Велика історія всього

Передмова

Ми розповідаємо історії, щоб розібратися. Це у нас у крові.

Лія Гіллз. Повернення до серця

Ідея сучасної праісторії вже давно висить у повітрі. У мене вона з’явилася, коли я вперше почав викладати курс історії світу в Університеті Маккуорі в Сіднеї 1989 року. Я вважав, що саме через такий курс буде найкраще підійти до вивчення історії людства. Я тоді досліджував і викладав російську та радянську історію, і мене турбувало, що навчання національної та імперської історії (Росія була як нацією, так і імперією) підсвідомо закладало думку, буцімто на базовому рівні людство просто складається з племен-суперників. Чи корисно розповідати про це у світі, який має ядерну зброю? Під час Карибської кризи я ще навчався у школі і яскраво пам’ятаю відчуття завислості на краю апокаліптичної прірви. Люди от-от могли знищити світ і себе. Я пам’ятаю, як часто міркував, чи є «там», у Радянському Союзі, діти, яким так само страшно. Зрештою, всі ми люди. У дитинстві я жив у Нігерії. Саме там у мене з’явилося дуже сильне відчуття суцільного й надзвичайно різноманітного людського співтовариства — почуття, яке посилилося, коли я підлітком вступив до Атлантичного коледжу, міжнародного вишу в Південному Уельсі.

Декілька десятиліть по тому, вже у статусі професійного історика, я почав міркувати над уніфікованим підходом до навчання історії людства. Чи міг я розповідати про спадок усього людства з пафосом і побожним благоговінням, притаманним історіям великих націй? Згодом я впевнився, що нам потрібна історія, де палеолітичні пращури й неолітичні фермери відігравали б таку саму важливу роль, як і керманичі, завойовники та імператори, які захопили історичний дискурс.

Зрештою я зрозумів, що моя ідея не нова. У 1986 році великий історик Вільям Макнілл обстоював думку про те, що писати історію «злетів і падінь усього людства» — «моральний обов’язок кожного професійного історика наших часів»¹. Іще раніше, але в тому самому дусі Герберт Уеллс написав історію людства, як відповідь на бійню Другої світової війни.

Ми вже розуміємо, що не може бути миру для кожного окремо — може бути лише мир для всього світу, і не може бути індивідуального добробуту — лише добробут для всіх. Але спільного миру й добробуту не буде без спільних історичних ідей… Не маючи нічого, крім вузьких, егоїстичних і суперечливих націоналістичних традицій, раси й народи приречені на постійні конфлікти й руйнацію².

Уеллс зрозумів іще дещо: тому, хто хоче викладати історію людства, найімовірніше, доведеться викладати історію всього на світі. Саме тому його «Нарис з історії» перетворився на історію Все­світу. Щоб зрозуміти історію людства, доведеться зрозуміти, як виникли такі дивні створіння, — отже, дізнатися про еволюцію життя на планеті Земля — отже, дізнатися про еволюцію самої планети Земля — отже, дізнатися про виникнення й розвиток зір і планет — а отже, дізнатися й про виникнення та розвиток Усесвіту. Сьогодні ми можемо розповісти цю історію з науковою точністю, немислимою за часів Уеллса.

Уеллс шукав спільного знання, яке б об’єднало різні дисципліни й народи. Усі праісторії поєднують у собі багато знань — навіть праісторії націоналістичних історіографій. Найосяжніші з них можуть провести різними часовими осями через численні концентричні кола розуміння та ідентичності: від самого себе до родини й роду, далі до народу, мовної чи релігійної групи, до найширших кіл людства і життя й зрештою до ідеї про належність до Всесвіту або космосу.

Але дедалі активніші міжкультурні контакти останніх століть показали, як глибоко закорінені всі праісторії й релігії в традиціях і середовищах. Саме тому глобалізація й нові ідеї підірвали віру в традиційні знання. Навіть найвідданіші прибічники традицій починають бачити, що праісторія в кожного народу різна й розповідає дуже різні речі. Дехто став доволі агресивно, навіть жорстко захищати власні релігійні, племінні чи національні переконання. Багато хто просто втратив ці переконання та віру, а разом із ними — своє коріння і відчуття свого місця у Всесвіті. Втрата віри може пояснити повсюдну аномію — відчуття безцільності, безглуздості й навіть розпачу, завдяки якому сформувалося багато течій у літературі, мистецтві, філософії та науці ХХ століття. Націоналізм багатьом запропонував певне відчуття причетності, але в нинішньому глобально поєднаному світі очевидно, що, навіть поєднуючи громадян певної країни, він розділяє все людство.

