МОВОЗНАВСТВО

Čechová M. a kol. Čeština - řeč, jazyk // Institut sociálních vztahů, Praha, 1996; 4. Daneš
F., Dokulil M., Kuchař J. Tvoření slov v češtině 2. Odvozování podstatných jmen. –
Praha, Academia, 1967; 5. Dobrovský J. Podrobná mluvnice jazyka českého v redakcích
z roku 1809 a 1819. – V Praze: Komise pro vydávání spisů J.Dobrovského při Královské
české společnosti nauk, 1940; 6. Dokulil M. Tvoření slov v češtině 1. Teorie odvozování
slov. – ČSAV, Praha, 1962; 7. Gebauer J. Mluvnice česká pro školy střední a ústavy
učitelské. Vydání třetí, nově vzdělané. Dva díly v jednom svazku. – Praha–Vídeň, 1901;
8. Hauser P. Dobrovského práce o tvoření slov a domácí mluvnická tradice. Studie o
jazyce a literatuře národního obrození. Sborník VŠP v Praze. – Praha, 1959. – S. 25-54; 9.
Havránek B., Jedlička A. Česká mluvnice. – SPN, Praha, 1951; 10. Helcl M. Podstata
kompozice a její podíl na rozhojňování slovní zásoby jazyka českého. – Nakladatelství
ČSAV – Praha, 1957; 11. Karlík P. Hypotéza modifikované valenční teorie // SaS 61. –
2000. – S.170-189; 12. Karlík P. Mikrosyntax českých deverbálních jmen. - SPFFbu A
52. - 2004. - S. 71-81; 13. Machovec M. Josef Dobrovský. Akropolis. – Praha, 2004; 14.
Martincová O. Problematika neologismů v současné spisovné češtině. - UK, Praha, 1983;
15. Martincová O., Savický N. Hybridní slova a některé obecné otázky neologie, SaS 48,
1987. – S.124-139; 16. Martincová O. Nová slova v češtině. Slovník neologizmů. -
Academie, Praha, 1998; 17. Panevová J. Poznámky k valenci podstatných jmen // Hladká
Z., Karlík P. Čeština - univerzália a specifika 2. – MU, Brno, 2000. – S. 173-181; 18.
Rusínová Z. Tvoření slov v současné češtině. – Univerzita J.E.Purkyně, Brno, 1978; 19.
Rusínová Z. Tvoření staročeských adverbií. – Univerzita J.E.Purkyně, Brno, 1984; 20.
Rusínová Z., Šlosar D. Průřez vývojem slovotvorné soustavy adjektiv v češtině. –
SPFFBU-A15, 1967. – S.37-64; 21. Rusínová Z., Šlosar D. Slovotvorná produktivita
abstrakt ve vývoji češtiny // Miscellanea linguistica. – Ostrava, 1971. – S.83-90; 22.
Šlosar D. Slovorvorný vývoj českého slovesa. – Univerzita J.E. Purkyně, Brno, 1981; 23.
Šlosar D. Produktivita slovotvorného typu – pojem synchronní, či diachronní? - SPFFBU
A 32. – 1984. – S.97-101; 24. Šlosar D. Česká kompozita diachronně. – MU, Brno, 1999;
25. Šmilauer V. Novočeské tvoření slov. – SPN, Praha 1971; 26. Trávniček F. Mluvnice
spisovné češtiny I. Slovanské nakladatelství. – Praha 1951; 27. Vachek J. První česká
teorie odvozování slov. – SaS 23, 1962. – S.205-211; 28. Veselovská L. K analýze
českých deverbálních substantiv // Hladká Z., Karlík P. Čeština – univerzália a specifika
2. - MU, Brno, 2000. – S.11-27; 29. Ziková M., Caha P. The Czech Declension and
Syncretism Principle // Příspěvek na konferenci FDSL 6. – Potsdam. – 29.11.2005.

Бурковський І.З. (Київ, Україна)

Про деякі модифікації звукозображального кореня S-P
Роботу присвячено застосуванню принципів глибинних етимологічних досліджень,
сформульованих О.С. Мельничуком, у поєднанні з принципом урахування прамовної
звукозображальності.
Ключові слова: глибинна етимологія, методологія лінгвогенетичних досліджень,
кореневі варіанти, звукозображальність.

