Павло Петрович Филипович

(1892 – 1937)
Филипович Павло Петрович (2.09.1892, с. Кайтанівка Звенигородський повіт, Київська губернія –
3.11.1937, ур. Сандармох, Медвежогорський район, Карельсьска АРСР, Росія) – український поет і
літературознавець.

Народився у родині священика. Середню освіту здобув у Златопільській гімназії та у Колегії Павла
Галагана у Києві. У 1910–15 навчався на правознавчому та історико-філологічному факультеті
Київського університету.

Після студій залишився працювати в університеті як стипендіат (його тогочасна праця про життя і
творчість російського поета Є. Баратинського була нагороджена золотою медалею і в 1917 вийшла
окремим виданням). Пізніше – приват-доцент і згодом професор Київського університету (до
1935 р.). В цьому університеті, що в 1920 р. був перейменований на ІНО (Інституг народної освіти),
Филипович вів семінар з історії української літератури.

Автор збірок поезій «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Належав до літературної групи
«неокласиків». Вважав, що гармонійному розвитку національної літератури необхідне підґрунтя
класичного світового письменства, не сприймав кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в
тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та художнього рівня літературних творів.
Поетична творчість Филиповича відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням
загальнолюдських етичних та естетичних цінностей. Здійснив переклади з французької (Ш.
Бодлера, П. Верлена, П. Ж. Беранже), російської (О. Пушкіна, В. Брюсова, Є. Баратинського).
Літературознавчі праці присвячені питанням західноєвропейської літератури, сучасного
українського літературного процесу, проблемам методології науки про літературу. Филипович —
автор статей про І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського,
представників молодої української поезії (П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка).
Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор спеціальних досліджень «Шевченко і
романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка» (1925), «Шевченко і декабристи» (1926), «До
студіювання Шевченка та його доби» (1925). Своїми працями Ф. заклав наукові основи
українського літературознавства (ст. «Українське літературознавство за 10 років революції», 1928).
Восени 1935 заарештований органами НКВС, звинувачений у причетності до терористичної групи і
засуджений до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Засланий на
Соловки, де і загинув.

Праці з питань перекладознавства

1. Переклад Котляревського із Сапфо // Юбілейний збірник на пошану

академіка Дмитра Івановича Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п’ятдесятих роковин
наукової діяльності. – К., 1927. – Ч. 2. – С. 51–56. – (Записки Іст-філол. відділу ВУАН ; кн. 13–14).
2. Перший переклад з Шевченка російською мовою // Шевченко.
Річник перший / Ін-т Тараса Шевченка. –X., 1928. – С. 201–211.
Те саме // Шевченкознавчі студії. – Черкаси, 2002. – С. 190–197.

2. Соціальне обличчя українського читача 30–40 р. XIX ст. // Життя й революція. – 1930. – № 1.
– С. 155–172; № 4. – С. 129–145; № 6. – С. 136–153.
Література

3. Гречанюк С. Щоб давнє слово на чатах стало / С. Гречанюк // Літературно-критичні статті /

П. Филипович. – К., 1991. – С. 3–16.
4. Заславський І. Я. Павло Филипович / І. Я. Заславський // Література та культура Полісся. –
Ніжин, 2003. – Вип. 22: Із наукової спадщини І. Я. Заславського. – С. 149–153.
5. Кальниченко О. Концепція історії українського перекладу П. Филиповича / Олександр
Кальниченко // Українське мовознавство: міжвідомчий науковий збірник. – К.:КНУ ім..Т.Г.
Шевченка, 2010. – Вип. 40/1. – С. 330–333.
6. Кравців Б. Розгром українського літературознавства 1917–1937 рр. : (скорочено) / Богдан
Кравців // Українське слово. –К., 2003. – Т. 2. –С. 16–40.
С. 28–29: про П. Филиповича.

Перший переклад з Шевченка російською мовою // Шевченко. Річник

перший / Ін-т Тараса Шевченка. –X., 1928. – С. 201–211.
ПЕРШИЙ ПЕРЕКЛАД З ШЕВЧЕНКА РОСІЙСЬКОЮ
МОВОЮ
22 квітня 1857 року Шевченко писав з Новопетровського А. М. Маркевичу: “Ще
ось-що: чи не зострінешся там часом з Гербелем, переводчиком Слова о полку Игоревім.
Воно хоч і зоветься Гербель, а такий же хохол, як і ми з тобою, молодий мій друже! Ото-ж
як побачиш його, то подякуй йому за перевод Малороссійской думи, надрукованої в Б. для
чтенія” 1. Переглянувши “Библиотеку для чтения”, знаходимо в 140-му томі (листопад,
1856 р.) поезію: “Дума (С малороссийского)” і відразу бачимо, що це переклад
Шевченкової “Думи”: „На що мені чорні брови”, вперше надрукованої в “Кобзарі” 1840 р.
Автора не зазначено, звичайно, тому, що він був ще на засланні. Наведемо цей перший,
що нам відомий, переклад з Шевченка російською мовою поруч з першотвором:

Для чего мне чорны брови, На що мені чорні брови?

Молодые годы? На що карі очі?
Для чего мне кари очи, На що літа молодії,
Девичья свобода? Веселі, дівочі?
Даром годы молодые Літа мої молодії
Блекнут, увядают; Марно пропадають.
Очи плачут, чорны брови Очі плачуть, чорні брови
С ветром выпадают. Од вітру линяють.
Сердце пташкою в неволе Серце в'яне, нудить світом.
Вянет без участья... Як пташка без волі.
Что мне в том, что я пригожа, На що-ж мені краса моя,
Если нету счастья! Коли нема долі?
Тяжело на белом свете Тяжко мені сиротою
Жить мне сиротою: На сім світі жити:
Меж своими, меж родными Свої люди — як чужії
Стала я чужою. Ні з ким говорити;
Что им в том, что плачут очи, — Нема кому розпитати.
Кто меня расспросит? … Чого плачуть очі?
Да и нéкому поверить, Нема кому розказати,
Чтò так сердце просит,— Чого серце хоче,—
Чтò так сердце, как голубка Чого серце, як голубка,
День и ночь воркует... День і ніч воркує?
И никто его не спросит, Ніхто його не питає;
Сердцем не почует, Не знає, не чує;
____________
1
Твори Т. Шевченка, т. II, вид. В. Яковенка, ст. 406.
203

И никто меня не спросит, — Чужі люди не спитають, —

И к чему тревожить!... Та й на що питати?
Разве скажут: пусть поплачет, Нехай плаче сиротина,
Если плакать может, Нехай літа тратить!
Плачь же, сердце, плачте очи, Плач-же, серце, плачте, очі,
Если плакать в силе, Поки не заснули,
Громче, жалобней, чтоб слышал Голосніше, жалібніше,
Ветер на могиле; Щоб вітри почули,
Чтобы снес те слезы буйный Щоб понесли буйнесенькі
За леса за море За синеє море—
Чернобровому злодею Чорнявому, зрадливому
На лихое горе. На лютеє горе!

В «Кобзаре Т. Шевченка в переводах русских поэтов»…. Що з'явився 1860 р. за

редакцією Гербеля. «Думу» передруковано без змін; пізніше перекладач зробив деякі
поправки (не маючи під рукою 2-го видання збірника — 1869 р. цитую з «Поэзии славян»
1871 р.). П'ята строфа має такий вигляд:
«И никто меня не спросит,
Что так плачут очи,
Что так серце молодое
Ноет дни и ночи».
Третій рядок шостої строфи—
«Ой, никто его не спросит»,
Перший рядок сьомої—
«Не поймут чужие люди»,
Другий—останньої строфи:
«За синее море»,
В збірникові оригінальних творів і перекладів Гербеля „Отголоски* (1858 р. ценз.
дозвіл — 31 жовтня 1857 р.) текст «Думи» такий, як в «Библитеке для чтения», але назва
инша —«Малороссийская медодия» — мабуть під впливом „украинских мелодий"
Маркевича та Гребінки. Знаходимо в «Отголосках» ще один переклад Гербелів з
Шевченка —дві перших строфи поезії «Думи мої, думи мої», вміщеної в «Кобзарі» 1860 р.
на першому місці. Цей переклад раніш було надруковано в журналі «Сын отечества»,
1857р. № 17. Автора також не названо.
Таким чином, ще до повороту Шевченка з-заслання, до того часу, як він зробився в
Петербурзі «модной фигурой», висловлюючись словами щоденника поетового, Гербель
надрукував перші переклади з «Кобзаря», поклав початок праці, здійсненій пізніше у
співробітництві з видатними російськими поетами і перекладачами — Меєм, Плещеєвим,
Михайловим, Вейнбергом та чинш. Не спиняючись в цілому на Гербелевому «Кобзарі»,
зробимо де-які нотатки що-до Гербеля та його інтересу до українського слова.
204

Микола Василєвич Гербель, син артилерії генерал-лейтенанта, народився 1817 року

в Твері. Його предки виїхали до Росії з німецької частини Швейцарії ще за часів Петра І-
го.
Гербелевого батька було переведено на Чернігівщину, де він служив начальником
Шостенського порохового заводу. Майбутнього поета—на 9-му році одвезено було до
Київського «благородного пансиона» при 1-й гімназії. Потім Гербель учився в
Ніжинському ліцеї, закінчив курс 1847 року.
З спогадів Чужбинського довідуємось, що 1846 року він був з Шевченком у
Ніжині: «Приезд Шевченка в Нежин не мог остаться тайною. Двери наши не затворялись;
в особенности нас посещали студенты и в числе их Н. В. Гербель, бывший тогда в
последнем курсе»... Шевченко «написал Гербелю в альбом четыре стиха из одной своей
п'еси»:
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить душу, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче,
У самому серці, може й Бог не
бачить1.
Це початок посланія до Гоголя, що був вихованцем Ніжинського ліцею—може
тому і вписав Шевченко цього вірша в альбом Гербелеві. Про Гоголя з великою пошаною
згадував Гербель у першій поезії збірника «Отголоски», присвяченій Макарову, з
епіграфом «В дорогу, в дорогу (Гоголь)». Поет звертається до тих, що перед ним бродили
темними ліцейськими алеями:
«И ты, возмужавший в безвестной тиши,
Людей сердцеведец великий.
Проникнувший духом в тайник их души
Как будто бы был их владыкой,
Творец «Ревизора», певец «Вечеров» —
Степей поднепровских и Сечи...
Кто полн вдохновенья, уже был готов
Начать величавые речи...
Ты славное имя в безсмертья скрижаль
Вписавший чертами созданья,
В котором улыбка скрывает печаль,
И смех заглушает рыданья2.
Очевидно „певец Вечеров — степей поднепровских и Сечи", що так вплинув на
зріст інтересу до України серед російського суспільства і відіграв певну ролю в розвиткові
українського письменства, і в Гербеля збуджував чи зміцнював романтично-
етнографічний інтерес до України. Сприяв цьому ще один колишній ліцеїст:
И ти, живописец неправды людской,
Расскащик вседневных деяний,
Интриг измельчавших и спеси смешной,
А с ними и слез и страданий;
Певец Малороссии милой своей,
С ес вековыми садами,
Где в куще черемух поет соловей,
И ветер играет листами;
Певец ее неба, полей п лесов,
С крестами ее у дороги

11
«Воспоминания о Т. Г. Шевченко А. Чужбинского». СПБ. 1861, ст. 18—19. Цей альбом тепер у
рукописному відділі Ленінградської Публічної бібліотеки (див. відчит бібліотеки за 1902 р. і статтю В.
Доманицького «Ukrainika в альбомі Н. Гербеля» — «Записки Наук. Тов. ім. Шевч.».т. LXXXIII. 1908 p.).
2
В альбомі Гербеля ці рядки вписано з де-якими відмінами.

205
 Над прахом умерших в пути чумаков,
Вдали от родимой берлоги.
Безперечно, мова йде про Гребінку, автора „Рассказов пирятинца", українських
байок та низки прозових і віршових творів російською мовою на українські теми.
Наприклад, в „Признании" Гребінка пише про свою „коханку"—
Красавица эта — родная Украйна!
Ей все — моя песнь и любовь!
Как девы прелестной лазурные очи,
Украйны глядят небеса;
Как поясом синим, на юг от полночи.
Днепром перевита краса;
Как шелком зеленым, покрыта степями,
И степи в цветах, как в рубинах горят;
И стелются нивы, как кудри, волнами,
И золотом светлым шумят.1
Гербель дуже любив і поважав Гребінку. В „Русских поэтах" читаємо: „Натура
Евгения Павловича была одна из самых симпатичных; его благодушне располагало к нему
с первой встречи. Узнав ближе, нельзя было не полюбить его от всей души. Все,
сходившиеся с Гребенкой, вспоминают о нем с особенною теплотою... „Тело его
перевезено в Малороссию, которая была ему всегда так мила и дорога"2. За редакцією
Гербеля з'явилося 1862 р. зібрання Гребінчиних творів у 5-ти частинах; до останнього
тому додано „полный список печатныхсочинений Е. П. Гребенки, составленный Н. В.
Гербелем".
Гербель почав віршувати ще в ліцеї, де було більш-менш розвинене літературне
життя. Цілком можливо, що в нього тоді склався певний місцевий патріотизм та інтерес до
України й українського слова, збуджений

___________________

Сочинения Е. П. Гребенки. Изд. Иогансона. 1902. т. II, ст. 583.

3
Н. В. Гербель. Русские поэты в биографиях и образцах. СПБ. 1888. ІІІ вид 356 Про
особисте знайомство письменників свідчить і Гребінчик вірш у Гербелевому альбомі.

206
і творчістю колишніх видатних ліцеїстів – Гоголя та Гребінки. Тому він так зацікавився
Шевченко, коли той прихав до Ніжина, тому Шевченко згадував про нього пізніше, як про
«хохла»… Та Шевченко дуже перебільшив цю Гербелеву рису.
Гербель писав про Гребінку: «Первые труды его на малороссийском языке имели
слишком ограниченный круг читателей; русскими же стихотворениями, к которым
перешел Гребенка, трудно было обратить на себя внимание в то время, когда еще
действовали Пушкин и вся окружавшая его плеяда даровитых поэтов. Гребенка понял это
– и решился посвятить свою деятельность повествовательной прозе». Гербель цілком
задоволений з Гребінчиної гнучкости і вміння пристосуватись до літературних і не тільки
літературних обставин…
Вступивши після закінчення ліцею до Ізюмського гусарського полку, Гербель
записався і до «гусарських поетів», склавши низку ура – патріотичних віршів, де вихваляв
гусарів та уланів, напр.
Есть на Руси полки лихие
 (Не даром слава их громка)
Но верно нет во всей России
Славней Изюмского полка!
Тебе- храбрейший из храбрейших,
Тебе, наш полк, тебе привет!
Пусть доживет времен позднейших
Могучий гром твоих побед!
… Ты жег аулы Дагестана,
Громил воинственных Донцов,
Иль отражал Дундука – хана,
Вождя калмыцких удальцов і т.д.
В Шевченковій бібліотеці були «Отголоски» з авторовим написом. Певно, автор
«Кавказа», прочитавши вірші на зразок цитованих, змінив свою колишню думку про
ніжинського «хохла»… Може й Шевченкова нелюбов до привілейованих «німців»
прокинулась. Не даром, не маємо матеріялів про Шевченкове з Гербелем приятелювання
після повороту з заслання, хоч вони поновили знайомство і зустрічались. В Шевченкову
бібліотеку крім «Отголосков» від Гербеля надійшли 8 томів Шиллера (їх видав і редагував
Гербель) і «Кобзарь Тараса Шевченка в переводе русских поэтов. Издан. под редакцией
Ник. Вас. Гербеля. СПБ. 1860», з досить офіційним написом: «Тарасу Григорьевичу
Шевченко от почитателя его таланта и переводчика и издателя его починений Николая
Гербеля»1.
В Гербелевому альбомі є наклеєний (так само як і попередній – «За думою
дума»…) автограф Шевченків – поезія «Поставлю хату і кімнату»… з написом Гербеля:
«одно из последних стихотворений Шевченка» і припискою: «Автограф подарен мне
покойным мне Шевченко недели за две до
__________
1
І. Айзеншток. «Замітки про Шевченка». – «Червоний Шлях.1923 р. №8.
207
смерти». «Вот вам на пам'ять мои последние стихи», сказал он – «я только что написал их
и дарю их вам, переводчику моего «Кобзаря». – По странному стечению обстоятельств,
единственные два автографа покойного поэта, находящиеся у меня, написаны им в самом
начале и в самом конце нашего продолжительного знакомства».
«Тут щось та не так», зазначав В. Доманицький. «Коли Гербель бачився з
Шевченком справді за два тижні до смерти, тоб-то аж у лютому 1861 р., то Шевченко,
даруючи йому свого автографа, не міг йому сказати: «ось вам мої останні вірші».
Доманицький зазначав, що після поезії «Поставлю хату», написаної 27.ІХ 1860, Шевченко
написав ще низку поезій (останню датовано 5.ХІІ 1860). Взагалі вражіння від Гербелевого
запису таке, що поміж ним і Шевченком не було близьких стосунків.
Гербель не був яскравою постаттю в літературних колах. Тургенев спочатку
називав його «офицериком»1 , негативно ставлячись до того, що Гербель за наказу
командира полку написав «Историю Изюмского полка»2, а пізніше, після виходу
Гербелевого перекладу «Слова о полку Игореве», охрестив «Изюмским Игорем» 3,
Відомий поет-епиграматист Щербина писав у сатиричному «Соннике современной
русской литературы» - Гербеля видеть во сне предвещает, что ничего не случится»4.
Некрасов був обурений, коли Панаєв надрукував Гербелеві «стишонки» в журналі
«Современник». Проте, Гербель зробив чимало корисного, коли, після виходу 1858 року в
одставку, присвятив себе літературно-видавничій діяльность5. Він сам багато перекладав і
притягнувши інших кваліфікованих перекладачів, зорганізував видання російською
мовою світових класиків Шіллера, Байрона, Шекспіра, Гете та инш. Видавав також
збірники «Английские поэты», «Немецкие поэты» та инш.
___________
 1
Авдотья Панаева. Воспоминания. Под ред. И с примеч. К. Чуковского.
«Academia». Ленинград, 1927, ст.270.
2
Книжка Н. Гербеля «Изюмский Слобоской качий полк (1651-1765). СПБ, 1852,
VIII, 164» не являється звичайною історією полка – його військових подій, вона підходить
до тіх монографій, що були присвячені окремим Слободським полкам- Харківському
(Альбовського), Охтирському (Голодолинського) і усім 5 полкам укупі (Головинського).
Сам Гербель каже, що він написав її на підставі матеріялів Петерб. Публ. Б- кн, але це
треба розуміти так, що він там знайшов потрібну йому друковану літературу (в
протилежність М.І. Костомарову, що написав свою історію Острогожського полка по
архівним даним). Це була досить бідна література, а що до перших джерел, то Гербель
використував Полн. Собр. Законов і укази з нього помістив в додаткові до своєї праці, хоч
треба сказати, що цим матеріялом користувалися вже його попередники- Срезневський і І.
Квітка, на яких він посилається. В своїй монографії Н. Гребель справді торкається і устрію
Слободської Украйни взагалі, хоч тут користується переважно Срезневським і І. Квіткою.
Примітка ак. Дм. Багалія.
3
Воспоминания А. Я. Головачовой-Панаевой («Историч. Вестник», 1889, №5,
ст..294ю)
4
Полное собрание починений Н.Ф. Щербины, С. Б. 1973, ст. 330.
5
Біографію і бібліографію Гербелеву див. в нарисі А. Е. Ельницького (Русск. биогр.
Словар том «Гааг- Гербель», М. 1914
208
З українського письменства крім «Кобзаря», що мав три видання (1860, 1869 і 1876
p.), Гербель познайомив російського читача коротко з усім тогочасним набутком
українського художнього слова і народної поезії в збірці „Поезія Славян" (1871). Багато
перекладів з укр. мови в цій книзі належить самому Гербелеві (з Котляревського,
Гребінки, Куліша, Глібова та инш.).
Переклади Гербелеві з Шевченка гостро критикував П. Граб(овський) в «Зорі»,
1896 р. №5, відзначаючи їх помилки що-до складу російської мови, і все-ж визнавав їх
кращими в порівнянню з перекладами багатьох инших авторів, Ол. Вас. Багрій в книжці
„Т. Г. Шевченко в русских переводах" (Баку. 1925) ладен визнати, що Гербелеві переклади
«до сих пop сохраняют свое значение, в особенности потому, что переводчик достаточно
сознательно относился к вопросам ритма и размера" (ст. 76). Але останнього критерія за-
мало. Треба ще звернути увагу на евфонію та мову перекладів —з цього погляду
Гербелеві можно зробити багато закидів. І наведений в цій замітці переклад поруч з
першотвором наочно стверджує, що Гербелеві не пощастило передати надзвичайно
музичний Шевченків вірш (напр. «На що-ж мені краса моя» передано: «Что мне в том, что
я пригожа" і далі знов—«Что им в том, что плачут очи» і т. и., або «Нехай плаче
сиротина» — «Разве скажут: пусть поплачет»— важко навіть вимовити таке накопичення
приголосних!)
Гербелів „Кобзар" йшов на зустріч інтересові широких кол російської інтелігенції
до українського поета. Він мав певне літературне значіння, особливо для свого часу.
Герцен, напр,, прочитавши у Флоренції Шевченка в Гербеленому перекладі, казав Ге:
«Боже, что за прелесть, так и повеяло чистой нетронутой степью, это — ширь, это —
свобода!»1
Збірник „Поэзия Славян", де українську поезію дано разом з творчістю ииших
славянських народів, мав уже трохи специфічніше призначення, що збігалось і з
урядовими бажаннями. В передмові до збірника Гербель висловлював свої міркування що
до характерних рис слав'янських літератур —це співчуття до простого люду, наближення
до природи і далі— „национально-патриотическое чувство, согретое светлыми
надеждами на великое будущее Славянского племени, и утверждающееся на крепком
сознании славянского единства, их любовь к России".
Для цього Гербелевого видання поміркований Костомаров написав статтю про
„малорусскую литературу", а галицький москвофіл Я. Головацький, що служив тоді у
Вільно, дав нарис про „червонорусских" поетів, посміхаючись з «утопии самостийной
Хохландии (курсив Головацького) и малорусской литературы» і заявляючи, що
«рассудительные люди из гали чан признают одну русскую народность и одну русскую
лите-
____________
1
Герцен А. И. Полное собрание сочинений и писем, под редакцией М.К. Лемке, т. ХІХ
1922, ст. 206
209
ратуру». Такі вислови зустрічаємо в друкованому тексті статті, в рукопису було ще більше
глузування з діячів українського слова — про це довідуємось з листа Головацького до
Гербеля від 25 лютого 1871 р.1: «Я согласен вполне с Вашим мнением на счет того, чтобы
смягчить или, если нужно, даже исключить все резкие места и слова об украинофилах.
Предоставляю Вам полное право редакции моей статьи»... Висловлюючи далі своє
обурення проти галицьких українців — «затейщиков раздора между русской
интелигенцией». Головацький пише: «Николай Иванович — благородная душа — он не
понимает того, он любит малорусскую народность, так как и я люблю ее». Очевидно,
проти різких місць в статті Головацького висловився Костомаров, з яким Гербель радився.
Певно і сам Гербель більше прав визнавав за українським словом, ніж Головацький.
Наприклад, у примітках до свого пepeкладу «Слова о полку Игоревім» Гербель писав, що
з віршових перекладів найкращі належать «де-ла-Рю, Мею, и, в особенности,
Максимовичу, чей малороссийский перевод «Слова» поражает читателя, как
замечательной близостью к подлиннику, так и поетическою простотою языка и
звучностью стиха»2. І далі — «Максимович полагает, что вольное движение речи «Слова»
совершается, так сказать, отдельными, разнообразными волнами или стихами, не столь
определенного склада и однообразного размера, как народные великороссийские, по
столько же разнообразные и вольные, как стихи украинские, особенно в думах, с чем
нельзя не согласиться, ознакомившись с подлинником «Слова о полку Игореве»3.
Нагадаємо, що Гербелеве видання „Слова" зацікавило Шевченка. Збіраючись
перекладати «Слово», він писав 1854 року із заслання Козачковському: «Недавно
публиковано в газетах перевод «Слова о полку Игоря» Н. Гербеля и его-же издание —
перевод з текстом и рисунками якимись, а продається 3 р. сер. А бодай він — і з своєю
книжкою і з рисунками проче текста святого. Для текста думав був виписать сію хитро-
надруковану книгу, та як полічив свої гроші, то й рукою махнув» 4. Пізніше ця книга була
в Шевченковій бібліотеці.
Звичайно, літературно-видавнича діяльність Гербелева не з самої любови до
художнього слова випливала — це була комерційна справа. П. Полевой, що зредагував ІІІ-
є видання «Русских поетів» пише про Гербеля: „с течением времени «фон-Гербели»
совершенно обрусели и обратились просто в «Гербелей» — православных русских бар и
зажиточных помещиков. В самом Николае Васильевиче «неметкого» осталось только
чрезвычайная
_________
1
Лист цей разом з иншими матеріялами Гербелевого Архіву переховується в
Ленінградскій Публічній бібліотеці.
2
„Отголоски" т. II. ст. 17.
3
Ibid., ст. 35.
4
«Твори», вид. Яковенко — т. II. ст. 379.
 210
его аккуратность во всех денежных расчетах и в литературных его предприятиях» (509
ст.) Гербель не відмовлявся і від де-якої благодійности: «находясь в постоянных и частых
сношениях с литературным и журнальным миром, Гербель принимал самое деятельное и
горячее участие в изданиях «Литературного Фонда» «Славянского благотворительного
общества» и много труда полагал совершенно бескорыстно на такие издательские
предприятия, которые почитал полезными, хотя и не ожидал себе от них никакой выгоды»
(504 ст.). Кобзаря в переводах русских поэтов», що мав три видання, до таких
безкористовних підприємств, звичайно, зарахувати не можна. Недаром Курочкин,
посилаючи Шевченкові свої переклади з «Кобзаря», писав: «Если Гербель будет у тебя
просить этих переводов, то ему их даром не отдавай»1.

______________

___________
1
М. К. Чалий. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. К. 1882, ст.134.
 Соціальне обличчя українського читача 30–40 р. XIX ст. // Життя й
революція. – 1930. – № 1. – С. 155–172
Соціяльне обличчя українського читача 30–40 р.р. XIX в.

