You are on page 1of 290

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ім. І. КРИП’ЯКЕВИЧА

З ІСТОРІЇ
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ
ЗЕМЕЛЬ

ВИПУСК 12–13

Львів 2016–2017
Затвердила до друку Вчена рада
Інституту українознавства
ім. І. Крип’якевича НАН України
УДК 94(477.8)(091)

З історії західноукраїнських земель/ [наук. редактор і упорядник
Ірина Орлевич]: Національна академія наук України, Інститут українознавства
ім. І. Крип`якевича НАН України. – Львів, 2016–2017. – Вип. 12–13. – 290 с.
У збірнику висвітлено проблеми політичного й культурно-релігійного життя до-
модерного та ранньомодерного періодів, суспільні й культурні процеси другої полови-
ни ХІХ – ХХ ст., а також питання регіональної історії на західноукраїнських землях.
Проаналізовано окремі аспекти минулого часів Першої світової війни та радянської доби,
розглянуто й деякі актуальні проблеми сьогодення (чинники, які вплинули на внутріш-
ньополітичну ситуацію в країні 2004 р., переміщення населення в умовах українсько-
російської війни тощо).
Рубрика «Рецензії» ознайомлює читачів із сучасними польськими й українськими
історіографічними дослідженнями в царині інтелектуальної історії та історії культури.
Біографію відомого українського історика Феодосія Стеблія представлено у рубриці
«Наші ювіляри».
Для істориків, краєзнавців і всіх, хто цікавиться історією України.

From the history of Western Ukraine / [Edited and complied by Iryna Orlevych]:
National Academy of Sciences of Ukraine, I. Krypyakevych Institute of Ukrainian Studies. –
Lviv, 2016–2017. – Vol. 12–13. – 290 p.
The book highlights the problems of political, cultural and religious life of the premodern
and early modern periods, social and cultural processes of the second half of the 19th and 20th
centuries, as well as issues of regional history in the Western Ukrainian lands. Certain aspects of
the First World War and the Soviet era are analyzed. Some current problems (in particular factors,
which influenced the domestic political situation in the country in 2004, the displacement of the
population in the conditions of the contemporary Ukrainian-Russian war etc.) are also reflected.
The “Reviews” section introduces readers to contemporary Polish and Ukrainian historio-
graphic studies in the field of intellectual history and cultural history. The biography of the famous
Ukrainian historian Feodosii Steblii is presented in the section entitled “Our Anniversaries”.
The book is intended for historians, ethnologists, for all the people, who are interested in
the history of Ukraine.
Опубліковано за сприяння Фонду Катедр Українознавства, освітньої неприбуткової
благодійної інституції (США)This publication was supported by the Ukrainian Studies Fund,
Inc., anedu cational non-profit charity for the advancement of Ukrainian studies.

Редакційна колегія: Микола Литвин (голова), Володимир Александрович, Леонтій
Войтович, Наталія Колб (секретар), Ірина Орлевич (наук. редактор і упорядник), Іван
Патер, Остап Середа, Олександр Ситник, Ігор Соляр, Феодосій Стеблій, Томаш Пудлоцкі

Свідоцтво про реєстрацію ЗМІ КВ № 19969–9769Р від 17.05.2013 р.
© Інститут українознавства
ISSN 0536-079X ім. І. Крип’якевича НАН України, 2016–2017
Історичні студії

УДК [94(477.82/.86:32(4–13)]“1198/1216”

Іван ПАСЛАВСЬКИЙ

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
У СХІДНІЙ ПОЛІТИЦІ ПАПИ ІНОКЕНТІЯ ІІІ (1198–1216)

З об’єднанням Галицького і Волинського князівств зусиллями володимирського
князя Романа Мстиславовича 1199 р., на сході Європи виникла нова політична реаль-
ність – Галицько-Волинська держава. Цей політичний феномен відразу привернув
увагу як найближчих сусідів – Польщі й Угорщини, так і дальніх європейських по-
туг – Імперії Гогенштауфенів, і, особливо, Римської курії.
Виникнення Галицько-Волинської держави припало на початок понтифікату
Інокентія ІІІ (1198–1216) – одного з найвидатніших пап класичного Середньовіччя.
Він не тільки активно займався церковними справами, а й вів дійову міжнародну
політику. Найважливішою церковною подією його понтифікату став ІV Латеран-
ський Собор (ХІІ Вселенський), що відбувався 11–30. ХІ. 1215 р. З ініціативи папи
Собор прийняв важливий декрет “Про різні обряди в єдності віри”, чи інакше “Про
два обряди під одним пастирем”, яким визнав рівносвятість та рівноправність двох
основних церковних обрядів – латинського та греко-візантійського. Актуальність
цього декрету зумовлювали глобальні зміни в Європі на зламі ХІІ–ХІІІ ст. внаслідок
падіння Візантії та зростання західних впливів на Сході1.
У практичній політиці Інокентій ІІІ успішно протистояв Імперії, намагався
спрямувати хрестоносців, які саме в цей час здобули і сплюндрували Константи-
нополь (1204), у похід за визволення Єрусалиму від сарацинів. На загальну думку
авторитетних західних істориків, Інокентій ІІІ енергійно противився намірам ватажків
ІV хрестоносного походу розвалити Візантійську імперію2.
Окрема сторінка діяльності Інокентія ІІІ – його активна участь у політичних
справах південних і східних слов’ян. Він рішуче підтримав незалежницькі змагання
болгар і сербів, коронувавши болгарського князя Калояна (1207) та підтримавши
королівські амбіції сербського володаря Стефана, коронація якого 1217 р. відбулася
вже за наступника, папи Гонорія ІІІ.
Поява нової держави русинів на чолі з амбітним і сильним володарем, яким
був князь Роман Мстиславович, не могла пройти повз увагу Інокентія ІІІ. Історіо-
графічна традиція, яку започаткував російський історик і джерелознавець ХVІІІ ст.
Васілій Татіщев, передає, що 1204 р. папа через своїх послів пропонував Романові
Мстиславовичу королівську корону, але той, мовляв, у грубій формі відмовився від

1
Нагаєвський І. Історія римських вселенських архієреїв / І. Нагаєвський. – Мюнхен, 1964. –
Ч. 1. – С. 288–289.
2
Остроґорський Ґ. Історія Візантії / Ґ. Остроґорський; пер. з нім. – Львів, 2002. – С. 374–375.
4 Іван Паславський

неї3. М. Грушевський, хоч і бачив на цьому повідомленні значний легендарний на-
літ, все ж, не відкинув його цілковито. При цьому він виходив з реальної політичної
ситуації, яка склалася за часів понтифікату Інокентія ІІІ, коли після взяття хресто-
носцями Константинополя перед Римською курією відкрилися широкі можливості
для зовнішньополітичної і місіонерської діяльності на просторах Південно-Східної
Європи. “Треба признати, – писав М. Грушевський, – що панування сучасного Рома-
нови папи Інокентія ІІІ, взагалі дуже рухливого та в роздаванню королівських титулів
щедрого, досить відповідає сій звістці про посольство”4.
Правда, деякі сучасні автори, зокрема Олексій Толочко, сумніваються в об’єктив­
ності повідомлення В. Татіщева на тій підставі, що воно не має прямих підтверджень
у тогочасних джерелах5. З особливим несприйняттям київський автор трактує підхід
до цієї проблеми М. Грушевського, який, мовляв, не знає “дійсного джерела” звістки
В. Татіщева і не бажає “дошукуватися істини”6. Однак нам здається, що саме прагнен-
ням дошукатися істини пояснюється, загалом, виважена позиція М. Грушевського: не
знайшовши в тогочасних джерелах прямих свідчень про папське посольство до князя
Романа, він допустив його можливість, виходячи з логіки та реалій нової східної по-
літики Інокентія ІІІ після падіння Візантійської імперії. До речі, ще раніше подібну
позицію у цьому питанні займав російський історик Ніколай Карамзін7.
Останнім часом з’явилися дослідження російського історика Олександра Майо-
рова, в яких він спростував більшість тез О. Толочка і дійшов висновку про об’єктивну
реальність папського посольства до галицько-волинського князя8. Опираючись на
історичний досвід Н. Карамзіна й М. Грушевського, він наголосив, що “…основним
критерієм звістки про невдалу спробу навернення в католицтво Романа Мстиславича
і надалі залишається відповідність історичним реаліям свого часу і, перш за все, ха-
рактеру й масштабам зовнішньополітичної і місіонерської діяльності Інокентія ІІІ”9.
Погоджуючись з таким висновком О. Майорова, ми, однак, вважаємо невдалою
його спробу пояснити відмову князя Романа від корони та союзу з папою наслідками
Четвертого хрестоносного походу, коли латиняни захопили й сплюндрували Констан-
тинополь. Автор без будь-яких застережень приймає версію офіційної російської
історіографії ХІХ ст., за якою відмова галицько-волинського князя від пропозицій

3
Татищев В. Н. История Российская с самых древнейших времен / В. Н. Татищев. – Мо-
сква, 1774.  – Кн.  3.  – С.  344–345; Майоров  А.  В. Русь, Византия и Западная Европа: Из
истории внешнеполитических и культурных связей ХІІ–ХІІІ  вв. (Studiorum Slavicorum
Orbis. – T. 1) / А. В. Майоров. – Санкт-Петербург, 2011. – С. 163–179; Його ж. Галицько-
волинський князь Роман Мстиславич. Володар, воїн, дипломат: у 2 т. / А. В. Майоров. –
Біла Церква, 2011. – Т. 1. – С. 179–208.
4
Грушевський М. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. / М. Грушевський. – Львів, 1905. – Т. 3:
До року 1340. – С. 12.
5
Толочко А. П. “История Российская” Василия Татищева: источники и известия / А. П. То-
лочко. – Москва; Киев, 2005. – С. 469–477.
6
Там же. – С. 471; 473, прим. 178.
7
Карамзин Н. М. История государства Российского. – 5-е изд.: в 3 кн., 12 т. / Н. М. Карам-
зин. – Санкт-Петербург, 1842. – Кн. 1, т. 1/4. – С. 67–68, прим. 112.
8
Див.: Майоров О. В. Галицько-волинський князь... – Т. 1. – С. 179–208.
9
Там само. – Т. 1. – С. 199.
Галицько-Волинська держава у східній політиці папи Інокентія ІІІ (1198–1216) 5

папи і його примарний “ворожий настрій щодо Римської церкви” були пов’язані із
“загальним роздратуванням проти латинян”, яке тоді, мовляв, відчували “всі право-
славні греки і руські за злочинне спустошення Константинополя”10.
На наш погляд, О. Майоров перебільшує роль релігійно-церковного чинника в
політиці Романа Мстиславовича щодо папства. Галицько-волинський князь в принципі
не міг бути ворогом католицтва, що однозначно підтверджують історичні факти й до-
кументи. Наводимо тут найпромовистіші. По-перше, князь Роман був сином католички
Аґнеси, доньки краківського князя Болєслава Кривоустого, і, як свідчить сучасник,
польський хроніст Вінцентій Кадлубек, він “майже з колиски” виховувався при дворі
мазовецького князя Казимира Справедливого, рідного брата Аґнеси. По-друге, збе-
рігся автентичний документ, який засвідчує, що Роман Мстиславович пожертвував
на монастир у німецькому місті Ерфурті значну суму грошей. Зрозуміло, що якби
він справді був “ворогом Римської церкви”, то навряд чи вчинив би щось подібне. І,
по-третє, у “Слові о полку Ігоревім” знаходимо прямі свідчення про тісний зв’язок
князя Романа з католицьким світом та його чіткі західні орієнтири11.
Що стосується твердження О. Майорова, ніби “всі православні греки і руські”
оплакували падіння Константинополя, то, можливо, й справді так було, однак, чи
всі русини сумували з цього приводу, можна сумніватися. Принаймні князь Роман
не мав підстав для смутку, адже зникнення з політичної мапи Європи Візантії, його
політичного сюзерена і духовного зверхника, відкривало перед ним широкі перспек-
тиви. Але про це докладніше скажемо далі.
Ми також вважаємо, що посольство папи Інокентія ІІІ до князя Романа справді
було, але виконувало більше політичну місію, ніж церковну. Інокентієві ІІІ, насам-
перед, йшлося про те, щоб у затяжному протистоянні Риму з Імперією залучити на
свій бік такого авторитетного європейського володаря, яким на зламі ХІІ–ХІІІ ст. був
Роман Мстиславович12.
Річ у тім, що в більш ніж столітньому протистоянні папського Риму і Священної
Римської Імперії Роман Мстиславич став на бік останньої. Продовжуючи політичну
лінію своїх попередників – галицьких князів Володимирка, Ярослава Осмомисла
та Володимира Ярославича, князь Роман був союзником Гогенштауфенів у їхній
боротьбі з папством за гегемонію в Західній та Центральній Європі. Можливо, стати
на бік тодішнього претендента на імператорську корону, німецького короля Філіпа ІV
Швабського, окрім вірності галицькій політичній традиції, Романа спонукало ще й

10
Там само. – С. 208.
11
Про ці та інші факти прихильного ставлення Романа Мстиславовича до католицтва доклад-
ніше див.: Петрушевич А. С. Историческое известие о церкви св. Пантелеймона близ города
Галича / А. С. Петрушевич. – Львов, 1881. – С. 47; Abraham W. Powstanie organizacji kościoła
łacinśkiego na Rusi / W. Abraham. – Lwów, 1904. – T. 1. – S. 98; Чубатий М. Історія християн-
ства на Руси-Україні (до року 1353) / М. Чубатий. – Рим; Нью-Йорк, 1965. – Т. 1. – С. 551–
552; Рыбаков Б. А. “Слово о полку Игореве” и его современники / Б. А. Рыбаков. – Москва,
1971. – С. 96; Кралюк П. Західні орієнтири Романа Мстиславича / П. Кралюк // Галичина та
Волинь у добу середньовіччя. До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів,
2001. – С. 31–37; Майоров О. В. Галицько-волинський князь... – Т. 1. – С. 207–208.
12
Див.: Паславський І. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних від-
носин ХІІІ століття / І. Паславський. – Львів, 2003. – С. 26–28.
6 Іван Паславський

почуття родинності, бо, правдоподібно, обидва вони мали за дружин двоюрідних
сестер – візантійських принцес13. Принаймні, існує одне французьке джерело з пер-
шої половини ХІІІ ст., так звана Хроніка Альберика, де повідомляється про загибель
“короля русинів” у червні 1205 р. поблизу Завихоста, коли він поспішав з військо-
вою допомогою Філіпові до Саксонії, яка збунтувалася і підтримувала противника
Гогенштауфенів – Оттона ІV Брауншвайзького (Вельфа)14.
Згадана хроніка Альберика називає Романа ледь не “лжехристиянином” (sicut
falsus Christianus) і твердить, що він збирався в Німеччині “нищити церкви” (ecclesias
destruere). Показово, що в тогочасних документах Римської курії союзники Романа
Мстиславовича – Гогенштауфи часто фігурують як “руйнівники Церкви”. Позаяк
Альберик був виразником пропапської партії15, його характеристика Романа, як ворога
Західної Церкви, без сумніву, є відлунням якогось непорозуміння між ним і Римською
курією. Ми вважаємо, що цим “непорозумінням” могла бути відмова князя вступити
в політичний союз із Римом і неприйняття корони з рук папи.
Однак саму ідею Інокентія ІІІ коронуватися на короля Роман Мстиславович
не відкинув. Візія королівської корони відтепер стає лейтмотивом його державної
політики. До цього його спонукали причини як внутрішнього, так і зовнішнього
характеру. Особливу роль відігравав той факт, що Галицьке князівство, яке він конче
прагнув закріпити за собою, в політичній свідомості європейських сусідів виступало
королівством. Невипадково, угорські монархи, вважаючи землі на схід від Карпат
сферою своїх державних інтересів, ще в другій половині ХІІ ст. присвоїли собі титул
“король Галичини” (rex Galiciae)16. Щобільше, галицька політична еліта воліла визна-
вати сюзеренітет угорських володарів із королівським титулом, а не владу волинського
князя17. Отож, така ситуація, без сумніву, підказувала Романові Мстиславовичу думку
про необхідність задля послаблення неприхильного ставлення до нього галицьких
бояр та нейтралізації їх проугорських настроїв підвищити свій правно-державний
статус і коронуватися на короля.
Важливим геополітичним чинником підсилення коронаційних амбіцій Романа,
було падіння Константинополя (1204), яке відкривало перед галицько-волинським
князем широкі можливості розбудувати свою державу так, аби вона змогла зайняти
гідне місце конаючої Візантії, принаймні, на східноєвропейському геополітичному
просторі. Відлунням таких політичних амбіцій можуть бути титули, якими наділяє
його галицький літописець: “самодержець всея Руси”, “цар” тощо18.
Але чому ж тоді князь не скористався з пропозиції Риму? Відповідь може бути
тільки одна: Роман розраховував отримати королівську корону з рук римського

13
Див.: Войтович Л. В. Князівські династії Східної Європи (кінець ХІ – початок ХVІ ст.).
Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження / Л. В. Войтович. –
Львів, 2000. – С. 224.
14
Alberici monachi Trium fontium Chronіcon / [еd. P. Scheffer-Boichorst] // Monumenta Germani-
ae Historica. Scriptores. – Hannoverae, 1874. – T. 23. – P. 885.
15
Див.: Чубатий М. Історія... – С. 555.
16
Див.: Грушевський М. Історія... – Львів, 1905. – Т. 2: XI–XIII вік. – С. 449.
17
Про боярську фронду проти Романа див.: Грушевський М. Історія... – Т. 3. – С. 12–14.
18
Ипатьевская летопись // Полное собрание русских летописей. –  2-е изд. – Санкт-Петербург,
1908. – Т. 2. – С. 715, 808.
Галицько-Волинська держава у східній політиці папи Інокентія ІІІ (1198–1216) 7

імператора, а ним тоді, як вже зазначалося, був його шваґер Філіп ІV Гогенштауфен,
ворог Інокентія ІІІ. Як відомо, в середні віки право коронації на королів мали тільки
три особи: папа римський, імператор Священної Римської Імперії та візантійський
імператор. Оскільки на той час Візантія як така вже не існувала, залишалися перші два
зверхники, які могли увінчати голову Романа королівською короною. Зрозуміло, він
зробив ставку не на папу, а імператора, з яким перебував у родинних зв’язках і якого
підтримував політично. Тим більше, що це не вимагало якихось особливих політичних
жертв, тим часом як коронація з Риму передбачала неминучі поступки в церковних
справах. Адже при всій повазі до західного християнства, князь залишався вірним
сином Київської Церкви, ієрархічно та обрядово пов’язаної з Константинополем.
Несподівана смерть Романа Мстиславича поблизу Завихоста 19 червня 1205 р.
перекреслила плани цього енергійного та далекоглядного політика. Однак почин у
піднесенні Галицько-Волинської держави до рангу королівства не пропав марно, його
підхопив і довів до успішного кінця Романів син Данило, ставши 1253 р. королем.
Невдача Інокентія ІІІ при спробі залучити на свій бік Романа Мстиславовича не
знеохотила його і він не втрачав надії включити Галицько-Волинську державу до євро-
пейської політичної системи через навернення її до західних церковних вартостей. Уже
через два роки після смерті Романа Мстиславовича, 7 жовтня 1207 року папа вислав
листа до церковної ієрархії, духовенства і всього руського народу, в якому закликав по-
вернутися до церковної єдності з Апостольським престолом св. Петра в Римі19. Впадає у
вічі, що Інокентій ІІІ адресував свого листа зверхникові Русі, як це традиційно велося в
папській канцелярії, а “архиєпископам, єпископам і всім особам духовного та світського
стану, на Русі сущим”. Це можна пояснити тим, що вже було відомо про загибель Романа
і відсутність у той час на Галичо-Волині верховної державної влади. З іншого боку, зміст
і форма документа підтверджує тезу, що Інокентій ІІІ вже робив спробу навести міст між
Римом і Галичем: зазнавши невдачі за життя князя Романа, папа вирішив реалізувати свій
задум після його смерті. Папський лист виразно вказує, чого потребується від русинів.
Уже М. Чубатий звернув увагу, що папа не вважає їх схизматиками, як візантійців, а
такими, що лиш віддалилися (elongati fueritis) від Вселенської церкви20. Скажемо біль-
ше, в листі папи немає жодного слова про “грецькі помилки”, “блуди” чи “безвір’я”, як
це пізніше стане звичним у документах його деяких наступників, про що докладніше
скажемо в іншому місці. З листа виразно видно, що Інокентієві ІІІ йшлося не про те, аби
русини змінили свій грецький обряд на латинський, а лиш знову возз’єдналися із Все-
ленською Католицькою Церквою на чолі з наступниками святого Петра – папами. “Було
б добре, – писав папа, – якби ви знову повернулися під зверхність того, кого Спаситель
наш призначив главою Вселенської Церкви й учителем”, тобто святого Петра21. Із листа
також випливає, що Інокентій ІІІ розумів Церкву русинів як окрему частину єдиного
церковного тіла, дочірну Церкву матері-Церкви22. Це дає підставу зробити висновок,

19
Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Illustrantia (1075–1953) (далі – DPR) /
[еd. A.-G.Welykyj]. – Romae, 1953. – Vol. 1. – Р. 11–12.
20
Чубатий М. Історія... – С. 571.
21
DPR. – P. 11.
22
Ibidem. – P. 12. Інокентій ІІІ повідомляє русинам, що посилає до них свого уповноваженого
представника із завданням “привести доньку до матері, а частину тіла – до голови” (“ut
filiam reducat ad matrem, et membrum ad caput”).
8 Іван Паславський

що папа, взамін на визнання його верховенства, готовий був погодитися на помісний
статус Київської Церкви зі збереженням традиційної східної обрядовості.
Усе сказане свідчить, що Інокентій ІІІ не мав наміру “окатоличити” русинів,
тобто перевести їх на латинський обряд, а прагнув лише включити їхню Церкву до
структури Католицької Церкви на правах помісності. Тобто, папа діяв у дусі декрету
“Про два обряди під одним пастирем”, затвердженого, нагадаємо, на ІV Латеранському
соборі з його ініціативи. Інакше кажучи, Інокентій ІІІ на початку ХІІІ ст. намагався
втілити в життя ту модель єдності між Західною та Східними церквами, яку напри-
кінці ХVІ ст. реалізовано у Берестейській церковній унії.
На початку ХІІІ ст. склалися сприятливі умови для перепідпорядкування Київ-
ської митрополії Римському Апостольському престолові. 1204 року впав Констан-
тинополь і на його уламках постала так звана Латинська імперія західного зразка.
Патріархи перенесли свою резиденцію до Малої Азії – Нікеї. Авторитет Візантії
як в політичному, так і церковному відношеннях утратив своє колишнє значення
в Європі. Цього не міг не розуміти такий вдумливий і далекоглядний політик, як
Інокентій ІІІ, що видно з його листа. Нагадуючи русинам недавні події, пов’язані
з падінням Константинополя, він твердив, ніби візантійці “були піддані пограбу-
ванню і насильству” (dati fuerint in direptionem et praedam) за їхнє “відступництво й
непослух” (propter suam rebellionem et inoboedientiam) престолові святого Петра23.
Папа закликає русинів брати приклад з теперішніх греків, Церква яких, за його
словами, “майже вся перейшла до послуху Апостольському престолові і смиренно
сприймає його настанови” (pene tota ad devotionem Apostolicae sedis redierit, et eius
humiliter mandata suscipiat)24.
Для налагодження тісніших зв’язків між Церквою русинів і Римом з подаль-
шим укладенням унії між ними, Інокентій ІІІ вислав до Галича повноважного пред-
ставника, яким був “Г[ригорій] – кардинал святого Віталія” (G[regorius] tituli sancti
Vitalis presbyterum Cardinalem). Водночас папа висловив впевненість, що цей його
“возлюблений син” успішно впорається з покладеною на нього місією, позаяк він
людина шляхетна, освічена, чесна й кмітлива25.
Однак місія кардинала Григорія зазнала невдачі. Невідомо навіть, чи він взагалі
побував на Русі і чи послання Інокентія ІІІ дійшло до руських церковних достойників і
народу. Це був час, коли після загибелі Романа Мстиславовича на Галичо-Волині запа-
нував політичний хаос. Романова дружина Анна, залишившись з малолітніми синами
Данилом і Васильком, стала реґенткою держави. Антикнязівська фронда галицького
боярства змусила її шукати підтримки за кордоном, зокрема при краківському дворі
князя Лєшка Білого та дворі угорського короля Андрія І. Однак король мав свої плани
стосовно Галицького князівства. Він вирішив зайняти Галич і поставити на престол
свого сина Коломана, коронувавши його королем “Галичини і Володимирії”. Але
для цього потрібна була згода Апостольського престолу, тому Андрій І звернувся до
Інокентія ІІІ з листом, у якому, зокрема, твердив, що галицькі бояри і народ згідні

23
DPR. – P. 12.
24
Ibidem.
25
Ibidem.
Галицько-Волинська держава у східній політиці папи Інокентія ІІІ (1198–1216) 9

прийняти зверхність папи, якщо він погодиться визнати їхнє королівство з угорським
королевичем на престолі26.
Ця інформація угорського короля відродила в Інокентія ІІІ інтерес до “Коро-
лівства Галичини” і він вислав леґата, аби запросити місцевих руських єпископів на
планований на листопад 1215 р. Вселенський собор (ІV Латеранський). Цей собор, як
уже зазначалося, мав зайнятися долею Східних Церков, що осиротіли після падіння
Візантії 1204 р., тому присутність на ньому представників Руської Церкви була для
Риму вкрай важливою. Та в Угорщині папського леґата затримано за наказом короля
Андрія. У листі до папи король виправдувався, що представникові папи небезпечно
їхати до Галича, бо там саме розпочалися заворушення проти угорської залоги й що
організацією та поїздкою на собор руських єпископів займеться він сам27. Насправді
король для цього нічого не зробив; принаймні, руська присутність на соборі 1215 р.
документально не засвідчена28. Можливо, Андрій побоявся, що владики зуміють
домовитися з Римом стосовно церковної унії без посередництва угорської сторони.
Можна, звичайно, припустити, що руські єпископи самі відмовилися їхати на собор.
Але в такому разі король у наступних листах до Риму, напевне, не приховав би від
папи цього факту. Натомість у своїй подальшій кореспонденції король мовчить з
цього приводу.
Невдача із запрошенням єпископів на ІV Латеранський собор не перешкодила,
однак, Інокентієві ІІІ дати згоду на заснування руського королівства зі столицею в
Галичі і благословити Коломана на галицького короля. Коронація відбулася на зламі
1215/1216 р. Вона, наскільки відомо, стала останнім актом руської політики Інокен-
тія ІІІ. Незабаром після цього 16.VІІ.1216 р. він відійшов у вічність.
Коронований на галицького короля нащадок угорських Арпадів не довго сидів
на престолі. Один з найактивніших тогочасних Рюриковичів Мстислав Мстиславович
Удатний при підтримці інших руських князів та з допомогою поляків вигнав угорців
з Галичини і засів на княжому престолі (1219).
Однак, незважаючи на невдачу короля Коломана в Галичі, коронаційна акція
Інокентія ІІІ, все ж, не втратила свого історичного значення. Можливо, саме тому Га-
лицькою землею так настирливо намагалися оволодіти ті з Рюриковичів, які найбільше
прагнули увінчати свою голову королівською короною, як, наприклад, чернігівський
князь Ростислав Михайлович чи волинські Романовичі.

26
Докладніше про це див.: Грушевський М. Історія... – Т. 3. – С. 510–513; Чубатий М. Істо-
рія... – С. 578–579.
27
Codex diplomaticus Arpadianus continuatus. T. 6 / [еd. G. Wenzel] / Monumenta Hungariae dip-
lomataria. – T. 11. – Pest, 1867. – Nr 227. – Р. 374.
28
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 101–102; Грушевський М. Історія... – Т. 3. – С. 33.
УДК 94 (100): 271.3: 262.146 (477.8)+(478)“13”

Андрій СТАСЮК

ВІКАРІАТ РУСІ ОРДЕНУ БРАТІВ МЕНШИХ:
ПОЧАТКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ 1370–1387 РОКІВ

Упродовж останнього десятиліття серед українських науковців значно пожва-
вилося зацікавлення середньовічною історією. Однією з актуальних і маловивчених
тем є діяльність Католицької Церкви на Русі. Відтак, виокремлення францисканських
місій в руських князівствах ХІІІ – першої третини XV ст. має чималий науковий
інтерес для вітчизняної та світової медієвістики.
Екуменічний процес між Католицькою та Православними Церквами за останні
півстоліття зазнав суттєвого прогресу, хоча на сьогодні переживає період кризи. Поза-
минулого року минув 50-літній ювілей з часу взаємного зняття анафем 1054 р. папою
римським Павлом VI та константинопольським патріархом Афінагором І. У 2014 р.
папа Франциск та патріарх Варфоломій підписали декларацію, покликану продовжи-
ти діалог екуменізму. Головною метою обох сторін є поступовий шлях до усунення
теологічних, богословських і політичних розбіжностей світового християнства.
На цьому тлі актуалізується вивчення та переосмислення середньовічної церков-
ної історії. Одним з головних аспектів діяльності тогочасної Римської Церкви було
місіонерство, спрямоване на поширення християнства загалом і католицизму – зокре-
ма. На початку ХІІІ ст. виникла одна з найактивніших місіонерських одиниць – Орден
Братів Менших (далі – OFM). Упродовж семи століть послідовники св. Франциска
розгорнули власні місії практично в усіх країнах світу, зокрема й на сході континенту.
Серед основних напрямів діяльності міноритів були й терени Галицької, Во-
линської земель і Поділля, об’єднані від 1253 р. у королівство Русі. Орієнтація зо-
внішньої політики династії Романовичів на європейський Захід сприяла розвитку
францисканських місій. Показово, що коронування Данила Романовича в середині
ХІІІ ст. відбулося в контексті екуменічних переговорів між Римом та Нікеєю. Нато-
мість Брати Менші стали безпосередніми учасниками цього процесу. Організація та
функціонування вікаріату Русі OFM XIV – першої третини XV ст. заклала фундамент
католицьких церковних структур у низці сучасних країн Східної Європи.
Місія ордену на сході континенту триває й досі. Представництва різних гілок
францисканців широко репрезентовані в Україні, Румунії, Литві, Молдові, Білорусі,
Росії. Отже, вивчення місіонерської діяльності OFM на Русі упродовж XIII – першої
третини XV ст. актуалізує суспільний інтерес до багатокультурних та міжконфесійних
проблем Східної Європи в контексті євроінтеграційних та глобалізаційних процесів
кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Піднесення францисканських місій у руських землях, спричинене заходами Ка-
зимира ІІІ (1310–1370) та всебічною підтримкою Римської Церкви упродовж 50–60‑х
років XIV ст., привело до утворення міноритського вікаріату Русі. Його поява вперше
Вікаріат Русі ордену Братів Менших: початкова організація 1370–1387 років 11

зафіксована у двох списках провінцій та вікаріатів Францисканського ордену з 40-х
та 80-х років XIV ст.1 Однак остаточна організація вікаріату, як слушно зауважив
Даріуш Карчевський, очевидно, відбулася біля 1370 р.2
Згідно з реєстром, вікаріат Русі на межі 60–70-х років XIV ст., складався з місі-
онерських осередків у Львові, Городку, Коломиї, Галичі, Снятині (?), Кузьмині (Валя
Кузьмина), Сереті, Молдові (Бая), Кам’янці (Кам’янець-Подільський), Смотричі, Хо-
тині, Лікостомо (Вилкове) і Білгороді (Білгород-Дністровський) (Vicaria Russiae habet
haec loca: Lemburgae, de Grodech/Grodek, de Colomia, de Galciff/Galaf, de Nostin/Nestin,
de Cusminen, Cereth/Ceret, Moldaviae, Caminix, Scotorix/Smotorix, Cotcham/Corkam,
Licostoni/Licosconii, Albi castri/ Albi Castri)3. Більшість з них піддаються локалізації,
деякі – носять в історіографії дискусійний характер: Снятин (Nostin/Nestin), Молдова
(Moldaviae) – можливо сучасне селище Бая (повіт Сучава, Румунія, латиною – Civitas
Moldaviae), Кузьмин (с. Валя Кузьмина, Глибоцький р-н, Чернівецька обл., Україна)
та генуезька фортеця Лікостомо (Licostoni/Licosconii)4.
Кінцем правління польського короля у папських документах датується поява
першого вікарія Русі Миколи, відомого як Мелсак із Кросна (бл. 1370 – після 1387)5.
Зокрема, 4 серпня 1370 р. папа Урбан V (1362–1370), відзначивши попередні успіхи
францисканців серед схизматиків, доручив міноритському професору Миколі, про-
званому Мелсак, відібрати для роботи в “Господньому винограднику на Русі, у Литві
та Валахії” 25 Братів Менших будь-якої нації6. Очевидно, влітку 1370 р. той отримав
титул вікарія Русі з повноваженнями на землі Литви і Валахії як винагороду за успішну
місіонерську працю, проведену упродовж 1369–1370 рр. у Молдові7.
Після смерті Казимира ІІІ, згідно з польсько-угорськими домовленостями від
1351–1352 і 1355 рр., титул польського короля та обидві країни успадкував угорський
король Людовик І (1326–1382). Руські землі 1372 р. він передав як феодальний лен

1
Bullarium franciscanum romanorum pontificum constitutiones, epistolas, ac diplomata continens
tribus ordinibus minorum, clarissarum, et poenitentium a seraphico patriarcha Sancto Francisco /
Reverendissimi patris magistri L. C. de Signia. – Romae, 1898. – T. 5. – P. 602; De Conformitate
Vitae Beati Francisci ad Vitam Domini Iesu auctore Fr. Bartholomaeo de Pisa // Analecta Francis-
cana sive Chronica aliaque Varia Documenta ad Historiam Fratrum Minorum spectantia / [edita
a Patribus Collegii S. Bonaventurae]. – Quaracchi, 1906. – T. 4. – P. 556.
2
Karczewski D. Franciszkanie w monarchii Piastów i Jagiellonów w średniowieczu. Powstanie –
rozwój – organizacja wewnętrzn / D. Karczewski. – Kraków, 2013. – S. 267–270.
3
Bullarium franciscanum… – P. 602; De Conformitate… – P. 335, 556.
4
Abraham W. Powstanie organizacji kościoła łacińskiego na Rusi / W. Abraham. – Lwów, 1904. –
T. 1. – S. 192; Czamańska I. Mołdawia i Wołoszczyna wobec Polski, Więgier i Turcji w XIV i
XV wieku / I. Czamańska. – Poznań, 1996. – S. 23; Karczewski D. Franciszkanie... – S. 268–269;
Moisescu G. Catolicismul în Moldova până la sfârşitul secolului al XIV-Iea  / G.  Moisescu.  –
Bucureşti, 1942. – P. 78.
5
Documenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae Іllustrantia (1075–1953): In 2 v. / Col-
leget in introductione et adritationibus auxit P. Athanasius G. Welykyi OSBM. – Romae, 1953. –
V. 1 (1075–1700). – P. 75–77, 85, 89–93; Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 293.
6
Bullarium Poloniae / Ediderunt et curaverunt I. Sułkowska-Kuraś et St. Kuraś. – Romae, 1985. –
T. 2 (1342–1378). – S. 282; Documenta Pontificum Romanorum… – P. 85.
7
Bullarium franciscanum… – Romae, 1902. – T. 6. – P. 442–443.
12 Андрій Стасюк

“Regnum Russіae” в управління колишньому палатину – опольському князю Вла-
диславу ІІ (1326–1401) із правом використання титулу terrequae Russiae dominus et
heres8. Під контролем династії Анжу впродовж 1370–1382 рр. через систему васально
підлеглих управителів знаходилися практично всі основні давніші володіння Рома-
новичів – Галичина, частково Волинь та Поділля9.
Римська Церква покладала особливі сподівання на угорського намісника щодо
підтримки й поширення католицької віри в його землях10. Очевидно, вже на початку
70-х років XIV ст. тут, окрім латинського духівництва з мендикантських орденів,
певний вплив мав також світський клір. Ще перед прибуттям Владислава до своїх
нових володінь у Львові між францисканцями та місцевим плебаном Іоаном – пред-
ставником Вроцлавської дієцезії спалахнув конфлікт.
Згідно з буллами Григорія ХІ (1370–1378) від 16 листопада 1371 р., приблизно
в середині того ж року вікарій руських францисканців Микола з Кросна звернувся
до курії із проханням залучити для місій на Русі ще 30 братів, а також розглянути
скаргу Братів Менших щодо шкідливої для Римської Церкви пропаганди, яку прово-
див львівський плебан про недійсність хрещення та інших Святих Таїнств, уділених
міноритами. Як наслідок, папа дозволив руському вікарію обрати для місіонерської
діяльності відповідну кількість братів будь-якої нації, під страхом церковних покарань
заборонив поширювати подібні чутки, а контроль над дотриманням цього рішення
довірив архиєпископові ґнєзнєнському, єпископам краківському та серетському11.
Окрім того, 17 січня 1372 р. понтифік передав духовну опіку над католиками
Галицької єпархії серетському єпископу-францисканцю Андрію з Кракова (1371–
1386), відзначивши довіру до його співбратів у цій справі12. Папське розпорядження
порушило давню юрисдикцію любуського єпископа над християнами латинського
обряду окремих земель Русі13, не виключено, що церковні права католиків Галицької
землі захищали єрархи Еґерської дієцезії.
Втім, рішення Григорія ХІ передати церковні повноваження над “латинниками”
Галицької єпархії мало канонічне обґрунтування. Адже, як відомо, молдовське місто
Серет належало до православного Галицького єпископства, а пізніше митрополії14.
1370 р. тут утворилося постійна католицька дієцезія, від 1371 р. перебував латин-
ський єрарх. На початку 1372 р., очевидно, саме Серет залишився єдиним осередком

8
Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego berna-
dyńskiego we Lwowie / W skutek fundacyi śp. Aleksandra hr. Stadnickiego wydane staraniem
Galicyjskiego wydziału krajowego. – Lwów, 1872. – T. 3. – S. 46.
9
Dąbrowski J. Ostatniе lata Ludwika Wielkiego 1370–1382 / J. Dąbrowski. – Kraków, 2009. –
S. 257–266.
10
Winiarska-Warzechna M. Polityka kościelna Władysława Opolczyka / M. Winiarska-Warzech-
na // Władysław Opolczyk jakiego ne znamy. Próba oceny w sześćsetlecie śmierci / [рod red.
A. Pobóg-Lenartowicz]. – Opole, 2001. – S. 85–86.
11
Bullarium franciscanum… – T. 2. – P. 463–464.
12
Ibidem. – P. 467.
13
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 271.
14
Скочиляс І. Галицька митрополія XIV – першої половини XV століть: особливості еклезі-
ального, правового та суспільного статусу / І. Скочиляс // Княжа доба: історія і культура. –
Львів, 2011. – Вип. 4 / [відп. ред. В. Александрович]. – С. 258–261.
Вікаріат Русі ордену Братів Менших: початкова організація 1370–1387 років 13

католицької адміністрації на чолі з єпископом в канонічних межах православної
Галицької єпархії. Така ситуація, найімовірніше, склалася через смерть між травнем
1371 – січнем 1372 рр.15 номінального галицького архиєпископа латинського обряду
Кристина (бл. 1367 – перед 1372). Не виключено, що християни-католики Галицької
землі вже від 1367–1368 рр. вийшли з-під юрисдикції любуських єпископів16.
Однак, все ж, любуські єрархи зуміли зберегти зверхність над католи­ками Львова,
що підтверджено документально у 1371, 1387 та 1394 рр.17. Додатково збереження
їхніх прав засвідчив конфлікт львівських францисканців із намісником (інфулатом)
любуського єпископа у справі діяльності серед неофітів. З папської булли від 21
липня 1373 р. відомо, що представник єрарха піддав сумніву уділені міноритами
Святі Таїнства для навернених католиків. Натомість папа визнав церковні сакраменти
дійсними, вкотре підтвердивши привілеї душпастирської діяльності вікарія і його
співбратів як у Львові, так і в землях Русі загалом, зазначивши, що Брати Менші не
підлягають юрисдикції любуського єпископа18.
Очевидно, конфлікт францисканців зі світським духівництвом спровокувала
папську візитацію Русі, яку, приблизно, між 1372–1373 рр. провів міноритський вікарій
Боснії Бартоломей з Алвернії (1368–1406). Згідно зі звітом інспектора, католицькі
костели в цих землях разом з катедрами, на відміну від “схизматицьких”, не забез-
печувалися кліром19. Папа, очевидно, тлумачив це як неналежне виконання функцій
зверхника латинників на Русі – любуського єпископа і його оточення.
Про суттєву перевагу на Русі православної єрархії над католицькою Григорія
ХІ ще в середині 1372 р. повідомив францисканський вікарій Микола з Кросна20.
14 липня того ж року понтифік звернувся до архиєпископа ґнєзненського, єписко-
пів краківського та плоцького з проханням вивчити ситуацію про статус галицької,
перемишльської, володимирської та холмської кафедральних церков21. Натомість
19 липня 1372 р. краківський владика отримав від папи рекомендацію усунути всіх
“схизматиків” з єпископських кафедр руських земель22. Відповідно, 5 листопада
1373 р. Григорій ХІ видав буллу, де на основі звіту Бартоломея з Алвернії підтримав
францисканські місії на Корсиці, у заморських краях та Русі23.

15
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 262–263. Зберігся папський документ від 5 травня
1371 р. про номінацію на володимирського єпископа латинського обряду чеського монаха-
августинця Гинка, відповідно Григорій ХІ доручив галицькому архиєпископу виконати
всі необхідні процедури для інтронізації нового єрарха у Володимирі, див.: Abraham W.
Powstanie organizacji... – S. 258–259.
16
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 258–259.
17
Ibidem. – S. 261.
18
Bullarium franciscanum... – T. 2 . – P. 515.
19
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 291–292.
20
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 296.
21
Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae gentium que finiti matum historiam illustrantia / De-
prompta collecta ac serie chronologia disposita ab Augustino Theiner. – Romae, 1860. – T. Pri-
mus (ab Honorio pp. III. Usque ad Gregorium pp. XII. 1217–1409). – P. 675.
22
Ibidеm. – P. 676.
23
Vetera Monumenta historica Hungariam sacram Illustrantia / Ed. Augustino Theiner. – Romae,
1860. – T. 2 (1352–1526). – P. 141–142; Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 291–292.
14 Андрій Стасюк

Отже, від другої половини 1372 р. укріплення латинської церковної єрархії в руських
володіннях Людовика І суттєво активізувалося. У буллах Григорія ХІ, виданих упродовж
1370–1373 рр., чітко “відчитується” підтримка францисканських місіонерів, особливо
під час конфліктів з любуським владикою. Основні завдання душпастирства і органі-
зацію майбутніх постійно діючих католицьких єпископств, на підставі підтвердження
місіонерських привілеїв, окрім міноритів, від 1374 р. мали забезпечувати й домініканці24.
Облаштування католицької церковної єрархії на Русі втілювалося завдяки спіль-
ним зусиллям Григорія ХІ, князя Владислава Опольського та короля Людовика І.
Попри невдоволення любуського єпископа, 13 лютого 1375 р. папа у буллі “Debitum
pastoralis officii” (“Обов’язок пасторської гідності”), відкликаючись до попередніх
заслуг Казимира ІІІ у боротьбі зі “схизматиками” та поширенні католицької віри на
Русі, визнав за галицькою, перемишльською, володимирською і холмською церквами
статус катедр. Водночас Галич став столицею архиєпископства, тобто митрополії із
позбавленням відповідних прав любуського владики25. Практично через рік, 26 січня
1376 р., на галицького архиєпископа латинського обряду номіновано каноніка еґер-
ської капітули Матвія (1376–1380), який походив з теренів довіреної йому дієцезії26.
Ще перед офіційним утворенням Галицького латинського архиєпископства, окрім
протекції пап, францисканські місіонери на Русі, зокрема, у Львові, заручилися під-
тримкою місцевого володаря та міщан. Князь Владислав Опольський, прибувши до
Львова, 11 листопада 1372 р. надав тутешньому монастиреві Святого Хреста OFM свій
мурований будинок біля замку27. Безумовно, після встановлення постійної латинської
церковної адміністрації спостерігалося збільшення чисельності католиків у Львові
і на Русі загалом. Архиєпископ Матвій, “electus archiepiscopus Lemburgenisis”, від
кінця весни 1376 р. перманентно перебуваючи у столиці, разом з князем Владиславом
домагався перенесення митрополичої кафедри з Галича до Львова28.
За таких умов душпастирська діяльність міноритів у місті, втім і серед неофітів,
залишалася домінуючою. Відомо, що 25 травня 1373 р. папа надав для кількох львів-
ських вірменських родин з галицької дієцезії привілей повного відпущення гріхів у
часі смерті, серед яких, наприклад, названі Лазар Вірменин зі Львова і Сергій, прозва-
ний Серкіс, зі Львова29. Цікаво, що 18 червня 1376 р., згідно із заповітом львівського
міщанина, вірменського католика Тайчадина, якого, очевидно, “навернули” саме Брати
Менші30, міноритському костелові святого Франциска зі спадщини померлого було
передано п’ять кіп грошей31. Натомість для інших львівських храмів – монастирського

24
Bullarium Poloniae… – S. 346.
25
Ibidеm. – S. 362.
26
Vetera Monumenta Poloniae et Lithuaniae…– P. 731–732.
27
Akta… – Lwów, 1875. – T. 5. – S. 8.
28
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 303; Karczewski D. Franciszkanie... – S. 272.
29
Bullarium Poloniae…– S. 334.
30
Stopka K. Kościoł ormaiński na Rusi w wiekach średnich / K. Stopka // Nasza przeszłość. Studia
z dziejów Kościoła i kultury katolickiej w Polsce. – Kraków, 1984. – T. 62. – S. 84.; Trajdos T.
Kościół Katolicki na ziemiach ruskich Koromóny i Litwy za panowania Władyaława II Jagiełły
(1386–1434) / T. Trajdos. – Wrocław etc., 1983. – T. 1. – S. 50–51.
31
Akta… – T. 3. – S. 49.
Вікаріат Русі ордену Братів Менших: початкова організація 1370–1387 років 15

костелу домініканців Божого Тіла, парафіяльного костелу Пресвятої Діви Марії і
вірменського костелу святого Іоана Хрестителя – тільки по одній копі грошей32.
Ще одним підтвердженням активної місіонерської діяльності францисканців серед
львівських вірмен є надання у 1380 р. Сергія, прозваного Серкісом/Черкісом33, тестя
згаданого Тайчадина, села Козельники (сучасна частина Сихівського р-ну м. Львова)
конвентові Братів Менших у Львові, за що мінорити зобов’язувалися двічі на тиждень
відправляти читані меси за упокій душі жертводавця34.
Зауважимо, що 1372 р. у привілеї князя Владислава львівський францисканський
осередок названо монастирем Святого Хреста, а у заповіті вірменського міщани-
на згадано лише костел святого Франциска. Таку плутанину частково спробував
з’ясувати Д. Карчевський, зазначивши, що спершу, на початку 60-х років, у Львові
існував місіонерський дім святого Франциска, який до початку 70-х років XIV ст.
було реорганізовано на монастир Святого Хреста35.
Допомогти вирішити проблему може печатка львівського францисканського мо-
настиря, яку віднайшов у фондах Національного Музею у Варшаві київський сфрагіст
Віталій Перкун36. За формою – це металевий еліпсоподібний відлив, умовно датований
1370 р., на якому можна прочитати легенду “S[IGILLUM FRATRUM MINORUM]” та
побачити святого у молитовній позі (іл. 1)37. Очевидно, на печатці зображений святий
Франциск, в честь якого було посвячено перший міноритський костел у Львові. Під-
тверджує нашу версію вивчення іншої печатки цього ж фонду – львівського пріора
домініканців, датованої 1389 р., де зображено святого Домініка з чашею в руках, а над
ним – ягня з хоругвою (іл. 2)38. Іконографічне поєднання святого Домініка зі сакрамен-
тальним значенням чаші і ягняти, які символізували Кров Господню та Агнця Божого,
повністю відповідає посвяченню львівського домініканського монастиря Божому Тілу.
Отже, цілком ймовірно, печатка львівських міноритів з початку 70-х років XIV ст.
підтверджує існування monasterii S. Francisci Ordinis eiusdem in Lamburga, згаданого
в листі Казимира ІІІ до Авіньйону 1363 р.39 Тоді ж, вірогідно, ченці-мінорити Львова

32
Ibidеm.
33
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 301.
34
Archiwum OO. Franciszkanów w Krakowie (AFrK). – Archiwum lwówskie. – Sygn. Lwów –
1–2: Privilegia, Documenta, Decreta, Ecclesiae Sanctae Crucis et Ordini Minorum S.P. Francisci
Conventualim. Servientia In Suis Originalibus ad Acta Terrestria Leopoliensia, Feria Tertia in
Vigilia S. Jacobi Apostoli Anno Domini 1770 per Oblatam. Correcta In Extractibus vero Authen-
ticis per Annos, Menses, Sies et Folia Summario. Directa In hoc Volumine diligenter. Collecta
Atque Usui Commodiori et faciliori pro tempore opportune, Studio Adm Reverendi Patris Ma-
gistri Felicis Schubert Ex-Provincialis Guardiani Conventus Generalicij Leopoliensis. Exhibita
Anno Domini 1770. – S. 4.
35
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 266, 300–301.
36
Перкун В. Українські церковні печатки із зібрань Національного музею у Варшаві та бі-
бліотеки фундації кн. Чарторийських при Національному музеї у Кракові  / В. Перкун  //
Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. – Київ, 2004. – Вип. 11(1). –
С. 271.
37
Там само.
38
Там само.
39
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 377.
16 Андрій Стасюк

Печатка львівського францискан- Печатка пріора львівських доміні-
ського конвенту Святого Хреста канців  бл. 1389 р. Національний музей
бл. 1370 р. Національний музей у Варшаві. Sygn. 10682
у Варшаві. Sygn. 10683

обрали своїм заступником святого Франциска, спорудивши на його честь каплицю
або невеликий костел.
Реорганізація львівського міноритського конвенту могла відбутися під час ак-
тивізації місіонерської діяльності в 1370–1371 рр., коли на прохання вікарія Миколи
з Кросна на Русь мали прибути біля 55 Братів Менших. За таких обставин поява
нового конвенту Святого Хреста, який 1372 р. щедро обдарував Владислав Ополь-
ський, виглядала логічною. Не виключено, що певний час львівські францисканці
послуговувалися старим храмом святого Франциска – Ecclesie sancti Francisi40, ін-
корпорованим монастирем Святого Хреста, про що, імовірно, йдеться у заповіті
вірменина Тайчадина від 1376 р.
Безперечно, проблема функціонування двох міноритських святинь у Львові впро-
довж 60–70-х років XIV ст. – дискусійна. Зокрема, тогочасні документи, які фіксують
титул святого Франциска при позначенні львівського осередку Братів Менших, можна
пояснити використанням загальної назви ордену від імені засновника.
Поруч із підтримкою францисканців у Львові, Владислав Опольський та пере-
мишльський єпископ латинського обряду, німецький мінорит Ерік Віссен (1377–1391)41
активно сприяли Братам Меншим у дієцезії. Зокрема, 27 лютого 1377 р. князь повідомив

40
Akta…– T. 3. – S. 49.
41
Dlugossii J. Annales seu Cronicae ingliti regni Poloniae. Lib.  10.  / J.  Dlugossii.  – Varsaviae,
1985.  – T.  6.  – S.  43; Vitae Episcoporum Premisliensium ritus latini, tam que in manuscripto
anno 1744 continnentur, additis super hisce notitiis ex aliis rerum polonicarum scriptoribus, quam
abhinc usque ad praesentia tempora succedentium. Adnexae etiam sunt observationes super ori-
gine episcopatum latinorum in Russia, et amplitudine limitibusque modernarum diocesium ritus
latini in Galicia. – Viennae, 1844. – P. 1–9.
Вікаріат Русі ордену Братів Менших: початкова організація 1370–1387 років 17

архиєпископа Матвія та сяноцького бурґґрафа про надання міноритам зі Львова для
заснування конвенту новозбудованого костелу Діви Марії у Сяноку. Також Владислав
Опольський віддав у їхнє користування розташований навпроти міських валів свій
сяноцький двір, пообіцявши після повернення до Львова обдарувати обитель щедріше42.
Істотну підтримку на теренах перемишльської дієцезії францисканцям забез-
печував єпископ Ерік. Пізніша традиція OFM трактувала його фундатором мінорит-
ських монастирів у Перемишлі та Кросно, що, зокрема, стверджує новіше “Житіє
єпископів перемишльських латинського обряду”. У 1378 р. єпископ, зокрема, обда-
рував перемишльський конвент43. Йдеться про новий монастирський костел святої
Марії Маґдалини, бо латинський храм Перемишля, який, очевидно, обслуговували
францисканці, – костел апостолів Петра й Павла набув катедрального статусу44.
Найімовірніше, спільною фундацією князя Владислава Опольського і пере-
мишльського єпископа Еріка став монастир у Кросно. Попри відсутність безпо-
середніх джерельних свідчень, таку думку відстоюють, зокрема, В. Антоневич45,
А. Карвацький46, А. Звєрцан47 та Д. Карчевський48. Пізніші привілеї кросненських
францисканців49, архітектурно-археологічні дослідження костелу50, активна органі-
заційна діяльність єпископа Еріка у дієцезії й прихильність князя Владислава Ополь-
ського до міноритів дають, на нашу думку, підстави поділяти їх погляд. За даними
В. Абрагама, давні написи на стінах францисканського монастиря в Кросно нотують
фундатором обителі саме князя Владислава Опольського51.
До францисканських фундацій намісника опосередковано належить протекція
міноритам Городка, занотованого в списку осередків вікаріату Русі OFM з другої по-
ловини XIV ст. 1372 р. датується привілей князя для місцевого парафіяльного костелу
Святого Хреста52. Можливо, перед організацією латинського архиєпископства храм
обслуговували мінорити.

42
Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі  – ЦДІАЛ України).  –
Ф. 140 (Колекція документів про католицькі монастирі, костели та окремі парафії на тери-
торії Польщі, України, Білорусії та Литви). – Оп. 1. – Спр. 352. – Арк. 1.
43
Vitae Episcoporum Premisliensium… – P. 7–8.
44
Karwacki А. Materiały do historii Prowincji i konwentów оо. Franciszkanów na Rusi. 1920  /
А. Karwacki // AfrK. – Sygn. E-I-4. – S. 429; Karczewski D. Franciszkanie... – S. 310.
45
Antoniewicz W. Klasztor franciszkański w Krośnie / W. Antoniewicz. – Lwów, 1910. – S. 6.
46
Karwacki A. Materiały do historii Konwentów Prowincji ruskiej. Kustodia Lwowska 1997  /
A. Karwacki // AFrK, Sygn. E-I-3a. – S. 247.
47
Zwiercan A. O franciszkanach w Krośnie do końca XVIII wieku. W 600-lecie kanonicznej erekcji
klasztoru w Krośnie / A. Zwiercan // Nasza przeszłość. – Kraków, 1979. – T. 51. – S. 20.
48
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 314.
49
Akta… – T. 3. – S. 120–121.
50
Łopatkiewicz P. Średniowieczny kościół franciszkański w Kośnie / P. Łopatkiewicz // Biblioteka
Krośnieńska. Seria zabytki. – Krosno, 1993. – Zesz. 1. – S. 25.
51
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 332–333.
52
Tylus S. Sieć parafialna łacińskiej archidiecezji halickiej w średniowieczu  / S. Tylus  // Śred-
niowieczny Kościół Polski. Z dziejów duszpasterstwa i organizacji kościelnej  / [рod red. кs.
M. T. Zachajkiewicza, кs. St. Tylusa SAC]. – Lublin, 1999. – S. 164.
18 Андрій Стасюк

Підтримка францисканських осередків у володіннях Владислава Опольського
передбачала продовження їхньої місіонерської діяльності у Молдові, Валахії та Литві.
1373 р. папа Григорій ХІ, прагнучи охрестити литовських князів Ольгерда (бл. 1296–
1377), Кейстута (бл. 1297–1382) та Любарта (бл. 1300–1384) (очевидно, йшлося про
зміну обряду), звертався за допомогою до Людовика І і його руського намісника53.
Християнізувати Литву мали францисканські місіонери, що підтверджують, зокрема,
численні легенди про страчених язичниками міноритських мучеників54. Литва входила
до ареалу місій вікаріату Русі55, а орден святого Франциска брав участь у “хрещенні
Яґайла” та організації віленського єпископства56.
Активними виглядають й місії Братів Менших до Подунав’я. Зокрема, з 1374 р.
походить низка булл, де папа закликає орденське керівництво, короля та єпископат
Угорщини підтримувати і залучати францисканців у подоланні “схизми” та встанов-
ленні католицької віри на теренах Боснії й Валахії57. Найімовірніше, приводом до
активізації курії щодо подолання “схизми” на Балканах та у Подунав’ї стало коротко-
часне продовження унійних переговорів Іоана V Палеолога (1332–1391) з Григорієм
ХІ. Адже 5 серпня 1374 р. понтифік надіслав до Константинополя посольство у складі
францисканців та домініканців задля вивчення усіх деталей можливого церковного
об’єднання58. Очевидно, на тлі такої ситуації Григорій ХІ, утворивши в руських воло-
діннях Людовика І єпископства на чолі з митрополією, намагався перевести частину
Грецької Церкви – Галицьку митрополію на латинський обряд, що зазначалося в
буллі59. Однак ані Владислав Опольський, ні угорський король не забезпечили усу-
нення православних єрархів із руських катедр, натомість продублювали і підтримали
утворення нових єпископств ritus latini. Щобільше, галицький митрополит Антоній,
затверджений константинопольським патріархом Філотеєм 1371 р. з подання короля
Казимира ІІІ, не раз був свідком укладення актів князя Русі Владислава Опольського,
який зі зрозумілих міркувань не загострював міжконфесійних відносин у підпоряд-
кованих його владі володіннях.
Взаємозалежність місій Братів Менших у Литві і Валахії в 70-х роках XIV ст.
з діяльністю міноритів на Русі “читається” у політиці Людовика І. Восени 1374 р.
Владислав Опольський від імені сюзерена здійснив похід до Молдови, де замість
померлого господаря-католика Лацька (бл. 1345–1373) престіл посів ленник Анжу –

53
Bullarium Poloniae… – Т. 2. – S. 342.
54
Хроника Быховца // Полное собрание русских летописей. – Москва, 1975. – Т. 32: Хроники:
Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи: Баркулабовская, Аверки и Панцырного. –
С. 140–141; Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 186–189; Никжентайтис А. Легенда
XIV в. о мученичестве 14 францисканцев в Вильнюсе и историческая истина / А. Никжен-
тайтис // Вспомогательные исторические дисциплины. – Ленинград, 1990. – Т. 21. – С. 257–
269; Baronas D. Pranciškonų kankiniai Vilniuje: gyvoji atmintis ir kapų tyla / D. Baronas // Acta
Academiae Artium Vilnensis. – Vilnius, 2003. – T. 31. – P. 47–59.
55
Bullarium franciscanum... – T. 6. – P. 445; Bullarium Poloniae… – Т. 2. – S. 282.
56
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 350–351.
57
Bullarium franciscanum... – T. 6. – P. 534–536.
58
Ibidеm. – P. 536–537.
59
Див.: Bullarium Poloniae… – S. 362.
Вікаріат Русі ордену Братів Менших: початкова організація 1370–1387 років 19

воєвода Юрій, який вже наприкінці 1377 р. через заколот був змушений втікати60. Від
кінця 1376 р. погіршилися стосунки і з литовськими князями. Впродовж весни-літа
1377 р. війська Любарта-Дмитра Гедиміновича зайняли частину Галичини, а Вла-
дислав Опольський наприкінці зими цього ж року втік до Угорського королівства.
Восени король Людовик повернув втрачені володіння і домігся складення присяги
васальної вірності від частини литовських володарів Волині й Поділля61.
На тлі політичних конфліктів між угорським королем, молдовським нобілітетом
та литовськими правителями жертвами антикатолицької реакції у Литві й Подунав’ї
стали латинські місіонери. Примітки до списку провінцій та вікаріатів OFM Барто-
ломея з Пізи (бл. 1338–1401) зазначають, що близько 1378 р. у Сереті мученицькою
смертю від невірних померли двоє братів62. Цю інформацію продублював Люк Ваддінг
(1588–1657)63. Казимир Бєрнацький (1629–1725) помилково датував подію 1326 р.64,
назвавши імена ченців – Валентин і Лука65.
Окрім згадки про молдовських мучеників, текст “Про вікаріат Русі” нотує до-
кладнішу розповідь про страту людьми, які поклоняються деревам, п’ятьох міноритів
у Литві. Особливо тяжку смерть прийняв місцевий ґвардіан, якому, згідно з описом,
язичники відрізали руки, ноги і частину голови, після чого посадили у човен і від-
правили по річці. Покалічене тіло ще живого ченця через 200 миль прибило до земель
Тевтонського ордену, де той помер, а решту братів литовці стратили мечем66.
Страта францисканського ґвардіана у Вільно, окрім жорстокості, має символічний
характер. Часто католицькі місіонери, які проповідували в Прибалтиці, приводили
язичникам приклади ранньохристиянського місіонерства й подвижництва, коли послі-
довники Христа подорожували річками й морями, здійснюючи євангелізацію цілих на-
родів. Не дивно, що ідея появи християнства у литовців асоціювалася з водоймами, адже
існують задокументовані факти, коли князь Яґайло (1362–1434) відмовлявся прийняти
хрещення від лицарів Тевтонського ордену, покликаючись на те, що “апостоли Христа”
повинні прийти до нього водою67. Відправлення катованого глави францисканської

60
Масан О. Міжнародні аспекти утворення і формування молдавського князівства до кінця
XIV ст. / О. Масан // Русин. – Кишенев, 2010. – № 2(20). – С. 44; Czamańska I. Mołdawia... –
S. 46–47; Karczewski D. Franciszkanie... – S. 289.
61
Czamańska I. Mołdawia... – S. 48; Dąbrowski J. Ostatniе lata... – S. 257–266.
62
De Conformitate…– P. 335, 556.
63
Annales Minorum seu trium Ordinum a S. Francisco institutorum auctore A. R. P. Luca Wad-
dingo hiberno. – Romae, 1735. – T. 9. – P. 18.
64
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 289.
65
Speculum Minorum in quo primigenia religio Ordinis Minorum Conuentualium omnium primi
Ordinis Min: tam immediate, quam mediate emergentium, ab obseruantia positiua tum com-
paratiua: seu aliunde nuncupatorum Reformatorum matrix fons et origo inspicitur, etc, auctore
F. Casimirio Biernacki. – Cracoviae, 1688. – P. 247.
66
De Conformitate… – P. 335.
67
Monumenta Medii Aevi Historica. Resgestas Poloniae illustrantia / Coll. et opera A. Prochaska. –
Cracoviae, 1882. – T. 6 (Codicem epistolarem Vitoldi Magni Ducis Lithuaniae) 1376–1430. –
P. 1026.
* Коріатовичі – сини новогрудського князя Коріата-Михайла Гедиміновича (? – між
1353/1363): Юрій (?–?), Олександр, Борис (?–?) і Федір (? – 1414).
20 Андрій Стасюк

місії Вільна на човні по течії річки, на нашу думку, свідчить про символічну відмову
язичників від нової релігії, відображену жорстоким навіть для тієї епохи способом.
Згадки про францисканських мучеників у Литві та Молдові, які наприкінці
XIV – на початку XV ст. потрапили на сторінки книги італійського мінорита Барто-
ломея з Пізи, яскраво підкреслюють тогочасний місіонерський вплив вікаріату Русі
у вказаних землях.
Від кінця 70-х років XIV ст. під вплив Людовика І потрапили князі литовсько-
руського роду Коріятовичів, які після перемоги князя Ольгерда над татарами під
Синіми Водами 1362 р. закріпилися на Поділлі*. З 1366 р. вони визнавали зверхність
П’ястів, а від 1377 р. – Анжу68.
Прихід латинських місіонерів на Поділля відбувався на тлі його інкорпорації
польською й угорською знаттю за участі литовських князів. Активно сприяло цьому
надання Коріатовичами у 1374 р. міського права для Кам’янця69. Місцеві володарі
підтримували мендикантів. Збереглася кирилична грамота Олександра Коріатовича
(? – бл. 1380) від 17 березня 1375 р. про надання млина у Смотричі домініканському
монастиреві70. Серед францисканських осередків вікаріату Русі OFM на межі 60–70-х
років XIV ст. згадано Кам’янець та Смотрич71. 1378 р. вони ж фігурують і як монас-
тирські центри домініканського вікаріату72.
Найімовірніше, через мендикантів подільські правителі контактували з Папською
курією. Зокрема, у 1378 р. князь Олександр Коріатович отримав від Григорія ХІ
індульгенцію за захист Римської Церкви перед татарами73. На початку 80-х років до
папи Урбана VI (1378–1389) з проханням утворити латинське єпископство у Кам’янці
звернулися подільські князі Костянтин та Борис. Понтифік позитивно розглянув
їхнє прагнення, зобов’язавши естерґомського архиєпископа Дмитра (1378–1390) та
печського єпископа Валента (1374–1408) докладно вивчити ситуацію74.
Призначення папою угорських церковних достойників інспекторами в органі-
зації латинського єпископства Кам’янця підкреслює угорський вплив на політично-
релігійну ситуацію у руських володіннях Людовика І впродовж 70-х – першої по-
ловини 80-х років XIV ст. У грудні 1378 р. той, за порадою своєї матері – короле-
ви Єлизавети (1305–1380), позбавив Владислава Опольського руського надання,

68
Михайловський В. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві – 1394 рр.): соціальна струк-
тура князівського оточення / В. Михайловський // Український історичний журнал – Київ,
2009. – № 5. – С. 34–35.
69
Jureczko A. Dokument lokacyjny Kamieńca Podolskiego / A. Jureczko // Kamieniec Podolski.
Studia z dziejów maista i regionu / [pod red. F. Kiryka]. – Kraków, 2000. – T. 1. – S. 61–66.
70
Грамоти XIV ст. / [упоряд., вступна стаття, коментарі і словники-покажчики М. М. Пещак;
відп. ред. В. М. Русанівський]. – Київ, 1974. – C. 51.
71
De Conformitate…– P. 556.
72
Bullarium Poloniae… – S. 398.
73
Ibidеm.
74
Trajdos T. Kościół Katolicki na Podolu (1340–1434)  / T.  Trajdos  // Kamieniec Podolski.  –
S. 145–156.
Вікаріат Русі ордену Братів Менших: початкова організація 1370–1387 років 21

