Інтерв'ю з собою

Інтерв’ю з собою.
2
Літературно-мистецький альманах
Інтерв’ю з собою
2023
3
«Інтерв’ю з собою»
Альманах
Літературно-художнє видання
Альманах «Інтерв’ю з собою» представляє широкому колу читачів творчість учнів,

випускників та викладачів ВПУ № 21 м. Івано-Франківська. Літературно-художнє видання
«Інтерв’ю з собою» відкриває глибини внутрішнього світогляду авторів, які бачать життя,
як кіноплівку, де кожен кадр є проєкцією наших вчинків на світ. Мистці апелюють до
всіх, хто готовий відкрити для себе унікальність самого факту життя і, долучившись до
краси природи, очистити своє сумління та повернутися обличчям до найболючіших
проблем сьогодення…
Книга презентує жанр лайт-новели (ранобе). Це легка новела, роман з ілюстраціями,
адресовані підліткам та молоді. Символічний сюжет, часто фентезійного чи містичного
характеру, приваблюють читача зручним форматом, який, одначе, не поступається
класиці розвитком подій та об’ємом.
Легка новела – явище нове і тільки набуває популярності у світі. Автори
звізуалізовують словом свої враження від побаченого, переживання, роздуми, щиро
довіряючи читачеві найпотаємніше.
На сторінках альманаху публікуються й мініновели. Рідкісним явищем в літературі
є ці візуальні новели-інсайти, які спонукають до морального очищення, піднесення душі
засобами мистецтва.
Зацікавить непересічного читача й авангардний учнівський проєкт текстів пісень для
комп’ютерних ігор майбутнього.
Безпосередність поетичних та прозових творів учнів, випускників та викладачів
ВПУ № 21 м. Івано-Франківська засвідчують чесність інтерв’ю з собою.
Розглянуто і схвалено для друку на засіданні циклової комісії філологічних дисциплін.

Протокол №6 від 17.01. 2023 р.
Літературна корекція та комп’ютерна верстка:

Зіновія Рудик
Ілюстратор:
Юліанна Мельничук
4
Відгуки перших читачів
«Як часто ви спілкуєтесь із собою? Звучить дивно, проте кожному із

нас важливо упродовж усього життя аналізувати свої вчинки. Творчість,
мистецтво якраз і є тим інструментом для інтерв’ю з собою, яким очищуємо
свою душу, розбуджуємо сумління, оздоровлюємо всю свою сутність. Ми
вчимося співпереживати, любити, знаходимо сміливість боротися за правду,
захищати добро… Якраз завдячуючи таким катарсисним змінам ми і стаємо
тим людством, яке ще має шанс на Життя.»
Максим Шевчук, ВПУ № 21, учень групи КН-46(комп’ютерні науки);
автор новел, опублікованих в альманаху «Інтерв’ю з собою».
«Які різносторонні обдарування! Тут і поезія, і мала проза, і новели-

інсайти. Але найбільше мене, як музиканта, вразив мистецький проєкт учнів
Івана Туранського та Андрія Козуба. Їхні авангардні тексти пісень для
майбутніх комп’ютерних ігор таки претендують на визнання. Успіхів Вам!»
Ольга Терешкун, ВПУ № 21, керівник гуртків художньої
самодіяльності; членкиня Національної спілки журналістів
України, Національної спілки кінематографістів України
«Я прочитав книгу щасливих людей! А знаєте чому щасливих? Бо вони є

творцями. Ви скажете, що штучний інтелект теж є творцем. Так. Але! – Бот є
холодною машиною, яка ніколи не стане людиною. І я в це вірю. Людину
ніхто не замінить, адже душа наша – то досі недосяжна в своїй унікальності
загадка! Книга, художній твір, картина зазирають нам у саме серце, а
машина – на папір…»
Богдан Павлюк, ВПУ № 21, учень групи КН-46 (комп’ютерні науки).
«Особливо відрадно, що ілюстратор альманаху, прикликавши собі на

допомогу можливості нейромережі в дизайні, все ж іще творчо
удосконалював згенеровані картинки, адже вони і близько не змогли
зреалізувати точно всі задуми авторів.
Нейромережа працює тільки за інструкцією людини і «ші» нездатний
кохати, не відкриє вам свою душу, не відчує краси нашої Землі так, як ми,
тим паче, не стане Рембрантом, Франком… Тому рада вітати усіх, хто
причетний до видання альманаху наживо і креативно: засобами художнього
слова, засобами образотворчого мистецтва.»
Ольга Берладин, ВПУ № 21, викладач комп’ютерних дисциплін
5
«Ого! Скільки людей так оригінально викладають свої думки. Цей

альманах є чудовим мостом, перекинутим у майбутнє, адже своєю духовною
позицією автори кличуть до глибоких роздумів про наше життя і вірять, що
людина виправдає своє призначення на Землі. Юний читачу, шукай правду!
А знайдеш її, - ніколи не розчаруєшся!»
Галина Салига, ВПУ № 21, технік, випускниця ВПУ № 21; один із
авторів першого учнівського літературно-мистецького проєкту «Інтек»
(Інтелектуальний клуб), випущеного самвидавом у 1995 році.
«Приємно читати альманах, авторами якого є мої учні та колеги по

роботі. Хочу побажати творчого натхнення в майбутньому, не зупинятися на
досягнутому, а наполегливо працювати, шліфуючи свої мистецькі спроби.
Найважливіше, що щирість у спілкуванні чи то з собою, чи то з іншими
– неоціненний скарб. І навіть якщо в майбутньому не всі матимуть шанс
стати всесвітньо відомими письменниками, то прекрасними людьми ви вже є.
Хто знає, що важливіше під небесами…?»
Віра Кубарич, ВПУ № 21, викладач української мови та літератури
«Вітаю з виходом альманаху авторів, які відважилися відкрити свої

творчі проєкти для широкого кола читачів. Найперше – спасибі за оптимізм!
Приємно вражають творчі роботи, адже вони такі контрастні за
глибиною осмислення життя та світосприймання. Люблю читати такі
книжки, в яких не вгадаєш, що тебе чекає на наступній сторінці.»
Віра Прунько, ВПУ № 21, викладач зарубіжної літератури
«Коли віртуальність стає реальністю? – Як тільки думка зодягається в

слово. Тоді програма, написана нашим інтелектом, починає працювати і
зреалізовується. Але плоди свої дасть тільки коли буде запалена вогнем
самого серця, одухотворена. Щиро дякую авторам за непідробну відкритість
роздумів, візій, любов до нашого світу й незламну віру в торжество Добра.
Нехай іскорки Ваших талантів осяюють нашим читачам шлях до відкриття
себе.»
Зіновія Рудик, ВПУ № 21, викладач української мови та літератури
6
Дім для подорожей
*Світ і персонажі, яких ви побачите в цій історії, хоч і беруть за основу

реальність, але все ж вигадані.
Земля, наскільки ж вона велика? Чи хоч хтось з людей може уявити її

розміри відповідно? Інколи для того, щоб пішки перейти від однієї частини
міста в іншу, нам потрібно кілька годин. І це ще навіть не велике місто.
Наприклад, найдовший пішохідний
маршрут з Кейптауна в Магадан
займе у вас 4492 години або 182 дні.
А щоб обійти Землю навколо, по
екватору, вам знадобиться всього
2000 днів, тобто 5,5 років
безперервної ходьби (враховуючи,
звісно, людські можливості).
То ж до чого я веду? В такому
величезному місці, як планета
Земля, має бути надзвичайно багато
красивих локацій. Навіть, якщо ви
людина не особливо вразлива, і за все життя не знаходили території, яка б вас
зацікавила, яка б викликала у вас естетичного задоволення. Ви просто ще
надто рано про це судите. На планеті, де існує 2 мільйони 667 тисяч міст, хоч
одне мало би зацікавити вас своєю інфраструктурою, своїми людьми. А,
можливо, вам не подобається велике скупчення людей, тоді, ймовірно, ви
виберете якесь зі 117 мільйонів озер? Світ дивовижний, адже переповнений
вражаючим; впевнений, знайдеться хоч одне місце, від якого у вас
перехопить дух.
7
Road 1
Хто ж такий я? І чому я вам про це кажу? Я просто звичайна людина,
така ж, як і ви. Ну, можливо, єдина відмінність — це те, що я не живу в
будинку, як ви. Я його продав ще рік тому. Ви, звісно, поцікавитесь, для
чого. Для того, щоб придбати собі щось набагато краще. Я купив собі
фургон, завдяки якому тепер не прив'язаний до якогось конкретного місця. У
фургоні я облаштував справжній дім. У мене є ліжко, умивальник, індукційна
плита і, напевне, все, що потрібно для життя.
Як тільки я придбав свій фургон, я вже знав, що він повинен довести
мене до Норвегії, а точніше — в Харстад, місце, краса якого може тільки
з'являтись в мріях.
Я розпочав свій шлях з Португалії. Не знаю чому саме з неї, адже це
досить далеко від мого колишнього дому, можливо, саме тому і так далеко...
Спочатку я заїхав в одне особливе місце Sagres. Я вибрав його та й сам
подальший маршрут через океан і скелі, що стоять на межі води та землі. А
сам же Сагрісі — це найкращий представник такої місцевості. Адже це
фортеця, яка знаходиться на краю скель і материка. Коли знаходишся тут і
розумієш, що по суті навколо тебе тільки океан, навіть щось перевертається
всередині. Якщо ж добратись до самого маяка, починаєш розуміти, що
знаходишся в пустоші не тільки серед водного простору, але й на землі. І
тільки одинокий маяк.
Коли я сидів на вершині маленької вежі цієї споруди, до мене підійшов
якийсь дивний старший чоловік. Він представився наглядачем маяка. Думаю,
саме тому через кілька секунд він дав досить логічне запитання:
— Що ви тут робите?
— Я просто звичайний мандрівник, — відповів я.
— Мандрівник? І куди ж ви мандруєте, — в Лісабон, чи навпаки?
— Важко сказати. Насправді мій шлях лежить до Харстаду.
8
— Перший раз про таке чую.

— Це далеке місто Норвегії.
— Норвегія? То ви подорожуєте якоюсь групою?
— Ні, я зовсім один.
— Один? Неможливо, на чому ж ви тоді подорожуєте?
— У мене є фургон, такий імпровізований дім на колесах… Я знаю як
це звучить, можливо, я навіжений, адже так мрію на звичайній машині
подолати дикий шлях, та…
— Та ні, не думаю. Здається,
це навіть досить добре так
боротись за свої мрії. Колись мені
не вистачило такої сміливості,
тепер я тут.
— Але, навіть так, ви в такому
чудовому місці, у вас тут так
красиво, я б на вашому місці тільки
радів всьому цьому.
— Впевнений? Думаю, досить
очевидно, що більшість речей,
навіть якщо вони якісь
надзвичайні, просто з часом набридають і ти вже не відносишся до них так по
особливому.
— Не можу з вами погодитись. Наприклад, мій фургон для мене завжди
буде особливим, навіть на схилі літ я не покину свого дому мрії.
— Дуже надіюсь на це, хлопче.
— Обіцяю вам, що після того, як доберусь до Норвегії, повернусь сюди і
ми з вами побачимо, чого я вартую. Якщо не повернусь, значить нічого не
вартую.
— Не кажи таке, мені не дуже то й важливо, повернешся ти чи ні. Але
запам’ятай раз і назавжди, що б не було, кожна людина чогось вартує і кожна
9
якось та й важлива. Повір, відсутність когось в цьому світі змінить твоє

життя назавжди.
— Думаю, ви праві. Що ж, вам, напевно, вже пора закрити сигнальну
вежу. Пора й мені йти, а ви,
можливо, перегляньте
переваги своєї роботи. Ось
погляньте на цей захід сонця!
Хіба він не прекрасний? Всі
хмари плавно втягуються в
сонце, кожну з них покриває
неймовірним градієнтом від
червоного до білого. Але
щонайкраще те, що кожного
дня захід завжди інший, не
схожий на попередній.
— … Спробую …
— Дякую вам за чудову розмову.

Я повернувся у свій дім. Запустив генератор, взяв сковороду, зігрів на
ній учорашній сендвіч. Також я поклав на плиту свою стареньку нержавіючу
кавоварку і заварив улюблену каву. Взявши з верхньої полички розкладне
крісло, я розкрив його біля машини в відкритому полі. Я спостерігав як за
маяком, відкривався безмежний простір океану. Сонце, яке вже сховалось,
ще залишало небо частково рожевим.
Я зробив ковток, а потім другий та роздумував про сьогоднішній день.
Скільки ж людей, подібно до цього чоловіка, залишаються зовсім самі в
цьому світі. З різних причин, але от він, скільки років працює тут? Хоч тут
поблизу і місто, здається, сторожа не часто можна там зустріти. А що вже
казати про людей, які навіть не можуть побачитись з іншими. Хтось
залишається сам і ніхто про це навіть ніколи не дізнається. З одного боку
10
добре, що людям потрібні інші, але часто якраз через це ми можемо

почуватись самотніми навіть безпідставно. Не уявляю, наскільки ж важче
людям, які дійсно самотні.
Так, в роздумах, я і заснув, сидячи на величезному розпростореному
полі, тільки я і той, хто завжди зі мною.
Максим Шевчук, учень ВПУ21.

Відзначений Подячною грамотою як
учасник Всеукраїнського конкурсу малої
прози імені Василя Стефаника за новелу
«Послухай, Джая».
Послухай, Джая
Сьогодні над нашим містом пролетить метеор, який уже прозвали

“Зірка перших”; добре, що він пролетить понад місто і впаде у море. Нічого
не завадить мені потрапити на концерт справжньої зірки – Стелли Прім.
Коли я йшла в порт, до сцени, переді мною несподівано постав Стелла
Прім і запитав:
– О, це ти?
– Е… Ем!?
– Тільки не кричи, – спохватився він.
– Д… Добре, – змогла я видати тільки це.
– Що ти тут робиш? – Спитав він.
– Хіба у вас скоро не концерт?
– Це не проблема, мені куди цікавіше з тобою поговорити.
– Зі мною, але чому?
11
– Тобі ж подобається музика, хіба не так?

– Звідки ви дізнались?
– Я йшов повз цей переулок і почув як ти наспівуєш. Тобі потрібно
стати музикантом!
– Ні, це не по мені, я не
дуже розбираюсь в музиці.
– Як тебе звуть?
– А… Джая.
– Ого, цікаве ім’я, навіть
псевдоніма не треба. Мене
звуть Саша, хоч і відомий я як
Стелла Прім.
– Справді? Саша?
– Ага. Знаєш, не варто
переживати за свої навички у музиці.
– Але кому потрібен музикант, що не вміє грати?
– Ти маєш зрозуміти саму суть музики. Думаю, сьогодні у тебе буде
така можливість.
– Ваш концерт?
– При чому тут це? Добре, мені пора, адже це мій останній концерт.
– Останній?
– Всі лікарі, у яких я був, проти того, щоб я сьогодні виступав, але це
не так важливо, – сказав він, уже біжучи в бік сцени.
Ніколи не думала, що Стелла Прім така дивна особистість. Але тепер
мені ще цікавіше прийти на його концерт, враховуючи, що він останній. Я
одразу пішла на концерт.
А потім почалося неповторне дійство. Стелла виступав сам, грав
надзвичайно, здавалось, незвичні комбінації нот хвилями збивають з ніг.
Прім одну пісню виконував на різних мовах, тому інколи, коли він переходив
на іншу мову, було таке враження, ніби світ навколо швидко змінювався.
12
І ось прийшов час для передостанньої пісні “Я не герой”. Ця пісня

розповідала про те, як Прім шкодує, що не може допомогти всім, будучи
просто вокалістом. Печальний настрій огорнув усіх з перших слів пісні: “Я не
герой. Тому живу, врятований кимось. Я не герой. Тому боюсь всього. Але не
забувайте, - всі ви теж не герої. Тому давайте просто жити”. …Він плакав, як
і всі інші. Це щось неймовірне! Глибокий сенс пісні зворушив й зачепив за
живе навіть кам’яні серця.
А остання пісня для мене стала просто цілковитою несподіванкою.
Стелла назвав її “Listening Jaya”, в мою честь, і звертався до мене. Але
дивувало не тільки це, тепер він грав і танцював ще активніше, з нього рясно
лився піт, а голос часто ставав хриплуватим, але він продовжував грати,
навіть підкидаючи і ловлячи гітару.
В цій пісні він ніби провів для мене урок музики, адже співав, що
мелодію народжуть почуття і що вона має викликати емоції, надихати й
творити. Приспів же був таким: “Listening Jaya. Listening Jaya-Jaya”.
Коли зазвучали останні акорди приспіву, то зірка-метеор, яка мала
сьогодні впасти, якраз пролітала над містом. Це було надзвичайно красиво,
вона залишала після себе червоно-фіолетовий хвіст. Ось вона вже освітлює
сцену і ніби розрізає небо над нею навпіл. Прім, який вже впав на коліна, з
останніх сил високо підняв руку, вказуючи на зорю, і сказав, звертаючись до
мене: “Джая! Справжня музика, це те, що ніхто не може зіграти жодним
інструментом! Але, Джая, слухай, ось вона - істинна музика!”.
13
Свіжі морські
краплі, підняті метеором,
який упав у затоку позаду
сцени, змивали холодний
піт з обличчя Стелла…
Вони створювали
ритмічний звук і
заколісували, навіюючи
спокій – ось музика, про
яку він говорив.
…Минуло кілька
днів, я сиділа і плакала в
тому самому провулку. Раптом хтось поклав мені на голову руку і я почула:
“Ти думала, мене так просто позбутись?!”.
Що ти бачиш?
З шаленим скрипом відчиняються двері у старий деревяний хлів:

напівтемне, сире приміщення наповнюється теплим, яскравим світлом. У
кімнату завалюється чоловік досить серйозної статури. Він сідає, спершись
до стіни спиною, і важко дихає. Закриваючи двері, він повертає кімнату до
темряви. Але неочікувано, прямо йому в очі, вдарило світло старого
ліхтарика. Чоловіка засліплює, тому він прикрив очі рукою.
– Ах... Нічого не бачу.
– Ой, вибачте.
Хлопчина забрав світло від його очей. Після чого поклав ліхтар,
лампою догори, на поличку, що була поряд з його ліжком.
– Все добре?
– Так... Так. Я би радше хотів знати чи у тебе все добре? Що ти тут
робиш?
14
– Я спостерігаю за вами.
– Але твої очі закриті.
І справді, від тоді, як
чоловік увірвався у цей хлів,
хлопчина навіть не намагався
розплющувати очей.
– Просто я незрячий,
тому, немає сенсу в тому,
щоб їх відкривати.
– Тоді як ти можеш
спостерігати за мною?
– Насправді, я можу
бачити набагато більше, аніж
ви.
– Більше, аніж я?
– Так, через очі у мозок людини поступає 80% інформації, але у мене
немає такої переваги, тому я віддаю перевагу чомусь іншому. Я б сказав, що
бачу емоції. По більшій мірі, орієнтуюсь на психологію. Насправді, навіть з
одного слова можна дізнатись надзвичайно багато. Я можу навіть сказати чи
брешете ви мені.
– Менше з тим, що ти робиш у цьому старому хліві?
– Ви поранені?
– Що? Чому ти так думаєш?
– Ви дихаєте дуже важко, а також, я чую, що на землю постійно щось
капає.
– Ти цікавий хлопчина.
– Неправда, я не чую в вашому голосі цікавості, єдине, що можу
зловити, це спокій та безсилля. Якщо думаєте, що через цю рану помрете,
ваш страх беззмістовний!
15
– Хочеш сказати я здаюсь? Цікаво, але тут ти не правий, я в ситуації,

де це найкраще рішення…
– Досить! Завжди так, з ким б я не спілкувався, всі думають, що життя
має бути простішим, але це не так, життя завжди таке. Варто боротись, тому
що, кожен може більше, аніж має. Чому ми живемо в світі, де сліпі бачать
більше, де безногі біжать далі, де німі краще розуміють один одного!? Тож
варто дивитись, варто бігти і варто спілкуватись. Зміни себе, навіщо
боротись з кимось за дурні інтереси, якщо не можеш побороти сам себе?
– Тобі не зрозуміти всього.
– Заплющіть очі!
– Що?
– Просто зробіть це.
– Добре.
Але він обманув хлопця, адже дуже хотів побачити, що той зробить,
коли він заплющить очі, тільки от хлопчина виключив ліхтар і продовжив:
– А тепер зробіть це нормально!
– Тебе не провести.
Він все ж закрив очі і деякий час не розумів, що не так, адже нічого не
відбувалось. Але все ж вирішив довіритись дитині, тому десь хвилин шість
сидів у темноті.
– Що ви бачите?
– Ем…м…
– Поки він намагався зрозуміти в чому суть такого завдання, йому в
очі різко вдарився потік світла.
– Так, що ви бачите?.
– Попереду мене щось надто яскраве.
– Тепер розумієте? Навіть з закритими очима ви бачите світло. Так
чому б вам не йти за світлом, за яскравою надією?
– Тепер розумію.
– Я радий.
16
Тоді цей загадковий чоловік піднявся, впираючись в стіну позаду

нього. Коли повністю піднявся, мужчина взяв щось зі свого пояса, чути було
клацання кнопки, ця річ почала шипіти...
– Я знайшов хлопця.
Я міг би сказати сотні слів,

Та чи готові ви до нових змін?
Хочемо всі кращого життя,
Та повне гордості ще відчуття,
Що власні сили важливіші

За досвід й силу віри інших.
Ви б навіть Соломона не почули! –
Суть мудрості його відсунули,
Сказавши: «То ж було колись».

А як же ті, хто не зломивсь,
За правду щиру постраждав,
Хто сенс великий в Слово вклав?
17
Чи здатен хтось почути їх,

Відкрити яв і не чинити гріх?
Ти мирно спиш, і ти не чуєш, -
Хтось уночі тебе рятує…
Одне із тисяч слів його почуй,

Щоби пізнати істинну ціну
Життя і щастя. Знань багато,
Але чи це є мудрість? То ж благаю:
Почуйте! Будьте готовими

Простіше жити, дозволити
Мудрість Творців освіжити
Своїм новим мисленням,
Закликом світ захистити

Оновленням, що зможе змінити
Байдужості стереотипи!
Учімося правду приймити
З уст юнака, яка надихає.

Чому лише знову мовчання?
Чому так важко достукатися
До сердець зачерствілих людських?
Не будьте байдужі до істини Слова!

Гряде ж – неминуче – оновлення!
Любові й добру відкривайтесь
І нехай не здола бездіяльність
Посухою й спекою зерна,

Що сіяли довго й уперто,
Апостоли Правди і Світла!
Хай нами засіяне зійде!
Я ніколи не втрачу надії

Боротися, мислити, діяти!
Максим Шевчук, учень ВПУ № 21
18
Небо плаче
Хмари, вони як завжди неймовірно красиві і навіть не потрібно кудись
їхати, щоби побачити інші; це єдиний шедевр, який завжди приходить до
тебе сам.
Ось про що думав Наір Штаузель, не дуже відомий науковець, який
за всю свою кар'єру так нічого дільного і не зробив. Все ж, йому вдалось
зібрати команду, яка допомогла йому нарешті здійснити мрію всього життя. З
самого дитинства Наір мріяв піднятися в небо, вище хмар.
— Я здивувався, коли Рін захотіла піднятись в небо, але ти здивував
мене ще більше. Цими словами зустрів батько сина, який в цей час готувався
до польоту.
— Боїшся, що я впаду.
— Боюсь, люди не літають.
— Мама ж полетіла.
— «К-Т-03» розбився в океані, ми навіть не змогли дістати тіла.
— Можеш мені не говорити, я знаю, що сталось. Що б там не було,
вона піднялась в небо, і я зможу.
— Хочеш сказати, через свою мрію готовий попрощатись з життям?
— Я покажу людям, що неба боятись не варто. Сьогодні на кораблі
240 людей, мій екіпаж, піднімемось вище хмар і тоді всі зрозуміють, що небо
може бути неймовірним.
— Через ці хмари не пройти, ти сам знаєш це.
— Батьку, а ти ніколи не думав, що, можливо, це ти чогось не знаєш?
Люди завжди дізнаються щось нове, цей світ не такий, щоб його можна було
дослідити повністю!
— Цікава у твого корабля назва: «Катрін». Думаю, він точно полетить.
— Я знав, що ти у мене повіриш. Батько вхопив сина в обійми і
сказав:
19
— Наір, що б не було, я завжди буду чекати твого повернення, як

чекаю Ріану… Що ж, біжи, покажи їм, що таке небо насправді!
І ось Наір Штаузель піднявся на сцену перед натовпом людей, котрі
прийшли послухати яка ж смілива ідея його охопила. Хоча ні, радше вони
зібрались подивитись на небачених масштабів корабель, який був далеко від
води і виглядав трохи іншим.
— Вітаю всіх вас тут, здається, ви здивовані колосальними розмірами
машини позаду мене. Цей неймовірний витвір моєї команди носить назву «К-
Т-08: Рін». Сьогодні, я і 240 моїх людей прорвемось на ній скрізь хмари!
Можете запитувати, я вам усе розповім.
— Хіба ваша мати, Ріана Штаузель не пробувала вже і хіба вона не
розбилась разом з екіпажем? Запитав чоловік з натовпу.
— Не знаю, як це стосується нас і нашого корабля, але не
переймайтесь, ми не боїмося. Ми довіряємо кожному в команді, Особливо, —
«Катрін».
— А що, як ви все таки зіткнетесь з небом? Запитала якась жінка,
стурбовано глянувши під шатро небозводу.
— Не думаю, що таке можливо, але якщо ви маєте на увазі
непередбачувані ситуації, то ми врахували помилки минулих моделей і
встановили капсули екстренного рятування, навіть більше, аніж потрібно.
— А якщо ви не повернетесь?
Це вже було питання маленької дівчинки, що підбігла прямо під
сцену. Саме тому Штаузель підійшов і, ставши на одне коліно, поклав свою
руку їй на голову і заявив: «Якщо зі мною щось станеться, гарантую вам:
в той самий день небо буде плакати за мною! Саме по цьому ви зрозумієте,
що щось не так».
— Але в цей період в нашій місцевості дощі ніколи не падають!
Вигукнув хтось з екіпажу.
— Я знаю, — відповів Наір і продовжив:
— Не важливо, як закінчиться цей політ, але він точно змінить світ!
20
Згодом команда піднялась на «Катрін», за декілька хвилин вони вже

були готовими до зльоту. Всі двигуни запустились і величезний корабель на
диво легко відірвався від землі. Люди спостерігали це і дивувались, адже «К-
Т-08» був в декілька разів більшим за «К-Т-03», за підйомом якого на цьому
ж місці, десять років назад спостерігав кожен. Справді, порівнюючи їх, люди
дивувались, і через це порівняння вони тільки ще більше сумнівались, що
«Катрін» досягне хоча б низу хмар.
— Капітане, ми наближаємось до хмар і можемо підтримувати висоту.
— Сказав заступник капітана Оір Кемарі, тим самим зруйнувавши
очікування людей, що спостерігали за ними в прямому ефірі.
— Чудово, — відповів Наір. — Тримайтесь під хмарами, а після мого
сигналу – всі двигуни на повну.
Йому подали плащ капітана з написом: “К-Т:Рін”, він одягнув його і
продовжив:
— Люди завжди бояться чогось нового, це нормально, але завжди
знаходяться ті, що не бояться дивитись, перевіряти, говорити. Якби не було
сміливців, що прориваються до чогось нового, нічого б не було. А тепер,
готуйтесь побачити зовсім новий світ, сьогодні останній день незнання,
останній день страху. Зрозумійте красу, побачте світ! Всі двигуни на повну!
Після цього корабель сховався в хмарах, на декілька секунд все
зникло, але згодом мостик корабля осяяли промені світла. Все навколо було
надзвичайно яскравим. Неймовірна картина відкрилась перед ними, їхній
корабель плив по хмарах, ніби по воді. Вони бачили під собою білосніжні
хвилі, в деяких місцях яких проглядалась тепер така далека земля.
— Краса ж яка, — щиро захопився Наір. Хіба ця краса може бути
страшною? Хіба тут є стеля? Впевнений, можна злетіти і вище, але це вже
буде після мене. «Катрін» цього не зможе.
— Капітане, ми втратили зв’язок із землею, трансляція припинилась, –
заявив хтось на мостику.
— Як давно?
21
— Неможливо сказати.
— Не страшно, надіюсь вони бачили цю красу.
Одразу ж після цих слів пролунало кілька потужних вибухів, а світло
на всьому кораблі погасло.
— Капітане, ми втратили всі наші двигуни, всі системи відключені,
«Катрін» не реагує!
— Я знав, що над хмарами буде сильний тиск, але не очікував, що
настільки потужний. Усім негайно відправитись до рятувальних шлюпок. Як
тільки ми впадемо нижче хмар, від’єднайтесь від основного корабля.
Допоки корабель тонув у хмарах, всі почали бігти в задню його
частину. Коли Оір помітив, що капітан навіть не думає покидати свого місця,
одразу ж звернувся до нього.
— Чому ви досі залишається тут!?
— Капітан не покидає корабля, навіть якщо ми впадемо, чи потонемо,
цей корабель є частиною мого життя.
— Тоді я залишаюсь з вами.
— Що? Це мій корабель, а не твій, от збудуєш свій, тоді топися
скільки влізе, а я забороняю тонути на своєму коралі кому б то не було!
— Але, капітане...
— йдіть, у мене ще купа справ.
Вони опустились нижче хмар, але через відключення всіх систем
запуск шлюпок здавався неможливим.
— Капітане…
— Я бачу, йдіть, я з цим розберуся.
Після того, як Наір Штаузель залишився на мостику «Катрін», він
схопився за штурвал і з останніх сил попросив:
— «Катрін», давай же ж…
Як я і думав! Є! … Через якусь хвилю часу на всьому кораблі таки
загорілось світло, всі системи нормалізувались. Наір використав цю мить,
22
щоб запустити всі шлюпки, він навіть відключив з ними зв’язок, щоб не чути
свою команду.
З невимовним полегшенням капітан нарешті сів на своє крісло,
покалав ноги на штурвал і промовив:
— Дякую, «Катрін».
Водночас, на землі, дівчинка, яка зранку підбігла до сцени, гралася зі
своїми однолітками. І коли побачила, як з неба прямо перед нею впала
крапля, одразу ж піднялась і глянула в блакить. Потім — ще одна крапля
перед нею, справа, позаду, прямо на неї, зовсім скоро вона вже не встигла
вловити кожну з них і просто впала на коліна, з її щік котилися краплі…
Того дня всі дивилися в небо, охоплені різними почуттями. Тільки
сер Штаузель не дивився в небо. Він сказав:
— “Небо плаче.”
Максим Шевчук, учень ВПУ21
Хотів би стати ангелом я вільним,

Який літає серед білих хмар,
Аби злетіти вище в небо синє
І скинути увесь земний тягар.
Хотів би стати рибою у морі,

Що плаває у водах без кінця.
Хотів би віднайти чуття Любові,
Щоб поєдналися людські серця.
Хотів би стати вовком благородним,

Що захищає зграю, як борець,
І за свою життя свободу
Зі смертю стане у кривавий герць.
23
Хотів би крильми вогняними

Осяять жОвтневі ліси…
Мій Боже, Осінь хай нестиме
Такий довгожданний мир.
… І тільки сокола у небі

Вольготно хай ширя сім’я,
А людство в молитві до Тебе
Любові прославить ім’я.
Чуєш? – Кречет кричить в високості!

Як мечі, вже дзвенить луна:
«Не залишу я рідний простір,
Україна у нас – одна!»
Іван Туранський. Учень групи ОПЗ-18.

Нагороджений грамотою за зайняте ІІ місце
в обласному конкурсі творчості дітей та
учнівської молоді «За нашу свободу» за
авторський вірш «Хотів би я стати».
Душа
Коли душа людини розвивається в прискореному режимі, вона

мовчить привселюдно, але водночас кричить від болю й страждань, яких
їй наносить цей жорстокий світ… І тоді вона злітає у височінь: понад
хмари, галактики – холод. Шукає тепла. Повертається й лине понад
лісами, зігрівається, купаючись у теплих променях зеленаво-рожевого
призахідного сонця, і розуміє, що зараз це є найкращими ліками.
Ще мить і закотиться світило за виднокрай. Залеготів теплий
вітерець, торкнувши віти напівсонних дерев. Повертаються пташки до
своїх гнізд на відпочинок, щоби вранці знову зустріти перші промені
Сонця, напитись чистої роси й скупатися в ній. Заколісує ніч і душу
мою, утамовує печаль і вселяє надію на те, що завтра буде новий літній
день.
24
Ранок! Тільки розплющуєш очі зі сну – усе залито ясним сонцем. А за

вікном хвилями котиться
аж до крайнеба жовте
поле. Свіжий вітер
заповнює кімнату
пахощами спілої пшениці.
Босоніж – надвір! І перед
очима золото поля
вливається в заспаний ліс
і підноситься в небеса!
Маревом мерехтить край світу…
Життя
Усе насправді, чи це життя, як сон, – ілюзія? Але сни часто забуваєш і

вже не можеш згадати, як не напружуєш пам’ять. А в житті не так:
закарбовуються назавше ті пекучі моменти, які хотів би змінити, та час
безжальний, ніякі зусилля його не спинять.
Хто з нас не думав про те, як би було добре повернутися в минуле і
виправити вчинене? Тільки людина з великою вірою в торжество добра й
любов’ю в серці може сама спромогтися «подорожувати» в часі й зупинити
його, щоб змінити стан речей до невпізнання.
…Настрій змінюється, погода змінюється, навіть планети свої орбіти
– усе навколо мінливе до безконечності, то чому і ми не можемо змінювати
час і життя?
25
Маємо в житті
безмежність думок і в
дарунок від
Всевишнього – вибір.
А ще й діє закон
випадку. Круговерть.
Недаремно кажуть:
«школа життя». Для
участі в конкурсах і
змаганнях завжди
вибирають тих, хто заявив уже про свої успіхи, пройшовши ряд
випробувань… І кому, як не їм, так знайомі важка праця, втома і невдачі, біль
утрат і розчарування, розбиті мрії та сподівання, падіння та невдачі на
крутому шляху до перемог… Круговерть.
Часто, дивлячись у своє минуле, аж не віриш, що це ти. Але час
зафіксував тебе якраз таким, а не інакшим: це реально вчинене тобою.
Сьогоднішній я так би уже не зробив. Значить таки працює ця непроста
«школа Життя». Тому я переконаний, що жити потрібно в гармонії зі своєю
совістю, адже, як кажуть, – «два рази не вступиш в одну воду ріки».
Трава
Можна порівняти життя людини з кущиком трави. Маленький кущик