В сучасному літературознавстві нібито чималу увагу приділено проблемі вивчення

читача, але далі загального теоретичного обговорення справа у нас власне не посунулася.
Починаючи від статі проф. О. Білецького «Об одной из очередных задач историко-
литературной науки (Изучение истории читателя)», надрукованої в журналі «Наука на
Украине» (1922, № 2), та закінчуючи недавньою працею К. Довганя «Соціяльна функція
літератури і проблема читача» («Критика», 1929, № 9), маємо спроби з‘ясувати
важливість самої проблеми вивчення читача та методи цього вивчення, але
розроблення конкретного історичного матеріалу майже зовсім не знаходимо. Має рацію
І.Айзеншток, зазначаючи в статті про Котляревщину (передмова до І тому «Українських
пропилеїв»), що у нас провадиться вивчення тільки сучасного читача - це роблять
книгознавці-практики для практичної мети. Що ж до читача МИНУЛИХ часів, то крім
часткових спостережень І. Айзенштока над читачами Котляревського (в статті про
Котляревщину), можемо занотувати ще спроби І. Айзенштока та М. Зерова
схарактеризувати представників Котляревщини, як «читачів, що взялись за перо».
Цей термін взято з згаданої статті проф. О. Білецького, саме з його схеми вивчення
«типів читачів за їх ставленням до твору». Нагадаємо, доречі, цю класифікацію проф.
Білецького: 1) «уявні розмовники» письменника; 2) читачі-сучасннки: прихильники,
огудники й «байдужі»; 3) читачі-нащадки, тлумачі: ті, що нав'язують свої ідеї, й ті, що
нав’язують йому свої або чужі, але пізніші образи; 4) «читачі, що взялися за перо».
Подаючи цю класифікацію за ознакою ставлення читача до твору, проф.
Білецький не одкидає потреби вивчати читачівські групи в соціяльному розрізі, наводячи
ілюстративні приклади з російської літератури XVIII в. тощо. Вводячи в свою схему
«уявного розмовника» письменників, дослідник торкнувся власне сфери так званої
психології творчости, як зазначав уже К.Довгань (29 ст.). Але й в письменницькій
свідомості це відчуття «уявного розмовника» не завжди реалізується. Недаремно й проф.
Білецький пристосовує його тільки до поетів-ліриків, наводячи слова О. Мандельштама,
що «немає лірики без діялогу». Краще, слідом за Л. Шюккінгом в його «Соціології
літературного смаку» (див. рос. переклад, ст. 46), говорити про письменницьке
прямування до задоволення «вимог читача ідеального». Від письменників залишались
часом різні матеріяли, що свідчать, як саме вони уявляли свого «ідеального читача».
Наприклад, Я. Щоголів писав 1898 р. до Білиловського: «Я хочу видеть мою книгу в обо-
лочке, соответствующей заключенной в ней работе. Я желаю, чтобы ее без гадливости
могли держать в вымытых руках и человек образованный, и благовоспитанный
хуторянин, и мечтательная дочь священника, и хорошая гимназистка; а всех таковых при
20 миллионах нашего народа, найдется, думаю, больше 25» («Твори» Я. Щоголева, вид.
«Рух», ст. 246). Такі визнання письменників викривають їх клясову природу, але подають
також матеріал дли спізнання читачівського обличчя, якщо базуються на конкретному
матеріялі. Так М.Старицький знаходив заохоту до своєї перекладницької діяльности в
зростанні споживачів клясичних творів, перекладених українською мовою. В листі до
Мордовцева (1882 р.) він доводить, що на Україні зросла інтелігенція, яка потребує
перекладів світських поетів. Подавши фактичні відомості про тиражі перекладів Гоголя,
Лєрмонтова та ин., що майже цілком розійшлися за короткий час, Старицький робить
висновок: «Значить, єсть уже той читець, що купує, і якому переклади на нашу мову
великих поетів дуже до смаку. Ось учора я одібрав листа од мирового суд’ї, що на
Черноморії, Мови: він просить, щоб туди заслати 100 книг «Дум і пісень», бо там страх
уподобали цю книжечку, а також і переклади Олени Пчілки»1).
 Не наводячи інших прикладів (напр. відомого листа Коцюбинського й
Чернявського до українських письменників з закликом іти назустріч новому читачеві-
інтеліґентові), зазначимо ще раз потребу використовувати всебічно письменницькі
уявлення про читачів а не тільки діялоги з «уявними розмовниками».
Спинимось тепер на останній категорії читачів з схеми проф. О.Білецького. Це
«читачі, що взялися за перо». Вони самі хочуть творити і коли їм не вистачає творчої уяви,
на допомогу приходить читачівська пам'ять і вміння комбінувати, часом так розвинене,
що «ми ледве відрізнимо їх від природніх справжніх письменників. Проф. Білецький
зараховує до цієї категорії не так звичайних «аматорів», як «александрійців»,
письменників типу Анатоля Франса, що джерело свого «надхнення» черпають або
виключно з книги, або не так з життя, як з книг. Це здебільшого витончені еклектики, що
з'являються найчастіше в часи згасання великих історичних епох (Александрія, останні
віки Античного Риму). міркування проф. О. Білецького цікаві, але не вичерпують питання.
Своєрідні «читачі з пером в руках» можуть траплятись не тільки, як наслідок витонченої
культури, І.Айзеншток та М.Зеров пристосували термінологію О. Білецького до
представників «Котляревщини» в українській літературі, що були звичайними
провінціяльними аматорами, які під впливом «Енеїди» почали писати твори в
травестійному дусі. Можна ще згадати численні наслідування байронічній поемі в
російській літературі 30-х–40-х років, перелічені в монографії В.Жирмунського «Байрон
і Пушкін» та всі ці явища переростають проблему читача, входячи в проблему
літературної традиції й епігонізму. Сама ж проблема читача фігурує тут, як ширше
питання про ролю лектури для письменника. Справедливо зауважив з цього приводу
К.Довгань: «3 літератури черпає письменник велику частину технічно-стилістичних
ресурсів. Прочитаний твір іноді стає за один із стимулів, що викликають або підсилюють
письменникові творче наснаження, навіюють йому художній задум. Більшою чи меншою
мірою це стосується до всякого письменника, що споживає – як читач –літературно-
художню продукцію» (op. cit., 31 ст.).
«Трактуючи письменника, як читача, слід розглядати й усякий факт літературного
наслідування», зазначає К. Довгань (ст. 32), не залишаючи таким чином наголосу на
спеціальній групі «читачів з пером в руках». Отже вивчення четвертої групи читачів (за
класифікацією проф. О, Білецького) допомагає не так дослідженню історії читача, як
студіюванню письменника. Щодо інших груп читачів-сучасників і читачів-нащадків (куди
звичайно входять і письменники, як читачі, – незалежно в даному разі від літературного
використовування своєї лектури), то тут наведені раніш підрозділи проф. О.Білецького
здобувають актуальне значення, сполучаючись з аналізою соціяльної диференціяції
читачівських груп Лише тоді зрозуміємо, чому одні читачі ставляться до твору з
захопленням, другі з осудом і ворожістю, треті – байдуже.
Яким же способом збирати відомості про читачів? В складеному за участю проф.
Білецького бібліографічному показникові «Новейшая русская литература» (1927 р.)
накреслено такі шляхи дослідження: «тираж книги, кількість виданнів, відгуки в
мемуарах, листуванні, сучасних виданнях., каталоги книжкових збірок та бібліотек,
анкети і т.п.,наслідування, продовження, пародії, свідчення інших мистецтв: малярство,
музика, театр тощо. Літературний твір чи окремі його елементи, як факт побуту».
Нелегко збирати усі ці відомості щодо літературних творів минулих часів та їх
читачів-сучасників, – анкети тут не допоможуть, здебільшого невідомим лишається тираж
книги, випадковими можуть бути відгуки в мемуарах і листуванні, якщо вони збереглися
й приступні дослідникові тощо. Бажаючи виявити соціяльне обличчя читачів певного
твору чи взагалі творів письменника, ми не можемо задовольнитися принагідними
відомостями про окремих споживачів і прагнемо здобути матеріял про читачівську масу.
Ми не будемо на підставі одного факту робити широкі узагальнення, як це робив, напр.,
П. Житецький у відомій розвідці про «Енеїду» (1900 р.). В першому розділі цієї розвідки
йде мова про рукопис «Енеїди», що мав напис первісного власника книжки: «сия книга
принадлежит протодиакону Николаю Заградскому, 1799 г.» і пізнішу помітку, що
Київський протодіякон подарував рукопис 1828-го року А. Д. Левченкові, від якого він
перейшов у спадщину до його сина Миколи. П. Житецький навів з «Киевских
Епархиальных Ведомостей» за 1893 р. короткі відомості про «нескладне життя одного з
шанувальників Котляревського», з власної уяви домалював образ протодіякона, що мав
гарний голос і керував хором в Софійському соборі, і на підставі цього «уявного» образа
зробив висновок про тип «старинных любителей малорусского чтения». З того, що
Заградський був майстром церковного співу, Житецький виводить, що він мав естетичні
нахили і йому приступна була царина поезії; в тому, що протодіякон залюбки пояснював
прочанам Софійські мозаїки, Житецький ладен вбачати майже народницькі чесноти: «в
общении с народом он находил повидимому нравственное удовлетворение» (3 ст.). Але як
сполучити цей утворений в уяві дослідника благочестивий образ з жартівливо-
безсоромною «Енеїдою», де була доречі й відповідна згадка про «ченців, попів і
протопопів?» Житецький над цим питанням не спиняється, бо й «Енеїду» та її автора
розумів по-народницькому. Змалювавши так Заградського, Житецький далі узагальняє:
«Мабуть і той Левченко, що йому подаровано «Енеїду», був людиною того ж типу, тобто
належав до дрібної інтелігенції української, в склад якої входили нижчі верстви
духівництва, а також хуторські панки та підпанки, що не загубили симпатій до народньої
мови та пісні. Для таких людей Котляревський був виразником поетичних настроїв рідної
старовини».
Ми тепер знаємо, що читачі Котляревського (з його сучасників належали не тільки
до дрібної інтелігенції, що в уявленні пізніших дослідників плекала симпатії до народньої
мови та пісні. Споживачі «Енеїди» були й серед освіченіших верств та заможнішого
панства. І. Айзеншток так визначає обличчя читачів «Енеїди» перших десятиліть XIX
віку: «це були поміщики, дрібна шляхта й попівство. Панам, головній «інтелігентній» тоді
клясі, цілком свідомій своєї февдально-національної гідности, мусіла сподо6атись поема
Котляревського навіть супроти їх волі. У ній бачили веселий жарт, що дозволяє часом і
посміятись не на шкоду для їхньої шляхетської гідности. З певністю можна сказати, що до
«низів», до міщанства й селянства, поема тоді не доходила» («Котляревщина», ст. 56).
Треба відзначити, що «Енеїду» читало не тільки провінціяльне панство.. Перший видавець
«Енеїди» Котляревського М.Парпура, з чернігівських дворян, служив у Петербурзі в
Медичній Колегії, був людиною заможньою (померши року 1828-го, лишив значні гроші
на благодійні й освітні установи). І.К. Каменецький, що також, мабуть, брав участь у пер-
шому виданні «Енеїди» (див. замітку А. Лященка в «Литературных портфелях», 1923 р.) і
походив теж з чернігівських дворян, 1798 р. був призначений на інспектора фізікат-
медичної колегії, пізніше був членом тієї ж колегії. Від них іде присвята видання:
«Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается», а такі аматори тоді, як
відомо, зустрічалися не так серед нижчої інтелігенції, як поміж середніх, а іноді й вищих
верств (пригадаймо, напр., Трощинського; пригадаймо слова з промови Станіславського
на похоронах Гулака-Артемовського, що в 20–30-х роках і «сановные государственные
люди, как Репнин, Паскевич и многие др. услаждали свои досуги» творами Гулака-
Артемовського). Вадим Пассек 1841 року писав, що «Енеїду» читали «все сословия» – «от
грамотного крестьянина до богатого пана», Мельгунов 1827 року зазначав, що на
«Енеїду», якщо вона буде пере- видана, знайдеться на Україні «много охотников» і
сподівався, що читатимуть її й «просвещенные россияне». Лише в світлі цієї
популярности «Енеїди», що виходила за межі «нижчої інтеліґенції можемо зрозуміти
повідомлення «Украинского Вестника» 1816 р. № 7, що великий князь Микола Павлович,
одвідавши Полтаву року 1816-го, – «многих удостоил обещаний високого
покровительства своего, особенно известного дарованиями своими автора Вергилиевой
Энеиды наизнанку на малороссийском языке, капитана Котляревского, и из'явил желание
иметь у себя два экземпляра оной».
 Не наводячи іншого матеріялу (бо не маємо тут на думці спеціяльно досліджувати
читачів Котляревського), гадаємо, що й ці побіжні нотатки доводять, що для студіювання
історії читача треба збирати багато відомостів, з різних джерел відомостів, здебільшого
випадкових, що на підставі їх з великою обережністю можна характеризувати соціяльне
обличчя читачівської маси, споживачів того чи иншого твору. Але єсть одне джерело, на
яке не звертали ще уваги дослідники, хоч воно для низки виданнів давнього часу подає
надзвичайно цінний матеріял щодо встановлення контингенту їх читачів. Це ті реєстри
передплатників, які часом друкувалися наприкінці книжки, здебільшого з позначенням
службового чи суспільного стану передплатника. Звичайно, й цих реєстрів не досить,
треба по змозі зібрати додаткові відомості, що характеризували б передплатників, але
іноді й самі реєстри подають яскраве уявлення про читачівські кола.
III.
На жаль, студіюючи нечисленні українські видання першої половини XIX віку,
коли в них, за прикладом російських книжок, траплялись реєстри передплатників, ми
тільки в поодиноких випадках подибуємо ці реєстри. Їх не мають ні видання «Енеїди», ні
видання Шевченкових творів. В 40-х роках звичай друкувати такі списки уже виводився,
хоча самий спосіб оголошення попередньої передплати й розсилання підписних квитків
(«білетів») ще вживався. 1841-го року з'явилися Шевченкові «Гайдамаки» з таким
жартівливим словом до «субскрибентів» (передплатників), надрукованим на обгортці:
«Панове Субскрибенти! •:
«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехатися»! – Отак ви вслух
подумаєте, як прочитаєте мої «Гайдамаки».
Панове Громадо! далебі, не брешу, – ось бачите що: я думав, і дуже хотілось
надрукувати ваші козацькі імена рядочком гарненько (уже було і найшлось їх десятків зо-
два, зо-три,), слухаю – виходить разномова: один каже: – треба, другий каже – нетреба,
третій нічого не каже. Я думав, що тут робити на світі? Взяв та проциндрив гарненько ті
гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю
цидулу.
Все б це нічого (чого не трапляється на віку, – все буває, як на довгій ниві), та ось
лихо мені на безголов'я: єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію
(Кирпа-Гнучкошиєнковъ) надрукувать в мужицькій книжці. Далебі правда!
Т. Шевченко».
Це жартівливе звертання до «субскрибентів» останнім уступом нагадує Гоголівську
тираду в «Старосветских помещиках» проти «тех низких малороссиян, которые
выдираются из дегтярей, торгашей, наполняют, как саранча, палаты и присутственные
места, дерут последнюю копейку с своих же земляков, наводняют петербург ябедниками,
наживают, наконец, капитал и торжественно прибавляют к фамилии своей,
оканчивающейся на «о» слог въ». Але крім сатиричної вихватки, можна помітити в
самому тоні звертання елемент пародіювання колишнього звичая, що мав задовольнити
честолюбство «субскрибентів» і на початку 40-х т уже виходив з вжитку. Це
спостерігаємо і з тексту звертання («другий каже – нетреба») і з того факту, що білети на
«Гайдамаків» Шевченко розсилав, коли книжка була вже надрукована. 8 грудня 1841 року
він писав до Квітки: «посилаю вам білети на Гайдамаки, роздайте, будьте ласкаві, як
уміете. Вони вже надрюковані»).
Цікава дальша доля цих білетів. 29 квітня 1842 р. Квітка, дякуючи за надіслані
йому «Гайдамаки», сповіщав: «Білети ваші усі цілі лежать, у мене, ніхто не взяв ні одного,
кажуть: нехай книжки пришлеть. – Бісова Москва провчила: грошики зчистить, а книжки
– овва! Записалося у мене душ з п'ятнадцять, що певно дадуть гроші; пришлете десятків
зо-два, то гроші зараз і вишлю. Білети і Вам, певно, вишлю. Писав і про Богдана Є. П.
Гребінки? Кажуть, давай, кажуть, книжки – тоді і гроші» (218 ст.). Те ж саме одписував
Квітка з приводу Гребінчиного «Богдана» і в одному з попередніх листів (22 листопада
1841 р.): «Зділайте милость, іще скажіть пану Гребенке, що його білети не дуже повзуть з
рук. Тільки скажеш кому, то зараз і втнуть: «знаєм ми сю; се петєрбурці. А де їх Історія
руського народу?), а де п'яте, десяте?» То й кажеш: «Та ні, батечки, се вже не... се добра,
чесна, правдива душа, не збреше. Так ні. Подай книжку, озьму і гроші знесу.
От якої співають. Та коли хоче і наш край наділити своїм Богданом, то нехай
присила; зараз збудемо; А Ластівки його нема тут овсі» (216 ст.).
Ця недовіра харківських читачів-передплатників столичних видань до видавців не
випадкове явище і пояснюється не так провінціяльно-короткозорою обережністю, як
тогочасним станом книжкового ринку. В книзі Т.Грица, В.Треніна й М.Нікітіна
«Словесность и Коммерция» (Книжная лавка А.Ф.Смирдина)» відзначено, що «коли 30-ті
роки можна назвати роками розквіту книготоргівлі, то початок 40-х років – доба її
гострого занепаду (344 ст). Починаються спекуляції, часто невдалі, збільшується кількість
книгарів і видавців, серед них з'являються люди випадкові. І от – в зв'язку з загально-
спекулятивним характером, що його набирає книжкова промисловість початку 40-х років
збільшуються випадки неакуратного виконання замовлень іногородніх та провінціяльних,
від чого, звичайно, скорочується число масового тоді провінціяльно-маєткового покупця»
(345). Зменшення попиту на видані окремими книжками твори красного письменства
пояснювалось також зростом грубих журналів, де такі твори друкувалися. Зваживши всі ці
факти, не будемо дивуватись з обережности харківських «аматорів українського слова»,
що не поспішали з передплатою на «Гайдамаків». Все ж таки треба занотувати, що людей,
охочих здобути «Гайдамаків», Квітка нараховував серед своїх знайомих небагато (15 – 20
душ), якщо взяти на увагу культурний зріст тогочасного Харкова з його Університетом та
уже визнане після появи «Кобзаря» (1840 р.) ім'я Шевченкове (відомо, що в Харкові
«Кобзар» справив велике враження на Квітку, Костомарова, Корсуна, Гулака-
Артемовського).
В розповсюдженні тогочасної української книжки, яку здебільшого видавав сам
автор, головну ролю й мала ініціятива автора-видавця та його друзів і знайомих – з
їхнього кола вербувалися основні читачі-передплатники. Влучною ілюстрацією до цієї
«техніки» розповсюдження може бути жвава діяльність закоханої в Шевченка княжни В.
Рєпніної щодо поширення «Тризны» – російської поеми Шевченка та його ж художнього
видання – «Живописной Украины» – альбому гравюр на українські теми. Хоч Рєпніна й
повідомляла Шевченка з Яготина 19 червня 1844 року, що «здесь мало кто оценил вашу
«Тризну», але поширила чимало примірників серед своїх знайомих, серед яких були й
Шевченкові знайомі – після його перебування на Україні 1843 року. Вона надсилає
примірник до Одеси – Стурдзі — «умному, благочестивому», тому самому, що на його
написав епіграму Пушкін, надсилає 10 примірників авторові «Украинских мелодій»
Маркевичеві.
Цей заможній аматор мистецтва та української старовини, якому Шевченко
присвятив 1840 р. вірша «Бандуристе, орле сизий», одразу розраховується і пише у
відповіді про Шевченка та його поему «так миленько, что я ожидаю его с удовольствием»
– повідомляє Рєпніна Шевченка, додаючи: «от других комиссионеров нет еще отзывов». 3
липня 1844 р. вона, надсилаючи Шевченкові 23 крб. за 50 примірників поеми, обіцяє
побачитись з М.Д.Селецькою й запитати у неї, чи всі примірники «Тризны» продано:
«Может быть в день Петра и Павла у Татьяны Густафовны она успела поместить довольно
большое количество их». В альбомі Марії Дмитровни Селецької, дочки Пирятинського
маршалка Д.П. Селецького, маєток якого («Отрада») був недалеко від Репнінського
Яготина, зберігся Шевченків автограф вступу до «Мар'яни Черниці», датований 3 січня
1844 («За сто літ», кн. І, ст. 16 —19), також і ранішній автограф Рєпніної. З «Записок»
П.Д.Селецького («Киевская Старина», 1884. VIII) відомо, що Селецькі були на різдвяні
свята в Яготині, де жив тоді Шевченко, – залишившись після вечірнього чаю з молодими
Рєпніними, вони заставляли Шевченка читати «Катерину» та недруковані ще поезії.
Певно, в наслідок цього знайомства і гарних відносин з В. М. Рєпніною, і взялась М. Д.
Селецька розповсюджувати Шевченкову «Тризну» на балю у поміщиці Т. Г. Волховської,
родички Селецьких, в с. Мосівці, Пирятинського повіту, де 29 червня 1843 р. був і
Шевченко разом з Афанас'євим-Чужбинським. На балях Волховської, що «були для
України свого роду Версалью», з'їздилася сила панства – тому Рєпніна і гадала, що
Селецька могла в одне з традиційних свят «поместить» чимало примірників «Тризны».
Ще цікавішими можуть бути для нас відомості за те, як Репніна розповсюджувала
«Живописную Украину», бо хоч це не література, а мистецьке видання, але воно могло
знаходити споживачів серед тих, що цікавились взагалі минулим України. 22 жовтня 1844
року Рєпніна просить Шевченка надіслати дві програми «Живописной Украины», щоб
можна було організувати передплату під час дворянських виборів в Полтаві й Чернігові в
вересні та жовтні. Збирається Рєпніна писати про «Живописную Украйну» також до
Галагана – багатого молодого поміщика, гр. Павла Галагана (нар. 1819 p.), знайомого з
Шевченком. Відзначимо, що молодий Галаган читав «Кобзаря» скоро після його виходу, в
його щоденникові під 21 вересня 1840 p. є цікавий запис про перебування в с. Дегтярах у
гостях у свого дядька, Петра Григоровича Галагана. «После обеда все оправились на
квартиру Миши (Маркевича — П. Ф.), который был помещен с Закревским и Штекером. Я
принес с собою «Кобзаря» Шевченка. Пришли к нам Лаврент. Никол. (Ракович?) и
Николай Иванов., и мы начали читать. Когда Закревский услыхал, как я читаю по
малороссийски, то начал от радости меня обнимать. Он рассказал пресмешные анекдоты
про малороссиян» («Киевск. Ст.», 1898. IX., ст. 218). Цей запис свідчить, що для
провінціяльного українського панства 40-х років «Кобзар» був розвагою – поруч з
«пресмешными анекдотами про малороссиян». Серед цього панства переважно і
вербувала Рєпніна передплатників «Живописной Украины», звертаючись також до осіб,
що мали високе службове становище в містах. У Полтаві взялася організовувати
передплату начальниця інституту і через те, що її зять — один з начальників корпусу, то є
надія, що справа піде там добре. Будуть також клопотатися в Одесі, де перебуває граф
Яків де-Бальмен, один з «мочемордів» – приятелів Віктора Закревського. Де-Бальмен року
1844-го ілюстрував – разом з М.Башиловим – «Кобзаря», а року 1845-го загинув на
Кавказі – його пам'яті присв'ятив Шевченко поезію «Кавказ». «Сегодня ж писано в Одессу
знакомому Писаревых, чтобы он их употреблял в Киеве», сповіщає в тому ж листі
Рєпніна. Вона бажала використати для розповсюдження «Живописной Украины» таких
впливових людей, як всевладний управитель Канцелярії Київського генерал-губернатора
Бібікова М. Є. Писарев – «геніяльний хабарник» і «ренеґат», за пізнішою
характеристикою Шевченка, та його дружина, коханка Бібікова, «бездушная красавица»,
за висловом Шевченка. Крім того, Рєпніна дає таке ж саме доручення в Харкові
Основському. Сподівається також на допомогу Ол.В.Капніста – знайомого з Шевченком
поміщика.
Здобувши від Шевченка 30 білетів, Рєпніна надсилає їх до Полтави (10), до
Чернігова (10) й до Галагана (10) і з піднесенням пише в листі до поета: «Но что такое 30
билетов? Надо было прислать их сотнями». Бо ж в Полтаві обіцяв поклопотатись її гарний
знайомий, в Одесі – також. Крім того вона писатиме до графа Головкіна – «любителя
хорошего» – певно, до куратора Харківського Університету та шкільної округи Ю.Ол.Го-
ловкіна. Зазначимо, що майже одночасово (13 листопада 1844 р.) правління Харківського
Університету замовило два примірники «Живописной Украины». І сам Шевченко
намагався знайти в Харкові впливових людей, що сприяли б поширенню його видання.
Про це свідчить його лист – від 16 січня 1845 р. до кн. М. А. Долгорукова –Чернігівського,
Полтавського й Харківського генерал-губернатора («Твори», т. III, ст. 22–23).
Деякий матеріял щодо розповсюдження «Живописной Украины» подає ще Кулішів
лист до Шевченка від 31 грудня 1844 р. Він сповіщає, що «Михайло Владимирович
довольно охотно роздал Ваши билеты» – мова мовиться, безперечно, про М. В.
Юзефовича, поміщника, куратора Київської Шкільної округи, людини в 40-х роках, до
Кирило-Методієвської справи, близької до Максимовича, Костомарова, особливо ж до
Куліша (Куліш в листах до Юзефовича називав його: «почтеннейший мой благодетель»).
Шевченко познайомився з ним, працюючи в Археографічній Комісії, кланявся йому в
листі до Костомарова з Борзни 1 березня 1847 року, а пізніше, на засланні, нагородив
Юзефовича в своєму щоденникові епітетом «предатель». (Ще пізніше Юзефович зробив
новий ганебний вчинок – написав до ІІІ-го відділу доноса, на підставі якого видано
відомого наказа 1876 р. про заборону українського слова («Lex Josephoviana»)).
Наприкінці ж 1844 року Юзефович розповсюджував білети на «Живописную Украину» і
Куліш радив Шевченкові надіслати частину примірників на ім'я Михайла
Володимировича, а другу частину, призначену для київських книгарів, на адресу
художника О.Ф.Сенчіли-Стефановського.
Передплатників Шевченкових гравюр ми не зараховуємо до категорії «читачів»,
але 1) ці «споживачі культурних цінностів», виявляючи інтерес до мистецьких видань,
присвячених минулому України, могли виявити його також і до інших видань, 2) способи
розповсюдження «Живописной Украины» характерні, для того часу. Це ми могли
помітити на прикладі з «Гайдамаками» й «Тризною», побачимо це і на матеріялі щодо
різних харківських видань. Шевченко в 40-х роках не міг просто передати книгарям
розповсюдження своїх видань; він мусив використовувати різних своїх знайомих з людей
заможних та впливових, переважно з поміщиків та значних урядовців, особливо
причетних до відомства народної освіти. Велике значення мали особисті стосунки – зако-
хана в Шевченка княжна Рєпніна розповсюдила з Яготина більше ніж 50 примірників
«Тризны» серед своїх знайомих (між ними було, певно, чимало таких, що зустрічались з
Шевченком в Яготині, Мосівці та інш.), а Шевченків приятель професор Бодянський,
однісши «Гамалію» та «Тризну» в контору до Московського книгаря (про що писав
поетові 9 липня 1844 р.), через 3'/2 міс. (25 жовтня) сповіщав поета: «Послав би я вам
щонебудь за ваші книжки, але ж коли б то вони продалися, ато ж сьогодні був у того
книжника, которому їх віддав, а він каже, що ніхто нічогісенько не питає по цьому товару.
Тільки б то і продано, ще штук сім-вісім усього гуртом, не спитав котрих...» (230 ст.).
Після цих попередніх нотаток перейдемо до розгляду матеріялів, що
систематичніше характеризують споживачів кількох харківських видань 30 — 40-х років,
та одного київського. Серед цих видань є українські книжки і російські – останні з
українською тематикою. Ми побачимо, що характер видання та соціяльне становище
автора позначаються і на підборі споживачів книжки.
IV.
Року 1831-го вийшов в Харкові «Украинский Альманах», що крім творів, писаних
російською мовою, часом з українського життя, містив і твори українські – записи
українських дум (Срезневського), «Козака» Боровиковського та «Марію» Шпигоцького
(переклад уривку з Пушкінової «Полтави»). Видавцями альманаху були І. І. Срезневський
та І. В. Росковшенко, причому ініціятива належала, мабуть, Росковшенкові, як гадає
В.І.Срезневський – в статті про «Украинский Альманах», надрукованій в журналі
«Киевская Старина» (1893 р. № 1). В одному з листів Росковшенка до Срезневського (від
31 жовтня 1830 р.) знаходимо нарікання на «плачевную» долю альманаху: «Ты
совершенный прожектер: 50 подписчиков, 150 р., альманах напечатан и дело в шляпе. Ты
бескорыстная душа: я признаюсь, я грешен, мне бы не так хотелось». Додамо до цього, що
Росковшенко був син заможніх поміщиків. В. І. Срезневський в своїй статті заперечує
користолюбну мету видавців, принаймні І. Срезневського, і вбачає у молодих видавців,
що тільки но закінчили університет, перш за все бажання літературної слави – вони були
честолюбні та захоплені Україною. Ми можемо пожалкувати, що до «Украинского Альма-
наху» не було додано списку згаданих в листі Росковшенка 50-ти передплатників, щождо
мотивів, які важили в видавничій діяльності І. Срезневського, то ми про них дізнаємось з
трохи пізніших листів Срезневського, де мова йтиме про власний його замір – видання
«Запорожской Старины». Спиняємось на Срезневському й Росковшенкові докладніше
тому, що вони були не тільки «видавцями» в звичайному розумінні цього слова, а й актив-
ними учасниками культурного процесу та його споживачами – «читачами».
 Росковшенко скоро після виходу «Украинского Альманаха» поїхав до Петербургу,
відразу захопився столичним життям (див. його листи до Срезневського, друковані в
«Русской Старине» 1900 р. № 2), 1832 р. почав служити в департаменті міністерства
юстиції, з 1837 р. – помічником редактора «Журнала Министерства Народного
Просвещения». Дуже прихильний до Росковшенка автор некрологу в «Русском Архиве»
(1890 р. № 1) відзначав, що після приїзду до Петербургу Росковшенко познайомився з лі-
тературними гуртками та їх представниками – Гречем, Булгариним, Полевим,
Сенковським та інш. Далі фігурують і поважніші імена, але на першому місці, як бачимо,
стоять представники офіційної преси і це характерне. Росковшенко пішов стежкою вірно-
підданого урядовця, дослужився до «тайного советника». Призначений 1839 року на
інспектора гімназії в Тифлісі, він виявив справжню охоронницьку ретельність, повставши
проти відкриття в Тифлісі університету, що мав обслуговувати Кавказ та Закавказзя.
Росковшенко доводив, що це спричиниться до ще більшого відокремлення Закавказзя. На
його думку краще було б надсилати дітей вищих верств Закавказзя до Московських та
Петербурзьких учбових закладів. Цей проект здобув урядову ухвалу, а Росковшенка
пізніше, 1848 р., призначено на директора Каменець-Подольської гімназії, де він
потрібний був для того, щоб гімназисти не захоплювались революційними подіями, що
відбувались в сусідній Австрії. Солтановський згадує його в своїх спогадах, як великого
хабарника («Україна», 1926, № 5, ст. 99–100) Ще пізніше – Росковшенко був цензором в
Москві, а потім і головою Московського Цензурного Комітету. Це не перешкодило йому в
останній період свого життя (вмер він 1889 р.) цікавитись не тільки історією малярства на
Заході, а й «историей своей родной Малороссии», як зазначає згаданий уже анонімний
(***) автор некролога, підкреслюючи, що «его собрание книг по истории Малороссии
оставляет мало чего желать по своей полноте».
І. Срезневський пішов – після закордонного відрядження – іншим шляхом, що
лишив його ім'я помітним в науці (славістиці), але в період, коли готувалося видання
«Запорожской Старины», був не від того, щоб слухатись Росковшенкових кар'єрних
порад. Після закінчення університету йому, як людині незабезпеченій після смерти батька
(професора), довелось бути за вчителя в с. Варваровці у багатих поміщиків Подольських.
В листах до матері він то мріє лро хуторок над Дніпром з відповідним прибутком («тысяч
пяток доходу в год и все хорошо. Иногда выезжаем в Харьков, иногда в Киев, – и пр. и пр.
Мы выписываем журналы, газеты, вечерами читаем; иногда приезжают соседи; те для
удовольствия, а те для разнообразия. Я занимаюсь садом... Право не дурно... Но, – мечта, –
и очень дурно»), то, бачучи марність цих маєткових мрій («мечта»), збирається служити в
місті – але в Харкові, центрі тогочасного українського руху, не думає залишатись: «Там
поглядим. Может быть в Москву, или куды инше»). «...Через год, если бог даст, в Питер.
Пора служить, – и, кажется, по статской службе. Лишь бы получить местечко с хорошим
жалованьем».
В статті Вс. Срезневського «Из первых лет научно-литературной деятельности И.
И. Срезневского») уже було відзначено, що Срезневський, росіянин з походження, не став
українцем, хоч привезено його до Харкова двохмісячною дитиною і до закінчення
університету він увесь час жив на Україні. В працях І. І. Срезневського, присвячених
студіюванню України, Вс.Срезневський не знаходить «місцевого патріотизму» – видавець
«Запорожской Старины» до всього ставиться, як «спостерігач, дослідник». З цього по-
гляду характерний, наприклад, такий уривок з листа І. І. Срезневського до матери: «На
этих днях у меня была развалина запорожская, старик лет 80; бандурист. Много я
расспрашивал его, многое узнал. Списал несколько дум и песней старинных. Теперь, ма-
менька, я знаю Запорожье не хуже азбуки. Мало-по-малу, тихо- по-тиху, да и дополз.
Однако я не перестану заниматься. Труд мой, почти семилетний, не должен остаться без
окончания или без пользы» (ст. 223).
Про цю «пользу» Срезневський скоро почав думати цілком серйозно. В тому ж
листі до матері, де висловлено мрію про хуторець над Дніпром та реальну думку про
переїзд до Москви чи іншого центру, Срезневський зазначає, що до того часу він хоче
поперше набути знаннів, подруге – придбати літературне ім'я: «Иван Васильевич
(Росковшенко) именно пишет, что дабы получить хорошее место в Питере, необходимо
нужна эта известность. Чем кто известнее, тем тот принимается почетнее. Это меня за-
ставляет часть трудов своих уделять и на сочинения и переводы, кои могли бы быть в
печати. Очень немудрено, что и в Москве так точно делается» (227–8 ст.). Через три
місяці, 14 липня 1833 року Срезневський сповіщає, що «Ив. Тим.», тобто Іван
Тимофійович Подольський, поміщик, у якого він учителював, одержав в
Новомосковському рукописа Срезневського з цензури і зразу пустив чутку, що
друкуватиметься «Запорожская Старина». «Это обрадовало одного протопопа, который
рванулся писать к архиерею, охотнику до этой старины самому страстному», – повідомляє
Срезневський матір. Він збирається їхати з Іваном Тимофійовичем до Катеринославу, щоб
познайомитись там з духовним аматором Запорізької старовини – мова мовиться про
архієпископа Гаврила Розанова, як довідуємося з примітки до листа. Далі довідуємося, що
І.Т.Подольський обіцяв Срезневському завербувати більше ніж 20 передплатників, його
дружина Катерина Романівна також кількох, якийсь Іваненко (мабуть теж поміщик) щось
коло 50-ти. Тепер вся справа в білетах, і в листі дано докладну інструкцію, як саме їх
видрукувати, скільки це коштуватиме тощо. «Запорожская Старина» мала друкуватися в
300-х примірниках. На перший раз досить надрукувати 100 білетів й надіслати з них 50
Срезневському у Варваровку. Наприкінці листа видавець «Запорожской Старины»
звертається до брата з проханням записувати в окремий зшиток усі –аж до найменших –
витрати і гадає, що це видання не дасть, мабуть, збитків. В дальшому листі, відзначивши,
що він хотів би надрукувати першу книжку до приїзду Уварова (міністра народньої
освіти, автора відомої формули «самодержавия, православия и народности», якому
Срезневський певно хотів подарувати своє видання), Срезневський просить, щоб Петров
(харківський літератор, видавець «Утренней Звезды», де був чималий український
матеріял) надіслав об'яву про видання «Запорожской Старины» до столичних «Молвы» та
«Северной Пчелы», а також спробував знайти передплатників в Харкові. Про це ж
збирається Срезневський просити Гр. Фед. Квітку особисто, після приїзду до Харкова.
Перспективи видаються усе сприятливішими: «если бог поможет, то это издание может
принести мне рублей до 1000. Кажется, что оно будет принято благосклонно». 29 червня
Срезневський сповіщає, що закінчив переписувати другу книжку, і що вона буде, мабуть,
доволі цікава для багатьох. Білети, що залишаться у матері Срезневського, треба
позначити від № 51 до 100 – з них може брат продасть кілька білетів студентам, та прия-
тель –університетський товариш Осип Опанасович Джунковський роздасть білетів зо три,
а, як подбає, то, може, й більше. На Петрова також покладається надія. «Приехавши в
Харьков», пише далі Срезневський, – «буду стараться сам у Робуша, Рейпольского,
Борзенка». М. К. Робуш (нар. 1780 р.) скінчив Харківський Університет, був з 1828 р.
ординарним професором військових наук, крім того, йому належав один з кращих
приватних пансіонів. Рейпольський – професор-медик – відомий був своїми чудацтвами та
боротьбою з чужоземними словами в дусі Шишкова (замість «университета» вживав
«всеобщница», замість «театра» – «позорище» тощо). Борзенко (нар. 1877 р. в Ахтирці) з
1815 р. до 1819 р. – до смерти батька Срезневського, професора словесности в Хар-
ківському Університеті, був його помічником –адьюнктом Університету, потім зробився
екстраординарним професором. Але особливого нахилу до науки не мав, лекції розбавляв
анекдотами, був взагалі безтурботним сибаритом, любив добре попоїсти та випити). В ту
пору, коли Срезневський збирався «стараться» у Борзенка, останній був уже у відставці.
Крім згаданих трьох університетських професорів, Срезневський збирався 5 квитків на-
діслати Росковшенкові, 5 – своєму приятелеві з університетського часу – Шпигоцькому,
що писав українські поезії і брав участь в «Укр. Альманахе», 5 – Венелінові – відомому
славістові, карпатському українцеві з походження, що переїхав 1823 р. до Росії, жив у
Москві, року ж 1831-го провів деякий час у Харкові (тоді мабуть Срезневський з ним і
познайомився), студіюючи українську мову (див. нарис В. Перетца в V т. «Критико-
биограф. словаря русских писателей и ученых» С. В. Венгерова).
Отже можемо зробити деякі підсумки: готуючи видання «Запорожской Старины»,
Срезневський найбільше розраховував на передплатників та організаторів передплати – 1)
з поміщиків тих місцевостів, де він сам тоді жив і де була колись Запорізька Січ, 2) з
знайомої професури Харківської, і 3) з товаришів університетських, причетних до
Харківського літературного руху. Серед цих осіб було чимало таких, що допомогли
Срезневському різними матеріялами для «Запорожской Старины» (літописами, записками,
піснями) і він висловлював їм подяку в передмовах до різних частин свого видання. Так, в
передмові до другого випуску другої частини серед осіб, яким складено подяку за
літописи й записки, крім М. Максимовича, Гр. Квітка, Ю. Венеліна та інш., знаходимо І.
Т. Подольського, а його дружині К. Р. Подольській – висловлено подяку за думи й пісні. В
передмові до III в. другої частини (1838 р.) зазначено, що деякі з літописів і записок здо-
буто від поміщиків підчас подорожі Срезневського до порогів Дніпрових – наведено
прізвища тих, яким видавець-складач «Запорожской Старины» особливо був вдячний, це –
«г.г. Павловы, Райкевич, Подольский».
Спинимось трохи докладніше на одному з них – на згаданому уже не раз І. Т.
Подольському, що в нього жив 1833 року Срезневський, як навчитель його дітей. Чи
можна цього заможнього поміщика, що обіцяв молодому видавцеві завербувати 20
передплатників (та жінка його – кількох), вважати за справжнього аматора запорізької
старовини, а, може, й за «любителя малороссийского слова», одного з тих, кому
присвячено було ще перше видання «Енеїди»? Такого уявлення ми зовсім не здобуваємо з
листів Срезневського до матері, де часто згадуються Подольські. Ось в одному з листів
розповідається, що Іван Тимофійович нудьгує, не бачачи навчителя своїх дітей, що має за
обов'язок також розважати свого господаря – «должность иногда очень неприятная;
особливо теперь: читать ему нечего; а рассказы наши обыкновенно касаются до 2-х
предметов: христианской религии и верности супружеской», інформує Срезневський.
Інколи він пробує зробити розмову різноманітнішою – торкається тем геологічних та
астрономічних, говорить про «подвиги запорожцев» – «и все это так скучно и так
неизбежно, как прогулка в новопростроенную деревню». Нетреба також уявляти
господарів Срезневського людьми, заклопотаними справою освіти свого потомства: їх
синові – Олексію Івановичу – дозволено «не быть студентом». «Ему наскучило учить
большие уроки; он об'являл несколько раз досаду свою маменьке и папеньке. Папенька
обрадовался, что сынок хочет итти по батьку. Маменька вероятно сжалилась над
любимым болваном, и Алеша вступит прямо в военную службу». Даремні були спроби
Срезневського сперечатись з цією ухвалою.
Нарешті треба відзначити, що і як власники кріпаків Подольські були типові
представники поміщицької кляси. З листів Срезневського довідуємося, що Подольські
купували кріпаків – «для вновь купленных русопетов строются две деревни на берегу
Днепра» – лаконічно занотовує видавець «Запорожской Старины» 6 серпня 1832 року, а
15 березня 1833 року в такому ж епічному тоні сповіщає, що «целое семейство мужиков,
т. е. отец и два сына из новокупленных русских, бежало из деревни, бог весть, куда».Іван
Тимофійович розсилав скрізь погоню, але даремно. Дальша розповідь Срезневського
вражає байдужим тоном та відсутністю будь-якої спроби обміркувати причини такого
важливого соціального явища, як втеча кріпаків. Навпаки, читаємо такі рядки: «И причину
побега трудно отгадать. Снялись та и пошли, оставя жен и детей, вероятно, с намерением
при случае взять и их к себе. Были допросы, были арапники, – все тщетно. Удивляюсь
стойкости русского народа. Хохол никогда не будет так стоек». Далі висловлюється
думка, що втікачі знайшли притулок у когось з місцевих панків, що не бояться приймати
таких втікачів, але експлоатують їх, погрожуючи судом. «Но таков предрассудок: мужику
лучше жить под паном, нежели у пана по крепости». Прочитавши ці рядки та пригадавши
пізніші уже цитовані мрії молодого Срезневського про власний хуторець над Дніпром та
5000 крб. річного прибутку, ми ще раз пересвідчуємося в тому, які далекі від дійсности
ідеалістично-народницькі схеми С. Єфремова, що розділ VI своєї «Історії українського
письменства» («Письменство 20—40 років») починав твердженням: «Безпосереднім і най-
першим стимулом до письменства народньою мовою буває скрізь любов до рідного
краю»... і далі писав: «Ця любов до рідного краю, навіть стихійна прихильність до його,
конкретно повинна була обернутись в любов до модної тоді народности – тобто, кінець-
кінцем, до простого народу». Ніяк не випадає характеризувати такими рисами
Срезневського, що був, на думку С. Єфремова, «осередком» і «душею» харківських
альманашних заходів 30-х років. Він з інтересом і систематично збирає матеріяли для
своєї «української скрині», але без жодного «ентузіязму народности» і залишаючись
соціяльно далеким від тих нащадків запорожців, в яких випитував пісні та перекази.
Немає нічого дивного, що він використовував також матеріял непевний і сам, як
виявилось пізніше, робив фалшування, що тоді не було винятковим явищем.
«Запорожская Старина» мала задовольнити інтереси двох груп читачів (серед яких
були й порадники та допомічні Срезневського): науково-літературних кіл, скупчених коло
харківського університету, та провінціяльного панства. На жаль, ми знаємо тільки
міркування видавця (більш-менш обґрунтовані) щодо можливих передплатників. Списків
їх до «Запорожской Старины» не додано. Але в деяких інших виданнях ми такі списки
знайдемо і вони дадуть змогу намалювати повніше обличчя українського читача 30 – 40
p.p. XIX в., саме того читача, що на Україні споживав українську книжку, друковану
переважно в Харкові, та книжку російську, але з українською тематикою. На цьому
спинимось в дальшій статті.

