Репортаж

Студентські будні

«Затронути аорту»
Сміх. Рипіння підлоги. Совання стільців. Голосні перешіптування. Підіймаюсь
сходами до актової зали чутно важкі акорди бас-гітари і мінорні тремтіння
акустичної. Цікаво, що ж там діється? Зазирнемо у прочинені двері…Тільки
погляньте! Просто на підлозі, серед різнобарвного моря паперових журавликів
студенти налаштовують музичні інструменти. Отакої! Тепер, здається пригадую,
сьогодні ж концерт, що присвячений дню японської мови і культури.
Прокрадаюсь тихенько до стільців і вмощуюсь так, аби нікого не потурбувати.
Аудиторія швидко наповнюється людьми. Гамір посилюється. Поміж рядами,
повільно, крихітними кроками пересуваються ясноокі гейші - дівчата у юката
(традиційний японський жіночий одяг) кольору тендітної сакури. Чийсь м’який
голос у іншому кінці зали дає останні настанови героям сьогоднішнього свята.

«Місце поруч вас вільне?» - повертаю голову і бачу пані, яка чарівно
посміхається. Усміхаюсь їй у відповідь і подумки кажу собі, що така сонячна
посмішка може належати лише гарній людині, а в голос промовляю : «Так
прошу». Хвилин десять пані із захопленням споглядає останні приготування до
концерту. Іноді повертається до мене і цікавиться: «чи подобаються вам
костюми дівчат?», «а ви знаєте, що до нас на концерт має прийти японець?».
Відповідаю їй, що костюми дійсно гарні, а про японця перший раз чую але вже
зацікавлена цією інформацією. Задоволена відповіддю «пані-чарівна-
посмішка» починає жваво і зі сміхом перемовлятися з викладачами кафедри
іноземних мов. Скоса спостерігаю за нею. Прислухаюсь до бесіди. Чую
коментарі моєї приємної сусідки: «…ой, а як добре, що сонечко вийшло так
гарно тепер…», «…ви знаєте, наші діти знайшли таку цікаву інформацію для
сьогоднішнього концерту. Кажуть, що уклін японця на знак поваги може
означати «так» «ні» і «напевно» в залежності від градуса нахилу, уявляєте?…».

«Мабуть, вона теж викладач. Яка позитивна людина, може треба спитати, як її
звуть….?», розмірковую я, та тут мій потік думок переривається раптовою
тишею у залі. Оглядаю аудиторію. Усі погляди прикуті до пані у юкаті. Мить, і
гучні аплодисменти розтинають напружену очікуванням тишу. Жінка
вклоняється аудиторії вітаючись японською. Концерт розпочато.

Коротке привітання від Дар'ї Олександрівни Ржевської - викладача японської

мови. І слово надається ведучим. Прислухаюсь уважніше. Розповідають, що
захід був організований з нагоди проголошення Президентом України 2017
року Роком Японії в Україні. Також роблять невеликий екскурс у історію
японської мови у ІМВ НАУ. Розумію, що інформація цікава, але не втримуюсь і
позіхаю. Оглядаю присутніх. Ніхто не ворушиться. Лише дівчина-фотограф
тихенько бігає кімнатою обираючи кращий ракурс для зйомки подій. Чую якесь
шарудіння. Ой. Здається промова скінчилась. «А зараз хочемо показати вам
відео про те, що ж таке Японія», - каже ведуча доки хтось чаклує над
проектором вмикаючи його.

«Світлано Олексіївно, ви матимете хвилинку після концерту?», запитує

чоловічий голос позаду мене. Через власну цікавість обертаюсь і бачу
широкоплечого хлопця, який звертається до моєї сусідки. «То от яке ваше ім’я
пані-чарівна-посмішка», думаю я і скоса підглядаю за ними. Та не давши їм
сказати ні слова раптова, гучна музика заповнює простір навколо. Мабуть,
проектор нарешті ввімкнули. Дійсно, так і є. Сконцентровую увагу на відео і
поринаю разом з усіма присутніми у калейдоскоп зображень. От, щойно
аудиторія бачила храми, а в іншу мить вже заглиблюється у панорами
мегаполіса. Музика навколо ритмічно бринить і напливає хвилями, наче хтось
стучить у там-тами. Калейдоскоп картинок захоплює і переносить уяву до
мальовничих краєвидів Японії.

