1)Специфіка художньої літ-ри як виду мистецтва

. Є п’ять теорій специфіки літератури:

1. теорія образної специфіки літератури;

2. теорія предметності;

3. теорія естетичної сутності літератури;

4. теорія ідеологічної сутності літератури;

5. теорія моделювання шляхом наслідування дійсності.

1)Прихильники образної специфіки твердять, що наука і мистецтво

мають один зміст, а відрізняються лише формою. Наука
відображається в поняттях, а мистецтво в образах і картинах. Наука
посилається на цифри і факти, а мистецтво на вигадку і фантазію

2)Прихильники предметної теорії вважають, що специфіка літератури

в тому, що вона має предмет – людину. Людину вивчає і наука:
психологія, медицина, логіка. Правда, наука цікавиться людиною
взагалі, і робить ніби розріз, а мистецтво – цікавиться всім, що має
відношення до людини

3)Прихильники теорії естетичної сутності літератури вважали, що

специфіка літератури в тому, що вона відображає естетичне. Естетика
дійсності не завжди є естетичною, а художня література звертається і
до прекрасного, і до потворного.

4)Теорія ідеологічної сутності мистецтва. Її теоретик Г. М. Поспелов

писав , що: « Предмет мистецтва – ідеологічно усвідомлена
характерність життя, це ідеологічне віросповідання». Література
ширша від ідеології. Вона цікавиться не лише ідеологією, а й і
політикою.

5)Прихильники теорії моделювання шляхом наслідування дійсності

вважають, що специфіка літератури в тому, що вона створює моделі
життя. Художній твір - це модель життя, художні образи – моделі
людей. наука, теж створює свої моделі.

Можемо у підсумку сказати, що жодна з теорій не пояснює специфіки

літератури, а лише всі разом дають уявлення про неї.
2) Поняття «худ.образ»,його специфіка в літ-рі.
Худо́жній о́браз — особлива форма естетичного освоєння
світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер,
на відміну від наукового пізнання, що подається у формі
абстрактних понять.

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ.Він є

копією, відбитком дійсності. На основі образів пам'яті митець
створює нову реальність — художній образ, який у свою чергу
викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних
образів. В художньому творі образ виступає на перший план, і
через нього пізнається значення, думка, ідея.

Ознаки образу

 предметність
 змістове узагальнення та описовість
 образи деталей, обставин.
 змістові образи: індивідуальні, загальнолюдські.

Класифікація образів за об'єктом змалювання

 образи-персонажі
 образи-пейзажі (картина літнього поля в новелі
«Intermezzo»)
 образи-речі (мотовило у повісті «Кайдашева сім'я»)
 образи-емоції (Моя втома у новелі «Intermezzo»)
 образи-поняття (ганьба, честь…)
 образи-події (розгортання конфліктів у творі)
 образ-інтер'єр
 образ-символ (Україна, доля у Т. Шевченко)
 образ-алегорія

Класифікація образів за способом творення і сприйняття

  слухові
 зорові
 дотикові
 смакові
 запахові

3)Основні методи художньої творчості

ХУДОЖНІЙ МЕТОД - особливий тип образного бачення світу, його відтворення та
перетворення, загальний тип підходу письменника до дійсності.

Художній метод: Продуктивний (утворює художню систему) романтизм, реалізм,

модернізм; Непродуктивний (створює один літературний напрямок) бароко,
сентименталізм,натуралізм;

Основні методи: пріоритет об’єктивного життя, яке воно є

(реальне); пріоритет суб’єктивного життя, яке воно має бути (ідеальне);

Напрям - спільність фундаментальних ідейно-естетичних принципів, властивих творчості

групи письменників або всіх письменників певного історичного періоду; конкретно-
історичний прояв художнього методу. Належність до одного літературного напряму
передбачає: спільне:культурно-естетична традиція, однотипність світогляду автора,
єдність соціальної і культурно-історичної ситуації творчості; різне: ставлення до
порушених проблем, ідеали письменника, художні концепції.

Літературна течія - різновид літературного напряму, характеризує спільність духовно-

естетичного змісту в національній літературі, об’єднує велику групу письменників

Літературна школа - група письменників, об’єднаних за ідейно-естетичними поглядами і

наявністю спільної творчої програми, заявленої або проголошеної тим або іншим
способом(«Празька школа»)

ЛІТЕРАТУРНИЙ НАПРЯМ — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що

проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу.

Основні літературні напрями: бароко (XVII — XVIII ст.); класицизм (XVIII — початок XIX

ст.); сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);романтизм (кінець XVIII —
початок XIX ст.); реалізм (друга половина XIX ст.); модернізм (кінець XIX — XX
ст.); імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, експресіонізм,
сюрреалізм, тощо; постмодернізм (з 1980-х pp.).

Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму

БАРОКО. Визначальні риси бароко: посилення ролі церкви і держави, поєднання

релігійних і світських мотивів, образів. прагнення вразити читача пишним, барвистим
стилем, риторичним оздобленням твору; трагічна напруженість і трагічне
світосприймання; настрої песимізму, скепсису, розчарування.

КЛАСИЦИЗМ. Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше .ДЛЯ

класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася
ідеальною, класичною, гідною наслідування. Представники українського класицизму — І.
СЕНТИМЕНТАЛІЗМ. Напрям ,що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів
простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору.

РОМАНТИЗМ. Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник у

Німеччині та існував у літературі Європи й Америки .Романтики виступали проти
нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.

Визначальні риси романтизму: заперечення раціоналізму доби Просвітництва; ідеалізм у

філософії; вільна побудова творів; апологія (захист)
особистості; неприйняття буденності й звеличення «життя духу»

РЕАЛІЗМ. Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним

відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.Основною для реалізму стає
проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на
формування духовного світу (характеру) особистості.