Павло Филипович.

Соціальне обличчя українського читача 30–40 р. XIX ст. // Життя й

революція. – 1930. – № 4. – С. 129–145
Соціяльне обличчя українського читача 30—40 років XIX століття.
Говорячи в попередньому нарисі про вивчення того читача, що споживав у
минулому українську книжку та книжку російську з українською тематикою, ми
відзначили, що для 30—40. років XIX. століття, коли така книжка починає з'являтися в
різних центрах (Петербург, Харків, у меншій мірі—Київ) і до того ж усе частіше, слід
використати списки «субскрибентів» (передплатників), додані до деяких видань. Вони
можуть до певної міри з'ясувати, чиє «соціяльне замовлення» виконував автор,
набуваючи особливої виразности через зіставлення видань різного характеру,
розрахованих на різні верстви читачів.
Спочатку спинімось на одному з витворів Харківської романтичної школи — на
збірці поезій Амвросія Метлинського: «Думки й пісні та ще дещо Амвросія Могили», що
з'явилась року 1839. (ценз, дозвіл — 9. грудня 1838.) в Харкові з Університетської дру-
карні. Наприкінці книжки надруковано «Имена особ, из'явивших желание на получение
книги». Таких осіб знайшлося 72 чоловіка, передплатили вони 81 примірник. З них п'ять
примірників замовив Петро Іванович Апарин — власник відомої тоді в Харкові книгарні,
той самий, що до нього пізніше якось зайшли, ідучи до собору, Корсун з Костомаровим і
запитали, чи немає чогось новенького. Апарин подав їм тоненьку книжечку під назвою
«Кобзар» і вони, як засіли в книгарні, то забули не тільки про відправу, а й про обід...).
З інших замовців тільки п'ять чоловіка бажали придбати по два примірники, решта
ж (66 чол.) — по одному. Ми розглянемо їх не в тому порядкові, в якому перелічено їх у
спискові, де на першому місці стоять імена високо-титулованих осіб. Ми спробуємо
спочатку виявити основну групу передплатників, на яку найбільше міг орієнтуватися
автор. Як цих передплатників, так і інших, ми по змозі коротко характеризуватимемо,
використовуючи різноманітні джерела — «Историю города Харькова», «Историю
Харьковского Университета» та окремих його факультетів, адрес-календарі, спогади та
листування сучасників та ін. Лише невелику частину передплатників Метлинського нам
поки не пощастило з'ясувати, але це загальної картини не змінює.
Насамперед звертає нашу увагу гурток товаришів та приятелів Метлинського, що
складався з кандидатів та адьюнктів Харківського університету. В спогадах Ф. С.
Неслуховського про Харківський університет («Историч. Вестник», 1890, IV) є цікаві
відомості про «магістерську» квартиру в одному з будинків на Конторській вулиці, де
жила молодь, що закінчила університет і залишилась у Харкові для підготування до
наукової діяльности. Утворилося кілька гуртків з магістрів — до найбільшого й
найвидатнішого входили —Срезневський, Рославський, Метлинський, Костомаров та ін.
В час, про який згадує Неслуховський, перші три були вже магістрами й мали катедри в
університеті (Срезневський був у закордонному відрядженні—у слов'янських землях),
Костомаров готувався до іспиту й відвідував «магістерську» квартиру, де можна було
зустріти колишніх студентів університету, що служили в Харкові в різних відомствах, та
студентів різних факультетів і курсів. З автобіографії Костомарова довідуємось, що з
Срезневським його познайомив Метлинський, а з останнім Костомаров зійшовся, ще
живучи у Гулака-Артемовського, де Метлинський був за домашнього учителя. З своїм
університетським товаришем Рославським-Пегровським Костомаров кілька років жив на
одній квартирі, листувався з ним, як і з Метлинським, українською мовою. Рославський-
Петровський 1840. р. уже іспитував Костомарова з статистики, пізніше він був видатним,
але лінивим професором. Де-Пуле відзначає його незалежність та бідність. Занотуємо, що
й про автора «Думок і пісень» Де-Пуле пише: «Жив він філософом, тобто бідарем, більшу
частину своїх нужденних коштів витрачаючи на допомогу своїй рідні...» Костомаров мав
більший достаток (за спогадами Неслуховського — один час вважався за людину
забезпечену), але і йому довелося скоро шукати посади й вступити на службу помічником
інспектора студентів у Харківському університеті. Срезневський, як знаємо, учителював
у багатого поміщика, потім до закордонного відрядження служив у Харківських
установах.. Отже найближче оточення Метлинського складалося з таких, як він сам,
кандидатів та адьюнктів Харківського університету, що лекціями чи службою здобували
кошти на прожиття. Ширше ж його оточення складалося з людей, що також були зв'язані
з Харківським університетом, але становили іншу в ньому градацію. Це — 1) професура,
2) різні університетські службовці й 3) студентство. Метлинський скінчив Харківський
університет 1835. р., з 1839. р. був магістром і адьюнктом словесних наук. Немає нічого
дивного, що серед осіб, які висловили бажання здобути «Думки і пісні», найбільше осіб,
зв'язаних так чи так з Харківським університетом. Маємо тут і згаданих у найближчому
оточенні Метлинського кандидатів Костомарова й Рославського, адьюнкт-професора
Срезневського та його приятеля І. В. Росковшенка — в той час урядовця при міністерстві
народньої освіти. З інших кандидатів Харківського університету знаходимо ще двох — П.
В. Тихоновича та О. Я. Кульчицького. Перший був гарний знайомий Костомарова,
учитель латинської мови в 1. гімназії, пізніше — професор університету. «Хоч він був зо
мною ввесь час у приязних відносинах»,—зазначає Костомаров в автобіографії, — «але
залишався цілком байдужим («совершенно холоден») до української народности й,
зайнятий своїм античним світом, нібито не звертав жодної уваги на все сучасне».
Улюблена його лектура в цей час була, за свідченням Костомарова, — «Дон Карлос» і
«Валенштайн» Шіллера, «Конрад Валенрод» Міцкевича, Валтер Скот та вибрані твори
клясиків в оригіналі. Отже, можна з певністю сказати, що, висловлюючи бажання здобути
«Думки й пісні», Тихонович виявив не живий інтерес до українського слова, а дружнє
почуття до автора, що своєю вдачею — за свідченням різних сучасників (Де-Пуле,
Неслуховський та ін.) — приваблював багатьох людей. Не маємо також даних говорити
про українські інтереси Кульчицького (нар. 1815. р., вмер 1845 р.). Він був причетний до
літератури, видав 1836. року в Харкові збірник—«Надежда. Собрание сочинений в стихах
и прозе», надрукував у «Молодикові» за 1843. р. переклад з Гете, друкувався в 40. роках в
«Отечественных Записках» і «Литературной Газете». Переїхавши на початку 40. років до
Петербургу й вступивши на службу до канцелярії військового міністерства, Кульчицький
опинився в гуртку близьких приятелів Бєлінського. Бєлінський любив грати в карти, і
один із його партнерів — Кульчицький — «увічнив» цю азартну, хоч і копійчану гру,
видавши 1843. р. під псевдонімом кандидата філософії П. Ремізова книжку «Некоторые
великие и полезные истины об игре в преферанс»).
Далі маемо серед передплатників двох, що виконували обов'язки адьюнкт-
професора — І. О. Сливицького, товариша І. Срезневського, з червня 1839. р. магістра
історичних наук, і M. П. Клобуцького, що читав загальну історію та статистику. З
професорів-переплатників першим у списку стоїть П. П. Артемовський-Гулак. В цей час
він стояв далеко від українського письменства, не писав «малороссийских безделок», а
робив університетську кар'єру— був деканом словесного факультету — напередодні
ректорства (з 1841. p.). З інших професорів — найвидатніша постать Альфонса
Осиповича Валицького, поляка з походження (нар. в Віленській губ.). Він вславився
своїми лекціями з історії грецької літератури, які читав латинською мовою, крім того
перекладав польською мовою клясичні твори — «Едипа-царя», «Фавста» та ін. Де-Пуле
каже, що Валицький належав до найосвіченіших людей тієї доби й називає його натурою
експансивною, широко-слов'янською. Є серед передплатників Метлинського й два про-
фесори медики — І. О. Калениченко й Федір Карлович Альбрехт. Першого І. В.
Любарський у своїх університетських споминах («Истор. Вестник» 1891, VIII, ст. 382)
характеризує, як найлінивішого й найнедбаливішого з професорів, що, нехтуючи викла-
данням фізіології, віддавався приватній практиці (недаремно в пізніших спогадах Т.
Пассек, т. II, згадано «огромные средства» славнозвісного Харківського медика).
Альбрехт — за спогадами Любарського, що охоплюють початок 50 років — був одним з
останніх могікан латинізму — не знаючи російської мови, він читав лекції латинською
мовою. Знаходимо в спискові читачів Метлинського й лектора німецької мови Августа
Давидовича Метелеркампа. Він ще недавно був уланським офіцером, тільки з жовтня
1835. р. почав викладати в Харківському університеті, але вже тоді виявив свої
літературні інтереси, друкував і оригінальні твори й перекладні. В 40. роках він, крім
перекладів з Пушкіна й Лєрмонтова, надрукував (у Празькому виданні «Ost u. West»)
«Kleinrussischer Volksbilder». Отже немає нічого дивного, що Метелеркамп зацікавився
збіркою українських поезій, яку видав до того ж його товариш по університетській
службі. З інших людей, зв'язаних з університетом, серед передплатників знаходимо
університетського бібліотекаря В. С. Комлішанського (Метлинський один час був
помічником бібліотекаря) та помічника інспектора І. Л. Дзюбина, що передплатив 2
примірники — він був родом з Ахтирки, про нього є згадки в листуванні Срезневського
(«Киев. Старина», 1901, VII—VIII, ст. 246). Нарешті, до зазначених 15. передплатників
«Думок і пісень», що їх дав університет (професура—кандидати й службовці), треба
додати 10 прізвищ студентських. Метлинський як учений зовсім не визначався, як лектор
не задовольняв тихим голосом, але, на думку Де-Пуле, приносив багато корисного,
розглядаючи письмові роботи студентів і розвиваючи їх літературні смаки. Найцінніший
же був його вплив на студентів, як людини: «Двері його квартири були відчинені для
студентів»... «Близькість його до студентів»,— впевняє Де-Пуле, — «сміло можна
сказати, була ідеальна, товариська». Особливо часто відвідували його студенти-українці,
знавці співу та пісень українських. Після цього зрозумілий чималий відсоток студентів
серед передплатників «Думок і пісень» (10 чол. з загальної кількости 72 чол.;
пригадаймо, які малі надії — якихнебудь 3 передплатники — покладав Срезневський на
студентство, видаючи «Запорожскую Старину»). Те, що імена студентів фігурують у
спискові разом з іменами професорів та різних титулованих осіб, свідчить, що збірник
Метлинського не належав до лектури для студентів небажаної, так згаданої в «Старих
правилах для студентів» (30. років): «Книг же, не принадлежащих к лекциям, особенно
безнравственных, противных правилам христианской веры и постановлениям
российского правительства, не только иметь, но и читать не должно»).
Що являли собою ці десять передплатників-студентів? Про кількох з них маємо
деякі відомості (гадаємо згодом поповнити їх матеріялами з архіву кол. Харківського
університету). Приміром, про Степана Третяка згадує в своїй автобіографії Костомаров,
говорячи, що колишній його товариш, учитель другої Харківської гімназії Третяков,
приділив йому рукопис Самовидця; про гарні стосунки Третяка з Срезневським свідчить
те, що літом 1839. р. вони разом подорожували до Ахтирки. Студент Микола Артюхов
скінчив 1841 — 2. акад. року другий відділ філософського факультету з званням
кандидата. Походив він певно з родини службовця — на початку 30. років був у Харкові
секретар губернського правління — Артюхов. Студент Федір Іовлев певно колишній
вихованець Слободсько-Української гімназії, згаданий в «Биографическом словаре
бывших питомцев первой Харьковской гимназии» Н. Чеканова (1905 р.): він був
дворянин з походження, народився 1818. року й скінчив курс гімназії 1833. р. Студент
Павло Кузін належав певно до відомого купецького роду багатія-відкупника Кузьми
Кузіна, що з'явився в Харкові 1817. р., як «купець московський». В «Истории Города
Харькова» (И т.) Міллера і Багалія зазначено, що — «потомство Кузиных приумножением
достатков не занималось». Треба сказати, що в 30—40. р. можна часто зустрінути серед
передплатників різних видань (напр., «Истории русского народа» Полевого, низки
розглянутих далі книжок та ін.) чимало представників купецтва, причому вони фігурують,
як звичайні замовці-читачі, а не як книгарі («книгопродавцы»), що замовляють не один, а
більшу кількість (іноді 50—100) примірників. Отже, немає нічого дивного, що Кузьма
Кузін дбав про збільшення свого багацтва, жертвуючи часом з своїх великих достатків
кошти на благодійність та на будування церкви, а його нащадок, проходячи курc
університетських наук, виявляв інтереси до книжки, — навіть до збірки українських
поезій. Можливо, що купецького походження був і Василь Марченко (в спискові
Харківського купецтва 1799. р. є Марченкова). Щодо інших студентів (Барвинський, В.
Оностолапуло, Л. Кагане, П. Киліський, Д. Гвоздіков), то ми поки (не мавши змоги
використати архів Харківського університету) не з'ясували їх соціяльного обличчя, але
зазначимо, що в списках харківського дворянства (наведених у книжці Ілляшкевича) не
знайшли їх прізвищ.
Костомаров, характеризуючи в своїй автобіографії харківське студентство,
розподіляв його на чотири групи: 1) синки багатих батьків, франти й шалапути, що
квартирували здебільшого у професорів і намагались за всяку ціну здобути своєчасно
диплом, 2) молодь, що вбачала перед собою, як мету, службу, 3) молодь, що бралася за
науку з любов'ю—-такі студенти «були, так мовити, інтелігенцією університету» «в той
час», — додає Костомаров, — «між ними панував нахил до ідеального і в великій моді
було заняття філософією», 4) люди, не в такій мірі заможні, щоб жити в професорів, і не
так трудолюбні та здібні, щоб з успіхом студіювати науки; «вони жили й поводились
абияк».
З цієї Костомарівської характеристики, де момент соціяльний виразно можна
помітити в нотатках про лайдакуватих синків багатих батьків, варто звернути увагу на
слова про «інтелігенцію університету» — молодь, прихильну до науки. З кого вона пере-
важно складалася? Ясно, що «синків багатих батьків» не могло бути серед неї (лише як
виняток могли вони зустрічатись), це були люди, що походили або з середнього та
збіднілого дворянства, або з інших станів. Цікавий матеріял знаходимо в «Отчете о
состоянии императорского Харьківського университета за 1841/42 академический год»...
(X. 1842), що його склав в. о. екстраорд. проф. Рославський-Петровський, передплатник
«Думок і пісень». У цей час і Метлинський і чимало інших згаданих уже його
передплатників належали до університетських викладачів. «Отчет» констатує, що з 45
викладачів (професорів, адьюнктів та лекторів) — 17 чол. — вихованці Харківського
університету, їх соціяльний склад так схарактеризовано: «Что касается до происхождения
преподавателей, то самая большая часть их принадлежит к сословию потомственных
дворян, всего 19, затем следуют сыновья духовных, коих число простирается до 12, 3
родилось в купеческом, 5 в податном звании, и, наконец, 6 иностранцев. Столь
значительное число преподавателей из дворян в нашем учебном сословии, сравнительно
с другими университетами, без сомнения, должно приписать тому уважению к науке и ее
служителям, которым отличается издавна здешнее дворянство» (ст. 7—8). Але відсоток
викладачів дворян (19 на 45 ч. отже 42,2%) значно менший відсотка студентів
дворянського походження (їх було 270 душ на 451, отже 59,8%). З студентів іншого
«состояния» звіт зазначає: обер-офіцерських дітей—59; духовного звання — 20;
почесних громадян — 5; купецького походження — 33; міщан — 36; вільно-відпущених
—3; військових обивателів та одновірців — 9; козачих дітей —9 ; чужоземців — 1 ;
макалаків — 1 ; не дали ще документів — 5.
Говорячи про Метлинського, Срезневського та інших, ми відзначили вже, що вони
належали до того дворянства, що мусіло службою здобувати кошти на прожиток (або в
інших випадках — вести на селі — в невеличких маєтках «хуторський» образ життя).
Типових представників цієї верстви знаходимо ми серед інших передплатників
Метлинського, зв'язаних також з Харківським університетом, але раніше, ще до виходу
«Думок і пісень». Спинімось спочатку на одному з заможніших. Тридцять восьмим
передплатником у спискові стоїть «его благ. Кирилл Семенович Задорожный». В
спогадах Т. Пассек «Из дальних лет» (т. II, СПБ, 1879), в розділі XXXVI, що описує
життя Пассеків у Харкові p.p. 1834—1835, знаходимо цікаві відомості про їх знайомство з
двома братами Задорожніми — «чистейшими малороссами, с оттенком быта казацкого.
Они глубоко любили и понимали свой народ и были связаны внутренно и со всем
прошедшим и настоящим бытом Украины. Старший из братьев, Кирилл Семенович,
служивший секретарем в гражданской палате, часто говорил нам, что как только выйдет в
отставку, поселится в своей деревне, отрастит бороду, сядет на пасеку стеречь пчел и рои
огребать. Впоследствии oн почти так и сделал: засел на деревенское хозяйство и слился
всей жизнью с родным его душе народом» (227—228 ст.). Далі Т. Пассек відзначає, що її
чоловік Вадим Пассек (про нього мова буде далі, — він теж був передплатником поезій
Метлинського) особливо близько зійшовся з Кирилом Семеновичем. «Кирилл Семенович
был ума глубокого, наблюдательного, сколько помнится, он окончил курс в Харьковском
университете, любил историю, особенно историю своего народа, и не только
сочувствовал народу, но и вполне понимал народ и много помогал Вадиму в его
исторических и бытовых исследованиях Малороссии». Ці відомості Т. Пассек поповнив
новими даними (про родину Задорожніх), використавши духівницю (1827 р.) батьків —
Семена Задорожнього та його дружини, академік А. М. Лобода в статті «З життя на
Україні 20—30 років XIX в.» «Старий Задорожній — Семен Мусійович, — зазначає А. М.
Лобода, — був із тих, хто, як казали, вміє набувати: йому, читаємо ми в духовній,
«досталась малая часть (маєтку) по наследству, полагая примерно не более двести
десятин, протчее же имение приобретено им самим, по выходе в отставку»; 1827. р. цього
маєтку було вже 1.644 десятини з лишком,. Крім того, здобув чимало Семен Мусійович і
через дружину свою» (ст. 93). Задорожні мали трьох дочок і трьох синів — Кирила й
Івана, що скінчили Харківський університет (юридичний відділ) і вступили на службу, і
Тихона, що вчився тоді в Харківській гімназії. Згадані 1,644 десятини разом із селянами с.
Мировидівки (65 чол., 58 жінок) після смерти Семена Задорожнього мали бути поділені
рівними частинами поміж трьома братами. Коли саме це трапилось, відомостей не маємо.
Наприкінці 30 років Кирило Семенович, якщо й здобув свою частину маєтку, то всеж
продовжував службу в гражданській палаті, виявляючи в той же час інтереси нові
супроти духовного життя своїх батьків. А. М. Лобода констатував у старих Задорожніх «і
наявність безсумнівного, значного інтересу до освіти», що виявилося не тільки в турботах
щодо виховання синів, а й у тому, що вони мали збірку книжок, до якої ставилися не без
уваги. Про це свідчить «Список книгам, находящимся в библиотеке помещика порутчика
Семена Задорожного. 1826 г. окт. 20 дня». Кількість книжок у спискові зазначено (не без
помилок) —127. Складалася бібліотека з книжок релігійно-навчальних та світських, серед
останніх книжки переважно історичні. («Всеобщая история Шрекка», «История Росс.
государства Карамзина» та ін.), юридичні й господарчі (напр., «Опыт о редком посеве
хлеба»).

А. М. Лобода дивувався, що — «напередодні мало не столітнього ювілею нової

російської літератури, коли у росіян була вже ціла й довга низка видатних письменників,
якраз підчас блискучої Пушкінової діяльности — для Задорожніх, і старого, і
молодих студентів, нібито зовсім не існує ця галузь! Не ба чимо ми в них і жодного
літературного часопису, хоч їх уже було досить, і в них якраз починалася
журнальна боротьба клясиків та романтиків, цебто розкривалась одна з
найцікавіших сторінок російської журналістики» (ст. 102). Дивувався далі А. М.
Лобода з того, що в бібліотеці С. Задорожнього не було ні «Енеїди» (виданої
1798., 1808. і 1809 p.p.), ні жодного з Харківських журналів — ні «Украинского
Вестника», ні інших. Знаходячи в цьому певне протиріччя з тою характеристикою,
що дала братам Задорожнім Т. Пассек («чистейшие малороссы»... і т. д.), А. М. Ло-
бода зазначає: «Чи зробилися вони такими вже згодом, після 1826 p., чи батько
їхній не додержувавсь українства і не терпів українських книжок у себе, чи маємо
тут діло попросту з якоюсь випадковістю, сказати покищо неможна: це одна з
загадок не життя, а тих джерел, що залишилася у нас з нашого минулого» (ст.
102).
Цілком можливо, що Семен Задорожній, дбаючи про збіль шення свого
господарства, не належав до «любителей малороссийского слова», але син його
Кирило, вихованець Харківського університету, що був в 20—30 роках осередком
українського культурного руху, такий інтерес виявляє, — про це свідчать не
тільки спогади Пассек, а й той факт, що К. С. Задорожній замовив собі примірник
«Думок і пісень». У світлі спогадів Пассек інтерес Кирила Задорожнього до
української книжки стає ще зрозумілішим — він належав до того середнього
панства, що не намагалось чи не мало змоги зробити значну кар'єру в місті, від -
даючи перевагу старосвітському побутові та сільському господар ству («сядет на
пасеку стеречь пчел и рои огребать»), отже, такому образові життя, що ставив у
близькі стосунки з селянством, його звичаями, піснями, мовою.
Звернімось тепер ще до одного представника цієї верстви, що не здобув від
батьків таких достатків, як Задорожній. У спискові є два таких передплатники:
«Его благ. Степан Лукич Гаевский» і «Его благ. Андрей Лукич Гаевский». Немає
сумніву, що тут трапилась дрібна друкарська помилка (це ми вже бачили на при -
кладі з Агіариним), що мова йде про братів Геєвських Степана й Андрія, які тоді
жили в Харкові й про яких (власне, про стар шого з них) здобуваємо відомості з
«Автобиографии Степана Лукича Геєвского» (1813 — 1862), надрукованої з
передмовою Д. І. Багалія в «Киевской Старине» 1894. року і виданої також
окремою відбиткою. Степан Лукич Геєвський народився на батьківському хуторі
недалеко від Ахтирки 28. листопада 1813. р. В день Стефана Нового, тому
найменовано його Стефаном; батько міркував, що «детям легче, ибо придется
с п р а в л я т ь разом рождение и именины — лишняя копейка в кармане
останется»... Геєвський і далі підкреслює «расчетливость» і «недостаточное
состояние» свого батька, що не перешкодало йому— «примерному хозяину» —
дбати про освіту своїх дітей. Дитячі роки Степана Геєвського пройшли в типовій
хуторській обстанові: «В 6 лет я совершенно избавился из-под опеки женщин, а
взамен того ко мне приставлены были два деревенских мальчика, из коих один
был мой ровесник, а другой — постарше. Этот то и был собственно моим
ментором, а другой в роде компаниона. С этого времени собственно и начинается
жизнь сознательная, поэтическая. Мы могли бегать втроем, куда нам
вздумается»... і т. д. Далі йдуть роки навчання в «Зеньковском поветовом
училище», в Полтавській гімназії та Харківському університеті. На остан ньому
курсі Степан Лукич зазнає тяжкої втрати — вмирає батько. Мати пропонує синові
кинути університет, залишитись дома й хазяйнувати, але він «с тайным
негодованием» одкидає цю пропозицію: «быть помыкачем у маменьки, в то время,
когда через год я мог иметь свой собственный кусок хлеба... все это было для
меня делом неслыханным»... Геєвський продовжує навчання, підпадає не раз
«припадкам безденежья», нарешті закінчує університет і починає служити, як
дрібний урядовець губернаторської канцелярії, потім, як «домашний наставник» і
вчитель Харківських гімназій. Вийшовши у відставку з пенсіоном в 130. карб, на
рік, Степан Лукич оселився на своєму хуторі (в 30 десятин), але в 50. роках знов
переїхав до Харкова, віддав своїх синів до пансіону Славицького, а замість платні
за них примушений був узяти в цьому пансіоні посаду навчителя. В своїй
автобіографії, що доведена до 1834. р., С. Л. Геєвський просто й безпосередньо
малює своє нескладне сіре життя, «а в конце концов у читателя»,— зазначає Д. І.
Багалій,- -«получается ясное, отчетливое представление и о жизни тисячи других
таких же мелкопоместных дворян». Літературні інтереси прокинулись у Степана
Лукича рано, він з жадобою читав не тільки те, що дозволяв читати гімназіяльний
учитель (історію Карамзіна, твори Хераскова та ін.), а й «романы несравненной
Радклиф»: «Полный колокол», «Развалины старого замка» и т. п. прелести».
Потім увійшов в лектуру юного гімназиста і Булгарін, і Пушкін з
Грібоєдовим, і різні тогочасні новини, що їх часто учні пе редплачували в
складчину. «Не забудьте»—зазначає Геєвський,— «что мы все почти были люди
бедные, ходили в нанковых сюртучках и в овечьих тулубчиках, в юфтовых
сапогах, часто на босу ногу, и без перчаток». Років 12—13 у Степана Геєвського
збуджується «жажда быть сочинителем». Інтерес до української історії і взагалі
до України виникнув у нього ще з того часу, як старий Геєвський, везучи сина до
Полтавської гімназії, розповів йому, коли переїздили через Диканьку, історію
Кочубея і взагалі історію «своего края». Попереджаючи низку пізніших обробок
відомого Ґетевого вірша «Kennst du das Land?», пристосованих до України
(мовами: українською й російською — О. Толстого та ін.), С. Геевський
висловлює згодом свої дрібно-маєткові мрії:
1
Ты знаєш ли тот край, где лес шумит
И от лугов прохладой чудной веет...
...О я в мечтах, в желаниях моих Так часто уношусь туда
душою —
На пажитях его богатых, золотых,
Под липою душистою, густою, .
Желал бы я отрадно отдохнуть
И позабыть тяжёлый жизни труд.
С. Л. Геєвський написав низку творів російською мовою (між ними є статті
з історії України) і ще 1835. р. видав у Харкові «Сочинения и переводы в стихах»
(«Стихи мои» — зазначає сам автор, — «были отпечатаны в числе 150
экземпляров, из которых 50 розданы по подписке, штук с 20 раздарил, несколько
продал. В журналах об этих стихах не сказано ни слова»), 1840. року, під впливом
«Пана Халявського» Квітки-Основ'яненка, Степан Лукич написав п'єсу «Бурсак-
учитель», видану (в кількості 300. примірників) 1842. року. В цій п'єсі є сценки,
написані мовою українською).
 Маючи такі відомості про С. Л. Геєвського, типового представника
здрібнілого панства, ми не дивуємось, що він з братом Андрієм, так само, як і К.
С. Задорожній, побажав придбати збірку українських поезій Метлинського.
Був серед цих передплатників і згаданий в автобіографії С. Л. Геєвського
його гімназіяльний та університетський товариш Кованько, що в Полтавській ще
гімназії «вславився» своїми віршами.
Пізніше Семен Іванович Кованько був викладачем російської граматики та
географії в Харківській першій гімназії, наприкінці 40-х років виступив на
науково-літературне поле, надрукувавши цінні в свій час (як зазначає акад. Д. І.
Багалій) історично-статистичні описи Харківської губернії та Харкова та
чудернацькі книжки — «Старинная пословица во век не сломится, или опыт ные
основания самобытного русского мудрования» (X. 1847) і «Попытка не пытка,
спрос не беда, или полное изложение основания самобытного русского народного
мудрословия» (X. 1850). Великим чударем був він і в житті (див. Д. І. Багалій
«История г. Харькова», т. II, ст. 674 — 5).
Знаходимо серед передплатників ще кілька гімназіяльних учителів. Це ми
встановили досить певно після розшуків в адрес-календарях та інших джерелах,
про одного (Сорокина) — в самому спискові зазначено «Его благ, учитель
Курской гимназии Сорокин». Григорія Івановича Рильського в «Адрес-
Календаре» на 1844 рік позначено, як викладача фізики й математики теж Кур -
ської гімназії. Певно, і Сорокин і Рильський були колишні вихованці
Харківського університету (пригадаймо, що в Курському учителював після
закінчення Харківського університету і Л. Боровиковський). Передплатник Петро
Федорович Андрієвський, мабуть, той самий викладач Харківського інституту
«благородных девиц», що надрукував у Харкові року 1815 р. «Географические
уроки».
Уже серед розглянутих передплатників Метлинського, так чи так зв'язаних
з Харківським університетом (цілком можливо, що й серед інших передплатників
були такі особи — це з'ясується після дальших розшукувань), ми бачили чимало
людей, віддан и х — в різній мірі — літературній справі. Крім них, маємо в спи -
скові ще кількох письменників: є тут не тільки «Грицько Основ'я ненко (Квітка), а
й князь Ол. Ол. Шаховський, відомий росій ський драматург, автор також кількох
творів з українською тематикою і навіть місцями — українською мовою («Казак-
стихотворец», «Маруся, малороссийская Сафо», та ін.), що висловлював в них
свої дворянсько-державницькі погляди). В цей час князі Шаховські вели з
Пассеками процес за маєток у Харківський гу берні, отже яснішим стає, чому не
тільки Ол. Ол. Шаховський передплатив харківське видання, а і Іван
Олександрович Шаховський.
Знаходимо далі серед передплатників князя Миколу Андрійо вича
Цертелева, що видав 1819. року збірник українських дум («Опыт собрания
старинных малороссийских песней») та деякі праці, що стосувались України.
Пізніше, наприкінці 30. років, в час виходу «Думок і пісень», Цертелев жив у
Харкові, був помічником куратора шкільної округи князя Головкіна і мав репу -
тацію «князя тьмы»...).
Знаходимо серед передплатників «Думок і пісень» і згаданого вже Вадима
Пассека. В. В. Пассек народився року 1808. в Тобольську, де жила на засланні
його сім'я. Тільки 1824—1825. р. їй дозволено було повернутися з Сибіру.
Вадим Пассек вступає до Московського університету, близько сходиться з
Герценом. На Україну Пассек вперше приїхав молодим студентом і перебував у
батьківському маєткові в с. Спаськім, Вовчанського повіту. Року 1834. куратор
Харківської округи запросив його на катедру російської історії, він навіть
приїхав до Харкова, але в цей ч а с надійшло розпорядження не допускати його
до читання лекцій. Причиною був арешт Герцена та інших московських прияте-
лів Пассека. Пассек прожив на Україні три роки, нав'язав близькі стосунки з
Срезневським), познайомився з іншими Харківськими носіями українського
культурного руху й сам почав виявляти романтичний інтерес до України.
«Какие мечты пробуждает во мне Украина! — писав він року 1833. в листах до
дружини, — «как сильно сочувствует душа моя ее бурной, изменчивой судьбе,
ее безмолвным курганам, ее нерозгаданным изваяниям. И весь я влекусь думами
к ее минувшей жизни, ее воинственным ордам и раздолью природы»).
1838. року вийшла перша книга «Очерков России», а потім ще чотири, що
в популярній формі знайомили з етнографією, історією побуту, археологією та
географією Росії. Це видання мало великий успіх, містило й низку статтів,
присвячених Україні, - брали в ньому участь і харків'яне — А. Метлинський, А.
Рославський та ін. Повертався Пассек року 1839. до Москви уже не західником,
не прихильником Герцена, а людиною протилежних — слов'янофільських
поглядів, в яких розтоплюється і його «укра їнофільство». Після наведених
коротких відомостей про Пассека, ми розуміємо його зацікавленість «Думками й
піснями» Метлинського, що брав до того ж участь в «Очерках России».
До літературних кіл належав і директор Харківської гімназії польський
письменник Йосип Вікентійович Корженевський. Він був родом з Галичини,
вчився у Львівському університеті, живучи в Харкові, брав участь у місцевих
виданнях — в альманахові «Молодик» вміщено сцену з його драми «Горец» та
одноактовий «П'ятый акт».
Ми вже нарахували майже сорок передплатників Метлинського, що були зв'язані з
харківським культурним центром — університетом, або, й не маючи безпосередньо
такого зв'язку, брали певну участь у літературно-науковому житті. Перед нами пройшла
половина усіх «субскрибентів», дехто з них (як, напр., Тихонович) не мав взагалі інтересу
до української книжки і замовив «Думки і пісні», певно, з дружнього почуття до їх
лагідного автора, дехто передплатив книжку українських поезій, виявляючи свої
загально-літературні інтереси, більшість же належала до людей, глибше-зацікавлених
українським словом та минулим рідного краю, і ця більшість, що складалася переважно з
середніх верств (головним чином з середнього та збіднілого дворянства) і давала
Метлинському «соціяльне замовлення». І недаром, присвячуючи першого ж вірша
«Бандура» Ієремії Галці — М. Костомарову, що спонукав Метлинського — «противника
идей о малорусском писательстве» писати українською мовою, автор «Думок і пісень»
взяв за епіграф слова:
Кому як не тобі, рідокоханку
Отсю виспівував би я співанку?
А що таких «рідокоханців» Метлинський не гадав найти серед вищого,
заможнього панства, свідчить його вірш «До вас».
Ой, не лізь, дядьку, в високії хати,
Бо там із тебе будуть глузувати.
Ой, не лізь, дядьку, в панські хороми:
Там не чувати дідівської мови!
Нам, братця, нам, братця, вже нам не ходили
Та до панів, до панів тих великих у гості...
Але було кілька і «панів великих», що передплатили «Думки і пісні». Уже серед
розглянутих груп передплатників ми бачили князя Цертелева та Гулака-Артемовського,
що робив блискучу кар'єру і, як писав пізніше Шевченко («Передмова до другого ви-
дання «Кобзаря»), «в пани постригся». Але і Цертелев, і Гулак-Артемовський були
зв'язані, хоч і в минулому, з українським культурним рухом, — у такого ж
передплатника, як поставлений на першому місці граф Олександер Григорович
Строганов, що був з 1836 р. до 1839 р. генералом-губернатором Чернігівським,
Полтавським і Харківським, звичайно такого зв'язку не було, і він замовив книжку просто
в порядкові звичайного поповнення новинами своєї великої бібліотеки, що пізніше
перейшла за заповітом власника до Томського університету. Про наявність у нього
певних культурних інтересів свідчить те, що, бувши пізніше Одеським та Басарабським
генерал-губернатором, він цікавився діяльністю Одеського «Общества истории и
древностей российских», був його президентом. Але ідеалізувати його постать немає
підстав. Строганов — за згадками Топчієва—«флегматичный, холодный, односторонний,
далеко не умный, был не в состоянии ознаменовать своего генерал-губернаторства ничем
полезным для вверенного ему края, он только ссорился с гражданским губернатором».
«Благодаря Строганову в Харькове умножилась роскошь и дошла до безумия».
Далеким був від українських культурних інтересів і п'ятий передплатник
Метлинського — «его превосходительство Василий Александрович Шереметев»,
призначений в лютому 1838. р. на Харківського губернатора. Це був «родовитый барин,
предпочитавший уездное dolce f a r niente выслуживанию карьеры на парадах и в
канцеляриях». Замість серця він мав камінь — згадували харків'яни й не жалкували, коли
його було переведено до Чернігова.
«Его превосходительство Иван Васильевич Капнист» (син відомого поета, автора
«Ябеды», що мав виразні українські симпатії) в час, коли друкувалися «Думки і пісні»,
був Полтавським губернським маршалком, «его превосходительство Максим Макси-
мович Ковалевский» (батько славнозвісного ученого) — Харківським повітовим
маршалком, а «его превосходительство генерал- майор Д. Селецкий» (батько мемуариста)
— Пирятинським повітовим маршалком.
З інших осіб меншого значення серед тогочасної привілейованої верстви —
згадаємо «его высокобл. Александра Адольфовича де-Роберти», — що був напочатку 40.
років «председателем казенной палаты» в Кавказькій області. Він скінчив 1827. p. Харків-
ський університет, його батько Адольф Іванович держав у Харкові один з кращих
приватних пансіонів, де викладав, як згадує Є. Гвоздіков), і Метлинський.
«Надворний советник Осип Антонович Волохин» (з Полтави) відомий, як видавець
«Енеїди», 1842. р. Федір Леонтійович Тгорін у спискові позначений, як інспектор
Харківської шкільної округи. Федір Степанович Бакановський пізніше був молодшим
директором відділу «по вкладам» Державного «Заемного» банку (відомості з «Адрес-
Календаря» на 1844. p.), Семен Іванович Мерескулов — «надворный советник» в
губернському правлінні, Микола Степанович Варзин — колезький секретар.