швидко підростає, вбираючи благодатні соки землі, живлячись сонцем і
дощиком. Тіло трави напуває вранішня роса, наповнюючи його новою силою
і енергією міцно стояти під вітрами чи виживати спекотного літа.
Але є багато причин, які можуть цей кущик трави призвести до його
загибелі. І це не тільки косар: час і випадок. Так і людина – сьогодні живе,
радіє, сумує, а вже завтра цієї людини може не бути.
26
Ось чому кличу любити життя і не руйнувати себе …

Навіть якщо вже стався такий випадок, через який життя тобі здається
марним, то завжди пам’ятай про тих, що навколо тебе: обов’язково
знайдеться хоча б одна Особа, яка вкладе в тебе частину свого подиху…
Тепер ясно так відкрилася мені уся глибина слів «Бо кожне тіло,
немов та трава, і всяка слава людини, як цвіт трав’яний: засохне трава, то й
цвіт опаде, а слово нашого Бога вічне.» (1-е Петра 1:24).
Світло
Коли заходить сонце, ти
відчуваєш глибоку велич душі, тепло
добра у серці й дивний спокій. Тим
часом сутеніє і все навколо окутує
темінь… Але і сутінки, і темнота
тільки надворі: і аж ніяк не на душі!
У душі має бути світло весь час,
ціле життя. Такий задум Господній –
маємо високо нести світло в світ,
щоби він не тьмянів від поганих
учинків людей. Ви скажете, що темнота – явище фізичне. Так. Це відсутність
світла. І не тільки у міжзоряному просторі космічного безмежжя, таїну котрого
ми, такі крихітні створіння, ще невідомо коли відкриємо. Це і та темнота, яку ти
впустив бездумно в серце… Впусти ж тепер любов, вдихни на повні груди й
роздмухай вогнище очищення сумління. Хай буде світло!
27
Мить
Наскільки загадкова ця мить! Зупинився – і перед тобою панорама

виднокола з безліччю хмаринок! Звідки і куди летите так швидко, що не встигаєш
навіть рахувати?
Так і наше життя: не встиг побачити чи відчути щось нове, а воно вже
виявляється застарілим… Але нехай! Мить є святою завжди.
Так часто вражає байдужість людська. Скільки захоплюючих і неповторних
миттєвостей просто втрачають: зрячі сліпці…
P.S.
Людина, яка захоче бачити світ прекрасним, побачить його таким.
Небо
Всесвіт і природа живлять нас багатьма незабутніми видовищами. Кожна

людина любить насолоджуватися спостеріганням якось для неї особливо
привабливого явища: хто сонця, хто вогню, хто води, хто зорепаду… А я б перше
місце віддав небесам. З дитинства зависав у їхньому безмежжі трансформацій –
скільки видів різних хмар, харизматичних вітрів! А панорами призахідного
сонячного вечора!
Накосишся трави, впадеш в пахучу зелень прохолодного валка – руки
цілують свіжі роси. А небеса …– виколісують, і ти стаєш безтілесним,
перебуваючи у фантастичному дійстві їхнього життя. Дихаєш вітром, левітуєш
поміж хмар, купаєшся в променястому морі лагідного сонця. Час перестає
існувати. Всеочищуючий спокій огортає тебе хвилями чи то сну, чи то якогось
дивного відчуття перебування далеко за межами скошеного поля. Стрепенешся
від дотику холоду – то вже глибокий вечір. Намацуєш кіся, перевіряєш чи не
загубив камінь, яким ще батько заправляв косу, і, перебуваючи очима і душею
невіддільно з небозводом, – додому. Вечеря. І всесвіт весь – у навстіж
розкрилених вікнах – на всю ніч!
28
Птах
Нехай кожен скаже природі хто він
і вона відкриє йому хто вона. Хтось
бачить красу природи і відчуває її
душею, а хтось тільки безтурботно
користується її дарами. Але замало
тільки споглядання: лише тому, хто
відкриється її всеціло, чесно і щиро,
вона віддасть востократ.
Напевне кожен би цього хотів, але
потрібно докласти великих зусиль, багато часу спілкуватися з нею, ставши
справжнім другом. Леонардо Да Вінчі упродовж всього життя любив
довготривало перебувати наодинці з природою, а, особливо, спостерігати за
польотом і життям птахів. Дельтаплан, парашут, гвинтокрил, інші прототипи
дивних літальних та підйомних машин – винаходи якраз цієї людини, якій
відкрила природа свої таємниці. Я б навіть сказав не таємниці, а свою природну
суть. Хто має очі, той побачить, і хто має вуха, той почує. Які воістину глибоченні
у своїй значущості й пророчі слова!
Найбільша таємниця природи – унікальність, неповторність в усіх її
володіннях. Щомиті вона щось змінює, перебудовує, творить. Ми не можемо
цього побачити одразу, але з часом будемо цим милуватися і захоплюватися.
Адже все, що створено на Землі, то на радість, добро й надію на завтрашній день.
Але найбільше мене вражає те, що природа нічого не просить навзаєм.
Думаю, вона просто вміє відчувати нашу душу і якщо ми світимося позитивом, то
це і є нашим очікуваним вкладом – новим зарядом животворящої енергії для
нових творінь.
…Не раз бачив, як мала пташина, не боячись поривів навіть дуже сильного
вітру, піднімається все вище і вище. Не складає крила зі страху, не ховається, не
махає частіше крильми, а продовжує летіти. Як так? Як витримує вир могутнього
вітру? А бореться! Вивчає супротивника і використовує силу його течій на свою
29
користь. Знає під яким кутом ставити крило в опозицію і вітер не може уже
нашкодити птахові, бо той «осідлав» потужну хвилю. Це відчуття перемоги додає
віри, напуває енергією небес і боривітер усвідомлює свою силу – незламний.
Р.S. Бори́вітер — назва кількох видів роду сокіл (Falco). Свою назву
боривітер отримав за звичку час від часу зависати на одному місці в повітрі,
вистежуючи здобич, тримаючись проти вітру і ніби переборюючи його. Для
ширяння боривітри користуються висхідними потоками повітря. Місцеві
назви — постільга, трепещук, вітролом.
Дерево
Цей прохолодний весняний вечір якийсь

особливий. Розумієш, що щось не так, щось
змінилося, і надієшся, що на краще…
Вечірнє небо затаїло дихання, очікуючи
ночі, щоб показати всю свою могутність.
Вже деякі дерева пускають бруньки,
прокидаючись від зимової сплячки.
Не всі дерева одинакові: візьмімо просту
дичку, що виросла з фруктової кісточки, і
сортове дерево, яке запрограмоване давати чудові плоди. Але не все втрачено в
цієї дички – якась добра душа, тобто людина, викопає її і посадить у себе в саду.
Згодом садівник зробить один процес щеплення і дичка зможе давати плоди такі
ж, як сортове дерево, і навіть кращі, це вже залежить від самого деревця та інших
обставин. Дуже схоже відбувається і в людей: кожен народжується людиною, але
в різних середовищах. Діти, забезпечені усім необхідним для безбідного життя,
часто самі не проявляють особливих зусиль для своєї духовної трансформації,
ростуть байдужими.
А є діти, які, якщо можна так сказати, виживають, вигартовують свій
характер, ростять силу волі, плекають надію, що збудуться мрії; і, як би не було
30
важко, уперто крок за кроком йдуть до здійснення поставленої перед собою мети.
Так, це вперта боротьба за кожен крок вперед – через біль, через «не можу», через
сльози розпачу і часто самотності. Але яка цінна тоді перемога!
І нехай замість лаврів падає сильний дощ – він змиває усі сумніви, очищує
небо, звільняючи простір для сонця. Ти прозріваєш, що не зламався завдяки
прищепленій великій вірі у Всевишнього, в якого вчився долати труднощі, любов
якого відчував завжди. Так, випробує Господь того, кого найбільше любить, а
винагороджує найкращими плодами – силою духу і любов’ю.
Часто з’являється мені не то марево, не то картина. Прямо перед очима –
мегаполіс, а позаду – велетенське дерево. Ця картина інколи гарячою хвилею
збурює думки, заставляє прискорено битися серце… І місто, і дерево, і всі ми такі
вразливі, беззахисні у цьому світі. Це особливо вразило перших космонавтів, які
змогли побачити надзвичайно тендітну тоненьку повітряну одежину нашої
планети. Вона світиться прозорою блакиттю…
Дерево з мого ефимерного образу змінює кольори: чим більше часу
проходить, тим темніші стають його обриси. Вже синього кольору майже не
залишилося… Око Всесвіту це бачить. Чи зможемо спинити темінь?
Cніг
Біла матриця
снігопаду – на все
фіолетове небо. Вечір.
Хаотичним падінням
сніжинок-скриптів
Творець пише життя.
Велич моменту!
Таємниця Буття! Кожна
сніжинка –
31
неповторність: якби я зміг, то кожній дав би ім’я…Та швидкоплинність є

законом цього світу…
Рояться думки, хвилюючи найпотаємніші фібри душі. Усі ми під
небесами, як сніжинки: кого закрутить студений вихор буревію, кого замурує
в льодову брилу, кого скине на землю, а когось делікатно посадить на рукав
художника.
А знаєте, унікальна краса сніжинки відкривається тільки тоді, коли ти
побачиш її. Якщо ж твоє око не відкриє неперевершеної гармонії геометрії
небес, то її, цієї красуні, ніби й не було. Ого! Квантова природа явища миті її
буття!
Одна тане в польоті, інша – падає не помічена, котрась – крапелькою
зіллється з твоєю гарячою долонею… Але всі разом – жива вода!
Чому так заворожує мерехтіння картини снігопаду? Знаю: я його бачу.
Світло моєї душі лягає на крила сніжинок й земля одразу ж читає код –
аналізує старі й моделює нові
сторінки моєї історії. А навзаєм
наповнює груди озоном,
внутрішнім спокоєм, силою духу.
Усе, що Бог дає – це любов.
Небеса білою матрицею снігової
феєрії опускаються на землю, щоби
підтримувати нас усіх, хто має в
серці цей Божий дар і готовий
завжди щедро ділитися з тими, хто
його потребує.
Іван Козакевич, випускник ВПУ № 21
32
Дерево життя
Дерево життя, як ось те
мале дитя.
Дитя таке мале, і дуже
чарівне!
Дерево таке високе, і
красиве і чудове.
Я його там підливаю і за ним я доглядаю.
Граю я йому співаю, танцюю й звеселяю.
Дерево – життя...
Осінь
Осінь прийшла,
Врожай принесла.
Йдуть у школу діти,
Щоб вчитись і радіти.
Хлопці йдуть у холодочок,
А дівчата – у садочок.
Люблять школу всі малі
Й навіть наші вчителі.
Трохи любим рахувати,
Та найбільше – все ж читати.
Зима
Зима, холодна прийшла,
Сніг і мороз принесла.
Різдво, Йордан і Новий рік
33
Припадає раз у рік.

Але ми не забуваєм
Відзначати ці свята,
Бо в зимі одна нагода
Зустріти Божого отця.
Літо
Літо прийшло,
Тепло принесло.
Всі літу радіють.
Хоч річки міліють.
Ходимо купатись ми,
Бо вода така тепленька
Ранком є чистенька.
А є вода глибока,
Що падає звисока.
Ми водограй побачим
І, вражені, заплачем.
Побудемо ще трішки там,
Де вод криштальних хмарки
Окутує туман.
Великдень
Ми до церкви ідемо,
Пасху красну несемо.
Кошик ми збираємо,
Його наряджаємо.
А яєчка кольорові,
Як ті свічі три воскові.
34
Вітер
Я чую його кожен день,
Весь час каже: "Дзень – Дзелень".
Він шумить, дерев хитає
І на вухо щось співає.
Але є одна проблема!
Невелика, непроста.
Вітер любить розвівати
Все довкола на землі.
І ніколи не залишить,
Порошинки на Землі.
Листок кленовий
Упав листок кленовий,
Він є осінній і чудовий:
Вчителька знайшла у парку
І поставила на парту.
Вміє він кружляти,
Вміє танцювати.
Він із дерева впаде,
Як осінь раптом надійде.
Я присяду й підніму
Цей листок кленовий
І зігрію я його подихом любові.
35
Новий рік
Новий рік, Новий час
Він з Різдвом вітає вас,
З Вечерею святою,
Йорданською водою.
Буде радості багато,
Миру й щастя в кожну хату.
Старий рік минає, Новий наступає:
Христос ся Рождає!
Причастя
Сьогодні вперше, на причастя я піду.
З Ісусиком на одинці я поговорю.
Розкажу усі гріхи, які колись вчинила:
Він простить мені погані справи.
Буде мир і спокій у нашій державі.
Хеловін
Хеловін, Хеловін
Свято не святе.
Це є свято не для нас
І це навіть не для вас.
Привиди, кошмари, мертві!
Злу приносять жертви…
Не святкуйте, християни!
Краще Богу помоліться,
Й на спокуси не ведіться!
36
Матуся
Матуся моя рідна,
Матуся моя миленька.
Красива, наче квіточка,
Немов тепленьке літечко.
Вміє співати і любить танцювати.
Мене вона голубить.
Єдина на Землі, що так безмежно любить.
Зробила подарунок –
Прекраснеє життя моє.
Дякую Богу, що ти у мене є!
Сестра
Моя сестра, моя сестра,
Вона у мене є крута.
Співає і танцює, ніколи не сумує;
Грається з ляльками, їм заплітає коси.
У серці ні на кого зла не носить.
І завжди веселиться, нікого не боїться.
Вона завжди у мене скромна,
А в школі популярно модна.
Лічилка
Дві сестрички, дві сестрички,
Немов гарні полунички.
Рахуємо один, два, три,
Хто останній, той лови.
Одна сестра у школі,
А друга у садку.
Я до школи о дев'ятій
37
А молодша о десятій.
Ми грайливі, наче стрічки,
Бо ми гарні дві сестрички.
Один, два, три –
Ти нас спробуй тут знайти.
Бабуся
Бабуся днів, ночей не спала.
Ти рідная моя, люблю тебе я.
Ти мене прохала,
Щоби любов у серці мала;
Від зла оберігала,
І доброго навчала.
Ти моя єдиная, бабусенько моя.
Ніжна твоя посмішка – для мене то зоря.
Наталія Дубенська народилась 08.09.2007р. в

місті Івано-Франківську.
В 2022 році закінчила Ліцей №23 ім. Романа
Гурика. Навчаючись в школі-ліцей, займалася в
гуртках "Рідне Слово" та "Театральне
Мистецтво". Відтоді пише вірші. Брала участь
у шкільному конкурсі авторських віршів та в
конкурсі "Зорепад талантів" як декламатор.
Зараз навчається у Вищому професійному
училищі № 21 м. Івано-Франківська, здобуваючи
професію оператора з обробки інформації та
програмного забезпечення.
38
Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.
Леся Українка
Осене, кличу тебе на розмову
Серед багряного листя журби

Наша розмова не буде простою.
Осене, прошу, чекай, не іди,
Бо зустрінешся швидше з зимою.
Хай не вдарять іще морози,

І не мерзне сумна пташина.
Червоніє он при дорозі, –
Хай достигне – пишна калина.
Осене, кличу тебе на розмову,

Поки квіти живі у саду.
Сіра мла вдалині вже зимова,
Але теплі дощі ще підуть.
Й хоч з дерев облітає листя,

Звиває останній свій вальс,
Прошу: ще трохи лишися,
Прожени всю мою печаль.
39
Мовчати іноді лиш можу,
У самоті знайти розраду.
Як чорнота тих душ тривожить,
Що завдають тобі образи…
Я просто хочу все забути,
Увесь відкинуть біль.
І зможу йти (і не звернути)
Вперед до своїх мрій.
А зараз просто помовчу.
Замру і добре поміркую.
Попрошу теплого дощу,
Нехай тугу мою втамує.
Назарій Бойчук, випускник ВПУ № 21
40
Проєкт текстів пісень

для майбутніх комп’ютерних ігор
Швидкосорт
Швидкосорт, Швидкосорт, кладемо на стрічку блок.

Прямо крок, далі стоп, кладемо на стрічку блок.
Вже летить, упіймай, кладемо на стрічку блок,
Всі з'єднай, час не гай, кладемо на стрічку блок.
(музика)
Блоків з даними по дев'ять за раз,

Усі співставити потрібно в цей час
Проте, потенціал,
Одна дев'ята факторіал.
Сортування нам приносить проблем.
Швидкування – це як ігри з вогнем.
Швидкосорт! Так скоро дав
Із сортування туторіал.
Так, ти їх всі з'єднай,

Ритм блоків швидше упіймай.
Вже нагороди час:
Склади вірно – і вона у нас.
Швидкосорт, Швидкосорт, кладемо на стрічку блок.