МОДЕРНІЗМ.  Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце

ставили творчу інтуїці. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на
її феноменальну здатність одуховнювати світ, Визначальні риси модернізму: новизна та
антитрадиціоналізм у творахзатверджується перевага форми над змістом

НЕОРОМАНТИЗМ. Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на

початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом
його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики
на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.

ІМПРЕСІОНІЗМ. Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації

вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції насамперед у малярстві.
Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця

ЕКСПРЕСІОНІЗМ Визначальні риси експресіонізму: зацікавленість глибинними

психічними процесами; заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; суб'єктивізм і
зацікавленість громадянською темою.

СИМВОЛІЗМ.  Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ

перетворюється на багатозначний символ.

НЕОКЛАСИЦИЗМ Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-

сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Визначальні риси
неокласицизму: використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;

ФУТУРИЗМ. Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє.

Визначальні риси футуризму: заперечення традиційної культури (особливо її моральних і
художніх цінностей); прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій; 

НЕОРЕАЛІЗМ.  Визначальні риси неореалізму: у творах поглиблений психологізм, на

який скеровується вся увага; внутрішніпсихологічні чи зовнішні соціальні суперечності у
творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні)

ПОСТМОДЕРНІЗМ. Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст.

приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи
розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських,
економічних, політичних.

Визначальні риси постмодернізму: культ незалежної особистості;  прагнення поєднати,

людей, націй, культур
4)Літературознавство як наука,його структурні частини
Літературознавство як наука, що вивчає художню літературу, розвивалася з
найдавніших часів, спершу — в річищі філософії та естетики, а з кінця XVIII століття —
як самостійна дисципліна. Зачатки літературознавчих уявлень знаходимо вже в окремих
стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі
мислителі Платон і Арістотель.

Сучасне літературознавство як наука про художню літературу об'єднує три провідні

галузі: теорію літератури, історію літератури та літературну критику. 

І все ж переважає позиція, згідно з якою літературознавство — це теорія літератури,

історія літератури, літературна критика. Ці дисципліни називаються головними.

Теорія літератури вивчає природу, специфіку, загальні закономірності розвитку

художньої літератури, основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо
дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи
аналізу й оцінки літературного матеріалу.

Історія літератури досліджує літературний процес і на його основі з'ясовує місце і

значення окремих явищ літератури.

Літературна критика — це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне її
завдання — всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того
етапу розвитку, на якому перебуває суспільство.

Літературознавство, як і кожна інша наука, має ще цілий ряд допоміжних дисциплін.

Передусім слід назвати літературознавчі історіографію й бібліографію, а
також текстологію. Деякі дослідники додають ще й палеографію.
5)Поетика як первісна форма літературознавства і як сучасний
напрям дослідження

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. В епоху античності

поетикою вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель
("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму піц
поетикою розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр — "Поетика", Н. Буало —
"Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину
літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються спроби
ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику видів, жанрів,
напрямів, течій.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Г. Клочек називає такі

значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів

літературознавства.

Автором нормативної поетики є Н. Буало ("Мистецтво поетичне"). В основі описових

поетик — порівняльне вивчення різних літератур. Історичні поетики досліджують
еволюцію видів, жанрів і художніх засобів, використовують порівняльно-історичний принцип.
Основоположником історичної поетики був О. Веселовський, який так визначив її предмет:
"Еволюція поетичної свідомості і її форми". Функціональна поетика вивчає твір як функцію
чи систему, загальна — визначає основні закони художності.

Тривалий час у нашому літературознавстві домінувала посилена увага до суспільного

значення і соціального аспекту функціонування художнього твору. В останні десятиліття
спостерігаємо глибоке зацікавлення літературознавців питаннями поетики.
Єдність форми і змісту в літературі

Аристотель у "Поетиці" розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування.

Представники формальної школи вважали, що поняття "зміст" у літературознавстві —
зайве. А форму треба порівнювати з життєвим матеріалом, який є художньо
нейтральним. Ю. Лотман пропонує терміни "зміст" і "форма" замінити термінами
"структура" та "ідея". Терміни "форма" і "зміст" використовуються у різних галузях знань.

Форма і зміст — це діалектична єдність. А. Ткаченко для підкреслення зв'язку змісту і

форми вживає терміни "змістоформи" і "формозмісти". Про зв'язок цих понять Геґель
писав: "Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід
змісту у форму". Геґель і В. Бєлінський, крім терміна "зміст", використовують термін
"ідея". Платон ототожнював ідею і форму.
6)Система засобів творення худ.образів у літ-рі (тропів)

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ – створена засобами мови узагальнена картина реальної дійсності

або переживань митця у формі конкретного, життєво повного явища.

Троп— слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть
зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення
автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності.

До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ,
гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння.

Епітет (грец. epitheton — прикладка) — це художнє означення, яке виділяє в зображуваному

характерну ознаку чи рису і викликає певне ставлення до нього. 

Порівняння (лат. comparatio) — це троп, у якому один предмет, подія зіставляються з іншими, у
яких ці особливості виявлені різко, яскраво. Порівняння виконують зображальну і емоційно-
оціночну роль.

Метафора (грец. metaphora — перенесення) — це образний вислів, у якому ознаки одного

предмета чи дії переносяться на інший за подібністю. Метафора є прихованим порівнянням, тому
метафору завжди можна розгорнути у порівняння.

Алегорія — образний вислів, у якому все має переносне значення.

Метонімія — образний вислів, у якому назва одного предмета чи явища замінюється іншою на
основі реального зв'язку між ними.
7)Система прийомів творення худ.образів у літ-рі
1.Аглютинація– це створення
образів за допомогою комбінування частин та елементів інших

2. Гіперболізація – це збільшення предметів чи кількості елементів в

тому чи іншому об’єкті.

3. Літота – це зменшення величини образу або його частин,

елементів.

4. Загострення, або акцентуація – підкреслення (акцентування)

певних частин образу чи якостей.