Передплатників з купецької верстви маємо не тільки серед студентів.

Замовив «Думки і пісні» і «почетный гражданин Михайло Петрович Котляров»,
що був представником від купецтва в Харківський конторі Державного
Комерційного банку, і Петро Андрійович Собкин, син відомого в 20. роках у
Харкові купця Андрія Собкина (ім'я останнього знаходимо серед передплатни ків
«Украинского Вестника» на 1818. р.), і Іван Федорович Базилевський. На 1838—9.
р. Харківським городським головою був призначений Федір Базилевський, але
1839 р. він подав прохання про звільнення, посилаючись на те, що після смерти
сина (мабуть, це й був передплатник Метлинського), йому самому треба вести
комерційні справи, до того ж він старий і т. д. Мабуть, з купе цтва був Вас. Вас.
Бутенко. Маємо далі серед передплатників двох аптекарів — Карла Дорандта
(власника великої аптеки, що 1814. р. вторгувала на 30.000 крб.) і Андрюшкевича.
Поміщиця Ганна Миколаївна Безпальчева відома була пожерт вами на
церкви. З тої ж панської верстви безперечно була й Кате рина Василівна
Корсакова (дворянський рід, зв'язаний з Харківщиною; див. «Молодик», III —
IV), і Ровневи — Володимир і Костянтин Миколайович (у списках харківського
дворянства зустрічається нераз це прізвище), і Алферов Аркадій Миколайович
(1802. р. в Харкові маршалком був Олексій Алферов), але чи належали вони до
таких дрібномаєткових аматорів українського слова й старовини, як Задорожній,
не маємо відомостей. Таким аматором був безперечно Федір Андрійович
Владіміров («его благ.»); він не тільки Метлинського передплатив —-знайдемо
його ім'я і серед передплатників альманаху «Сніп», Костомаров при святив йому
вірш «Пісня моя», що стоїть першим в його збірці «Ветка», що має помітку на
обгортці «изд. Ф. В...ва»—безперечно ; Федора Андрійовича Владімірова, постать
якого ми, на жаль, поки не могли з'ясувати.
Олександра Федоровича Загурського знаходимо в «Биографическом
словаре» Чеканова — син урядовця, народ. 1823 р., вступив до І кл. Харківської
гімназії року 1833., скінчив її 1841. р. Отже, це певно наймолодший з
передплатників Метлинського.
Нез'ясованими лишилися кілька передплатників із «благоро дій» —
Михайло Петрович Максимович, Олександер Федорович Залєський, Андрій
Маркович Булах, Петро Іванович Лукін, відставний авдитор (колишній військово-
судейський урядовець) Федір Зеленський, та особи ніякими додатками не
позначені — просто поіменовані: Вас. Вас. Бураков, Дем'ян Яков. Бублик, Дм. Ів.
Полевой, Ів Сем. Ромашов.
Такий склад передплатників Метлинського. Ми бачимо, що серед них
основну групу складають передплатники середніх верств (середнє та дрібно-
маєткове панство, учителі та урядовці — здебільшого виходці з збіднілого
дворянства), але траплялися й окремі «великі пани». І якщо Метлинськнй ішов
назустріч головним чином цьому дрібномаєтковому в основі читачеві, з його
нахилом до ідеалізації рідної старовини, степів, гетьманів і т. д., то наявність
серед його читачів людей високого службового стану, від яких він сам залежав,
гадка, висловлена в передмові, що «уже светлое внимание правительства и
просвещенных мужей звездою благовестия засияло над миром Словении — и ни
одна черта народности не изгладится, ни одно здание языка не разру шится...» і т.
д. — все це мусіло позначатись на тих вірнопідданницьких заявах, що бренять у
«Думках і піснях»:
Є в нас Віра, Цар і Мова І чимало нас Словен... і т. д.
В цілому ідеологічне обличчя книжки Метлинського відповідало
«соціяльному замовленню» його попередніх передплатників. Але передплатників
цих було небагато, а ще менше таких, що замовили книжку, маючи справжній і
міцний інтерес до української книжки. Це позначилось на ваганнях Метлинського,
висловлених у передмові — в «Заметках относительно южнорусского языка». То
йому здається, що українська мова «со дня на день забывается и молкнет—и—
придет время—забудется и смолкнет...», то йому здається: «но может быть и то,
что в эпоху пренебрежения южнорусского языка, любовь к нему проснется».
Становище автора «Думок і пісень» серед байдужости читачів змалював і
Костомаров у поезії «Співець», присвяченій Метлинському.
Ох, тим молодий співець не співає,
Що рідная мова, як свічка, сконає!
Ох, тим той співець та у гуслі не б'є,
Що його слухати ніхто не іде!
Песимістичний наголос на останньому рядкові («ніхто не йде»), звичайно,
прибільшений, хоч Метлинськнй не міг сказати, що його збірці поезій — в пору
підвищеного інтересу до прози— пощастило з читачами. Ще 1848. р. в об'яві,
вміщеній у «Южном Русском Сборнике», Метлинськнй сповіщав, що в книгаря
Апарина можна придбати за карбованець сріблом «Думки і пісні».
 Ще деякі висновки про передплатників Метлинського зробимо в дальшій
статті, де проаналізуємо і зіставимо матеріял щодо читачів інших видань. Тоді ж
перейдемо й до ширших узагальнень про українського читача 30.—40. років.

Соціальне обличчя українського читача 30–40 р. XIX ст. // Життя й

революція. – 1930. –№ 6. – С. 136–153.
I.
В попередній статті 1) ми розглянули список осіб (72 чоловіка), що бажали
придбати «Думки й пісні» А. Метлинського (Амвросія Могили). Звичай но, цими
особами ми не обмежуємо коло читачів Метлинського — після виходу й ого книжки
могли її придбати так в книгарні, як і в автора, й нові особи; інші могли її прочи-
тати, позичивши в когось з власників, але це загальної картини не змінює. По-
перше, нових покупців багато не могло бути — недаром харківський книгар Апарін
замовив зразу тільки 5 примірників, недаром наклад видання не розій шовся ще й
1848 року, коли Метлинський в об'яві, вміщеній в «Южном Русском Сборнике»,
оповіщав, що в Апаріна можна за карбованець сріблом придбати «Думки й пісні», а
трохи раніш, 28 березня 1847 р.— писав до Костомарова, певно про свої поезії:
«Ізвісти, коли кому із щирих знадобиться моя книжка: багатому за гроші, а бідному
—за спасибі їдучи в Київ буде случай передать» 2). По-друге, немає сумніву, що нові
читачі належали, головним чином, до тієї ж основної групи університетських — чи
взагалі літературно-освічених представників середніх верств (переважно з серед-
нього й дрібно маєткового поміщицтва), що перед ними лежала, життєва стежка
май бутнього «різночинця». Так, напр., з листа поета Боровиковського, (вихованця
Харківського університету) до Срезневського, написаного 12 серпня 1839 р. з
Полтави, де Боровиковський тоді вчителював, довідуємось, що й ому деякі п'єски з
«Думок і пісень» дуже сподобались («подарили истинным удовольствием») 3). З
того ж листа Боровиковського довідуємось, що й у нього самого не було, й взагалі в
Полтаві не міг він дістати цілої низки нечисленних тоді українських видань, які він і
хоче позичити у Срезневського тижня на два-три (напр.
2

Ґребінчиного перекладу «Полтави», виданого у Петербурзі ]836 р., «Сави

Чалого» Ієремії Галки-Костомарова, виданого 1838 р- у Харкові тощо). З Кулішевих
листів до Погодіна 1843 р. бачимо, що в Києві також не легко було знай ти в
книгарні книжку, видану в іншому місті, навіть в Москві. «С нашим Литовим нет
способа иметь дело», пише він 2 березня 1843 р., просячи замовити й ому в
Московській книгарні в обмін на «Михай ла Чернишенка» різні книжки, між ними й
«Историю Малороссии» Маркевича. 15 жовтня того ж року Куліш знов нагадує:
«Коли можно, велите прислать мне Историю Малороссии Маркевича.У нас во всем
Киеве — ни одного экземпляра. Литов мошенник ждет, пока станут продавать на

2
1) «Життя й Революція» 1930—кн. IV.
2
) „За сто літ". Кн. II, ст. 79.
3
) Харківська школа романтиків. Т. І. Вст. статті, ред. і примітка А. А. Ш а м р а я, X. 1930, ст. 247.

1
) Ф. Я. Савченко. Листи П. Куліша до М. Погодина (36. філ. секції Наук, т-ва ім. Шевч. у Львові, т. XXII,
ч. І. 1929, ст. 13).
2
) «3а сто літ». Кн. V, ст. 59.
3
) „За сто літ", 76 ст.
толкучих р ы н к а х » 1). З листів Квітки до Плетньова видно, що й у Харкові не все
гаразд було з книгарнями й взагалі з поширенням книжок. В листі від 8 січня 1844
року Квітка скаржиться, що журналісти, не відгукнулися на вихід «Пана
Халявського» і «даже книгопродавцы (кроме Ширяева в Москве), не публикуют от
себя о продаже Халявского. Здешние книгопродавцы, приказчики столичных,
доселе не получили от столичных ни одного экземпляра. Для провинции,
Халявский словно не существует». 2). В листі від 29 жовтня 1841 року знаходимо
нарікання на київське видання: «По просьбе Максимовича из Киева, послал в его «К
и е в л я н и н» (тему): д о б р ы й п а н , приличную Киеву. Альманах этот вышел
было, но мигом исчез, и я даже ни экземпляра не получил и не имею от г.
Максимовича—никакого сведения» 3).

Не наводячи інших прикладів, що змальовують нерозвиненість книжкового

обігу й кволе розповсюдження книжки, виданої в іншому місті, констатуємо щодо
української книжки й певний «гуртковий » характер її споживачів, організованих
шляхом попереднього замовлення чи передплати. В тому ж Харкові, де 1839-го року
з'явились «Думки й пісні» Метлинського, 1841 року вий шов «Сніп, український
новорочник», що й ого «скрутив Александр Корсун». Цей альманах мав бути
періодичним,— на книжці позначено «Рік перший ». Змістом він май же цілком
належить до того літературного напрямку, що позначився в збірці поезій
Метлинського (та в інших харківських виданнях) – зустрінемо тут і історичну
романтику трагедії Костомарова (І.Галки — «Переяславська ніч») і переклади
(Корсунові) з слов'янських поетів, і близьку до народньо-пісенних зразків та
штучного романсу лірику (Петренка), і данину «Котляревщині» в «Вечерницях»
Кореницького. Здавалось би, що аматори українського слова, які передплатили два
роки тому «Думки й пісні» Метлинського, мусіли зацікавитись новими виданнями, в
якому крім авторів-дебютантів, брав активну участь Ієремія Галка («Переяславська
ніч», «Єврей ські співанки» і «Олень»), уже відомий в Харкові, як автор двох збірок
українських поезій . Але в доданих до книжки «менах панів субскрибентов»
знаходимо тільки двох передплатників Метлинського — Костомарового приятеля
Ол. П. Рославського-Петровського, що читав уже тоді лекції в Університеті, та
Федора Андрій овича Владимирова, теж близьку до Костомарова людину (й ому
Костомаров присвятив поезію «Пісня моя», він же був видавцем Костомаровської
«Ветки», як ми зазначили вже в попередній статті). Серед інших 70-ти
передплатників Метлинського траплялись, як ми уже занотовували, люди
випадкові, але основну частину й ого читачів складали саме прихильники
українського слова, що походили переважно з середнього та дрібного дворянства й
так чи так були зв'язані з Харківським університетом (професура й молоді
викладачі, студенти та особи, що закінчили університет раніше). Якщо вони
передплатили книжку : поезій адъюнкта університету Метлинського, то збірник, що
й ого складав студент Корсун, не викликав у них такого інтересу. Можливо також,
що не всі вони мали про нього достатню попередню інформацію. У всякому разі
доводиться констатувати, що крім двох згаданих уже передплатників, спільних у
Корсуна з Метлинським, інші 29 Корсунових «субскрибентів» (всіх він мав 31
чоловіка) в цілому мають дещо відмінне від основної групи читачів Метлинського.
Можна гадати, що родинні почуття та дружні й родинні зв'язки відогравали значну
ролю у вербуванні нечисленних передплатників Корсуна. Так, батько поета,
«надворный советник и кавалер Алексей Антипович Корсунов» передплатив два
примірники «Снопа», мати й ого, Олена Богданівна — один примірник, брат Дмитро
Олексій ович теж один. На першому місці серед передплатників стоїть «духовник
императора Александра и императрицы Елисаветы Алексеевны, протоиерей и
кавалер, Алексей Яковлевич Федотов». Крім нього з духовних осіб зустрінемо далі
ще протоієрея Андрія Петровича Щетинського. На другому місці стоїть «генерал-
май ор и кавалер Степан Алексеевич Леонов», далі маємо ще кількох Леонових —
гвардії полковника Дмитра Олексій овича, що передплатив чотири примірники і
Гвардії ротмістра — Івана Олексій овича (1 прим.). Інші передплатники службовим
станом не визначались — крім одного, що стоїть на третьому місці — «Статский
советник и кавалер Петр Корнеевич Пышненков». «Колежская советница» Марія
Богданівна Усова передплатила два примірники, «его высокоблагородие Степан
Степанович Лукашевич — 20 примірників. Проминувши шість «благородій »
(Канівець, Козаченко, Емченко, Сумцов та інші), занотуємо двох студентів
Харківського університету Олексія Тимофій овича Вищеславського і Гавріїла
Миколай овича Македонського—обидва передплатили по 10 примірників. З
студентів маємо ще одного—студента Петербурзького університету Олександра
Івановича Мигрина. Легко з'ясувати, чому він передплатив «Сніп». Надруковані в
збірникові Корсунові «Українські повір'я» мають присвяту: «щирим приятелям А. І.
Мигрину й А. І. Кирпичову на згадку колишнього». «Лей б-гвардии юнкер Александр
Иванович Кирпичов» також фігурує серед Кор- сунових «субскрибентів». Список їх
замикають «гражданин Илья Павлович Белой » та поіменований без жодних
позначень «Михаил Михай лович Рябчеев». Усього від 31 передплатника замовлено
74 примірники «Снопа». Відомого Харківського книгаря Апаріна серед цих замовців
не було. Немає підстав гадати, що справа помітно покращала після виходу
«новорічника». Це видно з цікавої передмови, яку Корсун написав до проектованого
видання своїх творів (1846 р.). Вона1) має такий початок:

«Панове рідокоханці!

1840 року була надрукована, а 1841 — пішла по божому світу одна книжка, — не
дуже велика, не дуже маленька, а так собі середина на половині, — Сніп —
український новорічник.

Папір із друкуванням і з поштою обій шлись у І200 рублів бумажками; а вибрано з

продажу книжок тільки 200 рублів; чистої трати — тисяча рублів. Не так то, щоб і
велика сума була, але ж усе таки тисяча рублів — хоч і на срібло, хоч і на бумажки —
гроші, та ще які гроші.

Далі деталізовано, як дехто з цих «добрих земляків» поставився до Корсунового

альманаха:

— «О, господи боже мій . І досі ребра болять, як згадаю одну паню: чоловік у неї
щирий наський , розумний чоловік, кохає мову старосвітську, як рідну мати, але
жінка... о, бодай її».

Але й цей аматор українського слова глузує з правопису Корсунового

новорічника, саме з вживання «латинських гвіздків»3

31
) Надрукував її М. Возняк в «Записках наук, т-ва ім. Шевченка у Львові ХСІІІ» (1910) кн. І.
 («j»), щождо й ого дружини, то Корсун подає таку кольоритну сценку. Наводимо
її, зберігаючи правопис оригіналу («крім «ъ»),

— «Ох! Ох! Драстуй те, Александр ОлекеЬевич! Здоровенькы ли Вы? Яково

поживаете?
— Покорно благодарю, Анна Петровна, здоров, слава богу, вот вы сами что-то
охаете...
— Да; обкушалась: така хороша була солоная рыба, — так мноgо покушала, што
и обкушалась... Ох... Ох... А тут ще Семён Семенович, бог з им, розсердыл:
малосерій ський язык хвалыть...
— А вам разве не нравится малороссий ский язык; Вы-же сами, Анна Петровна,
малороссиянка!
— О, боже ж мой. Тэрпэть не можу малосерій ського языку... Дивчино! Прый мы
— лышень отсей коць!... Такой , право, мужицькой язык, такой грубый ,
нехороший ...»

Після цієї сценки, що іронічно змальовує панське оточення, в якому з'являлись

аматори української книжки, Корсун звертається до май бутніх читачів:

«В сій книжці зібрав я, добродії, ті вірші, що були надруковані колись то у

С н о п і т а в М а я ц і ; а до їх набралось іще скільки там деяких, що зовсім не
куштували ні штампарського друку, ні московського дрюку.
Прощавай те ж, панове!
Та не лай те мене,
Та не гудьте мене;
А коли я вам докучив —
Не читай те мене...
Нехай мене читають мужики;
Багато є письменних проміж їми:
Одни пол'ють дещо слізьми гіркими,
А другі... поглузують із Юрка,
І з радощів ушкварють гопака...
Та й годі.

Це той самий висновок, до якого приходив і Метлинський : («Ой не лізь, дядьку,

в панські хороми: там не чували дідівської мови»), правда, не звертаючись до
«мужиків», як май бутніх читачів. Костомаров в поезії «Пісня моя», присвяченій А.
Ф. Владимирову і вміщеній в збірці «Ветка» (1840 р.), висловлював бажання
задоволити читачів з усіх верств:
К імянитим панам,
К неїмущим старцям
К козакам-молодцям,
К чорнобровим дівкам
У душах, у серцях
Тугою-кручиною, пісне, заньмися.

Але такі сподіванки не мали ґрунту. Творчість харківських романтиків май же не

доходила до «імянитих панів» і не могла най ти споживача серед «неїмущих
старців»,— ті, чиє «соціяльне замовлення» вона задовольняла, належали якраз до
 середніх верств — до середніх і дрібних панків та урядовців з університетською,
здебільшого, освітою. Кількість цих читачів поезій Метлинського та Корсунового
збірника (що складався теж з віршових творів) була невелика, але не треба
забувати, що наприкінці 30-х, на початку 40-х років інтерес до поезії (в тогочасному
загально - росій ському маштабі) зменшився. Прозові твори мали значно більше
поширення, і Квітка на споживачів своїх українських повістей мав погляд
оптимістичніший, ніж автор «Думок і пісень». В й ого листуванні знай дено багато
цікавого _ матеріялу, що доповнить наші попередні спостереження. В листі від 25
жовтня 1841 р. до Краєвського, видавця «Отечественных Записок», де з'явилась
весною 1841 року ворожа рецензія Бєлінського на «Ластівку», Квітка обурюється
проти вихваток «Отечественных записок», зазначає, що «здесь все взбунтовалось
против Вашего журнала», згадує, що Гребінка «был здесь, сам слышал некоторые
слабые выходки, были громче, разительнее. Жаль очень, что он не застал того пана,
где пил вонючую воду, он бы услышал еще более». Від цієї згадки про невідомого
«пана», Квітка переходить до аргументів сильніших:

«Трудно уверить десятки миллионов людей , на своем языке говорящих,

пишущих, читающих с наслаждением, трудно людям, не знающим того языка,
уверить их же, что они не имеют его. Зачем же издаются их книги? Требуют
второго, третьего издания. Все, могущие писать, стараются (разумеется, из наших)
писать по нашему. Надобно судить на месте, увидеть все, что делается здесь, і тогда
увериться в своем или противном мнении. И между чернью, для коей , к сожалению,
не стараются даже и наши писать что-либо, много грамотных, много чтецов и
жадных слушателей ч т о м о е р а з у м е ю щ и х . И внимание черни утешило бы
издателя или сочинителя, но надобно бы противникам нашего языка проследить
на месте появление книжки на малороссий ском языке. Повторю, от чего
возобновляются издания тех же книг?» 1)

Квітка міг тут мати на увазі насамперед видання своїх власних творів:
«Малороссий ские повести» вперше вий шли в Москві 1834—1837 р. р., 1841 року —
в Харкові з'явилось друге видання, 4«малороссий ская опера» — «Сватанье», видана
в Харкові 1836 року, 1840-го вий шла другим виданням.

В дальшому листі від 28 грудня 1841 року Квітка знов повертається до тієї ж
теми, зміцнюючи та деталізуючи свою аргументацію:

— «Обоим спорящим надобно быть на месте, здесь, и на опыте увериться, кем,

как и с каким энтузиазмом принимается все выходящее наше (я говорю о высшем
круге, коренном, здешнем, не наезжем). Повести требуют несколько изданий ,
театральные пьесу доставляют содержателям провинциальных театров большую
поддержку во всякое время. Кем же все это живет? Простой народ, чернь, читают
еще не многие. Мои листы к землякам, именно для них писанные, не ко всем дошли
еще. След. читают многие, читают не от нечего делать... Одним словом, если бы слу-
чай привел вас проехать через все наши губернии (а мало их?), не по губернским
городам, вы бы уверились, что можно писать и должно писать по нашему. О
желании вашем поспорить с н а м и печатно, я передавал ученой здешней
молодежи. Это надобно видеть, как все это сословие (их, студентов, большая часть
из губерний , знающих наш язык) закипит, забурлит, хватается за перья писать
против «Отечественных Записок» 1).

41
) В. Тарнавський. Два листи Квітки до Краєвського (зб. „Література", вид. ВУАН, 1928, ст. 123).
 З цього листа видно, що Квітка: 1) спостерігав читачів українських видань і серед
вищого панства, але «коренного, здешнего». 2) що особливу вагу він надавав
провінціяльному читачеві 2) та, студентській молоді, що приїздила до Харкова з
українських губерній , 3) що він вбачав з'явлення нового читача — з грамотних (і,
певно, заможніших) селян та міщан — і вважав на це. Кого саме розумів Квітка під
«чернью» і що хотів зробити для неї, — побачимо ясніше з й ого листа до Плетньова
від 4 жовтня 1839 р.:

«Еще одну черту скажу Вам: видя своих Марусь, читаемых нашими земляками за
прилавками при продаже перцу, табаку и пр., читаемых по хатам, в кругу семей ств, в
городе и селениях, имев депутацию с благодарностью, что пишу п о-н а ш о м у (и
тут же сообщены мне сведения о Галочке, единственно с тем, чтобы сделать их
известными), я рассудил написать для этого класса людей что-нибудь
назидательное. Сколько можно ближе к их понятиям, изложил историю создания
мира, искупление человека, необходимость уклоняться от греха, часто вредного и
соб-

5
ственно для нас, обязанности их к государю, закону, властям, семей ству и проч.»
1
).

Ці Квітчині «Бесіди об спасенії душі» надій шли в другій половині 1837 р. до

Московського Цензурного Комітету, звідти до Петербурзького Комітету духовної
цензури, де дістали заборону після рецензії архімандрита Платона («рукопись...
написана на простонародном малороссий ском наречии и посему заключает в себе
много таких выражений , которыми священные истины некоторым образом
уничтожаются, а в читателях, вместо благоговей ных чувствований , могут
возбуждаться совершенно противные»…1).

Але прихильний до Квітки цензор Корсаков (що пізніше видавав разом з

Бурачком консервативний «Маяк», де друкувалися і твори тогочасних українських
письменників), спробував здобути дозвіл для «Бесід». Ця спроба не була щасливою,
та від неї залишився цікавий діялог між головою Цензурного Комітету архім.
Кліментом і Корсаковим. Перший зауважив: «Но те, для кого книга писана, не умеют
читать». — «Прочтет ее приходской дьячек», — відповідав Корсаков, — «и
вотчинный писарь, а может быть и иной помещик, не отвыкший от звуков родного
наречия; впрочем, не настает ли теперь век народности».

Симптоми цього «века народности», тобто в даному разі демократизації читача,

що виявлялась, як наслідок соціяльно-економічного процесу, позначались в 30-40-х
роках, але ще частково й мало помітно. Ми бачили, що Квітка (як і Корсун та інші) то
апелював до читача з «черни», то констатував, що «простой народ, чернь, читают
еще не многие». Кирилометодіївці вже ширші перспективи вбачають, обмірковуючи
пляни так утвореня шкіл, як і видання підручників, популярно-освітніх книжок, і
навіть журналу. Як на зразок популярного видання, вони посилались на «Сельское
чтение» кн. Одоєвського та Заблоцького-Десятовського. Але Квітчине

51
) В. Тарнавський. Два листи Квітки до Краєвського (зб. „Література", вид.: ВУАН, 1928, ст. 125).
2
) Цікавий лист 1841 р. такого читача—І. Димковського з Лохвиці до Квітки див. в статті
В. I. Срезневського „Г. Ф. Квитка и И. И. Срезневский" в збірникові на честь проф. Малейна „Sertum
bibliologicum" (1922 р., ст. 209).
1
) I. Айзеншток. „Г. Ф. Квітка і П.. О. Плетньов". („За сто літ", кн. 5, ст. 38).
2
) I. Айзеншток. „I. Ф. Квітка і П. О. Плетньов". („За сто літ", кн. 5, ст. 85).
притиставлення книжки «для народу» і звичай ної книжки, що задовольняла
споживачів з «освіченої» кляси, збереглась і в Кирилометодіївців.

Куліш писав 1846 року до Костомарова: «Литература малороссий ская, какова она
есть до сих пор, должна продолжаться своим порядком для просвещенных невежд, а
для неграмотных невежд нужно писать учебники, наставительные, практические
книги и по возможности заводить школы; но делать возгласы об этом край не
безрасудно. Надобно делать так, что будто бы это произошло случай но: помещик
увидел в книжной лавке книжку и купил для своей сельской школы, а туда для
науки могут отдавать своих детей и казаки» 1).

Отже основний споживач книжки — на думку Куліша — поміщик. Куліш на

підставі свого досвіду висловлював таку думку. В й ого листуванні 40-х років не раз
трапляються вказівки на те, що саме серед панства знаходилися читачі й ого творів.
1843 року він сповіщав Погодіна, що «Михай ло Чернишенко» мав на Україні успіх —
«только не денежный ». «Панам нашим пришелся он очень по вкусу, особенно
восхищаются запорожцами». Друкуючи «Україну» (400 примірників), Куліш пише
Погодінові, що «паны очень охотно разбирают билеты». Правда, пізніше він
нарікатиме на неприхильну оцінку твору з боку читачів («только сотый из
читателей видит в ней то, что я вижу»... «малороссий ская наша публика слишком
еще мало чувствует законы изящного»...), але для нас тут головне не так з'ясувати
конкретну о ц і н к у того чи іншого о к р е м о г о твору з боку читачів-сучасників
(здебільшого для цього залишився матеріял тільки в формі рецензій , часто ви-
падкових), як встановити: серед якого соціяльного оточення зустрічали п о п и т
різного типу й напрямку книжки. Той чи інший твір міг бути талановитим, або
бездарним, міг сподобатись, або розчарувати, та ми в цій статті не цікавимось
індивідуальними властивостями й реакціями письменника й читача, досліджуючи
с о ц і я л ь н е обличчя останнього, виявляючи звідки і на твори якого характеру
й шло «соціяльне замовлення».

Наведемо ілюстрацію, яка свідчить, що Кулішеві сподіванки в 40-х роках на зріст

українського читача з панських верств поділяв В. Білозерський . В листі до Оп.
Марковича від 7 грудня 1846 року він писав з Полтави, що там блиснуло для нього
проміння радости й надії. А саме: у Скалона 2), «человека благородней шего и
чувствительней шего» (додамо, що Скалон був тоді вихователем кадетського
корпусу...), одруженого з дочкою поета Капніста (її брата ми зустрічали вже серед
передплатників Метлинського), улаштовуються літературні вечірки. На одній з них
Афанасьев- Чужбинський читав Шевченкові твори, на другій сам Білозерський
читав Кулішеву ідилію «Орися»: — «присутствовало 4 девушки и др. особы: меж
ними была м-ль Капнист, девушка с умом, любящая, как кажется — искренно,
Украину. Слушали с большим ввиманием и остались весьма довольны, серьезно,
умно довольны.
6

61
) „За сто літ", т. II, ст. 54.
2
) Куліш пізніше подарував Скалонові „Записки о Южной Руси". Про Кулішів напис та Скалонові
читачівські помітки див. в хронікальній замітці С. Рейсера („Червоний Шлях", 1930, № 3, ст. 199).

1
) „За сто літ", кн. II , ст. 67.
2
) „Воспоминания о Т. Г. Шевченке А. Чужбинского". СПБ. 1861, ст. 7.
 После чтения я обратился к м-ль Капн(ист), дей ствительно ли нравится ей
прочитанная пьеса. Она стала доказывать с жаром, почему ей должна нравиться
Орися — и сказала умные вещи. А не думал однако-же, чтобы этим светским
девушкам могла она понравиться: такой противоположный быт, жизнь. Один из
слушателей говорил, что литер. Укр. есть последнее усилие. Я, разумеется, ему
противоречил и опровергал его мысли. М-ль К(апнист) меня поддерживала и чудно
мне было, когда я упомянул о Славянских) стремлениях и литературе, в чем полагал
ручательство в существовании Укр(аины), а она подтвердила мои слова. Чудно, если
ей (девушке), панночке, светской , известно славянское воодушевление 1).

Певно й Афанасьєв-Чужбинський з таких літературних вечірок, з одвідин Мосівки

тощо, здобув матеріял для висловлених в спогадах про Шевченка (1861 р.)
спостережень про читача української книжки в 40-х роках. Він зазначає, що серед
жіноцтва в панських сім'ях почалось в цей час «стремление к национальной
литературе; они наперерыв читали «Кобзаря» Шевченка». «В то время кроме
«Энеиды» Котляревского, которой девицам читать не давали, на украинском языке
были уже: повести Квітки, Полтава и. Приказки Гребенки, имелись везде
рукописные сочинения Гулака-Артемовского; но все это читалось как то вяло
высшим кругом. Появление «Кобзаря» мигом разбудило апатию и вызвало любовь к
родному слову, изгнанному из употребления не только в обществе высшего
сословия, но и в разговоре с крестьянами»... «Смело могу сказать» — підкреслює
Чужбин- ський , — «что после появления «Кобзаря» большинство принялось за
повести Квитки. В 1843 году Шевченко уже знали украинские паны». Далі
Чужбинський розповідає, як на балі в Мосівці «многие хорошенькие особы читали
ему (Шевченкові) наизусть отрывки его сочинений и он в особенности хвалил
чистоту полтавского наречия» 2).

Нагадаємо, що в першому виданні «Кобзаря» Шевченко виступає, як поет-

романтик. В й ого творах ще немає соціяльно-політичного бунтарства доби «трьох
літ», вони здобувають прихильну оцінку Корсакова в консервативному «Маяку» й
знаходять (як говорилось уже й в першому нашому нарисі — «Життя й Революція»
1930 р. І кн.) чимало споживачів серед українського панства. Правда,
основоположник Харківського університету В. Н. Каразин, посварившись з Квіткою
та лякаючи й ого своїми доносами, погрожував й ому викрити небезпечність
вміщеного з Кобзарі Шевченкового посланія «До Основ'яненка». «Тепер отыскал
Кобзаря», — пише стурбований Квітка до Плетньова 5 лютого 1841 р., — «где есть
малорос. стихи ко мне, разбирает их и хочет доказать, что они вредные, силится
подвергнуть из запрещению». Це й станеться з цілим «Кобзарем» та творами Куліша
й Костомарова, але після Кирило-Методіївського процесу. Після цього процесу
взагалі серед панства кількість «любителей » українського слова значно
зменшиться, а колишній видавець «Кобзаря», поміщик Мартос згодом напише про
Шевченка спогади, просякнуті звірячою клясовою зненавистю1). Та в першій
половині 40-х років українське панство ще залюбки читало ранні романтичні твори
Шевченкові. «Правда, крут читателей Квитки и Шевченка был очень мал, так как
они повели речь о Гоголевой родине языком этой родины» — писав Куліш в статті
про Гоголя («Основа» 1861 травня, 24 ст.), зазначаючи, що «огромное большинство
читающего общества в Украине составляли помещики».

II.

