Федір ДОСТОЄВСЬКИЙ (1821 — 1881)

Один з найвидатніших російських письменників-реалістів XIX ст., що здобув світове визнання і справив
великий вплив на розвиток сучасної літератури. Творча спадщина Достоєвського досі привертає увагу
літературознавців, філософів, юристів, психологів, психіатрів. Художник трагічного світосприйняття,
тонкий психолог, він надзвичайно глибоко проаналізував суперечності думки, свідомості, всього духовного
життя людства. У своїх соціально-філософських "романах-трагедіях" Достоєвський з пронизливою щирістю
втілив біль і безсилля зневажених "маленьких" людей.
Основні твори: романи "Злочин і кара" (1866), "Ідіот" (1868), "Брати Карамазови" (1879 — 1880)
Дитячі і юнацькі роки. Федір Михайлович Достоєвський народився ЗО жовтня 1821 року у Москві. Його
батько працював лікарем у шпиталі для бідних, а поряд, у флігелі шпиталю, жила і сім'я Достоєвських.
Початкову освіту майбутній письменник здобув у приватних московських пансіонах. У 1838 р. за
наполяганням батька Федір вступив до Петербурзького військово-інженерного училища, яке й закінчив у
1843 році зі званням військового інженера. Через рік Достоєвський пішов у відставку, щоб назавжди
присвятити себе літературній праці.
Початок творчості. Першим літературним твором Достоєвського став роман у листах "Бідні люди", в
основу якого лягли враження дитинства і роки навчання в училищі. У своїй дебютній книзі письменник
"зсередини" показав трагедію "маленької людини" — Макара Дєвушкіна. Невдовзі вийшла з друку низка
повістей ("Двійник", 1846; "Хазяйка", 1847; "Білі ночі", 1848) та оповідань Достоєвського. У цих творах
письменник зобразив високі моральні чесноти простих людей, які намагаються мужньо протистояти
суспільній безправності.
Гурток Петрашевського. Каторга. Захопившись ідеями соціалізму В. Бєлінського та думками
французьких утопічних соціалістів, Достоєвський приєднався до гуртка М. Петрашевського — палкого
прихильника суспільних змін. Незабаром письменника разом з іншими учасниками гуртка заарештували й
ув'язнили до Петропавлів-ської фортеці. Військовий суд засудив інженера-поручика у відставці
Достоєвського до розстрілу. В останню мить страту було замінено на каторгу в Омському острозі (1850—
1854) та військову службу рядовим у Семипалатинську (1854-1856, з 1856 — офіцер). За словами
письменника, у ці роки він "був похований живцем і закритий у домовині". Достоєвський повернувся до
Петербурга наприкінці 1859 року.
У Семипалатинську письменник створив повісті "Дядечків сон" і "Село Степанчиково та його мешканці". У
1861 р. побачив світ перший роман, написаний після каторги, — "Зневажені і скривджені". Величезного
суспільного резонансу набули "Записки із Мертвого дому" (1861-1862). В основу цієї правдивої книги про
каторгу лягло побачене і пережите самим письменником.
У першій половині 60-х років разом з братом Михайлом Достоєвський видає журнали "Время" і
"Зпоха". Це був період духовної кризи у житті письменника. Поїздки за кордон 1862 і 1863 років
розчарували його, а наслідки революції 1848 року, яка охопила майже всю Західну Європу, привели до
переконання про особливий шлях розвитку Росії й рятівну місію селянської общини.
Кінець 60-их років. "Великі" романи. У 1865 р. Достоєвський розпочав роботу над романом "Злочин і
кара", який побачив світ через рік. У цьому творі бунт проти соціальних порядків, законів і норм
несправедливого суспільства суперечливо поєднується у свідомості головного героя з теорією сильної особи
"наполеонівського" типу. Наступні романи Достоєвського — "Ідіот" (1868), "Біси" (1871-1872) — стали ніби
послідовними актами однієї трагедії, "трагедії краху ілюзорних і міфічних рецептів порятунку стражденного
людства".
Останній роман письменника — "Брати Карамазови" (1879— 1880) — став своєрідним підсумком його
творчого шляху. У цьому творі викладено політичні, етичні та соціальні ідеї Достоєвського. Богоборство й
атеїзм Івана Карамазова та християнське смирення його меншого брата Альоші, викриття хижого і підлого
світу карамазовщини та звеличення страждань, ненависть до всесилля грошей, до фальші суспільства, у
якому процвітають Смердякови, — все це переплітається у складних драматичних колізіях роману.
У 1880 р. під час урочин, присвячених відкриттю пам'ятника Пушкіну у Москві, Достоєвський виголосив
промову, що справила сильне враження на слухачів. Цей виступ став лебединою піснею геніального
письменника — 28 січня 1881 р. Достоєвський помер.
Словникова робота
Поліфонія - багатозвуччя, засноване на одночасному гармонійному поєднанні та розвитку самостійних,
рівноправних ліній; один із найважливіших виражальних засобів у музиці та поезії.
Поліфонізм - розмаїття проблематики та художніх прийомів, що у літературі гармонійно співіснують в
одному творі.
Соціальний конфлікт - вища ступінь розвитку суперечностей у суспільстві, що характеризується
посиленням протилежних інтересів соціальних груп та індивідів. Глибина соціального конфлікту залежить
від економічних, політичних та ідеологічних чинників.
Філософський роман - великий епічний твір, спрямований на філософське осмислення світу, людини,
закономірностей життя, природи, розвитку суспільства. Основу роману Ф. Достоєвського "Злочин і кара"
становлять філософські проблеми самоцінності людського життя, морально-етичної відповідальності за гріх
і злочин перед Богом.