Работа посвящена применению принципов глубинных этимологических

исследований, сформулированных А.С. Мельничуком, в сочетании с принципом
учитывания праязыковой звукоизобразительности.
Ключевые слова: глубинная этимология, методология лингвогенетических
исследований, корневые варианты, звукоизобразительность.
7
 Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2011. Випуск 15

The paper deals with the application of some special principles of profound etymological
researches promoted by O.S. Melnychuk, supplemented with the principle concerning the
consideration for the onomatopoeical character of the prehistorical language.
Key words: profound etymological researches, methodology of linguo-genetic researches,
parallelism of roots, onomatopoeia.

Розглядана тема належить до царини глибинної етимології – тобто

етимології, що сягає далі, ніж традиційна, яка зазвичай обмежується
реконструкцією етимона на рівні прамови тієї чи іншої родини. Лише
нечисленні дослідники, що вивчають віддалену, тобто міжродинну
спорідненість, мають на меті глибший прамовний рівень – надродинної
спільноти. Але майже всі вони підходять до свого предмета зі старих
методологічних позицій, тих самих, що й представники традиційної
етимології, і тому істотно обмежені у своїх можливостях. Вирішити цю
кардинальну проблему сучасного порівняльно-історичного (генетичного)
мовознавства дозволяє застосування спеціальних методологічних принципів,
розроблених одним із двох видатних учнів Л.А. Булаховського – академіком
О.С. Мельничуком (див. [3]). Доповнення його принципів іще одним, котрий
звертає увагу науковця на ідеофонічну (звукозображальну) природу первісних
мовних знаків – уможливлює досягнення того рівня етимологізування, що
може вважатися кінцевим. Етимологія змикається з дослідженням походження
мови – докладніше див. [2]. Важливість цієї тематики не потребує доведення.
Звукозображальність як така немовби не обділена увагою лінгвістів –
але біда в тому, що переважна їх більшість перебуває на манівцях,
намагаючися знайти якісь символічні значення в одиничних звуках
сучасних мов – річ вельми суб’єктивна, при цьому зазвичай не
враховується, що звуки зазнають різноманітних змін у ході розвитку мови.
Лише дехто звертає увагу на останню обставину: так, В.І. Кушнерик
декларував намір досліджувати т. зв. фоносемантичні явища в
діахронічному аспекті [6, 19] – щоправда, вагомих успіхів у цій справі
наразі не продемонстрував. Наукових праць, які виявляють ґрунтовний
підхід до вивчення (пра)історичної звукоображальності, досі створено
небагато – либонь, найвідомішою в нас є книга Газова-Гінзберга [4], а
найбільші досягнення в цій темі досі належать Вільгельмові Елю (W. Oehl,
див. [2, 84, 86]) – він значною мірою володів тими методологічними
підходами, що їх згодом узяв на озброєння й удосконалив О.С. Мельничук.
Нинішня розвідка являє собою невелику й досить побіжну ілюстрацію
застосування зазначених принципів – насамперед того, що стосується
(пра)історичної звукозображальності, з метою популяризації згаданої перспективної
методики. Обмежуємося головно матеріалом сучасної української мови.
Наше дослідження звертається до дуже ранніх прамовних станів – слід
коротко вказати деякі їх характеристики. На цьому етапі мовної еволюції
не існувало фонологічно розрізняних голосних – за структури складу CV,
де приголосний супроводжував вокалічний призвук (питання становлення