5. Типізація – це виділення однорідних елементів в предметах,

фактах, явищах.

6. Схематизація – це виділення та підкреслення рис схожості,

зменшення елементів розбіжності (приклад – орнамент).

Види уяви. Її характеристика

За метою: мимовільна (уява, яка не керується спеціально

визначеною метою), довільна (образи, які людина створює
вольовим зусиллям, довільно).

Залежно від характеру діяльності довільну уяву поділяють

на: відтворюючу, або репродуктивну, - це створення образів, які
відповідають певному опису, схемі, шаблону; творчу – це
створення нових образів.

За активністю: активна уява (спрямована на виконання логічного

або творчого завдання, проявляється як творча або
відтворююча); пасивна уява (створення образів, які не втілюються
в життя, вона може бути мимовільна – сни, довільна – марення,
вигадки).

За змістом:художня уява (базується на чуттєвих

образах), наукова (базується на плануванні досліджень, висуненні
гіпотез), технічна (оперування образами просторових відношень).

Мрія – уява, спрямована на майбутнє.

Антиципуюча уява (передбачення) – здатність людини

передбачати майбутні події.
8)Стилістичні фігури у творенні худ.образів
(больше информации к этому билету смотреть в билете под номером 7)

Стилістичні фігури  — незвичні синтаксичні звороти, що порушують мовні норми,

вживаються задля оздоби мовлення.

Стилістичні фігури досить поширені в поезії, покликані не лише індивідуалізувати

мовлення автора, а й збагатити його емоційними нюансами, увиразнити художнє
зображення. Стилістичну фігуру, яка ще називається фігурою поетичного
мовлення, слід відрізняти від тропів, які будуються не за синтаксичним принципом.

Приклади стилістичних фігур:

 анаколуф
 анафора
 градація
 еліпс
 епіфора
 інверсія
 кільце
 паралелізм
 хіазм

Анаколуф — синтаксична конструкція, що не відповідає загальноприйнятим

нормам, полягає в неузгодженості членів речення.

Анафора (грец. αναφορα — виділення) — єдинопочаток; одна із стилістичних

фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи
повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних
структур. Як стилістичний прийом градації анафора подеколи близька до
анаколуфа. Почасти анафора виконує важливу композиційну функцію у ліричному
сюжеті.

Протилежна за своєю роллю в поетичному тексті — епіфора

Градація (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична

фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля
підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової
значимості.

Еліпс або еліпсис — пропуск у висловлюванні деяких структурних елементів, які

мають домислюватись за контекстом. Наприклад, у реченнях можуть обминатися
дієслова-зв'язки («я вже додому, а ти ще на роботу?»), Еліпсис може бути
механізмом утворення нових лексичних одиниць, наприклад, «пропозиція» у
значенні «пропозиція одружитися».
Еліпс(ис) як стилістична фігура у літературі полягає в опущенні певного члена
речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного
мовлення.

9)Стиль автора:специфіка його становлення,існування та

наукового вчення

Письменник є неповторною індивідуальністю, яка виявляє себе в результатах

творчого процесу – художніх творах. Ключ до пізнання індивідуальності митця –
його творчий стиль. Тільки яскрава індивідуальність здатна створити неповторний
стиль (характер – це стиль, стверджували в давнину). «Нехай особа автора, –
розмірковував І. Франко, – його світогляд, його спосіб відчування зовнішнього і
внутрішнього світу і його стиль виявляються в його творі якнайповніше, нехай твір
має в собі якнайбільше живої крові і його нервів.

Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших

зворушень і почувань сучасного чоловіка». Усе це засвідчує взаємопов’язаність
творчої індивідуальності та індивідуального стилю.

Творчій індивідуальності властиві:

а) цілісність – поєднання передусім психічної природи (імпульси, чуттєвість,

швидкість реакції, потяги, афекти, воля) з духовною організацією (інтелект,
культура емоцій, мораль, етика – людяність);

б) неповторність – наявність ознак творчого самовияву, які є унікальним

продовженням, розгортанням природних можливостей особистості;

в) самостійність – здатність бути собою, мати волю в досягненні творчого задуму,

рішучість у намаганні «скинути із себе все те, що для митця невластиве» (Й. Гете);

г) внутрішня незалежність і свобода вибору, почуття гідності;

ґ) активність – здатність протистояти несприятливим обставинам, обстоювати свої

творчі, світоглядні та морально-етичні ідеї, володіння творчою ініціативою (сила
характеру).

Творча індивідуальність виростає у неповторному здійсненні власного буття. Вона

не є ізольованою від світу, соціуму, що позначається на способах її самовияву,
формуванні соціальної ролі («пророк», «речник», «виразник дум і прагнень»,
«захисник знедолених» тощо) чи маски. Маска – не навмисна театральність,
імітація чи прагнення досягти «неповторності» за рахунок епатажної поведінки,
штучних новацій у творчості.
10. Головні системи віршування
Силабічна система віршування

У силабічній системі віршування ритмічною одиницею є склад. Ця система прийшла на зміну античному
(метричному) віршуванню. М. Ґаспаров вважає, що силабіка виникла до метричної системи. В основу системи
покладена рівна кількість складів у рядках (грец. syllabe — склад). Найчастіше було 13, рідше — 11 складів. Силабічна
система основана на чергуванні рівноскладових рядків. У силабічному вірші була цезура, рима, два постійні наголоси
— перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі. Два постійні наголоси, цезура і рима утворювали стійкий
ритм. Римування в силабічних віршах здебільшого паралельне, переважає жіноча рима, строфи зазвичай дворядкові.
У багатьох творах тексти не діляться на строфи. Силабічне віршування притаманне поезії, яка базується на мові з
постійним наголосом. Постійний наголос характерний для французької, польської, чеської, турецької, сербської,
вірменської та ін. мов. У французькій мові наголос на останньому, у польській — на передостанньому складах, у
чеській та угорській — на першому.