Химинець А.А. 1
 Анкета роману «Злочин і кара»
Історія створення роману. Поштовхом для написання роману' "Злочин і кара" були події реального життя,
описані в газетній хроніці, що вразили письменника. Йдеться про деякі обставини справи вбивці Герасима
Чистова. Купецький син, Герасим Чистов, 27-ми років звинувачувався у зумисному вбивстві в Москві в 1865
р. двох старих жінок -кухарки і прачки - з метою пограбування їхньої господині. Вбивство сталося між 7 і 9
годинами вечора. Вбитих було знайдено в різних кімнатах закривавленими. У квартирі одяг порозкидано,
вкрадено було гроші, срібні та золоті речі. Як повідомляли газети, жінок було вбито нарізно, без будь-якого
опору з їхнього боку, швидше за все, сокирою.
Жовтень 1859 Червень 1865 Липень 1865 Січень 1866
задумана на Перша назва «П’яненькі» Почав у Вісбадені Закінчив у Петербурзі
каторзі
"Все серце моє "Роман мій матиме назву «Сповідь «Роман мій вдався
з кров'ю "П'яненькі" і перебуватиме у Раскольнікова» надзвичайно і підняв мою
вкладеться у цей зв'язку з теперішнім питанням "психологічна репутацію як
роман" про п'янство. Порушується не сповідь одного письменника»»
«Я задумав його тільки проблема, але й злочину"
на каторзі, розглядаються усі її
лежачи на нарах, відгалуження, насамперед
у тяжку хвилину сімейне життя, виховання дітей у
суму» подібній атмосфері.
Тема: психологічний звіт одного вбивства; бунт героя-індивідуаліста
Ідея: «Тремтяче я створіння чи право маю?» ; ідея можливості вбивства однієї людини заради щастя
багатьох; воля та влада
Сюжет: «Юнак, виключений зі студентів університету, міщанин за походженням, живе у жорстоких
злиднях, з легковажності, через хиткість у поняттях піддавшись деяким дивним «недовершеним» ідеям, що
носяться у повітрі, вирішив разом вийти з кепського свого становища. Він зважився вбити одну стару,
титулярну радницю — лихварку... Йому цілком випадково вдається здійснити свій намір... Майже місяць
минає після того до остаточної катастрофи. Жодних на ньому підозр немає і не може бути. Саме тут і
розгортається весь психологічний процес злочину. Невирішувані питання постають перед убивцею,
непідозрювані та неочікувані почуття крають його серце. Божия правда, земний закон бере своє, і він
закінчує тим, що вимушений сам на себе донести. Вимушений, щоб хоча і загинути на каторзі, але
приєднатися знову до людей; почуття розірваності з людством, що відчув він одразу ж по скоєнні злочину,
замучило його. Закон правди і людська природа взяли своє... Злочинець сам вирішує прийняти муки, щоб
спокутувати свою справу... У повісті моїй є, окрім того, натяк на ту думку, що юридичне покарання за
злочин набагато менше лякає злочинця, ніж гадають законодавці, почасти тому, що він і сам його морально
потребує...»
Жанр: За змістом — соціально-філософський роман.
За структурою — поліфонічний роман.
За проникненням у внутрішній світ героїв — психологічний роман.
За достовірністю відтворення життя — реалістичний роман.
За порушеними проблемами і зосередженням уваги на людських стражданнях — роман-трагедія.
Композиція: 6 частин та епілог. 2 кульмінації – злочин і кара
Конфлікт: чому вбив? які ідеї привели до вбивства? винен вбивця?
Головна філософська думка: «Не вбий!»

