Professional Documents
Culture Documents
Chas Tirana Prozrinnya 2084 Roku Yurij Shherbak
Chas Tirana Prozrinnya 2084 Roku Yurij Shherbak
Юрій Щербак
Частина перша
1
2
З
4
5
б
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
Частина друга
26
27
28
29
30
31
32
33
34
35
36
37
38
39
40
41
42
43
Частина третя
44
45
46
47
48
49
50
51
52
53
54
55
56
57
58
59
Частина четверта
60
61
62
63
64
65
66
67
69
70
71
72
73
Частина п’ята
74
75
76
77
78
79
80
81
82
83
84
85
86
87
88
89
90
91
Частина шоста
92
93
94
95
96
97
98
99
100
101
102
103
Епілог
Від автора
Із нотаток до трилогії Юрія Щербака
Замість післямови
Замість вступу до післямови
Щербак Юрій Миколайович
notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
Юрій Щербак
Час Тирана. Прозріння 2084 року
І Я візьму вас з народів, і зберу вас
З усіх країн, і введу вас у вашу землю.
І покроплю на вас чисту воду, і очиститеся
від усіх ваших нечистот і від усіх
ваших ідолів, і Я вас очищу.
І дам вам нове серце, і дам вам новий
дух, і заберу кам'яне серце з вашого тіла
та дам вам тілесне серце.
36:24, 25, 26
Юрій Липа
Багров
— Ро każdej wojnie,
* * *
Рауль».
46
Гайдук прилетів на об’єкт «Чорнобиль-30» зненацька, навмисно не
попереджаючи Малахова. Той, нічого не підозрюючи, накручував кола на
доріжці критого велотреку, що був частиною великого спорткомплексу,
побудованого на поверхні, а не в підземних сховищах. Гайдук пригадав
свою першу поїздку в «Чорнобиль-30»: з того часу тут сталися разючі
зміни. Старовинні будівлі Чорнобильської АЕС були надійно сховані під
спеціальними захисними конструкціями і перетворені на видобувний
комбінат — джерело рідкісних радіоізотопів. Простір від Страхолісся до
Копачів був забудований енергетичними і оборонними підприємствами,
виведеними після війни 2079 року з-під землі на поверхню. Низькі дощові
хмари нависли над «Чорнобилем-30», але навіть крізь зимову мжичку з
висоти лету «черепахи» Гайдук міг побачити ідеальну впорядкованість
великої промислової агломерації — цехів, складських приміщень,
допоміжних і адміністративних споруд, гуртожитків, злітно-посадкових
гелікоптерних майданчиків.
Побачивши Гайдука, Малахов зменшив швидкість свого червоного
велосипеда «Команч» і під їхав до Координатора, порад з яким стояв лише
Чміль і — поодаль — начальник охорони комплексу. На Малахові був
червоний спортивний костюм його улюбленої футбольної команди
«Ліверпуль», на голові — чорний бейсбольний кашкетик зі знаком атома.
Піт зрошував його зморшкувате обличчя, проте погляд його світлих очей
був молодий і зухвалий. Міцно потиснув Гайдукову руку і, нічого не
питаючи, наче не здивувався такому неочікуваному візиту, повів генерала
на центральну засклену трибуну велотреку, де не було прослуховування й
можна говорити відверто.
— На останньому засіданні РНБ мені здалося, Миколо Михайловичу,
що вас щось непокоїть, ніби щось сталося, — проказав заздалегідь
заготовану фразу Гайдук. Був у шкіряний куртці пілота ВПС і дуже швидко
зігрівся, проте не поспішав її скидати. Тепло заспокоювало біль у спині. —
Не знаю, але складається таке враження, що у вашому ставленні до мене
щось змінилося. Може, я помиляюсь?
Малахов витримав твердий погляд Гайдука.
— Ви чуєте коли-небудь голоси? — спитав після паузи Малахов. На
трек виїхало кілька юнаків-велосипедистів у червоних і синіх майках. Вони
посувалися дуже повільно, щільною групою.
— Голоси?
