Замальовка

Рубрика: Суспільство

«Ти знаєш що ти людина?»

Пізній вечір. П’ятниця. Сутінки. Виснажена після робочого тижня чекаю на станції метро. Декілька
хвилин і до перону нарешті під'їжджає напівпустий вагон столичної підземки. Заходжу і прямую до
найближчого вільного місця, аби трохи подрімати до своєї зупинки. Оглядаю вагон. Поряд мене
стоять закохані. Воркочуть, як голуби. З іншої сторони сидять три жінки, читають, в`яжуть щось. В очі
кидається повністю вільний ряд сидінь навпроти і люди, які стоять поряд і не сідають. А ні, чекайте
одна людина сидить. Чоловік років 60 брудний, немитий в розірваних кросівках у старому подраному
пальті, яке захищає тіло лише від поглядів і аж ніяк не від вітру чи холоду ( а на вулиці тим часом
температура не більше 5 градусів). Навколо нього валяються якісь шматки пліснявого хліба, папір,
декілька пляшок і відчувається неприємний запах. Коли люди бачать таку картину, то зазвичай
презирливо кривляться, відсуваються пробурмотівши щось на кшталт: «і хто пустив цього бомжа
сюди?». Люди у вагоні не є виключенням.

Так минає декілька зупинок. Ось двері знову відчиняються і всередину голосно сміючись заходить ще
одна пара. Чоловік, високий гарно одягнений і жінка, така собі розмальована горда цяця. Мабуть,
вони на побаченні. Дівчина шукає місце, куди б сісти і вже майже сідає навпроти мене, але бачить
сміттєзвалище і бомжа. Кривить губи, морщить ніс, з відразою в очах відступає, і видає противним
писклявим голосом: «Фі, бомж, від нього тхне я не хочу тут сідати. (І звертаючись до свого
супутника): «Дім пішли від цієї гидоти подалі». І зло розсміявшись «краля» потягнула чоловіка в
інший кінець вагону.

Наче гром прокотився. Здалося, вагон і всіх хто чув це накрила гнітюча тиша. І раптом, ця сердешна
людина без даху над головою і в порватому одязі, який весь час сидів мовчки вибухнув голосними
криками і лайкою. Він кричав з невимовною образою в голосі у бік тієї цаци, що він теж людина і
«бодай би ти проковтнула свій брудний язик». Сипав на неї прокльони підвищуючи голос і по
перервах витирав очі рукою. Мабуть, та «пані» злякалась такої уваги до неї бо вже на наступній
станції вона разом із своїм кавалером накивали п`ятами звідси.

Та чоловіка навпроти мене це ніяк не заспокоїло і його лайка ніяк не вщухала. За цією трагедією як і
всі в вагоні, уважно спостерігали закохані поряд. І перш ніж я встигла зрозуміти, що сталося, хлопець з
дівчиною підійшли і обійняли стару бідолашну людину. Раптова тиша. Стало чутно декілька тихих але
таких теплих слів. Я встигла лише подумати: «Не може бути! Він же брудний і від нього смердить! А
вони! Вони обійняли його?! Не може бути! Неймовірно! Я б навіть не змогла так! Не може бути!».
Відразу за цим лайка вщухла і я почула і побачила плач старої, зневіреної в усьому людини. Він
плакав наче дитина а ті двоє обіймали його. А я вірила і не вірила своїм очам. «Ви не один» сказав
хлопець потиснув плече чоловікові, узяв дівчину за руку посміхнувся в останнє і вийшов з нею з
вагону.

Хвилин п`ять, я забувши як дихати сиділа слухала плач навпроти і розуміла що те, що зробила ця пара
дає людству надію. Дає надію на ось таке, раптове чудо. Раптовий і справжній прояв людяності. Бо
здається, всі почали забувати питання Симоненка: «Ти знаєш, що ти людина?».

Оприщенко Анастасія