Життя й Революція—10.
 Значно більший попит серед цього «читающего общества» мали твори, написані
на український сюжет, але росій ською мовою. Відомо, що в 30-40-х роках з'явилося
особливо багато романів та повістей з минулого України. Сама кількість їх свідчить,
що вони мали споживачів, а доданий до одного видання список передплатників
показує, з яких верств походили ці передплатники. Це видання — доволі типовий
«исторический роман ХУІП столетия» Василя Кореневського — «Гетман Остряница
или эпоха смут и бедствий Малороссии». Надруковано цей роман 1846 року в
Харкові в Університетський друкарні, наприкінці книжки додано «Имена лиц
подписавшихся на книгу под заглавием Г е т м а н О с т р я н и ц а с 8 мая 1845 по
22 января 1846 года». Таких осіб знай шлося значно більше, ніж у Метлинського та
Корсуна — 356 душ передплатили 466 примірників. Але на Харків припадає тільки
10 передплатників, і не з тих університетських кіл, що дали Метлинському (й
почасти Корсунові) споживачів й ого поезій . На першому місці стоїть Чернігівський ,
Полтавський і Харківський - генерал-губернатор кн. Мик. А. Долгоруков — той , що
до нього, як зазначено в першому нашому нарисі — звертався Шевченко з
проханням сприяти поширенню «Живописной Украины».
7

Він передплатив 10 примірників «Гетмана Остряницы». На другому місці стоїть

граф. Ю. Ол. Головкін, що передплатив 5 примірників— теж уже знай ома постать. До
нього — «любителя хорошего» — зверталась кн. В. Рєпніна в тій же справі
поширення Шевченкового художнього видання. На третьому місці стоїть кн. Олексій
Ол. Салтиков. Решта харківських передплатників—особи нетитуловані і взагалі
незначного суспільного стану — колежський асесор Ємілій Адольфович де-Роберті
(певно брат передплатника Метлинського), титулярний совітник Ніканор Савич,
купецький син Андрій Медведев та інші. Роман Кореневського, хоч здобув недавно
прихильну оцінку в книзі проф. В. Сиповського «Україна в росій ський литературі»,
але належав до жанру в той час (1846 р.) не нового, що мав уже й чимало зразків
«халтурного» характеру. Мабуть, тому він і не зацікавив університетські кола. Зате
багато передплатників постачали такі губерніяльні міста, як Полтава (81 душа —
122 примірники) й Чернігів (10 душ — 13 примірників) та провінція— Ніжин (9 душ
— 19 примірників), Прилуки (13 дута— 13 пр.), Хорол (15 д.—15 пр.), Кролевець (10
д.—1-0 пр.) та інші. Усього таких провінціяльних міст, де вербувалися
передплатники роману Кореневського, в книзі названо 33, і вони — лівобережні.
Крім того, Чорноморське вій сько дало 21 передплатника (23 пр.) при чому
Шевченків приятель, автор «Чорноморського побиту», підполковник Кухаренко
передплатив два примірники.

Розглядаючи увесь список, бачимо серед передплатників велику кількість

вій ськових-—123 ч., а з них — тільки 1 генерал-лей тенант, 2 — генерал-май ори, 1—
контр-адмірал, 2 полковники. Далі маємо—11 підполковників, 14 май орів, 5
капітанів, 21—шт.-капітани, 14—шт.-ротмістрів, 16 поручиків та інш...

Серед цивільних також зустрічаємо переважно середніх та дрібних урядовців —

на 120 таких передплатників багато припадає титулярних совітників та колежських
асесорів.

71)
Див. нашу статтю „Революційна легенда про Шевченка чи дійсність" („Шевченко та його доба", збірник
другий, 1926 р. ст. 16).
 Далі відзначимо—7 купців, 4 купецьких сини, 4 лікарі, 1 провізор, 5 священників,
3 міщанини, 3 волосних голови і 1 селянин—Андрій Кротенко з Прилук.

Серед передплатників велика сила прізвищ, поширених між укрїнським панством

— Росковшенко Вас. Мих. — певно, батько видавця «Украинского Альманаха»,
Бодянський , Бразоль, Скоропадський , Милорадович, Тарнавський , Горленко,
Капніст, Коченовський , Полетика, Лукашевич, Родзянко, Маркевич, Гудим-
Левкович, Боровиковський , Сахно-Устимович, Кандиба, Старицький , Забіла та інші.

З усіх 356 передплатників роману Кореневського тільки одного знай шли ми

серед передплатників поезій Метлинського—а саме видавця «Енеїди», надв. сов. О.
Я. Волохимова (з Полтави). Отже, приходимо до висновку, що такі історичні романи
з минулого України, написані росій ською мовою й просякнуті дуже часто (і в даному
разі) тенденцією, скерованою проти поляків (та євреїв) мали доволі широкий попит
з боку провінціяльного панства, переважно того, що було на вій ськовій службі (в
невеликих чинах), або посідало цивільні посади (теж здебільшого незначні). Ця
історична белетристика була нескладною розвагою для такого провінціяльного
читача (хоч в романі Кореневського помітний . : нахил використовувати — особливо
в примітках — тогочасні історичні праці Маркевича та Бантиша-Каменського),
університетськи освічений виходець з цих самих верств уже не потребував такої
лектури, і ми не знаходимо в спискові серед передплатників Кореневського (а
книжку видано в університетському Харкові) таких позначень — як професор, чи
адьюнкт, чи учитель гімназії, чи студент (хоч серед численних замовців «Гетмана
Остряницы» й могли бути і певно були о к р е м і особи з вищою освітою).

Схарактеризуємо тепер коротко передплатників ще одного видання, яке вий шло в

Києві 1845 р. з університетської друкарні й має відмінний характер проти
попередніх. Ц е — « Б а р в і н о к У к р а ї н и . Вірші. Скомпонація Стецька
Карпенка 1. і проза Д м и т р о В о й н а р о в с ь к и й . Повість в двох поділах. Праця
Грицька Карпенка 2». Брати Карпенки—васильківські міщани походженням—
увій шли в українську літературу, як типові графо- мани. Старший з братів, актор
Степан Карпенко (що підписувався під своїми творами «Стецько Карпенко 1»
скаржився генерал-губернаторові Бибикову: «Таланты мои вянут в гробовом
сундуке неизвестности и, к несчастью, с 13 лет огонь поезии горит в моей груди,
наконец я достиг желаемой цели, обратил особливое внимание на малороссий ский
язык и я, еще первый , издал трагедию, мелодраму и драму и прочее»... 1).

Перша книжка «Барвінку України» (а всіх мало бути тридцять п'ять!) починалась
росій ським віршем Степана Карпенка, в якому «Серце» зазначало: «несчастье ум!»,
«Рассудок» додавав: «и глупость ведь беда», а «Душа» констатувала: «Так видно ж к
счастью здесь нет и следа». Потім й шли українські «скомпонації» того ж автора, що
підписався уже «Стецько Карпенко». Він зразу ж починав з нарікання, що не раз і
пізніше висловлювалось в й ого творах:
Світе божий , божий світе, який ти хороший
Та як тяжко, ох як важко в тобі жить без грошей !..
8

81
) Т. Шевченко. Твори. Т. III. Вид. ДВУ, ст. 639 (Примітки).
 Далі вславлювався наказний отаман нового азовського вій ська генерал-поручик
О. М. Гладкий та оспівувалося прихильність до нього Миколи 1-го:
Цар наш батько Николай сам цар наш імператор,
Наказного атамана так зна як дитину і т. інш.

Не дивно, що серед передплатників ми знай демо й наказного отамана Гладкого й

ще двох оспіваних в Стецькових віршах осіб — це: «Тимофей Леонтьевич Сердюков,
господин поручик Нового Азовского козачьего вой ска, известный своим герой ским
подвигом и примерною храбростью, и кавалер разных орденов» і другий — «Т. М.
Каранда, козак Азовского вой ска».

Придивляючись до вміщеної всередині книжки «Титуляції тих вельможних панів,

котрі мають, счасливе для мене, бажання буть чтицями книжок мого Зеленого
Барвінку України», помічаємо цілковиту відсутність серед них людей , причетних до
тогочасного українського національно-культурного руху. З 36 передплатників
маємо 10 чоловік з вищих верств — це «их сиятельства», «их вы-
сокопревосходительства» і «их превосходительства» (серед останніх і О. М. Гладкий )
— вони передплатили 25 примірників. Далі маємо 4 «высокородия», 7
«высокоблагородий » («уездный стряпчий », «смотритель дворянского училища»,
«комісіонери» тощо) і 15 просто «благородий » (кілька поміщиків, кілька купців і вій -
ськових та дрібних урядовців. В цілому склад передплатників досить строкатий і,
безперечно, випадковий — здебільшого або особи, що їх Стецько Карпенко
оспівував в своїх «Творах» або «читачі», завербовані мабуть чи й ого улесливістю, чи
настирливістю, а то й просто знай омі братів-авторів. Бо ж немає жодних підстав
гадати, що графиня Е. К. Воронцова, або граф М. Тишкевич, або «господин директор
Киевской городской музыки, купец Михаил Бубнов» належали до аматорів
українського слова. Серед передплатників, як уже зазначено, не знай шлось нікого з
тогочасних українських письменників, або просто людей , відомих своїм інтересом
до минулого України, до української пісні тощо. В цих колах «творчість» Степана
Карпенка, певно, була відома після виданих року 1837-го повістей («Твардовский »
тощо) і не викликала інтересу до й ого нових праць. Нагадаємо, як реагував на
засланні Шевченко, здобувши від Бр. Залеського, пізнішу, видану в Петербурзі
збірку братів Карпенок «Ландыши Киевской Украины в тринадцати книгах» (1848
р. — з'явилася кн. І-II з творами, написаними мовою росій ською, українською і
польською). В листі до свого приятеля Шевченко писав: «Между прочим, скажи ты
мне ради всех святых, откуда ты взял эти вялые, лишенные всякого аромата
к и е в с к и е л а н д ы ш и . Бедные земляки мои думают, что на своем чудесном
наречии они имеют полное право не только что писать всякую чепуху, но даже и
печатать! Бедные! и больше ничего! Мне даже совестно и благодарить тебя за эту,
во всех отношениях тощую книжонку».

Куліш в «Основі» (1862, I, ст. 56, 58) згадував твори «недотеп» Карпенок: «Давно
ми їх читали, та й досі кривимось, споминаючи те читання». В інших критичних
відгуках зустрінемо не менш гострі вислови. Але незугарність «Ландышей киевской
Украины» не перешкодила братам Карпенкам здобути таку кількість перед-
платників, якої не мало жодне з розглянутих раніш видань. До книжки додано на 40
сторінках список: «Подписавшиеся особы». В ньому—907 замовлень на 941
примірник. Напочатку— ті, що підписалися в «Санктпетербурге» — їх 654 душі,
передплатили вони 680 примірників. На перших місцях такі замовлення: «Для
библиотеки Эрмитажа его императорского величества» — 1 примірник, «Для
библиотеки ее императорского величества» — 5 примірників, далі низка замовлень
для бібліотек різних «императорских высочеств», для бібліотеки шефа
жандармського корпусу графа Орлова та бібліотек міністрів, Гвардій ських і
гренадерських полків тощо. Окремо позначено 30 командирів полків Гвардій ського
корпусу й 17 командирів полків гренадерського корпусу. Далі й де великий список —
за абеткою — різних осіб вищого петербурзького світу. Напочатку стоїть «статсдама
ее величества государыни императрицы» Апраксина, далі й де низка «тай ных
советников», «дей ствительных статских советников», генерал-май орів, контр-
адміралів, полковників тощо. Тільки як рідкий виняток зустрінемо в цьому
титулованому петербурзькому спискові таких малопомітних людей , як
«титулярный советник Супрунов», або «коллежский асессор Степанов» — вони
навіть не поіменовані повністю, як інші — тільки прізвища подано. В Києві на
«Ландыши» було 63 передплатники. Знай демо в спискові замовлення для
бібліотеки відомого сатрапа — генерал-губернатора Д. Т. Бибикова й для й ого
недавнього правителя канцелярії — «дей ствительного статского советника и
кавалера камергера Николая Арестовича Писарева (ныне Олонецкий гражданский
губернатор)» і для «статского советника помощника попечителя Киевского
учебного округа Михаила Владимировича Юзефовича». Ті, що недавно розгромили
Кирило-методіївців, нічого не мали проти того, щоб в їх бібліотеці знай шли своє
місце — «Ландыши Киевской Украины», або (друга назва—на окремій сторінці)
«Кунволія Київської України»...— з творами, написаними мовою росій ською,
українською і польською.

Немає жодних підстав гадати, що такі численні передплатники «Ландышей » були

разом і їх читачами. Книжка потрапляла до їх бібліотек, певно, в порядку
благодій носте. Грицько Карпенко в поезії «Часи мого безталанного життя»
розповідав про свою гірку недолю (так само, як Стецько Карпенко в повісті
«Драматический артист» змалював, що перешкодило й ому зробити артистичну
кар'єру):
На четвертім році зросту Зробився я
горбатий ... ...А з тринадцятого ж
року Заслаб я на ноги...
...Не хожу вже більш ногами...

Бідолаха «прохав ласки в багачів», але побачив, що вони «непотрібства всі

шанують, бідностю ж ганьбують». Він жаліється:
Ох, як гірко убогому В
багачів прохати.

Певно філантропічними мотивами й можна з'ясувати, що «Ландыши Киевской

Украины» передплатило багато титулованих та заможніх людей . Головне ж до
смаку їм могло бути й те, що через Карпенкові видання просвічував дух
вірнопідданства та цареславія. В «Ландышах» з цього погляду визначається вірш
«Последние часы бывшого малороссий ского гетмана Мазепы» — «страдающего
отступника чести, веры». У вірші «Киев в 1836 году», де в останньому рядкові
висловлено побажання: «Скорей Москвой , великий Киев, будь!», вславлюється
Микола І, київські генерал-губернатори та інші.

Вже після цих коротких зауважень, ми бачимо, що передплатники Карпенкові в

масі (про поодинокі винятки — читачів з міщан— за браком місця, тут не
говоритимемо) були не читачами, а тільки передплатниками, що виявляли свою
благодій ність та заохочували братів Карпенків до виявлення своїх патріотичних по-
чуттів, хоч би й «малороссій ською» мовою. З усіх 907 передплатників Карпенка є
тільки один спільний з передплатниками Метлинського (Ів. Вас. Капніст, що тоді
був уже Московським гражданським губернатором) і два спільні з
передплатниками «Гетмана Остряницы» (Кролевецький ісправник земського суду
Голухов- ський та секретар земського суду Нєжінець).

Зібраний в наших статтях різноманітний матеріял про споживачів української

книжки та книжки росій ської з українською тематикою 30 — 40 років дає змогу
встановити помітний процес соціяльної диференціяції, що виявлявся не тільки в
тому, що почав з'являтися новий читач з селян і міщан, а й в тому, що серед
основної маси споживачів з українського панства накреслюються певні групи з
виразними відмінами в попиті на книжку. Основа цієї диференціяції в тих соціяльно-
економічних процесах, що позначились на Україні. В статті «До характеристики
доби кризи «ancienne régime» на Україні» І. Рибаков констатує: «Останнє
десятиліття XVIII ст. і перші десятиліття ХІХ-го були для України добою кризи
старого ладу, — так зв. ««ancienne régime», коли з нетрів февдально-станового ладу
поступінно "випиналися паростки капіталістичного розвитку. Доживала свого віку
стара економічно-політична система, з її відсталим господарством, з кріпацтвом і
пригнобленням не самих селян, а й міщан, ремісників» До матеріялів про початки
народження капіталістичних форм, поданих в цікавій статті І. Рибакова, можна
додати яскраві дані про поміщицьке «оскудение» в 30-х роках з архіву кн. Рєпніна,
«Малороссий ского» генерал-губернатора. Відповідаючи одному з кредиторів
поміщика С. М. Кочубея, що розтринькав свої великі маєтки, Рєпнін зазначав (лист
1832 p.), що тепер имения в Малороссии так малоценны в рассуждении недостатка в
денежных капиталах, что не предвидится совершенно никакой надежды, чтобы при
торгах за сие имение дали более»...2) і т. ін. Процес занепаду поміщицького
господарства примушував дрібне і навіть середнє панство прагнути університет-
ської освіти, й ти на урядову службу і т. ін. З цих верств і виходив основний споживач
характерної для 30-х—40-х років української книжки романтичного характеру. Але
з'являється в цей час і новий читач з інших соціяльних верств, що оформиться уже
наприкінці 50-х, на початку 60-х років.

Другим висновком з наших матеріялів буде констатування, що основне

читачівське коло споживачів книжок, виданих в різних містах України, було
здебільшого обмежене територіяльно. Місцевими зв'язками та знай омствами
письменник часто набував собі певну кількість передплатників, здобував
можливість видати їїг поширювати далі свою книжку. Цей «місцевий » характер
споживачів може визначитись не тільки місцем прожиття самого автора, а й тими
місцевими інтересами, що вкладалися в зміст книжки. Так, наприклад, низка
виданих в Одесі праць Скальковського має най більше одеських передплатників
(серед них чимало купців), але на книжку «История Новой Сечи или последнего
коша запо-
9

91)
Науковий Збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та
мови. Вид. ВУАН, вип. II. ст. 47.
2
) „Киевская Старина", 1895, березень ст. 415.
 рожского» (1847 р.) підписалося багато народу з Чорноморського вій ська. У
передмові до другого видання своєї книжки (1846 р.) Скальковський навіть
зазначав: «Все почти издание разошлось в два года и половина экземпляров
куплена храбрым Черноморским казачьим вой ском, которое мою книгу приняло за
истинную историю своих предков, так что между усердными подписчиками
встречались многие имена простых казаков и поселян». Пригадавши, що й на
«Гетмана Остряницу» набралося більше двох десятків передплатників з
Чорноморського вій ська, ми не здивуємось, що в 40-х роках Кубань дала
українського письменника— підполковника Кухаренка (до речі, передплатника
обох цих видань).

На цьому закінчуємо наші спостереження над соціяльним обличчям українського

читача 30-х—40-х років, вважаючи ці студії лише частковими й попередніми й
гадаючи в май бутньому поширити їх — розгорнути в міру наших можливостей
докладніше вивчення українського читача XIX в., й ого смаків і оцінок, того впливу,
що мав він, як соціальний фактор, на розвиток літературного процесу, і тих впливів,
що зазнавав він сам від літератури, як соціяльного чинника.
Павло Филипович.

10

101)
Далі Скальковський наводить уривок з листа до нього від наказного ота мана ген.-лейт.
Завадовського. Анонімну поему, на смерть цього „палача Кав каза" (в якій його розмову
дано українською мовою) разом з короткими біографічними відомостями, див. в замітці М.
Зерова—в »Нашому минулому" 1919 № 1—2„
 П. Филипович
ПУШКІН В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

І.

1830 рік позначився в творчості Пушкіна низкою написаних восени Болдінських

шедеврів, а в житті був добою прощання з блуканнями та забавками молодих літ
напередодні переходу до нового, жаданого стану, що принесе потім ганьбу і згубу.
Владний переможець пишнобарвного Державіна та сумномелодійного Жуковського,
найбільша зоря в блискучому сузір’ї Плеяди, уже осяйний всеросійською славою поет, що
кілька творів його перекладені були і на чужоземні мови, — не міг не зацікавити і
небагатьох тоді українських письменників.
«А. Пушкин женится на 17-тилетней красавице», сповіщав 26 травня 1830 р.
патріярхального полтавця, автора закінченої нарешті «Перелицьованої Енеїди», його
петербурзький кореспондент О. М. Сомов, третьорядний повістяр та досвідчений
журналіст, той самий Сомов, що напише через рік «Голос Украинца при вести о взятии
Варшавы» і, надрукувавши в друкарні Греча, піднесе Пушкінові з написом: «Ясно-
вельможному пану Гетманичу найяснійшаго Аполлона Александру Сергіевичу Пушкину
одъ найнижшаго подножка Парнасського Порфирія Байського» («Пушкин и его
современники». IX—X. 98 ст.).
Того ж 1830 року в журналі «Вестник Европы» (№ 3) з’явився перший переклад
Пушкіна на українську мову: «Два ворони» (Боровиковського). Наведемо обидва тексти
— перекладу й оригіналу:

Ворон к ворону летить, Ворон к ворону летит,

Ворон ворону кричить:
«Де б нам, вороне, поснідать?
Як би нам про те розвідать?»
«Єсть: лети за мною вслід—
Буде снідання й обід:
В чистім полі кущ рокити—
Під кущем козак убитий»:
Хто й защо убив його—
Тільки сокіл зна того,
Та кобилка вороная,
Ворон ворону кричит:
«Ворон, где б нам пообедать?
Как бы нам о том проведать?»
Ворон ворону в ответ:
3наю, будет нам обед;
В чистом поле под ракитой
Богатырь лежит убитой».
Кем убит и отчего,
Знает сокол лишь его,
Да кобылка вороная,
 Та козачка молодая. Да хозяйка молодая.
З поля сокіл улетів, Сокол в рощу улетел,
На кобилку ворог сів. На кобылку недруг сел,
А козачка жде милого, — А хозяйка ждет милова,
Не убитого, живого. Не убитого, живова.

Пушкінів вірш, друкований в «Северных Цветах» за 1829 р., не був оригінальним,

він мав у виданні поезій 1829 р. назву «Шотландская песня», і, як встановив Ю. Г. Оксман
(«Пушкинский сборник пам. С. А. Венгерова»), його перекладено з французького
перекладу Валтер-Скотової збірки шотляндських баляд. Але своїй баляді Пушкін надав
місцевого кольору, увівши в останню редакцію традиційний пейзаж з билін («в чистом
поле под ракитой»), а хорта, невластивого російській народній поезії, замінивши на
«кобилку» (в первісному тексті перекладу—«конь»).
Українська народна поезія знає пісні на тему —

Ой лежав козак убитий

Та у полі під рокитою...

і немає нічого дивного, що Боровиковський, зачинатель українського романтизму,

звернувся саме до Пушкінової шотляндської баляди (того ж 1830 р. з’явилось ще два
російських переспіви цієї баляди) і, перекладаючи, замінив «хозяйку» на «козачку». Він
же переклав і надрукував пізніше в Гребінчиній «Ластівці» (1841 р.) Пушкінову поезію
«Зимний вечер» (див. текст далі в примітках), що мабуть привабила його своєю
сердешною простотою і селянським кольоритом. В перекладі більше народньо-мовної
конкретизації:

Чи підслухуєш, як свище, Или бури завываньем

Виє вітер і шумить, Ти, мой друг, утомлена,
Чи як дзиґою на днищі Или дремлеш под жужжаиье
Веретенечко дзижчить? Своего веретена?

Є, також домішка мотивів українських народніх пісень та властивих їм зменшених

форм:

Заспівай, як мати сина Спой мне песню, как синица

Виганяла до Орди, Тихо за морем жила;
 Як до зірочки дівчина Спой мне песню, как девица
Неньці принесла води. За водой поутру шла.

Недаремне рецензент «Литературной Газеты» (1841 р. № 56) писав: «Читателям,

верно, интересно будет прочесть перевод прекрасной пьесы Пушкина — «Зимний вечер»,
сделанный г.Боровиковским. Он чрезвычайно верен подлиннику по мысли, хотя отступает
от него в выражениях и некоторых сравнениях».
1831 р. з’явилися два уривки з Пушкінової «Полтави» в перекладі Гребінки
(«Московский Телеграф», № 17) і уривок в перекладі Шпигоцького, надрукований в
Харківському «Украинском Альманахе». Пізніше 1836 року, Гребінка надрукував
«вольный» переклад цілої «Полтави», присвятивши його Пушкінові. Безперечно, поема
зацікавила перекладачів тому, що малювала події з української історії та природи, хоч
місцевий кольорит в ній дуже мало помітний через те, що «походженням», освітою та
своїми інтересами Пушкін стояв далеко від України, і знайомство його з цією країною
було більше книжне, ніж особисте (М. Сумцов).
Гребінчина «Полтава» цікава для нас, як яскраве свідоцтво .того, що перекладач
може відтворювати чужий зразок лише в межах, даних йому сучасним розвитком
літературної мови та стилістичними традиціями попередніх літературних шкіл. В нарисі
М. Зерова «Нове українське письменство» (вип. І) доведено, що Гребінчин переклад «Пол-
тави» продовжує; традицію «Перелицьованої Енеїди» з її навмисне простацьким стилем,
вульґаризмами, удаваною наївністю і т. ін.
Дійсно, деякі місця дуже наближаються до «Енеїди» та її наслідувань:

Ось вийшла мати і з сльозами, И вся полна негодованьем

Приголубливими словами, . К ней мать идет и, с
содроганьем
За руку взявши, каже їй: Схватив ей руку, говорит.
«Бридкий, мерзенний, глянь, «Бесстыдный! старец не-
поганець!
честивый!
Чи можна? Ні/ паскудний Возможно ль?... нет, пока
мы
ланець,
живы,
Гріха ти не збудуєш, злий! Нет, он греха не совершит.
Тобі 6, як то ведеться віком, Он, должный быть отцом и
Хрищенициним батьком
другом
 буть... Невинной крестницы
своей...
Його чорти у пеклі ждуть— Безумец, на закате дней,
«Він хоче буть їй чоловіком!» Он вздумал быть ее
супругом!»
Маруся задрижала, з рук Мария вздрогнула. Лицо
Спустилась хустка шовковая, Покрыла бледность
гробовая,
Поблідши, ніби неживая И охладев как неживая
Упала дівка на рундук. Упала дева на крыльцо.

Кочубеєва дружина у Гребінки просто лається, як Дідона в поемі Котляревського,

що згадувала Енея такими словами:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий.

Нікчемний, ланець, кателик!.. і т. і.

Надзвичайно характерна заміна абстрагованих образів Пушкінових (таких

характерних для поеми високого стилю, але вживаних і в його ліриці) образовістю цілком
конкретною, зафарбованою часто нецеремонними дотепами народнього прислів'я. Що міг
промови» тогочасному споживачеві-аматорові «малороссийского слова» «закат дней»,
коли 6 навіть перекладач відшукав чи витворив цілком відповідні сполучення? Література
до таких вишуканих висловів ще не підносилась, розвивалась на ґрунті живої народньої
мови, і немає, нічого дивного, що замість «на закате дней» з'явилось у перекладі Гребінки
вульгарне, але образове і влучне в свій час і в певному оточенні—«його чорти у пеклі
ждуть» .
Гребінка, певно, не думав, що він «перелицьовує» Пушкінову поему за зразками
«Енеїди» Котляревського та його ранніх наступників і дає матеріали для жартів та
пустотливого дозвілля. В листі 1832 р. до свого вчителя по Ніженському ліцею
Кульжинського він з захопленням писав, що Харківський «Украинский Альманах» йому
подобається, як рідна квітка, як перший звук воскреслої народньої поезії, як доказ, що
українці починають відчувати самобутність своєї літератури. Особливо :йому подобався
Боровиковський — «он облагородил язык малороссийский, представленный на суд
публики Г-м Котляревским в трактирно-бурлацких формах». Коли занотуємо, що в цей
час уже надруковані були уривки з перекладу «Полтави» (про них е, згадка в листі), то
стає зрозумілим: Гребінка йшов за традицією «Енеїди» мимо своїх уподобань, несвідомо,
— йшов тому, що іншого розробленого стилю для поеми тоді ще не було в українському
письменстві. Певно, самому Гребінці та його сучасникам переклад не здавався таким
«простацьким» та «зовсім недоладним», як, наприклад, Олені Пчілці 1912 року на
сторінках «Рідного Краю» (№ 4). Писав же 1833 року Квітка в «Супліці до «пана
іздателя»: «Нехай же й пан Гребіонкін викине Полтаву, що перероблює (не перекладає!
П.Ф.) з московської; нехай, кажу, не боїться нічого та, як там кажуть, іздасть її типом (до
того часу надруковані буди лише уривки в «Московском Телеграфе» та «Утренней
Звезде» П. Ф.) так там і таке буде, що хоч не хочеш, заколупне тебе за душу, а де й
серденько защемить, буде й таку, що читаючи, слізоньки тільки кап, кап, кап!» Ко-
стомаров в «Обзоре сочинений, писанных па малороссийском языке»» («Молодик на 1844
год») зазначав; «Гребенка первый отошел от прежнего пародического направления: этот
даровитый писатель, сознавая что слово» которым потешали публику Котляревский и
Артемовский, вовсе не искаженное наречие русскаго языка, а язык, данный судьбою в
удел 12 мил. народа, хотел в своих сочинениях показать способность его к развитию и
богатству. Перевесть Полтаву Пушкина на малороссийский язык — идея смелая,
приносящая честь тому, кто первый счел язык способным к этому. Как многие первые
опыты даровитых писателей — перевод, правду сказать, не удался; но. во всяком случае,
ценители: малороссийского слова всегда будут благодарны писателю за то, что он показал
его достоинство и проложил дорогу другим».
В Гребінчиній «Полтаві» не самі ж вульгаризми рясніють. Серед реалістичної
розповіді розсипано місцями описи в народньо-пісенному стилі:

Мов хмари, коси бовваніють.

Як маківочка—рот красніє,
Очиці—як зірки блищать... і т. ін.

Зустрічаються ліричні звертання:

Маруся, бідная Маруся!

Ой, страшно, вимовить боюся—
Коли б пізнала те, кого
Вона до серця прихиляє.

Про те, що Гребінчина «Полтава» була популярна в свій час, свідчить цікаве місце
з рецензії «Отечественных Записок» (1839, т. III) на «Переяславську Ніч» Костомарова. В
ній перераховуються «явлення более или менее замечательные малорусской литературы»,
—згадується Гоголь, Квітка-Основ'яненко, а потім: «Укажем на г. Гребенку, издавшего
«Приказки» и так удачно переведшего «Полтаву» Пушкина на малороссийский язык, что
многие знатоки малороссийского быта и языка находит в его переводе более
«малороссийского», нежели в подлиннике, что и быть должно». Це знов красномовне
свідчення, що Гребінчина спроба власно не переклад, а переробка, і підлягає іншим
законам, ніж дбайливо-сумлінна передача стилістичних та ідейних особливостів чужого
твору.
Знизивши стиль, Гребінка неминуче мусів знизити й ідеологію, бо «форму» і
«зміст» не можна роз'єднати в художньому творі. Пушкіна в «Полтаві» захоплювала ідея
державности, протиставленої особистим домаганням: окремих осіб. Тому всіх своїх
героїв, крім Петра Першого,
Пушкін обмалював як людей, захоплених виключно своїми власними інтересами і
пристрастями: Марія—коханням, Мазепа—жадобою помсти за образу і властолюбством і
т. і. Можна довести однобічність цих характеристик, але ясно, що в своїй поемі Пушкін не
плазував перед царатом, давав апотеозу не самодержця, а державного будівництва, нехай і
примусового та загарбистого. Це могло бути щирим і природним у людини, що пишалась
давністю свого дворянського роду, занепалого, але колись помітного в літописах
історичних подій. Такого погордливого і владного патосу не міг, зрозуміло, засвоїти син
дрібного провінціяльного панка, що поїде до столиці не так. робити життєву кар'єру, як
знайти в учителюванні та письменницькій праці засоби для досить скромного існування.
На якусь ролю в державному житті і не подумає претендувати цей добросердий
обиватель. Як свідчать Ів. Панаєв, «когда речь выходила сколько-нибудь из обыкновенной
житейской колеи и принимала чуть-чуть отвлеченный характер, Гребенка совсем терялся
и только моргал глазами и покачивал головою». До таких «отвлеченных» розмов Гребінка
зарахував і розмови на політичні теми... Що міг дати такий обиватель, крім патріотичного
славлення самодержців? Примусив же він в пізнішій поемі «Богдан» (1842) свого героя—
Богдана Хмельницького порівнювати покоління московських царів—«помазанников
божьих» з «древом жизни на берегах Евфрата». В перекладі «Полтави» Гребінка замінює
Пушкінську ідею державності, суворої та творчої, прислужницьким вихвалюванням
вигаданих щедрот царевих:

За білого царя Петра— Была то смутная пора,

Колись давно робилось дуже,
Він був розумний, гарний,
. дужий,
Шмигляв в шатро і із шатра
За тридев'ять земель в чужині,
Дививсь на дивовижі там
І те заводив в Московщині,
Що льготою було
людям.
Когда Россия молодая,
В бореньях силы напрягая
Мужала с гением Петра.
Суровый был в науке
славы
Ей дан учитель... і т. і

Ще дрібна, але характерна деталь, - Гребінка пише про реформи Петра в

«Московщині» - тоді, як Пушкін оспівує творення «Молодой России»… Гребінка, певно,
просто не зрозумів Пушкінського патосу. Взагалі ж немає сумніву, що до Пушкінської
поезії він ставився з найбільшою пошаною, часто брав з неї епіграфи, захоплювався, дещо
запозичав (напр.., за драми «Русалка» – для «Богдана», написаного російською мовою).
Гребінчина «Полтава» - дуже типовий для свого часу витвір, - проте намічалась
тоді змого піти й іншим шляхом, творити стиль, позбавлений вульгаризмів
«котляревщини», - про це свідчить невеличкий уривок «Полтави» в перекладі
Шпигоцького («Украинский Альманах» 1831р.). Рядки Пушкіна –

За то завидных женихов
 Ей шлет Украйна и Россия;
Но от венца, как от оков,
Бежит пугливая Мария, -

Гребінка і Шпигоцький переклали по-різному – останній уникнув вульгаризмів і

«простацького» стилю:

Гребінка Шпигоцький

За те моторних женихів За те на диво й женихів

Свати товчуться Москва й Украйна їй слала
у порога, Вона ж вінця, як ланцюгів,
Лякається моя небога, І всіх з нічим випроводжала.
Всім молодим – гарбуз
як тут.

Шпигоцький лишив кілька дрібних, але цікавих для доби раннього українського
романтизму спроб – до них треба зарахувати переклад з «Полтави», цікавий так само, як і
переклади Боровиковського.
Безпосередній вплив Пушкіна на творчість українських поетів в цю добу був
невеликий – де в чому в окремих запозиченнях знаходять його історики письменства
(напр., М.І. Петров в статті – «Отношение поезии А.С. Пушкина к украинской жизни и
поезии» - «Сборник Пушкина», К. 1899) в творах Боровиковського, Писаревського та
Кореницького і Макаровського (останні писали пізніше, хоч з погляду стилю належали до
розглянутої доби). Ала проблеми Пушкінського впливу торкаємось ми тут зовсім побіжно,
лише в зв’язку з історією перекладів.
Після виходу Гребінчиної «Полтави» переклади з Пушкіна на довгий час
обриваються, але не зменшується інтерес до нього, що досягнув найвищого ступня у
Шевченка, особливо ж у Куліша. Певно Куліш та — раніше — Гребінка найбільше і
спричинились, до зросту
Шевченкового захоплення творами Пушкіна. В надзвичайно цікавому
листі від 25 липня 1846 року до Шевченка, що подає, критичний розгляд «Кобзаря» та
«Гайдамаків», чотири рази згадує. Куліш про Пушкіна. Він пише Шевченкові: «Вы
слишком много полагались на врожденные ваши силы и мало старалась согласить их с
искусством, которое само по себе ничтожно, но в соединении с таким талантом, каким бог
одарил вас, могло бы творить чудеса еще поразительнее тех, какие оно творило в
соединении с талантом Пушкина». Куліш радить Шевченкові: «Вспоминая великого
Пушкина, не щадите стиха для целости создания», наводить приклади Шевченкових
віршів, що «ослабляют то чувство, какое вложено в душу читателя предыдущими», і знов
посилається на Пушкіна: «Пушкин в этом отношении должен служить всем нам образцом.
Как только он тронул в душе читателя
желанную струну, тотчас останавливает тебя с удивительною властью над своею
фантазией; иногда он бросит только зерно в наше серце и отходит к другим трудам,
уверен будучи, что собственные наши силы его раскроют н возрастят в мысль или образ»
(«Україна», 1925, кн. I—ІІ, ст. 80—81). Багато пізніше, 7 червня 1858 р., запитує Куліш
Шевченка, чи не думає, той «огласити мирові» свої поеми та думи, і знов нагадує.:
«Присядь же, братіку, да поміркуй над нами своєю здоровенною головою, щоб було так
охайно да оглядно все, як у того Пушкіна... Лучче дещо придерж у себе Пушкінсьим
звичаєм»...
Куліш досягнув певних наслідків своїми порадами, хоч, мабуть, прибільшував,
коли писав зараз після смерти Шевченка, що «Пушкіна він знав напам'ять», і пізніше 1891
р. в примітці до поеми «Куліш у пеклі»: «нарівні с рідний епосом любив Тарас—нехай у
бога царствує.—
тільки Пушкіна. Розігрівши духа свого думами кобзарськими, почитує було на пам'ять
Новоруського Гомера, Піндара, Софокла, не знаючи, як і ціну йому зложити за його
пишне слово. Еге! Він бо й сім виріс би таким поетом, коли 6 доросли ми, Староруси, до
того, щоб такого
поета викохати, — тим і розумів достоїнство Пушкіна глибинею духа свого. У цінуванню
великого Пушкіна сходився Тарас із моїм тезком ІІаньком (Куліш говорить про самого
себе. П.Ф.) так само, як і в високому цінуванню недогибків нашого Староруського
побоянівського епоса».