Петербург Достоєвського.
О чем жалеть? Когда б ты знала, Когда бы ты воображала
Неволю душных городов! Там люди,' в кучах за оградой,
Не дышат утренней прохладой, Ни вешним запахом лугов;
Любви стыдятся, мысли гонят, Торгуют волею своей,
Главы пред идолами клонят И просят денег да цепей.
Что бросил я? Измен волненье, Предрассуждений приговор,
Толпы безумное гоненье Или блистательный позор
Це монолог Алеко з поеми Пушкіна «Цигани». Ця задушлива атмосфера міста, яке полишає Алеко, нагадує
Петербург Достоєвського. Задушливість світу відчуває і Алеко, і Раскольніков.. У цьому місті людина
губить себе остаточно, втрачає відчуття реальності Достоєвський сказав про це місто, як про саме «умисне в
світі», «найфантастичніше»: «А що як розвіється цей туман і піде вгору, чи не піде з ним разом і все це
гниле, слизьке місто, злетить із туманом і зникне, як дим, і залишиться колишнє фінське болото і посеред
нього, мабуть, задля краси бронзовий вершник на жаркодихаючому загнаному коні?» Петербург
зображується як фантастичне місто, повне видінь, місто, в якому найсильніше проявляються всі
суперечності життя сучасної йому Росії. Сам Петербург, його «смердюче, запилене, заражене містом

