Микола РЯБЧУК

ВІЗИТИ КИРИЛА ГУНДЯЄВА в УКРАЇНУ БУДУТЬ ЧАСТІШАТИ

ПРО РІЗНИЦЮ МІЖ УКРАЇНЦЯМИ Й "УКРАИНЦАМИ'

Микола РЯБЧУК, публіцист

ТРИ ПОМПЕЗНІ ВІЗИТИ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХА Кирила в Україну протягом року відбивають не лише
його увагу до української православної пастви, що, коли йдеться про практикуючих вірян, численніша за паству
власне російську. Вони свідчать також про увагу московського істеблішменту до України. Тобто типологічно є
тим самим явищем, що й участь московських політтехнологів в українських виборах, хамські торішні послання
президента Медведєва Ющенку, брудна антиукраїнська пропаганда в російських мас-медіа та активізація
платної й безплатної російської агентури в самій Україні.. Російська православна церква на чолі з Кирилом
Ґундяєвим - така ж частина імперського істеблішменту, як і ФСБ, ҐРУ, ГРТ, Russia Today, Інститут СНД на чолі
з Затуліним, путін-юґендські "Наши", ЛДПР Жириновського й багато іншого. Уся естетика патріарших візитів
була суто пропагандистською, а риторика провокативною: від погроз і прокльонів на адресу "розкольників", до
яких він зараховує всіх українців, що не приймають його ефесбешного пастирства - а це щонайменше половина
населення, - до химерного, як на духовну особу, заклику підтримати євразійську економічну інтеграцію та
об'єднати свої валютно-фінансові системи.
Таке враження, що РПЦ, як і ФСБ, як і ГРТ, як і Інститут Затуліна, отримали від уряду Януковича карт-бланш
в Україні, що є єдиним новим аспектом у традиційно українофобській діяльності всіх цих організацій. Дехто
пояснює це особистим наверненням Януковича в московське православ'я і, відповідно, ледь не гіпнотичною
владою, яку буцімто отримали над ним московські попи - щось у стилі незабутнього Гришки Распутіна над
царицею чи якого-не-будь сьогоднішнього Аделаджі над Черновецьким. Важко, однак, уявити, щоб весь
український уряд потрапив раптом під гіпнотичну владу такого собі московсько-православного "Білого
братства" чи іншої тоталітарної секти з претензіями на "канонічність".
Логічніше припустити, що сам цей уряд не зовсім, або й зовсім, не український. Він, за його власним
самоозначенням, - "укрАинский". Фонетично відмінність виглядає дрібною, і це багатьох ошукує. Бо насправді
відмінність така ж велика, як між Руссю й Росією. Чи між Британією й Бретанню. Чи, скажімо, між чорними
південноафриканцями й білими. Вони можуть називати себе подібно, проте це цілком різні народи, з різними
ідентичностями, мовами й культурами, а головне - з різними цінностями й геополітичними орієнтаціями,
символами та героями, з абсолютно відмінними уявленнями про власне минуле й майбутнє, про довколишній
світ і одне про одного.
Українці формувалися від XIX ст. зусиллями інтелігенції як типовий східноєвропейський народ - на основі
автохтонного, переважно селянського, населення. "УкрАинцы" тим часом формувалися як певна імперська
група, без жодного наміру стати окремим народом і навіть без видимого бажання називатися "укрАинцами", -
принаймні до більшовицького експерименту зі створення "суверенних республік" та запровадження п'ятої
графи. Ця група створювалася на основі колонізаторів-колоністів, що осідали з кінця XVIII
ст. переважно в містах, та з асимільованих автохтонів, які, урбанізуючись, приймали мову й культуру
колонізаторів, включно з їхнім зневажливим поглядом на тих аборигенів, які ще не встигли асимілюватися
("колхоз", "жлобы", "рагули", "быки", "кугуты" - далеко не повний перелік відповідної інтернаціоналістської
термінології), та відвертою ненавистю до тих, що асимілюватися принципово не хотіли - "националисты",
"бандеры", "мазепинцы", "петлюры недобитые". Тут перелік братерської термінології теж розлогий.
Звичайно, й серед колоністів та їхніх нащадків не бракувало чесних людей, які ставали на бік тубільців - як у
класичному американському вестерні "Танці з вовками". Проте загальна тенденція була протилежною, бо ж
