СОКИРЯНЩИНА 1 2011

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ
АЛЬМАНАХ
СОКИРЯНЩИНА 1 2011
Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і

редагування, О.С. Мандзяк. – Вип. 1. – Мінськ – Новодністровськ, 2011. –
209 с.
© Мандзяк Олексій Степанович.
© Сайт «Сокирянщина»: http://www.ukrkovcheg.org.ua
© Сайт «Гвіздівці»: http://gvizdivtsi.org.ua
Обкладинка 1: Фото, А. Мардарійчук.

Обкладинка 2: Фото, Д. Кучерявий.
Багато чого зв'язує людину з місцем, де

вона народилася й виросла. Рідний край, його
люди, природа, пройшовши через свідомість,
стає частиною людської долі...
Академік Д.С. Лихачов.
Представляємо вашій увазі перший випуск історико-

краєзнавчого альманаху «Сокирянщина». У нього ввійшли статті на
українській і російській мовах, присвячені історії та культурі
Сокирянщини, до території якої ми відносимо сучасний
Сокирянський район Чернівецької області України. Авторами
статей являються місцеві краєзнавці і аматори історії, а також
дослідники минулого.
Альманах «Сокирянщина» - це спільний некомерційний проект
О.С. Мандзяка та адміністрації сайту «Сокирянщина» і «Гвіздівці».
Наша мета – привернути увагу аматорів і професійних дослідників
до всебічного вивчення минулого й сьогодення Сокирянщини.
Многое связывает человека с местом,

где он родился и вырос. Родной край, его люди,
природа, пройдя через сознание, становится
частью человеческой судьбы…
Академик Д.С. Лихачев.
Представляем вашему вниманию первый выпуск историко-

краеведческого альманаха «Сокирянщина». В него вошли статьи на
украинском и русском языках, посвященные истории и культуре
Сокирянщины, к территории которой мы относим современный
Сокирянский район Черновицкой области Украины. Авторами
статей являются местные краеведы и любители истории, а также
исследователи прошлого.
Альманах «Сокирянщина» - это совместный некоммерческий
проект А.С. Мандзяка и администрации сайта «Сокирянщина» и
«Гвіздівці». Наша цель – привлечь внимание любителей и
профессиональных исследователей к всестороннему изучению
прошлого и настоящего Сокирянщины.
3
ЗМІСТ
Очами минулого
Мандзяк О.С. Відомі діячі Російської імперії, які навідували Сокирянщину. … 5
Мандзяк О.С. Сокирянщина у творчості Івана Сергійовича Аксакова. … 13
Мандзяк А.С. Барон Штейгер: «Бессарабия» из Непоротова. … 15
Афанасьев-Чужбинский А.С. Поездка в Южную Россию. … 18
Несторовский П.А. На Севере Бессарабии. … 25
Курдиновский В.Г. Южная часть Хотинского уезда (Из археологической поездки по
Бессарабии. ). … 40
Істрія
Секурянская волость в 1890-м году. … 45
Шундрій М.М. Літописне місто Кучелмін. … 51
Кучерявий О.П. Історія села Гвіздівців: 1812 – 1918 рр. … 58
Мандзяк А.С. Список избирателей в Первую Государственную дума Российской империи
от Сокирянщины. … 69
Military Бессарабія
Барчук Я.Г. Спомини учасника Хотинського повстання. … 95
Шундрій М.М. Героїчне минуле моїх бессарабців – 1919 рік. … 102
Освіта
Мішогло М.М. Відкриття школи грамоти в селі Вітрянці, Хотинського повіту. … 109
Св. А. С.-ч. Відкриття церковно-приходської школи в с. Сербичанах, Хотинського повіту.
… 111
Релігійне життя
Шундрій М.М. Історія церкви села Ломачинці. … 115
Мандзяк О.С., Кучерявий О.П. Церква і духовні особи які служили у Гвіздівцях (XIX ст. –
1919 р.). … 129
Романчук Г. Освячення церкви в селі Романкоуцах, Хотинського повіту. … 140
Праніцкий Д. Освячення церкви в с. Непоротові, Хотинського повіту. … 144
Шундрій М.М. Галицький монастир. … 147
Етнографія
Стуарт Ф. Стародавні народні свята і звичаї. … 151
Казимир Е.П. Из свадебных и родинных обычаев Хотинского уезда, Бессарабской
губернии. … 158
Фольклор
Пісні Сокирянщини. … 164
Народженні на Сокирянщині
Мандзяк А.С. Архимандрит из Коболчина. … 167
Шундрій М.М. Родовід поміщиків Крупенських (За даними з церковних книг с. Ломачинці).
… 175
Мандзяк А.С. Педагог из Ломачинец. … 181
Мандзяк А.С. Рожденный в Гвоздовцах: Елевферий Михалевич. … 185
Мандзяк О.С. Чернець із Сокирян: Олександр Іванович Іванішин. … 190
Мандзяк О.С. Спадкоємець священицького роду: О.М. Черноуцан. … 193
Розмаїтості
Дело № 13. … 195
Дело Статевича с Шмитовым. … 196
Мищенко А. Судоходство по Днестру в 1850-х гг. … 200
4
Мандзяк О.С.
ВІДОМІ ДІЯЧІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, ЯКІ НАВІДУВАЛИ СОКИРЯНЩИНУ
Історія людства, передусім - це імена людей. Довідавшись про яку-небудь

історичну подію, ми незмінно намагаємося довідатися про імена тих людей, котрі були
тим або іншим чином до нього причетні. Через ім’я ми знайомимося з життям
людини,його місцем і значенням в історичних подіях, а тим самим і як його діяння
вплинули на життя наших пращурів (як це відбулося в далеку давнину), дідів, а певним
чином і на наше сучасне життя.
Людина зі своєю природною цікавістю завжди хоче знати, через кого або завдяки
кому відбулася та або інша подія. При цьому ім'я людини надає вагомість самої події, і
чим більш відома людина, тим значимій сама подія.
Якщо ми подивимося загальнодержавні або місцеві довідники, де мають місце
статті присвячені містам, селам і хуторам, то дуже часто можемо бачити згадки, що в
населеному місці народилася та або інша відома людина. Те ж саме можна сказати й про
прославлених «чужинців», які випадково або цілеспрямовано відвідували населений
пункт.
Для будь-якого місцевого жителя, перше, як і друге - це засіб додати значимість
того місця, де він живе або народився, збільшити вагомість свого місця в великій історії.
У такий спосіб, людина через призму місця проживання стає співпричетною до чогось
великого, більшого, ніж вона є. Перебування на батьківщині місцевого жителя стає
частиною історії життя відомого гостя, а все його життя, - історією села, міста або всього
регіону де він був.
У даній статті ми хочемо повідати про деяких відомих людей Російської імперії, які
за самими різними причинах якийсь час перебували на території сучасного Сокирянського
району Чернівецької області. Як відомо, Сокирянщина разом з усією Бессарабією у 1812
році була офіційно приєднана до території Російської імперії, і перебувала під її владою
до 1917 року. Але при цьому, якщо порівнювати з іншими регіонами, за більш ніж сто
років Сокирянщина рідко попадала в сферу інтересів дослідників і відомих державних
діячів. А ті, хто були змушені, намагалися знайомиться з нею на відстані, вдаючись до
допомоги місцевих діячів, які за допомогою поштових пересилань подавали потрібну
інформацію. Але, ті з відомих діячів, котрі все-таки відвідували наші краї, залишалися на
довгі роки під приємним враженням від побаченого географічного, історичного й
етнографічного багатства, яким славиться Сокирянщина.
Першими з відомих людей Російської імперії, котрі ступили на землю
Сокирянщини, як ми можемо бачити за доступними нам письмовим джерелам, були
родовиті вояки - князь, майбутній московський градоначальник ( в 1790 – 1795 р.)
Олександр Олександрович Прозоровський (1732 - 1809) і генерал-поручик Христофор
Федорович Штофельн (1720 - 1770).
В 1768 році спалахнула чергова російсько-турецька війна, яка тривала аж до 1774
року. 15 квітня Перша армія під командуванням генерал-аншефа князя Олександра
Михайловича Голіцина (1718 - 1783), побудувавши два понтонних моста перейшла р.
Дністер поблизу с.Непоротове1. Але ще 14 квітня з території Поділля, вплав на другий
5
берег Дністра перебрався авангард О.

Прозоровського і Х. Штофельна: «для прикриття
майбутньої переправи й устрою тет-де-пона
(мостові укріплення для охорони переправ –О.М.) на
тій стороні Дністра»2.
Переправа армії Голіцина в кількості 44,5 тис.
продовжувалася майже цілий день, тому на місці
переправи був улаштований нічліг. І на
Сокирянщині, для армії Голіцина він був не
останнім. Відомо, що 16 квітня 1769 року значна
частина армії зупинялася на постій у селі Романківці,
про що в своєму «Журналі» відзначив і сам князь
Прозоровський3. У той же час генерал-поручик
Штофельн зі своїм корпусом знаходився в
Сербичанах. 17 квітня армія перейшла в табір під
селом Новоселиця, а 18 квітня атакували Хотинську
фортецю. Розбивши турецьку армію Караман-паши,
через відсутність достатньої кількості облогової
Олександр Олександрович артилерії та нестачу провіанту, Голіцин так і не
Прозоровський зважився штурмувати фортецю. Російська армія
змушена була відійти, і 24 квітня повернулася назад за р.Дністер.
Докласти до сказаного можна те, що разом з указаними вище родовитими особами
в цей же час на Сокирянщині був Григорій Олександрович Потьомкін (1739—1791) –
видатний державний і військовий діяч, ясновельможний князь Тавричеський (1787),
генерал-фельдмаршал (1784); був фактично співправителем Катерини II з 1774 р. і,
очевидно, перебував з нею в таємному шлюбі. У вересні 1768 р. йому був подарований
придворний чин дійсного камергера, що відповідало чинові генерал-майора в армії. На
початку Першої російсько-турецької війни відправився добровольцем у діючу армію, у
корпус О. О. Прозоровського, що складав, як уже було сказано, авангард Першої армії
О. М. Голіцина, і незабаром відзначився в бою при Дністрі в фортеці Хотин.
Майже через 80 років Сокирянщину навідав Георг Заблер (із-за помилки
чиновника, він же Єгор Єгорович Саблер) (1810 - 1865) – відомий вчений, астроном і
геодезист, він першим знайшов спосіб для
визначення кута переломлення в прозорих
середовищах4, брав участь у складанні великого
опису зірок. Німець за походженням, він вчився в
Дерптсьмому університеті, де захистив дисертацію
на звання доктора філософських наук (1839 р.)5. Там
же почав працювати під керівництвом відомого
вченого Василя Яковича Струве, спочатку в
Дерптській обсерваторії, а потім у якості ад'юнкта в
Миколаївській Головній астрономічній обсерваторії
(1839 - 1954 рр.). Дійсний Член Російського
Географічного товариства, кавалер ордена Святого
Станіслава6, Заблер у 1954 році був назначений на
посаду директора Віленської обсерваторії. Деякий
час працював на Британських островах з відомим
англійським астрономом Варрьоном Деларю7.
У 1948 році Георг Заблер більше тижня
проживав у Романківцях. Причиною перебування у
цьому селі був вимір так званого «Романківського Князь Олександр Голіцин. Малюнок Д.Г.
базису» (тоді писали «Романкоуцкого базиса»), який Левицький. 1774 р.
6
проводився в рамках ученої експедиції Академії наук, направленої для виміру дуги
меридіану між Фугленесом і Ізмаїлом, яка нині відома як «дуга Струве»8. Результати
досліджень, в тому числі й ті, що проводилися у Романківцях, а так само у Гвіздівцях та
Селищі були надруковані у наукових виданнях того часу, наприклад, у Віснику
Імператорського Російського Географічного товариства (1853 р.)9, Журналі Міністерства
народної освіти і деяких інших.
Інший наш герой, Олександр Степанович
Афанас’єв–Чужбинський (1816 —1875) – відомий
український та російський поет, письменник,
мовознавець, етнограф та фольклорист. З нагоди
великого князя Костянтина Миколайовича
Романова, якому належить ідея відправити
літераторів по річкам Російської імперії, в
середині XIX ст. брав участь в експедиції
морського міністерства по Дніпру і Дністру. В
своїх «Нарисах Дністра», виданих 1863 року
зібрано чимало інформації яка стосується історії
та етнографії краю. Він навідував Непоротове,
Білоусівку, Сокиряни і Ломачинці.
Більше всього часу він провів у
с.Ломачинцях, де квартирував у місцевого
поміщика Є.М. Крупенського. Про своє
прибування у цьому селі Олександр Степанович
О.С. Афанас’єв–Чужбинський. відзначив: «Взагалі перебування в Ломачинцях
залишило у мене саме втішне враження, і я можу сказати, поклавши руку на серце, що
ніде в Бессарабії я не бачив такого постачання в побуті поміщицького селянина й
відсутності тих зловживань, які суцільно й поруч існують у власницьких селищах»10.
Подорожував по нашим селам і видатний син українського народу Павло
Платонович Чубинський (1839 – 1884). Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив
його ім’я безсмертним навіки. За своє недовге життя він зробив стільки, скільки до снаги
цілому академічному інститутові. Був автором журналу «Основа», у 1861 році захищає в
Петербурзі дисертацію й одержує вчений ступінь кандидата правознавства. Був дійсним
членом Імператорського Російського географічного товариства, дійсним членом
Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському
університеті, членом-кореспондентом Імператорського Московського товариства
сільського господарства, членом-співробітником Імператорського вільно-економічного
товариства. У 1872 році Чубинський засновує Південно-Західний відділ Російського
Географічного товариства.
На Сокирянщину Павло Чубинський потрапив в 1869 році, коли йому довірили
очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних та статистичних
досліджень. Російське географічне товариство доручило Павлу Чубинському провести
дослідження в трьох українських губерніях: Київській, Волинській і Подільській. Але
Чубинський вирішив значно розширити зону досліджень, докласти частини Мінської,
Гродненської, Люблінської та Сідлецької губерній. До того ж він вважав важливим
зібрати матеріал в Північній Бессарабії, населеної українцями. Так він опинився на землях
Хотинського повіту й зокрема Сокирянщини: «З Кам'янець-Подільського я відправився в
Бессарабію й об'їхав Хотинський повіт...»11.
Найперше дослідник виявив етнічний склад сіл Хотинського повіту. Про села
Сокирянщини ми узнаємо: «Місцевості населені руснаками, у котрих мова виключно
малоруська: містечко Сокиряни: села - Білоусівка, Коболчин, Ломачинці, Михалков,
Ожево, Василівці, село Розкопинці, села - Романківці, Яновці, Селище, Шибутинці,
7
Кормань, Кулишівка, Непоротово, Молодова, Комарів і Вітрянка... <…> Місцевості,

населені руснаками й молдаванами, де панує мова молдавська: .. села: ... Гвіздівці...»12.
Чубинський скрізь фіксував легенди, перекази, народні прикмети, пісні, звичаї, рід
та характер занять населення, відмінності в обробітку ґрунту і т.д.. Особливу увагу
вченого привертали головні події людського життя — народження, одруження, проводь у
рекрути, смерть людини.
За словами академіка Л.Берга, експедиція,
очолювана Павлом Чубинським у Південно-
Західний край, була найвидатнішим явищем в
історії тогочасної етнографії. Протягом 1872 –
1879 рр. у Петербурзі побачили світ сім томів (у
дев’яти книжках) під загальною назвою «Праці
етнографічно-статистичної експедиції в Західно-
Руський край».
За проведену роботу в 1873 році Російське
Географічне товариство нагородило Чубинського
золотою медаллю. 1875 року він одержавши
золоту медаль Міжнародного етнографічного
конгресу в Парижі.
Наступний гість Сокирящини, - мінералог,
гірський інженер Михайло Петрович Мельников
(1854 – 1900). Закінчив Петербурзький гірничий
інститут (1878 р.). Працював інженером на
кам'яновугільних копальнях, у Гірському
департаменті. В 1887–1992 рр. брав участь в
експедиціях на Уралі, з 1892 р. – співробітник
(хоронитель мінералогічної колекції) Гірничого
інституту. Підготував десятки колекцій мінералів
Павло Платонович Чубинський. для навчальних закладів Росії, Белградського й
Бухарестського університетів. Щорічно виїжджав у
геологічні експедиції, вивчав алмазні родовища, відкрив родовище перовскіту
(мінерал класу оксидів), що на честь його ім'я було названо Мельникові копальні.
Щодо Бессарабії, зокрема Сокирянщини, то як пише самий Мельников, «улітку
1883 року я був відряджений Департаментом Сільського господарства й
Сільськогосподарської промисловості на Поділля для дослідження багатства покладів
фосфоритів»13. В ході цієї експедиції він обслідував і бессарабські береги Дністра. Як
можна бачити з опублікованих праць «Фосфорити Подолії і Бессарабії» (Горный журнал.
– СПб., 1884. – № 9, № 10.)14, «Геологічне дослідження області Придністровських
фосфоритів» (Известия Геологического комитета. – СПБ., 1884. – Т. 3.) і деяких інших,
Мельников бував у Ломачинцях, Непоротове, Волошково, Василівцях і Ожево; навідував з
візитом деяких місцевих поміщиків, наприклад, пана Крупенського в Ломачинцях. У
останнього він отримав інформацію про становище добичі фосфориту в волості. Відзначу,
що в той 1883 рік и з під Ломачинців, при сприянні залізничного експедитора та відомого
комерсанта М. Рауде було вивезено 26 тон фосфориту.
В 1889 р. у села Непоротове і Ломачинці приїжджав відомий історик, археолог і
церковний діяч Дмитро Іванович Самбікін (1839 - 1908), відомий більше як владика
Димитрій. В 1872–1881 роках – ректор Тамбовської духовної семінарії. В 1877 він
прийняв чернецтво зі збереженням свого імені (Димитрій), архімандрит. В 1881–1886 р. –
ректор Воронезької духовної семінарії та редактор «Воронезьких єпархіальних
відомостей». Із грудня 1886 р. Самбікін – єпископ Балахнинський, з 1887 – єпископ
Балтський, а з 1890 року – єпископ Подільський і Брацлавський. З 1896 р. він єпископ, а з
8
1898 – архієпископ Тверський, з 1905 – архієпископ Казанський і Свияжський. У всіх

місцях свого служіння відкривав церковно-археологічні товариства й комітети.
На Сокирянщині, з дослідницькими цілями Дмитро Іванович відвідав скит Галицю
та печери між Ломачинцями і Непоротове. Деяким
дослідникам це дає підстави припускати, що можливо
в кам'янець-подільських архівах збереглись які-небудь
матеріали зібрані під час цієї поїздки, які б зафіксували
вигляд скиту до його реконструкції. Адже в 1903 році
було прийнято рішення про реставрацію церкви скиту,
а 1904 р. було розпочато роботи, під час яких
споруджено новий іконостас і престол15.
Наступний гість Сокирянщини, Сергій
Дмитрович Маргаритов (1862-1921) – історик церкви,
магістр богослов'я (1898 р.), викладач Кишинівської
семінарії (1895 р.), інспектор народних училищ
Кишинівського повіту (1902 р.), директор народних
училищ Тавричеської губернії (1910 р.). Широкому
колу дослідників і читачів Російської імперії він був
відомий своїми працями «Лютеранське вчення в його
історичному розвитку при житті Мартина Лютера»16 і
«Історія російських містичних і раціоналістичних
сект»17. Димитрій Самбікін.
На Сокирянщину він приїжджав у 1890 р. з метою вивчення старообрядництва в
Хотинському повіті. Основними пунктами його перебування стали села, де проживали
старообрядники, насамперед – Грубно, Білоусівка, а також Сокиряни. Сам він пояснює
мету свого приїзду таким чином: «Улітку 1890 року нам прийшлося вчинити поїздку по
північній частині Бессарабії. Під час цієї поїздки ми намагалися зупинятися переважно в
тих місцях, де є старообрядники»18.
В ході поїздки він зустрічався з місцевими священиками, які надавали йому всіляку
допомогу, наприклад, священик с. Селище Георгій Гербановський, якому Маргаритов
виказав особливу подяку в одній із своїх публікацій в Кишинівських єпархіальних
відомостях.
Вражають описи сіл зроблені С. Маргаритовим, приміром, от як він характеризує
Грубно: «Грубно займає прекрасне положення, оточене з декількох сторін лісом (маєток
Маразлі), воно має по середині лощину, у якій вирито кілька ставків. Біля дому кожного
хазяїна є садок. Тому селище здається потопленим в садах»19.
З опису Белоусівки ми зазнаємо, що селянам тоді жилося не найкращим образом:
«У матеріальному відношенні білоусовцям живеться поганенько, тому що лише сімей 10
мають наділ в 8 десятин, в інших є лише садиби, за які вони дають власнику щорічну
плату»20.
Влітку 1891 року в Ломачинцях, Непоротове і деяких інших селах Сокирянщини
побував Гаврило Олександрович Ласкін (1863 - 1902) – історик Візантії, Член-
співробітник Товариства археології, історії та етнографії при Казанському університеті. В
той час він працював над перекладом творів візантійського імператора Костянтина VII
Багрянородного (905 – 959 рр.): «Про феми» (De Thematibus) і «Про народи» (De
Administrando Imperio). В останньому творі подається описання міст які знаходилися на
берегах Дністра. Саме ці обставини й стали причиною приїзду Гаврила Ласкіна на наші
землі, як він сам відзначив: «зробивши таким чином огляд місцевості...»21.
Особливо його цікавило місцезнаходження міста Салмакати (Салма-катай –
«патрульна фортеця») про яке згадує Костянтин Багрянородний. Після доволі ретельного
дослідження Гаврило Олександрович заключає: «…Салмакати, знаходився, цілком
ймовірно, верстах в 54 на північ від Атак, що проти Могильова, де-небудь біля села
9
Непоротово, тому, що від Костянтина Багрянородного, ясно, що міста ці були там, де

церкви»22, а далі підкреслює: «З 6 міст на Дністрі (про які пише візантійський імператор
– О.М..) можна визнати тільки три: Білгород, Тагин і Сороки; три інші могли бути
розташовані так, що останній знаходився в Рухотині, але не вище. Хрести, що
згадуються у Костянтина Багрянородного, збереглися в с. Ломачинці»23.
Думаємо, що багато-хто чув про Василя
Васильовича Докучаєва (01.03.1846 – 08.11.1903) –
відомий геолог і ґрунтознавець, засновник
російської школи ґрунтознавства й географії
ґрунтів. Створив вчення про ґрунт як про особливе
природне тіло, відкрив основні закономірності
генезису й географічного розташування ґрунтів.
Місцем його перебування на Сокирянщині стали
Романківці. Сталося це під час комплексної
експедиції у Бессарабію в 1898 році. Це була перша
наукова експедиція, присвячена комплексному
вивченню ґрунтів, клімату й рослинності Бессарабії.
Після дослідження ґрунту в Романківцях і інших
місцевостях Північної Бессарабії Докучаєв пише:
«Як і слід було сподіватися... кращі чорноземні
ґрунти виявилися найпоширенішими в північній
(приблизно) третини Бессарабської губернії», а
також відзначає: «Навряд можна знайти в
Європейській Росії місцевість, більш цікаву в
Василь Васильович Докучаєв.
ґрунтовому (і природничо-історичному, взагалі)
відношенні, чим Бессарабська губернія»
На початку XX ст. по Хотинському повіту і зокрема по Сокирящині подорожував
Петро Артемович Несторовський (1870 - 1932) - мандрівник, історик та етнограф,
викладач 6-ої Варшавської гімназії (1905 - 1907). Його перу належить відома книга
«Беcсарабські русини» (Варшава, 1905), де описується побут, звичаї і обряди жителів
Хотинського повіту, в тому числі і тих, які вельми характерні для мешканців
Сокирянщини. Доволі точно автор передає становище жінки: «На долю жінки у русинів
випадає дуже багато праці. Вона куховарить у кухні, пере білизну всім членам сім'ї, від
малого до великого, носить на плечах воду, у зимовий час пряде, тче й шиє одяг для всіх
домашніх. У польових роботах жінка також приймає саму діяльну участь; на її цілком
плечах залишається господарство, якщо чоловік займається такими промислами, як:
«фальчі», батрацтво, візництво і т.п. Словом, немає майже ні однієї такої роботи, якої
б русинка не виконувала. Це в повному сенсі слова вікова трудівниця»24.
Із другої книги Несторовського «На Півночі Бессарабії: Подорожні нариси»
(Варшава, 1910) ми узнаємо, що деякий час автор проживав у свого родича Олександра
Степановича, в Вітрянці: «Очевидно, у назві села мав ніколи й чомусь значення вітер, але в
ту пору, коли я в ньому жив, про вітер і спомин не було. Було тихо й незвичайно пекуче,
пекуче до одуру... У Вітрянку я прибув з півночі Хотинського повіту, із села Каплевки.
Під'їжджаючи пекучим днем із глухої до села, що потопає в зелені, я заздалегідь смакував
насолоду від можливості користуватися прохолоддю, то в густій тіні саду, то в
холодних водах Дністра...»25.
Окрім Вітрянки, Петро Несторовський навідував Сокиряни, Михалкове,
Непоротове і Ломачинці, спілкувався з селянами і священиками. Дослідник подав
географічні й історичні відомості про деякі села, дав характеристику місцевого
землеволодіння, описав зовнішність, побут, заняття жителів. Окремо у книзі виділяється
описання монастиря у селі Непоротове, а так само місцевих печер і всього того, що з ними
пов'язано (легенди, перекази): «...начебто один раз у цю печеру була загнана лисиця, що
10
вийшла в протилежний отвір в ущелині біля сусіднього села, у п'яти верстах -

Ломачинець»26.
Залізнична станція Романківці, зі старою будівлею вокзалу.

Фото, Денис Кучерявий.
В 1902 і 1903 роках по Сокирянщині екскурсував відомий учений свого часу Н.
Окіншевич, як він сам вказує: «з метою дослідження рослинності цієї частини
[Бессарабської] губернії». Він бував у селах Молодово, Кулішівка, Ожево, Василівка27.
Зупинявся погостювати у поміщиків Зангі в Сербичанах. Про останнє село Окіншевич
пише: «Сербичани розташовані в східній частині Хотинського повіту, порівняно
багатими лісами. Місцевість висока, тому що тут проходить головний вододільний
хребет Хотинської висоти. Ліси відрізняються прекрасним буянням: очевидно умови
ґрунту повнотою благодіють цьому»28.
Певно, ми сказали не про всіх відомих вчених, мандрівників та письменників які
навідували Сокирянщину в часи існування Російської імперії. Але ми й не ставили перед
собою такої задачі. Вивчайте свій край, дослідуйте минуле і сучасне свого села або міста,
і, можливо значно збільшите пропонований нами список.
1
Столетие присоединения Бессарабии к России: 1812-1912 г.г. / Cост. протоиерей Н. В. Лашков. - Кишинев:
Тип. Бессарабского Губернского Правления, 1912.- С. 23.
2
Война России с Турцией и польскими конфедератами. С 1769 – 1744 год. Составленно, преимущественно,
из неизвестных по сие время, рукописных материалов, Генерального штаба каританом А. Петровым. – Том.
1: Год 1769. – СПб., 1866. – С. 158.
3
Прозоровский А. А. Записки генерал фельдмаршала князя Александра Александровича Прозоровского,
1756—1776 / Сост. и коммент.: А. К. Афанасьев, Г. С. Марштупа, Е. С. Самонина, О. И. Самсонова; Вступ.
ст.: А. К. Афанасьева. — Москва: Рос. Архив, 2004. – С. 232.
4
Настольный энциклопедический словарь. – Том. 3. Выпуски 29-42. – Третье стереотипное издание. –
Москва, 1895. – С. 1731.
5
Заблер Г. «Наблюдения над земным лучепреломлением и законами его изменений». – Дерпт, 1839.
11
6
Высочайшие повеления. Определения, увольнения и награждения // Журнал Министерства народного
просвещения. – СПб., 1838. - Том 18. – С. 167.
7
Русский биографический словарь /Под наблюдением А.А. Половцова. – Т. 18. – СПб., 1914. – С. 9.
8
«Дуга Струве» - самий довгий градусний вимір дуги меридіану коли-небудь проведене наземними
дослідниками до ХХ сторіччя. «Дуга», орієнтована з півночі на південь, і слідує приблизно уздовж 25-
градусного меридіану східної довготи, бере початок від «Пункту Фугленес», що лежить на узбережжі
Баренцева моря, недалеко від норвезького міста Хаммерфест (70° північної широти), далі слідує на південь –
ще через вісім країн Північної й Східної Європи (проходить трохи на схід Гельсінкі, Таллінна, Риги й
Вільнюса, і значно на захід – Мінська й Києва, далі біля Кишинева), і закінчується недалеко від узбережжя
Чорного моря, на крайньому південно-заході України, у районі Ізмаїла – «Пункт Старо-Некрасівка» (45°
північної широти).
9
Струве В. Историческое изложение хода работ для измерения дуги меридиана между Фугленесом и
Измаилом// Вестник Императорского Русского Географического общества за 1853 год. – Кн. 3. – СПб., 1853.
– С. 19.
10
Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2: Очерки Днестра. – Спб., 1863. – С. 197.
11
Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским
русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные
действительным членом П. П. Чубинским. - Том 1. - Петербург, 1872. - С. XIII - XIV.
12
Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Императорским
русским географическим обществом. Юго-западный отдел. Материалы и исследования, собранные
действительным членом П. П. Чубинским. – Том 7. – Вып. 2. – Петербург, 1877. – С. 363.
13
Мельников М. Геологическое исследование области Приднестровских фосфоритов // Известия
Геологического комитета. – СПБ., 1884. – Том 3. – 281.
14
Мельников М. Фосфориты Подолии и Бессарабии // Горный журнал. Спб., 1884. – № 9, № 10.
15
Для тих хто цікавиться галицьким монастерем радимо прочитати: Праницкий Д. Старинный церковный
памятник // Кишиневские епархиальные ведомости. - 1903. - № 19. - 1 октября. – С. 506-508; Щеглов Д. Об
упраздненных монастырях Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. 1898. № 16, 15 августа. - С.
509-510; Антонович В. Б. О скальных пещерах на берегу Днестра в Подольской губернии // Труды VI-го
Археологического съезда. - Т.1. - Одесса, 1886. - С. 86-102.
16
Маргаритов С. Лютеранское учение в его историческом развитии при жизни Мартина Лютера. – 2-е
издание. – Кишинев, 1898.
17
Маргаритов С. История русских мистических и рационалистических сект. – Симферополь. 4-е издание. –
1914. - 255с.
18
Маргаритов С. Старообрядцы северной части Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. –
Кишинев, 1893. – № 1 - 2. – С. 17.
19
Маргаритов С. Старообрядцы северной части Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. –
Кишинев, 1893. – № 1 - 2. – С. 20.
20
Маргаритов С. Старообрядцы северной части Бессарабии (продолжение) // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1893. – № 3. – С. 58 - 59.
21
Сочинение Константина Багрянородного: «О фемах» (De Thematibus) и «О народах» (De Administrando
Imperio) с предисловием Гавриила Ласкина // Чтения в Императорском обществе истории и древностей
российских при Московском университете. – Москва, 1899. – Кн. 1. – С. 220.
22
23
24
Несторовский П.А.. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. Варшава, 1905. – С. 147.
25
Несторовский П. А. На севере Бессарабии: Путевые очерки. - Варшава: Изд. авт., 1910. – С. 51.
26
Несторовский П. А. На севере Бессарабии: Путевые очерки. - Варшава: Изд. авт., 1910. – С. 66.
27
Окиншевич Н. Исследование лесов Северной Бессарабии // Записки Новороссийского Общества
естествоиспытателей. – Одесса, 1905. – Т. XXVIII. – С. 29; Окиншевич Н. Двудольные Северной Бессарабии,
собранные летом 1902 года. – Одесса тип. Э. Шмидта, 1907.
28
Окиншевич Н. Исследование лесов Северной Бессарабии // Записки Новороссийского Общества
естествоиспытателей. – Одесса, 1905. – Т. XXVIII. – С. 53.
12
СОКИРЯНЩИНА У ТВОРЧОСТІ ІВАНА СЕРГІЙОВИЧА АКСАКОВА
Іван Сергійович Аксаков (1823 - 1886) - російський публіцист, поет, громадський

діяч, один з лідерів слов'янофільського руху. У 1848 став чиновником особливих доручень
при Міністерстві внутрішніх справ і зараз же виклопотав собі відрядження до Бессарабії
для дослідження тамтешнього розколу.
Необхідність відрядження була пов'язана з частими зносинами закордонних
старообрядців з російськими розкольниками. Створення Білокриницький ієрархії (вона ж -
Австрійська ієрархія) в 1848 році і відкриття претензії на об'єднання всіх старообрядців
попівського толку під її зверхністю, змусили Російський уряд вжити нагальні заходи по
припиненню цих зносин. У Міністерстві внутрішніх справ була створена спеціальна
комісія, за дорученням якої І.С. Аксаков у жовтні 1848 року був відряджений до
Бессарабії з секретним дорученням і під офіційним приводом ревізії сільських хлібних
магазинів та єврейських училищ1.
У ході поїздки по Бессарабії, і збираючи
матеріал про розкольників, побував у багатьох
куточках цього краю, провів бесіди з рядом агентів, в
тому числі з самих старообрядців, а також з
простими жителями. Його листи з Бессарабії, деколи
не поступаються роботам професійного етнографа.
Відображають побут, культуру і традиції
різноплемінного населення - українців, молдаван і
євреїв.
У своїй «Записці про бессарабських
розкольників» Аксаков стверджує: «По виконанні
покладеного на мене доручення зібрати відомості
про справжній стан розкольницьких сіл у Бессарабії,
я об'їздив майже всю цю область...»2. Певно в силу
наших інтересів виникає питання: І на Сокирянщині
побував, адже тут знаходяться найстаріші
старообрядницькі села, Грубна і Білоусівка? І. С. Аксаков. Фотографія А. І. Ден’єра.
На жаль, ствердної відповіді на це запитання не існує. Нам не відомі будь-які
письмові джерела, в яких була б однозначна відповідь. Не вказують на це й дослідники,
які вивчали його доповідь, наприклад, Авксентій Стадницький у статті «Записка І. С.
Аксакова «Про бессарабських розкольників», яка була опублікована в 1889 році в
Кишинівських єпархіальних відомостях3. Та й сам Аксаков ніде не зазначає у своїх
листах, що відвідував особисто зазначені села. Так, наприклад, перебуваючи в листопаді
1848 року в Новоселиці він пише в одному зі своїх листів до рідних: «Звідси вирушаю
різними манівцями в Хотин, в Сороки, в Бельці, в Оргеїв, може бути навіть загляну в
Кам'янець-Подільський, який у двадцяти верстах від Хотина, і потім назад в Кишинів»4.
Як бачимо, ні про Грубна, ні про Білоусівці він не згадує. Тим не менш, у «Записці
про бессарабських розкольників» Аксаков приводить деякі дані про ці села, які можуть
представляти інтерес при вивченні історії та культури Сокирянщини. Він пише:
«Розкольницькі села у Верхній Бессарабії, скільки я міг дізнатися, наступні: Грубна
на землі поміщика Маразлі, Хотинського повіту, Романкоуцкої волості, верст за 40 від
Хотина, куди вони приписані міщанами. У Грубні більше 150 родин, які займаються
хліборобством і торгівлею. Мешканці, як і взагалі всі росіяни, вважаються в порівнянні з
царанами відмінними господарями, підпорядковуючи впливу свого доброго духу і
моторності розуму ледачих і безтурботних молдаван5. Село їх з усіх боків оточене густим
13
лісом, має церкву, звернену до каплиці, і дзвіницю без дзвонів, замість яких вживають
вони чавунне «било», тобто дошку6. Між грубенськими розкольниками самі чудові, як
кажуть, Василь Ребіцький і Хома Герасимов, втім, люди бездоганної поведінки у
зовнішньому, поліцейському сенсі цього слова.
Білоусівка, інше село Хотинського повіту, населений молдаванами і липованами7
разом ... »8.
Липовани. Малюнок другої половини XIX ст.
1
Для І. Аксакова це було не останнє відвідуванням Бессарабії. У 1855 році він у розпал Кримської війни
вступив до ополчення, а саме в Серпуховську дружину, яка перебувала під начальством князя Гагаріна і
дійшла до Бессарабії. Аксаков був скарбником дружини. При перших звістках про мир, в березні 1856 року,
І. С. Аксаков повернувся до Москви.
2
Аксаков И.С. Отчего так нелегко живется в России? – Москва: «Российская политическая энциклопедия»
(РОССПЭН), 2002. – С. 849.
3
Стадницкий А. Записка И. С. Аксакова «О бессарабских раскольниках». – Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1889. – № 10. – С. 445-460.
4
Иван Сергеевич Аксаков в его письмах. Часть первая: учебные и служебные годы. – Т. 2.: Письма 1848 –
1851 годов. – Москва, 1888. – С. 50.
5
Думка Аксакова про ліниву молдаван суб'єктивно, і не має нічого спільного з реальністю. Молдавани
завжди відрізнялися працьовитістю. Причини упередженості І. Аксакова до молдаванам і суперечливість
його суджень розглянуті в наступній статті: Стати В. Папа рус, мама рус, а Иван – Молдаван. Молдавская
этнонимика в произведениях русских авторов // Русин – Кишинев: Общественная ассоциация «Русь», 2007. -
№ 3 (9). – С. 15 – 35.
6
Відсутність дзвонів було пов'язано з вийшли в листопаді 1840 імператорським законом «Про заборону
церковного дзвону на розкольницьких каплицях». Тому старообрядці користувалися билом.
7
Липовани - старообрядці попівського напрямки і субетнічна група росіян. У середовищі носіїв субетноніма
походження слова «липовани» має кілька варіантів. Варіант перший зводиться до липових основ ікон. Не
менш популярним є пояснення своєї назви приховуванням від переслідувачів в липових лісах. На Буковині
походження етноніму «липовани» іноді виводять від липового лісу, що ріс біля с. Біла Криниця, де було
влаштовано перший старообрядницький монастир. Ще однією версією етимології в народній пам'яті є
виведення імені від легендарного «генерала Липень». Більш докладно про ці та інших версіях походження
назви «липовани» читайте в дослідженні: Пригарин А.А. Отражение процессов формирования в
исторической памяти группы русских старообрядцев на Дунае (окончание) // Гуманитарная мысль Юга
России. – Краснодар, 2006. – С. 94 – 116.
8
Аксаков И.С. Отчего так нелегко живется в России? – Москва: «Российская политическая энциклопедия»
(РОССПЭН), 2002. – С. 854.
14
БАРОН ШТЕЙГЕР: «БЕССАРАБИЯ» ИЗ НЕПОРОТОВА
После того как свершилась Октябрьская революция 1917 года дворянство и прочий
люд не довольный новым политическим укладом начало эмигрировать за границы
бывшей Российской империи. В истории она получила название «Эмиграция первой
волны» или «Русская белая эмиграция». Общее количество эмигрантов из России на 1
ноября 1920 г. по подсчетам американского Красного Креста составляло 1 194 тыс.
человек. По данным Лиги Наций по состоянию на август 1921 г. было более 1,4 млн.
беженцев из России. В общей сложности вследствие революции в России за границу
попало около 3 000 000 человек. В их числе была и семья Штейгеров.
Штейгеры – представители старинного швейцарского рода, одна из ветвей
которого переселилась в Российскую империю в начале XIX в. Наиболее известным из
них стал барон Сергей Эдуардович Штейгер (1868—1937), полковник, земский деятель,
адъютант одесского генерал-губернатора, предводитель дворянства Каневского уезда,
член Государственной Думы (1913). В родовом имении в с. Николаевка Черкасского уезда
Киевской губернии у него родились двое детей – дочь Алла (15 июля 1909 г.)1, а также
сын Анатолий (20 июня 1907 г.). На последнем мы остановим свое внимание.
Анатолий Сергеевич Штейгер – один из
наиболее значительных поэтов «первой волны»
эмиграции. Жизнь в эмиграции для Анатолия
началась в 1920 году, когда семья Штейгеров
выехала в Константинополь, из Одессы, чудом
попав на английский корабль, оставив все свое
имущество на берегу. В дальнейшем Анатолий
Штейгер жил в Чехии, во Франции и (с 1931 г.) и в
Швейцарии.
Писать стихи он начал довольно рано.
Стихи Штейгера быстро получили признание в
мире русского литературного Парижа. В стихах
Штейгера преобладает лирическая миниатюра,
мотивы одиночества, ностальгии, хрупкости мира,
предчувствия смерти. Доктор наук из
Иллинойского университета в США характеризуя
творчество поэта, пишет: «Штейгер – мастер
коротких, простых, точных, глубоких, искренних и
лишенных всякой «крикливости» стихов. Но его
поэзия, тем не менее глубоко оригинальна – у него
свои собственные интонации, стиль и образ
лирического выражения. Темы свои он развивает в
Анатолий Штейгер. «дневниковой форме», с употреблением
афористических выражений, иронических скобок, часто незаконченных предложений»2.
У Анатолия был швейцарский паспорт, и он постоянно путешествовал. Под
некоторыми стихотворениями Штейгера проставлены места, где эти стихи написаны. По
ним можно судить о его странствиях: Венеция, Берлин, Ницца, Марсель, Рим, Прага,
Афины, Париж, Давос, Белград, Сараево, Брюссель, Вена, Загреб, Рагуза, Берн, Грасс.
Есть в этом списке и село Непоротово, где он довольно продолжительное время гостил у
местных дворян Ольшевских и Статевичей3. Да! То самое село, которое входит в состав
современного Сокирянского района Черновицкой области.
15
В Непоротово его занесло перед началом Второй мировой войны, в 1939 году.
Латвийский ученый Ф.П. Федоров в статье «Бессарабия в лирике Анатолия Штейгера»
утвердительно высказывает мысль, что в 1920-30-е годы Бессарабия хранила черты
русского мира, встреча с ней для поэта, как и некоторых других эмигрантов,
воспринималась как встреча с реальной родиной4.
В Непоротово Штейгером была написан, пожалуй, самый известный цикл
произведений, известный под именем «Бессарабия» (16 стихотворений). В нем он с
поразительной точностью описал предвоенное Непоротово – «дворянский дом на склоне у
реки», рождество в усадьбе и т.д., когда «весь этот чудом сохранившийся быт висел на
волоске, стрелка на циферблате приближалась к роковому часу»5.
Умер Анатолий Штейгер от туберкулеза в возрасте 37 лет, 24 октября 1944 года в
Лейзене, Швейцария.. Находясь при смерти, Анатолий продолжал активную деятельность,
участвовал в Сопротивлении, работал в военной цензуре, занимался составлением едких
антинацистских листовок. Немецкие власти в пограничных со Швейцарией областях даже
назначили награду за его голову.
Уже смертельно больной, Анатолий Штейгер продолжал работать над новым
сборником стихов «Дважды два четыре». Но закончить книгу ему так и не удалось.
Сборник «Дважды два четыре» был посмертно издан в 1950 г. явив, конечно, удивительно
одаренного мастера. Под тем же названием в 1981 г. опубликовано и наиболее полное
собрание стихов в Нью-Йорке.
Ниже представляем стихотворения Анатолия Штейгера из цикла «Бессарабия», из
первой их публикации в литературном журнале русской эмиграции издаваемом в Париже
«Современные записки» за март 1940 года. Посвящены они непоротовским помещикам Т.
и И. Ольшевским.
БЕССАРАБИЯ
Т. и И. Ольшевским
1.
Две барышни в открытом шарабане,
Верхом за ними двое панычей:
Все как в наивно-бытовом романе,
Минувший век до самых мелочей...
И не найти удачней декораций —

Дворянский дом на склоне у реки.
Студент с начала самого «вакаций»,
Фруктовый сад, покосы, мужики...
Но в чем-то все же скрытая подделка

И вечный страх, что двинется сейчас
По циферблату роковая стрелка...
(Уж двадцать лет она щадила нас).
2.
Вечером выйдем гулять по меже.
Сторож внезапно возникнет из мрака,
Спросит огня. Мы закурим. Уже
Осень вблизи дожидается знака...
Ночью иначе звучат голоса,

Глухо и даже немного тревожно.
16
Каждая пауза четверть часа...

Можно о многом сказать односложно.
Речь про дожди, урожай, молотьбу,

Сдержанно, чинно, (ответы-вопросы),
Про деревенские быль и судьбу...
Лиц не видать. Огонек папиросы.
Красный, тревожный, ночной огонек...

Запах полыни и мокрой овчины.
Терпкая грусть... (Очень русский порок).
Но без какой-нибудь ясной причины.
3.
Лес вдали стоит уже немой.
Легкий сумрак. Очень низко тучи.
Я не знаю, что опять со мной...
Быть беде. И скоро. Неминучей...
От костра идет широкий дым.

Пастушонок охватил колени.
Он молчит. Мы часто с ним сидим.
Тихий вечер в поле предосенний...
Мягкий профиль русского лица,

Пастушка зовут как в сказке — Ваней.
Так сидеть бы с Ваней без конца...
Не забыть мне наших с ним молчаний.
Дома будут речи про войну,

(Уберечь уже не может чудо).
На рассвете все же я засну,
Буду спать тревожно, чутко, худо.
Именье Непоротово, 19396.
1
Баронесса Штейгер Алла Сергеевна (после замужества – Головина) – поэтесса и прозаик. С 1929 года жена
скульптора и художника А.С. Головина. Их сын, Сергей Александрович Головин, писатель и переводчик
живет и работает в Швейцарии. Во втором браке была замужем за бельгийцем Филиппом Жиллесом
Пелиши. Алла Сергеевна умерла 2 июня 1987 года в Брюсселе.
2
Темира Пахмусс. Из архивных материалов В.А. Злобина. Поэт Анатолий Штейгер // Cahiers du monde russe
et soviétique. – Vol. 26. – N°3-4. – Paris, 1985. – С. 479 - 480.
3
Известно также, что на встречу с А. Штейгером приезжали помещики Крупенские из сел Ломачинцы и
Романковцы.
4
Федоров Ф. П. Бессарабия в лирике Анатолия Штейгера // ХХ век. Литература. Стиль. – Екатеринбург:
Издательство Уральского университета, 1999. – Вып. 4. – C. 106.
5
Крейд В. Что такое «парижская нота» // Слово-Word – № 43-44. - Нью-Йорк, 2004.
6
Штейгер А. Бессарабия // Современные записки. – Париж, 1940. – Том LXX, март. – С. 129 – 130.
17
Афанасьев-Чужбинский А.С.
ПОЕЗДКА В ЮЖНУЮ РОССИЮ
В статье «Відомі діячі Російської імперії, які навідували Сокирянщину» в данном

сборнике, нами уже было сказано, что в середине XIX в. по Сокирянщине путешествовал
известный украинский и русский писатель, переводчик и этнограф Александр Степанович
Афанасьев-Чужбинский (1816 —1875). Ниже представляем небольшой отрывок из
описаний его путешествия, который непосредственно касается Сокирянщины. Текст
воспроизведен по изданию: Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2:
Очерки Днестра. – СПб., 1863. – С. 197 – 207.
Переправляясь из Старой ушицы снова в Бессарабию к селению Корману, и следуя

вниз по берегу я остановился только в селении Ломачинцах, как для отдыха, так и потому,
что в его окрестностях предстояло мне познакомиться и с древними пещерами, и с
еврейскою колонией, и с местечком Калюсом (Под. Губ.)1, наконец, с несколькими
десятками липован в Белорусовке2. К счастью в Ломачинцах жил образованный русский
помещик, Е. М. К[рупенск]ий3, и в семействе его чрезвычайно приятно проходили мои
вечера после дневных трудов и скитаний. Помещик делал для меня всевозможные
облегчения в моих поисках, и я не помню подобной стоянки в целой Бессарабии. Большое
село Ломачинцы замечательно тем, что по всей этой местности от Хотина до Сорок, нигде
нет такого превосходного строевого леса, а так как экономия отпускает его по дешёвой
цене своим царанам4, то и крестьянские усадьбы отличаются здесь прочностью и
удобством. Всё селение, почти покрытое сплошными садами и разбросанное по оврагам,
так и просится под карандаш живописца.
Как раз в то время царане собирались на митинги по случаю перехода от
поссесора5 к управлению самого владельца, и мне удалось видеть это чисто народные
сходки не с качеств официального лица, а как простому зрителю. Сходки эти происходили
возле корчмы, возле которой я и присутствовал. Притом же у меня было несколько
знакомых царан, которых я постарался задобрить, и посредством их пустить молву по
селению, что не имею ничего общего ни с чиновниками, ни с помещиками, а делаю своё
дело по Днестру и любопытствую только узнать народные нравы и обычаи. Я видел
мирские сходки в Великороссии, где народ собирался для передела земли, но там спор,
шум, ссоры оставляли во мне неприятное впечатление. Случилось мне видеть громаду и в
Малороссии при выборе старшин, но и здесь дело происходило без крика и ссор, потому
что у каждого кандидата была своя партия; и эти сходки не оставляли во мне отрадного
воспоминания. Но в Ломачинцах, могу сказать, в первый раз я видел нашего
простолюдина в толпе равных, где общий интерес одинаково руководил всеми и где какие
бы ни были домашние дрязги и личности уступали место серьёзному разговору. Мне
чрезвычайно было любопытно присутствовать при подобном собрании, на которое
являлись представители семейств для обсуждения общественного дела. По крайней мере,
мне казалось, что на ломачинской сходке исчезли все различия – и богато одетый руснак6
подходил дружески к соседу в вытертой свите, и старик без обычного резонёрства
разговаривал с молодым, и долго народ беседовал отдельными кружками. Я позабыл,
однако же, сказать о поводе этих митингов. Е. М. К[рупенск]ий по какому-то поводу
хотел отобрать имение от посессора, следовательно, царанам приходилось применять
условия, и хоть контракт, предлагаемый настоящим помещиком был гораздо либеральнее
прежнего, однако они не решились принять его без основательного обсуждения. О быте
бессарабского царанина читатель имеет понятие из первых глав и знает, что крестьянин
этот стеснен общими положениями, и потому нет ничего удивительного, если он
18
недоверчиво смотрит на самые выгодные условия самого гуманного помещика,

подозревая непременно запасную мысль со стороны последнего. Из предварительных
разговоров с крестьянами я знал, что они были недовольны посесорсским управлением и
нетерпеливо желали войти в непосредственные отношения с настоящим владельцем, о
котором отзывались очень хорошо; но в решительную минуту призадумались. Я сидел с
двумя пожилыми руснаками, из которых с одним долго как-то беседовал в поле, а с
другим познакомился у своей хозяйки. Входя поочерёдно в кружки, они сообщили мне
ход дела. Но меня интересовал не исход вопроса, потому что я был уверен в согласии
громады на условия, а хотелось послушать народных ораторов, которые должны же были
овладеть общим вниманием. Понятно, что у помещика сторонников быть не могло, ибо
каждый царанин имел свою долю интереса в общественном деле, а разногласие могло
возникать только от различного понимания предмета и от большей или меньшей степени
своекорыстия. Совещание отдельных кружков происходило очень долго, так что я начал
терять терпение. Наконец мало по малу кружки смешивались, народ переходил из одного
в другой, обыкновенный говор, издали походивший на гуденье пчёл в улье, становился
явственнее, и скоро толпа сгустилась в плотную массу из которой выделился приземистый
немолодой руснак и снял шапку перед громадой. Это был царанин лет под пятьдесят с
худощавым приятным лицом, одетый не богато, ни бедно, с длинными светлыми
волосами и быстрым проницательным взглядом. Когда он поклонился собранию и потом
величаво надел шапку, вся громада смолкла, так что на площадке, где раздалась гуль, не
слышно было слова и только вокруг, где стояли женщины и дети, явственнее начали
раздаваться голоса, выражавшие совсем другие интересы… Я старался не проронить ни
одного слова. Руснак чистым, звучным голосам начал держать речь. Для большей ясности
я передам её по-русски.
Дерево Платан, с. Ломачинцы. Крупенские посадили его в конце XVIII – начале XIX в. возле своей
усадьбы. Вполне вероятно, что где-то поблизости разворачивались события описанные
А. Афанасьевым-Чужбинским.
19
- Вы хотите знать, как я думаю. Хорошо, я скажу вам, как я думаю. Вокруг нас, по
всему уезду, царане и нет казённых крестьян - стало быть, можно было насмотреться, как
и где живут люди. Не знаю, видел ли кто, чтоб царанинину было хорошо, а я, признаться
не видел и не слышал. Значит, нашему брату «куда не кинь – все клин» – лучше ничего не
выдумаешь. Наш помещик никогда не притеснял нас, как другие, а иной раз оглядывался
на какого-нибудь бедняка или кого постигала беда. Мы знаем, что есть хуже – стадо быть
надо взять его пунты (принять его условия).
Оратор кончил, и вокруг него заволновалась толпа и снова зашумела. Через
несколько времени вышел вперёд высокий руснак с проседью. Он говорил громче и
сохранял суровое выражение лица. Он налегал на необходимость требовать у помещика
некоторых облегчений и заключить, что, хоть он и не надеется на успех, однако, не
мешает потребовать.
- Не будет из этого ничего, отозвалось несколько человек, и ещё не рассердился бы
он.
Тут произошёл лёгкий спор консерватизма с либерализмом, но решено было
однако же, прежде принятия условий попросить небольших льгот, и для этого выбраны
были депутаты , которых тотчас же и угостила громада.
Видел я потом этих самых царан во двор у помещика. Е. М. К[рупенск]ий стоял
посреди них и разговаривал с ними миролюбиво по-руснацки. В общем, смысл его
условия были приняты, шло дело некоторых частностях улаженных однако-ж так, чтоб
впоследствии не могло возникнуть обоюдных недоразумений.
Несмотря на то, что царане вообще народ угнетённый и запугав вый, я не заметил
между ломачинскими руснаками ни подобострастия, ни низкопоклонничества. Громада
вела себя с достоинством и, мне даже показалось, с сознанием, что владелец принимал
участие в их интересах.
Вообще пребывание в Ломачинцах оставило во мне самое отрадное впечатление, и
я могу сказать, положа руку на сердце, что нигде в Бессарабии я не видел такого
довольствия в быту помещичьего крестьянина и отсутствия тех злоупотреблений, которые
сплошь и рядом существуют во владельческих селениях.
К западу от Ломачинец через густой лес лежит небольшая деревенька Непоротово,
возле которой находятся замечательный пещеры. В одно утро отправился я туда на поиски
в сопровождении смышленого парня. Перейдя поле, а потом лес, мы подошли к
небольшому плетню, окружавшему красивый виноградник. За оградой стояла хата, где
помещался с семейством сторож отставной или бессрочный солдат, у которого надо было-
спросить позволения пройти к пещерам через сад, иначе нам предстоял длинный путь в
обход и тяжелая дорога. Сторож не только не оказал сопротивление а предложил
проводить нас и показать все любопытное. Миновав виноградник и пробравшись прямо
по траве к обрыву, мы нашли одну продольную тропинку, по которой сделали еще шагов
сорок. Тропинка эта вела к Днестру и представляла необыкновенно крутой спуск, по
которому можно было идти только потому, что по обеим сторонам росли деревья, но они
же скрывали вид на реку, так что незнакомому с местностью неизвестно ни степени
высоты, на которой находишься, ни против какого места подольского берега лежит эта
дорога. Оставаясь на одной площадке, проводник раздвинул ветви и пригласил меня
следовать за собою. Цепляясь кое-как за сучья и камни, мы вышли наконец на широкую
дорогу, подымавшуюся под другим углом, и пошли налево, назад в гору, под
нависнувшими скалами самых прихотливых очертаний. Неожиданно проводник
поворотил вправо, взлезть на уступ и предложил мне сделать то же. Секунда – и передо
мной открылась великолепная панорама приднестровья. Мы очутились на вершине
выдавшегося утеса, который висел саженях в восьмидесяти над рекою, образуя острый
угол скалы, поворачивающей в огромное ущелье, спускающееся в днестровскую долину.
Несколько аршин выше – и начинались известные пещеры, куда уже легко было
20
добраться по уступам. Пещеры эти, в которых, по словам местных жителей, был

монастырь, и, сколько мне известно, монастырь раскольничий, интересны если не по
остаткам древностей, то по своему оригинальному устройству. Представьте себе довольно
широкую галерею, вырубленную в горе и поддерживаемую натуральными столбами. В
углублении есть несколько нишей, с вырезанными в стенах крестами, и вот все, что
представляется взорам путешественника. По словам одного грека помещика, подобные
пещеры относятся к первым векам христианства, когда христиане, преследуемые
язычниками, скрывались в неприступных местах для отправления своего богослужения.
Мне кажется, даже это могли быть и просто жилища дикарей, хотя и не выдаю этой
гипотезы за истину. Впоследствии, конечно, не могло быть мест более удобных для
раскольничьих монастырей, во время переселения раскольников из России. Пещера возле
Непоротова чтиться однако же окрестными жителями как место бывшей святыни, и
проводник мне рассказывал, что иногда народ приходит сюда на поклонение и некоторые
набожные старушки прилепляют к камням восковые свечи. Следы угля и золы проводник
мне объяснял, говоря, что это дело пастухов, которые в ненастную, холодную погоду
забираются под галерею, разводят огонь и греются, а иногда готовят пищу. Но на этой
галереи можно просидеть долго с большим удовольствием. Вид на далёкую окрестность,
красота утёсов, яркая зелень леса, идущего уступами к реке, за которыми правильными
рядами зеленеют поля кукурузы, вдали, за холмом, белеющие костел и палаццо в
местечке Калюсе – всё это в состоянии занять даже и того, кто привык к пейзажам
Пейзаж описанный автором. Фото, Денис Кучерявый. 2010 г.

Приднестровья. К довершению картины несколько больших орлов, шумя крыльями,
хотели спуститься на скалу, но увидя нас, поспешно давали крутой поворот и уносились
выше спиральными кругами. Порода здешних орлов гораздо крупнее тех, каких мне
удалось видеть по берегам Днепра. По словам проводника, они живут в соседнем ущелье
и непрочь полакомиться домашней птицей. Отдыхая на углу галереи у высокого столба,
откуда мне были видны приднестровские пейзажи и вся глубина дикого ущелья, я с
удовольствием подумал, что могу еще придти сюда полюбоваться дивной даровой
21
панорамой, но зная из опыта утомительную дорогу, начал расспрашивать у проводника

нельзя ли как-нибудь пробраться из саду, как-нибудь прямее.
- Мы ходим, отвечал он, только надо привычному человеку.
- А близко?
- Да только подняться на гребень, и в саду.
Я просил меня обратно вести кратчайшим путем, который оказался тут же возле
пещеры. Опасности большой нет, потому, что узкий проход по каменному косогору имеет
узкий проход довольно прочных уступов, на которые ступать хорошо, и только требуется
немного присутствия духа или, лучше сказать, привычки не теряться, идя несколько
шагов по окраине пропасти. Вылезать на гребень можно даже без особых усилий.<…>
Пользуясь близостью селения
Белоусовки, мне хотелось посмотреть
на быт липован, хоть поверхностно,
хоть мимоходом, потому что я не имел
никакого предлога пожить несколько
времени между ними. Самый удобный
для этого случай представила мне
поездка на ярмарку в местечко
Сокоряне, куда путь лежит через
Белоусовку, и я приостановился на
липованской половине, упросившись в
одной избе отдохнуть с дороги.
Дородная молодая женщина пустила
меня в большую чистую комнату и
осталась разговаривать со мною. Все
почти мужчины выехали на ярмарку,
так что моя попытка не увенчалась
успехом. Какой-то старик, однакож,
зашел в избу и, косясь, посмотрел на
Буковинские липоване, конец XIX в. мою особу. Я попросил молока и
хлеба, что охотно было исполнено
хозяйкой, но хоть у нее много видел я в поставце посуды, она выходила куда-то и
принесла с собою миску и ложку. Мужской и женский костюмы, утварь, хозяйственные
принадлежности виденные мною на дворе, все было по образцу великорусскому. Старик
родился уже здесь и, по его словам, не знал откуда вышли его предки, хоть я и
подозреваю, что он просто не хотел мне сказать этого. Он, однакож, расспрашивал не
чиновник ли я, зачем заехал в их сторону и проч. Поиск мой оказался весьма неудачным,
потому что в другие избы входить было бы неловко, и я ограничился расспросами о хо-
зяйстве, промышленности, на что получил самые неопределенные, уклончивые ответы.
«Жить, мол, нам хорошо, никто не обижает, урожай год на год не приходится, мы никуда
не ездим», вот и все. Конечно я знал, что белоусовские липоване имеют сношения с
своими единоверцами не только в Бессарабии и Херсоиской губернии, но и в Австрии,
однако расспрашивать об этом не было никакой возможности. Я намекал, что видел
липован в Хотине и Грубной, однако это ни к чему не послужило. Старик обменивался с
хозяйкой беглыми взорами, из которых я понял, что в Белоусовке мне делать нечего.Перед
отъездом я едва мог уговорить хозяйку взять с меня деньги за молоко, от которых она
отказывалась под тем предлогом, что каждый обязан накормить и напоить дорожного. Я
прошёлся пешком по деревне и мигом перенёсся в Великороссию, и хоть собственно избы
лишены северного характера, но все хозяйственные постройки и принадлежности резко
отличаются от бессарабских. Светловолосые мальчишки в красных рубашках с косым
воротом, подпоясанные ниже живота, с кнутиками играли в лошадки; девочки в одних
22
рубашонках, но с платочками на головах, разделяли их своих братьев и весёлым смехом

оглашали улицу.
Старообрядческая церковь современной Белоусовки. Фото, Денис Кучерявый. 2010 г.
Местечко Сокиряны (офиц. Сикуряны ), весь рынок которого застроен большими

еврейскими домами, представляло во время ярмарки необыкновенное движение. Вся
площадь и прилегавшие улицы были запружены повозками и народам, состоявшим из
трёх национальностей: руснацкой, молдавской и еврейской. В толпе ходили
владельческие и посессорские семейства, отделявшиеся от массы нарядами, приемами и
некоторой спесью. Ярмарка была, собственно, так называемая чорная, где
преимущественно продавался скот, но как Сокиряне в последнее время начали
соперничать с Бричанами, то у местных евреев можно найти всякую контрабанду, и в
лавкахь вы достанете все, что угодно. Но меня интересовало молдавское племя, с которым
скоро приходилось познакомиться. Тип похож на малорусский, только женщины вообще
очень красивы, и, несмотря на полевые работы, умеют сохранять свои миловидные лица
от загара, закрываясь платками и особого рода покрывалами. Говор смешанных наречий
приятно действовал на мои слух и нельзя было не удивляться способности евреев,
разговаривавших на трех языках также свободно как на своем собственном. Считаю
лишним упомянуть, что на ярмарке я слышал ругательные фразы необыкновенно
интересной конструкции. Молдаване в этом отношении весьма искусные специалисты, и
если неприличная брань вошла в плоть и кров руснаков, то последние этим обязаны —
молдаванам. Начатками моих слабых познаний в молдавском языке, были именно
бранные слова, потому что, раздаваясь ежеминутно в моих ушах, они оставались невольно
на памяти, в то время, когда я даже не знал их содержания.
За исключением нового для меня элемента, сокирянская ярмарка не отличается
много от прочих сельских ярмарок, и потому считаю излишне вдаваться в подробное
описание, тем более, что не зная по-молдавски, я не мог подслушать никаких интересных
разговоров. Я заметил только одно, что евреи и некоторые руснаки говорили по-
23
молдавски, но последние иначе не выражались, как на своём языке, и всё, к кому я из них
не обращался с вопросами, отвечали мне: нушти (не знаю).
Следуя берегом из Ломачинец, я уже начал встречать виноградники, которые до
сих пор попадались ещё как роскошь, но, чем далее вниз, тем делались чаще и начали
становиться предметом промышленности. Между селениями Ожевом и Наславча один
помещик просил даже моего содействия – не в состоянии ли я помочь царанам по этому
случаю. Путейское ведомство7
вздумало хлопотать о бечёвнике8,
вследствие положения, что вдоль
судоходных рек, берега на рас-
стоянии десяти сажень должны
быть очищены от деревьев для
облегчения бечевого пути, и
собирались рубить виноградные
сады, прилегавшие к самому
берегу. Разумеется, я не мог
оказать никакой помощи, хотя мне
и очень видно было, что собира-
лись приложить букву закона там,
где она противоречить истинному
его смыслу… Один из оставшихся старых еврейских домов (современный
вид) в г. Сокиряны. Фото, Денис Кучерявый.
Мандзяк А.С. Примечания и комментарии..