Химинець А.А. 2
повітря», провокують Раскольникова на ідею і злочин. Достоєвський вважав, що велике місто —
диявольське творіння цивілізації справляє особливий вплив на душу людини.
Місто в романі —помилка природи, омана, випадковість. Пивні, трактири, будинки терпимості, трущоби,
поліцейські контори, вулиці і провулки: Сінна і "канава ". Автор детально описує брудні вулиці, їх
огидність, запилене міське каміння, від якого ніде немає спасіння. Це нежива матерія, яка і людину
намагається поневолити, уподібнити до себе, зробити частиною свого величезного, розпеченого на сонці
організму. Петербург перетинає велика кількість річок і каналів... Але в Петербурзі Достоєвського не
відчувається присутностіживої води. Змучені жагою, палючим сонцем і задухою блукають містом його
мешканці, всюди натикаючись лише на сіре каміння. Але як тільки комусь заманеться втопитись — одразу
з'являється річка, виникає високий міст, з якого так зручно кинутися вниз головою.
Достоєвський прагнув зробити всі реалії твору зримими, щоб читача постійно переслідувало відчуття: тут і
зараз, у цьому місті, на цій вулиці. Так виникає ефект присутності, причетності до того, що відбувається.
Художній простір роману стає тлом, на якому зображено трагедію і злочин. І тільки в фіналі пейзаж
змінюється: з'являються безкраї сибірські простори, жива і могутня, нескута набережними сибірська ріка...
Це — знак добрих змін у долях героїв
Питання
1. Які почуття викликає у Раскольникова ця картина? Який бік життя міста відображено в цьому описі? «На
вулиці спека стояла страшна, до того ж задуха, штовханина, повсюди вапно, риштовання, цегла, пил і той
особливий літній сморід, такий відомий кожному петербуржцю... Нестерпний же сморід із розпивочних,
яких у цій частині міста особлива сила, і пияки, які щохвилини траплялися, попри будній час, довершили
огидний і сумний колорит картини».
2. Чому людина у лахмітті не викликає здивування? Байдужість? Звичка? А чому людина виходить на
вулицю в такому дранті? «...Квартал був такий, що одежею тут було важко когось здивувати. Близькість
Сінної, ряснота певних закладів і, переважно, цехове та ремісниче населення, скупчене в цих серединних
петербурзьких вулицях та провулках, пістрявили іноді загальну панораму такими суб'єктами, що годі було б
і дивуватися при зустрічі з якоюсь фігурою».
3. Для чого письменник увів цей контрастний опис? Що спричинилося до такого контрасту? «Таким чином
пройшов він увесь Василівський острів, вийшов на Малу Неву, перейшов міст і поворотив на Острови.
Зелень і свіжість сподобалися спочатку його втомленим очам, які звикли до міського пилу, до вапна та до
величезних тісних будинків, що тіснили й давили. Тут не було ні задухи, ні смороду, ні розпивочних...
Особливо займали його квіти... Зустрічалися йому також пишні коляски, вершники та вершниці...»
4. Чому Раскольникову подобалося бувати тут? «Було близько дев'ятої години, коли він проходив Сінною.
Усі торговці на столах, на лотках, у крамницях і крамничках замикали свої заклади або знімали і прибирали
свій крам й розходилися по домівках, так само як і їх покупці. Коло харчевень у нижніх поверхах, на
брудних і сморідних дворах будинків Сінної площі, а найбільше у розпивочних, купчилося багато різного і
всілякого ґатунку добувачів і лахмітників».
5. Чому вигляд собору справляв на Раскольникова таке гнітюче враження? «Баня собору, який з жодної
точки не окреслюється краще, ніж якщо дивитися на нього звідси, з мосту, не доходячи кроків двадцяти до
каплиці, так і сяяв, і крізь чисте повітря можна було чітко розгледіти навіть кожну його прикрасу...
Незрозумілим холодом віяло на нього завжди від цієї розкішної панорами; духом німим і глухим сповнена
була для нього ця пишна картина».
6. Чи має рацію Свидригайлов у своїх оцінках? «...Я певен, що в Петербурзі багато народу, ходячи, говорять
самі з собою. Це місто напівбожевільних. Якщо б у нас були науки, то медики, юристи і філософи могли б
зробити над Петербургом найдорогоцінніші дослідження, кожен за своїм фахом. Зрідка де знайдеться
стільки похмурих, різких і дивних впливів на душу людини, як у Петербурзі. Чого варті одні лише
кліматичні впливи! Між тим це адміністративний центр всієї Росії, і характер його має відбиватися на
всьому».
Теорія Раскольнікова
«Існують на світі... такі особи, які можуть... повне право мають чинити всілякі
безчинства та злочини...»
«...Всі люди якось поділяються на «звичайних» і «незвичайних». Звичайні
повинні жити в послушенстві і не мають права переступати закон... А незвичайні мають право...»
«Ньютон мав би право, і навіть був би зобов'язаний... усунути цих 10 чи
навіть 100 чоловік, щоб зробити відомими свої відкриття всьому людству».
«Незвичайна людина має право... тобто не офіційне право, а сама має право дозволяти своїй совісті
переступити... через деякі перешкоди... якщо здійснення її ідеї, іноді рятівної, можливо, для всього людства
того вимагатиме».
незвичайні Люди звичайні
Характерні риси
Руйнівники усталених традицій, Можуть вбивати Консервативні
переступають закон Пасивні, покірні
Їх страчують

Химинець А.А. 3
Господар майбутнього Соціальна функція Господар сучасного
Рухають світ уперед, ведуть його Історична функція Зберігають світ, примножують його
«до мети» чисельно
Мають право на існування