Прямо крок, далі стоп, кладемо на стрічку блок.
Вже летить, упіймай, кладемо на стрічку блок;
Всі з'єднай, часу не гай, кладемо на стрічку блок.
41
З кожним тактом біт стає все пруткіш,

А всі питання будуть тільки складніші.
О ні! Бійку залиш:
Не гладіатор ти, облиш.
Розмовляй і буде легше в рази,
Часу обмаль, клади блок у пази.
Вперед! Призи не ждуть!
З командою йди в добру путь.
Так, ти їх всі з'єднай,

Ритм блоків швидше упіймай.
Вже нагороди час:
Склади вірно – і вона у нас.
Швидкосорт, Швидкосорт, кладемо на стрічку блок //

Так, ти їх всі з'єднай
Прямо крок, далі стоп, кладемо на стрічку блок
Вже летить, упіймай, кладемо на стрічку блок // Ритм
блоків швидше упіймай
Всі з'єднай, час не гай, кладемо на стрічку блок
Швидкосорт, Швидкосорт, кладемо на стрічку блок //
Вже нагороди час

Прямо крок, далі стоп, кладемо на стрічку блок
Вже летить, упіймай, кладемо на стрічку блок //
Склади вірно і вона у нас
Всі з'єднай, час не гай, кладемо на стрічку блок.
42
Маячниці
Час брехні, у цій битві ми.

Час брехні, правда десь на дні.
Знайти хибу-віру у грі
Вдасться тобі?
Час брехні, оминай її.

Час брехні, не бути пітьмі.
Повагу знайдеш у собі
В цей час брехні?.
Що? Це права? Чуть не хочу!

Що за питання дурні?
Ворогами стали друзі,
Хтось ущипніть - я у сні?
Без розмов, тебе хочу знов,

My L'amour, в жилах стигне кров.
Хай в небі погаснуть вогні,
Бо час брехні.
Час брехні, як далеко йти,
Von à mi! Лише я і ти:
Дуель, що не снилась вночі.
Ой, час брехні.
Час брехні, проходять роки й дні,

Час брехні, з тобою назавжди.
У небі й на глибині
43
Є час брехні
В цей час брехні,
Бо час брехні.
Мій час брехні.
Квартиранг
Дінь-дон!
Подивіться хто тут!
О, бейбі, ти наш Квартирант? (Напевно так!)
Здивуй нас, покажи талант!
Перемог! І сяй, як діамант.
Спочатку пройди Квартиранг.
Не соромся, заходь:
Нових друзів заводь,
Недругів всіх виводь.
Забудь погане з колись:
У хмурий день веселись,
Тут посміхайся чи злись.
О, бейбі, ти наш Квартирант? (Напевно так!)

Перемо! І сяй, як діамант .
Спочатку пройди Квартиранг.
44
(Я квартирант) Це твій новий колектив -

(Ти квартирант) Знімай на свій об'єктив.
(Ми Квартиранг) Багато є перспектив.
(Я квартирант) Недоліки нанівець.
(Ти квартирант) В цієї гри є кінець.
(Ми Квартиранг) Підкоряй більше сердець
(Бейбі, як почнеш).
Почнеш - свій світ навколо обернеш,

Бо ти - квартирант
В грі «Квартиранг»!
Навариш - за двері хутко полетиш
"Зі звуком ""бум"" і ""бах"""
У всіх на очах.
(Дінь Дон) Хтось повернувся вже?

(Дінь Дон) Невже? В цей час?
(Дінь Дон) (Дай мені) Це квартирант, авжеж!
(Дінь Дон) (Дай мені) Твій другий шанс!
О, бейбі, ти наш Квартирант?

Перемог! І будь, як діамант.
Спочатку пройди «Квартира-а-анг».
Відпочинь, з новими силами полинь
У цей Квартиранг.
Ти – квартирант.
Підступні всі, показують у всій красі
дуже хитрий план:
У свій капкан
45
Удень і вночі.
Всі обійми нам не злічить,
Бо ми – «Квартиранг»!
Це Квартиранг.
Квартиранг.
Ти - квартирант
Квартиранг.
Ми - Квартиранг
«Квартиранг»,
В'йо, «Квартиранг»!
Сміттєтопія
Хочу продати я товар,

Щоб отримати навар,
Бо сміх навести зможе
Лиш ціна.
Не в свому тілі я живу,
Чи це - все наяву?
Однак,
Подайте хтось якусь грошву.
Хто притащив декор?
І звідки чути тут ось цей
Жаб'ячий хор?
Я жабенятко, ква-ква,
На колоді сиджу
І мух усіх ловлю, ква.
Так, я жабенятко, а ти
46
Звільни мене, будь ласка,

Я не знав, що влипну в пастку
(КВА-КВА).
(Соло)
Чаклун для вас не Джин,
Поводься добре, чи оберне
В жабу він?
Товар хтось візьме.
Чи втратити все, -
Вирішуєте ви
В Сміттєтопії.
Спільний проєкт:
Іван Туранський, учень ВПУ № 21 м. Івано-
Франківська
Андрій Козуб, студент ВНТУ, м. Вінниця
47
Юний скрипаль
Так роматично і ніжно

Грає мій юний скрипаль.
Душею грає – не смичком,
В акорди вплітає печаль.
І щемом солодким охоплює
Океан почуттів і болю
То спокоєм, то тривогою –
Такою твоєю любов'ю.
Серця мого торкались
Чисті ноти твоїх почуттів;
Серенадою нас об'єднали
Як ти мріяв, як ти хотів.
Грай же мені, скрипалю,
Мелодію неба у зорях,
Нехай розцвітає кохання
Твоєю й моєю симфонією.
Христина Скворцова,
учениця ВПУ №21
48
Часу плин
Закружляла осінь у жовтневім танго

Жовтий і багряний, і зелений лист.
Вітер віртуозно вигравав ритмічно,
Наче непідробний мав до того хист.
А дерева гіллям так аплодували,
Ніби викликали листя знов на біс.
В ясно-синім небі, два ключі пташині
За усім тим дійством стежили згори.
Раптом затужили і стиха заспівали
На прощання своє "кру..., курли – курли."
І чомусь сердечко раптом защеміло,
А чому – та безліч нині є причин....
Ще одне ось літо знову пролетіло
І ніхто не спинить вічний часу плин.
***
Розсипав ранок срібні роси по траві,

Щоб сонце їх собі у скриню позбирало.
Та сонце не спішило до землі:
За хмарами десь ніжилось, дрімало.
Помалу сірі хмари розбрелись,
Грайливий промінь ніжно трав торкнувся,
Й срібло рос де й ділось – розпливлось,
То день новий до сонця потягнувся.
49
Візаж
Примхливий березень
Із нами знов пожартував,
І, крадькома моргнувши сонця оком,
Лукаво споглядає на людей:
"Що? Не чекали снігової замороки?"
Он за вікном лютує сніговій,
І завиває вітер в верболозі.
А на вікні мороз нам залишив
Свою чарівну і химерну творчість.
Там і троянди, й птахи, і пейзаж,
І дивне щось таке до незрівняння:
Як вікнам інієм такий візаж
Природа дала малюванням?
50
Траси
життя
Трасами
життя усі
ми курсуєм.
Десь когось
побачим,
Десь когось
почуєм.
Десь
комусь всміхнемось,
Когось обминемо.
Комусь щось розкажем
З чогось посміємось.
Комусь ми готові все в житті віддати,
А когось не можем і на дух сприймати.
А комусь ми вдячні на своїх дорогах.
А когось не пустим навіть до порога...
Так завжди курсуєм
Кожен день у русі.
Все це нас тримає
У життєвім курсі.
51
Завтра – день новий
Впали стиха сутінки додолу,

Й злегка притулились до землі.
Вона їх обійняла і поволі
Ніч стала при ясній зорі.
Несла з собою покривало з оксамиту
Майстерно вишите, й в мереживі – зірки.
Хотіла все довкола ним покрити,
Щоб тепло було й не діймали щоб вітри.
Поволі стихло все і пташечки принишкли,
Лише цвіркун-бешкетник не вгавав:
Як музикант, закоханий у скрипку,
Безперестанку ноти підбирав.
Ніч охопила все, до сну схилила,
І повела в чарівний дивний світ,
Чи трунком, чи то зіллям напоїла,
Щоб відпочити кожен зміг як слід.
Бо завтра треба день новий зустріти
І треба йти, по терню навіть йти.
Горіти треба, але не згорати,
Щоби вогонь в очах згасити не змогли вітри.
Ірина Козій,
ВПУ № 21, викладач хімії
52
Не печалься, моє серце,

І не думай, чому так.
Час пройде - усе минеться,
Тільки в серці - знак.
І. Між нами більше нічого

немає
Вихор проноситься тоді, коли

ніхто його не очікує. Комусь
приносить радість, комусь
ностальгію і переживання минулого,
а хтось просто усміхнеться, зловить
першу сніжинку і замилується її чистотою...
А іноді цей студений вітер, ця стихія змітає з землі будинки, руйнує
життя...
Саме тепер він прийшов і залишав мокрі сліди на її обличчі. Тепер вона
була схожа на саму себе: незалежну, непримиренну і войовничу. І хоча в її
очах був спокій, а в серці бушувала буря. Вона уявлення не мала що робити
далі, бо не чекала такого повороту подій, вонадумала, що він скаже «ні, не
йди, не треба», та цього не сталось. Сльози заливали очі і тихо капали на
комір, вітер розвіював пишне волосся і малював його у мокрий колір сліз,
туш розтеклась, розвезлася губна помада, все на світі втратило сенс. Тоді їй
не хотілось думати ні про що і ні про кого, було абсолютно байдуже, все
робилось на рівні інстинкту самозбереження.
Вона стояла і не знала чи просити Бога, щоб дав якийсь транспорт, щоб
поїхати з цього жахливого місця, чи щоб залишитись тут і...
Їй хотілось кричати і зупинити його, але не вистачило сил. Уже все
втрачено. Сніг вперемішку з осіннім листям крутився в повітрі і летів туди,
53
куди вона ще пів години тому направлялась, ніби прохаючи: "Вернись, скажи
йому, він ще зовсім недалеко."
Її паралізували емоції, в горлі стало тісно від спазму, та все ж вона
насмілилась на дзвінок.
– "Між нами більше нічого немає...".
Це був односторонній короткий монолог. Почав шуміти вітер, підбирав
листя з асфальту і нещадно розкидав його. Ще зовсім не настала пора зими,
просто так Бог дав, щоб погода тут відповідала стану її душі. Машин майже
не було, проїжджали тільки колонами далекобійники; небо поступово
набирало темнішого
кольору і все
сильніше починав
свистіти вітер. Коли
почав падати дощ
густіше, вона
повернулась лицем
до реальності і
побачила, що стоїть
прямо біля великої
калюжі, та, нажаль,
вже було надто
пізно: її туфлі,
волосся, світле
пальто були облиті
грязюкою.
Чудовий фінал такого дня. Вона зняла пальто і вирішила йти пішки, під
час свят їй все одно ніхто не зупиниться. Вже майже біля готелю їй
осточортіло йти, натерли туфлі, промок піджак і саме зараз вона згадала, що
при ній телефон. Таксі було через 5 хвилин; здавши речі у хімчистку, вона
пішла у номер. Як порожньо...
54
То й що з того? Треба жити далі, добиватись свого, служити добру,

принаймні спробувати зробити життя кращим.
В номері було неприємно і сиро, мабуть, від раптової вологої осені,
приміщення ще не встигло добре нагрітись від опалення. Атмосфера якоюсь
пригнічена, в готелі було багато людей, вона остання забронювала номер і
все ж їй здавалось, що вона тут одна-однісінька. Коли стається щось таке,
щось, чого ми так боїмось, боїмося щось зробити, чи щось втратити, а все
таки робимо це і втрачаємо, – настає відчуття, що ми не існуємо. Тоді й речі
втрачають свій колір, солодощі втрачають смак, улюблені страви стають
нестерпними, все, що пов'язувало нас із минулим, стає просто страшним
випробуванням.
У неї був великий одномісний номер з виглядом на безкрає поле, а за
вікном стояло дерево таке саме сумне та самотнє, як і вона. Вона подивилась
у вікно і на секунду забула хто вона і де знаходиться. Душа хотіла плакати, та
сльози не хотіли котитись у цьому сирому і бездушному приміщенні. Вона
взяла у прислуги парасолю і вийшла на вулицю, дощ якраз набирав
найбільшої сили, він плакав за неї. А вона просто сиділа на лавочці. Мріяла
про ті дні, які так і не стали реальністю...
Небо хмарилось все сильніше, природа вирішила зіграти із Сонею
дуетом. Вітер або стухав, або заново набирав сили із ритмом її серця.
Незчулася, як повернулася в готельний гомер…, через заплакані вікна було
видно, як сідало сонце.
Дівчина того ще не знала, але за час, проведений з Ним, вона стала
зовсім іншою людиною.
Як нестерпно боляче просинатись кожного ранку, і знати, що твоє
щастя, любов, смуток немає з ким розділити, хочеться зробити все можливе,
щоб позбутись такого відчуття. Ностальгія не давала їй жити, і ніщо не могло
заповнити ту порожнечу в її душі. Кожен міг би сказати ті слова, які вона
чула від нього, та ні від кого не хотілося їх почути, тільки від нього одного.
55
ІІ. Катарсис. В позачассі
Тоді, сидячи на вулиці, на мокрій від дощу лавочці, відчуваючи краплі

дощу, які вітер мимоволі задував під парасолю у себе на повіках і на обличчі,
вона почала розуміти наскільки безцінним є те, що нам дано; і що не завжди
те, до чого ми прагнемо, є правильним, адже, інколи, ми самі не розуміємо,
що робимо.
Цей момент зробив її життя свідомим. Тепер все розклалось по своїх
місцях. Відбулось прозріння. І вона зрозуміла, що ніщо і ніколи не зробить її
щасливою до того часу, доки вона сама собі цього не дозволить, і доки вона
сама не зробить себе щасливою. Тепер вона знала що таке щастя. І могла
його описати, і навіть намалювати. Тепер в неї інша ціль. Щастя – це знати,
що ти його кохаєш, і відчувати взаємність, щастя – це не лиш фізична
близькість і дотики тіла, щастя передається через тисячі кілометрів, бо ти
знаєш, що він з тобою. Щастя бачити його посмішку, і знати: так, я кохаю
його, сильніше за все, за своє життя, та що там життя...
Дощ повністю зупинився, тепер гудів вітер і вже падав сніг, він збирався
на листі, і разом з поривом вітру піднімався в повітря, листя підлітало,
завмирало в повітрі, потім знов лягало на асфальт і чекало, коли вітер його
підніме; а через темне хмарне небо прозирали яскраві промені сонця. На вії
Соні впала сніжинка, примружившись, дівчина побачила її зблизька:
крижаний шедевр…, а живе тільки мить...
Звук відчинених готельних дверей повернув Соню до реальності. Вона
хутко встала із лавочки і пішла до себе в номер. Такий момент в житті Соні
був вперше, вона все життя старалась не бути схожою на таких людей, якою
тепер стала вона. Як бути далі? При якихось невдачах в житті Соня
знаходила собі заняття, а тепер натхнення чомусь не приходило …
56
ІІІ. Сьогодні
Життя продовжується і зранку ти в переповненому тролейбусі їдеш на

роботу.
Стрепенулась уже на кінцевій зупинці від того, що сумка добряче
гепнулась на землю. Глянула у вікно, швидко підняла підняла сумку і вийшла
на вулицю. Небо рідного міста знову захмарилось і моросів дощ, він
розмивав порох і бруд на бруківці, а вся дорога була мокрою, як на картинах
імпресіоністів дев’ятнадцятого століття, де малюють дам із парасольками і
карети, запряжені кіньми. Якщо б не зважати на сучасні технології та
медицину, Соня б залюбки переселилась у той час – час дуелей, любовних
листів і елегантних чоловічих костюмів. Вона уявила себе у пишному
блакитному платті попри землю, вузькому в талії, з широким принтом із
білих квітів. Зачіска з підкрученими локонами…, але подивилась на свій
теперішній одяг, посміхнулась і відкрила двері офісу, де її чекала непроста
робота айтішника.
Листопад цього року видався напрочуд холодним, уже відчувався мороз,
а разом із дощем, час від часу, випадав мокрий сніг. Такої зимної осені не
було давно, думав Андрій, дивлячись у вікно на кухні і одночасно на
календар.
В той час Соня уже чекала його дзвінка. Весь тиждень вона провела на
роботі, тому на вихідні хотілось пожити своїм життям.
А Андрій вибирав квіти для Соні, аж надто сильно вона сподобалась
йому…
Вони стояли двоє у темному під’їзді і не чекали такого самі від себе.
Андрій все ще тримав Соню за руку, а в іншій руці тримав шарф.
- Змерзла?
- Ні. Тихо відповіла Соня.
57
Він взяв її руки і

засунув собі під
сорочку.
- Не хочу, щоб ти
простудилась. Ти
впевнена, що хочеш,
щоб я зайшов?
- Пішли.
- Тоді чекай. Він
підняв Соню на руки і
повільно ступав по
сходинках.
- На який поверх
ідем?
- Уже прийшли.
Соня відкрила двері, закинула сумочку на вішалку і пробувала намацати
включатель.
- Не вмикай.
- Ходи до мене.
Соня зробила пів кроку вперед, він пригорнув її до себе і повільно
перемістив руки на талію…
Він її причарував, і хоча вона розуміла, що не треба подавати вигляду,
але не могла нічого з цим вдіяти, вона дивилась йому прямо в очі.
- Можна тебе поцілувати, я давно вже цього чекаю?
Не треба було й питати, вона давно втопилась в тих очах, і бачила в них
те, чого не зауважував жоден. Тому у відповідь на це пряме питання дівчина
присіла йому на коліно і нахилилась поближче. Їхній перший поцілунок був,
як перший пролісок, який приніс після довгої зими окрасу і свято, але, так
58
чи інакше, приречений на небуття, бо з її боку була щира любов, а ним