1
Калюс – местечко в Ушицком уезде Подольской губернии на левом берегу Днестра, где в него впадала
речка Калюс. Считается, что его основали греки, приплывшие сюда по Днестру. Первые упоминания о
Калюсе датируются 1431 г. — в грамоте польского короля, выданной одному из местных шляхтичей. В 1542
г. городок был полностью уничтожен ордой, но быстро возродился. В начале ХХ в. здесь проживало 1365
православных, 1324 еврея и 33 католика. Затоплено в 1979 г. при строительстве Днестровской ГЭС.
2
Липоване (филипповцы, филиппоны) — старообрядцы поповского направления. В Белоусовке проживают
с конца XVIII в.
3
Помещик, упоминаемый А.Афанасьевым-Чужбинским, Георгий (Егор) Матвеевич Крупенский (1823 -
1864) – сын известного из биографии Пушкина бессарабского дворянина, вице-губернатора Матвея (Матея)
Егоровича Крупенского (1775 - 1855) и Екатерины Христофоровны, урожденной Комнено (1792 – 1843).
Супругу Георгия Крупенского звали София Николаевна.
4
Царане (молд. «цара, ţara» - земля, страна) – категория свободных крестьян. Находились в экономической
зависимости от помещиков, которые являлись собственниками земли. Пользовались наделами,
получаемыми от землевладельцев, с правами передачи в наследство. Выполняли повинности в пользу
помещика и платили налоги государству.
5
Поссесор (от фр. possessor) - арендатор земельного участка. В соответствии с современными правилами
русского языка правильнее будет «посессор».
6
Руснаки, русины — восточнославянская этническая группа. В XIX в. руснаками часто называли
украинское население Северной Бессарабии. Именно в таком значении употребляет его и А.С. Афанасьев-
Чужбинский. Жители с. Ломачинцы и соседних сел к русинам себя не относят.
7
Ведомство путей сообщения.
8
Бечевник – тягловый способ перемещения речных суден против течения. Имел распространение с XVI до
конца XIX в. Наемные рабочие (бурлаки), идя по берегу (по т. н. бечевнику), тянули при помощи бечевы
речное судно против течения.
24
Несторовский П.А.
НА СЕВЕРЕ БЕССАРАБИИ
Петр Артемьевич Несторовский (1870 - 1932) – этнограф и

фольклорист, автор ряда трудов посвященных истории, культуре и
традициям жителей Хотинского уезда Бессарабской губернии. Почти
каждый год он приезжал в с. Каплевку Хотинского уезда, где жили его
многочисленные родственники. Его отец, Артемий Несторовский, долгие
годы служил священником при местной церкви1. В свои приезды П.
Несторовский серьезно занимался исследованиями в области истории,
этнографии и фольклора населения Хотинского уезда. Результаты
исследований были описаны им в книге «Бессарабские русины», которая
увидела свет в 1905 г2.
В 1908 году П. Несторовский посетил территорию нынешнего
Сокирянского района, где в селе Ветрянке проживали его родственники.
Свое пребывание на Сокирянщине, услышанное от местных жителей и
увиденное собственными глазами Несторовский описал в книге «На Севере
Бессарабии»3, которая была издана в Варшаве4 в 1910 г. на собственные П.А. Несторовский.
средства автора. Ниже приводим несколько глав из этой книги, с
сокращениями.
НЕУДАВШАЯСЯ ПОЕЗДКА.
ГЛАВА I.
Предложение родственника. – Жизнь в селе Ветрянке и самое село. Русинские

типы: баба Парася и Иван Гачжула.
Не хотите ли посмотреть старинный пещерный монастырь? — обратился ко мне в

одно жаркое июльское утро мой любезный хозяин-родственник, у которого я жил в
качестве гостя.
Пещерный монастырь? — переспросил я. — Где же находится такая
достопримечательность?
А у нас под боком, в селе Непоротове, — ответил родственник, вынимая из
портсигара папиросу. — Разве не слышали? — удивился он.
При слове «Непоротово» в моей голове закопошилось воспоминание о чем-то
знакомом. Мне начало казаться, что о Непоротовском пещерном монастыре я не то
слышал уже, не то что-то читал. Но где и когда? Я стал напрягать усилия памяти и
вспомнил, наконец, вычитанное у Афанасьева—Чужбинского5 в его «Очерках Днестра»6
описание, в котором говорится, что этот монастырь — высеченная в скале широкая,
пустая галерея, поддерживаемая столбами. В ней, в углублении, несколько ниш с
вырезанными на стенах крестами — обычным украшением днестровских пещер.
Этими своими сведениями относительно Непоротовской пещеры я не преминул
поделиться с родственником, который в это время, закурив папиросу, с наслаждением
пыхтел ею.
— Гм... Как вам сказать. Может быть, когда-то в ней, действительно, все было так,
как пишет Чужбинский,— произнес он, внимательно выслушав меня. — Только с 1905
года там произошли перемены. Собственно от монастыря осталось одно название. Теперь
на его месте уже пещерная церковь. Немало в пещере уже уничтожено из прежнего,
однако, все же, надо сказать, на долю любителя старины еще кое-что осталось. А какой
вид со скал на окрестность! Просто один восторг! Если хотите и не боитесь жары,
25
пойдемте сегодня.
Бывая ежегодно в северной Бессарабии, я при случае стараюсь осмотреть в ней что-
нибудь выдающееся. Не могу попутно не заметить, что этой окраиной России у нас
решительно не интересуются. Для заурядного русского обывателя она своего рода tеrrа
іnсоgnita. Попадают в нее разве случайно. Все едут смотреть Крым, Кавказ, Волгу,
Финляндию и т. п. Бесспорно, того, что дают путешественнику все названные места, в
северной Бессарабии нечего искать. Не красотами природы она может заинтересовать,
хотя и в этом отношении нельзя сказать, чтобы она была совершенно обижена; например,
некоторые места на Днестре весьма живописны и красивы, во всяком случае куда
красивее приволжских видов. В ней, однако, больше может найти пищи любитель-
этнограф, археолог и историк. Не даром по этому поводу известный славист первой
половины минувшего столетия Григорович в своей «Записке об археологическом
изучении днестровского побережья»7 выразился, что этнография его всегда «будет пробу-
ждать пытливость путешественника».
Не буду говорить, что предложение родственника пришлось мне по душе. В это
время я еще не был знаком с пещерными церквами; лишь несколько позже Инкерманские
пещеры8 и некоторые другие в Крыму дали мне понятие об этого рода старине. Понятно,
что я не заставил себя упрашивать, тем более, что засиживаться у родственника долго не
входило в мои планы. Я с большим удовольствием готов был проехаться не только в село
Непоротово, находившееся притом всего в десяти верстах, но и гораздо дальше. В
Ветрянку я между прочим завернул с тем, чтобы посмотреть эту сторону Хотинского
уезда, которой до этого никогда не видел, разве что из окна вагона, и особенно меня
интересовало днестровское побережье. А днестровские пейзажи тут, действительно,
таковы, что их стоит посмотреть.
Дорога в Ветрянку. Современная фотография.
Я уже четыре дня жил в маленьком селе Ветрянке, лежащем неподалеку довольно
захудалого местечка Секурян. Очевидно, в названии села имел некогда и почему-то
значение ветер, но в ту пору, когда я в нем жил, о ветре и помину не было. Было тихо и
необыкновенно жарко, жарко до одури. Летом такие дни в Северной Бессарабии, как и в
других местах южной России, иногда бывают. Они тянутся мучительно долго и похожи
26
один на другой, как капли воды. Раскаленный сухой воздух гнал со двора внутри дома,
свирепые назойливые мухи, черным роем носившиеся по комнатам и бесцеремонно
забиравшиеся в нос и рот, от которых не спасали никакие пластырные листы,
расставленные по разным углам заботливою рукою хозяйки, в свою очередь заставляли
бежать из низеньких, душных комнат вон, на открытый воздух. Приходилось быть точно
между Сциллой и Харибдой. Не только ради старины, но ради доставления хоть какого-
нибудь облегчения собственному телу давно следовало что-нибудь предпринять. В доме
уже несколько дней все ходили, как будто очумелые.
В Ветрянку я прибыл с севера Хотинскаго уезда, из села Каплевки. Подъезжая
знойным днем с глухой железнодорожной станции Романкоуц 9 к селу, утопающему в
зелени, я заранее предвкушал наслаждение от возможности пользоваться прохладой то в
густой тени сада, то в холодных водах Днестра. Но меня ждало полное разочарование. Как
бы по какой-то злой иронии, в то время как всюду были в изобилии сады, на усадьбе
родственника росло всего лишь несколько тощих запыленных деревцев, тенью которых
могла воспользоваться разве случайно попавшая под них домашняя птица. Что касается
моих упований на Днестр, то и они, увы, скоро разлетелись: река была у черта на
куличках. Чтоб к ней попасть, надо сделать не менее четырех-пяти верст через ближайшее
село Кулишовку, или карабкаться по скалам, хотя и живописным, но для хождения очень
неудобным. Кроме того, от действия горячих солнечных лучей вода в реке имела
температуру хорошей, теплой ванны.
Железнодорожная станция Романковцы. Фото, Андрей Бондаренко.

Сайт: http://andy-babubudu.livejournal.com
Село раскинуто по одной стороне длинного яра, превращающегося незаметно в
ущелье днестровских скал. С трех сторон дома окаймлены непрерывным рядом нив и
небольшим лесом. При въезде со стороны железнодорожной станции открывается лишь
небольшая часть села. Все оно может быть видимо с соседнего невысокого холма.
Характер построек в Ветрянке тот же, что и везде на севере Хотинского уезда:
27
крытые соломой и разбросанные в беспорядке хаты с разными пристройками в роде:

кошниц, кошар, стодол, конюшен и т.п. Эта разбросанность построек пожалуй выгодна
в том отношении, что страхует население от беспощадных пожаров, являющихся
настоящим бичом в великорусских поселениях. Садов тут больше, чем в селах и деревнях
подле Хотина. По обилию садов и лесов эта часть уезда напоминает отчасти русскую
Буковину. Бросились мне в глаза дома не крестьянской архитектуры. Это жилища, по
большей части, бывших владельцев Ветрянской вотчины, мелких панков и пидпанков, как
их тут называют10. Таких панков и пидпанков в окрестных селах, к слову сказать, изрядно,
хоть пруд пруди ими. Среди села в яркой сочной зелени маленькая, веселенькая
деревянная церковь, с зеленой крышей и с каменной колокольней. Справа от нее
простенький памятник, поставленный над могилой одного из владельцев Ветрянки;
кругом – яблоневые, черешневые и развесистые ореховые деревья.
Старинный дом в с. Клишковцы, Хлтинского уезда. Фото, П.А. Несторовский.
Народ в селе – русины, или руснаки11, по внешности как будто и молдаване, а на

самом деле чистокровные малороссы, ничем не отличающиеся от других хотинских
русинов. Лишь тонкий наблюдатель, хорошо знакомый с местным бытом и со всеми его
мелкими особенностями, может уловить на месте кое-что оригинальное.
Мне не довелось близко ознакомиться с ветрянскими жителями. Единственным
объектом моего наблюдения, более или менее интересным, была баба Параска, или, как ее
чаще называли, Парася. Парася часто заглядывала в дом родственника. Ей было лет под
семьдесят!.. Парася была женщина низенького роста, сгорбленная, словно коромысло, с
морщинистым лицом, напоминавшим печеное яблоко, и с неразлучным кужелем, или
прялкой, в руках. Маленькое сморщенное лицо ее, с живыми, хитро бегающими, глазами,
всегда выражало готовность услужить. И действительно, редкий в селе не пользовался
ее услугами, правда больше из местной интеллигенции и полуинтеллигенции. Несмотря
на старческие годы, она была чрезвычайно подвижным существом. Ей, например, ничего
не стоило обойти в день пять-шесть семейств, живущих нередко в разных концах
села, и не по одному разу, а по нескольку. От пани Рузи Парася шла к Ганькевичь, от
28
Ганькевичь к священнику12, а от священника направлялась снова к пани Рузе и так

беспрерывно. В постоянном хождении по панским домам, не совсем, впрочем,
бескорыстном, протекали ее дни и заключались, по-видимому, все жизненные интересы.
Собственной семьи у нее не было, не было, строго говоря, и своего определенного угла.
Где захватит ночь, там чаще всего был у нее уже и ночлег.
Были у Параси замужние старшие сестры, у которых она больше, чем у других
жила. Но с сестрами Парася не всегда ладила. Они косились на нее за ее постоянные
скитания и при случае ехидничали. Забредет которая-нибудь из них туда же, куда любила
хаживать и Парася, увидит сестру, и начинается между ними примерно такой разговор:
- Ты вже, Парасю, тут?
- А вже.
- Тай давно же?
Парася настораживается. Она улавливает в голосе сестры знакомые ей и в то же
время неприятные нотки иронии и насмешки, и потому обиженно и с сердцем отвечает:
— А вичипится, тэто, вид мэны. Чо-съ прылыплы, як той рипляк (Отвяжитесь от меня.
Чего пристали, как репейник)!
В здешних местах нравы поселян в некотором отношении настолько еще
патриархальны, что в семье младший член старшему говорить нередко «Вы» и, обращаясь
к нему, добавляет еще почтительное слово «тэто»13, если имеет дело с женщиной, и
«бадику»14, когда говорить с мужчиною.
Дети быстро привязывались к бабе Парасе, и
она по-своему любила их, любила забавлять
детвору. Старушка умела развлекать детей то одним,
то другим, особенно же сказками. Сказок, песен,
прибауток у нее был непочатый край. Казалось, она
их никогда не перескажет. И рассказывать она была
большая мастерица. Присядет где-нибудь на
земле - (это была ее любимая поза) и начнет гово-
рить. Парася сама проникалась тем, что говорила.
Когда ей приходилось передавать что-нибудь
веселое, смешное, все ее подвижное маленькое
личико так и играло. Веретено с пряжей тихо
шелестит в руке, из пеньки выползает, как будто
змейка из-под куста, нитка, а Парася говорит и
говорит без умолку, прерывая свою речь разве затем,
чтобы оправить зубами что-нибудь в пряже.
Когда Парася передавала песню (с ее слов я
записывал некоторые песни) и притом грустную, а
русинские песни, надо заметить, все больше
грустные, то у нее и тон менялся. Песни она Девушка из села Широуц, Хотинского
говорила нараспев. Помню однажды, под вечер уезда. Фото, П.А. Несторовский.
догоравшего знойного дня, сидит Парася на полу крылечка, поджавши ноги, и тянет
грустным, за душу щемящим, старушечьим голоском следующее:
По той бик Днистра, Днистра,
Тай там сыдыть сестра,
Тай пшеныченьку полы,
Та кукелецъ выбырае,
Свого братчыка выглядае.
Йиды братчык йиды,
Ворота мынае,
А до ней биднои,
Тай не повертае...
29
Только слышу голос у Параси как-то дрогнул и вдруг оборвался. Гляжу: у

старушки показались слезы на глазах.
- Что с вами, Парасю? Чего вы плачете? — спрашиваю ее.
- Э, панычу!... Так шо-сь мени дурне прышло в голову, — промолвила она в ответь,
стыдливо смахивая с лица набежавшую слезу.
Очевидно, грустные слова песни, а еще более заунывная мелодия навеяли тоску на
чувствительную душу Параси.
Иногда дети замучивали старушку. Когда ей становилось уже более невтерпеж,
тогда она уходила в другое место с тем, чтобы через какой-нибудь час снова вернуться к
ним.
Эта Парася напоминала мне другое существо, несколько в ином роде, одного
старичка-русина из села Каплевки. С Парасей у него было что-то общее по оторванности
от семьи, одиночеству. <…>
ГЛАВА II.
Наше решение. Пещерный монастырь. — Крестный ход к пещере.
Итак, мы решили отправиться в Непоротово в тот же день. Но, чтобы не жариться

на солнце, уговорились выехать из Ветрянки попозже.
— И для нас будет лучше, и лошадей дорога так не измучит, — заметил
предусмотрительный родственник. — Хотя до Непоротова, что называется, рукой подать,
но ехать не везде удобно: как никак – скалы.
Пещерный монастырь меня очень заинтересовал, и я обратился к родственнику с
просьбой сообщить мне все, что ему известно о нем.
— Видите ли, — несколько замявшись, сказал он, — я мог бы сообщить
небольшие сведения о монастыре, которые мне удалось получить здесь, но боюсь, что они
вас не удовлетворять. А впрочем, — вдруг вспомнил он, — погодите. Кое-что насчет
Непоротовской достопримечательности у меня, кажется, найдется.
Произнеся это, он стал рыться между своими книгами. Спустя некоторое время он
вытащил жиденький номер местного периодического издания и, отыскавши нужное
место, подал мне со словами: «Вот просмотрите, если интересуетесь. Тут есть маленькая
заметка относительно Непоротовских пещер. Она, должен вас предупредить, написана
еще до устройства в 1905 году пещерной церкви».
Заметка носила название: «Старинный церковный памятник»15. В ней я прочел
следующее:
«На севере Бессарабии, в живописной местности Хотинского уезда, на самом
берегу р. Днестра, раскинулось с. Непоротово. Над ним, с южной и западной стороны,
высятся скалы, покрытые густым лесом. К югу от села, в версте, на вершине одной из этих
скал и в самой скале, выходящей выступом к Днестру, сохранились, по словам
старожилов села, следы бывшего тут монастыря св. Николая.
Гора, на которой расположен монастырь, с прилегающею окрестностью носит
название Галицы, что, по-видимому, указывает на историческую связь прошлого этой
местности с Галицией. Из самого села на очень значительной высоте упомянутой скалы
видно большое отверстие: это вход в выдолбленную в скале небольшую и невысокую
пещеру, к которой ведет деревянная лестница, спускающаяся на небольшую площадку.
Дорога к ней идет круговая. Чтобы попасть в пещеру, сначала нужно подняться на гору
проезжей дорогой и затем идти по поляне леса до монастырского колодца; отсюда, взяв в
сторону (правую) по извилистой тропе над обрывом скалы, высящимся над р. Днестром и
поросшим кустарником, мы выйдем на площадку перед пещерой. Чем ближе к площадке,
там тропинка расширяется, и видны выдолбленные в скале небольшие прокопченные
ниши, очевидно служивших монастырскими кельями.
30
Пещера имеет форму церкви длиною около 3—2 сажень; задняя часть пещеры, по
всей вероятности, служила алтарем, на что указывает большая арка посредине и два
малые аркообразные отверстия по бокам. Вероятно, это следы бывшего здесь иконо-
стаса с царскими и боковыми дверями. На месте престола стоит небольшой столик, по
стенам висят старинные обветшалые иконы грубого письма на полотне с греческими
надписями. На задней стене пещеры находится икона, изображающая перенесете мощей
св. Николая. Некоторые иконы, по словам поселян, перенесены были туда из приходской
церкви. Влево от входа в пещеру находится также выдолбленное в скале помещение,
служившее, по словам старожилов, колокольней. С правой стороны пещеры можно с
трудом взобраться на верх горы. Там, говорить, было помещение игумена монастыря. На
вершине горы, над пещерою, сохранились следы кладбища: могильные каменные плиты и
кресты со стертыми надписями, кажется, греческими. Здесь есть несколько фруктовых
деревьев и виноградных кустов — все это остатки монастырских садов.
Недалеко от описанной пещеры есть другая длинная пещера. Некоторые пытались
было пройти ее, но не могли: от спертого воздуха гасла свеча. Вместе с тем передавали,
будто однажды в эту пещеру была загнана лисица, которая вышла в противоположное
отверстие в ущелье близ соседнего села, в 5 верстах, — Ломачинец. Сохранилось также
предание, что в давно прошедшее время православные христиане скрывались здесь от
притеснявших их турок и татар, живших в той местности».
Галицкий монастырь. Фото, Денис Кучерявый.

По прочтении этой заметки, которую не считаю нужным приводить целиком16, я
вспомнил, что Чужбинский, пятьдесят лет тому назад описавший бессарабское
Поднестровье, высказал мнение, будто Непоротовская пещера — старинный
раскольничий монастырь. По его словам, не могло быть места более удобного для
раскольничьего монастыря во время переселения раскольников из России. Такое
мнение, однако, у него ни на чем не основано, поэтому позволительно в справедливости
его усомниться.
Но если не сохранилось никаких следов того, что Непоротовская пещера с
прилегающими к ней частями была некогда раскольничьим монастырем, то зато есть
31
некоторые сведения, свидетельствующие, что в ней, действительно, был православный,

так называемый, Галицкий монастырь Позже мне пришлось узнать на этот счет
следующее.
Монастырь был основан выходцами из Киево-Печерского монастыря, которые
после татарского разгрома Киева в XIII в. оставили его и ушли на берега Днестра, где
основали несколько монастырей: Бакотский и Лядовский в Подолии, Непоротовский в
Бессарабии и н. др.
В начале XIX столетия (1809 г.) Непоротовский монастырь был уничтожен, и
виновником этого уничтожения было духовенство соседних сел. Закрытие монастыря
было вызвано столкновением монахов со священниками окрестных сел, возникшим в
следствии вмешательства монахов в их приходские дела. Самое же вмешательство
объяснялось крайнею нуждою, какую испытывали монахи. Видя в них конкурентов в
требоисправленияъ, окрестные священники и выжили монахов. Последним игуменом был
архимандрит Серафим. Оставляя монастырь, он, говорят, высек на камне следующую
курьезную надпись: «Блажени изгнани правды ради, яко техъ есть царствіе небесное, а
изгнавшее меня да будутъ проклятии». Эта надпись, если только она, действительно,
была, как и многое другое, уже успела исчезнуть, хотя следы ее еще и теперь показывают.
Ежегодно 9-го мая в этом монастыре устраивается «витпуст». Заключается он между
прочим в торжественном крестном ходе из сельской церкви к пещере. Еще накануне в
Непоротово собирается много народа из сосбдних сел, особенно подолян из-за Днестра,
больших вообще любителей «витпустов». Крестный ход направляется обыкновенно по
извилистой горной дороге, усеянной по обеим сторонам кустарником к монастырскому
колодцу в лесу, а оттуда к пещерной церкви.
Крестный ход в этот день установлен, по мнению одних, потому, что в монастыре
некогда была церковь во имя св. Николая, а по словам других в память того события, что
накануне 9-го мая рыбаки видели в пещере монастырского храма свет наподобие креста.
ГЛАВА III.
В ожидании поездки. — Отъезд из Ветрянки. На пути в село Нспоротово. —

Цыгане.
В два часа, когда в воздухе немного похолодало, мой родственник, Александр

Степанович, приказал заложить лошадей. В ожидании пока приготовить экипаж, я от
нечего делать присел у открытого окна.
Синие лепестки насаженных под окнами дома цветов от горячих солнечных лучей
безжизненно наклонились к земле. От них несся тонкий, нужный аромат, перемешанный с
запахом увядших листьев и травы. В тени высокого куста розы растянулся молодой
щенок. От жары он высунул язык наполовину. Его гладкая шерсть вся лоснилась от
солнечных лучей, проскальзывавших сквозь маленькие листья. Чрез окно врывалась
трескотня мириады насекомых, напоминавшая гудение большого пчелиного роя.
Вскоре у дверей крытого очеретом сарая появился парень лет семнадцати — Иван.
Лицо его от жары совсем скисло и заплыло ленью. Он медленно выкатил из сарая
высокую, черную бричку и, подняв в ней заднее сидение, вытащил из ящика
продолговатую деревянную коробку с черною мазью. Ею он стал подмазывать оси и
колеса брички. Эта процедура, прерываемая поминутными отлучками парня, длилась
довольно продолжительное время. После этого, приготовив упряжь, Иван стал
неторопливо выводить из конюшни лошадей — пару невысоких, но живых кобылиц серой
масти. За кобылицами, лениво передвигая длинными, тонкими ногами, плелась пара
маленьких жеребят. Получив от Ивана по кнуту, они также лениво повернули обратно к
конюшне.
Наконец, все было готово. Не откладывая поездки в дальний ящик, мы с
32
Александром Степановичем сели в бричку. К нам присоединился Коля, юноша

семнадцати лет, наш общий родственник. На козлы взобрался Иван, и мы, выехав за
ворота, поехали сначала селом. <…>
Медленно поднимаемся на небольшой холм, идущий почти параллельно Ветрянке.
Чем выше мы взбираемся на него, тем отчетливее вырисовывается село. Всей Ветрянки я
еще не видел, и потому не без интереса рассматриваю ее.
На темном фоне садов ярко выделяется белая церковь. Справа от нее, ближе к
Днестру, виднеется усадьба наиболее крупного владельца Ветрянской вотчины, с
длинным каменным строением и довольно большим садом. Исключая одной стороны, все
село окружает необъятное золотистое поле, на котором село, с почерневшими крышами
хат и темной зеленью садов, похоже на небольшой черный мазок на громадном желтом
полотне.
Начинают показываться работающие крестьяне. Слышится отдаленный шелест
хлеба, падающего под мерными ударами косы. Длинные хлебные стебли ровно ложатся за
косой. Нивы унизаны покосами, как будто широкими желтыми лентами. Костюмы
работающих самые непринужденные. Все употреблено, чтобы поменьше испытывать
жару. <…>
Показывается новая дорога. Она шире, но
зато еще пыльнее. Чаще начинают на ней
встречаться едущие в ту и другую сторону
русины, бородатые раскольники — липоване17 в
красных рубашках, живущие в ближнем селе
Белоусовке, евреи и «ляхи», т.-е. малороссы
Подольской губернии, которых так называют
бессарабские русины. Мы обгоняем телегу,
которую тащит пара великолепных волов. В
глубине ее на голых досках лениво растянулся
босоногий кудлатый крестьянин. Он спить лицом
вверх. Его нос и губы совершенно черны от
обсевших мух. Волы неуклюже берут в сторону,
крестьянин от толчка просыпается и, поднявшись,
начинает усиленно подхлестывать их кнутом,
уступая дорогу бричке, и затем долго еще глядит
нам вслед мутным, сонным взглядом.
Навстречу нам едет разбитая тележка с цы-
ганами. Ее тащить, прихрамывая, заморенная
коротконогая и малорослая лошадка. Цыгане
оживленно жестикулируют руками и о чем-то
галдят по-своему. Их глаза блестят, как
Девушки из села Яноуц. Фото, раскаленные уголья; особенно светятся они
П.А. Несторовский.
как-то лихорадочно у сидящего впереди, еще не
старого, довольно красивого и в то же время необыкновенно грязного цыгана, с
небольшой, цвета вороного крыла, бородкой. Для возбуждения в кляченке, везущей
повозку, большей энергии, он то и дтіло тычет в задние нтіжньія части ее дряблого тела
какой-то деревяшкой и при этом визгливо покрикивает на нее, но, видимо, без особенная
успеха, так как 6едная лошадка, с трудом пробежав несколько шагов мелкой рысью,
начинает снова еле-еле волочить ногами.
Это, должно быть, цыгане из соседнего большого села Романкоуц, где их живет не
18
мало . <…>
Впереди выглянуло незнакомое село. Спрашиваю его название.
— «Михалково!» — торопится удовлетворить мое любопытство Иван и при этом
крутить головой. Александр Степанович медленно берет у него кнут и, ударивши
33
лошадей, пускает их во весь карьер под маленький подъем. При подъемах он всегда
почти проделывает это сам, находя, должно быть, в подобной езде не то удовольствие, не
то своего рода шик.
— «Михалково!» — говорю и машинально за Иваном и с некоторым любо-
пытством начинаю к нему присматриваться.
Названия русинских поселений в этой стороне Хотинского уезда мне хорошо были
известны, но с самими селами я впервые знакомился, поэтому меня интересовало каждое
из них.
Скоро мы въехали в село, которое по величине мало чем отличается от Ветрянки.
Оно почти все остается в стороне от дороги; последняя захватываем лишь
незначительную часть села. Мне бросилось в глаза, что крестьяне в нем, по-видимому,
зажиточнее, чем в поселениях подле Хотина: избы больше и в лучшем виде, возле них не
мало хозяйственных пристроек, иногда довольно солидных. Подле дома, как и на самом
севере, непременно огород и сад. Меня, однако, удивило, что в некоторых домах, по
русинскому обыкновению состоящих почти всегда из двух комнат, одна половина
совершенно не имеет окон; вместо них только обозначенный след окна с круглой дырой, в
которую не всегда можно просунуть и кулак, очевидно, для притока свежего воздуха.
Странный и нелепый обычай лишать себя света, когда его такое обилие кругом!
Дорога. Михалково зимой. Фото, Денис Кучерявый.
ГЛАВА IV.
Прибытие на место. – Уличные впечатления. – Появление священника и разговор

с ним, Совещание и отправление к скалам.
Через некоторое время мы въехали в село, которое тянется параллельно реке.

Непоротовские дома усыпали береговой склон. По сравнению с идущими с юго-запада
скалами, склон мало заметен. Самые хаты, занявшие подошву скал, со своими
потемневшими от времени соломенными верхами и белыми стенами, похожи на семей-
34
ство грибов, приютившихся у корней высокого дерева.

Почти в средине села, на небольшом подъеме, крошечная церковь. Она, кажется,
еще меньше, чем в Ветрянке. Подъем, где высится церковь, очень напоминает ту часть
Киева, в которой находится Андреевская церковь. Но здесь все, конечно, в
микроскопическом масштабе.
Так как для того, чтобы осмотреть пещеру, необходимо было предварительно
увидеться с священником19, у которого, по нашему предположению, должны храниться
ключи от пещерной церкви, то Александр Степанович велел кучеру ехать к его усадьбе,
находящейся неподалеку церкви. Сделавши несколько поворотов, бричка остановилась.
Всем нам, понятно, не было нужды заходить к священнику. Александр Степанович,
знакомый с ним, взялся сам все устроить. Он оставил нас в бричке и, взявши кнут для
защиты от собак, которые, исполняя свои собачьи обязанности, встретили наше появление
дружным и оглушительным лаем, направился к дому священника. Оставшись одни, мы
тотчас отъехали в сторону, под тень росших неподалеку деревьев.
Сначала мы с Колей перекинулись несколькими словами, а затем оба замолчали.
От нечего делать я предался созерцанию окружающих предметов. Ближайшим к нам
оказался по всем признакам дом кузнеца. Со двора, приходившегося как раз против
брички, на нас бесцеремонно уставилась какая-то бородатая фигура. Спустя минуту из
окна выглянуло молодое женское лицо. Вскоре у наружных дверей дома показалась
девушка, а за ней и другая. Впрочем, желая замаскировать свое любопытство, он, как
будто по хозяйственным надобностям, стали наведываться в соседнее с домом строение.
Проходя двором, девушки с жадным любопытством взглядывали на бричку, недоумевая,
кажется, что за люди в ней сидят, и зачем-то бричка остановилась. <…>
Дальнейшие мои наблюдения были прерваны появлением Александра
Степановича. Рядом с ним шел молодой священник в легком летнем подряснике и в
мягкой шляпе на голов. Лицо у Александра Степановича хмурое и вместе с тем
смущенное.
Мы раскланялись со священником.
- Неудача! — заговорил Александр Степанович, подойдя к бричке, но тоном
настолько спокойным, что я забываю о выражении его лица и готовь предположить, что
он шутит.—Пещеры сегодня так и не придется осмотреть. Вот отец (и он назвал имя
священника) говорить, что никак не может нам помочь.
- В чем же дело?—спросил я.
- Нет ключа от пещеры.
- А где он?
- Ключ от пещеры у церковного старосты, вмешался в наш разговор молчавший
доселе священник и искоса осматривавши нас, т.-е. меня и Колю, — а его сейчас нет в
селе.
- А не можете ли сказать, батюшка, где староста? — спросил я.
- В поле, на работе.
- Но, вероятно, его можно разыскать? — не сдавался я.
Мне совсем не хотелось ехать обратно в Ветрянку ни с чем и, подобно
утопающему, цепляющемуся за соломинку, я хватался за малейшую возможность
добиться цели поездки.
- Не думаю. Я ведь не знаю, где он работает, — флегматическим и убийственно-
равнодушным тоном ответил священник.
Вот так клюква! — подумал я, пораженный этой неудачей, свалившейся, как снег
на голову.
Не было сомнения, что перед нами стоял человек, у которого не было никакого
желания оказывать услуги. Если священник не знал, где находится староста, то при
желании это не так трудно было узнать. Где работал староста, конечно, знала его семья
или ближайшие соседи, притом ключ мог быть даже у него в доме. <…>
35
—Жаль, очень жаль, что не могу вам помочь,—добавил он.

Что оставалось делать? Больше говорить нам было не о чем.
— Будем трогаться, Александр Степанович — предложил я родственнику
после минутного тяжелого молчания.
Мы попрощались. Священник медленно направился к себе, мы поехали дальше по
улице. Некоторое время все молчали. Нам было неприятно и как-то неловко. Даже кнут
Ивана, вопреки обыкновению, что-то слишком усердно стал гулять по спинам и бокам
кобылиц, словно наш кучер желал поскорей увезти нас с места, где зародилось
охватившее всех неприятное чувство. <…>
- Знаете что? — предложил я. — Поедемте-ка к скалам. Если сегодня нельзя
проникнуть внутрь пещеры, то что нам мешает осмотреть ее хоть снаружи. Судя по
описанию, возле нее все же есть кое-что интересное. Да и полюбуемся оттуда на Днестр и
Подолию. Согласны?
- Отчего ж. Пожалуй, — ответил Александр Степанович. — Коли желаете, поедем
туда. <…>
Современное Непоротово. Фото, Денис Кучерявый.
ГЛАВА V.
Днестровская «стинка». — Вид со скалы на Днестр и Подолию. Новый подъем

и неожиданная картина. Вблизи пещерной церкви.
Мы начали медленно взбираться по дороге, поднимавшейся в гору. Направо

выросла «стинка», т.-е. скала, покрытая кустарником. При каждом новом подъеме —
новые виды. Если бы не зной, который, чем выше взбираемся, тем чувствительней, можно
бы придти в восторг от все открывающихся непривычных картин. Жара наполовину
36
умеряет чувство. Я ищу тень. В небольшом отдалении, над самой дорогой, навис куст.
Подобно пауку, он растопырил во все стороны свои тонкие сучья, покрытые короткими
зелеными листьями. Я спешу под его крохотную тент и на минуту усаживаюсь на камень,
высоко выдавшийся из-под земли. Мои спутники вяло идут по тропинке, проложенной
над обрывистым краем дороги. Александр Степанович тяжело дышит. У него на лице.
капли пота, точно он вышел только что из воды. В довершение сходства и верхняя
половина его светлого легкого платья стала какой-то темной и влажной.
Мы в «стинке». Местами она настоящий лес, но только еще развивающийся,
молодой. Кусты низки, приземисты. Они растут не вверх, а в ширь и так переплетаются
между собою сучьями, что пройти среди них физически невозможно. Как в девственном
лесу, тут нужно действовать топором. У корней деревьев одна голая земля. Вверху—дре-
весный шатер, куда, кажется, ни лучу солнца ни капле дождя не проникнуть. Вот
укромное место для разных разбойников. Да когда-то в старину оно так и было. Не одна
«стинка» и вообще скалы укрывали шайки грабителей. Неподалеку, например, Ветрянки
сохранилась в «стинке» пещера, известная и доселе под именем «Гайдамацкой», а в одном
из самых северных сел Бессарабии — Перебийковцах20 есть на берегу Днестра утес под
названием «Клыкоть» (от слова «клектъ» — крик орла), где, по преданию, был
сторожевой пост гайдамаков.
Мы поднялись на довольно значительную высоту. <…>
Вид на Днестр из Галицкого монастыря. Фото, Андрей Бондаренко.

ГЛАВА VI.
У реки Днестр. Село Непоротово. Возвращение в Ветрянку.
<…> Непоротово производить впечатлите зажиточного села. Как и в Михалкове,

37
постройки у крестьян основательные. Тут, кроме хлебопашества, жители занимаются еще

и табаководством. В некоторых усадьбах я заметил большие длинные строения, пред-
назначенные для сушки табачных листьев. Достаток, говорили мне (самому наблюдать не
пришлось), особенно бросается в глаза внутри домов, где многое указывает на любовь
хозяев к известному комфорту. Вообще северные приднестровские бессарабская села и
деревни отличаются большею зажиточностью, чем удаленный в глубь уезда.
Зажиточность эта объясняется разными подсобными промыслами, существование
которых обусловлено привычным положением поселений. В них крестьяне занимаются:
рыболовством, ломкою камня (гипса) в скалах и сплавом его по реке, сплавом леса и т. д.
В прежнее время шел по реке и хлеб, но теперь на севере его возит железная дорога. Вот
почему в приднестровских селах уже один их наружный вид свидетельствует о
сравнительной состоятельности населения.
В истории Непоротово известно тем, что возле него в 1769 году русские войска,
под начальством Голицына, перешли Днестр после победы, одержанной над турками под
Хотином…<…>
На темном фоне неба засверкала зигзагами молния, а вслед за нею раздались, один
за другим, оглушительные раскаты грома. Это, говорят русины, пророк Илия открывает
небо и посылает огненные стрелы в дьявола, который, спасаясь от него, прячется всюду,
где только может.
Мы уже на холме, с которого виднеется Ветрянка. Слава Богу! Как раз вовремя. С
запада на нас надвинулась совершенно черная, мрачная туча. Вот упала на руку крупная
капля. Но лошади напрягают силы, и через минуту мы уже в селе, где нам нечего
опасаться грозы со всеми ее прелестями.
Берега Днестра. Фото, Денис Кучерявый.
38
Мандзяк А.С. Комментарии и примечания к тексту.

1
Артемий Несторовский, долгие годы служил священником при церкви с. Каплевки. 27 марта 1887 года о.
Артемий был назначен духовником 1-го округа Хотинского уезда. Умер 16 сентября 1896. Его жена,
матушка Анна Несторовская пережила мужа; получала помощь от Общества взаимного вспомощения
духовенства Кишиневской епархии. ( по данным на 1900 г.)
2
Несторовский П.А.. Бессарабские русины. Историко-этнографический очерк. – Варшава, 1905.
3
Несторовский П. А. На севере Бессарабии: Путевые очерки. – Варшава: Изд. авт., 1910. – С. 49 – 104.
4
Известно, что в Варшаве П.А. Несторовский некоторое время работал преподавателем 6-й Варшавской
гимназии.
5
Известный украинский и русский писатель, переводчик и этнограф Александр Степанович Афанасьев-
Чужбинский (1816 —1875). В середине XIX в.путешествовал по селам нынешней Сокирянщины.
6
См.: Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2: Очерки Днестра. – СПб., 1863. – С. 197
– 207.
7
См.: Григорович В.И. Записка об археологическом исследовании Днестровского побережья / В.
Григорович. - [Одесса]: Тип. Ульриха и Шульце, [1874].
8
Инкерман (укр. Інкерман, крымскотат. İnkerman) – город на юго западе Крымского полуострова. Входит в
территорию, подчинённую Севастопольскому городскому совету. На правом берегу реки Черной находится
Свято-Климентовский пещерный мужской монастырь. Пещерные помещения монастыря высечены в
западном обрыве Монастырской скалы, на плато которой сохранились руины средневековой крепости
Каламита, основанной в VI в.
9
Современные Романковцы (укр. Романківці), Сокирянский район Черновицкой области.
10
Во времена пребывания в Ветрянке Несторовского, она находилась во владении нескольких влиятельных
землевладельцев, и прежде всего представителей семейства Занга, а также – В.М. Ванкевича, П.М.
Бистржицкого.
11
Руснаки, русины — восточнославянская этническая группа. В XIX в. руснаками часто называли
украинское население Северной Бессарабии. В данном случае, именно в таком значении употребляет его и
автор.
12
При церкви с. Ветрянки в то время служил о. Александр Главатинский. В 1910 г. награжден
набедренником. 27 октября 1912 г. перемещен к церкви с. Хаджимус Бендерского уезда.
13
Родная тетя, самая старшая сестра матери или отца. В Ветрянке это слово употреблялось также по
отношению к жене старшего брата.
14
То же: бадика, бадыка, ба дико, бадя, баде, бадё – близкий родственник, старший по возрасту – старший
брат, муж сестры, брат отца или матери.
15
См.: Праницкий Д. Старинный церковный памятник // Кишиневские епархиальные ведомости. - 1903. - №
19. - 1 октября. – С. 506-508.
16
В оставшейся части статьи, которую цитирует Несторовский написано следующее:
«Вот все сведения о достопримечательном памятнике села Непоротова, на основании рассказов
прихожан. В церковном архиве нет никаких документов, хоть сколько-нибудь освещающих историческое
прошлое описанного монастыря. В бумагах церкви есть только разрешение Высокопреосвященного Павла,
бывшего архиепископа Кишиневского, вследствие ходатайства, ежегодно 9 мая, в день перенесения мощей
св. Николая, после литургии в приходской церкви, совершать крестный ход к пещере. Последний и теперь
происходит с большой торжественностью. Еще накануне, 8 мая в Непоротов перед вечерею собираются
многочисленные богомольцы из окрестных сел, в особенности из-за Днестра с Подольской губернии.
Многие при этом исповедаются и Св. Таин причащаются. После литургии совершается, при участии
соседних священников, крестный ход к пещере. По дороге у монастырского колодца совершается
водосвятие и затем крестный ход направляется в пещерный храм, где, по желанию богомольцев,
совершаются молебны и акафисты св. Николаю. По окончании богослужения, местные жители предлагают
богомольцам трапезу, а крестный ход возвращается в село.
В виду интереса, представляемого этой местностью с исторической стороны и со стороны ее
значения в религиозной жизни местных поселян, желательно было бы поддержать описанный пещерный
храм от разрушения и привести его по возможности подобающий св. месту вид». (Праницкий Д. Старинный
церковный памятник // Кишиневские епархиальные ведомости. - 1903. - № 19. - 1 октября. – С. 506-508.)
17
Липоване (Филипповцы, Филиппоны, Дунаки) — русские старообрядцы поповского направления. В
Белоусовке проживают с конца XVIII в.
18
По переписи 1897 г. в Бессарабии значится 8636 цыган, из коих в городах 446 душ. По данным 1907 г., в
Бессарабии вне городов было 11567 цыган, или 0,64% всего сельского населения. В этом же году в
Романковцах проживало 382 цыган. См.: Берг Л.С. Население Бессарабии. Этнографический состав и
численность. – Петроград, 1923.
19
В 1908 году священником в с. Непоротово был о. Николай Гербановский. Родился в семье священника. В
1906 епархиальным начальством награжден набедренником, в 1912 – скуфьей.
20
Перебыковцы (укр. Перебиківці) — село в Хотинском районе Черновицкой области Украины.
39
Курдиновский В.Г.
ЮЖНАЯ ЧАСТЬ ХОТИНСКОГО УЕЗДА

(Из археологической поездки по Бессарабии)
Курдиновский Василий Григорьевич – надворный советник, кандидат Петербургской духовной

академии, преподаватель русской словесности и истории русской литературы в Кишиневской духовной
семинарии (с 1896 г.), видный общественный деятель в Бессарабской губернии конца XIX – начала XX в1.
Известен своими исследованиями по истории и археологии Бессарабии.
В 1906 г. В. Курдиновский с исследовательскими целями посещал многие села Секурянской волости,
с целью изучения древностей и сбора информации о древних церквях Бессарабской губернии. Ниже
представляем небольшой очерк из этих путешествий, который был опубликован в начале XX века в
«Кишиневских епархиальных ведомостях»2.
Местечко Секуряны довольно большое, изобилует евреями. Название местечка

объясняют таким образом. Состоит оно из 4-х частей; главные из них 2: одна часть
называется «сигуряне», другая – «тигуряне». Первое из них в искаженном виде послужило
названием местечку3.
Между «сигурянами» и «тигурянами» течет ручей, не иссякающий и летом, так как
из каменистых берегов ручья протекает множество родников. В каменистых берегах ручья
есть келии. Когда-то их было гораздо больше. Разработка камня разрушила их. Я посетил
одну. Внутренность небольшого помещения (1 кубическая сажень величины)
представляет собой жилище, вероятно, монаха, если судить по массе крестов,
испещривших стены этого помещения. Стены келии закончены, ход однин: он же служит
и окном.
Быть может, мы имеем здесь дело с остатками глубокой древности. Дело в том, что
из Секурян через с. Раскопинцы (или, как крестьяне говорят Раскопанцы) лежит яр, также
кое-где представляющий остатки пещер. Этот яр подходит к с. Василиуцы, что на берегу
Днестра. А в скалах Днестра возле Василиуц сохранились большие пещеры; в некоторых
из них также есть кресты на стенах. Таким образом, весьма возможно, что мы здесь имеем
дело с целым христианским поселком в пещерах, или древним пещерным монастырем.
Попытка посетить Василиуцкие пещеры у меня не увенчалась успехом, так как главные
Василиуцкие «окна» остались неисследованными. Они так высоко стоят, и так обрывисты,
что две вместе связанные лестницы оказались недостаточными. Быть может, в этих 2-х
«окнах» найдутся какие-нибудь данные, которые прольют свет на историю здешних мест.
В недалеком расстоянии от м. Секуряны находится село Коболчин. Я очень
заинтересовался древним типом этой церкви. Она деревянная, трехчастным своим
составом она напоминает казацкую церковь с. Иванчи, а срубом и некоторыми деталями
она приближается к старым деревянным храмам северной Руси. Колокольня стоит
отдельно от церкви (самый старый колокол, не более пуда весом, помечен 1816-м годом).
Колокольня, вероятно, позднейшего происхождения. Древность этой церкви определяется
древностью памятников, окружающих ее.
Возле алтаря церкви помещается, например, плита, помеченная 1801 годом. Вот
надпись над ней:
40
Зде опочивае раб Андрей Ексарь, житель веси Кобочина преста вися р(оку)
Б(божия) 1801. Говорят, что какой-то Ексарь был старшиною в селе.
На кресте перед колокольней мы прочли такую надпись.
Есть еще более старый памятник в церковной ограде, находящейся близ высокого и
довольно роскошного для деревни памятника Черкеса. Он представляет собой могильную
(крестообразную) плиту, почти вросшую в землю, украшенную двумя надписями: на
лицевой стороне славянская надпись, на обратной стороне – молдавская.
На лицевой стороне написано:
На другой стороне крестообразной плиты написано по-молдавски следующее:
(Поменеще домни суфлету робеи тей Анни ынтыепере(н)циа са). В переводе на

русский язык эта надпись звучит: «помяни, Господи, душу рабы твоей Анны с праотцами
ее».
Мы не без цели остановились на этих памятниках, так как они дают основания для
некоторых небезынтересных выводов относительно церкви и даже села Коболчина. Мы
уже выше сказали, говоря о церкви села Иванчи Оргеевского уезда, что и церковь села
Коболчина Хотинского уезда носит на себы следы того времени, к какому относятся обе
эти церкви. При отсутствии других данных, для имеет значение дата последнего
(сооруженного Флорею памятника, что церковь на нынешнем ее месте находится свыше
41
150 лет4. Мне сказали, что есть другой «цвынтарь»: старое кладбище, находящееся в
аренде у крестьянина Никифора Высылышына, на котором есть каменные плиты с
«нумерями» (т.е. надписями). Отыскав это кладбище, я нашел много плит с слабыми
остатками надписей. Крестьяне рассказывали, что на этом кладбище турки два раза
сжигали церковь с христианами. Если нынешняя церковь, уже очень ветхая, существует
более 150 лет на новом месте, то мне ясно было, что предание захватывает эпоху борьбы с
турками начала 18 века5. Само собою разумеется, что надгробные плиты должны бы
рассказать о еще более старых временах и я поэтому стал настойчиво очищать плиты от
наросшей на них травы. На одной плите, сохранившей слабые следы букв, после очистки
нижней ее части, совершенно заросшей травой, обнажилась следующая надпись:
Надпись сделана крупными буквами и сохранилась вполне явственно. Несомненно,

что в 7020-й год от сотворения мира, т.е. в 1512 год от Рождества Христова, кто-то был
похоронен здесь. Из того, что надпись славянская, можно догадаться, что население
Коболчина было такое же как и теперь, т.е. малорусское. Быть может, если бы очистить
другие надгробные плиты, нашлись еще более древние надписи. Во всяком случае
несомненно, что Коболчин очень старое село и не без интересное в археологическом
отношении6.
В Коболчине я обратил внимание на старую транскрипцию названия села. На
памятнике Ексаря село названо «Кобочин»7.
Из кустарных промыслов в Коболчине процветает гончарство. Я с удовольствием
посмотрел на работы Войцеха Брынка (живущего на самом конце села), который не
только гончар, но и художник в своем роде8.
Мандзяк А.С. Примечания и комментарии к тексту.
1
Курдиновский Василий Григорьевич (1871 г.р.), надворный советник. видный общественный деятель в
Бессарабской губернии конца XIX – начала XX в. Известен своими исследованиями по истории и
археологии Бессарабии. 13 июня 1895 г. получил степень кандидата Петербургской духовной академии. 18
апреля 1896 г. был назначен учителем церковно-приходской школы с. Лютенских-Будищ Зельковского
уезда Полтавской губернии. С 1 сентября 1896 г. работал в должности преподавателя русского языка и
словесности Полтавского епархиального училища. В ноябре 1896 г. его переводят в той же должности в
Кишиневскую духовную семинарию. С 7 мая 1897 г. по 16 декабря 1903 г. состоял членом Кишиневского
епархиального Училищного совета. Курдиновский являлся также редактором «Кишиневских епархиальных
ведомостей» (1908-1916) и «Трудов Бессарабского церковного археологического общества». В 1916 году он
предполагал издавать журнал с названием «Будущее и прошлое Бессарабии». С пришествием революции,
включился в политику, стал депутатом «Сфатул Цэрий». Был награжден: орденом св. Анны 3-й степени, св.
Станислава 3-й степени.
2
Курдиновский В. Южная часть Хотинского уезда (Из археологической поездки по Бессарабии) //
Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1906. - № 42. – С. 1345 – 1349.
3
Согласно легенде, происхождение названия происходит от слова «Сокира» (рус. топор): В начале XVI в.,
крестьяне спасаясь от турецкого ига, бежали в леса. И вот беглецы облюбовали себе место на берегу
журчащего ручейка, который крутым оврагом сбегал к Днестру. Поселенцев привлекли дремучие,
непроходимые леса, богатые на грибы, ягоды, дичь, защищавших поселения от непрошеных гостей,
42
чрезвычайно холодная, прозрачная и вкусная вода, каменистые пещеры, где можно было укрыться от зверей
и врагов. Легенда исповедует, что люди в леса пришли с топорами, чтобы расчистить место для жилья. И их
стали звать «Сокиряны», а потом и само поселение.
Есть и другая легенда, согласно которой один из мужчин, который спасался от заточения в неволю, убежал в
леса. В поисках места для жилья забрел в гущу, из которой не мог выбраться. Обессилев, он упал и уснул.
Очнулся же от того, что кто-то его гладил по лицу. Открыв глаза он увидел, что это небольшой ручеек
освежил его лицо. У ручья он решил остаться жить, где и построил себе дом. Со временем возле его хаты
начали селится и другие люди. Далеко в лесу отдавался стук топоров, которыми люди валили деревья для
строительства домов. Некоторые, слышав эти звуки говорили: «Сокирянцы селение возводят». Так новое
селения стали называть Сокирянами.
Третья, малоизвестная легенда, говорит, что в древние времена на месте современных Сокирян было
селения. Когда на него напали враги, мужчины вышли на защиту селения с топорами в руках, которыми
весьма мастерски владели, и одержали победу. Со времен той победы село и получило свое название.
4
Как указывает И.Халиппа, указанная церковь в Коболчине была возведена в 1784 г.. По данным на начало
XIX в. представляла из себя следующее: «…построена из древа доброго с тремя верхами; одежд и книг
церковных довольно». (Халиппа И. Сведения о состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды
Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1907. – С. 261.). Согласно другим
данным, церковь была построена немного раньше: «Церковь деревянная во имя св. Николая Чудотворца;
неизвестно, когда она была построена: старожилы говорят, что в середине XVIII в.». (Курдиновский В.
Список древнейших церквей Бессарабской губернии (окончание) // Кишиневские епархиальные ведомости.
– Кишинев, 1908. - № 22-23. – С. 871.). Церковь была разрушена после Второй мировой войны.
5
Земли Хотинской округи до войны 1710 – 1711 г. входили в состав «Богдана», т.е. Молдавского княжества.
Но после измены Дмитрия Кантемира турецкий султан передал монопольное право на престол в
Молдовском княжестве, так называемым, фанариотам – богатым греческим купцам из Фанара (пригород
Стамбула). Государственным органом управления княжества стал диван – государственный совет, в котором
ведущую роль играли бояре-фанариоты. За ними присматривал представитель султана – эфенди при диване.
Вскоре после войны стамбульское правительство послало в Хотинскую округу своих чиновников
произвести полную перепись деревень, установить численность оставшегося населения. После переписи
деревни Хотинской округи были отданы под надзор разных лиц или военных частей. Формально им
поручалось наблюдать за быстрым заселением этих деревень, за регулярным возделыванием земель. Лица,
которым были розданы хотинские селения, являлись выходцами из янычарского корпуса, командирами
резидирующих в Хотине капы-кулу, т. е. местных военных гарнизонов. К этим селам прикладывали руку,
либо непосредственно, либо через своих представителей, мухафыз (комендант) Хотинской крепости, ага
янычар и др.
6
Первое документальное упоминание о селе Коболчин датируется 1447 годом.
7
Автор не учитывает, что в надписи могла быть ошибка. Известно, что название села произошло от
названия реки Кобыльча. В одном из преданий «О селе Коболчин», о происхождении названия села, которое
записал исследователь А.Д. Чорный , сказано следующее: «Было это так или иначе, но рассказывают, что
там, где сейчас красуется на холме село Коболчин, давным-давно находились владение пана Довгановского.
Однажды проезжал он своими землями, любуясь красивыми пейзажами. Солнце припекало невыносимо,
ведь приближался полдень. Чтобы утолить жажду, паныч решил направиться к реке, неподалеку от которой
должен быть источник, струящегося прохладной и чистой, как хрусталь, водой. Свернул с дороги. Вскоре
молодая кобылка, которая спокойно шла за бричкой, подбежала к реке и, ступая вдоль нее, взялась жадно
пить воду. Но река эта была непростая, она имела несколько опасных коловоротов. Молоденькая кобылка
(укр. кобильча; произн. кобыльча) не бывала у водоемов. Она все шла и шла по течению. И вдруг ею начало
крутить, втягивать вглубь. Строптивая кобылка жалобно заржала.
Паныч Довгановський от неожиданности не знал, что делать. Бросился к реке, но было уже
поздно. Водяная пена на его глазах прикрыла спину кобылки. Жалостью и тоской наполнилось сердце
паныча. Поехав домой, он рассказал об этом жене. Скоро эта история стала известна всем. С тех пор,
говорят, реку называют Кобыльча.
Через некоторое время здесь стали поселяться люди. Возникло село с названием, которое
происходит от реки Кобильча – «Кобыльчин». Впоследствии село расширялось, произошли изменения в его
названии.
Кобыльча стали называть «Коболчин», поскольку некоторые состоятельные его жители считали
предыдущее название не совсем хорошей». (Роскажу тобі легенду. / Записав і впорядкував Олександр
Чорний. – Сокиряни: Філіал видавництва «Буковина», 1992. – С. 41 – 42.)
8
Перед началом Второй мировой войны в Коболчине работало 256 гончаров, т. е., почти в каждом доме жил
гончар. Среди гончаров было 12 женщин. В 1964 г. в селе было 137 гончаров, однако в то время работали не
все, потому что на промысел налагались большие налоги и мастеров керамики принудительно загоняли к
труду в колхозах. 26 декабря 2007 г. в Коболчине открыт Музей гончарства.
43
В 1915 г. В.Г. Курдиновский еще раз посетил Коболчин. В этот раз он производил фотосъемку
местной церкви и некоторых важных по его мнению мест. Две фотографии (вид церкви снаружи и изнутри-
иконостас), сделанные им в Коболчине во время второго приезда, В.Г. Курдиновский поместил в своей
статье «Древнейшие церкви Хотинского уеда», которая была издана на румынском языке в 1925 г. в
«Журнале Церковного историко-археологического общества»: Curdinovschi V. cele mai vechi biserici de lemn
din jud. Hotin. Revista Societăţii Istorico-Arheologice Bisericeşti. – Chişinău, 1925. - № 16 – P. 64, 65.
44
СЕКУРЯНСКАЯ ВОЛОСТЬ В 1890-м ГОДУ
Предлагаем Вашему вниманию исторический документ – статистический обзор

Секурянской волости Хотинского уезда Бессарабской губернии за 1890-й г. Он был
составлен волостным старшиной Чернием, и являлся приложением к набору
статистических таблиц, которые направлялись уездному начальству.
Данный документ интересен тем, что хотя и довольно сжато, но все же дает
некоторые представления о жизни людей конца XIX в. которые населяли села и районный
центр современного Сокирянского района Черновицкой области. К сожалению, не все
части документа сохранились, не удалось восстановить весь текст.
1. В Секурянской волости земли хотя плодородные и при благоприятной

влажности погоды, хлеба озимые и яровые родят в изобилии, но вообще поселяне
со времени установления уставных грамот1, каждый из них свой полевой надел
ежегодно распахивает и засаживают разным хлебом, не оставляя земли под
выпас или пар, а также не удобряется навозом, за исключением некоторых
прибрежных сел Волошкова, Респопинец2, Василеуц3, Ожева, Ломачинец и
Белоусовки Влад. и казенной4, люди которых стали с некоторого времени
унаваживать свои поля. Владельцы и малоземельные крестьяне выделяют земли
под пар освобождая на один год землю, получают весьма удовлетворительный
урожай хлеба, – земля обрабатывается разными, давно употребляемыми
земельными орудиями. Владельцы засеивают озимой пшеницы, а ржи, рапса,
кукурузы в меньшем количестве. Крестьяне же сеют более ржи, кукурузы, а
меньше пшеницы, кроме того сеют в небольшом количестве для скота овса и
чечевицы. Владельцы5 пшеницу и репак сбывают в г. Одессу, а прочий хлеб, а
равно и крестьяне в малом количестве сбывают свой хлеб на местных рынках
для винокуренных заводов и овес для корма скота. Обработки земли в 1890 г. под
озимые посевы вместе с уборкою доходила от 22 до 35 руб. одна десятина, в
особенности дороговизна была на жатву пшеницы, которая была выложена;
обработка и уборка яровых посевов обошлась с 20 до 26 руб. за десятину.
Урожай хлеба был: ячменя, ржи и овса выше средний. Сенокосов у царан6 не
имеется, а владельцы получили до 70 пудов с десятины.
По случаю неурожая в 1890 году у всех царан своего продовольствия до
нового урожая хлеба не станет.
1
Уставные грамоты фиксировали отношения помещика с временно-обязанными крестьянами по
Положениям 19 февраля 1861, устанавливали размер надела и повинности за пользование им. Вводились
мировыми посредниками.
2
Имеется в виду село Раскопинцы (укр. Розкопинці).
3
Имеется в виду село Васильевцы, Васильевка (укр.. Василівка).
4
Имеется в виду Белоусовка (укр. Білоусівка). «Владельцев», то есть владельческая часть села, которая не
относилась к государственным землям (Белоусовка Казенная). Белоусовка Владельческая – это была
«украинская» часть, находившая справа от современной центральной дороги села (если ехать со стороны
Сокирян).
5
Помещики.
6
Царане – (молд. – «земледельцы» или «поселяне») свободные хлебопашцы в Бессарабской губернии.
45
2. Большая часть поселян не имеют земельных наделов, пропитываются

сами и свои семейства с рук заработков и в виду неурожайного года находятся в
жалком положении.
3. К числу промыслов можно отнести извоз хлеба и дров на пристани реки
Днестра на винокуренные заводы, а также перевозку вин из разных мест
Бессарабии. В с. Коболчине и Ломачинцах занимаются выделкою горшков, а в
остальных занимаются хлебопашеством.
4. В м. Секурянах7 и с. Ломачинцах винокуренные заводы, принадлежащие
владельцам, а также в Секурянах мыловаренные заводы.
5. Торговлею занимаются исключительно евреи, торгующие хлебом,
который отправляют в г. Одессу по р. Днестру и по железной дороге. В м.
Секурянах ведется еженедельно по четвергам торговля рогатого скота,
лошадей и свиней, значительнее замечается продажа рогатого скота. В м.
Секурянах сверх сей торговли продаются разными лицами овечьи шкуры,
волна8 (шерсть овечья), медь, воск, туземный табак, красные товары: сукна,
холст, железо, соль, рыба, керосин и проч. разные товары.
6. Движение населения в Секурянской волости выразилось в прибыль у
царан 337 душ обоего пола, у евреев 111, у старославян9 25 душ. При
существовании болезней дифтерии, скарлатины, оспы и проч. от которых
умерли обоего пола у царан 656 душ, у евреев 101.
7. Выкупные платежи и Государственный поземельный налог за 1890 год
поступили безнедоимочно на Волость за исключением с. Белоусовки – казенной
осталось в недоимке Земского сбора 42 р., в Секурянах земского сбора 384 р. 75
к. Каковые в скором времени будут взысканы.
8. Жители исправляют проселочные дороги, назначаются в ночные
обходы…
10. Кроме кордегардии10 при Секурянском волостном правлении тюрем и
этапных домов нет.
11. Нравственность народонаселения хорошая, но некоторые жители,
как замечено склонены к пьянству, а в м. Секурянах некоторые женщины без-
нравственны.
12. Происшествий и народных бедствий, кроме существования болезней
было: утонули 2 муж. 3 женщин. Самоубийцы – 1 мужч. Найдено мертвыми 3
мужчин и 14 пожаров в с. Коболчине, Василиуцах, Респопинцах, Мигалашанах11,
Ходороуцах12 и Гвоздоуцах.
13. Собственно от существовавшей эпидемии умерло в течение 1890 года
не более 8 душ обоего пола по всей волости.
14. В Секурянской волости имеется два народных училища, 1 церковно-
приходское. Образование идет плохо в виду того, что царане не охотно
посылают своих детей в училища, а более понуждением.
Секурянский Волостной Старшина Черний.
Волостной писарь …
7
Секуряны (Сокиряны) до 1918 г. имели статус местечка.
8
Ошибка писаря, имеется ввиду украинское слово «вовна» – шерсть.
9
Русские старообрядцы.
10
Кардегардия – помещение для караула, охраняющего крепостные ворота. Кардегардией, как в данном
случае, также называли гаупвахты или любые караульные помещения, помещения для стражи.
11
Михалашаны (Михалашень) – село в Окницком районе Молдовы, ранее относившееся к Секурянской
волости.
12
Ходороуцы (Хадарауць) – село в Окницком районе Молдовы, ранее относившееся к Секурянской волости.
46
Фотокопии оригинального документа.
47
48
49
Отметим, что приведенные сведения могут не отражать реальную

действительность. Причиной этому является некоторая недоброкачественность
чиновников и писарей, на что указывали министерские статисты конца XIX в.: «В
Хотинском уезде при собирании сведений за 1887 год, как упомянуто выше, особенно
строгой критике подвергался материал, доставленный сельскими писарями. Да он и
заслуживал этой строгости. «Большею частью писаря только вписывали имена, а сведения
сочиняли из головы». Сведения о первом хозяине выражали по крайней мере мнение
писаря об урожае, а для второго и для третьего выставлялись случайные цифры, лишь бы
они не походили на предыдущие. Особенно плохи оказались сведения в Секурянской
волости, где на 17 селений приходилось всего 5 писарей, и в Единецкой волости, где
большая часть цифр сфабрикована в волостном правлении». (Фортунатов А. Урожаи ржи
в Европейской России // Известия Петровской сельскохозяйственной академии. – Год 15.
– Москва, 1892. С. 175 – 176.)
50
Шундрій М.М.
ЛІТОПИСНЕ МІСТО КУЧЕЛМІН
Міста, як зорі: загоряються і,

несправедливо забуті історією, «згасають»
На наших землях у сиву давнину проживали далекі предки. Називали їх

різноманітними найменнями, а «батько історії» Геродот іменував «скіфами-орачами». І
хоч вони були вмілими хліборобами, кмітливими винахідниками, та інколи доводилось
брати зброю в руки і ставати безстрашними воїнами, захищати рідну землю від степових
диких орд, заздрісних сусідів. Поселення густо вкривали територію над повноводним
Дністром, який ще в першому тисячолітті нашої ери був вигідним торговим шляхом для
наших предків-тиверців та гостей торгових. Руслом Дністра пливли цілі каравани – від
Галича до Чорного моря, яке в ті часи називали Гостинним. Тому вздовж берегів Дністра,
з обох боків, виникали портові міста-фортеці: Галич, Василів, Онут, Хотин, Бакота,
Ушиця. А найпівденнішим було місто Кучелмін.
У чудесній місцині урочища Галиця, на
високих кручах правого берега ріки Дністер,
заснували наші предки це місто-фортецю. Далеко
внизу в ущелинах ярів звиваються дві тихі річечки.
Одна менша, але чистіша, бере початок із джерела
від Паршенкових долинок і протікає через Красивий
Ярок, аби влитися в річку Куютинка, яка
починається більше трьох кілометрів вгору по яру
Каютин із цілющого підземного джерела в Пралі.
Обидві річки зливаються на широкому плесі в одну,
аби далі нести свої цілющі, чудового смаку, води до
Дністра. А над ними вздовж русел з обох боків
нависають масивні скали на крутих схилах ярів. Із
цього місця, де відкривається гарна панорама на
Дністровське водосховище та село Ломачинці, видно
далеко, на багато кілометрів…
Давайте ж заглянемо у сиву давнину історії
одного з літописних історичних міст-городищ,
територією якого пролетіли більше тисячі літ, від
План і профиль кріпосного
міста Кучелмін. якого нам на згадку залишилася його досі
незрозуміла назва – Кучелмін. Нині – це місце
колись розвалених, спалених оборонних споруд, земляні вали із глибоким ровом, де
знаходились чотири поселення слов’ян і скальний чоловічий монастир.
Дата заснування міста втрачена історією в ті далекі часи слов’янства. До першої
його згадки в літописі нам відомо, що в цих краях після скіфів і гунів проживали тиверці і
уличі. Вони мешкали біля Дністра, і їх була велика сила, тих слов’янських племен. За те й
назвали їх греки «Велика Скіф», або «Велика Скуф». А в «Повісті врем’яних літ»
літописець Нестор святий написав два повідомлення:
«В літо 907. Пішов Олег на греків, залишивши Ігоря в Києві. Взяв же він з собою
багато воїнів – полян, древлян, сіверян, хорватів, тиверців, відомих як товмачів
(перекладачів), йшли на конях і кораблях: і було кораблів числом дві тисячі».
«В літо 944. Ігор же зібрав багато воїнів: варягів, русь, полян, і слов’ян, і кривичів, і
тиверців, і найняв печенігів, заложників у них узяв, і пішов на греків у човнах і на конях,
бажаючи відомстити за себе».
51
У другій половині XX-го століття археологи виявили місця давньоруських

поселень до VІІІ-Х століть у 54-х пунктах. Встановлено, що у XI столітті був найбільш
інтенсивний приріст населення. За результатами археологічних розкопок давньоруських
поселень ХІІ-ХІІІ століть виявлено 179, і вони повністю розміщені у межиріччі Дністер –
Прут. Отже, літописне городище Кучелмін існувало задовго до першої писемної згадки
про нього.
Ріка Дністер була не тільки транспортним шляхом, давала цінні породи риб і прісну
воду. Це був значний природний бар’єр у військовій справі. Саме тут, біля міста
Кучелмін, проходив кордон двох цивілізацій: слов’ян і степових південних народів –
спочатку половців, а з часом татар. Тут проходив рубіж між східними Київськими
землями (після розпаду Київської Русі на удільні князівства) та Теребовлянським, а далі –
Галицьким і Галицько-Волинським князівствами. Це була оборонна лінія за замислом
князя Данила Галицького. Адже цілий ряд міст-фортець – Василів, Онут, Хотин, Бакота,
Ушиця, Каліус і Кучелмін на південній околиці князівства – повинні були стати надійним
захистом від набігів кочівників і заздрісних сусідів. А крайнє городище Кучелмін в цьому
ланцюгу фортець мало призначення, крім охорони, ще й сповіщення про наближення
ворожих військ з півдня, розвідки в сусідніх землях про задуми недругів та друзів і
контроль понад судноплавним Дністром. Мешкати в цьому красивому і багатому краї
хотіли не лише місцеві племена, а й численні завойовники. Тож часто доводилося
захищатися від непроханих гостей у фортеці, яка стримувала грабіжницькі напади і
служила захистом пристані й переправи до міста Каліус. Дністровські береги і кручі
пам’ятають давні торгові човни із заморськими диковинками.
Залишки оборонного валу фортеці Кучелмін. Фото, Денис Кучерявий. 2009 р.