Я написав цю книжку з оптимістичним сподіванням, що ми, сучасні люди, не приречені на вічну розрізненість і безглуздість. У серці творчого урагану сучасності визріває й народжується нова глобальна праісторія, сповнена сенсу, трепету й таємниць, як і будь-яка традиційна праісторія, але збудована на сучасному науковому підґрунті з багатьох царин знання³. Ця історія дуже далека від завершення, їй ще доведеться увібрати уроки й висновки старших праісторій про те, як жити добре, довго і самодостатньо. Але її варто вивчати, бо вона ґрунтується на глобальному спадку ретельно перевіреної інформації і знань, і це перша праісторія, яка охопить усі людські суспільства й культури. Це збірний глобальний проект, історія, яка відповідатиме уявленням про світ у Буенос-Айресі й Пекіні, у Лаґосі й у Лондоні. Сьогодні багато вчених займаються захопливою роботою: побудовою й поширенням цієї сучасної праісторії. Вони шукають там орієнтирів і відчуття спільної мети, яке дають усі праісторії, — але вже для глобалізованого світу сьогодення.

Уперше я почав викладати історію Всесвіту 1989 року. У 1991-му, намагаючись пояснити, чим займаюсь, я використав термін «велика історія»⁴. Я зрозумів, що намагаюся намацати основні напрямки новонародженої глобальної праісторії, лише повільно усвідомивши, як вона повинна виглядати загалом. Сьогодні великої історії навчають в університетах по всьому світу, а завдяки проекту Big History Project долучитися до її вивчення мають змогу ще й старшокласники.

Нам необхідно переосмислити минуле, якщо ми хочемо подолати глибокі глобальні виклики ХХІ століття й скористатися його новими можливостями. Ця книжка — моя спроба розповісти сучасну версію величезної, докладної, красивої й натхненної історії.

1 William H. McNeill, Mythistory, or Truth, Myth, History, and Historians, American Historical Review 91, no. 1 (Feb. 1986): 7.

2 H. G. Wells, Outline of History: Being a Plain History of Life and Mankind, 3rd ed. (New York: Macmillan,1921), vi.

3 Славетний біолог Е. О. Вілсон переконливо доводив життєву необхідність тіснішого переплетення сучасних наукових дисциплін; див. E. O. Wilson, Consilience: The Unity of Knowledge (London: Abacus, 1998).

4 Уперше я вжив цей термін у The Case for ‘Big History,’ Journal of World History 2, no. 2 (Fall 1991): 223–38.

Вступ

Форми, що з’являються і зникають — і твоє тіло лише одна з них — це лиш відблиски танцю моїх кінцівок. Коли впізнаєш Мене в усьому, чого тобі тоді боятися?

Уявні слова індуїстського бога Шиви з книжки Джозефа Кемпбелла «Герой із тисячею облич»

Усі ці зовсім неможливі події, напевно, такі ж імовірні, як ті, що могли б коли-небудь статися, й будь-які інші, що зроду не ставалися.

Джеймс Джойс. Фіннеґанові поминки

Ми з’явилися в цьому Всесвіті не за власним бажанням, у часі й місці, яких теж не вибирали. Якусь мить ми, такі собі космічні світляки, летітимемо разом з іншими людьми, зі своїми батьками, з сестрами й братами, з дітьми, із друзями і ворогами. Ми подорожуватимемо разом з іншими формами життя від бактерій до бабуїнів, зі скелями, океанами й полярними сяйвами, з місяцями й метеорами, планетами й зорями, кварками й фотонами, надновими і чорними дірами, разом зі слимаками й мобільними телефонами в неймовірних просторах порожнечі. Ця кольорова різноманітна какофонічна і таємнича кавалькада продовжуватиме свій рух, навіть коли ми її полишимо. У віддаленому майбутньому до неї приєднуватимуться і залишатимуть її вже інші подорожні. Зрештою учасників меншатиме. За газильйони років від сьогодні вона розтане, як привид на ранішній зорі, розчиниться в океані енергії, з якої народилася.