забезпечувалася незрівнянно потужнішим імперським ресурсом. Отож, "укрАинцами" колоністів зробила
УРСР, проте ця ідентичність залишалася для них суто регіональною - у рамках загальнорадянської.
Натомість окремим народом їх зробив розпад СРСР і випадково отримана незалежність. Тобто для
"укрАинцев", на відміну від українців, незалежність була справді цілком випадковою. Вони ніколи про неї не
мріяли і, тим більш, за неї не боролися, скоріш навпаки. А проте саме вони найповніше скористалися
політичними та економічними благами від цілком несподіваної "нєзалєжнасті". Вони успадкували величезну
й доволі багату країну, якою правили й перед тим, але в якій тепер змогли вже утвердитися не просто як
московські холопи, а як правдиві суверени. Компроміс креолів-'укрАинцев" з аборигенами-украінцями був
потрібен великою мірою саме для легітимізації цієї новоздобутої ролі – як на міжнародній арені, так і на
внутрішній – та для маскування переважно креольського характеру нової держави й панівного становища в
ній креольських еліт, особливо в найголовнішій для них галузі - економічній. Звідси й певні поступки та
концесії для аборигенів, зокрема в малоприбутковій гуманітарній сфері. Завдяки цьому протягом майже двох
десятиліть в Україні існувала своєрідна неформальна, неінституціалізована рівновага між двома групами -
креольською та аборигенною. "УкрАинцами" та українцями. За такої рівноваги фактичне домінування одних
зрівноважувалося символічним домінуванням других. Державний, тобто парламентський, переворот у березні
цього року поклав край тій хиткій рівновазі й поставив Україну перед білоруським сценарієм: утвердження за
креолами не лише фактичного, а й символічного домінування та, відповідно, всебічна маргіналізація
аборигенів. Із одного боку, це реалізується через дискредитацію та деінституціалізацію українських символів,
включно з мовою, та утвердження натомість радянських або російсько-імперських, бо ж власних символів
"укрАинцы" не мають. А з іншого - маргіналізація аборигенів відбувається як на дискурсивному рівні - у дусі
Табачникових пасквілів на "галичан" чи Кирилових анафем "розкольникам", так і на рівні інституційному:
звільнення "нелояльних" ректорів, переформування чи перепідпорядкування недостатньо контрольованих
інституцій, планомірна кадрова зачистка по всьому інституційному полю. Ця політика по-своєму логічна,
оскільки збереження попередньої рівноваги між двома групами є справою досить марудною. До того ж, як
показала помаранчева революція, завжди є ризик порушення рівноваги в протилежний бік, особливо коли та
рівновага належно не інституціалізована. Для її інституціалізації потрібна була б правова держава, однак у
цьому сьогоднішня влада зацікавлена ще менше за попередню. Натомість креолізація (русифікація-
совєтизація) України обіцяє мовно-культурну й усяку іншу гомогенізацію краю, вельми бажану для кожного
уряду, особливо авторитарного. А головне - вона руйнує ідентичність аборигенів і тим самим ослаблює елек-
торальну базу політичних опонентів, зорієнтованих на Європу та ліберальну демократію західного зразка.
Тому візити Кирила Ґундяєва в Україну будуть частішати - аж до його ймовірного переселення з усім
ефесбешним кодлом до Києва. А нагінки на "розкольників" цілком можуть увінчатися забороною всіх інших
церков, крім єдино правильної та істинно православної. Приклад Росії та Білорусі, мабуть, засліплює очі
сьогоднішнім "укрАинским" урядовцям, які до того ж з іншими прикладами, внаслідок своєї совкової
провінційності, досить мало обізнані. Отож, варто було б їм придивитися до досвіду білих колег із Південної
Африки. А ще краще - до Ольстеру та Країни Басків, де тамтешні колоністи здобули куди численнішу
перевагу над аборигенами, ніж у нас, проте остаточно вирішити тубільне питання так і не спромоглися. Не
вирішать вони його, гадаю, й у Білорусі, а тим більше - в Україні. Попри всі молитви Кирила й усі зусилля ПР-
КПУ-РПЦ-ҐРУ та інших коаліціянтів.
Журнал «Країна»