У VІІІ-ХІІІ століттях місто було щитом Землі руської на південному заході. Багато
робилося для його укріплення та утримання у сфері його впливу на околиці князівства. Це
було дуже актуальним під час роздроблення удільних князівств – аж до нападу орди
татаро-монгольської. Територія нашого краю входила до складу різних держав: Скіфські і
Гунські держави, Київська Русь, Теребовлянське, Галицьке і Галицько-Волинське
52
князівства, Молдавія, Російська імперія, Румунія, Радянський Союз і – нинішня незалежна

Україна.
Із архівних джерел відомо, що в часи Київської Русі південно-західні землі були
віддані київськими князями — внуками Ярослава Мудрого — Ростиславу
Володимировичу. Але він на цій землі не осів, а подався у Тмутаракань. Розумного і
благородного, князя отруїли греки. Він перед смертю довірив опіку своїх синів бояринові
Вишаті, який їх виростив, забезпечив, щоб вони здобули гарну освіту, і по їх змужнінні
допоміг осісти на землях, які належали їхньому батькові. Рюрик отримав Перемишль –
найбільше місто Червоної Русі, Володар – Звенигород (біля Львова), а найменший
Василько – Теребовлю, до якої входило і місто Кучелмін, як крайнє південне володіння
Теребовлянського князівства. І після Любецького з’їзду князів Василька осліпили. Він був
відважним, довірливим, прямодушним, великої фізичної сили. Його побоювалися
найближчі родичі. Василько багато зробив для князівської влади, вживав енергійні заходи
до заселення цього краю і встановлення контролю над Дністровським торговим шляхом.
Може, саме при ньому і зміцнилися кріпосні стіни Кучелміна. Недовго проіснувало
Теребовлянське князівство. У рік 1124 помер Василько Ростиславич. Галицько-
Волинський літопис описує ті події з нашим краєм та містом Кучелмін:
У рік 6652 (1144) посварився Всеволод із Володимиром Володаревичем, останній
послав послів із князем Ігорем і той вмовив на мир Всеволода, який зустрів приїзд
Володимира зі своїми братами і прийняв поклін від Володимира і дав йому тисячу і
чотириста гривень сріблом і сказав: «Осе ти цілий єсі і більше не гріши» – повернув йому
Микулин, Ушицю і край, які був зайняв із половцями Ізяслав Давидович.
У рік 6654 (1146) вперше згадано про Івана Ростиславовича Берладника, бо мав він
свою волость Берладь на пониззі Дунаю і часто воював із Володимиром Володаревичем…
Князь Іван Ростиславович Берладник – один із представників галицького княжого роду
Ростиславичів. Син Перемишлянського князя Ростислава Володаревича після смерті
батька одержав у володіння м. Звенигород (на р. Білці). 1141 року розпочав війну зі своїм
дядьком Володимирком Володаревичем. В результаті невдалої спроби зайняти галицький
княжий стіл у 1144 році Іван Ростиславович був позбавленний Звенигородського
удільного князівства. На землях нижнього Дунаю заснував Берладське князівство. Іван
Ростиславович служив у Києві при дворі князя Всеволода Ольговича та його брата
Святослава. А із 1158 року знову на Дунаї, де організовував загони половців та
берладників і у наступному році вирушив у похід проти галицького князя Ярослава
Осмомисла…
У рік 6667 (1159) став домагатися на землі Івана Берладника двоюрідний брат князь
Ярослав, з яким у змові були князі руські, король угорський Гейд і лядські князі. Іван,
взявши на поміч багато половців і 6000 берладників в понизов’і Дунаю, наробивши
великої шкоди галицьким купцям і риболовам, вирушив на північ. Під час походу ніде не
зустрів ні засад, ні будь-якого опору підлеглих галицького князя, проти якого виступив.
Літописець відмітив: «И поиде к Кучелмину и ради быша ему и оттуда к Оушици поиде».
Йому були раді жителі Кучелміна і Ушиці, до якої ввійшла Ярославова залога, і билися
кріпко вої залоги на кріпосних стінах Ушиці, а смерди перескакували через забрала до
князя Івана, і перебігло їх триста. І хотіли половці взяти город, та Іван не дав їм взяти, і,
розгнівавшись, половці поїхали од Івана. А Іван Ростиславич знову подався на Київ.
У тім же році 1159 Ізяслав Давидович розпочав війну проти Ярослава Галицького,
аби добути волості Іванові Ростиславовичу, на прозвище Берладнику. До князя Івана
галичани слали послів і веліли йому сідати на коней і таким словом підмовляли його до
себе, кажучи: «Тільки покажи ти стяги, і ми одступимо од Ярослава». Після Києва Іван
Ростиславович Берладник подався до Греції, де 1162 року був отруєний у м. Солуні, де в
ті часи проживала велика православна слов’янська колонія.
53
У рік 6697 (1189) мужі галицькі звали на княжіння до себе Ростислава Берладника,
і хоч взяв він деякі городи галицькі, та не всі мужі галицькі були за нього, а він мав мало
воїнів і тому зазнав поразки, ще й дістав смертельну рану.
У рік 6704 (1196) згадується Мстислав Мстиславович Удатний. В Галицько-
Волинському літописі за 1213 рік, у зв’язку з військовими походами галицького князя
Данила Романовича, зроблено такий запис: «Оттоудоу проидоша в Оноут и идеша в поле.
Бывшю же гладоу великоу. Поидоша вози и к Плавоу на каноу св-го Дмитрея. Вземше
води накормишася изобилно и похвалиша Б-га и св-го Дмитрея, яко накорми их. Оттоудоу
же придоша ниже Коучелемина мьісляще коуде преити рекоу Днестр. Божнею же
милостию придоша лодня из Олешия и приехаша в них на Днестр и насытишася рыб и
вина. Отдоу же приеха Данил ко Мъстиславоу».
Залишки оборонного валу фортеці Кучелмін. Фото, Денис Кучерявий. 2010 р.

Того року 1213 був голод на галицькій землі. Тоді відбулася зустріч Галицького
Данила та Мстислава Удатного, який переправився на Дністрі біля города Кучелміна. В
той час із города Олешшя прийшли човни, навантажені рибою і вином, і військо було
нагодоване. Мстислав Удатний дав Данилові Романовичу великі дари і «великоую
похвалоу створи».
У рік 6737 (1229) Данило князь зібрав велику землю Галицьку і довкруг зібрав
людей аж за річку Ушицю і Прут, землю розділив на чотири частини і переміг у той рік
угрів великою силою.
У рік 6749 (1241) Ростислав Михайлович із болотівськими князями та деякими
галичанами хотів підкорити город Бакоту. Та Кирило-печатник, що мав описати грабунки
нечестивих бояр, утишив народ та мудрістю і силою вдержав Бакоту.
Цього ж року Данило відвідав Бакоту і город Каліус і город Кучелмін, щоб
підготовитись до битви із татарами. В місті Каліусі, як і Хотині, щонеділі були великі
ярмарки.
У рік 6763 (1255) татари були біля Бакоти і старший города Милій зрадив галичан і
був у татар. Син Данила Лев побив їх і Бакоту вернув батькові. До кінця 1399 року Бакота
була укріпленим замком. Там діяв жіночий монастир. Містом правив якийсь Шнитко,
54
якому особисто довіряв князь Вітовт, який Бакоті приділяв увагу як і Кам’янцю в системі
укріплення.
У рік 6767 (1259) на всіх Галицьких землях творилися чудеса проти поганих татар
по молитвах галичан до святих Іоанна Златоустого і святителя Миколи чудотворця, які
одігнали нечестивих татар із землі галицької сильним вітром та киданням у них каміння.
Літописець написав, згадав і за це йому велика пошана і дяка. Адже в ті далекі часи місто
Кучелмін було відоме далеко за межами нашого краю. Його слава простяглася від Галича і
аж до Києва. Кучелмін назавжди ввійшов у число найдавніших історичних літописних
міст-городищ часів давнього слов’янства.
Заснували місто-городище Кучелмін із-за вигідного географічного положення:
неприступні, майже прямовисні яри із північної і західної сторони, поряд джерело, поряд
торговий шлях по Дністру і переправа, а також цілий ряд міст-фортець: Василів, Онуш,
Хотин, Бакота, Ушиця і Каліус. Протягом свого існування Кучелмін відіграв свою
історичну роль у захисті і охороні слов’янських земель, а інколи був і ареною жорстоких
кровопролитних битв.
Охоронний знак УРСР - мовчазний страж людської пам’яті. Фото, Денис Кучерявий. 2010 р.
Масивний земляний вал висотою понад 2 метри добре зберігся, бо не додумалися
його розорати, слава Богу. Він оточує овальний за планом майдан розміром 70 м, в якому
містяться рештки дерев’яних укріплень фортеці більш давньої, що збереглися на висоті до
1 м. Оборонний рів, воду в який заливали із потужного джерела Паршенкових долинків.
Укріплення дерев’яної фортеці складалися із двох поздовжніх дубових стін, що
знаходилися за 2,5 м одна від одної паралельно, які в свою чергу кріпилися поперечними
стінами. Була стовпова конструкція, а між стовпами – дерев’яні плахи. Стовпами служили
навпіл розколені деревини дуба.
Дерев’яні укріплення зміцнювалися оборонним ровом глибиною до 2 м і шириною
6 м, воду в який заливали із потужного джерела Паршенкових долинків.
При археологічних розкопках, проведених у 1968 році, виявлено фортецю і її
фортечні кріпосні стіни із товстих дубових стовпів з місцевого лісу, що росте поряд,
вертикально вриті в землю, та осипаний рів. Утворені поздовжніми і поперечними стінами
55
кліті використовувалися як житла і майстерні. За даними професора Бориса Онисимовича

Тимощука, це є найдавніше городище слов’ян, виявлене на території Чернівецької області.
В одному із приміщень розміщувалася кузня, в якій знайдено багато залізних шлаків та
рештки ковальського горна. На глиняній долівці інших приміщень лежали зруйновані
печі, уламки слов’янської кераміки, кістяні знаряддя праці, кістки бика, дикого кабана,
овець та риб.
У XI столітті, в зв’язку з дальшим розвитком військово-інженерної справи,
фортецю повністю перебудували. На місці дерев’яних стін насипали високий земляний
вал, в якому і збереглися рештки дерев’яної фортеці VIII століття.
Далі на південь від прикордонного міста Кучелмін степова зона сучасної Молдови
була малозаселеною, а кочуючи половці робили систематичні грабіжницькі напади. Тому
на підступах до фортеці в чотирьох поселеннях навколо міста виявлено міцні оборонні
укріплення. Одне із них прилягало безпосередньо до міста, в якому були напівземлянкові
житла з печами-кам’янками, і займало площу не менше 10 гектарів. За, два кілометри на
південь від літописного міста знаходилося Ломачинецьке поселення і мало міцні
укріплення, як для того часу, з високого земляного валу, укріпленого дерев’яними
зрубами. Інше поселення знаходилося на півночі за 1,5 км від міста в урочищі Щовб,
неподалік від монастиря. Хороший природний захист, майже прямовисні схили двох ярів і
вся навколишня місцевість, помережана глибокими ярами, робили місто Кучелмін майже
неприступним. Отож тут, як і скрізь в давнину, древнє поселення складалося із фортеці,
церкви або монастиря та посадів, які розміщувалися навколо фортеці.
Охоронний знак на місці літописного Кучелміна. Хамське відношення деяких відвідувачів городища
відповідно сказалося на вигляді знака. Фото, Денис Кучерявий. 2010 р.
Завершальним ударом по існуванню міста Кучелмін стало його спалення. Маємо
два варіанти. За одним із них його розібрали, а потім спалили по указу князя Данила
Галицького, який повертався із Золотої Орди, де мав домовленість із ханом про знищення
цілого ряду фортець: Кучелмін, Каліус, Ушиця, Онут, Василів. За іншим, це зробили
монголо-татарські завойовники приблизно в 1259 році при ханові Бурундаю, як твердив
літописець: «… розмечете городы свои все». Навала кочівників знищила всі пам’ятники
писемні древніх слов’ян, тому і не дійшли вони до нас. Із знищенням укріплень зникає і
життя в місті, яке вже ніколи не відновлювалося. Одночасно зникли поселення і припинив
56
діяти монастир. Уцілілі жителі втекли в навколишні ліси і печери в ярах, забравши із
собою небагаті скарби, перекази і пам’ять про золоті часи мирного життя на такому
прегарному місці. Напевно, в ті часи і виникли навколишні села: Вишнева, Ломачинці,
Непоротове, Михалкове і інші. Але дух предків живе тут і нині.
На території колишньої фортеці Кучелмін і поселення в урочищі Щовб
встановлено охоронні стовпи, як мовчазні вартові слави слов’ян. Вже давно настав час
знати і вивчати свою власну історію, а не далеку, заморську. Більшість людей, навіть села
Ломачинці, не ведуть мову про район, не відають про існування міста Кучелмін. Маю
надію підняти інтерес до нашого краю, для популяризації знань про цей куточок
Бессарабської землі, пов’язаний з багатьма історичними, літописними, героїчними
іменами та історичними подіями. Великі князі, великі відомі люди, невідомі монашеські
подвижники, учасники кровопролитних битв біля міста-фортеці Кучелмін і його краю є
нашою рідною історією. Ми маємо знати про це, гордитися цим та навчати цього наших
дітей, внуків та правнуків. Адже це наше!
Про історичний літописний край Подністров’я розповідають:
«Повість врем’яних літ»1 святого Нестора літописця, «Галицький літопис»,
«Галицько-Волинський літопис»2;
книги українського письменника Антіна Лотоцького (1881-1949) «Наїзд обрів»,
«Кужіль і меч», «Лицар в чорному оксамиті», «Три побратими», «Три ліси», «Княжа
слава»3;
маловідомий письменник Володимир Бирчак (1881-1952), якого судили і
відправили в ГУЛАГу, де він і помер у 1952 році у Тайшеті, а проте встиг написати
«Василько Ростиславич», «Володар Ростиславич» та «Велика перемога»4;
Іван Фалинчак (1871р. – дата смерті невідома, лише відомо, що його в старечому
віці арештували і відправили до Сибіру, де він і помер), встиг написати «Будівничий
держави», «Іван Берладник», «Княгиня Романова»;
книга «Нариси Дністра», написана українським та російським письменником А.С.
Афанас’євим-Чужбинським, який мандрував нашими землями5;
книги професора, видатного археолога Бориса Онисимовича Тимощука: «Буковина
- земля слов’янська»6, «Дорогами предків»7, «Зустріч з легендою»8, «Слов’янські гради
Північної Буковини»9, «Древнерусское Поднестровье» у співавторстві із І.П.Русановою10.
Стаття публікується з дозволу автора, з невеликими скороченнями; раніше публікувалося у газеті

«Дністрові зорі», номери від 1.06.2007 та 9.06.2007.
1
Повість врем’яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В.
Яременка.— Київ: Радянський письменник, 1990.
2
Див.: Галицко-Волынская летопись / Подготовка текста, перевод и комм. О. П.Лихачевой // Памятники
литературы Древней Руси: XIII век. – Москва, 1981; Петрушевич А. Галицко-Волынская летопись. – Львов,
1871; Генсьорський А.І. Галицько-Волинський літопис (процес складання; редакції і редактори). – Київ:
Видавництво Академії Наук Української РСР, 1958; і інш.
3
Лотоцький А. Кужіль і меч: Іст. повісті для юнацтва. — Львів: Червона калина, 1991; Лотоцький А. Княжа
слава: Іст. оповід. — Київ, 1991. (Історія. Пригоди. Фантастика); Лотоцький А. Наїзд обрів: Повість з VII ст.
– Рогатин, 1923.
4
Бирчак, В. Василько Ростиславич [Текст] : Історичний роман: У 2 кн. / В.Бирчак. - Тернопіль: «Мальви»,
1996; Новак С.М. До проблеми історичної й художньої правди у повісті В.Бірчака «Василько Ростиславич»
// Філологічний збірник: Наукові праці. – Дрогобич, 1998. – Вип. 1. – С. 200 – 209.
5
Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. – Ч. 2: Очерки Днестра. – СПб., 1863.
6
Тимощук Б.О. Північна Буковина: Земля слов’янська. – Ужгород: «Карпати», 1969.
7
Тимощук Б.О. Дорогами предків. – Ужгород: «Карпати», 1966.
8
Тимощук Б.О. Зустріч з легендою. – Ужгород: «Карпати», 1974.
9
Тимощук Б.О. Слов’янські гради Північної Буковини. – Ужгород: «Карпати», 1975.
10
Русанова И.П., Тимощук Б.А. . Древнерусское Поднестровье. Историко-краеведческие очерки. –
Ужгород: «Карпати», 1981.
57
Кучерявий О.П.
ІСТОРІЯ СЕЛА ГВІЗДІВЦІ: 1812 – 1918 рр.
За Бухарестським мирним договором 1812 року територія Бессарабії і, в тому числі

село Гвіздівці, була приєднана до Російської імперії. Підписання договору офіційно
завершило російсько-турецьку війну 1806-12 років. Із приєднанням Бессарабії до Росії
почався процес введення на цій території загальноросійських установ і законів. В 1813 р.
були затверджені «Правила тимчасового правління Бессарабії». Перший розділ цих
правил визначав, що Бессарабія перебуває на положенні особливої області в Росії й
ділиться на 12 цинутів. Фактично були створені дев’ять цинутів, в тому числі –
Хотинський. В області зберігалася адміністративно-управлінська структура цинутів,
закладена в період, коли Дністровсько-Прутське межиріччя було складовою частиною
Молдавського князівства.
Сучасне с. Гвіздівці. Фото, Денис Кучерявий.

Цинути управлялися справниками, що призначалися Диваном (Рада при Господарі)
строком на 1 рік. Вони були адміністраторами, поліцейськими начальниками, суддями й у
своїй діяльності керувалися існуючими законоположеннями й звичаєвим правом. Але
фактично їхня влада не обмежувалася ніякими законами, крім волі Дивана й Господаря.
Під керуванням у справника перебували городничі (капітани де тирг), однодворчеські
старшини (капітани де мазил), повірені, що управляють окремими станами (векіли),
волосні старшини (околаши), сільські старости (ворники) і ін. Справниками призначалися
тільки бояри першого класу, а на інші посади (до околаша) обиралися бояри другого й
третього класу. За дорученням справників їхні помічники збирали податі, виконували
поліцейські функції, стежили за виконанням селянами повинностей. Адміністративне
керування в містах також у значній мірі зберегло колишній характер. Російська поліція
була заснована тільки в Кишиневі й Хотині. Адміністративним центром області став
Кишинів – колишнє монастирське володіння.
58
У 1818 році заміст Молдовського князівства було створено Бессарабську область

Російської імперії. Відповідно до «Статуту по створенню Бессарабської області», за нею
закріплювалася автономія. Статут ліквідував у цинутах деякі посади, що існували ще до
ХIХ в. (капітан де тирг та інші). У кожному цинуті заснували земські справництва на чолі
із призначуваним капітан-справником і 4 засідателями, яких обирало дворянство. Цинути
ділилися на волості на чолі з околицями. У селах адміністративні функції виконували
ворники.
Гвіздівці увійшли до Сокирянської
(Сєкурєнської) волості Хотинського цинуту (згодом
– повіту) Бессарабської області. Адміністративним
центром області став Кишинів – колишнє
монастирське володіння. До складу волості, разом з
Гвіздівцями входили містечко Сокиряни (Сєкуряни)
та села Коболчин, Білоусівка казенна, Білоусівка
приватна (це офіційний адмінрозподіл), Михалків,
Непоротове, Лоєвці (між Михалковим і
Непоротовим), Ломачинці, Вишнева (згодом чомусь
називалася Коль-Вишнево), Ожев, Раскопинці (ще
називали – Распопинці), Василіуци, Волошків,
Окниця, Михалашани, Гринауци, Бирладяни,
Ходороуци, Клокушна. Назви зазначено близько до
офіційних назв того часу. Гвіздівці називалися
«Гвоздоуци»1 або «Гвоздоуцъ»2 і така російсько-
Герб Бессарабської області.
молдавська назва зберігалася аж до початку ХХ-го
Затверджений 2 квітня 1826 р.
сторіччя.
Сусіднє село Романківці також було волосним центром Хотинського цинуту, до
якого відносилися інші села: Романкоуци, Вєтрянка, Кулішовка, Канцловка, (неподалік
від Кулішівки), Молодова, Селищанські виселкі (нині – Селище), Шубутінци, Васьковци
(нині – Вашківці), Мєндиковци (нині – Олексіївка), Полмєндиковци (нині –
Новоолексіївка), Бульбока, Користовци, Марковци.
Але періодично декотрі села передавалися з волості до волості. Наприклад
Михалків згодом перейшло до Романківецької волості разом з Непоротовим. Який був
точний адмінрозподіл на початку XX-го сторіччя, поки що не відомо.
Відповідно до Установи по керуванню Бессарабською областю 1828 року, край
втрачав статус самостійної області й ставав частиною Новоросійського генерал-
губернаторства. Всі цинутські установи підкорялися органам центрального керування,
відмінялася виборна система: повітові (цинутські) чиновники призначалися. Цинути
перейменовувалися в повіти. Були затверджені Хотинський та інші повіти.
В цілому, після остаточного приєднання до Росії, населення села Гвіздівці помітно
збільшується, в тому числі за рахунок переселенців з центральних районів Росії3. Це було
пов’язано з тим, що у краї настав мир, а також істотно пожвавилися економічні,
насамперед торгівельні зв’язки краю з іншими регіонами Російської імперії. Для
закріплення території за Росією царська влада всіляко заохочувала переселення у
Бессарабію. Землі виділялися для переселенців за порівняно низькими цінами, надавалися
досить суттєві пільги4.
Саме так в селі з’явилися родини Кучерявих, Москалюків тощо. З 1821 до 1852
років у селі вже проживали родини Барбуц (Барбуца), Барчуків (Барчук), Видишів
(Видиш), Гангалів (Гангал), Грицаків (Грицак), Грушецьких (Грушецький), Злагод
(Злагода), Ляхів (Лях), Кошових (Кошовий), Козорозів (Козороз), Кучерявих (Кучерявий),
Кушнірів (Кушнір), Олєйників (Олєйник, Олійник), Пижівських (Пижівський,
59
Пижевський), Побережників (Побережник), Рудів (Рудь), Сапожників (Сапожник),

Тімчуків (Тімчук), Чебанів (Чебан), Шеремет (Шеремета, Ширимета)5.
У 1826-му році в селі вже було 119 дворів, населення – 387 чоловіків і 335 жінок
(всього – 722). У 1829 році кількість дворів збільшилася до 131-го, чоловіків стало 396,
жінок 346 (всього – 742). Станом на кінець 1835-го року кількість дворів чомусь
зменшилася до 115-ти, при тому, що населення збільшилося до 460 чоловіків і 404 жінок
(всього – 864). За 1836-1837 роки кількість дворів зменшилася ще більше – до 100, але і
населення зменшилося до 401 чоловіків і 349 жінок (всього – 750)6. Причини зменшення
кількості дворів поки що не зрозумілі, щодо зменшення населення, то можна лише гадати,
що то скоріше всього пов’язано з якоюсь епідемією.
Переселенці. Малюнок С.В. Іванова, 1886 р. Башкірський художній музей.

Після приєднання до Росії, царська влада встановила у Бессарабії особливі форми
суспільних відносин. Основна категорія феодально-залежних селян, за якими навіть у
офіційній російській документації залишилася молдавська назва – царани, не була
прирівняна до кріпосних селян Росії. Вони були оголошені особисто вільними –
«вільними землеробцями». До кріпосних були прирівняні лише холопи, до яких віднесли
циган (як, наприклад у Романківцях). Царанам було надано у користування поміщицькі та
монастирські землі, але за користування цими землями, царани мали відробляти ту саму
панщину (урочні дні) та сплачували оброк (дижму) і інші побори на користь
землевласників.
Та на місцевому рівні утиснення неграмотного населення, як вже зазначалося, були
все ж розвинуті. Ще за 100 років до Жовтневої революції, у 1817 році в Гвіздівцях
відбулося заворушення селян, яке було одним із найбільших в Бессарабії. Землі у селян
60
також було дуже мало, що часто призводило до народних хвилювань та виступів. Ще в

1823 році жителі, озброєні косами, відібрали частину землі в сусіднього сербичанського
поміщика Ф.Сандуляка, забрали у нього 20 возів, завантажили їх хлібом та вивезли.
Справа розглядалася в суді 6 років7.
Також відомо, що у 1829 році у суді розбиралася справа про те, що посесор Янка
Попович постійно здирав із селян великі податки. Двадцять один гвіздівчанин (в тому
числі Семен Тімчук, Микола Олійник, Йосип Микитюк) підписали (хрестиками) дану
скаргу. Але, після двохрічної тяганини справа була закрита і передана в архів8.
Але у 1859 році в Гвіздівцях, згідно офіційних підрахунків влади, знову
збільшилася кількість дворів – до 160, натомість мешканців ще поменшало – до 597-ми
чоловіків9.
Під час реформи 60-х років ХІХ-го ст. селяни Хотинського повіту одержали
найнижчі в усій Бессарабії наділи – по 1,9 десятини в середньому на ревізьку душу.
Грошова повинність з однієї десятини на користь поміщика була найвищою в усій
Бессарабії – 2 крб. 50 коп.
Бунт в селі. Малюнок С.В. Іванова, 1889 р. Музей Революції, Москва.

У 1870 р. під час впровадження уставних грамот і відведення селянам земельних
наділів жителі села відмовилися виконувати відробіткові повинності. Поміщиком тоді був
п. Самсон10. Після смерті Самсона залишилася лише його дружина - «Самсониха» (так їх
прозивали селяни), яка була дуже жорстокою. До села прибув член Сокирянського
волосного правління, щоб втихомирити непокірних та заарештувати провідників. Але
марно! Працювати на панське поле селяни не пішли і не дозволили арештів. Всією
громадою вони з’явилися у Сокирянське волосне правління, вимагаючи скасувати
61
відробіткову повинність та перевести її у грошову. Власті викликали військову команду.

Заворушення було придушене, але у квітні 1871 р. селяни знову відмовилися від сплати
оброку. Це заворушення було першим з найбільших у Бессарабії у відповідь на реформу.
На вимогу командуючого каральними загонами генерала Рауха в травні 1871 року в селі
розквартирувався батальйон 58-го Празького (Прагського) генерал-ад’ютанта графа
Лідерса полку11.
Земельна реформа ще більше прискорила процес соціального розшарування
селянства. Вже у 1883-84 роках 250 з 1416-ти мешканців села залишилися без землі.
Зовсім не мали худоби 30 господарств, 15 господарств мали лише по одній корові, 18
сімей не мали власної хати. Сорок дев’ять дворів (225 чол.) відійшли до так званих дарчих
селян – заборгувавши поміщикові, вони були змушені із свого наділу (7 десятин на двір) 4
віддати панові, а решту одержали без викупу. Вони також не одержували ні сінокосів, ні
випасів. 80% з них здавали свою землю в оренду, бо не мали робочої худоби. З 49-ти
господарств 26 здавали поміщиці у довготривалу оренду частину своєї землі, а 7 дарчих
товариств здавали всю свою землю. Близько двох третин дорослого населення Гвіздівців
були змушені шукати заробітків за межами села12.
В період 1886-1890 років 33 десятини землі належали церкві, 2804 десятини –
належали потомственним дворянам (поміщику), з яких 1512 десятин землі перебувало у
користуванні селян, як такої, що не викуплена. Слід зауважити, що відповідно до
статистичного огляду за 1886-1890 роки ні в Гвіздівцях, ні в інших селах Сокирянської
волості у особистій власності селян не було жодного клаптика землі. Виключення
становить Білоусівка приватна, де у громадському володінні селян було 705 десятин
(общинна земля)13.
Також цікаво знати, що в ті самі роки у Гвіздівцях було 321 городів та баштанів, які
займали 100 десятин землі; 201 фруктових садів, які займали 24 десятини землі, та на яких
росло 7170 дерев, 700 плодових кущів та ще 365 виноградних кущів (більше було лише в
Сокирянах, Коболчині, Ломачинцях і Клокушні). В селі було 7 фруктосушарок, на яких
було засушено 95 пудів сухофруктів. Була в селі 1 тютюнова плантація, розміром 1200
сажень, та яка давала 6 пудів свіжого тютюну. В цілому по волості тютюнництво було не
дуже розвинуте. Натомість і по волості і у Гвіздівцях було досить розвинутим
бджільництво. В селі було 22 пасіки, в яких було 276 вуликів, з яких бджолярі
назбирували 15 пудів меду та 4 пуди воску. Така сама кількість пасік була лише в
Ломачинцях з трошки меншою кількістю вуликів, але в Ломачинцях збирали більше меду
і воску. В решті сіл бджільництво було менш розвинуте, хоча пасіки були по всій волості.
Парових млинів в Гвіздівцях в ті роки не було. По одному паровому млину було в
селах Окниця і Ломачинці, але в Гвіздівцях було 3 водяних млини і 3 вітряки, які за день
були здатні змолоти 6 четвертей зерна. Платня за помол на млинах однієї четверті зерна
пшениці становила від 30 до 50 копійок, зерна кукурудзи – від 30 до 40 копійок. До речі,
водяних млинів було більше лише в Сокирянах, Ломачинцях, Василіуцах, Розкопинцях, а
вітряків було більше ніж у Гвіздівцях, лише в Сокирянах і в Клокушні14.
Пияками гвіздівчани не були: в селі був лише один кабак чи шинок. Але від
Гвіздівців в цьому сенсі відрізнялися лише Сокиряни, де таких закладів було аж
шістнадцять. Напевне зіграло свою роль те, що Сокиряни мали статус містечка, а в
містечках безперешкодно дозволялося оселятися євреям.
У 1870 році у селі було побудовано нову церкву, яку було освячено на честь
Святого Дмитра. Вона стоїть і діє до цього часу. Побудував її власним коштом поміщик
Самсон, якого це зобов’язав зробити суд – як покарання (чи це була така на той час одна з
умов звільнення від покарання) за значний злочин: поміщик начепив на свої коні якісь
особливі дзвоники, які було можна чіпляти лише на коні великокняжих осіб. Церкви за
царських часів відносилися до Кишинівської єпархії.
62
У 1873 році Бессарабська область була перетворена в губернію, яка складалася з

дев’яти повітів (рос. уездов): Акерманський, Белецький, Бендерський, Ізмаїльський,
Кишинівський, Оргеївський, Сорокський, Хотинський. У 1883-84 рр. на 2416 чол.
Населення було лише 4 письменних. Один з них – Филип Кучерявий. Його часто просили
складати різного роду скарги і він навіть неодноразово виступав в судах, як
представник інтересів селян.
І тільки у 1890 р. в Гвіздівцях відкрили початкову земську школу. Але навіть у
Стара хата в Гвіздівцях. Від тих, що були на прикінці XIX – XX ст. початку її відрізняє
тільки покрівля. Фото, Денис Кучерявий.
1901 р. з 186-ти дітей шкільного віку школу відвідували лише двадцять чотири15.
У 1892-95 роках поряд з селом було побудовано залізничну дорогу Жмеринка-
Романківці-Новоселиця. Довжиною 520 верст дорога починалася у Жмеринці і з іншого
боку у Слобідці (нині Котовський район Одеської області), сходилася біля села Окниця,
йшла попри Гвіздівці і Романківці і закінчувалася у Новоселиці Кельменецького району.
При цьому, біля села Окниця було побудовано вузлову залізничну станцію, яка отримала
ту саму назву – Окниця (рос. Окница)16 і біля села Романківці ще одну залізничну станцію.
На початку ХХ ст. землі у селян залишилося ще менше. В 1910 р. в Гвіздівцях було
411 господарств, в яких налічувалося 2443 душі. Їм належало лише 1850,8 десятин землі –
менше, ніж по 0,8 дес. на душу. А поміщик володів 750-ма десятинами орної землі і такою
ж кількістю лісу17. Місцеве волосне начальство в донесенні Хотинській земській управі
змушене було констатувати, що селянські господарства з кожним роком занепадають
через нестачу надільної землі та низький рівень культури землеробства18.
На початку ХХ-го ст. у Гвіздівцях вів революційну пропаганду вчитель
О.Костенко, за що його було заслано до Сибіру19. Восени 1905 року селяни спалили хліб
на панському тоці.
Значна кількість селян проходила строкову військову службу. В Бессарабії були
розквартировані 14-та піхотна дивізія, 8-ма кавалерійська дивізія і 14-та артилерійська
бригада зі штаб-квартирами у Кишиневі. Полки 14-й піхотної дивізії були розташовані у
63
Кишиневі (53-й піхотний Волинський и 54-й піхотний Мінський), у Бендерах – 55-й

піхотний Подільський и 56-й піхотний Житомирський полк – у Тирасполі. Саме в ці
піхотні полки і в артилерійську бригаду призивалися на військову службу гвіздівчани.
Деякі з селян брали участь у Російсько-японській війні 1905 року. Вже перші
невдачі на Далекому Сході змусили царський уряд прискорити відправлення в
Маньчжурію додаткових частин. Для доукомплектування військ до штатів воєнного часу в
деяких військових округах було об’явлено мобілізацію, в тому числі у Бессарабській
губернії – 24 серпня 1904 року. Якщо в мирний час з Бессарабії призивалося на службу 5-6
тис. чоловіків, то відповідно до мобілізаційного припису, затвердженому Сенатом 16
липня 1904 р., у Бессарабії підлягало мобілізації 8713 чоловік. 14-та дивізія
доукомплектовувалась до штатів воєнного часу й нараховувала у своїх рядах до 18 тис.
чоловік. Серед них було немало вихідців з Сокирянського району та декілька гвіздівчан,
які служили у 53-му піхотному Волинському полку (командир полку полковник Мілєант
Гавриїл Георгійович).
18 вересня 1904 р. в 14-ій піхотної дивізії був проведений Височайший огляд на
полі між Тирасполем і Бендерами. Об’їжджаючи війська, цар Миколай ІІ подякував усіх
за службу й благословив дивізію іконою Спасителя, побажавши щасливого успіху в бою і
швидкого та благополучного повернення на батьківщину.
Здолавши величезну відстань, 14-та піхотна дивізія під командуванням генерал-
лейтенанта Русанова 30 жовтня 1904 р. прибула у Мукден (Манчжурія). На той час
російська армія після низки невдалих боїв закріпилася на мукденських позиціях і
готувалася до вирішального бою. 14-та
піхотна дивізія розташовувалася на правому
фланзі 2-ої армії в районі Чжаньшань на
правом бережу ріки Хуньхе. 25 січня 1905 р.
війська 2-ої армії перейшли в наступ. Оборона
супротивника була прорвана, і правий берег
ріки Хуньхе був очищений від японців.
Розвиваючи наступ, 26 січня 14-та
піхотна дивізія завдала удар на поселення
Сяосуцза і Баотайцзи, захопила їх. Картина
бою була жахлива. Поле було засіяно вбитими
й пораненими. Далі дивізія намагалася
захопити Сандепу, але разом з усією армією
була зупинена наказом командуючого
генерала Куропаткіна й відведена у початкове
положення. Так закінчилася ще одна спроба
наступу російської армії під керівництвом
Куропаткіна.
Кривава данина, кинута жителями
Бессарабії на ваги війни, була дуже висока.
Лише 14-я піхотна дивізія втратила на полях
боїв у далекому Китаї до 70% особового
складу вбитими й пораненими. До 10 березня
1905 р. від 55-го піхотного Подільського
полку збереглося лише 450 багнетів20. Серед Гвіздівчанин Федір Филипович Кучерявий,
полеглих були і сокирянці. учасник Першої Світової війни,
Мешканець Гвіздівців рядовий Єфим у 1918 році – учасник Хотинського повстання,
згодом боєць кавалерійської бригади (корпусу)
Филипович Кучерявий повернувся з цієї війни Г.І. Котовського. Помер у 1961 р.
живим. Він воював у пішій мисливській
команді (розвідувально-диверсійний підрозділ) 53-го піхотного Волинського полку. Як
64
значиться у списках Капітулу Орденів по 4-му ступеню хреста Святого Георгія «За
мужество и храбрость, оказанные им в боях разновременно», його було нагороджено
Георгіївським хрестом 4 ступеню за № 193604»21. Взагалі те, він прийшов з війни Повним
Георгіївським кавалером.
Для того, щоб зрозуміти деякі суспільні відносини того часу цікаво звернути ще на
один спомин гвіздівчан у історичних документах: «От Кишиневской духовной
консистории сим объявляется, что в оную 3 апреля 1908 г. вступило прошение царанина
села Гвоздоуц, Хотинского уезда, Петра Андреева Гангалюка, жительствующего в мест.
Бричанах, Хотинского уезда, о расторжении брака с женой Иулиттой Ивановой Гангалюк,
урожденной Колесниковой, венчанного причтом Петро-Павловской церкви мест. Секурян,
5-го округа, Хотинского уезда, Бессарабской губернии, 8 февряля 1899 года. По
заявлению Петра Андреева Гангалюка, безвестное отсутствие его супруги Иулитты
Ивановой Гангалюк началось из села Секурян, Хотинского уезда, 17 лет тому назад.
Силою сего объявления все места и лица, могущие дать сведения о пребывании безвестно
отсутствующей Иулитты Ивановой Гангалюк, обязываются немедленно доставить оные в
Кишиневскую духовную консисторію»22.
У 1906 році відбулися перші вибори у Державну Думу Російської імперії. Від села
Гвіздівці у виборах брали участь четверо виборців. Простих селян серед них не було,
участь брали гвіздовецьки поміщики – дворяни Дмитро Іванович та Платон Іванович
Бібері, священик Гвіздовецької церкви Михайло Халдевич і управитель панського помістя
Іосіф Михайлович Полянський. Дмитро Іванович Бібері на той час володів 533-ма
десятинами землі у с. Гвіздівці і 1497 десятин землі у с. Ружниця Сорокського повіту
(нині Окницький район Молдови) та у селі Мендиківці (нині – Олексіївка). Платон
Іванович Бібері (крупний орендатор, колежський асесор, член губернського і Сорокського
повітового земства, а також Губернської Казенної Палати) володів 1113-ма десятинами
землі, в тому числі – у с. Бирладяни (нині – Окницький район). Полянський І.М. мав 532
десятини землі, священик Михайло Халдевич володів всього 33-ма десятинами землі.
У 1911 р. зареєстровано біля 200 випадків захворювань на дифтерит, коклюш,
скарлатину.
У роки І-ої Світової війни теж багато селян було призвано до війська. Є.П.
Кучерявий мав право не служити далі (до армії був призваний його брат Кучерявий
Порфирій Філипович), але такі пішов на фронт добровольцем заміст іншого брата –
Гавриіла, сказавши на прощання рідним: «Или грудь у крестах, или голова у кустах!»23. З
цієї війни він не повернувся. Гвіздівці опинилися в прифронтовій смузі, почалися
реквізиції, примусові мобілізації гужового транспорту. Кучерявий П.Ф. воював у
Галичині, попав у полон, двічі тікав, але його ловили. Третя втеча стала вдалою.
Влітку 1917 року у Гвіздівцях були розквартировані окремі частини 8-ої російської
армії, солдати якої були налаштовані революційно. 25 жовтня 1917 р. жителі села разом з
солдатами вчинили самовільну порубку панського лісу. Власті виявилися безсилими24.
Влада в цей час на місцях ще знаходилась в стадії організації, точилась боротьба за
владу між більшовиками і меншовиками на сільських сходках, де виступали представники
цих партій з військових частин резерву румунського фронту. І ось на одній із численних
сходок, що тоді проходили, представнику меншовиків задали таке запитання: «Коли ж
нам дадуть землю?» Відповів: «Коли закінчиться війна, зберуться Установчі збори, вони
вирішать». Йому не дали договорити, випровадили зі сходки25.
Приблизно в той самий час, а саме 15 грудня 1917 р. в Бессарабії проголошується
Молдавська демократична республіка, яка була сформована молдавською буржуазією.
Щоправда, влада цієї новоявленої республіки на Північну Бессарабію майже не
розповсюдилась, та і не мала ця республіка реальної влади.
8-9 січня 1918 року було проведено IV-й з’їзд повітових селянських депутатів
Хотинського повіту. На цьому з’їзді було проголошено незалежність Хотинського краю.
65
Та рішення цього з’їзду також носили для населення лише рекомендаційний характер,
визнавали його далеко не всі. Селяни не дуже вірили деяким провідним учасникам з’їзду,
в тому числі таким, як заможні землевласники, поміщики – романківчанин
М.М.Крупенський, вашківчанин М.О.Казимір. На гвіздовчан цей з’їзд (як і наступний – V-
й 18.02.1917 р.) також вплинув не суттєво. Більш великий вплив на населення краю і на
гвіздівчан оказав Ленінський декрет про землю, який на той час за своїм духом був
набагато ближче народу.
У січні 1918 року гвіздівецькі селяни захопили
маєток поміщика Платона Івановича Бібері (сам він втік
за кордон). На площі, перед поміщицьким будинком,
солдати 8-ї армії та гвіздівчани, які повернулися після
демобілізації, організували мітинг, на якому промовці
закликали захищати права народу, висловлювались на
підтримку нового ладу. В селі було проголошено
радянську владу26. При допомозі представника
більшовиків був утворений сільревком, переважно з
фронтовиків, незаможних та безземельних селян. Голо-
вою сільревкому обраний батрак-фронтовик Андрій
Мартишок, заступником і секретарем – Яків Георгійович
Барчук. Сільревком взяв на облік всю поміщицьку
землю, ліс, худобу, сільгоспобладнання. Землю ще до
початку сівби було розподілено між безземельними та
малоземельними селянами.
Румунія спробувала захопити територію Бесарабії. У лютому місяці 1918 р.
радянські частини завдали значної поразки румунським інтервентам. Антанта
запропонувала Радянській Росії посередництво в переговорах з Румунією. У тому ж
лютому 1918 року був підписаний протокол про ліквідацію російсько-румунського
конфлікту, 5-9 березня – підписано угоду між РСФСР і Румунією про вивід румунських
військ з території Бессарабії. Відповідно до протоколу, Румунія зобов’язувалася вивести
свої війська з Бессарабії в 2-місячний строк. Однак, скориставшись складним становищем
Радянської Росії (вторгнення австро-німецьких військ на Україну й тимчасовий відступ
радянських військ), румунський уряд порушив угоду і румунські війська знову вдерлися у
Бессарабію і анексували її.
Але Буковина і найпівнічніша частина Бессарабії були окуповані Австрією.
Австро-угорські війська захопили територію 28 лютого 1918 р. Кордон між окупованими
Румунією і Австрією територіями проходив по території Хотинського повіту – берегом
ріки Прут і біля Ліпкан повертав в бік Дністра. Окупанти скасували всі рішення
сільревкому, розпустили його, членів сільревкому арештували. На селян, що одержали
землю, наложили непосильну контрибуцію на користь поміщика, який прибув з ними. При
стягненні контрибуції селяни піддавались побоям, знущанням. Та в цілому слід зазначити,
що встановлений згодом австріяками лад був досить врівноваженим. Безпорядки і
безвладдя припинилися, навіть деяким біднякам і вдовам влади надавали невеличку
матеріальну допомогу.
Після революції у Німеччині і Австрії розпалася Австро-Угорщина. На початку
листопада 1918 року окупанти пішли з села. Знову розпочалося безвладдя, та воно тривало
недовго. Ситуацією скористалася боярська Румунія, яка майже відразу, у листопаді 1918
року загарбала залишену Австрією територію, в тому числі і Гвіздівці. Будь якого
спротиву вона не отримала – не було від кого. Радянська Росія і Директорія були зайняті
боями між собою і іншими ворогами. Заміст досить спокійних, педантичних, можна навіть
сказати, що відносно справедливих, і при цьому добре одягнутих і ситих австрійців,
прийшли нові «господарі» – голодні, обдерті, жадібні та злобні румунські вояки.
66
Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, знову примусові реквізиції.

Румунські вояки ходили по хатах шукати більшовиків і при цьому забирали з хат все що
їм подобалося, а тих, що чинили опір, били до втрати свідомості.
Австрійські вояки.
Оголошення про встановлення нової влади відбувалося наступним чином:
населення було скликано до сільської управи через заклики соцьких і десятників: «Всім
з’явитися до управи на сходку». Багато селян, знаючи, як поводяться з людьми румуни,
тікали у ліс або ховалися. Але під лісом румунські вояки влаштували засідку, по хатах теж
розшукували. При вході на подвір’я управи по обидві сторони хвіртки стояли біля десятка
озброєних вояків з дрючками у руках. Пропускаючи селян на подвір’я, били всіх
дрючками, незважаючи на вік і улюлюкаючи як на худобу. Тих, що пройшли цю обробку,
вишукували на подвір’ї і перевірили за списком. Тих, що не з’явились, шукали,
приводили, били, до свідомості приводи відливаючи водою. Румунський офіцер зачитав
указ короля «Великої Румунії» («Романія маре»), про те, що Бессарабія є областю Румунії,
що селяни повинні підкорятися румунським законам, а при зустрічі з офіцерами та
солдатами Румунії скидати перед ними шапку та вклонятись27.
Румуни і не намагалися представляти свій прихід у Північну Бессарабію, як якесь
повернення споконвічних територій, як вони це говорять сьогодні. Та і дійсно –
молдавськими ці території були чималий час, але румунськими – ніколи. І у 1918-19 роках
румунські вояки цього не приховували. Один з перших наказів коменданта Сокирянського
румунського гарнізону капітана Молдована так і називався – «Становлення окупаційного
режиму». Відповідно до цього наказу, насамперед сільські старости повинні були
виявляти зброю. За збереження зброї накладали великий штраф і на три місяці саджали у
тюрму. За перехід з України в Бессарабію арештовували. Заборонялося збиратися групами
більш ніж по 4 чоловіки. Сходки мешканців дозволялися у виняткових випадках і лише за
участю патруля. Після 20-ої години заборонялося ходити по селі, запалювати вогонь у
хатах. У школах належало виконувати румунський гімн. Перехід з села до села дозволявся
за спеціальними картками, з обов’язковою реєстрацією. На деякий період було заборонено
продаж пшениці, жита, ячменя, вівса, кукурудзи, квасолі, бобів, чечевиці, картоплі,
67
борошна, проса, насіння льону, прядива, соняшнику, конюшини, люцерни. Повністю було
накладено заборону на продаж цигарок, вирощування і продаж тютюну, виготовлення і
продаж спиртних напоїв, адже тютюнові і горілчані вироби були державною монополією
в Румунії.
Через нелюдське поводження (зрозуміло, що не через тютюн та горілку) народ
взявся за зброю, по селах почастішали випадки вбивства окремих завойовників, зокрема в
с. Мендиківці (нині – Олексіївка), хоча в Гвіздівцях спочатку було більш-менш тихо.
Почастішали випадки переходу на Поділля (зі зброєю і без зброї) і організації загонів для
боротьби за визволення рідного краю, незважаючи на спротив петлюрівців, які з іншого
боку Дністра, в багатьох випадках, побоюючись проникнення більшовицьке
налаштованих селян, активно сприяли румунським окупантам.
8 січня 1919 р. спалахнуло Хотинське повстання. Це вже окрема тема подальшої
історії, як с. Гвіздівців, так і всього Хотинського повіту.
1
Обзор Секурянской волости за 1886-1890 гг. (статистичне зведення).
2
Исповедные росписи о людях Православнаго исповедания бывших и небывших у святого причастия за
1821-го по 1852-й годов Хотинскога уезда селения Гвоздоуц по Архангело-Михайловской церкви.
3
Списки населенных мест Российской Империи, составленные и издаваемые Центральным Статистическим
Комитетом Министерства Внутренних Дел. – Т. 3: Бессарабская область. – СПб., 1861. – С. 62.
4
http://gromady.cv.ua/sk/gvizdivtsi/history/
5
6
7
Чернівецькій ОДА, фонд 117, оп. 1, од. зб. 200, арк. 5.
8
http://gromady.cv.ua/sk/gvizdivtsi/history/
9
Списки населенных мест Российской Империи, составленные и издаваемые Центральным Статистическим
Комитетом Министерства Внутренних Дел. – Т. 3: Бессарабская область. – СПб., 1861. – С. 62.
10
Гвіздівці багато разів перепродувалися. Лише в ХІХ сторіччі сім разів змінювалися його володарі.
11
Гросул Я., Будак И. Крестьянская реформа 60-70 годов XIX века в Бессарабии. – Кишинев:
Государственное издательство Молдавии, 1956. – С. 112 – 119.
12
Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Чернівецька область / АН УРСР. Ін-т історії; Голов. редкол.: П.
Т. Тронько (голова) та ін. – Київ: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1969.
13
Обзор за 1886-1890 годи (статистичне зведення).
14
Обзор за 1886-1890 годи (статистичне зведення).
15
Бессарабский календарь-ежегодник. – Кишинев: Изд. газ. «Бессараб. жизнь», 1910. – С. 287.
16
http://ocnita.nm.ru/istoria.htm
17
Отчет Хотинской земской управы. – Хотин, 1913. – С. 262.
18
http://www.mistonove.org.ua
19
Дністрові зорі. Сокиряни, 20.05.1967.
20
http://www.oldchisinau.com/forum/viewtopic.php?f=13&t=29
21
Списки нижним чинам кавалерам Знака отличия военного ордена Св. Георгия за русско-японскую войну
1904-1905 гг. – С. 1376.
22
Объявления // Прибавления к Церковным ведомостям. – СПб., 1908. – № 31. – С. 1506.
23
Себе населення Гвіздівців аж до 1944 р. рахувало руськими, хоча розмовляли на місцевому діалекті,
основу якого складала українська мова з дуже великою домішкою російських, молдавських слів, та навіть
деяких слів з лексикону євреїв, яких було дуже багато в Сокирянах, та які розмовляли на мові ідіш. Цей
гвіздівецький діалект був не дуже відмінним від народної української мови, але відмінність всеж була
помітною. Діалект зберігався у селі десь до кінця 60-х років ХХ-го сторіччя.
24
25
Барчук Я.Г. Спомини. Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2. За публікацією у книзі:
Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976. – С. 195-199.
26
27
Барчук Я.Г. Спомини. Архив АН Республіки Молдова, ф. 11, оп. 1, д. 4, арк. 1-2. За публікацією у книзі:
Хотинское восстание. (Сборник документов и материалов). – Кишинів: «Штиинца», 1976. – С. 195-199.
68
Мандзяк А.С.
СПИСОК ИЗБИРАТЕЛЕЙ В ПЕРВУЮ ГОСУДАРСТВЕННУЮ ДУМУ

РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ ОТ СОКИРЯНЩИНЫ
Первая Государственная дума Российской империи — первый в Российской

империи избранный населением представительный законодательный орган, первая
попытка преобразовать империю из самодержавной в парламентскую монархию.
Действовала с 27 апреля 1906 года по 9 июля 1906 года. Из Бессарабской губернии было
избранно 9 человек: В.В. Яновский, А.Ф. Попов, А.К. Демянович, Ф.А. Сеффер, В.И.
Гумма, А.А. Ведмер, Л.Е. Сицинский, К.Ф. Казимир и П.И. Богач1. Последние двое
напрямую имеют отношение к Сокирянщине.
Первый из них – Константин
Федорович Казимир (1860 - 1910) – это
крупный бессарабский землевладелец,
дворянин, который владел рядом селений
в Сорокском (с. Чернолевка) и Хотинском
уездах, в том числе с. Вашковцы (2073
десятин пахотной земли и 518 десятин
леса), которые в наше время относятся к
Сокирянскому району. Был внесен в
список избирателей от с. Чернолевка
Сорокского уезда, а также с. Росошаны и
с. Вашковцы Хотинского уезда.
Известно, что К.Ф. Казимир учился
в Каменец-Подольской классической
гимназии, а в 1874 году, вместе с братом
Владимиром перешёл в реальное училище
в Кишинёве, где проучился четыре года.
В 1879 году поступил в московскую
Петровскую земледельческую академию,
которую закончил со степенью кандидата
сельского хозяйства. Чинов и орденов не Константин Федорович Казимир, 1907 г. На
получал (по данным на 1906 г.), по той подписи ошибочно указано отчество Федотович.
Фотография из книги:
причине, что неизменно от них Члены Государственной думы: (портреты и
отказывался. биографии): Первый созыв, 1906 - 1911 гг.: (сессия
На протяжении 21 года избирался продолжалась с 27 апреля по 9 июля 1906 г.) / сост.
земским и уездным гласным. Почётный М. М. Боиович. – Москва: Издание Товарищества
мировой судья. Ревностный поборник И.Д. Сытина, 1906
народного образования. Член училищного совета Хотинского и Сорокского уездов,
попечитель Вашковецкой церковно-приходской школы (в 1900 г. пожертвовал 285 р. на
ремонт), Гриноуцкой сельскохозяйственной школы, а также еще около 20 других школ.
Много занимался просветительской деятельностью. Открыл на собственные
средства и содержал во всех своих имениях школы. Также на территории своих имений
открыл и оборудовал для деревенских жителей больницы и общественные бани. Большую
часть своего времени тратил на помощь бедным. Куда бы он ни приезжал, он вел приемы
стипендиатов, которые начинались с утра и велись до 4 часов дня. Выдавал деньги на
теплую одежду, на лечение, улучшение пищи, на покупку книг.
Стремился создать такую систему полеводства, при которой можно было получать
урожаи без истощения земли. Следил за успехами аграрной науки и внедрял у себя многие
новинки. Вел у себя сложное многопольное хозяйство. Кроме обычных злаков и кормовых
69
трав, культивировал рапс, лен, бобик, разные сорта

фасоли, гороха. Свое хозяйство часто называл
«лавочкой», в которой все найдется. Развел
прекрасные сады, которые больше напоминали
парки. Усадьба Казимира в Вашковцах поражала
всех, кто бывал здесь. Роскошный дом с парком,
зимним садом, оранжереей, множество капитальных
хозяйственных построек.2.
Друзья после смерти создали Общество
содействия нуждающимся в образовании имени К.Ф.
Казимира. Но оно просуществовало недолго. После
Константина Федоровича дело содействия
образованию подрастающего поколения не нашло
себе преемника. В 1911 году, через год после смерти
К.Ф. Казимир, в память о нем был издан сборник
«Венок на могилу друга молодежи К. Ф.
Константин Федорович Казимир.
Казимира. (Член I Государственной думы)», куда
вошли воспоминания друзей, родственников и просто людей, которые его знали3.
Вторым депутатом из Сокирянщины стал Павел Иванович Богач (1870 - 1916), в
краткой характеристике о котором было сказано: «Крестьянин местечка Секурян,
Хотинского уезда. Земледелец с низшим образованием. Умеренный»4.
Первая Государственная Дума была учреждена как представительный
законодательный орган России в соответствии с Манифестом Императора Николая II «Об
учреждении Государственной Думы»
от 6 августа 1905 года. Согласно этим
документам Дума должна была
собираться на обсуждение
законодательных проектов, вносимых
Государственным Советом на
утверждение царю. Она имела право
законодательной инициативы, за исклю-
чением основных законов государства,
могла участвовать в обсуждении
бюджета.
Выборы в первую Государ-
ственную Думу проходили в феврале-
марте 1906 года. В соответствии с
Положением выборы не были
всеобщими, являлись многоступенными,
куриальными, проводились с исполь-
зованием значительного количества
цензов и с применением мажоритарной
избирательной системы. Их
планировалось провести по трем
куриям: 1 – уездных землевладельцев
(34 процента выборщиков); 2 –
Фотография из книги: Члены Государственной думы: городских избирателей (24 процента
(портреты и биографии): Первый созыв, 1906 - 1911 гг.:
выборщиков); 3 – уполномоченных от
(сессия продолжалась с 27 апреля по 9 июля 1906 г.) /
сост. М. М. Боиович. – Москва: Издание Товарищества волостей (42 процента выборщиков).
И.Д. Сытина, 1906 Целью введения цензов, которые
не допускали к выборам значительную
70
часть населения России, являлось недопущение в Государственную Думу представителей

«вольнодумства». Вместе с тем, в выборах по Положению не участвовали представители
администраций и полиция: «…Не принимают участия в выборах: а) губернаторы и вице-
губернаторы, а равно градоначальники и их помощники – в пределах подведомственных
им местностей и б) лица, занимающие полицейские должности – в губернии или городе,
по которым производятся выборы.». Из участия в выборах, кроме того, исключались:
«…а) лица женского пола; б) лица моложе двадцати пяти лет; в) обучающиеся в учебных
заведениях; г) воинские чины армии и флота, состоящие на действительной военной
службе; д) бродячие инородцы и е) иностранные подданные.».
В губерниях депутаты Думы избирались губернским избирательным собранием,
которое создавалось под председательством губернского предводителя дворянства или
заменяющего его лица, из выборщиков, избираемых съездами уездных землевладельцев,
городских избирателей и уполномоченных от волостей. В съезде городских избирателей
право участия имели лица, отвечающие требованиям ценза «квартирной
самостоятельности», т.е. в течение года и более нанимающие квартиру (пример заявления
о не включении в списки приводится), или же платившие такое же время квартирный
налог.
Торжественное открытие Государственной думы и Государственного совета.

Зимний дворец. 27 апреля 1906. Фотограф К. Е. фон Ганн.
Для мелких собственников устанавливались трехступенные выборы, так как они

были представлены на съездах уполномоченными, избираемыми на особом съезде. Для
крестьян устанавливались четырехступенные выборы: 1 – сельский сход; 2 – волостной
сход; 3 – съезд уполномоченных от волостных сходов (по 2 крестьянина от каждого
71
схода); 4 – выборщики, избранные этим съездом в губернское избирательное собрание.

Таким образом, сначала крестьянский сельский сход избирал уполномоченных на
волостной сход, затем волостной сход избирал двух уполномоченных на новый съезд и он
уже избирал выборщиков в губернское избирательное собрание. В губернском
избирательном собрании выборщики от крестьян выдвигали из своего круга одного члена
Государственной Думы, после чего все собрание избирало остальных депутатов Думы5.
В небольших городах избирателей регистрировали городские управы или
заменяющие их учреждения, а в насчитывающих более 30 тысяч жителей – избирательные
комиссии. Учитывая значительное увеличение городских избирателей, требование об
обязательной публикации имен избирателей в местных ведомостях, как требовал Указ от 6
августа 1905 года, было отменено, и списки следовало выставлять для обозрения в
помещениях учреждений, составляющих эти списки.
Из вышесказанного можно заключить, что любой человек, внесенный в
избирательные списки, - это мужчина не моложе 25 лет, не учащийся и не военный, и
конечно благонадежный с точки зрения закона.
Ниже представляем список избирателей от населенных пунктов, которые в наше
время являются частью Сокирянского района Черновицкой области. Мы не претендуем на
его полноту, так как нам не были доступны оригинальные списки выборщиков от
Бессарабской губернии6, и при составлении данного списка мы пользовались разными
источниками. Тем не менее, даже в таком виде, список может представлять интерес (на
что мы и надеемся) для людей изучающих прошлое Сокирянского края, историю
отдельных деревень и семей.
Список людей мы разместили в алфавитном порядке, отдельно по каждому
населенному пункту. Список избирателей от волостного центра г. Сокирян (в то время
писали Секуряны) находится в конце.
Зал заседаний Государственной думы в Таврическом дворце, Санкт-Петербург.
БЕЛОУСОВКА
1. Полянский Петр. Священник7. Недвижимость: 33 десятины земли.

[В 1899 г. окончил Кишиневскую духовную семинарию. 20 августа 1899 года
назначен на священническое место к церкви с. Белоусовки.]
2. Статевич Николай Анастасиевич. Землевладелец, имеющий право голоса от своей

жены8: 445 десятин земли.
[Сын влиятельного бессарабского помещика из с. Непоротово Анастаса
Статевича. Имел также хозяйство в Подольской губернии.]
ВАСИЛЬЕВКА
3. Филодор Эммануил Иванович. Землевладелец: 482 десятины земли.

72
[Окончил в 1847 г Областную гимназию в г. Кишиневе. В разные годы занимал

самые разные должности: Мировой судья, Земский начальник Хотинского уезда.]
4. Васильковский Андрей. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[Назначен на должность священника при местной церкви в 1904 г. До этого
работал учителем Болбокской второклассной школы]
ВАШКОВЦЫ
5. Гудевич Анатолий Михайлович. Землевладелец: 440 десятин земли.

[Коллежский советник, известный в Бессарабии лесовод, агроном по
специальности, жил в г. Сороки. Дружил с Константином Федоровичем Казимиром,
владельцем Вашковцев, которому всячески помогал в разного рода гуманитарных
проектах.]
6. Спринчан Григорий. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.
ВЕТРЯНКА
7. Бистржицкий Павел Матвеевич. Землевладелец: 2 десятины земли.
8. Ванкевич Виталий Маркович. Землевладелец: 136 десятины земли.

[Дворянин. Известный деятель Хотинского уезда. Некоторое время являлся членом
Хотинского отделения Губернского попечительного о тюрьмах комитета.]
9. Главатинский Александр. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[27 октября 1912 г. перемещен из Ветрянки к церкви села Хаджимус Бендерского
уезда.]
10. Занга Георгий Иванович. Землевладелец: 1045 десятины земли. Избиратель от с.

Ветрянка и с. Сербичан.
11. Занга Иван Иванович. См.: Кулишовка.
ВОЛОШКОВО
12. Бежануца Антон Спиридонович. Землевладелец: 126 десятин земли.
[Местный помещик]
13. Орлов Александр Данилович. Землевладелец, имеющий право голоса от своей жены:
192 десятины земли.
14. Яковенко Иоанн. Священник. Недвижимость: 33 десятин земли.

[С 1896 г. учительствовал в местной Волошковской церковно-приходской школе.
Его жена, матушка Вера Георгиевна, происходила из известного молдавского
священнического рода Черноуцан.]
ГВОЗДОВЦЫ
15. Бибери Дмитрий Иванович. Землевладелец: 533 десятины земли.

[Представитель дворянского рода Бибери. Коллежский секретарь, депутат
Дворянского депутатского собрания от Хотинского уезда (по данным на 1901 г.). На
73
момент внесения в список избирателей за ним числились также 1497 десятины земли в с.
Ружница, Сорокского уезда. Имел владения и в с. Мендыкауцы.]
16. Бибери Платон Иванович. Землевладелец: 1113 десятин земли. Избиратель сразу от
двух сел, Гвоздовцев и Бырладян9.
[Дворянин, крупный арендатор, коллежский асессор, почетный мировой судья,
член губернского и Сорокского уездного земства, а также Губернской Казенной Палаты.
Известен также как поэт: Бибери П.И. Стихотворения. – Кишинев: Тип. М. Р. Авербуха,
1910. - 90 с.; Бибери П. И. Стихотворения. Могилев-Подольский: Тип. Кац, 1915. (Обл.:
1916). - VII, 435 с.; Бибери, П.И.. Мелкие стихотворения. – Одесса : Тип. «Труд» В.
Семенова, 1886 – 32 c. Прожил долгую жизнь. Был арестован и осужден советскими
властями в 1944 г., после освобождения села Красной армией.]
17. Полянский Иосиф Михайлович. Управляющий от имени владельца: 532 десятины

земли.
18. Халдевич Михаил. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[Из священнического рода. В 1899 году окончил Кишиневскую духовную семинарию.
16 августа 1899 г. назначен на священническое место к церкви с. Михалково. Позже был
перемещен к церкви с. Гвоздовцев.Участник Хотинского восстания.]
ГРУБНО
19. Бабичев Даниил Яковлевич. Управляющий от имени владельца: 4448 десятин земли.
Избиратель от с. Грубно и с. Баласинешты10.
20. Маразли Григорий Григорьевич. Землевладелец: 4448 десятин земли.

[Представитеь влиятельного Беесарабского рода гречечкого происхождения, сын
почетного гражданина и члена городской управы Аккермана, Григория Апостолиевича
Маразли. Указан в списке избирателей от с. Грубно, с. Баласинешты и с. Шировцы
(Широуцы)11 Хотинского уезда. Отдельно также указан в списке избирателей от
Аккерманского уезда, где владел 3652 десятинами земли.]
КОБОЛЧИН
21. Споялов Андрей. Священник. Недвижимость: 43 десятины земли.

[Отец законоучитель Коболчинской церковно-приходской школы.]
22. Флондор Егор Егорович. Землевладелец: 1564 десятин земли.
КОРМАНЬ
23. Кариков Антоний. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.
КУЛИШОВКА
24. Доброшинский Тимофей. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли. № В-48.

[Тимофей Доброшинский, окончил Кишиневскую духовную семинарию (23 августа
1889 года, уволен из 3-го класса), 11 ноября 1896 года был назначен на священническое
место при церкви с. Кулишовки, Хотинского уезда.]
74
25. Занга Иван Иванович. Землевладелец: 987 десятин земли. Избиратель от с.

Кулишовки, с. Сербичан и с. Ветрянка.
[Местный помещик. 14 января 1898 г. утвержден в звании попечителя церковной
школы с. Кулишовка. Не единожды был удостоен благодарностями епархиального
начальства за активное участие в церковной жизни, пожертвования на церковь и
местную школу.]
ЛОМАЧИНЦЫ
26. Крупенский Матвей Георгиевич. Землевладелец: 3121 десятина земли.

