Соціалізація особистості як процес

Для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємо зв'язків людей у

суспільстві необхідно знати, що є рушійною силою вчинків кожної конкретної
людини. Індивідуальна поведінка є основою розуміння життя соціальної групи
чи суспільства. Входження людини в соціальну спільноту визнача ється
поняттям "соціалізація".
Соціалізація - це процес, під час якого індивід засвоює культурні норми та
соціальні ролі.

У зв'язку з тим, що людина є активним суб'єктом, взаємодія її з середовищем

пов'язана не лише із засвоєнням його вимог, але і з можливістю змінювати
середовище, впливати на нього. Взаємодія індивіда та соціального середовища
в процесі соціалізації відбувається у формі адаптації та інтеріорізації.
Адаптація - це пасивне пристосування людини до соціального середовища.
Інтеріоризація - це активна взаємодія індивіда із середовищем, у якому людина
робить свідомий вибір.
Соціалізація особистості відбувається під впливом агентів та інститутів
соціалізації, що формують, спрямовують, стимулюють чи обмежують
формування особистості.
Агенти соціалізації - це люди, котрі відповідають за засвоєння культурних норм
і соціальних ролей.

1
Інститути соціалізації - організації, що впливають на процес соціалізації та
його організацію.
Агенти й інститути соціалізації виконують важливі функції, а саме:
• навчання культурним нормам і зразкам поведінки;
• контроль затим, як міцно, правильно та глибоко засвоєно соціальні норми й
ролі.
Процес соціалізації відбувається в первинних і вторинних групах.
Більшість дослідників вважають, що визначальне значен ня має первинна
соціалізація, яку здійснює сім'я. Сім'я виконує функцію посередника між
дитиною та іншими соціальними системами. Рівень відповідності родинних і
загальних цінностей, що пропонуються дитині для засвоєння, може бути різним.
У зв'язку з тим, що сім'я деякий час є єдиним дже релом інформації про систему
цінностей, що панує в суспільстві, вона й формує модель поведінки характеру,
адаптації чи інтеграції індивіда в суспільство. В основі соціалізації лежить
процес засвоєння рольової поведінки, який значною мірою залежить від якості
рольової поведінки рідних.
До соціалізації у вторинних групах індивід підходить зі сформованою
самосвідомістю (ієрархією цінностей, зразка ми поведінки, уявленнями про
суспільство тощо). У цей час індивід стає членом різних соціальних груп,
змінюється характер його взаємодії з цими групами.
Первинна соціалізація - це сфера міжособистісних від носин, вторинна - сфера
соціальних відносин.
Соціалізація співвідносна з життєвими циклами. Життєві цикли пов'язані: із
зміною соціальних ролей, з набуттям нового статусу, із відмовою від