з­амінивши володіннями у польських землях75. Русь король передав безпосередньо
підпорядкованим йому генеральним старостам76.
Втім, у вересні 1382 р. Людовик І помер, не залишивши нащадків чоло­вічої статі,
що ускладнило успадкування польського й угорського тронів. Спершу наступницею
батька, всупереч інтересам польської знаті, стала його донька Марія (1371–1395), а
тому, під тиском обставин, 1384 р. королем Польщі (Rex Poloniae) обрали її молод-
шу сестру Ядвігу (1374–1399). Короткотерміново у 1386–1387 рр. під зверхністю
Угорщини перебували руські землі, які знову контролював Владислав Опольський77.
Загалом, за час його правління тут осіло чимало адептів латинського обряду. Коло-
нізаційна політика князя передбачала масштабну підтримку німецьких, польських і
угорських переселенців, які входили й до його близького оточення. Серед наближеної
знаті були представники руського боярства, наприклад Дмитро з Горая (1340–1400)78,
який прийняв латинський обряд.
Колонізація руських володінь Анжу посилювала католицьку присутність у міс-
тах та сільській місцевості, де новоприбула знать отримувала бенефіції з рук князя
Владислава чи – раніше – короля Людовика. Закономірно, це збільшувало кількість
латинського духовенства. Незважаючи на утворення 1375 р. у Галичі католицької
митрополії, найчисельнішим корпусом духівництва латинського обряду на Русі й
надалі залишалися домініканці та францисканці.
Руський вікаріат OFM у 70–80-х роках динамічно розвивався. Початкові місіо-
нерські станції, занотовані у згаданому реєстрі, через різні суб’єктивні та об’єктивні
причини перетворилися на постійні монастирі, або припинили існування79.
Центральним осередком вікаріату Русі був львівський монастир Святого Хреста.
У найдавнішій міській книзі Львова збереглися згадки про місцевих францисканців.
Зокрема, у датованому 6 серпня 1382 р. записі орієнтиром при локалізації земельних
володінь Гендзлінуса Сліцкенпфіла та Петра Саксонця названо монастир Братів
Менших80. В іншій нотатці від 13 січня 1384 р. зафіксовано розташування поблизу
осередку міноритів броварні того ж Петра Саксонця81. 28 березня 1386 р. міщанин
Петро Кукальп склав заповіт, за яким, у випадку своєї смерті під час прощі до Гробу
Господнього, зобов’язався передати 15 марок костелам Пресвятої Діви Марії, Божого
Тіла та Святого Хреста на добудову стін82. Не відомо, чи завдяки грошам П. Кукаль-
па, чи на інші пожертви, однак 2 травня 1386 р. у черговому записі, пов’язаному з

75
Sperka J. Władysław książę opolski, wieluński, kujawski, dobrzyński, pan Rusi, palatyn Węgier
i namіestnik Polski (1326/1330 – 8 lub 18 maja 1401) / J. Sperka. – Kraków, 2012. – S. 128.
76
Ibidеm.
77
Ibidеm. – S. 161–167.
78
Myśliński K. Dzieje kariery politycznej w średniowiecznej Polsce: Dymitr z Goraja 1340–1400 /
K. Myśliński. – Lublin, 1981; Sperka J. Otoczenie Władysława Opolczyka w latach 1370–1401 /
J. Sperka. – Katowice, 2006. – S. 80–90.
79
Karczewski D. Franciszkanie... – S. 283.
80
Najstarsza księga miejska 1382–1389 / [wydał dr. A. Czołowski] // Pomniki dziejowe Lwowa z
Archiwum miasta: w 3 t. – Lwów, 1892. – T. 1. – S. 7.
81
Ibidеm. – S. 21.
82
Ibidеm. – S. 59.
22 Андрій Стасюк

л­окалізацією будинку, що належав Миколі Темпелю та його дружині, вказано вівтарну
частину – chorus францисканської обителі83.
Кінцем 1385 р. датується перша згадка про ґвардіана львівських міноритів – брата
Якуба (бл. Якуб Стрепа – галицький архиєпископ латинського обряду 1391–1409)84.
У документі від 15 листопада 1385 р. він разом з віце-вікарієм руських домініканців
Матерном свідчив у судовій справі між галицьким архиєпископом Бернардом (бл.
1381–1391) та містом Львовом щодо права власності на будинок85. Покази латин-
ських місіонерів нотаріус Микола з Битома записав у трапезній францисканського
монастиря86. В історіографії, правда без джерельного підтвердження, існує думка,
ніби архиєпископ Бернард належав до одного із вказаних орденів87. Конфлікт єрарха
з львів’янами загострився у 1386–1390 рр., коли на місто накладено інтердикт, а міс-
цеві католики у відповідь надіслали апеляцію папі88. Як наслідок, понтифік доручив
провести розслідування естерґомському архиєпископові – кардиналові Дмитру, якого
через смерть у 1390 р. замінив перемишльський єпископ-мінорит Ерік89.
У ході протистояння Бернарда зі Львовом, перемишльським єпископом, світ-
ським кліром та домініканцями90 руські францисканці, радше, не підтримували ар-
хиєпископа. Попри це, єрарх намагався заручитися їх допомогою. 13 квітня між
1384–1386 рр. він підтвердив місіонерські привілеї для Братів Проповідників та Братів
Менших. Своїм листом галицький архиєпископ заборонив львівським священикам
виголошувати, що Святі Таїнства, надані місіонерами, недійсні, водночас дозволив-
ши ґвардіану міноритів Якубові та вікарієві домініканців Матерну заарештовувати
осіб, які ослухаються його рішення91. 24 червня 1386 р. Бернард продублював буллу
Григорія ХІ, надану 6 березня 1384 р. домініканським місіонерам на Сході92. Однак

83
Najstarsza księga miejska… – S. 61.
84
Можливо, до 1385 р. львівський ґвардіан Якуб обіймав аналогічну посаду у краківському
конвенті Братів Менших, адже під 1378 р. тут занотовано ґвардіана з таким іменем, яко-
го В. Абрагам вважав тією ж особою. Тобто, краківський ґвардіан Якуб, як і серетський
єпископ-мінорит Андрій з Кракова, брав активну участь в організації францисканських
місій на Русі й, очевидно, на межі 70–80-х років обійняв пост ґвардіана львівських міно-
ритів, див.: Abraham W. Jakób Strepa arcybiskup halicki 1391–1409 / W. Abraham. – Kraków,
1908. – S. 16.
85
Akta… – T. 3. – S. 68–69.
86
Ibidеm. – S. 68.
87
Івашко Р. Становлення римо-католицької єпископської та митрополичої катедр у королів-
стві Русі в середині XIV – на початку XV століття / Р. Івашко // Княжа доба: історія і куль-
тура. – Львів, 2014. – Вип. 8 / [відп. ред. В. Александрович]. – С. 331; Prokop K. Arcybiskupi
haliccy i lwowscy obrządku łacińskiego. Szkice biograficzne / K. Prokop // Biblioteka “Wołania
z Wołynia”. – Biały Dunajec; Ostróg, 2010. – T. 72. – S. 27.
88
Akta…– T. 3. – S. 70–72.
89
Ibidеm. – S. 86–89.
90
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 308–311.
91
AFrK, Dokumenty piergaminowe, Sygn. G-I-4, Bp.  Bernard przeciw księżom gorszycie-
lom,13.4.1385–1391.
92
Archiwum Głównе Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD). – Zesp. 1/7 (Zbiór dokumen-
tów pergaminowych z lat 1155–1939). – Syg. 6196. Bernard, abp halicki, transumuje dokument
Вікаріат Русі ордену Братів Менших: початкова організація 1370–1387 років 23

1385 р. львівські мендиканти у вже згаданій суперечці за будинок визнали правоту
міста, а в листопаді 1386 р. ґвардіан Якуб засвідчив апеляцію львівських міщан до
Апостольської столиці93. Під 1390 р. у “Житії архиєпископів галицьких та львівських”
згадано конфлікт домініканців з архиєпископом Бернардом щодо невизнання Братами
Проповідниками відлучення від Церкви мешканця Галицької землі Конрада Лусці94.
Діяльність ґвардіана Якуба відображена й у найдавнішій міській книзі Львова.
8 квітня та 12 листопада 1388 р. він від імені міноритів претендував на спадщину
львівського міщанина Миколи Корхена/Корнехина у розмірі 8 флорентів золотом95:
у монастирі в трьох скринях зберігалося його майно: 2 гроші, стародавні покривала
для коня та 5 вітражів96.
Різнопланові свідчення про львівський монастир, занотовані у наведених дже-
релах, яскраво підтверджують повноцінне функціонування цього осередку вікаріату
Русі. Уже на початку 80-х років він був самодостатнім монастирським комплексом, як
мінімум з костелом і трапезною. Під 1385 р. згадано ґвардіана львівських міноритів,
а це свідчило про збільшення кількості братії. Звичайно, призначення ґвардіана у
францисканських провінціях відбувалося при наявності не менше дванадцяти братів97,
хоча для місійних теренів, до яких належав вікаріат, могли існувати винятки, навряд чи
суттєво відмінні від загальних правил. Наприклад, у 1339 р. ґвардіанові францискан-
ського монастиря в Пиздрах, провінція Польщі та Чехії, підпорядковувалися 8 осіб98.
Окрім Львова, ґвардіан відзначений також у Перемишлі: 1385  р. місцевий
єпископ-мінорит Ерік зобов’язав його у день святого Франциска відправляти месу
перед головним вівтарем перемишльської катедри99. Отже, на 1385 р. монастирі у
Львові та Перемишлі досягли значного організаційного розвитку і повинні були на-
лічувати необхідну кількість братів для введення там уряду ґвардіана.
У період угорського володарювання на Русі нову локаційну фундацію отримав
францисканський конвент Сянока. Королева-регентша Єлизавета 25 січня 1384 р.
позитивно відреагувала на прохання місцевих міноритів перенести їхній монастир у
межі міських мурів. Петицію до неї Брати Менші подали через постійні утиски міс-
цевого плебана, якому Єлизавета, як і будь-кому іншому, заборонила перешкоджати
діяльності OFM у місті100.
Первинний етап динамічного розвитку Руського вікаріату OFM припав на прав-
ління Людовика І і його намісника князя Владислава Опольського. Останній активно

Grzegorza XI [Avignon, 1372.03.06], w którym papież nadaje prawo zakonowi dominikanów
pozywania przed Stolicę Apostolską wszystkich którzy czyniliby trudności w szerzeniu wiary na
Wschodzie. 24.06.1386.
93
Akta… – T. 3. – S. 72.
94
Vitae archiepiscoporum Haliciensium et Leopoliensium per Iacobum Scrobissevium canonicum
leopoliensem editae. – Leopoli, 1628. – Р. CL (Bernardus).
95
Najstarsza księga… – S. 99, 111.
96
Ibidеm. – S. 111.
97
Kantak K. Franciszkanie Polscy / K. Kantak. – Kraków, 1937. – T. 1: 1237–1517. – S. 168.
98
Szulc A. Klasztory franciszkańskie w średniowiecznej Wielkopolsce / A. Szulc. – Poznań, 2001. –
S. 76.
99
Vitae Episcoporum Premisliensium… – P. 8.
100
Abraham W. Powstanie organizacji... – S. 380–385.
24 Андрій Стасюк

підтримував францисканців у Львові (1372), Сяноку (1377) та Кросно (70-ті роки
XIV ст.), протегуючи утворення Галицької митрополії латинського обряду (1375), де
мінорити відіграли ключову роль. Активною була співпраця князя з перемишльським
єпископом-міноритом Еріком Віссеном щодо поширення католицизму в руських
землях Анжу.
Місіонерський ареал вікаріату поширювався на землі Валахії, Молдови і Литви.
Часто діяльність руських францисканців в цих краях проходила на тлі зовнішньої
політики правлячих династій Польського та Угорського королівств. Не завжди це
приноси­ло успіх, адже з різнопланових джерел відомо про загибель мучеників-
францисканців, як наприклад у Вільно та Молдові.
З 70–80-х років XIV ст. провідну роль серед францисканських конвентів Русі
відігравали осередки Львова і Перемишля. Львівський конвент Святого Хреста про-
водив місіонерську діяльність серед місцевої вірменської громади. Активною була
участь францисканців і в міському житті обох центрів. На початку 80-х років XIV ст.
львівський та перемишльський конвенти отримали можливість обирати ґвардіанів,
що засвідчує значний організаційний розвиток цих монастирських осередків. У під-
сумку активна початкова діяльність вікаріату Русі впродовж 1370–1387 рр. призвела
до його поділу на дві окремі кустодії – Львівську та Молдовську.
УДК 75–051(477.83:4–15)“16”

Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

ЛЬВІВСЬКЕ СЕРЕДОВИЩЕ МАЙСТРІВ
МАЛЯРСТВА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОГО РОДОВОДУ В XVII СТОЛІТТІ

Еволюція львівського середовища малярів західноєвропейського культурно-
історичної орієнтації упродовж XVII ст. усе ще не привернула належної уваги. Поширені
уявлення про його представників і надалі, здебільшого, немало прив’язані, насамперед,
до вступних персональних переліків, споряджених при вибірковому перегляді з цілком
іншою метою львівських актових книг. Окремі такі матеріали ще перед кінцем XIX ст.
опублікував Владислав Лозіньскі1. Водночас за актовими книгами старостинського
уряду їх доповнив Фердинанд Бостель2 та згодом знову ж за актами міського уряду –
Тедеуш Маньковскі3. Нові відомості надалі з’являлися не так уже й часто, найперше
на сторінках спеціальних словників4. Спільною рисою таких публікацій виступає при-
чинкарський характер та відсутність систематичного опрацювання писемних джерел, а
нерідко й навіть зовсім елементарної обізнаності з ними при практикованому за новіших
часів укладенні біограм на підставі опублікованих переказів та давніших чужих при-
нагідних і через те не завжди належно не те що вичерпних, а навіть коректних щодо
викладу змісту нотаток*. Зібрані й укладені при оказії переліки фактів та імен незмінно

1
Łoziński W. O lwowskich malarzach XVII wieku  / W. Łoziński  // Sprawozdania Komisyi do
Badania Historii Sztuki w Polsce (далі – SKHS). – Kraków, 1896. – T. 5. – S. XLVII–XLIX.
Оскільки в літературі виникло й накопичилося немало різнорідних перекручень, “курйо-
зів” та очевидних помилок внаслідок незмінно стосовної досі як полонізації українських
імен та прізвищ, так і, відповідно, українізації польських (окремі конкретні приклади див.
далі), пропонований виклад відходить від такої практики й подає польські імена та пріз-
вища в наближенні до їх оригінальної вимови, полонізовані в писемних джерелах імена і
прізвища майстрів вірменського походження наводяться в українській версії.
2
Bostel F. Z dziejów malarstwa lwowskiego / F. Bostel // SKHS. – T. 5. – S. 155–161.
3
Mańkowski T. Lwowski cech malarzy w XVI i XVII wieku / T. Mańkowski. – Lwów, 1936. –
S. 36–75. Пор. також: Ejusdem. Dawny Lwów jego sztuka i kultura artystyczna / T. Mańkowski. –
Londyn, 1974. – S. 279–289.
4
Жолтовський П. М. Словник-довідник художників, що працювали на Україні у XIV–ХVIII ст. /
П. М. Жолтовський // Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. – Київ, 1962. – Вип. 7–8. –
С.  189–232; Його ж. Словник художників, що працювали на Україні у XIV–ХVIII  ст.  /
П. М. Жолтовський // Жолтовський П. М. Художнє життя на Україні в XVI–ХVIII ст. – Київ,
1983. – С. 111–178; Słownik artystów polskich i obcych w Polsce działających (zmarłych przed
1966 r.) malarze, rzeźbiarze, graficy. – Wrocław etc., 1971. – T. 1: A–C; Słownik… – Warszawa,
2016. – T. 10: Sa–Się (видання продовжується).
* Зокрема, такий підхід систематично застосовують видавці згаданого новішого словника
польських митців.
26 Володимир Александрович

виступали поза ширшим контекстом, згодом, при новіших зверненнях до них – також
не без перекручень, а навіть помилок, траплялося, й достатньо численних та істотних.
Оскільки покладені в основу відповідної традиції найстарші публікації – за відсутності
докладніших відомостей – нотували тільки імена та дати, що нерідко відзначає й немало
позицій новіших словникових видань, неодноразове принагідне поверхове повторення
“задля статистики” та “загальної картини” було приречене неминуче прибирати за-
барвлення відірваної від історичних реалій абстракції.
Проведене систематичне опрацювання головного фонду львівських джерель-
них матеріалів до історії професійного середовища місцевих малярів переконує у
глибоких перемінах у його структурі перед кінцем XVI ст. З давнішого часу наявні
відомості тільки про поодиноких представників осередку з латинського культурного
кола5. Міський уряд у 1597 р., вдавшись до наділеної виразним артистизмом форму-
ли, навіть твердив, ніби само малярство в місті доти повинно було квітнути в душі
одного чи двох тільки майстрів6. Як виявилося за результатами вивчення писемних
матеріалів до відповідного аспекту історії професійного середовища, це офіційне з
походження визнання, однак, не тільки зовсім не відповідає дійсності, а й виявилося
цілком далеким від справжньої відображеної згідним переказом джерел ситуації7.
Історія професійного середовища малярів латинського культурного кола у Львові
XVII ст. розпочинається від закладення у 1595–1597 рр. зусиллями не зафіксованого
походження королівського сервітора Яна Шванковского при підтримці арцибіскупа
Яна Димітра Соліковского, який, правда, долучився до самого процесу дещо піз-
ніше8, самостійного цеху малярів-католиків9. З восьми майстрів первісного складу

5
Найдокладніші відомості про їх середовище див.: Александрович В. Західноукраїнські
малярі XVI століття. Шляхи розвитку професійного середовища (Студії з історії
українського мистецтва. – Т. 3) / В. Александрович. – Львів, 2000. – С. 201–236.
6
Piotrowski J. Przywileje z XVI w. dla bractwa i cechu malarzy katolickich we Lwowie / J. Pio-
trowski // Lamus. – Lwów, 1910. – T. 2, zesz. 2. – S. 269. З цього приводу див.: Александро-
вич В. Малярське середовище Львова наприкінці XVI століття й утворення цеху малярів-
католиків / В. Александрович // Львів: місто – суспільство – культура. Вісник Львівського
університету. Серія історична. Спеціальний випуск. – Львів, 2007. – Т. 6: Львів і Краків:
діалог міст в історичній ретроспективі / [під ред. О. Аркуші, М. Мудрого]. – С. 82–85.
7
Про присутність малярів перед кінцем століття у засвідченому в джерелах від 1538  р.
об’єднаному цехові разом із золотарями та ливарниками див.: Александрович В. Малярське
середовище... – С. 82–83. Окрім того, у місті працювали також на той час, звісно ж, чисель-
ніші українські майстри, найдокладніше про них див.: Його ж. Західноукраїнські маля-
рі... – С. 83–150. Проте зазначене визнання, як видно, враховувати їх не мало наміру зовсім.
8
Про його справжній стосунок до цеху на підставі критичного перегляду початкових, не-
змінно польськопатріотичних трактувань джерельних свідчень авторів вступного періоду
осмислення львівського малярського середовища та з доповненнями новими документаль-
ними переказами див.: Александрович В. Малярське середовище...  – С. 109. Пор.: Ejus-
dem. Nuncjusza Germanikusa markiza Malaspiny potwierdzenie przywileju arcybiskupa Jana
Dymitra Solikowskiego z dnia 10 lipca 1596 roku dla bractwa i cechu malarzy katolickich
we Lwowie z roku 1597  / W. Aleksandrowicz  // Nuncjatura Apostolska w Rzeczypospolitej  /
[red. T. Chynczеwska-Hennel, K. Wiszowata-Walczak]. – Białystok, 2011. – S. 157–167.
9
Найдокладніше скромно задокументований незвично довготривалий процес виникнення
цеху описано: Александрович В. Малярське середовище... – С. 103–110.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 27

об’єднання – Ян Зярнко, Якуб Лещиньскі, Міколай Ружиньскі, Ян Рудульт, Юзеф
Шольц Вольфовіч, Каспер Шпаньчик, Жан Шенс – кілька, очевидно, мали прибути
до міста іззовні саме в період творення цеху чи незадовго до цього. Принаймні, до-
кументально це підтверджено щодо Я. Шванковского та Ж. Шенса10. Після 1600 р.
з переліченого початкового складу цеху у Львові надалі постійно фігурує тільки
одинокий Ю. Шольц Вольфовіч (†1626?)11. Проте про його професійну активність
немає ніяких відомостей, після 1598 р. він навіть жодного разу не відзначений у
джерелах як маляр12. Щойно під 1671 р. віднайшлася вказівка на переховування у
знаній львівській родині Боїмів портрета протопласта місцевого відгалуження роду –
Георгія Боїма (†1617) з нотаткою, що він мав бути “Шольцової роботи”13. Вона дала
змогу висунути припущення про вірогідне авторство Ю. Щольц Вольфовіча щодо
відзначеного зображення та відтворення власне його в репліці14, збереженій зі складу
родинної галереї у каплиці Боїмів15. Інші майстри зникають безслідно16. Водночас в

10
Див.: Александрович В. Малярське середовище... – С. 88–89, 95–96.
11
Найдокладніші відомості про нього наведено: Александрович В. Малярське середовище... –
С. 98–101.
12
Александрович В. Малярське середовище... – С. 99. Показово, що його імені немає у реєстрі
1614 р. сплати податку від ремесла (хоча, правда, в ньому відсутній і, безперечно, чинний
тоді в місті Єжи Чвохеровіч): Там само. – С. 101.
13
До літератури з помилковим відчитанням “Pana Boima“ як “Jana Boima” впроваджено: Ło-
ziński W. O lwowskich malarzach… – S. XLIX. Cправжнє прочитання з’ясовано: Алексан-
дрович В. Матвій Домарацький, маляр львівський і комарненський / В. Александрович //
Пам’ятки України: історія та культура. – 2005. – Ч. 1. – С. 44.
14
Новіші кольорові відтворення див.: Сидор О. Домарацький Матвій (?). Портрет Георгія
Боїма / О. Сидор // Український портрет XVI–XVIII століть / [автори-укладачі Г. Бєлікова,
Л.  Членова]. – Київ, 2005.  – С. 131. – №  84; Александрович В. Матвій Домарацький… –
С. 48. В обох випадках портрет віднесено до доробку М. Домарацького. Проте подальше
докладніше вивчення показало в копії новішу репліку гаданого оригіналу цього майстра:
Його ж. Львівський осередок… – С. 55, приміт. 122.
15
Александрович В. Матвій Домарацький…  – С.  49–50. Докладніше про місце втраченого
гаданого портрету роботи Ю. Щольц Вольфовича в ранній історії жанру на львівсько-
му ґрунті див.: Його ж. Львівське портретне малярство першої третини XVII століття  /
В.  Александрович  // Культура і мистецтво західноукраїнських земель 2011, 2012  / [відп.
ред. В. Александрович]. – Львів, 2018 (друкується).
16
Пізніші відомості є ще тільки про Я. Зярнка, проте надалі його засвідчено винятково в
Італії та Франції: Александрович В. Малярське середовище... – С. 95. Давніша література
подала тільки французькі аспекти біографії майстра, проте вдалося віднайти документальні
підтвердження його неодноразового перебування також і в Італії. Донедавна був доступний
тільки одинокий переказ 1600 р., коли молодший брат Марцін свідчив, що Я. Зярнко “…po
nauce w rzemiośle malarskim do Włoch wędrował”, проте вже дійшла звістка про повернення
та затримання по дорозі у Вроцлаві: Łoziński W. O malarzach lwowskich. – S. LIX. Доказом
вірогідного побуту митця в Італії наступного року сприймається виконана тоді панорама
Флоренції, єдиний зафіксований у літературі примірник якої продано 1872 р. в Парижі на
аукціоні колекції замку в містечку Поморяни Золочівського р-ну Львівської обл.: Catalogue
de Vente des Collections du chateau de Pomorzan. Librarie Tross.  – Paris, 1872.  – N0  109.  –
Р. 11. Далі “…перебуваючим в мистецтві в Італії” Я. Зярнко названий також під 1611 р.,
зафіксований там і в 1613 р.: Александрович В. Малярське середовище... – С. 95.
28 Володимир Александрович

останніх роках століття вдалося задокументувати малярів, які не виступають у кон-
тексті цеху в найближчі роки після його створення: Бартломєй (1587–1598), Шимон
Лещинський (1596–1597), передміщанин з Галицького передмістя Станіслав (1598)17.
Тому місце новопосталої перед кінцем XVI ст. цехової організації в еволюції відпо-
відного аспекту малярської культури Львова визначає, найперше, започатковане саме
з її виникненням поступове кількісне зростання середовища майстрів відповідного
кола на тлі, загалом, скромнішої їх чисельності в попередній період18.
Важливою особливістю задокументованого професійного складу тогочасного
осередку виступає наявність істотного числа майстрів, прибулих чи тільки певний
час зайнятих у місті19. Іншу сторону ситуації репрезентує син місцевого мельника20
Єжи Чвохеровіч21, вивчений у Кракові22. При цьому варто пригадати недавнє, з-перед

17
Александрович В. Малярське середовище... – С. 116. До них необхідно долучити челядни-
ків Шимона (1597), сина покійного на той час поворозника Войцєха і Маргарити, який тоді
перебував у Перемишлі (Łoziński W. O lwowskich malarzach… – S. XLIX), та пов’язанного з
Я. Шванковским Августина Аустерерґера чи Веєра з Ельбльонґа на півночі сучасної Поль-
щі: Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 20; Александрович В. Зі студій над писемними дже-
релами до історії українського мистецтва. Малярі у мистецьких взаємозв’язках західно-
українських земель XVI–XVII століть / В. Александрович // Записки Наукового товариства
імені Шевченка (далі – ЗНТШ). – Львів, 1998. – Т. 236: Праці Комісії образотворчого та
ужиткового мистецтва. – С. 531; Його ж. Малярське середовище... – С. 90. Варто також за-
значити відсутність докладних відомостей про Станіслава, які не дають змоги встановити,
чи не може він бути ідентичним з кимось зі знаних за джерелами майстрів, віднотованих у
місті на початку наступного століття. Не зайве пригадати також зафіксованого під 1606 р.
Станіслава в недалекій Кам’янці-Бузькій: Його ж. Західноукраїнські малярі… – С. 238.
18
Александрович В. Малярське середовище...  – С.  116–120. Показово, що аналогічне зрос-
тання притаманне й українським майстрам  – активне поповнення джерела тут так само
вловлюють від 1590-х років, див.: Його ж. Західноукраїнські малярі... – С. 133–147; Його
ж. Покоління творців львівської школи українського малярства XVII століття / В. Алексан-
дрович // Соціум. Альманах соціальної історії. – Київ, 2008. – Вип. 8. – С. 163–183.
19
У цьому виявляється давніше не зауважена й щойно останнім часом на матеріалах до іс-
торії львівських скульпторів XVIII ст. відзначена в належному контексті найприкметніша
загальна особливість складу місцевого середовища майстрів європейського культурного
кола: Александрович В. Львівське середовище скульпторів європейської традиції першої
половини XVIII століття / В. Александрович // Львівська національна галерея мистецтв.
Дослідження і матеріали. – Львів, 2012. – Вип. 3: 2010–2011. – С. 13–43.
20
Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі  – ЦДІАЛ України).  –
Ф.  52 (Маґістрат міста Львова).  – Оп. 2.  – Спр. 24.  – C. 868–869; Спр. 26.  – С. 1102;
Спр.  28.  – С. 742, 734 (записаний як Georgius Młynarzowic pictor); Спр. 388.  – С.  1507;
Спр. 703А. – Арк. 101 зв.
21
Окремі з викладених далі відомостей про нього наведено: Ałeksandrowycz W. Czwochоrowicz
Jerzy (uzup.)  / W. Ałeksandrowycz  // Uzupełnienia i sprostowania do tomu  I Słownika Artystów
Polskich. – [Warszawa, 1993]. – S. 19. Пор.: Ejusdem. Czwocherowicz Jerzy / W. Ałeksandrowycz //
Saur Allgemeines Künstlerlexikon. Die Bildenden Künstler aller Zeiten und Völker.  – München;
Leipzig, 1999. – Bd. 23: Cuccioni–Dambrrau. – S. 320; Його ж. Малярське середовище... – С. 117.
22
Александрович  В. Малярське середовище...  – С. 117. На навчання вказує “ретроспектив-
ний” переказ 1603 р., під 1598 р. його відзначено як відсутнього на той час у місті: ЦДІАЛ
України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 24. – С. 869.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 29

1596 р., навчання у столиці Я. Зярнка23, батько якого походив власне з Кракова24.
Є. Чвохеровіч помер незадовго до 12 січня 1635 р., коли посмертно облятовано за-
повіт25, укладений 15 листопада попереднього року26. Джерела подали також його не
названого на ім’я учня, сина Петра, племінника Томаша Кулі, якого не пізніше 1618 р.
умовили на навчання упродовж чотирьох років і рік “вдосконалення”27, челядника
Шимона Ґоломбека (1613–1614), сина покійного Криштофа Голуба й Аґнєшки За-
вадзянки28, Міхала (1619)29 та в заповіті – “товариша” Лукаша. Цьому останньому
майстер відказав на його вибір шість “кунштів” зі скрині з ними, яку заповів сино-
ві30. Племінник Є. Чвохеровіча Ян 1620 р. розпочав навчання у краківського маляра
Тобіаша, очевидно, – Т. Терешковіча, одруженого з сестрою знаного львівського
маляра Станіслава Александровіча (про нього див. далі)31. Не дивлячись на тривалий
період професійної активності, конкретних свідчень з відповідного приводу звично
для середовища віднайшлося надто мало. Маляра відзначено, насамперед, серед
матеріалів численних судових процесів з різними особами. Зокрема, в 1621 р. він
судився зі знаним львівським українським митцем Федором Сеньковичем, звинува-
чуючи його у відмовлянні замовлень, втім шляхтича Гримултовсього на виготовлення
гусарських пік32. Піки Є. Чвохеровіч, очевидно, малював регулярно, оскільки в дже-
релах вони фігурують неодноразово. Зокрема, 1634 р. він сподівався отримати за них

23
До літератури відповідну відомість впроваджено: Łoziński W. O malarzach...  – S.  XLVII.
Докладніше див.: Александрович В. Малярі у мистецьких взаємозв’язках Львова і Кракова
ХV–ХVI ст. / В. Александрович // Lwów. Miasto – społeczeństwo – kultura. – Kraków, 1998. –
T. 2: Studia z dziejów Lwowa / [рod red. Henryka K. Żalińskiego i Kazimierza Karolczaka]. –
S. 327–328; Його ж. Малярське середовище... – С. 94.
24
Александрович В. Малярі у мистецьких взаємозв’язках… – С. 328.
25
ЦДІАЛ України. – Ф. 9 (Львівський ґродський суд). – Оп. 1. – Спр. 386. – С. 73. Остання
прижиттєва згадка з попереднього року: Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 291.
26
ЦДІАЛ України. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 386. – С. 78.
27
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 394. – С. 864.
28
До літератури його впровадив: Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 58 (“W warsztacie Jerzego
Czwocherowicza kształcił się w r. 1614 czeladnik Szymon Gołąbek”). Е. Ружицкі вказав на
згадку про нього з попереднього року в раєцьких актах: Różycki E. Gołubowicz Szymon /
E. Różycki // Słownik... – T. 1. – S. 396–397 (без сторінки відповідної справи; оригінал див.:
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 31. – С. 1461; відомостей Т. Маньковского в гаслі
не враховано). Зазначене джерело є урядовим підтвердженням походження челядника, при
цьому у заголовку він виступає як “Gołąbek”, а в тексті – “Gołubowicz”, прізвище батька
наведене у версії “Gołąb”. Обидві інформації давнішої літератури об’єднано: Александро-
вич В. Малярське середовище... – С. 120.
29
Александрович В. Федір Сенькович. Життєвий і творчий шлях львівського маляра першої
третини ХVII  ст.  / В. Александрович  // Львів: місто  – суспільство  – культура: зб. наук.
праць. Вісник Львівського університету. Серія історична. Спеціальний випуск.  – Львів,
1999. – Т. 3 / [за ред. М. Мудрого]. – С. 73.
30
ЦДІАЛ України. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 386. – С. 76.
31
Александрович В. Зі студій… – С. 530.
32
Його ж. Федір Сенькович. – С. 72–73.
30 Володимир Александрович

н­емалу суму – 500 злотих33, відзначено їх і в заповіті34. У ньому ж збереглося одиноке
посереднє відсилання до малярських робіт з-поза мистецького ремесла, оскільки
самому майстрові випадало би приписати новий образ Богородиці на полотні без
рами, відказаний до недалекого костьолу Святого Хреста перед Галицькою брамою
(до костьолу записано також 10 злотих на цеглу)35. Посереднім свідченням про них
випадає розглядати й згадану окрему скриню з “кунштами”.
Через краківську школу пройшов і відзначений там ще під 1609 р. Станіслав
Славек36, одружений з донькою знаного львівського вірменського маляра Павла
Богуша (†1605)37. Проте про його діяльність на місцевому ґрунті певніших відо-
мостей немає. Під 1615 р. майстер принагідно віднотований у Заславі на Волині
(тепер місто Ізяслав Хмельницької обл.)38. Він може бути ідентичний з тим малярем
Станіславом, згаданим у листуванні князя Олександра Заславського (у листах князя
вказано винятково прізвище), який у Львові малював для князя Олександра портре-
ти львівського офіціала Томаша Піравского й доктора Медицини Павла Домініка
Гепнера й пересилав їх до Заслава (1616)39. Цілком можливо, це тільки одинокий
задокументований конкретний епізод ширшої активності маляра для знаного волин-
ського магната. Якщо до цього додати також вірогідну краківську школу й знаного
майстра попереднього покоління Войцєха Стефановского (†1588)40, роль столиці на
тогочасному етапі еволюції як професійного середовища, так і, закономірно, самого

33
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 291. Очевидно, в цьому зв’язку нале-
жить пригадати також побіжну згадку сусідки й сестри Софії Косіньскої під час одного з
процесів (1630), що він “farbuіe rzeczy swoіe”: Там само. – Спр. 45. – С. 1511.
34
ЦДІАЛ України. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 386. – С. 78 (“Kopyi malowanych, y gotowych, także
y struganych...”).
35
Там само.
36
Про нього див.: Александрович В. Павло Богуш / В. Александрович // Його ж. Львівські
малярі кінця ХVI століття (Студії з історії українського мистецтва. – Т. 2). – Львів, 1998. –
С. 116–118.
37
Найдокладніше про нього див.: Александрович В. Павло Богуш. – С. 89–126. Виходячи зі
становища зятя, Тадеуш Маньковскі трактував С. Славка учнем вірменського майстра: Mań-
kowski T. Lwowski cech... – S. 57). Проте для такого висновку немає ніяких підстав. Той був
краків’янином і насправді вчився у місцевому цеху, де його “визволено” в 1604 р., й згадано
в переліку цехової “челяді” ще під 1609 р., тобто, логічно вважати, що у Львові він мав би
з’явитися щойно після цього. Як зятя померлого ще за десятиліття до того вірменського
митця його зафіксовано тільки 1615 р.: Александрович В. Павло Богуш. – С. 116–118.
38
Александрович В. Львівські малярі кінця...  – С.  116–117; Його ж. Малярське середови-
ще... – С. 119.
39
Його ж. Образотворче і декоративно-ужиткове мистецтво  / В. Александрович  // Історія
української культури: у 5 т. – Київ, 2001. – Т. 2: Українська культура XIII – першої половини
XVII століття. – С. 677. Докладніше див.: Його ж. Мистецькі клопоти князя Олександра
Заславського / В. Александрович // Український археографічний щорічник. Нова серія. –
Київ, 2010. – Вип. 15. – С. 202–204.
40
Такі контакти рано померлого майстра не задокументовано, проте на їх вірогідність вказу-
ють посередні дані: Александрович В. Войцех Стефановський / В. Александрович // Його
ж. Львівські малярі кінця… – С. 140–142; Його ж. Малярі у мистецьких взаємозв’язках... –
S. 326–327.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 31

львівського малярства мала, очевидно, бути достатньо істотною. Далі краківські
пов’язання, мабуть, повинні були занепасти з перенесенням столиці до Варшави
(1609), принаймні, в пізніших джерелах вони, як побачимо, майже не фігурують.
До прибулих належав також учень П. Богуша від 1601 р. Станіслав Алексан-
дровіч з Крумолова41 поблизу Катовіц, спроваджений, як випадає здогадуватися, за
посередництвом дядька – патриція Сімона Александріна42, який осів у місті. Поряд з
Є. Чвохеровічем, це другий представник відповідного кола, засвідчений упродовж три-
валішого часу. 6 квітня 1606 р. син П. Богуша Симон Богушович видав йому документ
про закінчення навчання у покійного батька43. Оскільки, згідно з цеховими нормами,
воно тривало чотири роки44, С. Александровіч мав перебувати у Львові принаймні від
1601 р. Тому він, можливо, ідентичний з тим названим лише на ім’я малярським челяд-
ником, який перед 8 січня 1601 р. разом з іншим челядником Петром “зранив” мечника
Георгія Чарновіча45. Молодий митець одружився з донькою свого майстра від першого
шлюбу Катажиною, випадає здогадуватися, уже тільки після смерті патрона46. У цьому
переконує звична практика ремісничого середовища, докладніше зафіксована в статуті
перемишльського об’єднаного цеху золотарів, комісарів і малярів 1625 р., згідно з яким
“...po przyięciu misteryej pierwszego roku ma zostać przysięgłym mieszczaninem y ożenić
się pod winą grzywny srebra” (й платити таку суму щороку, поки не одружиться, або коли
б, навпаки, одружився перед виставленням “штук”)47. Далі маляр відзначений у судо-
вих процесах з вірменами Григорієм Рабічкою (1608) та Лазарем Люходзічем (1612)48.
Тільки в 1611 р. він прийняв міське право49. 10 листопада 1615 р. він уклав контракт зі

41
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 34. – С. 194, 211. Цю та окремі інші відомості
про майстра до наукового вжитку впроваджено: Aleksandrowicz W. (uzup.). Aleksandrowicz
Stanisław / W. Aleksandrowicz // Uzupełnienia i sprostowania... – S. 5 (з виправленнями видав-
ців, втім і однозначно помилковими, зокрема, про спровадження до Львова щойно близько
1605 р., хоча ще від часів В. Лозіньского відомо про завершення п’ятирічного терміну на-
вчання у П. Богуша, який помер саме зазначеного року).
42
Александрович В. Зі студій... – С. 531; Його ж Львівські малярі кінця... – С. 118.
43
Документ до літератури впроваджено: Łoziński W. O lwowskich malarzach... – Szp. XLIX–
LX. Пор.: Александрович В. Симон Богушович. Історія і легенда в біографії львівського
маляра першої половини ХVII століття / В. Александрович // Вісник Львівського універси-
тету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип. 32. – С. 62; Його ж. Павло Богуш. – С. 112–113.
44
Rastawiecki E. Słownik malarzów polskich / E. Rastawiecki. – Warszawa, 1851. – T. 2. – S. 303–
304; Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 101; Економічні привілеї міста Львова XV–XVIII ст.:
привілеї та статути ремісничих цехів і купецьких корпорацій  / [упоряд. М.  Капраль].  –
Львів, 2007. – С. 564, 566.
45
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 388. – С. 958.
46
Александрович В. Павло Богуш. – С. 116. Разом вони вперше задокументовані тільки при
виділенні материнської частки її спадку в 1611  р.: ЦДІАЛ України.  – Ф. 52.  – Оп.  2.  –
Спр. 256. – С. 1435–1436.
47
Ejusdem. Statut cechu złotników, malarzy i konwisarzy przemyskich, potwierdzony 6 paździer-
nika 1625 roku / W. Aleksandrowycz // Rocznik Historyczno-Archiwalny. – Przemyśl, 1997. –
T. 12. – S. 11.
48
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 257. – С. 140–141, 305, 314; Спр. 391. – С. 206.
49
Заяць О. Громадяни Львова XIV–XVII ст.: правовий статус, склад, походження / O. Заяць. –
Київ; Львів, 2012. – С. 307. У виданні реєстрів прийняття до міського права відсутній, див.:
32 Володимир Александрович

шляхтичем Міколаєм Венґліньскім на малювання вівтаря для домініканського костьолу
святої Марії Магдалини на передмісті Львова50 й наступного року йому в рахунок перед-
баченої умовою оплати відлічено 200 злотих51. Упродовж 1616–1618 рр. він виступає
у справах поділу батьківського спадку дружини52 і в останньому році зафіксований
мешканцем Краківської вулиці53. У 1622, 1628, 1630, та 1640 рр. С. Александровіч від-
нотований у метричних книгах кафедрального костьолу як хресний батько54. Очевидно,
його дружини стосується запис там же про Катажину малярку, хресну Альберта, сина Яна
Водного і Катажини (1621)55. 1635 р. він оскаржив калуського писаря Мацєя Вінніцкого,
на замовлення якого малював хоругву для калуського братства святої Анни на зразок
зробленої раніше для львівського монастиря бернардинів. Писар також взяв від нього
вже готову картину із зображенням Богоматері з тілом мертвого Христа під хрестом.
Згідно зі скаргою маляра, замовник повернув подерту хоругву з попсованим древком і
картину через те, що хоругва була виконана на іншого кольору тканині – домовленого
він відшукати не зміг56. Судовий розгляд продовжувався й наступного року57. У 1644 р.
С. Александровіч свідчив про необхідність малярчикові Альберту58 “термінувати” ще рік
в Альберта Крауза59. Сестра осілого у Львові митця – Єлизавета була замужем у Кракові
за малярем Тобіасом Терешковічем60, а брат Себастьян, столяр, – райцею Ченстохови61. У
1645 р. С. Александровіч у Кракові судився за рухому частину спадку померлої як удови
сестри62. На початку 1648 р. майстер виступив свідком у конфлікті між малярами Іваном
Городецьким та Яном Крезваллє (Дзіані) з приводу робіт, які на замовлення слуг покій-
ного брацлавського воєводи Алєксандра Домініка Казановского виконував у­країнський

Album civium Leopoliensium. Rejestry przyjęć do prawa miejskiego we Lwowie: 1388–1783 /
[wyd. A. Janeczek]. – Poznań; Warszawa, 2005. – T. 1.
50
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 394. – С. 241.
51
Там само. – Спр. 451. – С. 255. Т. Маньковскі писав про виплату суми “pro pictura altaris”,
проте відкликався не до цитованого документу, а наведеної раніше згадки про контракт, від-
силання до якого в нього, однак, немає: Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 57. У новішому
польському словнику митців з покликом на цитовану публікацію стверджено про виконання
“ok. 1616” “malowidła ołtarzowego”: Aleksandrowicz Stanisław // Słownik... – T. 1. – S. 23.
52
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 33. – С. 46, 248–249; Спр. 394. – С. 757–758, 791
53
Там само. – Спр. 773. – С. 670.
54
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 118, 187, 235, 378 зв., 431.
55
Там само. – Арк. 103 зв.
56
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 399. – С. 307–308. Матеріали процесу частково використа-
но: Aleksandrowicz W. (uzup.). Aleksandrowicz Stanisław. – S. 5; Його ж. Зі студій… – С. 531.
57
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 65, 456.
58
У самому свідченні прізвища немає, його зберіг інший документальний запис з того ж при-
воду: ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – С. 289.
59
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – С. 261.
60
Там само.  – Спр. 34.  – С. 194 (професія чоловіка не вказана); Спр. 57.  – С. 1097–1098;
Спр. 153. – С. 370.
61
Там само. – Спр. 34. – С. 194.
62
Tomkowicz S. Przyczynki do historii kultury Krakowa w pierwszej połowie XVII w / S. Tomko-
wicz . – Lwów, 1912. – S. 155.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 33

митець для похорону магната63. Востаннє С. Александровіча згадано 7 вересня того ж
року при засвідченні походження Павла Засадзкого64. Він виявився “довгожителем”,
як і Є. Чвохеровіч, другим і останнім хоч якось докладніше задокументованим пред-
ставником середовища відповідного кола першої половини століття.
Окремі митці перехідного періоду відомі за досить обмеженим фондом дже-
рельних переказів. Нотований від 1600 р. як челядник65 і маляр66 брат Я. Зярнка
Марцін працював до 1613 р., коли разом з дружиною Анною відпродав сестрі Анні
з чоловіком, столярем Павлом Пйотровскім, свою частку родинного будинку разом
з городом67. Можливо, це пов’язано з намірами покинути Львів, принаймні пізніших
відомостей про нього в місті (й загалом) не виявлено. Одинокий факт професійної
біографії маловідомого майстра зберегла унікальна для тогочасної місцевої ситуації
умова з міщанином із Нового Сонча неподалік від Кракова Яном Бером на малювання
картини “Сусанна і старці” (1604)68. Того року він міг кудись від’їздити, оскільки на-
ближений до родини кушнір Єронім Вайдольт принагідно згадав тоді про очікуване
можливе прибуття обох відсутніх братів69.
Винятковий для середовища факт безпосереднього продовження цехової традиції
засвідчує історія родини глави цеху – Я. Шванковского. Після його смерті, як щойно
не так давно вдалося встановити70, залишилися неповнолітні сини й удова, згідно із
загальноприйнятими цеховими нормами71, зберігала майстерню та близько десятиліття

63
Александрович В. Львівський осередок… – С. 41, приміт. 24.
64
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 60. – С. 87 (у документі помилка: вказано дату в по-
неділок після Різдва Богородиці, тоді як зазначеного року свято випадало акурат на цей день).
65
Там само. – Спр. 25. – С. 825 (фігурує при описі майна покійної матері), 827 (без заняття),
905 (вицінення майна).
66
Там само. – С. 912.
67
Там само. – Спр. 31. – С. 1287–1289.
68
Александрович В. Львівські контракти на малярські роботи кінця XVI–XVII століття  /
В. Александрович // Україна модерна. – Львів, 2000. – № 4–5. – С. 347–350 (коментар), 365
(текст умови).
69
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 389. – С. 1371. Це єдине віднайдене свідчення
щодо можливості прибуття до Львова після 1600  р. Я.  Зярнка. Не відомо, правда, чи до
цього дійшло.
70
Вперше на синів Я. Шванковского вказано: Александрович В. Образотворчі напрями в ді-
яльності майстрів західноукраїнського малярства ХVI–ХVII століть / В. Александрович //
ЗНТШ. – Львів, 1994. – Т. 227: Праці Секції мистецтвознавства. – С. 68. Докладніше див.:
Його ж. Львівські контракти… – С. 351–352. Його ж. Малярське середовище… – С. 92–93.
71
Статут львівського малярського цеху 1597 р. стверджував: “Że tysz po śmierci małżonków
swych, wdowy ucciwe z dziatkami cieszkie pożywienie miewaią, będzieli żąndała pozostała
wdowa tosz rzmiosło dzierzeć po nieboszczyku, a bracia słuszną by prośbę i potrzebę iei wi-
dzieli, poki nie poidzie za mąż, a ucciwie żyć bęndzie, powinni ją bęndą przystoiną czeliadzią
ratować y słuszną opatrować robotą, dlia Boga y dlia ucciwego zachоwania sirocztwa iei”. Див.:
Rastawiecki E. Słownik... – Т. 2. – S. 303; Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 101; Економічні
привілеї… – С. 564. Докладніше ця норма професійного співжиття лаконічно викладена
у цитованому статуті перемишльського об’єднаного цеху золотарів, конвісарів і малярів
1625  р., згідно з яким “...iesliby bracki potomek został, tedy iei wolno robić rzemiosło poki
potomka staie y poki się cnotliwie rządzić będzie”: Aleksandrowycz W. Statut... – S. 15.
34 Володимир Александрович

керувала нею. Перед 25 травня 1610 р. старший син Ян Шванковскі-молодший, на
той час ще неповнолітній, разом з матір’ю уклав контракт на вівтар для львівського
монастиря францисканців. Проте замовлення виявилося не виконаним вчасно, вна-
слідок чого їх заскаржили й мати змушена була скласти зобов’язання про завершення
вівтаря до кінця вересня72. 27 квітня наступного року він як челядник, але вже на той
час повнолітній, умовився про намалювання до 13 липня того ж року не вказаного
образу для монастиря домініканців у місті Бар на Вінничині73. 18 листопада 1616 р.
Я. Шванковскі-молодший з дружиною Реґіною хрестив сина Даміана74. Найправдо-
подібніше, саме до нього 8 грудня 1616 р. писав знаний волинський магнат, князь
Олександр Заславський із резиденції у Заславі: “Moy łaskawy p[anie] Szwankowskі[...].
Obraz niebosczyka x[iędza] Marcina posyłam w[asz]m[ości] nazad, prosząc, abyś go w[asz]
m[ość] poprawił, bo nie iest na twarzy bynamniey podobny, tiskis (?) w brzuchu, posyłam
w[asz]m[ości] i pieniądze za nie[g]o złot[ych] osm”75. В адресі немає імені, до висно-
вку про Яна схиляють відзначені його давніші контакти з монастирем домініканців
у Барі як свідчення відповідного напрямку пов’язань. 27 лютого 1617 р. маляр уже
не жив76. Його молодший, випадало би здогадуватися, брат Даніель вперше згаданий
під 1612 р.77, проте наступні документи про нього походять уже тільки з часу після
його смерті між 2 жовтня 1623, коли укладено заповіт і 31 січня 1624 р.78 Очевидно,
він ставі жертвою епідемії, яка лютувала тоді в місті79.
Упродовж перших десятиліть століття джерела подають ще декількох майстрів,
про яких так само немає докладніших відомостей.
Пйотр, можливо, ідентичний з челядником, згаданим разом із челядником Ста-
ніславом під 1601 р.80 Передміщанин з Галицького передмістя Пйотр із дружиною
Анною 1607 р. хрестив сина Анджея81. 1615 р. якийсь маляр Пйотр принагідно від-
значений разом з кравцем Адамом82. У 1619 р. охрещено Реґіну, доньку Петра і Ка-
тажини83, а наступного року Катажина, дружина маляра Петра Половєцкого, разом з
малярем Валєнти Пачановскім хрестила Реґіну, доньку Яна Пйотровского (професія

72
Александрович В. Львівські контракти… – С. 352; Його ж. Малярське середовище... – С. 92–
93. Відомості стосовно цього вівтаря впровадив до наукового вжитку ще Т. Маньковскі, про-
те в нього не враховано наявної у документі цілком виразної вказівки на главу львівських
малярів-католиків як на той час уже померлого і його сина – саме який і мав працювати над
відповідним замовленням: Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 37.
73
Александрович В. Малярське середовище... – С. 93, приміт. 101.
74
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 17.
75
Александрович В. Мистецькі клопоти… – С. 205.
76
Його ж. Малярське середовище... – С. 93, приміт. 101.
77
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 31. – С. 307.
78
Александрович В. Малярське середовище... – С. 93, приміт. 102.
79
Див.: Charewiczowa L. Klęski zaraz w dawnym Lwowie / L. Charewiczowa. – Lwów, 1930. –
S. 49–53.
80
Див. вище приміт. 44.
81
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1249. – Арк. 264.
82
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 482. – С. 259.
83
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 76 зв.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 35

не в­казана) й Катажини84. 1624 р. Пйотр виступає хрещеним батьком85, натомість
1636 р. охрещено Зофію86, доньку маляра П. Половєцкого і Катажини.
Якуб принагідно віднотований 1603 р., коли його донька Ядвіґа хрестила Якуба,
сина столяра Каспера87. Батько дорослої уже на той час доньки мав уже бути митцем з,
принаймні двадцятилітнім стажем. На підставі співпадіння імен хотілося б бачити в ньому
одного з майстрів первісного складу цеху – відзначеного тільки в його документах і через
те зовсім “загадкового” Я. Лещиньского88. Проте для такого ототожнення відсутні будь-які
арґументи. У 1618 р. він сам хрестив Якуба, сина одруженого з Реґіною скульптора Яна89.
Імовірно, тієї ж особи стосується також датоване 1627 р. свідчення ливарника Альберта
про погодження, згідно з урядовим декретом, столяра Миколая з малярем Якубом90.
Того ж 1603 р. передміщани Павел з дружиною Зофією у кафедральному костьолі
хрестили сина Павла91. Він може бути ідентичний з малярем Павлом, віднотованим по-
датковим реєстром 1607 р. як мешканець кам’яниці Авенштоків на південній стороні
Ринку92, й тоді ж – у похоронних видатках Якуба Вйотескі з виплатою 5 злотих “czo
maliował N[iebоsczyka] obraz”93. Очевидно, він є також малярем Павлом, 1618 р. тричі
зафіксованим як хресний батько в метричній книзі кафедрального костьолу94. У 1624 р.
Бартломєй Роґуля поквитував маляра Павла Пйотровского з дружиною Катажиною з боргу
150 злотих “pro certis mercibus”95. Усі ці записи можуть стосуватися однієї особи, що, од-
нак, за лаконічної вимови зібраних документальних переказів, доведенню не піддається.
У 1607 р. Вінценти через борг процесувався з Анною, дружиною кравця Георгія96,
а в 1633 р. – перед війтівським урядом з маляркою Доротою97. Через два роки малярев­а

84
Там само. – Арк. 83.
85
Там само. – Арк. 140 зв.
86
Там само. – Арк.  367 зв.
87
Там само. – Спр. 1249. – Арк. 91.
88
Майстер з таким іменем відзначений ще від 1565 р.: Александрович В. Львівські маляр-
ські родини ХVI століття / В. Александрович // Жовтень. – 1987. – № 1. – С. 100; Его же.
Фельштынский портрет Яна Гербурта / В. Александрович // Памятники культуры. Новые
открытия. Письменность Искусство Археология. Ежегодник 1986. – Ленинград, 1987. –
С. 292–293; Його ж. Західноукраїнські малярі… – С. 212.
89
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 55. Через малочисельність відомостей
про тогочасних львівських скульпторів майстра встановити не вдається. Про їх середови-
ще коротко див.: Александрович В. Скульптура / В. Александрович // Історія українського
мистецтва: у 5 т. – Київ, 2011. – Т. 3: Мистецтво другої половини XVI–XVIII століття. –
С. 90–91.
90
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 453. – С. 1394.
91
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1249. – Арк. 117.
92
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 773. – Арк. 30.
93
Там само. – Спр. 371. – С. 6.
94
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 46, 51 зв., 58 зв.
95
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 396. – С. 864–865; Спр. 453. – С. 663.
96
Там само. – Спр. 390. – С. 762.
97
Там само. – Спр. 457. – С. 302. Очевидно, вона була дружиною одинокий раз відзначеного
під 1644 р. Єжи Юґевіча (див. далі), принаймні, інших малярок з таким іменем опрацьовані
документи відповідного часу не знають.
36 Володимир Александрович

дружина Єва конфліктувала зі скульптором Петром Рутою (Мендрелою)98, що здатне
вказувати на вірогідні професійні (якщо не сусідські?) стосунки обох майстрів.
Окремі відображені винятково в поодиноких тогочасних джерельних записах
митці не певно, чи справді працювали в місті, як, наприклад, учень П. Богуша Войцех
Анджейовіч, відомий тільки з навчання у нього упродовж, як випадає здогадуватися,
1601–1605 рр., документ про завершення навчання отримав у 1606 р. від С. Богу-
шовича99. Станіслав Пробольовскі, віднотований у зв’язку з наданням йому (1603)
повноваження купця Міколая Квасека на отримання боргу від Міколая Каліґа, меш-
канця міста Устя (тепер на території Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.)100,
мабуть, ідентичний із зафіксованим того ж року в столиці краківським челядником101.
Тоді ж Є. Чвохеровіч заскаржив його в поширенні відомостей, нібито він не закінчив
навчання у краківського майстра і й не розрахувався з ним, які спростував належним
документом краківського цеху. За ухвалою війтівського уряду кривдник повинен був
перепросити ображеного й відбути ув’язнення102. Станіслав Вєржейскі у 1603 р. отри-
мав підтвердження свого походження від дядька по матері – С. Александріна103. Під
1606 р. у судових процесах дружини Ружі двічі принагідно засвідчений передміщанин

98
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 73, 85, 95. Стислий виклад найважливіших
фактичних відомостей про майстра запропоновано: Александрович В. Скульптура. – С. 91.
99
Łoziński W. O lwowskich malarzach... – S. LX.
100
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 389. – С. 277 (у записі професії не наведено). До до-
кументу двічі відкликався Т. Маньковскі (Lwowski cech... – S. 51, przyp. 53; 58), проте в пер-
шому випадку він подав запис як свідчення про навчання С. Пробльовского в краківському
малярському цехові й дотримання там усіх передбачених цехових вимог, що той мав
підтвердити належним цеховим документом, заперечуючи закиди челядника “Jerzego”. У
другому відкликанні запис – так само разом з іншим – наведено як підтвердження навчан-
ня С. Пробольовского в одній з краківських майстерень. Т. Маньковскі також припустив
ідентичність челядника з відзначеним під 1601 р. малярем Станіславом та іншим майстром
з тим самим ім’ям, який у 1618 р. проживав на передмісті Львова: Ibidem. – S. 51. За ним ці
відомості повторила: Heydel M. Probłowski (Probołowski) Stanisław / M. Heydel // Słownik… –
Warszawa, 2007. – T. 8: Pó–Ri. – S. 19. Однак для припущень, які висунув Т. Маньковскі,
немає ніяких підстав. У документах краківського цеху 1603 р. С. Пробольовскі вписаний
як челядник, у першому з львівських записів він фігурує малярем, у другому – без заняття.
Його ідентичності з челядником, відзначним під 1601 р. разом із челядником Петром, ніщо,
звичайно, не доводить. Цей документ, вірогідніше, мав би стосуватися С. Александровіча,
який власне того року, як зазначалося, мав розпочати навчання у П. Богуша. Радше, саме
до нього відноситься й наступна згадка 1618  р. Принаймні, ніяких певних свідчень про
С. Пробольовского після 1603 р. не виявлено.
101
Про нього див.: Gąsiorowski W. Cechy krakowskie. Ich dzieje, ordynacye, listy, swobody, zwy-
czaje i t. p. / W. Gąsiorowski. – Kraków, 1860. – Cz. 1, zesz. 1, t. 1: Malarze krakowscy. – S. 74.
102
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 389. – С. 420–421.
103
Там само. – Спр. 26. – С. 1101. Про маляра нічого більше не відомо, проте у Львові в той
час зафіксований ще один член родини Вєржейских – кравець Ян; з ним у Любліні судив-
ся знаний львівський купець Зиґмунд Брестлєр: Archiwum Państwowe w Lublinie. – Księgi
miasta Lublina (далi – APL KML). – Sygn. 24. – K. 650.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 37

Станіслав колтринник (з Анною, дружиною Яцентія Жемелки, та Зофією Слонічанкою,
тут при дружині в урядовому декреті згаданий сам майстер)104.
Походження більшості тогочасних митців у джерелах не зафіксоване. До та-
ких належить, зокрема, Войцех Войнатовіч відзначений упродовж 1612–1614 рр. як
боржник, що не сплатив міському урядові податку, мешканець вулиці Слюсарської
і Котлярської на Галицькому передмісті105. Неодноразово він разом з дружиною Зо-
фією віднотований у метричних книгах кафедрального костьолу при хрещенні дітей:
Альберта (1616)106, Катажини (1619), Ельжєбєти (1627), Казімєжа (1630). Причому,
в останньому випадку вельми показовий кум з мистецького середовища – знаний
львівський скульптор Бернард Дікембош107. Кумами виступали також малярка (1618) і
сам маляр (1624, 1625)108. Дружина вперше зафіксована разом з чоловіком при поділі
дому Бидловского на Галицькому передмісті перед брамою з палітурником Альбер-
том Флоріановічем та його дружиною Реґіною Бидловщанкою й при цьому названа
Видончанкою, хоча йдеться про сестер та їх родинний будинок. Це доводить запис
1629 р., у якому дружина так і поіменована109. Маляреві та його челяді застерігалося
право вільного переходу через частину, яка випала інтролігатору110. У протоколах
війтівського уряду з 1616 р. дружина вписана як “Sophia Marcinowa furmanka Mar-
tini (sic!) pictori consors”111. Серед матеріалів сусідського процесу 1618 р. з кравцем
Адамом Куровскім зберігся переказ про тривалішу відсутність маляра – сусід за
той час збудував будинок112. У 1619 р. в місті Ярослав (тепер на території Польщі)
В. Войнятовіч свідчив, що під час його “вдосконалення” у малярстві ярославський
рудник Міколай Кляуш навчався у рудника, мешканця Ковна (Каунас у Литовській
Республіці) Ганса Руланта113, що вказує на “вдосконалення” львівського маляра також
саме там. У професійному середовищі майстер зафіксований тільки в контактах з
митцем італійського походження П’єтро Мордессі, для якого позичав гроші в 1625 р.114
Ще один слід його стосунків зберегло свідчення 1627 р. про придбання двох бочок

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 390. – С. 364, 446. При ньому не зайве мати на увазі
104

також згаданого Станіслава з 1598 р.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 703А. – Арк. 100 зв.
105

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 14, 71, 179 зв., 232 зв.
106

Скромні джерельні перекази про нього в короткому викладі наведено: Александрович  В.
107

Скульптура. – С. 91.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 45, 147, 154 зв.
108

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 152. – С. 329.
109

Там само. – Спр. 32. – С. 126, 127.
110

Там само. – Спр. 451. – С. 257, 646.
111

Там само. – Спр. 185. – С. 307 (пор. також: Там само. – Спр. 34. – С. 1571). Ці відомості
112

свідчать, що саме він є малярем, відзначеним без прізвища серед мешканців Гарбарської
вулиці (нині проспект Шевченка) в податковому реєстрі 1618 р.: Описи передмість Львова
XVI–XVIII століть  / [упоряд. А.  Фелонюк].  – Львів, 2014.  – С.  180 (Львівські історичні
праці. Джерела.  – Вип. 4). Докладніше відповідну адресу фіксує запис 1627 р.  – “penes
plateolam quаe tenent ad plateam Cerdonum et domum Adamae Kurowski sartoris sita”: ЦДІАЛ
України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 1118. – С. 18.
Александрович В. Зі студій... – С. 532–533 (помилково ідентифікований з М. Вікторовскім).
113

Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 60.
114
38 Володимир Александрович

солоної риби для ксьондза костьолу в містечку Фельштин (нині Старосамбірського
р-ну Львівської обл.)115. Згадане хрещення сина 1630 р. виявилося останнім віднай-
деним документальним слідом митця.
Марцін Бєдзиньскі вперше відзначний під 1613 у контактах зі скульптором
Альбертом Дріаром116 й через п’ять років – разом з дружиною Євою Ґронкувною117.
Очевидно, вони провадили якусь активнішу господарську діяльність, бо наступного
року на їх майно накладено арешт через борг 120 зл. й свої претензії водночас зго-
лосили ще декілька осіб118. У 1621 р. в кафедральному костьолі охрещено Яна, сина
маляра Марціна і Єви119. Якийсь Martinus Bydziński (без заняття) під 1644 р. вписаний
до протоколів війтівського уряду120. Одинокими нотатками відзначені передміщанин
Францішек (1613)121, Станіслав Лапіґуз (1617)122, Марцін Стасік (1617)123. Томаш як
челядник зафіксований при пораненні під 1618 р.124 Того ж року маляр Є. Чвохеровіч
поручився за нього у сплаченні боргу125, а 1624 р. він уже як маляр претендував до
спадку покійних Станіслава Лопатки й Анни Лойкувни126. Марцін Вікторовскі, до
речей і товарів якого 1620 р. зголосили претензії кредитори, львівським при цьому
не названий127. Вперше віднотований як хресний батько 1620 р. Валєнти (див. вище),
син передміщан Якуба Пачановского і Катажини, виступив у справах батьківського
спадку разом з братом Альбертом, мулярем, під 1630, 1633 та 1634 р.128 й востаннє –
без прізвища, побіжно – під 1636 р.129 Метричні записи про хрещення його дітей
мають суперечності не до погодження: 29 липня 1627 р. він хрестив сина Вавжиньца з
дружиною Марґаритою, 11 листопада того ж року (!) – доньку Катажину з дружиною
Анною й у 1633 р. – сина Анджея з дружиною Емеренціаною130. Очевидно, тут треба
мати на увазі помилки (писарські чи переписувача).