[Местный помещик, 1859 г.р. Владел землями в Хотинском уезде и Подольской
губернии. С 1905 г. - генерал-майор, с 1913 – генерал-лейтенант. Представитель одного
из самых влиятельных родов Бессарабии – Крупенских.]
27. Романчук Гавриил. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[Перемещен в с. Ломачинцы 5 мая 1892 года. 2 сентября 1893 года утвержден
законоучителем Ломачинского народного училища.]
28. Тамм Иван Иванович. Управляющий от имени владельца: 3121 десятина земли.
[Уроженец Подольской губернии. В Ломачинцы его нанял на работу Матвей
Георгиевич Крупенский.]
МЕНДЫКАУЦЫ (АЛЕКСЕЕВКА)
29. Урыту Филипп. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[Полное имя: Филипп Урыту-Миронов. 26 марта 1914 г. перемещен из Мендыкауц
к церкви с. Христич Сорокского уезда.]
30. Шульгин Леонид Александрович. Землевладелец, имеющий право голоса от своей

жены: 592 десятины земли.
МИХАЛКОВО
31. Мондржицкий Аристоклий Антонович. Землевладелец: 119 десятины земли.
32. Мондржицкий Георгий Антонович. Землевладелец: 120 десятины земли.

[Местный помещик. За труды по украшению Михалковской церкви и оснащение
школьными принадлежностями получил в конце XX в. удостоился архипастырского
благословления и благодарности епархиального начальства.]
33. Мондржицкий Христофор Александрович. Землевладелец: 73 десятины земли.
34. Остапов Иоанн. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.
МОЛОДОВО
35. Мадан Иоганн. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.
36. Фок Петр Викентьевич. Землевладелец: 982 десятины земли.

[Также имел земли в Ананьевском уезде Херсонской губернии, коллежский
регистратор (из окладных книг Земской управы, результатов подворной переписи
Ананьевского уезда 1896-1897 гг. и иных статистических сведений, имеющихся в
распоряжении управы).]
75
НЕПОРОТОВО
37. Гербановский Николай. Священник. Недвижимость: 36 десятин земли.
38. Ланцевич Павел Николаевич. Землевладелец: 70 десятин земли.
39. Ольшевский Борис Григорьевич. Землевладелец: 569 десятин земли.

[Местный помещик. Представитель дворянского рода. Член Бессарабского
губернского присутствия (по данным на 1913 г.)]
40. Статевич Николай Анастасиевич. Землевладелец: 70 десятин земли. См.: Белоусовка.
ОЖЕВО
41. Васильковский Михаил. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.
42. Годлевский Роман Николаевич. Землевладелец, имеющий право голоса от своей

матери: 374 десятины земли.
[Через несколько лет имение Годлевских в Ожево было продано. В газете
«Одесский листок» за 21 апреля 1909 г. опубликовано объявление: «От Правления
Земского Банка Херсонской губернии объявляется: о том, что на основании параграфов
64 и 65 Устава Земского Банка назначаются в публичную продажу заложенные в
Земском Банке и просроченные имения. Торги будут производиться в г. Одессе в
Правлении Земского Банка 20 июля 1909 г. в 11 часов утра. Хотинский уезд: Годлевской
Марии Ивановны, вдовы дворянина, при части в. Ожево, 210 десятин, торг начинается с
суммы 48.000 руб.; Годлевской Марии Ивановны, вдовы дворянина, при части в. Ожево,
196 десятин, торг начинается с суммы 45.200 руб.».]
43. Кириллов Илья Иванович. Землевладелец: 1,5 десятины земли.
44. Онуфриевич Михаил Федорович. Землевладелец: 163 десятины земли.

[Сын священника Федора Онуфриевича (? - 1888) из с. Романковцы.]
45. Сирацкий Михаил Матвеевич. Землевладелец: 17 десятины земли.
46. Юрковский Василий Иванович. Управляющий от имени владельца: 163 десятины

земли.
47. Яминский Евтихий Феодорович. Землевладелец: 5,5 десятины земли.

[Околоточный надзиратель в Бендерах, по данным на 1913 г. Чина не имел.]
РОМАНКОВЦЫ
48. Онуфриевич Михаил. Священник: 66 десятин земли.

[Назначен на место священника при церкви с. Романковцы в 1888 г.]
49. Селецкий Николай Доминикович. Управляющий от имени владельца: 2633 десятины

земли.
СЕЛИЩЕ
76
50. Гербановский Георгий. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[Вел активную миссионерскую и просветительскую деятельность. Участвовал в
епархиальных съездах. Был награждени церковными и государственными наградами.]
51. Петров Филимон Захарович. Управляющий от имени владельца: 1040 десятин земли.
[Коллежский асессор, письмовидитель Дворянской опеки Хотинского уезда (по
данным на 1901 г.)]
52. Скордели Пантелеймон Константинович. Землевладелец:

1040 десятин земли.
[Пантелимон Константинович Скордели. Дворянин,
Скордели принадлежали к одной из самых древних греческих
фамилий с острова Крит. Коллежский асессор, член
правления Киевского земельного банка и Товарищества
Киевского сахарорафинадного завода, член Юридического
товарищества г. Киева, член Совета Международного
Коммерческого Банка в Санкт-Петербурге 1915-1918 гг.,
автор ряда книг по гражданскому праву и судопроизводству.
Родился в 1846 г. в семье помещика, отставного прапорщика
из с. Мана, Оргеевского уезда, Бессарабской губ.
Константина Пантелеймоновича Скордели и Марии
Васильевны (урожденная Кирика).]
С Константинович Скордели.
Пантелимон
СЕРБИЧАНЫ
53. Занга Александр Иванович. Землевладелец: 996 десятин земли.

[Местный помещик. Известен значительными пожертвованиями на церковь и
местную школу.]
54. Занга Георгий Иванович. См.: Ветрянка.
55. Занга Иван Иванович. См.: Кулишовка.
56. Свитенко Феодосий. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[В 1900 году окончил курс наук Кишиневской духовной семинарии. 9 сентября 1900
года определен на священническое место при церкви с. Сербичан.]
ШЕБУТИНЦЫ
57. Маркевич Григорий Антонович. Управляющий от имени владельца: 1935 десятин

земли. № Т-100.
58. Полянский Иоанн Савович. Священник. Недвижимость: 33 десятины земли.

[17 мая 1887 года перемещен из с. Михалкова Хотинского уезда на место
священника при церкви с. Шебутинцы]
59. Поповский Петр Иоакимович. Арендатор: 1936 десятин земли.
77
[Предприниматель. Семья Поповских занималась предпринимательством в

Хотинском и Сорокском уездах. Его брат, Дионисий Иокимович Поповский арендовал
землю в с. Баласинештах (2727 десятин), также был включен в список избирателей.]
ШИШКОВЦЫ
60. Драгишевич-Никшич Олимпий Николаевич. Управляющий от имени владельца: 338

десятин земли. № Т-48. Избиратель от с. Шишковцы и с. Диновцы12.
[Представитель дворянского рода, южнославянских кровей. В конце XIX – начале
XX вв. земский начальник 2-го округа Хотинского уезда, в м. Новоселица.]
СОКИРЯНЫ13
61. Ак Гершко Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 220 рублей.
62. Ак Мордко Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
63. Акербойм Мошко Эйлих. Собственник. Стоимость недвижимости: 200 рублей.
64. Акерман Мошко Лейзерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
65. Акландер Мордко Хаймович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
66. Ателман Шмиль Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 130 рублей.
67. Антелзон Абрам Менделевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
68. Антелман Абрам Шулимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
69. Аронович Ханан Мотевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
70. Бадер Лейба Ионович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
71. Балан Лазор Николаевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
72. Балахонов Федор Савельевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
73. Бейнишович Алтер Шмулович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
74. Безносик Гершко Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
75. Безносый Мошко Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
76. Беккер Герш Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
77. Беккер Мендль Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
78. Березин Шимшон Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.

78
79. Беренштейн Абрам Пейсахович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
80. Бернашевский Шмерко Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 145

рублей.
81. Берон Алтер Беркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
82. Билинский Александр Григорьевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30

рублей.
83. Билинский Иван Григорьевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
84. Бирмат Герш Менделевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
85. Бистрицкий Волко Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
86. Блекер Мошко Фишилович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
87. Блуштейн Мошко Гитманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
88. Бойко Федор Николаевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
89. Борил Мордко Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
90. Борсук Гершко Абович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
91. Бортман Гершко Нисинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
92. Бортман Нисим Нисинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
93. Брейтман Шмуль Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
94. Броверман Зус Фроймович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
95. Бронштейн Абрам Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
96. Бронштейн Алтер Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
97. Бронштейн Берко Рувинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
98. Бронштейн Волко Лейзерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 1000 рублей.
99. Бронштейн Волко Рувинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
100. Бронштейн Гершко Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 1100 рублей.
101. Бронштейн Гершко Рувинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
102. Бронштейн Гершко Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
79
103. Бронштейн Гирш Иойлович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
104. Бронштейн Ицко Пинхасович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
105. Бронштейн Мошко Алтерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
106. Бронштейн Сруль14 Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 130 рублей.
107. Буянов Фока Семенович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
108. Важинский Николай Игнатьевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
109. Вайнберг Янкель Данилович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
110. Вайнбойм Ицко Срулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 350 рублей.
111. Вайнер Арон Айзикович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
112. Вайнер Лейб Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
113. Вайнтруп Бейриш Беюменович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
114. Вайсберг Хаим Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
115. Вайсенберг Янкель Фроимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
116. Вайсерштейн Абрам Шмулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
117. Вайсман Дувед Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
118. Вайсман Иос Пинхасович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
119. Вайсман Шулим Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
120. Васерман Берко Айзикович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
121. Васерман Волко Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 85 рублей.
122. Васерман Лейзор Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 625 рублей.
123. Васерман Мошко Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 200 рублей.
124. Васильковский Манес Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
125. Векслер Зелман Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
126. Векслер Шлема Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
127. Веретник Дувид Цаликович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
128. Воронцов Алексей Григорьевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.

80
129. Гаврилов Димитрий Ефимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
130. Гальпер Лейб Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
131. Гальперин Иос Данилович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
132. Гандельман Лейба Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 200 рублей.
133. Гандельман Янкел-Иосиф15 Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 75

рублей.
134. Гваздовский Антон Адамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
135. Геллер Борух Замшинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
136. Гельфант Лейба Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
137. Гельфант Шлема Анчелович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
138. Гендлер Ихель Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
139. Гершен-Горен Арон-Герш. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
140. Глейхман Шамшин Менахимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40

рублей.
141. Глинский, доктор. Собственник. Стоимость недвижимости: 350 рублей.
142. Глуз Мендель Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
143. Глузман Иос Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
144. Гойхман Сруль Лейзерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
145. Голденберг Меер-Лейб Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70

рублей.
146. Голденберг Зимель Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
147. Голденберг Шмуль Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
148. Гримбер Ицко Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
149. Гринберг Алтер Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
150. Гринман Алтер Шмулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
151. Гройсман Абрам Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
152. Гройсман Волко Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.

81
153. Гройсман Гецель Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 230 рублей.
154. Гройсман Ицко Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
155. Гройсман Лейба Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
156. Гройсман Мошко Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 230 рублей.
157. Губерман Овший Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
158. Гурвиц Волко Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
159. Гуцул Стефан Демьянович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
160. Гуцуляк Григорий Илиевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
161. Гуцуляк Кирилл. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
162. Дайчман Шмерко Хунович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
163. Дакис Саня Аронович. Собственник. Стоимость недвижимости: 110 рублей.
164. Делиховский Порфирий Александрович. Собственник. Стоимость недвижимости: 130

рублей.
165. Демчаков Сергей Тимофеевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
166. Демчаков Тимофей Дмитриевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
167. Десяцкий Зейлиг Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
168. Дзятковский Войцех Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
169. Димант Бенцин Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
170. Димендов Ицко. Собственник. Стоимость недвижимости: 260 рублей.
171. Добросельский Фома Станиславович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50

рублей.
172. Донцев Иван Васильевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
173. Донцов Андрей Тимофеевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
174. Дурман Шлема Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
175. Загер Хуна Лузерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
176. Задачин Артемон Семенович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
82
177. Зайцев Иван Васильевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
178. Зильбер Пинхас Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
179. Зильберман Янкель Зейликович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
180. Зисман Абрам Шимшанович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
181. Зисман Бейриш Шимонович. Собственник. Стоимость недвижимости: 3920 рублей.
182. Зисман Борух Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
183. Зисман Герш Бейришович. Собственник. Стоимость недвижимости: 600 рублей.
184. Зисман Ицко Алтерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
185. Зисман Шулим Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 200 рублей.
186. Змиев Иосиф Петрович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
188. Змиев Петр Васильевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
189. Зябкин Олимпий Федорович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
190. Иванишев Маковей Васильевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 180 рублей.

[В некоторых документах он записан как Иванишин. Так же писался и его сын
Александр (1862 г.р.), который был монахом в монастыре на горе Афон, а затем
священником в Москве; репрессирован в 1937 году.]
191. Калик Нута Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 400 рублей.
192. Каликман Арон Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
193. Каллер Юдко Аронович. Собственник. Стоимость недвижимости: 35 рублей.
194. Каниман Абрам Йозевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
195. Кардонский Койфер Волевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
196. Кигельман Арон Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
197. Килимник Берко Хаскелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
198. Килимник Давид Дейзерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
199. Килимник Ицко Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
200. Киреев Афанасий Павлович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
201. Клейдерман Лейба Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
83
202. Клейман Пинхас Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
203. Койфман Абрам Хунович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
204. Койфман Арон Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 75 рублей.
205. Койфман Волко Айзикович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
206. Койфман Волко Хунович. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
207. Койфман Гершко Израилевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
208. Койфман Давид Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
209. Койфман Иос Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
210. Койфман Иос Шиманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 300 рублей.
211. Койфман Ихиль Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 130 рублей.
212. Койфман Кива Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 90 рублей.
213. Койфман Лейб Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
214. Койфман Мордко. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
215. Койфман Мошко Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 75 рублей.
216. Койфман Мошко Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
217. Койфман Хуна Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 450 рублей.
218. Койфман Шмария Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 35 рублей.
219. Колесников Иван Павлович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
220. Красильщик Меер Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
221. Красильщик Шлема Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
222. Креймер Шмуль Зелманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
223. Криц Азрил Несанович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
224. Криц Иос Несанович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
225. Кукуруза Абрам Хаскелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
226. Кукуруза Герш Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
227. Куперман Хаим Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.

84
228. Кура Алтер Шиманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 75 рублей.
229. Курнос Монашко Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
230. Кучер Семен. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
231. Кушнир Зейлиг Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
232. Кушнир Мошко Зейлигович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
233. Кушнир Шлема Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
234. Лангман Михель Михелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
235. Левенталь Шимон Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
236. Лейких Мот Синдрилович. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
237. Ленковский Мошко Эйликович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
238. Лернер Янкель Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
239. Лехтман Мордко Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 160 рублей.
240. Лингурар Дмитрий Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
241. Лингурар Иван Дмитриевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
242. Лингурар Кирилл Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
243. Лишин Петр Николаевич. Землевладелец: 1886 десятин земли.

[Лишин Петр Николаевич. Генерал, местный землевладелец и промышленник (в
1870-90 годах владелец старейшего завода в Сокирянах). Видный губернский деятель.
Некоторое время являлся Попечителем школы в с. Ходороуцы (ныне в Окницком р-не
Молдавии).]
244. Лискер Абрам Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
245. Лискер Герш Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
246. Лискер Дувид Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
247. Литвак Тайвел Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
248. Лузнер Мордко Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
249. Лясевич Иван Станиславович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
250. Майданчик Иос Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
85
251. Маковский Станислав Войцехович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40

рублей.
252. Макаров Онуфрий Ефимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
253. Маркензон Герш Шимонович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
254. Мартиновский Иван Антонович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
255. Маслов Яков Егорович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
256. Матвиевский Дмитрий Антонович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60

рублей.
256. Мацейвейман Мордко Михелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 70

рублей.
257. Медведев Максим Елизарович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
258. Меламуд Хаим Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
259. Милюхин Григорий Романович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
260. Милюхин Парамон Романович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
261. Минц Шмуль Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
262. Мительман Берко Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
263. Мительман Герш Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
264. Мительман Иос Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
265. Мительман Мендель Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 75 рублей.
266. Мительман Мошко Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 440 рублей.
267. Моргенштерн Керпель Михелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 180

рублей.
268. Музис Ихель Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.

[Согласно «Иллюстрированному Адрес-календарю Бессарабской губернии» 1914 г.
был казенным раввином м. Секуряны16.]
269. Муляр Мендель Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
270. Мураховский Митрофан Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30

рублей.
271. Мушковский Григорий Осипович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30

рублей.
86
272. Непоротовский Абрам Кивович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
273. Новаковский Василий Григорьевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30

рублей.
274. Новиков Егор Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
275. Новожинский Франц Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 200

рублей.
276. Овчинников Родион Фомич. Собственник. Стоимость недвижимости: 90 рублей.
277. Оксенштейн Сруль Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
278. Олятовский Иван Павлович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
279. Оржолович Осип Григорьевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
280. Орлов Тимофей Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 130 рублей.
281. Орхив Шабса Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
282. Палатник Мошко Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
283. Палатник Шмуль Аронович. Собственник. Стоимость недвижимости: 300 рублей.
284. Панасюк Адозий Константинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30

рублей.
285. Пельцмахер Нис Нутович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
286. Перкулаб Гершко Алтерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
287. Первяков Константин Андреевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60

рублей.
288. Первяков Петр Андреевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
289. Петрушка Берко Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
290. Пироговский Абрам Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
291. Подгурский Николай. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
292. Подрядчик Сруль Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
293. Поляков Дмитрий Петрович. Собственник. Стоимость недвижимости: 75 рублей.
294. Пресель Ихель Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
87
295. Рапопорт Нафтул Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
296. Рапопорт Шмуль Нахманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
297. Рапопорт Янкель Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
298. Рауш Исаак Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
299. Рахман Янкель Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
300. Редель Мошко Гейлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
301. Резник Зус Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
302. Рейдель Матус Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
303. Решетник Ионтель Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
304. Рибенбойм Меер-Лейб Пинхасович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80

рублей.
305. Родзиевский Сильвестр Александрович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100

рублей.
306. Розенблат Алтер Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
307. Ройзенберг Берко Шиманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
308. Ройзенберг Борух Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
309. Ройзенблат Мошко Файбишович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120

рублей.
310. Ройзентуль Меер Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
311. Ройзентуль Нахман Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
312. Ройзентуль Сухор Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
313. Ройзентуль Шлема Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
314. Ройзенфельд Янкель Шмулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
315. Ройзенцвайс Сруль Беркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
316. Ройтман Алтер Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
317. Ройтштейн Дан Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
318. Ройтштейн Дон Айзикович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
88
319. Ройтштейн Фидель Айзикович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
320. Ротенберг Абрам Пинхасович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
321. Ротштейн Мордко Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
322. Рубинский Арон Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
323. Русанов Андрей Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
324. Русанов Иван Петрович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
325. Садецкий Пинхас Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
326. Сандлер Шимон Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 300 рублей.
327. Семенов Александр Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
328. Сосман Иос Беркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 450 рублей.
329. Сосман Лейзор Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
330. Сосман Нис Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
331. Стекольщик Иос Шмулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
332. Стекольщик Шая Шмулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
333. Столяр Зус Беерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
334. Столяр Лейзор Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
335. Столяр Пейсах-Хаим Беерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
336. Столяр Фишель-Хаим Беерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
337. Столяр Шмуль Беркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
338. Табачник Волко Рахманович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
339. Темный Айзик Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 275 рублей.
340. Темный Шлема Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
341. Тендлер Шмуль. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
342. Теперман Герш Сухерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
343. Терлецкий Казимир Васильевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
89
344. Тендыс Мойше-Мордко Юкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 100

рублей.
345. Тиккер Манес Ихилевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
346. Тиккер Сруль Ихилевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
347. Токарь Зус Годелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
348. Трахтенберг Ида-Мендель Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60

рублей.
349. Трикулис Герман. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
350. Файбиш Флом Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
351. Файнблат Мошко Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 140 рублей.
352. Файнблат Мошко Беркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
353. Фельдман Меер Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
354. Фельдман Мошко Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
355. Феодоров Ерофей Онуфриевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
356. Ферман Иойл Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
357. Фикман Борух Овшиевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 300 рублей.
358. Фикман Иос Лемелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 140 рублей.
359. Финкель Манис Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
360. Фишман Мот Меерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
361. Флейшман Абрам Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
362. Фрайман Пинхас Зейлигович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
363. Френк Абрам Алтерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 200 рублей.
364. Френк Иос Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 240 рублей.
365. Фридман Герш Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
366. Фурман Мордко Матусович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
367. Хаис Сруль Ихилевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
368. Хайкам Иос Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.

90
369. Хибовский Степан Васильевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
370. Хусид Кива Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 240 рублей.
371. Цимерман Иос Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 200 рублей.
372. Цуканов Амос Иванович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
373. Цуканов Иван Семенович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
374. Цукер Зейлик Шмеркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
375. Цукер Шмерко Зейликович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
376. Цукер Янкель Шмеркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
377. Чайковский Федор Феофанович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
378. Чепак Хаим-Герш Абович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
379. Черкес Абрам Ионович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
380. Черкес Хаим-Дувед Иойлович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
381. Черноуцан Мина Александрович. Священник. Собственность: 66 десятин земли.

Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
[С 8 апреля 1888 года Священник Свято-Петро-Павловской церкви в Сокирянах. До
этого служил в с. Марковцах. Некоторое время был благочинным 4-го, а затем с марта
1888 года 5-го округа Хотинского уезда Бессарабской губернии. Был законоучителем
местной школы, руководил также хором. За добросовестную службу был награжден
орденами Святой Анны III (1895 г.) и II ступеней (1901 г), а также орденом Святого
Владимира ІV степени (1812 г.).]
382. Шампей Антон. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
383. Шамшин Пейсах Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
384. Шанин Антон Егорович. Собственник. Стоимость недвижимости: 35 рублей.
385. Шаповал Лейбиш Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
386. Шапошник Янкель Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
387. Шарковский Филипп Антонович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100

рублей.
388. Шафирович Берко Айзикович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
389. Шварц Абрам Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
91
390. Шварц Гершко Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
391. Шварц Сруль Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 180 рублей.
392. Шварц Янкель Абович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
393. Шварцман Меер-Лейб Карпелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 30

рублей.
394. Шварцман Эль Аронович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
395. Шейвихман Берко Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 130 рублей.
396. Шеклер Монашко Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 80 рублей.
397. Шерман Иос Фроймович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
398. Шехтман Зил Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
399. Шехтман Мордко Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 400 рублей.
400. Шехтман Мордко Ицкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 155 рублей.
401. Шехтман Рувин Срулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
402. Шехтман Шулим Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
403. Шигрис Бейрах Алтерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 45 рублей.
404. Шикман Мошко Срулевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
405. Шилман Анчил Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
406. Шимановский Лукьян Антонович. Собственник. Стоимость недвижимости: 110

рублей.
407. Шистер Волко Мордкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
408. Шистер Берко Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
409. Шистер Ицко Рубинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
410. Шистер Рувин Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
411. Шистер Янкель Хаимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
412. Школьник Шлема Хаскелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 220 рублей.
413. Школьник Элья Янкелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
414. Шлякман Гершко Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.

92
415. Шмид Гершко Хаскелевич. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
416. Шмулевич Сруль-Мойше Абрамович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60

рублей.
417. Шнайдер Борух Сендерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
418. Шнайдер Зелиг Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 70 рублей.
419. Шнайдер Копель Беркович. Собственник. Стоимость недвижимости: 90 рублей.
420. Шнайдер Лейб Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 50 рублей.
421. Шнайдер Мошко Дувидович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
422. Шнайдер Сруль-Абрам Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40

рублей.
423. Шнайдер Янкель Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
424. Шнайдерман Шапса Сендерович. Собственник. Стоимость недвижимости: 430

рублей.
425. Шнайдмесер Ицко Иосифович. Собственник. Стоимость недвижимости: 150 рублей.
426. Шрайбман Мошко. Собственник. Стоимость недвижимости: 250 рублей.
427. Штрахман Борух Симинович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
428. Штрахман Шимон-Лейб. Собственник. Стоимость недвижимости: 40 рублей.
429. Щиглик Фроим Нухимович. Собственник. Стоимость недвижимости: 100 рублей.
430. Щиглик Гершко Эйликунович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
431. Эвкунович Мордко Шлемович. Собственник. Стоимость недвижимости: 170 рублей.
432. Эйдельштейн Лейзор Мошкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
433. Экштей Липа Гершкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 110 рублей.
434. Элиович Ицко Волкович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
435. Эпельман Ицко Лейбович. Собственник. Стоимость недвижимости: 30 рублей.
436. Юрьев Данило Емельянович. Собственник. Стоимость недвижимости: 60 рублей.
437. Ямпольский Берко Борухович. Собственник. Стоимость недвижимости: 120 рублей.
93
1
Первая Государственная Дума. Алфавитный список и подробные биографии и характеристики членов
Государственной Думы. – Москва: Типография Товарищества И.Д. Сытина, 1906. – С. 56 – 60.
2
Тарнакин В., Соловьева Т. Благое дело, сгубившее Казимира // Кишинёвский Обозреватель. – Кишинев,
2008. - № 5.
3
Венок на могилу друга молодежи К. Ф. Казимира. (Член I Государственной думы) /Сб. статей под ред. В.
А. Чаговца и С. И. Новаковского. - Киев: Тип. 2 - й артели, 1911. - [4], 239 с, ил.
4
Члены Государственной думы: (портреты и биографии): Первый созыв, 1906 - 1911 гг.: (сессия
продолжалась с 27 апреля по 9 июля 1906 г.) / сост. М. М. Боиович. – Москва: Издание Товарищества И.Д.
Сытина, 1906. – С. 8.
5
Как отмечает А.А. Дмитриенко, первоначально сельским жителям была непонятна идея многоступенчатых
выборов по крестьянской курии. «Законотворческие» фантазии крестьян, во-первых, вылились в убеждение,
что их уполномоченные отправятся прямиком в Государственную Думу. Главная ошибка селян сводилась к
убеждению в том, что Государственная Дума призвана непосредственно и оперативно решить давно
назревшие материальные проблемы крестьян, что в этом и заключается ее компетенция. Повышение своего
уровня жизни крестьяне видели в улучшении системы коммуникаций (строительстве мостов, дамб и
проселочных дорог), дополнительном наделении землей, покосами, лесами, создании новых фельдшерских
пунктов. См.: Дмитриенко А.А. Крестьяне Вятской губернии и выборы в I и II Государственные Думы.
Автореферат диссертации на соискание ученой степени кандидата исторических наук. – Пермь, 2006.
6
Списки избирателей в Государственную Думу публиковались в царское время четыре раза: в 1905, 1906,
1907 и 1912 годах. По количеству лиц они наиболее обширный источник печатных сведений о жителях
большинства городов и местечек России. Сведения о каждом избирателе ограничены фамилией, именем,
отчеством (не всегда), вероисповеданием (начиная с 1907 года), местом жительства и избирательным
цензом.
7
Во одном из последующих выпусков альманаха «Сокирянщина» мы планируем опубликовать «Краткий
список священников Сокирянщины XIX – 1919 г.», где будут дана более подробная информация о местных
священниках.
8
Женщины были лишены избирательных прав Однако богатые женщины, владевшие крупной земельной
или другой недвижимой собственностью, могли передать свой голос мужьям или сыновьям, в некоторых
случаях своим поверенным.
9
Бырладяны (молд. Bîrlădeni, Бырлэдень) – село в южной части Окницкого района Молдовы. В настоящее
время административный центр коммуны Бырладяны, в которую входят также сёла Паладя и Ружница.
10
Баласинешты (молд. Balasineşti, Баласинешть) – село в Бричанском районе Молдавии.
11
Шировцы (уст. Широуцы; укр. Ширівці) – село в Хотинском районе Черновицкой области, Украина.
12
Диновцы (уст. Диноуцы; укр. Динівці) – село в Новоселицком районе Черновицкой области, Украина.
13
В 1904 году в Сокирянах было 783 домов и 4166 жителей, из которых 2590 были евреями. Проживали
также украинцы, русские, поляки, румыны, молдованы и венгры и др. Накануне Второй мировой войны,
еврейское население составляло 4216 жителей.
14
Носителю русского языка имя Сруль может показаться неблагозвучным, поэтому поясним: на языке идиш
Сруль соответствует древнееврейскому Йисраэль («Богоборец»), а в ашкеназской фонетике Йисроэл; и
русифицированному Израиль. Советские евреи часто его заменяли именем Александр.
15
Характерной особенностью еврейских имен собственных были двойные имена. Это был древний обычай,
когда новорожденному часто давали одно имя по умершему родственнику отца, а другое - по родственнику
матери. Появлению двойных имен способствовало положение в Талмуде, в котором говорилось, что с
обновлением имени человека отменялся уготованный ему Суд Божий. Поэтому человеку, заболевание
которого таило в себе смертельную угрозу, при совершении в синагоге молитвы за его выздоровление,
давали новое имя, ничем не напоминавшее прежнее. Когда человек выздоравливал, оно оставалось с ним
наряду с прежним именем, как добрый знак на будущее. Власти настороженно относились к этому обычаю,
опасаясь, чтобы это не послужило основой для злоупотреблений. Самое главное, что беспокоило власти -
были злоупотреблений при выдаче паспортов, чем могли воспользоваться «злоумышленники»,
укрывавшиеся под чужими именами от преследования Закона. Поэтому казенным раввинам при проведении
переписей и регистрации в метрических книгах при совершении обряда обрезания рекомендовалось
записывать новорожденных только под одним именем.
16
Иллюстрированный Адрес-календарь Бессарабской губернии. – Кишинев: Издание Бессарабского
губернского статистического комитета, 1914. – С. 291.
94
Барчук Я.Г.
СПОМИНИ УЧАСНИКА ХОТИНСЬКОГО ПОВСТАННЯ
В ніч з 8 на 9 січня (з 21 на 22 січня за сучасним календарем) 1919 року Гвіздівці село взяло активну
участь у Хотинському повстанні. Останніми часами з’явилося чимало «нових історичних даних», якими
новітні історики намагаються в тій чи іншій мірі пов’язати повстання з «провідною і організаційною»
роллю петлюрівців. Це так само, як в радянські часи намагалися пов’язати повстання з «провідною і
організаційною» роллю Комуністичної партії. Тобто, в наші часи намагаються зробити те саме, але
навпаки.
Насправді, Хотинське повстання виникло – як стихійний рух селян Північної Бессарабії ( і українців,
і росіян, і молдован) проти румунської окупації, починаючи з листопада 1918 року. Його рухомою силою
були підпільні напівпартизанські групи та невеличкі партизанські загони, які вчиняли різноманітні напади
на румунів і зникали, ховаючись в селах, лісах, або переправляючись на подільській бік Дністра. І лише
згодом дві революційні організації – «Національний союз бессарабців» і комітет «У захист Бессарабії», які
складалися з учасників різнопартійного (і безпартійного) толку, намагалися об’єднати дії учасників
повстання у єдиний рух, відомим початком якого став одночасний масовий виступ 8-9 січня 1919 року. Та
цей рух у такому єдиному форматі вдалося втримати недовго, в подальшому дії різних груп учасників
повстання лишилися в більшості самостійними.
Пропонуємо Вам ознайомитися з подіями, так би мовити – з перших вуст. Публікуємо спомини про
цю визвольну боротьбу селянства Хотинського повіту у 1918-1919 роках з румунською окупацією, одного з
наших героїчних земляків, гвіздівчанина Якова Георгійовича Барчука.
Яків Георгійович народився у 1898 році в бідній сільській сім’ї. В свій час проходив службу у
царській армії, у 1918 був обраний заступником голови сільського революційного комітету, згодом – одним з
активніших учасників Хотинського повстання. Після поразки повстання воював у червоноармійській
бригаді Г.І. Котовського, нагороджений орденом бойового Червоного Прапора, член Комуністичної партії
Радянського Союзу. Запис споминів зроблено у 1969 році.
Це повстання хоч і має назву Хотинське, але воно охопило повіти Сорокський і
частину Бельцького. В січні місяці 1918 р. в наше с. Гвоздівці прибуло по демобілізації
уже чимало солдатів, в тому числі я, прослуживши в армії безперервно сім років. Влада в
цей час на місцях ще знаходилась в стадії організації, точилась боротьба за владу між
більшовиками і меншовиками на сільських сходках, де виступали представники цих
партій з військових частин резерву румунського фронту. І ось на одній із численних
сходок, що тоді проходили, представнику меншовиків задали таке запитання: «Коли ж
нам дадуть землю?» Відповів: «Коли закінчиться війна, зберуться Установчі збори, вони
вирішать». Йому не дали договорити, випровадили зі сходки.
При допомозі представника більшовиків був утворений сільревком, переважно з
фронтовиків, незаможних та безземельних селян. Головою сільревкому обраний батрак-
фронтовик Андрій Мартишок, заступником і секретарем – Я.Г. Барчук.
Сільревком взяв на облік всю поміщицьку землю, ліс, худобу, реманент. Землю ще
до початку сівби було розподілено між безземельними та малоземельними селянами.
Коли було завершено весняну сівбу, в с. Гвіздівці і в увесь Хотинський повіт
вступили війська Австрії, що їх покликав запроданець Петлюра. В цей час румуни вже
господарювали в інших повітах Бессарабії, де їм вдалося вогнем і мечем придушити
протести населення, що в багатьох випадках виступало зі зброєю в руках.
Окупанти скасували всі рішення сільревкому, розпустили його, членів сільревкому
арештували. На селян, що одержали землю, наложили непосильну контрибуцію на
95
користь поміщика, який прибув з ними. При стягненні контрибуції селяни піддавались
побоям, знущанням.
[Настала осінь] 1918 р. Революція у Німеччині і Австро-Угорщині. Окупанти
забралися, як кажуть, восвоясі. Та не довго нам довелося жити без окупантів. На зміну
тим, що відійшли, прийшли інші — румуни, що встановили варварські порядки: грабіж,
катування, насильство, що не знали ні меж, ні статі, ні віку. Ходять вояки «Романія маре»
по хатах шукати більшовиків і беруть з хати, що їм подобається з домашніх речей і одежі,
а тих, що чинять опір, б’ють до втрати свідомості. Пригадую такий випадок, а їх було
безліч. Іду я якось вранці до свого старшого брата. Біля декількох хат ходить група
румунських вояків. В цих хатах неймовірний жіночий і дитячий крик. Що ж там
відбувалось? Грабіж і зґвалтування.
Румунський військовий цвинтар у селі Ожеве Сокирянського району, де було поховано солдат, вбитих
під час повстання у Секурянській волості. Фото, Денис Кучерявий.
З народом поводились, як з тваринами. Пригадується і ніколи не забудеться таке. Я
з своїм меншим братом Гаврилом молотимо дома на току ціпами хліб та враз чуємо
заклики соцьких і десятників: «Всім з’явитися до управи на сходку». Знаючи, як
поводяться з нами румуни, ми з братом рішаємо втекти у ліс, в урочище Волове (за 400—
500 метрів від с. Гвіздівців). Та натрапляємо на засаду і повертаємось до управи, де
бачимо таке видовище. До десятка озброєних вояків стоять з дрючками по обидві сторони
хвіртки, пропускають через хвіртку в подвір’я управи, б’ють дрючками, незважаючи на
вік, і улюлюкають, як на тварину. Тих, що пройшли цю обробку, построїли на подвір’ї і
перевіряють по списку. Тих, що не з’явились, приводять, б’ють, ще й водою обливають.
Після цієї обробки, ми з братом довго не могли підняти рук. Дісталось і нашому старому
батькові. Після удару батько впав і каже: «Це, пане, за що?» А той його ще дрючком.
Помститися зараз за батька ми не могли, бо вони озброєні, а ми ні. Румунський офіцер
нам прочитав указ короля «Романія маре», що Бессарабія є зараз областю Румунії, ми
повинні підкорятися їх законам, при зустрічі з офіцером та солдатом Румунії скидати
перед ними шапку та вклонятись.
За нелюдське поводження народ взявся за зброю, і почастішали випадки вбивства
окремих завойовників. На початку грудня 1918 р. в с. Мендиківці Сокирянської волості
Хотинського повіту брати Руснаки Іван та Яків і ще кілька хлопців убили кілька
96
румунських вояків, що грабували населення. Румунське командування надіслало загін

карателів з артилерією, які жорстоко розправилися з мендіківчанами! Багато людей,
незважаючи на стать і вік, було вбито і закатовано, біля третини села було спалено. Тов.
Руснакам Івану та Якову вдалося втекти за Дністер, на Поділля, де ще панувала
петлюрівщина.
Почастішали випадки переходу на Поділля (зі зброєю і без зброї) і організації
загонів для боротьби за визволення рідного краю, незважаючи на опір петлюрівщини.
Перед різдвяними святами перейшов за Дністер на Поділля мій молодший брат Гаврило,
збирався і я для переходу на Поділля.
В ніч з 8 на 9 січня 1919 р. (по старому календарю) наше с. Гвіздівці десь за північ
розбудив гуркіт артилерії та стрекотання станкового кулемету. Всі схопились — і за
гвинтівки. Снаряди рвуться між селами Клокушна і Гвіздівці. Ліквідуємо жандармерію,
звільняємо [з посади] старосту — прихильника румунського [уряду]. Висуваємо бідняка
Барчука Григорія старостою, в допомогу йому Швеця Артема, також бідняка. Ці товариші
і односельчанин Кривкин Михайло, офіцер, багато допомогли в справі налагодження
зв’язку зі збройними групами на окраїні села. Григорія Барчука румуни розстріляли.
Особливо активно діяв т. Швець. Він був у нас постійним розвідником. Він верхи
на конячці проникав іноді в розташування військових частин під виглядом шукаючого
пропавшої корови (він, здається, живе в Гвіздівцях і тепер). Треба сказати, що коли наступ
партизанського загону проходив організовано, то групи [йшли] в допомогу наступаючим.
Стихійно, правда, вони, зайнявши пункт в напрямку передбачуваного руху, допомагали:
багато румунам нашкодили і немало ліквідували вояків.
Дії загону. Загін готувався до наступу на румунів. 450 – 500 [партизанів]
розташовані в Атаках проти Могилів-Подільського на правому березі Дністра. В Могилеві
панували петлюрівці, і коли командування загону попросило в них допомоги (бронепоїзд),
вогнем відповіли. Особливий склад бронепоїзда не підкорився петлюрівському
командуванню і включився в число наступаючих бессарабців 1.
Вночі загін під командуванням товаришів Барбуци і Рудя переправився через
залізничний міст, напав на румун, розташованих в Атаках, і без пострілу в короткім бою
ліквідував при допомозі населення всю військову частину румунів. При підтримці
бронепоїзда, загін, ламаючи опір ворога, швидко рухався вперед на захід, звільняючи
міста і села. Населення з радістю зустрічало наших, надаючи збройну допомогу. Вже
перед світанком зайняли вузлову ст. Окниця, райцентр Сокиряни та полустанок Гвіздівці.
В цих пунктах наступ партизан був затриманий румунами, що одержали підкріплення по
залізниці з Бельців і Чернівців. Що ж робили гвоздівчани? Озброївшись гвинтівками, хто
їх мав, вилами та косами, окремими групами зайняли підступи до села з боку м. Бричани,
с. Романківці і підступи до с. Клокушна. В цих групах було чимало стариків з вилами, тут
був і наш батько, 73-літній Барчук Георгій Якович. Ці групи ліквідували невеликі групи
румунів, що намагалися добратися до місця бою.
Увесь день 22 січня точився запеклий бій за Окницю, Сокиряни і станцію з
перемінним успіхом. В кінці дня 22 січня з наставанням темряви чути постріли
артилерійські і кулеметні з бронепоїзда все далі і далі, і, нарешті, зовсім стрільба
припинилася. Стало ясно, що наші відступили. Підходжу до групи, де батько питає мене:
«Чому не чути стрільби?» Кажу: «Очевидно, наші відступили». Вже і у нас витратилися
всі патрони, і ніде їх взяти. Кілька фронтовиків вносять пропозицію організувати
підрозділи, взводи, роти, підшукати і утворити базу забезпечення боєприпасами, виділити
1
У більшості офіційних радянських і пострадянських джерел писалося, що партизани переправилися через
Дністер з подільського берега Дністра в Атаки, але в дійсності було навпаки – спочатку вони переправилися
на подільську сторону, а згодом відразу повернулися разом з командою броне потяга. – Прим. адм. сайту
«Гвіздівці».
97
здібних командирів, діяти компактно. Більшість повстанців не погодилась. «Станемо,

кажуть, кругом села і не пустимо румуна».
Виникла потреба взнати обстановку на місці боїв. Провести розвідку беруся я. Беру
з собою хлопців: Олійника Павла, Колісника Арсена, Ткача Мирона, Олійника Григорія.
Розпрощавшись з батьком, відправляємось. «Ідіть, – кажу, – тату, додому». Після цього я
вже не бачив свого батька. Він зі словами: «Слухаю тебе, сину», — пішов додому.
Підходимо до залізниці. Путьовий сторож нам пояснює обстановку на місці:
«Полустанок Гвоздівці за 200 метрів, там тільки що вивантажився ешелон румун – до 500
чоловік». Узнаємо, що наступав партизанський загін, ламаючи відчайдушний опір ворога.
З успіхом просувалися вперед, але в час великого бойового напруження не вистачило
боєприпасів, відступив бронепоїзд, під тиском переважаючих сил ворога відступив до
Могилева-Подільського і загін. Направляючись з групою до с. Сербичани, по путі
ліквідували 6 вояків, що направлялися до місця бою с сербичанськими повстанцями.
Атакували ст. Романківці, але безуспішно. Вогонь станкових кулеметів не підпускав нас
близько до вокзалу. Вирішуємо перейти на Поділля. 23 – 24 січня біля с. Кормань
переправились через Дністер (він ще тоді не став) на лодках і зупинилися у с. Калюс на
Поділлі.
Будинок колійного обхідника на залізничному перегоні між станціями Сокиряни і Романківці.

Знаходиться між Гвіздівцями і Сербичанами. Був побудований при царі, пережив румунську і радянську
влади. А теперешій час скінчив його існування. Фото, Денис Кучерявий.
Зібралося нас там до 150 чоловік, організованих в 3 групи, якими керували
Каленчук Дмитро, Барчук Я.Г., Ткач Мирон. Скоро ми об’єдналися з загоном, що вів бої в
Сокирянах. Там був і молодший мій брат Гаврило Георгійович — учасник боїв…
Велику допомогу надавали селяни-подоляни. Об’єднаний партизанський загін
розташувався в населених пунктах Поділля — Сулятицька, Снітків, утворив один
батальйон: 4 роти і кінну розвідку, поки що без коней. Батальйон — під командуванням
тт. Барбуци і Рудя, розвідка — під командою Барчука Я.Г. Увесь особовий склад загону
поклявся мстити гадам — боярам румунським і петлюрівцям.
Загін, просуваючись в сторону Кам’янця-Подільського, нападав і ліквідовував
застави румунські, а на Лівобережжі Дністра — окремі групи і підрозділи Петлюри. У
такий спосіб ми добували зброю, боєприпаси, спорядження. Надалі від нападу на румунів
ми відмовились, тому що після кожного нашого нападу румуни піддавали артобстрілу ті
98
села Лівобережжя, з яких вчинено напад на них… Переключилися на боротьбу виключно

з петлюрівщиною. Цим ми допомагали Червоній Армії вигнати петлюрівців з України.
Взяли участь у вигнанні петлюрівської Синьої дивізії за Збруч.
Об’єднавшись в Кам’янецькому районі з хотинцями, утворили 2-й Бессарабський
стрілецький полк і зайняли оборону по Збручу (травень місяць 1919 р.)…
Мужньо билися бессарабці з ворогами Радянської влади і перемагали. Багато з них
— це уродженці Хотинського повіту. По 1-му ескадрону 1-го полку Окремої
кавалерійської бригади під командуванням Г.І. Котовського удостоєні високої нагороди
— ордена Червоного Прапора:
Скутельник Микола Пилипович — колишній ком[андир] еск[адрону], із Сокирянi.
Барчук Яків Георгійович.
Барчук Гаврило Георгійович – помер в 1942 р.
Олійник Павло — ком[андир] взводу, помер в 1940 р.
Воронянський Леонід Христофорович — пом[ічник] ком[андира] еск[адрону],
уродженець Хотинаii.
Божек Володимир Петрович — з с. Онут.
Герасимчук Іван Миколайович — з с. Михалкове Сокирянського району.
Дубчак Микола Васильович — з Хотина, загинув в 1942 р.
Зібрєєв Трохим Іванович — ком[андир] взводу кулемет[ників], з Хотина.
Каленчук Дмитро Васильович — пом[ічник] ком[андира] полку, з с. Кормань
Сокирянського району, загинув у 1941 р. під Москвоюiii.
Руснак Яків Іванович, з с. Мендиківці Сокирянського району.
Шинкаренко Костянтин — колишній ком[андир] еск[адрону], з Хотинаiv.
Сологуб Микола Васильович — з Хотина.
Чабан Дмитро Семенович — з Хотинського району.
Просвірин — командир батареї кав[алерійської] бригади Котовського, загинув в
бою з петлюрівцями в 1920 р.
Ткаченко Олексій — з Хотина, загинув в бою з басмачами в 1922 рv.
Гібай Петро — ком[андир] кулеметного взводу, з Хотина.
Корпусна партійна конференція бригади Г.І.Котовського, 1922 рік. Із архіву В.Г. Шмерлінг. На цьому
серед інших є учасники Хотинського повстання, в тому числі гвіздівчани:
Я.Барчук, П.Олійник, мендиківчанин Я.І. Руснак.
99
i
Скутельник Микола Филипович Народився у грудні 1893 р. у м. Секуряни Хотинського повіту
Бессарабської губернії в родині батрака. З 13-го віку сам наймитував. В 1914 р. покликаний на службу.
Після революції служив у Червоній Гвардії. У жовтні 1918 р. вступив партизанський загін Барбуци, з яким
брав участь у Хотинському повстанні. Навесні 1919 р. партизанський загін влився в Бессарабський
кавалерійський полк. У липні 1919 р. став бійцем 1-го кавполка 2-ї сбр 45-ї сд. Потім у кавалерійській
бригаді Котовського, командир ескадрону. Був двічі визнаний гідним ордена Бойового Червоного Прапора.
Про нагородження першим сказано: «У ніч на 7 лютого 1920 року мій ескадрон був виділений головним
загоном від кавалерійської бригади під час наступу на Одесу. На світанку на окраїні Перевисипки вдалося
оточити білогвардійську заставу, що сприяло проходу всієї бригади через Пересип без опору з боку білих.
От за що був нагороджений орденом Червоного Прапора». У наказі № 41 від 26 вересня 1921 року по
військах Тамбовської губернії про нагородження червоноармійців і командирів окремої кавалерійської
бригади Г.И. Котовського за відмінності в боях при ліквідації банд Антонова говориться, що другим
орденом Червоного Прапора нагороджується командир 1-го ескадрону 1-го кавполка: «.т. Скутельник
Микола Филипович, як боєць, від дня формування бригади не знаючого страху, про що може свідчити бій з
бандитами під с. Шепетівка зі зведеною групою Селянського, коли т. Скутельник один урізався в ряди
бандитів, рубаючи їх праворуч і ліворуч». Після закінчення Громадянської війни командував
територіальним ескадроном у с. Ободовка Вінницької області. Двічі обирався членом Центрального
Виконавчого Комітету Молдавської АРСР. У 1939 році за відвагу й мужність у боях з білофінами Микола
Филипович був нагороджений орденом Червоної Зірки. У період Другої світової війни командував 386-й сд.
Учасник оборони Севастополя. У музеї оборони Севастополя в роки Великої Вітчизняної війни на стенді,
присвяченому 386-й стрілецькії дивізії, командиром якої був у дні оборони міста М.Ф. Скутельник, є такий
запис: «Командир дивізії своїм героїзмом і безстрашністю запалював бійців. Він уміло керував боєм. Часто
бував у траншеях кожної роти, на передових позиціях. Про нього воїни дивізії говорять як про чуйного,
мужнього хороброго командира. У період червневого штурму, він останнім пішов із КП на Сапун-горі.
Миколу Филиповича важко ранило. Він знепритомнів і втратив слух». Після війни проживав в Одесі. У 1967
році, коли вся країна відзначала 50-ліття свого народження, Президія Верховної Ради СРСР удостоїла М.Ф.
Скрутельника ще одною нагородою – п'ятим орденом Червоного Прапора. На початку 1980-х років
громадськість міста-героя Одеси, бойові товариші врочисто відзначили 90-ліття від дня народження Миколи
Филиповича Скутельника.
Читайте: Котовцы: Биографические очерки / ред. А. С. Есауленко. – Кишинев: «Картя Молдовеняскэ», 1979;
Крылов Н. И. Не померкнет никогда. 2-е изд. – Москва: Воениздат, 1984; Морозов Е. Рассказы о котовцах. –
2-е изд., доп. - Москва: Молодая гвардия, 1981; Сборник лиц, награжденных орденом Красного Знамени и
почетным революционным оружием. – Москва: Государственное военное издательство, 1926. – Прим. Ред.
ii
Воронянський Леонід Христофорович народився в 1894 р. у м. Хотині в сім’ї лимаря. З раннього років
учився шорному ремеслу. В 1911 р. Леонід пішов у муляри, щоб прокормити сім'ю. З початком Першої
світової війни служив у розвідці. У грудні 1917 р. повернувся в Хотин. У лютому 1918 р. брав участь у
роботі 5-го з'їзду Хотинського повіту. При австрійській окупації змушений був піти за Дністер. У січні 1919
р. повернувся в Хотин, де взяв участь у Хотинському повстанні. Після поразки знову перебрався на лівий
берег Дністра, де вступив у 1-й Бессарабський кавалерійський полк, у кінну розвідку. Брав участь у поході
Південної групи 12-ї армії, після якого став командиром взводу. У боях під Києвом був важко поранений у
голову й у руку. Потім служив у кавбригаді Котовського. Був двічі нагороджений орденом Бойового
Червоного Прапора. По закінченні Громадянської війни продовжив службу в РККА. В 1940 р. командуючи
розвідкою 148-го полку капітан Воронянський брав участь у Бессарабському поході. Другу світову війну
зустрів у складі 12 тд. У серпні 1941 р. майор Воронянський призначений командиром кавполка. Загинув в
1941 р. у районі м. Золотоноші. За іншим даними - він загинув в 1943 р. – Прим. Ред.
iii
Каленчук Дмитро Васильович, 1895 р. народження. Відповідно довіднику «Особові архівні фонди в
Державних сховищах СРСР» (РММ Котовського й Лазо, 5 од. хр., 1920- 1960.), він помер у 1967 р. – Прим.
Ред.
iv
Шинкаренко Костянтин Єфимович, старшина й ком. ескадрону 1 Бессарабського Кавполка і згодом
командир 1 кавполка окремої кавалерійської бригади Котовського при 45 дивізії. Після завершення
Громадянської війни став курсантом Української кавалерійської школи ім. Будьонного. У 1928 р.
нагороджений орденом Червоного Прапора. – Прим. Ред.
v
Ткаченко Олексій Ілларіонович, командир взводу 1-го кавалерійського полка бригади Котовського. –
Прим. Ред.
100
Це фото зроблено в 1958 р. у Гвіздівцях. На ньому є учасник Хотинського

повстання Костриж Митрофан Петрович (1894 р.н.), він тримає віжки. В селі його
називали «Трофан». Митрофан Петрович колишній солдат Першого піхотного
Невського його Величності короля еллінів полка Россійської Імператорської армії. Як
учасник Хотинського повстання, військовим трибуналом 1-ої румунської кавалерійської
дивізії був засуджений на 10 років тюремного ув’язнення. Йому було доведено лише те,
що він вдарив по лицю румунському офіцерові.
Відбував покарання М.П. Костриж у відомій румунській в'язниці «Дафтана»,
зробленої з кам'яної солі. Про цю в'язницю розповідали так. Одного разу був убитий один
багатий чоловік. Убивць засудили до довічного ув'язнення. Вдова убитого чоловіка на
свій рахунок вибудувала в'язницю, з таким розрахунком, щоб життя для ув'язнених пере-
творилася на велику муку. Влітку, під променями південного сонця кам'яна сіль нагріва-
ється, і перебування в цій в'язниці стає справжнім пеклом1.
Далі на фотографії, поряд з М.П. Кострижем, праворуч від нього у білій сорочці -
видатний український кінорежисер Іван Васильович Миколайчук (1941 - 1987). Тоді він,
ще зовсім молодий-невідомий, приїжджав в Гвіздівці для збору матеріалу про Хотинське
повстання.
Між ними, трохи зверху, Михайло Васильович Мафтуляк – нині почесний
громадянин міста Сокиряни та села Гвіздівці, заслужений працівник культури України,
голова районного відділення Всеукраїнської національної музичної спілки, лауреат
обласної літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича, багаторічний директор
Сокирянської музичної школи.
1
Левитин-Краснов А.Э. Рук твоих жар (1941 - 1956). Тель-Авив: «Круг», 1979. – С. 269 – 270.
101
ГЕРОЇЧНЕ МИНУЛЕ МОЇХ БЕССАРАБЦІВ: 1919 РІК
Наш бессарабський край майже ніколи не мав спокою. Після звільнення

Хотинщини від турків населення почало стрімко зростати, а добробут – примножуватися,
і Бессарабія перетворилася в одну із передових губерній Росії по експорту хліба. Якщо по
всій Бессарабії на 1 кв. версту припадало майже 70 чоловік, то в Хотинському повіті –
117,2. Нараховувалося 293 сільських громади, в яких безземельні селяни складали більше
20% і в той же час у 1913 році 41 млн. пудів зерна вивозили за межі Бессарабії.
Відкривалися нові найрізноманітніші навчальні заклади і лікарські установи. Край почав
прогресивно розвиватися. Але тут настали грізні революційні події і роки громадянської
війни.
Сфатул Церій (Sfatul Ţării) — вищий орган державної влади у Бессарабії в 1917—1918 рр.
та Молдавській Демократичній Республіці. Виник 4 грудня 1917 року, 15 грудня проголосив автономну у
складі РРФСР Молдавську Демократичну Республіку. 23 січня 1918 року проголосив незалежність цієї
республіки від Росії, а 27 березня проголосував за приєднання Бессарабії до Румунії.
15 грудня 1917 року в Бессарабії проголошується Молдавська демократична
республіка, але 28 лютого 1918 року на територію Північної Бессарабії вступили австро-
угорські війська. У цей короткий проміжок мирного (відносно) життя люди хотіли
вибрати свою подальшу долю. Створювалися різноманітні органи управління – без певних
уповноважень, без відповідного управлінського досвіду. До Олексіївки (стара назва –
Мендиківці; прим. адм. сайту) у січні 1918 року надійшла телеграма, аби Мендиківська
сільська управа розпорядилася зібрати з кожного домогосподарства по 10 копійок із
десятини землі на утримання Ради селянських депутатів. Цей збір треба було провести
терміново, без затримки, аби не померло селянське життя і створена нова влада.
102
Незалежність Хотинського краю була проголошена

8-9 січня 1918 року, на IV з’їзді повітових селянських
депутатів. 18 лютого 1918 року у місті Хотин відбувся V
з’їзд повітових селянських депутатів, керівниками якого
були: Бучек, Корнєв, Дем’янів, Підковаль і Лискун. На ті
часи повітовим старостою був Ізбицький, а головою
Хотинської земельної управи Китайгородський. Членами
земельної управи повіту були великі землевласники –
романківчанин М.М.Крупенський, який вільно розмовляв
французькою, і вашківчанин М.О.Казимір. Вони
пропонували свої методи управління.
Та наприкінці лютого 1918 року Хотинщина
Північної Бессарабії і частина Сорокського повіту були
окуповані австро-угорськими збройними силами. Кордон
загарбаних територій між Румунією і Австро-Угорщиною
проходив по річці Прут біля Ліпкан – через Єдинецький
Іван Лискун - голова повіт до ріки Дністер. Відміна дії грабіжницького Брест-
Хотинської Директорії.
Литовського договору і революція в Німеччині дали
сприятливий поштовх до звільнення наших земель від австріяків, як їх називали мої
односельчани. Навіть року не протрималася окупація австрійцями, але вони швидко по
селах навели лад, через що старожили згадували їх добрими словами. Припинилися будь-
які безчинства. Солдати показували, як обробляти землю і вести господарство1, деяким
біднякам і вдовам надавали допомогу.
Та недовгою була влада Габсбурзької імперії, яка сама почала розвалюватися
підтиском революційних мас. Через це вже в перших числах листопада 1918 року останні
вояки покинули Хотинщину. І після того настав час дикої вольності, безчинства,
грабунку, насильства. Ніякої і ніде влади! То була страшна свобода. Люди самочинно
розбирали, розтягували по домівках із залишених напризволяще панських садиб все, що
можна було взяти, а що не могли, те трощили, ламали і палили, били і прислугу, яка
ставала на захист панського майна. Одного слугу було вбито у дворі пана
М.Крупенського, ім’я, і прізвище якого до цих пір не встановлено. У той період люди
розгромили панські маєтки Крупенських у Романківцях і Ломачинцях.
Ні Радянська Росія, ні
Директорія не зуміли своїми військами
вступити на територію Бессарабії. Вони
самі шукали порятунку в той час і не
було їм діла до наших проблем. Тому
війська королівської Румунії без жодної
військової сутички тихо окупували всю
колишню Бессарабську губернію. Це
були зовсім інші окупанти: обідрані і
бідні, у постолах і онучах, але з
великими амбіціями і підтримкою країн
Антанти. І за короткий період встано-
вили режим безправного грабунку,
терору і насильницької румунізації.
Уже до 20 грудня 1918 року було Вступ австро-угорських військ на Хотинщину
оголошено про заборонну зону вздовж навесні 1918 року.
ріки Дністер – від м. Хотина до с.
Наславча, на відстань одного кілометра в глибину Бессарабії. Ця територія стала
недоступною для населення. Стороннім і зайшлим заборонялося бути в селах: Молодове,
103
Кормань, Непоротове, Ожеве, Василівка, Розкопинці, Волошкове та в пункті Коль-

Вишнева (це територія колишнього села Вишнева із згадкою за 1447 рік, яке було у
адміністративних межах с. Ломачинці – М.Ш.) та інших селах Хотинщини. Затримані
піддавалися суду, при непослуху – розстрілу, Комендантом 1/40 батальйону був капітан
Кіцулеску. Люди не хотіли терпіти гніт румунів і уже в грудні 1918 року в с. Кормані було
вбито румунського вояка.
До Хотинської повітової земської управи надійшла скарга від громади села
Вашківці, яка налічувала 654 двори, про ґвалтування, побої, грабунки. Вояки забирали
вози, коней, дрібний реманент, людей били і гнали на роботу. Голих і голодних
змушували працювати вдень і вночі задарма. Скаргу підписали сільський староста
Нікульча і писар Іващук.
Сільські старости згідно із наказом
начальника румунського гарнізону м.
Сокиряни під назвою «Становлення
окупаційного режиму» повинні були виявити
всіх, хто мав зброю, й заставити здати її
властям. За нездану зброю староста відповідав
головою. За перехід з України в Бессарабію
накладався арешт, У школах належало
виконувати румунський гімн. Заборонялася
всяка агітація. За збереження зброї стягували
3000 рублів штрафу і присуджували три місяці
тюрми. Заборонялося носити російську
військову форму, збиратися групами більше 4-
х чоловік. Після 8-ої години вечора
заборонялося ходити по селу, палити світло в
хатах. Дезертирів і незареєстрованих видавали
властям.
Оголосили цей наказ у церквах.
Перехід із села в село на декілька днів
дозволявся лише «по карточках», із
обов’язковою реєстрацією в пункті прибуття і
за місцем проживання. Сходки жителів
Журавець Г. - комендант Хотина за часів заборонялися – хіба що за участю патруля.
Директорії в 1919 році.
Велося слідкування за «чужими» особами. Не
можна було продавати: пшеницю, кукурудзу, жито, ячмінь, овес, квасолю, горох, боби,
чечевицю, картоплю, борошно, насіння льону, проса, прядива, соняшника, гречки, ріпака,
буряка, люцерни, конюшини. А також тютюн, спиртні напої, цигарки. Не дозволялося
виробляти спиртні напої. За все це відповідав староста. Такий наказ підписав комендант
гарнізону капітан Молдован.
До початку Хотинського повстання румунські окупанти по-звірячому знущалися із
«аборигенів» Північної Бессарабії. Наведу такий факт. У доповідній записці одеського
комітету звільнення Бессарабії про насильство румунських жандармів у Хотинському
повіті від січня 1919 року повідомлялося, що в перших числах грудня 1918 року у
багатого селянина Щербака із с. Мендиківці (Олексіївка – М.Ш.) румунські солдата
вимагали коней, але селянин їх не дав, за що його сильно побили. На допомогу
потерпілому прийшли сусіди і одного солдата вбили, а двох інших поранили. Тоді із
сусіднього села Ходороуци прибув каральний загін, який оточив усе село. Людей силою
перегнали, як худобу, у село Ходороуци, де всіх підряд били по чому попало
солдатськими саперними лопатами, з селянських спин м’ясо летіло кусками. Двоє людей
104
не витримали катування і скочили в криницю. Після чого загін знищив господарства

втікачів.
На похорони вбитого і померлих від ран
солдатів румуни на місце події у село Мендиківці
зібрали із навколишніх сіл священиків, старост,
учителів й інших представників. На цьому похороні
були й жителі с. Ломачинці. У присутності цих
людей румуни здійснювали похорони, а жителі
Мендиківців стояли на колінах весь цей час. Після
чого їх знову катували, проводячи між рядами
солдатів. Крім того, окупантами була накладена
контрибуція у сумі 3000 рублів, про що повідомив
священик із с. Ломачинці Даниїл Корнєй, очевидець.
Румуни всіх били безпощадно, дівчат і жінок
ґвалтували, відбирали хорошу, одежу і взуття,
заселяли кращі кімнати в хатах, вимагали задарма
їжу і транспорт, примушували людей їм прислуго-
вувати. Учителі і священики повинні були
викладати і вести богослужіння на румунській мові.
Всі мусили говорити лише румунською. За непослух
били шомполами і нагайками, за протест
розстрілювали без суду і слідства.
В історії багато повстань від самого початку
Іларіон Дунгер, голова Бессарабського
було скеровано не на перемогу, а швидше на Національного союзу.
загибель його учасників. Загибель цих патріотів
мала стати тією іскрою, від якої згодом розгорілося б нове, більш кероване і масове
повстання. Проте нікому ще не вдавалося історію повторити і повернути назад.
Люди не могли витерпіти надзвичайного гніту окупантів, і при відсутності будь-
якого захисту населення Північної Бессарабії, в основному стихійно, без єдиного
керівного центру, раніше наміченого, піднялося на боротьбу проти румунізації. Майже
одночасно і досить швидко повстання охопило весь Хотинський повіт та північну частину
Сокирянського повіту2, в тім числі були десять волостей: Клішківська, Грозинська.
Сталинештська, Рукшинська, Данківська, Кельменецька, Романківеька, Бричанська,
Секурянська і частина Ліпканської. В єдиному пориві піднявся пригнічений люд, аби
звільнитися від колоніального гніту. Розрізнені збройні загони розгромили прикордонні
застави у Волошковому, Ломачинцях, Непоротовому, Кормані, Молодовому. Румунські
вояки кидали все і втікали до своєї споконвічної землі в надії на допомогу регулярної
армії. Повстанські загони формувалися на добровільній основі, з тих, у кого була зброя,
яку вдалося принести із собою із фронтів першої світової війни. Таких добровольців у
кожному селі набиралося біля сотні. Знаходилися і керівники. Зокрема, в Ломачинцях
лідером став Шафранський Кіндрат Опанасович, 1876 року народження, батько дев’яти
дітей.
Після звільнення своїх рідних сіл повстанці рухалися до залізничних станцій і
волосних сіл для об’єднання в єдину повстанську армію. Були захоплені Окниця, Атаки,
Секуряни, Хотин, де було найбільше повстанців і діяли повстанські комітети. Було вбито
більше 106 румунських солдатів і генерал Поеташ. Повстанці сіл Михалкове і Коболчин
взяли в полон 6 румунських солдатів і переправили їх у Нову Ушицю. 27 січня 1919 року
збройні загони повстанців рухалися в напрямі Романківців до ст. Ларга, готувалися до
зустрічі із військами регулярної армії Румунії та чекали допомоги з боку Великої України.
Тоді члени повстанського комітету Лискун і Лисак, які мали багато своїх прихильників,
105
запропонували віддати Хотинщину під керівництво Симона Петлюри. Але ні підтримки,