керувало щось інше.
Він зняв окуляри, які не давали Соні розгледіти колір його очей, зачепив
їх на футболку, і коли їхні погляди об’єднались в один – поцілував.
Цей поцілунок мав цілу історію. Вони тільки недавно познайомились на
роботі, бо працювали над одним проєктом, тому ніхто не знав, що від кого
чекати. І він чекав правильної миті, щоб усе було так. І так воно й
складалося.
Він цілував так, ніби цілує принцесу, зупинився, і коли їхні погляди знов
зустрілись, уже не хвилювався, а однією рукою ніжно торкнувся шиї, а в
іншій тримав її руку так, ніби Соня зараз зникне. Від ейфорії у нього
пройшов мандраж і з’явилось відчуття впевненості.
- Я так боявся тебе поцілувати, а ти зовсім інакша.
І Соня подумала: якщо буде завтра, то нехай воно розпочнеться з його
неповторно принадливої усмішки.
Юліанна Мельничук, випускниця ВПУ № 21,

графічний дизайнер
59
НІК
Перша частина книги-фентезі
Ангел Нік отримав таке ім’я за допомогу народу-переможцю. Він так

довго вже жив, що пам’ятає про перші століття тільки Праотця, Планету і
першу перемогу дитинства… За волю до життя і охорону його в навколишніх
галактиках він отримав титул-відзнаку “Зелений Ангел” і відпустку, яка мала
би тривати кілька людських життів на блакитній Землі. Без завдання,
зрозуміло, Асоціація світів його не
залишила і тут. Він повинен був
проаналізувати стан, еволюцію чи
інволюцію такого незрозумілого для
нього явища як сім’я і вжити
необхідних заходів у разі загрози
життю на цій кулястій малесенькій
планетці, котру так ревно і
прискіпливо, як найцінніший скарб,
оберігала вже мільярди років
Асоціація при допомозі
найдосвідченіших агентів з необме-
женими генними енергетичними
лептонами (“АНГЕЛ”).
Готуючись до прильоту, про людину він уже знав все, але сімейні
60
стосунки в цих людей були такі безконтрольні і непередбачені, що це

питання вимагало дуже багато зусиль, а, можливо, і кардинальних змін. Яких
– це вже робота Асоціації. Він мав зібрати інформацію і в сирому вигляді
передати сенсорними каналами в Центральний банк пам’яті. А там уже
будуть вирішувати. Але спочатку – відпочинок !
Море… Він уже бачив прибережну жовту смугу, яка кокетливо огинала
бірюзово–темну просторінь морського вечора, уже вбирав у себе всі
найтонші відтінки цієї миті, всі запахи і порухи життя – по суті, сам ставав
морською не то хвилею, не то птахом; уже вимальовувалося навколо нього
туманне зеленаве марево ангела, коли десь з самих надр мегаполісів він
почув ледь вловимий і такий до втрати самокерування різко болючий сигнал
туги…, плачу, а далі – безпомічний клич, який летів кривавосльозим мечем
в небеса… В ту ж мить Ангел був там.
…Людина йшла містом і всі її органи чуття вібрували на грані
виснаження, хоча зовнішньо про це і не подумав би ніхто. Чоловіки
озиралися за її спортивними красивими ногами, жінки із завистю окидали її
поглядом і думали, що вона живе і спить з тренажером, дбаючи тільки про
свою довгоногість… А молоді на університетських “автобанах” приймали цю
людину за свою і навіть трохи з модерним вибриком... Вона ж перебувала у
стані взаєморозчинності з осінню і тільки чекала миті, коли її безсилля у
цьому часі перейде в стан певної відстороненості від життя… Вона добре
пам’ятає, що одного разу, коли щось подібне відбувалося, коли вона,
попередня, згасала,- то виривалося із покинутого тіла щось подібне на
протуберанець печалі чи то прощання, чи то благання знайти прихисток в
чиїсь енергетиці, відчути себе там щойно народженим малям і заснути,
знаючи, що все ще буде, що тепер знову все ще буде…
Обличчя прохожих обтікали її з двох боків, немов попри величезний
акваріум, у якому плавали палаючі сині очі, що ставали вже самою ледь
фосфоруючою водою… Вона відчула, як те, чим була дотепер, вибухнуло – і
залишилася в осінньому колючому і пронизуючому холодом світі її гола –
61
голісінька зболена туга, що передсмертним криком шугонула в небеса:

“Врятуй мене, допоможи, – згасаю!!! Згасаю”…
З-над моря, десь аж з краю гарячого ще півдня, зеленавим зоряним
метеоритом на цей тужливий скрик вирвався птах, не згортаючи одне крило,
– прикрити і сховати манюсінький пульсарик того життя, що могло
щосекунди щезнути на перехрестках доль цього такого жостокого і такого на
диво прекрасного світу.
…Так розбудити може тільки ніжне рокотання морських хвиль, тільки
запах вітру з нептунових надр, тільки життя… Ще нічого не бачачи, вона
знала, що життя триває, хтось прийшов… Хто?… З першими порухами нової
свідомості на неї набігали гарячі хвилі ніжності, пестили плечі, цілували
дотиком і злітали, щоб знову шовковим оксамитом оживити спрагле в
очікуванні єство… Вона вперше побачила, що перебуває в оточені молочно –
зеленавої туманності, з якої проступають поступово, народжуючись, як і вона
сама, для погляду – руки, для душі – крила… Хто ти? Він був морем, я – його
берегом… Первозданна свіжість і густий запах щойно розрізаної ще неспілої
дині огортали їх обох і гойдали, виколісуючи в долонях хвиль… Присутність
зеленого світла, схвильованого озоном простору, ткали нове… життя…
Нічне таксі
Він обхопив мене руками ззаду за плечі і ніжно пригорнув. Ледь

торкався губами, кінчиком холодного носа, щокою моєї шиї, обличчя, губ.
Солодкий трепет виповнював груди по вінця і відносив нас обох у інший світ
і час, туди, де це мало статися: можливо, – в нашу юність, можливо, – в інше
життя…
Ми сиділи в осінньому місті, такому ж прозорому і чистому, як цей
яскраво – урочистий недільний вечір, як ця майже невидима новенька
пластикова автозупинка напроти кав’ярні, з якої ми щойно вийшли…
62
Уперше за сім років знайомства відважилися на зустріч. Там, за

столиком, він сказав, що на протязі цих років наші випадкові зустрічі на
вулицях Станіслава і в місті першого знайомства не були випадковими, а
закономірними, тому що він завжди думав про нас. Так, завжди просив
дзвонити, давав номер телефону, а я не відважувалася на спілкування, не
було впевненості в чистоті і зрілості чуттів, не приходив той стан, коли
сходяться люди обоє на грані надприродного, розуміють, що прийшов час,
коли це мусить уже статися…
Так, про це говорили його руки, якими він промовисто тримав мене,
боячись відчути, що зараз я піду, його пристрасний глибокий сум самотності
в зеленаво-блакитному розливі очей. Про це свідчило те, що ріка життя сама
зводила нас у найнесподіваніших ситуаціях і частинах міста, і, як не
парадоксально, – так само розмикала своїм шаленим плином наші руки,
почасти – надовго, інколи – на короткий час.
Ці дні щирі на сонце і дзвінке тепло, на кленові та вербові золоті
шумлячі сухопади, на припливи майже ейфоричного стану щастя і втіхи, що
маю честь жити і співпереживати з ефіром і землею таку благість, як ясноока
щира осінь. Щось в мені зріло і змінювалося, передчувалося щось нове, ще не
спізнане… Бентежні протуберанці тепла і ласки уже народжувалися в грудях,
в серці, пульсували в долонях, устах, у скронях, але ще не знаходили місця
для відкриття і шляху до зустрічі з собі подібними. Тому вабив ліс (тулилася
до дерева і шукала спокою… ), простори полів, кликало місто, в якому
намагалася просто сховатися від себе…, загубитися, а виходило – навпаки…
Свіжість його уст і така проста й невимушена близькість шалено
збуджували. Я вже ставала розквітним вишневим деревцем і заколисувала
його пахощами, бачила білий сніг пелюсток, що сідав нам на руки, й ледь не
втрачала усвідомлення, що відбувається, якби не пестощі його надніжних
рук, котрі видухотворювали в моїм єстві щось таке, чого не відчувала ніколи
- повну саморозчинність в ньому під вітрилом жаги.
Ми з’єднались з ефіром осіннього міста і дихали в ритмі його хвиль.
63
Тільки десь в уяві, якось ніби окремо від всього-всього, тиха ласка його рук
ткала наше майбутнє в безвітряному принишклому Всесвіті парадоксів…
Здавалось, він торкався не моїх рук, а самого серця, і не треба було ніякого
есперанто кохання, бо ми осягнули більше – ми знайшли одне одного,
відкрилися і злились водно...
І тільки смарагдовий вир спраглих очей і тільки відчуття його гарячих
губ на крайчику мого вуха на мить привів до осягнення, що час ще існує тут:
проходять повз нас люди, яких дотепер ніби зовсім не було…, і пролітають
машини, і світиться банально кав’ярня “Пегас”… А на піввідстані цілунка
був його всепроникаючий приливом взаємності усміх і свідчив про те, що
сотворене нами є.
…Я ще залишалася враженою неймовірно тихою мелодією ласки, яку
він випромінював увесь… Підсвідомо і несподівано для себе виявила, що я
принишкла, як кошеня під променями весняного першого раптового щирого
сонця, і слухала всіма найтоншими нейронами те, що содіювалось…
Несподівано десь збоку захвилювався і зсунувся простір… Від опіумної
ніжності м’яких подушечок його пальців світ втрачав обриси і суттєвість…
Була тільки музика дотику обличь…
Я дихала його подихом.
Нас вперто намагалася “дістати”
станіславська вулиця, але було надто
пізно: таємна пристрасть затопила
найсокровенніші сховки душі…
Найнебажанішою реальністю
стало повернення в цей світ і
неминучість нічного таксі…
В задньому широкому вікні
машини я шукала його постать…
Але тільки стальна смуга шоссе…,
тільки ланцюги онімілих вогнів… і чорна просторінь небес, убрана урочисто
64
крильми загадкового осіннього Оріона… Він рухався! Так! Він летів за

мною!
Зелений ангел
Сама його поява була такою раптовою, ніби він зматеріалізувався

зненацька просто переді мною. Все навколо заповнилося ореолом тихого
маревного світла, яке хвилюючись, затоплювало і просторінь, і якось
просочувалось в найдальші комірки моїх почувань і світів… Це зеленаве
магнетό, як Саргасове море, сковувало на якийсь час мою волю, я втрачала
самовладання і в стані ейфоричного не то страху, не то невідомого дотепер
енергетичного приємного полону відчувала, як все, що роблю зараз і
найближчим часом, уже сама не контролюю, а, захоплена чиєюсь
незнайомою силою, гойдаюсь в її світло – нефритовому ореолі…, з якого все
виразніше проступали мерехтливі величезні крила…
Так-так! Це було щось подібне на легкого напівпрозорого з матово –
молочним відливом, а місцями – щиро нефритового цвіту зі смарагдовими
зорями в очах… – птаха… Але він був людиною…, … ангелом… І така
предковічна океанна печаль у вікнах душі! І така арктична самота! Що ти
хочеш? Що шукаєш тут? Чого прагнеш? І як ти вижив у цьому світі? Хто ти
такий!?
Він тихо опускався до рівня мого вихору в серці і забирав мене…
Осягала себе уже в стані повної фізичної анігіляції, відчуваючи натомість
абсолютне зневагомлення; уповільнення, а то і зникомість часу;
відокремлення тільки плаваючої в хаосі зеленої туманності блаженства, в
якій я ставала таким же птахом… Тепер я вже знаю, що то за смарагди в його
очах мінилися світлом останньої літньої веселки – то були сльози,
перетворені часом на алмази туги за ще не знайденим… Зелений ангел. Це
65
мій Зелений ангел… Хай навіть, може, і не мій… Зелений ангел. Ангел.
Десь збоку виривався тонесенький, як лазерна голка, волосок світла, я
зібрала ще те, що було моєю керованою суттю, і кинулася з тим променем в
Його очі, очі ангела, котрий уже піднімався… Відчула смертельний біль: на
гранях алмазних смарагдів розсікалась моя безтілесна плоть, страждаючи во
сто крат більше, во сто крат сильніше, ніж будь-коли… Відбиті від
неосягненної прозорої стіни кристалів, одні промені веселковими стрілами
пронеслися врізнобіч на мільярди світлових років, а інші проникали поза
алмаз і ранили наше одне серце… Серце Ангела… Зеленого Ангела...
А Він відлітав… На чорному космічному бездоріжжі, десь далеко за
Оріоном, малахітовими барвистими сплесками пульсували змахи його
зоряних крил під вітрилами Нашої жаги…
Восьмий день падолисту на межі тисячолітть
Була любов,
прекрасна, наче небо,
і величезне –
з небеса –
чекання,
і віра,
що обом
є важливіше хліба,
те,
що в світотвору дебрях
знайти
одне одного треба.
Джуна Давіташвілі
Високий розлогий каштан на вулиці моїх сімнадцяти шумлячим жовтим

сухопадом оголив свої нерви, а на серці в нього ще тремтіла напівпрозора
парасолька висохлих долонь, які під світлом нічних ліхтарів місячно яріли,
66
наче велетенська люстра, філігранно викладена з метеликових крил… Він,

цей красень, не був ніколи самотнім – в його кронах тихо спала сьогодні, як і
десятки років тому, розкішна каштанова сусідка… Цю планету дерев, цю
жовто-багряну алею називали щасливою…
… Перші осінні заморозки роздягнули і витончили вулицю до
тремтливої, обливаючої лице, прозорості… Стараючись не зруйнувати
вітражі свіжих маленьких віконець після нічного дощу, не хотячи знімати з
місця прихоплене холодом листя з тротуару…, біжу на лекції в свій універ…
Вулиця тільки-но будилася… День зовсім близько, ніби за стовбуром дерева,
десь поряд, хтось ненароком розбив кришталеве мереживо калюжі… Я
озирнулася – нікого… Біжу. І знов.. Здається, я вже знаю… Так, он він! – За
мною біг тринадцятирічний зеленоокий пустун, тулячись розпашілими
щоками до крижаної кори могутніх дерев, тамуючи шал нестримного
бажання так само відчути близькість тої юнки, яка щойно понеслась
довгоного ранковою вузькою вуличкою, зливаючись цвітом пишного волосся
зі зливою краси – каштановим вітром…
Хлопчикові здавалось, що той вітер щасливіший за нього, бо може
впасти до її ніг…, цілувати, ні, не просто впасти – лягти. Щось нестримно
бентежне і п’янке, як добре червоне вино, вулканом переповнило йому груди
і пломеніло, виривалося гарячими долонями, щоками, очима, губами,
розривало легені і серце, переповнювало його всього – він забажав…
Він збагнув, побачивши її знову, але цього ранку чітко і несподівано
усвідомив чогό прагнув так, як вмираючий в пустелі – напитися живодайної
вологи з її уст…, напитися… Напитися…
В цю ж долю секунди його закрутило якимось холодним виром,
колючим інієм. Утративши землю під ногами, опинився в абсолютній
невідомості, в небутті… Не стало ні золотої вулиці, ні розбитих шибок
калюж, ні зникаючої за рогом військової частини стрункої постаті з
багряновими сплесками в косах…
Далі, через якісь ніби не свої очі, побачив себе збоку, ні, точніше –
67
почував зсередини, але і бачив, немов у фільмі, всю картину… – Він уже
високий красень з синьо-зеленим сяйвом інею в очах, підбіг, наздогнавши її,
сміливо поклав руку на пружний тонкий стан, другою обхопив відважно ноги
під колінами, легко підняв, пригорнув голубино до своїх широких грудей і
закружляв разом з чистим зоряним вечором у ритмі свого серця…
Картини швидкоплинно неслись одна за одною: ось вони обоє стоять на
авеню Франка, п’ють нектар вина з солодких уст, сховавшись від світу в
капорі її куртки…; ось в “Чорному коті” він здуває з її перс родиму
коричневу крапочку; ось на самій середині дороги, на очах засинаючого
міста, вони завмерли, не бачачи нікого і нічого – слухають мелодію тиші і
уст…, п’ють, мов колібрі, найдорожчі і найтаємніші крапельки амброзії
близькості… П’ють і п’ють…, і вгамувати бажання знову відчути смак
нового цілунку несила. Все зайнялося гарячими хмільними медами радості
від такої довготерпеливо очікуваної очевидно-неймовірної стрічі.
Троянда на розділі, який народжується
З-під куртки, ледь відхиливши полу, він відкрив присмерковим

