Під класицизмом розуміють течію в європейській художній культурі, що виникло в ХVII

столітті у Франції і який отримав потім поширення в інших країнах. Характерною рисою
цієї течії був раціоналістичний підхід до проблем мистецтва, проголошення позачасового,
побудованого за законами розуму естетичного ідеалу, відповідно до якого повинні були
оцінюватися художні твори. Особливою популярністю у представників класицизму
користувалося античну спадщину, в якому бачили абсолютну норму і зразок для
наслідування.

Зазначені моменти позначилися і в області теорії і практики перекладу. Характерною

рисою останнього в період панування класицизму прийнято вважати вільне трактування
оригіналу, що доходила іноді до прямого втручання в передається текст. Однак подібна
«свобода» по відношенню до перекладному автору була не просто перекладацьким
свавіллям, а логічно витікала з норм і правил класицистичної естетики. Спеціально
досліджував це питання Г.А. Гуковскій відзначав, що специфічна техніка передачі
іншомовного твору була тут безпосередньо пов'язана з принципом раціонально
розуміється естетичного ідеалу: «Саме з тією обставиною, що більшість перекладних книг
розглядалися як наближення до абсолютної цінності, слід пов'язати горезвісне неповагу
перекладачів до перекладному тексту. Оскільки автор оригіналу не досяг мети, а лише
наблизився до неї, потрібно, відштовхуючись від досягнутого їм і скориставшись
досягненнями поетів, які прийшли після нього, додати до його достоїнств нові, потрібно
зробити ще один крок вперед по шляху, на якому зупинився автор оригіналу, потрібно
прикрасити, поліпшити оригінальний текст в тій мірі, в якій це дозволяє стан мистецтва в
момент переведення і в який текст цього потребує. Переклад, що змінює і виправляє текст,
служить лише на користь останнього. Важливо адже дати читачеві хороший твір, по
можливості близьке до ідеального, а питання про те, що хотів дати в своєму творі його
первинний автор, або про те, який відображається в горизонтальній поступовому
створенні твору і в якій мірі узгоджені їх творчі зусилля, не можуть мати істотного
значення. Таким чином мислячи (або, може бути, відчуваючи) своє завдання, перекладачі
в віршах і в прозі з повною свідомістю відповідальності за свою справу і за методи своєї
роботи підчищали і виправляли текст, що перекладається, відповідно до своїх уявлень про
естетично-належному, прекрасному, випускали то , що їм здавалося зайвим, нехудожніх,
невдалим, вставляли свої шматки там, де знаходили неповноту і т. п. ».

Разом з тим необхідно враховувати, що про єдність теорії і практики класичного

перекладу як в різних країнах, так і в межах однієї країни можна говорити лише умовно. У
цю епоху йшли досить гострі дискусії, предметом яких були як загальні принципи
передачі іншомовного тексту, так і переклади окремих художніх творів.

2. Французька перекладацька традиція

У найбільш різкій формі зазначені вище особливості проявилися на батьківщині

класицизму – у Франції, а поняття «французька манера перекладу» стало синонімом
неуважного ставлення до оригіналу. Характеризуючи властиві їй риси, A.C. Пушкін
іронічно зауважив:«Довгий час Французи нехтували словесністю своїх сусідів.Впевнені в
своїй перевазі над усім людством, вони цінували славних письменників іноземних щодо
заходів, як віддалилися вони від французьких звичок і правил, установлених
французькими критиками.»

У перекладних книгах, виданих в минулому сторіччі, не можна знайти жодної передмови,

де не зустрілася б неминуча фраза: «Ми думали догодити публіці, а разом з тим зробити
послугу і нашому авторові, виключивши з його книги місця, які могли б образити смак
французького читача.»
Принцип «догоджати читачеві й удосконалювати автора» застосовувався до письменників
самих різних епох – від античних класиків до Шекспіра і Сервантеса, не кажучи вже про
більш близькі за часом письменників. Типове в цьому плані зізнання одного з відомих
французьких перекладачів XVIII сторіччя – П. Летурнера, який, говорячи про принципи
свого перекладу поезії Е. Юнга, прямо заявив, що його метою було витягти з англійського
Юнга французького, який міг бисподобатися французам і якого останні б читали, навіть
не замислюючись над тим, оригінал це чи копія.Його колега Флоріан, який відтворив
«Дон Кіхота», також підмітив, що рабська вірність оригіналу є порок, і тому він вважав
себе уповноваженим видалити з тексту роману «зайві клаптики» і епізоди, в яких видно
«риси поганого смаку».Знайшовся навіть літератор, який прагнув дати нову версію
Святого Письма, очищену «від усього грубого і неясного», хоча й сумнівався, чи не буде
подібний переклад «гріхом проти слова Господнього».

Увага до теоретичних проблем перекладу в цю епоху виявилася тісно пов'язана з

тим, що отримала назву «суперечки давніх із новими», тобто дискусію про
порівняльну гідність античних і сучасних письменників. Його призвідником
виступив знаменитий французький письменник Шарль Перро (1628-1703).