8
 МОВОЗНАВСТВО

вокалізму, теж досліджуваного О.С. Мельничуком, зараз торкатися не

будемо). Приголосні первісно мали нечітку, значною мірою неусталену
артикуляцію. Досить нечітким було й значення прамовної одиниці – маючи
потенційно дуже широкий діапазон, воно залежало від ситуації, контексту,
додаткових невербальних виражальних засобів. Формула CV зображує
водночас і структуру типових первісних мовних знаків, пізніше вони могли
вже бути двоскладовими – завдяки редуплікації, нерідко зазнаючи також
дисиміляції одного з приголосних (редуплікаційно-дисимілятивна гіпотеза
Ю.Л. Мосенкіса). Прадавніми формотворчими засобами були алотеза
(варіювання кореневих приголосних), інфіксація (з використанням різних
звуків, головно сонантів) та метатеза – докладніше див. [2; 3].
Розгляданий первісний мовний знак S-P, що дійшов до наших днів у
модифікованій формі як корінь (етимон) багатьох слів різних мов,
відзначався певними нетиповими рисами. Він вимовлявся не на видихові, а
на вдихові (є деякі аналоги в сучасних мовах – насамперед койсанських, що
мають репутацію архаїчних). Крім того, його структура відхилялася від
зазначеної вище – він мав два приголосні, і то не завдяки редуплікації,
причому кінцевий приголосний (радше не проривний, а імплозивний – хоча
для ранніх протофонем такі характеристики мають дуже умовний характер)
не супроводжувався вокалічним призвуком. Нарешті, цей знак є водночас і
звуковим, і жестовим. Його прадавня семантика тотожна з його звучанням і
артикуляцією – він зображував енергійний ротовий рух захоплення повітря,
а з повітрям часто й рідини тощо, та видаваний при цьому ротовий звук
(розширювально позначав також – можливо, вже на найраніших етапах – і
подібний рух руки, а також подібні носові звуки).
Згодом нетипові риси даного знака зазнали нівелювання, але це істотно не
вплинуло на його впізнаваність як кореня багатьох сучасних та історично
зафіксованих лексем. Найпрозоріші з них – звуконаслідувальні. У нашій мові
до таких його континуантів, фонетично диференційованих шляхом аблаутних
чергувань, з імовірністю належать дієслова сопти/сопіти, сапати (за-,
відсапуватися), сипіти (рос. сипеть). Щоправда, серед сучасних етимологів
немає одностайності в баченні їх походження. Бездискусійним є відношення
сопіти (праслов.*sopti/sopěti) й сапати (*sapati): корінь другого дієслова
утворено від першого шляхом кількісного аблауту (*о : *ō > a), як ітеративну
форму, що ж до їх подальшої етимології, то більшість досі покладається на
авторитет Мейє, який вважав когнатами цієї аблаутної пари давньоінд. слова
śápati ‘проклинає; клянеться’ та його похідні, з етимоном на *k^- [15, 319].
Частина фахівців (В. Борись, М. Сной, Ї. Рейзек, Ф. Безлай – М. Фурлан)
реконструюють для *sорěti індоєвропейський корінь, більш-менш ідентичного
з ним значення, з початковим *s-: *swop- [19, 593], *swep- [8, 291–292; 9, 538–
539; 16, 591]. Дехто плутається в цьому питанні: Скок [18, 241, 306] припускає
зв’язок між *sopěti й *sіpěti, забувши, що у визнаваних ним версіях вони
виводяться від різних, непоєднанних етимонів, Фасмер солідаризується з Мейє
в статті сопеть, натомість у присвяченій похідному даного дієслова – сопли –
наводить германські та ін. відповідники з рефлексами індоєвроп. *s- [7, 3/718,
9
 Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2011. Випуск 15

719], Фасмера безкритично дублює ЕСУМ [5, 354, 355].