Силабічна система набула популярності у Франції, Італії, Англії ніс в XI—XII ст. Вона використана у "Пісні про Роланда",
творах провансальських трубадурів, ірландських сагах, в іспанській та португальській поезії. У XVI ст. з'явилась у
Польщі. Наприкінці XVI ст. силабічні вірші писав український пост Г. Смотрицький ("Хроніка Андрія Римші", 1581 р.).
Приклад силабічного вірша Г. Смотрнцького:

Лихоимца нищий // всегда проклинают,

И смерти его свои // ближний желают,

Аще впадет в некое // прегрешение

Сей злословен приемлет // от всех хуление.

У цьому вірші в кожному рядку 13 складів, цезура після 7 складу, суміжне римування. 13-складові вірші були
поширеними у французькій, польській, згодом і в українській поезії XVII—XVIII ст. Силабічне віршування знає і 12, 11,
10, 8, 7, 6, 5, 4, 3 складові вірші. Г. Сковорода писав 14-складові вірші з наголосом не на передостанньому, а на
останньому складі:

Оставь, о дух мой вскоре! //все земляные места!

Взойди, дух мой на горы, // где правда живёт свята.

Силабічне віршування було неприродним для української і російської мов, наголоси яких рухомі. В Україні ця система
віршування затрималася, бо процес ритмізації українського вірша був сильнішим, ніж у Росії. По-друге, український
силабічний вірш зв'язаний з народними піснями, зокрема коломийками, рядки яких найчастіше були
рівноскладовими. До речі "Пісня про Стефана-вогводу" з чеської граматики Яна Благослава є силабічною. Силабічні
вірші зустрічалися в українській поезії В XIX ст.

Ось 13-складовий силабічний вірш М. Шашкевича:

Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла.

Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,

Чагарами густими тьма вовків завила.

Над тином опустілим галок гамор грас.

Силабічні вірші писали Т. Шевченко. П. Куліш, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка, Б. Лепкий, П. Филипович. У
силабічних віршах Т. Шевченка спостерігаємо чергування 12 і 11-складових рядків.
Не винесли в море, не розмили в полі? 12

Не питали б люди — що в мене болить? 11

Не питані б, за що проклинаю долю, 12

Чого нужу світом? "Нічого робить... " 1

Під впливом народної поезії відбувається процес тонізації силабічного вірша, який згодом поступився новому силабо-
тонічному. Спроби відновити силабічний вірш у повоєнний період належать І. Качуровському і Вірі Вовк.

Силабо-тонічна система віршування

Грецьке syllabe — склад, tonos — наголос. Ця система ґрунтується на чергуванні наголошених і ненаголошених
складів. Для неї характерна рівночисельність складів і наголосів у рядку. Силабо-тонічний принцип запровадив у
латинську поезію св. Августин, він замінив довгі склади наголошеними, а короткі — нeнаголошeними. Ця система
існувала в латинській поезії поруч із квантитивною, але ніколи не переходила в національні літератури.

Силабо-тоніка спочатку з'явилась в Німеччині та Англії на початку XVІI ст. Силабо-тонічні вірші в Україні почали писати
в XVII—XVIII століттях. У 1767—1768 pp. у Київській академії була написана книга "Коротка наука складання руських
віршів". Спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються у творчості Г. Кониського та І. Некрашевича. Вірші всіх
силабо-тонічних розмірів є у книжці Г. Сковороди "Сад божественных пісней" ( 1779 p.). Сковорода запровадив
перехресне римування, якого не було в силабічних віршах, а також різні види строф, зокрема терцет, катрен,
секстину, октаву. Ритміку і строфіку силабо-тоніки застосовував І. Котляревський у поемі "Енеїда". Розвинув
українську силабо-тоніку Т. Шевченко. Сьогодні вона провідна в українській поезії, немає поета, який би використав
усі її багатства.

Як уже відзначалося, у силабо-тонічній системі поєднується принцип рівноскладовості (силабізму) з принципом

сумірності наголошених складів. Одиницею виміру ритму силабо-тонічного вірша є стопа. Стопа — це сполучення в
певній позиції наголошених і ненаголошених складів. У силабо-тонічних віршах застосовуються стопи, які були в
античному віршуванні. Довгі склади замінені наголошеними, а короткі — ненаголошеними.

Розмір вірша визначається кількістю стоп у рядках.

Найпростіший спосіб визначення розміру вірша — скандування. Це умовне роздільне вимовляння складів. При
такому читанні вірша виділяються всі можливі наголоси у рядку (наголоси ритмічні, а не граматичні). Ритмічний
наголос, який не збігається з граматичним, називають іктом (лат. ictus — удар, наголос).

Е-ней — був — па-ру-бок — мо-тор-ний.

(І. Котляревський)

У слові парубок є ритмізований наголос на третьому складі:

V — /V — / V — /V — / V.

Недоліком скандування є його умовність. Вона малопомітна при визначенні трискладових розмірів, але при
визначенні двоскладових приводить до штучного виникнення двох і більше наголосів у багатоскладових словах: па-
ру-бок.

Скандування віршів нагадує барабанний ритм, вірші звучать монотонно. Це умовне читання віршів. У силабо-тонічних
віршах з метою урізноманітнення звучання в багатоскладових словах часто замінюємо ямби і хореї пірихієм.

V — /V — / V V /V — / V

Надаючи різноманітності звучання рядкові, пірихій зберігає загальний ритм вірша. Заміна ямба або хорея пірихієм
або спондеєм називається іпостасою. Іпостасування хорея і ямба спондеєм трапляється рідше.

Ніч, місяць, верби шелестіння

— — /V — / V V / V — /V

(М. Рильський)

У силабо-тонічних віршах найчастіше зустрічаються двостопові, три-стопові, чотиристопові, п'ятистопові розміри.

11.Віршовий ритм і віршовий розмір

Ритмом називається закономірне чергування однорідних явищ через певний відрізок часу.