Філософія Ніцше як ідейна засада теорії Раскольнікова

Проблема сильної особистості хвилювала багатьох філософів. Дуже цікавою в цьому плані є теорія
німецького філософа Ф. Ніцше, який захоплювався творчістю Достоєвського. Він писав: «Достоєвський —
це єдиний психолог, у якого я міг чомусь навчитись, знайомство з ним я зараховую до найпрекрасніших
удач мого життя».
За Ніцше, «нова людина» — це «надлюдина», «вільний дух», носій нової «інтелектуальної совісті», для
якого немає авторитетів, Бога, це «людина майбутнього», яка піднеслася над сучасною культурою. Пошуки
релігії та Бога — справа «середньої» людини, якій потрібен абсолют, щоб йому підкорятись. «Середня»
людина має потребу в тому, щоб запозичити в когось світорозуміння і саморозуміння, аби не думати самій.
«Надлюдина» вільна від цього.
Свобода, про яку говорить Ніцше, дозволяє людині самій визначати, що є добро, а що зло, і утвердити для
себе свою волю як закон.
Ніцше ділком заперечував можливість моральних оцінок вчинку: добрий він чи поганки. Люди не можуть
судити про чужу совість за вчинками, вважав він. Визнання подібного права, на думку німецького
філософа,— наслідок «стадної совісті». Він стверджував, що краще злочинець, ніж Христос. Таким чином,
філософія Ніцше дозволяє виправдати будь-яке беззаконня, жорстокість, злочин.
Л. Толстой писав: «Страшно подумати про те, що було би з людством, якщо б таке мистецтво (побудовано
на ніцшеанстві) поширилося в народних масах».
Нідше попереджав про негативні наслідки, до яких може призвести поєднання ідеології з масовою
свідомістю, ідеологізація свідомості. Дуже небезпечно, зауважував він, коли «вся маса філософствує».
Звичайно, під «масою» Ніцше розумів людей із рабською свідомістю, здатних на все під впливом влади. Для
тих, хто не має твердих переконань, вважав філософ, існує небезпека фанатизму, від чого він і застерігав
людей.
Образ Раскольнікова
портрет "... він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темно-русявий,
стрункий, на зріст вище середнього..."
Соціальне Бідний різночинець, колишній студент
становище
Опис життя "Вночі світла немає, лежу в темряві, а на свічки не хочу заробити. Треба
було вчитись, я книжки попродав... "
Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне
становище перестало гнітити його"; "...був боязкий, затурканий... ";
"...заглибився у себе і відцурався всіх... "; "другий день нічого не їв... "
житло його житло - це комірчина, шафа. "Низькі стіни і тісні кімнати душу і розум гнітять! О, як
ненавидів я цю конуру!"
Сім’я Мати, сестра
Послідовність борги, голод, безвихідь —> відраза до лихварки —> зустріч з Мармеладовим —»лист від
подій матері —> розмова між студентом і офіцером у трактирі -> вбивство -> «теорія»
теорія «звичайні» та «незвичайні» люди. Головна думка: це «признавання крові з дозволу
сумління...»
Мотиви Раскольников, перебуваючи в полоні своєї "теорії", хоче перевірити, до якого розряду
злочину належить він сам. "Ті, що право мають ", "людинобоги можуть дозволити собі переступити
моральні норми".
мета «сто тисяч добрих справ ... на гроші старої»
«хто міцний і сильний розумом і духом, той над людьми і володар! Хто багато посміє, той у
них і правий. Хто на більше плюнути може, той у них законодавець, а хто більш за всіх
може посміти, той від усіх більше прав має!»
«Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім
мурашником!.. Ото мета!»
"я просто вбив, для себе вбив"
"Я хотів Наполеоном стати, тому і убив".
«Створіння я тремтяче чи право маю?»
Душевний «спустіло його серце. Похмуре відчуття болісної самотності та відчуження...», «...він ніби
стан після ножицями відрізав сам себе від усіх і всього в цю хвилину».
вбивства

Химинець А.А. 4
 Система образів роману
Герой Мармеладов Разуміхін Лужин Свидригай Порфирій
лов Петрович
Життєві ♦ Треба, щоб Дружба, «Возлюби, «У розпусті є Віра в Бога та
ідеали у кожної любов. Жити перш за все, одного щось в людину
людини було у злагоді зі себе, бо все на світі постійне,
місце, де своєю совістю на особистому основане на
її пожаліли» інтересі основане» природі...»