Думку Мейє категорично відкидати не можна, проте вірогіднішою слід
визнати другу версію. Для етимона, зазвичай кваліфікованого як
звуконаслідування (та й важко було б постулювати для слова такої
семантики інший характер), релевантним є критерій, що ним керувався,
зокрема, і той-таки Мейє: форма з палаталізованим k-, утворена з двох
проривних, говорячи його словами, є «значно менш експресивною» [12,
622], етимон на s- незрівнянно краще передає характер зображаного звуку.
Тут можна згадати й про бритву Оккама: простішому поясненню слід
віддавати перевагу перед безпідставно ускладненим. Що ж до
позаслов’янських генетичних відповідників, то такими можуть бути
осетин. (дігор.) suf ‘подмух, порив вітру’, осетин. (ірон.) редуплікант
syfsyf/sufsuf ‘шелест’, ‘шум вітру’ [1, 167], латис. sepinêt ‘тяжко дихати й
кашляти’ [8, 291; 9, 539], наведені у згаданих вище статтях словника
Фасмера та ЕСУМ середньонижньонім. sabben ‘бризкати слиною’, лат. sapa
‘сироп з виноградного сусла’ (шумкий, шипучий) та ще ціла низка слів, які
почасти будуть згадані нижче – співвідносимо їх радше з даною аблаутною
словотвірною парадигмою в цілому, ніж із окремими її членами.
Ми не бачимо підстав не долучати сюди – як один із аблаутних
варіантів спільного кореня – і значеннєво близьке сипіти (пор. годити, на-
года : гадати : до-жидати), модифікація його кореневого голосного може
бути додатково пов’язана зі вторинною (увиразнювальною)
зображальністю. Майже всі компетентні джерела, кваліфікуючи праслов.
*sipěti як звуконаслідування, обмежуються щонайбільше наведенням
деяких аналогів – лат. sībilāre ‘свистіти, шипіти’ з дублетними формами sīf-
, sif-, перс. siflidän ‘свистіти’, латис. sīpa ‘буря, шторм’ тощо, причому
нерідко трактують їх не як генетично споріднені, а радше як незалежно
утворені або ж невідомо як пов’язані: «Імітативне слово як таке не
передбачає точних зіставлень» [12, 622]. Звуконаслідувальний характер цих
слів не дає, одначе, підстав заперечувати їх належність до
праіндоєвропейської й навіть давнішої спадщини й відмовлятись від
глибшої етимологізації, дарма що ідеофони часто не підпадають під дію
традиційних звукових законів (цим можуть пояснюватися деякі фонетичні
особливості розгляданих форм). Хибним є трактування фінального -р
кореня не як його питомої частини, а як непоясненного «розширювача» й
пов’язання на цій підставі сипіти зі свистіти [21, 531–532].
Пропагована нами новітня лінгвогенетична методика виходить із тези,
що майже все багатство лексичного фонду сучасних мов походить від
незначної кількості прадавніх мовних знаків, отож кожне слово, як
правило, є членом великого й розгалуженого етимологічного гнізда. У
цьому полягає одна з її переваг над традиційною, яка в певному сенсі досі
не подолала молодограматичного атомізму, і не спонукає дослідника
відшукувати якомога більше генетичних зв’язків етимологізованого слова з
іншими лексемами тієї самої мови, тож чимало таких зв’язків лишаються
нерозкритими навіть тоді, коли вони можуть бути виявлені традиційними
10
 МОВОЗНАВСТВО

засобами. Розглянуті щойно форми вочевидь аж ніяк не вичерпують

інвентарю восьмичленної слов’янської аблаутної парадигми (нехай і не
реалізовуваної повністю в жодному з коренів). З ними можуть бути
пов’язані в той самий спосіб і ще деякі слова, що на перший погляд
видаються далекими від них значеннєво, і в етимологічних словниках
здебільшого (хоча й не поспільно) трактуються ізольовано: сіпати, спати,
сипати. Якщо ж приглянутись уважніше, то неважко помітити, що перше з
них (праслов. *sěраti) насправді, подібно до згаданих звуконаслідувальних,
відбиває один з аспектів синкретичного значення обговорюваного
пракореня – виконання рвучкого руху до себе, тільки в дещо
видозміненому вигляді. Семантична модифікація полягала в перенесенні дії
в плані знаряддя за аналогією з рота передовсім на руку, відтак змінювався
й об’єкт дії. (Про цей перехід свідчить, зокрема, одне зі значень даного
дієслова, засвідчене в XVI ст. в нижньолужицькій мові – «дзьобати, хапати
дзьобом (зерно)» – про птахів [17, 1282]). Отож навряд чи можна
погодитися зі скептичною оцінкою пов’язання Р. Якобсоном *sěраti з
*sіpěti [5, 256]. Втім, точнішим є Шустер-Шевц [17, 1282–1283], який
пов’язує *sěраti з *sараti – воно стоїть до нього ближче і в
морфонологічному (чергування *ō : *ē), і в семантичному аспектах.
Найчастіше, однак, *sěраti вважають когнатом давньоіндійського дієслова
зі значенням «кидати», з етимоном на *k(w)s- [13, 373], причому така сама
етимологія приписується й дієслову шибати, рос. шибать – це бачимо,
напр., у Фасмера [7, 4/435], який не дає жодних пояснень щодо зв’язку між
заголовними словами відповідних статей, зовсім не відзначаючи (не
помічаючи?) його. Така версія теж є можливою, включно зі спорідненістю
*sěp- i *šib- (значеннєвий зв’язок між «сіпати» й «кидати» – у спільній семі
«здійснювати різкий рух», напрям переходу – від першого до другого;
аналогічне відношення – між «сіпати» й «косити»: раціональне зерно
загалом слушно невисоко оціненого Фасмером етюду Петерссона [7,
3/626], хоча й не викладене експліцитно), але принаймні як рівноймовірна
поруч із нею має стояти й щойно обговорювана.
Щодо укр. спати (праслов. *sъраti), то його походження від
*sopti/sopěti уперше стверджено ще в часи донаукової етимології, яка
помилялася не геть у всьому. Словотворча вмотивованість тут цілком
зрозуміла: природна, надто для прадавніх часів, номінація відповідного
стану людини за характерною ознакою, закріплена згодом фонетичною
диференціацією. Таке пояснення знаходимо й у декого з сучасних
етимологів [8, 291, 296; 16, 591] (варто також відзначити: В. Борись подає
для *sаpаti фактично той самий індоєвропейский етимон, що й для *sъраti
[9, 538–539, 568] – тільки чомусь не звертає уваги на цей збіг, хоча немає
жодних серйозних підстав припускати тут омонімію).
Дієслово сипати можна пов’язати з обговорюваним пракоренем принаймні
двояким чином, передовсім – номінація дії за характерним звуком, що її
супроводжує. Така етимологія назагал не перекреслює й поширену традиційну,
тільки дещо її вточнює й поглиблює: значення слов’янського дієслова
11
 Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2011. Випуск 15