— Все частіше і частіше я чую голоси своїх батьків. Батька, який
ходив по селах, вимінював електроніку на хліб і молоко, щоб нагодувати
мене. Мами, яка, помираючи, просила мене не розлучатися із Зоєю. От і
сьогодні я їхав на велосипеді й розмовляв із небом. Просив у батьків
вибачення за все і обіцяв незабаром прийти до них…
«Чому вони їдуть так повільно?» — думав Гайдук, дивлячись на
велосипедистів, і згадував засніжену Пщину і материн голос, її слова про
небо.
— Ось і Олі немає, і я ніяк не змирюся з цим, — мовив Малахов,
витираючи обличчя рушником, що лежав на столі, за яким працюють
спортивні коментатори. — Я не з вами, Ігорю Петровичу, тому що я з
НИМИ. З тими, хто мене чекає. Їх набагато більше, ніж вас, живих. І вони
сильніші.
— У вас проблеми зі здоров’ям?
— Та ні. Швидше, проблеми з часом і простором. Я переходжу в
інший стан. Не забувайте — адже я Кварк.
Раптом велосипедисти, перетнувши лінію під трибуною, запрацювали
ногами як шалені, петляючи по треку то вгору, то стрімко падаючи вниз, і
ці безглузді перегони нагадали Гайдуку його життя. І коли один із
велосипедистів упав, Координатор зрозумів, що втратив назавжди
Малахова.
— Ви не ображайтесь, Ігорю Петровичу, але я нарешті зрозумів, що
все моє життя — це суцільна поразка. Малахов жбурнув рушник у
блискучий контейнер для сміття. — Я хотів стати вільною людиною, а став
олігархом, мільярдером, який готовий перегризти горлянку Шморгуну за
зайвий мільярд. Хоча Шморгун був колись моїм кращим другом. Я хотів
будувати демократичну державу, а побудував диктатуру, тільки м’яку,
новітню, soft dictatorship, і я — переконаний демократ, який обожнює
Велику Британію, — став одним із тиранів на своїй землі.
— Ви вважаєте, що наша з вами держава гірша за державу Махуна чи
державу Волі? — ображено спитав Гайдук.
Малахов змахнув руками.
— Що ви, Ігорю Петровичу. Звичайно, не гірша. Але хіба той
сатанинський бал крадіїв та жлохів, яким були ці режими, є еталоном для
порівняння? Хіба ми з вами про таку державу мріяли?
Пелетон велосипедистів тепер посувався в середньому ритмі, без
уповільнень і різких пришвидшень. Малахов нарешті придивився до руху
на треку.
— Як їдуть гарно, га? Готуються до першості Європи. Але коли я
катаюсь, їх сюди не пускають. Бо я — господар, кредитор, а вони —
боржники, орендатори. І ви знаєте, що найгидкіше? — Малахов перейшов
на шепіт. — Мені це подобається. Бути вищим за них. Мати над ними
владу. Уявляєте, яка ганьба?
— Я думаю, що їх не пускають тільки для того, щоб ви не побачили,
який ви старий. — Гайдуку було шкода Малахова, бо зрозумів, що втратив
ще одну близьку людину, але не міг не сказати цих безжальних слів. — Ви
втомилися, Миколо Михайловичу. І погода сьогодні пригнічує. Настрій
похмурий. Вам усе не подобається. Думаєте, я в захваті? Думаєте, я нічого
не бачу і не розумію? Та я знаю про цю державу таке… Щодня читаю
зведення, слухаю доповіді. Вбивства, самогубства, бійки, протести, сварки
за землю, підпільні організації, українські, російські шовіністи, анархісти,
ісламські бойовики, сепаратисти, слизовики, спекулянти… Україна — це
вічний киплячий казан Європи під великим тиском, який час від часу
вибухає — і тоді ллється кров ріками. Нам вдалося — хоч і шляхом терору,
не заперечую, — трохи знизити тиск у цьому казані, припинити сповзання
до повномасштабної громадянської війни. Вперше за багато років ми дали
людям спокій, можливість працювати на себе. Дали надію на
справедливість. Хіба цього мало?