сутінкам, що принишкли в кав’ярні, свіжий пуп’янок тугої рожево-червоної,
витонченої до стріловидності, стрункої квітки. Вогник її осердя став щойно
народженою тут щасливою зіркою. Якби ти знав, що подарував в її образі! А
може, ти побачив мене, може, зміг прочитати серед написаних і ще не
сотворених манускриптів моїх шляхів і почувань мрію про трояндовий сад
біля татової хати?… Тут – місто, осінь, інколи мені смутно і самотньо, тоді
йду побродити по квітковому базарчику…
Життя кожної квітки таке подібне на жіночу долю. Котра потрапить в
руки чоловіка, що буде милуватись її красою і оберігати її цвіт; котру комусь
подарують; котру обріжуть під саме серце і запакують в дорогий папір,
обставлять білими мертвими листками, стрічками золотими і прикрасять нею
68
модернову залу; котру піднесуть в дар Господові до храму; а котру просто

обминуть… Скільки їх, тих сліз радості і печалі?… Тих квітів і жіночих
доль?
Десь зі сховку найдальшого в душі піднімається ледь вловима мелодія…
…”Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди”… Якщо судилося ще
мені сміятися і плакати з соловями, - хай! Нехай буде, якщо навіть і остання,
солов’їна моя весна в листопадову пору.
Не могла передбачити, що сьогодні в його руках запломеніє для мене
дивоквіт… Не могла…
Корона троянди вибагливо укладена випнутими кінчиками пелюсток, що
з першого погляду нагадували розпашілі щойно ціловані губи… Скромний
запах так і приваблював, так і кликав наблизитись, упитись терпкувато-
солодким ароматом, який ледь витікав із міцно зімкнутої єдвабної рожевості
її філігранно припасованої до фігурки сукні… Десь зринули слова: “Цілуй її,
цілуй її – знов молодість не буде”… Це ж пісня Олександра Олеся про золоту
весну закоханих!
– Ти чуєш пісню?
– Чую…
Він підніс квітку до грані нашого дихання і таємнича прохолода
діткнула губи, перелилася всередину, підхоплена вдихуваними струменями, і
збунтувала в серцях червону завію жаги…
Я пригорнула квітку до серця, він приголубив нас, – ми слухали:
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці ніжно шелестить,
Траві струмок дзюркоче.
Чого стоїш без руху ти,
Коли весь світ співає?
Налагодь струни золоті,
Весна бенкет справляє.
Воістину, Гі де Мопасан мав рацію, ні, швидше мав щастя відкрити

світові талант свого бачення квітів, як живих сотворінь. Він бачив і відчував
69
їх, любив і леліяв, тішився і впивався красою так, як і красою жінок. А пісня
ще бринить, солов’ї співають… Хто владен відчинити клітку з птахом? –
Тільки Воля! Тільки Краса! Тільки Жінка з Любов’ю.
…Він узяв з моїх рук квітку і поклав її на чистий аркуш паперу, щоб не
в’янула від жару рук. У правому верхньому кутику на білому полі я записала:
Троянда на розділі, який народжується.
Творилася нова симфонія очей і сердець, рук і тіл, двох рожевих
пуп’янків, які осягали таїнство цвітіння.
Білі квіти
Люблю цю кав’ярню за її морський стиль і підмочену репутацію… Мене

не відлякуала, а вабила її екзотичність в усіх найнесподіваніших аспектах…
Це був острів, де люди навчилися жити, не приховуючи очей і бажань, як це
загальноприйнято у нашому провінційному містечку… Сюди тому і
приходили тільки ті, котрі не хотіли і не могли уже просто жити за
правилами “дикого Заходу”… Це було вікно в глибоко потаємний, але не
відірваний від інших, власний бажаний світ на зелених хвилях океану
почуттів… І кожний правив своїм корабликом у ту гавань, яка його вабила, і
знаходив, або й не знаходив, те, чого хотів… Основне – відчувати, що ти
стерновий і це – твоя стихія…
Парував гарячий чорний шоколад і на рядки прайс-листа шведської
косметичної фірми лягали рядки, творячи зовсім іншу реалію, хвилю нового
живого голографічного фільму…
Десь там, за низько посадженими дерев’яними вікнами, штормила
Балтика, шматувала опущені парасольки літніх столиків, святкові ланцюжки
різнокольорових прапорців, які світилися буквами “Marry Christmas”… Двері
кав’ярні притиснені до стіни знадвору корабельним якорем, щоразу
постукували, підривані вітром; зсередини на них випорхувала, підхоплена
70
крильми шибеникуватого морського еолчика, туманність хорошого

цигаркового диму…; линула ніжна англійська музика стилю “ретро”… Було
вже пізно, всі сиділи в своїх “каютах”, тільки в моїй ще залишилось одне
вільне місце. Він все ще не приходив. Двоє високих молодих хлопців
нордичного сучасного типу попросилися за мій столик, бо зал був
переповнений, а одному з них сьогодні двадцять один рік і, позаяк вони день
народження завжди відзначають тільки тут, то змушені проситися в мою
напівпорожню каюту…
Я швидко писала, ліву руку зігрівав ще не вистиглий теплий шоколад у
керамічному піратському горнятку (такі є тільки тут, їх виготовили в
гуцульських майстернях на замовлення кав’ярні – збоку на кожному
красувався тиснений малюнок із морської рапсодії пригод), і було байдуже,
що мене ретельно розглядають, придумуючи,як витягнути на розмову…
Нарешті збоку надбігла, ніби опустившись з неба, свіжа тінь із знайомим
віялом зеленого світла. Вчасно! Слава Богу! Тільки шкода, що прийдеться
лишати недописаною сторінку… Хоча – і ні: писатиме життя…, океан, ми, ці
хлопці, які щойно народились…
Вони хотіли з нами випити і ми пили, хотіли говорити, бо один з них
самітникував і біля найближчих друзів, а ми хотіли цілуватися і цілувалися
так, якби навколо був безлюдний атол і одна-єдина наша пальма. Хлопців
Коли хлопцям увірвався терпець пристойності і вони почали зазіхати на
нашу з Ніком відстороненість…, щоб не “заштормило”, ми вирішили піти,
бо вже бракувало туманного морського узбережжя, крику чайок, просторів,
по яких гуляв морозний вітерець останніх осінніх днів. Ми “спустили
шлюпку на воду” – і пішли шукати у квітковому павільоні білого розкішного
букета для нареченої…
Нею була племінниця Ніка, яка сьогодні дізналася, що виходить заміж, і
сьогодні ж уже весілля…, весілля в одній каюті для своїх… Ми вибрали
велику запахущу білу лілію з довгими ніжнозеленими пуп’янками і такого ж
кольору непорочності гербери… Нік квапився… Ще треба було повідомити,
71
що прийде вчасно.
А тепер в магазинчик «Солодке задоволення». Це через затемнений
перехід парком між висотними будинками. Чому сюди? Можна ж вулицею…
…Цілуючись, не завважили, як нас занесло за буйок визначеного часу…
Нік підняв мене на руки і танцював під музику пломеніючих пристрастю
душ.
Ми знову опинилися в переході. На тому місці, де Нік щойно цілував мої
очі, тримаючи мене на руках, крутилися в танці двоє юних-юних… І їм також
вистачало цього переходу тільки на двоїх.
– Це ми? Нік?
– Ми…
Між готелем і морем квітів не могли націлуватися пара юних закоханих
вперше і пара закоханих востаннє… Цілувалися так, якби сьогодні земляни
мали виселитися назавжди на Марс чи на Сатурн… Ми з Ніком, як і тих двоє
юних, були охоплені таким поривом до близькості, страхом втратити кожну
безцінну мить, кожен дотик, що ладні були, напевно, стати не тільки
першопрохідцями на інших світилах, а й на щось більше… І ми це зробили:
кожний джерельно чистий поцілунок ставав пахучою білою лілією, з яких
укладалися світлоносні німби наших душ… Сплетені руки, з яких струменіло
зеленаве сяйво, стали ключем, який відкривав нове потойбіччя за цим
темним переходом. Нічний парк між висотними будинками став для нас
воротами часу… І ми могли десь там або обрести майбутнє, або втратити
все…
Сім
Сім років я тихо шаленіла від твоєї витонченості, від глибоко схованої
зеленої таїни і навіть не дозволяла собі думати, що колись зможу торкнутися
твого світла. Щоразу, коли ти брав мене за руку, щоб привітатися, просто, як
друзі (я завжди була в цьому переконана), мене мучила якась позакулісна
72
недоговореність…
Але якби хтось підказав, чи напророкував, що я маритиму ночами
Зеленим ангелом і мої губи нестимуть вічну печать його губ, бездоганно
витворених їх контурів, їх небесно чистого хмільного трунку з
первозданного джерела юності…, – не повірила б нізащо і нікому! Одне
правда – ти таки мене вабив. Вабив і переслідував… Сам того не знав… Це
було якось поза нашою владою.
– Тебе треба наказати якось за мовчання. Чому не говорила нічого?
Адже ми один раз за цю цілу вічність все ж таки сиділи за столиком
посеред спекотного міста і пили мінеральну воду. Ти навіть зробила
фото… Випадково якраз тоді ти вперше знімала… Довго несла фото,
аж десь пізно восени я побачив себе таким, яким бачила ти. Але ти
вперто мовчала… Чому? Я покараю тебе ніколи нескінченними
ласками… Згода? Але, все ж, чому ніколи навіть очима не натякнула,
що ми уже, уже є близькі ???… Ти не знала, що чекав цього цілу
вічність.
– Пробач, окрім того, що ти жив заледве чи не на сусідній вулиці, я
заборонила собі знати більше. Боялася нової реалії без права на
майбутнє… Просто не мала права на це… Точніше не мала підстав…
Нік, кожен із нас мав своє минуле… Ми жили на своїх планетах, які
були такі далекі і такі неуяснимо різні. Одного не розумію: як ти зі
своєю ангельською зовнішністю і таким ненормальним магнетизмом
залишався для жінок нездійсненною і недосяжною спокусою… І
чому я, рідко коли відмовляючи собі у відкритті нових світів, так
категорично заборонила собі тебе?
Чому ж ми стільки років не наважувалися взяти одне одного за руки не
просто так, як друзі?… Може, ще цвіло щось друге у житті, щось зоріло
інше, що і тримало кожного у своєму трояндовому саду?
Але неминучою виявилася осінь: кущі сипали пелюстки на замерзаючу
землю, а ми лишалися цвісти на морозі. Тому – в твоєму жовтневому
73
потиску рук на межі тисячоліть я осягнула, що така печально-самотня і

ніжна жага затримати мої пальці в своїх у цього чоловіка не випадкова: він
намагався щось сказати. Ні! Він кликав! – І я вже була з ним. Так! Як грім
серед ясного неба восени! Так-так!!! І все відбулося і стало зрозумілим – ми
зустрілися сьогодні вперше за сім років, щоб наступний раз стріча була вже
не випадковою.
Чекай-чекай, Нік! Та це щось є в тому, що саме сім років! Це число
символізує знак гармонії, ідеальної злагоди, це магічний знак суголосся
струн наших душ. Раніше ми б чогось не зрозуміли, чогось недооцінили, не
зберегли, не відчули, не пробачили, не усвідомили, не осягнули, не зробили
так, як зараз…, як саме тепер… Світ нас готував! О, Боже! Як довго! І як
швидко! Я боюсь уявляти, яким могло би бути наше життя, якби відкрилися
раніше. Ні. Хай краще буде тепер! Хай буде…
Ми сиділи так близько, що очі, здавалося, взялися одним синюватим
полум’ям… Нік щось намагався сказати, але це йому здалося, напевно,
безглуздим, бо він пригорнув мене, дихав моїм подихом, не міг знову
втамувати спрагу губ…, вибачався, що не голений, а я відповідала, що він
саме той єдиний чоловік на Землі, який мені любий якраз таким…
Навколо все розпливалося. Туманили Нікові поцілунки і не слухали
розуму руки… Ми пили одне одного, потім капучіно, потім – я – його, він –
мене… Нік не хотів гасити емоцій, вперше не бачив кругом себе нікого:
слухав, що відбувається всередині в ньому…, очі закриті, серце – одне…,
плечі здригалися, не витримуючи внутрішнього шквалу ніжності…
Сусід за столиком сидів уже з витріщеними очима… Він давно
спостерігав за нами, як за екзотичними тропічними птицями в Арктиці…
Йому не повезло: взявшись за руки, ми вилетіли з цього прокуреного раю,
щоб розлитися в блаженних вільних просторах під осінніми небесами…
Втретє за сьогодні опинилися у своїх воротах часу…
Кому пощастило нас бачити – думали, що то підлітки вигулюють свою
енергію, не розтрачену в школі… Ми бігали одне за одним поміж
74
прилавками торгових рядів, Нік хапав мене на руки і висаджував на лавки,

на столики, цілував руки…; я зістрибувала, втікала; він наздоганяв, хотів
знову підняти, я не давалася…, забігала ззаду нього і пробувала підняти
його… Парк пішов колесом і кудись різко зникли всі перехожі…
– Нік… Що ти думаєш про мене?
– Не забороняй собі бути собою… Будь такою, як ти є… Прошу…
…Знову час дав про себе знати: мене чекали мої тривоги, мій порожній
дім, а його – кермо машини і шаленство коліс…
Білий лотос
Яка велика таїна ця людська пам'ять! Завжди мучилася питанням: чому

після кармічної реінкарнації майже ніколи не пам'ятається попереднє життя?
Здається, до мене прийшла відповідь, і то в той час, коли її, здається,
перестала була шукати. Колись я була одною суттю з тим, з ким ніколи нам
не судилося бути разом. Ми жили в одному Всесвіті, тільки він і я. Для нас не
було нічого неможливого. Ми відкрилися одне для одного і багато
відкрилося нам; вчилися творити і сотворене було вражаюче прекрасним.
Але ми не побороли часовий бар'єр і опинилися в різних світах. Коли мені
буває дуже боляче, (коли я черговий раз вмираю), щось втрачаючи, а щось
пізнаючи, пробувала повернутися у той наш всесвіт Білого Лотоса, але так і
не зуміла. А тут якось абсолютно незрозуміло як опинилася в минулому і,
побачивши себе, - не повірила, що то була я і що сотворене нами було таким
цінним і глибинним... Не впізнала себе...
Старі, чудом уцілілі записи, констатували, що це правда. Це було зі

мною, я була тою і там. Чому ж не пам' ятала? – А болю було занадто, мук і
страждань, сліз і туги – аж надмірно! А самотності!... Тому пам'ять
знесилилася, змучилася терпіти і заховати минуле, заблокувала доступ до
того часу, зберігши матрицю життя для нових випробувань. Виявляється -
все просто: життя вимагає рівноваги і мудрості.
75
Вулиця білих вишень
Вже вирішила: піду з нами сотвореного світу, бо наскільки він

прекрасний у своїй щоразу новій неспізнаності, наскільки рідний і дорогий у
новому відкритому, – настільки й печальний у реаліях поза ним, за межами
нашого... Піду. Але як я це маю зробити? Адже ти, Нік, вже є моєю
енергетичною невід’ємною сутністю, ти вже в мені у найсокровенніших і
найдальших комірках мозку і крові... І, взагалі, що відбувається в людині з
такою новонародженою іпостассю?
Двоє в одному – це вже не одна людина, але і не дві: це щось інакше,

нове. Це життя?.. Нині ж я ще маю замилування в житті, бажання чекати
завтра, творити щось добре, нести радість, віддавати себе в руки весні і
цвісти разом з нею... Вібрує кожна кровинка тобою... Як я це маю
заборонити? Як?
Шукаю знову собі такої праці, яка би мала вимучити мене до краю, до
самозабуття...
Цього разу зелений Ангел знову відчув мою крижану печаль, мій сум
початку нашострачення і кинув свій голос через час, через простір, щоб не
дати мені відгородитися від себе, від нас...
 Такий радий чути твій голос, значить ти не поїхала, як у вас кажуть, за
кордон. Щось трапилося?
 Ремонт машини. Це займе кілька днів.
 Як у тебе з часом?
76
 Тільки для тебе і весь.

 Тоді о дев’ятій вечора біля твоєї бібліотеки – я буду в білій майці і в
шортах.
 А ти?
Він був якось незвично збуджений, веселий, грайливо нагадував, що
любить шорти і не забуває, як я, вбирати під них шовк...
 І що буде потому?
 Травневий парк.
 Добре. Па-па.
Мене збирало на цю зустріч саме спекотне літо. Повітря мерехтіло
температурою під тридцять. Шорти, майка, в сумку закинуто светер,
парасольку, книжку і помаду... Поки крила в парі з колесами носили Ніка по
місту і він запізнювався, я вивчала реакцію оточуючих на свої ноги в
тоненьких вишуканих колготках типу бодіарт і цим трохи розважувалася,
щоб відволіктись від годинникової стрілки, яка ціле життя для мене є
ознакою точності і організованості, але не завжди для Ніка...
Вже запахло теплим порохом, збитими першими краплями дощу, десь з-

поміж будинків вітерець вихопив найприємніші парфуми щойно розквітлих
білими парасольками вишень... Все швидше і швидше пробігали перехожі, а
Нік ще не їхав... Що ми будемо робити в грозу у парку?
Вулиця ще залишалася сухою. Нарешті праворуч висвітилося біле

світло. Різко загальмував біля самих моїх ніг. Від коліс машини війнуло
спекою.
– Слава Богу, застав тебе, дочекалася, не пішла. Я квапився, намагався

бути вчасно, але, вибач...
 Ти все-таки запізнився.
 Ні. Твій годинник працює на 10 хв. попереду. Давай запитаємо
цього чоловіка. Так і є: десять на двадцяту. Значить, рівно на 5 хв. Я дійсно
77
затримався всього на 5 хвилин.