ні допомоги їм не було надано.
Полк повстанських військ під керівництвом
Куницького діяв і займав лінію оборони Окниця –
Секуряни – Бричани – Ларга. Військовим комісарам
Бессарабської народної армії був Дунгер, а начальник
штабу – Філіпчук. Повстанням була охоплена територія
понад 10000 кв. км., взяли участь у ньому більше 30000
повстанців. Майже 100 сіл і містечок боролися за свій
визволення. Протягом 10 днів повстанці святкували
свою перемогу, створювали комітети управління на
звільненій території, чекали і сподівалися на допомогу
із Києва, яка так і не надійшла. Тому то і залишилися
повстанці одні протії переважаючих сил армії Румунії,
яку підтримали Англія і Франція. І отримавши
допомогу, регулярні війська пішли в наступ на
повстанські загони, в яких і зброї і боєприпасів було
мало. Повстання було приречене на поразку.
Наступ румунської армії переріс у нечуваний
жорстокий терор. Майже 15000 селян Північної
Скутельник Микола Филипович, Бессарабії віддали життя за незалежність краю. Більше
учасник Хотинського повстання, з м. 2000 відбували покарання у тюрмах і шахтах Румунії.
Сокиряни. Фотографія зроблена на А ще приблизно 10000 повстанців перейшли на Ліво-
початку Другої світової війни. бережжя Дністра і з часом влилися в різноманітні
загони і армії на території Великої України. Імена і прізвища цих героїв в основному
залишилися невідомими. Але знайдено в архівах дані про небагатьох із них.
Михайло Іванович Бузурний воював у Чапаївській дивізії, він розповів про ті часи
лише перед смертю, похований у с. Ломачинці.
Дмитро Васильович Каленчук із с. Кормань, помкомполка, загинув у 1941 році під
Москвою.
Повстанцями були Іван Миколайович Герасимчук із Михалкового, Яків Іванович
Руснак з Олексіївки, Гаврило Георгійович Барчук і Яків Георгійович з Гвіздівців.
Г.І.Забудько, 1897 р.н., повідомляв про таких повстанців із Секурян: Василь
Миронюк, Микола Павлович Кривий, Василь Пантелеймонович Серебрянський,
брати Микола і Дмитро Федоровичі Кулії.
Разом із К.Е. Макаровим були в загоні Зіновій Галкін, Микита Звєрєв, Павло
Соловйов.
Із Романківців згадуються: Василь Щербатий, Василь Кречак, Сільвестр
Зубаль, Дмитро Руснак. А Кирила Круця(прикмети – зріст 165 см, очі карі, волосся
каштанове) розшукували: він безслідно зник.
Більше сотні чоловік розстріляли у Секурянах, імена деяких до цього часу не
встановлені.
Приблизно рік тому я отримав записані свідчення старожила-сокирянця Миколи
Остафійовича Савчука, якому була сотня літ. Ось короткий його опис (бо весь лист-
свідчення досить обширний – М.Ш.).
На пам’ятному хресті, коли прямувати до Окниці, на Огорах, було написано імена
18 повстанців. Одному із них відрубали голову шаблею, іншому вдалося залишитися
живим, бо куля влучила йому у нагрудний металевий хрест. Це був Микола Федорович
Кулій, який пізніше проживав біля єврейського цвинтаря. Згадуване було солдата Данила
(прізвище не відоме), його розстріл бачила вагітна дружина, вона тоді втратила розум, але
народила дочку Катерину. Катя виховувалася і зростала у бабчиної сестри сиротою. Потім
106
вона вийшла заміж за інваліда війни Павла Вікола і нажили троє дітей: Зінаїду Пугач,
Бориса і Галину Кучеренко, але ніхто із них прізвище діда не знає. Пригадано
прізвища: Іван Іванович Кулій, Григорій Кулій, Іван Корчовий, Микола Кулій, Тудосїй
Єфтенійович Кіструга, Іван Парашук, Остафій Степанович Савчук, Павло Романович
Савчук, його брати Василь і Микола, Василь Ткач із Кулішівки.
Всіх, хто повертався у рідні домівки із України (із-за Дністра), зрадники
“виявляли” і доносили на них румунським жандармам. Потім їх піддавали суду
(військовим трибуналам), і лише декому вдалося вирватися із пазурів звірів через
відсутність фактів звинувачення. Поки що про тих людей вдалося відшукати такі
відомості:
Іван Артемович Бабин — солдат 175 піхотного полку, селянин, с. Волошкове, І892
р.н. – суд першої кавалерійської дивізії засудив його на 5 літ каторжних робіт;
Олексій Тимофійович Гуцу (Гуцул – М.Ш.) – солдат 223 піхотного полку, селянин
с. Селише, р.н. невідомий) – суд першої кавалерійської дивізії засудив на 10 літ каторжних
робіт;
Олексій Іванович Бородатий – селянин, с. Селище – третій армійський корпус
засудив на 5 літ тюрми;
Дем’ян Якович Цибульській – селянин, с. Білоусівка, 1856 р.н., отримав 6 місяців
тюрми, за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;
Митрофан Петрович Костриш– солдат 1-го піхотного полку, селянин с. Гвіздівці,
1894 р.н. – суд 1-ої кавалерійської дивізії засудив на 10 літ тюрми;
Калін Іванович Якубовський – селянин, с. Білоусівка, 1884 р.н., за вироком суду 9-
ої піхотної дивізії отримав 6 літ тюрми;
Григорій Васильович Гудик (Дідик – М.Ш.) – солдат 542 піхотного полку, селянин,
с. Білоусівка, 1895 р.н. – на 2 роки тюрми засудив суд 9-ої піхотної дивізії;
Пилип Дмитрович Якубовський, селянин с. Білоусівка, 1867 р. н. – 6 місяців тюрми
отримав за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;
Іван Михайлович Ткач – селянин, с. Ломачинці (або с. Михалкове), 1898 р.н. – 5 літ
тюрми отримав за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;
Іван Трохимович Рибей (Рябий – М.Ш.) – селянин, с..Білоусівка, 1881 р.н.- 6
місяців тюрми, отримав за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;
Іван Федорович Гидик (Дідик – М..Ш.) – солдат 129-го піхотного полку, селянин, с.
Білоусівка, 1887р.н.; Порфирій Гаврилович Бєдний – солдат 271 піхотного полку, селянин,
с. Білоусівка, 1887 р.н.; Петро Тімофійович Цибульській – солдат санітарної служби,
селянин, с. Білоусівка, 1892 р.н. — всі троє отримали покарання однакове із І.Т. Рябим за
вироком суду 9-ої піхотної дивізії;
Степан Миколайович Гиргеляк (Гингуляк – М.Ш.) – солдат 143 піхотного полку,
селянин, с. Білоусівка, 1897 р.н. – 6 літ тюрми отримав за вироком суду 9-ої піхотної
дивізії;
Іван Васильович Гуцу (Гуцул – М.Ш.) – солдат 48 піхотного полку, селянин, с.
Селище, 1891 р.н. – 5 літ тюрми за вироком судової групи військ генерала Поповича;
Йосип Васильович Свинтляк (або Сфинтляк) — селянин с. Селище, 1890 р.н. – отримав
теж покарання, що і І.В. Гуцу;
Артем Степанович Цибульській – солдат 196 піхотного полку, робітник с.
Білоусівка, 1896 р.н. – 6 місяців тюрми, судив суд 9-ої піхотної дивізії (так засудили і його
брата Тимофія, солдата 332 піхотного полку, 1893 р.н.);
Матвій Григорович Сопка – солдат 6 сибірського піхотного полку, робочий, с.
Романківці, 1900 р.н. – отримав 5 літ каторги за вироком суду 9-ої піхотної дивізії;
Ксенофонт Миколайович Щербатий – дезертирував із російської армії, коваль, с.
Романківці, рік народження невідомий – 5 літ каторги за вироком Кишинівського
військового трибуналу;
107
Іван Артемонович Артющенко-Бабин – селянин, с. Волошкове, 1883 р.н. – 5 літ

тюрми, судив військовий полковий суд 1-ої кавалерійської дивізії;
Дем’ян Дмитрович Михальчук – солдат 340 піхотного полку, селянин, с.
Волошкове, р.н. не відомий – 9 літ тюрми, судив військовий полковий суд 1-ої
кавалерійської дивізії;
Микола Щербатий – с. Романківці, після повернення додому з України був
арештований 25 січня 1932 року, подальша доля його невідома;
Єфрем Боднарук, Петро Глушко та Андрій Попадюк повернулися в с. Ломачинці у
1936 році – їм вдалося втекти від арешту жандармського загону капітана Іона Бричану –
подальша доля невідома.
Ці відомості – «капля в морі», якщо порівнювати, скільки нам ще треба дізнатися
про героїчне минуле не таких уже й далеких років Хотинського повстання 1919 року та
про тих людей, які виявили мужність і сміливість й постраждали за свою діяльність.
У ті часи командування окупаційних військ видало наказ усім сільським старостам
складати списки учасників повстання і тих, хто втік за Дністер, та здати всю наявну зброю
в прикордонних селах (по Дністру). Наказали також організувати людей для очистки ріки
від льоду, аби ті повстанці, що ще знаходилися на території Бессарабії, не мали змоги
втекти. Якщо цей наказ не виконувався, то погрожували покарати все село, тобто
артилерія приступить до обстрілу.
Учасники Хотинського повстання боролися за звільнення цих територій і
населення від румунського рабства. Як і їх послідовники: учасники Бендерського
повстання – травень 1919 р., повстання 113 полку на Буковині – листопад 1919 р.,
Татарбунарського повстання – вересень 1924 р. Всі ці повстання, і Хотинське зокрема,
стоять в одному історичному ряду з
іншими революційними виступами
проти національ-ного гніту й
експлуатації.
Спалах народної непокори
був, як промінь сонця, як політ зірки.
Проте він надихнув бессарабців на
віру в краще майбутнє, подав надію
на можливість об’єднатися із
єдиновірними братами українцями3,
показав силу любові до рідної землі,
яку ніхто і нічим не в змозі знищити.
Пам’ятник учасникам Хотинського повстання, м. Хотин.
Шундрій Михайло Михайлович, член Національної спілки журналістів України, краєзнавець з

Ломачинців. Матеріал переданий автором, раніше публікувався у газеті «Дністрові зорі», випуски від
16.04.2010, 23.04.2010, 30.04.2010 р.
1
Напевне ділились своїм досвідом, адже бессарабці і самі вміли землю обробляти – прим. адм. сайту
«Сокирянщина».
2 2
Напевне мається на увазі Сорокський повіт, адже Сокиряни входили до Хотинського повіту в якості
волості – прим. адм. сайту «Сокирянщина».
3
Не слід забувати, що не меншу участь у повстанні брало і молдавське населення Хотинського і
Сорокського повітів – прим. адм. сайту «Сокирянщина».
108
Мішогло М.М1.
ВІДКРИТТЯ ШКОЛИ ГРАМОТИ В СЕЛІ ВІТРЯНЦІ, ХОТИНСЬКОГО ПОВІТУ
Першоджерело: Мишогло Н.Н. Открытие школы грамоты в селе Ветрянке, Хотинского уезда //
Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1898. – Год 31. - № 3. – С. 60 – 61.
Село Вітрянка знаходиться в північно-

східній частині Хотинського повіту. Жителів
тут значиться близько 500 душ обох статей;
займаючись землеробством і скотарством,
вони користуються, порівняно, достатнім
матеріальним добробутом; але до їх нещастя,
в останні роки, то в слідство хвороби й смерті,
то по іншим приватним і зовсім незалежним
від них обставинам, у с. Вітрянці дуже часто
змінювалися парафіяльні священики2.
Залишаючись, тому нерідко в досить
тривалий час без належного пастирського
керівництва, парафіяни села Вітрянки в
релігійно-моральному відношенні значно
відстали від своїх сусідів і разом з тим не
мали особи, котра роз'яснила б їм користь
школи та подбалася про устрій такої. Правда,
вже близько 30 років вони вносять у земство
на волосну школу по 100 рублів щорічно3,
але, по дальності відстані, школою цією не
користуються, і внесені ними гроші
становлять для всіх зовсім непродуктивну
витрату.
Так було до 1896 року, коли в с.
Вітрянку був призначений священиком о.
Косма Посталакій4. З перших же днів свого
надходження на приході о. Косма звернув
увагу на релігійно-моральний стан своїх парафіян і насамперед, постарався привчати їх до
належного відвідування церковних богослужінь, а потім здобув їхню довіру й повагу, став
роз'ясняти користь школи і разом з тим знаходити засоби для її устрою. Праці о. Косми
незабаром увінчалися успіхом, і 3 листопада 1897 року відбулося в с. Вітрянці відкриття
школи грамоти.
Відкриття школи супроводжувалося можливою в селі врочистістю. Сповіщено всіх
парафіян, запрошене сусіднє духівництво і в день відкриття, по закінченні божественної
літургії, здійснений хресний хід з парафіяльного храму до шкільного будинку. У
109
шкільному будинку спочатку зроблено було водосвяття, а потім – освячення будинку й

нарешті – молебень перед початком навчання із запрошенням звичайного багатоліття
Государеві Імператорові та Царюючому Дому, Святому Синоду, Кишинівському
Архіпастиреві Високопресвятому Архієпископові Неофітові5 та парафіянам с. Вітрянки.
Перед початком молебню о. Косма Постолакій, а по його закінченні священик с.
Кулішівки Тимофій Доброшинський6 вимовили відповідні випадку повчання, у яких
роз'яснив задачу й ціль відкритої школи, переконуючи парафіян піклуватися про її
добробут.
І так, слава Богу, і парафіяни села Вітрянки мають нарешті свою школу.
Сподіваємося, що при доброму сприянні о. Косми, школа ця не сповільнить принести свої
плоди в славу Божу та у благо населення с. Вітрянки.
Мандзяк О.С., переклад, примітки і коментарі.

1
Микола Мішогло - місцевий поміщик. Сімейство Мішогло також одноразово із сімейством Занга довгі
роки володіли с. Сербичани.
2
Дійсно, зі священиками жителям Вітрянки не везло протягом багатьох десятиліть. Ніхто з них не
затримувався надовго. Приміром, тільки за короткий період 1886 - 1893 р., відповідно доступним нам
джерелам, змінилося більш за 7 священиків. 22 січня 1887 року на священникове місце в село Вітрянку, 3-го
округу Хотинського повіту був призначений Василь Дашкевич, котрий закінчив курс Кишинівської
духовної семінарії, був висвячений на священика 8 березня 1887 року. Але вже 13 березня 1887 року він був
переміщений на священникову вакансію в с. Білоусівку 5-го округу Хотинського повіту. Якийсь час служби
проводили священики сусідніх сіл. 14 січня 1888 року у Вітрянку був переміщений священик села
Кулішівки Тимофій Феринц. Але вже 19 травня 1888 р., за власним проханням переміщений назад на
священникове місце в с. Кулішівку. 11 червня 1888 р. призначений, а 26 червня висвячений на священика
Василь Гінска, котрий незадовго до того закінчив Кишинівську духовну семінарію. У Вітрянці він
прослужив біля року, і 14 червня 1889 р. відповідно проханню переміщений на священникове місце до
церкви села Росошан, того ж повіту та округу, де вже 17 вересня був також призначений законовчителем
місцевого народного училища, замість місцевого священика Феодора Трофімова. Останній якийсь час був
священиком Вітрянки. 26 лютого 1892 року на священникове місце до церкви Вітрянки був визначений
диякон села Кельменців Олександр Марецький; 1 березня того ж року висвячений на священика. Прослужив
він у Вітрянці трохи більше на півроку, 12 липня 1893 року він умер.
3
Такі внески звалися зборами і становили основу земського бюджету. Земські установи фінансувалися за
рахунок земських зборів, відособлених від державних податків і збиралися самими земствами. Із цього
бюджету земська управа направляла кошти в товариства допомоги нужденним учням, на оплату внесків для
навчання бідних учнів земських шкіл і училищ, на посібники бідним учням. На земські збори, установлені
для всіх категорій населення, будувалися школи. При цьому земські школи знаходилися під методичним
керівництвом Міністерства народної освіти. Паралельно існувала незалежна від земств сітка церковно-
приходських шкіл Духовного відомства.
4
Диякон церкви с. Ларги Хотинського повіту Косма (Косьма, Козьма) Постолакій призначений на
священникове місце до церкви с. Вітрянки 31 жовтня 1896 року. 8 грудня 1897 року він був затверджений
законовчителем місцевої школи грамоти. У допомогу йому був призначений учителем місцевий псаломщик
Гаврило Скалецький, котрий до цього був понадштатним псаломщиком с. Непоротова, а 6 вересня 1896
переміщений штатним псаломщиком до церкви с. Вітрянки. Трохи пізніше на вчительське місце у
Вітрянську школу грамоти був призначений Павло Бучинський, який закінчив двокласне училище. Відомо
також, що всіляку допомогу школі в цей період надавав місцевий селянин Іван Петрук.
5
Архієпископ Неофіт (у миру - Микола Васильович Неводчиков) (1819/1822 - 1910), з 21 листопада 1892 р. -
архієпископ Кишинівський і Хотинський. 26 січня 1898 р. звільнений на спочинок по старості в
Ізмаїльський архієрейський дім Кишинівської єпархії. Помер 10 березня 1910 р. Відрізнявся аскетичним
способом життя, строгістю до себе й інших. З особливою увагою та обережністю висвячував у священний
сан. Літературних і церковно-історичних праць не залишав до глибокої старості.
6
Тимофій Доброшинський, закінчив Кишинівську духовну семінарію (23 серпня 1889 року, звільнений з 3-
го класу), служив псаломщиком, а потім дияконом Хотинського собору (соборної церкви), а також з 1892 р.
вчителем у церковно-приходській школі в Хотині. Був секретарем Хотинського повітового відділення
Єпархіальної училищної ради. 11 листопада 1896 року був призначений на священникове місце при церкві с.
Кулішівки, Хотинського повіту.
110
Св. А. С-чъ1.
ВІДКРИТТЯ ЦЕРКОВНО-ПРИХОДСЬКОЇ ШКОЛИ В с. СЕРБИЧАНИ,

ХОТИНСЬКОГО ПОВІТУ
Першоджерело: Св. А. С-чъ. Открытие церковно-приходской школы в сел. Сербичанах, Хотинского

уезда // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1898. – Год 31. - № 24. – С. 813 – 816.
13 листопада [1898 р.] у селі Сербичанах, Хотинського повіту, була освячена й

відкрита церковно-приходська школа2. Торжество відвідали своєю присутністю голова
Хотинської земської управи К.Ф. Нэміц3, попечителька нововідкритої школи місцева
власниця В.І. Занга, власник с. Кулішівки М.І. Занга, с. Леушен. Оргеївського повіту,
поміщик Рома та багато інших гостей. В 10 годині ранку зроблено було мале освячення
води й окроплення будинку школи. У служінні брали участь: настоятель місцевої церкви,
побілений сивинами о. Петро Назаревич, котрий 50 років прослужив у сані священика, о.,
наглядач церковно-приходських шкіл Хотинського повіту, священик Василь Дашкевич4 і
священики Лампадій Озерянський5, Тимофій Доброшинський6 і Афанасій Софронович7.
Стрункий зворушливий спів хору, організованого з учнів і учениць сусідньої Білоусівської
церковно-приходської школи доповнювало собою велич торжества8.
Перед молебнем і при початку
навчання отроків о. наглядачем була
сказана пристойна випадку промова.
Оголосивши школу відкритою, о.
наглядач у доступній розумінню
народу формі з'ясував значення школи
взагалі та нашої церковно-приходської
зокрема. «Вона, говорив він, є
розсадник початкового освіти в дусі
віри й церкви православної, є джерело
того світла, що опромінює молоде
покоління наших сел. Школа навчає
дітей любити Бога, почитати Його,
виконувати Його святу волю, і таким
чином, наближає з до Нього, розвиває
та зміцнює їхню моральність, розсіює
та знищує той морок неуцтва, у якому
блукали прадіди, діди й блукають
батьки. От чому уряд додає всі
зусилля до того, щоб скрізь, у
кожному куточку нашої батьківщини
влаштову-валися школи».
З'ясувавши значення школи о.
наглядач з щирою подякою звернувся
до тих осіб,які сприяли своїми
коштами й стараннями відкриттю Архангело-Михайлівська церква с. Сербичани.
школи. «Уряд, продовжував він, Побудована на кошти прихожан у 1846 р.
111
задовольнити потребам всіх разом не може, у нього немає стількох коштів, немає й
можливості. Потрібні люди благодійники й дбайливці, які усвідомлюючи велике значення
освіти, всіма можливими для них засобами сприяли б устрою та відкриттю школи й
подальшому її існуванню. Щасливі ви, селяни, щодо цього. Ви бідні – відкрити школу й
утримувати її на свої занадто незначні кошти не могли, хоча й сильно бажали. Ваша надія
бачити дітей грамотними, чути читання й спів їх у церкві9, яке ви чуєте в сусідніх селах,
де є школи, очевидно вдалася…Ви впали духом... Але от на допомогу вашої бідності
з’явилася власниця, ваша ушанована Вікторія Іванівна. Співчуваючи всією душею школі,
усвідомлюючи її силу та значення, вона пропонує свої послуги влаштувати школу.
Приймає її під своє освічене заступництво й увагу, дає утримання учительці, а вам
залишилося тільки підшукати приміщення під школу та привести його в порядок. Із
вдячністю ми звертаємося до нашої благодійниці й привітаємо її, як головну винуватницю
даного торжества».
Архангело-Михайлівська церква с. Сербичани. Фото, Андрей Бондаренко. Сайт: http://andy-

babubudu.livejournal.com
На закінчення батьком настоятелем були висловлені бажання й надія мати
незабаром зовсім новий будинок для школи, більш містке й зручне, чим справжнє.
Промова о. Василя, проста і ясна, зробила сильне враження на присутніх селян. Видно
було, що вони зрозуміли й прийняли до серця і постараються незабаром улаштувати
новий будинок для школи. Не раз вони переривали мову вигуками: «дякуємо панотець, за
раду, подумаємо й знайдемо кошти»; «гарна справа це, ми бачимо й почуваємо».
112
По закінченні молебню було проголе-

шене багатоліття Государеві Імператорові,
Імператрицям, Спадкоємцеві Цесаревичу,
Святому Синоду, Преосвятому Іакову,
Єпископові Кишинівському і Хотинському10, і
учням та присутнім.
Діти шкільного віку (їх було до 70 душ)
були окроплені святою водою і їм учителькою
були роздані хрестики. Радості дітей і батьків
не було меж. Всіх дякували, і ініціатора школи
пана голову земської управи, і попечительку та
отця наглядача за увагу до них і ретельність до
школи. Всім, учасникам торжества відкриття й
освячення школи в будинку гостинної
попечительки був запропонований сніданок.
Відкриття школи для села взагалі має
важливе значення. Це свого роду епоха, «свято
зі свят», коли радуються й діти і їхні батьки.
Для с. Сербичан же школа повинна мати
особливе значення. До останнього часу тут
школи тільки бажали, так крайня бідність
Сімейний склеп родини Зангів. Знаходиться на селян, особливо останні неврожайні роки не
території церкви згідно дозволу дозволяли мати її. У справі освіти Сербичани,
Єпархеального керівництва, затведжено хоча й досить велике село, відстало від сусідніх
пыдписами священника Петра Назаревича та
сіл, де давно є школи, які встигли за час свого
псаломщика Симона Левицького.
існування
дати посильний плід і принести користь. Такі
школи: Романкоуцька11, Михалківська Білоусівська,
Непоротовська та ін. Але, слава Богу, до них тепер
приєднуються й Сербичани, завдяки сприянню
місцевої благодійниці В.І. Занги. Вона зі своїх
коштів забезпечує існування школи, а селянам
пропонує відвести будинок під школу та привести
його в належний порядок. Енергія й уміння
наглядача прискорили справу відкриття школи.
Приміщення знайдене - колишній шинок
перебудовується - і школа відкрита. Там де в
колишнє, ще в недавній час йшов п'яний розгул,
пропивалася остання трудова копійка, насаджується,
як виразився отець наглядач, «розсадник початкової
освіти в дусі віри й церкви православної».
Правда приміщення тісне і школі спочатку
доведеться миритися з багатьма незручностями. Могила Жені Занга - сина господаря
Але, дасть Бог, селяни наочно переконаються в Сербичан, який помер помер у 1910 році,
користі школи. Прикладуть всі зусилля до того, щоб у віці 8 років і 9 місяців. Пам'ятник, що
мати приміщення нове, просторе й зручне. Бідності символізує скорботу батьків від втрати
їх допоможуть добрі люди - дбайливці школи, як дитини, зробив невідомий чернівецький
допомогли й тепер. Важливо те, що покладено міцну скульптор.
113
основу справі освіти в с. Сербичанах, і ми не сумніваємося, що в недалекому майбутньому

й це село зазнає такий же доброчинний вплив школи, яке помітно в інших окружних
селах.
Мандзяк О.С., переклад, примітки і коментарі.
1
Автором статті є священик Афанасій Софронович, про котрого було сказано вище.
2
Першою вчителькою була призначена вчителька Волошковської школи, яка закінчила єпархіальне жіноче
училище Марія Центюль. Усіляку допомогу, на початку їй надавав псаломщик с. Сербичани Симон
Левицький, котрий був затверджений у посаді 30 червня 1898 р. (на місце померлого 11 квітня 1898 року
псаломщика Василя Кириловичя).
3
Нємітц Едуард Карлович. В різні часи працював на різних державних посадах: голова Хотинської земської
управи, член Хотинської міської за державного податку з нерухомого майна Присутності, і інш.
4
Василь Дашкевич, закінчив Кишинівську духовну семінарію. 22 січня 1887 року призначений на
священникове місце в село Вітрянку, 3-го округу Хотинського повіту. 8 березня 1887 року висвячений
священика. 13 березня 1887 року визначений на священникову вакансію в с. Білоусівку 5-го округу
Хотинського повіту. З 1888 р. член Хотинського повітового відділення Єпархіальної училищної ради. 16
лютого 1891 року Василь Дашкевич переміщений на священникову вакансію до Хотинської Царе-
Константиновської церкви, із залишенням на посаді місіонера. 8 березня 1891 року був призначений
законовчителем Хотинського повітового училища. В 1896 р. призначений повітовим наглядачем церковно-
приходських шкіл і шкіл грамоти, а потім (16 вересня) головою Хотинського відділення Єпархіальної
училищної ради.
5
Лампадій Озерянський, священик с. Гвіздівці.
6
Тимофій Доброшинський, закінчив Кишинівську духовну семінарію (23 серпня 1889 року, звільнений з 3-
го класу), служив псаломщиком, а потім дияконом Хотинського собору (соборної церкви), а також з 1892 р.
вчителем у церковно-приходській школі в Хотину. Був секретарем Хотинського повітового відділення
Єпархіальної училищної ради. 11 листопада 1896 року був призначений на священникове місце при церкві с.
Кулішівки, Хотинського повіту.
7
Наглядач-репетитор Ізмаїльського духовного училища, Афанасій Сафронович призначений на
священникове місце при церкві с. Білоусівки Хотинського повіту 3 вересня 1897 р.
8
У свій час, як уже було сказано, священиком цього села був Василь Дашкевич. Багато в чому завдяки йому
в Білоусівці в 1890 році була відкрита школа грамоти. Він же був першим вчителем у цій школі. На знак
поваги до отця Дашкевича, з ініціативи парафіян с. Білоусівки, за підтримкою священика та законовчителя
Білоусівської школи Афанасія Сафроновича, у Сербичани були направлені учні й учениці, щоб взяти участь
у зазначеному торжестві.
9
Відповідно до народних переказів, першу церкву в другій половині XVIII в. спалили турецькі яничари.
Наступна церква, як указує І.Халіппа була зведена в 1774 р.: «Сербичани, Михайлівська, дерев'яна, не
досить стара, але мала; одягів церковних скудно, а книг не досить скудно» (Халиппа И. Сведения о
состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской Губернской ученой архивной
комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1907. – С. 260.). В 1846 році на її місці була вибудувана Архангело-
Михайлівська церква, про яку мова йде в тексті. Ця церква збереглася до наших днів. У лютому 2009 р. у
Сербичанах була освячена нова Свято-Михайлівська церква, що перебуває поруч зі старою Архангело-
Михайлівською церквою.
10
Іаков, у миру – Пятницький Іван Олексійович (1844 - 1922). З 26 січня 1898 р. - єпископ Кишинівський і
Хотинський. З 12 серпня 1904 р. - архієпископ Ярославський і Ростовський.
11
Романківська. Романкоуци – стара назва с. Романківці.
114
ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ СЕЛА ЛОМАЧИНЦІ
На правому березі Дністра на двох високих пагорбах розкинулось мальовниче

село Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області. Перша писемна згадка
про нього з'явилась у XVII ст. Цей населений пункт досить багатий на історичні
пам'ятки. Вчені-археологи виявили тут пізньопалеотичні стоянки, поселення
трипільської культури та давньоруське городище VІІ-VІІІ ст., яке ще раз
підтвердило, що наші землі споконвічно слов'янські.
Досить цікавою та унікальною є історія церкви, яка знаходиться на
північному пагорбі, неподалік Каютинського яру в центрі села. Цей храм збудовано
в 1811 році при священику Семену Лозану на благодійні пожертвування Петра
Твердохліба і мирян-прихожан та панів Крупенських на місці старої церкви 1.
Збудована церква названа і освячена ім'ям Святого Архангела Михаїла. Святий
Архангел Михаїл є покровителем нашого села, околиць і людей.
Храм збудований у вигляді хреста і має такі габаритні розміри довжина - 18
м, ширина - 4,5 м, висота до маківки хреста - 14,5 м.
Свято-Михайлівська церква с. Ломачинці. Фото, Денис Кучерявий.
АРХІТЕКТУРНИЙ СТИЛЬ
Час біжить швидко. Вже 200 років, як в селі збудували церкву. I напевно, в ті
часи було простіше з таким будівельним матеріалом як дерево, адже в далекому
минулому село знаходилось в лісових хащах. Нині в Ломачинецькому лісництві
115
нараховується більше 5000 га лісів, які оточують село зі всіх сторін. Тому і вибрали
миряни і благодійник Петро Твердохліб дерево для будівництва церкви.
На місці, де була колись стара церква, викопали фундамент глибиною 1 м 20
см., шириною 0,5 м. Вимостили його каменем із навколишнього яру Каютин та
пересипали піском із урочища Петрюхове. Цоколь зробили теж кам'яним із тесаних
брил висотою до 0,4 м., який оштукатурено при капітальному ремонті в
1964-1965 рр. Стіни храму зроблені з дерева. Це в основному дуб і липа. Оббиті
дошками стіни пофарбували в зелений колір.
Стовбури дерев розпилювали вручну сторцовими пилами. Під самою стріхою
церкви навкруги будівлі вирізано на широкій дошці віночок із геометричних фігур,
Ця споруда рідкісна тим, що дзвіниця зроблена окремо від храму, що рідко
зустрічається в ті часи та й тепер.
Прихожани біля своєї церкви, 1960 р. Фото з архіву М.М. Шундрія.

Квадратна в плані нава, до якої примикає напівкругла вівтарна частина та
бабинець, який теж квадратний, у формі квадрата і притвор церкви. Нава покрита
восьмигранним гостроверхим в готичному стилі куполом, який посаджений на
восьмигранний підбанник, на якому прорізано чотири вікна в усі сторони світу. Він
увінчаний також цибулястою маківкою, в яку вмонтовано хрест із кованих
квадратних прутів. Такий хрест є і на вівтарні.
А раніше до цього церква мала високий шпиль, який був унікальним для
православних церков. I лише після ремонту верх нави набув нинішньої форми.
Бабинець, як і притвор, покриті двосхилим заокругленим дахом. Так само
покрито й вівтарну частину. 3 правої сторони вівтаря прибудовано низьку
прямокутну різницю з каменя, яка теж покрита заокругленим дахом,
Вся церква покрита оцинкованою бляхою. Вікна в церкві прямокутні з
гратами, лиш одне верхнє у вівтарній частині має заокруглення вверху. Внутрішній
простір нави - з гострими кутами, перекритий характерним для української
архітектури ХVІІ-ХVІІІ ст., зімкнутим зрізаним склепінням, на якому посаджений
восьмерик з півсферичним склепінням. Вівтарна частина теж має в середині
116
напівсферичне скріплення. У притворі і бабинці перекриття пряме. Вхідні двері

церкви масивні, гарні і добротні, зроблені з дубових дошок.
ВНУГРІШНЄ ОЗДОБЛЕННЯ
Заходиш у церкву і ніби потрапляєш в інший світ: Тут думається по-іншому,
життєві проблеми стають не такими гострими, як в житті. До цього спонукає
внутрішнє оздоблення церкви.
При вході в церкву над дверима знаходиться гарна ікона Архангела Михаїла,
покровителя нашого села. У притворі храму по обидві сторони е ікони Божим
угодникам. Серед них - дві дуже древні, які намальовані невідомим автором. Фарби
на них дуже гарно збереглися. На одній із них, швидше всього Марія Магдалина на
колінах в нічний час воздає молитви до Бога. На другій, мабуть, теж Марія
Магдалина і хтось із Святих, сидячи із якимось папірусом, теж в нічний час
молиться. А обрамлення їхнє уже сучасне, роботи виконані на полотні. Тут же
знаходиться рідкісне зображення розп'яття Господнє, а біля нього Матір Божа і
жінки мироносиці та 12 апостолів, які зображені в розп'яттях на хрестах при
останніх хвилинах земного життя.
Є також гарні репродукції
преподобного Серафима Саровського,
великомученика Пантелеймона, Покров
Пресвятої Богородиці У верхній частині
церкви - Чудотворець Миколай, з
правого боку - Іісус Христос, а з лівого -
Матір Божа. Далі знаходяться старі
ікони, виконані на дереві - Зішестя
Святого Духа на апостолів та Пріснодіву
Марію і Святого Миколая Чудотворця,
Пресвятої Богородиці і Іісуса Христа та
Святої Троїці. У верху - в бронзовім
обрамленні і чеканка на бронзі - ікона
Святої Троїці.
Віруючі люди відчувають велику
Божу благодать, коли знаходяться в
церкві перед іконостасом. Адже саме тут
- найкращі ікони, написані невідомими
іконописцями. Це дійсно високохудожні
твори, в них видно руку майстра-
художника. Іконостас двоярусний, де Один із священиків, який служив у церкві
багато білого кольору з позолотою різьби с. Ломачинці, біля іконостасу.
і рамок.
На найвищому місці храму знаходиться ікона Покрова, де Мати Божа з
омофором в руках готова покрити весь світ. Нижче в обрамленні променів у вигляді
голуба зображено Святий Дух Божий.
У верхній частині іконостаса є дуже гарні у повний зріст ікони: зліва архангел
Гавриїл, справа архангел Михаїл, в центрі - Іісус Христос в дуже гарних тонах, який
ніби стоїть на хмарах туманних, а збоку Пресвята Богородиця з сином Божим на
правій руці, ніби летить по небу.
Приблизно на такій висоті на чотирьох зводах розташовані ікони євангелістів
Мефодія, Марка, Луки, Іоанна Богослова, сидячи із книгами в руках, тобто із Новим
Завітом. Внизу розташовано 13 репродукцій з життя земного Сина Божого Іісуса
117
Христа. Над самими царськими райськими дверима знаходиться ікона Тайна вечеря.
Вона виготовлена на дереві в дуже гарному оздобленні різьби по дереву. За задумом
іконописця вона нагадує серце.
На самих дверях намальовано шість круглих, невеликих за розміром ікон
чотирьох євангелістів, Богородиці і Архангела Гавриїла. По праву сторону від
дверей дуже гарна ікона Іісуса Христа. При різному освітленні вона по-різному
переливається: здається, що Іісус справжній, живий. Далі ікона Миколи Чудотворця
на правих дверях і ікона Михаїла Архангела. По ліву сторону райських дверей є
чудова ікона Божої Матері з Сином Божим на лівій руці, який тримає земну кулю.
Ікони виконані на фоні неба в блідо-голубих і білих тонах. На лівих дверях -
Великомучениця Варвара, а потім Великомученик Георгій Побідоносець. Вони теж
дуже гарні. В цьому можна переконатись тільки самому, побачивши та відвідавши
храм. Ікони та їх обрамлення в різьбі по дереву створюють величну силу краси
Божого Духа в іконостасі Святої Архангело-Михайлівської церкви села Ломачинці. I
ніде в церквах Чернівецької єпархії такого не побачиш.
Перед іконостасом розміщено дві процесії або хоругви в чеканці на бронзі.
Велике пані-кадило посріблене, а також скульптурне зображення розп'яття Іісуса
Христа, яке прикріплене до дерев'яного христа.
Біля церкви. Фото з архіву О.С. Мандзяка.

По обидві сторони іконостаса є ікони Успіня Пресвятої Богородиці,
Архангела Михаїла, яку намалював покійний сільський художник Любінецький Іван
Володимирович: Тут є також ікона Преподобного Серафима Саровського, Собор
Києво-Печерських Преподобних Святих із Антонієм і Феодосієм.
Найціннішою, напевно, є ікони Марії Магдалини, Іісуса Хреста та Пресвятої
Богородиці, рельєфні в посрібленім обрамленні. У вівтарі знаходяться древня ікона
Пресвятої Троїці та ікона «Неупеваемая чаша» невідомого іконописця. Тут же біля
20 ікон репродукцій всіх великих Святих православної церкви. Крім цього є 2
престольні Євангеліє в срібній оправі. На престолі знаходиться дарохранительниця -
це макет п’ятикупольної церкви в позолоті під скляним ковпаком.
118
Антіміс - мощі, точніше часточка мощей благословенній церкві і ще при

священнослужителю О.Іларіону Варзалю в 1930 р. Є також два хрести металічні,
розбірні із розп'яттям Сина Божого, великий свічник посріблений. Плащаниця
надзвичайно гарної роботи, яка подарована Святій Архангело-Михайлівській церкві
поміщицею Крупенською в 1905 році. Гарно виконана різьба по дереву розп'яття
Христа. Чудова під позолоту чаша для причастя Святого тіла і Крові Іісуса Христа.
Підлога церкви дубова і зроблена, очевидно, давно, оскільки старожили
не пам'ятають. Стіни в середині оштукатурені і пофарбовані в світло-голубий колір.
СТАРОДРУКИ, ЦЕРКОВНА ЛІТЕРАТУРА

Через книги ми можемо вивчати життя наших далеких предків. Абсолютна
більшість народжень, одружень, смертей реєструвалося в церкві аж до приходу до
влади комуністів. Більшість книг велося рукописним шрифтом і це була нелегка
справа. У нашому селі колишній голова сільської ради М.М.Шундрій знайшов
старовинні рукописи, по яких можна відшукати і вивчити свій родовід до п'ятого-
шостого, а в декого і до сьомого коліна. Відомо також, що велися такі книги:
1. «Исповедальние розписи по Ломачинецкой Архангело-Михайловской
церкви» (збереглися за 1825-1896 рр., 1905-1911 рр., 1913 р., 1915 р., 1917 р.).
2. «Обык брачный» за 1833 р., 1838-1850 рр., 1854-1856 рр., 1861-1863 рр.,
1864-1873 рр., 1879-1884 рр., 1884-1888 рр., 1889-1894 рр., 1895-1902 рр., 1902-1907
рр.
3. «Книга часть II о бракосочетавшихся 1847-1859 гг.».
4. «Книга часть III о умерших 1847-1885 гг.».
5. «Наряд бумага с 24.05.1892 г. по 31.12.1898 г.».
Це все, що залишилось до наших днів. Є книги, які велися при окупації краю
королівською Румунією, але цінності вони не мають, бо в них записувались лише
грошові надходження в церкву.
Книги, які знаходяться в церкві:
1. Євангеліє, требник, Псалтир 1888 р., Апостол в шкіряній оправі 1891 р.,
Часослов із 1899 р., Акафест святителю Миколаю із службою із 1895 р. та інші. Це
все на старослов'янській мові.
I вже наших часів:
2. Октоїх 1894 р., мінеї 1980-1986 рр., требник в 3-х частинах 1979 р.,
Псалтир в 2-х частинах 1978 р.
Швидше всього, все, що мало якусь цінність, було забрано владою по
домівках. В односельців є лише декілька стародруків Євангеліє з 1819 року із
паралельним текстом на старослов'янській і російській .мові, Проповіді з 1890 р.,
Біблія I ч з 1901 р. і 1905 р., Псалтир з 1884 р. і 1890 р., Молитвослов з 1901 - 1905
рр., Звіт єпископії Хотинської за 1928 рік на румунській мові.
За довгу історію нашої церкви тут вінчалися не лише односельчани, а й
жителі навколишніх сіл і здалеку. В книгах «Обыск брачных» є власноручні підписи
панів Крупенських, князя Кантакузіна, поміщика з с. Коболчин Флондора.
Вінчалися люди з міст Ярмоленці, Дуиаївці, Стара Ушиця, Могилів-Подільський,
Хотин, сіл Калюс, Серебрія, Хриптієво, Сцибор, Жван, Марамонівка, Велика Скруга
і всіх населених пунктів Сокирянського району.
ДОВКОЛИШНІСТЬ ЦЕРКВИ
Територія церкви займає площу 0.4 га, яка огороджена з трьох сторін
кам'яним муромі, а четверта - примикає до сільського городу. Камінь завезено з
навколишніх ярів. На цій невеличкій території окрім діючого храму є: дзвіниця,
119
капличка поминальна, поховання священиків і поховання панів Крупенських та

румунських солдат, криниця.
Тут триває спорудження нової церкви, фундамент і цоколь якої був
зроблений при румунській окупації в 1930 році. Священиком тоді був протоієрей
Іларіон Варзаль 1881-1940 рр., могила якого знаходиться на сільському кладовищі.
Будівництво церкви поновлено в 1992 році при священикові протоієреї Іоанну
Маковському. Воно ведеться за проектом тих далеких часів, лише змінені деякі
параметри висоти із-за економічної скрути.
Фундамент викопаний в глибину 2,4 м., висота цоколя 1,5 м., ширина 0,7 м. Із
будівельників тих часів в живих е Михайло Дем'янович Шундрій з 1907 року
народження.
Церква має теж форму хреста, її довжина 23 м., ширина 9 м., висота до хреста
буде 21-22 метри. Стіни кам'яні, верхи купольні круглі із піддашками. Вікна із
склепінням всі, як і ноші для ікон. Дзвіниця і храм в одному цілому. Церква покрита
листовим алюмінієм.
У 1974 році було забрано верхній і майже ввесь середній ряд каменя із цоколя
для будівництва бібліотеки. Це було зроблено за наказом колишнього голови
сільської ради Василя Михайловича Твердохліба.
Багато мирян допомагали і допомагають при спорудженні нового храму.
Сьогодні вже можна відзначити Василя Михайловича Тарасюка, якого званням
ктітора благословив владика Онуфрій. Багато допоміг сільський художник (уже
покійний) Іван Любинецький, а також учасник війни Данило Олексійович Боднарук,
директор ГЕС-2 Анатолій Павлович Жук.
Дзвіниця діючої церкви збудована
паном Крупенським Матвіем Георгі-
йовичем (1869 р.н.) на його ж кошти в
1910 році на місці маленької старої2.
Фундамент і цоколь із каменя місцевих
ярів. Вона дерев'яна, триярусна, прямо-
кутна із шпильовим чотирикутним
верхом, який увінчаний кованим хрестом
із ребристого заліза. Яруси відділяються
піддашниками, вікна прості прямокутні.
Стіни оббиті дошками, які пофарбовані в
голубий колір. Покрита оцинкованою
бляхою. Розмір дзвіниці 3 м. Висота 12 м.
Під час I світової війни (в 1916 р.)
із дзвіниці забрали чудесні дзвони,
мелодія яких була чути далеко за межами
нашого села.
У північній частині церковної
території знаходиться поминальна
капличка (фамільний схрон) панів
Триярусна дерев’яна дзвіниця. Крупенських, які мали за власність село
Фото, Андрій Бондаренко.
Ломачинці, яке подарував у 1760 р.
http://andy-babubudu.livejournal.com
молдавський господарь Іоанн Теодор
Каллімакі (1690 - 1780) їх далекому предкові Іордакі Лупу Крупенському (1740 р.н.).
Каплиця збудована в 1871 р. Це гарна восьмикутна будова із каменю, тесаних
брил, окремі з яких мають довжину до 1 м. Вони припущені один до одного дуже
тонко, все зроблено без будь-якого розчину. У верху дуже загадкові візерунки в
120
пілястрах, що йдуть в три ряди. Кожна із граней має по 2 м, ребра пілястри

шириною 0,5 м. і 0,4 м. від стіни. Це привабливий восьмикутник - октаедр. Висота
його4 м. 20 см. Каплиця покрита гостроверхим восьмигранним куполом із
цибулиною на верху і кованим хрестом. Ремонт її зробили у 1990 р. місцеві
будівельники: Шундрій Василь М., Гонца Юхим Г., Свинобій Семен А., Чабан
Василь М. Поминальна капличка має внизу підвал, де знаходяться кам'яні гробниці з
останками панів Крупенських. Цей підвал при останньому ремонті забетонували.
Церковна хата побудована в 1876 р. для церковнослужителів на церковній земельній
ділянці при священикові Єфимію Білінському.
Сімейних склеп родини Крупенських. Фото, Андрій Бондаренко.

http://andy-babubudu.livejournal.com
Біля церкви багато зелені: клени, ясені, липи, яким близько 200-250 р. Є
також молоді деревця ялини, висадженні в 1986 р.
Із поховань панів Крупенських недалеко від церкви є три поховання. Великий
масивний хрест на могилі немовляти - дочки Матвія Єгоровича Крупенського -
Катерини. Зберігся напис: «Здесь покоится прах младенца дочери помещикаі
статского советника Матвея Крупенского сканчавшаяся».
А що написано на масивній плиті уже розібрати неможливо. Одне поховання
дуже давнє, бо надгробний хрест давньої форми і аж вріс у землю.
Є ще поховання із чотирьох хрестів: один більший попереду, а три менших в
один ряд. Мабуть, тут поховано румунських солдатів.
Ще одне поховання із трьох хрестів в ряд. Про нього теж нічого не відомо.
А всього на території церкви знаходиться 21 поховання та два хрести із
розп'яттям Господа Іісуса Христа.
Старожили Ломачинців не пам'ятають про ці поховання, документів, хто там і
коли похований не має.
121
Ще на території церкви є криниця, яка викопана в 1972 р. Холодна вода з неї

тамує спрагу мирян. Біля церкви за кам'яним знаком М. Є. Крупенському
знаходиться поховання його дочки Єлизавети, яка вийшла заміж і померла 23
березня 1856 р. на 19-му році життя під прізвищем Ширкова. На передній стороні
кам'яного знаку, який зроблено із білого мармуру, завезеного з Італії, крім вище
згаданого напису, вирізьблено три головки маку, перев'язаних стрічкою у бантик,
хрест пропав. Все це в кованій низенькій огорожі із залізного прута. На зворотному
боці написано по-старослов'янськи: «Со святьіми упокой, Христе душу рабьі Твоея,
идеже нет болезнь, ни печаль, ни воздьіхание но жизнь безконечная». Ці слова взяті
з Кондака за померлими.
Найвеличніший надгробний пам'ятник на території сільради на могилі
покійного М.Є. Крупенського (1775-1856 рр.) - Бессарабського віце-губернатора і
члена Бессарабського Верховного суду. Пам'ятник виготовлений із білого мармуру,
що завезений з Італії. Він гарно відшліфований. У верху - невеликий хрест, на
лицьовій стороні є пісочний годинник із крильми ангельськими як символ, що все
земне має кінець, або відлітаючий час. Крім цього вирізьблено вінок із лаврового
листя, дві стрічки, зав'язані в бант, перехрещені два факели полум'ям вниз і вже
посередині годинник з крильми. Все це на кам'яному постаменті, що оточений
залізною огорожею. Там же є напис: «Здесь покоится прах раба Божия статского
советника Матвея Егоровича Крупенского скончавшегося 25 сентября 1856 года на
80-м году жизни». I на зворотній стороні записано; «Покоищи Твоїм Господи, и
деже вси святии упокаиваются, и душу раба Твоего, яко един еси Человеколюбец».
Надпис на надгробному пам'ятникові, що на могилі покійного Матвія Єгоровича Крупенського

(1775-1856 рр.). Фото, Денис Кучерявий.
122
ХРОНОЛОПЯ СВЯЩЕНИКІВ ЦЕРКВИ3
Священики Роки служби
1. Семен Лозан, 1758-1828 рр. Матушка Пелагія з 1769 р.н. 1799-1828 рр.
При ньому побудовано нині діюча церква. Мав трьох
дітей.
2. Антоній Поховський 1825-1826 рр.
3. Петро Пширянський 1794 р.н. Матушка Марія, 1801 р.н. 1825-1825 рр.
4. Феодосій Чернявський, 1794-1843 рр. Матушка Марія, 1826-1843 рр.

1802 р.н. Мали двох дітей. Був депутатом 1828-1841 рр.
Був благочинним, 1841-1843 рр.
5. Георгій Федорович Батицький, 1813 р.н. Був 1843-1868 рр.

благочинним в 1844-1851 рр. Матушка Ірина, 1821 р.н.
Мали двох дітей.
6, Ареф Георгійович Батицький, 1844 р.н. Матушка 1869-1873 рр.

Домнікія, 1851 р.н. Мали одну дитину.
7. Євфимій Іванович Білінський, 1840 р.н. вдівець 1874-1891
8. Гавриіл Андрійович Романчук, 1867 р.н. Матушка 1892-1910 рр.

Марія, 1872 р.н. Це перший із ломачинчан священик.
Мали одну дитину.
9. Опанас Васильович Полянський, 1845-1907 рр. 1905-1907 рр.
123
10. Іван Опанасович Ніколаєв, 1887 р.н. Матушка Віра 1892р.н. 1911-1913 рр.
11. Василь Василевський, 1889 р.н. Матушка Надія. Мали одну 1913-19164 рр.
дитину.
12. Данило Іванович Корней, 1875-1929 рр. Матушка Надія 1876 1916-1929 рр.
р.н, Мав четверо дітей. Мав гарний голос, важив 150 кг,
двічі боровся із всесвітньо відомим борцем Іваном Заікіним5.
Мав велику повагу від людей. За свідченням старожилів -
учасник Хотинського повстання.
13. Іларіон Варзаль, 1881-1940 рр. При ньому збудували 1929-1940 рр.
підмурок під нову церкву у 1930 році. Похований в
с.'Ломачинці на цвинтарі.
14. Артем Іванович Нагірняк, 1912 р.н. Тепер живе в Румунії 1941-1944 рр.
15. Макарій Миколайович Михайлюк, 1890-1970 рр. 1944-1970 рр.

Матушка Марія 1896 р.н. Мали одну дочку
Феклу.
Десять років був у тюрмі. Похований на
сільському цвинтарі.
16. Іонікій Якович Орзул. Вдівець. Тепер у Молдові. 1970-1973 рр.
17. Петро Руснак, 19.06.1929-1992 рр. Вдівець. Прийняв 1973-1980 рр.

монашество і був ігуменом до дня смерті. (1973-1974-75 і 76
рр.)
18. Василь Степанович Хащовий, 25.09.1956 р.н. Матушка 1980-1984 рр.
Галина. Проживає в Кіцманськім районі.
19. Іван Петрович Чаглей, 1956 р.н. Матушка Наталья. Тепер в 1984-1990 рр.
с. Ожеве Сокирянського району. Має трьох дітей.
20. Іван Сидорович Маковський 1990-1992 рр.

Матушка Флоріка. Тепер в м. Сокиряни. Має
четверо дітей.
124
21. Ілля Дмитрович Щербан 1992-1993 рр.

Матушка Стефанія. Тепер в с. Мамаївці,
Кіцманського р-ну.
22. Костянтин Миколайович Равлюк 1993 і по нині

Матушка Тамара. Виховують дочку Лєну і сина
Сергія.
За весь відомий час із хронології священиків аборигенами були: Романчук

Гавриїл Андрійович та Нагірняк Артем Іванович, який по відходу румунських і
німецьких військ залишив рідне село Ломачинці і подався проживати та служити
Богу в Румунії. В 1998 році їх традицію продовжили два Олександри -Довбенко і
Власов, які закінчили Одеську духовну семінарію. Власов Олександр має власний
прихід в с. Сербичани. А вже пісїтя них навчається Михайло Дігтяр у Київській
духовній семінарії.
Діакони і дячки
1. Лозан Василь Семенович 1825-1840 рр.
2. Котович Семен Федорович 1825-1842 рр.
3. Батицький Георгій Федорович 1839-1843 рр.
4. Марков Олександр Миколайович 1843-1848 рр.
5. Зотов Георгій Семенович 1843-1859 рр.
6. Чернявський Дмитро Микитович 1846-1850 рр.
7. Чернявський Дмитро Феодосійович 1850-1851 рр.
8. Главатинський Іван Петрович 1852-1862 рр.
9. Бєлінський Андрій Іванович 1860-1884 рр.

10. Павловський Іліан Миколайович 1862-1894 рр.
11. Постолакій Тимофій Петрович 1866-1873 рр.
12. Павловський Семен Іуліанович 1872-1929 рр.
13. Шундрій Степан Іванович 1917-1928 рр.
14. Гончар Павло Григорович 1920-1940 рр.
15. Ожеван Фекла Макарівна 1944-1976 рр.
125
Пономарі і псаломщики
1. Миколай 1825-1826 рр.
2. Шляхотський Сафроній М. 1837-1865 рр.
3. Славинський Дмитро С. 1840-1842 рр.
4. Сканецький Петро В. 1842-1843 рр.
5. Зелінський Іван С. 1845-1846 рр.
6. Фіалковський Георгій І. 1863-1865 рр.
7. Світенков Василь 0. 1864-1864 рр.
8. Кучерян Іван А. 1865-1865 рр.
9. Полгородецький Георгій В. 1865-1876 рр.
10. Куницький Василь Д. 1868-1873 рр.
11. Гусар Василь С. 1950-1970 рр.
12. Бузурний Іриній В. 1970-1975 рр.
13. Гребенюк Іван Ф. 1975-1980 рр.
14. Діхтяр Василь 3. 1955-1990 рр.
15. Діхтяр Михайло В. 1980-1984 рр.
16. Свинобій Максим К. 1984-1988 рр.
17. Тарасюк Іван С. 1991-1994 рр.
18. Валігурський Дем'ян П. 1989-1991 рр.
19. Глушко Микола І. 1997-2003 рр.
20. Діхтяр Михайло 2003 і сьогодні
ХАРАКТЕРИСТИКА КЛАДОВИЩА, ПОХОВАНЬ. (ПЕРЕКАЗИ, ЛЕГЕНДИ)
Колись давно старий цвинтар знаходився за 400-450 м від крайніх хат старої
частини села. За ним зразу ж був ліс. Територія цвинтаря займала 2 гектари землі. Тут
поховані жителі села приблизно в 14-15 ст. Знайдено хрест датований 1765 роком. Чимало
хрестів написано румунською мовою, тобто поховання відбулися під час окупації.
Більшість хрестів прості, з тесаного жовтого каменю з
урочища Гірні. Дуже багато гарних хрестів зробили уже
покійні брати Захарій і Феодосій Діхтярі, а потім їх сини
Василь та Іван. В даний час хрести виливають з бетону з
подальшою їх штукатуркою.
При старому вході в цвинтар з правого боку е ряд
великих, масивних хрестів трохи дивної форми. Там поховані
родичі Лубковських, вони із католицької віри, прийняли
православіє.
Є хрести в глибині цвинтаря квадратні, а по середині
як книга розгорнута, по куточках пілястрочки витесані, а сам
хрест під дерево зроблений, навіть гілочки вирізьблені.
Деякі поховання мають, крім хреста, надгробні плити.
Є хрести плоскі і прямі, а є із заокругленими кінцями.
Частина хрестів зроблена так, що на трьох знаходяться ще
маленькі хрести. Стародавній хрест. Старий
Нині цвинтар знаходиться уже в селі, навколо нього цвинтар. Фото, О.С. Мандзяк.
опинились будівлі односельчан. Це сталось десь за останніх 70-75 років. Ліс вирубали і
126
розробили його в поле, яке називається «Коло корчів».

Деякі жителі села обходять цвинтар стороною, а інші ходять по його стежині і
нічого не бояться. Жителі переказують таку смішну і в той же час страшну легенду.
Колись один житель залишив на випас на цвинтарі козу. Над вечір вона якось
обірвала мотузку і, бігаючи, впала у свіжовикопану могилу. Господар прийшов за нею,
коли вже смеркало і по меканню знайшов її в ямі. Нероздумуючи, стрибнув у яму, але
витягти козу не зміг і сам не міг вилізти. Яма була глибока, а чоловік - низького зросту. Та
мав щастя, в той час повертався додому його сусід, який був напідпитку. Він йшов через
цвинтар і співав для сміливості пісню. Господар кози його впізнав і покликав на допомогу.
Сусід підійшов до ями і каже: «Давай руку!». Хазяїн не хотів залишати козу на ніч у ямі,
то й подав спершу козу рогами догори. Той, зловивши руками козу, від несподіванки
несамовито заверещав, відпустивши її назад у яму. Сам же вмить витверезився та й втік
додому, де розповідав, що впіймав чорта (нечистого) за роги. Власник кози ночував у ямі.
Лише вранці його витягли жінки, які йшли на роботу.
Іншого разу буй і такий випадок.
Старий цвинтар. Фото, О.С. Мандзяк.

Один чоловік напідпитку йшов вночі додому через цвинтар. Почувши, що його
хтось наздоганяє і аби його злякати вирішив заховатися за широкий стовбур дерева при
стежці. Звідти вгледів, що то по стежці спішить жінка. Випала нагода посміятися. Коли та
жінка зрівнялася із ним, він нелюдським голосом нагримав на неї і вискочив на стежку,
закривши голову піджаком.
Жінка й справді злякалася на смерть, але позаду йшов її чоловік, відчайдуха і
сільський силач. Отож він ухопив якусь гіляку, що потрапила йому до рук, і так
відлупцював бідолаху, що більше тижня йому довелося пролежати вдома. Не допомогло,
що він просився і волав про милість і казав: - Я ж ваш родич і сусід, ви ж мене знаєте, я
більше такого робити не буду! Відтоді в селі і на цвинтарі тихо, ніхто нікого не лякає.
Старожили розповідають ще таку досить цікаву історію, що була з нашим
батюшком Макарієм. Він відслужив у церкві найдовше. Відбув покарання в тюрмі 10
років, його проганяли, сварили і погрожували відіслати до Сибіру. Але він мав тверду віру
і весь час перебував у молитві. В середині 60-х років, коли колгоспникам нараховували
трудодні і в мирян, практично, грошей не було, обклали церкву високим податком. Де
взяти гроші? Районні комісії раз-по-раз приїжджали до церкви. Одного разу вирішили
127
забрати батюшку в тюрму, а церкву закрити. Члени комісії навідалися до

нього додому, а він був у церкві та все те бачив. Закрив церкву і на дворі
біля вівтаря став на коліна і просив Пресвяту Матір Божу Покровительку
Небесну врятувати церкву і його.
Розповідають, що по Божій волі отець Макарій для членів комісії
був невидимий. Вони шукали його вдома, біля церкви цілий день, а він
весь цей час молився. Вони ходили як сліпі, знаючи що він десь є, але
нічого не бачили. Так і поїхали без нічого. А церква при всіх владах була
відчинена, служила і служить всім людям по сьогоднішній день.
Отець Макарій, 1960-ті роки.

Фото із архіву О.С. Мандзяка.
1
В деяких россійських джерелах другої половини XIX – початку XX ст., та у румунських джерелах першої
половини XX ст. помилково вказується дата 1813 р., коли було побудована церква. ЇЇ вказав і В.
Курдіновський в відомому списку стародавніх церквей Бессарабії. Але він також підтверджує перекази
селян, де саказано, що ломачинецька церква була побудована на місці «старої», тобто до того в ломачинцях
була церква, і зведена у 1813 церква не була першою у Ломачинцях: «Ломачинцы, с. (А. с. об.). В приходе не
было других церквей, кроме существуещей деревянной с 1813 г. Впрочем, предание говорит. Что
существующая церковь построєна на том самом месте, где издавна существовала плетеная – мазаная,
которая и перестроена в ныне существующую в 1813 году. Посвящена Архангелу Михаилу. Архитиктуры
простой. Есть евангелие 1875 года». (Курдиновский В. Список древнейших церквей Бессарабской губернии
(окончание) // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1908. - № 22-23. – С. 870 – 871.) – Прим.
ред.
2
В історії Ломачинець відомі численні факти підтримки місцевої церкви і її прихожан з боку Крупенських.
Про їх діяльність писала місцева бессарабська перриодика, в тому числі «Кишинівскі єпархіальні
відомості». Ось деякі факти:
«Благочинный 5-го округа Хотинского уезда священник Феодор Онуфриевич, в рапорте от 19-го
января 1873 г. за № 123, донес, что на починку церкви села Ломачинец, влиянием и старанием священника
того села Арефы Батицкого поступили следующие пожертвования: от помещицы Софии Крупенской на
иконостас – 1000 руб., на кадило – 70 руб., на престольный крест – 10 руб., на занавес – 10 руб., на лампаду
над тайною вечерею – 12 руб., на два подсвечника – 30 руб., на починку и позолоту сосудов: 2-х чаш, 2-х
звезд, 2-х дисков, 4-х ложиц, 1-ой дарохранительницы, престольного креста и 4-х лампад перед местными
иконами 60 руб., и разного дерева на починку церкви на 200 руб., и всего – 1392 руб. От общества села
Ломачинец наличными деньгами 200 руб., и от волостного старшины, царанина села Ломачинец Василия
Голцы 120 руб. На рапорте этом резолюция Его Преосвященства 24 же января последовала такова: 1)
помещице Софии Крупенской испросить благословение Св. Синода с грамотою; 2) испросить благословение
Св. Синода с общею грамотою священнику Арефе Батицкому, волостному старшине Василию Голце и
царанам села Ломачинец; 3) о пожертвовании напечатать в епархиальных ведомостях».
(Общественный приговор // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1873. - № 4. – С. 49 – 50.)
«Притч и прихожане церкви села Ломачинец Хотинского уезда, Кишиневской епархии, приобрели
для сей церкви: кадило, водосвятную чашу, пару венцов и три колокола, все стоимостью 283 руб.».
(Церковные ведомости.- 1897. – № 22. – С. 234.)
«Преподается архипастырское благословение: Полковнику гвардии Матвею Георгиевичу
Крупенскому за приобретение для церкви села Ломачинец, Хотинского уезда, дарохранительницы,
выносного креста, двух лампад, и за позолоту евангелия, двух чаш и других вещей, на сумму 100 рублей».
(Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1900. - № 1-2. – С. 6.) У 1900 році було приподано
Архіпастирське благословення дружині полковника Марії Георгіївні Крупенській за пожертвування на
користь церкви села Ломачинець, різних церковних речей, на суму 200 руб. – Прим. ред.
3
Трохи більше даних про священиків і інших духовних осіб Ломачинців і взагалі Сокирянщини нами буде
дано у одному з наступних випусків альманахів «Сокирянщина», у статті «Краткий список священников
Сокирянщины XIX – 1919 г.». – Прим. ред.
4
В 1915-1916 роках в Ломачинцях також служив о. Лазар Герман - доктор і профессор Богослов’я
Чернівецького університету. Призначений на місце священника церкви с. Ломачинці 16 листопада 1915 р. 27
жовтня 1916 р. звільнений за причиною від’їзду у Чернівці. – Прим. ред.
5
Іван Михайлович Заікін (1880 – 1948) - учень І. М. Піддубного, був чемпіоном Росії по підняттю тягарів, з
1905 року успішно виступав на професійній борцівській арені. В 1908 році навчався авіації в Парижі, ставши
одним з перших авіаторів Росії. – Прим. ред.
128
Мандзяк О.С., Кучерявий О.П.
ЦЕРКВА І ДУХОВНІ ОСОБИ ЯКІ СЛУЖИЛИ У ГВІЗДІВЦЯХ

(XIX ст. – 1919 р.)
Коли саме у Гвіздівцях була збудована перша церква, нині сказати не можливо.
Століття канули в минуле, а разом з ними й ті нечисленні письмові джерела, де могли
відзначити цю важливу для гвіздівчан подію. Можемо тільки сказати, що у другій
половині XVIII ст. мешканці Гвіздівців ходили молитися у невелику церкву, яка за
сучасними уявленнями більше нагадувала звичайну хату, ніж культову споруду. Водночас
вміститися у такій церкві могло приблизно 20 парафіян разом з духовними особами.
Причиною тому було не стільки економічний стан населення, скільки політичні
обставини. Як відомо, в ті часи Гвіздівці знаходилися під владою Османської імперії.
Турки в Бессарабії та й взагалі в тодішній Молдавії забороняли будувати православні
храми, тому в селах, як правило, будували мало примітні церкви-хатини, які були
позбавлені розпізнавальних елементів православної церкви та наддахових хрестів 1.
Церква Святого Дмитра с. Гвіздівці. Фото, Денис Кучерявий.
Перша ж документально підтверджена на цей час церква була побудована у 1795 р.

ЇЇ освятили на честь Архангела Михаїла і називалася вона – Архангело-Михайлівська.
Церква була простенька. Згодом, у 1812-му чи 1813-му роках, під час, так би мовити,
інвентаризації бессарабських церков, її описали наступним чином – «дерев’яна, помазана
глиною, у всім ветха; покрита соломою; одежами й книгами скудна»2.
Але при всій бідності, як ми можемо припустити, священикам в Гвіздівцях жилося
не погано. Під час перепису населення Бессарабії в 1817 р., коли село належало поміщику
Іоанну Немешеско у Гвіздівцях числилося: «2 священика, 2 дячка, 1 паламар»3. Взагалі
129
цей поміщик доволі добре ставився до духовенства, при ньому появився так званий
«священицький садок», з якого годувалися місцеві священики та їх сім’ї.
У 1870 році у селі було
побудовано нову церкву, яку було
освячено на честь Святого Дмитра.
Вона стоїть і діє до цього часу.
Побудував її власним коштом
поміщик Самсон, якого це зобов’язав
зробити суд – як покарання (чи це
була така на той час одна з умов
звільнення від покарання) за значний
злочин: поміщик начепив на свої коні
якісь особливі дзвоники, які було
можна чіпляти лише на коні
великокняжих осіб.
Відзначимо, що при Самсонах
священикам у Гвіздівцях жилося не
так вільно як при Немешеско. Вони
відзначалися «тяжким характером», і
здружитися з ними міг не кожний
священик. Тому при за часів їх
панування був період коли священики
у Гвіздівцях надовго не затри-
мувалися. Але при цьому, відомо й
інше – поміщиця Є.Є. Самсон не жаліла грошей на саму церкву. На її кошти був
відновлений іконостас, а так само закуплений додатковий інвентар (?).
Не були байдужими до церковного
життя й відомі бессарабські орендатори,
гвіздівецькі поміщики Бібері. На їх кошти, а
так само на кошти селян на початку XX ст. у
церкві був зроблений ремонт. Поміщик,
відомий поет свого часу Платон Бібері всіляко
допомагав сім’ї священика Михайла
Холдєвича, а так само вдові о. Лампадія
Озерянського, матушці Олександрі Кіріяковні
(народилася в сім’ї священика).
Нижче приводимо данні про деяких
духовних осіб (священиків, дяків, паламарів і
псаломщиків) які служили при церкві с.
Гвіздівців в XIX ст. – 1919 р. Джерелами при
складанні списку послужили: журнали
«Кишинівські єпархіальні відомості» (1867 -
1917)4, «Церковні відомості» (1888 - 1917)5,
журнал «Лумінеторул» (1908 - 1925)6,
«Сповідні розписи про людей православного
сповідання бувших і не бувших у святого
причастя, з 1821 по 1852 роки Хотинського
повіту села Гвоздоуц по Архангело-
Михайлівській церкві»7, а також інформація
отримана від місцевих жителів.
130
Всередині церкви Святого Дмитра с. Гвіздівці. Фото, Денис Кучерявий.