— Справедливість? — усміхнувся Малахов. — Побійтеся Бога, Ігорю
Петровичу. Ви коли-небудь рахували, скільки багатств, майна і землі
зосереджено в наших руках — у руках членів КОПОР-РАМ? Сімдесят
відсотків. Це випадково? А що робиться на місцях? Мої представники при
військових губернаторах і комісарах розповідають таке… — він махнув
рукою. — Ми знищили армію, втягнувши її в цивільні справи,
перетворивши військових на адміністраторів, бізнесменів та господарників.
Треба щось робити, вносити якісь зміни. Так довго це не триватиме.
— А в загрозу «Глобального джихаду» ви вірите?
Малахов замислився. Гайдук подумав, що йому не вистачатиме
мудрого Малахова, до порад якого генерал так часто прислухався.
— «Глобальний джихад» не має шансу на військову перемогу. Так
само, як не мала шансу Чорна Орда. Він переможе тільки тоді, коли
захопить душі наших людей, а не територію. Чесно кажучи, я маю великий
сумнів у глибокій християнськості нашого народу, який все ж таки у своїй
основі народ-язичник. Ваше захоплення християнством — велика ілюзія.
— Сподіваюсь, що ви помиляєтесь, Миколо Михайловичу.
Кілька хвилин вони мовчали, спостерігаючи за спортсменами.
— Відпустіть мене, Ігорю Петровичу, прошу вас, — Малахов
благально подивився на Гайдука. На трек виїхала команда дівчат у
блакитній формі, і Гайдук, побачивши їхні молоді треновані тіла, згадав
Олю.
— Я вас не тримаю.
— Не хочу бути щуром, що кидає потопаючий корабель.
— Хіба він уже потопає? — жорстко кинув Гайдук.
— У світі є одна країна, яку не зачепили світові й громадянські
війни, — мрійливо сказав Малахов, уважно придивляючись до тренування
велосипедисток. — Там немає ні українців, ні росіян, немає ненависті,
ніяких конфліктів. Люди просто насолоджуються життям.
— Це де — на Марсі?
— Я хочу туди поїхати із Зоєю. Гроші в мене є. Часу немає. Майже не
залишилось. Хочу хоч трохи пожити собі на радість. Ви не бували в цій
країні, бо там немає армії і розвідки. Це Коста-Рика. Коли відпочивав там
— переконався: найкраща країна в світі.
— І коли ж ви хочете туди виїхати?
— Якнайшвидше. Призначу свого наступника. Швидше за все, ним
стане Антон Зігель, мій генеральний конструктор. Ви знаєте його.
«Ящірка» — це його…
— Знаю, — перебив Гайдук, підводячись. Він прощався з Малаховим.
Назавжди. Зрозумів, що «інспектор Кварк», цей «капітан Немо», не брав
участі у змові, про яку Багров повідомляв: підводний човен пішов на дно, і
капітан змушений піднятися на поверхню, вийти з підводного світу
таємниці і мовчання, до якого звик. На суходолі «капітан Немо» втрачав
свою загадкову багатозначність: на поверхні діяли набагато спритніші й
сучасніші експонати, такі як Антон Зігель чи Оксан Нерубай.
Не сказавши більше жодного слова розгубленому Малахову, який у
своєму червоному спортивному костюмі виглядав як старий, зморений біс-
опалювач з першого кола пекла, Гайдук вийшов під дощ. Йому здалося, що
тут дихається набагато легше, ніж у будівлі велотреку з його чистим
кондиційованим повітрям та молодими, добре тренованими
велосипедистами, яких не цікавили розмови незнайомих їм членів
диктаторської хунти; головним було досягнення високого результату на
чемпіонаті 2084 року в Лондоні, а не думки про долю держави та народу.