Далі Куліш відзначає, що «між перлами Пушкінського стиха згадував Тарас і

промовляв напам'ять частіш над усі інші сттаотвір про Міцкєвіча, і це тим паче заслуговує
нотації поглядом на Шевченка і римовану вдачу Новоруської пісні, що цей стихотвір про
Польського барда написав Пушкін білим стихом». Особливо захоплювало Шевченка в
ІІушкіновому вірші те, що — «стиха-то не заметишь» (Соч. и письма П. А. Кулиша, т. 3.
К. 1909, ст. 67).
Шевченко не раз брав з Пушкіна цитати для свого щоденника і повістей.
Наприклад, в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» читаємо: «Глядя на
этот невозмутимый мир природы, сладкие успокоительные грезы посетили мою
тревожную душу —

Не для волненья, не для битв—

Мы рождены для вдохновенья.
Для звуков сладких и молитв.

Стихи Пушкина не сходили у меня с языка, пока мы под’ехали к селу».

В повісті «Близнецы» згадуються «грозный Пугачев» з «Капитанской дочки». В
Нижньому Новгороді Шевченкові сподобалась в театрі переробка «Станционного
смотрителя». 12 січня 1858 року він прочитав Піуновій «Сцены из рыцарских времен» —
«и отогрел губернаторским холодом обвеянную душу», Піунова ж прочитала Шевченкові
«Каменного Гостя». 18 травня 1858 року Шевченко слухав у графіні Толстої, як Щепкін
декламував монолог «Скупого рицаря».
 Шевченко не тільки добре знав і любив поезію Пушкіна, він зазнав і деякого од
великого російського поета впливу, хоч вплив цей не легко довести конкретними
прикладами. Найзагальніше, може, він виявився у двох напрямках.
Поперше, щодо вживання типового для Пушкіна та його школи чотиристопового
ямбу. Це ще Куліш був завважив: «не забуваймо, що Шевченко, цей воскреситель рідного
слова, розпочав своє велике діло з віршування Новоруського, з того віршування, що вже
визволилось із-під схоластико-семінарського мертвячого смаку,—не то що розпочав, та й
опісля йому присвячував геній Пушкіна в його невмирущій промові». В наші часи це
доводить в своїх дослідах Б. В. Якубський: «Шевченко мав перед собою золотий вік
російської поезії, золотий вік власне чотиристопового ямбу в школі Пушкіна і його
«плеяди». Шевченко взяв цей метр і дав йому чудове оброблення в українській мові. »
Подруге, можна помітити загальний вплив байронічної поеми, що через Пушкіна
(а також Міцкєвіча, Козлова, Лермонтова та інш.) впливала на Шевченка, але
перебільшувати. значіння цього виливу (доведеного в працях Ол. В. Багрія та С. І.
Родзевича) знов же не треба. Проте, безперечно, такий загальний вплив (поза окремими
запозиченнями Пушкіна, занотованими в дослідах Ол. Колесси, М. Сумцова та інш. і в
цілому мало значними і показовими) виявлявся так в російських, як і в українських
віршованих творах Шевченкових. Про те, що з Пушкіна міг Шевченко свідомо брати
жанрові зразки, свідчить запис в його щоденнику від 19 липня 1857 р.: «В ожидании утра
я на этом полновесном фундаменте (київська подія з Писаревим) построил каркас поэмы
вроде Анджело Пушкина перенеся место действия на восток. И назвал ее «Сатрап и
Дервиш». При лучших обстоятельствах я непременно исполню этот удачно
проектированный план. Жаль, что я плохо владею русским стихом. А эту оригинальную
поэму нужно непременно написать по-русски». 13 грудня Шевченко знов записував:
«Сегодня же принимаюсь за «Сатрапа и
Дервиша»... Мне хочется написать «Сатрапа» в форме эпопеи. Эта форма для меня
совершенно новая. Не знаю, как я с нею слажу». Первісний задум не здійснився, хоч
можна гадати, що дещо від спроектованого «Сатрапа и Дервиша» увійшло в початок так і
не закінченого «Юродивого», щодо жанру відмінного від «Анджело» (ліроепічна поема, а
не епопея). Але в інших випадках Пушкінові зразки могли дати плідніші наслідки, може й
мало помітні на перший погляд,— але хіба можна, наприклад, у вірші «Мені однаково»
або «Пророкові» («Неначе праведних дітей») не відчути й не відзначити Пушкінської
віршової культури. Не даремно заявляв Куліш:

«Кастильської напивсь по-пушкінський Тарас».

Великий пієтет Шевченків перед Пушкіном не перешкоджав йому критикувати його в тих
випадках, що суперечило клясовій психоідеології українського поета. Автор «Кавказа» і
«Царів» певно ніяк не міг бути задоволений з таких рядків, як

«Смирись Кавказ, идет Ермолов»

та інших подібних висловів. В спогадах Мікєшина згадується, що Шевченко іноді

«громил» Пушкіна і Державіна. Полонський пояснює, чому не злюбив був Шевченко
Пушкіна – «не потому, чтоб он считал его дурным поэтом, а просто потому, что Пушкин –
автор поэмы «Полтава»: Шевченко смотрел на Кочубея не более как на доносчика,
Пушкин видел в нем верного сподвижника Петра Великого, оклеветанного и казненного
Мазепой».
Цікаво ще відзначити, що Шевченка не задовольняв відомий портрет Пушкіна, роботи
Кіпренського: «Кипренский изобразил его каким-то дэнди, а не поэтом». Не людину-
аристократа, а «поета» хоче бачити Шевченко на портреті – в цьому знов таки
красномовно виявилося його ставлення до Пушкіна.
Ще більше значіння, як уже зазначено, мав Пушкін для Куліша. Низку його творів він знав
напам’ять ще в гімназіальні роки; викладаючи 1841 року в Києво-Печерській школі
(російську мову), Куліш навчає своїх учнів також «произношению стихов Пушкина» .
Переїхавши восени 1845 року до Петербургу, Куліш попадає в оточення, що зміцняло
його інтерес і пошану до Пушкіна. «Щаслива доля», пише він в «Історичному оповіданні»,
«звела мене близько з найкращою може людиною, яка була тоді в російськім Вавилоні, з
близьким другом Пушкіна Плетньовим. Не минуло тоді ще й десяти літ од смерті
Пушкіна. Ще пахло ним усюди по тому городі, котрий хоть би й запався, то житиме вічно
в його животворящому слові; а нігде так виразно і так любо не пало Пушкіним, як у
господі в його найближчого друга» . В своєму щоденникові того часу Куліш робить різні
записи про Пушкіна та його твори, навіяні переважно розмовами з Плетньовим. Напр., 31
грудня 1845 р. він записує: «Как глубоко отверзлась разумению всего сущего в мире душа
Пушкина. Перечитывая сего дня последние его сочинения, я был очень утешен, увидев,
что иду по пути, на который и он под конец своей жизни обратился. Это прекрасно
выражается в его стихотворении: «Однажды странствуя среди долины дикой»… і т. інш.
Таке самовдоволене моралізування поєднувалось тоді у Куліша, що мріяв про шлях
«безпрестанного усовершенствования», з суто-естетичним захопленням Пушкіновою
поезією – відгуки цього захоплення ми вже бачили в листах до Шевченка. Літературною
пам’яткою Кулішевого пушкініянства 40-х років залишився написаній в тульському
засланні російською мовою незакінчений «роман в стихах» - «Евгений Онегин нашего
времени» . Цей твір написано «Онегина размером», в ньому багато ремінісценцій з
Пушкінової поеми, свідомих і несвідомих. Також в листах вживає Куліш залюбки цитати з
Пушкіна в цей час і пізніше. До використовування ж Пушкінових традицій у власній
творчості українською мовою Куліш прийде значно пізніше, аж у 70-80-их роках. В
«Досвітках» 1862 р. жадного впливу Пушкінового не помітно – Куліш «взявся докінчати»
Шевченкову роботу, обмежившись романтично-історичними та сантиментально-
ліричними мотивами і розуміючи своє стилістичне завдання, як використовування
художніх засобів народньої пісні:

Ой заграй міні, кобзарю, Ой заграй міні, кобзарю,

Про ті часи давні, Нехай я заплачу,
Як у Січі проживали Нехай долю – вольну волю -
Наші предки славні. Крізь сльози побачу.
(«Гульвіса», 1861 р.).

Однобічне наслідування Шевченкової поетики, байдужість до її ямбічної частини (поезій

переважно «високого» стилю та революційної тематики), одноманітні переспіви
народньо-пісенних стереотипів – все це перешкоджало наприкінці 50-х, на початку 60-х
років не одному Кулішеві використати в своїх українських поезіях ті Пушкінські
елементи, що він без ваганнів вводив в свої твори, писані російською мовою. Наприклад,
про Л. Глібова його приятель Ол. Тищинський зазначає: «Найбільше Глібов кохався в
поезії Пушкіна». Виразний вплив Пушкіна і позначився на книжці російських
«Стихотворений» Глібова, що з’явились друком у Полтаві року 1*47, - в ній зустрінемо
навіть вживання «Онєгінської» чотирнадцятої строфи в поемі «Надя», що має також
стилістичні ремінісценції та цитати із «Евгения Онегина» («Monsieur прогнали со двора»
та інш.). Навіть на нечисленні поезії цієї збірки з українською тематикою, на думку М.
Плевака, в більшій мірі впливав Пушкін своєю «Полтавою» та «Гусаром», ніж, скажімо,
Шевченко, якого він не тільки знав (адже ж «Кобзар» вийшов у світ 1840 р.), але, як
кажуть, і залюбки читав» . Так було з російськими поезіями Глібова, почавши ж з
середини 50-х років писати й друкувати українські ліричні твори, він переспівує не
Пушкіна, якого часто цитує в статтях, друкованих в «Черниговском Листке», а народню та
Шевченкову пісню («Скажіть мені, добрі люди»… «Летить голуб понад полем»… та
інш.).

ІІІ
Панування народньо-пісенної стихії в Шевченкових епігонів мусіло позначитись і
на їх перекладницьких спробах. Це легко помітити на перекладах Руданського, зосібна на
його «Віщому Олегові». Досить порівняти першу Пушкінову строфу з відповідними
рядками Рудан-
ського:

Не у гості, а на кості Как ныне сбирается вещий

Ходили Козари. Олег
Та не пиво ж і їм буде, Отмстить неразумным хазарам:
А кров та пожари! Их села и нивы, за буйный
Вже зібрався Олег Віщий набег,
На вражу недолю, Обрек он мечам н пожарам,
Їде конем білогривим С дружиной своей, в царе-
По чистому полю. градской броне.
Блищить броня царгородська, Князь по полю едет на
Шолом аж палає, верном коне.
А кінь його білогривий
Соколом ступає.
Олег їде чистим полем,
Грає білогривий...

Від Пушкіна не лишилося нічого в цьому — не перекладі — а вільному «переспіві», бо

сюжетний кістяк — літописного походження, щождо розповідної маніри, стилю,
строфіки, то її ані трохи не відчув і не схопив епігон народньо-поетичної частини
Шевченкової спадщини. Він пішов по лінії найменшого опору і, взявши готові пісенні
стереотипи — «коня білогривого», «чисте поле», «сокола» і т. інш. та безконечно
використану куплетну коломийкову форму з часто вживаними повтореннями і
внутрішніми римами («не у гості, а на кості», «але знати, пане-брате», «і старії, і новії» і т.
ін.), дав розтягнено-одноманітне, епігонно-пісенне плетиво, з чималою домішкою
сентименталізму.

Прощай, мой товарищ, мой верный слуга...

...Вы, отроки-други, возьмите коня...
перетворилось в—
Тепер годі, вірний коню,
Годі, милий брате...
... А ви, мої діти...

Цілком не в'яжеться з Пушкінським образом «могучего Олега» така строфа:

«А що ж кінь мій білогривий?»

Олег запитався.
«Не питайся, милий княже!»
Слуга обізвався.

Може найцікавішої зміни зазнало звертання Олегове:

…Спи, мій коню, … спи, друг одинокий!

В мирі та спокою! Твой старый хозяин тебя
Піском засипайся, пережил:
Жовтим піском засипайся, На тризне, уже недалекой.
В траву завивайся; Не ты под. секирой ковыль
Та не жалуй на Олега, обагришь
Що він тебе кинув, И жаркою кров’ю мой прах
Що без нього ти без слави напоїш!
Серед поля згинув.
Не на князя, коню жалуй,
Не на пана свого,
На віщуна, коню, жалуй,
Віщуна старого!..
 Сувора неприкрашена простота Пушкінського образу замінялась майже жіночим
голосінням.
Для поеми «Мазепа» (1860) Руданський використав чимало ситуацій і образів з
Пушкінової «Полтави», але дав інше ідеологічне зафарбування (Мазепу ідеалізовано) з
стилістичного ж боку бачимо те ж саме, що і в «Віщому Олегові», наприклад в портреті
Кочубеївни:

Була пишна і хороша. Она свежа, как вешний цвет,

Як та королівна.
Поглядає, як голубка,
Ходить, як лебідка,
А бігає та літає,
Як та перепілка.
Як та піна, з-під намиста
Груди виглядають,
Як ті тучі, чорні коси
Чоло вповивають.
Як та рута садовая,
Ваблять в її лиця,
І чорнії її очі
Горять як зірниці.
Взлелеянный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот
Она стройна. Бе движенья
То лебедя пустынных вод
Напоминают плавный ход,
То лани быстрые стремленья.
Как пена грудь ее бела,
Вокруг высокого чела.
Как тучи, локоны чернеют,
Звездой блестят ее глаза,
Ее уста, как роза, рдеют.

Хіба портрет, що дав Руданський, не копіює Квітчиної Марусі, героїнь Марка

Вовчка та інших стереотипів в стилі народної поезії!
Шлях, яким ішов Гребінка, Перекладаючи «Полтаву», не одкривав
нових обріїв. «Котдяревщина» з її реалістичним вульґаризмом та простацьким гумором
народніх прислів’їв одходила в минуле, і з’єднати її з вишуканою простотою насиченої
думкою Пушкінської поетичної мови не можна було. Так само запізніла спроба
Руданського лише доводить, що стереотипами народньої пісні передати Пушкіна теж не
можна – цей шлях, характерний для романтично-етнографічного періоду української
поезії, так само одходив в минуле. Недалеко від цього шляху одійшли і ранні переклади
Старицького. Ще в гімназіяльні роки, він, «захоплений красою поезії Пушкіна,
Лермонтова та інших російських письменників, починає віршувати сам», як зазначає С.
Русова в передмові до «Поезій М.П. Старицького», вид. 1908 р. Перший його переклад з
Пушкіна з’явився в Галицькій «Правді 1867 р. В № 27 надруковано «Козака» - переклад
одної з найраніших поезій Пушкіна (1814 р.), яку він сам після «Российского Музеума»
1815 р. не передрукував у збірках своїх поезій. Цей вірш, безперечно, спокусив
Старицького своїм сюжетом, запозиченим з української пісні (у Пушкіна має приписку
«Подражание малороссийскому»), і він переклав його так само, як трохи пізніше
пурекладав (і переробляв в п’єси) Гоголеві оповідання з українського життя. В збірках
своїх Старицький теж не передруковував цього перекладу. Порівняємо його початок з
оригіналом:

Раз північною добою, Раз полуночной порою,

Крізь густий туман, Сквозь туман и мрак,
Їхав тихо над Сулою Ехал тихо над рекою
Козак-отаман. Удалой казак.
Шапка сивая набакир, Черна шапка на бекрене,
В куряві жупан, Весь жупан в пыли,
Шабля гострая, мушкети, Пистолеты при колене,
З запасом гаман. Сабля до земли.

Незазначена в Пушкіна ріка, над якою їде козак-донець, перетворилась у

Старицького на Сулу. Те саме явище «українізації» бачимо і в інших перекладах «Козака»
- цьому юнацькому віршові Пушкіна пощастило в українському письменстві саме тому,
що його можна було використати аматорам запізнілої козакофільської романтики.
Грицько Кохнівченко вмістив свій переклад в тоненькому «Первоцвіті» (Одеса, 1871), що
складався з двох переспівів Шевченка («Русалка» і «Заспів») і «Козака»:

Раз північною добою,

Скрізь туман в гаю,
Козак їхав над рікою
В Украйну свою.

Іван Білик, що виступив тоді на критичне поле з вимогами «розумної битописі», як

ранній представник публіцистично-соціологічної школи, негативно поставився до цілого
«Первоцвіта» Кохнівченкового, зосібна ж до «Козака»: «Про сього козака можна сказати,
що він і в самого Пушкіна не дуже вдала штучка: се ще хлоп’яча проба великого поета.
Отже в Пушкінськім козаці (з Дону) є і плавке оповідання, »

ї віршований склад і гарна мова, а д. Кохнівченко, як викупав дончика в своїй купелі, то

трохи не розгубив всього сього разом. Що ми не напастуємось марно, полюбуйте такими
віршам:
Вірний кінь маха (!) ушима,
Шаг у шаг тюпав.
 Гриву довгу підтрусуя(!!),
Все на шлях взирав (?!).
Навівши цю цитату, Білик подає відповідне місце з перекладу Старицького
(«Гетманця») і приходить до висновку: «Порівнявши одно до одного, зразу побачимо, що
д. Кохнівченко не то не поет, а не тямить навіть і віршувати; не то недотепний до пуття
перекладати, а й мови, якою балакає, не знає...»
Таких мовних огріхів майже не помітимо в «Козакові» Я. В. Жарка, вміщеному в
«Перших ліричних творах» (Полтава, 1884) без позначення, що це вільний переклад з
Пушкіна. Але досить прочитати перший куплет —

Раз опівночі весною

їхав на коні
Козак над Дніпром-рікою
В синім жупані.—

і зразу пізнаємо, звідкіля взяв матеріал для свого архаїчного в 80-ті роки віршу
український поет-початківець. Отже вибір Старицького щодо «Козака» не був явищем
індивідуальним—його підуказувала запізніла літературна традиція романтичного
козакофільства, що її плекала переважно дрібнопоміщицька, «хуторська» інтелігенція.
В тій же «Правді» за 1861 рік з’явились переклади «Утопленника» (№ 10—11) і
«Зимнего вечера». Першого перекладу Старицький пізніше теж не передруковував,
другий наприкінці 90-х років був перероблений. Характерно, що Старицький вибрав речі,
де мова проста і наближається (особливо в «Утопленнике») до народньої, де «дію»
перенесено в село. Ще характерніше, як він переклав кінець третього куплета:

Заспівай мені про волю, Спой мне песню, как синица

Що вже мохом поросла. Тихо за морем жила;
Що тепер мов та дитина Спой мне песню, как девица
в сповиточку спать лягла. За водой по утру шла.

Як одмінив це місце Боровпковський, ми уже бачили. В перекладі Старицького

чується, на думку М. Зерова, відгомін популярної пісні: «Про ту волю козацькую, що була
минула, тепер вона мов дитина в сповитку заснула» . Стимул до такого використовування
народної пісні могли дати й ранні Шевченкові романтичні співи про колишню волю («не
вернеться воля, не вернуться запорожці») та його ж «Муза»:

Мене ти в пелену взяла

І геть у поле однесла;
І на могилі серед поля,
 Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила.

Пізніше, вміщаючи цей переклад в другому томі «З давнього зшитку» (К. 1883)
Старицький, певно з цензурних міркувань, рядок –

Заспівай мені про волю

замінив на –

Заспівай мені про долю.

Зробив він також низку стилістичних поправок. Пушкінові рядки –

Или бури завываньем

Ты, мой друг, утомлена?

спочатку, в «Правді», Старицький передавав важкими сполученнями слів з накопиченням

«ч» і «щ»:
Чи втомилась ти, що грає,
Й виє фуга, чи чого?

Не можна сказати, щоб вони помітно покращали в збірці «З давнього зшитку»:

Чи то з хуги завивання
Занудилась, чи чого?

Лише в останній редакції («Поезії» 1908 р.), зробленій певно 1899 року, коли
Старицький готував матеріял для ювілейної Пушкінської збірки, наведені рядки зазвучали
легше ритмічно й евфонічно (хоч для нашого часу і недосконало):

Чи втомилася від гукання

 Бурунища отого?

Цитовані рядки про «волю» наблизились до оригіналу:

Заспівай но, як синиця

Поза морем десь жила,
Заспівай, як чарівниця
Та по воду вранці йшла.

Дійсно, як було «синиці» не викликати римою таку традиційну для українських

пісень «чарівницю». Можна погодитись з словами М. Зерова про першу редакцію
«Зимового вечора» (з куплетом про волю): «Безперечно, цей «Зимовий вечір» в перекладі
Старицького великий крок наперед, в порівнянні до Руданського, що переказав
Пушкінську «Песнь о вещем Олеге» коломийковим віршем,—але і він перебуває на тій
санів стадії українського перекладу, вносячи народньо-поетнчну струю в чужомовний
первотвір». Але в останній редакції Старицький відходить від традиційних методів
перекладання — переспіву і прямує до точнішого відтворення первотвору. Цей шлях і
позначається на його пізніших перекладах з Пушкіна. Інша справа —
в якій мірі пощастило йому з цими спробами.

IV

Коли 1877 року ховали Некрасова, і Достоєвськний в своїй промові,

характеризуючи померлого поета, визначив його місце — за Пушкіним і Лєрмонтовим,
пролунав вигук: «Некрасов выше Пушкина и Лермонтова».
Невідомо, який погляд на це мав Старицький, але Некрасова він перекладав і
переспівував з більшою охотою, ніж Пушкіна. Дворянин, що спокутував свою «провину
перед народом» в піснях «помсти і печалі», був йому (соціяльно) ближчий, ніж автор
«Евгения Онегина» та «Медного Всадника». Та Старицький мусів перекладати різних
авторів, бо поставив перед собою мету — поширювати обрії українського художнього
слова. Це випливало не так з органічної потреби в творчому вислові, як з певного
літературно-громадського програму, докладно визначеного в одному з листів до
Мордовцева (1882 р.), що переховуються тепер в Чернігівському музеї. Говорячи про
тяжкі утиски над українським словом після акту 1876 р., про безпідставні обвинувачення в
сепаратизмі, Старицький особливо обурюється з позиції Костомарова:
«Я вже ц не кажу про те, що сама думка д. Костомарова невірна: раз тільки доставати
мову українську для самих нижчих потреб безграмотного люду (бо грамотний уже матиме
собі панську — культурну мову) і тішити себе тим, що всі грамотними не поробляться, то
краще зовсім
занедбати ту мову. Кажете, що наша інтелігенція одірвалась од народу; якщо так, то перва
й найважніша повинність її злитись з народом, стати в голові його, а для цього — перша
засоба — зажити його мову, увести її з шаною в сім’ю: мені здається, що українофіли і
єсть та частина інтелігенції, яка хоче засунути ту прірву, що лягла між народом і нами, і
стати на послугу народові, з’єднавшись з ним і думкою і словом. Отож я стверджую, що у
нас уже зародилась, хоча й мала, а своя таки порозуміла інтелігенція, а крім того є по
закутках багато і хоч непорозумілого, а прихильного простим серцем до своєї мови люду;
то й нічого унивати, що у нас виродилась інтеліґенція і ні для кого перекладати великих
поетів, що хто їх читатиме? Знаходяться такі, і чимало; я вже й не кажу про Галичину».
Далі Старицький наводить дуже цікаві відомості, про те, як розходяться перекладні
твори: «Та от, наприклад, про свої книжки можу дать певну статистику: Перекл. «Байок з
Крилова» розійшлось 4000, і тепер не можу знайти примірника, щоб знов друкувати;
«Різдвяної
ночі» розійшлось 4800 кн. — уже четверте видання іде; Переклад «З Гоголя» розійшлось
2500 кн., переклад «З Лермонтова» — 3000 кн.; останніх перекладів «З старого зшитку.
Думи і пісні» надруковано було 2000, а осталось тільки 300 кн. А «Сербських Дум» , що
всі
кричали, найкраще, «превосходно» переведено, куплено усього тільки
5 книжок!!» (Курсив Старицького).
Старицький особливо захоплений останнім аргументом (переклади народньої поезії
інших народів не мають жадного попиту, хоч мова їх щиронародня, без «кованих» слів!) і
робить висновок, наводячи нові свіжі факти: «Значить єсть же той читець, що купує, і
якому переклади на пашу мову великих поетів дуже до смаку. Ось учора я одібрав листа
од мирового судді, що на Чорноморії, Мови; він просить, щоб туди заслати 100 книжок
«Дум і пісень», бо там страх уподобали цю книжечку, а також і переклади Олени Пчілки».
В. Мова, що теж був причетний до літератури (друкувався під псевдонімом
«Лиманський»), дійсно був задоволений з перекладів Старицького. Діставши від нього «З
давнього зшитку», він пише до нього віршоване «посланіє», датоване 1882 роком,
надруковане в «Зорі» за 1892 р. (№ 3):

...Високії твори
В чужій для нас мові
В’явив ти мистецько
У рідному слові... і т. інш.

Ідучи назустріч новому читачеві і перекладаючи для нього твори світових

письменників, Старицький не міг обминути Пушкіна. І не як автор «Казака» або
«Утопленника» мусів його тепер зацікавити великий російський поет, а саме тими
творами, що вславили його ім'я. Серед пізніших перекладів Старицького, зроблених в
зв'язку з ювілеєм 1899 року (сторіччя народження поета), ми й знаходимо низку відомих
поезій Пушкіна. Приглянемось спочатку до «Села»—Пушкінської «Деревни». Старицький
скоротив цього вірша, зовсім викинув 14 рядків, починаючи від —

Я здесь от суетных оков освобожденный

Учуся в истине блаженство находить... і т. і.
 Мабуть йому здавалося, що ці рядки, характеризуючи самого Пушкіна та його
індивідуальні настрої в певний час, зменшують враження від контрасту між привабливим
зовнішнім виглядом села і кріпацьким станом людей. Тому, переклавши останній рядок
вступного опису —

Везде следы довольства и труда,

Старицький відразу переходить до перекладу рядка —

Но мысль ужасная здесь душу омрачает.

Контраст нібито став різкішим, підкресленішим, але Старицький того й не помітив,

що він знищив контраст між спокійним, споглядально-творчим настроєм поета серед
сільської тиші («Я здесь»...) і тим гнівним обуренням, що зростає від картин кріпацтва і
переходить
в патетичний виклик («О если-6...» і т. д.). Та, певно, для Старицького це була нецікава
деталь — зміни в настроях самого поета — яка блідла в порівнянню з контрастом
соціяльним. І цілком послідовно він додає ще від себе стиль типової громадянської лірики
свого часу.
Наведемо спочатку уривок з Пушкіна:

Но мысль ужасная здесь душу омрачает;

Среди цветущих нив и гор
Друг человечества печально замечает
Везде невежества губительный позор.
Не вида слез, не внемля стона,
На пагубу людей избранное судьбой,
Злее в барство дикое, без чувства, без закона,
Присвоило себе насильственной лозой
И труд, и собственность, и время земледельца.
Склоняясь на чуждый плуг, покорствуя бичам,
Здесь рабство теще влачится по браздам
Неумолимого владельца.
Здесь тягостный ярем до гроба все влекут;
Надежд и склонностей в душе питать не смея,
Здесь девы юные цветут
 Для прихоти развратного злодея;
Опора милая стареющих отцов,
Младые сыновья, товарищи трудов,
Из хижины родной идут собою множить
Дворовые толпы измученных рабов.
О, если-6 голос мой умел сердца тревожить!
Почто в моей груди горит безплодный жар,
И не дан мне в удел витийства грозный дар?

Старицький цей складний ритмічний малюнок з шестистопових, чогиристопових і

одного п’ятистопового ямба розбиває на звичайні куплети з римовкою abab і з
одноманітним шестистоповим ямбом (в одному місці — п’ятистоповий). Нерозірваність
гнівної промови — обвинувачення, досягнута настирливим повторенням — «Здесь»
(«единоначатие», що завжди збільшує емоцію) у Старицького звикла зовсім в рівних
рядках:

Так думка й тут жахом змертвіле серце крає:

Серед ланів — розкош, серед барвистих лук
Прихилець до людей окривжених вбачає
Темноту дику скрізь, ганебу, ґвалт від мук...
Не важачи на плач знебулого народа,
Не чуючи, як стогне він щомить,
На лихо створена панів лиха порода
Лозою й канчуком своїх рабів таврить,
Рабуючи у них добро і працю й волю;
Над плугом не своїм похнюпивши чоло,
Під батогом ратай блідий іде по полю...
Сваволлям панство тут його на пса звело!
Прихилу і надій невільно люду мати,
А кайдани й ярмо судив йому талан;
Дівоча тут краса вбирається у шати
Для того, щоб топтав її паскудник пан.
Робітники-сини, старих батьків надія,
Беруться силою тут з рідних хат у двір,
Щоб множити рабів на примхи лиходія
І тішити його ненатлий в зір...
Коли б мій глас здолав людські серця зрушати,—
Вогнем би їх спалив, і стрілами пройняв,
За лемент, стогін, плач... за ті обдерті хати...
Але намарне зойк; кебети бог не дав!..
 Гострота і промовність Пушкінського стислого вислову (перш за все – поезія
думки), що, малюючи картини насильства і безправ’я, обвинувачує, обурюється проти
кріпацтва, як такого, - у Старицького замінилась звернутим до почуття красномовством
народнього оборонця – описом селянських злиднів і підкресленням горя й плачу
покривдженого люду. Недаром Старицький увесь час перекладав і переспівував
Некрасівську «музу помсти і печалі» і був типовим представником громадянської поезії в
українському письменстві. І коли в його перекладі «Деревни» селянин «стогне щомить», і
ввесь час чути «лемент, стогін і плач», то це ж звичайне наслідування відомих
Некрасівських «Размышлений у парадного под’езда», також перекладених Старицьким:

Назови мне такую обитель,

Я такого угла не видал,
Где бы сеятель твой и хранитель.
Где бы русский мужик не стонал,
Стонет он по полям, по дорогам… і т. д.

В «Літературно-Науковому Віснику» за 1899 р., кн. VI Spectator (О. Лотоцький)

писав про переклад Старицького: «Другу половину поезії «Деревня» д. Старицький, на
мою думку, передав з більшою силою вислову, ніж в оригіналі». Цілком не погоджуючись
з цією думкою, ми все ж розуміємо, що в той час така оцінка була природною для
критика-народника.
З інших Пушкіновнх поезій, в перекладах Старицького з'явилась такі твори: елегія
«Я пережил свои желанья» («Я перебув свої бажання»), «Узник» («В'язень»), «Пам'ятник»
(«Надгробник»), «Туча» («Остання хмарино бурхливої тучі»), «Брожу-ли я вдоль улиц
шумних» («Чи я по торжищах блукаю»), «Бесы» («Мара»), елегія «Безумных лет угасшее
веселье» («Шалених літ веселощі змертвілі»), «Отцы пустынники и жены непорочны»
(«Святі пустельники і жони преподобні»). Spectator в згаданій статті про Пушкіна в
українських перекладах визначав: «Над усіма новішими перекладами з Пушкіна високими
артистичними достоїнствами визначаються переклади Старицького». Для того часу
(кінець 90-х років), часу занепаду поетичної культури на Україні, а почасти і в Росії
(символісти ще тільки виступали), перекладна діяльність Старицького мала взагалі чимале
значіння, хоч і невеликим він був майстром. Йому більше, ніж іншим, довелось
перемагати мало оброблене ще українське слово, визволяти його від народньо-пісенних
штампів, знаходити засоби абстрагованого вислову.
«Новість» його перекладів», пише про Старицького В. Чапля в статті «Пушкін
українською мовою» («Зоря», 1927, № 3), «полягала у певнім додержанні метрів , також у
«куванні» нових слів – новотворів». Треба сказати, що цього «кування» ще власне ніхто
по досліджував, а говорять і пишуть про це слідом за тими критиками (головним чином, за
Костомаровим), що накинулись на Старицького, обвинувачуючи його в штучному
утворенні неологізмів. З цього приводу Старицький писав 1882 р. Мордовцеву в
цитованому уже листі: «Всякий, хто пише, звичайно, пише, як тільки може і як йому
здається найпорядніше, найлучше; умисне ніхто не зважиться видумувати непутящі слова;
і якщо треба лексикона, то найперве не для писак, а
для критиків». І далі навівши слова, біля яких Костомаров понаставляв «!?», Старицький
для всіх цих слів (тума, вгавати, гробковий, безлюдяний, тремтіти та інш.) подає приклади
з народньої мови та Шевченка.
Поміркований українофіл Костомаров міг вбачати непотрібні неологізми навіть в
звичайних, невідомих йому, народніх словах. Але з цього не випливає, що Старицький не
вводив у літературу нових слів, які утворив сам або взяв з різних джерел. Утворення
неологізмів та
нових стилістичних сполучень було тоді неминучим і на цьому шляху могли часто
траплятись і помилки та непереконливі з художнього погляду спроби. Напр., Франкові
поезія Старицького того ж 1882 року видається «так якось чужою, натяганою і
силуваною», і він нарікає в листі до Драгоманова: «По якого чорта Старицький таку масу
нових слів творить, або старих переіначує, немов то бесіда наша така вже бідна, що без
латання не обійдесь? По якого 6 чорта, напр., писати
«ружняний» зам. «рожевий» і з тим диким словом римувати ще дикіше, бо нікому не
зрозуміле і нічого не значуще «скрижняний» ? Через двадцять років (в «Літературно-
науковому Віснику» за 1902 р.) Франко розгляне Старицького в історичній перспективі,
зазначивши в його творчості «перші ознаки виходу української поезії з доби епігонства, з
наслідування Шевченкової маніри» і з’ясувавши ці ознаки тим, що в особі Старицького
«говорить український інтелігент не до того фікційного українського народа, який з
елементарних причин не міг ані слухати, ані розуміти його, але до своїх рівних
інтелігентів, про свої інтелігентські погляди і почування». Цей погляд збігається з тим
самоозначенням літературним, що його дав собі Старицький в цитованому
листі до Мордовцева. З цього погляду стає зрозумілим і творення неологізмів та
стилістичні шукання як самого Старицького, так і інших його сучасників (напр. Олсни
Пчілки). Недаремно в передкові до перекладу «Гамлета» (1882 р.) Старицький згадував
«сучасний рух щодо
розроблення нашої мови», підкреслюючи «надзвичайні труднощі передачі художніх,
тонко оброблених оригіналів на нашу, хоча й багату, але літературно дуже мало
розроблену, мову».
Старицький визбирував свій лексичний матеріал з різних джерел. Часто там, де, на
перший погляд, Старицький нібито сам «кує» неологізми, бачимо слова, що зустрічались
раніш у різних письменників, переважно західньо-українських, і навіть були зафіксовані в
українсько-німецькому словникові Є. Желіховського і С. Недільського (Львів, 1886).
Наприклад, в одному з перекладів 1899 р. Пушкінські рядки, повні церковнослов'янізмів
(«Молитва») —

...дух праздности унылой,

Любоначалия, змеи сокрытой сей,
И празднословия не дай душе моей —

передано так:

Дух марности, недійности, гризоти,

Дух заздрости до влади і гордоти,
Дух лихословія від мене геть одвій.
 І «гордоту», утворену на зразок «гризоти», «скорботи», знайдемо в словникові
Желіховського, де це слово взято з Ів. Білика й Франка (в пізніших словниках Б. Грінченка
— 1907р. і А. Ніковського — 1927 р. – «гордоти» немає), і «лихослів’є», запозичене у
Головацького, зустрінемо в згаданому словникові, надзвичайно багатому на лексичний
матеріял
(у Грінченка є лише «лихослів» та «лихословити»). Навіть «недійність» увійшла в словник
Желіховського з посиланням на галичан — Ів. Верхратського і Ом. Партицького. Та хоч
Старицький і використав це слово, але воно не увійшло у нас в літературний вжиток,
може тому,
що фонетично наближається до «надійности», а означає іншу і складнішу абстракцію
(дехто може сприйняти це слово в комічному аспекті через асоціації з «дійною» і
«недійною» коровою...). Словом «недійність» Старицький перекладав «праздность», інші
синоніми, що були
в тогочасному вжиткові — «безділля, байдики, гулі, лежа, ледацтво, гультяйство,
порожновання» (матеріал взято з словника Уманця і Спілки), певно здавались йому дуже
простими для вірша, витриманого в «високому стилі».
Звичайно, трапляються у Старицького неологізми (більше—чужі) та слова рідко
вживані, які так і не увійшли в літературну мову (хоч би згадана «недійність»), але він
умів, як і Куліш, використати архаїзм для урочистого початку: «Я спорудив собі
надгробник вікопомний» , міг не вагаючись, передать Пушкінський рядок —

Переживет мой век забвенный

сполученням —

Переживеш мій вік забутній,

де «забутній» має нове значіння, порівнюючи з словником Грінченка. Там воно означає: 1)
«забывчивый», 2) «вызывающий забвение» - приклад з Ганни Барвінок: «Чи мені дано
такого зілля забутнього, чи що?» А сам Грінченко, перекладаючи цю поезію Пушкіна, дав
такий
самий рядок, як Старицький (мабуть запозичив). В новому словнику А. Ніковського до
«забутнього» додано трете значіння — «забвенньй». В Уманця «забвенный» перекладено
просто — «забутий». Ми бачимо, що певне лексичне почуття у Старицького було.
Але «високий стиль» Пушкінів, в словник якого увійшла і спадщина XVIII віку
(архаїзми), не завжди щастило відтворити Старицькому, що так кохався в Некрасовській
«зниженій» поезії. Урочисто розпочавши переклад «Памятника», він далі допускається
прозаїзмів,
напр., рядок —

И милость к падшим призывал

передає —

I словом скривдженим сприяв.