131
СВЯЩЕНИКИ
Нагивський8 Миколай (рос. Нагивский Николай), служив священиком у

Гвіздівцях на початку 19-го ст., помер до 1822 року.
Шимановський Леонтій (рос. Шимановский Леонтий), 1753 року народження,

служив священиком у Гвіздівцях, напевне з 1808 року (деякій період з о. Миколаєм) і до
1824-25, коли і помер.
Кирилович Василь (рос. Кириллович Василий), 1798-1790 року народження, з

священицького роду, служив священиком у Гвіздівцях одночасно з Л. Шимановським,
напевне був призначений після смерті о. Миколая, щонайменше - з 1822 року і десь до
кінця 1840-х років, коли і помер9.
Міхалєвич Єлисей Лукич (рос. Михалевич Елисей Лукич), 1809 року народження,
служив священиком у Гвіздівцях у 1840-х – на початку 1850-х рр10. З священицького роду.
Міхалєвичі служили в різних кутках Бессарабської єпархії, в тому числі у Хотинському
повіті. Наприклад, відомо, що у 1830-х – перші половині 1840 р. у сусідньому з
Гвіздівцями с. Романківцях служив священиком родич о. - Кирило Міхалєвич (рос.
Кирилл Михалевич).
Ямбурський Спиридон (рос Ямбурский Спиридон), служив священиком у

Гвіздівцях у 1870-х рр. 11 жовтня 1876 р. переміщений на настоятельське місце в с.
Кіпешку Оргеєвського повіту. Його син Павло Спиридонович Ямбурський служив
священиком (за даними на 1906 р.) в Акермані, а син Василь у с. Чеколтен Оргеєвского
повіту.
Споялов Андрій (рос. Споялов Андрей), закінчив курс семінарії. У першій

половині 1870-х рр. служив псаломщиком у с. Молодова. 14 серпня 1876 р. переміщений
на місце псаломщика до Покровського собору м. Хотина. р. 19 грудня 1876 року
висвячений на священика до церкви с. Гвіздівці. 19 березня 1881 року священик с.
Романківців Андрій Споялов був переміщений у с. Перінци того ж повіту. В 1906 році
Андрій Споялов священик у с. Коболчині.
В 1899 році був нагороджений наперсним хрестом і камилавкою. В 1902 духівник
5-го округу Хотинського повіту. В 1903 р. відповідно до прохання звільнений від посади
депутата по 5-му округу Хотинського повіту.
Гроппа Іоанн Дмитрович (рос. Гроппа Иоанн Димитревич), закінчив курс

Кишинівської духовної семінарії. 30 серпня 1877 висвячений на священика до церкви села
Гвіздівці, де послужив приблизно 2 роки. Згідно даним кінця XIX в. і початку XX в.
перебував членом Кишинівського Православного релігійно-просвітнього Місіонерського
Христо-Рождественського братерства (відкрите 28 грудня 1899 р. у м. Кишиневі), а також
був благопристойним 2-го округу Белецького повіту. Помер в 1904 р. у с. Кирилен
Білецького повіту.
Його син, Феодор Іоаннович Гроппа (Феодор Иоаннович Гроппа) закінчив
Кишинівську духовну семінарію. Працював економом Кишинівського єпархіального
жіночого училища. В 1905 році висвячений на священика.
Шапчинський Георгій Георгійович (рос. Шапчинский Георгий Георгиевич),

служив у Гвіздівцях наприкінці 1870-х р. 10 грудня 1880 року був переміщений у с.
Теребну Ясського повіту11. Там він служив близько 30 років. Помер 11 грудня 1902 р.
132
Дашкевич Петро (рос. Дашкевич Петр), син священика. В 1880-му році закінчив
курс Кишинівської духовної семінарії. У неділю 6 вересня 1881 року, у кафедральному
соборі м. Кишинева, після божественної літургії, преосвященний митрополит Ієрофей
висвятив його на священика до церкви с. Гвіздівці, де він прослужив дуже короткий час.
Надалі служив у декількох бессарабських селищах (с. Ліпкани, Ліпник і ін.). Був
нагороджений церковними й державними нагородами, наприклад, у 1911 р. наперсним
хрестом від єпархіального начальства.
Озерянський Лампадій (рос. Озерянский Лампадий). Служив в Гвіздівцях в 1880-

1901 рр. Родом він походив з Подільської губернії, де й закінчив Подільську духовну
семінарію.
Отець Лампадій був людиною з великим багажем знань і неймовірними
організаційними здібностями. Водночас йому вдавалося піклуватися за парафіян свого
села й вести місіонерську й просвітницьку діяльність не лише у Гвіздівцях, а ї за межами
села. Деякий час він служив одразу при церкві с. Гвіздівці і сусіднього с. Клокушни12. У
останньому він також був законовчителем місцевої церковно-приходської школи. В 1897
році «Лампад Озеранській призначений завідувачем місцевої церковно-приходської
школи» с. Клокушни13.
Він щиро жертвував гроші на різні благодійні проекти до неприбуткових
громадських організацій, наприклад до Семінарського Трисвятительского братерства,
133
котре було утворено в лютому 1880 р. для допомоги бідним учням Кишинівської
семінарії, а так само Православного Місіонерського товариства.
Багато в чому, завдяки о. Л.Озерянському, жителям Гвіздівці була виказана подяка
«з видачею встановлених грамот» (згідно «Списку особам духовного й світського звання,
яким за заслуги й пожертвування по духовному відомству, визначенням від 31 травня - 12
червня 1890 року за № 1251, преподане благословення Святейшего Синоду»14).
У його практиці мали місце декілька випадків перехрещення іновірців (іудеїв і
римо-католиків) у православну віру. У якості одного з прикладів можна навести
наступний: «Приєднанні до православ'я. 20 жовтня [1890 р.] священиком села Гвоздоуць,
Хотинського повіту Лампадом Озерянским дочка міщанина м. Бричан Сура Гондельман,
дівчина 18 літ, іудейського віроісповедання»15; «31 [1891 р.]жовтня священиком села
Гвоздоуц Хотинського повіту Лампадом Озерянським син фельдфебеля Вітольд Флоріан
Гаккель, римсько-католицького сповідання»16.
8 вересня 1891 Лампадій Озерянський призначений депутатом по 5 округу
Хотинського повіту на училищні з'їзди17. У 1898 році був нагороджений набедреником за
старанну єпархіальну службу.
Великою пошаною о. Лампадій користувався у інших місцевих священників і
дяків. Так, в 1887 році священик Іоанн Полянський, запросив його на свято освячення
кам’яної церкви Святоуспіння Пресвятої Богородиці в селі Шебутинці. В 1892 році
напередодні освячення нової церкви в селі Непоротово «увечері зроблена була врочисто
Всеношна священиком Лампадом Озерянським і дяком»18.
Докласти до сказаного можна й те, що отець Лампадій товаришував з багатьма
священиками Хотинського повіту і взагалі Бессарабії, наприклад, з Міною Черноуцаном
(містечко Сокиряни), Михайлом Онуфрієвичем (село Романківці), Георгієм
Гербановським (село Селище). Його послугами, як одного з респондентів відносно
старообрядців Секурянської волості, користувався митрополіт Арсеній (у миру Авксентій
Георгієвич Стадніцкий), відомий історик церкви, у ті часи редактор Кишинівських
єпархіальних відомостей ( 1888-1896 рр.).
Священик Озерянський помер наприкінці 1901 р. або на початку 1902 р. Дружина
о. Лампадія, Олександра Озерянська пережила свого чоловіка на декілька років.
Отримувала допомогу з емеритальної каси Кишинівської єпархії.
Холдєвич Михайло Іванович (рос. Холдевич Михаил Иванович), священицький

син. Його предки родом із с. Непоротова Хотинського повіту. Закінчив Кишинівське
духовне училище, згодом Одеську духовну семінарію. Ще під час навчання у семінарії
через обмороження втратив одну ногу19. Переміщений до церкви села Гвіздівців 12
лютого 1902 р. До цього, з 16 серпня 1899 р. служив у с. Михалкове того ж Хотинського
повіту.
Вирізнявся комунікабельністю, був гарним організатором, що підтверджують звіти
єпархіальному начальству. Жертвував гроші на користь хворих і поранених «захисників
Престолу й Батьківщини на Далекому Сході». Так, наприклад, на початку 1904 р., у
компанії з місцевим псаломщиком Назаревським і вчителем О. Костенко організував збір
пожертвувань серед парафіян села Гвіздівців. У загальному було зібрано 40 рублів, 10 з
яких пожертвував особисто о. Михайло. У 1907 р. гвіздівецька громада на чолі з о.
Михайлом пожертвувала гроші на користь голодуючих. Сума склала. 31 р. 83 коп..
Вдостоювався подяки з боку єпархіального начальства. В 1904 році йому було
приподане Архіпастирське благословення. В 1906 році затверджений членом
благопристойної ради 5-го округу Хотинського повіту. В 1911 р. до дня Св. Великодня
Його Преосвященством, Преосвященнішим єпископом Серафімом був нагороджений
скуфією.
134
В 1906 і 1907 роках був обраний виборцем депутатів у Державну думу Російської
імперії. В 1911 р. був внесений у список священиків, затверджених у засіданнях
Кишинівської Єпархіальної Місіонерської ради в посаді окружного помічника
Єпархіального місіонера.
У 1913 році деякий час не служив у Гвіздівцях. 9 лютого вказаного року він був
переміщений до церкви с. Русян Хотинського повіту, але вже 9 березня повернувся до
виконання священицьких обов’язків у приході с. Гвіздівці.
Відомо також, о. Михайло вів активну боротьбу з п’янством. 5 травня 1914 року він
прийняв участь у зібранні пастирів та обраних мирян 5-го благочинного округу та повіту
для вироблення заходів до боротьби з народною нетверезістю, яке відбувалося у с.
Черелиуцах Хотинського повіту20.
Священник Холдєвич був учасником Хотинского повстання 1919 р.21. Цей факт не
обійшли румунські влади, але судити його не наважилися, лише відібрали у нього у 1919
році земельний наділ. Під час румунської окупації службу він не ніс. Але селяни не
кинули його в тяжку хвилину і допомагали як могли. З часом румунська влада зжалилася і
повернула священику землю.
У 1941 році, після повторної румунської окупації о. Холдєвич заступився перед
румунськими владами за гвіздівецьких комсомольців і спас їх від суду та вірогідної
страти22.
ДИЯКОНИ І ДЯЧКИ
Піщенко Іван Петрович (рос. Пищенко Иван Петрович), 1796 року народження,
служив у Гвіздівцях дячком з 1825 року, щонайменше до 1852 року.
Кирилович Дмитро Васильович (рос. Кириллович Дмитрий Васильевич), 1818

року народження (син священика В.Кириловича), служив у Гвіздівцях дияконом у 1850-
51 роках. В подальшому напевне став священиком у іншому приході.
Піщенко Іван Іванович (рос. Пищенко Иван Иванович), 1819 року народження
(син дячка І.Піщенка), служив у Гвіздівцях дияконом з 1852 року.
Кочуровський Стефан Іванович (рос. Кочуровский Стефан Иванович), 1782

року народження, служив у Гвіздівцях дияконом або дячком щонайменше з 1822 року до
1837 року (хоча напевне, що більше)23.
Беньковський Миколай (рос. Беньковский Николай), служив дячком у Гвіздівцях

в 1860-х рр. В 1868 р. був переміщений на місце дячка до Преображенської церкви села
Керстинець.
Гримальський Михайло (рос. Гримальский Михаил), служив дячком при

Преображенській церкві села Керстинець. В 1868 р. був переміщений у с. Гвіздівці.
Якийсь час був позаштатним псаломщиком у Гвіздівцях. 27 січня 1887 р. будучи
безмісцевим паламарем, був призначений на псаломщицьку вакансію в село Клімовці,
Сорокського повіту.
ПСАЛОМЩИКИ
Назаревич Петро (рос. Назаревич Петр). В 1911 р. за службу по єпархіальному

відомству, до дня народження Його Імператорської Величності нагороджений
Благословенням Святого синоду із грамотою.
135
ПАЛАМАРІ
Нагачевський Леонтій (рос. Нагачевский Леонтий), паламарський син, у травні

1867 р. призначений паламарем у село Гвіздівці. Відомо, що діти Леонтія також пішли по
стопах батька. Так, принаймні, двоє його синів служили псаломщиками в Хотинському і
Білецькому повітах.
1
Вхід в церквах типу хати, як і у житлових будівлях, влаштовувався з південної сторони, на відміну від
більшості російських та українських дерев'яних церков, де він був розташо-ваний з заходу (по осі). У
центральній частині будівлі замість плоскої або трапеціє-подібної стелі піднімався циліндричний або
сферичний звід, що сталося мабуть під впливом кам'яної архітектури. Коли знадобилося з'єднати дзвіницю
з церквою, її стали пристроювати до церкви-хаті з півдня. Влаштувавши вхід через дзвіницю, одночасно
збільшили об'єм церкви. Дзвіниця зводилася тієї ж висоти, що і церква, або була трохи вище.
Вона розчленовувалася на два яруси, нижній строго збігався з висотою церкви, нижній – з висотою
покрівлі. (Деревянные церкви // http://www.bessarabia.ru/biserica1.htm)
2
Халиппа И. Сведения о состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской
Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1907. – С. 260.
3
Халипа И.Н. Роспись землевладения и сословного строя населения Бессарабии по данным переписи 1817
года // Труды Бессарабской Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1907. – С. 18.
4
«Кишинівські єпархіальні відомості» - перший журнал у Бессарабії. Почав виходити з 1 липня 1867 р.
Під цим заголовком журнал виходив до липня 1917 р.
5
«Церковні відомості» - щотижневий журнал, офіційний орган Святого синоду. Видавався з 1888 року.
6
«Луминэторул» («Luminătorul» - «Просвітитель») — журнал молдавського духовенства. Виходив з 15
січня1908 г.
7
В оригіналі: «Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого
причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской
церкви».
8
Припускаємо, що прізвище передано з неточностями. В сповідальних розписах церкви с. Гвіздівці аркуш з
надписом прізвищем пошкоджений.
9
«Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за
1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви».
10
Додаткову інформацію про отця Єлисея, його сім’ю, і окремо про його сина Елевферія читайте в статті
О.С. Мандзяка «Народжений у Гвіздівцях: священик Єлевферій Міхалєвич»: http://gvizdivtsi.org.ua/?p=3196 і
http://gvizdivtsi.org.ua/?p=3210
11
З 6 березня 1887 р. – Білецький (Бельцький) повіт.
12
Нині, Клокушна – це село в Молдові в Окницькому районі, біля кордону з Україною.
13
Перемещения, назначения и увольнения // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1897. - №
4. – С. 49.
14
Определение Святейшего Синода // Церковные ведомости. – СПб., 1890. - № 34. – С. 371.
15
Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1890. - № 22. – С. 969.
16
Присоединены к православию // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1891. - № 22. – С.
336.
17
Назначены // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1891. – № 18. – С. 283.
18
Праницкий Д. Освящение церкви в с. Непоротове Хотинского уезда // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1892. - № 10. – с. 240.
19
З споминів колишнього голови гвіздівецької сільради Кучерявого Василя Олександровича.
20
Начало борьбы с народной нетрезвостью в 5-ом округе Хотинского уезда // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1914. - № 16. – С. 736 – 741.
21
Відомо, що у Хотинському повстанні приймали участь і деякі інші родичі о. Михайла, наприклад
священик церкви с. Рукшин Хотинського повіту, Іоанн Ксенофонтович Холдєвич.
22
З споминів Кучерявого Парфенія Філіповича
23
«Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за
1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви».
136
Зразки аркушів з записами про священників з «Сповіднх розписів про людей

православного сповідання бувших і не бувших у святого причастя, з 1821 по 1852
роки Хотинського повіту села Гвоздоуц по Архангело-Михайлівській церкві»
137
138
139
Романчук Г1.
ОСВЯЧЕННЯ ЦЕРКВИ В СЕЛІ РОМАНКОУЦАХ, ХОТИНСЬКОГО ПОВІТУ
Першоджерело: Романчук Г. Освящение церкви в селе Романкоуцах, Хотинского уезда //

Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1895. – Год 28. - № 7. – С. 244 – 246.
7 серпня 1894 року, жителі села Романкоуц 2 були свідками врочистого освячення
новоствореного храму3 . Радість їх, радість, звичайно велику розділили з ними жителі не
тільки найближчих сіл, але й досить віддалених. Торжество ушанували своєю
присутністю між іншим: їхні сіятельства князі Кантакузіни 4 і їх превосходительства
генерали Лішини – власники Секурянський5 і Рестевський6.
Богослужіння в селі Романкоуцах
безперервно відбувалося до 6 серпня включно в
старій церкві. Церква ця, будучи ледве не
сучасницею заснування села, не відрізняється ні
красою архітектури, ні зручністю приміщення для
молющіхся й має вигляд досить убогий. Головний
недолік цього храму - маломісткість у порівнянні із
чисельністю приходу. Все це здавна спонукувало
парафіян затурбуватися устроєм у своєму приході
нового храму більш місткого відповідному своєму
високому призначенню, як місця особливої
присутності Божої.
Але тому що наявних коштів для цього ні в
церкви, ні в парафіян не було, то звичайно, що
неодноразово піднімалося питання про нову
церкву, але довгий час залишалося відкритим. Але
із призначенням сюди, 10 років тому, нового
священика, о. Михайла Онуфрієвича, справа про
побудову церкви почала посуватися. Він, бачачи у
Генерал-лейтенант Костянтин
своєму приході церкву стару й маломістку, став
Андрійович Лішин разом з дружиною поступово й більш наполегливо вселяти своїм
Роксандрою Миколаївною. 1898 р. В парафіянам думку про необхідність знайти кошти
Романківці прибув з Рестео-Атак. й взятися за будівлю нової більш місткої церкви.
Кошти поступово збиралися, за допомогою Божою. За порадою свого панотця, громада
продала два коші громадської кукурудзи й виручені за це гроші – кілька сотень рублів,
віддало на заощадження місцевому власнику, котрий був проводирем дворянства, М.М.
Крупенському7. Останній, довідавшись, з якою метою громада обирає його своїм
скарбохранителем, співчутливо поставився до починань селян, охоче погодився на їхню
пропозицію, і для того, щоб ще більше збільшити їхній капітал, указав їм на багато джерел
їхньої громадської прибутковості. - Всі свої доходи товариство вносило на зберігання
власникові, і коли, через кілька років, підвело підсумки, то виявилося, що громада
розташовує 10, 000 р. Крім того, за користування громадським капіталом власник
відрахував товариству солідний відсоток. Громада легко зітхнула й відчула себе в силі до
будівлі нової церкви. З почуття подяки до власника, громада обрала його своїм
повірником і взагалі цілком довірило йому всякі клопотання й нагляд по будівлі церкви. І
власник цілком виправдав довіру селян. Крім цього, у цій справі він поніс багато
особистих праць і матеріальних витрат...
Але, так чи інакше, з Божою допомогою приступилися до робіт, і в три роки на
досить доброму місці споруджена церква, будинком прекрасна, у чисто російському стилі
140
й уподобанню, вартістю близько 22 т.р. Церква дерев'яна, на кам'яному фундаменті, з

залізним верхом, з 5-ти главами. Із зовнішньої сторони представляє образ хреста,
розташована на досить піднесеному місці, на західній стороні села, при великій проїзній
дорозі. Зовні церква оточена дерев'яною наскрізною фарбованою огорожею із вхідною
аркою, на якій красується слов'янський напис золоченими рельєфними літерами:
«Милосердя двері отверзи нам»... Зовні стіни церкви обшиті дошками й пофарбовані у
фарбу тілесного кольору. Навіс від даху навколо церкви весь різьблений з довгими
виступами й розписаний строкатим російським орнаментом. Усередині церкви стіни
виштукатурені й пофарбовані олійною фарбою; світлий купол усередині пофарбований
світло-блакитною фарбою і по всьому фону розкидані великі й дрібні зірки; підлога
влаштована з дикого квадратного плитняку. Всі вікна покриті скляним живописом;
іконостас - дерев'яний, заставлений іконами, писаними кращими руськими художниками;
ікони прекрасного живопису.
При наявності коштів і роз-
порядливості осіб, що спостерігали за
роботами, будівля йшла успішно. До
серпня 1894 року будівля церкви була
зовсім закінчена; кінчені й всі
приготування освячення, яке і було
здійснено 7 серпня 1894 року.
Освячення робив благопристойний
священик Володимир Биховський8 у
служінні 8 священиків 9 і двох дияконів.
Напередодні освячення зроблено було
цілонічне пильнування серед храму. Як
тільки пролунало із дзвіниці дзвоніння,
безліч прочан наповнило, незважаючи
на те, що цілий день йшов заливний
дощ і по вулицях стояв глибокий бруд.
Серед досить великого й високого
храму, проти закритих царських врат,
стояв покритий білою пеленою стіл, на
якому були розміщені одіяння на
престол і жертовник, священникові
одягання, хрести, посудини, Євангелія
та інші приналежності із храму, а по
сторонах стола у свічниках яскраво
горіли безліч свіч.
Наступного дня в 7 годин ранку
був зроблено водосвятний молебень. Михайло Миколайович Крупенський.
Освятили й одягли святий престол і жертовник, після чого попередньо корогв і хору
півчих зроблений був навколо церкви хід зі св. Антимінсом10. У годин 10 почалася
літургія, перша в новоосвяченому храмі.
Після причастя отцем наглядачем було запропоновано слухачам пристойне
обставинам повчання, поміщене нижче. Після літургії зроблений був молебний канон св.
Архістратигу Михайлу, ім'ю якого присвячений храм. Молебень закінчився
проголошенням багатоліття Государеві Імператорові й всьому Царюючому Дому,
Святому Синоду та Високопреосвятому Неофітові11, добродійникам святого храму й,
нарешті, всім православним християнам. Хор прекрасно виконував багатоліття.
141
Михайлівська церква, с. Романківці. Фото, Андрій Бондаренко.
Михайлівська церква, с. Романківці. Фото, Андрій Бондаренко.

142
Мандзяк О.С. Примітки й коментарі до тексту.
1
Гаврило Романчук – священик села Ломачинці, 5-го округу Хотинського повіту. Переміщений у с.
Ломачинці 5 травня 1892 року із с. Атак. 2 вересня 1893 року затверджений законовчителем Ломачинського
народного училища. В 1906 і 1907 роках був уповноважений вибірником на вибори депутатів у Державну
думу Російської імперії I і II скликань. Його родичі проживають у с. Ломачинцях і нині.
2
Романкоуци, Романкауци, Романкоуцъ, Романовці - застарілі назви сучасного с. Романківці, Сокирянського
району Чернівецкої області.
3
Попередня церква була побудована в 1787 р.: «дерев'яна, каменем підмурована, древа різьбленого, ґонтами
побита, з одним верхом, і іконостас новий; одягаееям й книгами задоволена зовсім» (Халиппа И. Сведения о
состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской Губернской ученой архивной
комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1907. – С. 261.).
4
Кантакузіни - князівський рід, що походить від візантійського імператора Іоанна VI Кантакузіна.
Бессарабська гілка Кантакузіних - це потомство молдавського ворника, князя Матея Кантакузіна, сини:
Дмитро, Георгій, Іоанн, Костянтин, Олександр. Син Олександра, Михайло Олександрович Кантакузін (1812
- 1882) двічі був обраний проводирем бессарабського дворянства - з 19 квітня 1857 р. по 8 березня 1866 р. і
з 14 березня 1869 р. по 8 лютого 1872 року. У цілому він залишався на посту проводиря бессарабського
дворянства п'ятнадцять років.
Ми не маємо у своєму розпорядженні дані про повний список представників Кантакузіних у Романківцях,
але можемо сказати, що цей захід відвідав син Михайла Олександровича, Павло Михайлович Кантакузін -
видатний діяч бессарабського дворянства, сорокський проводир (1893 - 1899), депутат дворянських зборів
від Сорокського повіту ( 1902-1910), член правління Бессарабського відділення державного дворянського
земельного банку (1899 - 1902).
5
Секуряни – застаріла назва м. Сокиряни. Звідти прибув генерал Петро Миколайович Лішин, місцевий
землевласник і промисловець (в 1870-90 роках власник найстаршого заводу в Сокирянах).
6
Мається на увазі маєток Рестео. Звідти прибув Почесний Громадянин міста Хотина, славний воїн свого
часу, генерал-майор Костянтин Андрійович Лішин (1833 - 1906); звільнений із запасу армії у відставку з
мундиром і з пенсією з Державного казначейства та з каси військово-сухопутного відомства 27 січня 1890.
Був одружений на дочці відомого бессарабського діяча Миколи Георгійовича Рознована, Роксандрі Россето-
Рознован (1844 - 1897). Приданим Роксандри був маєток у селі Рестео-Атаки Хотинського повіту. Це село й
стало родовим маєтком відставного генерал-майора Костянтина Лішина і його дружини. На початку XIX
століття село стали називати «Атаки Рестевські», а в середині XIX століття воно вже стало йменуватися
Рестео-Атаками. Так воно й іменувалося до 1946 р. Тепер це село Дністрівка, Кельменецького району
Чернівецької області.
7
Михайло Миколайович Крупенський (1851 - 1905), йому належали 2500 десятин землі в Романківцях, а
також 4000 у с.Гечул-Векі (Хечул Векь) і Пояны, Білецького повіту й четверта частина м. Бєльці. Кілька
разів обирався почесним світовим суддею Хотинського повіту. На дворянських виборах 25 січня 1881 р. –
обраний хотинським проводирем дворянства. Це змусило його залишити службу в Київських дворянських
зборах і вернутися в Бессарабію. Він чотири виборчих строки (1881, 1884, 1887, 1890) провів у кріслі
проводиря хотинського дворянства. На дворянських виборах 29 квітня 1897 р. обраний проводирем
бессарабського дворянства. 27 січня 1899 р. – знову обраний губернським проводирем і залишався в цій
якості до 10 січня 1905 року. До слова буде сказано, раніше цю посаду займав його батько Микола
Матвійович Крупенський (з 18 червня 1866 р. по 14 березня 1869 року.), а пізніше рідний брат Олександр
Миколайович Крупенський (з 12 січня 1908 р. по 4 січня 1912 року). Михайло Миколайович був одружений
на Ганні Миколаївні, уродженої Катаржи (1852 - 1927). Їхні діти: Олександр, Симон, Георгій Павло,
Єлизавета та Олена.
8
Володимир Биховський служив священиком при церкві с. Яноуци (тепер Іванівці), а з 21 січня 1888 року в
м. Бричани. Був благочинним 3-го округу Хотинського повіту. Двічі обирався на посаду депутата 3-го
округу Хотинського повіту. В 1897 році був нагороджений орденом св. Ганни 3-й ступеню.
9
У їхньому числі були: Лампадій Озерянський (с. Гвіздівці), Гаврило Романчук (с. Ломачинці), Георгій
Гербановський (с. Селище), Іван Яковенко (с. Волошково), Гаврило Кирилович (с. Мендикоуци, тепер
Олексієвка) і ін.
10
Антимінс — необхідна приналежність для здійснення повної літургії. Як правило, це освячений плат, із
зображенням положення в труну Ісуса Христа; також це чотирикутний плат із зашитими
частками мощів християнських святих і надписанням єпископа. У Російській Православній Церкві став
обов'язковим для літургії рішенням Собору в березні 1655 року — на додаток до тих мощам, які
покладаються в ковчежці в престол.
11
Архієпископ Неофіт (у миру - Микола Васильович Неводчиков) (1819/1822 - 1910), з 21 листопада 1892 р.
- архієпископ Кишинівський і Хотинський. 26 січня 1898 р. звільнений на спочинок за старості років в
Ізмаїльський архієрейський дім Кишинівської єпархії. Помер 10 березня 1910 р.
143
Праніцкий Д1.
ОСВЯЧЕННЯ ЦЕРКВИ В с. НЕПОРОТОВЕ, ХОТИНСЬКОГО ПОВІТУ
Першоджерело: Праницкий Д., священник. Освящение церкви в с. Непоротове, Хотинского уезда //

Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1892. – Год 25. – № 10. – С. 239 – 241.
30-го січня цього [1892 р.] року в с. Непоротові, Хотинського повіту, відбувалося
врочисте освячення новоствореного храму в ім'я Преподобного мученика Анастасія.
Довго з нетерпінням чекали цієї події жителі цього селища. Колишня зовсім стара
церква була розібрана дощенту і на її місці будувалася нова церква2. На протягу досить
тривалого часу в селі не було храму Божого - цієї необхідної святині для всякого
християнина, що тут у храмі Божому - у сукупній молитві перед Богом і Його святими
Догідниками знаходить єдину відраду, єдине полегшення для своєї душі в її скорботі.
Непоротове, 1943 р. Фото, Віллі Праггер. (Landesarchiv Baden-Württemberg, Staatsarchiv Freiburg).
І цієї дорогої святині, що доставляє мир і спокій душі, котра опанована гріхами й
хвилюваннями життя, позбавлені були Непоротовські селяни: свята були не як свята,
радість святкова – не на радість. Журливо, сумно проходили такі дні, нічим не
відрізнялися від буденних днів. Так тривало майже півтора року. Дякуємо Богу, у такий
порівняно короткий час кінчена була будівля церкви. При крайній бідності селян, довгий-
довгий час минуло б, поки вони дочекалися б такого благообразного храму, який тепер є у
них, якби в цій богоугодній справі не прийняв серцеву участь шановний поміщик,
дворянин Анастасій Євстафійович Статевіч. Беручи живу участь у побудові храму,
Анастасій Євстафійович не тільки пожертвував весь будівельний матеріал з добірного
дуба, але також більшу частину й інших витрат, так само як і всі витрати на освячення
храму брав на свій кошт3. Завдяки такій участі, будівля храму пішла швидко й закінчилася
цілком на початку січня.
144
Незабаром, потім був отриманий дозвіл Преосвященного Ісаакія 4 на освячення

новоствореного храму. Днем освячення призначено було 30-те січня. Напередодні цього
дня, увечері, здійснена була врочисто Всеношна священиком Лампадом Озерянським5 з
дияконом. На літію6 виходили: отець благочинний, священик Володимир Биховський7 ,
духівник округу священик Георгій Гербановський8 і місцевий священик. Співав хор
прекрасно організований із селян села Ленківців, під керівництвом регента із селян же.
Церква була повна молющіхся людей.
Наступив ранок 30-січня. Погода, не дивлячись на зимову пору, стояла тиха, ясна; у
повітрі віяло теплом, немов весною. Благовість дзвона розносився далеко по околиці,
возвіщуючи про радісний день, освячення храму. Багато народу зійшлося з найближчих
сіл і навіть із-за Дністра, із сусідньої Подільської губернії.
В 9 годин нарешті почався чин освячення престолу й храму. Попередньо зроблене
було водосвяття. Крім вищезгаданих священнослужителів у торжестві освячення взяли
участь священики: Іоанн Холдевич9, уродженець цього села, Феодор Трофімов10, Василь
Попович11 і Олександр Первяков12. Великі збори молющіхся священнослужителів,
стрункий зворушливий спів зразкового образу, важливість і велич чиненого
священнодійства, піднесений зміст молитов і пісень, виконаних до того мелодійно хором,
- все це зворушливо діяло на всіх присутніх і розташовувало до посиленої молитви. По
закінченні чина освячення, зроблена була врочисто Божественна літургія, на якій під час
заупокійної єктенії13 були поминуті всі покійні священнослужителі цього села. З пісень
особливо добре були виконані: Херувимська пісня сербського розспіву, «Милість миру»
Київського розспіву та «Заступниці старанна». Під час причастя місцевим священиком
було вимовлене повчання про важливість і значення для християнина св. храму.
Після літургії був відслужений молебень св. Преподобному мученику Анастасію із
проголошенням багатоліття, між іншим, і будівельникам церкви. По закінченні
богослужіння, в огорожі церкви була запропонована селянами трапеза для чужоземного
народу, що прийшов на це торжество, а священнослужителі були запрошені
високошановним поміщиком до нього на обід.
Дякуємо Богу, що ми сподобилися мати такий благообразний храм. Глибока
вдячність і всім трудівникам в цій справі та жертвувателям. Особливої подяки заслуговує
до цього благочестивий поміщик цього села, що прийняв у цій справі саму живу й діяльну
участь.
Залишки села Непоротове після затоплення Дністровським водосховищем. У зв’язку з будівництвом

Дністровської ГАЕС, в 1980-1981 рр. розпочалося масове переселення з села Непоротове, в результаті
145
чого було переселено 427 сімей ( 1271 громадян) у різні куточки України. Основна частниа населення
осіла у сусідньому с. Михалкове. У самому ж Непоротове після переселення залишилося лише 60 дворів.
Фото, Денис Кучерявий.
Мандзяк О.С. Примітки й коментарі до тексту.
1
Димитрій (Дмитро) Праніцкий, священик, закінчив Кишинівську духовну семінарію. За своє життя служив
священиком у ряді сіл і містечок Бессарабії. Був благочинним 3-го округу Хотинського повіту (до середини
1887 р.). 1 лютого 1888 року очужілий від священникового місця в містечку Бричанах, 3-го округу
Хотинського повіту, переміщений на священникову вакансію до церкви села Ново-Кирсов, 3-го округу
Бендерського повіту (сучас. Кирсово, у складі автономного територіального утворення Гагаузія, Молдова). 7
листопада 1890 року був призначений на місце священика до церкви с. Непоротова. 31 січня 1896 року
Дмитро Праніцкий переміщений до церкви с. Ферапонтієвки, Бендерського повіту. У с. Непоротові, на його
місце був призначений священик Леонід Антонієв (31 січня 1896 року), який до того вчився Кишинівської
духовної семінарії.
2
За даними І.М. Халіппи, раніше в с. Непоротові стояла Дмитрієвська церква, яку відкрили в 1799 році.
Першим її священиком був Василь Боднаровський, який був рукоположений у сан священика в 1776 році. В
1809 році ця церква згоріла: «спалена вогнем з усіма речами церковними в році 1809 у липні 13 дня»
(Халиппа И. Сведения о состоянии церквей в Бессарабии в 1812 – 1813 гг. // Труды Бессарабской
Губернской ученой архивной комиссии. – Т. III. – Кишинев, 1907. – С. 261.). Через якийсь час, на місці
старої, була зведена нова, котра прослужила до 1880-х рр.
3
Анастасій Євстафійович Статевіч - місцевий поміщик. Показав себе гарним господарником. Його
сільгосппродукцію закуповували в Кишинів, Одесу, Кам'янець-Подільський і т.д. Виділявся гуманним
ставленням до селян, але, при цьому тримав порядок «міцною рукою». Багато чого зробив для розвитку
освіти населення Непоротова. Його син, «дворянин Павло Статевіч відпускав опалення для Непоротовської
школи, постачав учнів учнівським приладдям й пожертвував матеріал для будівлі нового будинку». (Отчет о
церковно-приходских школах грамоты Кишиневской епархии за 1895 – 1896 г учебный год (продолжение) //
Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1896. - № 24. – С. 713.). 15 березня 1897 р. Павло
Статевіч затверджений у званні піклувальника Непоротовської школи грамоти. Кілька разів удостоювався
подяки Кишинівського єпархіального начальства та Кишинівського єпархіального училищної ради за
турботу, пожертвування та сприяння в розвитку церковних шкіл і освіти.
4
Преосвященний Ісаакій (в миру - Положенський Іоанн Калинникович) (1828 - 1894) - з 12 січня 1891 по 21
листопада 1892 р. єпископ Кишинівський і Хотинський.
5
Лампадій Озерянський – священник с. Гвіздівці (устр. Гвоздоуци, Гвоздоуць), Хотинського повіту
Бессарабської губернії.
6
Літія («старанна молитва») — частина цілонічного пильнування, що іде за єктенією. Див. нижче.
7
Владимир Биховський служив священиком при церкві с. Яноуци (тепер Іванівці), а з 21 січня 1888 року в
м. Бричани. Був благочинним 3-го округу Хотинського повіту. Двічі обирався на посаду депутата 3-го
округу Хотинського повіту. В 1897 році був нагороджений орденом св. Ганни 3-го ступеню.
8
Георгій Гербановський - священик с. Селищі. 5 лютого 1891 року призначений духівником 3-го округу
Хотинського повіту, на місце померлого в 1890 р. священика с. Непоротова, Артемія Белякевича. Вів
активну місіонерську й просвітительську діяльність. Брав участь у єпархіальних з'їздах, наприклад, що
відкрився 19 серпня 1898 у м. Кишиневі.
9
Іоанн Холдевич народився в с. Непоротові. Закінчив Кишинівську духовну семінарію. По закінченні був
висвячений на священика. Якийсь час служив у с. Білоусівці. 17 лютого 1887 року був направлений на
священникове місце в Хотинську Царе-Константиновську церкву, де ступив на посаду померлого священика
Миколи Запольського. 14 вересня 1888 р. призначений на посаду законовчителя Першого парафіяльного
училища м. Хотин. Трохи пізніше, був переміщений на місце священика до церкви с. Ленкоуць (тепер
Ленківці Кельменецького району Чернівецької обл.). На освячення церкви в с. Непоротові, разом з ним
приїхали багато парафіян Ленківців, у тому числі півчі, про яких згадується в тексті.
10
Феодор Трофімов, священик, за своє життя служив у декількох селах Хотинського повіту - у с. Росошанах,
Вітрянці та ін. Був також законовчителем церковно-приходських шкіл і шкіл грамоти.
11
Василь Попович – священик с. Михалково, Хотинського повіту. 21 січня 1897 року переміщений на
священникове місце до церкви с. Городище (молд. Horodişte, Хородиште; сучасна Республіка Молдова).
12
Олександр Первяков, закінчив курс Кишинівської духовної семінарії. 7 березня 1891 року був
призначений на священникове місце до церкви с. Білоусівки. 25 березня 1891 року був висвячений у сан
священика Димитрівської церкви указаного села.
13
Єктенія — назва ряду молитовних прохань. Єктенію, як правило, читає диякон, стоячи при цьому
на амвоні (місце для читання Священного Писання і т.д.), і повернувшись обличчям до вівтаря. Витягнувши
праву руку, він тримає в ній орарь (вузька стрічка з кольорової тканини) і після кожного прохання осіняє
себе хрестом.
146
СОКИРЯНЩИНА 12011
ГАЛИЦЬКИЙ МОНАСТИР
Більше півтори тисячі років на землі існує чернецтво, яке вперше було
започатковане в єгипетських пустинях. Це дивовижний зв'язок 3 минулим, а з
виникненням християнства монастир - це небо на землі,
На високому правому березі Дністра, простягнувся величезний кам'яний масив,
довжиною приблизно 300 метрів, в надзвичайно гарній місцевості, яка має назву Галиця.
Від швидкоплинних вод ріки уверх до монастиря було до 600 метрів. Благодать, тиша і
спокій та первозданна краса урочища Галиця, із його дивовижним камінням, п'янким
різнотрав'ям, лісовою гущавиною,- чудодійною водою джерел та прямовисними схилами
яру полонили колись перших монахів, які облюбували це місце і зробили в глибині
каменя-вапняка монастир із церквою, келіями, дзвіницею і господарськими будівлями.
Свято-Миколаївський чоловічий печерний монастир. Фото, Андрій Бондаренко.

Рік заснування монастиря на даний час не встановлено. Але ця святиня має свою
неповторну історію, часом скупу та не в повному обсязі. Існує три версії: - перша, що він
виник десь приблизно у V-VI віках нашої ери, коли мандрували святі подвижники по
землі в пошуках Божої благодаті, тиші і спокою.
Друга, це часи проповідництва християнства учнів святих апостолів, а можливо,
тих проповідників християнства, що втікали з Римської імперії приблизно VI – VII віки.
Варто нагадати що це ще й період заснування легендарного літописного історичного міста
Кучелмін. Залишки фортеці і сьогодні знаходяться в урочищі Галиця на високому мисі яру
Куютин та Красивого Ярка, а поселення розкинулися на чотирьох місцях. Одне із них
лежить в межах с. Ломачинці. Тобто, це був комплекс монастиря, міста і поселень.
За третьою верстою, це роки мандрувань преподобного Антоній Києво-
147
Печерського подвижника і святого, якому приписують заснування монастиря в с. Лядово.

Теж в камені і який не так далеко від цих місць, або вже після освячення Київської Русі,
але вже до того було місто Кучелмін і не могло воно бути без церкви.
Створювався монастир не княжою волею, не багатством сильних світу цього, ні
золотом чи сріблом, а по волі Божій і святих Божих угодників і святого великомученика і
чудотворця Георгія Побідоносця та святого святителя і чудотворця архієпископа
Миколая, в різний період яким він був освячений.
Фото Б. Рідуша. Перша половина 1990-х рр.

Перші подвижники і їх послідовники залишили із храмом, що був їм прихистком на
землі, добру пам'ять для нащадків.
Келії були різними по формі і площі, у два яруси із східцями. Церква довжиною до
10 м, шириною до 4 м і висотою близько 3 м. Оштукатурена всередині, без розписів, до
якої вели високі кам'яні сходи. За межами скали була дзвіниця в три яруси, де верхній був
дерев'яним, а два нижні кам'яні, оштукатурені. Двері і вікна на двох ярусах були зроблені
в склеп. А на верхньому було чотири вікна на всі сторони світу. Церква була крита
драницею.
Цікаво, що вода в тому місці, де стоїть монастир, відсутня. Брали її із цілющого
джерела внизу оригінальним методом. Було прокладено дерев'яний жолоб, по якому
коловоротом тягнули цебрики із водою.
Із «Кишинівських єпархіальних відомостей» №16 від 15.08.1898 року дізналися про
те, що скит Галиця злагодився в Хотинському цикуті (повіті), мав своє господарство, але в
кінці XVIII віку був розорений турками і після чого пустував. Своїм відновленням він
зобов'язаний овдовілому священику Здоїчевському, який був родом із Кам'янець-
Подільського, а священиком він був у Молдавії. В 1801 році був похрещений в ієромонаха
з ім'ям Анатолій. Настоятелем у скит його благословив митрополит із Ясс Веніамін. Скит
освячений був святого великомученика Георгія. Ієромонах Анатолій привів у порядок
скит, розвів фруктовий сад та виноградник, прийняв іще трьох монахів. Документів на
землю не було. Через погану поведінку монахів Молдово-влахійський екзарх Гавриїл
(Банулеску-Бодоні) в 1809 році скит закрив, а Анатолія перевів у монастир Каралашовки
для дальшої служби.
Також відомо, що 8 травня 1820 р. троє рибаків із містечка Калюс вночі побачили
вогняний хрест над церквою скита. Тоді священик із с. Непоротове Тимофій Морецький
організував до скиту хресний хід.
В 1889 році скит відвідав єпископ Подільський Димитрій (Самбітський). В 1903
році було проведено реставрацію скиту, а в 1904 році преосвященний Яків, єпископ
Кишинівський і Хотинський благословив завершити реставраційні роботи, виготовити
іконостас і престол. Церква була освячена в 1905 році в день святителя Миколая.
В 1924 році єпископ Вієскріон (Пую) був на Галиці із візитом та прийняв рішення
148
скит відкрити. 7 вересня 1926 року настоятелем був ієромонах Антоній (Греку) із скиту
Рудь, що в Сорокському повіті. Потім був настоятелем Євфимій.
У серпні 1928 року преосвященний єпископ Віссаріон посилає настоятелем
ієромонаха Протирія (Писаренко) із монастиря Сахарна Оргеївського повіту. Восени 1928
року преосвященний єпископ Віссаріон із архімандритами Мелхісідеком та Данилом
відвідали монастир і старця Протирія. За його сумлінну службу і працю винесли йому
подяку. В 1929 році на пожертвувані кошти було куплено 5 га ріллі і 1 га лісу.
Галицький печерний монастир, 1943 р. Фото, Віллі Праггер. (Landesarchiv Baden-Württemberg,

Staatsarchiv Freiburg).
В 30-их роках XX століття там проживало 12 монахів, які служили Богу день і ніч.
В 1999 році монастир відвідали високопреосвященний митрополит
Чернівецький і Буковинський Онуфрій та архімандрит Мелетій, а також братія із
Почаївської Лаври і Хрещатинського монастиря та священики із навколишніх сіл,
Достовірно відомо те, що монастир діяв періодично, про що свідчать «Кишинівські
єпархіальні відомості», №16 за 1898 рік стор. 509. Підтвердженням цього е й те, що у
книзі-довіднику «Православные Русские обители. Полное иллюстрированное описание
всех православных русских монастырей в Российской империи и на Афоне». (Санкт-
Петербург, 1910 г.), про цю святиню не згадується. Напевно, він тоді не діяв. Монастир
був пусткою і пристанищем нехристів у радянський період. Зразу після війни його
закрили, монахів розстріляли і потопили. На той час там було 13-15 монахів. Цей Свято-
Миколаївський монастир завжди був чоловічим, бо умови проживання в камені
надзвичайно важкі. Все монастирське майно розібрали. Зникли старинні рукописні книги і
мальовані ікони. Дзвіницю зруйнували. Господарство розорили. Куди те все поділося, не
відомо до сьогодні.
Монастир мав більше 10 га землі, хоч в архіві Сокирянського району у
погосподарських книгах с. Непоротове знайдено запис, що духівником був Йосиф
Левицький, родом із с. Сербичани. Там він і помер, його племінником є наш відомий
земляк, професор, доктор філософських наук Микола Андрійович Ожеван. А за
монастирем числилось 6,1 гектара ріллі, 0,8 га саду та 0,3 га городництва. Раніше, до
149
радянського періоду, монахи мали коні, корови, вівці, займалися виноградництвом.

Окрім Йосифа Левицького із монастиря втік і врятувався Марко Шундрій (1880-
1963 рр.), який народився в с. Ломачинці в боголюбивих батьків – царанина Миколи
Дмитровича Шундрія із 1843 р.н. та його жінки Ганни Марківної 1860 р.н. Довгий час він
терпів над собою знущання властей і безбожників, ходив і жив серед людей, жодної
служби в церкві на пропускав, читав за покійників Псалтир і тихо закінчив земне життя.
Похований Марко на сільському цвинтарі.
Всередині печерної церкви. Праворуч стоїть отець- настоятель церкви. 1943 р. Фото, Віллі Праггер.
(Landesarchiv Baden-Württemberg, Staatsarchiv Freiburg).
Часто відвідували Свято-Миколаївський монастир монахині, рідні сестри Петрик.
У смиренних перед Богом Василя Івановича Петрика 1872 р.н. і Христини Федорівної
1882 р.н. було шестеро дітей: двоє синів – Іван - 1909 р.н. та Прокопій - 1911 р.н., а також
дочки Парасківа - 1901 р.н., Марія - 1903 р.н. і Уліта - 1923 р.н. Першою дорогу до
монастиря з Каларашовки протоптала Парасківа, яка була калікою, за нею пішла Ксенія,
паспорт якої зберігся до цього часу в автора цих рядків. Потім монахинею стала і Марія.
(«Чотки» є в архіві М. Шундрія), вона жила в маленькій хатині над яром, у тихому місці
села. Всі вони поховані в селі на цвинтарі. Хатина збереглася.
Нову історію монастир почав писати з березня 1999 року, коли із Хрещатинського
Іоанна-Богословського монастиря на хуторі Галиця поселилися четверо монахів ігумен
Амвросій і братія Сергій, Феодосій, Венедикт.
Через піввіку відроджується святиня. Багато вже зроблено, а ще багато потрібно
зробити. 3 Божою допомогою все буде.
Нам необхідно пам'ятати, що чернецтво завжди було фундаментом благочестя,
благополуччя, служило двигуном освіти, культури, науки. Світ лежить в злі. Що сталося
би із ним, якби не було видно прикладів праведного життя, якби не було святих молитв
подвижників християнства. Могло б давно бути, що рука Божа скарала світ, як колись це
було із Содомом і Гоморою.
На все є воля Божа! I кожної служби монастир збирає вірних Богові людей і все
більше людей його відвідує. Історія святині пишеться далі.
150
Стуарт Ф.
СТАРОДАВНІ НАРОДНІ СВЯТА І ЗВИЧАЇ
Вашій увазі пропонується «Доповідь Голови Бессарабської Губернської Земської Управи барона А.
Ф. Стуарта про місцеві народні свята», - матеріал з видання «Праці місцевих комітетів про потреби
сільськогосподарської промисловості» за 1903 рік. Мова йде про народні календарні свята населення
Бессарабії і про ставлення до них місцевих чиновників.
Статтю ми скоротили, залишили тільки інформацію, яка стосується Хотинского повіту, куди, як
відомо, у минулому входили й землі сучасної Сокирянщини. Сподіваємося, що для тих, хто цікавиться
історією й традиціями Сокирянського краю вона буде мати значний інтерес, навіть незважаючи на те, що
автор опублікованої нижче доповіді досить упереджено ставиться до деяких сторін традиційного
селянського укладу. На цю упередженість можна б було не звертати уваги, як би вона не мала під собою
досить значного і суттєвого підґрунтя, яке на жаль, не зникло і до цього часу.
Доповідь вкрай цікава описом всіх свят, що важко ще десь знайти. Цікавість викликає також те,
що багато що повністю співпадає з сучасними звичаями і той факт, що опублікована нижче доповідь
включає в себе вивчення громадської думки. Ця публікація, безсумнівно, буде мати й науковий інтерес, тим
більше, що українською мовою її точно ще ні хто не публікував. Фразеологію доповіді збережено авторську.
Переклад з російської на українську мову – О.Цвяхівський.
Першоджерело: Доклад Председателя Бессарабской Губернской Земской Управы барона А. Ф.

Стуарта о местных народных праздниках // Труды местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной
промышленности. – Том 3. – СПб.: Типография Штаба Отдельного Корпуса Пограничной Стражи, 1903. –
С. 62 – 74.
У виді запропонованого Урядом обговорення різних питань про потреби

сільськогосподарської промисловості, представляється благочасним і необхідним
звернути увагу, між іншим, і на ту особливість у житті сільського населення Бессарабії,
що воно, дотримуючись споконвічних традицій і зберігаючи марновірні звичаї й обряди,
що мають свій початок і походження, безсумнівно, у глибокій давнині, понад установлені
церковні й цивільні свята утримується від сільськогосподарських робіт і неухильно рік у
рік святкують чимало чисто місцевих народних свят, заснованих на неосвічених
забобонах або, що носять на собі явний відбиток язичества, такі: Кирика-шкьопу, Русалії,
Іван-Купайла, Фоку й інші.
На Кирика-шкьопу, за народними віруваннями, не можна працювати, у
протилежному випадку можна пошкодити ногу або руку, і порушник того свята зробиться
кульгавим, калікою. У день Фоки не можна навіть розводити вогню, інакше згорить
будинок, і т.п. Утримуючись у ці й подібні дні від робіт, сільське населення не вважає
гріхом віддаватися в ці дні розгулу, через що наноситься явний збиток економічному
добробуту й моральності населення. Давно настав час звернути увагу на це негативне
явище місцевого народного життя й впливом церковної влади припинити в темній масі
дотримання подібних свят, не встановлених правилами церкви.
З метою зібрати докладний матеріал про всіх існуючим серед населення Бессарабії
чисто місцевих народних свят Губернська Управа просила Повітові управи зібрати на
місцях й повідомити їй наступні відомості:
151
1) Які народні свята, понад установлені церковні і цивільні, існують серед

населення. Перелічити ці свята, позначивши час, коли вони святкуються.
2) Найменування кожного свята й значення такого в російському перекладі, якщо
назва свята молдавська або болгарська.
3) Походження свята й сполучені з ним
марновірні обряди й дії.
4) Як проводить населення вільний час у дні
цих свят.
5) Чи не виконує населення в ці дні так звані
клакі, тобто гуртові сільськогосподарські роботи,
чинені безкоштовно за частування з музикою. Хто
звичайно користується подібними клаками.
6) Чи не було в минулому спроб до
викорінювання вищезазначених марновірних свят, у
чому ці спроби складалися, як ставилося до них
населення і які були наслідки.
Внаслідок викладеного запиту, Повітовими Управами
доставлені нижченаведені відомості щодо марновірних
свят і з’єднаних з ними обрядів, що існують серед
населення підлягаючих повітів.
За зібраними Волосними Правліннями
відомостями, у Хотинському повіті селяни, понад
церковні й цивільні свята, святкують ще наступне
нижче перераховані дні (дати зазначено за старим
стилем – прим. адміна):
1) Св. Петра - 16 Січня.
2) Св. мученика Трифона – 1 Лютого.
3) Харлампія - 10 Лютого.
4) Євдокії: – 1 Марта.
5) 40 мучеників – 9 Марта.
6) Олексія – людини Божої – 17 Марта.
7) Собор Архангела Гаврила – 26 Марта й 13 Липня.
8) Св. Антипа – 11 Квітня.
9) Юрія (Георгія Переможця) – 23 Квітня.
10) Кирила й Мефодія – 11 Травня.
11) Онуфрія – 12 Червня.
12) Івана Купала (рожд. Іоанна Хрестителя) – 24 Червня.
13) Апостола Павла – 30 Червня.
14) Великомуч. Прокопія – 8 Липня.
15) Марини – 27 Липня.
16) Пророка Іллі – 20 Липня.
17) Препод. Параскєви – 26 Липня.
18) Великомуч. Пантелеймона – 17 Липня.
19) Маковій – 1 Августа.
20) Насіння Столпника – 1 Вересня.
21) Чудо Архістр. Михайла (Михайлово чудо) – 6 Вересня.
22) Луки – 18 Жовтня.
3) Великомученика Дімітрія – 26 Жовтня.
24) Спиридона – 31 Жовтня.
25) Косьми й Даміана – 1 Листопада.
26) Пилипа – 14 Листопада.
152
27) Катерини – 24 Листопада.

28) Андрія Первозваного – 30 Листопада.
29) Варвари – 4 Грудня.
30) Амбросія – 7 Грудня.
31) Ігнатія – 20 Грудня.
32) Кирика (шкьопу) і Улити – 15 Липня.
33) Палій (мучен. Фока) у день Марії Магдалини – 22 Липня.
34) Дев’ять четвергів після Пасхи – ноу жой.
35) Рахманський Великдень – на 4-й тиждень після Великодня (збігаєтеся зі святом
преполовєнія).
36) Русалії – син-прештії (Навки) – перший четвер після св. Трійці й на ін. день
Петрова поста.
Значення молдавських і малоруських назв поєднано тільки з деякими святами й
означає: Кіріка-шкьопу (кульгавий), Палій Фоку – на малороcийській – спалювач, а на
молдавській – вогонь, Рахманський великдень – світла Христова Неділя, Русалії син-
прештії – на молдавській Русалії розходяться, а малоруси приєднують до цієї назви ще
слово «Навки», що означає душа дитини, що вмерла без хрещення.
Походження цих свят засновано
головним чином на іменах св. мучеників,
вказаних у святцях, але вшановування тих
днів поєднано з різними забобонами, так,
наприклад: вшановування Іллі пророка
охороняти від удару грому, Фоки — від
пожеж, багато свят охороняють від різних
хвороб на людях і на худобі; Рахманський
Великдень припускає існування якогось
народу Рахмани, що сповідав православну
віру й жив нижче за течією Дністра, але не
знав, коли святкується Світла Христова
Неділя, а тому малоруси від фарбованих
яєць, що з’їдаються на паску, кидали в
ріку шкарлупи, щоб, коли вони
припливуть до Рахманів, останні
довідалися про святкування Великодня;
Русалії святкуються для спокути дітей, що
вмерли без святого хрещення. Більш
певних і ясних пояснень чествуємих
селянами свят отримані відомості не
дають, тому що в народі перекази про них
неясні й заплутані, а загальні відповіді
такі, що діди святкували й ми повинні
святкувати, а інакше бути лиху й
нещастям.
Маланкарі з Шебутинців. Обласний фестиваль У святкові дні селяни проводять
«Від різдва до йордану», Чернівці, 17.01.09. Фото: час у ледарстві, роз’їздах по ярмарках, у
http://kamienczanka.livejournal.com/154288.html
пияцтві й танцях, а іноді й у польових
роботах на клаках. Особливого ритуалу святкування не дотримуються, і навіть колишні
звичаї – обливання водою на Івана Купала, спускання в ріку вінків і опудал, кидання
яєчної шкарлупи, стрибання через багаття – виводяться.
У такі святкові дні селяни йдуть на польові безоплатні роботи за частування горілкою,
музикою й танцями, по запрошеннях священиків і церковних причтів, сільських і
153
волосних посадових осіб, орендарів і дрібних землевласників, не вважаючи такі роботи за

гріх. Спроб до викорінювання марновірних свят, за показниками Волосних Правлінь, не
робилося.
Повідомивши наведені відомості про марновірні свята, Хотинська Управа
пояснила:
а) виникли ці свята, безсумнівно, на підставі забобонів на ґрунті не лише язичества,
але й у християнську епоху з метою вшановування святих догідників і мучеників, як
показують імена днів, що святкуються. Марновірство темного народу дало особливе
значення святам, що охороняють у боротьбі із природою від різних нещасть;
б) не можна не погодитися з тим, що ці свята віднімають у селян багато робочого
часу, особливо в гарячу пору польових робіт, і що це завдає значної шкоди господарству
селян;
в) дієвим засобом викорінювання забобонів може служити тільки освіта народу й
релігійні повчання із церковних кафедр, але для цього потрібні, з одного боку, гарні
школи, а з іншого боку – переконливі проповідники. <…>
Маланка з Вітрянки. Фестиваль «Різдва до Йордана», 2011. Фото:

http://kamienczanka.livejournal.com/154288.html
Від настільки грубого розуміння значення згаданих свят неважко, зрозуміло,
перейти ще до більш грубого перепровадження часу в такі дні. От чому, утримуючись від
якої б те не було справи, що носить форму певної роботи, місцеве населення вбиває в такі
дні час не стільки в нешкідливих розвагах, скільки в грубому розгулі, пияцтві й
сполученому з ним лихослів’ї, богохульстві, осуді ближнього тощо.
На питання про те, чи не виконує населення в подібні свята так званих «клак»
тобто гуртових сільськогосподарських робіт, – відповім ствердно, при чому скажу, що
подібні працівники переконані в тому, що гріх буде не їх, а того, хто влаштував «клаку».
А користуються «клаками» найбільше вища сільська адміністрація: волосний старшина,
писар, урядник і ін., хоча бувають випадки «клак» і у священиків.
154
Про те, чи були в минулому спроби до викорінювання грубого розуміння значення

цих свят, нічого сказати не можу. На підставі ж сьогодення скажу, що такі спроби
робляться пастирями із церковної кафедри не один раз, хоча відчутні сприятливі
результати дуже мало позначилися, у майбутньому ж, коли населення буде настільки
розумово розвинене, що зрозуміє, що є в житті від Бога й що від людини, те напевно й так
звані місцеві свята звільняться зовсім від грубого язичеського елемента.
Узагальнюючи доставлені Повітовими Управами відомості про існуючі серед
сільського населення народні свята, потрібно насамперед помітити, що інші з них, як
вказує сама їхня назва, язичницького походження, а інші хоча й присвячені до імен
святих, шанованих православною церквою, однак також служать лише приводом до
перерви в польових роботах, пияцтва, розгулу. І навіть самі клакі, що бувають в ці дні,
виконуються лише під умовою частування, поєднаного з музикою й вечірнім розгулом.
Цікаво, що в жодному повідомленні Волосних Правлінь щодо народних свят не згадано,
щоб у ці дні населення відвідувало церковне богослужіння. Ясно, що тут ми маємо справу
з народним неуцтвом, з темрявою народу, що, бажаючи відгородити себе, свої житла, свої
трудові ниви й свою худобу від різних стихійних лих і нещасних випадків, за звичаєм,
установленим споконвіку предками, деякі дні присвячує ледарству. Не стосуючись тої
сторони, що таке препровдження цих днів суперечить духу християнського вчення про
свята, ледарство й розгул, якими ознаменовуються подібні дні, заподіюють занадто
чутливий збиток населенню, що живе головним чином землеробською працею,
продуктивність же цієї праці цілком залежить від сприятливих метеорологічних умов,
внаслідок чого в гарячій робочий час усяка година дорога.
Беручи до уваги, що, крім 52 недільних днів, православною церквою встановлено
ще 30 святкових днів, ми маємо в році 82 дня, у які за законом обов’язково відвідувати
церковне богослужіння й припиняти усякі публічні роботи.
І от до цих 82-х днів відпочинку від праці, установлених церковними й цивільними
законами, населення Бессарабії додало ще 52 дня таких, у які воно, вважаючи великим
гріхом працювати за плату кому-небудь або безкоштовно виконувати свої роботи, у той
же час не знаходить нічого соромного в неробстві й розгулі. І таким чином, народні свята,
збільшуючи число неробочих днів, скорочують період робочого часу, що залишається в
розпорядженні населення, понад чим на 36%. Збиток, заподіюваний народними святами
добробуту населення, варто визнати тим більше явним і неминучим що період польових
сільськогосподарських занять обіймає собою лише три пори року: весну, літо й почасти
осінь. Визнаючи, що період землеробських польових праць починається з 1-го березня й
кінчається до 1-го листопада, ми, як показує додана таблиця, бачимо, що щомісячно у цей
період припадає наступне число недільних, встановлених церквою святкових і
встановлених народним звичаєм неробочих днів:
1) у Марті: а) недільних 5; б) святкових 1; в) народних 4 - 10
2) у Квітні: а) недільних 4; б) святкових ….. 2; в) народних 5 – 11
3) у Травні: а) недільних 4; б) святкових 2; в) народних 5 – 11
4) у Червні: а) недільних …… 5; б) святкових 2; в) народних 6 – 13
5) у Липні: а) недільних 4; б) святкових 0; в) народних 8 – 12
6) в Августі: а) недільних 4; б) святкових 3; в) народних 1 – 8
7) у Вересні: а) недільних 5; б) святкових 2; в) народних 3 – 10
8) у Жовтні: а) недільних 4; б) святкових 2; в) народних 3 – 9
Всіх неробочих днів………. 84
Період з 1-го березня до 1-го листопада обіймає собою 245 днів; у цей період
недільних і святкових днів 49 і, зверх того, установлених народним неуцтвом і
марновірством – 35 неробочих днів. Тим часом, спостереження над кліматом Бессарабії
встановили той факт, що тут переважають літні дощі, самі рясні трапляються в червні й
липні: вони збігаються з часом збору сіна й жнивами хлібів, а тому, перешкоджаючи
155
виробництву цих важливих занять, заподіюють іноді втрати в господарстві. І в ті ж 2

літніх місяці, у цю «гарячу» пору селяни втрачають 14 днів робочого часу, дотримуючись
народних свят, проводять в бездіяльності, у розгулі й пияцтві цілі дні в такий період
сільськогосподарського життя, коли кожна година вкрай дорога, коли напруженістю
фізичної праці забезпечується добробут родини на весь рік. Саме собою зрозуміло, що,
при наявності такого значного числа народних свят, що припадає саме на ці місяці, що
трапляються в ті ж місяці дощі, затримуючи польові сільськогосподарські заняття,
заподіюють непоправний збиток економічному добробуту населення, прирікають його на
нестаток.
Особи, близько знайомі з життям сільського населення Бессарабії, уже в 60-х роках
минулого сторіччя до числа головних причин бідності тутешнього населення відносили:
пияцтво й значну кількість святкових днів навесні й влітку. Так, в одній з таких
етнографічних заміток за 1865 р. пояснено: річні витрати кожного селянина сягають до
100 руб. сер., а саме: на продовольство для родини 18 руб., на одяг 20 р., на господарство
5 р., на утримання будинку 1 р., на повинності 9 р., на церкву й духовні потреби 4 р., на
покупку напоїв як для щоденного вживання,
так і при випадкових подіях у сімействі від 12
до 20 р. і більше й на інші витрати при
сказаних подіях до 10 р. в рік. Ці цифри
показують, що для одного сімейства селянина
більше буває щорічно витрат на горілку, вино
й інші не необхідні предмети, чим на всі
взагалі перші потреби життя, а це й слугує
якщо не єдиною, те однією з головних причин
бідності тутешнього населення. До таких
причин слід віднести також бездіяльність
селян протягом цілої зими, значну кількість
святкових днів весною й літом, які з одного
боку скорочують продуктивність, а з іншого
боку – слугують приводом до пияцтва, й
нарешті, безліч дивних звичаїв при різних
фазисах їхнього життя.
Звичаї при народженні, одруженні,
похоронах, поминанні померлих, при переїзді
на нові житла, при будівлі мостів, колодязів,
навіть при купівлі й продажі худоби й інших
предметів, уже описані багатьма, всі ці звичаї
завжди супроводжуються тривалим пияцтвом,
і це становить винятковий їхній характер.
Народження, похорони й особливо весілля, не Ряджений. В день св. Василя, Сокиряни, 2011 р.
ознаменовані триденною пиятикою, Фото, Денис Кучерявий.
вважаються дією, яка майже не відбулася й є ледве неприродними. Від одного одруження
наш селянин часто ставити себе в неоплатний на довгий час борг. Якщо ж протягом року
його одруження трапляється народження й похорон, то він не може відскіпатися від
убогості кілька років.
З питання про походження народних свят, що становить предмет цієї доповіді,
варто помітити, що багато з цих свят згадуються вже в «Стоглаві», пам’ятнику половини
XVI століття. У Стоглаві, між іншим, згадуються Русалії, про Іоанів день, тобто язичеські
ігри, що відбувалися напередодні Івана Купала, 24 Червня, коли розкладалися купальскі
вогні й розшукувалися скарби. Русальська седмиця – це тиждень, що передує Троїцину
дню; у четвер на цій седмиці, іменованої семіком, дівиці завивали вінки. Там же
156
згадується В’юнець, особливого роду обряд, що справлявся в суботу на святому тижні в