Ставлення «Бідність не Веселий, «...Вигідніше брати «...Я нічиєю Психолог,

до людей, порок. товариськийдо дружину з убогості, думкою спостерігає
життя Убозтво є брий, щоб потім особливо не за людьми
пороком» допомагає над нею воло- цікавлюсь.»
іншим дарювати»
Ставлення «Я тварюка» Найголовні- Вважає себе Виправдовує Певен, що
до себе ше — турбота вищим за себе правда на
про інших, милується його боці
ближнього собою
особистому
Ставлення «...Коли Не сприймає, Своєрідний «Мы одного «Вийшло
до теорії дійсно не вважає двійник поля ягоды» підло, але ви
Раскольнік негідник жахливою Раскольникова все ж таки не
ова людина...» безнадійний
негідник»
Пережиті Приниження, Жодні нега- Байдужий до Страх, муки Співчуття
почуття страждання разди не за- всього світу совісті,
смучували порочне
його кохання
Шляхи «Для того й Працювати, Підступність, Насильство Психологіч-
досягнення п'ю, що в але не прагнення ний тиск
мети пияцтві сьому боротись скористатися
співчуття й скрутним
почуття становищем іншого
шукаю»
підсумок Загибель, Залишився Викриття самогубство Розкриває
родина самим собою злочин
приречена на попри вплив
злидні середовища

Короткий зміст «Злочин і кара»

Бідний район Петербургу 60-х рр. XIX в., що примикає до Сінної площі і Екатерінінського каналу. Літній
вечір. Колишній студент Родіон Романович Розкольників покидає свою комірку на горищі і відносить в
заставу старій лихварці Олені Іванівні, яку готується убити, останню цінну річ. По дорозі назад він заходить
в одну з дешевих розпивочних, де випадково знайомиться з Мармеладовим котрий спився, і втратив місце
чиновника. Той розповідає, як сухоти, убогість і пияцтво чоловіка штовхнули його дружину, Катерину
Іванівну, на жорстокий вчинок - послати його дочку від першого браку Соню для заробітку на панель.
На наступний ранок Розкольників одержує з провінції лист від матері з описом бід, перенесених його
молодшою сестрою Дунею в будинку розпустого поміщика Свідрігайлова. Він дізнається про швидкий
приїзд матері і сестри до Петербургу у зв'язку із заміжжям Дуні, що намічається. Жених - обачливий ділок
Лужін, охочий будувати брак не на любові, а на бідності і залежності нареченої. Мати сподівається, що
Лужін матеріально допоможе її синові кінчити курс в університеті. Роздумуючи про жертви, які приносять
ради близьких Соня і Дуня, Розкольників зміцнюється в намірі убити процентщицу - нікчемну злу «вошу».
Адже завдяки її грошам від незаслужених страждань будуть позбавлені «сотні, тисячі» дівчат і хлопців.
Проте огида до кривавого насильства знов піднімається в душі героя після побаченого ним сну-спогаду про
дитинство: серце хлопчика розривається від жалості до забиваної до смерті шкапи.
Та все ж Розкольників вбиває сокирою не тільки «бридку стареньку», але і її добру, покірливу сестру
Лізавету, що несподівано повернулася в квартиру. Дивом пішовши непоміченим, він ховає викрадене у
випадковому місці, навіть не оцінивши його вартості.