У 1687 р. вийшла в світ його поема «Вік Людовика Великого», в якій доводилося,
що французи, яким випало щастя бути підданими «короля-сонця» (тобто
Людовика XIV), не тільки ні в чому не поступаються стародавнім грекамі
римлянам, а й навпаки, у багатьох відносинах навіть перевершують їх. Таким
чином було поставлено під сумнів один з істотних постулатів класицизму –
визнання античності абсолютним ідеалом. Однак сам підхід до явища мистецтва, в
тому числі і до методу перекладу, по суті, залишався класицистичним: як і раніше
проголошувалась наявність подібного ідеалу (тільки не в давнину, а в сучасності).

Як приклад, Перро посилався на «Сатири» відомого поета і теоретика класицизму

Н. Буало, пов'язані з творами Горація. На думку Перро, французькою мовою вони
виглядають набагато витонченіше, ніж в оригіналі, де віршування страждає
грубістю і жорсткістю. Звідси робився цілком логічний і цілком класицистичний за
своїм характером висновок: прагнення до адекватності при перекладі (в даному
випадку – при перекладі античних авторів) здатне лише дискредитувати останніх,
як це сталося з одним перекладачем, праця якого виявився занадто точною і тим
самим він найбільше пошкодив перекладений твір, показавши таким чином всі
його недоліки.

В особистому плані суперечка між двома перекладачами «Іліади» (як раніше між
Ш. Перро і Н. Буало) закінчилася в 1716 р. світським примиренням у дусі
притаманній епосі галантності: будучи запрошені на вечерю до спільного
знайомого, Анна Дасьє і Антуан де Ламотт потиснули один одному руки і випили за
поему Гомера. Однак сама проблема продовжувала привертати до себе увагу, про
що свідчило видання в 1719 р. твору історика і критика Жана БатістаДюбо
«Критичні роздуми про поезію і живопису», полемічно спрямований проти
«ненависників давнини». Автор рішуче відкидає думку Перро і де Ламотт, ніби
сучасні французькі переклади античної класики стоять по своїх достоїнствах вище
оригіналів. Але ще до того, як згадана вище поема Ш. Перро поклала початок
багаторічній суперечці, в 1661 р. у Франції вийшов у світ латинський трактат з
традиційною, починаючи з ренесансної епохи, назвою «Про найкращій спосіб
перекладу», автором якого був П'єр Даніель Юе. Саме його зазвичай вважають
найвищим досягненням французької перекладацької думки даної епохи, ставлячи
втора в один ряд з найвидатнішими теоретиками перекладу від Лютера до наших
днів.

Згідно Юе, найкращим слід визнати метод, при якому перекладач, по-перше,
передає думки автора, а по-друге – наскільки це можливо при різниці вихідної та
мови перекладу –найбільш дбайливим чином дотримується його слів.Таким
чином, перекладач повинен прагнути відтворити природну своєрідність оригіналу і
піклуватися виключно про те, щоб виразити його з усілякою вірністю і повнотою, не
дозволяючи собі ні опущень, ні добавок. Більше того, вимагаючи, щоб переклад
слідував за оригіналом «слово в слово» і зберігав саму структуру останнього до
такого ступеня, яка можлива без насильства над мовою перекладу, автор трактату
вважає, що в тих випадках, коли зміст вихідного тексту затемнений, слід двозначні
слова передавати такими ж двозначними, зберігаючи, таким чином, неясність
виразу. Юе не обходить труднощі, які обумовлені несхожістю мов, але вважає їх
лише доказом того, що переклад є справжнім мистецтвом.

Особливу цікавість трактату Юе надає наявність в ньому спеціального розділу,

присвяченого науковому перекладу, в якому автор вбачає одну з найважливіших
завдань цивілізації, до цих пір яка перебувала в нічим не виправданому
нехтуванні.

3. Англійський переклад XVII-XVIII століть

У теорії і практиці англійського перекладу розгляданої епохи також виявляються
риси, які зближують її з класицистичними установками, хоча сам класицизм і не
отримав на Британських островах такого широкого розповсюдження, як у Франції.
Вже Абрахам Каулі, говорячи про принципи, якими він керувався при перекладі од
Піндара, підкреслював необхідність прийняти до уваги величезну різницю між його
і своїм часом, який досить суттєво змінює сприйняття поезії грецького поета.До
цього слід додати неподібність моралі, звичаїв, релігій і т.п., внаслідок чого той,
хто спробує перевести Піндара дослівно, лише уподібниться безумцю, що
переводить іншого божевільного. Виходячи зі сказаного, Каулі заявляє, що у
своєму перекладі або наслідувані – кому яке позначення більше до душі – він
вважав себе вправі «брати, опускати і додавати те, що вважав потрібним, не
стільки прагнучи до того, щоб читач точно пізнав, як виражався автор, скільки
показуючи властивий йому спосіб і манеру вираження»