2
попередніх звичок, оточення, дружніх зв'язків, зі зміною способу життя.
Починаючи новий життєвий етап, людина змушена пере вчатися.
Це процес, який складається з двох етапів, безпо середньо пов'язаних між
собою, десоціалізації та ресоціалізації.
Десоціалізація - це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил
поведінки.
Ресоціалізація-процес засвоєння нових цінностей, норм, ролей та правил
поведінки замість втрачених.
Якщо під час соціалізації дитини головною для неї є
соціальна адаптація (пристосування до суспільного середовища), то в
соціалізації молодої і навіть соціально зрілої людини основну роль
відіграє інтеріоризація (переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє
«Я» особистості).
Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості.
У поясненні механізмів соціалізації досить цікаву концепцію запропонував 3.
Фройд, виокремивши такі з них:
а) імітація — свідомі спроби дитини копіювати і на слідувати поведінку
дорослих і друзів;
б) ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і
норм як власних;
в) почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що
забороняють і придушують деякі моделі поведінки.
Залежно від віку індивіда розрізняють такі основні е тапи соціалізації:
соціалізація дитини; соціалізація підлітка (нестійка, проміжна); тривала
(концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від
17—18 до 23—25 років); соціалізація дорослих.
На кожному етапі формуються певні особливості у відносинах особистості з
навколишнім середовищем та у світогляді. Ці зміни стосуються особливостей
інтеріоризації, пізнання навколишнього середовища. Наприклад, первинна
соціалізація дитини означає зміни в її світобаченні, ставленні до
навколишнього середовища, які відбуваються через формування
ідентифікаційної схеми «Я» — «Інший», «своє» — «чуже» тощо.
У процесі соціалізації особистості доводиться пере живати критичні періоди.
У соціалізації дитини — перші 2—3 роки життя і вступ до школи (принципово
нове середовище, в якому змінюються ставлення до неї, ви моги до її
3
поведінки); у соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака;
у тривалій соціалізації— початок самостійного життя, перехід від юнацтва до
зрілості. Соціалізація дітей формує ціннісні орієнта ції дорослих — поведінку
особистості в новій ситуації, механізми пристосування до неї. Дорослі,
спираючись на свій соціальний досвід, здатні вільно оцінювати за гальні зміни,
критично сприймати норми, а діти найчастіше лише засвоюють їх. Соціалізація
дорослого допомагає йому набути необхідних навичок, соціалізація дити ни
пов'язана здебільшого з формуванням мотивацій.
Загалом соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею
актуальних в усіх сферах суспільного життя суспільних відносин. її основою є
засвоєння індивідом мови соціальної спільноти, мис лення, форм раціональності
й чуттєвості, сприйняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків діяльності
тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної
діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Тому соціалізація
особистості є сходженням від індивідуального до соціального. Вод ночас вона
передбачає індивідуалізацію, оскільки людина засвоює існуючі цінності
вибірково, через свої інтереси, світогляд, формуючи власні потреби, цінності.
Соціалізація є постійним процесом, адже суспільство постійно розвивається,
змінюються його структура, мета і завдання, цінності і норми.
Структура особистості.
Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній
доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні емоційно-
вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти
(типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які
не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти
біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси
існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне
та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють. Людина
— істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом
соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських
особливостей.
У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне.  Типове є тим
найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі:
її свідомість, активність, розумові та емоційно вольові прояви тощо, тобто те,
чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що
характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості,
спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина
відрізняється від інших людей.