47
На початку лютого у Віченці, старовинному місті на півночі Італії, яке
колись входило до складу Венеційської Республіки — про що свідчила
висока колона, увінчана білокам’яним левом із крилами, — з’явився якось
непримітно, не привертаючи до себе уваги агентів AISI, молодий швед —
Йохан Рьонгвальд, який зупинився у готелі «Санта Корона» в самісінькому
історичному центрі міста. У цей зимово-весняний час дощів та снігопадів
туристів у Віченці майже не було, і власник готелю, зрадівши, зменшив
Рьонгвальду ціну за кімнату з двохсот лір до сімдесяти за ніч. Рьонгвальд
— довготелесий білявий швед з пронизливо холодним поглядом блакитних
очей — виявився великим шанувальником геніального архітектора
Відродження Андреа Палладіо і мав намір написати книгу про творчість
видатного громадянина Віченци, про що сповістив власника готелю,
бармена та всіх відвідувачів, з якими встигнув перезнайомитись і
почастувати грапою. Особливо цікавився пан Рьонгвальд найвидатнішим
творінням Палладіо — театром «Олімпіко». Балакучі й простодушні
господарі почали навперебій давати допитливому шведу поради:
виявилось, що театр «Олімпіко» зовсім близько, у п’яти хвилинах приємної
пішої прогулянки по історичних місцях Віченци; що в театрі можна
замовити персонального екскурсовода і що саме тепер тут відбувається
міжнародний театральний фестиваль шекспірівських п’єс.
Надихнутий таким надміром інформації, пан Рьонгвальд знайшов на
сайті театру список екскурсоводів з їхніми фотографіями. Після
прискіпливого вивчення списку він зупинився на сеньорит! Мар’яні
Скандоне — рудій кучерявій дівчині, яка чимось одразу припала йому до
душі, — можливо, тому, що його сестру також звали Мар’яною, а можливо,
й через те, що його сексуально розбещеній натурі бажалося зустріти чисту і
невинну душу, в таємниці якої так цікаво було зазирнути, наче спокусити
черницю. Проте, не виключено, існувала інша причина його інтересу до
скромної працівниці театру «Олімпіко».
Вранці Рьонгвальд набрав номер телефону екскурсбюро «Олімпіко» і
домовився про зустріч із сеньоритою Скандоне на 10:00 AM. Повільно
крокував по мокрій бруківці, піддаючись дивному від чуттю — наче
загубився серед декорацій якоїсь старовинної італійської опери,
виставлених під від критим небом, під холод і дощ, і згадував рідну
батуринську землю, дуже вигідно здану в оренду власнику великої
агрофірми «Аскольд О’Коннел і К°», завдяки чому брати і сестричка
Мар’яна були забезпечені грошима і продовольством, але, на відміну від
старшого брата, втратили відчуття землі, її запаху та поклику навесні, коли
приходив час оранки. Перед входом до театру «Олімпіко», що містився на
площі Джакомо Матеотті, стояла під парасолькою, зіщулившись від холоду,
сеньорита Скандоне, яку здалеку пізнав по рудому кольору розкішного
кучерявого волосся. Її усмішка не була вимучено-обслуговувальною, а
щирою, бо дівчина раділа невеличкому заробітку, такому нечастому в
міжсезоння. Мар’яна вдруге сподобалася Рьонгвальду, який, дещо
відшліфувавши свої манери в контррозвідці (спеціалізувався на полюванні
на агентуру Півночі), у своїй суті залишався тим самим жорстоким
хижаком, як і в часи перебування в Спасо-Дніпровському братстві.
Якнайпривітнішою широкою своєю усмішкою відповів на вітання дівчини,
ледь переборовши в собі бажання взяти її за руку. Ще не час.
Сеньйорита Скандоне почала захоплено розповідати по-англійськи (в
неї виявилася блискуча американська мова, багатша від functional English
Рьонгвальда) про архітектора Андреа Палладіо, його час і найвидатніше
його творіння — театр «Олімпіко», побудований за принципом античних
театрів. Була вдягнена у темно-синій жакет-блейзер із золотими гудзиками і
гербом Віченци та шовкову, нижче колін, сукню темно-синього кольору з
маленькими рожевими квіточками. Вона повільно провела Рьонгвальда
через величні зали вестибюля з мармуровими підлогами, в яких
розмістилася виставка «Шекспір і сучасність». Він старанно занотував її
розповідь, хоча все це знав з інтернету ще в Києві, в управлінні
спецоперацій НАВБ, де Святополк Блідий-Рьонгвальд у званні майора
контррозвідки обіймав посаду спецагента. Час від часу Рьонгвальд робив
фотографії професійною камерою «Арсенал-ТХ» із вбудованим усередину
відео- і аудіомагнітофоном і антеною для передачі інформації на
розвідувальний супутник «Січ-81». Нарешті вони увійшли до глядачевої
зали театру — і навіть Рьонгвальд із його цинічно-зневажливим ставленням
до всіляких мистецьких див навколишнього світу не зміг приховати свого
захвату. Мар’яна була щаслива, бо її клієнт, здається, перейнявся величчю
Палладієвої фантазії: з дерев’яних лав амфітеатру глядачі могли побачити
урочистий портал сцени — наче відкривалося перед ними нове, небачене
місто, на вулиці якого можна було потрапити через центральну арку і два
бічних проходи.