Що ж це за дивний натовп, із яким нам доводиться подорожувати? Яке наше місце в цій кавалькаді? Звідки вона з’явилася, куди прямує і як зрештою зникне?

Сьогодні ми, люди, можемо розповісти про історію цієї кавалькади набагато більше, ніж будь-коли. Ми можемо з дивовижною точністю визначити, що розташовано ген-ген за мільярди світлових років від Землі й що відбувалося мільярди років тому. Нам це під силу, бо ми зібрали вже багато шматочків мозаїки знань і можемо уявити всю картину. Це дивовижне й дуже недавнє досягнення. Багато шматочків мозаїки нашого походження знайшли своє місце за мого життя.

Ми можемо скласти масштабні карти Всесвіту і його минулого завдяки, поміж іншим, своєму великому мозку — і, як усі тямущі організми, користуємось ним, аби створити внутрішні карти світу. З них складається певна віртуальна реальність, яка допомагає нам знайти власний шлях. Ми не здатні побачити світ безпосередньо в усіх його деталях; для цього потрібен мозок завбільшки з Усесвіт. Але ми можемо створити прості карти фантастично складної реальності, знаючи, що вони відповідають важливим аспектам реального світу. На всім відомій схемі лондонського метро немає більшості поворотів, але нею успішно користуються мільйони людей, щоб потрапити з одного кінця міста в інший. Ця книжка — своєрідна схема метро Всесвіту.

Люди відрізняються від усіх інших розумних тварин мовою — надзвичайно потужним засобом комунікації, що дає змогу обмінюватися індивідуальними картами світу й таким чином формувати більші, детальніші карти, створені спільними інтелектуальними потужностями. Такий обмін дозволяє порівнювати деталі своїх карт із деталями мільйонів інших. Саме так кожна група створює світогляд, де поєднуються спостереження, ідеї та думки багатьох поколінь, які жили протягом тисяч років. Піксель за пікселем завдяки колективному навчанню люди вибудовували все детальніші карти Всесвіту протягом 200 тисяч років свого існування як виду. Це означає, що одна маленька частка Всесвіту почала роздивлятися себе саму, — ніби Всесвіт почав поволі розплющувати одне око після довгого сну. Сьогодні завдяки глобальному обміну ідеями та інформацією, завдяки точності сучасної науки, завдяки новим дослідницьким інструментам (від часток, що розбивають атоми, до космічних телескопів), завдяки комп’ютерним мережам із колосальними обчислювальними потужностями це око бачить більше і більше.

Історія, розказана нам цими картами, — найвеличніша, яку лише можна уявити.

Малим я не міг нічого зрозуміти, поки не малював собі таку карту. Як і багато інших людей, я намагався поєднати ізольовані царини, які поволі вивчав. Література не мала нічого спільного з фізикою; я не бачив ніякого зв’язку між філософією і біологією, релігією і математикою або економікою і етикою. І я продовжував шукати певну структуру, своєрідну карту різних континентів і островів людського знання. Я хотів побачити, як усе компонується і стає на свої місця. Традиційні релігійні описи мене ніколи не влаштовували, бо, зростаючи в Нігерії, я дуже рано дізнався, що різні релігії пропонують різні й часто суперечливі пояснення, як світ став таким, яким він є.

Сьогодні ми спостерігаємо за появою нової системи розуміння глобалізованого світу. Її вибудовують, розвивають і поширюють тисячі людей із різних наукових галузей і країн. Поєднання їхніх розумінь може допомогти нам побачити речі, які годі побачити в межах одної дисципліни, й дозволяє подивитися на світ із вершини, а не з підніжжя. Ми бачимо зв’язки різних наукових перспектив, а отже, можемо глибше замислитися над такими широкими темами, як природа складності, природа життя й навіть природа нашого власного виду! Зрештою, останнім часом ми вивчаємо людей крізь багато різних дисциплінарних об’єктивів (антропологія, біологія, фізіологія, приматологія, психологія, лінгвістика, історія, соціологія), але жодна спеціалізація не дає індивідові можливості віддалитися й побачити людство в цілому.