 Щось було важливе?
Він дивився широко відкритими і ще такими щиро дитячими очима, і
так розповідав про свою маму (вона тепер хворіла), що мені стало одразу
зрозуміло: ця жінка навчила свого сина не тільки любити зелений світ
Карпат, рідну оселю під горою над стрічкою шосе, батька, братів, а й сама
вартувала любові свого сина... Якби я могла, поцілувала б її руки,
вклонилася б до самої землі тільки за те, що вона дала життя моєму щастю.
Легкий вітер приніс медові пахощі липової алеї, вишневого цвіту і
свіжості близького дощу.
Нік так тримав мене за руку, що я відчула – зараз щось відбудеться... Він
кликав мене кудись... В парк? В місто?
З-під арки сусіднього будинку вітер виносив у своїх гарячих шатах

вечорову райську
прохолоду, увінчану
пахощами щойно
розквітлих вишень...
Їхні пухнасті білі
шатра прозирали
пишними люстрами з-
під темного крила
будівлі і втаємничено
будили солодку жагу
ніжності... ніжності,
ніжності, вишневої
білосніжної ніжності.
...Нік швидко
вийшов з-під арки, на
78
ходу защіпаючи щойно одягнуту сорочку кольору кави з молоком і такі ж

ретельно напрасовані штани. Весь був аж перемінений, якесь внутрішнє
сяйво йшло від нього... Всі перехожі, як не квапилися втікати від дощу, що
наступав на п'яти, озиралися на нас, приглядалися, зазирали в очі... А ми і не
хотіли ховатися. Нам було не до цього... Ми трималися за руки і йшли у
дощ..., у теплу синьо-зеленаву ніч, підсвічену попереду океаном хмар у
рожево-срібних заходових корунках.
Нік запропронував пройтися до самого дощу і подихати ним. Гроза уже

зовсім близько.
…Голосно луснув і розкотисто прокотився по вулицях грім. Ми заледве

добігли до першого магазинчика, який мав невеликий дашок. Дощ лопотів по
парасольці, потім вперіщив радо усім своїм водяним теплим духом по дахах
проїжджаючих авто, по гарячому шоссе, по спраглому молодому листю
дерев...
Ми принишкли і слухали мелодію нашої першої літньої зливи.
– Ніко΄! Увесь асфальт парує, як земля навесні... Дорога вкрилася десь

на сантиметрів 20-30 живою рухомою хмарою-туманом, по якій, як по
небесах, пролітали машини, бігли люди... Нарешті цей туман підкотився до
нас і його тиха прохолода не могла пригасити нашої спраги...
Нік відкрив маленьку кульку цукерки, що мала всередині правдивий

фруктовий сік , і , цілуючи мене, проштовхнув її язиком через напіврозтулені
мої губи, спокушаючи - хто швидше вхопить і вип'є сік, вгадавши який:
грушевий, яблучний чи вишневий... Але я так скучила за його устами, що
пила їх хмільний нектар, не думаючи ні про що у всьому світі... Гаряча хвиля
в грудях, як нова хвиля літнього дощу, накочувалася знову і знову. Нікова
тонка сорочка була такою тонкою, що я її не відчувала зовсім,- тільки його
тіло, тільки його пахуче дихання, тільки його...
79
– Не вгадала. Це не груша, а зелене яблуко. Нік легенько пригорнув мене

і заховав своє обличчя мені під шию, намагаючись
знайти той один на двоїх сон під каштановим деревом, про який тільки що
подумала я...
Ми ще не знали, що цей сон може бути реальним...
Гриміло сильно. Я інстинктивно міцніше притискалася до Нікових

грудей, шукаючи прихисток не так від блискавок, як від самої себе... Чому...
блаженство так близько від шаленого болю? Чому?
Нік так і не знатиме ніколи, яким солоним-солоним був для мене цей
дощ...
Спасибі за крила
Мене опанував такий неспокій, така невтримна жага спілкування з

Ангелом, що мимоволі вдалося зробити те, що інколи зробити неможливо –
злетіти і піднятися до рівня його шляхів, ефірних розпуть, які абсолютно
невидимі, непозначимі, тільки відчутні, і то це не завжди чомусь залежить
від мене. А, може, я ще не навчилася як слід чути його ..., сліди його доріг?
Сьогодні я зробила це – знялася до нього і була впевнена, що в польоті наші
траекторії перетнуться..., десь пересічуться і я на якийсь час відчую його
суть, його пульс…
А якщо ні, то все одно буду просто щасливою нині, бо відчула
ейфоричне свято польоту...
Раніше мала щастя відчувати себе над Землею тільки у сні. Деколи це
було дуже легко і несподівано, навіть не розкидаючи рук; деколи зразу була у
просторі і спостерігала за собою якось збоку, наче із місця кінооператора,
що знімає фільм про мене. Але останнім часом чомусь дуже важко було
відірватися від землі і злетіти хоча б невисоко. Як не збирала всі сили , як не
80
акумулювала всі до одного енергетичні свої запаси – не вдавалося піднятися

до пташиного рівня (це мій улюблений, – той, де бешкетують, ширяють,
купаючись в сонці, ластівки, або жайворонки). Тепер я знаю точно – полечу
знову. Обов'язково. Чому така впевнена? Та тому, що маю, завдячуючи
Ангелові, моєму Земному Ангелові, окриленість.
...Зовсім не хочу думати про те, чого мені коштуватиме наявність живого
земного окрилля, яке відчуваю у рості, чи у складених за плечима зеленавих
великих тюльпанах, чи у розправлених в польоті, напружених, сильних і
майже невідчутних... Так добре мені з ними, як з другом, який прийде
завжди, завжди підійме тебе над землею..., до хмар, над хмари..., до Сонця,
поза Сонце...
Що? Чи не обпалю крил у спалахові вічної плазми нашого світила? Чи не

згорю, – питаєш...? Не думаю про це. А якщо і так ? Нехай! Скільки нас -
людей і просто людей, скільки не людей, а просто живих світів, прагнули
піднятися над своєю оселею, намагалися відійти від начертаного долею
Богом чи ще кимось, і побачити себе збоку, відчути себе над усім цим
неминуче випадковим? Скільки мріяло нас про злет? А хто злетів, і що
отримав, що відчув? Що осягнув?
Ікар? Дедал синовими крильми? Гагарін, переступивши через смерть

своїх друзів, чи ровесників? Астронавти "Челінджера?" Далай Лами?
Метелики ? Птахи? Іносвітяни? – Один був спалений вогнем і скинутий на
землю, другий втратив синів і мрію, третій заплатив життям друзів і своїм за
оманливі ідеали, а ті – за ілюзію першості… І тільки птахи живуть в польоті,
бо мають таким свій шлях.. А іносвітяни? Ми також для когось є
іно..планетянами.., можливо, навіть і на рідній землі... Можливо...
Тепер, коли заборонила собі тебе… – Спасибі за крила.
81
Якщо народилася любов, то час її життя
визначається записом в книзі невідомого
Пабло Пікасо
Перша весняна гроза змила золотий пил з мого серця, який, сонячними
сльозами стікаючи на землю, полегшив таку колись безцінну ношу...
Водночас вияснилось на душі і прийшло якесь неспізнаване ще
розуміння того, що той золотий нектар, котрий дотепер оповивав моє єство і
живив його, переобтяжував реальність бачення. І це я сама намалювала всіма
кольорами веселки дивні вітражі свого храму. Тому бачила Ангела через
призму свого творіння... Нинішній щирий дощ змив золото барв з моїх вікон і
Ангел постав переді мною таким, яким є насправді: окремим замкненим у
собі світом, який слухає зсередити тільки себе, вбираючи ту енергію, яка
йому потрібна, насолоджуючись блаженством тамування голоду...
Наситившись, – ставав примітивною плоттю, біомасою, яка працюватиме
далі, заведена, наче будильник, чиєюсь непідвладною часові рукою.
... Дощ налітав сильними хвилями і заставляв звучати, розбиваючи

вщент, мої вітражеві міражі.
– Байдуже, хто торкатиметься струн мого єства: їхнє звучання –

найважливіше. Резонанс мовленого ним навідліть вдарив таким пекучим
болем, таким несподіваним розчаруванням, таким печальним соромом: невже
знову цей Ангел, тільки виконуючи чиюсь волю, не здатний сам на творення
нового і краси? Настільки заблуджений в собі, що не може бачити
82
неповторності дотичних
пульсуючих життів...?
Впусти голос мого

кохання в свій зір і ти відчуєщ
моє щастя і мій біль. Рано чи
пізно ти це відчуєш... І якщо в
ту мить я буду вже просто
весняним дощем, чи зеленою
травою – важливішим буде,
звісно ж, що відчуєш ти...
Але в мене є ще сьогодні, є ще весна. Світло моє осягає і чує, бачить і

дихає життям! Уже народжуються барви нових вітражів! Подивися моїми
очима на народження вечора на моїй Землі!...
Сиво-молочні хмари заходу вилямувалися мереживами розтопленого

золота. Глибоченна просторінь виповнюється до горизонту філігранно
чистим щебетом невидимої малесенької сірої пташечки...
Шугонути би птицею своїм розкриллям в ті небеса!
Останні вечорові розсміяні промені дарують, ні, вертають радість

втраченого. Я п’ю нектар життя...
Усе – ніщо супроти мови світу!

Вишня тремтить, обвішана
сріблястим павутинням,
узолоченим тонко гіллям,
купаючись в короні сонця таїни,
малюючи предивні тіні,
танцює в ритмі дихання весни
в передчутті свого цвітіння.
83
84
ОЧІ
Чому на площі так багато людей? Як я знайду його? З усіх вулиць сюди,
як у вулик, приходили і приходили чужі, невиразні, роздавали білі
прокламації, чогось хотіли і не знали чого, щось говорили і не розуміли що
далі, чогось чекали і не знали чого… Знали одне: чогось чекали…
Очі? Море рухомих очей. Тільки мої очі шукали серед них свої… Чи
зможу знайти? Зможу. Вони ж не такі, як всі ці… Не такі… Вони зовсім не
такі… Це має бути феєричний сплеск… Тихе сяйво мого щастя, пульсар мого
серця… І спокій… Вселенський. Так ось чого всі ці люди хочуть! - Спокою
душі… Але ж це для них і відповідь і питання одразу разом… “Зараз,
зачекай. Ще трохи,” – говорила собі, – зараз він прийде! З ним –
найяскравіше – світло мого дня.
...Так ось чому ти не сприймаєш ніякої політики… Зважаючи на цей стан

збудженого народу з нераціональною тратою енергії, знаю відповідь чому
жодна цивілізація на Землі не створила досконалої людської спільноти. –
Треба працювати над собою, а не над тим, чого ти не зможеш осягнути, і для
чого не призначений…
Десь "Іванушки-інтернешл" співать про два бездонні океани очей…,

десь народилася наднова, десь загинула надцивілізація, десь вибухнула думка
сотворення плазми…, десь один уряд змінить на сцені абсурдів інший, а я
відкриваю нове світло.
Є! Світло! Тихе, але ясне і чисте, як перший на землі день. Моя

всезначна тиш. Мій небесно-зелений спокій… Нізвідки… Є. Бачу.
З першим станіславським біг-беном, рівно о першій…, мій перший і мій

останній спокій…, мій шлях в небеса… Наш.
Ми йдемо назустріч одне одному і я вже чую запах зеленого дикого

пралісу… Зливаюся з ним очима, подихом, цілунком, чистим, як перша на
85
землі роса…
Я ще не звідувала такого… Не знала, що шукала властиво цього стану

умиротворення… А що ж то є у миро творення? Що ж було дійсно початком
творення миру, тобто і світу, і миру одночасно? Спокій. Разом – мир і світ,
спокій і світ, злагода і творення її…
З Лагодою – з Любов'ю світ.
Ангеле! Я знаю! Знаю, я – люблю! Блакитно-туманну зорю зеленавого

присмерку-ранку твоїх очей… Рахманну тишу злагоди душ і злиття воєдно
всього того, котре тільки що було ще окремо тобою і мною. Я вже не хочу
відчувати себе поза цим нашим смарагдовим плесом безмовного раю. –
Ангеле. Це рай. Ти ж також це зрозумів, осягнув, признайся…
Це відкрилося того дня, коли тобі так бракувало світла, коли мені так
замало було твоїх дотиків… Коли ти, ладо моє, перестав відчувати межу, як і
я, де шовк тіла, де чисті хвилі рук, де животворяща й цілюща волога уст, де
бездонна і пречиста ріка жаги, де злет крику блаженства… і нарешті –
солодка абсолютна тиша злиття в спокою…
Тихо… Благаю всіх і всього: тихо, тихо… Не треба жодного навіть

найдорожчого слова…, не треба пульсу нічного птаха… Не треба
серцебиття… Не треба нічого… Тільки усвідомлення, що це нічого було
нашим, нашим зеленим світлом вічності. І, зрештою, чому власне нашим?
Навіщо це?
Просто – світлом вічності.
Повз нас, як у міжпланетному просторі міражі, пропливали вулиці

рідного міста, очі: великі, малі, вузькі, блакитні і ясні, теплі й непрозорі; там
ось – багато очей в одних очах, там – просто людина без них...
Тут – двоє дерев ростуть, сплетені водно. А там – сухе дерево. Чисто
86
сухе. Але його не зітнули: хтось побачив і в його смертній поставі красу...
О, вже і кав’ярня, наш столик, пальмочка на підвіконнику.
- Ти розумна. Більше, як я… Я не так…
- Ні, трохи не так: в мене є знання, але їх виявилося занадто мало, щоб
жити в цьому світі і не відчувати себе людиною з приниженою гідністю… В
тебе ж менше знань, але ти зміг вивчитися такій життєвій мудрості, якої ніяк
не осягну я… Теоретично ніби все знаю, а нічого не змогла зробити в своєму
домі, як інші… Навіть і дому свого не маю, сім'ї не маю, власної справи,
тобто бізнесу, як кажуть, не маю також…Найбільші цінності мої – батьки,
діти і кілька подорожей у світи Лади, з яких моїм був тільки той, відвіданий
вперше і вперше втрачений назавжди…
З того часу і досі чим прекрасніший відкриваю в людині світ, тим

болючіша і неминучіша з ним розлука… Ми з тобою увійшли в Наш світ…
Мій час вже порахований на Землі… Тому відчуватиму й житиму в нашому з
тобою світі, як востаннє…– з надією пізнати…
Зникли слова… Не стало потреби в них… Весь зал, всі зеркала, весь
горизонт і небо, весь світ виповнився кольором твоїх очей, предковічного
спокою… І нічого більше не треба було…
Нік бавився, розглядаючи мене через стінки гладенького бокала, як

маленький хлопчик через студений чистий потік у смерековім високім лісі
розглядав майже прозору блакитно-фіолетову рибку…
– Вибач, кудись поділися слова… Сама себе не розумію, але, дивлячись

на тебе, маю все.
– Не навроч мене. Ти так дивно на мене дивишся . І дивно мовчиш…
– Сусіди за столиком побачили нас, напевно, такими, як у романі Олеся

Гончара "Твоя зоря": двоє молодих людей добровільно пішли із цього
87
шаленого світу, не захотівши втрачати одне одного. Вони останній раз сиділи
за кавою, прощалися без слів, плакали, цілувалися. Через кілька кілометрів
від кав’ярні їх знайшли у вщент розбитій машині на узбіччі автобану. Її
відкриті очі злились з небесами...
Нік взяв мої руки в свої, підніс до гарячих уст, цілував і говорив,
заглядаючи в серце, ніби перепитуючи: чи чую, чи оціню відвертість, те, чого
не говорив нікому...
– Я не хочу знати свого майбутнього, не хочу знати і нашого. Безмежно

дякую Всевишньому за тепер.
Інтерв’ю з тобою
– 20 років збірка новел «Нік» лежала в тебе «під зеленим сукном» і ніхто
її не читав. Чому?
– То були часи озаріння, часи тисяч запитань, які потребували часу на
пошук відповідей, на навчання життю, на прийняття рішень.
– Тобто, це було твоє інтерв’ю з собою тривалістю в двадцять років?
Навіщо так довго думати?
– Це все не просто так, цей процес можна порівняти з тим, як скульптор
працює над своїм задумом і вибирає мармур для свого творіння: найперше
йому потрібно для цього піднятися високо на гору, або спуститися в
каменоломні й знайти молочно-білу скелю з напівпрозорими жилами. Потім
«приміряти» ескіз скульптури до цього каменя і побачити, чи «житиме» його
задум в цьому відривку скали, чи «заговорить» до людей так, як хоче
творець.
– І що, для цього потрібні десятки років?
– Звісно, що ні, але увесь процес творіння не може мати якихось наперед
визначених часових рамок.
88
– Ну, знайшов камінь, тобто ідею, я так розумію, та й витісуй свій