Химинець А.А. 5
 Незабаром Розкольників з жахом виявляє між собою і іншими людьми відчуження. Хворий від
пережитого, він, проте, не в змозі відкинути турботи товариша, що обтяжують його, по університету
Разуміхина. З бесіди останнього з лікарем Розкольників дізнається, що за підозрою у вбивстві старої
арештований маляр Міколка, простій сільський хлопець. Хворобливо реагуючи на розмови про злочин, сам
він також викликає підозру у тих, що оточують.
Прийшов з візитом Лужін, шокований убозтвом комірки героя; їх розмова переростає в сварку і
закінчується розривом. Особливо зачіпає Раськольникова близькість практичних виводів з «розумного
егоїзму» Лужіна (який здається йому вульгарністю) і власній «теорії»: «людей можна різати.»
Бродивши по Петербургу, хворий хлопець страждає від своєї відчуженості зі світом і вже готовий
признатися в злочині перед властями, як бачить роздавлену каретою людину. Це Мармеладов. Із співчуття
Розкольників витрачає на вмираючого останні гроші: того переносять в будинок, звуть доктора. Родіон
знайомиться з Катериною Іванівною і Сонею, що прощається з отцем в недоречно яскравому наряді повії.
Завдяки добрій справі герой ненадовго відчув спільність з людьми. Проте, зустрівши у себе на квартирі
матір, що приїхали, і сестру, раптом усвідомлює себе «мертвим» для їх любові і грубо проганяє їх. Він знову
самотній, але у нього з'являється надія зближуватися з тією, що «переступила», як і він, абсолютну заповідь
Сонею.
Турботи про рідних Раскольникова бере на себе Разуміхин, Дуню, що чи не з першого погляду закохався в
красуню. Тим часом ображений Лужін ставить наречену перед вибором: або він, або брат.
Щоб дізнатися про долю закладених у убитої речей, а насправді - розсіяти підозри деяких знайомих,
Родіон сам напрошується на зустріч з Порфирієм Петровичем, слідчим у справі про вбивство старої
процентщиці. Останній згадує про недавно опубліковану в газеті статтю Раськольникова «Про злочин»,
пропонуючи авторові роз'яснити свою «теорію» про «два розряди людей». Виходить, що «звичайна»
(«нижче») більшість всього лише матеріал для відтворення собі подібних, саме воно потребує строгого
морального закону і зобов'язане бути слухняним. Це «тварюки тремтячі». «Власне люди» («вищі») мають
іншу природу, володіючи дарма «нового слова», вони руйнують сьогодення в ім'я кращого, навіть якщо
знадобиться «переступити» через раніше встановлені для «нижчої» більшості етичні норми, наприклад,
пролити чужу кров. Ці «злочинці» потім стають «новими законодавцями». Таким чином, не визнаючи
біблейських заповідей («не убий», «не вкради» і ін.), Розкольників «вирішує» «право таким, що має» - «кров
по совісті». Розумний і проникливий Порфирій розгадує в героєві ідеологічного вбивцю, що претендує на
роль нового Наполеона. Проте у слідчого немає доказів проти Родіона - і він відпускає хлопця в надії, що
добра натура переможе в нім помилки розуму і сама приведе його до визнання в скоєному.
Дійсно, герой все більше переконується, що помилився в собі: «справжній володар [.] громить Тулон,
робить різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході», а
він, Розкольників, мучиться із-за «вульгарності» і «підлоти» одиничного вбивства. Ясно, він «тварюка
тремтяча»: навіть убивши, «не переступив» через етичний закон. Самі мотиви злочину двояться в свідомості
героя: це і перевірка себе на «вищий розряд», і акт «справедливості», згідно революційно-соціалістичним
ученням передавальний надбання «хижаків» їх жертвам.
Що приїхав услід за Дуней до Петербургу Свідрігайлов, мабуть, винен в недавній смерті своєї дружини,
знайомиться з Раскольниковим і помічає, що вони «одного поля ягоди», хоча останній і не цілком переміг в
собі «Шиллера». При всій огиді до кривдника сестри Родіона привертає його здатність насолоджуватися
життям, що здається, не дивлячись на досконалі злочини.
Під час обіду в дешевих номерах, куди Лужін з економії поселив Дуню з матір’ю, відбувається рішуче
пояснення. Лужін викривається в наклепі на Раскольникова і Соні, якій той нібито віддав за низовинні
послуги гроші, самовіддано зібрані убогою матір’ю на його навчання. Рідні переконуються в чистоті і
благородстві хлопця і співчувають Соніній долі. Вигнаний з ганьбою Лужін шукає спосіб зганьбити
Раскольникова в очах сестри і матері.
Останній тим часом, знов відчувши болісне відчуження від близьких, приходить до Соні. У неї, що
«переступила» заповідь «не перелюбствуй», шукає він порятунок від нестерпної самоти. Але сама Соня не
самотня. Вона принесла себе в жертву ради інших (голодних братів і сестер), а не інших ради себе, як її
співбесідник. Любов і співчуття до близьких, віра в милосердя Бога ніколи не покидали її. Вона читає
Родіону євангельські рядки про воскресіння Христом Лазаря, сподіваючись на диво і в своєму житті. Героєві
не вдається захопити дівчину «наполеонівським» задумом про владу над «всім мурашником».
Мучений одночасно страхом і бажанням викриття, Розкольників знов приходить до Порфирія, ніби то
турбуючись про свою заставу. Начебто відвернута розмова про психологію злочинців врешті-решт доводить
хлопцеві до нервового зриву, і він майже видає себе слідчому. Рятує його несподіване для всіх визнання у
вбивстві процентщици маляра Міколки.
У прохідній кімнатці Мармеладових влаштовані поминання по чоловікові і отцеві, під час яких Катерина
Іванівна в припадку хворобливої самолюбності ображає господиню квартири. Та велить їй з дітьми негайно
з'їхати. Раптом входить Лужін, що проживає в тому ж будинку, і звинувачує Соню в крадіжці сторубльовой
асигнації. «Провина» дівчини доведена: гроші виявляються в кишені її фартуха. Тепер в очах тих, що
оточують вона ще і злодійка. Але несподівано знаходиться свідок того, що Лужін сам непомітно підсунув
Соні папірець. Наклепник осоромлений, а Розкольників пояснює присутнім причини його вчинку:

Химинець А.А. 6
принизивши в очах Дуні брата і Соню, він розраховував повернути розташування нареченої.
Родіон і Соня йдуть до неї на квартиру, де герой признається дівчині у вбивстві старої і Лізавети. Та жаліє
його за етичні муки, на які він себе прирік, і пропонує викупати провину добровільним визнанням і
каторгою. Розкольників же засмучується тільки про те, що виявився «тварюкою тремтячою», з совістю і
потребою в людській любові. «Я ще подолаюся», - не погоджується він з Сонею.
Тим часом Катерина Іванівна з дітьми виявляється на вулиці. У неї починається горлова кровотеча, і вона
вмирає, відмовившись від послуг священика. Присутній тут Свідрігайлов береться сплатити похорони і
забезпечити дітей і Соню.
У себе удома Розкольників знаходить Порфирія, який переконує хлопцеві з'явитися з повинною: «теорія»,
заперечлива абсолютність етичного закону, відторгає від єдиного джерела життя - Бога, творця єдиного за
природою людства, - і тим самим прирікає свого полоненого на смерть. «Вам тепер [.] повітрю треба,
повітрю, повітрю!» Порфирій не вірить у винність Міколки, що «прийняв страждання» по відвічній
народній потребі: викупати гріх невідповідності ідеалу - Христу.
Але Розкольників ще сподівається «переступити» і моральність. Перед ним - приклад Свідрігайлова. Їх
зустріч в трактирі відкриває героєві сумну істину: життя цього «нікчемного лиходія» порожнє і обтяжливе
для нього самого.
Взаємність Дуні - єдина надія для Свідрігайлова повернутися до джерела буття. Переконавшись в її
безповоротній нелюбові до себе під час бурхливої розмови на його квартирі, він через декілька годинників
застрелюється.
Тим часом Розкольників, гнаний відсутністю «повітря», прощається з рідними і Сонею перед визнанням.
Він все ще переконаний у вірності «теорії» і повний презирства до себе. Проте, за наполяганням Соні, на
очах народу покаянно цілує землю, перед якою «погрішив». У поліцейській конторі він дізнається про
самогубство Свідрігайлова і робить офіційне визнання.
Розкольників опиняється в Сибіру, в каторжному острогу. Мати померла від горя, Дуня вийшла заміж за
Разуміхина. Соня поселилася біля Раськольникова і відвідує героя, терпляче зносячи його похмурість і
байдужість. Кошмар відчуженості продовжується і тут: каторжани з простолюддя ненавидять його як
«безбожника». Навпаки, до Соні відносяться з ніжністю і любов'ю. Потрапивши в тюремний госпіталь,
Родіон бачить сон, що нагадує картини з Апокаліпсису: таємничі «трихіни», вселяючись в людей,
породжують в кожному фанатичну переконаність у власній правоті і нетерпимість до «істин» інших. «Люди
вбивали один одного в [.] безглуздій злості», поки не винищився весь рід людський, окрім декількох
«чистих і вибраних». Йому відкривається нарешті, що гордість розуму веде до ворожнечі і загибелі, а
упокорювання серця - до єдності в любові і до облиште життя. У нім прокидається «нескінченна любов» до
Соні. На порозі «воскресіння в нове життя» Розкольників бере в руки Євангеліє.

Химинець А.А. 7