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 397. – С. 471.
115

Там само. – Спр. 392. – С. 1934. Про зазначеного маловідомого скульптора див.: Алексан-
116

дрович В. Скульптура. – С. 90.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 34. – С. 1390.
117

Там само.  – Спр. 394.  – С. 1173, 1174, 1178, 1183, 1187, 1200 (дружина вписана як Єва
118

Сурковска). Можливо, йшлося про торгівлю сукном, оскільки серед претендентів вказані
сукновали й згадано про якийсь реєстр сукна.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 105.
119

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – С. 355.
120

Там само. – Спр. 26. – С. 119–120.
121

Там само. – Спр. 451. – С. 790.
122

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 28.
123

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 394. – С. 878; Спр. 451. – С. 977 (чорновий варіант запису).
124

Там само. – Спр. 451. – С. 1018.
125

Там само. – Спр. 304. – С. 1045.
126

Там само. – Спр. 305. – С. 1102; Спр. 395. – С. 338–39.
127

Там само. – Спр. 45. – С. 714–716; Спр. 48. – С. 1105–1110 (цей запис до наукового вжитку
128

впровадила: Heydel М. Paczanowski Walenty / M. Heydel // Słownik... – Warszawa, 1998. –
Т. 6: N–Pc. – S. 376); Спр. 49. – С. 1127.
Там само. – Спр. 458. – С. 663.
129

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 180, 184, 320.
130
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 39

Зафіксований у якихось грошових контактах (справа боргу в 30 злотих) з різь-
барем Б. Дікембошем (1622)131 Анджей Морозовіч з дружиною Ельжбєтою хрестив у
кафедральному костьолі сина Францішка (1626)132. Через два роки разом з дружиною
він встановив уповноваженого для ведення судових справ133, а в 1633 р. заскаржив
“зранення” від передміщанина, маляра Станіслава134. Навесні наступного року майстер
через дружину процесувався з сусідом, золотарем Миколаєм Качорковічем135. Далі під
час сварки з сусідкою (її спровокувало цькування сусідським псом маляревого сина)
малярка 3 липня влучила каменем у голову дружині золотаря, від чого та померла136.
1645 р. майстер віднотований мешканцем Сокаля137 – можливо, через вбивство, яке
мимовільно вчинила дружина, родина змушена була покинути Львів.
Упродовж тривалішого часу, проте обмеженим колом джерел відображений також
життєвий шлях Павла Філіповіча. 1623 р. він процесувався з матір’ю, Зофією, вдовою
Валенти Філіповіча, з приводу батьківського дому на Валаському мості й при цьому
згаданий його брат, грабар Альберт138. Того ж року в кафедральному костьолі з дру-
жиною Реґіною він хрестив доньку Зофію139. Після тривалої перерви його ще раз від-
нотовано під 1644 р. при свідченні про навчання у маляра А. Крауза учня Альберта140.
1626 р. прийнятий до міського права і тільки з цього й відомий передміщанин
Єжи Зіхнеровіч141. Одружений із Зофією Ян Троміньскі 1627 р. хрестив доньку Реґі-
ну142. 1639 р. він потрапив до тюрми, заборгувавши вірменці Варварі Пйотровічовій
100 злотих, при цьому фігурує як зять Вавжиньця візника, званого Кухажем143. Тоді
ж маляр хрестив доньку Катажину, а через два роки – сина Станіслава144. Під 1642
та 1643 р. він згаданий востаннє145. Так само тільки в метричних книгах як кум
(1633, 1634) та при хрещенні доньки Ядвіґи з дружиною Зофією (1634) виступає

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 395. – С. 1170–1171; Спр. 452. – С. 953.
131

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 161 зв.
132

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 43. – С. 785.
133

Там само.  – Ф. 9.  – Оп. 1.  – Спр. 384.  – С. 1234; Спр. 632.  – С. 1514. Про особу крив-
134

дника запис нічого не повідомляє. Найвідоміший на той час майстер з таким ім’ям  –
С. Александровіч.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 306. – С. 98, 101, 103, 106, 109.
135

Там само. – Спр. 259. – С. 220–221, 227, 241.
136

Aleksandrowicz W. Morozowicz Andrzej / W. Aleksandrowicz // Słownik.... – Warszawa, 1993. –
137

T. 5. – S. 648; Його ж. Іконостас П’ятницької церкви у Львові // Львів: історичні нариси. –
Львів, 1996. – С. 128; Його ж. Зі студій... – С. 533.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 38. – С. 406, 408; Спр. 146, – С. 473, 474, 691;
138

Спр. 148. – С. 109–110.
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 132 зв. Через два роки маляр віднотований
139

як кум: Там само. – Арк. 158 зв.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – C. 261.
140

Заяць О. Громадяни... – С. 307.
141

ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 181 зв. Записаний без прізвища,
142

ідентифікований завдяки імені дружини, з якою виступає у документах надалі.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 400. – С. 111; Спр. 458. – С. 2709, 2710.
143

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 418 зв., 447.
144

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 56. – С. 1214–1215; Спр. 458. – С. 1352.
145
40 Володимир Александрович

Станіслав Кашубскі146. Александр Стефановіч вперше віднотований у чорнових
записах війтівського уряду під 1639 р.147 й із дружиною Зофією, сестрою знаного
львівського скульптора Александра Прохенковіча148, хрестив доньок Анну (1639),
Катажину (1641) та сина Міколая (1645)149. 1647 р. хресною зафіксована Зофія150.
При малочисельності наведених відомостей аж шість разів майстер відзначений в
актах різних львівських урядів під 1648 р., проте усі ці записи не додають нічого
істотного, вказуючи тільки на проживання на Галицькому передмісті151. Помер він
перед 23 липня 1655 р.152 Одружений так само із Зофією Ян, син Є. Чвохеровіча від
першого шлюбу, фігурує у документах починаючи від батьківського заповіту, укла-
деного 15 листопада 1634 р.153: окрім скромних хатніх речей, йому відказано також
“skrynkę z kunsztami”154. Документи нотують його тільки до 1637 р.155 Матіас як ма-
лярчик засвідчений під 1629 р. (у контактах з малярем А. Войнятовичем?)156 й далі
принагідно під 1633 та 1640 р.157 1648 р. майстер із таким самим іменем з дружиною
Ядвіґою охрестив доньку Барбару158.
З-поміж митців, чинних у середині століття, найкраще задокументований ак-
тивний, щонайменше, до 1677 р.159 Альберт (Войцєх) Крауз. Син коваля з підльвів-
ської Жовкви Гануша Крауса, очевидно, сполонізованого німця (Альберт з братом
фігурують в одному з документів 1635 р. як “Niemczykowiczowie”), він відзна-

ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 319 зв., 344 зв., 354 зв.
146

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 3134.
147

Там само.  – Спр. 465.  – С. 2449. Про А.  Прохенковіча коротко див.: Александрович  В.
148

Скульптура. – С. 403–404. Пoр.: Gębarowicz M. Szkice z historii sztuki XVII wieku / M. Gęba-
rowicz. – Toruń, 1966. – S. 127–138; Heydel M. Prochenkowicz (Prohenkiewicz, Prohenkowicz,
Prohienkowicz, Prucheński) Akeksander / M. Heydel // Słownik... – T. 8. – S. 28.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 419 зв., 455 зв., 508 зв., 509 (два
149

останні записи подають хрещення сина водночас під 25 листопада та 23 грудня, що про-
понує один з вимовних прикладів очевидної плутанини у збережених метричних книгах
кафедрального костьолу).
Там само. – Арк. 520 зв.
150

Там само. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 398. – С. 240; Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 59. – С. 655–656, 858–
151

859; Спр. 349. – С. 1189; Спр. 402. – С. 431 (засвідчено поранення шаблею в руку та об-
личчя, яких йому завдав шкляр Зиґмунд Дроліньскі); Спр. 461. – С. 419.
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 541. – С. 341. Пор.: Александрович В. Епілог львівського
152

середовища малярів вірменського походження: майстри середини ХVII – першої третини
ХVIII ст. / В. Александрович // Україна в минулому. – Київ; Львів, 1996. – Вип. 8. – С. 140
(без конкретної дати).
ЦДІАЛ України. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 386. – С. 77, 78, 79.
153

Там само. – C. 78.
154

Там само. – Спр. 388. – С. 493; Ф. 52. – Оп. 2, – Спр. 52. – С. 1611; Спр. 348. – С. 891–892;
155

Спр. 399. – С. 1526, 1644, 1647, 1648, 1659; Спр. 458. – С. 892, 1483, 1486, 1963.
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 541.
156

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 457. – С. 396, 400; Спр. 459. – С. 28.
157

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 541 зв.
158

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 472. – С. 139, 142, 167–168.
159
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 41

чений там упродовж 1631–1635 рр.160 Одружившись з Реґіною, вдовою, донькою
кушніра Лукаша Авенштока, сестрою Анджея і Генріха161, він відзначений у Львові
від 1637 р., коли хрестив доньку Барбару162. Далі з’явилися ще Катажина (1639),
Станіслав (1640), Альберт (1645)163. Нерідко майстер виступав також кумом – 1642
(двічі), 1643, 1644 (тричі), 1645 (двічі), 1646 (тричі), 1648 (тричі), 1650, 1651, 1654
(тричі), 1660, 1662, 1667, 1670164. Причому, лише раз похресник виводився з власного
професійного кола – Казімєж, син згаданого маляра Є. Юґєвіча й Дороти (1644)165.
За кількістю та частотою запрошень на відповідну оказію до А. Крауза не здатен
прирівнятися жоден інший представник професійного середовища, що теж певною
мірою здатне виділити його, вказуючи на широке коло особистих контактів та різно-
рідну активність. Кумою віднотована також його дружина Реґіна (1642, 1652)166. Двічі
майстер був також свідком шлюбу – маляра Єремії Малєховіча з удовою Ельжбєтою
(1660) та Яна Обломского з удовою Аґнесою (1674)167. Документи зафіксували його
учнів або челядників так само більше, ніж у будь-кого іншого з львівських май-
стрів XVII ст.168 У 1644 р. маляр Пйотр Корицкі свідчив, що давніше “з’єднав” на
навчання в А. Крауза челядника Альберта на чотири роки та рік “вдосконалення” і
цей останній рік мав закінчитися на Різдво зазначеного року169. А. Крауз заявив про
самовільний відхід малярчика (“swawolnie odszedł”)170, що й стало причиною появи
відповідних документів. Після примирення челядник, поданий тут як А. Сєнявскі,
зобов’язався добути при майстрові згідно із судовою ухвалою під загрозою втрати
“rzemiosła y wyzwolenia”, а той, зі свого боку, “...kiedy dosłuży, powinien mu będzie...
list od wyzwolenia y dobrego zachоwania” виставити171. Наступного року А. Крауз про-
цесувався з малярчиком Томашем, умовленим про роботу в нього упродовж певного
часу, окільки той не відпрацював належної суми грошей (“...nie robił ile wędrował”) й
відійшов до іншого майстра – українця Федора, який свідчив з відповідного приводу

Александрович В. Західноєвропейські малярі на західноукраїнських землях наприкінці
160

ХVI – у першій половині ХVII ст. / B. Александрович // Збірник праць і матеріалів на поша-
ну Лариси Іванівни Крушельницької. – Львів, 1998. – С. 319; Його ж. Зі студій… – С. 534.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 156. – С. 372.
161

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 390 (прізвище подано як Krals).
162

Там само. – Арк. 419 зв., 438, 503 зв.
163

Там само.  – Арк. 462, 465, 476  зв., 487 зв., 488, 494  зв., 498, 505  зв., 513  зв., 514,
164

514 зв., 532 зв., 538 зв., 541 зв., 542, 632, 669 зв.; Там само. – Спр. 1251. – Арк. 37, 141.
Там само.  – Спр. 1250.  – Арк.  488. Як уже зазначалося, з Доротою 1633 р. судився
165

маловідомий маляр Вінценти.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 463, 567.
166

Там само. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 64 зв., 220.
167

Під цим оглядом з ним можуть бути співставлені хіба що знані українські майстри Лаврін
168

Пухала (Пухальський) (†1608) та Федір Сенькович (†1631), відповідні відомості до їх біо-
графій див.: Александрович В. Лаврін Пухала (Пухальський) / B. Александрович // Його ж.
Львівські малярі кінця… – С. 41–48; Його ж. Федір Сенькович. – С. 68–69, 78, 80.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – С. 261.
169

Там само.
170

Там само. – С. 289–290 (тільки тут обоє фігурують з прізвищами).
171
42 Володимир Александрович

(п­равдоподібно, він “переманив” челядника)172. У 1648 р. А. Крауз разом з кушнірем
Георгієм Сеньковичем поручився за челядника Анджея Малновского, якого зааре-
штовано на вимогу маляра Каспера (Більского?) через конфлікти з майстром та його
дружиною Реґіною173. Того ж року А. Крауз зафіксований як проживаючий у кам’яниці
Козловскіх поблизу костьолу Святого Духа174, а через два роки – кам’яниці на початку
Краківської вулиці175. Його дружина Реґіна востаннє записана кумою під 1652 р.176
Від 1658 р. маляр виступає уже з другою дружиною – Анною177, вдовою кушніра
Лукаша Авенштока178. Відтоді ж податкові реєстри регулярно фіксують його мешкан-
цем кам’яниці Камп’янів на західній стороні Ринку179. У 1656 р. А. Крауз оцінював
картини Станіслава Лабуньского180. 1662 р. він виступив ініціатором “відновлення”
малярського цеху, звернувшись з відповідного приводу до уряду181. Наступного року
він уже як сеньйор львівських малярів облятував королівське підтвердження їхніх
привілеїв, надане у Львові 8 листопада попереднього року182. Сеньйором його від-
нотовано й під 1664 р.183 Проте вже наступного року старшим зафіксований обраний
за якийсь час до того знаний український маляр Іван Корунка, якому, з огляду на по-
хилий вік, для допомоги призначено вірменина Христофора Захарію Захновича184.
Надалі А. Крауз у цеховому контексті не виступає.
Відомості про помічників А. Крауза доповнює його свідчення 1665 р. про пе-
ребування при ньому “на роботі” Луки Лукашевича, сина українського маляра Іва-
на Лукашевича, званого також Добротворським185. У 1666 р. маляр процесувався з
Х. З­ахновичем: вони разом працювали над якимось вівтарем у Вірменському соборі

Там само. – С. 1003–1004. До літератури впроваджено: Александрович В. Львівське сере-
172

довище українських малярів першої половини – середини XVII століття / B. Александро-
вич // Соціум. Альманах соціальної історії. – Київ, 2015. – Вип. 10–11. – С. 51–52.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 59. – С. 182.
173

Там само. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 398. – С. 477. За цією адресою маляр відзначений і в на-
174

ступних роках: Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 780. – Арк. 202 (1652), 322 (1653), 428
(1655), 474 (1655), 565 (1657).
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 780. – Арк. 34 зв.
175

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 567.
176

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 404. – С. 691.
177

Там само. – Спр. 160. – С. 563.
178

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 585. Відомості за подальші роки див.: Там
179

само. – Спр. 782. – Арк. 4 зв. (1660), 86 (1662), 133 (1663), 183 (1664), 221 (1664), 264 (1665),
310 (1665), 367 (1665), 412 (1666), 454 (1666), 500 (1667), 330 зв. (1667), 568 (1667, запи-
саний як “Pan Woyciech mаlarz cognomine Krauz”). Під останнім роком він зафіксований
орендатором помешкання у кам’яниці Камп’янів на Ринку і в міських актах: Там само. –
Спр. 76. – С. 413.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 353. – С. 585.
180

Там само. – Спр. 71. – С. 177; Спр. 160. – С. 289 (чорновий варіант запису).
181

Там само. – Спр. 72. – С. 307; Спр. 160. – С. 682–683 (чорновий варіант запису).
182

Там само. – Спр. 73. – С. 546.
183

Łoziński W. O lwowskich malarzach... – Szp. XLVIII–XLIX.
184

Ibidem. – Szp. XLIX. Про цю родину див.: Александрович В. Львівське середовище україн-
185

ських малярів … – С. 48–50.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 43

й на Захновича впала підозра щодо використання при цьому не золотої фольги, як
було домовлено, а порошкового золота186. Через да роки інший вірменський майстер –
Г. Богушевич відмовлявся працювати разом з ним над якимись ліхтарями, які вони
мали малювати для монастиря домініканців187. У 1673–1674 рр. маляр судився зі зна-
ним українським митцем Матвієм Домарацьким, проте докладніших свідчень щодо
самої справи не виявлено. Збереглися лише записи про неприбуття М. Домарацького
на судовий розгляд та проведення на вимогу опонента обшуку в його майстерні. Мож-
на лише здогадуватися про виникнення протистояння через певну спірну роботу188.
Востаннє А. Крауз фігурує у чорнових актах війтівського суду наприкінці березня
1677 р. при розгляді якогось конфлікту з бійкою між синами Реґіни Шимоновичової
Францішком і Яном та останнім задокументованим його челядником – Александром
Караманом, найпізніший з відповідних записів належить до 1 квітня189.
А. Крауз мав мало знаного сина Яна, зафіксованого в 1655 р. свідком у справі про
зникнення грошей маляра Анджея Яцковіча (водночас його названо також малярчи-
ком), який працював у львівському монастирі домініканців190. Тоді ж А. Яцковіч про-
цесувався з Яном, якого вважав винуватцем своєї пропажі191, й на початку наступного
року позивав його разом з батьком перед війтівським і лавничим урядами, твердячи
при цьому, що вимагав від них тільки повернення зниклої суми192.

Александрович В. Епілог... – С. 142.
186

Там само. – С. 144.
187

Його ж. Матвій Домарацький... – С. 45–46.
188

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 472. – С. 139, 142, 147–148, 158.
189

Там само. – Спр. 65. – С. 630–631 (свідчення Я. Крауза з викладом обставин справи списа-
190

но на останній сторінці). На підставі наведеного документу впроваджений до літератури
як малярський учень, разом з малярами Яном Бохновскім, Станіславом Ґродецкім та Ан-
джеєм Яцковічем у 1655 р. зайнятий ще також з іншим малярським учнем  – Казімєжом
Вацлавом якоюсь роботою в монастирі домініканців у Львові: Łoziński W. O lwowskich
malarzach... – S. XLVIII. Ці відомості, по своєму на різні лади немало їх переінакшуючи,
відтворювала пізніша література. Т. Маньковскі відкликався до оригінального архівного
запису (з невірним відсиланням “Arch. m. Lwowa, Cons. t. 54, p. 584, 1038”) і не згадую-
чи попередника, від якого, очевидно, насправді й запозичив зазначені відомості, повторив
його інформацію. Проте він писав про Я. Крауза як челядника (sic!) водночас трьох (sic!)
згаданих майстрів: Mańkowski T. Lwowski cеch... – S. 75. “Продовжуючи традицію”, нові-
ший польський словник митців виклав відповідні відомості в різних версіях. Спершу, з від-
кликанням до В. Лозіньского та Т. Маньковского, Анджея Яцковіча подано малярем, який в
1654 р. разом з малярами Я. Бохновскім та С. Ґродецкім й учнями Я. Краузом й Казімєжом
(sic!) був зайнятий в монастирі домініканців: Jackowicz Andrzej // Słownik... – Wrocław etc.,
1979. – T. 3: H–Kł. – S. 165. Далі, з відкликанням цього разу тільки до Т. Маньковского,
Я. Крауза подано челядником лише самого А. Яцковіча, з яким він, нібито, мав працювати
в костьолі домініканців: Kraus Jan // Słownik... – Warszawa, 1986. – T. 4: Kl–La. – S. 259.
А.  Яцковіча та його колег помилково приймали й за українських майстрів: Голубець  М.
Українське малярство XVI–ХVII століть під покровом Ставропігії / М. Голубець // Збірник
Львівської Ставропігії.  – Львів, 1921.  – Т.  1.  – С.  269, 314; Чорнова версія відповідного
джерельного переказу: ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 157. – С. 1931, 1935–1936.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 310. – С. 165, 168, 169, 172, 173, 184–185.
191

Там само. – Спр. 269. – С. 737; Спр. 463. – С. 1346 (пор. також: Там само. – С. 1349).
192
44 Володимир Александрович

Більшість митців засвідчені, однак, тільки поодинокими джерельними згадками.
Так, у 1630 р. хрещено Самуеля, сина Томаша Валіґури й Естери193, а наступного
року – Катажину, доньку Адама Скробіцкого й Анни194. У 1634 р. Себастьян свідчив
про вбивство цирульника Томаша195. Правдоподібно, проти нього в 1635 р. про-
тестував через завдані поранення челядник Томаш196. Далі якийсь майстер з таким
іменем віднотований під 1647, 1662 та 1664 рр. як хрещений батько197. Останнього
року, мабуть, саме він записаний як мешканець кам’яниці Мондровичів на західній
стороні Ринку198. Віддаленість поодиноких наведених відомостей у часі та відсут-
ність у них докладнішої інформації про самого майстра змушують пропонувати
ідентифікацію із застереженнями. Проте видається досить певним, що три останніх
документи стосуються маляра, відомого як Себастьян Кромка. У 1661 р. він фігурує
серед матеріалів судового процесу між малярами А. Краузом та Я. Іжицким з приводу
замовлення на вівтар, яке він мав від ксьондза львівського передміського костьолу
святого Станіслава й передав Я. Іжицкому. Вдруге майстер згаданий серед митців,
які наступного року відновили малярський цех199.
Майже винятково вписами в метричних книгах кафедрального костьолу зафіксо-
ваний Альберт Конва (Коневчак, Ковна). У 1635 р. з дружиною Ядвіґою С­копчанкою

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 247 зв.
193

Там само. – Арк. 254.
194

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 49. – С. 381.
195

Там само. – Спр. 458. – С. 273.
196

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 530 зв, 673, 694.
197

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 782. – Арк. 220.
198

На підставі обох наведених відомостей С. Кромку до літератури впроваджено: Алесан-
199

дрович В. Львівські малярі ХVI–ХVII століть як проєктанти графічного оздоблення дру-
кованої книги / В. Александрович // Україна: культурна спадщина національна свідомість
державність. – Львів, 1998. – Вип. 5: ΠΡΟΣΦΩΝΗΜΑ. Історичні та філoлогічні розвідки,
присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича. – С. 92. Про згаданий судовий процес
за актами консисторського суду знав ще Францішек Яворскі, проте він подав митця як…
українця Севастьяна Корунку: Jaworski F. O szarym Lwowie.  – S.  48–49, 52–53. Микола
Голубець уже писав про цілу родину українських малярів Корунок: Голубець М. Українське
малярство... – С. 267–269. Його твердження підхопила й новіша література, приписуючи
міфічному “С. Корунці” факти біографії згаданого знаного українського майстра І. Корун-
ки. Останній такий приклад запропонував новіший польський словник митців, подавши
дві окремих біограми: Różycki E. Korunka (Koronka, Korunko) Jan / E. Różycki // Słownik... –
T. 4. – S. 120; Ejusdem. Korunka (Koronka, Korunko, Kromka) Sebastian / E. Różycki // Słow-
nik... – T. 4. – S. 120. На апокрифічність “родини українських малярів Корунок” вказано:
Александрович В. Майстер Юрій Шимонович-старший / B. Александрович // Образотворче
мистецтво.  – 1990.  – № 1.  – С. 17. Пор.: Ejusdem. Nowe materiały do biografii i twórczo-
ści Jerzego Szymonowicza starszego oraz Jerzego Eleutera Szymonowicza Siemiginowskiego /
W. Aleksandrowicz // Folia Historiae Artium. – Kraków, 1991. – T. 27. – S. 113; Его же. Отец и
сын Шимоновичи в истории западноукраинской живописи второй половины ХVII в. стар-
ший / B. Александрович // Памятники культуры. Новые открытия. Письменность. Искус-
ство. Археология. Ежегодник 1991.  – Москва, 1997.  – С.  206; Його ж. Львівські малярі
ХVI… – С. 92; Його ж. Львівське середовище українських малярів… – С. 42.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 45

він хрестив сина Мельхіора200, під 1639 р. одинокий раз, поза метричними нотатка-
ми, відзначений на сторінках львівських раєцьких актів201, далі доньку Анну вже з
дружиною Зофією (1642)202, 1647 р. – доньку Катажину203. Водночас майстер висту-
пає хрещеним батьком під 1635, 1641, 1642, 1643204, 1642 р. як кума записана сама
Зофія205. У 1652 р. маляр одружився з удовою Аґнєшкою206 й на цьому відомості про
нього обриваються.
1635 р. не виконав на умовлений термін якийсь вівтар, через що потрапив до
в’язниці, був випущений на руки поручителів й зобов’язався викінчити належну роботу
Адам Міклашовіч207, тоді ж відзначений ще також в актах війтівського уряду208 та як
хресний батько209. 1637 р. йому оплачено не вказані малярські та золотарські роботи в
сінях та присінку ратуші210, що пропонує одинокий такий випадок для усього століття.
Через два роки він разом з дружиною Реґіною Рекловскою придбав будинок на вулиці
Гарбарів (нині проспект Шевченка)211. Далі, після перерви, 1648 р. він записаний від-
сутнім як сотник однієї з міських дільниць при ревізії готовності міста до оборони212.
Упродовж двох наступних років побіжно віднотована його дружина причому останнього
вказано володіння (“fundo”) Адамової малярки на передмісті на вулиці Гарбарів213.
Насамперед на підставі метричних книг відомий також Симон Луковскі. З дру-
жиною Аґнєшкою він хрестив доньку Реґіну (1639), сина Міколая (1640), з дружиною
Євою – сина Вавжиньца (1644)214. Останнього та 1646 р. подружжя віднотоване в
міських актах, причому Єва в новішому записі названа Мазуркувною215. Того самого
року маляр відзначений ще також як хрещений батько216.

ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 348 зв.
200

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 54. – С. 1244. На підставі цього одинокого запису впро-
201

ваджений до літератури: Konwa Wojciech // Słownik... – T. 4. – S. 96.
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 464 зв.
202

Там само. – Арк. 525 зв.
203

Там само. – Арк. 356, 443, 460 зв., 474 зв., 535.
204

Там само. – Арк. 461 зв.
205

Там само. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 29.
206

Там само. – Спр. 399. – С. 19. Цю та інші основні відомості про нього наведено: Aleksandro-
207

wicz W. Mikłaszowicz (Mikłaszewicz) Adam / W. Aleksandrowicz  // Słownik… – T. 5. – S. 546.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 11, 518, 1775.
208

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 361 (використано без зазначення аркуша:
209

Aleksandrowicz W. Mikłaszowicz (Mikłaszewicz) Adam. – S. 546).
Алесандрович В. Образотворчі напрями…  – С.  62; Ejusdem. Mikłaszowicz (Mikłaszewicz)
210

Adam. – S. 546.
Ejusdem. Mikłaszowicz (Mikłaszewicz) Adam.  – S. 546. Пор.: ЦДІАЛ України.  – Ф. 52.  –
211

Оп. 2. – Спр. 155. – С. 185; Спр. 400. – С. 1206.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 17. – Арк. 114.
212

Там само. – Спр. 351. – С. 156, 157; Спр. 461. – С. 503.
213

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 417, 440, 493.
214

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 58. – С. 35 (1646); Спр. 401. – С. 592 (1644).
215

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 510 зв.
216
46 Володимир Александрович

1642 р. прийняв міське право217 Альберт Тершовскі, вперше після цього зафіксо-
ваний без професії у чорнових актах війтівського уряду з наступного року218. Він був
одружений з Реґіною219 й помер уже 1644 р.220. Тільки в 1647 р.221 вицінено скромне
залишене майно, вартість якого сягнула лише 37 злотих222. Згідно з унікальним для
середовища майстрів відповідного кола посмертним описом майна, після нього за-
лишилося п’ять підрамників, дві колтрини по два злотих, одна за півтора, два куски
колтрини за злотий і двадцять ґрошів, шість малих за два злотих і п’ятнадцять ґрошів
та картина “Історія Авраама” й два заґрунтованих полотна на картини223.
У 1644 р. маляр Станіслав з дружиною Фенною отримали від Васька Пояснічка
його та його молодшого брата Грицька будинок на Підгородді224. Як підданий замко-
вої юрисдикції він відзначений також під 1649 р.225, був одружений з донькою пекаря
Юрія Баньковського226, 1651 р. виступив у кафедральному костьолі хресним батьком227.
Востаннє він зафіксований у Львові під 1653 р.228, а наступного року вже виступає
жителем міста Городок неподалік від Львова229, де й помер між 8 і 13 червня того ж
року230. Хоч документи на це не вказують, немає підстав відкидати можливоті його
городоцького походження та проживання там давніше, перед появою у Львові231. Тоді ж

Album... – S. 289; Заяць О. Громадяни… – С. 307.
217

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 459. – С. 2539.
218

Там само. – Спр. 460. – С. 581. Пор. також інші документальні записи з того ж року, які
219

опосередковано вказують на ведення торгівлі: Там само.  – Спр. 460.  – С. 111, 230, 231;
Спр. 527. – С. 245, 272–275.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – С. 658, 663.
220

Трирічне припізнення не повинно дивувати: аналогічна ситуація зафіксована також в біо-
221

графії знаного львівського маляра останньої третини XVI ст. Л. Пухали, правда, тут вдова
та спадкоємці не поспішали через, як підказують наявні документи, борги покійного й на-
лежного реєстру його спадку до уряду, фактично, так і не подали. Див.: Александрович В.
Лаврін Пухала... – С. 57–59 (коментар), 86–88 (документ).
ЦДІАЛ України, – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 349. – С. 799.
222

Там само. – Спр. 349. – С. 797, 798. До інвентарю відкликався В. Лозінський, проте в ньо-
223

го маляр через помилкове відчитання початкової літери прізвища фігурує при цьому як
Jerszowski (1647). Водночас окремо відзначений також А. Тершовскі, який 1647 р. мав пе-
реїхати до Угорщини (джерела цієї інформації не наведено): Łoziński W. O lwowskich mala-
rzach... – Szp. XLVIII. Втім, тут випадає вбачати явне непорозуміння, оскільки, як уже вказа-
но, насправді майстер помер ще попереднього року.
ЦДІАЛ України. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 134. – С. 2329.
224

Там само. – Спр. 230. – С. 375; Спр. 887. З 1653 р. збереглося уточнення адреси: на вулиці,
225

званій Могила: Там само. – Спр. 351. – С. 1147.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 58. – С. 373–377; Спр. 351. – С. 1176 (тут найпізніша
226

зафіксована прижиттєва згадка: 5 червня); Спр. 462. – С. 2201, 2220, 2289.
Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 560.
227

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 351. – С. 1147, 1176; Спр. 462. – С. 2201, 2220, 2289.
228

Там само. – Спр. 64. – С. 406; Спр. 157. – С. 1287, 1336.
229

Там само. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 641. – С. 68, 71.
230

Конкретний такий приклад зберегла біографія згаданого знаного українського маля-
231

ра третьої чверті століття М. Домарацького, який був сином маляра, осілого в містечку
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 47

відзначені його діти Іван, Анна і Тетяна232. Наприкінці життя він у спілці він орендував
Мальчицький став, тому, очевидно, торгував рибою233. Як походження дружини, так і
імена дітей засвідчують якнайтісніші українські пов’язання майстра, що сприймається
рідкісним зафіксованим випадком для середовища місцевих митців відповідного кола.
Передміщанин Міколай Сьвєнтояньскі 1650 р. заявив про втрату своїх речей і яко-
гось пояса Анни “Ihnatowny”234. З найближчих наступних років збереглися дві чорнові
версії його контракту з львівським монастирем бернардинів на золочення головного
вівтаря монастирського костьолу235. Ян Бохновскі з дружиною Анною хрестив доньку
Катажину (1648) та сина Яна (1650)236. Останнього року вони разом купували фарби
від удови маляра французького походження Я. Крезваллє237 (про нього див. далі).
Ян Косцєрскі віднотований на сторінках метричних книг кафедрального костьолу
разом з дружиною Терезою при хрещенні дітей Констанції (1655), Яна (1657), Луції
(1659), Констанції (1661), Міхала (1667)238. Водночас він неодноразово зафіксований
і як хрещений батько239, востаннє – під 1671 р.240, попереднього року виступив також
свідком шлюбу241. Очевидно, він ідентичний з Я. Косцєрским, побіжно відзначеним
під 1660 р. як pistor242. 1668 р. якийсь Ян Косцєрскі свідчив, що його покійна дружи-
на нічого не заповіла своєму братові Янові Ґолембйовскому243. Під 1693 та 1696 рр.
з­афіксовано хрещення доньки Реґіни та сина Міколая Яна Косцєрского і Реґіни (його
заняття при цьому не вказано)244. Джерела не дають ніяких пояснень щодо стосунку
до них маляра Альбера Косцєрского, одинокий раз віднотованого свідком у чорнових
записах війтівського уряду за 1691 р.245

К­омарно неподалік від Львова й після смерті батька повернувся до рідного міста: Алексан-
дрович В. Матвій Домарацький... – С. 42, 47; Його ж. Львівський осередок… – С. 53.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 845. – С. 1885.
232

Там само. – Спр. 403. – С. 1003; Спр. 443. – С. 1543.
233

Там само. – Спр. 461. – C. 2297, 2473. До літератури впроваджено: Александрович В. Львів-
234

ські контракти… – С. 356.
Александрович В. Львівські контракти… – С. 355–356 (коментар), 368–369 (публікація до-
235

кументів).
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 535, 553 зв.
236

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 61. – С. 1039. Без наведення джерела вказано: Łoziński W.
237

O lwowskich malarzach... – Szp. XLVIII. Чорновий варіант запису: ЦДІАЛ України. – Ф. 52. –
Оп. 2. – Спр. 157. – С. 279.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 593 зв., 610, 630, 645; Спр. 1251. –
238

Арк. 57 зв.
Там само. – Спр. 1251. – Арк. 15, 17, 20 (усі – 1665 р.), 29 (1666).
239

Там само. – Арк. 159. На підставі цього одинокого свідчення до літератури впроваджений:
240

Różycki Е. Kościerski Jan / E. Różycki // Słownik... – T. 4. – S. 170.
ЦДІАЛ України. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 181.
241

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 465. – С. 2284.
242

Там само. – Спр. 470. – С. 737.
243

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1252. – Арк. 189 зв.
244

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 478. – С. 295.
245
48 Володимир Александрович

20 червня 1638 р. охрещений Миколай, син муляра Себастьяна Овєчки і Ката-
жини246, правдоподібно, ідентичний з маловідомим митцем, задокументованим далі
тільки з початком 1660-х років. У 1661 р. його уже вдруге (відомостей про перший
арешт віднайти не вдалося) забрали до уряду за публічний продаж лук до сідел, однак
“...respectuiąc na ubostwo iego y na intercesią kantora farskiego jako teszcza jego”, луки
повернули, наказавши “...takowych łęków ani po gościńcach, ani po domach gościn-
nych, ani po rynku, ani po ulicach nie będzie nosił y przedawał, wolne maiąc kupowanie
v cechowych y przеdawanie tymże cechowym”247. Цей недооцінений у вимові запис
пропонує окремі унікальні факти як до біографії самого М. Овєчки, так і історії то-
гочасного львівського малярського осередку загалом. Насамперед, тут докладніше
окреслено становище майстра. Він був зятем кантора кафедрального костьолу, але
водночас виступає як “убоство”. У такому ж контексті давніша література незмін-
но сприймала й малювання сідел248. Проте, за свідченням джерел, для тодішнього
львівського професійного середовища це була, загалом, традиційна, досить звична
сфера прикладення зусиль – одна з-поміж поширених робіт з малярського ремесла249.
Окрім того, для зазначеного періоду роль подібних занять істотно зросла – за умов
знаних “складніших часів” вони стали одним із засобів забезпечення самого існування
майстрів скромнішого суспільного статусу. Саме на цьому ґрунті в 1660-х роках й
відбулося кілька поверхово й без належного розуміння реального ширшого контексту
пригаданих у давнішій літературі судових процесів між малярами та сідлярами з при-
воду малювання сідел250, один з яких і відобразив цитований документ до біографії
М. Овєчки. Важливі також перераховані при цьому й не зафіксовані в інших переказах
способи продажу виробів, які так само засвідчують рідко й скромно віддзеркалені в
джерелах істотні сторони внутрішнього життя професійного середовища. У 1664 р.
бурґґрафський уряд зобов’язав М. Овєчку перепросити маляра Стефана (очевидно, –

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 406.
246

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 182. – С. 137. Майстер побіжно відзначений у літературі
247

на підставі цього одинокого запису, як “...pozwany do urzędu miejskiego przez cech siodlarzy
lw. w sprawie malowania y sprzedawania siodeł”: Różycki E. Owieczka Mikołaj / E. Różycki //
Słownik... – T. 6. – S. 368.
Навіть не без очевидного сарказму писав про нього: Jaworski F. O szarym Lwowie. – S. 54–
248

57. Інший характерний приклад – новішої дати твердження Станіслава Шиманьского про
“домінуючі” позиції “католицьких” майстрів, тоді як чисельнішим, за його визнанням, осі-
лим винятково на передмістях “ruskim” “...zalecano już tylko malowanie drzewców do kopii
i siodеł, a więc czynności nieledwie rzemieślnicze, pośledniejszego znaczenia”: Szymański S.
Źródła i początek działalności Marcina Teofilowicza // Rocznik Historii Sztuki / S. Szymański. –
Wrocław; Warszawa; Kraków, 1969. – T. 4. – S. 122. Того, що сеньйорові львівських малярів-
католиків Я. Шванковскому міська каса оплачувала, зокрема, малювання свічок (1595) та
дверей (1598) в ратуші (Александрович В. Малярське середовище… – С. 89, 90) так настав-
лена “передова наука” зауважувати звично не вважала за потрібне…
До “малярського ремесла” як невід’ємної складової повсякденної практики майстрів ма-
249

лярства у його нерозривному взаємозв’язку з “високим мистецтвом” увагу привернуто:
Александрович В. Образотворчі напрями... – С. 57–58. Давніша література послідовно не-
дооцінювала роль відповідного аспекту професійної активності як окремого самостійного
її напряму й незмінно трактувала відповідні заняття не без очевидної погорди.
Див.: Jaworski F. O szarym Lwowie. – S. 54–57.
250
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 49

Ястремского), якого він образив (обставин справи докладніше не подано), і сплатити
судові витрати251. Походження відповідного декрету від бурґґрафської адміністрації
доводить підпорядкування маляра замковій юрисдикції, тобто він проживав на те-
риторії старостинської юридики, що, за знаною закономірністю252, й пояснює мало-
чисельність відомостей про нього у львівських міських актах.
Шимон Риботицкі посередньо віднотований десь після 1648 р. як челядник сідля-
ра Войцєха Вінніцкого, від якого навчився малювати сідла253, що пропонує важливий
причинок до стосунків поміж малярами та сідлярами з періоду перед їх відзначеним
протистоянням у 1660-х роках на ґрунті професійних інтересів. Водночас перебування
на становищі челядника дає підстави сприймати його якщо не вихованцем місцевого
середовища, то, принаймні, майстром, увесь самостійний творчий шлях пов’язаним
з містом. Без прізвища Ш. Риботицкі відзначений 1652 р. при хрещенні доньки Зофії
від дружини Реґіни254. При хрещенні дітей майстер надалі зафіксований неодноразо-
во: синів Францішка (1655) і Домініка (1659) з дружиною Анною255 (хресний батько
останнього – А. Крауз) та з дружиною Реґіною – Казімєжа (1661, кумом був вірмен-
ський маляр Г. Богушевич), Шимона (1666) й Катажини (1669)256. Водночас 1660 та
1665 рр.257 він сам виступає кумом, а 1665 р. – свідком шлюбу258. Документи 1658 та
1664 рр. називають його мешканцем юридики Сенявських259, тому він, мабуть, мусив
мати якісь тісніші контакти з представниками цієї магнатської родини. У 1671 р. Ш.
Риботицкі в шинку конфліктував з місцевим українським малярем Іллею Китовичем,
який, за словами його опонента, не підпорядковувався цеховому керівництву, до цієї
суперечки активно долучилася також тодішня дружина майстра260. Попри побутове

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 556. – С. 360–361.
251

У літературі її принагідно віднотовано на підставі відомостей до біографії малознаного
252

українського маляра другої третини століття Петра Поповича: Александрович В. Львівське
середовище...  – С.  47. Докладніші матеріали з відповідного приводу наведено: Його ж.
Львівські малярі в передміських церковних братствах XVI–XVII століть / B. Александро-
вич // Львівська Ставропігія та український Львів / Редактори: В. Александрович, І. Орле-
вич. – Львів, 2017. – С.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 73. – С. 545. До літератури частково впроваджено:
253

Łoziński W. O lwowskich malarzach...  – Szp. XLIX. Пор.: Jaworski F. O szarym Lwowie.  –
S. 55. Оскільки С. Риботицкі, відповідно до згідного свідчення писемних джерел, мав би
належати до помітніших майстрів свого часу, цей факт сприймається важливим переказом
щодо справжнього місця малювання сідел у тогочасній мистецькій практиці.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 565 зв.
254

Там само. – Спр. 1250. – Арк. 591 зв., 621 зв.
255

Там само. – Арк. 647; Спр. 1251. – Арк. 28 зв. (помилково записаний як “murary”), 107 (за-
256

няття не вказано).
Там само. – Спр. 1250. – Арк. 647 (до літератури впроваджено: Александрович В. Епілог… –
257

С. 143); Спр. 1251. – Арк. 17 (професія не вказана).
Там само. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 104 зв.
258

Там само. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 406. – С. 1299; Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 73. – С. 675; Спр. 160. –
259

С. 841.
Виклад матеріалів судового процесу з відповідного приводу див.: Александрович В. Львів-
260

ський осередок... – С. 56–58. Пор.: Heydel M. Rybotycki Szymon / M. Heydel // S­łownik... –
50 Володимир Александрович

забарвлення самого факту, він посередньо здатний вказати на вірогідні претензії Ш. Ри-
ботицького до якогось важливішого становища у відновленому малярському цехові,
проте ніяких конкретних відомостей щодо цього розшукати не вдалося. Найпізніші
віднайдені джерельні згадки про маляра у Львові належать до 1673 та 1674 рр.261 й
надалі його ім’я зникає з місцевих документів. У 1683 р. він вступив до цеху в Крако-
ві262, що пропонує унікальний такий випадок для Львова з усього століття263.
Упродовж 1659–1662 рр. хрестив дітей від дружини Реґіни Якуб Іжицкі264. 1661 р.
маляр С. Кромка передав йому контракт на вівтар, який мав з пробощем передміського
костьолу святого Станіслава, проти чого протестував А. Крауз265. Востаннє Я. Іжицкі
віднотований під 1682 р.266 Так само при хрещенні дітей – незаконнонародженої Кон-
станції від Анни (1662) та сина Павла вже з дружиною Анною (1672) відзначений То-
маш Марущак267. 1664 р. з дружиною Реґіною хрестив доньку Катажину Ян Ґутовскі268.
Понад десятиліття, починаючи від свідчення у судовому процесі між малярами
Х. Захновичем та А. Краузом 1666 р.269 та одруження 1668 р. з Барбарою Лагодувною
з Дрогобича270, джерела нотують Якуба Кальсміта, який мав походити з міста Кунув271
неподалік від Опатова на території Польщі. Оскільки одним зі свідків їх шлюбу був
А. Крауз, молодий маляр мусів бути пов’язаний з майстром якось тісніше. Правда,
того ж таки року він домовився з львівськими домініканцями про малювання яки-
хось ліхтарів, проте відмовлявся працювати над ними разом з тим же А. Краузом272
(чому робота мала виконуватися спільно – гадати не випадає). Того ж року він ще

Warszawa, 2013. – T. 9: Ro–Rz. – S. 339. Коротке гасло укладене на підставі архівної нотатки
Едварда Ружицкого, який лише частково використав матеріали судового процесу, не взяв-
ши до уваги основну їх частину, й відкликається тільки до одного із зафіксованих у зізна-
ннях свідків, менш важливого моменту протистояння та подає згадку про митця під 1671 р.,
“…gdy żona jego, Regina, pozwałа przed urząd miejski malarza Eliasza”, цілковито спотворю-
ючи справжній описаний у джерелі контекст. На відповідну ситуацію як судовий процес
цеху з малярем вказано ще понад два десятиліття тому: Александрович В. Епілог… – С. 144.
ЦДІАЛ України.  – Ф. 9.  – Оп. 1.  – Спр.  429.  – С.  1114 (помилково записаний як pistor);
261

Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 471. – С. 1459.
Gąsiorowski W. Cechy krakowskie. – S. 78.
262

Єдиний віднайдений у джерелах прецедент належить ще до часу перед 1513 р., коли міське
263

право в тодішній столиці прийняв Ґеорґіус зі Львова: Cracoviae artificum. Zebrał Jan Ptaśnik,
dо druku przygotował Marjan Friedberg (Źródła do dziejów sztuki i cywilizacji w Polsce. – T. 5,
zesz. 2). – Kraków, 1937. – S. 492.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 622, 647, 669.
264

Александрович В. Львівські малярі ХVI... – С. 92.
265

Łoziński W. O lwowskich malarzach.... – Szp. XLVIII.
266

ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 669 зв. (без прізвища); Спр. 1251. –
267

Арк. 189 зв. Нa підставі цього одинокого запису до літератури впроваджений: Różycki E.
Maruszczak Tomasz / E. Różycki // Słownik... – T. 5. – S. 394.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 694.
268

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 469. – С. 1361.
269

Там само. – Спр. 1262. – Арк. 11 зв.; Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 154 зв.
270

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1262. – Арк. 90 зв.
271

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 470. – С. 406.
272
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 51

також процесувався з вірменським майстром Г. Богушевичем273, вимагаючи доплати
20 флоринів за не вказану спільну роботу, проте той відмовлявся платити, оскільки,
за його словами, скаржник і зробив погано, і не так віддав, як було треба274. У записі
про хрещення 2 травня 1669 р. старшого сина Якуба Александра вказано на інше
походження маляра – з Вільнюса275. Далі він виступає насамперед при хрещенні
дітей – Анни (24 червня 1670), Антоніни (14 червня 1671), Станіслава (27 серпня
1674 р.), Міхала Матеуса (20 вересня 1676 р.), Катажини (16 березня 1678 р.), окрім
того, під 2 березня того ж року є ще незрозумілий з огляду наведеної дати запис про
хрещення сина Казімєжа, у якому професію подано як муляр (“muratoris”)276. 1670 р.
майстер також був свідком шлюбу не ідентифікованого маляра Альберта з Катажиною
Рудзкою (інший свідок – загаданий Г. Богушевич)277, а в 1678 р. судився з якимось
Пйтрем Бонажевскім278. Востаннє він віднотований як свідок наступного року279.
Одинока краще знана постать останньої третини століття – Стефан Ястшембскі
(Ястшембовскі) родом із Кракова, нотований від 1664 р.280 Згідно з власним “ретро-
спективним” свідченням 1684 р., він “terminował” в А. Крауза й працював у маловідо-
мого українського митця Павла Вощиловича281. 1671 р. маляр одружився з Ельжбєтою
із Жовкви282 й далі хрестив синів Альберта (1672) і Себастьяна (1681)283. У 1675 р. він
процесувався з українським малярем Юрієм Шимоновичем-старшим, який ще того
ж року став сервітором короля Яна III Собєского284, що той взявся малювати ліжко,
хоча раніше про роботу було домовлено з С. Ястшембовскім. Позваний тлумачився,
що, довідавшись про давнішу домовленість, навіть відсилав завдаток, але, врешті,
погодився взяти роботу через наполягання замовниці285. За її власними ж словами,
справа виглядала так: “Wprawdzie, żem ia miała dаć robotę tuteyszemu malarzowi, ale że
mi ludzi pozwanego naraili y będąc też ostrożna, gdyżem była dałа robotę iednę robić, ale

Александрович В. Епілог... – С. 144.
273

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – С. 183. Пор.: Там само. – С. 202. Підсуму-
274

вання відомостей про нього в дотеперішній літературі див.: Różycki E. Kraus (Krauz, Krau-
zowicz) Wojciech (Albert) / E. Różycki // Słownik... – T. 4. – S. 260.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 108 зв.
275

Там само. – Арк. 142 зв. (у практиці львівської міської канцелярії таке плутання через по-
276

милку в літері – malarz-mularz – не рідкість).
Там само. – Спр. 1262. – Арк. 43 зв. (до літератури впроваджено: Александрович В. Епі-
277

лог... – С. 143); Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 184 зв.
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 472. – С. 1005 (професія у записі не наведена).
278

Kalsnik (Kalsmik, Kalsmit, Kaliszwit) Jakub // Słownik... – T. 3. – S. 324.
279

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 556. – С. 312, 360–361.
280

Там само. – Спр. 86. – С. 465. Про П. Вощиловича див.: Александрович В. Українські малярі
281

польського короля Яна III Собєського / B. Александрович // Хроніка-2000. – Київ, 2012. –
Вип. 2(92). – С. 27; Його ж. Львівський осередок… – С. 48.
ЦДІАЛ України. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр 263. – Арк. 198.
282

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 199 зв., 418 (знову записаний як муляр).
283

Датування привілею з’ясовано: Александрович В. Майстер... – С. 18.
284

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 471. – С. 1451. До наукового вжитку впроваджено:
285

Александрович В. Майстер... – С. 18. Відкликання до цієї ситуації див. також: Ejusdem. Nowe
materiały... – S. 118; Его же. Отец и сын... – С. 209; Його ж. Українські малярі... – С. 38–39.
52 Володимир Александрович

się popsowała...”286. З наведених міркувань замовлення й було переадресовано іншому.
Описана ситуація виразно вказує на “професійне недопрацювання” польського май-
стра. Упродовж 1684–1688 рр. він засвідчений комірником і водночас – за дорученням
власника – господарем кам’яниці шляхтича Трояновского287. С. Ястрембскі також очо-
лював цех малярів й при справуванні цієї функції віднотований 1685 р., коли разом зі
ще двома старшими – українськими малярами Іваном Александровичем та Михайлом
Кадишевським – судився з вірменином Яном Голубом Яскевичем через заборговану
цехову оплату за вісім років288. Тоді ж він заскаржив за “зранення” маляра Георгія
(один з українських малярів Георгій Подолецький або Георгій Яворовський289)290. У
1696 р. С. Ястшембовскі та М. Кадишевський знову позивали Г. Яскевича291. Тоді ж
вони разом вицінювали картини родини Ожґевичів292. Востаннє маляр фігурує як
цехмайстер під 1702 р., коли склав заяву про навчання у вірменського митця Михайла
Богушевича сина Катерини Добромірскої293. У 1696 i 1699 рр. малярем поданий також
згаданий його син Себастьян294, народжений, як зазначено, 1681 р.
Цілий ряд постатей середовища відзначені тільки поодинокими згадками, тому
відповідні записи навіть не завжди певні, причому, така ситуація прикметна для
усього століття. Під 1613 р. у судовій справі через образи зі Стефаном Деревічем від-
нотований передміщанин Францішек295. У 1625 р. Альберт з дружиною Катажиною
хрестили доньку Дороту296. 1628 р. охрещено Яна, сина Адама Крептовіча і Анни297,
1630 р. – Реґіну, доньку Яна Пйотровского і Катажини, а в 1636 р. – їх доньку Аґнєш-
ку298, у 1631 р. – Катажину, доньку Адама Скробіцкого та Анни299, а 1634 р. – Анну,
доньку Адама Дейковіча й Анни300. 1633 р. маляр Матіас процесувався через сварку

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 471. – С. 1452.
286

Там само. – Спр. 496. – С. 719–724, 745.
287

Там само. – Спр. 474. – С. 143. Документ без вичерпного викладу усіх відзначених у ньому
288

деталей використано: Александрович  В. Невідомі матеріали про майстрів західноукраїн-
ського малярства середини – другої половини ХVII століття в рукописному відділі Львів-
ської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР / B. Александрович // “Бібліотека –
скарбниця духовності”. Міжнародна наукова конференція присвячена 50-річчю Львівської
наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН України. Львів, 5–8 вересня 1990 р. – Київ, 1993. –
С. 237. Пор.: Його ж. Львівське середовище… – С. 50.
Про них див.: Александрович В. Львівське середовище… – С. 59–60.
289

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 474. – С. 143.
290

Там само. – Спр. 481. – С. 245.
291

Александрович В. Львівський осередок… – С. 61.
292

Його ж. Епілог… – С. 146.
293

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 481. – С. 166, 169, 173, 174, 1377, 1379–1380.
294

Там само. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 688. – С. 99.
295

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 149.
296

Там само. – Арк. 197.
297

Там само. – Арк. 381. 1620 р. хрещено Реґіну, доньку Яна Пйотровского (професія не вка-
298

зана) і Катажини: Там само. – Арк. 83.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 254.
299

Там само. – Арк. 345 зв.
300
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 53

з кушнірем Миколаєм301. Від 1640 р. збереглася заява челядника цирульника (?) Юзефа
про передачу малярчикові Матіасові шаблі302. Очевидно, той ідентичний з майстром,
який 1648 р. з дружиною Катажиною хрестив доньку Барбару303. Принагідно від-
нотований також Алєксандр Павловіч, який процесувався за 17 злотих і 15 ґрошів з
Юлієм Аттаванті (1636)304. Пйотр Корицкі відзначений як хресний батько (1637) й
перед кінцем 1639 р. умовив про навчання упродовж чотирьох років у маляра А. Кра-
уза і наступний рік “вдосконалення” Альберта, про що, як уже зазначалося, свідчив
перед війтівським урядом 1644 р.305 У 1636 р. малярчик Стефан позивав перед тим
же війтівським урядом Ігнатіуса з Белза306. Можливо, він ідентичний з малярем Сте-
фаном Стжельбецкім, який у 1643 р. перед тим же урядом процесувався з малярем
Альбертом Ґоланковічем307. У 1642 р. Єжи Юґевіч хрестив сина Валєнта від дружини
Дороти, а через два роки – Казімєжа, хрещеним батьком якого був А. Крауз308, оче-
видно – знаний маляр. Якуб Мрувка зафіксований під 1644 як хрещений батько309.
1643 р. за тих же обставин віднотований Пйотр Дзєцюк310. У 1645 р. міський уряд
підтвердив походження малярського челядника Станіслава Лопуского, на той час
перебуваючого в Плоцку (тепер на території Польщі), сина Альберта і Катажини
Цісувни311. Цей челядник, очевидно, ідентичний зі знаним малярем, згодом чинним
у Москві312. У 1640 р. Альберт Кочковіч з дружиною Катажиною хрестили сина Си-
мона313, 1645 р. – Мельхіор і Марина – Kazimierza314, а Марцін Пшибило з Анною –
Валєнта315. Тоді ж Лукаш Смальчик одружився з Анною з Галицького передмістя316.
Наступного року охрещена Анна, донька Альберта Краснацкого і Сусанни317. Під

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 457. – С. 396, 400.
301

Там само. – Спр. 459. – С. 28.
302

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 541 зв.
303

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 958.
304

Там само. – Спр. 460. – С. 261; Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 387.
305

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 670.
306

Там само. – Спр. 459. – С. 2514, 2515.
307

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 453 зв., 488 (заняття кума не вказано).
308

Там само. – Арк. 495 зв.
309

Там само. – Арк. 483 зв.
310

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. Спр. 57. – С. 1500. Як челядника під 1645 р., не подаючи джерела,
311

очевидно, саме за цим переказом його віднотував: Łoziński  W. O lwowskich malarzach...  –
Szp. XLVIII. Лопускі, можливо, були львівською родиною, принаймні обоє батьків зафіксо-
вані в раєцьких актах під 1638 р. коли придбали будинок: ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп.  2. –
Спр. 53. – С. 791.
Про нього див.: Успенский А. И. Царские иконописцы и живописцы XVII в. Словарь  /
312

А. Успенский // Записки Московского археологического института. – Москва, 1910. – Т. 2. –
С. 160–162 (виступає шляхтичем зі Смоленська, який 1655 р. просився на службу до Ору-
жейної палати й помер 1669 р.).
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 438 зв.
313

Там само. – Арк. 500.
314

Там само. – Арк. 499 зв.
315

Там само. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 9 зв.
316

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 513.
317
54 Володимир Александрович

1644 р. кумою віднотована Ружа, дружина маляра Ґжеґожа318. Упродовж 1646–1651 рр.
в метричних книгах кафедрального костьолу неодноразово відзначені кумами Аль-
берт та його дружина Реґіна319. У 1644 р. Каспер Більскі з міста Підгайці (тепер на
території Тернопільської обл.) у кафедральному костьолі взяв шлюб з Реґіною320. Далі
хрещено їхніх дітей Каспера (1646) та Єльжбєту (1647)321. Причому, хрещеним батьком
у першому випадку записаний знаний львівський маляр французького походження
Я. Дзіані. Сам майстер теж виступив кумом (1646)322. Його відзначено в протоколах
війтівського уряду наступного року в процесі з кушнірем Григорієм Сеньковичем
за “знеславлення” маляревої дружини323. При цому, в передостанньому з дев’яти за-
писів стосовно відповідного судового розгляду свідками виступили “Jan Kościerski
brat malarzów” і “Hrehori malarczyk”. Не відомо, чи останній з них не ідентичний
з принагідно віднотованим за три роки до того з дружиною-кумою малярем (див.
вище). Наступного року К. Більскі через конфлікти з ним та дружиною заарештував
челядника Анджея Малновского, за якого поручилися маляр А. Крауз та згаданий
кушнір Г. Сенькович324. Одиноким джерельним записом відзначений Блазій (1645)325.
1650 р. засвідчений одружений з Реґіною Павел326. Під 1657 р. принагідно при дру-
жині Марґариті як кумі зафіксований Павел Лісіньскі327. У 1666 р. столярський цех
позивав маляра Павла, що, згідно із за скарженням, мав віддавати партачам куплену
столярську роботу328. Маляра Павла через три роки оскаржив у зв’язку зі “зранен-
ням” малярський учень Ян Яхімовіч329. Відсутність у всіх цих записах докладніших

ЦДІАЛ України. – Арк. 493 зв.
318

Там само. – Арк. 520,  527,  543 зв., 547, 562.
319

Там само. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 6.
320

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 510, 526.
321

Там само. – Арк. 518.
322

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 480. – С. 2554, 2644, 2666, 2676, 2684, 2782, 2787, 2795,
323

2812.
Там само. – Спр. 59. – С. 182.
324

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 504 зв. (записаний при дружині-кумі).
325

Там само. – Арк. 554 (віднотований принагідно при дружині як кумі).
326

Там само. – Арк. 605.
327

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 59. – С. 796–797. Відповідний переказ є облятованим у
328

раєцьких актах 7 серпня 1666 р. (дата: Там само. – С. 792) свідченням знаного львівського
хроніста Юзефа Бартломєя Зіморовіча, на той час райці: “Oblata attestationis per cechmag[ist]
ros mensatorum. Ja, niżey podpisany, w roku рrzeszłym, gdym był burmistrzem, cecha stolarska,
zapozwawszy do mnie Pawła malarza, skarzyła się na niego oto. Że on przeciwko przywileju ich i
słuszności, ważył się robotę stolarzom należytą stargować, a potem ją na szkodę cechy stolarskiey
partaczom niecechowym dać robić. Do czego gdy się pozwany przyznał, tylko się niewiadomoś-
cią praw stolarzom należytych zasłaniał (C. 796). Ja przychyliwszy się do przywilejów stolarzom
nakazałem, aby Paweł malarz pod utrzceniem y zaborem robot takowych y pod winą więzienia
nie ważył się więey robót stolarskich targować, jedno na sie przyjmować y daleko bardziey par-
taczom dać robić. Ten dekret moy strony obiedwie przyięły, na co dla lepszey wiary podpisałem
się. Działo się we Lwowie d[ie] 20 aprilis a[nn]o 1666. Bartołomiey Zimorowicz rajca lwowski
m[anu] p[ropriae] (C. 797)”.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 469. – С. 1771.
329
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 55

відомостей не дає змоги ідентифікувати названих майстрів та згрупувати відповідні
джерельні перекази навколо конкретних осіб330.
У 1659 р. разом з дружиною Ядвіґою хрестив доньку Констанцію Якуб Подко-
вєцкі331, а через два роки старший на той час цеху малярів, вірменин Г. Богушевич,
позивав його через неприсутність на зібраннях цеху, він був родичем В. Крауза332.
У 1665 р. охрещено Яна, сина Анджея Войцєховіча і Анни333. 1670 р. Ян Косціньскі
свідчив на шлюбі Анджея Долєшицкого і Маріанни Томашовскої334. Тоді ж охрещені
Анджей, син Валєнти Лаґєвніцкого і Маріанни335, та Ян Єжи, син Міхала і Маріанни336,
Ядвіґа, донька Марціна Зємбовіча й Анни337, а також, як уже згадано, віднотований
Альберт, одружений з Катажиною Рудзкою при свідках – малярах Г. Богушевичу та
Я. Кальсміт338 (див вище). Того ж року в ролі свідка зафіксований Якуб Крисовати339,
а Міхал Намисьлян – хресним батьком340. Наступного року Станіслав Пісєнскі хрес-
тив доньку Ельжбєту341. Ян Костецкі 1674 р. одружився з Аґнесою Вацкувною342.
Можливо, він ідентичний з майстром, який хрестив доньку Реґіну (1693) та сина
Міколая (1696)343. У 1676 р. Томаш фігурує при презентації тіла вбитого Стефана
Шиманьского344. 1678 р. Міколай Дромбовіч зафіксований як хресний батько345, а в
1684 р. передміщанин Александр Кульчицкі свідчив про походження сина кушніра
Францішка Коровчака346. У 1684 р. Анджей Радомскі з дружиною Барбарою хрестив
сина Яна при кумах малярах Г. Богушевичу та С. Ястрембскому347. У 1685 р. його

Тогочасні львівські джерела знають ще двох митців з таким ім’ям – українського П. Ле-
330

щинського та вірменського П. Дербедросовича. Про них див.: Александрович В. Львівский
осередок… – С. 44–45; Його ж. Епілог… – С. 141–142.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 620 (професія не вказана).
331

Jaworski F. O szarym Lwowie. – S. 57.
332

ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 12.
333

Там само. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 180.
334

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 153.
335

Там само. – Арк. 128 зв.
336

Там само. – Арк. 150.
337

Там само. – Арк. 43 зв.; Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 184 зв., 188 (прізвище останнього
338

подане у версії “Kalemic”).
Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 471. – С. 444.
339

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 152.
340

Там само. – Арк. 178 зв.
341

Там само. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 216.
342

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1252. – Арк. 101, 189 зв.
343

Там само. – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 433. – С. 1285. Варто, однак, мати на увазі, що “зране-
344

на” в 1684 р. “Theodora, Thomae pictori consors” далі фігурує у документах як Тимофієва
малярка  – дружина одного з маловідомих українських майстрів, див.: Александрович  В.
Львівський осередок… – С. 58. Пор. також: Його ж. Українські малярі… – С. 59.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 350.
345

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 86. – С. 416.
346

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 512. До літератури впроваджено: Алексан-
347

дрович В. Епілог... – С. 143.
56 Володимир Александрович

“зранив” Іванко з Тарнавки348, а в 1687 р. він судився з вірменином Яковом349. Єжи
Заґурскі з дружиною Барбарою 1686 р. хрестив доньку Барбару350. 1693 р. Павла
Закшевского позивав до суду на названий у відповідному документальному записі
український священик351. 1689 р. “Wenceslaus Weresczyński” заскаржив Катерину,
служницю міщанки Кадучної, за побиття дружини352. Через два роки він сам побився
“за медом” з цирульником й у судовій справі з цього приводу фігурує як Владислав
Берещиньскі і Верещиньскі353. Така різнорідність іменування ще раз вказує на оче-
видні об’єктивні труднощі при опрацюванні писемних джерел до історії середовища.
У 1695 р. Францішек Кльонкевіч взяв шлюб з Маріанною Щипіньскою354. Далі
джерела відзначають народження їхніх дітей Катажини (1696), Міхала (1699), Зофії
(1703)355, 1698 р. майстер зафіксований як свідок шлюбу356. Його маловідома у Львові
діяльність, правда, більше припадає уже на наступне століття, а між 1715357–1724 рр.
він перебрався до міста Городок в околицях Львова358.
Правдоподібно, охрещений 25 червня 1661 р. Ян, син столяра Яна Маліновского
і Реґіни, ідентичний з малярем, який 1696 р. на замовлення Хадзі Киріака, економа
монастиря святої Катерини Александрійської на Синаї, що тоді тривалий час пере-
бував у Львові, намалював види Єрусалиму та Афону (Львівська національна галерея
мистецтв імені Б. Г. Возницького)359 й наступного року – не відоме нині “Воздвиження

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 474. – С. 48, 51.
348

Там само. – Спр. 474. – С. 461, 462.
349

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 561 зв.
350

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – С. 478. – С. 834.
351

Там само. – Спр. 476. – С. 242. Пор також: Там само. – С. 243.
352

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 481. – С. 303, 306, 307.
353

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1264. – Арк. 20 зв.
354

Там само. – Арк. 174 зв., 262 зв., 315.
355

Там само. – Спр. 1264. – Арк. 47 зв.
356

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 420. – С. 244.
357

Там само. – Спр. 111. – С. 740.
358

Новіші кольорові репродукції див.: Олеський замок. Путівник / [автор тексту Т. Сабодаш]. –
359

Львів, 2009. – С. 56 (“Афон”); Овсійчук В. А. Українське малярство… – С. 354 (“Єрусалим”);
Купчинська Л. Теофіл Копистинський  – реставратор: окремі спостереження  / Л.  Купчин-
ська // Національний науково-дослідний реставраційний центр України. Львівський філіал.
Бюлетень № 11. Інформаційний випуск. – Львів, 2011 (не нумерована іл. 3 у блоку кольоро-
вих ілюстрацій після с. 206) (“Єрусалим”). Обидві картини без кольору відтворено: Галас Т.
“Єрусалим” Івана Малиновського (1696) у збірці Музею східних цивілізацій Золочівського
замку / T. Галас // Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького. Досліджен-
ня і матеріали. – Львів, 2015. – Вип. 4: 2012–2015. – С. 74, 75. Як уже була нагода вказати
(Александрович В. Львівський осередок… – С. 69, приміт. 261), авторка цієї достатньо по-
верхової новішої публікації про картину із зображенням Єрусалиму, використавши наведені
в новішій літературі відомості про майстра, проте проігнорувавши окремі чомусь – випадає
розуміти  – “небажані” для неї моменти, віднесла саму картину до “найбільш унікальних
(sic!) і цінних творів” свого часу, водночас потрактувавши її навіть “надбанням українсько-
го живопису”: Галас Т. “Єрусалим”... – С. 71. Насправді обидві картини відзначені досить
скромним фаховим рівнем, через який на статус хоч якось помітнішого “надбання” не здатні
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 57

Хреста” для каноніка, маляра Казімєжа Гумнєвіча. Тоді ж за нього поручилися, що він
виконає Божий гріб для костьолу Святого Хреста360, а 30 грудня 1699 р. з дружиною
Реґіною він хрестив доньку Аґнєшку361.
Окрім згаданих при викладі наведених відомостей малярчиків та челядників, у
такому статусі віднотовані ще також Галюс Копіто з Самбора, який у 1615 р. поквиту-
вав маляра В. Войнятовіча з повернутих речей. Далі той протестував проти челядника
через висунуті звинувачення362. Пйотр у 1617 р. процесувався з одруженим із Луцією
столярем Яном363, а через два роки засвідчив “зранення”, від челядника Міколая364.
Втім, обидва записи можуть стосуватися знаного маляра італійського походження
П’єтро Мордессі, вперше відзначеного власне під 1617 р.365 Того ж року засвідчив
“зранення” малярський учень Міколай Висоцкі366. У 1618 р. “зранений” Томаш367, в
справі якого свідчив Є. Чвохеровіч368. Очевидо, саме він у 1624 р. як на той час перед-
міський самостійний ремісник претендував на спадок покійних Станіслава Лопатки
і Анни Лойкувни369. У 1630 р. Томаш Валіґура з дружиною Естерою хрестив сина
Самуеля370. Через п’ять років Томаш засвідчив “рани”, яких йому завдали малярі
Адам і Альберт371. У першому з “кривдників” випадає вбачати А. Міклашовіча, на-
томість “Альбертів” тоді у Львові зафіксовано більше – це може бути як А. Крауз, так
і нотований, власне, від цього року А. Конва. 1635 р. Павел визнав, що за дорученням
Лукаша Баренского ходив до покійного тоді маляра Єжи (Чвохеровіча) й той визнав
борг свого померлого сина Станіслава Лукашеві та обіцяв сплатити належну суму372.
Міхал Міциковіч принагідно зафіксований 1635 р. при судових розглядах побутових
конфліктів373, Ян Антоньовіч з Галицького передмістя у 1646 р. заскаржив перед

претендувати ніяк. З тих же міркувань так само, звичайно, не випадало б прихилятися й до
запропонованого цілком безпідставного, безвідповідального проголошення їх автора “од-
ним з найкращих художників міста”: Там само. – С. 73.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 481. – С. 394.
360

Усі викладені відомості про нього до літератури впроваджено: Aleksandrowicz W. Malinow-
361

ski Joannes / W. Aleksandrowicz // Słownik... – Т. 5. – S. 306–307.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 482. – С. 116, 236. Обидва записи до літератури
362