Вони присіли на лавку і довго дивилися на це вигадане архітектором
ілюзорне місто, і Рьонгвальд відчув, як замерзла Мар’яна, бо театр не
опалювався.
— Я хотів би жити в такому місті, — сказав він.
— І я, — тихо погодилась вона.
Він не спитав її, звідки вона походить, де живе, звідки так добре знає
американську мову, чи заміжня — і не тому, що знав про неї багато, а тому,
що такий був план гри: нічим не викликати в неї підозри.
Цей швед із такими дивовижно блакитними очима сподобався
Мар’яні, навіть у чомусь здався їй наївним, відкритим до справжнього
мистецтва. Вона охоче прийняла його запрошення на ланч; вони весело
провели час у недалекій піцерії, і їй сподобалось, що він поводиться так
чемно, не жартує двозначно, не намагається доторкнутися до неї, навпаки
— виявилось, що його підступно кинула дружина-німкеня, поки він
фотографував старовинні церкви на півночі Росії, й Мар’яна поспівчувала
йому; Рьонгвальд висловив бажання подивитися увечері виставу театру
імені Федерико Фелліні з Ріміні — давали Шекспірового «Макбета». Гість
зі Швеції обов’язково хотів, щоб увечері його супроводжувала Мар’яна, і
хоча квитки коштували дуже дорого, не по кишені сеньйориті Скандоне,
він виклав гроші, й вони домовились зустрітися о 7:00 РМ перед входом до
театру. Тільки він попросив її вдягтися потепліше, щоб не застудилася, чим
дуже її зворушив.
І ось вони сидять поруч, наче патриції, — на шкіряних подушках, що
їх видають глядачам на час вистави, і вже чорні відьми наврочують
Макбету королівську долю. Рьонгвальд у наушниках слухав англійський
текст п’єси, якої ніколи не бачив і не читав. Думав — якась нудна,
незрозуміла старовизна, костюмований маскарад, який треба витримати, бо
така робота спецагента. Сам він полюбляв круті action із вибухами
космолетів, типу «Міцний горішок-128». Але раптом на сцені з’явилася
леді Макбет — чудовисько зростом під три метри, — і тоді виявилося, що
переможний воїн Макбет — ліліпут, який ледве тягне за собою
довжелезний меч; на голові леді Макбет — клубок чорних змій, які, масно
виблискуючи, ворушаться зловісно; обличчя в неї біле, як алебастрова
маска, очей нема, а червоні кармінові уста сповнені заздрості, лихослів’я,
смертезагроз, заклику до скритовбивства, до зради.
Бігаючи по сцені й притискаючи до грудей Макбета, наче немовля, леді
Макбет вигукувала:
Олівіє,
Прощай, моя кохана,
загину я сьогодні
від рук скритоубивці
на очах байдужих Сенату,
занімілого від страху та зловтіхи,
й уста мої, залиті кров’ю,
прошепочуть:
«Живи, Олівіє,
зоря мого останнього
кохання,
перлина Риму
незбагненна,
підступна зраднице,
навіки будь проклята».
«Громадяни України-Руси!
Керуючись вищими національними інтересами, Фронт
народного опору ставить за мету повалення тиранічного режиму
генерала Гайдука і широку демократизацію суспільно-
політичного життя України-Руси.
Генерал Гайдук, на якого в 2079 році покладались великі
надії, виявився неспроможним як в інтелектуальному, так і
моральному плані лідером, який, не прислухаючись до
колективної думки військового керівництва, став на шлях
узурпації влади, прийняття хибних одноособових геополітичних
рішень, у результаті яких Україна-Русь, ігноруючи існування
такої миролюбної і дружньої сили, як ісламський світ,
необґрунтовано переорієнтувала вектор свого розвитку виключно
на юдо-християнський Захід, чим значно послабила свої позиції.