виявляється первісним, а латинських supāre ‘кидати’, dissipāre ‘розкидати,

розсівати’ [7, 3/818] – вторинними. Проте можливо й інакше: «сіпати» →
«кидати, розкидати, розсівати» → «розсипати, сипати».
Ще один різновид імовірних членів того самого етимологічного гнізда –
слова, семантично й матеріально близькі до розглянутих, лише з відмінним
(та воднораз артикуляційно близьким) початковим приголосним. Ця
відмінність може пояснюватися по-різному, зокрема коливаннями
приголосного, що їх для звукозображальної лексики визнає й традиційна
історична лінгвістика, а їх семантизацію обстоюваний нами напрям
кваліфікує як алотезу. Вигляд алотезних дублетів мають сипіти й шипіти
(Скок наводить паралельні форми на š- і s- [18, 241], слід згадати й чес.
sipěti ‘шипіти’ – поруч із sípati ‘сипіти’), сюди ж варто долучити й
шепотіти. Представники традиційної етимології теж часом пов’язують
між собою ці слова (напр., Ї. Рейзек – праслов. *šьpъtati з *sipěti [16, 626]) –
трактування *š- як виниклого ординарним шляхом вимагає постулювати
появу *-j- після *s. Нова методологія етимологічних досліджень, крім
алотези (серед можливих алотезних варіантів праетимона S-P – і дієслово
зіпати ‘хапати ротом повітря’ [14, 544]), може запропонувати й інший
варіант пояснення метаморфози анлаутного приголосного: інфіксація
(гіпотетичний сонант після *s- міг мати й інфіксальну природу).
Говорячи про інфіговані форми, згадаємо передовсім той інфікс, що
визнається (втім, зазвичай досить неохоче) й традиційним індоєвропейським
мовознавством, тобто носовий. Брюкнер наводить до пол. siepać ‘сіпати’ та
його іншослов’янських еквівалентів назалізовані форми, зокрема sęp ‘сип’ [11,
489], щоправда, дехто пов’язує цю назву з сопіти – але теж як назалізований
варіант (див. [5, 476; 7/3, 804]). Що ж до «неканонічних» інфіксів, то один з
них, плавний дрижачий, наявний у сьорбати (дзвінкість фінального
кореневого приголосного можна пояснювати по-різному – серед іншого, й
асимілятивним впливом інфігованого сонанта, діалектний матеріал, зокрема
польський та кашубський, дає форми як на -b, так і на -p, напр., пол. діал.
s(i)orbać, siarpać, serpać, давньопол. serbać; кашубські говірки показують ще й
такі значення цього дієслова, як «із шумом втягувати вустами повітря»,
«хлипати», «шепелявити», «мрячити», а польські – «шморгати носом» [10,
249–251]), його когнатами є лат. sorbēre ‘сьорбати’ та його похідні, звідки
абсорбувати, абсорбція, середньоверхньонім. sür(p)feln (нім. schlürfen,
schlurfen) ‘сьорбати, хлебтати’ тощо. Можна навести й деякі приклади з
виходом на ширшу панораму міжродинних зв’язків (хоча звуконаслідування
назагал не вважаються доказами міжродинної спорідненості). Той самий
інфігований корінь – у словах сироп і щербет, що через різні посередництва
прийшли до нас із арабської мови (aраб. šarāb ‘напій’ і šarbāt із аналогічним
значенням), а можливо, і в запозиченому в низку слов’янських мов тюркизмі
шурпа, або, у здеформованій постаті, щерба ‘юшка’ (тобто «сьорбанка», пор.
рос. похлебка): тур. çorba, татар. шурпа, шулпа, казах. сорпа, киргиз. сорпо,
наявному й у іранських мовах: тадж. шȳрбо ‘суп, бульйон’.
Ідентичне значення виникло й у низки безінфіксальних імовірних
12
 МОВОЗНАВСТВО

