіги. Тоді це була майже околи­ця міста, але вже від
початку 1890-х рр. цей район інтенсивно забудо­вується. На площі Солярні
від 1905 р. триває будівництво костелу св. Єлизавети. Довкола кількаповер-
хові чиншові кам’яниці вирос­тають там, де ще кілька років перед тим тяг-
нулися “ряди домів, помальованих полуничною або гріншпановою фарбою,
обхляпані знизу болотом, де-не-де майже врослі у землю” (Ян Болоз Антонє-
вич). Дільниця стає престижною, ціни на землю зростають, а парцеля Грьо­
д­лів надалі залишається мало прибутковою. її орендують під склад різних

161
будівельних матеріалів, і навіть для розміщення намету цирку братів Труцці
(Truzzi). Тому барони-підприємці вирішили належним чином загосподарю-
вати ділянку та спорудити тут будівлю т.зв. базару, що складався із мага-
зинів з окремими входами від вули­ці, ресторану, кав’ярні і кінотеатру.
Опрацювання проекту і будівництво доручили фірмі Міхала Уляма; він
же взяв на себе залагодження усіх бюрократичних фор­мальностей. Проект
виконав Роман Фелінський. Це була одна з пер­ших самостійних реалізацій
молодого, 25-річного архітектора, який ще не мав повноважень самостійно-
го будівничого.
Будівля отримала план у вигляді витягнутої по горизонталі літери “Ш”. По-
середині знаходився двоповерховий павільйон кінематог­рафу, акцентований
висунутим вперед овальним у плані ризалітом і високим дахом з заломами,
м’які лінії котрого повторювали менші за розмірами дахи бічних одноповер-
хових павільйонів. Композицію бічних крил будинку визначали стандартні
секції торгівельних при­міщень. Повторення їх вітрин разом з аналогічними
віконними про­різами бічних павільйонів задає горизонтальний ритм фасаду.
Подіб­ні вітрини з хвилястим завершенням Р. Фелінський використав пізні­ше
в композиції другого ярусу “Магнуса”. Так само цю будівлю нага­дує і внутріш-
нє розпланування “Базару Грьодлів”: ряд боксів з окре­мими входами, відді-
лені один від одного тонкими перегородками. Усього таких боксів було 14 (6 у
лівому крилі і 8 у правому); кожен бокс складався із торгівельного приміщен-
ня (від вулиці) і тильного складу. В бічних павільйонах містилися ресторан (у
лівому) і кав’яр­ня (у правому). Посередині знаходився кінотеатр на 213 місць
(189 у партері і 24 у ложах на балконі), з фойє і буфетом на 2 поверсі.
Та на відміну від капітальної будівлі торгівельного дому “Маг­нус”, базар
проектували як тимчасову будівлю. Тому декор будинку обмежувався прорі-
зами вітрин, членуванням вікон центрального ризаліту тонкими імпостами
та формою дахів над павільйонами. Загалом будівля нагадувала бароковий
павільйон, хоча справжнім дже­релом натхнення була мюнхенська архітекту-
ра початку XX ст.; з нею Р. Фелінський добре ознайомився під час навчання
у столиці Баварії в 1905–1908 рр. Споруда базару Грьодлів нагадує павільйон
ресторану на виставці 1910 р. у Мюнхені.
Але до зовнішнього вигляду будівлі та її внутрішнього розпла­нування у
будівельному департаменті магістрату не мали жодних застережень. Нато-
мість місце розташування зовсім не влаштовувало міську владу. Насампе-
ред, згідно будівельного статуту Львова, на головних вулицях заборонялося
будувати одноповерхові будинки фасадом по червоній лінії; виняток дозво-
лявся тільки для “вілл гар­ної архітектури”. Тому магістрат вимагав, щоб бу-
динок було відсу­нуто на 6 м від існуючої лінії забудови. Міхал Улям обійшов
цю умову, заявивши, що будівля матиме характер вілли “з огляду на гарну