Гайдук, усупереч лінії військового керівництва на мир і злагоду в
суспільстві, несе особисту відповідальність за жорстокі незаконні
репресії‘ особливо в сфері національної політики (так звані
„Шевченкові“, „пушкінські“, „міцкевичеві“, „єврейські“ та інші
процеси з великою кількістю невинних жертв).
Гайдук також несе особисту відповідальність за загибель
яскравого, улюбленого народом загальнонаціонального лідера
Романа Войчишина, до якого відчував особисту неприязнь. ФНО
проведе безстороннє слідство і доведе причетність Гайдука до
цього резонансного політичного вбивства.
Треба відзначити, що Гайдуку і раніше була притаманна
схильність до жорстокості й вбивств невинних людей, про що
свідчить хоча б історія спалення в 2079 році так званих
„слизовиків“.
Негативні риси Гайдука — підозріливість, необгрунтована
жорстокість, прийняття одноособових неадекватних рішень
посилилися останнім часом, що дає право припустити
прогресування психічної хвороби, пов'язаної з особистими
обставинами. Назва цієї хвороби — „синдром тирана“,
„неронізм“, комплекс „Йосифа-Адольфа“, добре відомий у
психіатрії: параноїдальне сприйняття дійсності, манія
переслідування, нахил до репресій і виявів вибіркової
жорстокості.
Тому Фронт народного опору ставить за першочергову мету
відсторонення від влади і покарання генерала Гайдука за скоєні
ним злочини проти народу України-Руси.
Другим завданням ФНО є ліквідація гайдукізму як
політичного явища, демонтаж системи тиранічної влади, яку буде
замінено владою народних представників. Для цього буде
створено партію „Прогрес і Справедливість“ (ПІС).
Після закінчення перехідного періоду, який триватиме два
роки після приходу до влади, ФНО обіцяє відновити в державі
представницьку демократію, скасувати цензуру і збільшити обсяг
соціальних гарантій населенню. Рішуче виступаючи проти так
званого Акту Возз'єднання християн, ініційованого Гайдуком та
його поплічником, зрадником православ'я Ізидором, ФНО заявляє
про своє невтручання в справи релігії. Ми створимо всі умови для
вільного волевиявлення громадян України-Руси щодо
світоглядних і конфесійних питань, без примусового насадження
юдо-християнського віровчення як застарілого, непопулярного і
такого, що не відповідає реаліям кінця XXI століття.
Замість того щоб зміцнювати соціальну захищеність
громадян, Гайдук витрачає народні гроші на реалізацію проектів
особистого звеличення — таких, як зведення собору Воскресіння
Христа та побудову Києва-2 під провокаційною антинародною
назвою „Небесний Єрусалим“. Це типовий шлях тиранів —
таких, як Калігула, Нерон, Гітлер, Сталін та інші — увічнювати
себе в архітектурі за рахунок злиднів і жебрацтва народу.
Неприпустимим є пріоритетне постачання харчових
продуктів з України-Руси в країни-члени Організації глобальної
безпеки, ігноруючи дружні нам ісламські країни.
Гайдук, який приховує своє польське походження, цинічно
заграє з лютими ворогами українського народу — режимом
польських генералів, метою яких є відторгнення від нашої
держави її західної частини. Ігноруючи історичні братські зв’язки
України з Росією, Гайдук підняв руку на священну дружбу обох
народів, що з особливою силою продемонстрував під час операції
„Стратегічний параліч“ (2079 р.).
Спираючись на народну більшість, ФНО обіцяє ліквідувати
несправедливу солідаристську економічну систему, повернути
право голосу тим, хто не працює, і підвищувати пенсії та
соціальні виплати і дотації за рахунок держави.
ФНО сподівається на широку загальнонаціональну
підтримку справедливої боротьби проти тиранії Гайдука».
Відкрито шлях
для наших батальйонів,
відкрито шлях
для штурмових колон.
Нам сяє свастика — надія мільйонів.