Пошук праісторій, які можуть пов’язати різні типи знань, старий, як і саме людство. Мені подобається уявляти собі групу людей, що сиділи біля вогню на заході сонця сорок тисяч років тому. Я уявляю їх на південному березі озера Мунґо, в районі озер Віл­ландра у Новому Південному Уельсі, де було знайдено найстаріші людські рештки в Австралії. Сьогодні це батьківщина племен паакантжі, нґйямпаа і мутті мутті, але ми знаємо, що їхні предки жили в цьому регіоні не менше сорока п’яти тисяч років.

У 1992 році рештки одного з пралюдей (відомого як Мунґо-1), виявлені археологами 1968-го, нарешті повернули місцевій громаді аборигенів. Це була молода частково кремована жінка⁵. За півкілометра від місця першої знахідки знайшли залишки ще однієї особи (Мунґо-3), найімовірніше чоловіка віком близько 50 років. Він страждав на артрит і серйозну ерозію емалі, можливо, викликану постійним протяганням крізь зуби ниток, із яких робили сіті й мотузки. Його тіло було поховане дбайливо й поважно та посипане порошковою червоною охрою, добутою за двісті кілометрів від місця поховання. Чоловіка повернули на озеро Мунґо в листопаді 2017-го.

Обидві особи померли близько сорока тисяч років тому, коли нині сухі озера Вілландра були повні води, риби та молюсків і приваблювали безліч птахів і тварин, на яких можна було полювати або ставити пастки⁶. Життя навколо озера Мунґо тоді буяло.

У своїх уявних сутінкових розмовах при вогнищі я бачу хлопців і дівчат, старших чоловіків і жінок, батьків, бабусь і дідусів. Хтось загорнувся в хутро, а хтось гойдає колиску з малюком. Діти бігають одне за одним понад озером, а дорослі доїдають молюсків, свіжовиловлену рибу та раків і шматки смаженого валабі. Поволі розмова стає серйозною, і чутним залишається лише один голос — когось із найстарших. Як завжди довгими літніми днями й холодними зимовими ночами, літні люди переказують молодим те, про що дізналися від предків і вчителів. Вони питають про те, що завжди мене зачаровувало. Як утворилася земля з її пагорбами, озерами, долинами і ярами? Звідки взялися зорі? Коли жили перші люди і звідки вони взялися? А може, ми були тут завжди? Чи пов’язані ми якось із варанами, валабі й ему? (Люди озера Мунґо й сучасна наука на це останнє запитання відповідають однаково: рішучим «Так!»). Оповідачі викладають історію. Вони розповідають про те, як наш світ було створено потужними силами й істотами в далекому минулому.

Розказані протягом багатьох ночей і днів, ці оповіді описують засадничі ідеї народу озера Мунґо. Це ідеї з довгими ногами, ідеї, які допомагають стійко триматися шляху. Вони поєднуються, щоби сформувати величезну мозаїку інформації про світ. Деяким дітям здається, що певні історії складні й хитромудрі, їх годі втямити з першого разу. Але історії доводиться слухати від різних людей у різних формах, і діти звикають до них і до їхніх глибинних ідей. Діти виростають, і ці історії впинаються їм під шкіру. Тепер вони знають їх дуже точно, бачать їхню красу, тонкі деталі й сенси.

Коли вони говорять про зорі, краєвиди, вомбатів і валабі, про світ і своїх пращурів, їхні вчителі розгортають карту спільного світогляду, яка показує членам племені їхнє місце в багатому, прекрасному й іноді моторошному універсумі. «Ось те, чим ти є». «Ось звідки ти походиш». «Ось ті, хто існував до твого народження». «Ось єдине ціле, часткою якого ти є». «А ось обов’язки й завдання того, хто живе серед таких, як ти сам». Ці історії мають величезну силу, бо в них вірять. Люди вірять у їхню правдивість, оскільки вони спираються на цінні знання, отримані крізь часи й покоління від давніх пращурів. Їх уже сотні разів перевіряли на точність, достовірність і обґрунтованість, послуговуючись глибокими знаннями про людей, зорі, природу, рослини і тварин, доступних народу Мунґо, а також їхнім предкам і сусідам.