впровадив: Rużycki E. Kopytko Galus Samborczyk / E. Rużycki // Słownik... – T. 4. – S. 108.
В опублікованому гаслі наведено помилкове прочитання прізвища челядника (Kopytko) й
один з документів так само неслушно віднесено до 1614 р.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 451. – С. 335.
363

Там само. – С. 1275.
364

Aleksandrowicz W. Mordessi (Mordasson) Piotr  / W. Aleksandrowicz  // Słownik...  – T. 5.  –
365

S. 646–647; Його ж. Західноєвропейські малярі… – С. 318.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 451. – С. 669.
366

Там само. – Спр. 394. – С. 878; Спр. 451. – С. 977.
367

Там само. – Спр. 451. – С. 1918. Пор.: Там само. – Спр. 394. – С. 878.
368

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 304. – С. 1645.
369

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 247 зв.
370

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 273.
371

Там само. – С. 232.
372

Там само. – Спр. 399. – С. 432; Спр. 458. – С. 381, 387, 493, 509.
373
58 Володимир Александрович

у­рядом Святоянської юридики побиття, яких йому завдав аптекар Ян Сьвйонткевіч374,
Якуб Бірецкі у 1647 р. конфліктував з Х. Янтощиком375, Ян Ставскі, засвідчений ви-
нятково як челядник і свідок українського маляра І. Городецького (1648)376. У 1654 р.
малярі Пйотр і Павел поручилися за Анджея, челядника маляра Станіслава, що він
викінчить певний образ для Юзефа Бартломєя Зіморовіча на найближчу неділю377.
Окрема сторінка в історії середовища – позальвівські митці, які тільки певний
час діяли у Львові, засвідчені саме в такому зв’язку. Окрім уже вказаних майстрів по-
чатку століття, це, насамперед, знаний від 1609 р. у Ярославі та Перемишлі Анджей
Повага378 Він походив з міста Болемув неподалік від Варшави379 й на львівському ґрунті
віднотований від 1634 р., коли записав дружині Реґіні Шиделкувні 500 флоринів380.
Очевидно, на той час митець уже постійно проживав у Львові – починаючи від 1636 р.
це регулярно підтверджують записи про хрещення у кафедральному костьолі його
дітей: Францішка (1636), Домініка (1639), Антонія (1641), 1643 р. кумою засвідчена

Biblioteka Narodowa w Warszawie. – Rkps Akc. 2010/2. – К. 94 v.
374

Александрович В. Епілог… – С. 552.
375

Його ж. Львівський осередок... – С. 41.
376

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 463. – С. 290. Не вдається встановити, про челяд-
377

ника якого саме майстра йдеться: С. Александровіча, останній раз віднотованого у відомих
документах під 1648 р., “непевного”, бо відзначеного водночас як маляр і муляр С. Боґу-
щика. С. Ґродецкі на той час уже не жив.
Про ранній період його біографії, навчання у Римі та контакти з Марціном Красіцкім див.:
378

Frazik J. T. Sztuka ziemi przemyskiej i sanockiej oloło r. 1600. Uwagi o wykonawcach / J. Fra-
zik  // Sztuka około roku 1600. Materiały Sesji Stowarzyszenia Historyków Sztuki zorganizo-
wanej przy współpracy Wydziału Kultury Prezydjum Wojewódzkiej Rady Narodowej w Lubli-
nie. Lublin, listopad 1972. – Warszawa, 1974. – S. 220–221. У зовсім незрозумілий спосіб ці
відомості пройшли повз увагу упорядників новішого багатотомного словника польських
митців, у якому ярославського маляра і лавника віднотовано тільки як свідка (1631) та при
обляті в актах міського уряду з 1646 р. документу, виставленого у Львові в 1634 р.: Gajer-
ski S. F. Powaga Andrzej / S. Gajerski // Słownik... – Warszawa, 2003. – T. 7: Ре–Ро. – S. 459.
Александрович В. Зі студій... – С. 533.
379

Йдеться про другу дружину – вперше маляр одружився ще не пізніше 1619 р. з Маргаритою,
380

донькою перемишльського муляра Станіслава Маґусянки: Frazik J. T. Sztuka… – S. 220 (пор.
також львівську копію відповідного запису: ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 1. – Спр. 279. –
С.  3). Дівоче прізвище вказує на її вірогідне походження з Перемишля, де з родини
Шиделків виводилася Анна, дружина задокументованого від 1604 р. маляра Марціна, матір
якої так само називалася Катажиною: Archiwum Państwowe w Przemyślu.  – Księgi miasta
Przemyśla (далі – APP KMP). – Sygn. 20. – S. 604, 1065; Sygn. 38. – S. 175, 282; Sygn. 111. –
S. 48. Відповідно маляр так само фігурує, як званий Шиделко: Ibidem. – Sygn. 41. – S. 363.
У перемишльських джерелах відзначена так само “Szydełkowa malarka”: Ibidem.  –
Sygn. 113. – S. 152, “Anna Szydełkowa” (Ibidem. – S. 183) та вдова (1634) “Martini Szydełko
pictori” (Ibidem. – S. 185). Юзеф Томаш Фразік подав його з прізвищем Доманьскі, проте
джерел при цьому не вказав: Frazik J. T. Sztuka... – S. 214. При опрацюванні документаль-
них матеріалів перемишльського походження відомостей про майстра з таким прізвищем
не віднайдено. Водночас в Анни був брат Бартломєй Шиделкович – у 1607 р. (на той час
малярський челядник) він відпродав сестрі разом з чоловіком свою частку батьківського
спадку: APP KMP. – Sygn. 20. – S. 604. Пор.: Frazik J. T. Sztuka... – S. 215, pryp. 99.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 59

його дружина, а наступного року – він сам381. Львівським актам майстер відомий, за-
галом, мало. Вперше його віднотовано 1638 р. в чорнових записах війтівського уряду
при якомусь повноваженні єзуїтів ще з попереднього року382 (інших відомостей про
стосунки з ними в джерелах не відклалося). Під 1641 р. там же віднайшлися записи
процесу з “пані Камп’яновою” через чинш, що вказує на проживання у кам’яниці цієї
знаної львівської родини на Ринковій площі383. Наступного року А. Повага протестував
проти господині, оскільки та віддала в шляхетські руки кам’яницю, винайняту йому
до Великодня384. 1643 р. зафіксовано конфлікт з краківським купцем Єжи Рейзлером:
маляр відмовив йому “...mieszkanie w sklepu, który trzymał w Jarosławiu przez lat sześć”385.
Хоча Маурици Хорн свого часу подав згадку про А. Повагу як лавника в Ярославі ще
під 1647 р., тобто він ніби мав жити ще цього року386, насправді, за свідченням опра-
цьованих ярославських міських актів, маляр помер ще перед 1 вересня попереднього
року387. Його сім’я, очевидно, проживала в Ярославі, проте надалі зберігала контакти
зі Львовом, оскільки 1649 р. “Lucas Powaga Jaroslaviensis” у місцевому кафедральному
костьолі взяв шлюб з Анною Ричковщанкою з Краківського передмістя388.
Інші позальвівські митці у місті присутні так само скромно й, фактично, вже
тільки в другій половині століття. У 1649 р. одружився з Анною Криштоф з Тарлової
Волі поблизу Опатова на території Польщі, може Криштоф Сьмяли, свідок шлюбів
у кафедральному костьолі в 1663 та 1669 рр.389 1659 р. серед мешканців сусідньої
з будинком Корняктів кам’яниці на східній стороні Ринку з’являється маляр Єремі-
яш390 – Єреміяш Малєховіч, коли судився з відповідачем, названим у лаконічному
записі в протоколах війтівського уряду “Ioannis Ferensowicz”391, очевидно, ідентич-
ним з учнем “Яном Ґаворлєовскім”, який невдовзі ж зобов’язався “дослужити” при
ньому відповідно до попередньо укладеної умови392. Того ж року маляр хрестив Яна,
сина маляра Міколая Весоловского й Барбари393. Наступного року він одружився

ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 376, 422, 449, 482, 490 зв.
381

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 458. – С. 2419, 2715.
382

Там само. – Спр. 459. – С. 916, 935, 953.
383

Там само. – С. 1852. Процесувалися вони й наступного року: Там само. – С. 2140, 2219,
384

2241.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 401. – С. 356.
385

Horn M. Ruch budowlany w miastach ziemi Przemyskiej i Sanockiej w latach 1550–1650 na tle
386

przesłanek urbanistycznych / M. Horn. – Wrocław, 1968. – S. 128.
APP. – Księgi miasta Jarosława (далі – KMJ). – Sygn. 31. – S. 880 (1 вересня); Sygn. 4. – S. 252
387

(24 листопада).
ЦДІАЛ України. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 21.
388

Там само. – Арк. 19, 75, 175 зв.
389

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 780. – Арк. 649 (попереднього року його ще немає: Там
390

само. – Арк. 608).
Там само. – Спр. 465. – С. 1709.
391

Там само. – С. 1716. Без докладнішого розгляду (зокрема, не відзначено відмінність імену-
392

вання позваного в першому записі) ці відомості до літератури впроваджено: Malechowicz
(Melechowicz) Hieremiasz, Jeremiasz // Słownik... – T. 5. – S. 287.
ЦДІАЛ України. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 625.
393
60 Володимир Александрович

з удовою Ельжбєтою при свідках – маляреві А. Краузу та Ґжеґожеві Дортману394 й
судився у докладніше не відзначеній справі з вірменином Христофором Захарією
Захновичем395, очевидно, – неодноразово згаданим знаним малярем, та сусідом – ві-
рменином Кіркором Бобовичем396. Далі майстер хрестив доньку Марину (1661, кумом
знову був А. Крауз) й сина Марціна (1662)397. Зазначене хрещення сина 13 листопада
1662 р. – останній віднайдений слід митця у Львові. 9 квітня 1664 р. він з’являється
у Варшаві як королівський маляр із замку398.
Від 1665 р.399 у Львові декілька років мешкав чинний перед тим у Самборі Казімєж
Лібітковскі. Вперше він віднотований ще під 1644 р. у Ярославі з титулом королівського
маляра400 і під 1647 р. там же – самбірським жителем401. У міських актах Самбора він
виступає щойно від 1653 р., проте вже як на той час голова колегії лавників402, тому
випадає визнати випадкову відсутність в самбірських міських актах давніших відо-
мостей про нього. 1660 р. до цього становища долучено ще також функції збирача
податків на королівській митниці403. Як голова колегії лавників та збирач податків на
новій митниці він відзначений і наступного року404, проте в переліку обраних того ж
року до міського уряду його немає405. Його перша дружина Анна була племінницею
знаного професора Краківської академії Марціна Радзиміньского406 й померла, очевид-
но, 1663 р. коли укладено її заповіт407. Самбір маляр змушений був покинути, мабуть,
після того, що побив лавника Стефана Вілька, від чого той помер (1661)408. Померла не
пізніше 1671 р. друга дружина маляра – Барбара була львів’янкою, донькою рудника
(шихтера) Мельхіора Кайзера409. Очевидно, її львівське походження та визначені ним
контакти й мали вплинути на появу подружжя саме у Львові. Як львівський мешка-
нець маляр відзначений у раєцькій ухвалі з 1665 р.410 Того ж року в метричних книгах

ЦДІАЛ України. – Ф. 201. – Оп. 4. – Спр. 263. – Арк. 64 зв.
394

Там само. – Спр. 465. – С. 1995, 2367.
395

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 467. – С. 241.
396

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 651, 666 зв.
397

Malechowicz (Melechowicz) Hieremiasz... – S. 287.
398

Найдокладніші відомості про нього див.: Aleksandrowicz W. Lebitkowski (Libitkowski, Li-
399

bitowski Kazimierz)  // Słownik...  – T. 3.  – S.  3. Водночас у словнику вміщено… ще одну
укладену на підставі давнішої літератури біограму того ж майстра: Libitowski (Lebitowski,
Libitkowski) Kazimierz // Słownik... – T. 3. – S. 90.
Александрович В. Зі студій… – С. 533.
400

APP KMJ. – Sygn. 31. – S. 1120.
401

ЦДІАЛ України. – Ф. 43 (Міґістрат міста Самбора). – Оп. 1. – Спр. 171. – С. 380.
402

Там само. – Ф. 13 (Перемишльський ґродський суд). – Оп. 1. – Спр. 153. – С. 190.
403

Там само. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 118. – С. 370.
404

Там само. – Спр. 169. – С. 147.
405

Там само. – Спр. 155. – С. 83.
406

Там само. – С. 80–84.
407

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 117. – С. 383–384.
408

Там само. – Спр. 79. – С. 119.
409

Там само. – Спр. 74. – С. 878–881.
410
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 61

кафедрального костьолу кумою виступає його дружина411. Правда, під 1668 р. як у
самбірських, так і львівських міських актах майстер фігурує самбірським лавником412.
Він помер перед 19 червня 1669 р., коли його заповіт внесено до самбірських міських
актів413. Одним з виконавців заповіту був львівський канонік Станіслав Мосціцкі414.
У нього маляр також тримав речі в заставі й останньою волею відписав йому образ
“Проповідь святого Іоана Хрестителя”415. Очевидна близькість контактів змушує при-
гадати знаний портрет каноніка з давньої збірки капітулу львівського кафедрального
костьолу (Львівський історичний музей, далі – ЛІМ)416, хоча, звичайно, сама вона не
здатна сприйматися аргументом вирішального значення на користь можливого ав-
торства самбірського маляра в цьому конкретному випадку. Мабуть, він мав тісніші
контакти в середовищі львівської капітули, оскільки “Розп’яття”, яке висіло у нього в
помешканні, заповів львівському офіціалові – Адамові Пясковскому (?)417. Дo запові-
ту додано окреме “львівське” доповнення з переліком речей із окремими позиціями,
наділеними відомостями, важливими не тільки для біографії майстра: “Trzecia skrzynia
biała z różnemi kunsztami malarskiemi, które sobie szacuje na złotych 700 najmniej... iedna
w skórę obszyta cielęcą okowana żelazem z kołdrami* do obijania... Item skrzynia na kształt
stolika malowana ze trzema szufladami, w których było różnych drobiazgów niemało, a
osobliwie obraz z mosiądzu odlewany Naświętszey Panny z Panem Jezusem rzymskiey
roboty, drugi pomnieyszy także mosiązowy Naświętszey Panny z Panem Jezusem greckiey
roboty, także na miedzianey blasze obraz konterfekt bardzo misterny”. Після цього в розділі
“Miedź” зафіксовано: “Item blacha miedziana wielka wzdłuż na dwa łokcia, a wszerz na
trzy ćwierci cienka wybita z koroną na obraz Naświętszey Panny z siedmio gwiazd, o ro-
botę mie mówię nic. Rаmy hebanowe rozkliione w garku miedzianym złożone. Item drugie

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1251. – Арк. 17 зв.
411

Там само. – Ф. 13. – Оп. 1. – Спр. 404. – С. 974; Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 155. – С. 1285, 1402–
412

1405.
Там само. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 156. – С. 608–610; Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 77. – С. 1074.
413

Там само. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 156. – С. 610.
414

Там само.
415

Репродукції див.: Gębarowicz M. Portret XVI–XVIII wieku we Lwowie / M. Gębarowicz. –
416

Wrocław etc., 1969. – Ryc. 32; Жолтовський П. М. Український живопис XVII–XVIII ст. /
П.  Жолтовський.  – Київ, 1978.  – C.  163 (іл.); Ałeksandrowycz W. Stanisław Mościcki (zm.
1677) h. Crucini, przed 1677/ W. Ałeksandrowycz  // Gdzie Wschód spotyka Zachód. Portret
osobistości dawnej Rzeczypospolitej 1576–1763. Katalog wystawy pod kierunkiem Jerzego
Malinowskiego. Muzeum Narodowe w Warszawie. – Warszawa, 1993. – Nr 136. – S. 350. Давні-
шу літературу див.: Його ж. Портрет Станіслава Мосціцького (1660–1670-і рр.) / B. Алек-
сандрович // Український портрет... – № 81. – С. 130. Додана ілюстрація, однак, помилково
відтворює портрет львівського декана Яна Суліковского (ЛІМ), про нього коротко див.: Его
же. Портретная живопись во Львове в последней четверти ХVI в. / В. Александрович //
Памятники культуры. Новые открытия. Письменность. Искусство Археология. Ежегодник
1990. – Москва, 1992. – С. 244 (ил.), 245–246.
ЦДІАЛ України. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 156. – С. 610. Особу офіціала (у документі вказано
417

тільки уряд) встановлено на підставі: Zachariasiewicz F. Historya kapituły metropolitalney
lwowskiey obrządku łacińskiego  / F.  Zachariasiewicz  // Przyjaciel chrześciańskiey prawdy.  –
Przemyśl, 1839. – R. 7, zesz. 3. – S. 79–80.
* Колтринами.
62 Володимир Александрович

ramy hebanowe obszyte w płótno surowe aby się nie popsowały valor fl[orenos] 80”. Далі
вказано близько 80 книг, втім “Biblia łаcińska z figurami malarskiemi... Żywot świętego
Norberta z figrami malarskiemi... Obrazów w kamienicy Crucifix wiszący na powietrzu
wyciągniony przybity na samey powale, któren ofiaruie j[ego] m[ości] x[iędzu] officiałowi
archidiecessiey lwowskiey, drugi obraz Świety Jan prodicans in deserto*. Te oba ofiaruie
j[ego] m[ości] x[iędzu] Mościckiemu, kanonikowi archidiecesiey lwowskiey, w którego
mam zastaw pasów trzy srebrnych, nożenek* parę we złotych 100 w tymfach powięsych
(sic!). Ostatek obrazów, któryh tam iest circiter n[umero] 8, te odkazuie do kongregatiey
mieyskiey v oyców jezuitów sub tituło Conceptionis B[eatsimae] M[ariae] V[irginis] we
Lwowie fundowaney. Także y ten, co w pana Tołoczka pozyczany z lampeczką, co przed
obrazem wisiała”. Також зписано певну суму на якесь Розп’яття до братства святої Анни
при монастирі бернардинів у Львові – на “rzemieślnika tego Crucifixa”418.
Вдалося віднайти й сліди львівських малярів, у самому Львові не задокументо-
ваних. Ганса Флігеля зі Львова, прийнято в 1630 р. на науку до торуньського маляра
Міхаеля Петцельта й визволено на Великдень 1636 р.419 Не віднайдений у львівських
актових матеріалах Марцін Блєховскі прийнятий 1646 р. до міського права в Любліні
як “pictor Leopoliensis”420. Наведений запис пропонує єдиний встановлений слід його
контактів зі Львовом. Інший аналогічний приклад стосується так само не віднайде-
ного на львівському ґрунті передміщанина Якуба Мєшковіча, який 1647 р. отримав
міське право у Варшаві421.
Окрему стрінку історії середовища укладають майстри з білого та чорного духо-
венства. З-поміж перших нині відомий тільки згаданий канонік К. Гумнєвіч (?–1698)422,

* Проповідує у пустелі (лат.).
** Футляр для ножа.
ЦДІАЛ України. – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 156. – С. 610.
418

Dybaś B. Fligel Hans / B. Dybaś // Uzupełnienia i sprostowania do tomu II Słownika Artystów
419

Polskich. – [Warszawa, 1993]. – S. 11. Уже була нагода привернути увагу до цього переказу у
зв’язку з особою не знаного з інших джерел маляра Ганса Флюґеля, який 3 вересня 1677 р.
в Ґданьску отримав від короля Яна III Собєского привілей сервіторату: Александрович В. Зі
студій… – С. 531, приміт. 137.
APL KML.  – Sygn. 212.  – K.  55  v. Запис знав уже Ян Рябінін, проте подав його лише як
420

нотатку про майстра в люблінськиx міських актах, без будь-яких конкретних відомостей:
Riabinin J. Murarze, rzeźbiarze y malarze lubelscy w pierwszej połowie XVII w. / J. Riabinin //
Biuletyn Naukowy, wydawany przez Zakład Architektury y Historii Sztuki Politechniki Warszaw-
skiej. – Warszawa, 1932. – Nr 1. – S. 80. На підставі цього свідчення у новішому польському
словнику митців вміщено окреме гасло з припущенням про можливість віднесення запису
до знаного згодом краківського майстра: Blechowski Marcin // Słownik... – Т. 1. – S. 176. Він
вчився у Кракові й визволений на челядника в 1637 р. та прийнятий до цеху 1649 р., у вмі-
щеній на тій же сторінці окремій біограмі відкликання до зазначеного люблінського епізоду
немає: Blechowski Marcin // Słownik... – Т. 1. – S. 176.
Rastawiecki E. Słownik... – T. 2. – S. 74. Підсумування скромних відомостей про нього див.:
421

Mieszkowicz (Mieszkowski) Jakub // Słownik... – T. 5. – S. 541.
Помер у Львові 4 січня 1698 р.: Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie. – Księgi me-
422

trykalne wyznania rzymskokatolickiego archidiecezji lwowskiej. – Sygn. 1537. – S. 18. Коротку
згадку про нього як каноніка див. також: Zachariasiewicz F. Historia... – S. 80 (за н­аведеними
тут даними, він став членом капітулу з королівського надання 1679 р. й помер 1693  р.).
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 63

про професійну активність якого в місті, втім, ніяких джерельних переказів розшукати
не пощастило. Немає також підстав твердити про якісь тісніші пов’язання з львів-
ським монастирем бернардинів та діяльність у ньому знаного бернардинського ченця
Францішка Лекшицкого – автора монументального “Розп’яття” у головному вівтарі
монастирського костьолу423. У 1612–1614 рр. у львівському монастирі єзуїтів перебував
уродженець Львова, монах Мацєй Клімковіч (бл. 1570–1631), проте про його професійну
діяльність у місті нічого не відомо424, як і діяльність у монастирі Маріна Рубінковского
та Яна де ля Марса, які перебували у львівському монастирі на початку 1690-х рр.425
Поодинокі джерельні згадки без докладнішої інформації не завжди є змога ар-
гументовано віднести до певних знаних осіб. Зокрема, не вдалося встановити особу
Яна – він 1640 р. оскаржив столяра Северина, який продав замовлені й уже оплачені
“стовпи” (до вівтaря?)426. Не бракує також у дотеперішній літературі взаємного “пере-
хоплювання” поодиноких майстрів – віднесення українських митців до польських і
навпаки427, як і неслушного перенесення задокументованих фактів до інших осіб. Іноді
окремі постаті через малочисельність відомостей про них не вдається переконливо
ідентифікувати. Зокрема, під 1653 р. віднотовано поранення Зофії малярки, вдови428.
Документи найближчого попереднього періоду вказують одразу декількох тогочасних
майстрів, одружених із Зофією. Це Ян Троміньскі (остання згадка 1643), Станіслав
Кашубскі (1647), Александр Стефановіч (1647). Оскiльки в наведеному записі 1653 р.
про саму вдову немає ніяких супутніх відомостей, ідентифікувати її особу немає змоги.

Пов’язання з середовищем короля Яна III Собєского засвідчують також матеріали жовків-
ського замкового архіву: Александрович В. Українські малярі польського короля... – С. 59–60.
У літературі в цьому зв’язку його віднотував уже: Rastawiecki E. Słownik...  – Warszawa,
423

1850. – T. 1. – S. 266–267.
Poplatek J., Paszenda J. Słownik jezuitów artystów. – Kraków, 1972. – S. 134–135.
424

Ibidem. – S. 105, 187.
425

ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 459. – С. 229.
426

Виявом саме такої постави сприймається, зокрема, ігнорування у нещодавно опублікова-
427

ній не прозбавленій фактичних помилок біограмі Юрія Шимоновича-молодшого (польськ.
Jerzy Eleuter Siemiginowski) в новішому багатотомному польському словнику митців давно
впроваджених до наукового вжитку джерельних відомостей про українське походження зна-
ного маляра короля Яна III Собєського, див.: Kolendo-Korczak K. Siemiginowski Szymono-
wicz Jerzy (Georgio, Georgius) Eleuter / K. Kolendo-Korczak // Słownik... – T. 10. – S. 466–475.
У біограмі зовсім не використано новішої української літератури про майстра, а його укра-
їнське походження, стверджене на численних джерелах, зокрема, й у врахованій польсько-
мовній статті (Aleksandrowycz W. S. Nowe materiały... – S. 111–122), “делікатно” замовчано:
Kolendo-Korczak K. Siemiginowski Szymonowicz... – S. 466. Втім, очевидним “апокрифом”
є уже само вжите у словнику “традиційне” для польської літератури “складне” іменування
майстра, не зафіксоване в автентичних джерелах. З походженням він був Шимоновичем,
а в останній період життя виступає як Сєміґіновскі. Еволюцію іменування на підставі до-
кументів відтворено: Александрович В. С. Отец и сын Шимоновичи... – С. 213. Аналогічна
ситуація спостерігається і в іншій новішій, так само не без помилок, польській біограмі
майстра, також відзначеній послідовним замовчуванням його українське походження: Su-
lewska R. Siemiginowski (Szymonowicz) Jerzy Eleuter (ok. 1660 – ok. 1711) / R. Sulewska //
Polski Słownik Biograficzny. – Kraków; Warszawa, 1996. – T. 37/1, zesz. 152. – S. 37–42.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 462. – С. 2146.
428
64 Володимир Александрович

Не підтверджено також належність до професійного середовища окремих осіб,
свого часу на підставі вибірково використаних відомостей впроваджених до літера-
тури як малярі. Зокрема, пекарями виявилися іменовані в окремих актових записах
як pictores тa pistores Себастьян Кальман429 й Альберт Єнжеєвскі (Єнджейовіч)430.
Аналогічна ситуація постає і зі свідчень про не зафіксованого в літературі Бартломєя
Дололєцкого (1671), записаного як “pictor” i “pistor”431. Як уже відзначено, не є рідкістю
також помилення на тій самій засаді малярів з мулярами (malarz – mularz). Через це не
вдалося з’ясувати, зокрема професію згаданого Міколая Весоловского. У 1659 р. він
разом з дружиною Барбарою хрестив сина Яна. При цьому куми – маляр Є. Малєховіч
та Маргарета курдибанничка432 вказують, радше на відповідне професійне середови-
ще. Проте в записі про хрещення 1668 р. сина Міхала той самий майстер фігурує як
“murary”433. Віднотований як маляр під 1645 р. в судовій справі про подружню зраду
передміщанин Станіслав Боґущик з дружиною Зофією434 під тим самим роком у того ж
писаря значиться ще також як “textor”, а в іншому місці – муляр435. Цей найяскравіший
приклад “писарських жартів” виступає найвимовнішим свідченням того, наскільки
непевними і навіть непередбачуваними здатні бути свідчення наявних джерел.
Трапляється навіть помилення імен: побіжно відзначений під 1643 р. у чорно-
вих записах війтівського уряду Станіслав Сідорскі436, як випадало би здогадувати-
ся, правдоподібно, ідентичний зі знаним у тогочасному Львові маловідомим пере-
мишльським українським майстром Євстахієм Сидорським437, власне в цьому записі

Був сином померлого не пізніше 1598 р. Анджея Кальмана і Катажини, уже на той час одруже-
429

ний з Барбарою: ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 2. – С. 233. За свідченням вдови по-
мерлого не пізніше 1610 р. брата Петра, він походив з села Кобиляни біля Кракова: Там само. –
Спр. 392.  – С.  349. С. Кальман мешкав на Псячому ринку (Там само.  – Спр. 142.  – С.  176;
Спр. 304. – С. 1523), де якийсь Andreas Kalman віднотований уже під 1569 р.: Описи... – С. 59.
У Львові виступає як пекар (крім наведених записів, див. також: Там само. – Спр. 142. – С. 676;
Спр. 304. – С. 1404, 1523). До літератури як маляра його впровадив: Mańkowski T. Lwowski
cech... – S. 59. Однак використаний при цьому документ 1617 р. про визнання боргу явно має
помилку вже у чорновику: ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 451. – С. 784. Звідсіля її
перенесено до чистового запису, який і став джерелом для Т. Маньковского. Під 1620 р. зафік-
сований також львівський книгар Ян Кальмановіч: Там само. – Спр. 305. – С. 1102.
Див.: ЦДІАЛ України.  – Ф. 52.  – Оп. 2.  – Спр. 38.  – С. 936; Спр. 39.  – С. 7,  237, 238;
430

Спр. 146. – С. 445; Спр. 148. – С. 309.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 473. – С. 730, 733.
431

Там само. – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 625.
432

Там само. – Cпр. 1251. – Арк. 90.
433

Там само. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 401. – С. 1470.
434

Там само. – Спр. 460. – С. 1360, 1377.
435

Там само. – Спр. 459. – С. 2625.
436

Про нього див.: Александрович В. Зі студій… – С. 520; Його ж. Середовище українських
437

малярів Перемишля у XVII столітті / B. Александрович // Україна у Центрально-Східній
Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – Київ, 2002. – Вип. 2. – С. 240–244; Його ж.
Львівське середовище... – С. 52–53. Пор. також: Його ж. Подорож львівських малярів Іва-
на Лукашевича (Добротворського) та Євстахія Сидорського до Ясс у 1647 році / B. Алек-
сандрович // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37,
ч. 2. – С. 49–61.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 65

вперше віднотованим у місті438. Так само Є. Чвохеровіч у раєцьких актах під 1633 р.
записаний як “Petri Czwocherowicz pictori”439, а його вдова подана дружиною Яна440,
хоча насправді так звали її сина.
Інший аспект “писарської сваволі” пов’язаний із записом у полонізованій версії
українських імен і прізвищ майстрів. Для прикладу можна вказати судовий процес
1666 р. у війтівському уряді, учасниками якого виступають “Roman, Mathias pictorum
socy” “Ioannes Bielecky et Thomas sartorum socy”. За свідченням маляра Луки Даш-
кевича, усі вони разом йшли з церкви й позваний запросив їх на горілку до маляра
І. Александровича. Свідчила також його дружина, записана як “Janowa malarka”441.
Тобто, йдеться про ситуацію з українського середовища, проте писар послідовно
полонізував усіх учасників та відзначених у матеріалах судового процесу. На під-
твердження всезагального характеру такої практики можна навести вже давніше
зауважену аналогічну ситуацію з волинського містечка Луків (давній Матіїв) серед-
ини XVIII ст.442 Тому, вірогідно, якась кількість з-поміж віднотованих унікальними
згадками джерел персонажів насправді може не належати до латинського культурного
середовища. В окремих випадках, особливо при поодиноких документальних нотатках
без докладніших, як у наведеній ситуації 1666 р., відомостей, національно-культурну
належність з’ясувати не вдається. Для прикладу може послужити одинокий раз при-
нагідно зафіксований “Ян Ставскі”, челядник українського маляра І. Городецького,
якого майстер відсилав до замовника і який потім склав заяву з відповідного приводу в
суді (1648)443. Зазначена практика полонізації українських імен і прізвищ у поточному
діловодстві львівських канцелярій та документально стверджені непоодинокі випадки
співпраці майстрів обох культурно-історичних орієнтацій не дають змоги з’ясувати
культурну належність вказаної у цьому конкретному випадку особи.
Очевидно, окремі майстри, про яких немає докладніших відомостей, зафіксовані
на сторінках львівських актових матеріалів випадково й до місцевого професійного
середовища не мають ніякого стосунку. Ранній такий приклад пропонує Альберт Лє-
жайскі, від імені якого 1614 р. накладено арешт на майно покійної Анни, вдови Валєн-
тина Кікляжа444. Документ не вказує та те, що їх пов’язувало й чи насправді існували

Найраніші впроваджені досі до літератури відомості про нього датовані  – непевно  –
438

1644 р., або ж ранішим часом, див.: Александрович В. Львівське середовище… – С. 53.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 48. – С. 939.
439

Там само. – Спр. 399. – С. 420–421.
440

Там само. – Спр. 469. – С. 1520, 1521, 1522.
441

На підтвердження всезагального характеру такої практики можна навести вже давніше заува-
442

жену аналогічну ситуацію з волинського містечка Луків (давній Матіїв) середини XVIII ст.:
Александрович В. Малярі та різьбарі Лукова (Матієва) у XVIII столітті  / B.  Александро-
вич  // Волинська ікона: дослідження та реставрація: матеріали XIV міжнародної наукової
конференції (м. Луцьк, 29–30 жовтня 2007 р.). – Луцьк, 2007. – С. 26. Це тільки одинокий ви-
падковим збігом обставин віднайдений і впроваджений досі до літератури факт з відповідної
практики.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 461. – С. 13.
443

Там само. – Спр. 395. – С. 279. Очевидно, ідентичний з майстром, який 1620 р. малював
444

втрачену церкву святих Кузьми і Дем’яна в селі Старе Село поблизу міста Любачів, тепер
на території Польщі. На малювання та його автора вказав: Giemza J. Malowidła ścienne jako
66 Володимир Александрович

якісь контакти майстра зі Львовом. Найяскравіший з нечисленних таких випадків
пов’язаний з віднотованим під 1645 р. малярчиком Томашем Адамовічем445, ідентичним
зі знаним згодом краківським майстром446. Очевидно, львівські акти могли зберегти
більше подібних випадків серед подиноких нотаток про окремих митців. Проте від-
сутність ширших відомостей чи наявність таких винятково серед львівських архівних
матеріалів не дають змоги, як, наприклад, у випадку Т. Адамовіча чи В. Лежайского,
сприйняти їх у властивому історичному контексті. Не бракує, звичайно, у львівських
джерелах й нотаток про позальвівських митців, відзначених власне як такі447.
Наведений перелік чинних у Львові упродовж XVII ст. малярів європейського
культурного кола доповнюють поодинокі тільки осілі в осередку митці, прибулі з
Європи448, знані, проте, винятково в першій половині століття. Першим з них ви-
ступає француз Жан Шенс (…1593–1612), член первісного складу малярського цеху,
який, правда, мав покинути Львів ще перед початком нового століття. Востаннє у
місті він зафіксований ще під 1597 р.449 й надалі виявляється пов’язаним винятково
з Перемишлем та Замостям450.
Значно докладніше відображений у джерелах прибулий з Кракова виходець із
Ренн у Бретані на території Франції Жан Крезваллє (у місті іменований також Яном
Дзіані), відзначений на місцевому ґрунті з-перед 1623 р.451 23 червня 1623 р. князь
О. Заславський писав йому про необхідність намалювати для себе портрети троцького
воєводи Олександра Хоткевича та його дружини, Катажини з Корняктів, а також “ви-
брати ретракт” – скопіювати портрет провінціала домініканців Антоніна з оригіналу,
який належав львівському патрицієві Міколаєві Вільчку452. Відомо також, що майстер

element wystroju drewniаnych cerkwi w XVII wieku / J. Giemza // Sztuka cerkiewna w diecezji
przemyskiej. Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej 25–26 marca 1995 roku / [pod
red. Jarosława Giemzy, Andrzeja Stepana]. – Łańcut, 1999. – S. 89.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 460. – С. 1003.
445

Прийнятий до цеху в 1655 р., остання згадка – авторський підпис на датованому 1673 р.
446

“Непорочному зачатті” (Національний музей у Кракові): Adamowicz Tomasz // Słownik... –
T. 1. – S. 6–7.
Увагу до цього явища привернув ще: Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 59–60.
447

Їх малочисельність – одна з прикмет мистецької культури середовища, у малярстві якого
448

митці європейського походження ніколи не посідали помітнішої позиції, хоча присутні до
самого кінця XVIII  ст. Докладніше співвідношення приїжджих та місцевих майстрів на
львівському ґрунті й окреслених їх присутністю напрямів професійної культури показано
на прикладі скульпторів уже пізнішого часу – першої половини XVIII ст.: Александрович В.
Львівське середовище скульпторів...
Александрович В. Львівське середовище малярів… – С. 96.
449

Про цей період біографії митця див.: Frazik J. T. Sztuka... – S. 217, 219; Александрович В.
450

Західноєвропейські малярі... – С. 315; Ejusdem. Środowisko malarzy zamojskich czasów Jana
Zamoyskiego (Część 2) / W. Aleksandrowicz // Spheres of culture. – Lublin, 2015. – Vol. 10. –
S. 321–323.
Александрович В. Західноєвропейські малярі...  – С. 317; Його ж. Українське портретне
451

малярство XVI–XVIII століть. Наближення до історії / B. Александрович // Український
портрет... – С. 57; Його ж. Мистецькі клопоти… – С. 206.
Його ж. Мистецькі клопоти… – С. 206–207.
452
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 67

малював портрет львівського бургомістра Мартина Кам’яна після його смерті453. Задо-
кументовані контакти маляра зі шляхтичем Іваном Боярським, сином священика міської
Успенської церкви, відображені через накладення арешту на майно після його смерті
наприкінці 1633 р., підказують припущення про можливість авторства французького
митця щодо позначеного виразними елементами західної традиції титульного аркушу
Архиєрейського Служебника і Требника, виготовленого на замовлення І. Боярського
(Київ, Національна наукова бібліотека України імені Володимира Вернадського)454.
Востаннє маляр як “старий” відзначений у джерелах під 1644 р.455 й далі певних ві-
домостей про нього немає. Окремі архівні записи як з-перед, так і після цієї дати зі
згадками про маляра Яна Крезваллє або Дзіані без конкретніших відомостей щодо
самої особи можуть стосуватися як його, так і його сина. Зокрема, безперечно, про
сина йдеться у свідченні від 19 лютого 1650 р. зі згадкою про його вдову Ядвігу Вой-
шанку456. За такої особливості наявних документів не вдається встановити, про кого
з них йдеться у цілому ряді джерельних записів кінця 30–40-х років, відколи 1636 р.
при хрещенні сина Станіслава в джерелах виступає Як Крезваллє-молодший457, 1642 р.
він хрестив сина Алєксандра458. Саме він 1639 р. прийнятий до міського права, на що
вказує, зокрема, вжита у відповідному записі версія прізвища – Dzianik459, яку, звичай-
но, ніяк не випадало би співвідносити з батьком. Очевидно власне сина стосуються
також і зафіксовані принагідною вказівкою 1648 р. стосунки з уже померлим на той
час брацлавським воєводою Александром Домініком Казановскім460, що вказує на
можливість виконання певних робіт для нього. Відзначений так само різнорідними
контактами не тільки в місті, а й поза ним інший син – Александр, відомий за ме-
тричними записами хрещення дітей Станіслава (1636) та Яна (1638)461, хоча якийсь

Його ж. Західноєвропейські малярі... – С. 316.
453

Александрович В., Мицько І. Архієрейський Служебник і Требник Івана Боярського. Нова
454

інтерпретація унікального рукописного кодексу 1632 р. / B. Александрович, І. Мицько //
Пам’ятки України. – 1993. – Ч. 1–6. – С. 82–83; Александрович В. Архиєрейський Служеб-
ник і Требник Івана Боярського. Походження та мистецьке оздоблення унікального львів-
ського рукопису 1632 року  / B.  Александрович  // Архиєрейський Служебник і Требник
Івана Боярського. – [Львів, 2013]. – С. 11 (без паґінації).
Александрович В. Західноєвропейські малярі... – С. 317. Коли врахувати появу майстра як
455

челядника в Кракові ще 1595 р. (Gąsiorowski W. Cechi krakowskie... – S. 24), він для того
часу, справді, мав бути вже немолодим.
ЦДІАЛ України.  – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 61. – С. 1020. До Ж. Крезваллє запис відніс ще:
456

Łoziński W. O lwowskich malarzach... – Szp. XLVIII.
Александрович В. Західноєвропейські малярі... – С. 317.
457

ЦДІАЛ України.  – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 458.
458

Там само.  – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 649. – С. 155. Пор.: Album... – S. 277. Свого часу цей запис
459

помилково віднесено до батька: Mańkowski T. Lwowski cech... – S. 60. Далі таке трактуван-
ня послідовно відтворювала й новіша література.
У літературі вперше відзначені щодо Ж. Крезваллє: Александрович В. Львівське середови-
460

ще… – С. 53.
ЦДІАЛ України.  – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 379, 398. 1636 р. майстер віднотований
461

також як кум: Там само. – Арк. 370 зв.
68 Володимир Александрович

Александр Крезваллє віднотований ще під 1626 та 1628 рр.462, й свідченнями у різних
родинних справах463. Тільки в одному документі 1634 р. він названий малярем464. Про
його професійну діяльність нічого не відомо465. Родина віднотована також у контактах
зі знаним згодом міським урядовцем, хроністом Юзефом Бартломєєм Зіморовічем:
1632 р. Ян (не відомо – батько чи син) хрестив його доньку Катажину, а через два роки
Алєксандр встановив його своїм уповноваженим466.
Скромно засвідчений у львівських джeрелах й прибулий з Кракова італієць
П’єтро Мордессі (перед 1617–1632)467. Як уже зазначалося, 1625 р. він виїжджав до
Крем’янця й позичав для цього гроші. Наприкінці життя він на замовлення шляхтича
Боярського – як випадає здогадуватися, йдеться про того ж Івана – мав намалювати
вівтар святого Станіслава Костки для костьолу єзуїтів у Львові, проте помер, не за-
кінчивши роботи468. Це свідчення вказує на можливість причетності й італійського
майстра до ілюстрацій згаданого Архиєрейського Служебника і Требника, який за-
мовив І. Боярський. Певне уявлення про творчість митця наприкінці життя дає збе-
режений акт вицінення його майна, називаючи, зокрема, невелику картину на мідній
блясі “Моління про чашу”, дві невеликих не закінчених картини також на мідній
блясі, сюжети яких не вказано, “Преображення” та “ Моління про чашу” на полотні
й ще чотири не закінчених картини також на полотні, тематику яких так само не за-
значено, “Благовіщення” на блясі та мальовану жовнірську хоругву. Реєстр продажу
майна додає до них ще стару мальовану колтрину за злотий і п’ятнадцять грошів469.
Наведені відомості про незавершені роботи доводять несподівану смерть італійсько-
го майстра, а продаж спадку підказує висновок, що з родини у місті нікого не було.
Така скромна присутність малярів – вихідців з Європи сприймається однією з
прикметних особливостей еволюції малярської традиції на місцевому ґрунті. З одного
боку, вона засвідчує включення львівського професійного середовища до ширшого

Александрович В. Західноєвропейські малярі... – С. 317.
462

ЦДІАЛ України.  – Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 120. – С. 80–81; Спр. 123. – С. 22, 23; Спр. 124. –
463

С. 1292; Спр. 407. – С. 9, 16; Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 49. – С. 356, 357, 363 (pictoriae artis socy);
Спр. 98. – С. 2248, 2254.
Там само.  – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 49. – С. 363.
464

Остання віднайдена згадка про представників цієї родини належить до 1670 р., коли “No-
465

bilis Alexander de Kreuzwalle vulgo Dziani” з сестрою Катажиною і братом, францисканцем
Маріаном (хресне ім’я Станіслав) продали свою посілість на Галицькому передмісті по-
близу костьолу августинців (тепер церква святої Анни): ЦДІАЛ України.  – Ф. 52. – Оп. 2. –
Спр. 407. – С. 9, 16. Пор. також: Там само. – Спр. 470. – С. 1720, 1724–1725. Не відомо,
йдеться про дітей А. чи Я.  Крезаллє. Через подальшу відсутність джерельних переказів
про представників цієї родини у Львові такий крок випадало би тлумачити вірогідним ві-
дображенням наміру покинути місто.
ЦДІАЛ України.  – Ф. 197. – Оп. 2. – Спр. 1250. – Арк. 272 зв.; Ф. 9. – Оп. 1. – Спр. 120. –
466

С. 80–81.
Зіставлення відомостей про нього див.: Александрович В. Західноєвропейські малярі...  –
467

С. 316–318. Пор. також: Ejusdem. Mordessi (Mordasson) Piotr / W. Aleksandrowicz // Słow-
nik... – T. 5. – S. 646–647.
Александрович В. Архієрейський Служебник… – С. 82.
468

Його ж. Західноєвропейські малярі... – С. 318.
469
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 69

мистецького контексту тогочасної Польщі, для якої характерна діяльність вихідців з
Європи в окремих великих містах чи на службі в найбільших магнатів470. З іншого –
показовою є притаманна для “окраїни європейської цивілізації” малочисельність таких
кадрів, і, внаслідок цього, – їх скромне місце та роль як у професійному середовищі,
так і еволюції професійної практики471.
Окреме явище традиції – вже раніше опрацьоване середовище вірменських
малярів472 з “уславленим” давніше контактами з “Мнішками” й Дмитрієм Само-
званцем473, однак, як виявилося, цілком видуманими, С. Богушовичем (після 1575–
1648), матеріалів про професійну активність якого, практично, не віднайдено474. Уже

Цей досить рідкісний на західноукраїнському ґрунті аспект традиції ілюструє постать за-
470

фіксованого в 1646 р. при дворі Конєцпольських у місті Броди на Львівщині Ламберта ван
Вестерфельда, брата знаного маляра литовського гетьмана Януша Радивила  – Абрахама
ван Вестерфельда: Александрович В. Малярський осередок у Бродах / B. Александрович //
Дзвін. – 1990. – № 3. – С. 114–115. Правдоподібно, в зазначеному контексті варто згадати
також зайнятого на службі в познанського воєводи Яна Остророга, який мав маєтності на
Львівщині (зокрема, йому належав ключ з центром в містечку Комарно) ближче не відомого
Гануша Фоннеса, принагідно зафіксованого під 1605 р. у Львові. До літератури впровадже-
ний: Łoziński W. Złotnictwo lwowskie w dawnych wiekach 1384–1640 / W. Łoziński. – Lwów,
1889. – S. 87. Т. Маньковскі полонізував митця, називаючи Яном: Mańkowski T. Lwowski
cech... – S. 59. Павло Жолтовський помилково вказав на походження майстра з Аугсбурга
в Німеччині та його належність до львівського малярського осередку: Жолтовський П. М.
Словник-довідник... – С. 229; Його ж. Словник... – С. 173. Давніша література традицій-
но перебільшувала наявність джерельних переказів про діяльність поодиноких представ-
ників професійного середовища на службі в в представників суспільних еліт. Критичний
перегляд відповідних матеріалів див.: Александрович  В. “Надвірний маляр”. Замовники-
можновладці та виконавці у мистецькій практиці західноукраїнських земель XVII століт-
тя // Patrimonium. Студії з ранньомодерної історії Центрально-Східної Європи. – Київ; Кра-
ків, 2015. – Т. 1: Ранньомодерна людина: простір – влада – право XVI–XVIIIстоліть / [за
ред. В. Михайловського і Я. Століцького]. – С. 241–255.
У цьому зв’язку не зайве пригадати активність у мало досі знаному важливому осередку
471

в Любліні упродовж першої половини століття так само тільки одинокого європейського
вихідця  – зафіксованого упродовж 1605–1639 рр. Якопо Тебальді з Італії: Ałeksandro-
wycz  W. Malarstwo portretowe w  kręgu Jana Zamoyskiego (Część 2)  / B. Ałeksandrowycz  //
Spheres of culture. – Lublin, 2014. – Vol. 8. – S. 372–373.
Александрович В. Епілог…  – С. 136–150; Його ж. Малярі вірменського походження...  –
472

С. 537–554.
Найдокладніше цю версію розвинув: Gębarowicz М. Początki malarstwa historycznego w Pol-
473

sce (Studia z historii sztuki. – Т. 34) / M. Gębarowicz. – Wrocław etc., 1981. – S. 122–157.
Александрович В. Архівні матеріали до російського епізоду в біографії львівського маляра
474

вірменського походження Симона Богушовича / B. Александрович // Український архео­
графічний щорічник. Нова серія (Український археографічний збірник.  – Т. 4).  – Київ,
1992. – Вип. 1. – С. 211–219; Його ж. Симон Богушович. – С. 54–70. У джерелах без кон-
кретних відомостей зафіксовано два приклади професійної активності вірменського мит-
ця – не вказане малювання у міському арсеналі (1615) й так само не вказане замовлення
коронного канцлера і гетьмана Станіслава Жулкевского (1620): Його ж. Малярі вірмен-
ського походження…  – С. 545; Його ж. Архівні матеріали...  – С.  64. Попри ці уже два
десятиліття тому опубліковані джерельні відомості, “богушовичіада” продовжує розроста-
70 Володимир Александрович

скромно задокументована діяльність найстаршого їх представника – Павла Богуша
(…1570–1605)475 виступає однозначно звернутою до західної традиції476. Джерела не
зберегли переказів щодо того, відколи така орієнтація утвердилася серед львівських
вірменських майстрів, проте як сам П. Богуш, так і його значно чисельніші наступ-
ники з XVII ст. працювали, найперше, саме в такому руслі477. До осередку належали
також знані тільки за поодинокими скупими документальними переказами ще два
сини П. Богуша – Богуш (…1615–1648…) та Ян (1615)478.
Авак Хидирович з Кам’янця-Подільського задокументований від 1631 р. коли
відступив братові Христофорові свою частку будинку зі спадку по покійному батькові
Хидирові Урбейовичу і матері Марті в Кам’янці479. Як випадає здогадуватися, це було
пов’язано з перенесенням до Львова, де перед 1634 р. він одружився з Анастасією.
Одинока принагідно побіжно відзначена в джерелах щойно 1652 р. його робота –
сім картин сивілл480. Піля 1634 р. матеріалів про нього не виявлено, проте наведена
нотатка 1652 р. посередньо свідчить, що на той чс він ще мав жити. Якоб Туманович
віднотований від 1619 р. коли ще був малярським челядником. Збереглися відомості,
що він торгував, мабуть, – полотном й помер не пізніше1643 р. У посмертному описі
його майна вказано 44 мальованих на полотні картини, оцінених по три злотих кожна,

тися. Новішим свідченням її “успіху” є недавня публікація з новим визнанням оригіналом
вірменського митця знаної картини прийняття послів у Грановитій палаті Московського
Кремля (Москва, Державний історичний музей): Małygina A. M. Obraz przyjęcia posłów
polskich przez Dymitra Samozwańca I w Granowitoj Pałatie 3(13) maja 1606 roku ze zbiorów
Państwowego Muzeum Historycznego w Moskwie w świetle źródeł / A. Matygina // Biuletyn
Historii Sztuki. – 2013. – Nr 2. – S. 327–337. Насправді йдеться про копію картини зі збірки
Національної історичної галереї в Будапешті, зроблену 1873 р.: Уваров С. С. Неизвестный
русский памятник 1606 г. / C. С. Уваров // Древности. Труды Московского Археологическо-
го общества. – Москва, 1874. – Т. 4. – С. 171–176. Автор пригадав це забуте повідомлення й
спростував давніші твердження про картину як нібито оригінал початку XVII ст. ще понад
чверть століття тому: Александрович В. Архівні матеріали... – С. 214.
Найдокладніше про нього див.: Александрович В. Павло Богуш. – С. 89–126.
475

Александрович В. Малярі вірменського походження...  – С.  553; Його ж. Павло Богуш.  –
476

С. 119–123.
На це вказують навіть найменше “європеїзовані” поміж їх спадщиною зображення
477

апостолів Матвія та Марка (Національний музей у Львові імені [митрополита] Андрея
[(]Шептицького[)]). До літератури впроваджені: Mańkowski T. Lwowski cech... – Tabl. XXVI.
Новіші кольорові репродукції див.: Свєнціцька В. Спадщина віків. Українське малярство
XIV–XVIII століть у музейних колекціях Львова / B. Свєнціцька, О. Сидор. – Львів, 1990. –
Іл. 69 (“Євангеліст Матвій”); Гаюк І. Ілюстрована енциклопедія вірменської культури в
Україні. З каталогізованим додатком переліку пам’яток вірменської культури в галереях та
заповідниках: в 2-х т. / I. Гаюк. – Львів, 2013. – Іл. 57, 58.
Александрович В. Павло Богуш.  – С. 118–119; Його ж. Малярі вірменського походжен-
478

ня... – С. 543.
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 2. – Спр. 398. – С. 347; Спр. 431. – С. 470.
479

480
Александрович В. Малярі вірменського походження у Львові перед серединою ХVII ст. /
B. Александрович // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкеви-
ча з нагоди його 70-річчя. – Львів; Київ; Нью Йорк, 1996. – С. 552.
Львівське середовище майстрів малярства Західноєвропейського… 71

та два куски полотна, приготовлених до малювання481. Від 1629 р. документи декіль-
ка разів відзначають Василя Кеверовича. Востаннє його згадано в інвентарі майна
вірменина Христофора Івашковича (1650), якому він заставив 35 картин вартістю
70 злотих, а також 16 картин вірменського маляра Х. Захновича482. Одиноким доку-
ментом 1645 р. відзначені син вірменського священика Андрій Дерзахаріяшевич483
та малярчик Симон, якого наступного року заарештував Христофор Захнович484.
Мешканець Святоянської юридики Христофор Янтощик 1647 р. мав сутичку з маляр-
ським учнем Я. Бірецкім, а через два роки його згадано перебуваючим присмерті485.
Краще задокументованим вірменським майстром середини – другої половини
століття виступає Христофор Захарія Захнович, нотований від 1645 р. й померлий
після 1689 – не пізніше 1695 р., одружений з вдовою Варварою Юхновичівною486.
Він не тільки зафіксований упродовж так тривалого періоду, а й відомий з чималої
активності в цеховій організації львівських малярів. Зокрема, не пізніше 1665 р. його
призначили помічником літнього на той час цехмайстра І. Корунки й після його смерті
він претендував посісти відповідне місце487, проте цей намір не увінчався бажаним
результатом. Джерела віднотували дві його роботи, але без докладніших відомостей.
У 1656 р. він уклав контракт зі шляхтичем Бартломеєм Каліновскім на малювання
менси якогось вівтаря, а через десять років, як уже згадано, разом з А. Краузом ма-
лював вівтар у Вірменському соборі. Дещо більше збереглося свідчень про його ку-
пецькі інтереси, немалі суми, якими він оперував, та майнове становище. Поєднання
малярства з купецтвом не було рідкістю як серед львівських вірменських малярів,
так і, очевидно, в професійному середовищі загалом. Однак немає свідчень з приводу
того, як у повсякденному житті малярський фах поєднувався з торговими інтересами.
Нечисленними документальними згадками 1656–1667 рр. зафіксований Павло
Дербедросович488. Більшість відомостей про нього, починаючи від першого доку-
ментального запису, стосуються малювання сідел та конфліктів на цьому ґрунті з
сідлярами, відомостей про інші роботи не виявлено. Майстер мав якийсь документ
міського уряду з 1659 р., який визнавав його малярем, був одружений з Софією Га-
бріелівною. Уже 1656 р. у нього працював не названий на ім’я челядник. Через два
роки він судився з вірменським малярем Г. Богушевичем, що виступає одиноким
зафіксованим слідом контактів у професійному середовищі.
Ще один краще задокументований вірменський майстер другої половини століт-
тя – Григорій Богушевич або Богданович, судячи з патроніму, міг бути сином Богуша
Богушевича, хоча документального підтвердження цьому немає. У джерелах він від-
значений від 1658 р. коли судився зі згаданим П. Дербедросовичем. Він був католиком,

Там само. – С. 550.
481

Скупі відомості про нього див.: Александрович В. Малярі вірменського походження...  –
482

С. 550–552.
Александрович В. Малярі вірменського походження... – С. 552.
483

Його ж. Епілог… – С. 146.
484

Його ж. Малярі вірменського походження... – С. 552–553.
485

Його ж. Епілог… – С. 137–141.
486

Łoziński W. O lwowskich malarzach... – Szp. XLVIII–XLIX.
487

Скромні відомості про нього зібрано: Александрович В. Епілог… – С. 141–142.
488
72 Володимир Александрович

парафіянином кафедрального костьолу й дітей хрестив саме в ньому – Симон (1662),
Ян (1663) Аґнєшка (1663)489, Юзеф (1668), Томаш (1672), Томаш (1673), Домінік (1678),
Францішек (1680). Як і Х. Захнович, він стояв осторонь відновлення 1662 р. малярського
цеху, проте в 1671 р. навіть був цехмайстром. Його професійна діяльність відображена
в джерелах скромно. Як уже згадувалося, 1668 р. він виконував певну роботу разом з
Я. Кальсмітом й тоді ж відмовлявся малювати якісь ліхтарі для монастиря домініканців
разом з А. Краузом. Помер майстер між 3 вересня 1694 та 20 травня наступного року
коли його будинок уже було розподілено між спадкоємцями. Його сини Ян, Юзеф, Міхал
і Томаш стали малярами, проте виступають у документах як самостійні майстри тільки
після смерті батька. Вони більше працювали уже в наступному столітті490.
Останнім віднотованим у джерелах вірменським майстром століття є згаданий
Я. Г. Яскевич, якого малярські цехмайстри позивали в 1685 р. через заборговану
цехову оплату за вісім років й знову наступного року (див. вище). У 1694 р. його
позивав до суду Г. Богушевич, оскільки він мав зганити дзіди, які той продав ли-
товському стражникові491.
Вірменський чинник презентується окремим своєрідним акцентом у місцевій
малярській традиції західної орієнтації, хоча його спадщина, здебільшого, втрачена,
а вцілілі з усього століття поодинокі розрізнені зразки, які випадає співвідносити з
творчістю відповідних майстрів, й досі не систематизовано492.
Зібрані в результаті планомірного вивчення львівських архівних фондів джерель-
ні матеріали описують зафіксоване на місцевому ґрунті середовище творців. За ви-
нятком відзначених авторськими підписами згаданих епітафії Ю. Шольц-Вольфовіча
та двох картин Я. Маліновского, автентичної авторської спадщини представників ана-
лізованого напряму львівського малярства ідентифікувати досі не вдалося. Зроблені
в давнішій літературі з притаманними тому часові незмінно поверховими підходами
окремі пропозиції щодо авторства окремих позицій малярської спадщини не засновані
на переконливих аргументах й через те давно пережили відведений їм вік та повинні
бути відкинуті як з наукового огляду необґрунтовані і безпідставні. Доступні дже-
рельні відомості ні в одному окремо взятому випадку немає змоги поєднати з не так
уже й численними нині конкретними позиціями малярської спадщини: традиційно
для місцевої мистецької практики, вона залишається анонімною.
Як переконує навіть поверхове зіставлення, подібно до самого професійного
середовища, його практично зовсім досі не опрацьована спадщина також презен-
туються винятково різнорідно. У цьому різноманітті яскраво виступає й водночас,
зі свого боку, знаходить показове підтвердження строкатість середовища малярів
європейської культурно-історичної орієнтації, послідовно засвідчена опрацьованим
фондом писемних джерел, що відображають зафіксованих на місцевому ґрунті митців.

Обидва записи зазначеного року знаходяться в двох наступних метричних книгах, оче-
489

видно, в котрійсь з дат допущено помилку, див.: ЦДІАЛ України.  – Ф. 197.  – Оп. 2.  –
Спр. 1250. – Арк. 684 зв.; Спр. 1251. – Арк. 21.
Про них див.: Александрович В. Епілог… – С. 145–149.
490

Александрович В. Епілог… – С. 145.
491

Найповнішу їх репрезентацію зібрано: Гаюк І. Я. Ілюстрована енциклопедія… (повторено
492

“традиційні авторські атрибуції”).
УДК [255(477.83–25):262]“17”

Мирон КАПРАЛЬ

ОРГАНІЗАЦІЯ МИРЯН ТА ЦЕРКОВНА ВЛАДА
У XVIII СТОЛІТТІ: БОГОЯВЛЕНСЬКЕ БРАТСТВО
ЛЬВОВА У СТОСУНКАХ З ІЄРАРХІЄЮ ТА ПАРОХАМИ

Вдале реформування братського руху другої половини XVI ст. призвело до появи
організації нового типу, зокрема у Львові, коли миряни активно включилися в активну
боротьбу за національно-культурну ідентичність українського (руського) народу. З
цього часу братчики поряд з харитативною роботою та опікою на храмовою спорудою
розпочали засновувати та утримувати школи, займатися друкарською справою, за-
хищати не тільки релігійні, але й економічні та політичні права українців (русинів).
Цей рух помітили ієрархи Православної церкви, котрі надали нові повноваження
братствам мирян у Речі Посполитій. Львівське Успенське братство отримало став-
ропігійський статус прямого підпорядкування Константинопольському патріарху та
вилучення з-під влади львівського владики. Інші львівські братства, а потім і брат-
ства по інших містах українських й білоруських земель, могли обирати священика,
а єпископу залишалося тільки його висвятити. Вплив та значення братського руху в
рамках Православної церкви настільки зміцніли, що Львівське та Віленське братство
отримали наприкінці XVI ст. право участі у соборі Київської митрополії, а найваж-
ливіші львівські братства (Успенське, Богоявленське, Миколаївське, Преображенське
та інші)  могли висилати своїх представників на собори Львівської єпархії.
У даній статті автор на прикладі Львівського Богоявленського братства має на
меті дослідити зміни у відносинах мирянської організації та духівництва, які сталися
після прийняття закінчення православного періоду у їхній діяльності та прийняття
Унії Львівською єпархією у 1700 р.

Єпископи та офіціали. Богоявленське братство Львова1 не мало такої ваги в міс-
цевих церковних справах, як відоме Успенське Ставропігійське братство. У складних,
часом конфліктних відносинах Ставропігії із львівським єпископом, Богоявленське,
як і всі інші передміські братства, обирало сторону владики2. Під час боротьби між
Йосифом Шумлянським та Єремією Свистельницьким за посаду львівського єпископа
першу кандидатуру підтримали передміські братства, а другу – Ставропігія. Коли ж
у середині 70-х років XVII ст. Шумлянський утвердився на катедрі, Богоявленське

1
Основну літературу та огляд історії цієї львівської передміської конфратернії нещодавно
опрацьовано у вступі до джерельного видання: Капраль М. Богоявленське братство та церк-
ва у Львові у XVIII ст. інституція, люди, історичні джерела / М. Капраль // Його ж. Бого-
явленське братство у Львові XVIII ст.: дослідження та матеріали. – Львів, 2016. – С. xii–xcv.
2
Лабенский Ф. Русские церкви и братства на предградиях львовских  / Ф.  Лабенский.  –
Львов, 1911. – С. 35–36.
74 Мирон Капраль

братство почало віддавати щорічний “поклон”3 єпископу4. Перший внесок у 1675 р.
склав 17 зл. 9 гр., але поступово він збільшувався: 24 зл. – 1684 р., 29 зл. – 1693 р.,
25 зл. – 1694 р.5 У XVIII ст. “поклон” єпископу залишився у видатках братства і спла-
чувався щорічно аж до 1749 року. Сума коливалася від 12 до 17 зл. у складні роки
економічної кризи (1712–1719 рр.) до звичних 20–25 зл. у кращі часи6.
Не кожне, навіть міське, братство могло знайти велику суму на подарунок владиці,
що перетворився в обов’язковий платіж. У 1722 р. Онуфрієвське братство перестало від-
давати “за давнім звичаєм річний поклон” своєму владиці, зазнавши переслідування з
боку єпископського суду7. Очевидно, це було однією з головних причин, що у тому ж році
воно було скасоване, а вписані до нього братчики дістали право вписуватися до будь-якої
іншої конфратернії мирян8. У 30–40-х роках XVIII ст. “поклон” єпископу не згадується у
видатках Львівського Благовіщенського братства, що перебувало тоді у скруті9.
За фінансовими документами Богоявленського братства у XVIII ст.10 можна
частково відтворити, як виглядало складання “поклону” владиці. Невдовзі після ви-
борів братських старших, які відбувалися щороку у той самий час після Великодня, у
Томину неділю, новообране керівництво Богоявленського братства замовляло купівлю
“хліба та риби”11. Оплативши послуги носильника, вирушали до владичої резиденції

3
Про запровадження цієї правової традиції васалів та нижчих урядників “поклонятися” во-
лодарям у середньовічний та ранньомодерний час див.: Bardach J. Czołobicia i pokłony.
Kartka z dzejów administracji Wielkiego Księstwa Litewskiego w XV–XVI wieku / J. Bardach //
Wieki Średnie. Medium Aevum. Prace ofiarowane T. Mantenffelowi w 60-tą rocznice urodzin. –
Warszawa, 1962. – S. 307–315. На західно- та східноукраїнському матеріалі XVIII ст. про
поклони писали: Бордун М. З життя українського духовенства Львівської єпархії в другій
половині XVIII  в.  / М.  Бордун  // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка.  – Львів,
1912. – Т. 109. – С. 53–54; Сокирко О. Скільки коштує порозуміння? “Поклони” та “накла-
ди” в українських судах першої чверті XVIII ст. / О. Сокирко // Соціум. Альманах соціаль-
ної історії. – Київ, 2007. – Вип. 7. – С. 195–207.
4
“Ходячи с поклоном до его м[и]л[ости] пана и пастиря зверхнѣ[й]шаго ωтца еп[и]с[ко]
па на тен час далисмо на хлѣбъ, на вино, на рыбу золотых 17 и грош 9” Центральний
державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 129. – Оп. 1. –
Спр. 1090. – Арк. 25.
5
ЦДІАЛ України. – Ф. 129. – Оп. 1. – Спр. 1090. – Арк. 57. – 76 зв., 77.
6
Для порівняння: львівське братство св. Теодора Тирона у 1665–1688 рр. давало “на поклон”
єпископу близько 14 зл.: Свистун Ф. Книга братства при церкви св. великомуч[еника] Теодо-
ра Тирона в Львове / Ф. Свистун // Вестник “Народного дома”. – Львов, 1906. – Ч. 2. – С. 40.
7
Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького (далі  – НМЛ).  – Ркл-176.  –
Арк. 34 зв.
8
Там само. – Арк. 35 зв. У декреті єпископського суду тільки згадувалося про відсутність
фундаційного привілею “ні від кого” на заснування Онуфрієвського братства, хоч до цього
часу воно легально існувало як молодше братство Успенського Ставропігійського братства.
9
Лазорко Б. Нові епізоди до історії Львівського Преображенського братства у XVIII ст. //
Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2011. – Вип. 14–15. – С. 506–509.
10
Капраль М. Богоявленське братство Львова XVIII ст.: дослідження та матеріали / М. Ка-
праль. – Львів, 2016. – С. 1–245.
11
Інколи братчики купували також вино і навіть м’ясо (Капраль М. Богояленське братство
Львова... – С. 176).
Організація мирян та церковна влада у XVIII столітті: богоявленське братство… 75

у Львові на Святоюрську гору або до Унівського монастиря, де також знаходився
осідок львівського владики. Побувавши на єпископській аудієнції та отримавши благо-
словення, братчики вирушали додому. Дуже рідко, окрім складання “поклону”, вони
могли вирішувати особисто з єпископом якісь конкретні справи братства. Наприклад,
у 1718 р. братчики намагалися заручитися підтримкою владики у справі з львівським
магістратом про відібрані ґрунти, а 1722 р. старші братства їздили “до Унева до ясне
велможного его милости пана и пастира нашего в справѣ духовного нашего”12.
Основною фігурою владичого двору, з яким братчики мали справи, став у
XVIII ст. офіціал (намісник), що дістав широкі судові та адміністративні повнова-
ження після Замойського синоду 1720 року13. Братчики безпосередньо зверталися до
офіціала для задоволення різних скарг та вирішення судових суперечок. Від початку
XVIII ст. і до Замойського синоду та деякий час по ньому львівським намісником був
о. Діонізій Синкевич14. Саме він у 1712 р. посвятив нову Богоявленську церкву, од-
нак поза тим не помітно його ширших контактів з братством. У 1716–1718 рр., коли
братство активно протистояло львівському магістрату, щоб зберегти за собою частину
церковних земель, не львівський офіціал, до якого братчики зверталися кілька разів,
а бібрський декан та прокуратор львівської капітули о. Григорій Подґурський виявив
більшу ініціативу та інтерес у їхній справі.
Одним з наступників о. Синкевича на цьому уряді став о. Сильвестр Мальський.
Йому львівський єпископ Анатасій Шептицький 28 січня 1732 р. наказав проводи-
ти візитації як монастирів, так і світських церков, зокрема парохіальних братств15.
Можливо, він особисто проводив літургію в Богоявленській церкві у 1732 р., про що
згадано у братській книзі, а рік перед тим братчики вперше дали “поклон” офіціалу
в справі про леґовані до церкви корали16. З невідомим наступником о. Мальського,
імені якого не знаємо, старші Богоявленського братства тісно контактували, до нього
вони зверталися майже щороку. Найважливіша їхня справа, яку розглядав цей львів-
ський офіціал, стосувалася побиття дяка у 1736 р. парохом церкви о. Пушинським. У
1738 р. братчики привітали його на урядуванні: “Далисмо на поклонъ для превелеб-
ного ωтца ωфѣцияла, витавши го на оурaдѣ 2 зл. 10 гр.”17. До львівського офіціала
братчики зверталися у різних справах: щодо вікарія на парохіяльному уряді, у справі
про заповіт старшого конфратернії Івана Комаренського.