4
Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири
підструктури.
Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки,
стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.
Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички).Набувається
досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є
соціальний чинник.
Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні
особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і
специфічно виявляються в пізнавальній та емоційновольовій діяльності
людини.
Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості.
Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх
патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і
морфологічних особливостей мозку. Психологічна структура особистості дуже
складна і багатогранна.
Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби,інтереси,
ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя
особистості, які перебувають у складній взаємодії і в своїй єдності становлять її
“Я”, яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в
діяльності та стосунках з іншими.
Особистість і проблеми соціалізації 
В наш час актуалізується проблема включення особистості в соціальну
цілісність, в соціальну структуру суспільства, де вона є основним елементом.
Проте поруч з поняттям "особистість" в нашому повсякденному і науковому
вжитку звичними стали й такі терміни, як "людина", "індивід",
"індивідуальність". Чи означають вони один і той же феномен, чи між ними є
якісь відмінності? Найчастіше всі ці слова вживаються як синоніми, але якщо
підійти чіткіше до визначення цих понять, то можна виявити суттєві смислові
відтінки. Людина — поняття найбільш загальне, родове, яке виникає з моменту
виділення homo sapiens. Індивід розуміється як окрема, конкретна людина, як
одиничний представник людського роду. Індивідуальність можна визначити як
сукупність рис, що відрізняють одного індивіда від іншого, причому виділення
різних рис проводиться на найрізноманітніших рівнях — біохімічному,
нейрофізіологічному, психологічному, соціальному та інших. Поняття
особистості вводиться для виділення (акцентування) неприродної
("надприродної", соціальної) сутності людини і індивіда, тобто акцент робиться
на соціальну сторону людини. Людина в цьому ключі виступає як носій
5
соціальних якостей і рис, певне поєднання яких і визначає її як особистість, і
саме в цьому розумінні людина виступає в якості висхідного окремо взятого
елемента соціальної структури, а особистість — в якості особливої
соціологічної категорії.
Отже, особистість (зауважимо, що в соціології існує понад 60 визначень
особистості) — це інтегральна соціальна якість, яка формується у індивіда в
процесі включення його в систему суспільних відносин, опанування ним
матеріальних, духовних предметів людської культури, соціального досвіду.
Особливості фізичної і науково-психологічної організації індивіда — одна із
умов формування особистості, але її сутність усе ж визначається соціальним
середовищем. Об'єктивна соціальна реальність багато в чому зумовлює
наявність і зміст процесу самореалізації людини, її входження в соціальну
структуру суспільства, формування різних типів особистості.
Соціалізація складний процес засвоєння соціальних ролей і культурних потреб,
який починається з малечого віку і закінчується в глибокій старості (із смертю
людини).
Шкільне, університетське, виробниче або будь-яке інше навчання — лише
технічний захід, організований для набуття знань. Молода людина слухає
лекції, читає книги, виконує домашні і семінарські завдання, проходить період
практики і складає іспити. На завершення вона одержує сертифікат, що
засвідчує її кваліфікацію в певній галузі знань. Таке навчання може тривати 5
років, а може всього 5 місяців. Однак навчання предмету і навчання життю —
зовсім різні речі. Ніякий вчитель, ніяка школа не можуть раз і назавжди
навчити людину бути хорошою дружиною або домогосподаркою, сім'янином,
бізнесменом, музикантом, справжнім спеціалістом будь-якої справи. Цьому
треба навчатися все життя, здійснюючи помилки і долаючи їх, але робити все
цс не в штучних, а реальних умовах життя.
Неможливо навчитися соціальній ролі за допомогою книжки або за методом
ділової гри, хоча вдосконалити себе в ній таким чином можна. Кожна соціальна
роль включає численні культурні норми, правила і стереотипи поведінки,
невидимими соціальними нитками — правами, обов'язками, відносинами —
вона пов'язана з іншими ролями. І все це треба засвоювати. Тому і до
соціалізації більше підходить термін "засвоєння", а не "навчання". Він ширший
за змістом і включає в себе навчання як одну з частин.
Оскільки за роки свого життя людина вимушена засвоювати не одну, а багато
соціальних ролей, просуваючись за віковою і службовою драбинкою, процес
соціалізації продовжується все життя. До глибокої старості людина засвоює
свої уподобання, погляди на життя, правила поведінки, ролі і т. д. При цьому
слід наголосити, що без включення людини в той або інший вид діяльності
6
(економічної, суспільно-політичної, духовної і т. д.), сумісної з іншими
людьми, процес соціалізації, формування особистості неможливий.
Процес соціалізації в соціології розглядається як двоєдиний процес
інтеріоризації і екстеріоризації.
Під інтеріоризацією розуміється перехід зовнішніх за своєю формою процесів у
внутрішні процеси свідомості, за яким вони зазнають відповідну
трансформацію, узагальнюються, стають здатними до подальшого розвитку. Під
екстеріоризацією розуміється об'єктивація внутрішнього світу людини в її
практичній діяльності. Найважливішими елементами соціалізації є: 1) соціальне
середовище; 2) людина як суб'єкт діяльності; 3) спілкування; 4) суб'єкт
соціалізації. В ході взаємодії особистості із середовищем утворюються
суб'єктивні феномени соціалізації. Вони знаходять своє віддзеркалення в таких
особистісних системах, як соціальні потреби і інтереси, соціальні орієнтації і
позиції, стратегічна організація поведінки, соціальна активність. Перші дві
системи називають мотиваційними, третю - організуючою, четверту —
реалізуючою.
Соціальні потреби і інтереси перш ніж стати джерелом суспільної активності
глибоко усвідомлюються особистістю, стають її ідеальним усвідомленням.
Потреби виражають її особливий стан, а інтереси - вибіркове відношення до
матеріальних і духовних потреб і до процесу їх задоволення.
Соціальні орієнтації і позиції — сукупність цілей, установок і ціннісних
критеріїв особистості, які об'єктивізуються у відповідних стереотипах
соціальної поведінки. Позиція виражає внутрішнє відношення людини до свого
становища в суспільстві, до зовнішнього світу, надає орієнтації об'єктивний
характер, суб'єктивну мотивованість і особистісний сенс, визначає через
систему установок характер і зміст програми її соціальних дій.
Стратегічна організація поведінки — сукупність засобів приведення в дію
мотивованих систем соціалізації, є проміжною ланкою між потребами,
інтересами, орієнтаціями і позиціями особистості, з одного боку, і її соціальною
активністю — з другого. Система внутрішньої стратегічної активізації
поведінки здійснює перехід від спонукальної до виконувальної регуляції
процесу соціалізації.
Система соціальної активності, яка охоплює діяльність і поведінку людини,
об'єктивує людину у створюваних нею матеріальних і духовних цінностях, є
заключною ланкою, інтегрованим показником її соціалізації.
Як і будь-який інший процес, соціалізація характеризується періодичністю і
стійкістю протікання. В соціологічній літературі (Ч. Кулі, Дж. Мід, З. Фрейд,