Карти, які створили предки, можуть стати в пригоді нам усім. Відомий французький соціолог Еміль Дюркгейм наполягав на тому, що карти, приховані в стародавніх історіях і релігіях, — фундаментальні для нашої самосвідомості. Без них, стверджував він, люди часом впадають у такий глибокий відчай і марноту існування, що це може призводити до самогубств. Не дивно, що майже в усіх відомих суспільствах історії походження світу стали серцем освіти. У палеолітичних суспільствах учні дізнавались історії свого походження від старійшин, а пізніші вчені пізнавали основні історії християнства, ісламу й буддизму в університетах Парижа, Оксфорда, Багдада і Наланди.

Цікаво, втім, що сучасній світській освіті бракує чіткої праісторії, яка пов’язувала б усі сфери знання. Може, саме тому відчуття дезорієнтації, розділеності й бездушності, описане Дюркгеймом, відчувається у всьому світі — у Делі й Лімі, в Лаґосі й Лондоні. Проблема в тому, що у глобально взаємопов’язаному світі так багато місцевих праісторій, які змагаються за довіру й увагу, що вони заважають одна одній. Тому більшість сучасних педагогів зосереджують увагу на частинах замість цілого, а студенти дізнаються про світ поступово, з розрізнених наукових дисциплін. Сьогодні люди навчаються того, про що наші предки з озера Мунґо ніколи не чули, — від алгебри до сучасної історії й уміння писати комп’ютерний код. Але нас, на відміну від людей з озера Мунґо, рідко заохочують поєднувати ці знання в єдину, цілісну історію — як глобуси в старих школах поєднали тисячі місцевих карт у єдину карту світу. Тому в нас лишається фрагментарне розуміння як реальності, так і людської спільноти, до якої ми всі належимо.

Сучасна праісторія

І все ж… помалу-помалу, але сучасна праісторія таки зароджується. Як і історії, що переповідалися на берегах озера Мунґо, наша сучасна праісторія зібрана пращурами, перевірена і випробувана поколіннями й тисячоліттями.

Звичайно, вона дуже відрізняється від більшості традиційних праісторій — частково тому, що вибудувалася не в певному регіоні чи культурі, а завдяки глобальній спільноті понад семи мільярдів людей, а отже, увібрала в себе знання з цілого світу. Ця праісторія призначена для всіх сучасних людей і побудована на глобальних традиціях нинішньої науки.

На відміну від традиційних праісторій, сучасній бракує бога-творця, але в ній є енергії й частки такі ж екзотичні, як і традиційні пантеони богів. Як і праісторії конфуціанства чи раннього буддизму, сучасна історія розповідає про Всесвіт, який просто є. Будь-яке відчуття сенсу з’являється не зі Всесвіту, а з людей. «Який сенс Усесвіту? — запитав Джозеф Кемпбелл, який вивчав міфологію і релігії. — А який сенс блохи? Вона просто існує, от і все — а ваш сенс у тому, що існуєте ви»⁷.

Світ сучасної праісторії нестабільніший, турбулентніший і набагато більший, ніж світ багатьох традиційних праісторій. Ці якості вказують на певні обмеження. Наша праісторія глобальна, але дуже молода, і тому їй не бракує молодечої сирості і сліпих плям. Вона виникла в дуже особливий період людської історії й сформувалася під впливом динамічних і потенційно руйнівних традицій сучасного капіталізму. Саме тому їй часто бракує глибшої чутливості до біосфери, яку можна побачити в праісторіях корінних народів.

Усесвіт сучасної праісторії неспокійний, динамічний, мінливий і величезний. Геолог Уолтер Альварес нагадує нам, наскільки він великий, запитуючи, скільки в ньому зір. У більшості галактик приблизно по 100 мільярдів зір, а Всесвіт налічує десь таку саму кількість галактик. Це означає, що у Всесвіті (глибоко вдихнули!) 10 000 000 000 000 000 000 000 (10²²) зір⁸. Нові спостереження, проведені наприкінці 2016 року, натякають, що галактик у Всесвіті може бути набагато більше, так що не соромтеся додати ще кілька нулів. Наше Сонце — доволі звичайний член цієї величезної банди.