Віршовий ритм – це повторення сумірних мовних одиниць.

Системи віршування

1. Метрична система віршування – це система характерна для античної літератури – грецької і римської. Особливості
її полягають у чергуванні коротких голосних звуків з довгими протяжними. (Наприклад: „Енеїда” Вергілія).

2. Силабічна система віршування – це однакова кількість складів у рядку. Силабічна система віршування становить
чотири основні вимоги, а саме:

1) однакова кількість складів у рядку (13);

2) завжди парна рима, тобто римування два рядки рідряд;

3) наголоси розташовуються вільно, але ритмічний наголос мусив обов’язково припадити на

передостанній склад, хоч він і не збігався з наголосом у розмовній мові;

4) рядок обов’язково поділявся на дві частини паузою – цезурою.

Г.Сковорода писав силабічним віршем.

3. Силабо-тонічна система віршування – це поєднання в собі особливості й силабічних (рівноскладових), і тонічних

(рівнонаголошених) віршів. Вона основана на чергуванні наголошених та ненаголошених складів і властива тим
мовам, що не мають сталого наголосу, зокрема українській.

Характерними ознаками силабо-тонічної системи є рівночисельність складів у віршованому рядку та врегульованість

у ньому наголосів. Наголошений і ненаголошений склади чергуються переважно через один або два склади.

Розмір силабо-тонічного вірша забезпечується головним чином розташуванням наголосів через один або два
ненаголошених склади, хоч треба мати на увазі, що наш вірш не додержує обов’зкового чергування однакових стоп.
Залежно від кількості стоп у рядку розміри бувають двостопні, тристопні, чотиристопні, п’ятистопні. Проте розміри
більш ніж шестистопні зустрічаються рідко.

Двостопні: –́ ⌣ – хорей;

⌣ –́ – ямб;

допоміжні: ⌣ ⌣ – пірихій;

–́ –́ – спондей.

Хорей. Т.Г.Шевченко „Заповіт”

Як умру, то поховайте

–́ ⌣ | –́ ⌣ | ⌣ ⌣ | –́ ⌣

Мене на могилі

–́ ⌣ | ⌣ ⌣ | –́ ⌣

Серед степу широкого

–́ ⌣ | ⌣ ⌣ | –́ ⌣

На Вкраїні милій.

–́ ⌣ | –́ ⌣ | –́ ⌣

Ямб. І.П.Котляревський „Енеїда”

Еней був парубок моторний

⌣ –́ | ⌣ –́ | ⌣ ⌣ | ⌣ –́ | ⌣

І хлопець хоть куди козак,

⌣ –́ | ⌣ –́ | ⌣ –́ | ⌣ –́

Удавсь на всеє зле проворний

⌣ –́ |⌣ –́ |⌣ –́ | ⌣ –́ | ⌣

Завзятіший від всіх бурлак.

⌣ –́ | ⌣ ⌣ | ⌣ –́ | ⌣ –́

Трискладові:

–́ ⌣ ⌣ – дактиль

⌣ –́ ⌣ – амфібрахій

⌣ ⌣ –́ – анапест

Дактиль. Г.Сковорода „Всякому місту – звичай і права”

Всякому місту – звичай і права,

–́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́

Всяка тримає свій ум голова;

–́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́

Всякому серцю – любов і тепло,

–́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́

Всякому горло свій смак віднайшло.

–́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́ ⌣ ⌣ | –́

Амфібрахій. В.Сосюра „Любіть Україну!”

Любіть Україну, як сонце, любіть,

⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́

Як вітер, і трави, і води,

⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣

В годину щасливу, і в радості мить,

⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́

Любіть у годину негоди.

⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣ | ⌣ –́ ⌣

Анапест. Леся Українка „Contra spem spero”

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́ | ⌣

Тож тепера весна золота!

⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́

Чи то так у жалю, в голосінні

⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́ | ⌣

Проминуть молодії літа?

⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́

4. Тонічна система віршування здебільшого використовується в народнопоетичній творчості.

Особливістю тонічної системи віршування є рівнонаголошеність при відсутності однакової кількості складів, порядок
наголошених і ненаголошених складів також не обов’язковий. Це дає поетові змогу виділяти окремі слова,
підкреслювати їх за допомогою внутрішніх пауз. Нею користувався А.Малишко, Т.Шевченко.

Рима

Римою називається співзвучне закінчення двох або кількох віршових рядків.

Вона буває:

1. Чоловічою. Це така рима, у якій наголос стоїть на першому складі від кінця рядка. (Наприклад: словá).

2. Жіночою. Це така рима, у якій наголос стоїть на другому складі від кінця рядка. (Наприклад: нерукотвóрний).

3. Дактилічною. Це така рима, у якій наголос стоїть на третьому складі від кінця рядка. (Наприклад: піднебéсності).
4. Гіпердактилічною. Це така рима, у якій наголос стоїть на четвертому складі від кінця рядка. (Наприклад:
наси́чуючись).

Способи римування

1. Суміжне (парне) – умовне позначення: ААББ (коли рядки вірша, що йдуть безпосередньо один за одним,
римуються між собою).

Нова радість стала, яка не бувала:

Над вертепом звізда ясна світлом засіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

Як чоловік пеленами убого повився.

Усна нар. тв.

2. Перехресне: АБАБ (коли перший рядок римується з третім, а другий – з четвертим).

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було, як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

а розум став довірливий Самсон.

Ліна Костенко

3. Кільцеве, охоплююче, оповите: АББА.

Вічний революціонер,

Дух, що тіло рве до бою,

Рве за поступ, щастя й волю,

Він живе, він ще не вмер.

І.Франко

4. Початкове – римуються перші слова у строфі:

Милий друже!

Скільки років

Ми не бачились з тобою...

І.Муратов

Таке римування можна розглядати як звукову анафору, воно рідковживане.