Всі вороги
здадуться нам в полон.
СС-полицейфюрер в Киеве
ГАЛЬТЕРМАН».
про дівчину під ліхтарем, яку звуть Ділі Марлен, котра прощається з
коханим, що йде на війну.
Зал дивився на русяву українську дівчину, слухав її магічний спів,
знаючи, що за цією простенькою піснею лежать мільйони солдатів,
зотлілих майже півтора століття тому, згадуючи тих, хто загинув зовсім
недавно, — і підхопив приспів:
Ваш М. Малахов».
* * *
* * *
* * *
* * *
— Увага, вони починають, — попередив Воропай своїх операторів.
Збувалися розрахунки Гайдука, який разом із Зігелем і Воропаєм розробляв
цей план. Вся зона княжого Києва і прилеглих районів була розбита на
сегмент, контрольовані досвідченими офіцерами, які вели спостереження з
допомогою телекамер, індикаторів частот, що випромінювала бойова
техніка, та дронів «Яструб», які злітали з дахів. При розробці операції був
врахований прикрий досвід замаху на Папу Климента — і о 9:45 AM були
автоматично змінені коди доступу на об’єкт для всіх офіцерів поліції і
війська, хто мав зброю і забезпечував недоторканість учасників і гостей
свята. Будь-яке несанкціоноване проникнення на дахи чи в під'їзди
будинків викликало сигнали тривоги; агент безпеки мали право негайно
відкривати вогонь на ураження.
За місяць до проведення Акту Возз’єднання були створені й
випробувані автономні локальні комп’ютерні мережі, не з’єднані з
основними серверами національних агентств; про існування цих мереж
знали лише Зігель, Воропай і ще кілька надійних офіцерів управління
електронної розвідки. Починаючи з п’ятниці, ці мережі були задіяні в
операції «Київський бастіон».
Увагу Воропая привернула «ящірка», яка виповзла з укриття біля
готелю «Хайят»: він зафіксував сцену фотографування італійських туристів
на тлі сталевої потвори і спробував зупинити її просування до стін
Софійського собору. Але всі його зусилля були марними. Він покликав
Антона Зігеля.
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
* * *
notes
Примітки
1
Див. «Час смертохристів». — К., 2011.
2
Labut (словац.) — лебідь.
3
Організація Глобальної Безпеки (GSO — Global Security Organization)
4
БКС — бойова космічна станція (CSS — Combating Spase Station
5
Див. «Час Великої Гри». — К., 2012.
6
Див. «Час Великої Гри». — К., 2012.
7
Після кожної війни
хтось мусить поприбирати
Будь-який порядок
сам по собі не постане.
8
Так тихо нам є
що чуємо пісеньку,
заспівану вчора
«Ти підеш горою, а я долиною…»
9
Хтось має скинути мотлох на узбіччя доріг,
аби могли проїхати авта повні трупів.
10
Такі зачудовані собою
хіба щось здивувати нас більше може?
Ні веселка вночі. Ні на снігу метелик.
А коли засипаємо, уві сні бачимо розлуку.
Переклад автора. Уривки з віршів В. Шимборської.
11
Тут і далі — переклад Бориса Тена.
12
Щербак Микола Миколайович (1927–1998) — старший брат автора,
творець і директор Зоомузею на вул. Володимирській, 57.
13
«Куди йдеш»
14
Меніпея — вид серйозно-сміхового жанру. Термін вперше введений М.
М. Бахтіним в «Проблемах поетики Достоєвського» як узагальнення
античного жанру меніппова сатира. Але часто ці поняття ототожнюють.
Меніпея головно характеризується наявністю особливого персонажа-
розповідача, що викладає події у своїй розповіді так, як він бачить їх крізь
призму власної психіки і особистісних почуттів. Елементи меніппеї
простежуються в літературі XX століття (Томас Манн, М. О. Булгаков).
15
Кояніскаці (Koyaanisqatsi; Життя, позбавлене рівноваги) —
документальний фільм Ґодфрі Реджіо, в якому режисер спробував показати
людям, що вони в своєму житті звертають увагу на дрібниці, а те важливе,
що у них під носом, вони помічають не завжди.