молодих, що обвінчалися в тім році, щось подібне до звичаю, що існує досі в
Акерманському повіті. По тому ж Стоглаву «у перший понеділок Петрова посту в гаю
ходити – бісівські потіхи діяти; а у Великий Четверток порану солому палять і мертвих
кличуть, деякі ж невигласи – попи у Великий Четверток сіль під престол кладуть і до
сьомого Четвертка там тримають, а ту сіль дають на лікування людям і худобі». Питання
Царя Івана Васильовича Грозного, запропоновані Московському собору 23 Лютого 1551
р., мали на меті викорінювання в народі марновірств і забобонів, що підштовхуються
двовірством і апокрифами, інакше кажучи – низьким ступенем релігійної освіти народної
маси.
Ця історична довідка показує, внаслідок яких впливів у свідомості народу
вкоренилася неправильне розуміння про свята взагалі, які найчастіше є часом посиленої
торговельної діяльності, ярмаркової й базарної штовханини, що дають привід до розгулу,
а з іншого боку, за народним переконанням, ніби санкціонують ледарство й перерву в
зайняттях. Бували випадки, що таке мінливе сприйняття про свята спонукало нижчі
адміністративно-поліцейські влади притягувати до кримінальної відповідальності тих, хто
у свята вирішував робити звичайні роботи. Одна з таких справ – справа – Миколи
Ярембкевича надходила на розгляд Правітельствующего Сенату. <…>
За народними поняттями, святам личить ледарство, і робота у свята вважається
гріхом. Звідси ясно випливає те, що для викорінювання так званих народних свят
необхідно, насамперед, вплив пастирів церкви, необхідно, щоб сільські священики,
користуючись своїм авторитетом і в силу покладеного на них обов’язку, шляхом
церковної проповіді й взагалі пастирського вмовляння невпинно пеклися про роз’яснення
тих забобонів і марновірств, у силу яких споконвіку виникли й існують досі так звані
народні свята. Такий обов’язок парафіяльних священиків прямо виражений в 33 ст.
Статуту про попередження й припинення злочинів, св. зак. т. XIV, вид. 1890 року.
У виді вищевикладеного й беручи до уваги, що дотримання сільським населенням
народних свят, збільшуючи число неробочих днів, вносить безлад в побутове життя
населення й заподіює явний збиток сільськогосподарської промисловості, представляється
необхідним порушити клопотання перед Урядом про те, щоб, у зносинах зі Святєйшим
Правітельствующим Синодом. -
1) був опублікований табель великих свят і високоурочистих днів, у які проведення
публічних робіт визнається небажаними крім особливих випадків і найнеобхідніших
домашніх занять;
2) щоб Міністерством Внутрішніх Справ був виданий табель таких святкових днів,
у які роботодавці не можуть примушувати до роботи, але в які закон зовсім не забороняє
робітникам добровільні всякого роду роботи й заняття;
3) щоб учителям було вмінено в обов’язок у школі й при народних читаннях, що
влаштовуються ними, пояснювати населенню щирий зміст шанованих церквою й
установлених цивільних свят й роз’ясняти ту шкоду, що завдає населенню дотримання
свят, заснованих лише на марновірстві й неправильному розумінні їхнього дійсного
значення;
4) щоб через місцеве єпархіальне начальство запропоновано було парафіяльним
священикам, подаючи добрий примір своїм парафіянам, не влаштовувати клаки у святкові
дні в їх власних господарствах і неухильно й систематично вживати заходів пастирського
впливу до викорінювання релігійних марновірств і забобонів, що слугують причиною
існування так званих народних свят.
У свідомість населення повинна шляхом церковно-релігійного впливу проникнути
та думка, що не роботою, не чесною працею порушується святиня християнських свят, а
розгулом і різними бешкетуваннями, що виникають внаслідок ледарства.
157
Казимир Е.П.
ИЗ СВАДЕБНЫХ И РОДИННЫХ ОБЫЧАЕВ

ХОТИНСКОГО УЕЗДА БЕССАРАБСКОЙ ГУБЕРНИИ
Первоисточник: Казимир Е.П. Из свадебных и родинных обычаев Хотинского уезда, Бессарабской

губернии // Этнографическое обозрение. – Москва, 1907. - № 1 – 2. – С. 200 – 208.
Сватанье. На свадьбе главные участники ея носят следующие названия: жених и

невеста — «молодой», «молода», посаженые — «батько», «матка», шафера — «дружбы»,
дружки — «дружки», сваты — «старосты», свахи — «свашки».
Сватать идут два старосты в дом родителей невесты, где и говорить: «Почему вы не
спросите зачем мы пришли?» —«Потому что вы не мальчики, а люди почтенные, и мы
ждем вашего слова». Затем идут переговоры, условливаются о сроке для «заручиня» и
свадьбы, спорят о приданом, торгуются, ссорятся, мирятся и т. д. Все, что решено и
обещано родителями старостам, всегда потом выдается, хотя бы через 2 — 3 года; но
почти не было случая отказа потом выдать дочери обещанное.
Свадьбы бывают: 1) обыкновенные, 2) «вкупи» или 3) «крадижом». Первые
характерны тем, что здесь идут расходы отдельно у родителей «молодого», отдельно у
род. «молодой», (музыка, угощения и т, д.). На свадьбе второго вида оба дома для
сокращения трат делают все сообща (1 музыка, 1 угощение). В свадьбе третьего вида
невесту «крадут» — или потому, что родители ее не согласны на брак, и она уходить в
дом жениха, где и живет у его родителей до свадьбы; или же иногда это делается и с
общего согласия, т.-е. «крадут» невесту с согласия (тайного) ее родителей, чтобы
последние не участвовали в свадебных расходах; потом они молодым выплачивают ту
сумму, которая иначе пошла бы на угощения и подарки гостям.
На сватании на вопрос родителей о желании выйти замуж девка должна
«соромиться» и говорить, что «согласна по приказанию родителей». Сватам дарят
«рушники и щедро угощают. Невеста и жених обмениваются «знаками». Он требует от
нее дорогую вещь: шелковый платок, новое платье, шубу (летом) и т. д., чтобы она потом
ему не отказала, выйдя за другого. В таком случае ее «знак» ей не возвращается.
Бывает, что давшая «знак» сватается другим, более милым для нее женихом, и
тогда она последнему горько плачет, причитает: «отчего раньше не сватал», теперь уже
она должна идти за первого, потому что дала «знак», стоящий 5—10—20 руб., и для
спасения ценной вещи приносится в жертву чувство.
Но иногда, узнав, что такая-то засватана, — другой парень перебивает, откупает ее
у получившего «знак» или же платить за утраченную вещь и за расходы по угощению
сватов и таким образом сам женится.
Обручение (без священника). На «заручные» беруг полное сито жита, в которое
прячут кольца; жених и невеста разом выхватывают по горсти жита; если кольца не
попадаются — нехорошо; если до 3-хъ раз кольца попадутся невесте — ее, а жениху —его
— нехорошо. Если невеста выхватить его кольцо, а он ее — то это хороший знак.
Невеста обвязывает руки старостам ручниками или платками, при чем их
присутствующие спросят: «Что это вас вяжут? провинились или прокрались вы что ли?»
Они отвечают: «Прогрешили мы, прогрешили». Жених туго перетягивает на себе пояс;
невеста подходить к нему с «ширинкой» (вышитым ручничком). Гости спрашивают: «А
ну, чи годна снип завязаты»: да умеет ли она снопы вязать на жатве — вообще хорошая да
работница? Жених надумается, а невеста старается сильным и ловким движением
заложить ему за пояс «ширинку». Если это ей быстро удается — хвалят: «Годна, годна
снопы вязать!»
Потом просят всех за стол «пить слово». Старосты спрашиваюсь: «Та на який то
158
мы счет пыты будемъ? що с того буде? коли не висиля?» Во время угощения

условливаются о дне свадьбы и подробно обсуждают какой кому расход и т.д. После этого
уже свадьба не может расстроиться, т.-к. уже «пили слово» и совершено обручение
(церемонии с кольцами, житом, ширинкой и т. д.).
Подарки, приданое, расходы. За неделю или 2 до свадьбы жених и невеста вдвоем
на целый день отправляются «в мисто» за покупками. Это самый ожидаемый и любимый
день. Закупают все нужное: подарки гостям, одежду и т. д.; он ее угощает и, смотря по
состоянию и по симпатии, щедро одаривает. Вечером когда он ее привозить и за ней
выгружает покупки — подруги сбегаются смотреть что именно она получила. Они тоже
получают конфеты, яблоки, орехи и т. д.
Свадебный поезд, с. Ломачинцы Сокирянского района, начало 1980-х. Фото из архива. А.С. Мандзяка.
Обязательные подарки на счет жениха: невесте платье, «покрывало» (платок),
обувь, венок, кольцо, серьги, бусы и друг. мелочи, ленты и т. д. Ее матери бурнус и
башмаки или же матери бурнус, а отцу чоботы. Посаженной матери что-нибудь (платок).
Он же платить священнику за венчание (от 8 до 25 рублей) и нанимает музыку от 6 до 40
руб. (По 1 руб. священнику обязаны дать и посаженые).
На счет невесты и ее родителей: ручники, «пестимлэлы», т.-е. платки, идущие на
«дары», числом от 40, 50 до 100. Угощения. У каждой девушки за год и 2 до свадьбы уже
заготовлены домотканые ручники, из них часть с вышитыми концами, большие, малые,
средние — на разные цены. Рубаху для жениха и для его матери она шьет из домашнего
полотна и красиво расшивает.
На свадьбе (среднего состояния) расходуется 25 — 40 ведер вина и 5 ведер водки,
иногда еще пиво. Вина покупают целый антал в Кодрях, Аккерманского уезда (за 100
верст). Кодри — село, где почти все крестьяне имеют виноградники. Цена вина 70, 80 коп.
и до 1 р. 20 за ведро. Перед свадьбами специально несколько подвод едут в Кодри, везя
пустые бочки (анталы) для вина. Зажиточные хозяева щеголяют обилием угощений. Если
невеста хорошая работница, то у нее большое приданое, много «дзестр» ковров, полотна,
подушек и одежды. Приданое сложено в большой «скрын» — (сундук). Когда после
свадьбы молодой является, чтобы увозить к себе жену и ее «скрыню», то сестра ее садится
159
на этот сундук и «не дает». Дружбы выносят из хаты сундук с сидящей на нем девочкой и
та уходить только получивши от «молодого» выкуп (подарок или деньги 10 — 20 коп.).
Брать молодой, мальчик, старается вскочить на коня «молодого», и тот должен и своего
коня «выкупить», бросив горсть карамели или монету.
В понедельник еще приходят гости и продолжается попойка, но уже каждая
гостящая чета приносить с собой 1/2 ока водки (чтоб облегчить хозяевам расходы по
угощению).
На «маса мари» (см.ниже.) во время «витания» гости и родные сбрасывают
молодым на тарелочки 40 — 50, иногда до 100 рублей.
Венец. В субботу с утра дружки с невестой ходят по селу «с колачами» и
приглашают родных и знакомых «до винка», т.-е. присутствовать при церемонии
возложения венка. В каждой хате невеста оставляет колачи и получает подарок (полотна,
курицу, ручник, пряжу и т. д. или деньги—15-30 коп.).
Вечером родные собираются и уже приводить музыкантов.
Свадьба, с. Перебыковцы Хотинского уезда, начало XX в. Фото, П.А. Несторовский.

Невесту сажают «на посад» на подушку, под которую положен «кожух»
(полушубок). Батько первый, а за ним все родные по кусочку расплетают ее косу, причем
дружки поют, музыка играет очень заунывно и протяжно, невеста плачет. Батько с маткой
берут (не голой рукой, а через платки) Венок и кладут ей на голову, приговаривая
пожелания и благословения. Дружка укрепляют на голове венок. После невесты на
подушку спешить сесть одна из дружек (чтоб скоро замуж выйти).
Если свадьба «вкупи», то сперва «на посад» сажают жениха, все родные его чешут
гребнем и ему пришивают на грудь цветы (тоже назыв. «венок»). Потом «на посади»
невеста, а затем обоих уже в венках батько 3 раза обводить (держа их не голой рукой, а за
белые платочки) вокруг стола, на котором по углам поставлены колачи, соль, горят
восковые свечи (воткнутые в хлеб) и украшено все это барвинком. На всех углах
остановка, крестятся и целуют колачи. Потом к столу сажают на подушки жениха и
невесту, произносят пожелания, наставления и отпускают затем танцевать до утра.
Старшие всю ночь угощаются. Ночью несколько раз дружбы приглашают молодежь от
танца в хату, спрашивая его желает поесть. Если желающее отделяются, то с ними в хату
идут и «молодые», которые садятся у стола. Гости входящим кланяются, потом их
160
угощают, а они сбрасывают на тарелку деньги и опять все идут танцевать.

Перед венчанием в воскресенье с утра свашки относят в сите подарка от невесты к
жениху и его родне от него— ее родным. Получивший подарок бросает в сито «горсть
денег» около 15 — 20 коп., но все по 1/2 и по 1 коп. Свашки встряхивают деньгами в сите
и поют, хваля богатство молодого или молодой. Рубаха, шитая невестой жениху —
называется «камеша ди конония нирилуй». Платок, который жених дарить невесте и
которым ее после свадьбы покрывают — «пестымэл».
Перед отъездом к венцу матка следить, чтоб воротник был на женихе расстегнут.
Если манжеты рукавов на пуговицах, то и их расстегивает.
Подъехав к хате за невестой, жениха (на коне верхом) дружбы подводят к сеням;
дружки платочками отгоняют, а невеста, стоя на пороге внутренней комнаты, смотрит на
жениха «сквозь колач». 2 раза дружки отгоняют, на 3-й невеста бросает на коня ковер и
подает жениху воды, а он ей бросает рубль. Тот пьет и остаток льет через свою голову
назад на окружающую толпу. Жених, спешившись, выводить невесту к повозке; публика
подзадоривает: «А ну, чи годень сноп подбросить, стог вершить?» Жених старается одним
взмахом «выкинуть» на повозку упирающуюся невесту; возле нее садится матка с
подушечкой в руках; жениха верхом дружбы (ведя его лошадь под уздцы) 3 раза обводить
вокруг повозки и каждый раз он «кончуком» ударяет» невесту по голове; матка
прикрывает ее голову подушечкой и просить: «Не бей, фине» (фин — венчальный сын).
Публика кричит: «Бей больнее, чтобы слушалась мужа». Мать ее кропить весь поезд
свадебный свяченой водой пучком васильков. Едут в церковь: впереди невесты с
посажеными и возле жених верхом; затем дружки и возле верхами дружбы; затем гости и
сзади музыканты.
В церкви, стоя на ручнике, невеста, если хитрая, старается стать на ногу жениху, а
он настороже и прячет «чоботы» подальше, чтоб она не была «старшей в доме». При
возвращении из церкви кто-нибудь в селе поджидает и «переливает», т.-е. под ноги
лошадям и на колеса повозки льет ведро воды; ему за это дают денег, т.-к. это счастье
принесет.
Семейство. Непоротово, 1943 г. Фото, Вилли Праггер. 161

После венца. Танцы и угощения чередуются. Когда все пообедали (по очереди, т.-к.
хата не вместить разом всех), дружбы идут ловить «молоду»; она несколько раз
вырывается и возвращается к танцу. Наконец ее силой дружбы ведут в хату «покрывать»;
она упирается ногами и руками в косяки дверей, рвется, плачет. Ее садят на лавку, перед
ней столь с хлебом и брынзой; за ней на лавку становятся дружки. Бабы стоять сбоку,
поют все-таки песня. Музыка в сенях заунывно играет. Расстояние от двери (открытой в
сени) до стола свободное; по нем, приплясывал, приближается брать невесты, держа на
двух камышинках платок; невеста, опустив голову на столь, рыдает; дружки платочками
машут над ней и гонять брата до 3-х раз; тот отступает к двери и опять идет, наконец,
набрасывает с камышинок на голову невесте сверх венка платок. Дружки стараются
сбросить, но бабы кидаются, гонять дружек, свалка, толкаются и обвязывают платками
голову невесты «по бабски». Приходить жених с дружбами; он через столь подмышки
перетягивает жену и уводить танцевать. Дружки садятся за столом; дружбы зовут их в
танец, они отказываются; тогда каждый дружба выбирает себе дружку и предлагает ей
денег 1 коп., 2, 3 и т. д., торгуются и, наконец, за 15 — 20 коп. она согласна. Он ей бросает
деньги и, перетянув ее «пид пахи» (подмышки) через стол, уводить в танец. Послe
церемонии «покрытия молодой» брать должен переломать обе камышинки и бросить» на
крышу хаты. Потанцевав еще — молоду «забирают», т.-е. везут или ведут в дом молодого,
где его родители встречают хлебом-солью, она же земно кланяется всем его
родственникам.
Опять танцы и вечером ужин — «маса мари». За стол садятся только «молодые» и
старшие родные и женатые и замужние гости. Молодежь танцует на дворе и затем
расходится. Неутомимые музыканты идут в сени и там играют после ужина при
«витании». Витают всех родных, потом гостей: молодые становятся сбоку стола, держа
тарелочки (не голой рукой, а платочками); возле них ее мать с «дарами» — (ручники и
платки). Староста с двумя полными рюмками (который дает на тарелке молодым)
выкликает: «Где-то здесь есть наш дядя (или брать, отец и т. д., кум, сват) — имя и
фамилия — откликнись («дайте ся чуты!») Названный встает, берет у молодых 2 полные
рюмки (не голой рукой, а поданным матерью невесты «даром» платком или ручником) и с
ними танцует; обойдя хату, подходить к своей жене; она берет у него 1 рюмку, и оба
танцуют, пьют и бросают на тарелочки по 3 р., 1 р. или мелочь. Или заявляют: «Даруем
овцу (или тёлку или столько-то дубов (на хату), столько-то хлеба)». Староста на стене
отмечает сколько чего подарено. Иногда сев на свое место, тот, кого уже «витали»,
кричит: «Жалаю соби», т.-е. еще хочет что-то подарить, и тотчас церемония с рюмками и
танцами повторяется. Расходившийся богач иногда по 6 — 7 раз «желает» чтоб его
«витали» к большей радости публики. После «маса мари» матка уводить молодых в
чужую хату, а гостей берет к себе; музыка тоже переходить к матке в ее дом, и там свахи
беснуются, пляшут, величают матку, которая их угощает.
В четверть отец и мать молодой идут ее навестить в дом мужа, где собрались его
родители и родные и приготовлен маскарад: старую бабу увешивают лохмотьями, мажут
лицо сажей, треплют волосы и т.д., и когда родители, войдя, спрашивают: «А где тут наша
дочь?», им выводят эту бабу. Те причитают: «Что из нашей «дытыны» стало? мы дали вам
«квиточку» (цветок) и что вы сделали?» и т. д. Уродливая баба кривляется, все хохочут.
Потом выскакивает молодая, вся в обновах, веселая и нарядная. Начинается пирушка и
угощение гостей. Бабу выгоняют, но она, умывшись и приодетая, возвращается и ее
угощают, «частуют». Поселившись в хате родителей мужа, молодая берется за работу:
заметет, но ей велят в первое утро не выносить «смитя» и посылают за водой; когда она
приносить воду, свекровь бросает ей в коновку горсть «смитя»; молодая покорно
возвращается к колодцу за свежей чистой водой, но ей опять на пороге хаты бросают
золовки, деверья и брат сор в воду; так она ходить несколько раз (чтоб доказать
покорность), наконец, свекор или муж, выйдя на встречу, закрывает коновку платком и
сам вносить воду.
162
Отец невесты через неделю после свадьбы «берет молодых на хлеб, т.-е.
приглашает их и посаженых и родных и угощает и дарит телку, овцу, что-нибудь. На
свадьбе у брата (брат женит сына или дочь выдает) — родные дяди, тетки, дары
принимают, а у сестры, то дары возвращают племянникам и еще от себя подарки
прибавляют.
В воскресенье «витают» всех чужих и гостей, а уже в понедельник еще угощение и
витают родных. Хороший родной, богатый и дружественный, велит себя «витать» 3—6—8
раз, каждый раз одаривая молодых.
Родины. Когда молодая женщина в первый раз идет «на родыны», то берет миску
муки, как и другие бабы, но ее три раза выталкивают во двор, — не пускают будто.
Перед родами бабка «крестит»
ребенка, чтоб он легче родился, 3 раза
осеняет крестом «чрево» и кропить
святой водой и говорить: «Родится
хлопец будет Иван, девушка будет
Мария». Потом имя дают какое
угодно другое. Такой ребенок
считается «получившим крест» и если
тотчас по рождении умрет, то хоронят
его на кладбище. Мертворожденного
и не «получившего креста» хоронят
где-нибудь. Семь лет он лежит, а
через 7 лет вылетает из гроба и
просить креста. Если человек слышит
над собой стоны, или же птичка
вьется и все кричит «креста»,
«креста», то надо тотчас положить на
крест две соломины, натки — даже
отрывают кусочки от своей юбки,
рукава, платочка и т. д. и кладут на
крест. Некрещеный ребенок (умерший
7 лет назад) слетает, хватает эти
соломинки, нитки или тряпочки ж
несет их на небо, хваляся перед
Богом», что он получил уже,
выпросил себе крест. Человек же
сделавший это — очень большую
имеет «поману», и для его души это Во время полевых работ, родители сооружали
большая польза. небольшой «шалаш», где подвешивали колыбель. При
Если похоронен некрещеный этом, такой шалаш укрывал ребенка не только от
рожденный от девушки ребенок в палящего солнца, но и создавал затемнение. В народе
лесу, то кто станет ногой на то место считалось, что ребенок в темноте спит лучше.
Непоротово, 1943 г. Фото, Вилли Праггер.
— заблудится или какую-нибудь
неприятность потерпит.
Замужней женщины ребенок, хотя бы и некрещеный, хоронится на кладбище, так
как считается что при рождении он «бабкой» окрещен. Бабка до родов крестить мать
свяченой водой и 3 раза крестить, говоря: «Хлопец будет Иван, дивчина Мария». Потом
дают имя того святого, в какой день родится ребенок. Это чаще всего.
163
ПІСНІ СОКИРЯНЩИНИ
У 1990 р. видавництво «Музична Україна» видала збірник «Пісні Буковини»1. До

збірника увійшли численні пісні, які записав та упорядкував фольклорист та етнограф
Авксентій Федорович Яківчук (1926 - 2006). Є у цьому збірнику декілька пісень, які були
записані на Сокирянщині від місцевих жителів. Деякі з них ми наводимо нижче.
Наша жучка рибу ловила
Обрядова пісня. Дівчата стають двома рядами, беруться за руки, вимощують

місток. По ньому проходить мале дівчатко.
Наша жучка рибу ловила,

Як піймила, то пропила.
Приспів:
- Грай, жучко, грай,

Це на добрий край.
Хоч пропила, не пропила,

Дівці шубу в’на купила.
Приспів:
Хоч купила, коли коротенька,

Хоч коротенька, коли хорошенька.
Приспів:
Хоч купила, коли коротенька,

Хоч коротенька, коли хорошенька2.
Зажурилася та крута гора
Зажурилася та крута гора.

Гой, дай Боже. (Приспівка повторюється після кожного рядка.)
Чо’ на тій горі врожаю нема.
Чо’ не вродило жито й пшениця,
Але вродило червоне вино.
Червоне вино вгору ся вило.
Вгору ся вило, красно зацвіло.
164
Красно зацвіло, рясно вродило.

Та й надлетіло багато пташок.
Х’тя його з‘їсти, х‘тя його спити.
- Не їжте його, не пийте його,
Ой бо нам треба багато вина.
Хоч би бочечку, хоч тарілочку,
Бо в мене буде та й весіллячко.
Та й прилетіла бистра пташечка,
Та й прилетіла, крильми вдарила –
Вставай, газдинько. З нами не жартуй,
Бери скляночку та й нас почастуй!
Ланочок вівса – колядочка вся!3
Гойда-ша, гойда-ша
Гойда-ша, гойда-ша,
Де кобила, там лоша,
З’їли вовки барана,
Алошичку з’їли пси,
А ти, Галько, спи, спи, спи4.
Ой піду я, піду яром-долиною
Ой піду я, піду яром-долиною,

Чи я не здиблюся й з свойов родиною? (2)
Ой там на ставочку пливе качур дикий.

Розійдемся, милий, буде жаль великий. (2)
Ой там на ставочку качечка ночує.

Розійдемся й, милий, серце моє чує5.
На долині корч калини
На долині корч калини,

Зародила вона густо.
З ким стояла, говорила, -
Пройшли мої літа пусто.
Ой зрубаю я калину,
Візьму її та й закину,
Сама піду до родини,
Межи родом не загину.
Ой пішла я до родини,
А родина не приймає.
Ой піду я й утоплюся,
Де водичка виринає.
165
Ой пішла я топитися,
Стало жалко дивитися,
Що багато роду маю,
Межи родом пропадаю.
- Ой дівчино, не топися,
Та не губи свою душу,
Ой підем ся повінчаєм,
Бо я взяти тебе мушу6.
Ой хтіла мене мати за Іванка дати
Ой хтіла мене мати за Іванка дати,

Та задума той Іван супутником літати,
Най літає, я йому того не бороню,
А я сяду на ракету та й його догоню.
Ой літає мій Іван, супутником літає,

Я дивлюся в телевізор, він мені моргає,
А бодай же той Іван, бодай би сказився,
Він залетів аж на Марс та й там оженився.
Оженився мій Іван, взяв собі марсіянку,

Вона йому наварила мишей до сніданку.
Він думає, що вона така дуже файна,
Вона вища за коня, ширша за комбайна.
Ой на дубі зеленому чорний ворон кряче,

Дурна тая дівчиночка, що за хлопцем плаче
А як будуть кавалери високо літати,
Ми поїдем на Венеру женихів шукати7.
1
Пісні Буковини. Пісенник. – Київ: «Музична Україна», 1990. – 480 с.
2
Записано 1981 р. від Динди Ганни Георгіївни (1916 р.н.) в с. Шебутенці Сокирянського району.
3
Записано 1975 р. від Зарічняк Юхимії Василівни (1913 р.н.) в с. Коболчин Сокирянського району.
4
Записано 1981 р. від Полонки Анастасії Георгіївни (1914 р.н.) в с. Шебутинці Сокирянського району.
5
Записано 1982 р. від Гончар Пелагії Пантеліївни (1932 р.н.) та Урсуляка Івана Петровича (1940 р.н.) в с.
Коболчин Сокирянського району.
6
Записано 1976 р. від Чорній Марії Василівни (1920 р.н.) в с. Коболчин Сокирянського району.
7
Записано 1967 р. від аматорів хору-ланки, керівник Гостюхина Анастасія Іванівна (1948 р.н.) в с.
Шебутинці Сокирянського району.
166
СОКИРЯНЩИНА 1 2011 В 1812
АРХИМАНДРИТ ИЗ КОБОЛЧИНА
В 1812 году территория Бессарабии была присоединена к Российской империи.

Вместе с светской властью заново стала устанавливаться и церковная. В 1813 году
последовало официальное утверждение Кишиневской епархии, которой были присвоены
титулы митрополии и экзархи. На место священника церкви в с. Коболчин (построена в
1784 г.) был утвержден о. Никифор Чернявский, украинец по национальности, который до
этого был дьяком в небольшом селе. Окница (современный Окницкий район; не путать с
одноименным городом-станцией). В Коболчине у Никифора один за другим стали
рождаться дети, старшим из которых был сын Василий – будущий архимандрит Варлаам,
епископ Минский и Туровский.
Василий Никифорович Чернявский родился
28 февраля 1819 г. в с. Коболчине, Хотинского уезда
Бессарабской области (впоследствии Бессарабской
губернии). Как свидетельствуют биографы, детство
Василия было не самым радостным. Семья жила
небогато, да и к тому же сам он был болезненным
ребенком.
Некоторые авторы XIX в. выказывали
предположение, что именно из частых болезней он
получил только домашнее образование: «До 16 лет
<…> мальчик Василий Чернявский, оставался в доме
родителей, где и получил первоначальное воспитание
и образование. Почему он не был отдан, например, в
духовное училище, или другое какое-либо учебное
заведение, остается неизвестным; можно лишь с
вероятностью предполагать, что причиною того
послужило болезненное его состояние в детском
возрасте, лишившее родителей возможности Архимандрит Варлаам.
своевременно отдать своего сына в школу»1.
Заметим, что это предположение было подхвачено учеными мужами, которые в
дальнейшем использовали ее при написании биографической статьи в официальные
издания, в том числе энциклопедического характера. Но, как видно из слов самого
Василия Чернявского, причины были иного характера:
«Я слишком поздно вступил на тот путь, который целесообразнее ведет к
достойному принятию оного, именно на путь научного образования. Тогда, как другие
труженики, достигающие высоких степеней священства, благодаря попечению о них
родителей или сострадательных родственников, с раннего возраста своего были
приготовляемы к высшему служению св. Церкви, я не имел этого счастья: мне суждено
было начать свое образование собственными попечениями и усилиями и притом далеко не
рано, по достижении уже довольно зрелого возраста, когда я сам сознал пользу и мог
167
позаботиться о себе, чтобы, по крайней мере, не остаться безграмотным. И при каких

условиях и обстоятельствах? 0, не без сокрушения вспоминаю, как оставшись в самом
раннем возраст круглым сиротою, без всякого призрения и руководства, без всяких
средств к существованию, я, при всей моей неопытности и неумении взяться за какое-
нибудь дело, чтобы помочь своему сиротскому горю, должен был среди всех этих
лишений в одно и то же время и учиться грамот, и с утра до поздних часов ночи
томиться над изысканием средств насущного пропитания, как для себя, так и для двух
еще меньших меня братьев моих, нередко находя оные в таких занятиях и трудах,
которые, мало того что были мне не под силу, отнимали у меня всякую возможность и
надежду на успешное самообразование»2.
В 1835 году, 5 октября, Василий был причислен причетником (дьячком) к
коболчинской церкви. Правда, прослужил он в этом качестве всего лишь три месяца. Взяв
благословение у родных, 16 января 1836 года он поступает послушником в Гыржавский
Вознесенский монастырь3, который находился в Оргеевском уезде, в 50 верстах от
Оргеева и в 60 — от Кишинева. В то время этот монастырь был оазисом духовной жизни
Бессарабии. По преданиям, Вознесения Господня основан в 1740 году Михаилом
Иннокентием по прозвищу Севый, принявшим монашество в Яссах4.
Гыржавский Вознесенский монастырь. Гравюра неизвестного художника, 1839 г.

В монастыре Василий прожил около пяти лет. Там им «овладела такая жажда
знания», что он в 1841 г. обращается в Святейший Синод с прошением о принятии его в
какое-либо учебное заведение5. Его прошение было одобрено, и на 23 году жизни, он
впервые сел за школьную скамью. В речи сказанной 14 Февраля 1875 г. Архимандритом
Варлаамом Святейшему Синоду при наречении во Епископа Тотемского, Викария
Вологодской Епархии, этому было уделено особое внимание:
«Чтение слова Божия и жития святых, в которых я искал пищи для своего ума и
примеров назидания для своего сердца, несколько расширило первоначальный круг моих
скудных познаний и возбудило во мне жажду оных. Чтобы удовлетворить этим
потребностям моей души, я, в ясном осознании этих потребностей, не взирая на внешние
препятствия, особенно со стороны моего возраста, не дававшего мне по тогдашнему
времени права на поступление в какое-либо учебное заведение, обратился в твердом
уповании на милость Божию с просьбой к Святейшему Синоду о дозволении мне учиться
в местном духовном училище, и Господь услышал глас моления моего и молитву мою
168
принял. И вот таким то образом, по особой милости Святейшего Синода, я, будучи уже
23-х лет, в звании и полуряске монастырского послушника, сел впервые за школьную
скамью в таком возрасте, в котором многие из моих сверстников по летам уже
оканчивали свое образование в высших учебных заведениях»6.
Его первым учебным заведением стало Кишиневское уездное училище, где он
проучился четыре года. Но на этом его образование не заканчивается. C 1 сентября 1845
года по июль 1851 года Василий учится в Кишинёвской духовной семинарии. В этот же
период своей жизни, он «по вниманию к прежде проведенному им в монастыре
указанному числу лет и собственному прошению, был пострижен в монашество и
рукоположен в священника для служения в Крестовой церкви в свободные от школьных
занятий часы и дни»7.
Если говорить более точно, опираясь на даты, то хронология описанных событий
такова: 4 апреля 1848 года Василий Чернявский пострижен в монашество с именем
Варлаам, 6 мая рукоположен во иеродиакона, а 9 мая - во иеромонаха, являлся экономом
архиерейского дома.
Фрумошикский Успенский монастырь. Фотография начала XX в.
По окончании в 1851 г. семинарии в звании студента, 14 ноября того же года он

был определен настоятелем Фрумошского (Фрумоасского) в честь Успения Пресвятой
Богородицы монастыря, с возведением в сан игумена8. Однако обителью управлял
недолго: «любовь к науке и образованию вскоре побудили его отказаться от почетного
звания начальника обители, и с особого разрешения Св. Синода поступить в число
студентов С.-Петербургской Духовной Академии»9.
В ноябре 1852 игумен Варлаам отправляется в Санкт-Петербург, где 1853 – 1855
годах учится в Санкт-Петербургской Духовной академии. Здесь он усердно изучает
богословские науки и занимается исследованиями противораскольнической литературы.
По окончании Василий Никифорович получил кандидатскую степень, с правом получения
степени магистра по выслуге 2 лет на духовно-училищной службе. И уже в 1858 г., после
защиты диссертации «Об изменениях в чине литургий Иоанна Златоустого, Василия
Великого и Григория Двоеслова, указанных в Поморских ответах и Мече Духовном», 13
марта утвержден в степени магистра10.
169
В том же году, 6 ноября его назначают учителем Екатеринославской духовной

семинарии, а с 23 марта 1859 года - инспектором той же семинарии. В Екатеринославской
семинарии Варлаам преподавал церковно-библейскую историю, литургику (изучение
церковного богослужения), обличительное богословие (богословская дисциплина,
раскрывающая отношение Православной Церкви к инославию), а также церковное
законоведение и греческий язык.
В Екатеринославской губернии он надолго также не задерживается. Уже 11
сентября 1859 года Варлаам переведен в родную для него Бессарабию, в Кишиневскую
духовную семинарию, где стал инспектором и преподавателем литургики, гомилетики
(учение о церковном проповедничестве) и церковного законоведения.
События в его жизни в этого времени бурным потоком проходят одно за другим.
Оставаясь на указанной должности, уже 15 апреля 1960 года он становится настоятелем
Фрумошского монастыря, а 6 декабря того же года возведен в сан архимандрита.
30 декабря 1861 г. архимандрит Варлаам назначен исполняющим обязанности
ректора Кишиневской духовной семинарии, а с 20 июля 1862 г. по 21 января 1874 г. был
ректором этого учебного заведения. Будучи ректором, он преподавал еще догматическое и
нравственное богословие.
Вместе с учебными должностями, с 13 августа 1862 г. на его плечи легли
обязанности настоятеля Курковского Богородице-Рождественского монастыря11. При его
участии на территории монастыря были возведены новые здания, начата постройка
обширной церкви и значительно увеличено число иночествующей братии12.
Курковский монастырь. Фотография начала XX в.

Кроме того, в это время он являлся членом Духовной Консистории, строительного
комитета при семинарии, был благочинным монастырей, выполнял различные поручения
высокостоящего начальства, состоял цензором, наблюдателем за сектантами. При нем
завершилось строительство семинарского храма, который был освящен 13 февраля 1862
г.; было отделено от семинарии Кишиневское духовное мужское училище, сама
семинария была преобразована по новому (1867 г.) уставу, произведены перестройка и
ремонт ее главного корпуса и других зданий, после чего 22 января 1869 г. они были
освящены. Вместе с М. Скворцовым о. Варлаам наладил выпуск «Кишиневских
170
Епархиальных Ведомостей», которые начали выходить с 1 апреля 1867 г., и был их

первым редактором13.
Как видим, Варлаам был человеком весьма трудолюбивым и ответственным к
любым поручениям. В его правление Семинария достигла наивысшего уровня своего
развития. Говорят, что он был одним из самых лучших руководителей семинарии и был
похвален тремя ревизиями14. Один из его учеников вспоминал: «Будучи сам сиротою, он
сердечно проникнут был чувством сиротства, и потому очень сострадательно
относился к сиротам заведения, к казеннокоштным воспитанникам. Сам, бывало,
прикажет семинарскому портному одеть в новые сюртучки группу казенных
воспитанников и привести их к себе; здесь каждого воспитанника осмотрит, как лежит
на нем сюртучок, хорошо ли сшит, нет ли какого недостатка и проч., то же самое
проделывалось и с другими казенными вещами. Частенько посещал о. ректор и столовую
во время обеда, пробовал пищу и заходил на кухню»15.
В 1874 г., 21 января архимандрит был вызван на чреду богослужений в Санкт-
Петербург, а 25 апреля 1874 г. состоялись проводы о. Варлаама. В его честь был дан
торжественный обед, на котором присутствовали преподаватели семинарии и мужского
училища, а также многие священнослужители Кишинева. Во время обеда произносились
проникновенные речи, и все выражали ему чувство признательности за его плодотворную
деятельность. 26 апреля в семинарском храме был отслужен прощальный молебен, после
которого один из студентов 6-го класса семинарии от лица воспитанников семинарии
обратился к о. ректору с благодарственными словами, а затем и сам он произнес
трогательную речь. По окончании весь семинарский состав вместе с учениками 6-го
класса семинарии, по желанию последних отправился в салон, чтобы сфотографироваться
на память с Архимандритом Варлаамом16.
Преподаватели и студенты плакали, провожая любимого ректора. Они видели в
нем «человека доброго и благожелательного, всегда старались исполнять его указания и
распоряжения и делали это скорее из уважения к нему, чем из боязни»17.
Будучи уже в Санкт-Петербурге, 10 февраля 1875 года Варлаам назначен и 14
февраля хиротонисан во епископа Тотемского, викария Вологодской епархии: «При
наречении своем произнес обратившую на себя общее внимание сердечную речь, в
которой изобразил особенные пути Промысла в своей жизни»18.
Но и на этой должности Варлаам пробыл не долго, к слову будет сказано, что:
«…после него Тетемское викариатство прекратило свое существование и как бы взамен
его в 1888 году открыто Великоустюжское викариатство…»19. Но, несмотря на то, что в
Вологде Преосвященный Варлаам оставался недолго, «он успел снискать себе всеобщую
любовь и уважение со стороны всех классов населения»20.
Через полтора года, 9 сентября 1876 гола его назначают епископом Выборгским,
вторым викарием Санкт-Петербургской епархии. За усердное исполнение своих прямых
обязанностей снискал любовь и уважение со стороны первосвятителя русской
православной церкви, Высокопреосвященнейшего митрополита Исидора.
Дополнительно он также занимал должность вице-президента столичного
тюремного комитета, и исполнял свои обязанности в самых лучших христианских
традициях: «часто посещал части и тюрьмы, вникал в положение заключенных, поучал их
в камерах, совершал богослужения в тюремных церквях, присутствовал на экзаменах в
приюте детей арестованных и т.д. Словом, делал все, что могло содействовать
комитету в достижении им его высоких целей, пользуясь при этом искренним
расположением к себе со стороны всех многочисленных членов»21.
26 июля 1880 г. архимандрит Варлаам был назначен епископом Минским и
Туровским. Но прежде чем отправится в Минск, он захотел поклониться святыням
Москвы, Воронежа и Киева22.
171
В Минск он прибыл 7 сентября, накануне Рождества Пресвятой Богородицы, и в

тот же день совершил первое служение в Минском Кафедральном соборе. Находясь на
этом посту, он уделял особое внимание открытию новых храмов, заботился об устроении
духовных училищ и церковно-приходских школ. Так, к примеру, 15 июня 1885 года было
заложено новое каменное здание Слуцкого духовного училища. 28 августа 1887 г.
открыто при Минской духовной семинарии обширное здание для помещения
своекоштных воспитанников. В том же году Паричского женского Святой Мири
Магдалины духовного училища23. Преосвященный Варлаам застал в Минской епархии до
четырехсот пятидесяти церковных школ, а оставил, умирая около тысячи двухсот школ24.
Архиерейский дом с крестовой Свято-Покровской церковью, Минск. Фото начала XX в.

Большое внимание уделял тому, чтобы выходцы из бедных семей могли получить
образование в Минской духовной семинарии: «Желая облегчить участь и беспомощных
учеников … благословил учреждение при семинарии Кирилло-Мифодиевского братства и
каждый год снабжал его значительными суммами из собственных своих средств»25.
По инициативе Варлаама с 1884 г. дважды в год стали совершаться крестные ходы
от архиерейского дома до деревни Крупцы (в 6 верстах от Минска), где находилась
чудотворная Крупецкая икона Божией Матери (крестные ходы совершались до 1917 г.).
По приданию в 1612 году на роднике в Крупцах была явлена икона Божией Матери.
На добровольные пожертвования в месте чудесного явления образа был построен
каменный храм. С 1884 года 1 октября и 6 мая совершались крестные ходы с чудотворной
иконой Богородицы. От святого источника, по молитвам к Божией Матери, исцелялись
недужные. Особенно известны исцеления от болезней глаз.
Прекрасным свидетельством деятельности архимандрита Варлаама в Минске
является церковь в честь Покрова Богородицы, которая была освящена в 1885 г. Она была
сооружена при архиерейском доме на его же средства, а также на личные средства самого
архимандрита. К слову будет сказано, в этой церкви согласно воле почившего,
архимандрит Чернявский был погребен: «в северной части алтаря под приделом
преподобного Варлаам, устроенным на хорах церкви»26.
172
Умер архимандрит Варлаам Чернявский 21 мая 1889 года, примерно в 7 ч. 30 м.

утра: «…после 12-дневной тяжкой болезни, на 70 году жизни». Смерть его стала
неожиданной для всех, никто не мог подумать, что достаточно крепкий и всегда бодрый
архимандрит может слечь, а тем более умереть. Сам почивший Владыка еще меньше
помышлял об этом, так как незадолго до смерти чувствовал себя довольно хорошо, о чем
свидетельствуют его многочисленные распоряжения в последний отрезок его жизненного
пути. Но все же, в последний день своей жизни он понял, что жизненные силы его на
исходе. По его просьбе, в субботу 20 мая, над ним было совершенно таинство
Елеосвящения, и в тот же вечер архимандрит
исповедался.
В 1889 году православное общество
лишилось одно из самых преданных служителей,
человека, который самой своей жизнью
демонстрировал христианские ценности, о чем
было сказано в некрологах напечатанных во
многих периодических изданиях того времени:
«В Бозе почивший архипастырь строго-
подвижнической с юных лет жизнью воспитал в
себе истинно христианский и пастырский дух
кротости и смиренномудрия, был ко всем Крестный ход на Соборной площади в
доступен, ласков и приветлив в обращении»27. Минске, нач. XX в.
За свое совестливое отношение и усердие на всех занимаемых должностях
архимандрит Варлаам не раз удостаивался разного рода наград. 30 июня 1859 г. от
Святейшего Синода получил золотой наперстный крест. За ревностное служение был
награжден 6 апреля 1865 г. орденом святой Анны II степени, 16 апреля 1868 г. – орденом
святой Анны II степени с императорской короной и 12 апреля 1870 г. – орденом святого
равноапостольного князя Владимира III степени. 27 марта 1879 г. епископ Варлаам был
награжден орденом святой Анны I степени. В 1889 г. награжден орденом святого
равноапостольного князя Владимира II степени.
1
Преосвященный Варлаам, епископ Минский и Туровский // Кишиневские епархиальные ведомости –
Кишинев, 1889. - № 14-15. – С. 633.
2
Речь сказанная 14 Февраля 1875 г. Святейшему Синоду при наречении во Епископа Тотемского, Викария
Вологодской Епархии, ректором Кишиневской семинарии, Архимандритом Варлаамом // Пастырство и
архипастырство. Сборник речей, произнесенных при наречении и посвящении в епископский сан. / Издание
Петра Поспелова. – Киев: В типографии В. Давиденко, 1875. – С 366 – 367.
3
Списки архиереев иерархии Всероссийской и архиерейских кафедр со времен учреждения святейшего
правительствующего синода (1721 - 1895). – СПБ.: Синодальная типография, 1896. – С. 63.
4
Михаил Иннокентий был родом из земель, находящихся недалеко от местечка Кэлэраш. Ему принадлежал
участок в Сепотенской вотчине, который он пожертвовал устроенной им обители. В дальнейшем угодья
скита расширялись за счет новых участков вотчины, которые отдавались в дар обители. Отделенные от
Сепотенской вотчины участки получили название Гиржавской земли — от протекавшего рядом ручья
Гиржавка. Скит также стал называться Гиржавским. Носящий сейчас в научной литературе название
Гыржавский или Гержавский монастырь в архивных документах XVIII—XIX вв. именуется Гиржавским.
(Памятники русской культуры и истории в Молдове: Фотоальбом / автор- сост.: Т. П. Млечко, Л. Ф. Чащина,
Л. Ф. Барбус; фот.: Д. А. Топал; Фонд «Русский мир», Славян. ун-т Респ. Молдова. — Кишинев: «Valinex»
SRL, 2009. – С. 8.)
5
Венгеров С.А. Критико-биографический словарь русских писателей и ученых (от начала русской
образованности до наших дней). – Т. IV. – СПб., 1895. – С. 97 (отд. II).
6
Речь сказанная 14 Февраля 1875 г. Святейшему Синоду при наречении во Епископа Тотемского, Викария
Вологодской Епархии, ректором Кишиневской семинарии, Архимандритом Варлаамом // Пастырство и
архипастырство. Сборник речей, произнесенных при наречении и посвящении в епископский сан. / Издание
Петра Поспелова. – Киев: В типографии В. Давиденко, 1875. – С. 368 – 369.
7 7
Преосвященный Варлаам, епископ Минский // Прибавления к церковным ведомостям. – Спб., 1889. - №
22, май. – С. 627.
173
8
Фрумошский мужской монастырь основан в 1807 году землевладельцами с. Бравич Ефремом
(впоследствии схимонахом Евфимием) и Иордакием Юрками и Григорашем и Антиохом Сапотянами на
берегу реки Икела, среди живописной местности (молд. «фрумос», «фрумоасэ» - красивый, прекрасный). До
1813 г. был скитом. В обители было два храма: Успенский, построенный в 1851 году и Троицкий,
построенный в 1861 году. Вновь открыт 05 мая 1995 г.
9
Кишинев, 1889. - № 14-15. – С. 634.
10
Об изменении в чине литургий Иоанна Златоустого, Василия Великого и Григория Двоеслова, указанных
в Поморских ответах и Мече Духовном. / Соч. игумена Варлаама. Кишинев: Типография Архиерейского
дома, 1860. – 425 с.
11
Первоначально (до 1810 г.) монастырь был скитом и основан в 1773 году братьями Иордакием и
Михаилом Курки (по др. свед.: Иоанном Куркою (или Куртем, или Куртю)), в иночестве Зосимой и
Манассией, на том месте, где татары взяли в плен сирот, детей священника села Бузешты. Впрочем это одна
из версий, существуют и другие. Монастырь вновь открыт 5.05.1995 г.
12
Михалевич Е. Курковский монастырь (продолжение) // Кишиневские епархиальные ведомости. –
Кишинев, 1896. - № 10. – С. 311.
13
Отметим, что после первого выпуска архимандрит Варлаам отказался от редакторства, так, что 2-й номер
Кишиневских епархиальных ведомостей редактировал уже сам М. Скворцов. См.: Пархомович А. Редакторы
и цензоры «Кишиневских епархиальных ведомостей» (с 1867 г. по 1911 г.) // Кишиневские епархиальные
ведомости. – Кишинев, 1911. - № 28. – С. 1044.
14
Семинария в течении его ректорства была обревизована тремя ревизорами – членами учебного кабинета
при Святом Синоде: С. Керским (апрель 1868 г.), С. Лебедевым (сентябрь 1869 г.) и М. Григоревским (1873
г.). Все они нашли состояние семинарии удовлетворительным. Все они в своих отчетах весьма
положительно отзывались об о. Варлааме и его служении в семинарии. См.: Ректор Кишиневской духовной
семинарии архимандрит Варлаам // П-чъ А. Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1907. - №
44. – С. 1534 – 1535.
15
П.И.Ю. Мои воспоминания (продолжение) // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1916. -
№ 43. – С. 730.
16
Отъезд ректора Кишиневской духовной семинарии архимандрита Варлаама в С.-Петербург на череду
священнослужения // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1874. - № 3. – С. 121 – 124..
17
Игумен Ириней (Тафуня). Страницы из истории Кишиневской духовной семинарии // Tyragetia. Istorie
Muzeologie. Serie noua. – V. III [XVIII]. - № 2. – Сhisinau, 2009. – С. 155.
18
22, май. – С. 627.
19
Полный православный богословский энциклопедический словарь: в 2 т. – СПб.: Изд. П. П. Сойкина, [б. г.].
– Т. 1. - С. 542.
20
Кишинев, 1889. - № 14-15. – С. 636.
21
Кишинев, 1889. - № 14-15. – С. 636.
22
Краткий исторический очерк столетия Минской епархии (1793 – 13 апреля – 1893). / Составил Рункевич
С.Г. – Минск, 1893. – С. 119.
23
Паричи – селение в Бобруйском уезде Минской губернии, с 1938 г. городской поселок Светлогорского р-
на Гомельской области. Основала училище дворянка Мария Яковлевна Пущина (1812-1895), которое
изначально планировалось как небольшое частное училище для дочерей священников Училище начало свою
работу 8 сентября 1860 г. Организационно-хозяйственная и учебно-воспитательная работа лежала на плечах
основательницы. Примечателен и тот факт, что это было первое училище такого рода в Северо-Западном
крае. Позже такие училища открывались в Вильно (1861), Минске (1864), Могилеве (1863), Киеве (1892).
См.: Пароменский П. Паричское женское Святой Марии Магдалины училище, духовного ведомства (по
случаю 50-летняго юбилея училища) / П. Пароменский. – Спб., 1910. -135 с.; Ступакевич М.А. Женское
образование в Беларуси (вторая половина XIX века - 1917 год): моногр. / М.А. Ступакевич. – Гродно: ГрДУ,
2006. – 170 с.
24
Краткий исторический очерк столетия Минской епархии (1793 – 13 апреля – 1893). / Составил Рункевич
С.Г. – Минск, 1893. – С. 121.
25
Кончина и погребение в Бозе почившего Преосвященнейшего епископа Варлаама // Кишиневские
епархиальные ведомости – Кишинев, 1889. - № 14-15. – С. С. 644 – 645.
26
Погребение преосвященного Варлаама, епископа Минского // Прибавление к церковным ведомостям. –
СПб., 1889. - № 23, июнь. - С. 657.
27
22, май. – С. 627.
174
РОДОВІД ПОМІЩИКІВ КРУПЕНСЬКИХ1

(За даними з церковних книг с. Ломачинці)
У вересні минулого року в місті Хотині — колишньому центрі Північної Буковини — широко
відзначалася 370-а річниця Хотинської битви. Сьогодні ми переживаємо часи відновлення історії нашого
краю, історичної пам'ятки народу нашого, формування нової історичної свідомості. Потрібно поступово
повертатися до своїх витоків, бо, не знаючи їх, не зможемо будувати й майбутнього.
Село Ломачинці має свою чудову історію з минувшиною святою і мужньою. Ніхто вже, напевне, не
докопається до витоків його в товщі літ: чи осів тут окремий рід, чи може сім'я, або просто жменька,
гурт людей, чи один відчайдуха. Бо що ми знаємо про своїх предків? Ну, діда згадаємо, дехто й ще
проживав у діда й баби, можливо, згадає хтось прадіда ім’я в тумані забуття або розпитає старожилів.
А далі—тьма, провалля в родовій пам'яті. Це є чи не найперша ознака нашого варварства, дрімучої байду-
жості.
На двох горбах розмістилося село Ломачинці, тихе та роботяще, із крутими

історичними вуличками. Вперше воно згадується в документах XVII століття (1650 рік). В
околицях Ломачинців знайдено пізньопалеолітичні стоянки, три поселення трипільської
культури (3-те тисячоліття до н. е.), два поселення черняхівської культури (2—6 століття
н. є), та древньоруське городище VIII -ХIIІ століття, залишки якого збереглися до цього
часу.
За деякими відомостями 1760 року Ломачинці
були подаровані молдавським господарем Іоанном
Теодором Каллімакі (правив у 1758-1762 роках)2
ворнику (вищий придворний боярський чин, член
боярської думи) Іордакі Лупу Крупенському (пр. 1740
р.н.). Із родиною Крупенських історія та розвиток села
були пов’язані до кінця 1917 року, потім із 1919 до
1940, із 1941 до 1944 року, а коли настав твердий
новий радянський лад, Крупенські загубилися, і лише
в 1989 році на колишнього полковника царської армії
Миколу Крупенського надійшло усне повідомлення
про його реабілітацію.
Відзначу, що окрім Ломачинців, до Крупен-
ських перейшли у володіння і деякі інші села
сучасного Сокирянського району. Старожили -
односельчани, а так само історичні письмові джерела,
свідчать, що родині Крупенських вельми довгий час
належало село Романківці. Матвій Георгійович
Крупенський, з 1878 по 1917 рік був власником с.
Селище3.
Наша древня історія досі зберігає багато
загадок і залишаються вони нерозгаданими.
Невмолимий час, круті великі і малі повороти історії Іоанн Теодор Каллімакі.
нашого краю, нашої батьківщини позбавили нас
багато чисельних письмових і матеріальних свідчень, й словом не обумовлюючись про
перекази та знання свідків подій того далекого часу. До нас інколи доходять окремі доку-
менти. А люди, що їх писали чи переписували, мимоволі, певна річ, але все-таки робили
виправлення, допускали неточності, от і виходили розбіжності в отриманих при пошуках
історичних даних.
Геть випадково потрапили мені до рук сповідальні книги ломачинецької
Архангело-Михайлівської церкви («Исповедальные росписи по Ломачннской Архангело-
175
Михайловской церкви»)4 за 1825 р. до 1897 р., за 1905 р. до 1915 р. та за 1917 р., які були
забрані із церкви колишнім керівництвом села та припадали пилом і сажею на горищі
сільради в старому ящику. Крім них, збереглися ще декілька метричних книг.
В книзі за 1826 рік на звороті 11-ої сторінки
записано, що в цей час у селі Ломачинці проживав
поміщик-дворянин Матвій Георгійович Крупенський.
Від роду мав 46 років, разом із жінкою Катериною
Христофорівною - 36 років і дітьми: Микола - 4 роки
(1822), Георгій — З (1823), Марія — 7 (1819),
Єлизавета 5 (1821), Софія — 3 (1824) і Катерина — 2
(1825). Остання, мабуть, померла того ж року, бо
більше вона не згадується. Мали вони трьох служок
вдома (в подальшому число їх міняється).
В усіх подальших книгах аж до року смерті
розбіжностей по М. Г. Крупенському не
спостерігається. Але вони все-таки є. Хоч би в по-
рівнянні даних дослідження В. О. Фреліха,
опублікованого в районній газеті «Дністрові зорі» (за
Матвій Георгійович Крупенський. 25 січня 1991 р. № 11) «Пушкін і Буковина» та книги Л.
А. Черейського «Пушки А.С. и его окружениє»
(Ленинград: «Наука»,1989.), із знайденими книгами. Ось у чому ці розбіжності: рік на-
родження за книгами 1780, а у В. О. Фреліха і Л. А. Черейського — 1775 р. Рік смерті за
книгами — 1855 збігається, але в книгах записано вік його 75 років, коли по В. О. Фреліху
та Л. А. Черейському — 80 років. Це підтверджує і пам'ятний знак на могилі Матвія
Георгійовича, де записано таке: «Здесь покоитси прах раба Божія Статскаго Советника
Матвея Егоровича Крупенского, скончавшегося 25 сснтября 1856 года на 80-м году
жизни». А на другій стороні: «В покоищи Твоем Господи, идежи вси святиі
упокоиваются,. упокой и душу раба Твоего, яко един еси Человеколюбец». Але вже не
сходиться сам рік смерті 1855 чи 1856, як записано па могилі. Дещо помилялися церковні
служителі - дяки, по своїй малограмотності і неточних знаннях про жителів села.
В книзі Л.А. Черейського «Пушкин н его окружение» знаходимо на 216-ій сторінці,
що Матвій Єгорович Крупенський (1775 – 1855 рр.) – бессарабський віце-губернатор
(18Н) ІН23 р.р ), член Бессарабського верховного суду Його дружина Катерина
Христофорівна, народжена Комнено (близько 1792—
1843 р.р.) — вихованка Смольного інституту (випуск
1809 р.). Брат Тодор (Федір) (1787 - 1843 рр.) —
чиновник з особливих доручень при повноважному
наміснику Бессарабського краю Інзові І. М. (1768 –
1845 рр.); її (Катерини Христофорівнн) сестра Олена,
брат Тодор і другий брат — офіцер Камчатського
полку. Кишинівські знайомі О. С. Пушкіна, за
свідченнями В. П. Горчакова, І.П. Ліпранді та інших
мемуаристів, відзначали, що Пушкін був частим
гостем в будинку Крупенеьких в Кишиневі (нині ріг
вулиць Бендерської і Леніна). «Пушкін, бувало,
намалює Крупенсь-ку (Катерину Христофорівну) –
схожа, — писав Горчаков. — розмалює навколо
волосся — вийде він сам». Спілкування Пушкіна із
Крупенськими знайшло своє відображення у віршах:
Тодор Георгійович Крупенський.
«Дай, Никита, мне одеться» («Раздевавшись от
176
обедни») (1831), «Тодорашка в вас влюблен» (1821 р.). Із прізвищем Тодорашко і нині в
селі проживають більше 30 людей.
Є розбіжності й по роках життя і смерті Катеринн Xристофорівни. Біля 1792—1843
р.р. дають В. О. Фреліх і Л. А. Черейський, а в книгах — 1790—1849 рр., на 59 році життя
померла.
Крім темо, у вищезгаданих дослідженнях ніде не згадуються діти Крупенеьких.
Зокрема, із знайдених книг стало відомо, що Марія Мат-
віївна вийшла заміж у 19 років за князя Григорія, сина
полковника Єгора Матвійовича Кантакузіна — 25 років,
православного, що проживав у Хотинському повіті, село
Маркоуци, 21 липні 1838 року. Це є записано в книзі
«Обыска брачнаго»5 за 1838 -1850 рр. на 3-ій сторінці і на
звороті, там же згадано і про свідків. Ними були:
— від молодого: князь Михайло Олександрович
сни Кантакузін6; князь Лев Георгіїв син Кантакузін.
— від молодої: гетьман Костянтин Єгорів син
Суццо,7 дійсний статський радник і кавалер, а далі
нерозбірливо написано, потребує дослідження.
У віці 22 роки, 1843 року вийшла заміж друга
дочка Крупенських – Єлизавета. В 1847 році в записах
відсутня Софія, напевне, теж вийшла заміж. А в 1848
році женився син Крупенських Георгій на Софії
Миколаївні, йому було 25 років, їй 18. У 1864 році Софія
Будинок Крупенських, Кишинів. Миколаївна в 35 років залишилася вдовою.
Після смерті Катерини Христофоровни та Матвія Георгійовича 1849 р. і 1855 р., все
майно перейшло до їх сина Георгія, у якого із Софією Миколаївною народилися шість
синів: Семен — 1852, Григорій — 1854, Микола — 1857, Михайло — 1858, Матвій - 1859
і Василь — 1862.
У церкві села Ломачинці 1865 року сповідався
поміщик, відставний поручик Микола Матвійович
Крупенський - 1822 року народження із села
Романківці, разом з своєю сім'єю: дружиною Надією
Іванівною — 1831; їхні діти: Анатолій — 1850,
Михайло - 1851, Володимир — 1856, Георгій - 1857,
Олександр — 1861, Павло — 1863, Євгена — 1859.
В 1867 році нікого із Крупенських у книгах не
записано. У 1889 році женився син Софії
Миколаївни – Семен, у 27 років, а за дружину взяв
собі Смарагду Дмитрівну — 19 років.
Із 1891 року по 1893 рік записували лише
одну Софію Миколаївну, з 1893 року нікого немає.
За 1894 рік с гвардії ротмістр Матвій Георгійович 35
років та його дружина Марія Георгіївна — 25 років,
лютеранка. 1905 року він уже у генерал-майор, а
1913 року — генерал-лейтенант. Вони мали дітей:
Євгенію — 1897 р.н. та Георгія 1898 р. н. До цих пір
люди похилого віку пам'ятають їх, і називають
«Євочка» і «Гоша». Залишки пам’ятника на могилі
Коли верталася додому восьма російська цар- Єлізавети Крупенської, яка вийшла
заміж і померла 23 березня 1856 р. на 19-
ська армія із території королівської Румунії, солдати му році життя під прізвищем Ширкова.
разом із жителями села розбили панський двір, все Фото, Денис Кучерявий.
177
майно було потрощене, розкрадене і спалене. У 1919 році, після повернення Крупенських,
деякі селяни змушені були повернути панам виявлене в них деяке майно.
Капличка (фамільний схрон) панів Крупенських. Фото, Денис Кучерявий.

Вони мали добротний двоповерховий двір із різними господарськими будовами і
приміщеннями, багато винних погребів, басейн з альтанкою, контору, конюшню, хороший
сад із виноградниками, мали орної землі більше 800 гектарів. При них були обсаджені
липами три шляхи (дороги) із села «Вишнівський» і «Плитавський» — до ріки Дністер та
«Дібрівський» — до лісу8. Частину лип знищили десь в 1960—1965 рр.
Звершили руйнування маєтку вже після 1944 року. Довгий час двір стояв (лише
стіни без перекриття і верху), а потім його почали використовувати під свиноферму і
телятники, згодом розібрали стіни аж до фундаменту. Зараз па його місці пустир.
Кооператив Діана» почав зводити стіни під сушарку лікарських рослин. А люди
далі називають це місце «повалений двір». На місці величезної хати, де колись жила
Євгенія; споруджено баню, а саме приміщення довгий час служило одним із кори у сів
середньої школи. Як пам'ятка залишився біля школи італійський платан.
Біля дерев'яної церкви, або точніше на території церкви, яка була збудована в 1811
році на місці колишньої старої, стоїть досі сторожка або фамільний схрон Крупенських, де
було декілька домовин. Але протягом довгих років войовничого атеїзму люди-варвари,
час і природа руйнували Його. І лише в 1989 році силами парафіян вій відремонтований
зовні і всередині, сам склей забетонований зверху.
В 1991 році, приблизно через 60 років, відновлено роботи по будівництву нової
церкви поряд із діючою. Знайдено й проект, зроблений в часи румунської окупації. Вже
проведено ремонт цоколя, який в 1973— 1974 рр. десь до половини був зруйнований, а
камінь із нього використали під бібліотеку (на цоколь).
Докладемо, що завдяки Крупенським, на території села було у 1885 р. відкрито
народне училище, першим вчителем якого, напевне, був Олексій Петрович Олександров,
жінка його Катерина Юхимівна, а 1899 року тут вже вчителював Микола Дионисович
Серватовський із дружиною Оленою Олександрівною.
178
Давно вже настав час схаменутися, зупинитися і поглянути на велику національну

руїну. Що ми залишимо після себе нашим дітям і онукам, всім наступним поколінням?
Хто ми, наші батьки і діди, чи будемо в їхніх очах нелюдами, варварами, чи достойними
уваги людьми? Мають задуматися над історією і майбутнім живущі на землі.
1
До роду Крупенських, його походження, значення в історії Бессарабії, Хотинщини, а так само окремих сіл
Сокирянщини, ми ще повернемося у наступних випусках краєзнавчого збірника «Сокирянщина». На цю
тему ми плануємо опублікувати декілька статей. – Прим ред.
2
Див.: Xenopol A.D., Istoria şi genealogia Casei Callimachi. – Bucuresci: Tipografia Curţii Regale, F. Göbl Fii,
1897. – P. 19 – 54. – Прим ред.
3
До того в цьому селі панува Павло Миколайович Бурдик (1815 - 1878).
4
Сповідний розпис (відомість) – обліковий документ церковного діловодства, який фіксував посімейний
список прихожан, які сповідалися у священика, із зазначенням місця проживання та соціального становища
сім'ї, глави сім'ї і ставлення до неї інших членів сім'ї, їх імен, по батькові, прізвищ, «років від народження» і
т. д. Якщо парафіянин не був на сповіді довгий час, вказувалися причини його відсутності - переселення,
служба в армії і т. п.
5
Шлюбний обшук – письмовий акт, здійснений причтом церкви перед вінчанням з метою встановлення
відсутності кровного споріднення у молодих. На кінці XIX - початку XX ст. у шлюбних обшуків з'явилася
друга назва - передшлюбні свідоцтва. Ці документи містили відомості про осіб які вступають у шлюб:
прізвища, імена, по батькові, вік, стан, чин, сімейний стан. Шлюбні обшуки заносилися в шнурові
(обшукові) книги, які скріплювалися печатками духовних консисторій.
6
В книзі Л. А. Черейського на 180-ій сторінці записано: Кантакузін Олександр Матвійович. князь (помер
1841 р.) — камер-юнкер, гетерист, його дружина Єлизавета Михайлівна, народжена Дараган, і діти —
Олександр, Аристід, Димитрій (женився в 1835 р.) і Матвій (помер в 1881 р.) офіцери грецької служби,
Михайло і Олена (10.09.1819 - 21.12.1840 рр.). За свідченнями І. П. Ліпранді, Пушкін був частим їх гостем у
Кишиневі (1820 1821 рр.). А там же, на 72 їй сторінці, повідомлення про те, що церкву святого Іоана
Богослова в с. Вікно Заставнівського району побудував Олександр Кантакузін в 1826 р.
7
Так ось гетьман Костянтин Єгорів (Георгіїв) Суццо, син знайомого Пушкіна Суццо Георгія (Бей-Заде
Георгій), князь (1763—1836 рр.), молдованин, емігрант, втік із Яссів до Кишинева літом 1821 року, його
дружина Сафта, народжена Дудеску. Мав сина Костянтина, постельник. женився на Роксандрі.
8
В переказі про «Панські липи», яке записав дослідник О.Д. Чорний від М.М. Шундрія оповідується
наступне: «Від Ломачинців до Дністра — рукою подати. І хто б не мандрував до річки, неодмінно звертає на
дорогу, що з обох боків обсаджена липами. Спекотної днини тут прохолода додає бадьорості, а пахіття —
аж ніздрі лоскоче.
Розповідають, що в давнину, коли на престолі сиділа Катерина II, до панів Крупенських дійшли
чутки від їх приятелів з Петрограда, що государиня на прохання свого фаворита князя Олександра
Потьомкіна має намір вирушити в подорож завойованими територіями, і її шлях пролягатиме в Середнє
Придністров'я, тобто у наші краї. Чим же подивувати царицю-імператрицю? Довго гадали місцеві багатії і
вирішили: по торговому шляху-дорозі, яка проходила тут із прадавніх часів, посадити липову алею, а
замість броду через річку Дністер зробити міст. Грошей і кріпаків (їх тоді іще називали царанами) було
багато. Отож, за короткий час і було споруджено міст і висаджено липи по шляхах-дорогах: Вишнівському,
Плитавському та Дібрівському. Бо надіялися все-таки пани Крупенські, що не тільки проїде Катерина II, але
й погостить у них кілька днів, адже на всю округу вони були найзнатнішими, найбагатшими. Та дорогу
цариця вибрала зовсім іншу і не довелося її тут зустріти.
Але від цього, кажуть, не поникла краса озелененого шляху. Липи ті збереглися й дотепер,
щоправда, не всі, бо багато висохло, а деякі столітні дерева бездумно викорчували. Тільки з сільських
жителів ніхто не чіпав пахучих лип.
Міст через річку розбили в роки першої світової війни і лише величезні буруни довгий час
нагадували про нього. Тепер і цього немає — все залили води Дністровського водосховища.
Залишилися в урочищі лісу Попівське і на Плитаві величезні кам'яні столи із сходинками, на яких
пани у святкові дні обідали…». (Роскажу тобі легенду / Записав і впорядкував Олександр Чорний. –
Сокиряни: Філіал видавництва «Буковина», 1992. – С. 65-66.) – Прим. ред.
179
180
ПЕДАГОГ ИЗ ЛОМАЧИНЕЦ
Как известно, на территории Российской империи до революции 1917 г.