12
Капраль М. Богояленське братство Львова... – С. 136.
13
Ширше див.: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII ст.: організаційна струк-
тура та правовий статус / І. Скочиляс. – Львів, 2010. – С. 462–463.
14
Pidłypczak-Majerowicz M. Sinkewicz (Sinkewycz, Siętkiewicz) Dionyzy / M. Pidłypczak-Ma-
jerowicz // Polski Słownik Biograficzny. – Warszawa; Kraków, 2000. – T. 37. – S. 547–548 (по-
мер після 1732 р.); Скочиляс І. Адміністративно-територіальний устрій Львівської єпар-
хії в першій половині XVIII ст.: межі єпархії, поділ на офіціалати та деканати (спроба
картографування) / І. Скочиляс // Картографія та історія України: зб. наук. праць. – Львів;
Київ; Нью-Йорк, 2000. – С. 155.
15
НМЛ. – Ркл-83. – Арк. 181. Однак відомо, що через звинувачення у зловживаннях він цьо-
го ж року був усунутий з уряду офіціала: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–
XVIII ст. … – С. 642.
16
Капраль М. Богояленське братство Львова... – С. 149–150.
17
Там само. – С. 155, 159.
76 Мирон Капраль

У 1743 р. новим львівським офіціалом став о. Мойсей Богачевський, якого ак-
тивно штовхав по щаблях церковної кар’єри єпископ Атанасій Шептицький. Того ж
року він допоміг старшому Олександру Цівковському, коли на його будинок, плано-
ваний на леґацію братству, почав претендувати багатий єврей18. Можливо, з намови
офіціала братство вдалося до такого хитрого заходу, встановивши хрест на спірній
будівлі, щоб “відлякати” єврея у його бажанні її зайняти.
У жовтні 1743 р. Богоявленське братство гостило у себе о. Богачевського та
його помічників, коли він проводив генеральну візитацію церкви. Братчики особисто
передали йому 3 зл. 10 гр. перед візитацією, а також 1 зл. 15 гр. вже після візитації
“za wudke y obarzanki, na przywit[anie]”19. Як свідчать братські реєстри, у процесі
візитування офіціал пив мед, споживав тістечка та сухе печиво (“ciasta y sucharki”).
У братських видатках також зазначена закупівля сіна для коней та горілки для ві-
зника церковного достойника. Офіціал затримав братську скарбницю зі сріблом та
документами у своїй резиденції на кілька місяців. Старші тричі приходили до нього
і не з порожніми руками, а з дарунком рогаликів (“obarzanki”). Останнього разу вони
особливо довго чекали на аудієнцію у приймальній кімнаті о. Богачевського, що
довелося давати дарунок “pisarzowi, co opowiedział, ze czekamy długo”. Загалом усі
візитаційні турботи коштували для Богоявленського братства більше 16 зл.20
Уже у 1744 р. виникла нова правова колізія щодо пароха, коли офіціал погрожував
“наслати комісію” у цій справі. Братчики терміново полагоджують конфлікт звичним
способом – через дарунок. Вгодований щупак та солодка випічка вартістю 2 зл. змушу-
ють о. Богачевського змінити свою позицію21. У 1745 р. братство, йдучи на “поклон” до
львівського єпископа, окремо передали офіціалу 3 зл. “za rybe y chleb y od supliki”. На-
ступного року під час посвячення нового вівтаря братство закуповувало для частування
офіціала цукор та корицю22. У 1746 р. о. Богачевський вирішував конфлікт у братському
середовищі, наказав провести й особисто взяв участь у новій елекції старших23.

18
Там само. – С. 166.
19
Там само. – С. 166–167.
20
Для порівняння під час візитації у грудні 1743 р. до Преображенської церкви Львова було
потрачено 5 зл. 13 гр., тобто втричі менше. Див.: Лазорак Б. Нові епізоди до історії Львів-
ського Преображенського братства у XVIII ст. … – С. 508, 516.
21
Капраль М. Богояленське братство Львова... – С. 168.
22
Отець Мойсей Богачевський неоднозначна постать. З одного боку, він є автором латиномов-
ного панегірика на честь владики Атанасія Шептицького. Але з іншого, після смерті остан-
нього, був усунутий від уряду львівського офіціала у 1747 р., пізніше переведений настоя-
телем у Віцинський монастир. Сучасники звинувачували о. Богачевського у конфліктності,
підкупі та навіть спробі самогубства. Див. детальніше: Татьяніна  Ю. Барокові панегірики
Атанасію Шептицькому в контексті релігійної культури першої половини XVIII століття: ав-
тори і контексти створення // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, держав-
ність. – Львів, 2013. – Вип. 23. – С. 153–155 (помилково згадано Вінницький монастир, замість
Віцинського чернечого осідку, де був настоятелем о. Богачевський у 1752–1755 рр. – М. К.),
див.: Ваврик  М. Нарис розвитку і стану Василіянського чина XVII–XX  ст.: топографічно-
статистична розвідка / М. Ваврик. – Рим, 1979. – С. 114; Litterae Basilianorum in terris Ucrainae
et Bielarusjae / [еd. A. Welykyj]. – Roma, 1979. – Vol. 2: 1731–1760. – P. 326.
23
Львівський історичний музей (далі – ЛІМ). – Відділ фондів (рукописи). – Спр. 122. – Арк. 61.
Організація мирян та церковна влада у XVIII столітті: богоявленське братство… 77

Отець Антоній Левинський, який замінив о. Богачевського на уряді львівського
офіціала у 1747 р.24, перебував на цій посаді до смерті (до 1778 р.)25. За його урядування,
починаючи від 1750 р., зникли будь-які “поклони” як на користь єпископа, так і йому
особисто. Маючи великий авторитет у єпархії, він поступово домігся посилення конт­
ролю кліру над братствами мирян. Розпочав він з найпотужнішого Успенського Ставро-
пігійського братства. Внаслідок довгої та складної боротьби упродовж першої половини
1750-х років він зумів не тільки стати повноправним членом організації мирян, чого
раніше не вдавалося жодному священику, але й впровадив до Успенської церкви світ-
ське духівництво замість василіян26. Такими кроками він поступово посилював вплив
духівництва, зокрема львівського єпископа та офіціала, на Старопігійське братство.
До Богоявленського братства о. Левинський особисто прийшов 4 травня 1774 р.,
на другий тиждень після елекційних зборів, переглянув фінансові книги та зробив
зауваження щодо їх ведення. Офіціал підрахував братські витрати та прибутки за
1773–1774 рр., і, побачивши деякі помилки, порекомендував вносити до реєстрів
місяць і день тієї чи іншої операції. А всі рахунки мав контролювати парох через свій
підпис27. 30 квітня 1777 р. о. Левинський ще раз особисто ревізував рахунки Бого-
явленського братства28. Але такі формальні кроки, як підписи та нотатки духівництва
на фінансових реєстрах, спроби контролю над мирянською організацією, не зупинили
фактичного розкрадання майна та знищення матеріальної підстави Богоявленського
братства, до чого також долучилися сам о. Левинський та його родина.
Згаданий церковний урядник, парох львівської церкви Успіння, перший клі-
рик, який став членом Успенського Ставропігійського братства29, отримав доступ до
дворику (curiola) на ґрунті церкви Богоявлення, який врешті перейшов у його влас-
ність. У книзі прибутків братства зафіксовано чинш, сплачений за цю нерухомість

24
Формальний процес прийняття функцій львівського офіціала о. Антонієм Левинським три-
вав до 17 травня 1749 р. див.: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII ст… –
С. 641.
25
Кметь В. Левинський Антоній / В. Кметь // Енциклопедія Львова. – Львів, 2012. – Т. 4. –
С. 44–45.
26
Зубрицький Д. Хроніка Ставропігійського братства. – Львів, 2011. – С. 265–274.
27
Капраль М. Богояленське братство Львова... – С. 94.
28
Там само. – С. 225.
29
Про нього див.: Зубрицький Д. Хроніка Ставропігійського братства... – С. 265–267, 269–
273; Кметь В. “Життєписи львівських єпископів грецького обряду” – пам’ятка української
історіографії другої половини XVII ст. / В. Кметь // Lwów: miasto – społeczeństwo – kultura.
Studia z dziejów Lwowa. – Kraków, 2002. – T. 4. – S. 65–69; Його ж. Левинський Антоній //
Енциклопедія Львова. – Львів, 2012. – Т. 4. – С. 44–45. Ще в ХІХ ст. Антон Петрушевич
опублікував кілька листів за 1770-ті рр. о. Левинського у справі невдалого затвердження
львівського капітулу, де він виклав багато міркувань про взаємини з польським кліром у
Галичині, Апостольським Престолом, віденським двором (Акта, относящиеся до затверж-
дения капитулы епископского собора во Львове  / [изд. А.  Петрушевич]  // Галичанин.  –
Львов, 1862. – Кн. 1. – Вып. 1. – С. 138–149). Саме йому належить песимістична фраза про
перспективи національних аспірацій українського народу: “Я вже зовсім зжився з гадкою,
що борше Русь згине, нім ми чимось будемо...” (Там само. – С. 140–141; Зеневич І. [Тер-
лецький  О.]. Літературні устремління галицьких русинів від 1772 до 1872  / І.  Зеневич  //
Житє і слово. – Львів, 1894. – Т. 1. – С. 211).
78 Мирон Капраль

львівським офіціалом у 1774–1776 рр. За заповітом о. Левинського від 4 квітня 1778 р.,
ця нерухомість потрапила спочатку до рук його брата, роздільського декана о. Івана
Левинського, а потім до вдови останнього – Маріанни30. Вона перепродала у 1785 р.
вже колишню церковну маєтність передміщанину Андрію Борсукевичу за 1082 зл. з
умовою сплати чиншу на користь Богоявленської церкви. Допомагав укладати угоду
купівлі-продажу о. Іван Горбачевський31, який заступив о. Левинського на уряді паро-
ха Успенської церкви. Насправді саме він володів цією нерухомістю Богоявленської
церкви, що фігурує в братських записах як “офіціальський двір”32.

Парохи церкви Богоявлення
Відносини братства зі священиками у XVIII ст. своєї церкви вибудовувались
відповідно до королівської грамоти від 1634 р., за якою Богоявленська конфратернія
дістала право патронату над храмом та презенти на місце пароха33. У його обов’язки
перед братством входило прочитати пом’яник з їхніми іменами у час поминальних
літургій34, провести братські богослужіння на свято Богоявлення, Зелені свята, Різдво
та Великдень, за що він отримував окрему грошову винагороду. Зі свого боку ми-
рянська організація надавала священикові плебанію для проживання, забезпечувала
проскурою, вином та всім іншим, необхідним для богослужінь, й загалом дбала про
зовнішній стан та внутрішнє убранство церкви.
Зі священицькою родиною Ґавалевичів богоявленські братчики ближче позна-
йомились ще у другій половині XVII століття. Тоді о. Тимофій Ґавалевич, згаданий
поряд з іншими трьома священиками, у 1673 р. зробив внесок у скарбницю братства35.
Очевидно, його син о. Симеон Ґавалевич став братським парохом наприкінці XVII ст.
і залишався ним довгі роки, до початку 20-х років XVIII ст. Упродовж тривалого
священичого служіння на парохії Богоявленської церкви о. Ґавалевич налагодив
плідну співпрацю з громадою та братством. За його участю відбудувалася церква у
1711–1712 роках. Парох разом з усією громадою протидіяв нападникам на церковні
ґрунти, обороняючи їх у 1718 р., та зазнав ран у сутичках. Єдиний серед священи-
ків о. Ґавалевич вписався з усією родиною у братський пом’яник36, що засвідчує
його близькість до братського середовища. Втім, виникали й поодинокі конфлікти з
братством, наприклад у 1713 р., коли він хотів залишити проти волі більшості свого

30
ЦДІАЛ України.  – Ф. 129.  – Оп. 1.  – Спр.  – 197.  – Арк.  23–23  зв. Ця нерухомість отримала
конскрипційний номер 464, що дозволяє чітко локалізувати її на карті (див.: Капраль М. Бого-
явленське братство Львова… – С. xxv (Карта 2).
31
Про нього написав розгорнуту біографічну розвідку: Андрохович А. о. Іван Горбачовський,
примірний парох Ставропігійського братства, (ур. 1743 – †1806) / А. Андрохович // Збір-
ник Львівської Ставропігії. Минуле і сучасне. Студії. Замітки. Матеріали. – Львів, 1921. –
Т. 1. – С. 55–98.
32
Капраль М. Богоявленське братство Львова… – С. 101.
33
Архив Юго-Западной России (далі – АЮЗР). – Киев, 1904. – Ч. 1. – Т. 10. – С. 142–143.
34
ЛІМ. – Відділ фондів (рукописи). – Спр. 124. – Арк. 1–52. Публікація цієї пам’ятки з ба-
гатьма пропусками, непрочитаними марґіналіями не відповідає сучасним вимогам архео-
графічного опрацювання текстів, див.: АЮЗР. – Ч. 1. – Т. 12. – С. 512–519.
35
ЦДІАЛ України. – Ф. 129. – Оп. 1. – Спр. 1090. – Арк. 18 зв.
36
АЮЗР. – Ч. 1. – Т. 12. – С. 514.
Організація мирян та церковна влада у XVIII столітті: богоявленське братство… 79

родича Григорія Ґавалевича на посаді дяка, а в 1715 р. прийшов на засідання братства
з метою проконтролювати його, хоча раніше цього не робив37.
Не посприяла авторитету богоявленського пароха скандальна судова справа з його
парафіянином Іваном Куриловичем, яку розглядав львівський консисторський суд в
1718 році38. Отець Ґавалевич неправдиво звинуватив Куриловича у якійсь крадіжці на
цвинтарі, про що він оголосив під час недільної проповіді. Після цього жінка Курилови-
ча не змогла поцілувати Євангелії, яке парох забрав від неї якнайобразливішим чином.
Комісія, яка розслідувала цю справу, дійшла висновку, що парох несправедливо вважає
винним парафіянина. Курилович нібито знайшов іншого духівника, якого запросив по-
святити свій будинок, а також йорданську воду39. Але ці закиди мирянин спростував,
вказавши на необ’єктивність та неслушність звинувачень священика. Суд заборонив
о. Ґавалевичу проводити богослужіння чотири тижні, зобов’язав сплатити штраф у
50 гривень та перепросити Куриловича у найближчу неділю, повернувши йому “славу”40.
Довга духовна кар’єра о. Ґавалевича при церкві Богоявлення закінчилася у 1722 р.
великим конфліктом, хоча братство до нього не мало стосунку. У травні 1721 р. бого-
явленська парафіянка Анна Подлужевичова оскаржила пароха перед консисторським
судом у привласненні великої суми грошей, які залишилися по смерті якогось військо-
вого Александра, серба за національністю. Чоловік помер без нащадків, був похований
в Ґалаці, в монастирі св. Георгія. Незадовго до смерті він залишив у цієї жінки зі Львова
власний депозит з великої кількості монет на суму 15 тис. зл., а також дорогі предмети
одягу. Подлужевичова передала всі гроші та речі на зберігання о. Ґавалевичу41, який
відмовлявся визнати такий факт. Львівський консисторський суд 13 травня 1721 р.
наказав отцеві присягнути особисто та привести двох духовних та трьох світських
свідків, які могли би поручитися за правдивість його слів42. У день присяги в суді, що
настав через півроку, 29 січня 1722 р., богоявленський парох присягнув сам та привів
за поручителів двох парохів із сіл Солонки та Сихова, а також селянина зі с. Жиравки.
Але суд ця присяга не задовольнила, йому наказали додатково привести для поручення
двох священиків із львівського капітулу та двох маєтних (“bene possesionates”) жителів
міста43. Зважаючи на наступний судовий акт, ні львівські священики, ні передміщани з
Богоявленського братства не вважали священика жертвою наклепу. Він програв судову
справу 25 травня 1722 р.: його усунули з парохії, заборонили служіння та запровадили
в ув’язнення до Унівського монастиря. Після цього скандального випадку Богоявлен-
ське братство більше не запрошувало на парохію представників священицької родини
Ґавалевичів, хоча вони й осідали в близьких до неї львівських парохіях44.

37
НМЛ.– Ркл-82. – Арк. 15 зв.–16; Ркл-175. – Арк. 118.
38
Там само. – Ркл-82. – Арк. 31–32 зв.
39
Там само. – Арк. 31 зв.
40
Там само.
41
Там само. – Ркл-176. – Арк. 25 зв.–26 зв.
42
Там само. – Ркл-175. – Арк. 323.
43
Там само. – Ркл-176. – Арк. 5.
44
Там само. – Ркл-64. – Арк. 36 зв. (о. Григорій Ґавалевич – парох львівської церкви Чесного
Хреста у 1739 р.); Ркл-86. – Арк. 648 (о. Іван Ґавалевич – парох церкви Чесного Хреста,
о. Антоній Ґавалевич – парох Воскресенської церкви у 1755 р.).
80 Мирон Капраль

Не склалися стосунки у братства й із наступним парохом о. Іваном Подґурським,
що доводився родичем бібрському декану та львівському прокуратору о. Григорію По-
дґурському, який міг неформально вплинути на братство, щоб прийняти його кревного
на парохію. Священицька родина Подґурських могла претендувати на спадкоємність
на цій парохії, адже у 1687 р. о. Теодор Подґурський одночасно виконував обов’язки
жидачівського намісника та пароха Богоявленської церкви у Львові45. Але о. Іван По-
дґурський недовго залишався на передміській парохії. 8 жовтня 1725 р. він потрапив
під судове розслідування через серйозні провини: п’янство, волочіння по шинках з
втратою гідності, оскарження невинних людей, не виконання судових вироків. Відтак
його відлучили від богоявленської парохії із забороною проводити богослужіння аж
до отримання “декрету від пастиря”46. У судовому декреті також було наголошено на
відсутності у о. Подґурського належної презенти до цієї парохії з боку братства. Це
свідчило про дієвість та актуальність права патронату для мирянських організацій у
XVIII ст., що не оскаржувалося церковною владою та її судовими органами.
За даними актів консисторського суду та братських реєстрів, упродовж 1727–1741 рр.
парохом Богоявленської церкви залишався о. Іван Пушинський, виходець з міщанського
середовища, як і більшість львівських священиків47. Від початку його священицької праці
на парохії у 1727 р. виник якийсь конфлікт, що спричинив велику “конфузію церковну
та братську”48. Деякий час о. Пушинський перебував “у забороні”, й братство вимушено
шукало з відома владики інших священиків для відправлення богослужінь. Іншого разу
богоявленський парох потрапив у велику халепу в 1736 р., вчинивши бійку з дяком49.
Справа завершилась новим серйозним покаранням о. Пушинського: він знаходився в
ув’язненні та його позбавили душпастирських обов’язків на довгий час, бо два роки
поспіль аж до початку 1739 р. братчики запрошували для богослужінь монахів50. По
смерті о. Пушинського його вдова залишилась мешкати у плебанії, сплачуючи чинш, як

45
ЦДІАЛ України. – Ф. 129. – Оп. 1. – Спр. 196. – Арк. 63. Як зазначає Меланія Бордун, у
сільській місцевості “рідко коли син не отримував парохію по батькові” (Бордун М. З життя
українського духовенства… – Т. 109. – С. 57). Але у міській церкві, де братство володіло
правом патронату, така ситуація виглядала неможливою.
46
НМЛ. – Ркл-86. – Арк. 165–165 зв.
47
На жаль, історики церкви не досліджували соціальний статус нижчого духівництва Львова
ранньомодерного періоду, немає ні просопографічних, ні статистичних даних, за невели-
ким винятком. Детальніше див.: Крип’якевич І. Львівська Русь в першій половині XVI ст.:
дослідження і матеріали / І. Крип’якевич; упоряд. М. Капраль. – Львів, 1994. – С. 97–101;
Мицько І. Львівські священики та вчителі останньої чверті XVI – першої третини XVII ст. /
І. Мицько // Успенське братство і його роль в українському національно-культурному відро-
дженні. – Львів, 1996. – С. 12–23. На сьогодні для Львівської єпархії таких досліджень дуже
мало, для порівняння див.: Wereda D. Środowisko rodzinne duchownych unickich w XVIII
wieku (na przykładzie diecezji włodzimiersko-brzeskiej / D. Wereda // Rodzina i gospodarstwo
domowe na ziemiach polskich w XV–XX w. / [red. C. Kuklo]. – Warszawa, 2008. – S. 207–218.
48
Капраль М. Богоявленське братство Львова… – С. 146.
49
Там само. – С. 155.
50
Достеменно відомо тільки про одного з них – монаха-василіянина о. Варлаама Какайлови-
ча, що залишив власноручні записи у братських реєстрах у 1736 р. як комісар з боку уряду
офіціала (Капраль М. Богоявленське братство Львова... – С. 37, 153).
Організація мирян та церковна влада у XVIII столітті: богоявленське братство… 81

і декілька інших братських чиншовиків. Також братство повернуло їй кошти, вкладені
її чоловіком у ремонт якоїсь господарської споруди – “staiękie”51. Їмость Пушинська
включилася у братське середовище, вона активно збирала кошти з жіночої “пушки”52,
покутуючи таким чином некоректну поведінку свого чоловіка за його життя.
Після о. Пушинського на Богоявленській парохії тривалий час (1743–1768)
виконував душпастирську працю о. Григорій Дмитрасевич53. Священицька родина
Дмитрасевичів, з якої він походив, у селі Сихові, біля Львова, виконувала священицькі
обов’язки у XVIII ст. в другому поколінні54. Як і його попередник, о. Дмитрасевич
розпочав знайомство з громадою зі сварки. 28 листопада 1743 р. він оскаржив в
консисторському суді братчика Якова Борецького через суперечку, що між ними
зав’язалася у нічний час55. Виявилося, що Борецький, який мешкав на церковному
ґрунті, вночі виявив злодія біля церкви, загнавши його до приміщення школи, він
намагався покарати порушника. Коли на цю метушню прибіг священик, то, не розі-
бравшись у ситуації, розпочав сварку з Борецьким, а потім з його жінкою. Львівський
консисторський суд став на бік пароха, присудивши братчику грошові штрафи на
користь братства, духовного інстигатора та о. Дмитрасевича, якого він мав додатково
перепросити за участю відповідних осіб (“qualificatas personas”). Після цієї непри-
ємної історії стосунки у парохії поступово налагодилися: у 1745 р. старші братства
виділили додаткові кошти своєму душпастирю з нагоди Зелених свят, бо “мав дуже
мало прибутку”56. У 1747 р. парох спільно з братством представив у консисторському
суді до затвердження церковної влади великий заповіт Александра Цівковського на
суму 755 зл. готівкою та інше рухоме й нерухоме майно57.
Новий конфлікт зафіксовано у 1768 р., коли о. Дмитрасевич зійшовся у сварці з
братами Юрієм та Іваном Комаренськими, діяльними членами братства58. Сварка, що
переросла у бійку, мала особистий мотив, приводом до неї стала жінка-господиня, що
обслуговувала священика. Бійка виникла у резиденції пароха, спочатку Комаренські
побили жінку, а коли за неї заступився отець, то їх це не зупинило: вдарили його в
обличчя, вчепилися за волосся, зрештою всі повалилися на землю. Під час бійки
Комаренські звинуватили священика, що він однією упряжкою їде з господинею на
празники, “в одному ліжку спить”59.

51
Капраль М. Богоявленське братство Львова… – С. 164.
52
Там само. – С. 46–47.
53
У реєстрі імен парохів Богоявленської церкви Львова у пом’янику братства після імені
о. Івана (Пушинського) згадано о. Михайла та Василія (АЮЗР. – Ч. 1. – Т. 12. – С. 514).
Найімовірніше, вони могли короткий час виконувати священицькі обов’язки в період від
1741 до 1743 рр.
54
НМЛ. – Ркл-94. – Арк. 198 зв.
55
Там само. – Ркл-64. – Арк. 180–180 зв.
56
Капраль М. Богоявленське братство Львова… – С. 170.
57
НМЛ. – Ркл-85. – Арк. 626 зв.–628.
58
Там само. – Ркл-87. – Арк. 783–784.
59
Там само. – Арк. 783 зв. Меланія Бордун на подібному судовому матеріалі зазначає, що
в другій половині XVIII ст. не раз у священицьких родинах так ставалося, що господиня
мала більшу повагу, ніж законна жінка та діти: Бордун М. З життя українського духовен-
ства… – Т. 109. – С. 77.
82 Мирон Капраль

Суддя для кращого розслідування наказав привести до суду свідків у цій справі.
Під час наступного судового засідання 3 березня 1768 р. виявилося, що Іван Кома-
ренський був зятем священика і, очевидно, вважав поведінку свого тестя невідпо-
відною духовному званню. Священик після цієї сварки та побоїв кинув анафему на
обох братів з церковного амвону60. Консисторський суд також засудив Комаренських,
які протягом двох недільних богослужінь мусили лежати в церкві хрестом, сплатити
10 фунтів воску та грошові штрафи кожному потерпілому. Також мали перепросити
священика за посередництвом двох духовних осіб і двох братчиків. Комаренські
апелювали до єпископа від декрету судді-сурогата, о. Петра Примовича, священика
львівської церкви св. Теодора Тирона, але безуспішно61.
Не можна сказати, що ці конфліктні ситуації повністю визначали та поясню-
вали відносини пароха та всього братства, оскільки о. Дмитрасевич не втручався у
діяльність конфратернії. Хоча після реформаційного повізитаційного декрету 1744 р.
парох церкви зобов’язаний був контролювати всі фінанси братства, бути присутнім
на елекційних зборах, але о. Дмитрасевич тільки у 1759 р. почав його виконувати.
Утім, цей контроль залишився формальним, братчики внесли фразу у формуляр кви-
тації своїх старших, що вона відбувалася за участю парохіяльного священика (“при
пароху”)62. Найімовірніше, це було запроваджено за наполяганням львівського офі-
ціала о. Антонія Левинського, котрий особисто двічі приходив на засідання братства
у 1774 та 1777 роках і вивчав братські реєстри.
У 1777 р. комендантом чи вікарієм з тимчасовими обов’язками пароха став
о. Теодор Вергановський. Проте того ж року братчики поскаржилися на нехтування
ним священицькими обов’язками63. Зокрема, 16 жовтня 1777 р. братчики закидали
йому усунення з церкви великих ламп, що стояли перед образами, відмову уділи-
ти Святі Тайни важкохворим, до яких він відмовлявся йти, та постійні суперечки
з братством. На новій судовій сесії 24 листопада 1777 р. старші братства церкви
Богоявлення Іван Юркевич та Теодор Ярошевич скаржилися на кривди з боку
о. Вергановського, не виконання ним попереднього декрету, котрий його засуджував.
Крім цього, виникли нові претензії: в саду церкви він наказав вирубати сливки, че-
решні, горіхи, побив учителя без будь-якої причини та залишався “цілому братству
ненависним” 64. Братство готове було відмовитися від позовів, якщо позваний піде
зі своєї посади. У разі відмови, він має скласти звіт про церковні гроші, що “до
себе відібрав”. Отець Вергановський оправдовувався: “дяка слушно раз по карку

60
НМЛ. – Ркл-87. – Арк. 789 зв.
61
Багато прикладів судових справ священиків Львівської єпархії другої половини XVIII ст.
описала: Бордун М. З життя українського духовенства… – Т. 109. – С. 63–74. Подібні су-
дові справи унійного духівництва на матеріалі Перемишльської єпархії: Циквас О. Попа-
ді, поповичі, попівни як учасники судових процесів (за матеріалами книг духовного суду
Перемишльської єпархії кінця XVII – першої половини XVIII ст. / О. Циквас // Наукові за-
писки Національного університету “Острозька академія”. Серія: Історичні науки. – Острог,
2016. – Вип. 25. – С. 35–41.
62
Капраль М. Богоявленське братство Львова… – С.197.
63
НМЛ. – Ркл-94. – Арк. 186 зв–187.
64
Там само. – Арк. 202 зв.
Організація мирян та церковна влада у XVIII столітті: богоявленське братство… 83

вдарив”65, а дерево в саду наказав вирубати сухе і то зробив за дозволом братства
під час зборів. Скандального пароха братство все ж зуміло усунути, оскільки уже
1778 р. приймало на парохії нового священика.
Одним з останніх парохів, що пережив важкі часи з церквою та Богоявленським
братством, виявися о. Даниїл Вишньовський, котрий залишався на парохіяльному
уряді протягом 1778–1794 років. Втім, джерела вказують, що кілька років він був
відсутній на парохії, натомість душпастирство при церкві Богоявлення виконували:
о. Юрій (Іжи) Дорожинський у 1781–1782 рр.66 та о. Ґабріель Росінський у 1782–
1783 рр.67 Одночасно о. Дорожинський виконував обов’язки львівського каноніка.
Братчикам могло не сподобатися, що він позичив на прожиття (“na wiwende”) зна-
чні кошти у братства – 200 зл., тобто майже річний бюджет мирянської організації.
Хоча священик і повернув вчасно позичку, але надалі це прізвище не значиться серед
парафіяльних священиків.
Прийшовши на парохію у 1778 р., о. Вишньовський спільно з братством поряд-
кував у фінансових справах, подавав позов проти боржників за отримані позички68.
Братчики не шкодували коштів на ремонт та утримання резиденції пароха, забезпе-
чували його дровами на зиму, хоча раніше цього не робили69. Але грошей у скарбниці
ставало менше, тому братська організація у 1783 р. значно обмежила свою діяльність.
Від 1784 р., остаточно утвердившись на Богоявленській парохії, о. Вишньовський
за наказом австрійської влади завів окрему книгу, де фіксував всі розпорядження
як світських інституцій, так і духовних керівних осередків щодо адміністрування
парохією70. Втім, доля церкви й братства вже вирішилася негативно. У 1795 р. на
напіврозвалену парохію прийшов як адміністратор, тобто тимчасово, о. Йосиф Бі-
линський71. Його душпастирська праця була віртуальною, як і Богоявленська паро-
хія. Церковний адміністратор мешкав вже не в плебанії, а у лянтвійта Галицького
передмістя Лукаша Криницького72. У листі львівського декана о. Івана Жуковського
від 11 лютого 1796 р. щодо сплати військового податку львівськими церквами Бого-
явленську церкву та інші дерев’яні храми міста не згадано73. Коли парох Успенської
церкви й останній тимчасовий адміністратор парохії (parochie suburbana Bohoiawlenie
precarius administrator)74 о. Іван Горбачевський складав у 1800 р. опис нерухомостей

65
Там само.
66
Капраль М. Богоявленське братство Львова… – С. 102, 231.
67
Там само. – С. 233–234, 236.
68
ЦДІАЛ України. – Ф. 52. – Оп. 1. – Спр. 176. – Арк. 7.
69
Капраль М. Богоявленське братство Львова… – С. 229–230, 235.
70
ЦІДАЛ України. – Ф. 129. – Оп. 1. – Спр. 1198. Очевидно, такі книги мусили завести всі па-
рохи: у той самий час її завели також і в Успенській Ставропігійській церкві, див.: ЦІДАЛ
України. – Ф. 129. – Оп 1. – Спр. 1195.
71
НМЛ. – Ркл-754. – Арк. 1 зв. Отець Юзеф Білинський пробув адміністратором церкви до
1801 р., коли стало відомо про його смерть (ЦІДАЛ України. – Ф. 129. – Оп. 1. – Спр. 197. –
Арк. 41–41 зв.).
72
ЦІДАЛ України. – Ф. 129. – Оп. 1. – Спр. 197. – Арк. 29 зв.
73
Там само. – Спр. 1195. – С. 101.
74
НМЛ. – Ркл-1125. – Арк. 13 зв.
84 Мирон Капраль

Богоявленської церкви, вже до цього часу було прийнято рішення про приєднання
її, разом Благовіщенською парохією, до міської церкви. Храмові свята приєднаних
церков також перейшли до Успенської церкви75.
У братських реєстрах особливо помітний низький рівень фінансової підтрим-
ки власного пароха. Дотація священику з боку Богоявленського братства у першій
половині XVIII ст. в середньому не перевищувала 10–12 %, поступаючись інколи у
півтора-два рази видаткам на “поклони” та правове забезпечення з боку церковної
влади (єпископа, офіціала). У другій половині століття витрати на “поклони” єпископу
та офіціалу зникли, а парох за реформаційним декретом 1744 р. мав право отримувати
додатково 40 зл. утримання, якщо після всіх необхідних видатків залишатимуться
кошти у братській скарбниці76. Але, як показують реєстри, у видатках братства фі-
нансування священика майже не змінювалося: сягало не більше 30–35 зл. Якщо по-
рівняти, то дяк (учитель) тоді справді отримував підвищення у платні та забезпеченні.

***
Аналізуючи пом’яник Богоявленського братства за 1717–1796 рр.77, бачимо серед
членів конфратернії велику частину тих, які мали серед своїх родичів духовних осіб
(священиків та монахів). Багато з представників цих родин стали авторитетними
керівниками братської організації: Тимофій Стефанович, Іван Комаренський, Іван
Полянський, Іван Туркевич. Старші братчики, маючи соціальний капітал своєї родини
та утримуючи в своїх руках реальний капітал, як-от нерухомість, могли на рівних
розмовляти з парохами церкви Богоявлення у разі конфліктних ситуацій, вимагати
дотримання “червоних” ліній розмежувань компетенції у стосунках з братством, що
наполягало на адмініструванні церкви, шпиталю та школи мирянами.

75
Шараневич И. Черты из истории церковных бенефиций мирского духовенства в Галицкой
Руси / И. Шараневич. – Львов, 1897. – С. 334.
76
Лабенский Ф. К истории львовских братств в первую половину XVIII века Ф. Лабенский //
Вестник “Народного дома”. – Львов, 1907. – Ч. 6. – С. 99.
77
ЛІМ. – Відділ фондів (рукописи). – Спр. 124. – Арк. 1–52. У публікації цієї пам’ятки від-
сутні імена родичів братчиків, див.: АЮЗР. – Ч. 1. – Т. 12. – С. 512–519.
УДК 94(477.83/.86+477.4)“1801/1918”

Ігор РАЙКІВСЬКИЙ

Взаємини українських діячів Галичини і
Наддніпрянської України в австрійський
період (ХІХ – початок ХХ століття)

У ХІХ – на початку ХХ ст., коли етнічні українські землі перебували під вла-
дою двох імперій – Російської (Наддніпрянська Україна) та Австрійської (Австро-
Угорської), розгорнулося національне відродження (модерне націотворення). Зу-
силлями місцевої інтелігенції відбувалося формування модерної української націо­
нальної самосвідомості, уявлення про соборність (національну єдність) України.
Cтимулюючим чинником у процесі усвідомлення належності до поділеного дер-
жавними кордонами українського (“руського”, “малоруського”) народу, окремого
від польського й російського, були особисті взаємини галицьких і наддніпрянських
діячів обабіч австро-російського кордону. Обрана тема привертала увагу українських
і зарубіжних науковців1, зокрема автора цієї статті2, але й до сьогодні вона є актуаль-
ною науковою проблемою.

1
Возняк М. Епізоди культурних зносин галицької і російської України в 1-шій полов. ХІХ в. /
М. Возняк // Фільольогічний збірник памяти К. Михальчука. – Київ, 1915. – С. 56–100; Сту-
динський К. До історії взаємин Галичини з Україною в рр. 1860–1873 / К. Студинський //
Україна. Науковий двохмісячник українознавства. – Київ, 1928. – Кн. 2. – 46 с.; Дорошен-
ко В. Взаємини Наддніпрянщини з Наддністрянщиною / В. Дорошенко // Альманах “Ново-
го часу” (“Калєндар для всіх”) на рік 1938. – Львів, 1937. – С. 37–46; Качмар Л. Галичина
в політичному житті наддніпрянських емігрантів на початку ХХ століття  / Л.  Качмар.  –
Львів, 2002. –  155 с.; Єкельчик С. Українофіли: світ українських патріотів другої половини
ХІХ століття / С. Єкельчик. – Київ, 2010. – 272 с. та ін.
2
Райківський І. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини
ХІХ століття / І. Райківський. – Івано-Франківськ, 2012. – 932 с.; Його ж. Ідея української
соборності в підавстрійській Галичині (ХІХ – початок ХХ століття) / І. Райківський. – Івано-
Франківськ, 2016. – 392 с.; Його ж. Взаємини галицьких і наддніпрянських діячів у 1830–
1840-х рр. / І. Райківський // Український історичний журнал. – Київ, 2009. – № 1. – С. 39–55;
Його ж. Ізмаїл Срезневський та Галичина / І. Райківський // Дриновський збірник [Дринов-
ски сборник]. – Харків; Софія, 2013. – Т. 6. – С. 42–46; Його ж. Внесок Пантелеймона Куліша
у видання львівського журналу “Правда” (1867 – початок 1870-х років) / І. Райківський //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип. 27: Ювілейний
збірник на пошану Ю. Сливки. – Львів, 2015. – С. 69–82; Його ж. Взаємини П. Куліша з
галичанами в 1870‑х рр. / І. Райківський // Наукові записки Тернопільського національного
педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: історія. – Тернопіль, 2015. –
Вип. 1. – Част. 1. – С. 44–50; Його ж. Взаємини українських діячів Галичини і підросійської
України на початку ХХ століття / І. Райківський // Україна: культурна спадщина, національна
86 Ігор Райківський

В українській політичній термінології національна єдність, що є однією з осно-
воположних складових національної ідеї, трактується як “соборність”. Втілення ідеї
національної єдності України видавалося проблематичним навіть на зламі ХІХ–ХХ ст.
Про це, зокрема, відверто писав І. Франко в 1900 р., що ідеал національної самостій-
ності “з нашої теперішньої перспективи поза межами можливого”, водночас закликав
“вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього…”3. Існування потенційної
небезпеки розколу двох “гілок” українського руху визнавав М. Грушевський у статті
“Галичина і Україна” (1906). “Що Україна росийська й Галичина, навіть як не ста-
ратися умисне про їх відокремленнє й розлуку, а тільки залишити всякі заходи до їх
зближення, практиковані дотепер, та пустити їх іти кожду своєю дорогою, – пішли
б усе далі й далі від себе, се річ зовсім ясна”4, – писав він. Ідея соборності України
була проголошена на уламках Російської та Австро-Угорської імперій у січні 1919 р.
в Акті злуки УНР і ЗУНР, що стало результатом багатолітнього процесу кристалізації
української національної самосвідомості, зокрема в підавстрійській Галичині.
Інтерес наддніпрянських діячів до Галичини проявився на науковому етапі націо-
нального відродження в першій половині ХІХ ст. Услід за “Історією русів” перші фахові
узагальнюючі дослідження з історії України Д. Бантиша-Каменського (“Історія Малої Ро-
сії”, 1822 р.) та М. Маркевича (“Історія Малоросії”, 1842–1843 рр.), хоч і не давали чіткого
територіального “уявлення” про українські землі, однак обстоювали етнічну спорідненість
між Наддніпрянщиною і Галичиною. У контексті висвітлення історичних подій автори зга-
дували про Галичину як про невід’ємну частину русько-українського простору. Дослідники
українського фольклору М. Максимович, П. Лукашевич та ін., поряд з народнопісенною
творчістю з Наддніпрянщини, друкували пісні з Галичини. Зокрема, у першій частині
збірки П. Лукашевича “Малоросійські і червоноруські народні думи і пісні”, виданій у
Петербурзі 1836 р., вперше містилися фольклорні записи, зроблені як на підросійській
Україні (в Полтавській губернії), так і в Галичині, по обидва боки австрійсько-російського
кордону. “… Нравы и обычаи ихъ (галичан – І. Р.), – писав П. Лукашевич, – ни сколько
не разнятся отъ малороссіянъ; нарѣчіе ихъ есть также малороссійское”5. Серед перших

с­відомість, державність. – Львів, 2015. – Вип. 26. – С. 117–132; Його ж. Михайло Максимо-
вич і Галичина / І. Райківський // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. –
Черкаси, 2015. – № 9(342). – С. 58–64; Його ж. Гуцульщина – місце відпочинку й творчості
видатних українських діячів з підросійської України на початку ХХ ст. / І. Райківський // На-
уковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Істо-
ричні науки. – Луцьк, 2015. – Вип. 7(308). – С. 26–32; Його ж. Внесок Володимира Антоно-
вича в українське національне самоусвідомлення галичан останньої третини ХІХ – початку
ХХ століття / І. Райківський // З історії західноукраїнських земель. – Львів, 2015. – Вип. 10–
11. – С. 133–154 та ін. Науково-популярний варіант цієї статті див.: Райківський І. “Руський
з руським повітався…”. Взаємини українських діячів Галичини і підросійської України в
ХІХ – на початку ХХ ст. / І. Райківський // Проект “Україна”. Австрійська Галичина / [автор-
упорядник М. Р. Литвин]. – Харків, 2016. – С. 161–190.
3
Франко І. Поза межами можливого / І. Франко // Вивід прав України. – Львів, 1991. – С. 77.
4
Грушевський М. З біжучої хвилі. Статі й замітки на теми дня 1905–6 р. / М. Грушевський. –
Київ, 1907. – С. 122, 123.
5
Лукашевичъ П. Малороссійскія и червонорусскія народныя думы и пѣсни / П. Лукашевичъ. –
С-Петербургъ, 1836. – С. 106, 107.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 87

мовознавців був М. Максимович, що вважав українську мову (“южнорусскій языкъ”)
самобутньою, окремою від російської і польської мов, з двома наріччями – малоруським
і червоноруським – галицьким6.
Серед наддніпрянських діячів до М. Драгоманова “найбільш розвинений погляд
на Галичину” мав видатний вчений М. Максимович7. У другому випуску альманаху
“Кіевлянинъ” 1841 р. він опублікував статтю, в якій зробив аналіз літературної ді-
яльності “на другомъ, противоположномъ концѣ Южной Руси, отдѣленномъ отъ насъ
разлучнымъ Днѣстромъ”. Автор схвально відгукнувся про перші твори галицьких
письменників М. Устияновича, І. Могильницького та інших, написані народною мовою,
особливо виділив альманах “Руської трійці” “Русалка Дністровая” 1837 р., що від-
значався загальнослов’янською тенденцією “къ своенародности” й започаткував нову
українську літературу в Галичині8. Наукова зацікавленість наддніпрянської інтелігенції
Галичиною виростала із слов’янознавства, прагнення глибше пізнати слов’янський
світ. Однак українські діячі до середини ХІХ ст. мали надто загальне уявлення про
Галичину. “Народ, очевидно, нічого не знав, а інтелігенція (Наддніпрянщини – І. Р.)
мала неясне поняття про Галичину, – згадував В. Дорошенко, уродженець Полтав-
щини, – як край населений словянським племенем «руссиновъ», ніби споріднених із
«русским» народом великого російського царства, але що це за племя, – 99 % «мало-
росов» (офіційна назва українців у Російській імперії – І. Р.) знало дуже мало”9.
Початок більш-менш регулярних контактів із галичанами поклали в 1830–1840-х
роках М. Максимович, О. Бодянський, П. Лукашевич та І. Срезневський (із них тільки
два останні побували в Галичині відповідно в 1839 і 1842 рр.). У листах до галичан,
передусім діячів “Руської трійці” Я. Головацького й І. Вагилевича, Д. Зубрицького,
вони заохочували молодь до народознавчої діяльності, написання праць живою на-
родною мовою, обмінювалися книжками і відомостями про національно-культурне
життя. “Спасибіг вам, українцям, – писав Я. Головацький П. Лукашевичу 1 (13) липня
1840 р., – що ви не цураєтеся тим паростком, відділеним від рідного кореня, приглу-
шеного чужими бур’янами, але ще живим ... Поможіте, братія, продратися до сонця,
щоби цвіт у пупляшках не загиб”10. У листі до О. Бодянського Я. Головацький ствер-
джував восени 1843 р.: “... Усе то більше розпространяється дух руський”, закликаючи
надсилати літературу з Наддніпрянщини в Галичину “для голодних бідняків, що для
них всяка руська книжка – невидальщина”11. Інтерес до Великої України випливав з

6
Собраніе сочиненій М. А. Максимовича. – Київ, 1880. – Т. ІІІ: Языкознаніе. Исторія словес-
ности. – С. 190, 232.
7
Масненко В. Галичина у візії наддніпрянських українофілів 1840–1860-х років: імперативи
Михайла Максимовича / В. Масненко // Galicja 1772–1918. Problemy metodologiczne, stan i
potrzeby badań: w 3 t. / [рraca zbiorowa pod red. A. Kawalec, W. Wierzbieńca, L. Zaszkilniaka]. –
Rzeszόw, 2011. – T. 2. – S. 89.
8
Максимовичъ М. О стихотвореніяхъ Червонорускихъ / М. Максимовичъ // Кіевлянинъ на
1841 годъ. – Київ, 1841. – Кн. 2. – С. 119, 120, 142.
9
Дорошенко В. Що знали на Полтавщині про Галичину у 80–90 рр. ХІХ в. / В. Дорошенко //
Наша батьківщина. – Львів, 1937. – Ч. 9. – Вересень. – С. 197.
10
Шашкевич М. Твори / М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький / [упоряд., вступ. ст. та
приміт. М. Шалати]. – Київ, 1982. – С. 308.
11
Там само. – С. 310, 311.
88 Ігор Райківський

бажання вузького кола галицьких учених і літераторів поглибити історичну свідомість,
ідентифікувати місцевий варіант народнорозмовної мови. Наддніпрянсько-галицькі
зв’язки, як правило спорадичні, через листування давали уявлення про єдність краю
з українським (“малоросійським”) простором на сході.
Зі свого боку знайомство з творами українських учених і письменників дало
поштовх до зацікавлення молодої галицької інтелігенції народознавчою діяльністю.
Наприклад, у “щоденнику” читального залу бібліотеки Інституту Оссолінських у
Львові збереглися відомості про видачу книг студентам Львівського університету
М. Шашкевичу, І. Вагилевичу та Я. Головацькому протягом грудня 1832 р. – жовтня
1836 р.12. Вони кілька десятків разів замовляли фольклорну збірку М. Максимовича
“Малоросійські пісні” (“Малороссийские песни”), що вийшла 1827 р. у Москві й
започаткувала українську фольклористику як науку, зокрема, робили це неоднора-
зово в грудні 1832 р. (першим взяв книжку для читання 10 грудня Я. Головацький),
регулярно впродовж 1833 року і на початку 1834 р.13. Галичани, не маючи змоги
купувати книжки з Росії в умовах цензурних перешкод і значної вартості замовленої
літератури14, взялися до копіювання творів наддніпрянських авторів. Я. Головацький
пізніше згадував, що у львівській бібліотеці робив виписки з книг, зокрема ще в
1833 р. переписав “весь «Сборник малороссийских песен» Максимовича…, прежде
в черновую тетрадку, а потом дома переписывал начисто”15.
У відділі рукописів Львівської національної наукової бібліотеки (далі – ЛННБ)
ім. В. Стефаника збереглися рукописні копії, зроблені Я. Головацьким (ф. 36), з
“Енеїди” і “Наталки Полтавки” І. Котляревського, поезій П. Куліша, Є. Гребінки,
Л. Боровиковського, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Гулака-Артемовського, В. За-
біли, М. Петренка, А. Метлинського, повісті Г. Квітки-Основ’яненка “Конотопська
відьма” та ін. Інтерес Я. Головацького привернула магістерська робота О. Бодянського
(“О народной поэзии славянских племен”), захищена в Московському університеті
1837 р., з якої молодий дослідник зробив кілька виписок. Переписуванням творів но-
вої української літератури з Наддніпрянщини займався й І. Вагилевич, правда, менш
активно, ніж Я. Головацький. Зокрема, про це свідчать матеріали його особистого
фонду 19 у ЛННБ ім. В. Стефаника. Серед власноруч переписаних І. Вагилевичем

12
“Русалка Дністрова”. Документи і матеріали  / [упоряд. Ф.  І.  Стеблій та ін., відп. ред.
Ф. І. Стеблій]. – Київ, 1989. – С. 18–51.
13
Там само. – С. 20–22.
14
Наприклад, за “Енеїду” І. Котляревського та “Історію Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського
Я. Головацький заплатив немалу суму – 29 гульденів, десь через десять місяців (!) видання
з’явилися у Львові, але діячу “Руської трійці довелося ще майже півтора роки (!) чекати
дозволу від цензора на отримання замовлених книжок. “Мы ходили, узнавали, просили,
ходатайствовали”, – писав у спогадах Я. Головацький на схилі віку. Однак справа рухала-
ся надто повільно, австрійська влада і поляки, за його словами, не хотіли, щоб “галицкіе
русины знакомились съ русской литературой …” (Львівська національна наукова бібліо-
тека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів. – Ф. 36 (Головацький Я.). – Од. зб.
832. – Арк. 15 зв., 16).
15
Головацький Я. Пережитое и перестраданное / Яків Головацький // Письменники Західної
України 30–50-х років ХІХ ст. / [упоряд., підгот. текстів І. І. Пільгука та М. Г. Чорнопись-
кого]. – Київ, 1965. – С. 230.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 89

праць були уривки з “Енеїди” І. Котляревського, поезії Є. Гребінки, А. Метлинського,
М. Костомарова, Л. Боровиковського тощо16. Очевидно, приклад нової української
літератури і народознавчих досліджень із Наддніпрянщини спонукав “Руську трійцю”
та її послідовників шукати опори в народній мові і культурі, що сприяло розвитку
наддніпрянсько-галицьких зв’язків.
Однак свідомості наддніпрянських діячів першої половини ХІХ ст. бракувало
розуміння поняття “Малої Русі” та її місця у “всеруському” просторі, а також інте­ресу
до самої Галичини. Серед галичан з вихідцем із Наддніпрянщини О. Бодянським, про-
фесором Московського університету, найдовше листувався Я. Головацький. Особиста
зустріч між ними відбулася лише 1867 р. у Москві, але кореспонденція почалася на
24 роки раніше і тривала (з невеликою перервою) до смерті О. Бодянського в 1876 р.17.
Під час наукової подорожі по слов’янських землях влітку 1842 р. до Галичини при-
їжджав І. Срезневський, де мав зустрічі з місцевими діячами. З нагоди ближчого
знайомства Я. Головацький присвятив тому поезію, в якій домінує мотив єдності
українського народу, що з таким оптимізмом і ясністю, хай навіть і суто декларатив-
ною, вперше прозвучав у творчості галицьких письменників:
Руський з руським повстрічався,
Руський з руським повітався…
Хоч з далекой України,
Хоч з далекої родини –
Вже один другому брат!18.
Переломною подією в розвитку української національної ідеї, що мала визна-
чальний вплив на наддніпрянсько-галицькі взаємини, стала діяльність Т. Шевченка і
кирило-мефодіївців у 1840-х роках. Таємне Кирило-Мефодіївське братство поставило
вимогу незалежності України з демократичним ладом у союзі слов’янських народів,
що суперечило конформістській моделі “малоросійства”. Братчики бачили в Галичині
невід’ємну частину русько-українського простору, несумісного з імперською ідеоло-
гією Росії. Найвидатніші діячі братства знали про “Русалку Дністровую”, з іншого
боку, їх творчість привернула увагу діячів “Руської трійці” на початку 1840-х років19.
Відомості про Т. Шевченка, П. Куліша і М. Костомарова доходили до Галичини, але
до початку 1860-х років не мали відчутного впливу на культурне життя краю20. З
розгромом кирило-мефодіївців російський уряд, який досі толерантно ставився до
малоросійського культурного руху, почав розглядати місцевих патріотів як потен-
ційних прихильників національного сепаратизму. Це спричинило репресії царизму
проти українського руху (за винятком короткочасних “відлиг”), вінцем яких стали
Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 року.

16
Райківський І. Ідея української національної єдності…. – С. 258–260.
17
Савченко Ф. Західня Україна в листуванні Головацького з Бодянським. 1843–1876 / Ф. Сав-
ченко. – Київ, 1930. – 51 с.
18
Шашкевич М. Твори. – С. 221.
19
Детальніше див.: Райківський І. Ідея української національної єдності…. – С. 285–291.
20
Середа О. Національна свідомість і політична програма ранніх народовців у Східній Гали-
чині (1861–1867) / О. Середа // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів,
1999. – Вип. 34. – С. 205, 206.
90 Ігор Райківський

Інтерес до Галичини з погляду панруської, східнослов’янської єдності виявляли й
російські науковці. Першим російським вченим, що здійснив наукову подорож у Галичину
в 1822 р., був П. Кеппен, уродженець Харкова. Метою його поїздки було збирання мате-
ріалів про “руську” мову (“о нарѣчіяхъ руснякскихъ”) і встановлення межі її поширення
й використання в Галичині21. Зібраний П. Кеппеном матеріал дав підстави зробити ви-
сновок про мовну спорідненість руського населення Галичини з підросійськими “мало-
росами”. “Въ Бродахъ я забывалъ, что нахожусь за границей, – писав він. – На улицахъ
всѣ крестьяне говорили по-малороссійски”22. Ознайомленню російської громадськості з
Галичиною сприяв професор історії Московського університету М. Погодін, що особисто
відвідав край в 1835 та 1842 рр. Крім Д. Зубрицького, з яким у нього зав’язалися най-
ближчі стосунки, М. Погодін листувався з діячами “Руської трійці”, цікавився науковим
і літературним життям місцевих русинів. Будучи одним з ідеологів теорії російської
“офіційної народності”, він бачив Росію центром слов’янського єднання, але в доповідних
записках для міністра освіти Росії С. Уварова в 1839 і 1842 рр. переконував у необхідності
сприяння галицько-руській літературі23. Серед значної частини російської інтелігенції,
особливо від середини ХІХ ст., були поширені великодержавні, українофобські ідеї.
Під час Європейської демократичної революції в 1848 р. відбулася активізація
національного руху галицьких русинів, що вперше виступили з політичними вимога-
ми. У Галичині домінувала проукраїнська концепція національної ідентичності, яку
обстоювала заснована в травні 1848 р. Головна руська рада (далі – ГРР), що виразно
заявила про належність галичан і наддніпрянських “малоросів” до єдиного 15-міль-
йонного народу, відмінного від польського і російського. Однак попри поширення в
тогочасному суспільстві ідеї наддніпрянсько-галицької єдності24, галичанам періоду
“весни народів” явно бракувало уваги до українського руху на Наддніпрянщині.
Переглядаючи галицько-руські часописи в 1848–1849 рр. (крім газети ГРР “Зорі
Галицької” і друкованого органу “Руського собору” “Дневника руського”, виходили
часописи “Пчола”, “Новини”, а з липня 1849 р. – урядовий “Галичо-руський ві-
стник”), І. Свєнціцький зауважив відсутність хоча б однієї “мало-мальськи” важливої
публікації про культурне й літературне життя “малоросів” у Російській імперії25.

21
Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці
та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ столітті) / О. Сухий. – Львів,
2003. – С. 29.
22
Свѣнцицкій И. Матеріалы по исторіи возрожденія Карпатской Руси  / И.  Свѣнцицкій  : в
2 ч. – Львовъ, 1906. – Ч. 1: Сношенія Карпатской Руси съ Россіей въ 1-ой половинѣ ХІХ-аго
вѣка. – С. 123.
23
Сухий О. Від русофільства до москвофільства... – С. 36.
24
Свідченням цього був, зокрема, розвиток українського театру в Галичині, репертуар якого
складали переважно твори наддніпрянських авторів (перша вистава  – “Наталка Полтавка”
І. Котляревського в червні 1848 р. у Коломиї), видання кількох українських часописів, заклики
до національної єдності в поезіях тощо. Показово, що К. Блонському не вдалося перевидати
“Енеїду” І. Котляревського у Львові – перший твір нової української літератури, видавцям на-
дійшло всього 20 попередніх замовлень (див.: Щурат В. Вибрані праці з історії літератури /
В. Щурат / [упоряд., вступ. стаття, прим. та комент. С. Щурата]. – Київ, 1963. – С. 149).
25
Свѣнцицкій И. Обзоръ сношеній Карпатской Руси съ Россіей въ 1-ую пол. ХІХ  в.  /
И. Свѣнцицкій. – Петроградъ, 1906. – С. 104.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 91

І. Франк­о справедливо писав, що галичани не відчували “потреби ближчих, особистих
та літературних зносин із українцями; Україна, її степи, козацтво та пісні були для
них лише поетичною декорацією”26.
У період відновлення абсолютизму в 1850-х роках після поразки революції від-
булося послаблення інтересу галицьких русинів до проблем свого національного роз-
витку, що відзначався аполітизмом. В умовах послаблення ідейного впливу на галичан
з боку Наддніпрянщини через антиукраїнські репресії російського царизму, а з іншого
боку – внаслідок зміцнення позицій поляків у Галичині, що відбувалося за підтримки
австрійської влади, нечисленна місцева інтелігенція відчувала зневіру і брак сил для
формування літературної мови на народномовній основі. Це призвело до засилля в
місцевій літературі макаронічного “язичія”, що було сумішшю місцевої руської говірки
з церковнослов’янською, російською і польською мовами. Скориставшись підтримкою
віденської влади, намісник краю поляк А. Ґолуховський в 1859 р. зробив навіть спробу
переведення “руської” мови на латинку, але проти цього рішуче виступила галицько-
руська інтелігенція, що стало причиною “азбучної війни”. За цих умов наддніпрянсько-
галицькі контакти, що залишалися переважно на рівні листування, значно послабшали.
Однак вузьке коло галицьких літераторів не втратило інтерес до української книжки з
Росії, зокрема серед видань, які в 1850-х роках читали брати Яків та Іван Головацькі,
були праці О. Бодянського, М. Маркевича, І. Срезневського та інших27.
Свідченням активізації взаємин з галичанами стали поїздки до Львова в кінці
1850-х років відомих наддніпрянських діячів – подружжя Кулішів і М. Маркевича. По-
бувавши у столиці Галичини проїздом у жовтні 1857 р., історик М. Маркевич зустрівся
з Я. Головацьким, а невдовзі – з його братом Іваном Головацьким у Відні. “Время
слишкомъ короткое провелъ я въ ихъ обществѣ, – емоційно писав І. Головацький, –
но все же считаю его счастливѣйшимъ въ жизни моей”28. У червні 1858 р. Галичину
вперше відвідав письменник П. Куліш з дружиною Ганною Барвінок, повертаючись
на батьківщину з подорожі Європою. П. Куліш залишив для потреб Народного дому у
Львові кілька своїх видань – роман “Чорна рада”, “Записки о Южной Руси”, де впер-
ше використано Кулішевий фонетичний правопис (“кулішівку”) та ін.29. За словами
О. Барвінського, П. Куліш зробив “почин” до встановлення “сталих взаємин між Гали-
чиною [і] закордонною Україною”30. “Пособіть, брате, русинам галицьким, – закликав
Я. Головацький П. Куліша в листі 30 червня 1859 р., – засиліть їх плодами малоруської
братії, бо наша самотня билинка засхне від спеки, або приглушать її сусіднії бур’яни”31.
Кулішеве листування з Я. Головацьким тривало до 1866 р., на перешкоді взаєминам

26
Франко І. Іван Гушалевич / І. Франко // Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – Київ, 1982. –
Т. 35. – С. 36.
27
Кореспонденция Якова Головацького в лїтах 1850–62 / [видав К. Студинський] // Збірник
фільольогічної секциї НТШ. – Львів, 1905. – Т. 8. – С. 226.
28
Там само. – С. 396.
29
Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: у 2-х т. / Є. Нахлік. –
Київ, 2007. – Т. 1 : Життя Пантелеймона Куліша: Наукова біографія. – С. 199, 200.
30
Барвінський О. Спомини з мого життя / О. Барвінський / [упоряд. А. Шацька; комент. Б. Яни-
шина; ред. Л. Винар, М. Жулинський]. – Нью-Йорк; Київ, 2009. – Т. 2. – Ч. 3–4. – С. 40.
31
Письменники Західної України 30–50-х років ХІХ ст. / [упоряд., підгот. текстів І. Пільгука
та М. Чорнописького]. – Київ, 1965. – С. 294, 295.
92 Ігор Райківський

обох діячів стала ідейна еволюція останнього на русофільські позиції. Колишній член
“Руської трійці” виїхав 1867 р. до Росії, проживав у Вільно (Вільнюсі).
У взаєминах галицьких і наддніпрянських діячів перелом відбувся з середини
ХІХ ст., що було пов’язано з активізацією двох “гілок” національного руху під впли-
вом зовнішніх чинників – лібералізації російського царизму наприкінці 1850-х років
та конституційних реформ і децентралізації внутрішнього устрою в Габсбурзькій
монархії на початку 60-х років. Діяльність українських громадівців з Наддніпрянщи-
ни, що спрямували зусилля на просвітницьку діяльність серед простолюду, ближче
знайомство з творчістю Т. Шевченка мали вирішальний вплив на зародження і роз-
виток галицького народовства. Народовці обстоювали новочасну українську націо-
нальну ідею, приналежність галичан до окремої української нації. В українському
національному самоусвідомленні русинів Галичини останньої третини ХІХ ст. осо-
бливу роль відіграли три видатні наддніпрянські діячі: П. Куліш, М. Драгоманов
та М. Грушевський. І. Франко писав про “представників трьох різних поколінь” у
розвитку українства в краї, вплив яких “поширився здебільшого між інтелігенцією,
а частково й між народом: у 60-их роках ХІХ ст. домінував вплив Куліша, у 70-х і
80-х – Драгоманова, а в 90-х – Грушевського”. На думку Франка, перший напрям був
“формально національним (його ще називають національно-культурницьким – І. Р.),
другий – радикально-соціальним і третій – національно-радикальним”32.
Під ідейним впливом з підросійської України народовська інтелігенція пропагу-
вала в Галичині твори нової української літератури, наближала місцеві мовні норми
до загальноукраїнських, поширювала українську історичну свідомість33. Діяльність
громад “ранніх” народовців, видання у Львові часописів “Вечерниці”, “Мета”, “Нива”
і “Русалка” в 1862–1866 рр. навряд чи були б можливими без опори на літературні й
наукові твори наддніпрянських авторів. У народовській пресі містилися передруки з
журналів М. Максимовича “Киевлянин” (1840 і 1841 рр.) та петербурзької “Основи”
(1861–1862), з яких, за висловом К. Студинського, редакція “Вечерниць” “черпала по-
вними пригорщами”34. У листі до редакції “Мети” 1863 р. П. Куліш образно звернувся
до “коханого побратимства” із закликом “пахати та сіяти, бо лежить наша рідна земля
великим перелогом”, висловив бажання “подивитись на галичанську Украіну”35. Крім
народовських видань, наддніпрянці П. Куліш, О. Кониський та інші друкувалися у
львівській русофільській газеті “Слово”. Наріжним каменем ідеології русофілів (їх ще
називали москвофілами) була теза, що галичани – це “малоруська” частина єдиного в
історичній, культурній і духовній сфері панруського, східнослов’янського простору.
Між народовцями і русофілами на перших порах не існувало конфронтації, основне

32
Франко І. Українці / І. Франко // Франко І. Зібрання творів: у 50 т. – Київ, 1984. – Т. 41. –
С. 189.
33
Середа О. Громади ранніх народовців у Східній Галичині (60-ті роки ХІХ століття) / О. Се-
реда // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2001. –
Вип. 9: Ювілейний збірник на пошану Ф. Стеблія. – С. 379.
34
Центральний державний історичний архів України, м.  Львів (далі  – ЦДІАЛ України).  –
Ф. 362 (Студинський К. – академік). – Оп. 1. – Спр. 94. – Арк. 104.
35
Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України,
м. Київ. – Ф. 3 (Франко І. Я.). – Од. зб. 4230. – Арк. 153, 154.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 93

питання було відмежуватися від поляків, а суперечності навколо співвідношення
“Галичина – підросійська Україна – Росія” відходили на другий план36.
Проголошення конституційного устрою в Австро-Угорщині 1860-х роках, що
розширював права країв у процесі державного управління, мало двоякий вплив на
національний рух у Галичині: він отримав змогу вільно розвиватися, не зазнаючи
урядових репресій, але нерівні умови, в яких опинилися місцеві русини порівняно з
поляками, відкрили шлях до полонізації37. Польсько-австрійське порозуміння і пере-
творення Галичини в польську автономію, а з іншого боку – Валуєвський циркуляр
1863 р., антиукраїнські репресії в Росії завдали потужного удару по українському
русі. Зворотною стороною цього стало посилення проросійських настроїв у Галичи-
ні, що відображено в статті І. Наумовича у львівському “Слові” 1866 р. про мовно-
культурну єдність населення краю з усіма “русскими”38. Це засвідчило зміну ідейної
орієнтації русофільського часопису в бік зближення з Росією. Наддніпрянські діячі
від середини 1860-х років продовжили співпрацю тільки з галицькими народовцями,
піддали критиці ідейну еволюцію русофілів. Свідченням розмежування національно-
політичних сил стали суперечки навколо публікації двох приватних листів П. Куліша
до Я. Головацького восени 1866 р., що розгорілися в народовській і русофільській пресі
Галичини і мали відгук навіть у російській періодиці. Перейшовши на русофільські
позиції, Я. Головацький виїхав до Росії, тоді як П. Куліш зблизився з галицькими на-
родовцями і від 1867 р. взяв активну участь (як автор, публікатор чужих літературних
текстів, меценат) у виданні журналу “Правда” у Львові39.
Піддавши критиці діяльність галицьких народовців та їх зв’язки з наддніпрян-
ськими громадівцями, русофіли розрізняли літературне і політичне українофільство.
Якщо перше, започатковане творчістю І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського
та ін., вони вважали до певної міри позитивним феноменом, що сприяв поширенню
“малоросійської” літератури й діалекту, то розвиток політичного українофільства від
1860-х років – різко засуджували. Симпатії до російського царизму закривали русо-
філам шлях до контактів з українською інтелігенцією Наддніпрянщини40. Щоправда,
деякі контакти наддніпрянців з галицькими русофілами все ж були, проте переважно
наукового характеру. Зокрема, В. Антонович під час своєї поїздки до Львова на початку

36
Чорновол І. Польсько-українська угода 1890–1894 рр. / І. Чорновол. – Львів, 2000. – С. 29, 30.
37
Польську перевагу забезпечувала система виборів до Галицького сейму на становій основі:
нечисленна курія великих землевласників, польської шляхти (0,4 % від загалу населення)
обирала майже третину послів, тоді як на курію сільських громад (понад 90 % населення)
припадало менше половини сеймових мандатів. На перших виборах до Галицького сейму
1861 р. русини провели 49 із 150 депутатів, а з кожними новими виборами число руських
послів у ньому неухильно зменшувалось, сягнувши найнижчої позначки в 1883 р. (дев’ять
послів) (див.: Аркуша О. Галицький сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 рр. / О. Аркуша. –
Львів, 1996. – С. 11, 14).
38
Одинъ именемъ многихъ. Дописи. Отъ Львова (Поглядъ въ будучность) // Слово. – 1866. –
Ч. 59. – 27 липня (8 августа). – С. 1, 2.
39
Нахлік Є. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 240, 257.
40
Орлевич І. Термінологія русофілів як індикатор самоідентифікації  / І. Орлевич  // Націо-
нальна ідентифікація українців Галичини у ХІХ – на початку ХХ століття (еволюція етно-
німа) / [наук. ред. І. Орлевич]. – Львів, 2016. – С. 193, 198.
94 Ігор Райківський

1891 р. зустрічався з одним із лідерів русофілів Б. Дідицьким41. Український історик
відвідав бібліотеку русофільського “Народного дому”, темою розмови, як згадував
Б. Дідицький, було українське питання (“вопросъ украинскій”). У короткій розмові
галичанин, погодившись з активізацією в краї українофільства (“партіи новоукра-
инской”), відкрито не виступав проти фонетичного правопису, “кулішівки”42. Хоча
під час розмови з російським філологом А. Будиловичем Б. Дідицький був більш
відвертий, вважаючи українську фонетику “настоящимъ для Руси «коренемъ зла»”43.
В. Антоновичу (як й А. Будиловичу) Б. Дідицький присвятив власні спогади на схилі
віку, чим визнав вагомий внесок наддніпрянського історика в національний рух.
У програмній заяві народовської редакції “Правди” в грудні 1869 р. йшлося
про мовно-культурну й духовну єдність галичан і буковинців із Наддніпрянською
Україною: “Галичина и Буковина здужають до єдинства літературнëго з Украіною”.
Це прагнення “хочемо ми виявити и заступити перед Словъянським міром посред-
ством нашого письма (журналу – І. Р.)”44. Кулішеві контакти з народовськими діячами
О. Партицьким, А. Вахнянином, братами Барвінськими та деякими іншими були
досить напруженими, а на зламі 1860–70-х років відбувся їх розрив, що пояснюва-
лося як особливостями характеру П. Куліша, так і різною ментальністю обох сторін.
Проживаючи в конституційних умовах Австро-Угорщини, молоді галицькі народовці
у взаєминах із наддніпрянцями схилялися до демократизму, самостійності у вчин-
ках, тоді як П. Куліш – і в через свою вдачу, виховання та досвід роботи в умовах
жорсткого адміністрування в Росії, і як старший за віком – тяжів до авторитаризму45.
Характерно, що В. Навроцький писав М. Бучинському в січні 1870 р.: “… Він нашого
парляментарного язика не розуміє, так як ми – єго абсолютистичного”. П. Куліш виріс
у Росії, а галичани – у “свобідній” Австрії46. Після конфлікту з П. Кулішем журнал
“Правда” в середині 1870 р. на якийсь час перестав виходити.
Наддніпрянські діячі підтримали діяльність у Галичині народовського культурно-
освітнього товариства “Просвіта”, заснованого в грудні 1868 р., що сприяло розвитку
серед простолюду української національної самосвідомості. Побувавши наприкінці
1869 р. у Львові, наддніпрянець Д. Спека записався в члени місцевої “Просвіти” (під
номером 125). “Був це перший член львівської «Просвіти» з Великої України”47, –
писав К. Студинський. На зламі ХІХ–ХХ ст. вписування наддніпрянських діячів у
дійсні або почесні члени народовських товариств в австрійській Галичині стало звич-
ним явищем. Зокрема, за 15 років до Першої світової війни (від 1899 р.) 29 вчених із

41  
Щоправда, Б. Дідицький у спогадах на схилі віку точно не згадав, коли відбулася зустріч
(“года изъ послѣднëго десятка прошлого вѣка…”) (див.: Своежитьевыи записки Богдана
А. Дѣдицкого. – Львовъ, 1906. – Ч. І: Где-що до исторіи саморозвитія языка и азбуки Га-
лицкой Руси. – С. 82).
42
Своежитьевыи записки Богдана А. Дѣдицкого. – Ч. 1. – С. 83, 84.
43
Там само. – С. 85.
44
Від редациі // Правда. – 1869. – 22 грудня. – С. 392.
45
Нахлік Є. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 293, 294.
46
Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862–1884 рр. Матеріяли до історії
української культури в Галичині та її зв’язків з Україною / К. Студинський. – Харків; Київ,
1931. – С. 395.
47
ЦДІАЛ України. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 123. – Арк. 182..
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 95

підросійської України обрано дійсними членами Наукового товариства ім. Шевченка
(далі – НТШ), серед почесних членів товариства були М. Грушевський, В. Антонович,
І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко та ін.48. При матеріальній підтримці українських
діячів з Наддніпрянщини у Львові 1873 р. було створено Товариство ім. Шевченка
із власною друкарнею (з 1892 р. – НТШ), що відіграло особливу роль у зміцненні
наддніпрянсько-галицьких взаємин. Кошти для створення товариства з власною
друкарнею для видання україномовної літератури, користуючись конституційними
можливостями Габсбурзької монархії, надали наддніпрянські громадівці. Колишній
кирило-мефодіївець Д. Пильчиков особисто відвіз до Львова в 1873 р. 8 тис. росій-
ських рублів, призначених для купівлі друкарні49.
Однак зв’язки між наддніпрянськими і галицькими діячами були досить слаб-
кими, спорадичними, як правило, через листування та публікацію праць у Галичині.
М. Лисенко зауважив у листі до О. Барвінського в жовтні 1869 р.: “… Нам, своїм
кревним людям, однії матері дітям, не варт, не личить розъіднатись, але скуплятися
як найміцніше”50. “Сидимо ми – рукою досягти до Вас, – емоційно писав І. Рудченко
М. Бучинському в березні 1872 р., – а неначе муром одмуровані. Що у Вас виходить, –
ми не знаємо; а що у нас, – до Вас пізно доходить”51. За підрахунками К. Студинського,
Габсбурзьку монархію (Галичину, Відень) у 1860-х – на початку 70-х років у різний
час відвідали понад два десятки відомих українських діячів з Російської імперії:
П. Куліш, О. Кониськиий, О. Потебня, Т. Лебединцев, М. Лисенко, М. Старицький,
Олена Пчілка, Є. Милорадович, І. Нечуй-Левицький та ін.52. Найбільш тісні стосунки
з галичанами встановили П. Куліш, що був “рушієм українофільського руху” в краї
1860-х роках53 та О. Кониський (бібліограф І. Левицький нарахував у нього аж 10
криптонімів і 21 псевдонім у місцевих виданнях)54. У листуванні між галичанами
і наддніпрянцями останньої третини ХІХ ст. простежувався “ефект взаємного за-
лякування”, наголос на необхідності взаємодії в боротьбі проти загрози винародо-
влення, за вільний національний розвиток, з використанням конституційних свобод
в Австро-Угорщині. Галицькі народовці очікували підтримки від наддніпрянських
діячів, були вражені широтою їх світогляду55.