162
архітектуру”. Зрештою, це освідчення він склав 10 грудня 1911 р., а дозвіл на
будівництво був виданий ще 22 червня цього ж року. Грьодлі, як і належить
справжнім феодалам, просто зігнорували цю вимогу магістрату і розпочали
будівництво згідно первісних планів.
Натомість іншу умову міських влад про демонтаж будинку через 5 років,
1 червня 1917 р. – проігнорувати не вдалося. Уповно­важеним представни-
кам баронів довелося навіть звернутися до магістрату з проханням внести
у дозвіл на експлуатацію будинку слова “якщо цього вимагатимуть публічні
інтереси”, які фігурували у дозволі на будівництво, але були відсутні у вида-
ному 31 травня 1912 р. дозволі на використання.
Стурбованість власників мала реальні підстави. Розташована між трьома
головними вулицями, ділянка базару рано чи пізно стала би на заваді регуля-
ції і розширенню вулиць. Відповідно, могли знес­ти і сам базар. Щоб запобіг-
ти цьому, Грьодлі чинять відповідні пре­вентивні кроки. Вже у липні 1912 р.,
менш ніж через місяць після отримання дозволу на використання будівлі,
вони через своїх упов­новажених пропонують безкоштовно відступити ма-
гістрату 207 кв. сажен (744,41 м2) своєї парцелі на регуляцію вулиць, за умо-
ви пере­несення терміну демонтажу споруди базару з червня 1917 р. на кінець
1924 р. Оскільки на той момент проект регуляції прилягаючих вулиць тільки
починали опрацьовувати, ця пропозиція залишалася без відпо­віді, хоч пере-
говори тривали до початку І Світової війни. Пропо­зицію Грьодлі повторили у
квітні 1916 р., доповнивши, поруч з від­ступленням ґрунтів, сумою 5.000 корон
на проведення робіт з регу­ляції вулиць. Грьодлі були настільки впевнені в ус-
піху, що одночасно з пертрактаціями у магістраті вели переговори про оренду
кінотеат­ру. І вони не помилилися у розрахунках – благоустрій навколишніх
вулиць провели, не руйнуючи будівлі базару. Досягнувши свого, власники
взялися за старе: незважаючи на численні нагадування, не виставили огорожі
навколо своєї парцелі, а навіть не внесли до місь­кої каси обіцяної суми.
Та магістрат не забув про обіцянку Грьодлів. Оскільки вони явно не зби-
ралися вносити гроші добровільно, міські влади, посилаючись на “публічні
інтереси”, у 1929 р. почали вимагати демон­тажу базару. Власникам довелося
виконувати свої зобов’язання, однак справу ускладнювали обидвом сторо-
нам повоєнна зміна валют і інфляція: сума 5000 корон у 1916 р. дорівнювала,
згідно представника Грьодлів, 125000 повоєнних польских марок, а магістрат
не погод­жується з такою калькуляцією. Остаточно було досягнуто компро­
місне рішення: замість грошей Грьодлі доставили місту 5000 штук бруків-
ки (один такий камінь у 1916 р. коштував 1 корону). Ця опера­ція з бартеру
дозволила знову відсунути термін демонтажу до кінця 1930 р. Щоправда, на
цьому тертя з магістратом не скінчилися: власників змусили повернути гро-
ші за виставлену коштом міста огорожу і висаджені вздовж неї кущі жасми-

163
ну. Вони затуляли від перехожих тимчасові складські споруди різних фірм,
яким Грьодлі надавали місце для будівництва на своїй парцелі.
Ще кілька разів в 1930-ті рр. справа ліквідації споруди ставала на по-
рядку денному, однак юридичні представники баронів навчилися швидко
залагоджувати цю проблему. В свою чергу міські влади мали більше кло-
потів з благоустроєм приєднаних, в зв’язку з утворенням “Великого Львова”,
приміських громад, все менше уваги звертали на справу зносу базару Грьод­
лів. Нарешті, магістрат дійшов до висновку, що, хоча “термін консенсусу за-
кінчився, однак означений будинок не загрожує публічній безпеці і немає
підстав для видання наказу про розборку” (1938 р.).
Така тривала боротьба власників за збереження будівлі базару була викли-
кана насамперед прибутковістю оренди приміщень у ній. Недарма вже у 1927 р.
у цьому ж районі, власник ділянки на вулиці Вишньовецьких, (Русових), 3,
архітектор Юзеф Йоахім Тіш (Józef Joachim Tisch) збудував за своїм проектом
подібну за призна­ченням будівлю. Однак ані розміри, ані зовнішній вигляд
“базару Тіша” годі і порівнювати з базаром Грьодлів: він складався тільки з
п’яти секцій (проти 14 у Грьодлів), хоча і двоповерхових.
Однак початково здавалося, що фортуна сприяє конкуренту Грьод­лів:
12 лютого 1929 р. пожежа знищила ліве крило їх базару. Однак цей випа-
док став причиною тільки для чергового перенесення термі­ну демонтажу
будинку. А невдовзі будинок було відбудовано, за іронією долі, тим самим
М. Улямом, який керував спорудженням базару. З високими дахами і купо-
лом центрального павільйону будів­лі Грьодлів не могли конкурувати скром-
ні вікна-ліхтарі базару Тіша, який так і залишився другорядним.
Окрім різниці у габаритах та зовнішньому оформленні, базар Тіша посідав
тільки торгівельні приміщення, в той ча