У тому ж 1656 р., коли прозвучали ці слова, схожу думку висловив і Джон Денем,
який запропонував англійським читачам свою версію поеми Вергілія: «Я вважаю
грубою помилкою, перекладаючи поетів, намагатися бути "вірним перекладачем".
Нехай про це піклується той, хто має справу з фактами або справами віри, бо
чоловік, що ставить подібну мету в поезії, ніколи не досягне того, до чого прагне.
Його справа перекладати не мова в мову, а поезію в поезію, а поезія – настільки
летюча рідина, що при переливанні з мови в мову все випаровується. І якщо не
додати нової рідини, то не залишається нічого, крім безкорисного осаду. Бо кожній
мові притаманні своя грація і благородство, що надають словами життя та енергію;
і пропонуючи дослівний переклад неминуче розділить злощасну долю молодого
мандрівника, який втратив у чужих землях свою мову і не привіз додому ніякої
іншої натомість»...

Однак подібного роду декларації викликали – як це мало місце і у Франції – досить

серйозну критику. Саме в цьому полемізуючи з ними, створював свою
перекладацьку концепцію один з найбільших поетів даної епохи Джон Драйден,
якого часто називають в числі основоположників англійського класицизму.

Насамперед Драйден пропонує розрізняти три можливих способи передачі

іншомовного тексту: метафразу, коли текст відтворюється слово за словом і рядок
за рядком; парафразу, або власне переклад, при якому автора постійно тримають
у полі зору, але строго слідують не стільки словами, скільки змісту твору, і нарешті,
імітацію (наслідування), створюючи яку, перекладач не тільки варіює і сенс і слова,
а й готовий покинути їх при кожному зручному випадкуі, зберігаючи лише деякі
загальні ідеї оригіналу, відхилитися від останнього, як йому заманеться.

Набагато більш стримано, але, зрештою, теж негативно, висловлюється Драйден

про наслідування, або імітації. Правда, він погоджується з Каулі, що в конкретному
випадку з одами Піндара інший метод був би неможливий; але там, де мова йде
про поетів, які не відхиляються від норми, як, наприклад, Вергілій, Овідій та ін.,
результатом подібного способу може стати твір, який навряд чи може бути
названий належністю оригінального автора. Драйден визнає, що таким способом
може бути створено щось чудове, можливо, навіть щось, що перевершує вихідний
текст, а проте бажання ознайомитися зі справжніми думками автора виявиться
ошуканим у своїх очікуваннях, оскільки далеко не завжди людина, що чекає сплати
боргу, задовольниться заміною його подарунком...

Загалом, як вважає Драйден, про наслідування можна сказати, що воно

представляє найбільш вигідний спосіб передачі, який у максимально можливою
мірою дозволяє перекладачеві показати себе, але воно вкрай несправедливо по
відношенню до автора оригіналу. (!)

Охарактеризував таким чином дослівність та наслідування як дві крайності, яких

потрібно уникати, Драйден підкреслює, що перекладач окрім таланту, мусить
досконало знати мову автора та свою власну, а крім того, проникати в особливості
думки та вираження, які являються специфічними для цього автора та
відрізняються від усіх інших.

Своєрідним підсумком розвитку англійської перекладацької думки XVII-XVIII ст.

стала робота Олександра Ф. Тайтлера «Досвід про принципи перекладу»
початковий варіант якого мав вигляд доповіді, який був прочитаний в 1790 р. на
засіданні Королівського Товариства.

Вказуючи, з одного боку, на слабку розробку проблем перекладу в попередній і

сучасної літературі та підкреслюючи, з іншого боку, зростаючу роль її з розвитком
науки і «красного письменства», Тайтлер зупиняється на багатовіковій суперечці
про те, що мусить передавати перекладач – чи тільки дух і зміст оригіналу,
використовуючи форму та засоби вираження, які він вважатиме найкращими, або
він зобов'язаний також зберігати вірність стилем і манерою автора, включаючи
властиві твору формальні ознаки, як цього вимагав, головним чином, П.Д.Юе.
Вважаючи обидві наведені точки зору протилежними крайнощами і стверджуючи,
що «справжню досконалість» слід шукати між ними, Тайтлер визначає хороший
переклад як рівносильний оригіналу по відтвореному на читачеві враженню. Для
цього переклад мусить відповідати таким вимогам:

 повністю передавати ідейний зміст оригіналу;

 відповідати оригіналу за стилем і манерою;
  володіти всією легкістю оригіналу.

Популярність книги Тайтлера в чималому ступені сприяла простота і легкість її

мови, а також зібраний ним великий фактичний матеріал (бо автор «Досвіду»
вважав, що дидактичні правила перекладу найкраще обґрунтовуються достатком
прикладів, покликаних їх ілюструвати). Тайтлер зауважує, що борг і обов’язок
перекладача якраз і полягають у тому, щоб не допускати «падіння» оригіналу.