священство было особым, довольно замкнутым сословием. Сыновья священников
становились также священниками, а дочери весьма часто выходили замуж за «своих» же,
становились попадьями Человек, выросший в семье священника, лучше, чем обычный
человек, понимал на что идет и, что это за служение.
При этом, духовное сословие как идеологическая основа империи имело
определенные льготы со стороны государства. Духовные лица были освобождены от
податей, от воинской повинности. Дети священников имели и гражданские льготы. Если
они не становились священниками, они имели определенные преимущества при
поступлении в светские учебные заведения и на государственную службу. Единицам даже
удавалось выслужиться по ведомствам гражданской службы, стать известными и
значимыми фигурами в государстве.
К числу таких фигур можем отнести Петра Федоровича Паховского. Он родился в
с. Ломачинцы, Секурянской волости Хотинского уезда Бессарабской области в 1841 году1.
По каким причинам его родители оказались в это время в Ломачинцах, неизвестно.
Согласно «Исповедальным росписям по Ломачинской Архангело-Михайловской церкви»
его отец, Федор (Феодор) Антонович Паховский, служил при церкви села Ломачинец в
1825 – 1826 гг.2
Старая и новая церкови в Ломачинцах. Фото, Денис Кучерявый.

Отец Антоний был потомственным священником. В 1837 году окончил
Кишиневскую духовную семинарию. Служил священником в некоторых бессарабских
селах, а также в сане протоиерея в Ильинской церкви в Кишиневе, а в 1870-х гг. он
настоятель Успенской соборной церкви в г. Сороках3.
Его сын Петр в 1863 г. также окончил Кишиневскую духовную семинарию. Но на
этом свое образование не закончил. И в этом же году Петр Паховский поступил в
181
Киевскую духовную академию, которою в 1867 году окончил в звании магистра

(утвержден Святым синодом 17 ноября 1868 г.)
Далее служил преподавателем греческого языка в Полтавской духовной
семинарии, с 16 марта 1868 г. Но уже через несколько месяцев, 1 июля 1868 г. по
прошению переведен в той же должности в Кишиневскую духовную семинарию. Здесь
же, с 4 февраля 1869 г. по 17 июня 1871 г. состоял библиотекарем, и с 4 февраля 1869 г. по
28 января 1870 г. помощником секретаря правления семинарии. 1 февраля 1871 г.,
согласно прошению, перемещен с кафедры греческого языка на кафедру всеобщей и
русской гражданской истории. Параллельно, некоторое время, с 25 сентября 1871 года
преподавал всеобщую историю в Кишиневской женской гимназии (позже стали известна
под № 1).
Попутно, с 17 августа 1873 года состоял членом педагогического собрания
правления семинарии. 24 января 1874 г. назначается на должность инспектора
Кишиневской семинарии, которую он исполнял до 17 февраля 1875 г. В том же году он
перешел на службу по Министерству народного просвещения и был назначен на
должность инспектора народных училищ Бессарабской губернии. За активную и
усердную работу его утверждают в чин титулярного советника.
Одновременно с педагогической и чиновничьей деятельностью П.Ф. Паховский
занимается изучением трудов отцов церкви. Так, в 1870 в Кишиневских епархиальных
ведомостях печатают его исследование «Сочинение Святого Иринея против ересей»4. В
1873 – 1874 г. вместе с протоиереем Михаилом Антоновичем Ганицким (тоже выпускник
Киевской духовной академии), Петр Паховский непосредственно редактирует
Кишиневские епархиальные ведомости5.
В 1875 году Петр Федорович покидает Бессарабию, его переводят на работу в

Таврическую губернию, о чем в «Журнале Министерства народного просвещения»
уведомляли: «Утверждаются … инспектор народных училищ Бессарабской губернии,
титулярный советник Паховский – директором вновь открываемой в с. Преславе
Бердянского уезда, учительской семинарии, с 3-го октября 1875 года»6.
Преславская учительская семинария готовила учителей для сельских народных
школ, находившихся в ведении министерства просвещения. На учёбу принимались
182
представители всех сословий, но в основном крестьяне. Например, в 1880-х годах из 177

семинаристов 149 были детьми крестьян. Сам Паховский, в написанной им брошюре
«Исторический очерк Преславской учительской семинарии», которая была напечатана с
разрешения попечителя Одесского учебного округа, отмечал:
«Будущий контингент учителей для народа из среды народа – самый надежный и
верный; здесь религиозный дух, нравственные начала, уважение к существующему строю
и порядкам составляют те незыблемые основы, которые несут в жизнь народную свет
истинной грамотности… Помимо нравственной устойчивости, будущие учителя из
крестьянского сословия не разъединенные с интересами и жизнью народа, легче
помирятся со своим скромным, но высоким призванием, чем захожие в народную среду
просветители…»7.
В новой должности Петр Федорович проявил себя самым лучшим образом. Когда
он приехал в Переслав, то столкнулся с множеством проблем самого разного характера. В
отсутствии заботы со стороны местного начальства, состояние открытой семинарии
оказалось весьма плачевным, о чем пишет и сам Паховский: «Ко времени открытия,
семинария не имела никаких учебных пособий, не имела классной и другой мебели и
должна была довольствоваться одним столом и стулом, временно занятыми в
волостном правлении, и несколькими, присланными из Одессы попечителем учебного
округа скамьями»8.
Взявшись за работу, Паховский подключил все свои личные связи, обращался за
помощью к уездным, губернским и даже министерским чиновникам. Так, например,
известно, что дело сдвинулось по инициативе тогдашнего министра просвещения Д.А.
Толстого. Благодаря Паховскому значительно был усилен преподавательский персонал и
улучшено их материальное положение. Он добился наличия в семинарии врача: «г.
Директор просил управу оказать содействие в назначении в Преславль врача или
опытного фельдшера»9.
Благодаря усилиям Петра Федоровича много внимания в семинарии уделяли
овладению учащимися педагогическим мастерством. Для этого в Преславе было открыто
двухклассное образцовое училище, которое стало базой для серьёзной педагогической
практики семинаристов. В результате выпускники учительской семинарии были хорошо
подготовлены к работе в школе и способствовали некоторому подъёму учебного дела в
сельских учебных заведениях в конце XIX в.
Его труды получили должную оценку. К нему очень тепло и с большим уважением
стали относиться ученики и учителя семинарии, а также местное болгарское население
Преслава. Он был желанным гостем в домах губернских чиновников, его приглашали в
местные учебные заведения10.
О его заслугах было отмечено в постановлениях Бердянского земского собрания:
«…благодаря теплому сочувствию к делу директора Семинарии П.Ф. Паховского и всех
преподавателей, которым нельзя не принести искренней благодарности Земства…»11. В
1878 г., когда состоялся первый выпуск в семинарии, Российский государь наградил
Петра Федоровича орденом Святого Станислава 2-й степени12.
Спустя годы, в 1887 г. его направляют на новый участок работы. В чине статского
советника он возвращается в Бессарабию, в г. Аккерман. Там он на протяжении 5 лет
работает в должности директора местной мужской прогимназии — общеобразовательное
учреждение в Российской империи с программой младших классов гимназии.
Как и ранее, в прогимназии Петр Федорович с большим энтузиазмом и
педагогическим мастерством отдается своим обязанностям. Наблюдавшие лично его
усердие, отмечают: «…он столько сделал для вверенного ему училища, что приобрел
всеобщие симпатии и искреннее уважение всех граждан, сослуживцев и учеников. Как на
одно из многочисленных благих дел, возникших по инициативе П.Ф., укажем на
устройство при мужской прогимназии довольно изящной гимназической церкви,
183
воздвигнутой благодаря неутомимой энергии П.Ф. Все ученики любили Петра

Федоровича за ту доброту и снисходительность, которые он выказывал к ним во время
занятий и экзаменов»13.
Там же, в Аккермане Петр Федорович Паховский скончался, после
продолжительной и тяжкой болезни. Случилось это 8 октября 1891 г. На похороны,
которые состоялись 9 октября, собрались многие жители Аккермана, в том числе
некоторые известные деятели Бессарабии. Был погребен на Аккерманском городском
кладбище.
За годы служения П.Ф. Паховский, помимо уже указанных титулов и наград, был
награжден орденом св. Владимира 4-й степени и орденом св. Анны 3-й степени.
Был женат на дочери бывшего инспектора Кишиневской семинарии Щепетовой-
Самгин14.
1
Пархомович А. Список ректоров и инспекторов Кишиневской духовной семинарии за время столетнего (с
31 января 1813 г.) существования ее (продолжение) // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев,
1911. - № 25 – С. 955; Административный строй Кишиневской духовной семинарии по уставу 1808-14, 1867
и 1884 гг. // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1913. - № 6. – С. 267; Христианская
периодическая печать на русском языке, 1801 – 1917: Вспомогательные указатели. / Г.Л. Андреев.– Т. 3. –
N.Y.: Norman Ross Publ. Inc. , 1998. – С. 96.
2
Шундрій М.М. Історія церкви с. Ломачинці. – Сокиряни, 2006. – С. 13.
3
Протоиерей Паховский Феодор – в 1870-х гг. настоятель Успенской соборной церкви в г. Сороках. 19
декабря 1879 года, по предложению Его Преосвященства за № 5761, настоятель Сорокского собора
протоиерей Феодор Паховский, потерявший зрение и потому не могущий исполнять своих настоятельской и
законоучительской должностей, отчислен от должности настоятеля собора с 1 января 1880 года. 18 апреля
1881 года награжден орденом Св. Анны 3-й степени. Умер 17 июля 1896 года.
4
Паховский П.Ф. Сочинение Св. Иринея против ересей. – Кишиневские епархиальные ведомости. –
Кишинев. 1870, № 8, 489—505; № 12, 618-34; № 20, 567-(?); № 24, 742-54. [Исследование не закончено].
5
В реальности, Петр Паховский начал редактировать Кишиневские епархиальные ведомости начиная с
конца 1870, в качестве помощника редактора.
6
Правительственные распоряжения // Журнал Министерства народного просвещения. – СПб, 1875. – Т. 182.
– С. 118.
7
Барон Н. Корф. Наши учительские семинарии. Исторический очерк // Вестник Европы. – Т. 100. – СПб.,
1883. – Вып. 2. – С. 802.
8
Барон Н. Корф. Наши учительские семинарии. Исторический очерк // Вестник Европы. – Т. 100. – СПб.,
1883. – Вып. 2. – С. 796.
9
Постановления Бердянского уездного земского собрания очередного созыва с 20 по 28 октября 1876 года и
чрезвычайной сессии созыва 9 января 1877 года: с приложением докладов уездной управы. – Бердянск:
1877. – С. 267.
10
Недерица Е. Письмо в редакцию // Одесский Вестник. — № 50. — Одесса, 1877. — С. 4.
11
Постановления Бердянского уездного земского собрания очередного созыва с 20 по 28 октября 1876 года
и чрезвычайной сессии созыва 9 января 1877 года: с приложением докладов уездной управы. – Бердянск:
1877. – С. 265.
12
Правительственные распоряжения. III Высочайшие награды // Журнал Министерства народного
просвещения. – СПб., 1878. – Т. 196. – С. 29. (Самый младший по старшинству в иерархии государственных
наград, главным образом для отличия чиновников. II степень — золотой крест меньшего размера на шейной
ленте.)
13
Известия и заметки // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1891. - № 20. – С. 654 – 655.
14
Ее отцом является Петр Сергеевич Щепетов-Самгин (1825 - ?) - один из первых калужских краеведов
середины XIX века, редактор, неофициальной части «Калужских губернских ведомостей» и секретарь
губернского статистического комитета. Ему принадлежат серьезные исследования по истории экономики,
народного образования, культуры края, публиковавшиеся в «Памятных книжках Калужской губернии» за
1861—63 годы. Основным занятием Щепетова-Самгина было преподавание в мужской гимназии, где он вел
историю.
П. С. Щепетов-Самгин уехал из Калужской губернии в связи с недоразумением между ним и губернским
предводителем дворянства Щукиным, который заподозрил его в составлении корреспонденции для
«Московских ведомостей» о волоките с открытием женского училища. Дальнейшая деятельность Щепетова-
Самгина связана с Кишиневом или Одессой, куда он перевелся.
184
РОЖДЕННЫЙ В ГВОЗДОВЦАХ: ЕЛЕВФЕРИЙ МИХАЛЕВИЧ
Михалевич Елевферий Елисеевич (1851 - 1901). Родился в с. Гвоздовцы, в

многодетной семье местного священника Елисея Лукича (1808 г.р.) и матушки Евфимии
Степановны (1816 г.р.) Михалевичей. По официальным данным, произошло это 2 января
1851 г1. Из записей «Исповедных росписей о людях Православнаго Исповедания бывших
и небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения
Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви» становится известно, что в реальности
Елевферий Елисеевич родился на год раньше – в 1850 г. Оттуда же мы узнаем, что
Елевферий был младшим из детей. На момент его рождения у о. Елисея и матушки
Евфимии уже были дочери Александра (1836 г.р.), Фекла (1843 г.р.), Анна (1844 г.р.) и
сын Ермоген (1848 г.р.)2.
Священник Елисей Михалевич стремился, чтобы его дети получили достойное
образование. Именно по настоянию отца Елевферий поступил на обучение Кишиневское
духовное училище, а после в Кишиневскую духовную семинарию, которую успешно
окончил в 1873 г. В этом же году он поступает в Киевскую духовную академию, обучение
в которой, со званием действительного студента, оканчивает в 1877 г.
Гвоздовцы зимой. Фото, Денис Кучерявый.

20 января 1878 г. его назначают на должность учителя русского и церковно-
славянского языка в Кишиневском духовном училище. С 20 ноября 1878 г. по 1 августа
1880 г. работал в должности помощника смотрителя Единецкого духовного училища.
Затем, с 15 августа 1880 г. по 30 июля 1883 г. вторично проходил службу в должности
учителя русского и церковно-славянского языка в Кишиневском духовном училище3.
Находясь на указанных должностях, Е.Е. Михалевич продолжает самообразование,
много читает старых книг по религии, истории и археологии, изучает иностранные языки.
Много времени проводит в архивах. С 28 марта по 11 апреля 1881 г. по распоряжению
архиепископа Сергия (Ляпидевского)4, был в командировке – осматривал древние церкви
в Бессарабии и составлял метрики о таких церквях для предоставления в академию
художеств.
185
31 августа 1881 г. советом Киевской духовной академии Елевфрий Елисеевич

Михалевич был удостоен звания кандидата богословия. Его сотрудничество с академией
продолжалось на протяжении многих годов, вплоть до самой смерти. К примеру,
усилиями Е.Е. Михалевича был пополнен археологическими находками Церковно-
археологический музея при Киевской духовной академии5. В частности, из публикаций в
Известиях Церковно-археологического общества при Киевской Духовной академии,
известно, что в 1892 г. в музей и библиотеку последовали следующие поступления:
«От члена-корреспондента, преподавателя
Кишиневской духовной семинарии Елевферия
Елисеевича Михалевича: 1) рукописная физика на
молдавском языке, прошлого столетия, с интересными в
конце каббалистическими примечаниями; 2-3) два
бронзовых наконечника стрел, из коих один найден в
земле около села Дресличен, Кишиневского уезда, в
верстах 15 от Кишинева, а другой найден в земле при
распашке около деревни Моровой, Оргеевского уезда;
4) бронзовая душка от серьги, найденная жертвователем
в земле около села Требужен, Оргеевского уезда; 5-9)
пять серебряных монет, из коих одна золотоордынская,
одна чешская Венцеслава III, одна венгерская Матфея и
две молдавские Стефана Великого, найденная на месте
Старого Орхея, около села Бугучен, Оргеевского уезда;
10) обратная сторона медного складного энколпиона, с
изображением Богородицы, молитвенно воздевшей
руки, и надписями: «Стая Богаоце помагай, Козма,
Демян», и проч. найденная в селе Требуженах, и 11)
обратная сторона подобного энколпиона с Страница из «Кишиневских
изображением Богородицы, распростершей молитвенно епархиальных ведомостей» с
руки, и символами евангелистов, найденная в земле, в статьей Е. Михалевича.
местности называемой «Скитом», где теперь фруктовый
сад одного собственника-резеша Ивана Албу и доселе сохраняются остатки маленькой
церкви, груда сложенных камней на месте престола и остатки каменных надгробных
крестов»6.
14 июня 1883 г. Елевферий Михалевич избран правлением семинарии и утвержден
епарх. архиерей. преподавателем всеобщей и русской гражданской истории в
Кишиневской семинарии. В 1885, 1886, 1887, 1888 и 1889 гг. несколько месяцев временно
исполнял должность инспектора Кишиневской духовной семинарии. С 27 августа 1890 г.
по 1900 г. состоял преподавателем закона Божия (законоучителем) в Кишиневском
женском частном училище Н. Годлевской, впоследствии Кишиневской женской гимназии
княгини Натальи Григорьевны Дадиани. С 8 августа 1898 г. состоял членом
педагогического собрания правления Кишиневской духовной семинарии.
В эти же годы в Кишиневских епархиальных ведомостях печатаются его
исследования по истории Бессарабии, в которых он оперирует большим фактическим
материалом, углубленным изучением исторических фактов и данных: «Молдовлахийские
господари из греков…»7, «Курковский монастырь»8, «Сказания молдавских летописцев о
происхождении молдован и об основании молдавского княжества»9 и «Былое
Бессарабии»10.
Его труды получили положительную оценку многих известных историков
Российской Империи. Так, собранная Е. Михалевичем информация относительно церквей
Бессарабии были задействованы в работе В. Курдиновского «Список древнейших церквей
Бессарабской губернии»11. Исторические исследования Е. Михалевича были исполь-
186
зованы в посмертном издании Помпея Николаевича Батюшкова (1811 - 1892) «Бессарабия.

Историческое описание. Посмертный выпуск исторических изданий П.Н. Батюшкова. –
СПб., 1892.».
Консультациями Е. Михалевича, как авторитетного местного историка и краеведа

пользовались приезжие ученые. Так, например, его услугами воспользовались литератор,
историк и археолог Митрофан Иванович Городецкий (1846 - 1893) и профессор Киевской
духовной академии, писатель и историк Николай Иванович Петров (1840 - 1921), которые
в 1890 г. путешествовали по Бессарабии. М.И. Городецкий в описании этой поездки
опубликованной в «Историческом вестнике» об этом пишет следующее:
«Как знатоков местности и любителей истории края, нам рекомендовали
преподавателей местной духовной семинарии Е.Е. Михалевича и А.Г. Стадницкого12. Оба
они посетили важнейшие пункты Бессарабии и производили археологические изыскания.
В одну из таких поездок первый из них, года три тому назад, нашел в селе Бутученах
Оргеевского уезда, несколько древних монет, и в том числе две весьма редкие монеты
молдавского господаря Стефана Великого с славянской надписью13…
Для переговоров об исторических памятниках Бессарабии мы были приглашены в
дом Е.Е. Михалевича. Здесь, среди разговоров по интересовавшим нас предметам мы
впервые услышали церковно-молдаванский напев»14.
В середине 1890-х годов, по неизвестным нам причинам Елевферий Елисеевич
решает посвятить свою дальнейшую жизнь служению Богу и церкви. 5 мая 1896 г.
рукоположен в дьякона, а уже 5 мая в сан священника к Кишиневскому кафедральному
собору сверх штата. На этом поприще он был награжден скуфией и набедренником. За
свою преподавательскую и общественную деятельность также был награжден орденами
св. Станислава и св. Анны 3-ей степени, а также медалью в память Императора
Александра III. С 8 февраля 1894 г. – статский советник.
Был женат на Надежде Андреевне, урожденной Руссо, воспитаннице полковницы
Софии Корчевской15.
Скончался Елевферий Елисеевич Михалевич 21 июля 1901 г. в Кишиневе.
187
Кишиневская духовная семинария.
1
Список ректоров и инспекторов Кишиневской духовной семинарии за время столетнего (с 31 января 1813
г.) существования ее // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1911. - № 27. – С. 1006.
2
Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и небывших у святого причастия за
1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви. Выписки
из книги предоставлены Олегом Петровичем Кучерявым.
3
Административный строй Кишиневской духовной семинарии по уставу 1801-14, 1867 и 1884 г. //
Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1913. - № 6. – С. 272.
4
В миру – Ляпидевский-Каркадиновский Николай Яковлевич (1820 - 1898).
5
Указатель Церковно-археологического музея при Киевской духовной академии / Сост. Н.И. Петров. –
Второе издание, исправленное и дополненное. – Киев, 1897. – С. 233.
6
Известия Церковно-археологического общества при Киевской Духовной академии // Труды Киевской
Духовной академии. – Том 1. – Киев, 1892. – С. 675 – 676.
7
Михалевич Е. Молдовлахийские господари из греков… // Кишиневские епархиальные ведомости. –
Кишинев, 1883 № 17. – С. 574 – 590; № 19. – С. 653 – 663; № 21 – С. 733 – 745.
8
Михалевич Е. Курковский монастырь // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1896. – № 7. –
С. 217 – 226; № 8. С. 246 – 249; № 9. С. 278 – 290; № 10. С. 311 – 318.
9
Михалевич Е. Сказания молдавских летописцев о происхождении молдован и об основании молдавского
княжества // Кишинеские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1898 № 11. – С. 342 – 347; № 12. – С. 380 –
385; № 13. – С. 413 – 420; № 14–15. – С. 458 – 465.
10
Михалевич Е. Былое Бессарабии // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1903 № 10. С. 263
– 276; № 11. – С. 304 – 314; № 14.- С. 389 – 396; № 15-16; № 19. – С. 457 – 505; № 20. С. 527 – 545.
11
Курдиновский В. Список древнейших церквей Бессарабской губернии // Труды Бессарабского церковно-
историко-археологического общества/Под ред. В. Курдиновского. – Кишинев, 1909. – Вып. 1. Курдиновский
Василий Григорьевич – надворный советник, кандидат Петербургской духовной академии, преподаватель
русской словесности и истории русской литературы в Кишиневской духовной семинарии (с 1896 г.), видный
общественный деятель в Бессарабской губернии конца XIX – начала XX в. Известен своими
исследованиями по истории и археологии Бессарабии. Отметим также, что В. Курдиновский с
исследовательскими целями в 1906 г. посещал Секурянскую волость, в том числе с. Гвоздовцы.
12
Стадницкий Авксентий Георгиевич, он же митрополит Арсений (1862 - 1936). В то время преподавал в
Кишиневской духовной семинарии и редактировал «Кишиневские епархиальные ведомости».
13
Эти монеты г. Михалевич передал профессору Н.И. Петрову, как дар Киевскому церковно-
археологическому музею.
14
Городецкий М.И. Поездка в Холм, Подолию и Бессарабию // Исторический вестник. Историко-
литературный журнал. – Том 42. – Год одиннадцатый, декабрь. – Киев, 1890. – С. 787, 790.
15
Список ректоров и инспекторов Кишиневской духовной семинарии за время столетнего (с 31 января 1813
г.) существования ее // Кишиневские епархиальные ведомости. – Кишинев, 1911. - № 27. – С. 1007.
188
Запись о священнике Елисее Лукиче Михалевиче и его семье в исповедальных

росписях: «Исповедные росписи о людях Православнаго Исповедания бывших и
небывших у святого причастия за 1821-го по 1852-й годов Хотинскага уезда селения
Гвоздоуцъ по Архангело-Михайловской церкви». Фотокопия страници,
из архива О.П. Кучерявого.
189
ЧЕРНЕЦЬ ІЗ СОКИРЯН: ОЛЕКСАНДР МАКОВІЙОВИЧ ІВАНІШИН
30 серпня 1862 року в Сокирянах в сім'ї селянина Маковія Іванішина народився

син, якого назвали Олександром. Маковій був людиною набожною, і з малолітства
привчав дітей Богу молиться й до грамоти тягтися. Завдяки цьому Олександр з дитинства
добре знав Святе писання, житія православних святих, а також був навчений грамоті в
місцевій школі.
Коли Олександр вирішив присвятити своє життя служінню Богу, на жаль, нам не
відомо. Але як, свідчать історики, в 1893 році він був пострижений у мантію з ім'ям
Афанасій у Свято-Пантелеймоновому монастирі, також відомому як Россікон або Новий
Руссік — один з 20-і «правлячих» монастирів на Святій Горі Афон у Греції. Цей монастир
в останній чверті XIX століття перейшов під фактичний контроль Російської Православної
Церкви та уряду Російської імперії (аж до початку Першої світової війни). До кінця XIX
століття став самим більшим монастирем на Святій Горі по площі й чисельності братій, у
числі якої був і Олександр (Афанасій) Іванішин.
В 1912 році Олександр був змушений повернутися на батьківщину. Причиною

тому стали незалежні від нього події. Справа в тому, що у листопаді 1912 р. півострів був
з моря зайнятий військами Грецького Королівства. Греція фактично анексувала Святу
190
Гору Афон. До цього, після розпаду Османської імперії існував проект кондомінімума,
тобто участі всіх православних держав Європи в управлінні Святою Горою. Але рішучі дії
Грецького уряду й Перша світова війна на не дали здійснитися цим проектам.
Після повернення на батьківщину, він направляється в Московський
Богоявленський чоловічий монастир. Місце його подальшого служіння було обрано не
випадково. Історія Богоявленського монастиря в другій половині XIX століття тісно
пов'язана з афонськими обителями. В 1861 році через крайню вбогість коштів Свято-
Пантелеймонова Афонського монастиря духовний собор старців обителі ухвалив
відправити в Росію одного з ієромонахів для збору добровільних пожертвувань. В 1867
року ієромонах Арсеній Мінін прибув у Москву з афонськими святинями: святий хрест із
часткою Животворящого Древа, частина від каменю Життєдайної Труни Господня,
частина мощів св. Великомученика Пантелеймона та невеликого розміру чудотворна
ікона Тихвинськоі Божої Матері, називана «Скоропослушниця».
У монастирі чернець Афанасій став служити в монастирській Пантелеймоновській
каплиці. Але служба його там протривала всього кілька років. Як відомо в 1917 році до
влади прийшли безбожники. В 1919 році монастир закрили, насельників вигнали, але
церковне життя ще якийсь час теплилося в ньому, тому що його собор і Спаська церква в
дзвіниці перетворили в парафіяльні. Спаська церква монастиря із дзвіницею була зламана
в 1920-х рр.
В 1920 році Афанасій возведен в сан ієромонаха, а з 1925 р. (за іншим даними з
1926 р.) став служити священиком при Воскресенській церкві на Семеновському цвинтарі
у Москві. У цей період він став відомий
багатьом віруючим Москви. За його
проповідями стали стежити представ-
ники спецслужб нової влади атеїстів.
20 серпня в 1934 році він був
арештований Управлінням НКВД СРСР
по Московській області, з обвинувачен-
ням - «контрреволюційна антирадянська
діяльність». 13 серпня 1934 року в
Московське управління НКВД, а також у
прокуратуру була передана секретна
доповідна записка, у якій повідомлялося,
що «проживаючий у Москві ієромонах
Афанасій, він же, Іванішин Олександр
Маковійович, опираючись на широкі
кола церковників, розвив активну
діяльність по підготовці віруючих до
переходу Церкви на нелегальне
становище».
Обвинувачувався також у тому,
Московський Богоявленський чоловічий монастир
191
що нібито видавав якусь Н.В. Іванову-Васильєву за дочку Государя Імператора Миколи II,
Велику Княгиню Настасію. Від «свідків» чекістами були отримані відомості, що
ієромонах Афанасій (Іванішин) «був відомий серед широких кіл церковників, як чернець–
«подвижник» Старо-Афонського монастиря, що мав значну кількість своїх
шанувальників». «Інформатор» докладно показав про нелегальні служби ієрея Афанасія
на таємних квартирах істинно-православних християн і його проповідей. Він говорив у
них про руйнування й опоганення храмів, про арешти безневинних кліриків і віруючих,
про те, що «диявольські колгоспи розорили всіх селян і зморили голодом», що «робітники
й особливо селяни страшно змучені й чекають моменту для повстання», а головне
переконував віруючих, що «радянська влада довго не протримається». При цьому,
посилаючись на чудо порятунку «спадкоємців царської родини», батько Афанасій
урочисто проголошував, що «радянська влада незабаром упаде», і нарешті «на
російському престолі буде імператор Михайло Олександрович».
На допитах ієромонах Афанасій відмовився підписати обвинувачення в створенні
таємних церков на квартирах у Москві, проведенні нелегальних служб і присвят у
чернецтво, постійно відповідаючи на всі питання слідства, що нічого не знає.
7 жовтня 1934 року Олександрові Маковійовичу разом з іншими
обвинувачуваними було представлено «Обвинувальне заключення». Він був присуджений
до 5 років заслання в Північний край, і 11 грудня 1934 року відправлений в Архангельськ.
В 1937 році, 22 вересня Іванішин знову піддається арешту, з обвинуваченням
контрреволюційній агітації: «Говорив про знищення віри Христової, затверджував про
неминучість відкриття в майбутньому церков». Присуджений до вищої міри покарання
через розстріл, що був здійсненний 27 жовтня 1937 року.
Реабілітовано Олександра Маковійовича Іванішина 12 грудня 1957.
Основні джерела.
1. За веру Христову: Духовенство, монашествующие и миряне Русской Православной Церкви,
репрессированные в Северном крае (1918-1951): биографический справочник/ сост. С.В.Суворова.
Архангельск: Православный издательский центр, 2006.
2. Николаева Т.Е., Судариков В.А., Чапнин С.В.. Православная Москва: Справочник монастырей и храмов.
М.. Издательство братства святителя Тихона. 2001
3. Осипова И.И. «Сквозь огнь мучений и воду слёз...». Гонения на Истинно-Православную Церковь в СССР.
По материалам следственных и лагерных дел – Москва: Серебряные нити, 1998.
4. Павловский А. Путеводитель по Святой Горе Афонской. — Издание Братства Русских обителей на
Афоне, 1913.
5. Русский монастырь св. великомученика и целителя Пантелеймона на святой горе Афонской: [Описание] –
Москва: тип. И. Ефимова, 1886.
6. Никодим (Белокуров Никита Иванович). Описание Московского Богоявленского монастыря / соч. моск.
викария еп. Дмитровского Никодима. Москва: Имп. О-во истории и древностей рос. при Моск. ун-те, 1877.
192
СПАДКОЄМЕЦЬ СВЯЩЕННИЦЬКОГО РОДУ: О.М. ЧЕРНОУЦАН
Черноуцан Олександр Мінович, народився в 1882 році в Сокирянах. За іншою

версією, місцем його народження були с. Маркоуци Хотинського повіту Бессарабської
губернії, де в той час служив священиком його батько. Сам же Олександр Мінович
вказував, що був породжений у Сокирянах.
Його батько, відомий у Хотинському повіті священик Міна Олександрович
Черноуцан, з 1888 року з сім'єю постійно проживав у Сокирянах, якийсь час був
благочинним 4-го, а потім 5-го округу Хотинського повіту Бессарабської губернії. Він
належав до стародавнього молдавського священникового роду Черноуцанів. Протягом
декількох поколінь представники цього роду служили в самих різних куточках Бессарабії.
До слова, до цього ж роду належала Марія Авксентіївна Стадницька (Черноуцан у
дівоцтві), мама відомого Митрополита Арсенія (Авксентія Стадницького) (1862 - 1936),
вихідця із с. Комарів (нині Кельменецький р-н Чернівецької обл.).
Олександр з дитинства отримав гарну освіту, спочатку домашню, а потім в
училищі. За його вихованням уважливо стежив батько. Відомо, що за власним проханням,
16 червня 1888 р. Міна Черноуцан був призначений на посаду законовчителя місцевих
однокласних чоловічого й жіночого училищ.
На початку XX в. після закінчення Кишинівської духовної семінарії Олександр
Мінович вирішує далі продовжити свою духовну освіту. В 1907 році він закінчив Санкт-
Петербурзьку Духовну Академію, із присвоєнням звання кандидата богослов'я.
На початку січня 1908 р. був направлений у м. Кутаїсі на посаду помічника
доглядача в Кутаїському духовному училищі. Але там надовго не затримався, вже з 10
серпня того ж року він помічник доглядача в Пінськом духовному училищі. На цьому
пості він пробув до 29 березня 1910 р., після чого до 12 вересня 1916 р. був на тій же
посаді в Мінськом духовному училищі. За ретельність і відповідальність до займаної
посади в 1913 р. Государ Імператор Микола II нагородив Олександра Міновича орденом
Святого Станіслава 3 ступені.
Далі його переводять у Нижній Новгород, у Нижегородське духовне училище,
також на посаду помічника доглядача, що виконував до 15 серпня 1918 р. У Новгороді він
подружився з відомим юродивим, аскетичним письменником, єпископом Варнавою (у
миру Микола Никанорович Бєляєв), котрий на той час був викладачем Нижегородської
духовної семінарії. Їхні відносини переросли в міцну дружбу. Але в 1922 році їхні
відносини закінчилися. Улітку 1922 року єпископ Варнава разом із правлячим архієреєм
Нижегородської єпархії архієпископом
Євдокимом (Мещерським) підписав
резолюцію про визнання обновленського
Вищого церковного управління, тим
самим визнав повноваження
«обновленців», як стали називати
священнослужителів які співробіт-
ничали з ГПУ. Незабаром Варнава
покаявся, але відносини з Олександром
Черноуцаном з цього часу припинилися.
В 1917-1918 рр. Олександр
Мінович Черноуцан затверджений
членом Всеросійського Помісного Всеросійський Помісний Собор православної церкви.
Собору православної церкви за обранням як мирянин від Нижегородської єпархії. Брав
193
активну участь у дебатах, наприклад, в обговоренні питань про клятви на старі обряди,
про сучасний стан церкви та припинення громадянської міжусобиці. Після закриття
роботи Собору Олександр Мінович приймає священний сан.
Якийсь час він був священиком у м. Воткинськ, Удмуртія. Потім знову повернувся
до Нижнього Новгороду, де був призначений священиком у храмі Воскресіння Христова.
В 1926 році о. Олександр піддається арешту. Приговор - 3 роки висилки. В 1928 році
знову засуджений на три роки з відбуванням покарання у виправно-трудовому таборі.
В 1931 р., на початку січня на Особливій Нараді при Колегії ОГПУ, яка як відомо,
була позасудовим органом, що мала повноваження розглядати кримінальні справи по
обвинуваченнях у діяннях, що загрожують радянському строю, о. Олександр знову
присуджений до 3 років висилки у Північний край.
У всіх випадках обвинувачення були багато в чому схожі, і, загалом, зводилися до
наступного - пропаганда або агітація, що містять заклик до скинення, підриву або
ослабленню Радянської влади, контрреволюційна пропаганда.
Після повернення з висилки церковним керівництвом о. Олександр був
присвячений у протоієреї й направлений служити в м. Арзамас. Був священиком і
благочинним 1-го округу Арзамаського району.
На початку вересня 1937 р. В Арзамасі були проведені масові арешти
«церковників», серед арештованих був і священик Олександр Черноуцан. Його з багатьма
парафіян заарештували прямо під час служби. Обвинувачення практично ті ж самі, що
були вже раніше (горезвісні статті: 58-2, 58-8, 58-11).
Не витримавши умов слідчого ув'язнення, визнав себе винним по всіх пунктах
обвинувачення. 23 жовтня 1937 року Особлива трійка при НКВД СРСР по
Нижегородській області (орган позасудового винесення приговорів) виносить приговор -
вища міра покарання - розстріл.
Реабілітовано Олександра Міновича Черноуцана 26 липня 1989 року.
Основні джерела.
1. Иеромонах Дамаскин (Орловский). Мученики, исповедники и подвижники благочестия

Российской Православной Церкви ХХ столетия: Жизнеописания и материалы к ним. -
Кн.1. – Тверь: «Булат», 1992.
2. Именной список ректорам и инспекторам духовных академий и семинарий,
преподавателям духовных академий и монашествующим преподавателям духовных
семинарий на 1917 г. – Петроград, 1917.
3. Забвению не подлежит: Неизвестные страницы нижегородской истории (1918 - 1984
гг.). – Кн. 2. / Сост. Л. П. Гордеева, В. А. Казаков, В. В. Смирнов. - Нижний
Новгород: Волго-Вятское книжное изд-во, 1994.
4. Новомученики, исповедники, за Христа пострадавшие в годы гонений на Русскую
Православную Церковь в XX в. // www.pstbi.ru
5. Кишиневские епархиальные ведомости.
6. Священный Собор Православной Российской Церкви. Деяния. – Кн.I., Вып. 1. –
Москва: Издание Соборного Совета, 1918.
194
ДЕЛО № 13
Источник: Указы и определения Правительствующего Сената // Известия

Земского отдела. – СПб.: Земской отдел Министерства внутренних дел, 1908. - № 12. –
С. 470.
Иностранные подданные до принятия общим порядком русского подданства

не могут быть усыновлены членами сельских обществ (ук. 2 деп. 23 октября
1908 г. № 4777) (ст. 224 общ. пол. и ст. 155 т. X ч. и свод. зак.).
Дело по предоставлению Министра Внутренних Дел, об отмене постановления
Бессарабскою губернскою присутствия, от 12 февраля 1907 года, по делу об усыновлении
поселянами с. Кобольчна, Секурянской волости, Хотинского уезда, Антоном в Ефтенией
Горюками австрийского подданного Иосифа Бринка.
Рассмотрев настоящее дело, Правительствующий Сенат находить, что
постановление Бессарабского губернского присутствия о необходимости утверждению
казенными палатами палатами актов об усыновлении сельскими обывателями крестьян
других селений, послужившее отчасти основанием к отказу в усыновлении австрийского
подданного Бринка поселянам Горюкам, хотя и представляется неправильным, как
противоречащее неоднократным разъяснениям Правительствующего Сената (ук. первого
общ. собр. Правительствующая Сената 28 марта 1902 года, № 2740 и др.1 о том, что к
обязательствам казенных палат отнесено не утверждение актов волостных правлений об
усыновлении сельских обывателей крестьянами иных селений, а лишь регистрирование
таких усыновлений, тем не менее отказ в усыновлении Бринка Горюкам в конечном своем
выводе представляется правильным, по ниже следующим соображениям.
Правительствующий Сенат по гражданскому кассационному департаменту, в
решении 27 апрели 1894 г: № 62 и 1898 г. № 32, признано было, что в вопросе о праве
иностранных подданных на усыновление их русскими подданными надлежит
руководствоваться ст. 995 т. II свод, зак., на основании которой иностранцы, находясь в
России, — как лично, так и по имуществу, подлежат действию Российских законов и
пользуется их защитою, покровительством и всеми правами, ими установленными.
Однако, такие разъяснения Правительствующего Сената рассматривают усыновление
исключительно с точки зрения гражданского права; поэтому они не могут иметь
применения в тех случаях когда усыновление является актом не только гражданского
права. но и публичного права. В применении же к лицам сельского состояния, —
пользующихся всеми правами членов сельских обществ, — усыновление является актом
права публичного, ибо усыновленный в таком случае получает не только права личные, но
и нрава публичные, как-то право на пользование землей в обществе, право голоса на сходе
и связанное с ним право на избрание в общественные должности и в выборные на
волостной сход, — а, следовательно, даже права политические, которые иностранные
поданные во всяком случае получить не могут. Изложенное не оставляет сомнений в том,
что иностранные подданные до принятия общим порядком русского подданства не могут
быть усыновляемы членами сельских обществ. По изложенным соображениям
Правительствующий Сенат определяет: представление по сему делу Министра
Внутренних Дел об отмене постановления Бессарабского губернского присутствия, 12
февраля 1907 года, оставить без последствий.
195
ДЕЛО СТАТЕВИЧА С ШМИТОВЫМ
Источник: Кохманский Р. Вопросы гражданского права и процесса, разрешенные нашею

апелляционною практикою – Т. 1. – Кишинев: Типография Бессарабского губернского правления, 1875. – С.
97 – 103.
1874 г. марта 6. Одесская судебная палата1 (кн. Н.Н. Церетелев, К.Ф. Ган, II.Ф.
Аккерман) слушала апелляционное дело по иску коллежского регистратора2 Анастасия
Статевича к помощнику присяжного поверенного Виктору Шмитову убытков в сумме
3965 р.
22 сентября 1873 г. кандидат прав Егунов3, по доверенности Анастасия Статевича 4,
подал в Кишиневский окружный суд исковое прошение, в котором, предъявляя иск к
Виктору Шмитову5, объяснил, что, по контракту 20 Февраля 1856 г., дворянин Жуварра
продал Сгатевичу 169 кил озимой пшеницы урожая 1856 г. л, получив все деньги 1690 р.
вперед, обязался сдать ее не позже 1 сентября того же года; по случаю неисполнению
Жуваррою принятой на себя обязанности, контракт этот предъявлен был ко взысканию и
дело производилось в Сорокском полицейском управлении, бесс., гражд. суде и прав,
сенате, который указом, от 14 апреля 1869 г., велел дать иску ход установленным
порядком; вследствие этого Статевич, чрез поверенного своего Ольшевского, предъявлял
21 сентября 1871 г. к Жуварре иск в кишиневском окружном суде, требуя обратно
уплаченные за пшеницу деньги с процентами до удвоения, т. е. 3380 р., с процентами со
дня иска. Засим в заседании суда по этому делу 23 ноября 1871 г. со стороны Статевича
явился помощник присяжного поверенного Шмитов, представил передоверие от
Ольшевского6 и подал прошение. в котором, согласно будто бы 332 — 334 ст. уст. гр. суд.,
изменил исковые требования Ольшевского, прося обязать Жуварру сдать 169 кил
пшеницы, или же, если таковой на лицо не будет, взыскать с него 3380 р. с процентами со
дня пека. Изменение это имело прямым последствием, что и окружной суд и одесская
судебная палата (30 марта и 1 апреля 1872 г.) отказали в иске на том единственном
основании, что исковые требования, в том виде, в каком они изменены Шмитовым, не
могут быть удовлетворены, как по неопределенности своей, так и потому, что вытекают
из совершенно разных оснований; причем палата признала, что сделанное Шмитовым
изменение требований не только не согласно с 332 и 333 ст. уст. гр. суд., но явно
противоречит им. Указывая далее на достоверность иска, предъявленного Ольшевским и
приписывая отказ в деле незаконному изменению Шмитовым первоначальных исковых
требований, Егунов находит, что Шмитов, неправильные действия которого привели к
потере его верителем верного иска, который, согласно решению гражд. касс, депар. сената
за 1871 г. № 188, уже не может быть возобновлен, должен отвечать, на основании 684 ст.
X т.1 ч., за убытки, произошедшие от того для Статевича. Что же касается количества этих
убытков, то Шмитов, взяв на себя ведете дела Статевича с Жуваррою по контракту 1856
г., сам определил причитающуюся Статевичу сумму в 3380 р. с процентами со дня
предъявления первого иска и с судебными издержками в сумме 287 р. 74 в., т. е. в 3965
руб. На основании приведенных данных, Егунов просил присудить с Шмитова в пользу
Статевича 3965 р. с % по уплаты. При этом Егунов представил копии решения одесской
судебной палаты от 30 марта и 1 апреля 1872 г.) и передоверия Ольшевского,
представленного Шмитовым в заседании окружного суда 23 ноября 1871 г.; в передоверии
же между прочим предоставлено Шмитову право, если найдет нужным, подать суду
письменное изложение против просительного пункта, согласно 332 — 334 ст. уст. гр.
суд.
Рассмотрев дело, окружный суд нашел, что, по точному смыслу 684 ст. X т. 1 ч. и
решения гражд. касс., д-та сената 1868 г. № 55, каждый ответствует за убытки,
произошедшие от собственных, а не чужих деяний, а так как в данном случае действия,
которые по объяснению Статевича причинили ему убытки, совершены Шмитовым, то и
196
право Сгатевича на предъявление иска непосредственно к Шмитову не подлежит

сомнению. Другой вопрос, возникающий из настоящего дела, состоит в том, может ли
поверенный быть привлечен к ответственности пред верителем за убытки, причиненные
таким его действием, которое не выходит из пределов уполномочия? Вопрос этот
категорически разрешен гражд. касс, департаментом сената в решении 1871 г. № 1125, в
котором разъяснено, что такие действия поверенного, хотя и обязательны для верителя в
отношении третьих лиц, которых они касаются, однако не исключают ответственности
поверенного за происшедшие от того для верителя убытки на общем основании по 684 ст.
X т. 1 ч.; причем сенат высказал, что о безответственности поверенного в подобных
случаях не может быть и речи, так как поверенный, получив широкое уполномочие,
принимает на себя и нравственную обязанность блюсти за интересами своего доверителя
и ограждать их. Из сказанного следует, что поверенный, причинивший своими
действиями вред верителю, всегда может подлежать ответственности, если не будет
доказано, что действия эти совершены поверенным вследствие случайных событий, или
вследствие стечения таких обстоятельств, которых он предотвратить не мог. В данном
случае Статевич отыскивает с Шмитова убытки, понесенные им вследствие отказа суда в
иске его к Жуварре, отказа, последовавшего единственно на том основании, что Шмитов,
изменив первоначальные исковые требования, вопреки 332—334 ст. уст. гр. суд., изложил
их в такой неопределенной Форме, что тем самым поставил и окружный суд и судебную
палату в невозможность обсудить самое дело в существе. Подобный действия очевидно не
могут быть названы случайными иди непредвиденными, и потому, по точному смыслу
684 ст. X т. 1 ч. и приведенного выше решения сената 1871 г. № 1125, дают лицу,
потерпевшему от них убытки, право отыскивать эти убытки с виновного, тем более, что
сделанное Шмитовым изменение исковых требований, поведши к проигрышу иска,
лишило даже суд возможности рассмотреть дело в существе. Что касается количества
убытков, полученных Статевичем от этих действий Шмитова, то настоящий поверенный
Статевича определяешь их в 3965 руб., т. е. в ту сумму, которую сам Шмитов признавал
возможным требовать с Жуварры. При разрешении этого вопроса необходимо принять во
внимание: 1) что, на основании 891, 893 п 895 ст. уст. гр. суд. и решения сената 1871 г. №
188, возбуждение нового иска по документу, служившему уже основанием к
окончательному решению дел между теми же лицами и по тому же предмету,
невозможно; вследствие чего Статевич, после отказа палаты, вызванного действиями
Шмитова, потерял уже всякое право па получение от Жуварры какого бы то ни было
вознаграждения за неисполнение контракта 1856 г.; 2) что, по смыслу приведенного
решения сената и в особенности в виду решения его 1867 г. № 415, обсуждение прежнего
дела между Статевичем и Жуваррою, хотя бы только с тою единственною целью, чтобы
определить количество убытков, понесенных в данном случае Статевичем, тоже не может
иметь места; и 3) что в решении 1870 г. № 1004 сенат, повторяя то правило, что
окончательное решение дела обязательно для участвовавших в нем тяжущихся, в тоже
время разъяснил, что, по букве закона, такое решение не стесняет стороны в предъявлении
о том же предмете пека к другому лицу. Эти общие положения, подтверждая с одной
стороны право Статевича на предъявление настоящего иска об убытках к Шмнтову, с
другой стороны воспрещают входить в какое либо обсуждение силы и значения контракта
1856 г., который служил основанием проигранного Шмитовым иска. Вот почему в данном
случае количество этих убытков должно быть определено не по контракту, а по другим
данным, которые суд усматривает именно в том, что Шмитов, взяв на себя ведение дела
Статевича с Жуваррою по контракту, сам определил следуемое, по его мнению, Статевичу
по тому делу вознаграждение в 3380 руб. с % со дня иска (21 сентября 1871 г.) и 287 р. 74
к. судебных издержек; эти исковые требования в данном случае тем более должны имеет
значение сознания со стороны Шмитова по отношению к настоящему делу, так как
Шмитов действиями своими лишил Статевича возможности определить другим путем
197
убытки, и так как иначе пришлось бы допустить, что законодатель, признавая за

верителем право требовать с поверенного своего убытки на общем основании, в тоже
время отнимает у доверителя всякую возможность осуществить это право, т. е. доказать
количество убытков, положение, очевидно немыслимое. По приведенным основаниям суд
признает Шмитова обязанным вознаградить Статевича за убытки в сумме 3380 р. с % со
дня первого иска (21 сентября 1871 г.) и 287 р. 74 в., составляющими издержки по тому
делу. На основании изложенных соображений, окружной суд определил: взыскать с
ответчика Шмитова в пользу истца Статевича 3667 руб. 74 к. с процентами по 10 на 100 в
год из них на сумму 3380 руб. с 21 сентября 1871 г. по день удовлетворения.
Судебная палата находить, что истец Статевич предъявляет требование к ответчику
Шмитову о вознаграждение за убытки, на основами 684 ст. т. X ч. 1, утверждая, что
убытки эти, в сумме 3965 р., причинены ему отказом по решению судебной палаты в иске
его на такую же сумму к Жуварре, последовавшем вследствие того, что Шмитов, ведя
дело это в качестве поверенного истца, заявил на суде неправильное изменение исковых
требований и изложил оные в неопределенной Форме. Статья 684 возлагает на всякого
обязанность вознаградить за вред и убытки, причиненные кому либо его деянием или
упущением, если только будет доказано, что он не был к тому принужден требованием
закона, или правительства, или необходимою личною обороною, или же стечением таких
обстоятельств, которых он не мог предотвратить. На основании статьи этой от самого
требующего вознаграждения за убытки от чужого деяния требуются доказательства,
что деяние это не было между прочим вынуждено стечением не предотвратим в
обстоятельстве. Вместе с тем, по самому смыслу статьи этой, вознаграждения за убытки
от деяния не может требовать тот, по желанно или согласно коего деяния эти были
совершены, так как таким согласием он делается ответственным и за последствия сего
деяния. Независимо от сего, существование общего закона о вознаграждении,
изложенного в ст. 684, не лишает права частные лица вступать между собою в особые,
непротивные закону, соглашения об установлении особых между ними отношений,
определяющих, по условиям или характеру оных, взаимную ответственность их за
совершенные деяния. К числу сих последних относятся очевидно и соглашения
доверителя с поверенным, которые по существу оных не могут не быть приняты в
соображение в каждом данном случае при обсуждении обстоятельств, условливающих
ответственность поверенного пред доверителем. Посему, хотя, в виду 084 ст. X т. 1 ч.,
нельзя признать поверенного, не вышедшего из пределов доверенности, во всяком случае
безусловно неподлежащим пред его доверителем ответственности, как это признано и
кассац. реш. 1871 г. № 1125, но в каждом данном случае признание ответственности этой
условливается соображением как свойства деяний поверенного, так и обстоятельств в
отношении к воле доверителя, при которых совершены деяния эти. В настоящем случае,
предъявляя на суде своп заявления по иску Статевича с Жуваррою, поверенный Шиитов
не выступил из пределов данной ему доверенности; доверенностью этою он не был
ограничен в предъявлении объяснений и требований от Статевича в том или другом виде
или форме, и следовательно, по смыслу самой доверенности, должен был действовать не
иначе, как по собственному своему пониманию о значении делаемых им заявлений, тем
более, что как самое заявление исковых требовании в измененном виде, так и степень
определенности в Форме сих заявлений, завися от обстоятельств и существа дела,
предоставляемых самым законом внутреннему убеждению при судебном разбирательстве,
не принадлежат к тем внешним формам судопроизводства, которые прямо предсказаны
законом. Таким образом, будучи, по самому смыслу доверенности, обязан действовать не
иначе, как по своему крайнему пониманию, Шмитов действовать с согласия своего
доверителя, который сим самым согласием принимал на себя и ответственность за
последствия подобных действий, а потому не может привлекать за оные к
ответственности Шмитова. Притом, будучи именно обязан ходатайствовать па суде по
198
делу Статевича, Шмитов не имел возможности, даже при сомнении, в видах осторожности
вовсе воздержаться от действий, какие, по мнению его, были необходимы для пользы
дела, так как сим он уклонился бы от исполнения возложенной на него по доверенности
обязанности. Такая обязанность с одной стороны предпринять действия а с другой
невозможность действовать иначе, как по собственному крайнему пониманию, и
составляли в настоящем случае для Шмитова то стечение непредотвратимых для него
обстоятельств, которое, по силе 684 ст. т. X ч. 1, избавляет от ответственности за послед-
ствия деяний и отсутствие которых не доказано на основании статьи этой истцом
Статевичем. Независимо от сего нельзя не признать, что так как Статевич отыскивает
убытки с Шмитова за ту сумму, которая ему не присуждена по иску с Жуварры, то, для
правильности иска этого с Шмитова, необходимо доказать, что иск с Жуварры был им
действительно присужден в том случае, если бы Шмитов действовал иначе. Но так как
действительным доказательством правильности иска может быть в установленном
порядке только окончательное судебное решение, то, за неимением решения суда по иску
Статевича к Жуварре, при тех обстоятельствах, какие имелись в виду на суде и могли бы в
последствии возникнуть независимо от сделанных Шмитовым на суде заявлений,
предположение о том, что иск этот мог быть присужден Статевачу с Жуварры,
представляется недоказанным спрос в сем отношении экспертов, на которых указывает
истец, не может заменить собою значения судебного решения, а в настоящем случае, в
виду ст. 515 уст. гр. суд , представляется неуместным, так как указывается истцов для
оценки судебных доказательству который для суда, по самому значению установления
оного, не могут требовать каких-либо специальных сведений. По вышеизложенным
основаниям, признавая иск Статевича неподлежащим удовлетворению, палата
определила: 1) в настоящем иске Статевича к Шмитову отказать; 2) решение
Кишииевского окружного суда, состоявшееся 8 декабря 1873 г., отменить.
1
Одесская судебная палата учреждена в 1868г. в составе уголовного и 3 гражданских департаментов.
Подведомственна Министерству юстиции, высшей апелляционной инстанцией являлся Сенат. В округ
Одесской судебной палаты входили Бессарабская, Подольская, Херсонская и Таврическая губернии.
Ликвидирована декретом Рабоче-Крестьянского правительства Украины от 14 февраля 1919г., однако
продолжала свою деятельность при контрреволюционном правительстве Деникина. Окончательно
ликвидирована в 1920 г. после восстановления Советской власти в г. Одессе. – Прим. ред.
2
Коллежский регистратор – низший гражданский чин XIV класса в «Табели о рангах» в России XVIII—XIX
веков, а также чиновник, обладавший таким чином. До издания Манифеста от 11 июня 1845 года, чин давал
право на личное дворянство, затем — только почётное гражданство. До 1884 года армейскому чину
прапорщика Он присваивался людям, вступившим на путь государственной службы из «низов». – Прим.
ред.
3
Егунов Александр Николаевич (1824 - 1897) - известный экономист и правовед. Родился в семье
небогатого хотинского чиновника Николая Андреевича Егунова и Юлии Антоновны Вирановской
(происходила из дворянской фамилии). В 1841 г. окончил Кишиневскую мужскую гимназию, а в 1848 г.
курс в московском университете. Студентом университета ему помогло стать бессарабское дворянство,
назначив ему стипендию на все время учебного курса. Редактировал весьма содержательные «Записки
бессарабского областного статистического комитета», издал: «Бессарабская губерния в 1870-75 гг.». - Вып.
I.; «Перечень населенных мест (Кишинев, 1879) и «Местные гражданские законы Бессарабии» (СПб., 1882).
4
Анастасий Евстафиевич Статевич – помещик из с. Непоротова. – Прим. ред.
5
Шмитов Виктор Иванович (1848 – 1907) – дворянин, видный кишиневский присяжный поверенный и
домовладелец родом из Калужской губернии. По окончании юридического факультета московского
университета В.И.Шмитов начал свою карьеру в кишиневском суде, а потом перешел в состав кишиневской
адвокатуры. Был избран в Думу от городских избирателей. Член Государственной Думы от Бессарабской
губернии. О его смерти в прессе того времени было сказано: «Сегодня в Думе было доложено о смерти
депутата В.И.Шмитова. Шмитов был вчера в клубе, на Моховой, где много волновался, горячо споря против
состава президиума. В 11 час. вечера он уехал домой. На извозчике ему сделалось дурно, и его пришлось на
руках вносить в дом. В 7 часов утра он скончался от кровоизлияния в мозг». – Прим. ред.
6
Дворянин, местный помещик с. Непоротово. – Прим. ред.
199
СУДОХОДСТВО ПО ДНЕСТРУ В 1850-х гг.
Источник: Памятная книжка Бессарабской области на 1862 год, изданная по

распоряжению Г. Начальника Области в Редакции Бессарабских областных ведомостей.
– Кишинев, 1862. – С. 183 – 191. Фотокопии страниц.
200
201
202
203
204
205
206
207
208
УВАГА !
Бажаючі опублікувати свою статтю в альманасі «Сокирящина», а також на сайтах
«Сокирянщина» або «Гвіздівці» повинні знати наступне.
Ми пропонуємо тільки некомерційне співробітництво. Автори зберігають свої
авторські права на статті, несучи повну відповідальність за їхній зміст. Ми дістаємо права
пропонувати й поширювати видання з опублікованими статтями. Ми не несемо
відповідальність, якщо автори завдали шкоди третім особам. Ми не відповідаємо за зміст
статей, як і за наслідки, що випливають від незнання або неправильного тлумачення умов
для публікації.
Ще раз позначимо, що вже було відзначено на початку збірника: електронний
альманах «Сокирянщина» - це некомерційний проект, який підтримується й розвивається
винятково на ентузіазмі його учасників. Тому, про оплату за розміщені в альманасі
публікації, не може бути й мови.
Факт, що Ви надали статтю для публікації, означає, що Ви згодні зі справжніми
умовами для публікації.
Стаття, що Ви відправите нам, для публікації, за бажанням, - у наступних випусках
альманаху, або на сайті «Сокирянщина», або «Гвіздівці», повинна бути набрана за
допомогою програми Microsoft Word 2003 або Microsoft Word 2007 в DOC або DOCX
форматах. При пересиланні статті на електронну адресу, якщо додаються ілюстрації,
стаття повинна бути обов'язково архівірувана як ZIP або RAR файл.
ВНИМАНИЕ !
Желающим опубликовать свою статью в альманахе «Сокирящина», а также на
сайтах «Сокирянщина» или «Гвіздівці» должны знать следующее.
Мы предлагаем только некоммерческое сотрудничество. Авторы сохраняют свои
авторские права на статьи, неся полную ответственность за их содержание. Мы получаем
права предлагать и распространять издание с опубликованными статьями. Мы не несем
ответственность, если авторы причинили ущерб третьим лицам. Мы не несем
ответственность за содержание статей, как и за последствия, вытекающие от незнания или
неправильного толкования условий для публикации.
Еще раз обозначим, что уже было отмечено в начале сборника: электронный
альманах «Сокирянщина» - это некоммерческий проект, который поддерживается и
развивается исключительно на энтузиазме его участников. Поэтому, об оплате за
размещенные в альманахе публикации, не может быть и речи.
Факт, что Вы предоставили статью для публикации, означает, что Вы согласны с
настоящими условиями для публикации.
Статья, которую Вы отправите нам, для публикации, по желанию, - в последующих
выпусках альманаха, или на сайте «Сокирянщина», или «Гвіздівці», должна быть набрана
посредством программы Microsoft Word 2003 или Microsoft Word 2007 в DOC или DOCX
форматах. При пересылке статьи на электронный адрес, если прилагаются иллюстрации,
статья должна быть обязательно архивированная как ZIP или RAR файл.
Альманах «Сокирянщина»: yaradwam@rambler.ru
Адміністрація сайту «Сокирянщина»: admin@ukrkovcheg.org.ua
Адміністрація сайту «Гвіздівці»: gvizdivtsi@ukr.net
209

СОКИРЯНЩИНА 1 2011

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

СОКИРЯНЩИНА 1 2011

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

ІСТОРИКО-КРАЄЗНАВЧИЙ

Сокирянщина: Історико-краєзнавчий альманах. / Упорядкування і

© Мандзяк Олексій Степанович.

© Сайт «Сокирянщина»: http://www.ukrkovcheg.org.ua

© Сайт «Гвіздівці»: http://gvizdivtsi.org.ua

Обкладинка 1: Фото, А. Мардарійчук.

Багато чого зв'язує людину з місцем, де

Представляємо вашій увазі перший випуск історико-

Многое связывает человека с местом,

Представляем вашему вниманию первый выпуск историко-

ВІДОМІ ДІЯЧІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ, ЯКІ НАВІДУВАЛИ СОКИРЯНЩИНУ

Історія людства, передусім - це імена людей. Довідавшись про яку-небудь

берег Дністра перебрався авангард О.

Кормань, Кулишівка, Непоротово, Молодова, Комарів і Вітрянка... <…> Місцевості,

1898 – архієпископ Тверський, з 1905 – архієпископ Казанський і Свияжський. У всіх

Непоротово, тому, що від Костянтина Багрянородного, ясно, що міста ці були там, де

вийшла в протилежний отвір в ущелині біля сусіднього села, у п'яти верстах -

Залізнична станція Романківці, зі старою будівлею вокзалу.

СОКИРЯНЩИНА У ТВОРЧОСТІ ІВАНА СЕРГІЙОВИЧА АКСАКОВА

Іван Сергійович Аксаков (1823 - 1886) - російський публіцист, поет, громадський

Липовани. Малюнок другої половини XIX ст.

БАРОН ШТЕЙГЕР: «БЕССАРАБИЯ» ИЗ НЕПОРОТОВА

И не найти удачней декораций —

Но в чем-то все же скрытая подделка

Ночью иначе звучат голоса,

Каждая пауза четверть часа...

Речь про дожди, урожай, молотьбу,

Красный, тревожный, ночной огонек...

От костра идет широкий дым.

Мягкий профиль русского лица,

Дома будут речи про войну,

Именье Непоротово, 19396.

ПОЕЗДКА В ЮЖНУЮ РОССИЮ

В статье «Відомі діячі Російської імперії, які навідували Сокирянщину» в данном

Переправляясь из Старой ушицы снова в Бессарабию к селению Корману, и следуя

недоверчиво смотрит на самые выгодные условия самого гуманного помещика,

добраться по уступам. Пещеры эти, в которых, по словам местных жителей, был

Пейзаж описанный автором. Фото, Денис Кучерявый. 2010 г.

панорамой, но зная из опыта утомительную дорогу, начал расспрашивать у проводника

рубашонках, но с платочками на головах, разделяли их своих братьев и весёлым смехом

Старообрядческая церковь современной Белоусовки. Фото, Денис Кучерявый. 2010 г.

Местечко Сокиряны (офиц. Сикуряны ), весь рынок которого застроен большими

Мандзяк А.С. Примечания и комментарии..

Петр Артемьевич Несторовский (1870 - 1932) – этнограф и

Предложение родственника. – Жизнь в селе Ветрянке и самое село. Русинские

Не хотите ли посмотреть старинный пещерный монастырь? — обратился ко мне в

Дорога в Ветрянку. Современная фотография.

Железнодорожная станция Романковцы. Фото, Андрей Бондаренко.

крытые соломой и разбросанные в беспорядке хаты с разными пристройками в роде:

Старинный дом в с. Клишковцы, Хлтинского уезда. Фото, П.А. Несторовский.

Народ в селе – русины, или руснаки11, по внешности как будто и молдаване, а на

Ганькевичь к священнику12, а от священника направлялась снова к пани Рузе и так

Только слышу голос у Параси как-то дрогнул и вдруг оборвался. Гляжу: у

Наше решение. Пещерный монастырь. — Крестный ход к пещере.

Итак, мы решили отправиться в Непоротово в тот же день. Но, чтобы не жариться

Галицкий монастырь. Фото, Денис Кучерявый.

некоторые сведения, свидетельствующие, что в ней, действительно, был православный,

В ожидании поездки. — Отъезд из Ветрянки. На пути в село Нспоротово. —

В два часа, когда в воздухе немного похолодало, мой родственник, Александр

Александром Степановичем сели в бричку. К нам присоединился Коля, юноша

Дорога. Михалково зимой. Фото, Денис Кучерявый.

Прибытие на место. – Уличные впечатления. – Появление священника и разговор

Через некоторое время мы въехали в село, которое тянется параллельно реке.

ство грибов, приютившихся у корней высокого дерева.