омріяний образ. Що тут так довго робити?
– Щоб не знищити вибраний моноліт одним поспішним ударом молотка
по долоту, потрібна спокійна і впевнена, сильна рука майстра, який відчуває
душу живого каменя, залишає сердечну суть і легко відсікає зайве…
– Та це ж просто, якщо скульптор вправний.
– Безперечно. А вправність сама не приходить, це непроста праця над
собою, це довгі ночі роздумів і пошуку ідеального виразу обличчя, очей,
вигину брови… А іноді полотном накриваєш свій мармур, який ніяк «не
пробуджується», шукаючи відповіді на запитання «а що ж далі?» і чекаєш
натхнення, підхоплений невблаганним вихором життя.
– То ти дописувала новели?
– Ні. Минуле не зміниш. Теперішнє вже є. А от яким буде майбутнє? Як
добре, що є ще сьогодні і я вже ніколи не буду колишньою.
– Значить ти знайшла відповіді на свої запитання?
– Не на всі, звісно ж. Вчуся жити далі, пізнаючи світ, відкриваючи для
себе інших людей, відкриваючись їм.
– А які люди своїми творами стали для тебе найбільшим відкриттям?
– Звичайно, - Книга Книг. А якщо питання стосовно Збірки новел «Нік»,
то це есе видатного німецького мислителя Артура Шопенгауера про
метафізику любові, яке є фрагментом з його основної праці "Світ як воля і
уявлення". Це своєрідний коментар автора до поняття "Світової волі" -
центрального в його філософській системі. Тут викладені етичні погляди
Шопенгауера, його тлумачення суті любові. Прочитай кілька сторінок з його
праці. Будеш вражений, надіюся, не менше за мене… Є над чим
пороздумувати. Запрошую до дискусії…
«Кохання – непереборна пристрасть, яка перемагає голос розуму,
штовхає людей на жертву своїм благополуччям, породжує високі твори
мистецтва і... раптом зникає, як привид. Яка таємнича сила вводить нас у
згубний піднесений обман?
89
Світова воля створила, "винайшла" любов для того, щоб обдурити

розважливий егоїзм живих істот.
Хоча любов – це, по суті, прагнення індивіда до
фізичного володіння іншим індивідом заради продовження роду, все ж таки
піднесена пристрасть любові – не те саме, що примітивний статевий
потяг. Кохання спрямоване на конкретну особу, а не просто на
представників протилежної статі. Це теж прояв " хитрощі ",
тобто доцільності, волі роду. Справа в тому, що воля зацікавлена в
народженні не просто ще однієї істоти, але якомога досконалішого,
гармонійнішого індивіда. Тому чоловіки та жінки придивляються один до
одного, шукають відповідності та взаємодоповнення своїх фізичних та
духовних особливостей. "Індивід діє тут несвідомо для самого себе, за
дорученням деякого вищого початку - роду ..." "Це вивчення і випробування
- не що інше, як піклування про того індивідума, який може народитися від
цього подружжя, і про комбінацію його властивостей."
Якщо чоловік і жінка не люблять одне одного, - це ознака того, що
дитина, яка народилася б від них, була б погано організованою,
дисгармонійною. Чим досконаліша взаємна пристосованість індивідуумів
один до одного, тим сильніша їхня любовна пристрасть . Вибірковість,
натхненне прагнення конкретного індивіда, а чи не будь-якого
представника протилежної статі таки відрізняють любов від
вульгарного фізіологічного потягу.»
Шопенгауер, виходячи зі своєї концепції, пояснює, чому любов спонукає
людей до мистецтва, особливо до поезії, через яку смертні намагаються
метафорично висловити відчуття чогось безсмертного, неземного,
трансцендентного. "Туга любові, яку поети всіх часів невтомно оспівували
на різні і нескінченні лади... це - зітхання генія роду, який бачить, що тут
90
йому судилося знайти або втратити незамінний засіб для своїх цілей, і
тому він глибоко стогне".
Тільки рід здатний до нескінченного життя, нескінченних бажань,
задоволень і скорбот; індивід, охоплений любовним почуттям, занадто
малий в порівнянні з безмірною волею роду, його "груди іноді готові
розірватися і не може знайти вирази для передчуттів, що переповнюють
її, нескінченного блаженства і нескінченної скорботи".
Любовне почуття згасає, коли його мету досягнуто, і тоді може
виявитися, що крім сліпої пристрасті двох людей нічого не
пов'язувало. Вони більше не потрібні одне одному. Шлюб із розрахунку
зазвичай щасливіший, ніж шлюб із кохання, вважає Шопенгауер, адже
корисливий розрахунок зберігає свою силу й тоді, коли ілюзія кохання
розсіюється; проте шлюб із кохання, навіть нещасливий, все-таки вищий, -
він відповідає природному призначенню.
Шопенгауер підкреслює, що його "метафізика кохання" тісно
пов'язана з усією його філософською концепцією, даючи їй додаткове
висвітлення та підтверджуючи раніше висловлені істини: по-перше, що
внутрішня сутність людини є безсмертною і продовжує жити в
майбутньому поколінні; по-друге, що ця сутність належить більше до
роду, ніж до індивіда. Любов тому має над нами таку владу, що вона є
запорукою безсмертя, неруйнівності найістотнішого ядра людини.»
(Шопенгауер А . Вибрані твори. М.: Просвітництво, 1992. с.392).
Продовження книги-фентезі «Нік» буде опубліковане в наступному

випуску альманаху «Інтерв’ю з собою».
Зіновія Рудик, ВПУ № 21,

викладач української мови та літератури
91
Післямова
Літературно-художнє видання альманаху «Інтерв’ю з собою» має
свою цікаву історію. Першою ластівкою творчого проєкту було видання
поетичного збірника «Інтек» (Інтелектуальний клуб) у 1995 році, до
якого увійшли вірші учнів та викладачів нашого ВПУ № 21.
Наступною знаковою віхою в мистецькому житті молоді училища
стала збірка авторської поезії учня Андрія Кваснички «На вістрі леза»,
видана у 2006 році та видрукована в комп’ютерному центрі ВПУ № 21.
А новела про непросту долю
автора збірки, написана ученицею
ВПУ № 21 Юліанною Голей,
«Самотність – ровесниця
Творця», і представлена на
Всеукраїнському конкурсі
творчих робіт учнів
загальноосвітніх шкіл та професійно-технічних навчальних закладів до
150-річчя від дня народження Івана Франка, була відзначена грамотою
Львівського національного університету імені Івана Франка.
У 2008 році з метою з’ясування «світу, сприятливого для дітей» та
підвищення активності у сфері вирішення
проблем, які торкаються дітей, виконавчим
комітетом Івано-Франківської міської ради
проводився конкурс творчих дитячих робіт. У
номінаці «поезія» в ІІ віковій категорії
відзначено поезію учня ВПУ № 21 Павла
Шушкевича «Сила розуму». Вірш був
опублікований у книзі «Світ, сприятливий для
нас», яку видано в друкарні «МІСТО НВ».
92
У 2013 році на обласному конкурсі

читців Петро Дзебчук, який представляв
нашу учнівську молодь, не тільки здобув
призове місце, але й був визнаний
єдиним автором, який презентував на
розгляд журі власну поетичну збірку.
Особливо вразили слухачів вірші Петра
Дзебчука про мальовничу красу Карпат.
Підсумком
довготривалої творчої праці обдарованої
молоді ВПУ № 21 став проєкт творчого
молодіжного об’єднання інтелектуалів «МОІ»,
успішно представлений на Всеукраїнському
конкурсі обдарованої молоді, який відбувся у
місті Києві 2016 року. Автор логотипу та
мультимедійної презентації – учень ВПУ № 21 Яцюк Олег.
Уже наступного 2017 року
літературно-журналістський проєкт учня
Івана Козакевича «Українська вишня в
Казахстані» відзначено Подячною
грамотою українського посольства в
Казахстані. Проєкт створено на основі
реальних подій і розповідей очевидця
Дмитра Сворака, який дозволив
опублікувати в журналістському
розслідуванні фото з родинного архіву.
93
Особливо 2017 рік запам’ятається

учневі ВПУ № 21 Андрієві Білінкевичу,
який за підтримки викладачів відкрив у
стінах рідного навчального закладу
персональну виставку картин у стилі
«дотворк» «Моє бачення» і став
співавтором художньої книги Зіновії Рудик
«G2–V», намалювавши ілюстрації до новел-
візій.
Альманах «Інтерв’ю з собою»,
підготовлений до друку в 2023 році

завдяки співпраці викладачів та учнів
та випускників, презентує широкому
колу читачів художні твори різних
жанрів. Літературно-художнє видання
«Інтерв’ю» представляє творчі роботи
людей, які щиро діляться з читачем
своїми роздумами про красу і цінність
Життя. Особливо вражає поезія «Я міг
би сказати» Максима Шевчука: яка
експресія! Як злободенно звучать
поетичні рядки «…любові й добру
відкривайтесь»! В «сотнях слів» Максима постають кришталево чисті
нові духовні скрижалі майбутнього – «…гряде ж неминуче оновлення» і
палко звучить заклик змінити світ своїм оновленим мисленням.
… Голосним звуком годинникової стрілки відчеканює час нашу
можливість в круговерті життя не втратити шансу зберегти цей світ і,
звісно, себе, – ось що промовляє підтекст віршів Ірини Козій. Душа,
94
життя, круговерть… – одвічна константа, яка або фіксується об’єктивом

космосу, або зникає в діадемі реалій, якою забавляється доля.
І ще кілька слів про тексти пісень для майбутніх комп’ютерних ігор
(спільний проєкт Івана Туранського та студента з міста Вінниця Андрія
Козуба): дійсно оригінальна і на диво ритмічна «сміттєтопія», – що є
більш геніальне і банальне водночас!? Прекрасні віртуально-візуальні
пульсації словотвору і актуальний підтекст! Вчасно і без фальшу.
Респект авторам, ілюстратору а також викладачам Петру Лучківу
та Роману Яцурі за сприяння у верстці та друці альманаху «Інтерв’ю з
собою».
Ольга Терешкун, членкиня Національної

спілки журналістів України, Національної
спілки кінематографістів України
P.S. До розмови з читачем…

Світ — це небезпечне місце. Не через те, що люди злі; а тому,
що люди не хочуть цього виправити. Альберт Ейнштейн
Інколи задумуєшся чому ти живеш на цьому білому світі…

Більшість людей не цінують життя кожної хвилиночки, кожного подиху
цього кришталево-свіжого повітря . Мені здається, що Бог дає нам так
званий кредит, щоб людина його використала і віддячила .
На мою думку, велика кількість людей навіть про це навіть не
замислюється: про ціну їхнього життя…, а воно ж безцінне, і його, як
вселенський дар, маємо використати по максимуму на всі сто відсотків,
щоб в кінці свого життя не шкодував, що ти зробив щось не так. Адже
якщо людина це зрозуміє , то на схилі літ уже не зможе все виправити.
95
Тому потрібно жити кожну хвилину так, якби це було востаннє, і в будь-
який час. Але чи це можливо ? Чи реально це ?
Взагалі то Закони Божі кажуть так: якщо людина певний час життя
грішить, а потім виправляється і живе праведно, то вона буде вище в
очах Господа, як та людина, що ходила до церви, але мала нечисті
наміри і сумління…То ж подумаймо, які сьогодні люди, який сьогодні
світ ? Люди продовжують жити в гріху і не опам’ятовуються.
Подумаємо чи був грішний світ до того, як появились люди на
землі. Власний розум каже, що ні, – це люди зробили його таким, яким
він є. Чи можна це все виправити? Підсвідомість підказує, що так. Але
на це потрібно багато часу і бажання зробити це, зробити світ кращим.
Чи знайдеться з людей хтось, щоб міг перевернути свідомість людей,
щоб вони стали добрішими і милосерднішими один до одного, щоб сусід
захотів допомогти сусідові, а не класти огорожу, вищу один від
одного… Тепер, в такі нелегкі часи, ми маємо об’єднатися Брат із
Братом у великій битві за торжество людяності!
Для кожного із нас час тече по-особливому. Це як джерельце лісове:
хтось пройде мимо, хтось нап’ється з нього води, не звільнивши витік
від опалого листя і трухлявого гілля; а хтось «знайде час» і розчистить
намул, прибере торішні листки, поглибить русло і укріпить беріжки, -
щоб чистої води міг напитися кожен спраглий, чи то людина, чи то
звірятко. Хтось живе «короткий час» – все тільки для себе, а комусь часу
дається вдосталь – справ корисних треба звершити багато, людям і
світові допомогти – от і живе такий чоловік у своєму «довгому часі».
Але навіть «довгий час» для людини тут, на Землі, кінечний.
… Як душа немилосердно болить, коли на Великодні свята, чи на
Різдво ти бачиш порожнє крісло в родинному колі і нічого не можеш
змінити. І не раз заплаче весняна берізка, і не раз сльозу ховатимеш
ти… Якби я міг повернути до життя свого батька, я б з власного серця
зробив машину часу, щоби хоча за кілька хвилин сказати йому ті слова,
96
які колись не встиг

промовити... Тепер я живу
«довгим» часом, бо бачу
велику потребу в тому,
щоби вчитися любити цей
світ і опам’ятовувати
людей, аби викорінювали в
своїх душах байдужість,
дріб’язковість, черствість і
зло.
Я вживлюся в рідну
землю такими міцними
коренями, що їх жоден нікчемний черв’як не підточить! Я силою і
красою духу злиюся з вічною величчю небокраю і скидатиму живодайні
роси листям своїм, щоб спраглі оживали, щоб звірята знаходили
прихисток під могуттям моїх верховіть! І час наш буде довгий, бо
наміри благі і праведні! І нехай буде так!
Іван Козакевич
97
В наступному випуску альманаху

тут може бути
твій
літературно-мистецький проєкт
Здано до друку 07.02. 2003 р.

Друк: Комп’ютерний центр ВПУ № 21
98

Інтерв'ю з собою

Uploaded by

Document Information

Description:

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Description:

Copyright:

Available Formats

Інтерв'ю з собою

Uploaded by

Description:

Copyright:

Available Formats

Інтерв’ю з собою.

Альманах «Інтерв’ю з собою» представляє широкому колу читачів творчість учнів,

Розглянуто і схвалено для друку на засіданні циклової комісії філологічних дисциплін.

Літературна корекція та комп’ютерна верстка:

Відгуки перших читачів

«Як часто ви спілкуєтесь із собою? Звучить дивно, проте кожному із

«Які різносторонні обдарування! Тут і поезія, і мала проза, і новели-

«Я прочитав книгу щасливих людей! А знаєте чому щасливих? Бо вони є

«Особливо відрадно, що ілюстратор альманаху, прикликавши собі на

«Ого! Скільки людей так оригінально викладають свої думки. Цей

«Приємно читати альманах, авторами якого є мої учні та колеги по

«Вітаю з виходом альманаху авторів, які відважилися відкрити свої

«Коли віртуальність стає реальністю? – Як тільки думка зодягається в

Дім для подорожей

*Світ і персонажі, яких ви побачите в цій історії, хоч і беруть за основу

Земля, наскільки ж вона велика? Чи хоч хтось з людей може уявити її

— Перший раз про таке чую.

якось та й важлива. Повір, відсутність когось в цьому світі змінить твоє

— Дякую вам за чудову розмову.

добре, що людям потрібні інші, але часто якраз через це ми можемо

Максим Шевчук, учень ВПУ21.

Сьогодні над нашим містом пролетить метеор, який уже прозвали

– Тобі ж подобається музика, хіба не так?

І ось прийшов час для передостанньої пісні “Я не герой”. Ця пісня

З шаленим скрипом відчиняються двері у старий деревяний хлів:

– Хочеш сказати я здаюсь? Цікаво, але тут ти не правий, я в ситуації,

Тоді цей загадковий чоловік піднявся, впираючись в стіну позаду

Я міг би сказати сотні слів,

Що власні сили важливіші

Сказавши: «То ж було колись».

Чи здатен хтось почути їх,

Одне із тисяч слів його почуй,

Почуйте! Будьте готовими

Закликом світ захистити

З уст юнака, яка надихає.

Не будьте байдужі до істини Слова!

Посухою й спекою зерна,

Я ніколи не втрачу надії

Максим Шевчук, учень ВПУ № 21

— Наір, що б не було, я завжди буду чекати твого повернення, як

Згодом команда піднялась на «Катрін», за декілька хвилин вони вже

Максим Шевчук, учень ВПУ21

Хотів би стати ангелом я вільним,

Хотів би стати рибою у морі,

Хотів би стати вовком благородним,

Хотів би крильми вогняними

… І тільки сокола у небі

Чуєш? – Кречет кричить в високості!

Іван Туранський. Учень групи ОПЗ-18.

Коли душа людини розвивається в прискореному режимі, вона

Ранок! Тільки розплющуєш очі зі сну – усе залито ясним сонцем. А за

Усе насправді, чи це життя, як сон, – ілюзія? Але сни часто забуваєш і

Можна порівняти життя людини з кущиком трави. Маленький кущик

Ось чому кличу любити життя і не руйнувати себе …

Наскільки загадкова ця мить! Зупинився – і перед тобою панорама

Всесвіт і природа живлять нас багатьма незабутніми видовищами. Кожна

Цей прохолодний весняний вечір якийсь

неповторність: якби я зміг, то кожній дав би ім’я…Та швидкоплинність є

Іван Козакевич, випускник ВПУ № 21

Припадає раз у рік.

Наталія Дубенська народилась 08.09.2007р. в