Крім абстраговано-інтеліґентського «сприяти словом» (в народній поезії маємо

«Хоть її не возьму, буду їй сприяти, всякого добра буду їй жадати»... і т. інш.) кидається в
вічі і граматична недоладність — «скривдженим» можна зрозуміти, як епітет до «словом»,
а не як давальний відмінок множини.
Пушкіна Старицький перекладав в молоду пору — в 60-х роках і наприкінці свого
життьового шляху — в зв'язку з ювілеєм 1899 року. Не помітно, щоб Пушкінова поезія
відбилась у власній творчості Старицького — тільки дві-три поезії його викликають
думку про можливий
вплив Пушкіна. Так Пушкінові дружні «посланія» та альбомні поезії,
з їх витонченою простотою і ритмічним багатством чотиристопового
ямба, нагадує вірш, написаний на примірникові «Сербських дум», що
його Старицький надіслав року 1876 Олені Пчілці:

Нехай згадається в сім слові

Здавен прихильний вам піїт.
Не зрадив він святій любові
І пориванням давніх літ.
Колись, байдужими перстами
Перегортаючи листки,
Ви спогадаєте і сами
Свої колишнії гадки,
Давно промучені хвилини
Рожевих образів і мрій…
Так часом пісні гук єдиний
Зриває згадок цілий рій .

Вірш «На ріднім попелищі» (1902 р.) викликає в пам’яті Пушкінове «Вновь я
посетил», але й свідчить, що поетична культура Пушкіна (та його «школи») не увійшла в
літературний набуток Старицького. Простота і ритмічна повнозвучність Пушкінового
«білого» неримованого віршу –

Вновь я посетил
Тот уголок земли, где я провел
Изгнанником два года незаметных –
 Уж десять лет ушло с тех пор – и много
Переменилось в жизни для меня… і т. інш.

Зникає в поезії Старицького, де той самий п’ятистоповий ямб скуто в правильні

чотирирядкові куплети:
Я знову тут, на рідній стороні,
У тім селі, де літа молоденькі
Мої пливли, мов у рожевім сні,
Під променем любови й ласки неньки… і т. інш.

Сантиментальні «літа молоденькі», банально-сантиментальне порівняння з

«рожевим сном» та не менш банальна метафора «під променем любови й ласки» відразу
вносять непушкінський елемент в поезію виразно збудовану на зразок «Вновь я посетил»,
тільки довшу, розтягнену… Так само, як і Пушкін, Старицький описує рідний краєвид:

Ось церківця… Вона була колись

Біленькою, високою, стрункою;
А ниньки дах замшився, покривись…
…Звідтіль не раз топив я своє око
По темрявих, замислених лугах… і т. інш.

Порівняймо у Пушкіна:

…Вот опальный домик,

Где жил я с бедной нянею моей.
Уже старушки нет…
…Вот холм лесистый, над которым часто
Я сиживал недвижим – и глядел
На озеро…
…Скривилась мельница… і т. інш.

У Пушкіна:
 Минувшее меня об’емлет живо…

У Старицького те ж саме, тільки довше і прозаїчніше:

Колишнеє, забуте почуття

Цілком мене зненацька обгортає…

Пушкін звертався наприкінці свого віршу до «племени молодого незнайомого»,

Старицький також приходив до висновку –

Нове життя своєю йде чергою!

Вітаю ж я коханих спадщиків!
Ростіть, цвітіть і добувайтесь волі…

Вплив Пушкінового віршу на твір Старицького з соціологічного погляду

зрозумілий: роздуми представника російського родовитого, але в 30-х роках уже
занепалого, дворянства , що віддається елегійним спогадам «на границе владений
дедовских», були співзвучні думкам колишнього українського поміщика, що не має уже
економічного зв’язку з маєтком, здобуває кошти на прожиття літературною працею, а
опинившись «на ріднім попелищі» з жалем констатує:

Хтось закупив батьків моїх добро

Та й винищив хижацькою рукою…

Але «спокутуючий дворянин» Старицький представник іншої доби, ніж Пушкін.

Він пройшов через шістдесяти роки, через Некрасова й народництво і відродити поетичну
культуру Пушкіна не міг ані в своїх перекладах з нього, ані в розглянутому нами
запізнілому наслідуванні.
V.
Інший характер мало в 70-90 роках Кулішеве звертання до Пушкіна. Ми уже
знаємо, що його пушкінолюбство зросло ще в молоді роки, але не залишило сліду в
українських віршованих творах так 40-х, як і 60-х років. Визволяючись від
Шевченкового впливу, Куліш шукає нових шляхів не тільки у західньо-европейських
поетів, яких багато перекладав, а і в «невмирущого з-проміж невмирущих — Пушкіна» —
так висловився Куліш, присвячуючи на схилі життя Плетньову свою «Позичену Кобзу»
(1897 р.). Ще яскравіше висловив Куліш свій погляд на Пушкіна в надрукованій у
«Дзвоні» (1893 р.) «Думі про Татарина й Орапа» — Карамзіна і Пушкіна. Спочатку йде в
ній мова про далеку країну бананів, де жив дикий, губато-кучерявий цар, чи князь, що
«був страшний, як лев, і дужий, як ведмідь». Але

Не помогла йому його ведмежа сила.

Як на його напер такий, як він, Орап:
Хуртовина його до кореня зломила,
З потужного царя зробивсь мізерний раб.

Його було продано з дітворою й жінками:

Одно з запроданих в неволеньку царяток,

На забавку собі, купив наш цар Петро,
Обороняючи по предках свій достаток...
(Любив народню честь над золото й срібло).

Далі йде коротка історія «Арапа Петра Великого» і «роду Пушкіних старого»:

І все те, що душа у предках перезнала,

Все, що пережила з давен кипуща кров,
Чого орапська та родина дознавала, —
Напасть і торжество, ненависть і любов, —
Нам Пушкін виспівав на лад архікультурний,
І руську розхвалив над всі царства судьбу,
1 викував новий язик літературний.
Мов бубон-тулумбас, мов золоту трубу.
Левиний острах той і та ведмежа сила,
Що ними вславився між дикарів дикар,
Все те наука в нім і жизнь переробила;
Царює він у нас, потужний слова цар.

Отже, Пушкін був найкрасномовнішою ілюстрацією до відомих «культурницьких»

поглядів Куліша. Вбачаючи в козакофільстві (якому він сам віддав данину в «Україні»)
апологію антидержавности і руїнництва культури, — Куліш витворив іншу ідеологію і,
звертаючись «до рідного народу» (подаючи йому український переклад Шекспірових
творів), закликав його одвернутись від «предків диких»:

Забудь навіки путь хижацтва скверний

1 до сім'ї культурників вертайся.
 Уявляючи, що сталий державний лад, який склався історично в формі Російської
імперії, може краще сприяти зростові культури, ніж соціяльно неприємне для нащадка
«городових кармазинників Запоріжжя, пишаючись цими предками, що «радували з
царськими боярами» і спорудили «цареві Петрові Малоросійську Колегію», Куліш міг
відчути державницький патос «Полтави» і вступної частини поеми про «Петра творенье»
(може й не помічаючи того зловісно-погрозливого «ужо тебе», що пролунало в ній над
Мідним Вершником). Тут Куліш різко розходився з представником революційного демоса
— Шевченком, але не можна його рівняти з тим вихованцем Ніжинського Ліцею, що,
перекладаючи «Полтаву», понад всяку міру виявив своє
суто обивательське царепоклонство, бувши людиною політично цілком несвідомою та
уникаючи навіть незрозумілих («отвлеченных!») розмов на політичні теми. Куліш,
навпаки, сприйняв Пушкіна свідомо і, безперечно, в тій чи іншій мірі Пушкін впливав і на
вироблення його
ідеології. З цього погляду характерні епіграфи з Пушкіна до поезій «На сповіді» і «Гімн
єдиному цареві», що увійшли в «Хуторну поезію», ще більш характерне те місце в
написаній «онєґінською» строфою» «староруській поемі» «Грицько Сковорода», де Куліш
засуджує Шевченка за те, що він «»в Петрову скелю лобом бивсь» — тобто за
революційну поему «Сон». Зневажникові фальконетового монумента Куліш протиставляє,
автора «Мідного вершника», так висловлюючись про «Петрову скелю»:

Вона ж, велична, нерухомо

Стоїть собі, і, мов туман,
Над нею дзвонить любим дзвоном
У струни віщі наш Боян,
Наш Пушкін... Він царя й царицю,
Великих двох, і їх столицю
Про всі століття змалював,
Обох безсмертям увінчав.

Свою культурницьку місію Куліш, очевидно, не вагався прирівняти до епохальної

діяльности Пушкіна, що, поєднавши «надхнення» і працю та засвоюючи досягнення
чужоземних майстрів, вивів російську поезію на нову путь. Нові шляхи, на які хотів
вивести українську літературу Куліш, на перший погляд ніби збігаються з літературним
прямуванням Старицького , з його свідомими спробами поширити обрії української
літератури перш за все через перекладну літературу, але поза цією схожістю маємо
істотну різницю. Старицький в своїй діяльності додержувався, так мовити, принципу
демократизації українського письменства, Куліш навпаки хотів його «аристократизувати».
В передмові до перекладу «Гамлєта» Старицький зазначав, що він надумався «перекласти
на українську мову кращі Шекспірові твори, щоб популяризувати (підкрєслення тут і далі
наше. П.Ф.) великого драматурга й психолога, а також і удосконалити рідну мову на
вищих клясичних зразках». «У цьому сміливому завданні» Старицького «підбадьорювало
те, що образна й могутня мова в самого Шекспіра разом з ти надзвичайно демократична,
іноді аж до вульгарних грубощів»… В «Заспіві до перекладу Байронового «Мазепи»,
звертаючись до дружини, Старицький впевняв, що переклав «британця» на рідну мову,

Щоб неокриленому слову

Добути силу чарівну,
але не покладав великих надій на свій поетичний хист і пропонував не шукати в його
перекладі

Тих голосів, привабно-милих,

Що ти б у Байрона знайшла,
Але шукай тут іно сєрця,
Що незупинно, чуло б’ється
На користь рідного села.

Куліш не виступав з такими демократично-інтелігентськими народницькими

заявами, з популяризаційними закликами, з визнанням «убогости своєї «лепти». Не
можемо його також уявити, як перекладника творів Некрасова , Надсона, Сирокомлі та
інших громадянських поетів, що в них так кохався Старицький. Ще 1857 р. писав Куліш
Галаганові про потребу переложити «Гамлета», «Вільгельма Телля» та інші клясичні
твори, щоб «виробити (не «удосконалити», як у Старицького; підкреслення знов наше.
П.Ф.) форми змужичілої нашої мови на послугу мислі всечоловічій». Того ж року в
листуванні з Калюжинською панночкою Милорадовичівною він розвивав цілий програм,
що накреслював шукання не тільки лексичні ( що характеризувало і пізнішого
Старицького), а й стилістичні (до чого Старицький доволі був глухий). «Писав я Вам»,
починає Куліш одну з приписок до листів, «про стиль поважний, котрий можна вбачати і в
мужичій речі, тільки добре треба людей розпознавати, в яких вони случаях як
промовляють. Первиї писателі українські цього не розбирали: їм аби було по-своєму. Ми
(ж) пішли дальш: ми вже чуєм тон речі і підняли її до вищого смаку. Оце ж, моя люба
панно, у вашому листі Ви говорите: з вами побалакать, а воно не до речі. Прислухайтесь,
як у піснях співають: чи балакає там козак з дівчиною, або мати з сином? Ні, там тільки
розмовляють, там єсть розмова, розмовонька – гарні, гармонічні слова. А говорять іще
селяни: гуторить, гутірка, а в якому случаї як сказати, прислухайтесь до розмови
поважних людей. Балакать – те, що по-московськи болтать, а ми з Вами ведемо річ не
порожню».
Так закликаючи «розлюбити красоту рідного слова», Куліш «поучав» і далі свою
кореспондентку: «Не годиться не шуткуючи підписуватись Лесею; бо так Вас зовуть
близькі люди, а для всіх Ви і для себе в листах так, як у святцях – Александра. Знаю, чого
це: хочеться яко мога на свій лад річ повернути. Отже ж як більш читатимемо по-нашому,
то побачите, що наша мова із простонародньої ступила уже вгору (підкр. Наше. П.Ф.) і
забирає в себе слова і форми із святого письма, а також із обох словесностей, котрі од нас
збагатились: Московської і Польської. Тут єсть якась середина, котру чує образований
смак. Читайте з увагою по-нашому, то приберете до всього докладене слово. Щождо
простонародньої речі, то то грунт усьому, і без неї нічого не вдієш» .
Накреслений тут програм піднесення мови «вгору» в Кулішевих поезіях 50 — 60-
их років ще не здійснювався — він тоді обстоював і в статтях перевагу «співучої мови
народньої» над «книжною», згадуючи, що «за князів Варягів було дві мови на Україні:
одна церковна, судова,
панська; друга сільська, хуторська, щиронародня» . Але згодом почне Куліш витворювати
«високу» мову, архаїзуючи її за допомогою церковнослов'янізмів (це виразно позначилось
в «Бесіді Старого Розума З Недомислом», що увійшла в «Хуторскую философию» 1879 р.)
вживаючи також і русизми. В «зазивному листі до української інтелігенції»,
надрукованому в «хуторній поезії», Куліш «викликав» українське слово «просторонь»:
«Досі перепроваджено його в нас тільки через віковічні книги святого письма . Наступила
черга перепровадити його через поетичні твори великих народів і через філософічну,
обперту на природовіданнє науку». Куліш тепер не одкидає книжньої мови старих часі:
«мусимо, любі земляки, заходитись укупі всі живі коло тієї праці, що започали наші
предки варяги й козаки». Він закликає «кобзу»:

Вернись у ту старовину велику,

Як перед ми в Слав’янщиві вели…

згадує «віщого бояна» і хоче взяти в свої поезії «високі тони». «Староруське» слово
занепало на Україні через згубний вплив схоластики, що прийшла з Польщі — треба його
відродити, треба зробити те, що зробив для «новоруського» (російського) літературного
відродження Пушкін. Вів «викував новий язик літературний», органічно з'єднавши старе
надбання з багатствами живої народньої мови, — отже той самий процес мусить відбутись
і на Україні, і початок йому поклав уже Шевченко — «Кастальської напивсь по-
пушкінський Тарас» . Тепер же місію «староруського» відродження бере на себе Куліш, і
Пушкін для нього не тільки правдивий естетичний дороговказ, а й постать, що мала
аналогічне з Кулішевим становище в своєму оточенні. Характерний початок має «Присвят
усіх моїх творів землякам-козакоманам». Полемізуючи з своїми сучасниками, автор
«Дзвону» згадує двох улюблених поетів, що не дійшли згоди з суспільством і передчасно
загинули:

Пройдисвіти — купці, сіпакн Англічани,

Загнали Байрона великого шукать
Гіркої смерти там, де злющі мусульмани
І досі не дають з руїни Греку встать.

Аакувата Русь, францужені Зиряни,

Навчившись порохом, не з лука вже, стрілять,
Загнали Пушкіна під пистолетне дуло, —
І в Азію воно письменних відопхнуло.

Пушкін загинув, вас для Куліша він залишився «клейнодом розуму. проводником
свободи». І дсклясований англійський аристократ Байрон і представник занепалого
старого дворянського роду Пушкін, що боровся з «черню» — новою придворно-
бюрократичною аристократією, були соціально близькі Кулішеві, нащадкові «городових
кармазинників», що ворогував з демократичним «козакофільським» громадянством, не
зійшовшись і з великопанськими колами. Особливо в Пушкіні намагався Куліш знайти
моральну підтримку для своєї самотности та гордовитого покликання. Взявши, як
епіграф, відомі Пушкінські слова: «Поет! Не дорожи любовию народной...» Куліш
залюбки розвиває їх в «Дзвоні» — збірці «староруських дум і співів», виданій 1893 року,
але написаній значно раніш:

Кобзарю! не дивись ні на хвалу темноти,

Ні на письменницьку огуду за пісні,
І ласки не шукай ні в дуків, ні в голоти:
Дзвони собі, співай в святій самотині.

Не ярмарку тебе гучному зрозуміти!

Серед своїх тривог або пустих утіх
Нехай турбуються, чи граються, мов діти:
Ти на високий лад не перестроїш їх!
і т. д.

В своїх написаних на «високий лад» поезіях Куліш ве раз варіює мотиви

Пушкінської лірики, використовуючи і його вислови. До віршу «Перед Гоголевим
Честенем» взято епіграф з урочистого Пушкінського «Пам'ятника» —

И славен буду я, доколь в подлунном мире

Жив будет хоть один пиит. —

і розвинуто в тому ж високому стилі:

Пророк пророкові приносить оправдання;

Мудрець премудрого вітає по заслузі:
Так і поезії божественне дихання
Вшановує поет, і муза другій музі
Заявлює вінком високе почитания.

Епіграф може відогравати різну композиційну ролю в творі, може «прикрашати»

його, зафарблювати лірично або іронічно, підкреслювати ту чи іншу думку. В Пушкінську
добу епіграф широко вживався в російській літературі, знаходимо низку прикладів і в
тогочасній українській літературі (у Гребінки, Боровиковського та інш.). Трапляється
епіграф у Шевченка, широко користається ним Куліш. Ролю епіграфу в його творах не
досліджено, але можна помітити, що поруч з наведеними випадками епіграфів –
тематично-стилістичних завдань, оброблених у Куліша з помітним прислуханням до
Пушкіна, зустрічаються у нього й інші випадки, коли епіграф не так щільно поєднаний з
твором, і останній звучить, як вільна варіяція з наявністю іншого стилістичного
зафарблення.
До поезії «Видіння» взято, як епіграф:
 Я помню чудное мгновенье:
Передо мной явилась ты,
Как мимолетное виденье.
Как гений чистой красоты.
Кулішева поезія має іншу строфічну будову, інший розмір та образові засоби.
Наведемо першу строфу:

Я згадую той день і час благословенний,

Як дух твій молодий мене з землі підняв,
І побут хуторний, захмарений, буденний,
Огнем твоїх очей живущих осіяв.
Що та вода в казках живуща і зцілюща?
Жизнь у тебе в очах, блаженна – невмируща.

«Високу» лірику, урочистий стиль, урочистіший, ніж у Пушкіна («час

благословенный» і т. і.) поєднано тут з народньо-поетичними образами (казкова «живуща
вода»). Дальше строфа ще далі одходить од Пушкіна, наближаючись стилістично скоріше
до «співця небесних сподіванок» – Жуковського (згадаймо Кулішеві слова про нього в
«Евгение Онегине нашого времени»: «Жуковский – царь отрадных дум»):

Так! Жив я на землі, і ти з небес прийшла,

На крилах юности до старощів спустилась;
Ти з раю пахощів з собою принесло,
І світом божества душа твоя світилась… і т. і.

Поезія «Рай» має за епіграф перший рядок «Деревни» – «Приветствую тебя,

пустынный уголок». Тільки цей початок і взяв Куліш з раннього вільнолюбного
Пушкінського твору, що здобув таку своєрідну народницьку трактовку в перекладі
Старицького. Куліш не дав нової варіяції на тему селянських злиднів, не використав і
описової частини «Деревни». Почавши свій твір однаковим рядком, він далі переходить
до своїх звичайних суперечок з оточенням, вдаючись місцями в віршовану публіцистику:

Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,

Дея ховаюсь од лихих людей,
 Що гайдамаками осіли «город пишний»,
Хвалителями гадосних страстей,
Через котрі наш край у Азію подався,
Пустинею ума і людськости зістався.
Я тут – мов у раю… Кругом живуть панки.
Такі ж байдужі до самопознания,
Як їх хаптурники, їх судді й мужики… і т. ін.

Іноді Пушкінський вірш-стилізація викликав у Куліша інтерес до першоджерела і

бажання дати свою обробку. Так трапилось з Пушкінським переспівом з біблійної пісні
пісень «Вертоград моей сестры»... Цей рядок Куліш взяв як епіграф до поезії «Заворожена
криниця»
(друкованої вперше 1885 р.), що про неї знаходимо цікаву заяву в листі до М. В.
Карачевської Вовківни від 11 вересня 1892 р. Подавши в цьому листі низку критичних
уваг щодо поезії Самійленка-Сивенького, Куліш продовжує:
«Не подумай, бога ради, наша кохана, що ми тебе ревнуємо, чи що, до Сивенького.
«Несть лети во устех моих». Починаюче Вовчком і кінчаючи Нечуєм, я первий вітав гарне
слово, або й пересівав його на власному тоці.
Так мусять усі наші чинити, щоб рідна мова зробилась голосною, аки сребро
іскушенно, очищено седмирицею. Споглянь хоч на Пушкіна: хибнув і той не раз, та
нікому було вказати йому хиби. От хоч би й у стнхотвор:

Вертоград моей сестры,

Вертоград уединенный,
Чистый ключ у ней с горы
Не бежит запечатленный.

Це гімназіальна нісенітниця! Один з наших віршовників знарошне переспівав цей

спів у пісні пісень, щоб зредагувати хоч у староруському слові новорущину, і пише:

... Серед саду-винограду

В кринах схована криниця.
Моєму серцю на відраду
Заворожена водиця.

Заворожена й заклята,
Щоб не знали люди ходу:
Бо призначено для брата
Чисту воду-прохолоду.
 Куліш цитує, уривок з власного — за Пушкінським прикладом — переспіву з пісні
пісень, що відбився і в 8-й пісні «Марусі Богуславки» («Ще не вповні сад розвився»).
Порівнявши цілу «Заворожену криницю» з поезією «Вертоград моей сестры» та біблійним
текстом («Вертоград заключен, сестра моя – невеста, вертоград заключен, источник
запечатлен»… і т. д.), побачимо, що Кулішів еротичний вірш відрізняється від
Пушкінського довжиною (7 строф замість 3-х), не зовсім відповідною і до біблійного
оригіналу, зайвими деталями («Що на Тигрі та Евхраті»…, «Щоб не знали люди ходу»…)
та елементами народньо-поетичного стилю («зорями зорядють», «тонуть-плавлють»,
«серед саду-винограду», «чисту воду-прохолоду»).
Не спиняючись на інших Кулішевих поезіях, пов’язаних так чи так з Пушкіним ,
відзначимо, що Куліш використовував переважно високу Пушкінську лірику та
ораторську декламацію («Клеветникам России» та інш.), багату на архаїзми та
слов’янізми. Пушкінський реалістичний стиль з його вишуканою простотою і дотепністю
не позначився виразно ні на «Хуторній поезії», ні на «Дзвоні», дуже мало на «Уляні
Ключниці», написаній октавами, ще менше на «Грицькові Сковороді», не вважаючи на
його «онєгінську» строфу (використану ще в поезії «Чого тебе нема між нами», 1890 року,
присвяченій В. Білозерському). Досить порівняти типову строфу «Грицька Сковороди» з
схожою строфою «Евгения Онегина», що має такий же характер авторського відбігу від
плину розповіді, щоб упевнитись, яка далека була від стилю Пушкінського «романа в
стихах», багатого на ліричні відступи й іронічні спостереженні та дотепи, «староруська
поема» Куліша:

В пустині жизні нас туманить Блажен, кто смолоду был молод,

Багатий, гордий, пишний Мир,
Спокушує, лестить і манить
На свій безпутний, п’яний
[пир…
Блажен, хто занедбав забави
І навіть хміль солодкий слави
Задля тверезого труда,
Як мій Грицько Сковорода.
хват,
Блажен, чий ум стоїть високо
Над цим базаром суєти,
Кому природи красоти
Задовольняли чисте око,
Хто бога правди розлюбив
І в серці храм йому зробив.
Блажен, кто во время созрел,
Кто постепенно жизни холод
С летами вытерпеть умел;
Кто странным снам не
передавался;
Кто черни светской не чуждался;
Кто в двадцать лет был франт
иль
А в тридцать выгодно женат,
Кто в пятьдесят освободился
От частных и других долгов;
Кто славы денег и чинов
Спокойно в очередь добился;
О ком твердили целый век:
 NN прекрасный человек.

Іронічний характер Пушкінського уривку відразу підкреслено іншим (ліричним)

характером початку другої строфи:

Но грустно думать, что напрасно

Была нам молодость дана… і т. ін.

Кулішева розповідь навпаки продовжується в тому ж піднесеному стилі:

Була весна красна й квітчаста;

Земля мов божий рай цвіла... і т. ін.

Отже й після наших побіжних спостережень можна констатувати,, що, обравши

Пушкіна за одного з своїх літературних провідників, черпав з нього Куліш саме те, що
відповідало його літературно-суспільному прямуванню. Але ця спроба Кулішева ввести
— за допомогою Пушкіна — в поезію високий стиль була неактуальною, запізнілою для
80 — 90-их років . Самого Пушкіна український читач і письменник цього часу сприймав
простіше, «демократичніше», ніж Куліш. Ми уже бачили це на прикладі з Старицьким,
тепер подамо ширший матеріял.

VI.

«В 60-ті й 70-ті роки неґативне ставлення до автора «Евгения Онегина» вважалося

майже за обов'язкове серед передової молоді», пише І. Розанов в статті «Народная тропа»
(«О славе Пушкина») , зазначаючи, що для Пушкіна відродження (після глумливих
етаттей Пісарєва, що мали великий вплив) почалося в 1880 році і було зв'язане з
відкриттям йому пам'ятника в Москві. Дослідник відмічає далі чотири дати, важливі в
історії того, як напівзаросла «тропа» перетворилась в широку дорогу: Пушкінські дні в
Москві 1880 р., п'ятдесятиріччя з дня смерти 1887 р., столітній ювілей з дня народження
1899 р. і, нарешті — стодвадцятьп'ятилітній 1924 р. Пушкінські дні 1880 року були святом
російських письменників та інтелігенції. 29 січня 1887 року твори Пушкіна перестали
бути літературною власністю його спадкоємців і вийшли зразу в кількох виданнях. Те, що
було недавно бібліографічним раритетом, можна було придбати тепер за півтора
карбованці. В один день продано було одного тільки дешевого видання (а були й інші)
десять тисяч примірників — дві третини накладу. Ювілей 1899 року мав ще ширший
характер, охопив не тільки Москву та Петербург — «тепер святкування відбулося і в
губерніяльних та повітових містах, і, може бути, провінція зробила навіть більше, ніж
столиці».
Така популяризація імені Пушкіна, та приступність його творів мусіли відбитись і
на українському культурному процесі, принаймні межах колишньої Росії, але варварський
наказ 1876 року про заборону друкувати будь-які переклади з інших мов на українську
відразу ставив перешкоду виявам творчого інтересу до Пушкіна з боку українських
письменників, що могли друкувати свої переклади тільки в Галичині. Та це не
позначилось негативно на загально-культурному, так мовити, підході до Пушкіна з боку
різних представників українського суспільства, що їх думки можемо відшукати в листах,
статтях, літературних творах і т. інш.
Спинимось спочатку на Драгоманові. Року 1876 він писав до Суворіна: «Я не знаю
ни одного малоросса, который бы не ставил Пушкина и Лермонтова выше Шевченка как
артистов, Но я смело говорю, что как человек и европеец Шевченко выше их обоих. Из
всех людей 40-х годов только Герцен и Шевченко не лакеи, а свободные люди» . Пізніше
в «Листах на наддніпрянську Україну» Драгоманов згадував, що «у нас дехто любить і
рівняти Шевченка з Пушкіним і Лермонтовим і високо ставити Шевченка за ліберальність
і демократизм його думок. Тільки ж у поезії самих думок мало, треба і добірної форми».
Драгоманову здавалося (і цей свій типовий погляд освіченого інтелігента-радикала він
висловив докладніше в праці «Шевченко, українофіли і соціялізм»), що взагалі не можна
«визнати Шевченка за викінченого поета образованої громади. Це був тільки матеріал
великого поета! Через те Шевченко не може примусити образованих українців, навіть
українофілів, не признавати Пушкіна і Лермонтова за рідних їм поетів. Підіть в сім'ї
українські і подивіться, чи можуть так батьки, навіть українофіли, дати своїм дітям
літературне образовання на самому Шевченку без Пушкіна і Лермонтова? І не судіть
строго
тих батьків, бо на світі єсть інтереси і окрім етнографічного патріотизму!»
В листах Драгоманова до Павлика трапляються цитати з Пушкіна, в листі до
Франка від 7 червня 1893 р. читаємо: «Я не занедужав знову, а так багато діл, що іноді аж
нічого не роблю — діло діло перебиває, думка думку, і іноді мозок не видержує, рука бере
Шекспіра або Пушкін, - та таки виходить, що я «нічого не роблю», окрім безусловно
текучого» . Франко повідомляв Драгоманова 6 жовтня 1893 р., що у нього є «переклад
першої глави Євг. Онєгіна, хоч не зовсім і гарний», роботи Панька (Грабовського).
Драгоманов на це відповідав: «Перекладів з російського раджу давати якнайменше і дуже
добрі, ergo Євг. Онєгіна, коли плохий, не пускати. Євг. Онєг. В Росії зна напам’ять всяка
письменна душа, – і коли трохи вийде слабий переклад, – то тільки сміху наживемо» .
Такі висловлювання природні в системі поглядів Драгоманова, що підкреслював
значення російської культури – разом з західньо-европейською – для України.
Щодо представників інших громадських прямувань, то поміркований українофіл
Костомаров, що свої літературні смаки формував разом з Шевченком і Кулішем в 40-х
роках, «ставил неизмеримо высоко Пушкина», за згадками Г. Вашкевича , а представник
молодшого покоління, націоналістично настроєний Нечуй-Левицький, підходячи до
літератури з вимогами дрібно-буржуазного демократизму і негативно ставлячись до
аристократичних творів Л. Толстого та інш., запевняв: «Пушкінові поеми, неначе чудові
цяцьки, вирізані з леду, а такі холодні, як лід» («Сьогочасне літературне прямування»,
1878), хоч і зазначав: «нам більше подобаються ненародні вірші Пушкіна та Лермонтова,
ніж Некрасова».
Згадані раніш Пушкінські ювілеї викликали відгуки й українських поетів. Кирило-
методіївець О.О. Навроцький написав 1887 року ювілейного вірша пам’яті Пушкіна, він
же переклав «Полтаву» (не всю), «Моцарта і Сальєрі» та низку інших творів . Микола
Чернявський відгукнувся на ювілей 1899 року поезією «Пушкіну. В соті роковини
народження»:
 Підчас твого ясного свята,
Бояне руської землі,
Прийми вітання від собрата –
Нечутний гук у тій хвалі,
Що перекличними громами
Іде у нас над головами.

Поете, образ чистий твій

В душі ношу я, мов святиню,
Немов блакить небесно синю
Гойдаю, ніжачи, у ній.
І він мені дедалі сяє
Все краще, м’якше і ясніш,
Так само, як не примеркає
І твій ясний альмазний вірш,
З печаттю генія на чолі
В моїй уяві ти стоїш,
Немов півбог у ореолі,
І сонцем праведним гориш.