48
Бурдуланюк В. Наукове товариство імені Шевченка – всеукраїнський науковий центр кінця
ХІХ  – початку ХХ століть  / В.  Бурдуланюк  // Українознавчі студії.  – Івано-Франківськ,
2007–2008. – Вип. 8–9. – С. 325, 328.
49
Студинський К. До історії взаємин Галичини з Україною в рр. 1860–1873. – Кн. 2. – С. 39.
50
Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України. Відділ рукописів
(далі – ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів). – Ф. 11 (Барвінські). – Од. зб. 1687. –
Арк. 1 зв., 2.
51
Студинський К. Галичина й Україна в листуванні 1862–1884 рр. – С. 168.
52
ЦДІАЛ України. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 147. – Арк. 10 зв., 77.
53
Нахлік Є. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 103, 245.
54
Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: у 3 т. / [упоряд. В. Короткий, В. Улья-
новський]. – Київ, 1997. – Т. 2. – С. 172.
55
Мудрий М. Формування новочасної національно-політичної культури українського сус-
пільства Галичини (проблема зовнішніх моделей) / М. Мудрий // Вісник Львівського уні-
верситету. Серія історична. – Львів, 2003. – Вип. 38. – С. 139, 141, 142.
96 Ігор Райківський

Значний поштовх у справі української національної самоідентифікації галичан
зробив наддніпрянський історик і громадський діяч М. Драгоманов. Свою першу
статтю про Галичину в російській пресі він надрукував ще в 1867 р., а під час на-
укового стажування в Європі (1870–1873) встановив контакти з галицькими діячами
і студентським товариством “Січ” у Відні, регулярно надсилав літературу з Наддні-
прянщини. М. Драгоманов особисто побував у “підавстрійській Русі” влітку 1873 і
1875 рр., в кореспонденції з галичанами, зокрема в листах до редакцій львівських
журналів “Правда” і “Друг” у середині 70-х років, намагався надати національному
рухові модерного європейського характеру в дусі “громадівського соціалізму”. В уяв-
ленні М. Драгоманова підавстрійська Галичина була “єдиною країною”, де “україно-
фільство … може стати серйозним громадським рухом, поки в Росії нема політичної
волі”, але цього було неможливо зробити “без підмоги з російської України”56. За
значну увагу до Галичини і громадського життя краян сучасники жартома називали
його Михайлом Галицьким57. Внаслідок урядових репресій царизму М. Драгоманов
був змушений емігрувати зі сім’єю до Женеви, у Швейцарію, де з 1876 р. розгорнув
широку видавничу діяльність, став неофіційним послом української справи в Європі.
Під ідейним впливом М. Драгоманова молоді галицько-руські політики (І. Фран-
ко, М. Павлик, О. Терлецький та ін.) із середини 1870-х років навертаються до со-
ціалізму. “Думки, голошені Драгомановим, – згадував М. Павлик, – видалися у нас
чимось нечувано новим і смілим…”58. Перший судовий процес проти радикалів-
соціалістів у Львові 1877–1878 рр. завдав удару по радикальній течії, що мала вузьку
соціальну базу, а їхню діяльність піддали рішучій критиці як “старші” народовці, так
і русофіли. Галицькі радикали отримували ідейну і фінансову підтримку від при-
хильників драгоманівських ідей з Наддніпрянщини, але видання радикальної преси
(“Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”) в умовах поліцейських переслідувань було
недовговічним59. Найбільш тісні творчі стосунки зав’язалися між православним з
Росії П. Кулішем і греко-католиком І. Пулюєм, що спільно працювали над перекла-
дом Святого Письма на українську мову (з 1869 р.), готовий матеріал публікували в
Галичині. Після смерті П. Куліша (1897) завершити україномовний переклад Біблії
галичанину І. Пулюю допоміг український письменник І. Нечуй-Левицький60. “Святе
Письмо Старого і Нового Завіту” в перекладі “мовою русько-українською” вперше
побачило світ 1903 р. у Відні, що відіграло особливу роль у кристалізації модерної
всеукраїнської національної свідомості.

56
Драгоманов М. Австро-руські спомини (1867–1877)  / М.  Драгоманов  // Драгоманов  М.
Літературно-публіцистичні праці: у 2 т. – Київ, 1970. – Т. 2. – С. 196.
57
Його ж. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886 / М. Драгоманов / [видав І. Франко]. –
Львів, 1906. – С. 142.
58
Павлик М. Твори / М. Павлик / [упоряд. В. Яременка; передм. В. Качкана]. – Київ, 1985. –
С. 277.
59
Возняк М. Велетень думки і праці. Шлях життя і боротьби Івана Франка  / М.  Возняк.  –
Київ, 1958. – С. 117.
60
Студинський К. Листування і зв’язки П. Куліша з Іваном Пулюєм (1870–1886) / К. Сту-
динський // Збірник філологічної секції НТШ. – Львів, 1930. – Т. 22. – Част. 2: П. О. Куліш
(Матеріяли і розвідки) / [за ред. К. Студинського]. – С. XXVI, LXXV.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 97

Зацікавленість галичан українським рухом із Наддніпрянщини пояснювалася
браком кваліфікованих наукових сил і достатніх матеріальних ресурсів для успіш-
ного протистояння полякам. В. Терлецький наголошував у листі до К. Климковича
16 грудня 1863 р., що “сепаратизмъ ôдъ Украины, ôдъ більшиньства нашого народа
бувъ бы погибельою для русинôвъ Галичины …”61. Так само наддніпрянські діячі
вбачали в Галичині своєрідний резервуар для збирання і зберігання загальноукра-
їнських культурних надбань із надією, що антиукраїнські репресії царизму з часом
будуть скасовані. У міру посилення репресій зв’язки наддніпрянців з Галичиною
значно активізувалися, що знайшло відображення як у творчих контактах, так і у
фінансовій допомозі. Прикладами продуктивної співпраці стало заснування і ді-
яльність Товариства ім. Шевченка, видання у Львові загальноукраїнських журналів
“Правда” (виходив упродовж 1867–1898 рр., з перервами) та “Зоря” (з середини
80-х років). Журнали стали трибуною для українських письменників, що публіку-
вали власні твори в Галичині, не маючи для цього можливостей у Росії. Зокрема, в
галицькій пресі друкувалися П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, Марко Вовчок, Панас
Мирний, М. Старицький, О. Кониський та інші. Наддніпрянці нерідко були змушені
публікуватися під псевдонімами, навіть не знали про друк надісланих ними творів.
Так, О. Кониський скаржився В. Барвінському 3 квітня 1879 р., що довго не писав
“нічого до «Правди», бо … не знав, що діетця з моіми працями”62.
Поглибленню наддніпрянсько-галицьких взаємин сприяли також візити гали-
чан на підросійську Україну, що, проте, були нечастими. На початку 70-х років до
Києва приїжджали К. Устиянович, В. Ганкевич (за припущенням К. Студинського,
він міг привезти матеріали для друку у відновленій 1872 р. “Правді” та навіть деяку
фінансову допомогу)63. Однак у цілому галичанам бракувало конкретних відомостей
про Наддніпрянщину і навіть бажання глибше пізнати національне життя під владою
царської Росії. Є. Олесницький згадував, що на зламі ХІХ–ХХ ст. навряд чи був “цілий
десяток людей у нас, що бували на Україні, хоч було тамтуди зовсім недалеко …”.
Це дисонувало з галицькими поляками, які “при ріжних нагодах улаштовували часті
громадні поїздки до Кракова” (давньої польської столиці), що “сильно скріпляло їх
свідомість і національну ідею”64. Навіть видатний західноукраїнський письменник,
громадський діяч, націолог І. Франко після одруження з О. Хоружинською в травні
1886 р.65 не бував на Наддніпрянщині протягом майже чверті століття, востаннє при-
їжджав до Києва весною 1909 р., уже будучи важко хворий66. Редактор “Діла” І. Белей
із жалем писав до М. Драгоманова в грудні 1888 р., що в часописі друкувалися статті
“про болгар та сербів, а про Украіну нема, бо все якось нам не велося нав’язати з

61
Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України,
м. Київ. – Ф. 3. – Од. зб. 3705. – Арк. 1, 1 зв.
62
ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 11. – Од. зб. 3573. – Арк. 3.
63
ЦДІАЛ України. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 141. – Арк. 50, 106.
64
Олесницький Є. Сторінки з мого життя / Є. Олесницький / [упоряд. М. Мудрий, Б. Савчик;
авт. вступ. ст. О. Аркуша; авт. прим. та комент. М. Мудрий]. – Львів, 2011. – С. 292.
65
Під час другої нетривалої поїздки до Києва, вперше І. Франко приїхав до древньої столиці
1885 р.
66
Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914 рр.) / Д. Дорошенко. – Київ, 2007. –
С. 130, 131.
98 Ігор Райківський

ким-небудь на Украіні такі зносини, щоб забезпечити собі непереривні періодичні
дописи … з тамошного руху і житя-бутя”67.
Контакти між українськими діячами обабіч Збруча серйозно ускладнювали
цензурні перешкоди в Росії. У той час “зносини з Галичиною … були дуже утрудне-
ні, – згадував О. Лотоцький, – і відбувалися вони через спеціяльних посланців (що
бувало не часто), а як листовним способом, то такою «езопівською мовою», що не
раз виходили з того прикрі непорозуміння між кореспондентами … Дуже трудно
було і в друку подати якісь ширші відомості про стан української справи в Галичині,
цензура пильно над сим частувала”68. Від імені наддніпрянців М. Лисенко скаржився
К. Паньківському 30 грудня 1894 р.: “Ви, сидячи собі в Галичині, не стямите того, як
то тяжко хоч і в себе дома, пробувати без живого слова в рідній мові, під режимом,
котрий … забороняє” все українське69. Про адміністративні перешкоди царизму в
справі наддніпрянсько-галицької комунікації писав у спогадах Є. Чикаленко. Зокрема,
щоб поїхати з Наддніпрянщини в Галичину, “треба було подати прохання поліцмей-
стерові про видачу свідоцтва «о неимѣніи препятствій» на виїзд за границю, тоді до
пристава (поліцейського комісара), потім до околодочного (поліцейського офіцера),
який робив одмітку на проханні, тоді знов до поліціймейстера за свідоцтвом, потім
в казначейство (податковий уряд) платити досить великий на той час паспортовий
податок, аж тоді до губернатора за паспортом, потім ще до австрійського консула за
візою. На все оте треба було витратити не меньче тижня …”70.
Активізацію взаємин між галичанами і наддніпрянцями спричинив Емський указ
1876 р., що спонукав наддніпрянських громадівців звернути більшу увагу на Австро-
Угорщину, де існували можливості для легальної української діяльності, а з іншого
боку – перегрупування сил у національному русі в Галичині на зламі 1870–80-х років.
Русофільське політичне товариство “Русская рада”, засноване 1870 р., виявилося не-
спроможним гідно протистояти полякам у краї. Невдачі в галицько-руській політиці,
що виявилися на парламентських виборах 1879 р. у катастрофічному зменшенні
чисельності руських послів71, спонукали народовських лідерів змінити тактику. Вони
розгорнули діяльність у руслі концепції “органічної праці” для зміцнення власної
підтримки в масах: видавали газети “Батьківщина” (з 1879 р.) і “Діло” (з 1880 р.),
скликали перші “всенародні” віча у Львові 1880, 1883 рр. та на провінції тощо. У
1885 р. була створена політична організація народовців “Народна рада”. Щоправда,

67
Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895)  / [зладив М.  Пав-
лик]. – Чернівці, 1912. – Т. 5 (1886–1889). – С. 295.
68  
Лотоцький О. Сторінки минулого / О. Лотоцький. – Варшава, 1932. – Ч. 1. – С. 174.
69  
Із невідомого листування Миколи Лисенка з галичанами / [упоряд. Г. Бернацька] // Записки
НТШ. Праці музикознавчої комісії. – Львів, 1993. – Т. 226. – С. 249.
70
Чикаленко Є. Спогади (1861–1907) / Є. Чикаленко. – Львів, 1925. – Ч. 2. – С. 122.
71
Під час четвертої каденції (1877–1882 рр.) Галицький крайовий сейм набув майже одно-
тонної польської барви. Півтора десятка українських послів, серед яких абсолютну біль-
шість становили русофіли, були надто пасивними, інертними, не готовими до нових умов
діяльності. Русофільська “Русская рада” на виборах до австрійського парламенту 1879 р.
зуміла провести лише трьох кандидатів (для порівняння, в 1873 р. – 15) (див.: Чорновол І.
Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861–1901 рр. (нарис з історії українсько-
го парламентаризму) / І. Чорновол. – Львів, 2002. – С. 163, 164).
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 99

народовці деякий час об’єднувалися з русофілами для проведення акцій загально-
національної ваги, під час виборчих кампаній до Галицького сейму й австрійського
парламенту. Молодшу генерацію української інтелігенції, що вийшла на суспільну
арену між 1880 і 1900 рр., І. Франко назвав “Молода Україна”. На початку 80-х років
ХІХ ст. вона дала імпульс для зближення Галичини з Наддніпрянщиною, за словами
І. Франка, почала “велику працю”, що долала “прірви … між простим народом і
інтелігенцією, з одного, між Україною і Галичиною, з другого боку”72.
Ближчому знайомству української інтелігенції з Галичиною сприяли мандрівки
студентської молоді в 1883–1888 рр., що, за свідченням І. Крип’якевича, “були од-
ними з перших спроб зорганізованої туристики і причинилися значно до оживлення
краєзнавчих студій”73. У “мандрівках” взяли участь представники з Наддніпрянщини,
зокрема в літній мандрівці 1885 р. – К. Арабажин, К. Мельник-Антонович, О. Добро-
граєва та ін. (усього – близько 100 учасників)74. Серед галичан поглиблення контактів
з наддніпрянцями активно шукали брати Олександр і Володимир Барвінські. І. Нечуй-
Левицький писав редактору газети “Діло” В. Барвінському 11 серпня 1881 р.: “… От
таки читатимемо хоч одну галицьку газету! До сього часу ми не знали, що там діеть
ся у Вас в Галичині”75. Восени 1881 р. В. Барвінський їздив до Києва, де зустрічався
з громадівцями (В. Антоновичем, О. Кониським, М. Лисенком та ін.), щоб здобути
їхню підтримку для народовців у Галичині, зокрема знайти дописувачів і перед-
платників для “Діла”. Однак він не отримав розуміння “спільности справи України з
Галичиною, якого сподівався”. Наддніпрянці, будучи прихильниками фонетики (“ку-
лішівки”), категорично виступали проти етимологічного правопису газети “Діло” –
“максимовичівки”, що вживався редакцією для пом’якшення напруги у відносинах
із русофілами на ґрунті мовно-правописних суперечок. Крім того, “політичні справи
галицьких русинів в нім (“Ділі” – І. Р.) обговорювані”, за словами О. Барвінського,
наддніпрянців “мало цікавили”76.
Однак поступово серед наддніпрянських діячів у 1880-ті роки посилювалося
розуміння важливості Галичини у збереженні й розвитку загальноукраїнського на-
ціонального руху. Особливу роль у справі наддніпрянсько-галицького зближення
відіграв український історик В. Антонович, що відвідав Галичину в 1880 і 1885 рр.
для наукової роботи і спілкування з місцевими діячами. Зокрема, під час майже три-
місячного перебування у Львові в березні – травні 1880 р. він, як свідчать “щоденні
нотатки закордонної подорожі 1880 р.”, зустрівся з понад 20 галичанами, переважно
народовцями77. Побувавши після Галичини в Західній Європі, В. Антонович повернувся
додому на початку 1881 р., коли в Російській імперії з убивством царя Олександра ІІ

72
Франко І. Молода Україна. Провідні ідеї й епізоди / І. Франко. – Львів, 1910. – Ч. 1. – С. 8, 9.
73
Крип’якевич І. З історії галицького краєзнавства. Студенські мандрівки 1883–1888  рр.  /
І. Крип’якевич. – Львів, 1932. – С. 1.
74
ЦДІАЛ України. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 18.
75
Листи І. Нечуя-Левіцкого до редактора “Дїла” // Руслан (Львів). – 1906. – Ч. 163. – 28 лип.
(10 серп.).
76
Барвінський О. Спомини з мого життя / О. Барвінський / [упоряд. А. Шацька, О. Федорук;
ред. Л. Винар, І. Гирич]. – Нью-Йорк; Київ, 2004. – Ч. 1–2. – С. 297.
77
Антонович В. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. / В. Антонович // Антоно-
вич В. Твори. Повне видання. – Київ, 1932. – Т. 1. – С. 285, 287, 290.
100 Ігор Райківський

запанувала реакція. Під враженням свіжих розповідей В. Антоновича українські гро-
мадівці дедалі більше усвідомлювали історичне значення підавстрійської Галичини
з її конституційними можливостями для вільного національного розвитку. Можливо,
саме тоді почав вживатися термін “український П’ємонт”, на появу якого не могло не
вплинути недавнє перебування історика в Італії та Галичині78. Під час візиту до Львова
в липні 1885 р. В. Антонович, за дорученням київської громади, мав нараду з місцевими
народовцями щодо видання преси, зокрема додатку до часопису “Батьківщина”, при-
свяченого справам підросійської України, та участі І. Франка в редакції журналу “Зоря”
(проти цього рішуче виступили старші народовці через його соціалістичні погляди)79.
Образ Галичини як “українського П’ємонту” формували передусім наддніпрян-
ські діячі, починаючи зі середини 1860-х років. Вагомий внесок в усвідомлення ролі
краю як центру загальноукраїнського руху, поряд з В. Антоновичем, М. Драгомано-
вим, О. Кониським та ін., відіграв П. Куліш. Приїхавши до Львова в кінці 1881 р. на
кілька місяців, він виступив прихильником порозуміння з поляками для забезпечення
кращих умов розвитку українського руху. Кулішеві погляди на необхідність польсько-
українського зближення, що дало б змогу перенести осередок культурно-національної
праці з підросійської України в Галичину, під захист австрійської конституції, знайшли
відображення в публіцистичній брошурі “Крашанка русинам и полякам на Велик-
день 1882 року”, виданій у Львові в квітні 1882 року. Однак угодовська ініціатива не
знайшла підтримки в обох сторін, яких письменник закликав до порозуміння, через
стереотипи в суспільній свідомості, взаємну ворожнечу, що переповнювала історичну
пам’ять. Незважаючи на невдачу, Кулішева акція стала “генеральною репетицією”
польсько-української угоди 1890–1894 рр., відомої в історії як “нова ера”80. Підґрун-
тям для угодовських тенденцій стала ідейна еволюція галицького русофільства за
фінансової підтримки російських інституцій, яку виразно засвідчив судовий процес
над русофілами 1882 р. (“процес О. Грабар”).
Особливе значення в утвердженні української національної ідеї мав І. Франко,
нетривала співпраця якого з редакцією львівської “Зорі” в середині 1880-х років ви-
явилася досить плідною. Він доклав чимало зусиль для залучення “цінних матеріалів
з України”, за його словами, зміст журналу “був надзвичайно багатий і різнорідний”81.
Однак ідейні розбіжності невдовзі взяли гору, він був змушений залишити народо-
вські видання, пішовши з 1887 р. “шукати заробітку між поляками …”, друкувався в
польській пресі (називав це “наймами у сусідів”)82. Франкові погляди в останнє два-
дцятиліття ХІХ ст. зазнали еволюції від соціалізму до націонал-демократизму. Ідея
всеукраїнської єдності стала однією з центральних у поетичній творчості І. Франка
з 1880 р., коли він написав вірш “Не пора, не пора, не пора…” як своєрідний націо-
нальний гімн, у його публіцистичних і наукових творах вона виразно постала дещо

78
Чорновол І. Між археологією та політикою. Володимир Антонович і польське суспіль-
ство // Чорновол І. Нариси з історії Галичини – Львів, 2017 – С. 76, 124
79
Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність  /
Д. Дорошенко. – Прага, 1942. – С. 72.
80
Нахлік Є. Пантелеймон Куліш… – Т. 1. – С. 361, 374, 392.
81
Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. / І. Франко // Франко І.
Зібрання творів: у 50 т. – Київ, 1984. – Т. 41. – С. 436–438.
82
Там само. – С. 438.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 101

пізніше83. І. Франко пророчо передав ідею соборності України у вірші “Розвивайся
ти, високий дубе”, написаному в 1883 р.: “Встане славна мати Україна / Щаслива і
вільна, / Від Кубані аж до Сяну-річки / Одна, нероздільна”84. “Соборницькі” ідеали
він намагався утвердити навіть на прикладі створення власної сім’ї, “першого все-
українського «соборного» шлюбу”, що “мав бути ніби малою моделлю української
нації”, але на практиці продемонстрував “численні культурні відмінності й перешкоди
… на шляху до порозуміння між «західняками» і «східняками»”85.
Наддніпрянські й галицькі діячі спільними зусиллями формували уявлення про
Галичину як невід’ємну частину русько-українського простору. “Соборницьку” версію
української історії в Галичині популяризували ще з середини 70-х років ХІХ ст. авто-
ри брошур на історичну тематику наддніпрянці М. Ковалевський (“Коротка історія
малоруського народа”, 1875 р.) та І. Нечуй-Левицький (написав кілька брошур про
перших київських князів, П. Могилу, гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського
та ін.)86. Етапну роль у процесі обґрунтування національної окремішності русинів-
українців від поляків і росіян (великорусів) відіграла “Руська історична бібліотека”,
що видавалася з 1886 року. Вона містила праці здебільшого перекладного характеру,
ознайомлювала галичан з основними досягненнями наддніпрянських авторів у галузі
української історії (до 1904 р. вийшло 24 томи). Поштовх для видання дало особисте
знайомство О. Барвінського з В. Антоновичем у Києві влітку 1885 року. “Бібліотеку”
було вирішено видавати в Галичині не “кулішівкою”, а більш звичним для гали-
чан етимологічним правописом, щоб “здобути потрібні грошеві засоби на видавни-
цтво …”. Видавці мали на меті показати історичну тяглість українських земель від
давньоруських часів і засвідчити національну єдність обабіч Збруча. О. Барвінський
згадував, що під час наради в Києві в серпні 1885 р. з ініціативи В. Антоновича при-
йнято рішення “усталити вислів щодо назви нашого народу й краю в супротивности
до Московщини” – “українсько-руський” та “Україна-Русь”87.
“Бібліотека” поклала початок систематичній творчій співпраці наддніпрянських
і галицьких істориків, що з особливою силою проявилася в 90-х роках ХІХ – на по-
чатку ХХ ст. Вона підготувала ґрунт для появи фундаментальної багатотомної праці

83
Микитчук Н. Ідея української соборності у поетичній спадщині І.  Франка  / Н.  Микит-
чук // Україна соборна: зб. наук. статей / [відп. ред. В. Коцур]. – Переяслав-Хмельницький,
2005. – Вип. 3. – С. 321.
84
ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 29 (Возняк М.). – Од. зб. 187. – Арк. 42.
85
Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні: Франко та його спільнота (1856–1886) / Я. Грицак. –
Київ, 2006. – С. 326, 329. Приклад І. Франка, що одружився на представниці з Наддніпрян-
щини, не був унікальним, подібні шлюби між наддніпрянцями і галичанами траплялися й
пізніше, зокрема М. Грушевського, Р. Яросевича, Т. Окуневського та ін. Леся Українка в
листі до О. Кобилянської в травні 1899 р. з іронією зауважила: “… Галичани, що приїздили
«шукати жінки собі» на Україні, стали з тим своїм сватанням «притчею во языцех»! У нас
хіба капелюхи так вибирають, а не жінок, і то ж приїздили не які-небудь, а поступовці …”
(Українка Леся Зібр. творів: у 12-ти т. / Леся Українка. – Київ, 1978. – Т. 11: Листи (1898–
1902). – С. 119).
86
Райківський І. Ідея української національної єдності в громадському житті Галичини
ХІХ століття. – С. 721.
87
Барвінський О. Спомини з мого життя. – Ч. 1–2. – С. 368.
102 Ігор Райківський

М. Грушевського “Історія України-Руси” (з 1898 р.), що дала наукове тлумачення
національної єдності України й історичні аргументи для національно-визвольної бо-
ротьби. Крім “Руської історичної бібліотеки”, в Галичині у 1880-х роках започатковано
ще низку україномовних видавничих серій, що популяризували кращі зразки нової
української літератури з Наддніпрянщини. Зокрема, “Бібліотека найзнаменитших
повістей”, що виходила як літературний додаток до “Діла” (1881–1906 рр., 74 томи),
стала місцем друку творів відомих українських письменників І. Нечуя-Левицького,
Є. Гребінки, П. Куліша та ін. І. Франко був редактором “Літературно-наукової бібліо-
теки”, що друкувалася у Львові в 1889–1898 рр., та містила, крім його власних праць,
твори М. Драгоманова (зокрема, “Австро-руські спомини”), А. Кримського та ін.88.
На ґрунті боротьби з русофільством серед наддніпрянських громадівців (В. Ан-
тоновича, О. Кониського та ін.), галицьких народовців і польських політичних угру-
повань у краї поступово визріла угодовська ідея, яку підтримав австрійський уряд
в умовах дипломатичного конфлікту з Росією, що ставав неминучим. Представники
київської громади В. Антонович і К. Михальчук у 1891 р. в різний час приїжджали до
Львова, щоб переконати галичан у необхідності продовжувати угодовську політику,
проголошену восени 1890 р., бо проти неї від самого початку рішуче виступили русо-
філи і радикали, а невдовзі – частина народовців, незадоволених дрібними поступками
властей. Коли лідер народовців Ю. Романчук наприкінці 1892 р. різко прокритикував
угодовський курс, київські громадівці надіслали йому листа про помилковість перехо-
ду в опозицію до уряду, бо угодовська політика “дала якісь позитивні результати …”89.
Незважаючи на провал, “нова ера” (1890–1894) стала переломною подією в розвитку
українського національного руху в Галичині, що остаточно вступив у стадію полі-
тизації, характерними рисами якої стало формування партійно-політичної системи,
кристалізація ідеї політичної самостійності й соборності України. Угодовська акція
сприяла наданню офіційного статусу фонетичному правопису в 1893 р., що зближу-
вало галичан і наддніпрянців на мовно-правописному ґрунті.
Серед нечисленних здобутків “нової ери” було створення кафедри української
історії у Львівському університеті в 1894 р., яку очолив молодий наддніпрянський
історик М. Грушевський (тривалі переговори з В. Антоновичем, якого народовці
планували запросити на цю посаду, завершилися безрезультатно). Переїхавши до
Львова, М. Грушевський в 1897 р. очолив НТШ, що під його керівництвом значно
активізувало наукові зв’язки між галичанами і наддніпрянцями в кінці ХІХ – на по-
чатку ХХ століття. На ниві вивчення українського народознавства найбільш значними
були успіхи вчених із Наддніпрянщини, але, як наголошував М. Грушевський, “син-
тезувати їх довелося на галицькому ґрунті з огляду на ті умови, в яких перебувало
українське життя Росії”90. “Записки НТШ” під редакцією М. Грушевського (з 1895 р.)
стали справді всеукраїнським органом. В австрійський період зі 105 авторів, які опу-
блікували свої праці в “Записках НТШ” (крім дрібних заміток), майже третина (37)

88
Історія Львова: у 3-х т. / [редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій]. – Львів, 2007. – Т. 2. –
С. 400.
89
ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 11. – Од. зб. 3501. – Арк. 1.
90
Грушевський М. Розвиток українських досліджень у ХІХ столітті і вияви у них основних
питань українознавства / М. Грушевський // Український історик. – Нью-Йорк; Торонто;
Мюнхен, 1990. – № 1–4. – С. 42.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 103

було з Наддніпрянщини. Ще більший відсоток наддніпрянських науковців друкувався
впродовж 1899–1914 рр. на сторінках “Матеріалів до українсько-руської етнології” –
14 з 25-ти. Загалом, щонайменше третина наддніпрянців, а подекуди й більше, була
серед тих, хто друкувався у виданнях НТШ91.
Враховуючи брак коштів для забезпечення зростаючих масштабів діяльності
НТШ, на допомогу прийшли меценати з Росії В. Пелехін і В. Симиренко, на кошти
яких товариство придбало у Львові два будинки, де, зокрема, було розташовано дру-
карню і палітурню92. У 1899 р. створено книгарню НТШ, що мала філії в Києві та
Харкові, через які можна було замовляти книжки з Галичини. Водночас у львівській
книгарні НТШ в 1903 р. продавали видання класиків нової української літератури:
І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, Панаса
Мирного та ін.93. У 1900 р. з НТШ обмінювалося літературою 18 організацій і установ
Наддніпрянщини, а в 1914 р. – 23, що охоплювали територію від Холма і Кам’янця-
Подільського на заході до Харкова на сході94. Подарунок НТШ від О. Кониського в
1893 р. (392 томи з власної бібліотеки), а перед смертю в 1900 р. – решти своїх книг,
поклав початок особистим даруванням до бібліотеки товариства (Д. Багалія, Ф. Вовка,
Д. Дорошенка, М. Сумцова та ін.). Якщо в 1894 р. у бібліотеці НТШ налічувалося
лише 600 книг, то в 1913 р. – уже понад 70 тис.95. Такі дані є найкращою ілюстрацією
активізації українського руху, поглиблення наддніпрянсько-галицьких взаємозв’язків.
Взаємини між українськими діячами обабіч австро-російського кордону в кінці
ХІХ – на початку ХХ ст. значно активізувалися, але далі були переважно на рівні лис-
тування і публікації праць наддніпрянських авторів у Галичині. Українським діячам
у Росії кореспонденція з підавстрійської Галичини, де були значні успіхи в розвитку
національного руху, давала стимул для продовження діяльності в умовах антиукра-
їнських репресій царизму. Про це, зокрема, свідчить лист українського вченого і
письменника А. Кримського з Москви Омеляну Огоновському на початку 1891 р., де
наголошено, що “письмо од галицького дїяча робить на вкраїнця якесь любе, підбодря-
юче вражіння, … нагадує про нашу єдність з Україною Австрийською”96. О. Катренко
писав В. Гнатюку 28 вересня 1901 р. як “один з нечисленних бідних українців”, що
мав надію отримувати літературу з Галичини, “з стола богатого брата”97. Серед над-
дніпрянців багатолітні листовні стосунки з галичанами до Першої світової війни під-
тримували М. Лисенко, Ганна Барвінок, І. Нечуй-Левицький, О. Русов, Б. Грінченко,
П. Грабовський та ін. Зокрема, М. Лисенко листувався з О. Барвінським ще з кінця

91
Бурдуланюк В. Наукове товариство імені Шевченка – всеукраїнський науковий центр кінця
ХІХ  – початку ХХ століть  / В. Бурдуланюк  // Українознавчі студії.  – Івано-Франківськ,
2007–2008. – Вип. 8–9. – С. 328.
92
Алексієвець М. Роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка в українському національному
відродженні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / М. Алексієвець, М. Савенко. – Терно-
піль, 1999. – С. 326, 327.
93
ЦДІАЛ України. – Ф. 309 (Наукове товариство ім. Шевченка, м. Львів). – Оп. 1. – Спр. 954. –
Арк. 14, 15.
94
Бурдуланюк В. Наукове товариство імені Шевченка… – С. 326, 327.
95
Алексієвець М. Роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка... – С. 33, 34.
96
ЦДІАЛ України. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 2383. – Арк. 53, 53 зв.
97
ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 34 (Гнатюк В.). – Од. зб. 241. – Арк. 4 зв.
104 Ігор Райківський

1860-х років (вони познайомилися у Львові), галичанин називав його “батьком укра-
їнської музики …, геніальним митцем, котрого видав наш нарід…”98. А. Кримський
писав В. Гнатюку в червні 1905 р.: “… Утиски на нашім письменстві держатимуться
ще дуже довгий час, аж доки не буде в Росії конституції для всіх народностей”99.
Галичина стала осередком наддніпрянської політичної еміграції на початку
ХХ ст., що виникла в умовах переслідування українського руху з боку царизму і
прагнення передових діячів використати конституційні можливості для політичної ді-
яльності в Австро-Угорщині. Початок політичної еміграції припав на останню третину
ХІХ ст. з вимушеною еміграцією з Росії М. Драгоманова, С. Подолинського, Ф. Вовка
та ін., але вона була нечисленна, мала центр у Женеві100. Більшість політичних емі-
грантів на зламі ХІХ–ХХ ст. були представниками Революційної української партії
(далі – РУП), хоч до Галичини приїжджали діячі різних партій, зокрема такі відомі,
як С. Петлюра, В. Винниченко, М. Порш, Д. Антонович, О. Скоропис-Йолтуховський,
Б. Ярошевський та ін. Центром еміграції у Львові був Закордонний Комітет (далі – ЗК)
РУП, що займався редагуванням статей, надісланих з Росії, виданням нелегальної
рупівської літератури та організацією транспортування її на Наддніпрянщину101.
Усього тільки за 1903 р. і першу половину 1904 р. було видано і перевезено 50 пудів
нелегальної літератури102. У своєму емігрантському житті наддніпрянці трималися
разом, винаймали декілька кімнат на вул. Курковій, 10 (нині – вул. М. Лисенка).
Незважаючи на захоплення галицькими конституційними свободами, вони важко
звикали до Галичини, жили власними партійними інтересами103.
Як правило, політичні емігранти з підросійської України першої хвилі, чисельно
невеликої, були студентами вищих навчальних закладів, що припинили своє навчання
через репресії царизму. Під час першої російської революції 1905–1907 рр., особливо
після жовтневого маніфесту царя Миколи ІІ у 1905 р., що проголошував демократичні
свободи, перетворення імперії в конституційну монархію, більшість емігрантів повер-
нулися на батьківщину. Вони скористалися легальними можливостями продовжувати
політичну боротьбу в Росії, але після поразки революції, рятуючись від столипінських
репресій, багато з них були змушені знову емігрувати в Галичину. Друга хвиля наддні-
прянської політичної еміграції охопила 1907–1914 рр., приїжджі співпрацювали в галиць-
ких інституціях, часописах, брали активну участь у боротьбі за створення українського
університету у Львові тощо. Наддніпрянська громадськість на чолі з Є. Чикаленком
пожертвувала кошти на будівництво “Академічного дому”, що мав забезпечити житлом
незаможних студентів із Наддніпрянщини (директор – емігрант В. Козловський)104.

98
Барвінський О. Спомини з мого життя. – Ч. 1–2. – С. 403, 405.
99
ЛННБ ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. – Ф. 34. – Од. зб. 300. – Арк. 10 зв.
Патер І. Наддніпрянська політична еміграція у Львові на початку ХХ століття / І. Патер //
100

Львів. Історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 292.
101  
Качмар Л. С. Наддніпрянська політична еміграція в Галичині 1900–1914 рр.: автореф. дис.
на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 “Історія України” / Л. С. Качмар. –
Львів, 1997. – С. 11, 12.
102  
Качмар Л. Галичина в політичному житті наддніпрянських емігрантів на початку ХХ сто-
ліття / Л. Качмар. – Львів, 2002. – С. 86.
Там само. – С. 34, 40, 41.
103

Там само. – С. 45, 67, 135.
104
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 105

На початку 1906 р. до Галичини емігрував Г. Хоткевич, уродженець Харкова,
щоб уникнути арешту за участь у політичній боротьбі з царизмом під час революції
1905 р. Проживаючи спочатку у Львові, а з літа 1906 р., на запрошення В. Гнатюка,
в Криворівні, він захопився краєм, що знайшло відображення в художніх творах на
гуцульську тематику. У с. Красноїлля Г. Хоткевич заснував Гуцульський театр, що
протягом 1910–1912 рр. з успіхом виступав у багатьох містах Галичини, включно
зі Львовом і Краковом. У театральній трупі виступали актори-аматори, переважно
неписьменні селяни-гуцули105. Після повернення на Наддніпрянщину Г. Хоткевич
запросив у 1914 р. акторів трупи на гастролі до Харкова, Одеси, Миколаєва, Херсо-
на, Києва і навіть Москви. Організатори “гуцульських вечорів” продавали вироби
народних умільців, працювали буфети, в яких відвідувачі мали змогу скуштувати
страви гуцульської кухні106. Своєрідною формою наддніпрянсько-галицьких взаємин
стало запрошення на університетські курси у Львові влітку 1904 р. “молоді з російської
України”. На курсах читали лекції відомі вчені та громадські діячі М. Грушевський,
І. Франко, К. Студинський, І. Брик, С. Томашівський, Ф. Вовк та ін. За даними Д. До-
рошенка, серед 135 слухачів, переважно львів’ян, було майже півтора десятка студентів,
що приїхали з Наддніпрянщини (В. Дорошенко, І. Липа з дружиною та ін.)107.
Мальовничий куточок Галичини – Гуцульщина була місцем відпочинку і творчос-
ті видатних наддніпрянських діячів, що приїжджали до с. Криворівня (нині – Верхо-
винського району). Так, на Гуцульщині влітку 1901 р. відпочивала Леся Українка, де
в Криворівні й Буркуті мала зустрічі з І. Франком, В. Гнатюком та ін., побувала також
у Яворові, Жаб’є (сучасна Верховина) тощо108. Інтерес до галичан проявляв письмен-
ник М. Коцюбинський, що вперше приїхав до Галичини в 1890 р. Він листувався з
І. Франком, І. Белеєм, О. Барвінським та ін., а найбільше зблизився з В. Гнатюком (їх
кореспонденція тривала з 1890-х років). На запрошення В. Гнатюка М. Коцюбинський
приїжджав до Криворівні влітку 1910, 1911 і 1912 рр., де зайнявся вивченням життя і
побуту гуцулів109. Етнографічний колорит Гуцульщини він відобразив у повісті “Тіні
забутих предків”, яку надрукував у львівському журналі “Літературно-науковий ві-
стник” 1912 р.110. Гуцульщиною зацікавився М. Грушевський, що в 1902 р. вперше при-
їхав до Криворівні, а через кілька років купив там віллу, яку обладнав у гуцульському
стилі. Учений перевіз сюди зі Львова частину своєї бібліотеки, де відпочивав і працю-
вав у літні місяці до 1914 р. У с. Криворівн­і, названому В. Гнатюком “українськими

105  
Арсенич П. Гуцульщина у творчості Гната Хоткевича. До 90-річчя від дня створення Г. Хот-
кевичем самодіяльного Гуцульського театру / П. Арсенич. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 7,
12, 15.
Там само. – С. 19, 27.
106

Дорошенко Д. Мої спомини про давнє минуле (1901–1914  рр.)  / Д. Дорошенко.  – Київ,
107

2007. – С. 82, 87, 91.
Арсенич П. Леся Українка на Гуцульщині / П. Арсенич. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 5, 7,
108

11, 22.
109  
Возняк М. До зв’язків М. М. Коцюбинського з Галичиною / М. Возняк // Записки історич-
ного та філологічного факультетів Львівського державного університету ім. І. Франка. –
Львів, 1940. – Т. 1. – С. 152, 167, 169, 175.
Арсенич П. Криворівня в житті і творчості українських письменників, діячів науки й куль-
110

тури / П. Арсенич. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 40, 41.
106 Ігор Райківський

Афінами”, М. Грушевський і галичани І. Франко, В. Гнатюк, І. Крип’якевич та ін.
спілкувалися з діячами науки і культури з Наддніпрянщини Ф. Вовком, Г. Хоткевичем,
Є. Тимченком, В. Щербаківським, М. Жуком, Дмитром і Володимиром Дорошенками,
Олександром Олесем та ін., які приїжджали на відпочинок111.
Серед наддніпрянських діячів багатолітні зв’язки з галичанами мав Ф. Вовк.
Після Емського указу він був змушений виїхати за кордон, тривалий час проживав у
Парижі. За підрахунками К. Студинського, було написано не менше трьохсот листів
галичан до Ф. Вовка (від В. Гнатюка, І. Раковського, І. Франка, М. Павлика, М. Кор-
дуби, О. Барвінського та ін.) і приблизно стільки ж – надіслано ним у Галичину112.
Ф. Вовк брав активну участь у діяльності НТШ у Львові (з 1899 р. – як дійсний член
товариства), під його редакцією вийшло кілька томів праць етнографічної комісії то-
вариства, яку він очолював протягом 1905–1909 рр.113. Крім “Записок НТШ”, учений
публікував свої праці в галицьких часописах “Правда”, “Житє і слово”, “Літературно-
науковий вістник”. О. Барвінський листовно навіть запропонував Ф. Вовку пере-
їхати до Львова на постійне місце проживання для активізації наукової роботи, але
до цього так і не дійшло. На запрошення М. Грушевського та етнографічної комісії
НТШ Ф. Вовк у 1903–1906 рр. проводив наукові дослідження в Карпатах спільно з
І. Франком, І. Раковським, З. Кузелею та ін.114.
Свідченням активізації наддніпрянсько-галицьких зв’язків на початку ХХ ст.
стали урочистості з нагоди вшанування пам’яті видатних українських діячів. Зокрема,
на відкриття пам’ятника зачинателю нової української літератури І. Котляревському
до Полтави 30 серпня 1903 р. приїхала делегація у складі 13 галичан і буковинців
(В. Стефаника, М. Кордуби та ін.). Збереглися спогади очевидців про їх теплий при-
йом і піднесеність українського духу серед учасників урочистостей. Д. Дорошенко
згадував, що як тільки голова делегації Ю. Романчук вийшов на трибуну, щоб при-
вітати учасників, “грім оплесків розлягся по цілій залі і довго не давав почати (го-
ворити – І. Р.)”115. У грудні 1903 р. в Галичині й Буковині було урочисто відзначено
ювілей композитора М. Лисенка. До Львова він приїхав з Є. Чикаленком і С. Єфре-
мовим, пізніше побував у Станиславові, Коломиї, Чернівцях, де його з радістю вітали
тисячі людей. К. Студинський писав у спогадах, що “свято Лисенка полишило по
собі потрясаюче враження… Наш великий символ соборности українських земель
був провідною думкою цілого свята”116. Галицька і буковинська делегація (А. Вахня-
нин, Є. Олесницький, В. Шухевич та ін.) 2–3 січня 1904 р. приїхала на відзначення
ювілею М. Лисенка до Києва117. Наприкінці грудня того ж року більше десяти га-
лицьких діячів з буковинцем О. Маковеєм вшанували в Києві ювілей письменника

Там само. – С. 43, 46.
111

Матеріяли до життєпису Федора Вовка. Листування Федора Вовка з Ол. Барвінським (в
112

рр. 1891 і 1900–3) / [подав К. Студинський]. – Б. м., б. р. – С. 1, 2.
Там само. – С. 20, 21.
113

Там само. – С. 16.
114

115  
Дорошенко Д. Свято Котляревського в Полтаві 30 серпня 1903 року (Сторінка зі спогадів) /
Д. Дорошенко // Літературно-науковий вістник. – Львів, 1923. – Т. 81, кн. 11. – С. 243.
ЦДІАЛ України. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 97.
116

Там само. – Ф. 348 (Товариство “Просвіта”, м. Львів). – Оп. 1. – Спр. 57. – Арк. 5.
117
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 107

І. Нечуя-Левицького118. Спільними акціями наддніпрянців і галичан стали похорони
українських діячів, що уславилися на ниві соборності, як-от М. Лисенка в 1912 р.,
Лесі Українки і М. Коцюбинського в 1913 році.
Усвідомлення української соборності в Галичині як результат активізації
наддніпрянсько-галицьких взаємин виявилося в поширенні культу Т. Шевченка.
Ближче знайомство галичан з творчістю автора “Кобзаря” на початку 1860-х років
викликало інтелектуальну революцію у свідомості молодого покоління. Народовська
молодь переписувала твори Т. Шевченка від руки, вивчала їх напам’ять. О. Бар-
вінський пізніше згадував, що “на громадських сходинах деклямували ми головно
Шевченкові твори”119. Перше друковане видання творів Кобзаря у Львові вийшло
під редакцією О. Барвінського в 1867 році120. Шевченківські вечори, що регулярно
відбувалися у Львові та головних містах Галичини з кінця 60-х років, були засобом
пропаганди української ідеї. На шевченківському святі у Перемишлі, організованому
народовцями, 10 березня 1865 р. було вперше прилюдно виконано пісню-вірш “Ще
не вмерла Україна”, що стала національним гімном121. Пам’ятні обеліски Т. Шевченку
в Галичині місцеві українські громади встановлювали до ювілеїв його смерті (1911)
і народження (1914), перший скульптурний пам’ятник-погруддя – у Винниках біля
Львова у 1913 році. Наприкінці ХІХ ст. у низці галицьких міст з’явилися вулиці
Т. Шевченка. Водночас львівський магістрат, де домінували поляки, відповів від-
мовою на прохання НТШ в 1900 р. назвати площу перед будинком товариства ім’ям
Т. Шевченка (вулиця, названа його іменем, знаходилася на окраїні Львова) і надати
дозвіл на встановлення пам’ятника122.
Однак загальний стан свідомості тогочасного українського суспільства, особливо
на Наддніпрянщині, був далеким від уявлень про українство, які поширював тонкий
прошарок національно свідомої інтелігенції123. Наддніпрянська “гілка” українського
руху на початку ХХ ст. суттєво поступалася в силі галицькій. Вона майже цілком
перебувала під впливом федеративних поглядів М. Драгоманова і стала на самостій-
ницькі позиції в період української революції 1917–1921 рр., тоді як перехід до ідеї
незалежної соборної Української держави в суспільній думці Галичини відбувся на
зламі ХІХ–ХХ ст. По-друге, серед галичан утверджувалася думка про необхідність рі-
шучої боротьби за національно-державницькі ідеали, натомість тактика наддніпрянці­в

Там само. – Арк. 97, 98, 104.
118

Барвінський О. Спомини з мого життя. – Ч. 1–2. – С. 84.
119

Поезиі Тараса Шевченка  / [накладомъ К. Сушкевича].  – Львів, 1867.  – Т.  1.  –   280  с.;
120

Т. 2. –  350 с.
121  
Середа О.  В. Формування національної ідентичності: ранні народовці у підавстрійській
Східній Галичині (1860–1873). Shaping of a National Identity: Early Ukrainophiles in Austrian
Eastern Galicia (1860–1873): автореф. дис. д-ра філософії (Ph.D.) зі спеціальності “Історія” /
О. В. Середа. – Будапешт: Центральноєвропейський університет, 2003. – С. 24.
122  
Грушевський М. Улиця Шевченка у Львові / М. Грушевський // Грушевський М. Твори: у 50-
ти т. – Львів, 2002. – Т. 1. Серія “Суспільно-політичні твори (1894–1907)”. – С. 202, 203.
123  
Зашкільняк Л. Українська історіографія початку ХХ століття і міфологізація національної
свідомості українців / Л. Зашкільняк // Historia – mentalność – tożsamość. Studia z historii,
historii historiografii i metodologii historii. – Poznań, 2010. – S. 18, 19.
108 Ігор Райківський

була більш поміркованою124. По-третє, український рух під Росією, на відміну від
галицького, не міг похвалитися масовістю. Є. Чикаленко згадував, що, поїхавши на
відкриття пам’ятника І. Котляревському в 1903 р. в одному потязі з Києва до Полта-
ви, представники наддніпрянської інтелігенції жартома казали: “Коли, боронь Боже,
наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації …”125.
Вагомий вклад у розвиток національного руху в Галичині в ХІХ ст. зробили греко-
католицькі священики, тоді як Українська Автокефальна Православна Церква стала,
по суті, витвором цього руху, виділилася з лона Російської православної церкви під
час української революції126.
В умовах першої російської революції 1905–1907 р., що відкрила штучні пе-
решкоди для розвитку українського руху, в наддніпрянсько-галицьких стосунках
намітилися тривожні тенденції. Лібералізація політичного режиму в Росії виявила
загрозу відмежування Наддніпрянщини від Галичини. Для протидії цьому М. Гру-
шевський написав статтю “Галичина і Україна”127. “… Україна піде своєю відмінною
дорогою, – застерігав він, – і віддалення її від Галичини буде збільшатися з кождим
кроком, коли не подбати про зближення їх доріг”. На його думку, існувала реальна
небезпека створення “за яких 20–30 літ … двох національностей на одній етнографіч-
ній основі, подібно як серби й хорвати …”128. М. Грушевський закликав наполегливо
втілювати в життя ідею всеукраїнської єдності: “Галичина не може допустити себе
до відокремлення від України. Не може довести до того, щоб стати їй чужою …”129.
Особливо гострі дискусії між наддніпрянцями і галичанами на початку ХХ ст. точи-
лися навколо формування української літературної мови. І. Нечуй-Левицький писав
у 1907 р., що “Галичина, покористувавшись сякою-такою вольністю друку в Австрії,
вже виробила нову вищу пісьменську мову … Але нам, украінцям, … користуваться
нею не можна”130. Закріпленню стандартних норм української мови сприяв чотири-
томний словник Б. Грінченка (“Словарь украинскаго языка”) в 1907–1909 роках.
Характерно, що Б. Грінченко закликав галичанина К. Паньківського (вони мали

Грицак Я. Від федеративності до самостійництва: до еволюції української політичної дум-
124

ки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. / Я. Грицак // Другий міжнародний конгрес украї-
ністів. Львів, 22–28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. – Львів, 1994. – Ч. 1. –
С. 248, 250.
Чикаленко Є. Спогади (1861–1907): Документально-художнє видання / [передм. В. Шев-
125

чук] / Є. Чикаленко. – Київ, 2003. – С. 238.
126  
Химка І.-П. Релігія й національність в Україні другої половини XVIII–ХХ століть  /
І.-П. Химка // Ковчег. Науковий збірник із церковної історії. – Львів, 2003. – Ч. 4. – С. 65.
Статтю вперше було опубліковано у львівському журналі “Літературно-науковий вісник”
127

1906 р. (Т. ХХХVI, кн. ХІІ), а наступного року передруковано в збірнику праць М. Грушев-
ського.
Грушевський М. Галичина і Україна / М. Грушевський // Грушевський М. Твори: у 50-ти
128

томах. – Т. 1. – С. 380.
Його ж. Галичина і Україна / М. Грушевський // Грушевський М. З біжучої хвилі. Статі й
129

замітки на теми дня 1905–6 р. – Київ, 1907. – С. 123.
Нечуй-Левіцький І. Сьогочасна часописна мова на Украіні / І. Нечуй-Левіцький // Украіна.
130

Науковий та літературно-публіцистичний щомісячний журнал (Київ). – 1907. – Т. 1. – Ян-
варь. – С. 8, 42, 45.
Взаємини українських діячів Галичини і Наддніпрянської України… 109

багатолітні т­овариські стосунки) до “єднання в справі нашої мови”, “повної терпи-
мості до мовних одмін (діалектних – І. Р.) на практиці”131.
Серйозні розходження в поглядах і відверті конфлікти між галичанами й наддні-
прянцями не зменшували прагнення до української соборності. Мабуть, причину цього
варто шукати не тільки у сфері почуттів, ірраціонального чинника, що служив основою
для формування національного міфу, але й у врахуванні чисто прагматичних інтересів.
Роль Галичини в національному русі значною мірою була похідною від Наддніпрянщини,
яку не випадково називають “Великою Україною”. По-перше, галицькі русини не мали
достатніх матеріальних та інтелектуальних ресурсів, щоб самостійно розв’язати ключові
завдання національного руху – стандартизувати літературну мову на основі народнороз-
мовної, сформувати власну цілісну національну концепцію історії. “Всего этого, – писав
російський вчений О. Пипін, – никакъ не могли бы создать сами галичане при бѣдности
ихъ матеріальныхъ средствъ, … при являвшемся отсюда недостаткѣ дѣятелей и учено-
литературнаго опыта”132. Українські діячі з Наддніпрянщини за інтелектуальним рівнем
загалом переважали своїх галицьких колег (за винятком І. Франка, який був швидше не
продуктом австрійської системи, а талановитим самородком)133. Перечитуючи галицькі
часописи 1860-х років, К. Студинський звернув увагу, що “в них не було нічого рівнього
по достоїнству” з передруками творів наддніпрянських авторів П. Куліша, М. Костомарова
та ін. “Те саме можна сказати і про театр русько-галицький”, репертуар якого був пере-
важно східноукраїнський134. А. Вахнянин визнавав, що “рішучий перелом, чи переворот в
поглядах наших на лїтературу руську” зробили сáме твори наддніпрянських письменників135.
По-друге, ідентифікація з Наддніпрянщиною давала місцевим русинам шанс стати
силою, що була здатна за кількістю населення і територіально протистояти домінуючим у
Галичині полякам. Елементи модерної української національної ідентичності, передусім
літературна мова за прикладом творчості наддніпрянських письменників І. Котлярев-
ського, Т. Шевченка та ін., були перенесені з підросійської України на галицький ґрунт,
що допомогло в протистоянні з місцевими поляками136. Цьому об’єктивно “посприяла”

131  
Кострова М. Кость Паньківський і Борис Грінченко у літературних і громадських взаєми-
нах (за матеріалами їх листування 1889–1906 рр.) / М. Кострова // Бібліографічна комісія
Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1909–1939): напрями діяльності та по-
статі: зб. наук. праць / [упоряд. і заг. ред. текстів Л. Ільницької; відп. ред. М. Романюк]. –
Львів, 2010. – С. 273, 278.
Пыпинъ А. Малорусско-галицкія отношенія. Замѣтка / А. Пыпинъ // Вѣстникъ Европы. –
132

1881. – № 1. – С. 408.
Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ  ст.  /
133

Я. Грицак. – Київ, 1996. – С. 82. Галичанин Т. Окуневський писав М. Драгоманову 18 люто-
го 1886 р. про брак інтелектуальних і матеріальних сил серед місцевої інтелігенції: “У нас є
волі щироі богато”, але немає “ні сили грошевоі, ані інтелігенціі, котра б силою аргументів
відразу сокрушала сильних. Один Франко межи нами, а більше хоть з свічкою шукай …”
(див.: Переписка М. Драгоманова з д-ром Т. Окуневським (1883, 1885–1891, 1893–1895) /
[зладив і видав М. Павлик]. – Львів, 1905. – С. 27).
ЦДІАЛ України. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 120. – Арк. 94.
134

Вахнянин А. Спомини з життя (Посмертне виданє) / [зладив К. Студинський] / А. Вахня-
135

нин. – Львів, 1908. – С. 43.
Шпорлюк Р. Створення України / Р. Шпорлюк // Людина і світ (Київ). – 2000. – № 3. – С. 9.
136
110 Ігор Райківський

русифікаційна політика російського царизму, особливо Емський указ 1876 р., що спонукало
до культурної експансії наддніпрянських громадівців у Галичину в пошуках можливостей
для легальної української діяльності. Етнонім “українці”, по суті, запозичений галичанами
в наддніпрянців (бо до середини ХІХ ст. він практично не використовувався як самоназва
або в урядовому вжитку в Галичині, краяни мали офіційну назву “русини, “руські”, по-
німецьки “Ruthenen” тощо), дав змогу подолати русофільство як національно-політичну
орієнтацію частини галицького суспільства, зблизити дві “гілки” національного руху137.
Група українських парламентських послів улітку 1915 р. звернулася до австрійського уряду
з проханням постійно вживати для означення краян сучасний етнонім “українці”, що було
наслідком поглиблення наддніпрянсько-галицьких взаємин на початку ХХ ст., засвідчило
“завершення певного етапу в процесі національного самоусвідомлення українців”138.
Отже, незважаючи на регіональні особливості та різницю політичних режимів на
етнічних українських землях (після конституційних реформ і демократизації суспіль-
ного устрою в Австро-Угорській імперії в 1860–1870-х роках, тоді як Росія залишалася
“тюрмою народів”), серед інтелігенції як провідника національного руху посилювалося
відчуття єдності русько-українського простору. Місцеве населення зусиллями освічених
верств суспільства по обидва боки австро-російського кордону усвідомлювало свою на-
лежність до українського (“руського”, “малоруського”) народу, окремого від польського
й російського. Більш-менш регулярні контакти галичан і наддніпрянців на особистісному
рівні (хоч і невеликої кількості осіб: з одного боку, між Я. Головацьким, І. Вагилевичем,
Д. Зубрицьким, а з другого – М. Максимовичем, О. Бодянським, П. Лукашевичем, І. Срез-
невським та деякими ін.) було започатковано із середини 1830-х років, як правило, через
листування й обмін літературою. Тенденція до активізації відносин намітилася в останній
третині ХІХ ст., коли в умовах поглиблення репресій російського царизму щодо українства
наддніпрянські діячі звернули посилену увагу на Австро-Угорщину, з її конституційними
можливостями, що сприяло перенесенню в Галичину центру українського руху. Так само
галицькі народовці шукали ідейної і матеріальної підтримки в протистоянні з домінуючим
у краї польським рухом.
Наддніпрянсько-галицькі взаємини, попри цензурні перешкоди, в умовах політизації
українського національного руху в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. активізувалися в різних
формах: як і раніше, переважно за допомогою листування, публікації в галицькій періодиці
праць наддніпрянських авторів, а також через наукову співпрацю, особисті періодичні візити
наддніпрянських діячів у Галичину, зокрема на відпочинок (рідше – галичан на Наддніпрян-
щину), діяльність політичних емігрантів з підросійської України в краї, спільне відзначення
ювілеїв видатних українських діячів тощо. Однак взаємовідносини українських діячів не
набули масового характеру як через об’єктивні причини (зокрема, відмінність політичної куль-
тури, вузький прошарок національно свідомої інтелігенції як провідної верстви суспільства,
особливо в Росії, урядові переслідування, брак коштів тощо), так і суб’єктивні. Суперечності
в наддніпрянсько-галицьких взаєминах з особливою силою проявилися в період української
революції 1917–1921 рр., що на тлі несприятливих зовнішньополітичних обставин спричинило
відмінне бачення перспектив національного руху.