«Ви знаєте, що наш викладач японської мови Дарія Олександрівна підготувала

для вас ще один сюрприз?» вихоплює мене з мрій голос ведучої. Сюрприз?
Звучить інтригуючи. Бачу цікавість на обличчях присутніх. Хтось передає
мікрофон пані Ржевській і вона з лукавою посмішкою промовляє : «Дійсно, я
приготувала сюрприз. Не сама. Мені в цьому допомогли мої студенти, які зараз
навчаються чи проживають у Японії. Це такий собі відеоряд їх думок,
сподіваюсь, що вам сподобається. Прошу.»

І знову вмикається музика, знову з’являються різні обличчя на екрані. Ось бачу,
хлопець розповідає, як він опинився у Японії, ось дівчата, які японською
вітаються і висловлюють подяку Дарії Олександрівні. Потік облич, думок, подяк,
посмішок. Всі розмовляють переважно російською чи японською. Раптом, на
екрані з’являється хлопець східної зовнішності. «Зараз знову щось японською
казатиме, а я ж не розумію…..», скривлююсь я подумки і…. помиляюсь.
Вслухаюсь, і моя щелепа мало не падає до долу…. Він говорить українською! Та
ще й так милозвучно! Перетворююсь у суцільний слух аби не пропустити, що він
каже. «…Я неймовірно вдячний Дарії Олександрівні за її роботу, вона
найкращий викладач. Ця людина дуже чуйна і дійсно вкладає душу у свою
справу. Саме через неї я полюбив Японську. Ця мова, якимось чином об’єднала
і доторкнулась до серць, зробила усіх нас сім’єю, затронула аорти багатьох
людей. Це дійсно неймовірно. Тому усім бажаю таких емоцій. Друзі, слухайте
аортою». Гучні нестримні оплески. І радісно усміхнена пані у юкаті.

Здається, атмосфера навколо мене сповнена сміхом. По очах присутніх бачу, що

їх надихнули ці слова, і ці відео. Але циц! Ведучі кажуть, що це ще не всі
сюрпризи, що приготовані на сьогодні. І через час і аудиторію пропливають ніби
птахи, ліричні рядки японської легенди про журавликів і про пошуки щастя.
Тягучі, ніби мед звуки бас-гітари в акомпанементі із високим, дзвінким, ніби
крига навесні голосом мініатюрної дівчини. Музика застигає у повітрі і бринить,
бринить як павутиння під легким вітерцем. Оглядаю аудиторію. Всі зачудовані.
Замріяні.

«Сьогодні до нас повинен був прийти японець..», щось клацає у мозку і я

повертаюсь до реальності. Концерт майже дійшов кінця і Дарія Олександрівна
вже промовляє заключні слова. « Японець? О, то про це здається казала моя
сусідка пані-чарівна-посмішка». Цікаво. Прислухаюсь:

«..усього в Україні 6 японців і один з них навчається у НАУ…. На жаль, він не

прийшов… але не можна сказати, що японця серед нас не має … прийшов інший
японець, він просто заховався».

Аудиторія почала соватись і оглядатись. Особливо вертляві повставали з

стільців. Оглядаюсь так само. То де ж він?

Пані у юкаті залишає мікрофон і під сміх та голосні перешіптування проходить у

кінець залу. Отакої! Дійсно, японець. Викладач вітається з хлопцем. З перших
рядів не чутно, що коїться позаду і всі витягують шиї наче жирафи. Смішні які.
Наче вони японську розуміють. У цей час, пані у юкаті вже взяла мікрофон і
веде далі: «Бувають такі моменти коли один японець не прийшов, прийшов
інший японець…» Зал вибухає голосним сміхом і обриває її на пів слові. Ніхто
не стримує посмішки.

«Ну що ж.. я дійсно вдячна усім нам і вам. І тим хто допоміг мені зробити для
вас відео-сюрприз. Сподіваюся, що ми зустрічаємося не останній раз, тож ми з
вами, на цьому попрощаємося. Сподіваємось, що ви відчули нас аортою, як
казав мій студент. Ми звемо його китайській українець…. хоч він в'єтнамець. Та
це вже таке. Тож от і все. Коротко і ясно. Сподіваюсь влучно. Запам’ятається
хоча б щось», доказує викладач останні слова під оплески і схвальні вигуки.
Раптовий і шалений шум. Совання стільців. Бубоніння. Сміх. Щасливі усмішки.
Шквал емоцій. Чийсь бас. Люди просуваються до виходу. Тупотіння по підлозі. І
… така ж раптова тиша. Концерт скінчився.

Матеріал підготувала

студентка 1-го курсу 111-Жр

Оприщенко Анастасія