В зв’язку з ювілеєм 1899 року готувалась в Києві збірка українських перекладів з

Пушкіна, куда мали увійти переклади Старицького (розглянуті вже нами) та інших
авторів. Склав цю збірку Ол. Лотоцький з С. Єфремовим та близькими літературними
товаришами. Цензура цієї збірки не дозволила, додержуючись наказу 1876 року про
заборону друкувати переклади з інших мов на українську. Тільки з інформації (С.
Єфремова) в «Киевском Слове», наведеної і в згаданій раніш статті М. І. Петрова, та з
пізніших заміток Spectator’а в «Літерат.-Наук. Віснику» (1899, № 6) і С. Єфремова в
«Раді» (1912, № 24) довідуємось про нові переклади (крім старих – Боровиковського,
Руданського та інш.), підготовані для збірки. Крім Старицького, взяли участь – М.
Чернявський («Анчар», «Талисман», «Пророк»), М. Кононенко («Эхо»), Яровий-
Доорохольський («Муза» - «В младенчестве она меня любила» і «Птичка»), І. Стешенко
(«Борис Годунов», «Скупой рыцарь» і «Моцарт и Сальери»). З перекладів Старицького –
три, а саме: «Мара», «Чи я по торжищах блукаю», «В’язень», з’явились в ювілейній
книжці «Літературно-Наукового Вісника» (1899, № 6). «Елегія», «Я перебув свої
бажання», «Зимній вечір» і «В’язень» – у «Ділі» (1899, № 117), а всі 10 перекладів (крім
ранніх – «Козака» та «Втопленого») увійшли в «Поезії Старицького» (1861-1904), видані в
Києві 1908 року. Переклади інших авторів, крім М. Чернявського, оскільки нам відомо, в
друкові не з’являлися.
 З перекладів М. Чернявського – «Талісман» надруковано в статті Spectator’а (та в
«Ділі», 1899, № 117), там же наведено початок «Анчара», ввесь переклад з’явився уже в
VI-му томі «Творів» М. Чернявського, вид. «Рух», разом з «Талісманом», «В’язнем» та
«Трьома Джерелами». Всі ці переклади з Пушкіна датовано 1890-м роком. І пізніше М.
Чернявський робив переклади з Пушкіна (переклав «Эхо», «Делибаш», «Я вас любил», «К
морю» та інш,), деякі з них з’явилися в нашому виданні «Вибраних творів» Пушкіна, 1927
р. («Луна», «Я вас кохав»), а два переклади Пушкінових стилізацій Анакреона увійшли в
навіяні кримськими враженнями етюди «Перед лицем Азії» («Червоний Шлях», 1930, №
1). Кримські враження викликали у М. Чернявського і другий (після цитованого вже
ювілейного) вірш, присвячений Пушкінові, — «Пушкін» («Червоний Шлях», 1927, № 12,
ст. 15—16)

З країни смаглих молдаван

Прибився він до Карасана,
Творець Людміли і Руслана,
Співець в майбутньому Циган... і т. д.

Spectator (Лотоцький), наводячи «Талісман» в своїй статті про переклади Пушкіна

на українську мову, відзначив «легкий, гнучкий вірш» перекладу Чернявського. Велика
пошана до Пушкіна, що виявилася в присвячених йому поезіях М. Чернявського, не тільки
викликала низку перекладів, а й позначилась у власній творчості поета. Читаючи,
наприклад, в поезії з циклу «Море» («Літ.-Наук. Вісник», 1908, кн. 2, ст. 325):

Востаннє, море, оглядаю

Безмежну просторінь твою,
Востаннє гомін твій вчуваю,
Останні ритми вже ловлю.
...Прощай! Але я знов прибуду... і т. інш.

відразу пригадаємо Пушкінське «К морю», що його М. Чернявський також і перекладав.

Зустрінувши в поемі «Князь Сарматії» (ЛНВ, І908, VI, ст, 465) рядки:

І безталанний чоловік.
Години пасинок лихої...

впізнаємо ремінісценцію з «Медного Всадника» («Где прежде финский рыболов,

печальный пасынок природы»...) і т. ін.
Щодо перекладів інших авторів, які взяли участь в забороненому цензурою
збірникові 1899 р., то про них деякі відомості знаходимо в згаданій статті Spectator’а. Він
критично поставився до перекладів І. Стешенка, особливо ж Ярового.
 «Переклади Стешенка — дуже «роблені». «Щоб бути близьким до оригіналу,
Стешенко перекладав слово за словом, і це стає причиною надмірної штукованости його
перекладів». «Вот сладкий плод ученья» (з «Бориса Годунова») перекладено «от вчення
овіч любий». Ще один
приклад наведений в статті:

Звершився довг, що грішному мені

Призначив бог. Немарно сили літ
Постановив господь мене за свідка
І напутив у штуці книжковій…

майже дослівно — і дуже незграбно — відповідає словам Пімена:

Исполнен долг, завещанный от бога

Мне, грешному. Недаром многих лет
Свидетелем господь меня поставил
И книжному искусству вразумил.

В ювілейній книжці «Л. Н. В.» поруч з трьома зазначеними перекладами

Старицького були три ліричні поезії Пушкіна («Безумных лет угасшее веселье»,
«Памятник» і «Вновь я посетил») в перекладі І.Стешенка. В них менше почуття стилю,
ніж у Старицького (пізніші переклади І.Стешенка з античних і зах.-евр. письменників
були кращі). «Надгробок я собі зробив нерукодільний» — починає він переклад
урочистого «Я памятник себе воздвиг нерукотворный», відразу знижуючи стиль занадто
конкретним «зробив», і ще більше — «нерукодільним», що переносить асоціяції в сферу
кустарних виробів («рукодільство», «рукодільна»
і т. інш.). В елегії «Безумных лет угасшее веселье» — рядок —

Меж горестей, забот и треволненья

перекладено —

Серед скорбот, турбот і недогоди.

Такого непотрібного, зовсім не Пушкінського внутрішнього римування (воно

настирливо сполучує тут, як в народній поезії, два слова, і хочеться читати «скорбот-
турбот»; читати ж, роблячи наголос на — от... от... і павзу... — важко) і немузичного збігу
«т» (скорбот, турбот) у Старицького не знайдемо:
 Серед турбот, і стогону й страждання.

До революції 1905 року переклади з Пушкіна могли з’являтись тільки в Галичині.

Коли Горленко наприкінці 80-х років хотів видати літературний збірник і передрукувати в
ньому художню продукцію українських авторів, розкидану в старих російських журналах
20—30-их років, то цензура цього збірника взагалі не дозволила, а щодо перекладу
Боровиковського з Пушкіна («Два ворона»), то зазначила спеціяльно: «Якщо це дійсно
переклад з Пушкіна, то друкувати не можна». А це ж той перший переклад з Пушкіна, що
1830 року вільно з’явився в петербурзькому російському журналі «Вестник Европы»,
журналі консервативного характеру! Два винятки: надрукування на початку 80-х років у
Києві «Анчара» О. Пчілки і «Зимового вечора» Старицького пояснюються тимчасовим
полегшенням – «некоторой снисходительностью цензуры», як писав Старицький в
передмові до 1-го тому «З давнього зшитку».
На 1899 рік, крім заборони згаданого уже київського збірника , припадає ще одна
заборона перекладу з Пушкіна, про яку довідуємось з архіву «главного управления по
делам печати» (переховується в Лєнінградському відділі Центрархіву).
3-го березня 1899 року «отдельный цензор по внутренней цензуре в Одессе»
повідомляв «Главное управление по делам печати»:
«Имею честь представить при сем на благоусмотрение Главного Управления по
делам печати рукопись на малороссийском наречии «Казка про рыбалку та рыбку» (по
Пушкину. Перелыцював М.Ф. Сластин), поступившую на просмотр Одесской цензуры».
На цьому папері в Головному управлінні олівцем було написано 7-го березня:
«Переводы не разрешаются. М.С.» (М, Соловьев). 13 березня надіслано було цю
негативну відповідь до Одеського цензора.
7 травня цього самого рукописа надіслав до Головного управління «Исп. Обяз.
Харьк. Отд. Цензора по внутренней цензуре», а 10 травня на його папері вже була
резолюція М. Соловйова: «Печатание воспрещается». 11 травня було надіслано відповідь.
Але не встигла вона ще дійти до Харкова, як в Головному управлінні 12 травня було
одержано телеграму з оплаченою відповіддю на 20 слів:
«Ввиду близости Пушкинского юбилея покорнейше прошу ускорить цензурное
рассмотрение моего малороссийского перевода казка про рыбалку та рыбку
представленного Харьковским цензором 7 мая ир 406 Михаил Сластин».
На телеграмі знов олівцем: «Перевод запрещен. 12-V-99. М.С.» При цій справі є й
«справка»: «Главное Упр. По д. п. предписанием от. 8 января 1892 г. За № 96 предложило
цензуре пользоваться каждым случаем для сокращения печатания изданий на
малороссийском наречии. Предложением же от 2 декабря 1895 г. за № 7143 главное
управл. сообщило, чтобы при рассмотрении сочинений на малороссийск. наречии,
предназначенных для чтения детей, комитет и впредь руководствовался означенными
соображениями». Мих. Сластін одержав телеграму: «Рукопись казка про рыбалку та
рыбку запрещена к печати о чем сообщено цензору 11 мая».
Не будемо дивуватись, що в таких умовах літературного розвитку небагато
перекладів з Пушкіна було зроблено і не мали вони часто потрібної досконалости.
Занотуємо інші відомі нам переклади (роблячи бібліографічні розшуки, ми
переглянули, здається, усі приступні нам в Києві українські видання, де могли бути
переклади з Пушкіна). Поодиноких, випадкових перекладів, що з’явились в друкові до
наказу 1876 р., занотуємо два. В бібліографічному показникові П. Тиховського «Адам
Міцкєвіч в українських перекладах» знаходимо таку вказівку: «Вовк Грицько. Воєвода.
Міцкєвіча. Перевод з Пушкіна (так!) «Думи і співи»… 1869, на стор 63-66. Помічено 1864
роком, Житомір, - дійсно переклад за Пушкіна» .
В брошурі «Дещо з перекладів і самостійних творів І. Гріненко. Випуск І», виданої
«на вжиток Єлисаветградської безплатної рукомесної школи» 1875 р. в Єлисаветграді,
знаходимо переклад Пушкінського «Узника» - «Невольник» («Сиджу я в тюрмі, у неволі
тяжкій»)…
Більшість перекладів стоїть в зв’язку з тим, що твори Пушкіна (як найвидатнішого
російського клясика) міцно увійшли в шкільну освіту (інша справа, в якому освітленні
вони подавалися). Ми бачимо:
1) що переклади Пушкіна з’являються, як перші учнівські спроби, з-під пера юнаків, що
або вчаться ще, або тільки но зійшли з шкільної лави,
2) що з’являються переклади, зроблені спеціяльно дл дітей. 17-тилітній Панас Мирний,
роблячи ранні свої віршові спроби, серед яких чимало перекладів, перекладає 1866 р.
«Русалку» - другорядну баляду молодого Пушкіна (1819):

Над озером в глухій діброві

Чернець спасався од гріхів,
І все працюючи суворий
Постивсь та господа молив... і т. інш.

і поезію «Я пережил свои желанья» («Я пережив свої надії»), вживаючи в останньому
перекладі характерних для народньої поезії і сантиментального стилю (Квітка та інш)
зменшених форм: «серденько», «віночок» (був і «жовтенький лист», але його перероблено
на «пожовклий»). Ці переклади залишились серед надрукованих поезій П, Мирного.
Володимир Самійленко в юнацькі роки також брався за Пушкіна. Від Ол. Тулуба,
що записав Самійленкові спогади в останній рік поетового життя , ми дізнаємось, що в 7-
му клясі гімназії, на початку 80-х років, Самійленко переклав «Утопленника»:

Повбігали в хату діти,

Кличуть батька: швидше йди!
Там на берег наші сіті
Витягли мерця з води.

Далі Самійленко не міг згадати перекладу (рукопис не зберігся), не пригадав вія і

перекладу поезії «Последняя туча рассеянной бури».
Олена Пчілка переклала — «Анчара», «Песнь о вещем Олеге» і «Золотого
петушка». «Анчар» вперше надруковано у збірці «Українським дітям» (хоч вірш не для
дітей!) в Києві, 1882р. Пізніше цей вірш перероблено — і в новій редакції — (з «Молодої
України», 1909 року, № 6) вміщено в «Антології російської поезії в українських
перекладах» (Держ. в-во, 1925). Два інших переклади не надруковано — про них ми
дізнались від О. II. Пчілки. На запитання «Що спонукало перекладати?» була відповідь:
«Перекладала тому, що ці поезії подобались».
З перекладів призначених для дітей занотуємо, ярім згаданого уже
ненадрукованого перекладу Сластіна, ще один (незакінчений) переклад «Сказки о рыбаке
и рыбке» (далі зазначимо ще три переклади «Сказки»). Цей переклад Л. Глібова, з
оригінальним вступом
на 56 рядків, надруковано вперше у виданні «Творів Л. Глібова» 1904 року. «Коли
написано цю казку — невідомо, але є деякі підстави думати», зазначає М. Плевако, «що
написано її ще на початку 60-х років» .
Спинімось коротко на інших перекладах , відзначаючи, де є відповідний матеріал,
мотиви, що могли спонукати перекладника обрати той чи інший твір. В збірці П.
Грабовського «З півночі» (Львів, 1896) знайдемо переклад (скорочений) поезії «Два
ворона», в його ж збірці «З чужого поля» (Львів, 1895) — «Лист у Сибір» і «Пташку»
(«Божа пташка не зазнає...»). Вибір для перекладу «Послания в Сибирь» зрозумілий —
Грабовський сам був політичним засланцем і робив переклад у Сибіру. 3 цитованого
раніш Франкового листа до Драгоманова ми довідались про переклад Грабовського з
«Евгения Онегина» — чи зберігся рукопис цього недрукованого перекладу, не маємо
відомостів.
1895 року в «Зорі» (№ 24) з’явився «Моцарт і Сальери» в перекладі М. Вороного
(друга редакція в декляматорі «Розвага», т. И, 1908 р.). Б. Грінченко переклав «Брожу-
ли я вдоль улиц шумних» (Збірка «Сонце сходить», 1914).
Історію перекладу Б. Грінчснка з Пушкіна розповів Ів. Бєлоусов в замітці «А. С.
Пушкин на украинском языке» («Пролетарий связи», 1924. № 10): «Этот перевод сделал
Гринченко в 1909 г., за год до своей смерти, когда он лежал больной в м. Боярка под
Киевом. Там летом 1909 г. я посетил поэта, и он мне прочитал свой перевод. Между
прочим, Гринченко мне сказал, что ему давно хотелось перевести это стихотворение, но
перевод ему не удавался. И только тогда, могла поэт почувствовал приближение смерти,
он перевел «Стансы». Переклад Грінченка Бєлоусов називає «замечательным».
Ми не будемо тут перевіряти цього твердження, не будемо порівнювати
Грінченкового перекладу з перекладом Старицького, бо в наше завдання не входить тут
докладна аналіза кожного перекладу й кожного перекладника. На прикладі пізніших (для
збірки 1899 р.) перекладів Старицького ми окреслили загальне спрямування
перекладників, що намагались уже не «українізувати» так чи так Пушкіна, а можливо
точно відтворити оригінал. Звичайно. Старицький і Грінченко, представники старшого
покоління, мали меншу культуру віршову, ніж М. Чернявський та М. Вороний, і це мусіло
позначитись і на їх перекладах. Це тема для спеціяльних студій, в яких треба використати
сучасні досліди в галузі теорії й практики художнього перекладу.

VII.

З українських письменників Галичини мало хто перекладав Пушкіна. З бібліографії

І. Левицького довідуємось про «Пташку» і «Ти й Ви», надруковані в «Ниві» 1865 р. (№ 6);
автор П* - нам невідомий (Партицький?), журналу з цими перекладами нам не пощастило
розшукати, так само як і брошурки 1880 року: «Золотая рыбка». Написал по Пушкину В.
Залозецкий. 1880. Типогр. Ставров. Инст. Львов» (можливо, що це переробка казки на
«язичіє»).
В «Правді» за 1869 р. ч. 19 вміщено поезію И.К. «Думка». Не позначено, що це
переклад з Пушкіна, але уже перші рядки свідчать, що «Думка» являє собою переклад
(слабенький) елегії «Погасло дневное светило». Пушкінським рядкам

Погасло дневное светило:

На море синее вечерний пал туман.
Шуми, шуми, послушное ветрило,
Волнуйся подо мной, угрюмый океан.
Я вижу берег отдаленный,
Земли полуденной волшебные края:
С волненьем и тоской туда стремлюся я,
Воспоминаньем упоенный…

відповідає такий початок «Думки»:

Зайшло вже сонце за горою,

На море синє вже наліг туман,
Лети ж, лети, корабль, за мною,
Шумуй, шумуй, сердитий океан.
Я бачу берег того краю,
Де вічно літо, де красна весна,
Туди, в той край я поспішаю –
І здумав те, чого уже нема!

Таке спрощення Пушкінського тексту, особливо помітне в місцях, де більше

абстрактних виразів (як наприкінці другої строфи), проходить через всю «Думку». Напр.
рядки

Лети, корабль, неси меня к пределам дальним

По грозной прихоти обманчивых морей…
передано –

Лети, корабль, по волі хвилі

І де захочеш приставай.

1876 р. в першій віршовій книжці І. Франка «Баляди і роскази» (значно пізніше,

1914 року, вірша з цієї книжки Франко перевидав, доповнивши, в збірці «З літ моєї
молодости») з’явились два переклади з Пушкіна: знов «Два ворона» і «Пусалка». («Над
озером в глухій діброві спасався десь-колись монах» і т. ін.) «Князя Олега» – з тієї ж
Франкової книжки, що мала романтичний характер, написано під сильним впливом
Пушкіна.
Кілька перекладів з’явилося в зв’язку з ювілеєм 1899 р., на який відгукнулась і
преса. Характерна передова стаття «Ювілей А.С. Пушкіна», вміщена в газеті «Діло» 29
травня (7 червня) 1899 р. Згадавши, що вся Росія офіціяльна й неофіціяльна святкує
Пушкінський ювілей, «Діло» пише: «І коли враз з Росією цілий слав’янський світ бере
участь в святкуванню того всім слав’янським народам дорогого поета, — і ми русини
українці клонимо голову перед генієм російської літератури, що перший вводив у
літературу російську ідеали гуманности, свободи, справедливости, що зачав роздумувати
над закріпощеним мужиком» . Зазначивши далі, що, хоч Пушкін «яко чоловік упав під
тягарем життя і примирився з існуючим ладом в Росії, — то те життя його в царській
службі зовсім не було солодке», автор передової статті сумує, що в Росії ще держиться
самодержавний лад, і заявляє: «Тож беручи духом участь в нинішній святі Пушкіна,
виявляємо ту надію, що дух свободи і справедливости, яким навіяні твори (Пушкіна), а
котрий в’ється немов червона нитка в російській літературі, критиці, філософії і
журналістиці, переборе всі запори і створить щасливу країну, де побіч великоруського
брата заживе і Україна своїм життям».
Спиняючись далі на тому, що до святкування Пушкінського ювілею в Галичині
заходиться і москвофільська партія, яка орієнтується на російську реакцію та
«победоносчину», що ця партія хоче зробити з Пушкінського ювілею «національне,
народнє свято», «Діло» пише: «Отже супереч такого понимания Пушкіна мусимо
застерегтися. Він не наш поет мовою, не наш поет змістом, от як хоч би приміром Гоголь,
— він поет національний великоруський, російський, а сли нам ближчий від многих
інших, то тим, що він дійсно поет геній, що борець о поступ. З жалем можемо навіть
сказати, що наша суспільність познайомилася з Пушкіним запізно і не в тій мірі, що з
Турґєнєвим, Достоєвським, Ґончаровим, Толстим. Твори Пушкіна прийшли до Галичини
вже тоді, коли новійша ідейна література російська була звісна у нас, тож могли притягти
лише своєю літературною вартістю. Тому то і Пушкін менше знаний у нас, а щоби він був
«настольной книгой» в кождім руськім інтеліґентнім домі — як то дехто пише— о тім
нема бесіди. І з тих то причин ми у відданню чести пам’яті Пушкіна не можемо
посунутися дальше, як інші народи слов'янські, бо він не мав ближчого значення для нас.
Ми клонимося перед його іменем, як перед іменем першого поета братнього нам народу,
як перед тим, що голосив ідеали політичної свободи і суспільної справедливости, але не
клонимося перед ним, як перед «нашим народнім поетом».
В тому ж числі «Діла» (№ 117) вміщено критичний нарис Льва Турбацького «А. С.
Пушкін», в № 120 — згадані уже переклади з Пушкіна Старицького і М. Чернявського, в
№ 127 статтю «Пушкінова Наташа» («František Kvapil. Ženy a milenky básnikǔ
slovanských»), в № 130 —
п'ять поезій Пушкіна в перекладі Богдана Лепкого з такою редакційною приміткою: «Ці
свої переклади помістив Б. Лепкий в Черновецькій «Буковині». Подавши недавно
переклади деяких поезій Пушкіна в перекладі на Україні» позволяємо собі подати і ці в
перекладі галичанина». Б. Лепкий дав такі переклади з Пушкіна: «Просьба»
(«Заклинание» — «О если правда, что в ночи…»), «Пташка» («Птичка»), «Віз життя»
(«Телега жизни»), «Три джерела» («Три ключа»), «Міцкєвіч» («Он между нами жил…»).
Пізніше в № 284 «Діла» Б. Лепкий надрукував ще два переклади — «Поетові» («Поэту») і
«Цвіток» («Цветок»). Порівняймо один з перекладів — «Три джерела» — з оригіналом:

В степи мирской, печальной и безбрежной,

Таинственно пробились три ключа:
Ключ юности — ключ быстрый и мятежный,
Кипит, бежит, сверкая и журча;
Кастальский ключ волною вдохновенья
В степи мирской изгнанников поит;
Последний ключ, холодный ключ забвенья...
— Он слаще всех жар серца утолит.

У Б. Лепкого цю майстерну поезію, що здобула високу оцінку Бєлінського та інш.

критиків, передано так:

В степу сумнім, широкім, безконечнім,

Там б’ють три джерела дивні:
Одно молодости—бурливе, небезпечне,
Кипить, біжить і буриться на дні.
А друге творчости — високо в небо б’юче
Пустинникам життя небесну струю ллє;
А третє забуття — холодне і дримуче,
На серця мого жаль найкращий лік дає.

Не подаючи детального порівняння щодо евфонії (музичности) та ритміки,

занотуємо лише головні риси, що псують переклад Б. Лепкого: 1) неточна рима:
безконечнім — небезпечне, 2) неправильні наголоси: дивні, молодости, 3) важке
накопичення, приголосних: б’ють
три, 4) зайва стопа в останньому рядку: шестистоповий ямб замість п’ятистопового. В
цьому останньому рядку Лепкий зайвим додатком порушив і думку Пушкінської поезії —
в ній ніде не фігурує поетове «я», висловлено спостереження взагалі над людським
життям в різні його періоди. Тому додаток Лепкого — «На серця мого жаль найкращий
лік дає» звужує Пушкінову думку, позбавляє її характеру узагальнення. Порушується не
тільки плин Пушкінської поезії, а й виразність думки внесенням в переклад розповідного
злучника «а», («А друге джерело…», «А третє забуття…»). Те, що в Пушкінській поезії
змальовуй послідовність трьох чітко окреслених окремих періодів життя (послідовність
цю відзначає і вираз «последний ключ») в перекладі
набуває через нову синтаксичну конструкцію характеру контрастного паралелізму.
Невдало передано і окремі образи. «Ключ юности» у Пушкіна «мятежный», у Лепкого —
«небезпечне» джерело, — отже внесено певний відтінок перестороги, моралізації. У
Пушкіна цей ключ «кипит, бежит, сверкая и журча», у Лепкого — «кипить, біжить і
буриться на дні», хоч перед тим епітет «бурливе» був вжитий для «джерела». Ще більше
не задовольняє переклад рядків 5 — 6-го. Зникає клясичний образ «кастальского ключа»
(багатий також евфонічно), замінюючись прозаїчним переказом: «а друге творчості....», в
характеристику ж джерела входять елементи не Пушкінського клясичного, а
підкресленого романтично-ідеалістичного стилю:

А друге творчости — високо в небо б’юче

Пустинникам життя небесну струю ллє.

Крім того, що «небесні» епітети тут непотрібні (адже «кастальский ключ» пробився
в «степи мирской»), що до того ж Пушкін не любив зайвих повторень і уникав таких
сполучень, як «небесна струя», після джерела, що б’є в «небо», треба підкреслити ще
протиріччя, заховане в останньому образі перекладу Лепкого (не Пушкінського тексту!):
незрозуміло, як може джерело «високо в небо б’юче» (тобто саме воно — земне) лити
«небесну струю!.». Не відповідають також Пушкінським «изгнанникам» — «пустинники,
життя» в перекладі Б. Лепкого .
В «Буковині» за 1899 р. крім перекладів з Пушкіна Б. Лепкого й М. Старицького та
статтів про Пушкіна (№№ 70 і 73) з’явилися також переклади В. Щурата; в № 67—68
вміщено: «Вершини Грузії стоять у млі нічній», «Ангел», «Елегія» та інші переклади. Нам
не пощастило
ознайомитись в цими перекладами — відомості про них здобуто э хроніки «Літ. Наук.
Вісника», «Буковини» ж за 1899 р. в Київських бібліотеках ми не знайшли.
Занотуємо ще переклад — «за Пушкіном» —- «Казки о золотій рибці»,
що належить Вірі Лебедевій, вміщеній в галицькому дитячому журналі «Дзвінок» (1898 р.
№ 12). Вільний плин неримованої Пушкінової розповіді скуто в строфи з двох рядків
п'ятистопового хорея:

Ген! де моря шумлять филі сині,

Жив рибалка, з женою в хижіні.
Разом тридцать і три роки жили,
Їх і хату літа похилили.
Він над морем в сіть рибу ловляє,
Жінка кужіль м’яку випрядає… і т. д.

Року 1914 в серії «Всесвітня бібліотека» надруковано у Львові збірку «Александер

С. Пушкін. Драматичні твори в перекладі, з передмовою та поясненнями д-ра Івана
Франка». Через військові події ця книжка з’явилась лише через 3 роки. На титульній
сторінці стоїть 1914 рік, на обкладинці — 1917. В книжку увійшли переклади таких
Пушкінових творів: «Борис Годунов», «Сцена из Фауста», «Скупой Рыцарь», «Моцарт и
Сальери», «Каменный гость», «Пир во время чумы». До перекладів додано уваги
історично-літературного характеру та статтю «Александер Сергієвич Пушкін», в якій є
також кілька перекладених віршів («Деревня», «Послание в Сибирь», «Памятник» та
інш.). Стаття і уваги мають компілятивний характер, в них чимало різних помилок. Всю
книжку Франко склав за дуже короткий час і бувши уже давно хворим психічно. Вона
справляє дуже тяжке вражіння — переклади в цілому безпорадні, іноді не додержано
навіть віршових розмірів, мова — часто жахлива. В деяких творах — це просто російський
текст з українською фонетикою, напр. в перекладі «Пам’ятника»:

Я пам’ятник здвигнув собі нерукотворний,

До цього народня не заросте тропа,
Піднявся вище він гордою головою
Від славного александрійського стовпа...

Зустрінемо і таке місце:

«Чи річечка слов’ян зіллється в руськім морі,
Чи висохне воно — ось заковика!»

Те, що, глузуючи, вигадали вороги українського слова (кумедна «заковика») про
переклад Старицького (в перекладі «Гамлета» він цього виразу не вживав) з’явилось у
Франка!
Ось приклад (з «Бенкету у часи чуми») цілковитого знищення оригіналу в віршах,
позбавлених ритму, музичности і будь-якого натяку на поетичну мову (рубана прозова
мова):

Все що загибеллю нам грозить, Все, все, что гибелью грозит,

Живеє серце нам морозить,
У собі криє певну насолоду,
Може, безсмертности задаток.
Щасливий, хто серед тривог
таких
Знайти та відчувать їх міг.
Для сердца смертного таит
Неизъяснимы наслажденья –
Бессмертья, может быть, залог!
И счастлив тот, кто средь
волненья
Их обретать и ведать мог.

Коли хворий Франко видав, приписавши Міцкєвічу, дух якого нібито з’являвся до
нього, драму «Wielka wtrata» і розносив її по редакціях, друзі його ходили слідом за ним і
одбирали примірники цієї книги, що свідчила красномовно про безнадійну хворобу
великої людини. На пошану автора «Бориславських оповідань», «Смерти Каїна» та
«Мойсея» краще було б не згадувати й про його переклади з Пушкіна, хоч вони і
викликали колись в «Книгарі» (1918, ч. 10) рецензію М. Марковського, повну
дивовижного захоплення…

VIII.

Революція 1905 року зрушила довголітні заборони . Українські переклади з

Пушкіна могли друкуватися і на терені колишньої Російської імперії. В Полтаві 1907 року
могла уже вийти… «Казка про рибалку і рибку» в перекладі А. Кащенка, Олена Пчілка
могла в «Рідному Краєві» (1907, № 5) вітати «надзвичайно гарний» переклад і цитувати:

Тільки хвостиком в хвилі плеснула

І пірнула в глибокеє море.
Довго дід сподівався одмови,
Не діждавсь, до старої вернувся…
Зирк: землянка стоїть, як стояла,
На порозі стоїть його баба,
Біля неї – розколоті ночви.

Переклад Кащенка мав успіх – ми маємо 3-є видання його (на жаль, без позначення
року і місця видання).
Інших перекладів було небагато в цей час . В збірникові «Запомога», 1908 р.,
виданому на користь політичних засланців, надруковано переклад О. Коваленка: «В
Сибір» («У глибині сибірських руд»). В збірникові поезій В.П. Тищенка «Перші згуки»
(Прилука, 1906) знаходимо «Невільника» – Пушкінського «Узника». В збірці «Народный
учитель Василий Ткач. Збирка. Опыт перевода произведений русских образцовых
писателей на малорусский язык. Варшава. 1905. Вып. I» вміщено кілька перекладів з
Пушкіна (поезій: «Утопленник», «Бесы» і «Туча»). Після 1905 року могли з’явитись в
друкові на Наддніпрянській Україні і розглянуті раніш переклади М. Старицького, Б.
Грінченка, М. Вороного. Імперіялістична війна внесла новий «антракт» в розвиток
українського письменства. Нових перекладів з Пушкіна не маємо аж до 1920 року, колі у
виданні «Всеукраїнського кооперативного видавничого союзу» мали вийти «Драматичні
твори» Пушкіна («Скупий рицар», «Кам’яний гість», «Моцарт і Сальєрі») в перекладі і з
увагами Миколи Вороного. Книжка не вийшла — лишилась зверстана коректа. Текст
«Моцарта і Сальєрі» виправлено, порівнюючи з текстом, надрукованим в «Розвазі».
Переклади М. Вороного мали дати матеріял для Пушкінського спектаклю, що проєктував
тоді поставити режисер О. Загаров. В наше видання переклади М. Вороного входять з
незначними змінами. В ювілейному виданні «Поезій» М. Вороного (вид. «Рух») вміщено
два переклади Пушкінської лірики («Я тут, Інезільє» і «Еспанськпй романс»).
1925 року в «Антології російської поезії в українських перекладах» (Держ. В-во), за
редакцією і з вступною статтею В. Якубського, надруковано дещо з старих перекладів
(М.Старицького, П. Грабовського і О. Пчілки) та кілька нових перекладів Б. Якубського
(поезії «Вакхическая песня», уривку з «Вольности» й епіграми на царювання Александра
1-го). В статті Б. Якубськиіі освітлює клясове обличчя Пушкіна: «Пушкін — найкращий
дворянин александрівської доби. Широчінь його відчування життя, глибінь пізнання
людської душі — дивні та геніяльні. Любов його до життя та до людей — ясна та
широка». «Але Пушкін був не тільки провісник довговічних принципів добра й краси; він
був разом з тим і син свого віку, своєї кляси, дворянин александрівської доби в повному
розумінні цього слова. Тому він у молоді роки разом з усіма кращими представниками
дворянської молоді — майбутніми декабристами — захоплювався ідеями вільности,
посилав прокльони «огидним тиранам», писав гострі епіграми на представників,
деспотизму, вірив, що скоро прийде час, коли

...свобода
Вас встретит радостно у входа,
И братья меч вам подадут.

І тому ж, у дорослі роки, в повній згоді з відчуваннями своєї кляси, не високо цінував він

...громкие права,
От коих не одна кружится голова...

та в низці поезій останньої доби був апологетом самодержавства й націоналізму. Іншим

він і не міг бути, бо був він не тільки найгеніяльнішим російським поетом, але й великою
луною для своєї доби» (ст. 13—16).
В «Церкві й житті» (1927, № 2-3) надруковано переклад (А. Лепського) Пушкінової
поезії «Отцы пустынники и жены непорочны…»
В збірці поезій Дм. Надіїна «На світанні» (Миколаїв, 1929) вміщено поезію «Мати»
з епіграфом з Пушкіна «Подруга дней моих суровых…» і т. д. і поезію «Луна
(наслідування Пушкіну)»:

Чи гук встає у лісі Чи йде, біжить, гукає

од топота коня, на вигін чередник,
чи ліс струхнеться тріском вона – широким крєм
– луна! й до ніг… і т. д.

М. Степняк в «Огляді поточної віршованої поезії» («Гарт», 1929, № 5, 158 ст.),

констатуючи «ознаки провінціяльщини» в збірці Дм. Надіїна, зазначав: «Дм. Надіїн пише
«наслідування Пушкіну» (авторський підзаголовок) «Луна», де вільно пересказує
Пушкінське «Эхо» (поет не провінціяльний смиренно переклав би «Эхо», а не став би
«тягатися» за Пушкіном)».
Занотуємо щу два поетичних відгуки пам’яті Пушкіна. П. Тичина в поезії «Перед
пам’ятником Пушкіну в Одесі» (збірка «Вітер з України»), звертаючись до пам’ятника
Пушкінового з вітанням –

Здоров будь, Пушкін мій, землі орган могучий!

І ти морська глибінь, і ви одеські тучі!
Я тут у вас в гостях, і всім я вам радий…

відзначає, що

…вдячнії сини невдячної Росії

поставили його… плечима до стихії.

Є. Фомін в поезії «Пам’яти О.С. Пушкіна» («Молодняк», 1922, № 10) пробує дати
характеристику Пушкінової творчости:

Його в безсмертних не знайти творіннях,

Він там не залишив свого ясного «я».
Себе він не вкладав в Моцартове ім’я.
І світ для нього був, як символ, об’єктивний.
І лиш буденности розчавлене багно
Показує сліди великого титана,
Та тінь його велична, осіянна
На історичне пада полотно.

Наприкінці 1927 року з’явилися «Вибрані твори» Пушкіна за нашою редакцією у

виданні «Книгоспілки». В цій збірці було й кілька кращих старих перекладів
(Старицького, Грінченка й Грабовського) разом з перекладами на той час готовими, але
ще не друкованими (М. Вороного та М. Чернявського), та новими перекладами (М.
Рильського, М. Драй-Хмари та інш.), зробленими спеціяльно для «Книгоспілчанського»
видання . Переклади доби Старицького ми використали в першому виданні нашої збірки
переважно з метою історично-літературною. Але вони порушували суцільність книжки,
що мала завданням не тільки збільшити інтерес українського читача до великого
російського поета, а й виявити досягнення українського художнього слова за добу
Жовтневої Революції. тому в новому виданні «Вибраних творів» ми не використовуємо
цих перекладів в основному тексті, навівши деякі з них в примітках, натомість вводимо
нові переклади з Пушкіна так співробітників першого видання, як і нових авторів (В.
Мисика, О. Бургардта, Б. Петрушевського). Дещо в раніших перекладах виправлено,
доповнено й перероблено вступну статтю, поширено в примітках матеріял, що допоможе
сучасному широкому читачеві критично сприймати літературну спадщину Пушкіна,
геніяльного поета і в той же час типового представника своєї кляси і своєї доби.

1930. ІІ. 22. П. Филипович