Мудрий М. Формування новочасної національно-політичної культури… – С. 137, 144, 145.
137

Расевич В. Меморандум від липня 1915 р. до австрійського уряду про необхідність вживан-
138

ня національної назви “українці” / В. Расевич // Україна в минулому. – Київ; Львів, 1994. –
Вип. 5. – С. 172, 173, 177.
УДК [281УГКЦ(477.83-25):37.014,5]“19”

Ярослав ГЛИСТЮК

ПОЛІТИЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ТА РЕФОРМИ
У ГЕНЕРАЛЬНІЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІЙ ДУХОВНІЙ
СЕМІНАРІЇ У ЛЬВОВІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТоліття

Упродовж другої половини ХІХ ст. Генеральна греко-католицька духовна семі-
нарія у Львові, ключовий освітній осередок для багатьох галицьких українців, місце
виховання духовного проводу й національної еліти, поставала в центрі суспільних
дискусій. Церковні достойники і громадські діячі обговорювали окремі події з життя
цієї інституції (різноманітні святкування, дисциплінарні справи, посадові призначення,
виключення студентів тощо) та ефективність цілої системи виховання кліру. Фор-
мальні підстави функціонування заснованої у 1783 р. Генеральної духовної семінарії
ґрунтувалися на принципах освіченого абсолютизму та йосифіністського трактування
духовенства як своєрідного типу державного чиновництва. Для українського духовен-
ства Галичини такий стан речей мав і позитивні, і негативні наслідки. З одного боку,
священики отримували вищу, університетську богословську освіту (на противагу по-
ширеній ще навіть на початку ХІХ ст. “домашній освіті”, коли батько-священик учив
необхідного мінімуму богословських предметів сина). Також семінарська молодь мала
змогу спілкуватися з польськими богословами та світськими студентами Львівського
університету, обговорювати з ровесниками актуальні проблеми галицьких україн-
ців, що сприяло не лише інтелектуальному формуванню духовенства, а й відчуттю
богословами своєї ролі як частини національної інтелігенції. З іншого боку, через
протиставлення “генерального” статусу Львівської семінарії колишнім єпархіальним
семінаріям богословський вимір цієї інституції як місця спільного приготування до
священства відходив на другий план, натомість наголошувано виключно на строгих
дисциплінарних порядках, вірності трону та запобіганні політичній неблагонадійності.
У закладі, який при всього восьми настоятелях налічував понад 200 молодих людей
(навіть їхній особовий склад за частих ротацій студентів-екстерністів і семінаристів не
був стабільним), говорити про великі поступи в дисципліні, моральному вихованні чи
освіті не доводилось. Можливість якісних змін у вихованні духовенства гальмувалась
аж до кінця ХІХ ст. браком відповідних канонічних змін у Греко-Католицькій Церкві,
відсутністю нового статуту для семінарії (попередній діяв ще з 1783 р.) та неналежним
фінансуванням закладу загалом і настоятелів зокрема.
Одне з найяскравіших власних тлумачень хиб виховання кліру в Генеральній
духовній семінарії того часу подав галицький церковний і суспільний діяч-народовець
Данило Танячкевич (у 1860-х рр. – сам активний семінарист) у полемічній брошу-
рі – відповіді на факт виключення у 1877 р. 18 семінаристів за підозрою у нібито
соціалістичних переконаннях. На його думку, “Заведенє генеральнои семинаріи
позôстає до теперъ подъ вплывомъ Духа нѣмого, потупляючого и погубляючого, и
112 Ярослав Глистюк

представляє правдиву “мерзость запустѣнія”, въ котрой вси молодû силы не только
що розвиватись не можуть, але вянути и марнѣти мусять!” Священик наголосив
на потребі більшої свободи богословів, обмеженні надмірно строгої дисципліни,
зауважив, що проблема боргів серед семінаристів (через відвідування цукерень,
кав’ярень, другі сніданки, елегантний одяг) викликана настроями солідаризму і
моди й зникне, як тільки настоятелі зуміють скерувати енергію молодих людей у
корисне для їхнього духовного покликання русло (наука, читання Святого Письма,
мистецтво, обстоювання національних інтересів в університетських справах). Шлях
до позитивної перебудови семінарійної системи Д. Танячкевич вбачав у зосередженні
на цьому питанні церковної ієрархії1.
Активізація молодої світської інтелігенції серед галицьких українців наприкінці
ХІХ ст. становила серйозний виклик Греко-Католицькій Церкві. Церква та духовенство
як традиційна еліта, маючи провідні позиції в суспільстві в попередній період, почи-
нали їх втрачати. Цьому процесу сприяло й зростання політизації студентської молоді
не лише серед світських “академіків”, а й у середовищі богословів-семінаристів.
Семінарійна освіта у Греко-Католицькій Церкві стала предметом обговорення
на Львівському провінційному соборі 1891 р. До комісії, яка готувала відповідні
рішення, належали двоє семінарських настоятелів – ректор Александр Лешкович
Бачинський та духівник Ісидор Дольницький2. Постанови Собору стали фундамен-
том для реформування системи виховання греко-католицького духовенства загалом
і окремої інституції – Генеральної семінарії у Львові.
Питання реорганізації семінарської освіти та впливу на це рішень Львівського
собору вже порушував канадський історик А. Сороковський у своєму дисертаційному
дослідженні, присвяченому греко-католицькому парохіяльному духовенству в Галичи-
ні. Однак автор, йдучи за спогадами колишніх семінаристів, окреслює час тривання
семінарійної реформи у Львові лише ректорською каденцією Григорія Хомишина3.
Одному з найбільш контраверсійних питань Собору – проблемі целібату духовенства та
подальшій суспільній дискусії приділили увагу, крім згаданого вже А. Сороковського,
канадський дослідник Іван Павло Химка в монографії4 та українські історики Ната-
лія Дмитришин, Ірина Антоняк та Дмитро Корбяк5. Питання активності священиків

1
Обачный О. [Танячкевич Д.] Соціялисты межи семинаристамы?! Студія на нашôмъ церков­
но-народнôмъ поли / O. Обачный. – Львів: НТШ, 1877. – С. 7–10, 33.
2
Дольницький О. Літопис роду Дольницьких. Документи, матеріали, спогади: генеалогічне
дослідження / О. Дольницький. – Львів: Вид-во УКУ, 2004. – С. 468.
3
Sorokowski A. D. The Greek-Catholic Parish Clergy in Galicia, 1900–1939 / Ph.D. thesis at the
University of London / A. D. Sorokowski. – London, 1991. – P. 60–65.
4
Himka J.-P. Religion and Nationality in the Western Ukraine. The Greek Catholic Church and
the Ruthenian N Ational Movement in Galicia, 1867‑1900 / J.-P. Himka. – Montreal & Kingston,
London, Ithaca, 1999. – P. 118–120.
5
Dmytryszyn N. Spór o stan cywilny duchowieństwa grzeckokatolickiego w Galicji (od końca XIX
do połowy XX wieku) / Praca magisterska. Uniwersytet Warszawski, Studium Europy Wschod-
niej i Azji Środkowej / N. Dmytryszyn. – Warszawa, 2003. – 74 s.; Антоняк І. Львівський собор
Греко-католицької церкви 1891 р. / І. Антоняк // Історія релігій в Україні. Науковий щоріч-
ник. – Львів, 2008. – Кн. 1. – С. 160–171; Корбяк Д. Львівський собор 1891 року: дискусійні
питання та їх вирішення / Д. Корбяк // Наукові праці Кам’янець-Подільського н­аціонального
Політизація української молоді та реформи у Генеральній греко-католицькій… 113

у п­роцесах соціально-економічної модернізації галицького селянства, збереження
їхнього впливу на громадсько-політичне життя українського галицького суспільства
наприкінці ХІХ ст. (які не втратили своєї актуальності й під час впровадження семіна-
рійної реформи на початку ХХ ст.) детально проаналізовано в монографії української
дослідниці Наталії Колб6. З огляду на це, постає потреба окремого дослідження даль-
шої долі змін у Генеральній греко-католицькій духовній семінарії у Львові, їхнього
резонансу в українському суспільстві та значенні для розвитку цієї інституції.
Головними джерелами для висвітлення цього питання є опубліковані рішення,
додатки до рішень Львівського собору 1891 р., рукописні правила для семінаристів
(1902), матеріали семінарської канцелярії, листування настоятелів, а також спогади
настоятелів (Л. Куницького), колишніх семінаристів (О. Осташевського) та очевидців,
згадки в періодичних виданнях7.
У пропонованій статті розглянемо рішення Собору, пастирське послання та
правила для семінаристів як підстави реформування виховної системи, впровадження
реформи за ректорів Г. Хомишина, Йосифа Жука, Йосифа Боцяна та суспільні відгуки
на це у галицькій пресі.

***
Львівський провінційний собор 1891 р. запровадив реорганізацію семінарійної
системи в Греко-Католицькій Церкві, скеровану на посилення ролі єпархіальних семі-
нарій та безпосереднього впливу єпископа на кандидатів до священства; поряд із тим
на обов’язковому целібаті духовенства наголошено не було. Освітні зміни виявились
згодом у заснуванні Станіславівської семінарії, розбудові Перемишльської, проведенні
реформи у Львівській, перенесенні центру освіти для церковного проводу з Відня (де
у 1893 р. закрито Центральну духовну семінарію) до Риму. Семінарські настоятелі в
майбутньому, крім високого наукового та дидактичного рівня, мали б зосередитися
виключно на вихованні богословів, не відволікаючись на інші роботи. Також на Со-
борі було усталено нові правила виховання кліру в духовних семінаріях. “Правила
для Семинаріи бôльшои и меньшои” опублікували (1897) у додатку ХХХV до титула,

університету імені Івана Огієнка. Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: ТОВ “Дру-
карня Рута”, 2015. – Т. 25: На пошану професора І. С. Винокура. – С. 275–289.
6
Колб Н. “З Богом за Церкву і вітчизну”: греко-католицьке парафіяльне духовенство в Гали-
чині у 90-х роках ХІХ століття / Н. Колб. – Жовква: Місіонер, 2015. – 372 с., іл.
7
Чинности и рѣшеня руского провинціяльного собора въ Галичинѣ ôтбувшого ся во Львовѣ
въ роцѣ 1891. – Львів, 1891; Додатокъ до чинностей и рѣшень руского провинціяльного со-
бора въ Галичинѣ ôтбувшого ся во Львовѣ въ р. 1891. – Львів, 1897; Центральний держав-
ний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАЛ України). – Ф. 451 (Греко-католицька
богословська академія у Львові).  – Оп.  1.  – Спр.  99, 301; Ф.  358 (Шептицький Андрей
(Роман-Марія-Александр, 1865–1944), граф, митрополит Галицький греко-католицької
Церкви, архиєпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський, культурний і церков-
ний діяч, меценат, дійсний член НТШ). – Оп. 2. – Спр. 102, 158, 179; Куницький Л. Над
Босною / Л. Куницький // Нива. – Львів. – 1918. – Т. 14. – Ч. 3. – С. 76–78; Осташевський О.
Богословський кружок в 1911–1913 роках /О. Осташевський // Альманах українських като-
лицьких богословів. – Львів, 1934. – С. 59–61; Титов Т. И. Русское духовенство в Галиции
(Изъ наблюдений путешественника.) Церковно-исторический очеркъ / Т. И. Титов. – Кіевъ:
тип. Имп. Унив. Св. Владимира – Н. Т. Корчакъ-Новицкого, 1903. – 123 с.
114 Ярослав Глистюк

глави ІІ. Цей документ мав характер загальних статутних підстав діяльності духовної
семінарії (тут окреслено ціль закладу, принципи прийому, обов’язки управи, слуг
(працівників) та семінаристів). Справ дисципліни, морального виховання та освіти
стосувались розділи ХІІ “Правила для питомцѣвъ”, “Правила щодо карности” та ХІІІ
“Уваги над захованєм Правилъ”. Згідно з цими правилами, семінаристи мали виявляти
послух ректору в усьому, що належить до їхнього виховання в побожності, науках та
дисципліні; жити спільно в любові і єдності, не виділяючись окремим харчуванням чи
одягом; бути скромними в харчуванні, старанними в навчанні, чистими та охайними
в побуті; дбати про тишу в закладі. Семінаристам не дозволено заходити до служ-
бових і настоятельських кімнат (крім ректора і духівника). Контакти семінаристів із
зовнішнім світом контролювали настоятелі (переважно ректор), було регламентовано
спосіб проведення відпочинку, порядок дня та інші обов’язки8.
Соборові рішення, зокрема, про реформу (титул VIII, глава ІІ), впровадження
нових правил, засад функціонування семінарії, почали втілювати лише через деся-
тиліття після прийняття: попередні митрополити цього зробити просто не встигли.
Прокламацією реформи у Львівській духовній семінарії став пастирський лист ми-
трополита Андрея (Шептицького) “Всечестнѣйшому Настоятельству и возлюбленим
питомцям духовного семинаря у Львовѣ”, написаний восени 1901 р. Митрополит
відвідав у березні та квітні того року семінарію з канонічними візитами, внаслідок
чого прийшов до висновку про необхідність фундаментальної реформи цього закладу.
У баченні митрополита реформа мала би полягати не лише у впровадженні нового
статуту, але передовсім “новои, лучшои орґанизаціи, и на введеню нового духа”, щоби
належно виконати ціль закладу (“О питомцяхъ, котрыї принимаємо до семинаря,
мусимо въ протягу чотырохъ лѣтъ пересвѣдчити ся, чи могуть бути правдивыми,
ревными и спôсобными священниками”)9.
На думку митрополита, семінаристи мали би трактувати чотирирічне утримання
у семінарії не як дар, а радше як борг Церкві й народові, який зможуть колись повер-
нути на підставі сумлінно здобутих у семінарії знань та побожності. Пастирський лист
вказує настоятелям семінарії на хиби й порушення, які дотепер існували у семінарії,
а в ході реформи мали би бути усунені, а саме: гра в карти на гроші, лінь та ухиляння
від обов’язків, збитки, грошові борги, “дурнû, дитиннû традиціи”. Дух у семінарії по-
винен бути духом праці, побожності та передовсім священичим; це й добра загальна
думка про стремління та успіхи, загальна оцінка поступу в навчанні й побожності,
пересічна наполегливість в науковій праці та сумлінність у виконанні обов’язків, від-
повідні погляди на працю й обов’язки священика, на завдання Церкви. Заохоченням
до наполегливого навчання богословських предметів для семінаристів став дозвіл
митрополита відвідувати заняття з окремих предметів філософського факультету, мож-
ливість за дозволом ординаріату після закінчення богословського факультету, здавши
іспит з загального богослов’я перед комісією, вступати на філософський факультет та,
ймовірно, як священик стати гімназійним професором. У посланні є заклик до семіна-
ристів бути патріотами і водночас уникати “партійної нетерпимості”, дотримуватися

8
Himka J.-P. Religion and Nationality in the Western Ukraine...  – P.  118–120; Чинности и
рѣшеня… – С. 212–218; Додатокъ до чинностей и рѣшень… – С. 442, 456–468.
9
ЦДІАЛ України. – Ф. 451. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 67.
Політизація української молоді та реформи у Генеральній греко-католицькій… 115

єдності та солідарності, особливо серед священиків, ставитись толерантно до поглядів
інших людей. Богослови повинні уникати політики: “Якъ довго Вы въ семинари, не
часъ на политику, досить єи будете мати въ житю”. Щоби не затримувати в семінарії
осіб, недостойних священства, митрополит передбачив строгу кару – виключення
безумовно і безповоротно у випадку нічного виходу з семінарії без дозволу, злісної
зневаги настоятеля чи товариша, впертого невиконання наказу настоятеля; за рішенням
конференції настоятелів у випадку виходу без дозволу вдень, запізнення з відпустки
(канікул), непослуху й непошани настоятелів, запізнення здачі іспиту через лінь10.
Послання митрополита було виголошено в семінарії незадовго до сецесії укра-
їнських студентів Львівського університету. Останні події боротьби українського сту-
дентства за свої національні права були прямо пов’язані зі студентами-богословами.
Саме їх ректорат університету намагався не допустити на загальноукраїнське сту-
дентське віче 19 листопада 1901 р., призначивши на цей захід час, коли семінаристи
згідно зі статутом не могли залишати семінарію. Солідарно з іншими студентами
богослови заявили 3 грудня про свій вихід з університету. Невдовзі після повернення
митрополита Андрея (Шептицького) з Риму, який, як і настоятелі, підтримав спра-
ведливі вимоги молоді, семінарію 15 грудня 1901 р. було закрито11. Українські бого-
слови продовжили навчання в університетах Відня, Кракова й Праги. Зокрема, лише
у Відні студіювало тоді 160 богословів, серед них і майбутні настоятелі-реформатори
Генеральної греко-католицької духовної семінарії у Львові (Йосиф Боцян, Онуфрій
Волянський) та інші активні семінаристи (Іван Біляк, Володимир Вонсуль, Тит Га-
лущинський, Михайло Ганушевський, Стефан Новосад, Осип Фацієвич, Микола
Хмільовський, Павло Чехут, Павло Штокалко)12.
Навчання такої кількості свідомої, протестної молоді в західних університетах
розширило їхні світоглядні обрії та освітній рівень, дозволило активно спілкувати-
ся з ровесниками-студентами: німцями, чехами, угорцями, словенцями. Водночас
семінаристи-сецесіоністи вважали, що треба прийняти богословські ідеї з заходу і
“ними забарвлювати национальну та суспільну сторону нашого народного житя і так
реагувати проти темних сил невірства та сучасного поганьства”13. Цікаво, що право-
славний вчений-богослов Федір Титов, аналізуючи послання митрополита, дійшов
до висновку, що той планує зреформувати семінарію на манер єзуїтського колегіуму,
зробити її більш закритою, що, зрештою, не піде на користь реформі14.
Впроваджувати реформу у Генеральній греко-католицькій духовній семінарії
у Львові доручено новому ректорові, д-ру Григорію Хомишину (1902–1904). При
реформуванні ректор узяв за взірець семінарії Західної Європи. Крім давніх на-
стоятелів, йому допомагали префекти Йосиф Жук, Франц Щепкович, Карло Єрми

10
ЦДІАЛ України. – Ф. 451. – Оп. 1. – Спр. 99. – Арк. 68–72.
11
Ковалюк Р. Український студентський рух на західних землях ХІХ–ХХ ст. / Р. Ковалюк. –
Львів: Інститут українознавства ім. І.  Крип’якевича НАН України, 2001.  – С.  127; Ти-
тов Т. И. Русское духовенство в Галиции… – С. 21–23.
12
Blažejovskyj D. Byzantine Kyivan Rite Students in Pontificial Colleges, and in Seminaries, Uni-
versities of Central And Western Europe (1576–1983) / D. Blažejovskyj // Annalecta OSBM. –
Opera No. 43. – Rome, 1984. – P. 273–280.
13
Католицький Всхід. Рік. І. – Львів, 1904. – С. 124.
14
Титов Т. И. Русское духовенство в Галиции… – С. 34.
116 Ярослав Глистюк

та Ігнатій Тисовський ЧСВВ. Формальним початком реформи стало роздавання
статуту, де детально розглянуто можливі стосунки між семінаристами й настояте-
лями. Перші два роки, як зазначено у семінарському часописі “Католицький Всхід”,
реформу проводили у двох напрямах: інтелектуально-моральному та технічному. У
1903 р. упорядковано семінарську бібліотеку, збагачену творами богословської та
агрономічної (завдяки А. Ґлодзінському) тематики. Книжки, придбані за ректорату
Г. Хомишина, становили самостійний підрозділ бібліотеки. Проте тут не було нових
творів української літератури та книг світського характеру (на відміну від бібліо-
теки “Читальні”). З метою привчити богословів до систематичної й планомірної
праці впроваджено щомісячні так звані домашні іспити. У ході реформи змінилося
ставлення до санітарних вимог та естетичного оформлення інтер’єру закладу. У
1903 р. споруджено нові гігієнічні умивальні, водопровід. Стіни коридорів, які колись
скидались на казармені, прикрашено іконами та копіями творів відомих митців. У
семінарському городі закладено розсадник для практики агрономії. У строгих угодах
з ремісниками, які обслуговували потреби семінарії, та сторожами ректорат заборо-
нив усілякі маніпуляції з так званими реверсами (талонами) на отримання взуття й
одягу, чим зруйнував попередню складну систему взаєморозрахунків семінаристів
з іншими особами за борги. Для семінарійних слуг (служби) запроваджено окремі
правила “Реґулямін для служби” й регламентовано обов’язки кожного працівника,
обов’язковість участі в спільній Літургії та можливість кар’єрного росту15.
Реформа такого значного закладу, яким була Генеральна духовна семінарія,
не проходила легко й безболісно. Прагнення церковної ієрархії та настоятелів, до-
тримуючись соборових рішень, позбавити духовну семінарію усіх тих хиб, які вона
мала через панування йосифінізму, та перетворити її в інституцію, яка би передусім
відповідала цілі виховання не добрих чиновників, а власне душпастирів, було цілком
природним. Однак шлях до цього через занадто риґористичну дисципліну й набли-
ження до системи закритих єпархіальних семінарій суперечив зростанню політизації
молоді в попереднє десятиліття, національному дискурсу в середовищі богословів,
що виявлялось у боротьбі за права українців у Львівському університеті, а також в
активізації семінарських студентських товариств. А впровадження практик аскези
й морального виховання, властивих єзуїтській освіті (а ще більше превентивні очі-
кування західної культурної експансії, спольщення, златинщення, денаціоналізації
духовенства через реформу) відлякувало як представників русофільського табору
галицького суспільства, так і народовців.
Своєрідною формою протесту проти реформи стало створення семінаристами-
русофілами “Кружка русскіх студентовъ”. Ректор Г. Хомишин спочатку толерував
цей гурток (ймовірно з огляду на задекларовану митрополитом потребу “партійної”
приязні серед вихованців), а його члени, користаючи з того, доносили на колег-
українофілів. Протилежний “табір” закидав ректорові, що той нібито змусив 20 ви-
хованців прийняти присягу про целібат після свячень та наголошував з амвону, що
націоналізм – справа диявола. У відповідь на заборону читання часописів “Галичанин”
та “Русское Слово” (що було цілком закономірним до видань, які дискредитували се-
мінарію) у лютому 1903 р. русофіли влаштували в семінарії непорядки, а під дверима

15
ЦДІАЛ України. – Ф. 451. – Оп. 1. – Спр. 301. – Арк. 1–9.
Політизація української молоді та реформи у Генеральній греко-католицькій… 117

ректора – “котячу музику”. Після цих подій, за свідченням газети “Діло”, д-р Хомишин
утік до Станіславова й навіть оголосив про свою готовність покинути посаду. Однак
ще в тому ж навчальному році ректор заборонив “Кружок” через відверте цареслав’я
та ігнорування семінарських приписів16.
Дуже гострої критики семінарійна реформа та її провідник ректор Г. Хомишин
зазнали з боку анонімного автора часопису “Молода Україна”, який вважав, що з
відокремлення богословів від решти світу “ясно видко, що тенденция “реформи” є
на скрізь схиблена. Вже силою самого статута, при строгім єго виповненю, можна
буде питомцїв виховати на непотрібів, які й понятя не будуть мати про те, що в сьвїтї
дїєть ся, які потреби та інтереси рідного народа, серед котрого прийдеть ся їм пра-
цювати...” Крім того, автор статті закидав ректору створення системи донощиків та
жорстокість при виключенні із семінарії17.
Попри різкий характер та ультракатолицьке спрямування, ректор Г. Хомишин
проводив семінарську реформу на підставі обов’язкових до виконання, канонічних
для Церкви соборових рішень, а в справі захисту ущемлених національних прав
богословів під час університетських “буч” із польськими студентами не вагався
протиставитись академічному сенату18. Надто строга дисципліна, яка панувала в
семінарії під час ректорства Г. Хомишина, хоча й болісна для молодих людей, була
закономірним протиставленням дисциплінарному безладу в інституції в попереднє
десятиліття за ректорства надмір лагідного й толерантного прелата Льва Туркевича19.
Реформування виховної системи у Львівській духовній семінарії не обмежилося
впровадженням “Правил” та не завершилося з відходом ректора Г. Хомишина, а про-
довжилось за ректорства Й. Жука (1905–1910) та особливо Й. Боцяна (1910–1919).
Й. Жук скерував зусилля на покращення побуту семінаристів (харчування, яким за-
йнялись сестри служебниці, перепланування приміщень) та моральне виховання (ре-
колекції). На думку духівника семінарії Л. Куницького, внаслідок діяльності ректора
занепокоєння молоді в семінарії виникали вже “не на тлі особистих жадань, в справі

16
Глистюк Я. Від Бохенського до Боцяна: ректори Генеральної греко-католицької духовної
семінарії у Львові (1848–1914)  / Я.  Глистюк  // Вісник Львівського університету. Серія іс-
торична. – Львів, 2003. – Вип. 38. – С. 159; Діло. – 1903. – Додаток до Ч. 26–27. – 4 (17) лю-
того. – С. 1; Ч. 131–132. – 14 (27) червня. – С. 3; Додаток до Ч. 137–138. – 26 червня (4 лип-
ня). – С. 2. Неправдиві й часто зовсім абсурдні закиди “Галичанина” на адресу семінарії в
статті “Политическое агенство в духовной семинаріи” (Ч. 248 за 14 листопада) про те, що
там з вихованців збирають податок для соціалістичої пропаганди, оприлюднюють докумен-
ти особистого характеру з життя колишніх семінаристів та пускають жінок до приміщення,
викликали врешті небувалу солідарність серед майже усіх семінаристів (незалежно від по-
літичних уподобань) та публічне спростування дискредитації. Один із богословів, який не
виступив проти “Галичанина” (Євген Лонкевич), отримав строге зауваження від ректора й,
розцінивши його як образу честі, покинув семінарію, а Хомишина (що було безпрецедент-
ним) оскаржив до суду. Ректора від 2 діб арешту захистив адвокат й відомий політичний діяч
Кость Левицький. (Діло. – 1903. – 5 (18) листопада. – С. 2–3; Ч. 277. – 10 (23) грудня. – С. 3.
17
Mor…us. Семинарицька реформа / Mor…us // Молода Україна. – 1903. – Ч. 8–9 (лютий–бе-
резень). – С. 245–256.
18
Діло. – 1903. – 14 (27) жовтня. – С. 3.
19
Пристай О. З Трускавця у світ хмародерів / О. Пристай. – Львів; Нью-Йорк, 1935. – Т. 2. –
С. 14.
118 Ярослав Глистюк

харчу, дісціплїни, чи чого там, лиш на тлі ідейнім, на тлї ратованя, улїпшуваня форм
істнованя і розвою Церкви і народу […]”20. Політичні заворушення того часу (смерть
намісника Андрія Потоцького, вбивство Адама Коцка, боротьба за університет) зна-
ходили відгук у душах семінаристів та спричиняли неспокій у семінарії. Ректорові
(зрештою цілком згідному з національно-культурними вимогами українців) украй
важко було тоді апелювати до семінаристів про дотримання засад богословського
виховання та уникнення “партійної ненависті”. Не дивно, що на кінець 1909/1910
навчального року ситуація в семінарії як фінансово-господарська, так і освітня (не-
здані університетські і так звані домашні іспити) була розбалансованою21.
Удосконалення виховної системи в семінарії постійно перебувало в стані твор-
чого пошуку митрополита та його однодумців із числа молодих священиків. З цією
метою перед призначенням на посаду ректора колишній префект Й. Боцян відвідав
цілу низку духовних семінарій Центральної та Західної Європи, планомірно аналі-
зуючи їхні статути, дидактичні прийоми настоятелів, рівень виховання богословів.
Характеризуючи австрійські семінарії, священик зауважив: “Наші семінари на Мо-
равах, Шлеску, Чехії, Австрії, Сольноградї і Тироли (з виїмком Іномосту*) всї ула-
джені після одного типу – не скажу римского, а сульпіціяньским єго назви – якого
характеристику добачую в т. зв. масовій педаґоґії. Він операє ся на предположеня, що
питомець так першого, як і четвертого року не доріс до самостійного провадженя ся
і до свідомого співділаня з вихованєм. Отже він не може бути ведений як одиниця,
лишень як один нумер маси. Звідси треба єго заєдно мати на шнурку і лиш глядїти,
щоби добре допасував ся до унїформу дісціплїни. […] Дух австр[ійских] семінарій є
на пів касарняний, напів бурсацкий. Не бачу у нім проводу до євангельської свободи.
Питомець наших семинарий […] є під якимось примусом, який двигає силою званя, а
бувби о много щасливійшим, колиби за основу єго чотирилїтного житя в семинари був
положений не дісціплїнарний статут, які я бачив занадто пересяклі реґуляментовим
раціналїзмом: євангелія майже не видати в них; а надприродний характер семинара,
зібраня спільного в імя Христове, ледви чи бу[в] де зазначений. Дальше в статутах
нема вираженого сьвідомого стремленя до основ християньского вихованя і житя:
1. житя з віри 2. покірного послуху в імя Христове, 3. Працї на славу Божу. Остаточно
статути не рішають про вихованє, бо люди виховують. […] …бачу, що єзуіцка педа-
ґоґія, яку репрезентує Ґерманікум і Іноміст лїпша, бо бачить перед собою одиницю,
веде одиницю і свідома своєї цїли, до якої стремить з одушевленяючою любовію.
Так, думаю, треба працювати”22.
За ректорства Й. Боцяна світських сторожів у семінарії змінено трьома ченцями-
студитами (відповідно, брати господар, фіртиян і захристиян23), налагоджено своє-
часність здачі іспитів (за чим слідкував один із віце-ректорів), розширено спектр на-

20
ЦДІАЛ України.  – Ф.  358.  – Оп.  2.  – Спр.  158.  – Арк.  4–4  зв.; 5–6  зв., 14–15; Куниць-
кий Л. Над Босною… – С. 76‑78; Жук Й., о. д-р. В оборонї львівського гр.-кат. Семинаря /
о. д-р. Й. Жук // Діло. – 1910. – 14 (1) лютого. – С. 3‑5.
21
ЦДІАЛ України. – Ф. 358. – Оп. 2. – Спр. 102. – Арк. 84–84 зв.
* Іномостом Й. Боцян називав Інсбрук.
22
ЦДІАЛ України. – Ф. 358. – Оп. 2. – Спр. 102. – Арк. 92–95 зв.
23
З листів духівника Л. Куницького випливає, що в захристії монах-студит працював вже у
1909/1910 навчальному році. ЦДІАЛ України. – Ф. 358. – Оп. 2. – Спр. 179. – Арк. 51.
Політизація української молоді та реформи у Генеральній греко-католицькій… 119

вчальних предметів, у роботі з вихованцями використовували індивідуальний підхід.
Настоятелі сприяли діяльності студентських гуртків і товариств, зокрема, ректор сам
активно брав участь у діяльності просвітнього гуртка. Зважаючи на заворушення
молоді, ректор заборонив семінаристам участь в університетських вічах та сутичках.
Натомість у самій семінарії в 1912 р. трапилося останнє, але, мабуть, найбільш гостре
протистояння семінаристів українофілів та русофілів. Перші вимагали виключення
других із числа семінаристів. Скандал, підігрітий пресою, дійшов до Відня й завер-
шився кількамісячним закриттям семінарії, на яке змушений був піти митрополит.
Зрештою, науки настоятелів (особливо духівника), а також розуміння невідповідності
своїх дій до християнських засад привели молодь до примирення.
Окрім канонічних підстав, важливими для змін у Генеральній греко-католицькій
духовній семінарії протягом зламу ХІХ і ХХ ст. стали піднесення наукового рівня на-
стоятелів та самоорганізація семінаристів. Від 1902 до 1914 рр. в інституції розпочали
працю 18 нових настоятелів, більшість з яких молодого віку, 12 із них саме в той час і
за сприяння митрополита поглиблювали богословську освіту у Відні, Інсбруку та Римі
(Костянтин Богачевський, Йосиф Боцян, Никита Будка, Онуфрій Волянський, Омелян
Горчинський, Карло Єрми, Йосиф Жук, Василь Лаба, Олександр Малицький, Іван Пе-
репелиця, Амвросій Редкевич, Дмитро Яремко) і майже всі здобули звання докторів
богослов’я24. Зусиллям церковної ієрархії у намаганні реформування семінарійної
системи передувало й зростання організаційної ініціативи самих семінаристів, оскільки
протягом 1890–1914 рр. у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові витворилась
система студентських товариств із різноманітними статутними цілями та характером
діяльності. Така активність самих богословів вписувалась у бачення митрополитом Ан-
дрієм (Шептицьким) майбутнього Генеральної семінарії та стала готовим інструментом
для проведення реформи25. З іншого боку, бажання студентів вже в семінарії опанувати
фахові навички з просвітньої й економічної роботи серед селян наштовхувались на
ідею реформи – поглиблення саме богословського аспекту виховання. Це, відповідно,
викликало незадоволення в семінарських активістів органічної, громадської праці. Так,
колишній семінарист Мирослав Ріпецький задекларував у “Ділі”:
“Нинї, серед змінених відносин, з огляду на зріст народних потреб сама фахова
і теольоґічна осьвіта не вистарчає до проводу в народї. В теперішних часах суспільна
праця сьвященика, стала ся майже нерозривною частиною душпастирства і в багатьох
випадках вона рішає про підтриманє релїґійного духа в народї”26.

***
Реформування виховної системи в Генеральній греко-католицькій духовній
семінарії у Львові на початку ХХ ст. стало новим етапом в освіті греко-католицького

24
ЦДІАЛ України. – Ф. 358. – Оп. 2. – Спр. 103. – Арк. 5–6 зв., 27; Спр. 125. – Арк. 16–17 зв.,
20–21 зв.; Спр. 209. – Арк. 7–7; Спр. 315. – Арк. 6–7; Спр. 197. – Арк. 9–10; Спр. 179. –
Арк. 9–10.
25
Див.: Глистюк Я. Студентські товариства Греко-католицької духовної семінарії у Льво-
ві (1890–1914) / Я. Глистюк // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич. – 2003. –
Вип. 7. – С. 320–334.
26
Ріпецький М. Духовний семінар і орґанічна національна праця  / М.  Ріпецький  // Діло.  –
1912. – 23 (10) жовтня. – С. 1–2.
120 Ярослав Глистюк

духовенства загалом. Ідея цих змін полягала передусім у богословському переосмис-
ленні священства та ролі духовенства, а це часто не відповідало тогочасному рів-
ню національного розвитку галицьких українців й семінарія неодноразово ставала
об’єктом критики суспільства. Та, попри усі побоювання різних політичних укра-
їнських сторонництв, виховання духовенства у Львові не втратило національних
рис. Навпаки, зросло розуміння церковною ієрархією важливості виховання нового
покоління духовенства, забезпечення належного освітнього та наукового рівня на-
стоятелів. Нові правила для семінаристів та урізноманітнення форм морального
виховання піднесли в суспільстві значення духовної семінарії та заклали фундамент
для подальшого інституційного розвитку богословської освіти.
УДК [329.7(477.83/.86+477.4):355.674–054,65(=161.2+439,5+430)“1914/1918”

Іван ПАТЕР

Просвітня праця галичан серед
військовополонених українців російської
армії У таборах Австро-Угорщини та
Німеччини (1914–1918)

На зламі ХІХ–ХХ століть український національно-визвольний рух із суспіль-
них течій трансформувався у перші національні партії й організації з конкретними
програмами, які залучили широкі народні маси до активної політичної боротьби.
Важливе місце серед них посідав Союз визволення України (СВУ), заснований
4 серпня 1914 р. у Львові українськими політичними емігрантами з Наддніпрянщини:
Д. Донцовим, В. Дорошенком, А. Жуком і О. Назарієвим. Ця безпартійна політична
організація головним своїм постулатом проголосила державну самостійність і собор-
ність України, виробила концепцію щодо ролі українського питання в європейській
політиці. Реалізацію національної ідеї Союз пов’язував з поразкою Росії у війні та
поваленням царизму, внаслідок чого “на руїнах Російської імперії, цієї тюрми народів,
встане Вільна Самостійна Україна”1.
У вересні 1914 р., в результаті російської окупації Галичини, Союз переніс свій
осідок до Відня, де вже перебували політичні діячі Галичини і Буковини. Тут він видав
низку політичних відозв до окремих європейських народів – болгар, румунів, турків,
шведів, чехів, розвинув значну інформаційно-дипломатичну діяльність у Європі та Аме-
риці, проводив широку культурно-просвітню і національно-освідомлюючу працю серед
військовополонених українців російської армії у таборах Австро-Угорщини та Німеччини.
Просвітній праці СВУ серед полонених українців присвячено чимало публікацій.
Першими історіографами цього питання були безпосередні учасники подій: В. До-
рошенко, А. Жук, О. Скоропис-Йолтуховський, К. Даниленко, В. Прохода, О. Охри-
мович, В. Зелінський та ін. Діаспорна історична література представлена працями
П. Дубрівного, Р. Смаль-Стоцького, збірником спогадів “Союз визволення України.
1914–1918” (Відень; Нью-Йорк, 1979), а сучасна вітчизняна історіографія – роботами
І. Патера, І. Срібняка, О. Сидоренко, І. Михальського, Ю. Лаврова, Р. Труби тощо.
Ядро СВУ складали члени колишньої РУП, а потім – УСДРП і “Спілки” (Україн-
ська соціал-демократична “Спілка” увійшла до РСДРП на початку 1905 р. на правах
автономної організації меншовицької фракції). Спочатку в Союзі визволення України
було 6 наддніпрянців. З переїздом до Відня до нього приєдналися Іполит Бочковський,
Микола Троцький, Всеволод Козловський, Євген Бачинський, Олекса Семенів, Петро
Бензя, Михайло Гаврилко, Євген Любарський-Письменний, Марко Митієвський. Союз

1
Вістник Союза визволення України (далі – Вістник). – Відень, 1914. – № 1. – С. 1–2.
122 Іван Патер

об’єднав навколо себе людей різного соціального стану і різних політичних переко-
нань – від національних демократів до соціал-демократів. В ньому були представлені
майже всі тогочасні існуючі у Наддніпрянщині політичні напрямки. Відповідно до
списку, складеного А. Жуком, СВУ за весь час існування нараховував у своїх рядах
понад 250 членів, співробітників і активу з числа військовополонених українців2.
Громадсько-правовий плюралізм СВУ дозволив залучити до співробітництва
відомих галицьких і буковинських діячів різної політичної спрямованості та ідейних
переконань. Але всі вони підтримували основний постулат Союзу – самостійність
України3.
Понад 40 галичан і буковинців були активними членами і співробітниками
СВУ4. Серед них відомі політичні та культурні діячі: буковинський соціал-демократ
О. Безпалко, галицькі соціал-демократи Л. Ганкевич і М. Ганкевич, В. Темницький,
політики і журналісти В. Будзиновський, Я. Весоловський, М. Лозинський, О. Наза-
рук, літературознавець М. Возняк, економіст і суспільствознавець Т. Войнаровський,
адвокат Р. Домбчевський, письменники В. Стефаник, П. Карманський, В. Пачовський,
Б. Лепкий, А. Чайковський, посли до віденського парламенту В. Бачинський, Є. Ле-
вицький, Л. Цегельський, М. Новаківський і Р. Перфецький, історики О. Терлецький,
М. Кордуба, І. Крип’якевич, етнографи З. Кузеля, В. Гнатюк, географ С. Рудницький,
соціолог В. Старосольський, мовознавці Р. Смаль-Стоцький, С. Смаль-Стоцький,
В. Сімович, математик і педагог М. Чайковський5.
Вагоме місце у діяльності СВУ займала культурно-просвітня праця серед по-
лонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини. Українські політичні
діячі розуміли, що здобуття державної самостійності можливе за допомогою збройної
сили. Організувати власне військо стало історичною необхідністю6.
Зазначимо, що згідно зі списком, складеним австро-угорським і німецьким
командуванням, на початку 1915 р. в Австро-Угорщині знаходилося 177, у Німеччи-
ні – 122 пункти військовополонених російської армії, а офіцерських 82 і 19 відпо-
відно. Загальної кількості полонених, і серед них українців не подано7. На 1 лютого
1917 р., за даними австро-угорського військового відомства, число бранців, взятих
у полон Центральними державами, складало 2 874 271 осіб, зокрема у Німеччині
було 1 095 055 осіб, з них 8 294 офіцери. За державною приналежністю, звичайно,
найбільше їх було з Росії – 2 080 690 осіб8.

2
Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності / І. Патер. – Львів,
2000. – С. 77.
3
Пам’яткова книжка Союзу визволення України і Календар на 1917 рік. – Відень, 1917. –
С. 368.
4
Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО
України). – Ф. 4405. – О. 1. – Спр. 13. – Арк. 31–32.
5
Лавров Ю. Початок діяльності Союзу визволення України / Ю. Лавров // Український іс-
торичний журнал. – Київ, 1998. – № 4. – С. 29.
6
Ріпецький С. Початок нової доби / С. Ріпецький // За волю України. – Нью-Йорк, 1967. –
С. 23.
7
ЦДАВО України. – Ф. 4405. – Оп. 1. – Спр. 74. – Арк. 1–8.
8
Діло. – 1917. – 11 трав.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 123

Щоб відібрати українців з-поміж російських полонених, Союз проводив велику
підготовчу роботу. Це була систематична і багатопланова акція, в якій СВУ керувався
своєю національно-політичною програмою, широкою революційною пропагандою.
У таборах військовополонених організовувалися бесіди, лекції на різні актуальні та
історичні теми, засновувалися курси для неписьменних, відкривалися бібліотеки тощо.
Завдяки зусиллям Союзу в кінці жовтня 1914 р. австрійські власті дали дозвіл
відділити українських полонених від російських і перевести їх в окремі табори:
Фрайштадт (Верхня Австрія), Дунасардегль у Словаччині, Терезієнштадт в Угорщині,
старшинський в Йозефові (Богемія). Із створенням у квітні 1915 р. в Берліні Централі
СВУ українці були скеровані в табори: Вецляр, Зальцведель, Раштат. У Ганновер-
Мюндені знаходилося чотири сотні українських офіцерів. Загалом Союз опікувався
200 тисячами полонених, з яких згодом створено дві дивізії синьожупанників у Ні-
меччині та одну сірожупанників в Австрії.
Для налагодження національно-культурної роботи в таборах створено Про-
світні відділи СВУ, діяльність яких розгорталася за трьома напрямами: а) просвіта
взагалі; б) національно-патріотичне виховання; в) наука громадського організова-
ного життя. Відділи очолювали освічені особистості, яких призначала Президія
СВУ у Відні, а в Німеччині – Централя Союзу в Берліні. Просвітнім відділам на-
дано широку автономію і свободу у виборі методів роботи. Керівні органи Союзу
залишали за собою лише право нагляду за всією діяльністю. З цією метою члени
Президії СВУ об’їжджали періодично табори, давали свої поради й зауваження, які
сприяли успішній роботі Просвітніх відділів, що взяли на себе основну частину
національно-культурної праці серед полонених. Вони засновували по таборах школи
грамоти, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, освітні курси, будівництво церков,
засновували чайні, допомогові каси, кооперативні крамниці, відкривали спортивно-
мілітарні товариства, закладали друкарні, видавали таборові газети, організовували
українську громаду. Завдяки цьому Просвітні відділи згодом стали найважливіши-
ми організаціями в українських громадах чотирьох таборів полонених українців.
Крім зазначеної роботи, вони також займалися побутовими справами полонених і
виконували посередницьку місію між ними та властями9.
Втілювати в життя накреслену Союзом національно-культурну програму серед
полонених, які піддавалися сильному тиску русофільства, було нелегко. По-перше,
у них існував страх перед російськими властями, що могли притягнути до відпові-
дальності навіть за пасивне ставлення до українства; по-друге, неприхильне, навіть
вороже ставлення до австрійців і німців, пов’язане зі самим фактом полону; по-третє,
психічний стан полонених, що спонукав їх до критики, невдоволення, зневіри і недо-
віри до інших. Національне почуття було тісно пов’язане з російською державністю
та ідентифікувалося з нею у просторі “единства русского народа”. Уявити собі, що
українці та Російська імперія – це зовсім не рівнозначні поняття, полонені не мо-
гли. Тому українська пропаганда натрапила на великий опір з їхнього боку. Навіть
тоді, коли серед полонених почали пробуджуватися певні національні почуття, вони
ставили класові інтереси, зокрема земельне питання, вище національної ідеї. “По-
трібна була копітка просвітня праця, – зазначав член СВУ О. Терлецький, – щоби,

9
Патер І. Союз визволення України... – С. 277–278.
124 Іван Патер

крім земельної справи, на перший план виступили такі речі, як національна школа,
українська мова як урядова”10.
Тому Союз прагнув реалізувати низку завдань серед полонених – пробудити у
них національну свідомість, поглибити культурний рівень, поширити ідею незалеж-
ності української нації, виховати громадсько-політичну активність. Зрозуміло, що
висвітлити національно-освідомлюючу та культурно-освітню працю всіх галичан,
що її проводили у таборах військовополонених українців, непросто, тому зосередимо
увагу на діяльності тільки окремих постатей.
Піонером національної та культурно-освідомлюючої праці у Фрайштадті став
Михайло Гаврилко, полтавчанин, відомий різб’яр, член СВУ, якому вдалося, незважа-
ючи на всілякі перешкоди антиукраїнських сил (йдеться про росіян, євреїв, поляків),
заснувати в одному з бараків бібліотеку, а також об’єднати національно-свідомих
полонених (21 особу) у громаду. Це були українці, переважно з Полтавщини, що
стояли на ґрунті незалежності України. Згодом ця невелика група полонених стала
зав’язкою просвітньої організації у таборі.
Пробувши деякий час в організаційних справах у таборі полонених Дунасар-
дагель, М. Гаврилко, повернувшись до Фрайштадту, продовжував загальні читання
історії України, продовжував загальні читання історії України за М. Аркасом. На
читаннях часом було до 1000 осіб і кількість слухачів все збільшувалося. Так завдяки
невтомній праці з кожним днем росла національна свідомість полонених11.
У середині грудня 1914 р. за дорученням СВУ до Фрайштадту прибув Микола
Голубець, відомий галицький мистецтвознавець, письменник, журналіст і громадський
діяч. Він, головним чином, займався освідомленням полонених через читання творів
українських класиків – Т. Шевченка, Л. Глібова, Марка Вовчка, С. Руданського та
інших. М. Голубець згадував: “З-поміж наших письменників найбільшою популяр-
ністю тішиться Руданський, Шевченко, а «Два сини» Вовчка належать до найбільш
зворушливих картин”12. Крім того, М. Голубець читав історію України М. Аркаса.
Крім загального читання, митець намалював близько 40 картин з української
історії (портрети князів, гетьманів), театральні декорації, провів одномісячний курс
малювання для 40 слухачів, а також допомагав малювати в таборовій церкві св. По-
крови іконостас, зокрема й образ Божої матері.
У квітні 1915 р. у Фрайштадті серед полонених витворилася недоброзичли-
ва атмосфера для просвітньої та національно-освідомлюючої праці. Така ситуація
сформувалася у зв’язку з присланим до табору ворожим елементом до української
визвольної проблеми, а також з неприязною роботою тих, кого не вдалося вислати з
табору. “Полонені думали, – згадував М. Голубець, – що зоря Російської імперії не
згасне, що побідна Росія на реформи не піде й тому кожен ховається у свою шкара-
лупу, з якої виліз і, коли не бере участі в агітації проти нас, то мовчить. Серед таких
обставин працювати дуже важко. Я сам, що поводився з полоненими як з рідними,

10
Терлецький О. Історія української громади в Раштаті. 1915–1918 / О. Терлецький. – Київ;
Ляйпціг, 1919. – С. 26.
11
Гаврилко М. Початки національно-культурної праці серед полонених у таборі Фрайштадт /
М. Гаврилко // Союз визволення України. 1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 7–8.
12
Голубець М. Усвідомлення полонених у таборі Фрайштадт творами українських письмен-
ників / М. Голубець // Там само. – С. 9.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 125

ніколи не вжив гострішого слова, вже двічі був примушений покористуватися «ка-
раулом»”. На читаннях відбувалися формальні демонстрації, полонені приносили
до читальні каміння. “Взагалі, – резюмував М. Голубець, – проти нас піднімається
приспане на часок недовір’я”13.
Мистець дуже прислужився до редакційної праці у Фрайштадті. З виділенням
приміщення для друкарні, він спровадив і встановив друкарську машинку, розташував
шрифт по касетах, зредагував вступне слово до читачів і видав перше число табо-
рового часопису “Розвага”, який вийшов 5 червня 1915 року. Це був тижневик, який
виходив накладом 2000 примірників. Першим редактором “Розваги” був В. Сімович,
згодом Федір Шевченко (син Івана – брата Т. Шевченка)14. Через хворобу влітку 1915 р.
М. Голубець змушений був залишити просвітню працю у Фрайштадті.
Одним з активних діячів СВУ, що проводив надзвичайно плідну роботу серед
полонених українців, був Василь Сімович – великий український патріот, видатний
мовознавець і педагог, дійсний член НТШ і комісії з української мови. З вибухом війни
він організовував табірне життя полонених українців у Фрайштадті (грудень 1914 р. –
жовтень 1916 р.), працював у таборах Німеччини – Раштаті (жовтень 1916 р. – березень
1917 р.) і Зальцведелі (березень 1917 р. – грудень 1918 р.), очолював редакції таборових
часописів: у Фрайштадті – “Розваги”, в Зальцведелі – “Вільного слова”, у Вецлярі –
“Громадської думки”, в Раштаті – “Розсвіту”, редагував дрібні бібліотеки та календарі.
У середині грудня 1914 р. Президія СВУ скерувала В. Сімовича для ведення
просвітницької праці у Фрайштадтський табір, де на той час перебувало 1200 по-
лонених, навесні 1915 р. їх число зросло до 10 тисяч, а згодом нараховувалося до 30
тисяч осіб. В. Сімович організував Просвітній відділ, до якого в різні часи протягом
всього періоду діяльності табору входили галичани – митець М. Голубець, письменник
В. Пачовський, правник В. Левицький, математик М. Чайковський, адвокат Р. Домб-
чевський, громадський діяч з Богородчанщини О. Охримович, посол до австрійського
парламенту Яцко Остапчук, буковинці – публіцист О. Безпалко, академік С. Смаль-
Стоцький, наддніпрянці – М. Гаврилко, о. О. Гнідий, о. Є. Турула.
Початок роботи у таборі видався для В. Сімовича нелегким. Доводилося вислу-
ховувати багато нарікань на австрійські порядки, лайок на саму українську справу, на
всіх, хто хотів для України державної самостійності. “На жаль, такі лайки виходили не
від чужинців, а таки від своїх земляків, – писав В. Сімович у листі до Президії СВУ
від 15 травня 1915 р. – Сам термін «Україна», «українець» видався їм то смішним, а
й дивним. І коли тепер майже всі розуміють його і навіть здебільшого вживають – це
теж великий плюс у роботі”15.
У Фрайштадті В. Сімович завершив організацію бібліотеки й читальні, утво-
рено хор під орудою о. Євгена Турули, який “зацікавив і не співаків, полонені стали
товпитися до читальні”16. За його допомогою у грудні 1914 р. в таборі відкрито курси
вивчення німецької мови, які проводив О. Безпалко, а у січні 1915 р. організовано

13
Голубець М. Усвідомлення полонених у таборі Фрайштадт… – С. 11.
14
Патер І. Союз визволення України... – С. 281.
15
Сімович В. Початки національно-просвітньої праці серед полонених українців у таборі
Фрайштадт  / В.  Сімович  // Союз визволення України. 1914–1918. Відень.  – Нью-Йорк,
1979. – С. 85.
16
Там само. – С. 86.
126 Іван Патер

курси української мови і початкове навчання для неписьменних, що провадили по-
лонені вчителі – Падалка і Головин. Запрацювали суспільний (у даному випадку
загально-усвідомлюючий), політичний і драматичний гуртки.
Незважаючи на величезні перешкоди, просвітня праця давала свої результати.
У Фрайштадтському таборі відчувалося велике зростання національної свідомості.
Солдатський жаргон поступався місцем українській мові, навіть найзапекліші вороги
українства вже не заперечували, як це відбувалося на початку, що є Україна. В. Сі-
мович запевняв, що незабаром “вже згине” старий, осміяний “хохол”, “малорос”, а
українців така назва ображатиме17.
Від квітня 1915 р. під орудою В. Сімовича у Фрайштадті організовано система-
тичне навчання полонених української мови, історії та географії України, української
літератури, німецької мови, кооперації, політології, математики, основ сільського
господарства, малювання, співу й музики.
Крім таких регулярних курсів, проводилися так звані загальні читання, що ві-
дігравали колосальну роль у національно-усвідомлюючій роботі серед полонених.
Вони охоче відвідували лекції на різноманітну тематику й щораз більше цікавилися
національно-політичними питаннями. Антиукраїнська агітація чорносотенців при-
тихла і не мала підтримки серед бранців.
Велика й наполеглива праця Просвітнього відділу давала свої результати.
20 серпня 1915 р. національно свідомі полонені, пересвідчившись у своїх силах,
самостійно почали вести просвітню працю, утворили таборову організацію – Про-
світню секцію, яка згодом реорганізувалася у товариство “Просвіта” імені Михайла
Драгоманова. Метою товариства було згуртування й проведення всієї просвітньої
роботи для національного усвідомлення та освіти полонених, виховання майбутніх
діячів і вчителів для подальшої роботи у Наддніпрянщині18.
Просвітня робота у Фрайштадті стала взірцем для таборів полонених українців
у Німеччині. На пропозицію Президії СВУ у квітні 1916 р. понад 20 активних членів
“Просвіти” виїхало з Фрайштадту до німецьких таборів.
Берлінська Централя СВУ запросила до участі у просвітній роботі серед полоне-
них українців 29 осіб, з яких було 11 галичан, 10 буковинців і 8 наддніпрянців. Серед
них: П. Бензя, М. Митієвський, М. Бондаренко (Іваницький), А. Волосів, о. П. Ка-
тернюк, Б. Лепкий, В. Падалка (Бахталовський), П. Карманський, Р. Перфецький,
М. Паращук, М. Мороз, Є. Гуцайло, А. Миколаєвич, В. Сімович, Я. Тарасовський,
О. Терлецький, В. Левицький, М. Шаповал та інші. Крім цього, на серію лекцій був
запрошений професор С. Смаль-Стоцький, а відомий співак Модест Менцинський
дав по одному концерту в усіх трьох українських таборах у Німеччині19.
У жовтні 1916 р. до Раштату прибув В. Сімович. Це був перший табір у Німеччи-
ні, в якому СВУ почав вести просвітню роботу. Тут В. Сімович відразу ж включився у
роботу Просвітнього відділу. Він виступав з рефератами про воєнні події, пов’язував
їх з українською справою, читав лекції як з літературної, так і суспільно-політичної

17
Сімович В. Початки національно-просвітньої праці… – С. 94.
18
Статут Товариства “Просвіта” ім.  Михайла Драгоманова  – просвітньої секції таборової
організації. – Фрайштадт, 1918. – С. 2–4.
19
Терлецький О. Історія української громади в Раштаті... – С. 26, 407–422.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 127

тематики: “Що таке нація?”, “Державні і недержавні нації”, “Національний і націо-
налістичний” тощо20. Просвітню працю вів В. Сімович і в інших німецьких таборах.
Зокрема, учні-полонені чотирикласової народної школи ім. Б. Грінченка Зальцведель-
ського табору висловлювали щиру подяку СВУ і особливо В. Сімовичу, що керував
шкільною системою навчання, за отримані необхідні знання, яких не змогли отримати
на рідній землі під московським пануванням, за підтримку національних змагань21.
З приїздом В. Сімовича в організаційному житті раштатської громади наступив
перелом. 9 грудня 1916 р. Просвітній відділ склав свої повноваження. Установчі збори
всіх таборових організацій Раштату 12–13 грудня 1916 р. найвищим органом табору об-
рали Генеральну Раду, із виконавчим органом – Генеральною Старшиною. Ця груднева
реформа дала початок новій історії раштатської громади, засвідчила зріст національної
свідомості полонених. “Тепер, – писав один із просвітніх працівників СВУ в Раштаті
Омелян Терлецький, – могла щойно зачатися політична школа в таборі, але перешкодили
цьому революція в Росії і на Україні. Ці незвичайні події відтягнули цілковито наших
людей від спокійних, політичних міркувань і від науки, яка їм ще конечно потрібна
для того, щоби познайомитися бодай з елементарними засадами політичного життя”22.
В. Сімович зазначав, що перші вістки про революційні події в Україні поло-
нені українці зустріли неоднаково. Відчувалося якесь небувале пожвавлення, але
справжнього захоплення, щоб покинути щоденну роботу й висловити свої почуття
демонстрацією, зборами чи походами по таборах у Німеччині, не було видно. Тільки
у Фрайштадтському таборі загальна радість полонених перейшла у демонстрацію
з жовто-блакитними прапорами та піснею. В перші дні загальної радості справа
України цілком зливалася з проблемою нової Росії. Всі думки зводилися до автономії
України, з’єднаної з Росією23.
Тільки зальцведельський часопис “Вільне слово” подав декілька думок протве-
резіння, закликаючи полонених не попастися на гачок князів Львових, Мілюкових і
Родзянків, бо “тільки своя незалежна держава може дати повну свободу, забезпечити
розвиток народу, тому й потрібна самостійна Україна, її треба добиватися, і полоне-
ні повинні використати час полону, щоб приготуватися до боротьби за самостійну
Україну, й до того, як будувати самостійність, як її втримати”24.
У Вецлярському таборі, де політична орієнтація полонених була більш чіткою,
вимагали: “Ми хочемо самі рішати о своїй долі. Ми бажаємо правительства демо-
кратичного, українського, покликаного до правління волею українського народу. Ми
хочемо Самостійної України”25.
“Далі, – згадував В. Сімович, – в таборах йшла вже робота в тому дусі, в якому
йшла політика на Україні. Хоч не в усіх таборах настрої були цілком однакові. Напри-
клад, Раштат був більш соціалістичний, Вецляр за часів Скоропадського мав ознаку
лояльну супроти гетьмана, але дух скрізь був український, що далі самостійницький,

20
Там само. – С. 36.
21
Вільне слово (Зальцведель). – 1917. – 13 січ.
22
Терлецький О. Історія української громади в Раштаті... – С. 304.
23
Календар “Просвіти” на 1937 рік. – Львів, 1937. – С. 73.
24
Вільне слово. – 1917. – 31 берез.
25
Громадська думка (Вецляр). – 1917. – 18 квіт.
128 Іван Патер

незалежницький. Полонені складали присягу Центральній Раді, збирали між собою
на Український національний фронт, а як надійшла на Україну большевицька хмара,
юрбою вписувалися до синьожупанників”26.
Для більш чіткої політичної орієнтації полонених перша міжтаборова конфе-
ренція 8 травня 1917 р. підтвердила основний ідеал полонених – повна державна
самостійність України і якнайширша організація свідомих мас українського народу27.
Друга міжтаборова конференція за участю В. Сімовича відбулася 7–12 вересня 1917 р.
в Раштаті. На ній прийняті резолюції стосовно Центральної Ради, яку до скликання
Установчих зборів учасники конференції вважали єдиним крайовим представництвом
України, висловлено їй довір’я і підтримку28.
Завдяки заходам СВУ для оборони української державності з полонених укра-
їнців було зорганізовано дві дивізії: синьожупанників у німецьких таборах, а в Ав-
стрії – сірожупанників (від назви кольору уніформи) чисельністю 20 тисяч вояків.
У таборі офіцерів-українців Ганновер-Мюнден В. Сімович, Б. Лепкий, З. Кузеля,
С. Смаль-Стоцький у березні 1918 р. проводили систематичні лекції з історії України,
літератури, етнографії, географії. Найбільшу увагу було звернено на вивчення україн-
ської мови та діловодства. Блискучі лекції В. Сімовича з мови завжди відбувалися у
переповнених аудиторіях29. У Раштаті він видав для полонених українців “Практичну
граматику української мови” (1918).
Будучи членом Української військової місії для справ полонених українців у
Німеччині, В. Сімович продовжував культурницько-просвітницьку працю у табо-
рах. Завдяки праці Місії навіть у мішаних таборах виникали “Українські Громади” і
“Українські Комітети”. В середині 1919 р. у таборах було вже 40 громад (Зальцведель,
Целле, Штардард та ін.). При цих громадах існували школи, драмгуртки, відбувалися
лекції. Місія видавала у Зальцведелі часопис “Шлях”, науково-популярну літерату-
ру, мала в Берліні українську бібліотеку. У Зальцведелі В. Сімович опублікував під
псевдонімом Василь Верниволя книжку “Як стати по-українськи грамотним”.
У серпні 1919 р. завдяки заходам Місії у Вецлярі був відкритий пам’ятник по-
лоненим українцям. З цієї нагоди відбувся з’їзд представників таборових громад,
на якому прийнято план культурно-освітньої праці. Хоч ця праця проводилася вже
не так широко, як за часів СВУ (організація припинила існування у липні 1918 р.),
але все ж у громадах були таборові школи, театральні гуртки, відбувалися лекції з
українознавства тощо30.
Оцінюючи великі громадські заслуги В. Сімовича у статті-некролозі “Літера-
турна і наукова діяльність Василя Сімовича на тлі його життя”, В. Дорошенко писав:
“... Вибух Першої світової війни зрушив і його, як багатьох інших, з місця, і від того
часу довелося Сімовичеві кілька разів зміняти осідок і братися за працю, яку на-

26
Календар “Просвіти” на 1937 рік. – С. 75.
27
Терлецький О. Історія української громади в Раштаті... – С. 390.
28
Нова Рада (Київ). – 1917. – 24 жовт.
29
Наріжний С. Українська еміграція: Культурно-освітня праця у міжвоєнний період / С. На-
ріжний. – Прага, 1942. – С. 17.
30
Верниволя В. (Василь Сімович). Українська військово-санітарна місія в Німеччині / В. Вер-
ниволя // Воля. – Відень, 1919. – № 5.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 129

кладали обставини – учительську або редакторську.., довелося усе життя діяти на
прилюдній арені, виконуючи ролю громадянина-просвітянина”31.
Плідну роботу над національним освідомленням військово-полонених українців
у Фрайштадті та трьох таборах у Німеччині проводив голова буковинської соціал-
демократичної партії Осип Безпалко. Виходячи із засад соціал-демократії, О. Безпалко
прагнув насамперед розбудити серед полонених суспільну свідомість, обговорити їх
класові інтереси й страждання – селянина й робітника, довести, що “люди в Австрії та
Німеччині їм близькі й мають такі самі зацікавлення, показати, що Німеччина зі своїм «мі-
літаризмом», проти якого вони боролися, має рідного брата в мілітаризмі російськім”32.
У своїй лекційній роботі О. Безпалко пояснював полоненим слов’янофільську
і російську пропаганду у війні, наголошував, що Росія вислала свої народи за чужі
інтереси англійського і французького капіталу, який панував у Росії, і за вигоди своєї
панівної верстви.
У створеному в таборі соціальному гуртку, який відвідувало 80 осіб, О. Безпалко
обговорював різні соціальні питання, намагався дати їм розуміння історії людства,
їхнього становища в капіталістичному суспільстві. Крім того, він вів курс німецької
мови, який відвідувало 70 слухачів і, які, за словами О. Безпалко, “читаючи трудні
уступи, розуміли їх, розуміли бесіду і деякі з них вже добре говорили”33.
Однак зазначимо, що спроби О. Безпалка у своїй просвітній праці спочатку у
Фрайштадті, а згодом у таборах Німеччини прищепити малоосвіченим полоненим
“соціал-демократичні цінності” були недоречними і навіть шкідливими. Проте,
зважаючи на брак досвідчених працівників, провід СВУ вважав за можливе вико-
ристати Безпалка, щоб той налагодив початки культурно-освітньої праці, зокрема у
Раштатському таборі. Як зазначає сучасний український дослідник історії полонених
українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини І. Срібняк, “Його (Безпалка)
вміння апелювати до почуттів полонених може й дійсно межувало з демагогією, але
було одним з чинників поборення «вірнопідданських» та великоросійських настроїв
у частини полонених”34.
Осип Охримович, громадський діяч з Богородчанщини, разом з правником д-ром
Володимиром Левицьким викладав на кооперативних курсах у Фрайштадтському
таборі. Власне серед учасників курсів зародилася ідея заснувати кооперативну чайну,
яка скоро стала популярною серед полонених, до чого найбільше спричинилося їх
незадоволення немилосердним визиском приватних спекулянтів.
У грудні 1915 р. відбулися Установчі загальні збори кооперативної чайної “Влас-
на Поміч”, на яких затверджено статут організації, вибрано управу і Надзірну раду.
Кооперативна чайна “Власна Поміч” була відкрита 20 січня 1916 року. Таборо-
вий священик о. Гнідий відслужив молебень, тепло привітав нову організацію, що

31
Краківські вісті (Краків). – 1944. – 26 берез.
32
Безпалко О. Поступове пробудження національної гідності полонених українців у таборі
Фрайштадт  / О.  Безпалко  // Союз визволення України. 1914–1918. Відень.  – Нью-Йорк,
1979. – С. 80.
33
Там само. – С. 80–81.
34
Срібняк І. Роздуми над спогадами Петра Карманського / І. Срібняк // Визвольний шлях. –
Лондон; Київ, 2005. – Кн. 9–10. – С. 227.
130 Іван Патер

“дасть змогу її членам перейти важливу школу економічної діяльності в житті народу
в майбутньому”35.
Економічне значення кооперативи полягало насамперед у звільненні полонених
бодай частково від визиску приватних підприємців, а прибутки, що йшли до при-
ватних кишень, повернути на користь самих полонених. Це завдання кооператива
вирішила успішно.
При кооперативі, крім обігового фонду, були: запасний, для забезпечення паїв,
допомоговий, а також фонди виключно на потреби полонених. Зокрема, на фонд
для поліпшення харчування полонених (створений 23 листопада 1916 р.) з чистих
прибутків чайної надійшло 1 087 корон на закупівлю продуктів36. На фонд будови
пам’ятника померлим полоненим Фрайштадтського табору (заснований у вересні
1916 р.) з чистих прибутків кооперативи надійшло 956 кор. 50 сот., а разом з добро-
вільними пожертвами – 1000 корон37.
При кооперативі “Власна Поміч” з березня 1916 р. діяв фонд для підтримки
культурно-національної праці серед полонених. Його призначення – давати потрібні
матеріальні засоби українським таборовим інституціям та організаціям, метою яких
було ширити освіту й проводити національно-освідомлюючу працю серед полонених
українців у Фрайштадтському таборі та, якщо можна, поза ним. Загальні збори коопе-
ративи з кожного розподілу чистого прибутку більшу його частину призначали до цього
фонду. Спочатку фонд ділився на декілька підфондів: бібліотечний, театральний, видав-
ничий та ін. З утворенням у Фрайштадті Головної Української Ради, до якої увійшли всі
таборові товариства, створено для них один фонд, яким доцільно розпоряджалася Рада.
За час існування кооперативи “Власна Поміч”, тобто до 6 жовтня 1917 р., коли
на звичайних зборах прийнято ухвалу про перехід кооперативи з усім її майном до
рук української таборової організації – Головної Української Ради, вона призначила
зі своїх прибутків на культурно-національну працю серед полонених 26 789 корон38.
Зазначимо, що у травні 1916 р. при кооперативі виник фонд єврейської організа-
ції. Єврейський “Просвітній гурток” бажав теж отримувати з прибутків чайної деякі
матеріальні засоби, мати в управі кооперативи своє представництво. Між українцями і
євреями була укладена угода, за якою “Просвітній гурток” міг отримувати 7 відсотків
від тих частин чистого прибутку, які призначалися загальними зборами кооперативи
на культурно-національні цілі і тільки в розмірі, що відповідатиме членству відсотків
євреїв у кооперативі. Члени української організації зобов’язалися на зборах коопе-
ративи підтримувати претензії єврейського гуртка, а ті, зі свого боку, – поводитися
лояльно супроти українських організацій та голосувати спільно з українцями за суми
на українські цілі. Однак після революції в Росії всі євреї у таборі стали дуже воро-
же ставитися до самостійницької Української держави й почали проти неї запеклу
контрагітацію. Тоді Головна Українська Рада порвала всякі відносини з єврейським

35
Охримович О. Економічна база існування “Фрайштадтської республіки” (кооператива
“Власна Поміч”) / О. Охримович // Союз визволення України. 1914–1918. Відень. – Нью-
Йорк, 1979. – С. 33–34.
36
Там само. – С. 43–44.
37
Там само. – С. 44.
38
Там само.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 131

“Просвітнім гуртком”. Підкреслимо, що загалом за весь час до фонду цієї організації
видано 1 158 кор. 69 сотиків39.
Крім сум, які кооперативна чайна жертвувала на вищезгадані фонди, вона склала
ще дві значні пожертви: на українські школи на Волині 694 кор. 12 сот., а з добро-
вільними внесками полонених – 1 100 корон і таборову бібліотеку Червоного Хрес-
та – 100 корон40.
Кооперативна чайна “Власна Поміч”, незалежно від усіх своїх організаційних
хиб мала велике виховне значення для полонених і багатьом із них дала змогу озна-
йомитися з кооперативною справою.
Оцінюючи роль кооперативної чайної для українських таборових організацій
та національно-освідомлюючої праці серед полонених українців взагалі, потрібно
зауважити, що значення це було надзвичайно велике. Все матеріальне існування
тих організацій базувалося великою мірою на кооперативі “Власна Поміч”, яка під-
тримувала величний український таборовий театр та часопис “Розвага”. На її засоби
закуповувалася велика кількість української літератури, що розповсюджувалася по
всіх закутках Австро-Угорщини. З її фондів покривали щонайменше 75 відсотків
місячних витрат усіх таборових українських товариств.
Як підкреслював О. Охримович, “... кооперативна чайна «Власна Поміч» у
Фрайштадтському таборі була тією мамою-годувальницею, до якої в скрутну для
себе хвилину зверталася кожна українська таборова інституція”41.
У таборі Кніттельфельд (Угорщина) активну національно-усвідомлюючу працю
серед полонених українців проводив адвокат з Галичини, діяльний член української
соціал-демократичної партії Роман Домбчевський. У табір він прийшов 10 грудня
1914 р. як підофіцер-перекладач, призначений до перекладача-офіцера. Зорієнтував-
шись, що у Кніттельфельдському таборі серед полонених багато українців, Р. Домб-
чевський, як справжній галицький українець, вважав своїм обов’язком зробити все
можливе для усвідомлення своїх братів-наддніпрянців. Насамперед він старався від-
шукати свідомих українців, які розуміли б вагу тогочасного становища і сприяли б акції
СВУ та галицьких українців у справі визволення України з-під російського панування.
Познайомившись з наддніпрянцями Г. Воробчуком, Д. Шабалою, учителями –
Орищенком, Лазьком, Кащею, Р. Домбчевський заохотив їх до читання, обговорення
преси і книжок, що він та окремі полонені отримували від СВУ й галицьких українців:
“Вістник СВУ”, “Діло”, “Ukrainische Nachrichten”.
Від другої половини січня 1915 р. відбувалися сходини і читання українських
часописів, дискусії щодо окремих статей. Дуже цікавили полонених статті з “Ukrain-
ische Nachrichten” німецьких професорів і політиків, тому Р. Домбчевський старався
пояснити їм відносини між українцями, Австрією та Німеччиною, які для багатьох
були “каменем спотикання”. В ідеї самостійності України багато полонених вбачали
“інтригу” Німеччини і лише одиниці підтримували незалежності42.