7
Ж. Піаже, Я. Гелінський) в соціалізації зазвичай виділяють три періоди:
дотрудовий, трудовий і післятрудовий і чотири стадії:
• рання (від народження до поступлення в школу);
• навчання (з моменту поступлення в школу до закінчення очних форм загальної
і спеціальної освіти). Це період молодості, яка має, за Б. Ананьєвим, ранній (21
— 25 років) і пізній етап (26 — 34 роки);
• соціальна зрілість (основна, яка охоплює період активної трудової і суспільно-
політичної діяльності);
• завершення життєвого циклу (з моменту припинення постійної трудової
діяльності в рамках офіційних організацій).
Такий поділ на періоди і стадії дозволяє вивчати специфіку і особливості
соціалізації дитини, молоді, людей зрілого і пенсійного віку. Ми не поділяємо
точку зору, згідно якої пенсійний статус людини визначається як етап
десоціалізації, яка починається після завершення періоду соціалізації. Адже і у
пенсійному віці чимало людей займається неофіційною трудовою діяльністю,
засвоює новий досвід і нові функції. Інша справа — коли мова йде про
ресоціалізацію.
Безпорадність дитини, її залежність від оточуючих примушує думати, що
процес соціалізації відбувається за чиєюсь допомогою зі сторони. Так воно і є.
Помічники — це люди і установи. їх називають агентами соціалізації.
І на закінчення звернемо увагу на важливість "соціалізації до смерті".
Найбільший провал існує саме в кінці життєвого шляху. По — суті, людину
ніхто і ніде не готує до. старості і смерті. Доінструальне, традиційне
суспільство орієнтовано швидше в бік старості, ніж юності. Літніх людей
поважають за їх старість, а в сім'ї для них було приготовлене найпочесніше
місце. В сучасному суспільстві їх знання здаються архаїчними, авторитет —
скинутим, а самі вони — непотрібними своїм дітям. Найкраще, що вони можуть
зробити, — це не бути тягарем. Не стільки суспільство знехтувало літніх
людей, скільки зникли соціальні ролі, які виконувались колись ними. Вони
страждають навіть не від природного процесу старіння, а від ізоляції,
відчуження і нерозуміння, від кризової ситуації, яка склалась в нашій країні.
Так як суспільство зацікавлене у ефективності соціальних структур, що
виникають в процесі матеріального і духовного відтворення населення, то
управління процесами соціалізації індивідів, подолання в них елементів
стихійності набирає не лише соціальної, але й стратегічної значущості. Адже
ефективність соціалізації, її глибина визначає соціальну якість народонаселення
країни, а основою динаміки соціальних систем слугує інтеграція ціннісних

8
стандартів із структурно засвоєних особистістю потреб і установок. Тс, що
усталеність будь-якої соціальної системи, включаючи найбільш ефективний
процес взаємодії, залежить від такої інтеграції, є, можна сказати,
фундаментальною динамічною теоремою соціології. Це висхідна точка відліку
для будь-якого дослідження, яке претендує бути динамічним аналізом
соціального процесу.

Теорії особистості
Особистістю людина не народжується, а стає. З даною точкою зору сьогодні
погоджується більшість психологів. Однак щодо питання про те, яким законами
підкорюється розвиток особистості, існують різні точки зору. Ці розходження
викликані різним розумінням значення суспільства і соціальних груп для
розвитку особистості, а також закономірностей та етапів розвитку, криз
розвитку особистості, можливостей прискорення розвитку та інших питань.
Існує багато різних теорій особистості, і в кожній з них проблема розвитку
особистості розглядається по-своєму.
Теорії особистості - це ретельно вивірені гіпотези про те, що являють собою
люди, як вони поводяться і чому вчиняють саме так, а не інакше
1) Психодинамічні підходи (психоаналіз З. Фрейда, індивідуальна теорія
особистості А. Адлера, аналітична теорія особистості К. Юнга)
Психоаналітична теорія розвитку особистості З. Фрейда  базується на двох
передумовах. Перша, або генетична передумова, спирається на те, що
переживання раннього дитинства відіграють критичну роль у формуванні
дорослої людини. Фрейд був переконаний в тому, що основний фундамент
особистості індивідуума закладається в дуже ранньому віці, до п'яти років.
Друга передумова полягає в тому, що людина народжується з певною кількістю
статевої енергії (лібідо), яка потім проходить в своєму розвитку через декілька
психосоціальних стадій, які коріняться в інстинктивних процесах організму.
Уявлення про те, людина - це єдиний організм, є визначальним в адлерівській
психології. Назва самої теорії "індивідуальна психологія" (від лат. " individuum"
- "неподільний") означає сутність, яку не можна поділити. Індивідуум - це
єдине ціле в кожному прояві особистості, яке рухається в напрямі росту і
розвитку. Людина прагне до вдосконалення, намагаючись досягти визначених
цілей. Цим самим знаходить своє місце в світі. Окрім спадковості, оточуючого
середовища у формуванні особистості, Адлер надавав великого значення
творчій силі людини - її вільній, свідомій активності. Провідним в теорії
Адлера є положення, згідно якому вся поведінка людини відбувається в