Сучасна праісторія ще не завершена. Додаються нові розділи й секції, старі частини необхідно перевірити чи підлатати, а потім зняти риштування й прибрати зайвий непотріб. Без дір однаково нікуди не подітися, отже, як і всі праісторії, наша ніколи не втратить ауру таємниці й страху. Але в останні кілька десятиліть наше розуміння Всесвіту, де ми живемо, стало всебічнішим, і тому наше відчуття його таємничості може навіть посилитися, оскільки, як писав французький філософ Блез Паскаль, «знання подібне до сфери: що більший його об’єм, то більший контакт із незнаним»⁹. Попри всі її недоліки й невизначеності, нам слід знати свою історію, так само, як людям із озера Мунґо слід було знати свої. Сучасна праісторія розповідає про долю всіх людей і тому може підготувати нас до величезних випробувань і можливостей, із якими ми всі стикаємося в цей ключовий момент історії планети.

В основі сучасної праісторії лежить ідея ускладнення. Як з’явився наш Усесвіт і як він створив величну кавалькаду речей, сил і істот, до складу якої входимо й ми самі? Насправді ми не знаємо, звідки походить Усесвіт і що існувало до нього. Але ми точно знаємо, що коли наш Усесвіт виник із густої піни енергії, він був надзвичайно простим. Простота досі залишається його базовою рисою. Адже більшість нашого Всесвіту — холодний темний порожній простір. Утім, в особливих і незвичайних середовищах, таких, як на нашій планеті, існувала досконала «зона Золотоволоски», схожа на кашу малого ведмежати з казки про Золотоволоску й ведмедів. Ця зона була не дуже гаряча й не дуже холодна, не надто щільна й не надто розріджена і якраз пасувала для розвитку складних структур¹⁰. У цій «зоні Золотоволоски» за мільярди років виникли дуже складні істоти і явища з рухомішими частинами й складнішими взаємозв’язками. Було б великою помилкою вважати, що складні речі обов’язково кращі, ніж прості. Але складність для людей справді важлива — по-перше, ми самі дуже складні, а по-друге, динамічне глобальне суспільство, в якому ми сьогодні живемо, — так само одне з надзвичайно складних явищ. Отже, зрозуміти, як виникли складні речі і які «умови Золотоволоски» дозволили їм виникнути — чудовий спосіб зрозуміти себе і довкілля.

Складніші речі з’являлися в ключових точках переходу. Найважливіші з них я буду називати порогами. Пороги оформлюють складну розповідь сучасної праісторії. Вони підкреслюють основ­ні поворотні моменти, коли те, що вже існувало, переформатувалося чи ще якось змінилося, щоб створити дещо з новими, «найновітнішими» властивостями, рисами, яких ніколи раніше не існувало. У ранньому Всесвіті не було зір, планет і живих організмів. Потім, крок за кроком, почали з’являтися абсолютно нові речі. Зірки кувалися з атомів водню і гелію, нові хімічні елементи з’явилися всередині вмирущих зір, планети й місяці утворилися зі згустків льоду й пилу за допомогою цих нових хімічних елементів, а перші живі клітини розвивалися в родючих хімічних середовищах скельних планет. Ми, люди, — важлива частина цієї історії, тому що ми є продуктом еволюції й урізноманітнення життя на планеті Земля, але за свою коротку, зате визначну історію створили так багато абсолютно нових форм складності, що сьогодні, здається, очолили зміни довкілля. Поява чогось нового, складнішого й розмаїтішого завжди здається таким самим чудом, як народження дитини, бо Всесвіт загалом стає простішим і дезорганізованішим. Зрештою ця схильність до хаосу (вчені називають її ентропією) переможе, і Всесвіт перетвориться на своєрідний випадковий безлад без системи чи структури. Але до цього ще дуже, дуже далеко.

Тим часом ми, здається, живемо в енергійному молодому Всесвіті, сповненому творчості. Народження Всесвіту — наш перший поріг — настільки ж дивовижне, як і решта порогів нашої сучасної праісторії.