5. Наскрізне, монорима, монорим – вірш, у якому всі рядки пов’язані однією римою: АААА...
Здається, часу і не гаю,

а не встаю, не встигаю!

Щодня себе перемагаю,

від суєти застерігаю,

і знов до стрічки добігаю,

і знов себе перемагаю,

і не встигати не встигаю,

і ні хвилиночки ж не гаю!

Ліна Костенко

Там тополі у полі, на волі...

П.Тичина

6. Верлібр (фр. vers libre – вільний вірш) – неримований нерівнонаголошений віршорядок.

Діти одягнені у пташині сорочки

летять на подобах весняного сонця

у простір розгорненої книжки

що сміється білим сміхом сіяча

який сіє у полі себе з руки

В.Голобородько

7. Білий вірш – рима відсутня, але існує певний темп та ритм вірша.

Способи утворення строфи

Вид строфи залежить від кількості в ній рядків і розташування рими. Отже, рима може виступати як композиційний
фактор.

Види строфічної будови

1. Дворядкова строфа складається з об’єднаних парною римою (АА) двох рядків, що виражають закінчену думку.
(Наприклад: „Нова радість стала”).

2. Терцет (ААА, АБА, ААБ) – строфа, що складається з трьох рядків, і всі три або два з них охоплюються однаковою
римою. (Наприклад, у сонетах М.Рильського).
3. Терцини (АБА, БВБ, В) – трирядкова строфа староіталійського походження з особливим римуванням. Перший
рядок римується з третім, а другий – з першим і третім рядком дальшої строфи. Замикаються терцини першим
рядком наступної строфи. (Наприклад: І.Франко „Мойсей” (Пролог)).

4. Катрен (чотиривірш) – найпоширеніша строфа, що складається з чотирьох рядків з перехресним, суміжним або
кільцевим римуванням; можлива й одна рима в усіх рядках строфи. Строго витримані чотирирядкові строфи,
викінчені в смисловому відношенні, називаються стансами. (Наприклад: М.Рильський „На білу гречку впали роси”).

5. Квінтил – п’ятирядкова строфа складається з п’яти рядків з двома римами; перша рима об’єднує два рядки, а друга
– три (АБАББ, АБААБ). (Наприклад: М.Бажан „На переправі”).

6. Секстина – класична шестирядкова строфа старофранцузького походження, яка складається з катрена й дворядків,
що римуються між собою (АБАБВВ). (Наприклад: Леся Українка „Мій шлях”).

7. Октава – класична строфа, що складається з восьми рядків. Це обов’язково п’яти- або шестистопний ямб з трьома
перехресними жіночими римами, що чергуються з трьома чоловічими, а останні два рядки римуються між собою
(АБАБАБВВ). (Октавою деякі твори писав М.Бажан).

8. Децим – десятирядкова строфа з певним чітким римуванням. Перші чотири рядки мають перехресне римування,
потім два рядки римуються парним римуванням, а останні чотири – кільцевим римуванням. (Наприклад:
І.Котляревський „Енеїда”).

9. Чотирнадцятирядкова строфа характерна таким римуванням: перші чотири рядки об’єднані перехресною римою,
наступні чотири рядки – суміжною, потім іде кільцеве римування і, нарешті, два останні рядки римуються між собою
(АБАБВВГГДЕЕДЖЖ). Таку строфу називають онєгінською.

10. Тріолет – строфа старофранцузького походження, що по суті являє собою закінчений вірш. Складається з восьми
рядків чотиристопного ямба, причому перший рядок строфи повторюється повністю три рази, а другий рядок – два
рази. Строфа об’єднується двома римами. Перша рима (А) охоплює п’ять рядків, а друга (Б) – три рядки (АБАААБАБ).
(Наприклад: М.Вороний „Вітайте, друзі ви мої”).

11. Сонет – це вірщ, який писаний п’яти- або шестистопним ямбом і складається з 14 рядків (4+4+3+3 = 2 катрени + 2
терцети), поділяється на дві частини: перша частина – заспів (теза) – складається з 8 рядків, а друга – виспів
(висновок) – з 6 рядків. Сонети писали І.Франко, М.Рильський, Є.Маланюк, М.Зеров.

12.Білий вірш – вірш, що не має рими і не розбитий на строфи. Ним користувалися Леся Українка, П.Тичина,
М.Рильський.

13. Верлібр (вільний вірш) – це коли рими розміщені без певного порядку, кількість стоп у рядках різна, але розмір і
ритм вірша єдиний. (Наприклад: П.Тичина „Вітер з України”, І.Драч „Балада про соняшник”).
14. Вірш Маяковського – це вірш, у якому немає правильного чергування наголосів, відсутня строфа, багато
внутрішніх пауз, слова в рядку розташовуються так званими східцями і мають назву рубленого рядка.

15. Акростих (акровірш) – це вірш, перші літери якого утворюють якесь слово або фразу, ім’я чи тему вірша.
(Наприклад: Л.Глібов „Хто вона?”)

12. Рима і римування

"Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих
словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це
співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки.

Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula —
кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима —
явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.

Функції рими:

1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку
привертають до себе особливу увагу читача;

2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;

3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є
одиницею ритму;

4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи.

ВИДИ РИМ
класифікуються:

1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на:

— окситонні (чоловічі);

— парокситонні (жіночі);

— дактилічні;

— гіпердактилічні.

Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметниками, що в чоловічому

роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад
(vive — жива), бо «е» на кінці глухе.

Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинi — менi); ця
рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:

Козак на північ прудко мчить,

Козак не хоче відпочить.

Копито сніг примерзлий б’є,

Луною дзенькіт оддає.

Безлюддя й пустка навкруги.

Кошлаті гачарі. Сніги.

Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бyду — забyде). Жіноча
рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть
завдяки цьому набувати певної співучості.

Наприклад:
 Тихий сон на горах ходить,

За рученьку щастя водить.