континуантів розгляданого пракореня: англійські аблаутні форми sip

‘посьорбувати, попивати’, sop ‘мочити, умочати, мокнути, намокати,
всмоктувати, вбирати (абсорбувати)’, sup ‘сьорбати’ (серед його генетичних
відповідників – значеннєво приблизно тотожне йому давньоверхньонім. sūfan,
звідки, з одного боку, нім. saufen ‘жлуктати’, з другого – seufzen ‘зітхати’:
своєрідне розщеплення давнішого значення; з іменникових континуантів цього
дієслова варто назвати Suppe ‘суп’, що прийшло й у нашу мову, але досить
непростим шляхом). Серед італьсько-романських когнатів цікавими щодо
семантичного розвитку є лат. sapere ‘смакувати, мати смак; знатися на чомусь;
бути мудрим; знати’ – звідси фр. savoir ‘знати; знання’ i saveur ‘смак’ (лат.
sapōr), лат. sapiēns ‘розумний’ [12, 594; 21, 477].
Крім того – германські форми з «легітимним» (але частo невраховуваним у
практиці етимологічних досліджень) носовим інфіксом: schnauben
(середньоверхньонім. snūfen) ‘сопіти, пирхати; шуміти (про вітер); діал.
шморгати носом, сякатися’ та його етимологічнi дублети (початково – головно
регіональні варіанти, почасти, можливо, й іншого характеру) schnaufen ‘сопіти,
тяжко дихати, хропіти’, schnieben, schniefen ‘сопіти, тяжко дихати, хрипіти’;
Schnupfen ‘нежить’ – з ними, імовірно, через аблаут особливого типу пов’язані
нім. schnappen (середньоверхньонім. snapрen, snaben ‘сопіти; хапати ротом’)
хапати (надто ротом), schnapp! – за дефініцією німецького джерела,
«звукозображальне наслідування швидкого захоплювального руху щелепи»
[20, 1134], Schnaps ‘горілка, шнапс’, Schnabel дзьоб.
Можливо, дане етимологічне гніздо включає – як інфіксальні утвори з
алотезою (або слідами якогось інакшого коливання ініціального
приголосного, пор. рос. смурый ~ хмурый) – ще й такі лексеми, як хлипати,
хлебтати, рос. хлебать (пол. chlipać поєднує обидва значення).
Розглянутий етимон не належить до найпродуктивніших (можливо,
через свою історичну нетиповість), проте ця коротка розвідка охопила
лише незначну частину його похідних (тим більше, що ми оперували
матеріалом небагатьох мов). Сподіваємось, однак, що з наведених
прикладів можна скласти певне уявлення про результативність
застосування в етимологічних дослідженнях зазначених принципів О. С.
Мельничука в поєднанні з принципом первісної звукозображальності.
Наголосимо ще раз: обстоювана цим видатним українським лінгвістом та
його наразі нечисленними однодумцями методологія заслуговує на
щонайпильнішу увагу науковців, розкриваючи перед ними надзвичайно
широкі перспективи, значення її важко переоцінити.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Абаев В.И. Историко-этимологический словарь осетинского языка. – Т. 3. – Л.,
1979; 2. Бурковський І.З. Етимологія і лінгвогенеза (про значення етимологічних
принципів О.С.Мельничука) // Мовознавство. –2001.– №6.– С.84–92; 3. Бурковський
І.З. [у публікації помилково надруковано Бурковський І.І.] Сучасні проблеми
встановлення віддалених генетичних зв'язків слов'янських мов // Компаративні
дослідження слов'янських мов і літератур : Пам'яті академіка Леоніда