9
соціальному контексті, і сутність людської природи можна пізнати лише через
розуміння соціальних відносин.
К. Юнг розглядав розвиток особистості як динамічний процес, як еволюцію
протягом всього життя (на відміну від З. Фрейда). З точки зору К. Юнга,
людина постійно набуває нових умінь, досягає нових цілей і проявляє себе все
більш повно. Життєва мета - повний прояв Себе (самоздійснення). Розвиток
кожної людини в цьому напрямі є унікальним, однак самоздійснення досягають
не всі люди, а лише здібні та високоосвічені.
2) Его-психологія (Его-теорія особистості Е. Еріксона, гуманістична теорія
особистості Е. Фромма, соціокуль-турна теорія особистості К. Хорні)

Центральним для створеної Е. Еріксоном теорії розвитку є положення про те,

що людина протягом життя проходить через декілька універсальних для всього
людства стадій. Суспільство схвалює розвиток соціальних можливостей
людини. З точки зору Еріксона, поведінка людини першочергово детермінована.
Біологічне дозрівання у взаємодії зі сферою соціальних стосунків індивідуума
дає складну систему поведінкових проявів. Всі люди самі несуть
відповідальність за свої успіхи та невдачі.
3) Теорія особистісних рис (Ф. Олпорт, Дж. Кеттел, Г. Айзенк)
Автори теорії особистісних рис розглядають особистість як комплекс якостей,
що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі риси
особистості, які змушують одних людей поводитися більш-менш однаково в
різних ситуаціях.
Так, Дж. Кеттел оцінював особистість за 16 шкалами (серйозність
-легковажність, відкритість - закритість тощо). Г. Айзенк визначав особистісні
риси за двома параметрами: екстраверсія - інтроверсія (відкритість -
замкнутість) та стабільність - нестабільність (рівень тривожності).
Розроблені ними методики успішно використовуються в психологічних
дослідженнях особистості.
4) Навчально-біхевіористичний напрям ( Б. Скіннер та ін.)
Даний підхід базується на ідеї впливу на людину її соціального оточення. Всі
форми соціальної поведінки, на думку теоретиків цього напряму, є результатом
спостережень за соціальними моделями (батьками, вчителями, друзями,
героями кіно тощо). Особистість є результатом взаємодії індивіда (з усіма
властивими йому характеристиками) і довкілля, яке він прагне пізнати, щоб
пристосуватися до нього.
10
5) Когнітивний підхід (А. Елліс, Д. Роттер та ін.) І
Когнітивний (від лат. cognitio -знання, пізнання)
Вказана теорія є спробою пояснити природу контролю людини над своїм
існуванням аби надати йому певного сенсу. Людина - не пасивна істота, на яку
впливає довкілля. Характер її реакцій на різні ситуації визначається тією чи
іншою когнітивною інтерпретацією, яку вона сама дає цій ситуації, та
особливостями її особистості. Одні схильні брати відповідальність на себе за
те, що з ними відбувається, і впевнені, що можуть впливати на оточення (люди
з внутрішньою підтримкою); інші - систематично пояснюють усе, що з ними
відбувається, зовнішніми обставинами, вірять в існування щасливого випадку
(орієнтовані зовні).
6) Гуманістичний підхід (Ф. Перлс, К. Роджерс, А. Мас-лоу та ін.)
Найважливіша концепція гуманістичної психології - концепція
становлення. Людина ніколи не буває статичною, вона завжди перебуває в
процесі становлення. Пошук людиною істинного і повного сенсу життя є
складним, але необхідним. Людська природа позитивна, принаймні, нейтральна.
Представники гуманістичної психології визнають пріоритет творчої сторони в
людині. Всі люди вільні у виборі свого життєвого шляху.

11