І шумлять ліси вже тuхше,

Сон мені квітки колuше.

Спіть, мої дзвіночки сuні,

Дикі рожі в полонuні!

(О. Маковей. «Сон»).

Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вiченьки — нiченьки). Дактилічна
рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:

Гори багрянцем кривавим спалaхнули,

З промінням сонця західним прощaючись,

Так моє серце жалем загорiлося,

З милим, коханим моїм розлучaючись.

(Леся Українка. «Східна мелодія»).

Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кiшечкою —
усмiшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад:

Як була я молодою преподобницею

Повісила фартушину над віконницею.

(Т. Шевченко. «Гайдамаки).

Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»:

Він мурличе, бува,

Ходить кiшечкою.

Кусь — і зубки схова

За усмiшечкою.
13.Генологія як розділ літературознавства
Геноло́гія — розділ у теорії літератури, присвячений дослідженню літературних жанрів (родів, видів).

Термін «Генологія» запропонований французьким ученим П. Ван Тіжем в 30-ті XX ст. і був впроваджений у
літературознавчу науку багатьох країн. В українському літературознавстві генологія відповідає термін «теорія
літературних родів і жанрів».

Генологія — наука, котра своїми коренями сягає «Поетики» Арістотеля і є однією з найдавніших галузей теорії
літератури. У класичній формі генологія представлена в праці «Мистецтво поетичне» Н. Буало (1674). У XX ст. з
появою змішаних жанрів змінився характер генології. Романтизм, породивши змішаний жанр, спростував чіткий
класицистичний поділ на літературні роди й види і таким чином спричинив втрату генологією нормативного
характеру.

Донині ведуться дискусії з приводу того, який характер має сучасна генологія: теоретичний чи історико-літературний.

14.Загальні поняття ,,Рід літератури», „вид літератури»

Рід літератури — узагальнююче поняття, один з головних елементів систематизації літературного матеріалу.

́ а за рода́ми (літературні роди) поділяється на три рода — епос (епіка), лірика, драма.
Літератур

Визначається по різних ознаках: з погляду способів наслідування дійсності (Аристотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф.
Шеллінґ), категорій гносеології (об'єктивне — суб'єктивне в Г. Гегеля), формальних ознак (А. Н. Веселовський),
психології (Е. Штайгер).

Незважаючи на розмитість визначень міжродових границь і достаток проміжних форм (ліроепічна поема, лірична
драма), у кожному творі, як правило, можна виділити родову домінанту: оповідання про подію (епос), суб'єктивно-
емоційне міркування (лірика), діалогічне зображення подій (драма). ́ В епосі розрізняють такі види: роман, повість,
оповідання, новела, нарис. В ліриці видів може бути багато: сонет, гімн, поема, елегія, ода, ліричний вірш, думка і так
далі. В драмі: трагедія, комедія і власне драма.

15.Специфіка лірики як роду літератури

Лірика (з грецької – твір, виконаний під акомпанемент ліри) – рід художньої літератури, в
якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття.

        Особливості лірики:

·         зображення людини через відтворення її переживань;

·         наявність елементів сюжету, описи;

·         висока емоційність, схвильований тон розповіді;

·         інтенсивне використання образотворчих засобів;

·         стислість викладу художнього матеріалу;

 ·         віршова форма, малий обсяг.

Види ліричних творів за тематик

         Фiлософська лірика — поезія, спрямована на філософське осмис- лення світу, людини,є

виявом філософських поглядів ліричногогероя. Ф.л. i філософія мають спільний предмет
осягнення — загальні закономірності життя,природи, розвитку суспільства.
 Громадянська лірика— умовна назва ліричних творїв, в яких актуалїзуються соціальні та
націнальні мотиви. Однак вона не складає окремої групи.
 Інтимна лірика- умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – любовна пристрасть
автора. 
 Пейзажна лірика – умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – опис природи. Сосюра,
Рильський, Шевченко т.д.
  Патріотична лірика- умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив – виявлення
патріотичних почуттів автора. І.Франко, Т. Шевченко, М. Коцюбинський .

Ліричний герой – особа, думки і почуття якої виражаються у ліриці.

Ліричні жанри:

         Медитація  (від лат. meditation – роздум) – вірш філософського змісту, у якому

автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального
значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа).

         Ліричний портрет – ліричний вірш, у якому характеризується певна людина

або типовий представник певного прошарку суспільства, професії  тощо.

         Хокку – в японській поезії традиційний жанр пейзажної лірики, що виник ще

в XVII ст. й живе досі. Це трирядковий без рим вірш, який одним образом викликає в
уяві закінчену картину.

         Вірш-пейзаж – невеликий віршований поетичний твір, у якому змальовано

картину природи з метою викликати у читача певний настрій або аналогію з
людським життям.

         Сенкан – це форма вільного вірша з п’яти рядків, що синтезує отриману

інформацію.

16. Специфіка епосу як роду літератури

Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності,
в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. 

Основні особливості епосу: -розповідь про події як такі, що вже відбулися; -зображення людини через її
вчинки, поведінку, особливості мови тощо; -описи різних видів; - рівний («епічний») тон викладу; - менш
інтенсивне, ніж у ліриці використання образотворчих засобів; -прозова форма (крім байки).

Основними жанрами епосу є байка, поема, балада, оповідання, повість, роман, епопея. 
Оповідання бере свій початок від народних переказів про події і виникло дуже давно. Оповідання за
кількістю посідають перше місце серед епічних творів.

Повість Термін цей походить від слова “повідати” і в різні епохи мав неоднаковий зміст. Тільки наприкінці
ХІХст. термін “повість” остаточно закріпився за творами середньої епічної форми. Місце повісті між
оповіданням і романом визначається як широтою охоплення життя і ступенем докладності зображення
його, так і обсягом.

Роман – розповідь про важливі і складні суспільні процеси, багатогранно і у розвитку  зображена значна
кількість персонажів.