5 Про історію цих знахідок та дуже різне їх сприйняття археологами й тими, хто нині живе біля озера Мунґо, див. Andrew Pike and Ann McGrath, Message from Mungo (Ronin Films, 2014).

6 Дивовижна археологія Австралії у книжці: Mike Smith, The Archaeology of Australia’s Deserts (Cambridge: Cambridge University Press, 2013).

7 The Power of Myth, episode 2, Bill Moyer and Joseph Campbell, 1988, http://billmoyers.com/content/ep-2-joseph-campbell-and-the-power-of-myth-the-message-of-the-myth/.

8 Alvarez, A Most Improbable Journey, 33.

9 У: Fritjof Capra and Pier Luigi Luisi, The Systems View of Life: A Unifying Vision (Cambridge: Cambridge University Press, 2014), 280.

10 Про «принцип Золотоволоски» докладно див. Spier, Big History, 63–68 і далі.

Хронологія

У цій таблиці ви знайдете деякі фундаментальні дати сучасної праісторії. Ми вказали як приблизні абсолютні, так і перераховані дати, тобто такі, які б вийшли, якби Всесвіт виник 13,8 року, а не 13,8 мільярда років тому. Так легше збагнути хронологію. Зрештою, природний добір готував нас не до мільйонів чи мільярдів, і ми вирішили, що коротшу хронологію сприймати і розуміти буде набагато простіше.

Більшість дат, які стосуються подій, що відбулися понад кілька тисяч років тому, були встановлені лише в останні п’ятдесят років за допомогою сучасних хронометричних технологій, найважливішою з яких є радіометричне датування.

Частина перша

Космос

1 Що було на початку: поріг № 1

Щоб зробити яблучний пиріг з нуля, потрібно спочатку винайти Всесвіт.

Карл Саґан. Космос

Так, мабуть, і було, коли народилась зоря,

У первісних обертах вихору зачаровані коні теплим поступом,

Іржучи тихо й радісно, зі стаєнь зелених своїх

Повиходили в поле співати хвалу.

Ділан Томас. Ферн Гілл

Ривковий початок праісторії

Бутстрепінг (від bootstrap — петля на заднику черевика) — це карколомне підважування самого себе, дуже-­дуже сильно тягнучи за цю петлю. Ідея, що увійшла в жаргон комп’ютерників (через слова booting і rebooting — «завантаження» і «перезавантаження»), описує, як комп’ютер воскресає з мертвих і завантажує інструкції, котрі підкажуть користувачеві, що з ним робити далі. У прямому сенсі, звичайно, витягнути себе за петлю на черевику неможливо, оскільки, аби щось підняти, потрібен важіль. «Дайте мені важіль і точку опори, — казав грецький філософ Архімед, — і я переверну Землю». Але що могло підважити створення нового Всесвіту? Як можна підважити Всесвіт? Або ж, якщо на те пішло, — цілу історію виникнення нового Всесвіту?

Підважувати праісторії не легше, ніж народження Всесвіту. Один із легких шляхів — проігнорувати проблему початку і вважати, що Всесвіт існував завжди. Тоді не треба нічого ні за що витягувати. Багато праісторій пішли саме цим шляхом. Так само зробило багато сучасних астрономів, серед яких ті, хто в середи­ні ХХ століття підтримував теорію стаціонарного Всесвіту. Ця теорія полягає в тому, що Всесвіт загалом завжди був приблизно таким самим, як ми його бачимо зараз. Подібна, але трохи інша ідея: так, у момент створення велетенські сили буття таки рухали Всесвітом і творили все довкола, але відтоді мало що змінилося. Старійшини з озера Мунґо, мабуть, саме так і дивилися на Все­світ — вони казали, що світ був створений їхніми пращурами десь таким, як зараз. Ісаак Ньютон вважав Бога «першопричиною всього» і стверджував, що Він був усюдисущим. Саме тому Ньютон думав, нібито Всесвіт загалом не дуже змінився, й написав, що Всесвіт — це «чуттєвий центр Створіння безтілесного, живого і розумного»¹¹. На початку ХХ століття Ейнштейн був настільки впевнений, що у великих масштабах Усесвіт залишається незмінним, що додав до своєї