39
Там само. – С. 44–45.
40
Там само. – С. 45.
41
Там само. – С. 50.
42
Домбчевський Р. Матеріали й документи з національно-освідомлюючої праці СВУ в таборі
Кніттельфельді серед полонених українців / Р. Домбчевський // Союз визволення України.
1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 68.
132 Іван Патер

У кінці лютого 1915 р. Р. Домбчевський отримав лист від СВУ і розпорядження
австрійського воєнного міністерства про те, що він “є мужем довір’я Союзу визво-
лення України”, повинен подати список полонених українців комендатурі табору,
яких після проведення дезинфекції виділити в окремі бараки, і що “буде тримати для
полонених українців елементарне навчання і все це має робити в цивільному одязі”43.
Згідно з урядово-офіційними і приватними списками, із 20 тисяч полонених у
Кніттельфельді українців нараховувалося 4 600 осіб. Для українців було виділено т.зв.
табір “Д”. Тут знаходилося 60 житлових бараків – на 250–300 осіб кожний, відповідна
кількість їдалень, магазинів, кухонь, канцелярії, лазень тощо. “Все збудовано, – за-
значав Р. Домбчевський, – чистенько і гарно”. На його прохання комендант відділив
від українців чорносотенців і підпрапорщиків.
На підставі розпорядження СВУ 20 травня 1915 р. в Кніттельфельді було заснова-
но “Гурток СВУ”, найголовнішими завданнями якого було національне освідомлення
полонених українців, які би після повернення в свої рідні сторони усвідомлювали
національно-політичні завдання і проводили організацію громадянства для здобуття
незалежності України.
Для цього для неписьменних і малограмотних полонених українців було органі-
зовано різні курси української мови і літератури, математики, німецької мови, історії
України, географії. Для “Гуртка СВУ” й охочих полонених з відповідною освітою
проводили курс українознавства, на якому викладали д-р Р. Домбчевський і професор
Василь Пачовський44.
Крім того, далі проводили читання по бараках, виголошували реферати на різні
теми, влаштовували дискусійні вечори, організовували концерти, театральні вистави,
діяв хор, працювала бібліотека. Згодом, згідно з розпорядженням військового мініс-
терства з Кніттельфельду 4 953 полонених переїхали до Фрайштадту, де “Гурток
СВУ” відразу включився до активної усвідомлюючої праці серед полонених українців.
Педагог, поет і письменник Василь Пачовський 30 березня 1915 р. прибув до
табору Кніттельфельд в Угорщині для ведення разом з Р. Домбчевським культурно-
просвітницької роботи серед полонених українців. Сюди він був переведений зі
Фрайштадтського табору.
Його перша лекція відбулася на свято Воскресіння Христового. “Я, – згадував
згодом В. Пачовський, – насамперед привітав присутніх від галицьких українців і ви-
гукнув «Христос Воскрес!» для всієї України”45. У своїх викладах письменник подавав
полоненим українцям історію Київської держави, пояснював назви – “українець”,
“хохол”, “малорос”, “українці” та “русини”, конфесійну приналежність українців –
православні, греко-католики, римо-католики, штунда.
Він розказував слухачам про природні багатства, територію української землі,
показував злидарство українських мас через експлуатацію їх московським центром,
розкривав причини застоїв і нещасливих історичних подій, висвітлював змагання
українців за свою самостійну державу. Крім того, В. Пачовський інформував про

43
Домбчевський Р. Матеріали й документи… – С. 67.
44
Там само. – С. 70–71.
45
Пачовський В. Виклади про національне освідомлення полонених у таборі Кніттельфельд /
В.  Пачовський  // Союз визволення України.  – 1914–1918. Відень.  – Нью-Йорк, 1979.  –
С. 96.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 133

кількість та розміщення українців у світі, роль чужинців в українській історії, розка-
зував про найвидатніших людей в історії України, намагався дати полоненим відчути
гордість за свою багату історію.
З надзвичайною цікавістю слухали полонені його лекції про українську куль-
туру – пісні, музику, малярство, приповідки, легенди, казки, звичаї. Полонені із за-
хопленням сприймали його лекції, багато з них, особливо під враженням від пісень
і згадок про рідні сторони, плакало46.
В. Пачовський читав твори С. Руданського, Ю. Федьковича (вояцькі поезії),
життєпис розповідав про життя Т. Шевченка, читав його твори. Особливо до душі
полоненим українцям припала Шевченкова поема “Розрита могила”.
В середині 1915  р. В.  Пачовський був переведений для продовження своєї
національно-культурної праці в новоутворені табори для полонених українців у
Німеччині.
Громадсько-політичний діяч Галичини, уродженець Збаражчини, посол до ав-
стрійського парламенту Яцко Остапчук навесні 1915 р. прибув до Фрайштадтського
табору разом з о. К. Даниленком і д-ром О. Охримовичем. Входячи до складу Про-
світнього відділу табору, він щотижнево на загальних зборах разом з іншими членами
відділу накреслював плани його роботи, обговорював нормативні документи та звіти47.
Я. Остапчук, як людина з великим досвідом парламентської діяльності, організо-
вував у таборі віча, на яких йшлося про актуальні військово-політичні події, важливі
життєві питання полонених українців. Віча, які збирали декілька сотень людей, стали
ефективним і дієвим засобом національно-патріотичного виховання полонених.
Крім того, у листопаді 1915 р. О. Охримович і Я. Остапчук влаштували публічні
дискусії, мета яких – привчити полонених до публічних виступів. Таких дискусійних
вечорів було 18, і полонені брали в них жваву участь. Керівники О. Охримович і
Я. Остапчук у звітах відзначали, що відвідували вечори від 500 до 600 осіб, і майже
всі полонені промовляли логічно та доволі гарною українською мовою.
Я. Остапчук на цих подіях виступив із низкою доповідей, зокрема “Про потребу
реформи російського державного устрою”, “Суть конституції” та “Свинська конститу-
ція” – про промову на одному збаражському вічі неписьменного селянина Антона Гри-
цюняка і яку, в обробці Івана Франка, перекладено різними європейськими мовами48.
Я. Остапчук брав діяльну участь у різних політичних і культурних заходах табо-
рових організацій, зокрема, у читанні української літератури, проведенні популярних
лекцій з історичної тематики, географії, соціальних проблем, приділяв велику увагу
роботі з неписьменними. Він був активним референтом таборового Інституту народ-
ного віча, заснованому при товаристві “Просвіта” ім. М. Драгоманова. Зусиллями
його та інших просвітян табору у другій половині 1916–1917 рр. було організоване
читання 63 курсів, передусім з історії України, української мови та літератури, за-
галом 5 753 лекції, які прослухали 7 864 слухачі49.

46
Там само. – С. 96–97.
47
Малець Н. Громадсько-політична діяльність Яцка Остапчука (1873–1959 рр.) / Н. Малець,
О. Малець. – Мукачево: Карпатська вежа, 2015. – С. 88.
48
Дубрівний П. Культурно-просвітня робота в таборі Фрайштадт / П. Дубрівний // Союз ви-
зволення України. 1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 146–147.
49
Даниленко К. Видавниче т-во ім. Івана Франка / К. Даниленко // Там само. – С. 157–174.
134 Іван Патер

Добре розуміючи значення друкованого слова для поширення національної ідеї,
Я. Остапчук співпрацював з періодичним органом полонених “Розвага”, підтримав
утворення у серпні 1916 р. Видавничого товариства ім. Івана Франка.
Однак найулюбленішою справою для Остапчука у Фрайштадті була праця у
табірному театрі. Він був створений на основі артистичної секції. Ще на початку
1915 р. серед полонених аматорів-артистів виникла думка про заснування у таборі
театру, який ширив би серед фрайштадтців просвіту й національну свідомість. Тоді ж
зусиллями артистів-аматорів було підготовлено вистави “Суєта” І. Тобілевича і “На-
хмарило” Б. Грінченка. Але ці перші спроби зазнали невдачі, адже у таборі не було
професійних акторів, відповідного приміщення і сцени, а також декорацій.
Проте ні Я. Остапчук, ні інші самодіяльні актори не занепали духом. Зі створенням
у вересні 1915 р. артистичної секції суспільно-просвітнього гуртка у ній згуртувалися
близько 20 професійних акторів та любителів театрального мистецтва, щоб зі сцени
розбудити національну свідомість українських бранців, внести промінь світла у буденне
таборове життя, розрадити їх у суворій дійсності полону. Головою управи артистичної
секції обрано актора з театру М. Садовського – бандуриста Данила Щербину.
Зазначимо, що Я. Остапчук ще з дитинства любив співати, захоплювався теа-
тром. Він виступав й у табірному народному хорі, що нараховував 170 учасників і у
супроводі оркестру з 38 музикантів-полонених. Цей хор, яким керував о. Є. Турула,
мав неабиякий успіх. Хор двічі на тиждень виступав у таборі, щонеділі співав на
богослужінні у церкві, брав участь у траурних церемоніях, а також в урочистостях з
нагоди визначних подій в українській історії50. Я. Остапчук неодноразово виступав на
конференціях, присвячених М. Лисенку та І. Франку, засвідчуючи цим свої артистичні
здібності. Із спорудженням сцени в одному з найбільших бараків, розрахованому на
1500 осіб, на початку 1916 р. у Фрайштадті відбулася перша вистава табірного театру
на одну дію “Як ковбаса та чарка – минеться сварка” М. Старицького51. За весь час
існування табору здійснено постановку 46 п’єс, відбулося 134 вистави52. У репер-
туарі були переважно п’єси українських класиків – “Бурлака” І. Тобілевича, “Укра-
дене щастя” І. Франка, “Невольник” М. Кропивницького, “Крути та не перекручуй”
П. Мирного, “Ой не ходи, Грицю” М. Старицького, “Назар Стодоля” Т. Шевченка та ін.
Варто відзначити енергійну культурно-освітню працю у Фрайштадтському та-
борі й наддніпрянців. Серед них був учитель з Чернігівщини Павло Дубрівний,
який в березні 1915 р. в Карпатах потрапив у полон австро-угорських військ і був
скерований у Фрайштадт. Тут він відразу активно включився у культурно-освітню
працю на ниві шкільництва. Із заснуванням 8 серпня 1916 р. товариства “Просвіта”
ім. М. Драгоманова (діяло до 22 лютого 1918 р.), яке перебрало просвітню роботу
від Просвітньої секції, П. Дубрівний викладав для полонених арифметику, зокрема
вищий курс (8.07.1916–15.02.1918) для тих, хто закінчив народну школу і був озна-
йомлений з 4-ма діями в обсягу цілих чисел53. Крім того, він допомагав професорові

50
Малець Н. Громадсько-політична діяльність Яцка Остапчука... – С. 90.
51
Даниленко К. Драматичне т-во імені Івана Котляревського у таборі Фрайштадт / К. Дани-
ленко // Союз визволення України. 1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 176.
52
Там само. – С. 188–189.
53
Дубрівний П. Культурно-просвітня робота в таборі Фрайштадт. – С. 132.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 135

С. Смаль-Стоцькому у веденні курсу давньої історії України, також під наглядом
В. Сімовича вів курс української мови, де полонені робили писемні вправи, вивчали
найважливіші граматичні правила, вчилися правильно читати54.
Відзначимо, що 14 липня 1917 р. у Фрайштадті засноване руханкове (спортивне)
товариство “Січ” ім. гетьмана Петра Сагайдачного, до якого записалося 304 націо-
нально свідомих українців. Товариство стало підставою української військової ор-
ганізації – Перший курінь оборони Рідного Краю, який згодом розгорнувся в Першу
Українську стрілецько-козацьку дивізію – “сірожупанники”, активним учасником
якої був сотник Армії УНР – Павло Дубрівний55.
Діяльну участь у розвої суспільно-національної думки у Фрайштадтському
таборі брав агроном із Харківщини Костянтин Даниленко, який після полону при-
був туди у середині грудня 1914 року. Він був включений у групу з 30 найкращих
агітаторів, які об’їздили мішані багатонаціональні табори полонених в Угорщині для
відбору українців до Фрайштадту.
Згадуючи про свій агітаційний виступ у березні 1915 р. на загальному вічі в таборі
Гайманкері в Угорщині, К. Даниленко зазначав, що, звернувшись до полонених українців
із запрошенням їхати до українського табору у Фрайштадті, піднявся неймовірний ґвалт.
Згодом він описував цю подію: “Як з мішка сипались вигуки: «Ізмєннік», «продажная
шкура».., «шпіон».., «сволок».., «долой».., «бей»! Натовп давив наперед. – «Куди кацап-
ські морди!.. Кажи! Кажи!.. Поїдемо!, поїдемо» – кричали з усіх боків українці... Ось
на стіл вискакує посинілий від злості підпрапорщик і кричить зі всієї сили: «смірно!
слухайте, смірно!..» Поволі вщухало... – «Слухайте, ніжніє чіни! Ми с вамі в окопах
сідєлі? – сідєлі! Ми с вами с одного котєлка хлєбалі? Хлєбалі! Ми с вамі одному царю
служілі? – Служілі! Чєво ж вам єщо нужно. Німєцкіє шпіони рєжут Россію! Бєй єво,
спасай Россію!» І зіскочив зі столу, Тут почалися кулачки! Над головами свистіло камін-
ня. Військова охорона, не розуміючи мови, стріляла в повітря та прикладами розганяла
юрби по бараках!.. І таких прикрих епізодів траплялося по таборах багатенько”56.
Проте агітаційна робота по таборах Австро-Угорщини дала добрі наслідки. За
три місяці до Фрайштадту прибуло 20 тисяч нових українців, що влили свіжу кров
у таборове життя. “Справді, – наголошував К. Даниленко, – це була сира етногра-
фічна українська маса, до обробки якої треба було прикласти багато зусиль, труду й
терпеливості, а культурно-національних трієрів для одбору кращого зерна в таборі
було досить. Полова йшла за вітром, а зерно до посіву”57.
Як член політичного гуртка в таборі К. Даниленко підписав протест полонених
проти листопадових актів Центральних держав про утворення Польської держави і
відокремлення Галичини.
У липні 1917 р. на заклик Центральної Ради К. Даниленко входив до числа 17 осіб-
агітаторів за українську державність, що виїхали до Петрограда. Це були: Варавва (Ко-
бець) – поет, Василь Антоненко, Михайло Зимницький, Іван Маринич – кооператор,

54
Там само. – С. 125.
55
Його ж. Товариство “Січ” ім. гетьмана Петра Сагайдачного / П. Дубрівний // Союз визво-
лення України. 1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 73–78.
56
Даниленко К. Розвій суспільно-національної думки в таборі Фрайштадт / К. Даниленко //
Союз визволення України. 1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 17–18.
57
Там само. – С. 18.
136 Іван Патер

Іван Білий, Макар Роговий – вчитель, Йосип Казбан – вчитель, Пилип Мезин – хлібо-
роб, Кобзар – робітник, Митрофан Тихий – фельдшер, Василь Омельченко – вчитель
і Лелюха – вчитель зі Сибіру. За доносом Лелюхи в Петрограді всіх заарештувала
російська поліція як німецьких агентів, їх посадили в “Хрести” на Васильєвському
острові та допитували. Тільки з допомогою представника Центральної Ради в Пе-
трограді Петра Стебницького через місяць усіх звільнили58.
К.  Даниленко був постійним співробітником редакції таборового часопису
“Розвага”, виступав з доповідями і рефератами перед полоненими з національно-
історичної тематики.
Зазначимо, що у Фрайштадті діяло видавниче Товариство ім. Івана Франка (за-
сноване 1 серпня 1916 р.), яке мало “засіяти в душах й серцях своїх земляків на всіх
просторах їх перебування і всіяти любов до свого поневоленого віками Рідного Краю”59.
К. Даниленко входив до організаційного комітету щодо створення Етнографічного
товариства ім. Володимира Гнатюка (оформлене на початку травня 1917 р.), яке нарахову-
вало понад 20 членів і працювало аж до повної ліквідації Фрайштадтського табору, коли
наприкінці 1920 р. всю відповідну документацію А. Жук передав українському посольству
у Відні60. Товариство переслало кілька зошитів етнографічних записів НТШ у Львові61.
У таборі Фрайштадт працювало драматичне товариство імені Івана Котлярев-
ського, яке було утворене на базі Артистичної секції, що діяла від 14 вересня 1915 року.
Метою товариства було “тут за дротами зі сцени розбуджувати приспану національ-
ну свідомість своїх братів-українців... в сіру й нудну буденщину таборового життя
внести промінь світла, надії, мистецької розради та відвести очі своїх земляків від
невідрадної, суворої дійсності в полоні”62.
Старшини-українці російської армії спочатку перебували у полоні в таборі Те-
резіні (Угорщина), що вважався штрафним і розташовувався в казематах великої, до
300 метрів, двоповерхової будівлі. Це була т.зв. “тюрма семисот” для офіцерів, що не
виявили як полонені належної лояльності до австрійської влади або робили спроби
втечі з інших таборів. Серед них був і наддніпрянець з Уманщини Василь Прохода,
згодом хорунжий старшина у Сірій дивізії і підполковник Армії УНР.
В. Прохода зазначав, що загальний настрій у таборі був російсько-патріотичного
характеру. Більшість офіцерів вільний час проводили за грою у карти, але більш
активні молодші офіцери створили культурні товариства й гуртки – драматичний,
хоровий, бібліотечний, спортивний, видавничий, шаховий, кооперативний та ін. “В
цих товариствах і гуртках, – підкреслював В. Прохода, – працювали малосвідомі
українці з переконанням, що «Було колись... – не вернеться»”. До них належав спо-
чатку і В. Прохода. Але воно вернулось...63.

58
Даниленко К. Розвій суспільно-національної думки… – С. 27–28.
59
Даниленко К. Видавниче Т[оварист]во ім. Івана Франка / К. Даниленко // Союз визволення
України. 1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 167.
60
Патер І. Союз визволення України... – С. 310.
61
Даниленко К. Видавниче Т[оварист]во ім. Івана Франка. – С. 174.
62
Даниленко К. Драматичне Т-во імені Івана Котляревського у таборі Фрайштадт / К. Дани-
ленко // Союз визволення України. 1914–1918. Відень. – Нью-Йорк, 1979. – С. 175.
63
Прохода В. Вплив “Фрайштадтської республіки і СВУ на українську чинність у старшин-
ських таборах у Терезіні та Йозефові / В. Прохода // Там само. – С. 52.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 137

До поширення національної свідомості серед полонених старшин-українців
спричинився хорунжий Кость Курило, який тримав підпільно українську літературу,
підтримував зв’язки з Л. Юркевичем і особливо з А. Жуком, який надсилав “Вістник
СВУ” і “Розвагу”, а також інформував його про українізацію Фрайштадтського табору.
“Розвага” мала вплив на заснування у Терезіні Українського хору та Українсько-
го драматичного гуртка, які перебували у ворожому оточенні російських офіцерів.
Утворення у Києві Центральної Ради викликало велику ворожість не тільки серед
монархістів, але й демократів. Тому українці звернулися до Президії СВУ про пере-
ведення їх до Фрайштадтського табору. Однак офіцерам не дозволялося перебувати
у солдатських таборах. Тому СВУ вирішив перевести старшин-українців Терезіна до
українізованого старшинського табору в Йозефові.
На початку червня 1917 р. до Йозефова прибуло 20 старшин-українців, серед них
і В. Прохода, а за три місяці ще стільки ж з інших старшинських таборів. У таборі
діяла “Громада полонених старшин українців у Йозефові”, працювали драматичний
і хоровий гуртки, видавався стінний тижневик “Наш Голос”, до редколегії, крім
Якова Сича і Миколи Букшованого, входив і В. Прохода. У грудні 1917 р. засновано
бібліотеку, що нараховувала близько 1,5 тис. книг64.
Українізація старшинського табору Йозефів остаточно завершилася з призначенням
австрійською адміністрацією комендантом сотника австрійської армії д-ра С. Томашів-
ського. Старшини-українці, серед них і В. Прохода, взяли діяльну участь у формуванні
дивізії сірожупанників й стали активними борцями за українську державність.
Війна застала відомого поета Богдана Лепкого, тоді професора ІІІ польської гімназії
у Кракові, разом зі сім’єю на відпочинку в селі Вороненко, неподалік курортного міс-
течка Яремче. Він випадково врятувався від смерті, втікши з Яремча в угорське містечко
Шатмар-Немет, де у кожному українцеві бачили тільки ворога. Залишивши останнє, без
засобів до існування, з великими труднощами разом із сім’єю добрався до Відня. Тут він
вступив до Союзу визволення України, прагнучи бути у рядах за самостійність України.
СВУ виклопотав у військового міністерства Австро-Угорщини для Б. Лепкого
роботу серед військовополонених українців у таборах монархії та Німеччини.
Передусім він почав друкуватися у “Вістнику СВУ”. У своїх поезіях Б. Лепкий
ще раз наголошував на своїй національній позиції та закликав до єдності українського
народу65. Друкувався також у фрайштадтському часописі “Розвага”.
У листопаді 1915 р. Б. Лепкий прибув до Раштадту, де вже 31 серпня 1915 р.
діяла табірна інституція – Просвітньо-суспільне товариство. Це була організація
для подальшого розвою громадського життя у таборі, через яку до співпраці було
залучено велику кількість полонених, які ще вагалися між українством і “рускою
національною ідеєю”. Перед Б. Лепким стояло нелегке завдання долучити до укра-
їнства масу, що була більш-менш індиферентною і не вороже ставилася до україн-
ської справи. Він виголосив перед полоненими українцями декілька рефератів на
національно-патріотичну й мистецьку тематику. Спочатку Раштадт був табором соці-
алістичного ухилу, але завдяки національно-патріотичній праці, просвітній діяльності
таких громадсько-політичних діячів, як Б. Лепкий, він, за висловом О. Терлецького,

64
Мандзенко Й. Сірожупанники / Й. Мандзенко // За державність. – Торонто, 1966. – С. 8.
65
Лепкий Б. Два голоси / Б. Лепкий // Вістник. – 1915. – № 7–8. – С. 13–14.
138 Іван Патер

перетворився “на своєрідну фабрику, в якій перероблювано «малоросів» і «хохлів”» на
свідомих українців”66. До цього й долучився Богдан Лепкий, який своєю національно-
просвітньою працею гуртував “поволі коло себе свідомих українців, які потім могли
бути помічні в просвітній і організаційній роботі”67.
Б. Лепкий за дорученням Просвітнього відділу викладав на курсах українознав-
ства, де полонені слухали лекції з історії України, української літератури й граматики,
зокрема спеціальна його доповідь “Відмінність української мови від російської”.
Від лютого 1916 р. до січня 1921 р. доля пов’язала Б. Лепкого з табором полоне-
них українців у Вецлярі (Німеччина). Тут він разом з В. Пачовським та М. Кордубою
був задіяний на курсах української літератури й мови, німецької мови, історії та гео-
графії України тощо. Долаючи всі труднощі, особливо через брак підручників, вони
зуміли до “Народної школи” записати 200 постійних учнів і 100 т. зв. “курсистів”68.
Перед Б.  Лепким і його товаришами стояло нелегке завдання  – розвинути
національно-патріотичний світогляд у військовополонених і підготувати з колишніх
солдатів якнайбільше свідомих українців. У 1917 р. письменник у промові на посвя-
ченні пам’ятника полоненим українцям у Вецлярі наголосив: “Щоб не гаяти дорогого
часу, полонені працювали, добували просвіту, знання, щоб на Україну вернутися з
найціннішим дарунком, яким єсть просвітній чоловік”69.
Революційні події в Україні 1917 р. відкрили шлях українському народові до своєї
державності. У січні 1917 р. на Різдво Христове Лепкий приїздить до українського
табору Зальцведель, в якому перебувало близько 30 тис. полонених. На свято зібра-
лося близько 2 тис. полонених українців і розпочалося воно промовою Б. Лепкого, в
якій лейтмотивом звучала самостійність України70.
Влітку 1917 р. Лепкий з дозволу німецьких властей Вецляра поїхав оглянути
інші табори. Він відвідав табір галицько-буковинських виселенців Гмінд (Австрія),
де йому пропонували вчительство й навіть директорство у гімназії, побував у Львові,
завітав до рідного Жукова на Золочівщині.
Перебуваючи у Німеччині, вітав проголошення 22 січня 1918 р. державної само-
стійності України, підписання 9 лютого 1918 р. Берестейського мирного договору.
А тоді на Україну сунулися більшовицькі війська. У таборах Австро-Угорщини та
Німеччини з військовополонених за зверненням українського уряду – Центральної
Ради було сформовано українські військові відділи, яким, на жаль, не судилося ви-
конати свою місію.
Проголошення 22 січня 1918 р. самостійності України, 1 листопада 1918 р. –
утворення Західно-Української Народної Республіки, Акт Злуки – 22 січня 1919 р. – все
це сприйняв Лепкий, як закономірність і “вічні думи українського народу”. З цього
приводу він писав: “Віднині по всі віки лучилася земля Романа й Данила з землями

66
Терлецький О. Історія української громади в Раштаті... – С. 152.
67
Срібняк І. Полонені українці в Австро-Угорщині та Німеччині / І. Срібняк. – Київ, 1999. –
С. 85.
68
ЦДАВО України. – Ф. 4382. – Оп. 1. – Спр. 14. – Арк. 37.
69
Вістник. – 1916. – № 65. – С. 758.
70
Патер І. Богдан Лепкий і українська національна ідея / І. Патер // Питання стародавньої
та середньовічної історії, археології й етнології: зб. наук. праць. – Чернівці, 2007. – Т. 1. –
С. 134.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 139

Ярослава, Володимира Мономаха, Хмельницького й Мазепи. Дністер і Дніпро при-
гадували світові, що вони пливуть до одного українського моря”71.
У 1918–1920 рр. Б. Лепкий брав активну участь у справі повернення полонених
в Україну. Адже у таборах після виїзду сіро- і синьожупанників залишилася велика
кількість українців. Для цього 1 серпня 1918 р. створено Комітет культурної по-
мочі полоненим у зв’язку зі саморозпуском Союзу визволення України. Завданням
Комітету – продовжити культурно-просвітницьку працю в таборах. До його складу
в Австро-Угорщині входили: А. Жук, І. Мороз, Р. Домбчевський, О. Охримович із
Фрайштадту; у Німеччині – керівник Берлінської Централі СВУ В. Козловський,
представники таборів – В. Левицький (Зальцведель), Б. Лепкий (Вецляр), В. Сімович
(Раштат), Р. Смаль-Стоцький як референт при Комітеті у Берліні. Вони ж увійшли до
складу українського посольства у Німеччині72.
У 1920 р. Б. Лепкий переїхав у Шпандау (під Берліном), працював у часописі
“Шлях”, згодом знову – Вецляр (“Нове Слово”), а від січня 1921 р. – “Українське Сло-
во” (Берлін). Роботу в часописі поєднував з діяльністю в “Українському Червоному
Хресті” та в “Українській Громаді”. Тут у Берліні святкував свій 50-літній ювілей,
на якому сказав, що хоче діждатися години, коли “мій люд порве тяжкі кайдани”, і
здійсниться його ідея – повна державна незалежність і соборність України.
Гімназійний учитель зі Львова Омелян Терлецький з вибухом війни був при-
званий у піхотний полк австрійської армії, що дислокувався в Угорщині73. У верес-
ні 1915 р. СВУ скерував його для просвітньо-організаційної праці у табір Раштат.
О. Терлецький проводив тут “виклади та курси”, читав лекції з українознавства,
навчав полонених хорового співу, давав їм початки музичної освіти74.
О. Терлецький входив до Просвітнього відділу табору. Варто підкреслити, що за-
вдяки таким відділам полонені пройшли велику еволюцію від несміливості та непевності
у розумінні національної справи до усвідомлення свого національного “я”. У зверненні
“До полонених українців!”, яке написав невільник Раштатського табору А. Глевкий, під-
креслено, що українці в цій війні опинилися в таких обставинах, які дають їм можливість
тільки зміцнити свою національну свідомість, на яку має право кожна нація. “Нехай же
кожний, – закликав А. Глевкий своїх земляків, – стає свідомим українцем та піднесе
сміливо перед цілим світом клич самостійності своєї нації. Минув вже час рабства!”75.
Про піднесення рівня національної свідомості українців свідчать їхні листи
до СВУ з підтримкою його змагань за українську державність. Зокрема, раштатці
бажали Союзові довести до кінця розпочату справу визволення України, всіляко
сприяти освіті рідного краю, сподівалися, що “правда поборе і незабаром засвітить
сонце на рідній Україні”76.
В лютому 1916 р. О. Терлецького переведено до Вецлярського табору, де він
був диригентом хору товариства “Січ”, входив до складу Просвітнього відділу, читав

71
Лепкий Б. Свято 22 січня. Промова / Б. Лепкий. – Берлін, 1921. – С. 2.
72
Патер І. Богдан Лепкий і українська національна ідея. – С. 135.
73
Труба Р. Омелян Терлецький / Р. Труба. – Львів, 2013. – С. 13.
74
Терлецький О. Історія української громади в Раштаті... – С. 410–412.
75
Розсвіт (Раштат). – 1916. – 5 берез.
76
Українське слово (Львів). – 1915. – 24 серп.
140 Іван Патер

лекції для полонених на історичну тематику, проводив з ними бесіди про актуаль-
ні політичні події у світі, вів дискусії на соціально-економічні теми. Деякий час
був референтом для зв’язку СВУ з комендатурою, заступником голови Народної
Ради (своєрідного таборового парламенту) і головою товариства “Просвітня громада
ім. М. Драгоманова”77.
Від середини лютого 1918 р. О. Терлецький провадив культурно-освітню працю
у таборі Зальцведель, де друкувався у таборовій газеті “Вільне слово” й часописі
“Шлях”. На його лекції сходилося від 60 до 200 полонених, а на таборових вічах
кількість присутніх сягала до 400 осіб78.
Розвиток національних почуттів призвів до того, що підсилилося й політичне
спрямування української справи. Політика ввійшла тепер до програми української
пропаганди і зайняла там провідне місце. “І так поволеньки, – писав згодом В. До-
рошенко, – спільними силами було виконане велике діло національного освідомлення
й перевиховання полоненого вояцтва”79.
Влітку 1917 р. О. Скоропис-Йолтуховський у листі до О. Терлецького писав:
“У наших українських таборах, ми вживаючи західно-європейські норми й формули,
дали змогу виявити вільно, по-людському, тисячам наших земляків їх національну
українську душу. Те, що величезна більшість московських рабів вернеться з полону...
цілком свідомими українцями, отже, справді вільними людьми, це те, що найцінніше
з нашої спільної праці лишиться назавжди як абсолютна культурна вартість, яку вклав
у скарбницю людської культури кожен із тих, хто в цій праці брав участь”80.
Роботу в таборах полонених українців у Німеччині О. Терлецький підсумував
у книзі “Історія української громади в Раштаті. 1915–1918”, виданій у 1919 році. На
підставі великого джерельного матеріалу він перший у вітчизняній історіографії ви-
світлив важливу сторінку політичної історії України періоду Першої світової війни.
Автор задумав видати історію українських громад трьох німецьких таборів. Він
писав, що праця мала складатися з трьох томів. У першому вміщено, крім загальних
зауваг, історію української громади в Раштатському таборі, в другому – у Вецляр-
ському, а в третьому – у Зальцведельському таборі81.
Книга О. Терлецького науково вартісна та актуальна й сьогодні. Адже історія
української громади у таборі полонених українців у Раштаті це лише невеличка час-
тина історії українського визвольного руху в роки Великої війни. Він наголошував, що
у Раштаті так, як на всьому обширі України, відбувся великий духовний переворот,
тільки на Наддніпрянщині він виявився у формі революції, а в Раштатському таборі
був наслідком дуже швидкої еволюції. “Українська громада в Раштаті, – підкреслював
історик, – показала стільки духового здоровля і стільки здібності до розвою, що можна
напевно сподіватись, вона буде цінною частинкою у великій масі українського народу”82.

77
Труба Р. Омелян Терлецький. – С. 14–15.
78
Там само. – С. 16.
79
Дорошенко В. Союз визволення України / В. Дорошенко // Свобода. – Нью-Йорк, 1954. –
№ 155.
80
Терлецький О. Історія української громади в Раштаті... – С. 18.
81
Там само. – С. 10.
82
Там само. – С. 406.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 141

У 20-х–30-х роках ХХ ст. О. Терлецький продовжував працювати над цією
темою, про що свідчили його публікації у “Літописі Червоної Калини”, а також і
далі займався викладацькою роботою, був членом багатьох педагогічних товариств,
співпрацював з “Просвітою” – був заступником, а згодом членом головного виділу
товариства, друкувався у різних тогочасних українських виданнях.
По-різному складалася доля О. Терлецького під час першого приходу більшови-
ків у 1939–1941 рр., в роки нацистської окупації і в повоєнний період. Залишив він
по собі низку друкованих праць, здебільшого на історичну тематику, а також світлий
образ галицького інтелігента.
Уродженець містечка Чесанова (нині Польща) Петро Карманський, повернув-
шись до Галичини влітку 1914 р. з Канади, де він вчителював і дописував до канадської
української преси, у жовтні того ж року прибув до Відня. Звідти у середині листопада
СВУ скерував його для просвітянської роботи серед полонених українців у таборах
у Вецлярі, Зальцведелі та Раштаті (Німеччина).
П. Карманський вніс і свою частку у піднесення національної свідомості поло-
нених українців, їхнього культурно-освітнього рівня, а отже, у розвиток українського
визвольного руху.
Зазначимо, що П. Карманський рішуче протестував проти російської окупації
Галичини і Буковини, де українці мали змогу власного національного розвитку, а
“московські наїздники взялися до своєї споконвічної роботи нищення всього – укра-
їнського”. “Те на що позволили собі дикі орди монголів п’ятсот літ тому, – писав Кар-
манський у статті “Переповнилася міра”, – це постигло нас у ХХ віці з руки слов’ян-
монголів, які кинулися на нашу країну з вовчим хижацтвом і з фразою «визволення»”83.
Характеризуючи окупаційну політику російських властей, він підкреслював, що вони
насильно насаджували все московське і “як той погубний гриб, ширилася проказа
під ляскіт нагайки по селах і містах”. З окупацією галицького краю почалася для
українців “сумна трагедія неволі”84.
По дорозі до Раштату П. Карманський відвідав Фрайштадтський табір, де ви-
голосив два реферати про організацію українських емігрантів у Канаді85. Пробувши в
Раштаті декілька днів, через особисті непорозуміння з головою просвітнього відділу
О. Безпалком, П. Карманський виїхав до табору у Вецлярі. Тут у просвітньому відділі
працював Р. Смаль-Стоцький – голова, а також полонені наддніпрянці: М. Митієв-
ський (потім виїхав до Відня), вчителі Бахір і Якубович, згодом до них приєднався
учитель з Буковини Лисецький.
У Вецлярі П. Карманський активно працював на культурно-освітній ниві. У своїх
споминах він залишив цікаві міркування про труднощі та особливості національно-
культурного просвітництва “сірої, як ті російські шинелі, маси без ніякого обличчя,
без найменшої національної та громадянської свідомості, з одною фразою в ушах і
в душі: «за вєру, царя і атєчєство!»”86

83
Вістник. – 1915. – № 27–28. – С. 3.
84
Патер І. Вихідці з Перемищини у Союзі визволення України  / І.  Патер  // Перемишль і
Перемиська земля протягом віків. – Перемишль; Львів, 2003. – С. 98.
85
Карманський П. Шляхом визвольної боротьби (Спомини) / П. Карманський // Визвольний
шлях. – Лондон; Київ, 2005. – Кн. 8. – С. 92.
86
Там само. – С. 95.
142 Іван Патер

З головою занурившись у роботу, П. Карманський читав лекції з історії Украї-
ни, давав виклади на вільні теми, використовуючи діапозитив, або як тоді називали
“світляні картини”. Він був керівником пресової секції та редактором двотижневого
таборового часопису – спочатку “Просвітнього листка”, а від січня 1917 р. “Гро-
мадської думки”. Він разом зі свідомішими і освіченішими полоненими були “цим
мостом, по якому могли повільно наближатися до маси”. Потрібно було мати багато
терпеливості, доброї волі, обережності й такту, щоби “цей міст щасливо перейти”.
На перших порах, почувши українську мову, чулися вигуки: “Гаварі па-рускі, ми нє
панімаєм”. Однак праця П. Карманського робила свою справу і вже за деякий час
серед полонених було чути українську мову87.
Із заснуванням Зальцведельського табору Берлінська Централя СВУ прагнула
забезпечити його досвідченими співробітниками, серед яких був і П. Карманський.
Тут він вів курс української культури, давав вечірні виклади на вільні теми, а зоргані-
зувавши пресову секцію, впорядкував і запустив у дію друкарню, редагував часопис
“Вільне слово”. За чотири місяці праці у Зальцведелі він здобув неабиякий авторитет
серед мешканців табору і “залишив у ньому чимало щирих друзів, з якими в ряди-
годи прийшлося стрічатися на безмежах великої України”88.
За розпорядженням члена Президії СВУ О. Скорописа-Йолтуховського, П. Кар-
манського знову переводять до Раштатського табору, в якому культурно-освітня
робота на той час була цілком занедбана. Це великою мірою було зумовлено нездат-
ністю голови просвітнього відділу табору Безпалка нормально організувати роботу
підлеглих та його прагненням мати навколо себе лише особисто відданих людей89.
Прибувши до Раштату, Карманський прагнув вплинути на Безпалка, щоб змінити
таборову атмосферу. Однак він повсюдно відчував у своїй роботі недоброзичливе
ставлення зі сторони “безпалківців”. Особливо, коли рішуче заперечив проти спроби
ведення у Раштатському таборі партійної пропаганди ліво-соціалістичного спря-
мування, яку справедливо вважав шкідливою для справи національного виховання
полонених українців.
На його думку, культурних, але зденаціоналізованих верств суспільства до на-
ціональної справи не притягнеш, доки вони в українській державності не побачать
власної зацікавленості. Тому потрібно об’єднувати навколо ідеї визволення України
весь народ і готувати його до виступу проти чужих поневолювачів. П. Карманський
зумів це образно передати: “І гряне грім, – звалить життя старі основи / І людськість
знову піде дорогою обнови”90.
Національно-усвідомлююча і культурно-освітня діяльність галичан в роки Пер-
шої світової війни серед полонених українців у таборах Австро-Угорщини та Ні-
меччини надзвичайно спричинилася до піднесення їхньої національної свідомості,
розвитку ідеї самостійності, що згодом зреалізувалася у державній незалежності й
соборності українських земель. По-різному склалася їх доля. Дехто загинув у боях
за незалежність України у період національно-визвольних змагань 1917–1920 років.

87
Там само. – С. 96.
88
Там само. – С. 98.
89
Срібняк І. Роздуми над спогадами Петра Карманського. – С. 228.
90
Вістник. – 1915. – № 35–38. – С. 4.
Просвітня праця галичан серед військовополонених українців російської армії… 143

У пізніших роках чимало їх перейшло через більшовицькі концтабори, зазнавши всіх
“радощів” каторжного життя, інші, не покладаючи рук, до кінця своїх днів працювали
для добра українського народу.
УДК 069.5:39(477)

Оксана ГАЛЬКО

Одяг міщан Галичини міжвоєнного періоду
та його представлення у фондовій колекції
Національного музею народної архітектури
та побуту України

На сучасному етапі розвитку української культурної антропології постає багато
нових завдань для дослідження. Кожне з них є унікальним, оскільки в комплексі творить
цілісну тканину української матеріальної чи духовної культури. Питання повсякденного
побуту було важливим для людини в будь-які часи, тому є актуальним для гуманітарних
наук сьогодення. Воно найближче до розкриття сутності антропології взагалі, уявного
і фізичного світів соціуму, завдяки яким він творить свою мікро- і макрокультуру. Одяг,
культура його створення та використання – невід’ємна частина матеріального побуту
українців Галичини, відтак, архіпотрібна й вагома епістема для вивчення.
Метою цієї розвідки є виявлення закономірностей та особливостей використання
одягу галицькими міщанами українського походження і не тільки, з’ясування самої
філософії цієї частини матеріального побуту, запровадженої в міжвоєнний період.
Питання міщанського одягу зазначеного регіону перехідного періоду мало резо-
нанс у висвітленнях різних форм різними дисциплінами історичного та мистецького
спрямування. Головно, науковців цікавили опис, відтворення та впровадження нових
його одиниць в урбаністичний соціум, питання моди як відображення світогляду
тогочасних тенденцій, етика та естетика його використання. Але жодне з досліджень
комплексно не відтворило панорами цього аспекту побуту у дрібних містечках, не
простежило його соціальної верифікації на антропологічному матеріалі локусів такого
типу, не відзначило особливостей міжкультурного пограниччя міста й села, яке саме
тут наявне. Крім того, навіть у відтворених із джерел описах зразків одягу спосте-
рігаються справжні “випади” інформації про ту чи ту групу речей для носіння, які
унеможливлюють створення цілісної картини.
Найзмістовнішими для нашої роботи стали власні польові дослідження, про-
ведені в 2014–2016 рр. у містечках Львівської та Івано-Франківської областей, пері-
одичні видання міжвоєнного періоду, зокрема “Нова хата”, де, починаючи від часу
його заснування в 1925 р., друкували різні відомості про одяг, модні тенденції того
часу, рекомендації щодо його пошиття разом з викрійками тощо. Великої ваги цей
український часопис надавав саме національному аспекту філософії створення об-
разу й підбору вбрання – популяризації стилю сецесії, який стрімко увійшов у життя
галичан як ренесанс традиційної культури. Крім того, в нагоді стали спогади галичан
українського, польського та єврейського походження, які в зазначений період прожи-
вали в малих локаціях, – Б. Лепкого “Казка мого життя” (Тернопіль, 2014), А. Хцюка
“Атлантида. Місяцева земля” (Київ, 2011), А. Гранаха “Ось іде людина’’ (Київ, 2012),
Одяг міщан Галичини міжвоєнного періоду та його представлення… 145

Ш. Агнона “Нічний постоялець’’(Харків, 2012), М. Поллака “До Галичини” (Чернівці,
2017). Вагомим джерелом отримання інформації для відтворення картини побуту
саме в одязі стала фондова колекція Національного музею народної архітектури та
побуту України, зразки вбрання якої ілюструють висновки статті.
Сучасні дослідження матеріальної і духовної культури та дипломатії повсякдення
є спектральними, такими, що вивчають питання фрагментарно. Серед них виділимо
працю Т. Возняка “Феномен міста” (Львів, 2009), де він розглядає історію та міфо-
логію створення такої впорядкованої форми простору, як місто, а також особливості
його соціальної структури, творення міжкультурного пограниччя між містом і селом.
Філософію формування образу жінки 20-х–30-х років ХХ століття як абсолютно но-
вого соціокультурного феномену та її наслідки, що виявилися серед усього і в одязі,
вивчала В. Москалець1. Безпосередньо дотичними до царини одягу є монографія
З. Тканко “Мода в Україні ХХ століття” (Львів, 2015), а також низка її статей, які
розкривають зазначену тему в регіональному та часовому аспектах. Важливими для
реконструкції досліджуваного питання є розвідки Н. Храбатин, зокрема “Галицька
мода: як одягалися, які робили зачіски пані і панянки в Станіславові сто років тому”2.
Питання запровадження нових стратегій, устаткування, матеріалів, способів створення
одягу в міжвоєнний час вивчала у статті О. Козакевич3. Крім того, корисними стали
статті районної періодики, де було викладено багато важливого матеріалу з історії
повсякдення 20–30-х років ХХ ст.
Однією із складових матеріального побуту українських галицьких міщан є одяг.
Як зауважив видатний дослідник матеріальної культури Ф. Бродель, ніщо так не ха-
рактеризує соціальний стан, як вбрання4. Притім під загальним означенням “вбрання”
буде фігурувати цілий комплекс предметів одягу, взуття, головних уборів, прикрас,
зачісок, косметики тощо. І справді, стратифікація особистих речей, їхня наявність,
кількість, якість, слугувала одним із тих маркерів, за яким соціум поділявся на класи,
і визначала місце в ньому індивіда. Українські мешканці галицьких містечок міжво-
єнного періоду цілком виправдовували цю тезу. Тому ми намагатимемося не тільки
розповісти про одяг як невід’ємний елемент життя, але й провести його внутрішню
сегрегацію, згідно з відповідною стратифікацією самого міщанства.
Міщанський стан як явище не був уніфікованим. Як визначають дослідники, на-
віть в означеннях “міщанин” і “городянин” були суттєві відмінності: у давньоруських
літописах розрізняли саме місто і городище (город-замок), відповідно, містянами

1
Москалець  В. “Штучна краса”: використання косметики в Галичині на початку ХХ  ст.  /
В. Москалець // Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне
дослідження: у 5 т. [наук. ред. М. Гримич]. – Київ: Дуліби, 2012. – Т. 3: Зрілість. Жіноцтво.
Жіноча субкультура. – С. 304–332.
2
Храбатин Н. Галицька мода: як одягалися, які робили зачіски пані і панянки в Станіславові
сто років тому / Н. Храбатин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gk-press.if.ua/
x5288
3
Козакевич О. Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ – першої третини ХХ століття:
тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості / О. Козакевич // Народо-
знавчі зошити. – 2013. – № 2(110). – С. 289–305.
4
Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV–XVIII ст. / Ф. Бродель; пер.
з фр. – Київ: Основи, 1995. – Т. 1. – С. 264.
146 Оксана Галько

називали тих, хто мешкав у місті, а городянами – мешканців замкової залоги5. Нео-
днозначною також була польська дефініція “mieszczanstwо”, його водночас трактували
як “міщанство” (міська верства), “бюргерство”, “буржуазію”6.
Етнічно Галичина досліджуваного періоду, за словами історика В. Расевича,
була не мультикультурною, а поліетнічною, оскільки народи, що її населяли, жили
“поруч”, а не “разом”7. На її теренах проживали євреї, поляки, вірмени, караїми, німці,
румуни, італійці, чехи та ін. Відповідно, міське населення також було поліетнічним.
Щобільше, переважну кількість населення великих міст і містечок краю до почат-
ку Першої світової війни становили євреї, через що дрібні локації стали називати
“штетлами”8. Але, як свідчить перепис населення 1939 р., їхня кількість у населених
пунктах цього типу суттєво зменшилася9.
У соціальному плані галицьке містечко було не менш строкатим. Першою вер-
ствою міщанського стану був його патриціат та представники уряду. У міжвоєнний
період до “найкращих” людей міста належали 1) влада, яка складалася з бургомістра
(“бурмістра”), тобто виборного міського голови та очільників органу місцевого само-
врядування – міської ради (міської гміни)10. Зазвичай, за деяким винятком, це були
етнічні поляки.
Другий пласт містян становив середній клас – інтелігенція, особи, зайняті в тор-
гівлі, промисловості, заможні ремісники, кваліфіковані робітники, просто городяни.
І врешті-решт, міський плебс, який включав у свої ряди безземельних і безробітних,
наймитів, люмпенів і маргіналів. В етнічному плані тут фігурували ті самі поляки,
жиди, німці, але значно розширилися можливості українців.
Загалом – “…ті ж купці, перекупки, чиновники, можновладці, вчені, учителі,
студенти, поштарі, повії, газетярі; …. романтична молода дама, фланер, денді, фраєр,
клошар, батяр, колекціонер, гравець, нероба, поет, курва, модниця, матрона, школяр,
отець родини, самогубець, вампір, тиран…”, антропосоціальні суб’єкти, які “плели”
людську тканину міста11.
У ХХ столітті костюм як комплект одягу зазнав радикальних змін, які спостерігає-
мо дотепер. Змінилася сама філософія одягу. Вбрання стало простим, функціональним,

5
Кунцевська О. Зміст і обсяг поняття “міщанство” (етноісторичний підхід) / О. Кунцевська //
Народна творчість та етнографія. – 2009. – № 2. – С. 62–63.
6
Оссовская М. Рыцарь и буржуа: Истории по исследовании морали / М. Оссовская. – Мо-
сква: 1987. – С. 22.
7
Расевич  В. Галичина: мультикультурна чи ксенофобська? Дійсний стан і перспектива  /
В. Расевич // Тези виступу на засіданні Галицького дискусійного клубу “Mytusa” 14 травня
2011 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zaxid.net/galichina_multikulturna_
chi_ksenofobska_diysniy_stan_i_perspektiva_n1129233
8
Возняк Т. Штетли Галичини / Т. Возняк. – Львів, 2013. – С. 3.
9
Боднар  Г. “Радянська” Галичина  / Г.  Боднар [Електронний ресурс].  – Режим доступу:
https://zaxid.net/radyanska_galichina_n1265077
10
Кондратюк С. Місцеве самоврядування на Західноукраїнських землях як джерело укра-
їнського парламентаризму: історико-правовий аспект  / С.  Кондратюк  // Вісник Академії
управління МВС. – 2010. – № 2 (14). – С. 97.
11
Возняк Т. Феномен Міста / Т. Возняк [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.
ji.lviv.ua/ji-library/Vozniak/misto/phenomen_mista.htm
Одяг міщан Галичини міжвоєнного періоду та його представлення… 147

тобто пристосованим до активного життя, і змінним, що означало можливість пере-
одягатися кілька разів за день12. У довоєнний період найціннішими аспектами людської
екзистенції є краса й естетика, “….цінити його і задержати як найдовше се святий
обов’язок людини”13. Після війни аксіологічною сутністю буття стало здоров’я: його
культ простежувався в періодиці, рекламі, рекомендаціях, де приписували займатися
спортом, вести здоровий спосіб життя. Довоєнне ж минуле стали вважали “темною
епохою”, де не розуміли справжніх цінностей здорового існування14.
Перша світова війна змінила не тільки концепцію зовнішнього вигляду – вона до-
стеменно змінила саму суть індустрії, яка створювали одягову продукцію. По-перше,
розвиток текстильної промисловості знівелював потребу виробництва домашнього
полотна, тому майстри цього виду ремесла рідко мешкали в містечках. Різко зріс попит
на готову фабричну продукцію, що продавали в магазинах, водночас не меншим був
попит на послуги кравців і шевців15. Для багатих замовників існували модні салони
(зазвичай у більших містах), де вони могли замовити собі бажаний стрій. Дрібні ж
містечка могли похвалитися тільки невеличкими майстернями, що обслуговували
потреби городян, здебільшого вони містилися в домі самого майстра16.
Практичний, зручний, придатний для користування одяг міської верхівки вод-
ночас мусив бути дорогим і якісним, із натуральної тканини: “Матеріал був якісний.
То всьо було шерстяне. Шерстяне, лляне і бавовняне. В залежності від сезону”17.
Мануфактуру (матеріал) або вже готову шиту продукцію дуже часто виписували з
магазинів Львова, Кракова чи Відня. Їхня кількість також мала велике значення: за-
звичай, білизни було достатньо для кількох і більше перемін, одяг був різноманітний
за призначенням – робочий, діловий, вихідний, спортивний (купальний) комплекти,
для полювання, для балів (вечорок) тощо. Всі вони відрізнялися між собою кроєм,
тканиною, наявністю додаткового декору чи його відсутністю. Кожен із видів укомп-
лектовувався спеціальними для нього аксесуарами. Відповідно, вартість їхня була
різною, але зазвичай недешевою.
Основою чоловічого міського вбрання міжвоєнного періоду був костюм як
узагальненний образ, куди входив власне костюм (штани, піджак і жилет), білизна,
верхній одяг, взуття, головні убори. Через брак потрібного матеріалу ми не в змозі
конкретно відтворити одяг галицьких аристократів міжвоєнного періоду, але, послу-
говуючись спогадами сучасників, можна констатувати, що він мало чим відрізнялася
від одягу заможних міщан. Скажімо, вбрання барона Альберта Гределя (народна
назва – Гредля чи Гридля), який мав палац під Сколе, було “просте і скромне”18,
нічим не виказувало благородного походження й багатства. Відоме фото його стар-
шого брата – Германа Гределя – в циліндрі, зимовому пальті зі смушевим коміром

12
Тканко З. З історії української моди ХХ століття / З. Тканко [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: https://zaxid.net/z_istoriyi_ukrayinskoyi_modi_hh_stolittya_n1421927
13
Москалець В. “Штучна краса”… – С. 306.
14
Там само.
15
Записано від Багінської Любові 1930 р.н., м. Сколе Львівської області.
16
Записано від Явдика Ярослава 1928 р.н., м. Сколе Львівської області.
17
Записано від Багінської Любові 1930 р.н., м. Сколе Львівської області.
18
Записано від Вітрук Ярослави 1929 р.н., м. Сколе Львівської області.
148 Оксана Галько

і манжетами рукавів, прикрашеному двома рядами ґудзиків. Доповненням образу є
білий шарф і рукавички19. Чорно-біле фото барона на віллі “Зелемінь” разом із ми-
трополитом А. Шептицьким та управителем маєтку баронів Гезою Робозом без дати
також демонструє одяг одного з найбагатших підприємців Європи. На бароні біла
сорочка з “метеликом”, піджак зі штанами, туфлі, в нагрудній кишені – біла хустинка.
Майже аналогічним є вбрання управителя20.
Одяг міщанства середнього класу є інформаційно “доступнішим” для відтво-
рення. Для прикладу, респондент з м. Сколе Ю. Галько  розповів про гардероб свого
батька, Теодора Галька, який був майстром, “маляром покойовим”. Він мав кілька
перемін натільної білизни – спіднього (споднього) із льону, шерсті і фланелі (“бай-
ки”), які складалися з сорочки без коміра з довгими рукавами, що зашнуровувалася
на шиї, і підштаників з довгими холошами, які теж шнурувалися на поясі й на ногах
(обв’язувалися поворозками навколо кісточок) або – без шнурівки, 11 костюмів з
різного матеріалу – льону, шерсті, бавовни, навіть один – повністю шкіряний, пальто
на ведмежому хутрі з коміром із хутра видри21. Якщо замовляли тканину для по-
шиття, як це робив Антон Щуревич, то “… купували так – на дві пари штанів (бо то
штани скоріше зношувалися), на піджак, маринарка тоді називалася, на маринарку,
і ше – камізельку. Помпки – то були широкі штани, отут (під коліном – прим. О. Г.)
на манжеті під колінами. Помпки називалися. А до них – шкарпетки довгі, високі”22.
Водночас, особливо – після війни, не виходив з моди воєнний стиль одягу – гімнас-
терки, френчі, галіфе (райтки)23.
Звертаючись до мемуарної літератури, не можна оминути легендарну “Ось іде
людина” Александера Гранаха, єврея з Городенки, яка містить численні описи побуто-
вого життя, зокрема й одягу. Вбрання брата головного героя, Шміля, автор описує так:
“Одягнутий він був дуже елегантно, мав на собі гарне пальто з каракулевим коміром,
галіфе, на ногах – брунатні чоботи, як у кавалерійського офіцера, а в суботу вбирав
чорний костюм, лаковані черевики й рукавички з тонкої шкіри, які він переважно
тримав у руці, щоб було видно численні перстені на його пальцях, а ще він завше
ходив із тростиною, обплетеною брунатною шкірою”24. Повертаючись із заробітків
з великих міст у Городенку, міщани демонстрували новий дорогий, незнаний до того
часу стрій. Брат товариша Гранаха Розенкранц, який працював у Чернівцях, мав на
собі “не лише синій костюм у смужку, але й високий стоячий комірець зі строкатою
краваткою, світло-сірий замшевий капелюх і черевики з тонкої телячої шкіри, на об-
цасах яких були два гумові коліщатка, що стали для Городенки сенсацією”25.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття активно ширилася мода на в’язані
речі. В’язання спицями та гачком, макраме, філе, фриволіте, плетіння мережива були,

19
Брати Гредлі. Маловідомі факти біографії родини [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
https://zommersteinhof.dreamwidth.org/155088.html
20
Там само.
21
Записано від Галька Ю. 1950 р.н., м. Сколе Львівської області.
22
Записано від Багінської Любові 1930 р.н., м. Сколе Львівської області.
23
Записано від Кушик Олександри 1930 р.н., м. Бучач Тернопільської області.
24
Гранах А. Ось іде людина / А. Гранах. – Київ: Вид-во Жупанського, 2012. – С. 86.
25
Там само. – С. 91.
Одяг міщан Галичини міжвоєнного періоду та його представлення… 149

по-перше, популярними видами жіночого рукоділля, по-друге, під час Першої світової
війни стало як промислова одиниця на рейки масового виробництва. В міжвоєнний
час особливо популярними були речі, в’язані спицями і гачком, а також – на спеці-
альному в’язальному обладнанні. Трикотаж став невід’ємною частиною гардеробу:
в побут міщан увійшли речі з назвами іноземного походження – “реглан”, “светр”,
“пуловер”, “джемпер”, “трико”, “гольф”, “кальсони” та ін. Популяризація спортивного
способу життя сприяла появі в’язаних шапок і шарфів, рукавиць, кофт, штанів26. Але
через технічно відстале текстильне виробництво Галичини та його імпорт з Європи
споживачами фабричного трикотажу були, головно, заможні люди. Якщо ж цим ви-
дом ремесла володіли звичайні городянки, то їхні родини також ходили у в’язаних
виробах домашнього виробництва: вони виготовляли светри, панчохи, шкарпетки,
рукавиці з овечої і козячої шерсті27.
До верхнього чоловічого строю належали пальта – восени – з оксамитовим
коміром, взимку – на ваті, хутрі, фланелі. Крім них, міщани носили ватяні піджаки,
хутряні куртки, короткі пальта з напівсукна28.
На ноги взували туфлі (мешти), черевики, чоботи (респонденти зазначають, що
такий різновид взуття, як чоботи, будь-якого матеріалу і конфігурації не були особливо
популярним міським вбранням), штиблети. Вони були фабричні й пошивні, швецьке
ремесло, як і кравецьке, було дуже популярним. Скажімо, той же майстер Теодор
Галько мав пару туфель до кожного костюма, крім того, пошив собі на замовлення
хромові чоботи у шевця, які він носив до шкіряного костюма. Ще одному міщанину
зі Сколе, Петру Норичку, хромові чоботи подарували солдати царської армії під час
Першої світової війни29.
Привозне взуття надходило зі Львова (фабрика “Гафота”), Кракова (фабрика
“Палліс”), а також з Чехії (фірма “Бата”)30. У Станіславові, наприклад, від кінця
ХІХ ст. працював завод єврея Якова Маргошеса, де виготовляли шкіру й підошви31.
Взимку на взуття одягали гумові калоші, які скидали при вході до приміщення.
Цікаво зазначити, що до війни в Галичині не носили кирзових чобіт і валянок – це
елементи радянської культури. Їх стали взувати згодом через брак нормального
взуття під час та після війни32. Траплялося, влітку чи в міжсезонний період, взу-
вали народну ношу – шкіряні постоли. Зазвичай це робили українські міщани з
периферії міста.
Головні убори, крім зазначеного капелюха (із шерсті, велюру, фетру), урізно-
манітнювали кашкетами (літніми й зимовими, утепленими, пошитими із синьог­о,

26
Козакевич О. Професійний трикотаж в Галичині… – С. 292.
27
Записано від Галька Ю. 1950 р.н., м. Сколе Львівської області.
28
Ніколаєва Т. Історія українського костюма / Т. Ніколаєва. – Київ: Либідь, 1996. – С. 88.
29
Записано від Галька Ю. 1950 р.н., м. Сколе Львівської області.
30
Історія Теребовлі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/
31
Примари фабрик і заводів: чи можливо оживити франківські промзони [Електронний ре-
сурс].  – Режим доступу: http://report.if.ua/lyudy/prymary-fabryk-i-zavodiv-chy-mozhlyvo-
ozhyvyty-frankivski-promzony/
32
Записано від Швед Марії 1928 р.н., м. Сколе Львівської області.
150 Оксана Галько

зеленого і чорного сукна), картузами, “мазепинками”, “кубанками”33, зимовими шап-
ками – хутряними, з хутряним обідком, оббитими зі середини підкладкою на ваті або
фланелі. Влітку носили брилі з соломи з короткими і твердими бортами – канотьє,
для особливо урочистих випадків одягали високий шовковий циліндр, але вже в 20-х
роках ХХ століття його витіснили модерні зразки головного одягу.
Далі довершений “кістяк” вбрання “обростає” різноманітними елементами, які
доповнюють відповідний образ. Неодмінними атрибутами належності до верхівки,
інтелігенції були краватка, палиця (парасолька)34, рукавички35. Цілісності іміджу
панства надавали пенсне або окуляри в золотій (роговій оправі), золотий або срібний
годинник на ланцюжку, ручний годинник, запонки на манжетах (перлові, золоті, сріб-
ні), каблучки та ін.36 Респондент пригадував, як на “балях”, які влаштовував барон
Гредель, відбувалися спеціальні конкурси танцювального мистецтва. Переможців
винагороджували: чоловіків – годинником, жінок – золотим браслетом37.
Дослідники побуту та української моди ХХ століття зауважили особливість
тенденцій, не характерних для європейського одягу, але притаманних українським
міщанам Галичини, – застосування етнічних елементів у декорі костюма. Стиль
сецесії втілився у використанні суто народних елементів вбрання – вишиванок, тка-
них речей (у чоловіків і жінок), прикрашанні елементів уборів вишивкою, бісером,
тканими вставками38. За свідченнями респондентів, галицький модерн, або сецесія,
в одязі був дуже затребуваним і його використовувала не тільки українська міська
інтелігенція, але й пересічний городянин, який разом і родиною одягав вишиванку
на свята й до церкви39.
Чоловіче вбрання вищого класу та інтелігенції, за винятком деяких моментів,
майже не відрізнялося, чого не скажеш про одіж найбіднішого прошарку. Сюди на-
лежали багатодітні безземельні сім’ї, діти яких згодом йшли в наймити до міських
багачів або жидів40 чи ставали повіями, матері-одиначки або вдівці, які самотужки
виховували дітей41, щоб у 12–13 років вислати з дому на заробітки, жебраки, які
навіть не мали власної оселі, тощо. Сюди, до так званого міського андеграунду, за-
раховували ще й представників злочинного світу, якщо такі були, але їх маркували
“низами”, радше, за рід занять, ніж через фінансовий стан.
Одяг представників цього зрізу через брак матеріалу важко піддається рекон-
струкції. У найбідніших його комплектували з найнеобхіднішого – штани, сорочка,

33
Дрогобицька О. Традиція і модерн: побут української сільської інтелігенції Галичини (кі-
нець ХІХ – 30-ті рр. ХХ ст. / О. Дрогобицька. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2014. –
С. 366.
34
Там само. – С. 362.
35
Шах С. Львів – місто моєї молодости / С. Шах. – Мюнхен, 1956. – Ч. 3. – С. 78.
36
Там само. – С. 76.
37
Записано від Галька Ю. 1950 р.н., м. Сколе Львівської області.
38
Тканко З. З історії української моди ХХ століття [Електронний ресурс]…
39
Записано від Верещак Євгенії 1929 р.н., м. Галич Івано-Франківс