13
 Компаративні дослідження слов’янських мов і літератур. 2011. Випуск 15

Булаховського : Зб. наук. пр. (Ювілейний випуск до 120-річчя з дня народження). –

К., 2008. – С. 18–23; 4. Газов-Гинзберг А.М. Был ли язык изобразителен в своих
истоках? (Свидетельство прасемитского запаса корней). – М., 1965; 5.
Етимологічний словник української мови / Гол. ред. О.С. Мельничук. – T. 5. – К.,
2006; 6. Кушнерик В.І. Фоносемантизм у германських і слов'янських мовах. –
Чернівці, 2004; 7. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – T. I–IV.
М., 1986–1987; 8. Bezlaj F. Etimološki slovar slovenskega jezika. – Tretja knjiga. –
Ljubljana,1995; 9. Boryś W. Słownik etymologiczny języka polskiego.– Kraków, 2005;
10. Boryś W., Popowska-Taborska H. Słownik etymologiczny kaszubszczyzny. – Tom
IV. – Warszawa, 2002; 11. Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. –
Warszawa, 1985; 12. Ernout A., Meillet A. Dictionnaire étymologique de la langue latine.
Retirage de la 4e édition. – Paris, 2001; 13. Lexikon der indogermanischen Verben. Die
Wurzeln und ihre Primärstammbildungen / Unter Leitung von H. Rix und der Mitarbeit
vieler anderer bearbeitet von M. Kümmel, Th. Zehnder, R. Lipp, B. Schirmer. 2. Aufl.,
bearbeitet von M. Kümmel und H. Rix. – Wiesbaden, 2001; 14. Machek V. Etymologický
slovník jazyka českého. – Praha, 1968; 15. Meillet A. Études sur l’étymologie et le
vocabulaire du vieux slave. – Seconde partie. – Paris, 1961; 16. Rejzek J. Český
etymologický slovník. – [Praha:] Leda, 2001; 17. Schuster-Šewc H. Historisch-
etymologisches Wörterbuch der ober- und niedersorbischen Sprache. – Bautzen, 1978–
1986; 18. Skok P. Etimologijski rječnik hrvatskoga ili srpskoga jezika. Knjiga treća. –
Zagreb, 1973; 19. Snoj M. Slovenski etimološki slovar. – Ljubljana, 1997; 20. Wahrig G.
Deutsches Wörterbuch. – München, 1986; 21. Walde A. Lateinisches etymologisches
Wörterbuch. 3. neubearb. Aufl. von J. B. Hofmann. –Bd. 2. – Heidelberg, 1954.

Вакуленко В.Ф. (Київ, Україна)

Етнокультурне значення запозичень із грецької і латинської мов
(на матеріалі українських народних балад)
У статті проаналізовано парадигматику і синтагматику слів-символів грецького й
латинського походження в українських баладах. Ці слова розглядаємо як знаки
української культури, що зберігають її національну ідентичність.
Ключові слова: нова лінгвістична парадигма, парадигматика, синтагматика,
подієвий ряд, локус.

В статье анализируется парадигматика и синтагматика слов-символов греческого

и латинского происхождения в украинских балладах. Эти слова рассматриваем как
знаки укринской культуры, сохраняющие ее нацинальную идентичность.
Ключевые слова: новая лингвистическая парадигма, парадигматика,
синтагматика, событийный ряд, локус.

The paradigmatics and syntagmatics of Greek and Latin origin symbolic words in the
Ukrainian ballads is studied. These words are considered as the signs of Ukrainian
culture, preserving its national identity.
Key words: new linguistic paradigm, paradigmatics, syntagmatics, event sequence, place.

Дослідження зосереджене на вияві парадигматики і синтагматики

запозичень з грецької і латинської мов, які функціюють у текстах

14