Роман-епопея –  розповідь про події всенародного значення, створення сильних характерів, зображення
життя не одного, а кількох поколінь, масштабність.

Нарис – художньо-публіцистичний жанр на актуальну тему сучасності, в якому розповідається про справжні
події (часто на документальній основі).

Новела – розповідь про незвичайну подію зі стрімким розвитком сюжету, із різкими зламами.

17. Специфіка драми як роду літератури

Драма (з грецької – дія) – літературний рід, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для
сценічного втілення. У драмі явища та закономірності життя і характери героїв розкриваються не через
авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб (діалоги та монологи). 

Особливості драматичних творів:

-зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання4

-рушій дії – гострий конфлікт

-відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент4

-діалогічний виклад художнього матеріалу4

-поділ тексту на дії, картини, яви -наявність ремарок -призначення твору для вистави на сцені -прозова
форма (зрідка – віршова).

Драма-феєрія (фр. “фея, чарівниця”) – п,єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка

“Лісова пісня”)

Історична драма – відтворення важливих для народу історичних подій.

Головними героями завжди виступають видатні історичні  особи. Сюжет будується на документальних
фактах, художній вимисел допомагає “оживити” картини минулого життя. 

18.Специфіка поезії як виду літератури

Пое́зія (грец. ποίησις — «творчість» від ποιέω — «роблю», «творю») — художньо-образна словесна творчість, в якій
мова використовується з естетичною чи евокативною (знаково-символічною) метою окрім або замість самої
денотації. У поетичному тексті головна роль зазвичай відводиться формі висловлювання. Поезія є мовним
мистецтвом, яке передбачає максимальне використання мовних засобів, а також творення нових поетичних образів,
тобто нових семантичних зв'язків між мовними одиницями шляхом метафоризації чи метонімізації тексту.

Термін вживається у багатьох значеннях. Поезія зазвичай протиставляється прозі.

Часто поезія поєднується з іншими видами мистецтва, тоді виникають проміжні жанри на кшталт поетичного епосу,
поетичної драми, поезії в прозі.

Форми

• Наративна поезія

• Епічна поезія

• Драматична поезія

• Сатирична поезія

• Лірична поезія

• Поезія прозою

• Спекулятивна поезія

• Поезія України

19.Специфіка прози як виду літератури

Про́за (лат. prosa, від prosa oratio — пряма мова, що вільно розвивається й рухається) — мовлення не організоване
ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Проза — один із
двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза — глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і
формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури.

Іноді термін проза вживається як протиставлення художньої літератури взагалі літературі науковій, публіцистичній чи
технічній, тобто літературі, яка не належить до мистецтва.

Спочатку в давньогрецькій літературі будь-яка художня словесність називалася поезією. Однак саме поняття
художності у грецькій культурі було нерозривно пов'язано з ритмічністю, і, отже, велика частина літературних творів
мала віршовану форму. Пізніше ритмічно організовану мову стали називати віршем, в протиставлення мови, не
пов'язаної з ритмом. Давні римляни, продовжувачі грецької культури, стали називати її прозою. У Квінтіліана
зустрічається вираз «oratio prosa», у Сенеки — просто «prosa» для позначення вільної мови, не пов'язаної ритмічними
повтореннями.

Донедавна прозою (на відміну від поезії) вважали усі нехудожні словесні твори; подібний слововжиток
спостерігається навіть у 20 ст. В українській літературі поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у
післяшевченківський період.

Художня проза у власному розумінні цього слова — порівняно пізнє явище, яке інтенсивно формувалося ще з доби
Відродження. У давній і середньовічній літературі проза мала специфічне призначення: у прозі творились, як
правило, лише напівхудожні, «змішані» твори прикладного характеру (історичні хроніки, філософські діалоги,
ораторські твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комічних жанрів (фарси, деякі види сатири і т.ін.).

Проза тих часів — це так звана ритмічна проза, яка за своєю формою наближалася до вірша, сприймалася як
своєрідне відгалуження поезії. Наприклад, у києво-руській прозі наявна послідовна ритмічна організація: текст
членувався на більш-менш рівні відтинки (колони), котрі часто завершувалися (чи починалися) співзвучними
дієслівними або іменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Відродження (в
українській літературі значно пізніше) формується проза, а з доби Просвітництва вона посідає провідну роль у
літературі.

20.Специфіка драматургії
Драматургія (грецьк. dramaturgia) — драма в широкому значенні слова, або ж сукупність драматичних творів певного
письменника, певної літератури, певної доби. Д. називають також теорію драматичної творчості. Термін Д.
вживається і для означення сюжетно-образної концепції театральної вистави, здійсненої режисером, чи
кіносценарію.

Трагедія (буквально - козлина пісня) - драм. твір, що грунтується на гострому, непримеренному конфлікті

особистості, яка прагне максимально втілити свої творчі потенції, і об'єктивною неможливістю їх реалізації.
Кофлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному чи
духовному планах, відзначається високим напруженням психологічних переживань героя. Трагедія майже
завжди закінчується загибеллю головного героя.

Комедія (весела процесія, пісня) -  драм. твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні
суспільні й побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Традиційно
розрізнюють комедію ситуацій (несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин) і комедію характерів
(гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру). Наприкінці 19ст. виникли "комедія ідей" (О. Уайльд,
Б.Шоу) та "комедія настроїв" (А.Чехов) - увага зосереджується не на зовнішній інтризі та подійності, а на
внутрішній дії, на боротьбі ідей, мотивів, настроїв.

Драма сатирів  (грец. δρ8μα σατυρι κόν, лат. fabula satyrica) — жанр давньогрецького театру, що займав
проміжне місце між трагедією й комедією. Драму сатирів іменували за античних часів також «жартівливою
трагедією». З жанром трагедії її зближували сюжети й дійові особи, запозичені з міфології, з комедійним
жанром — сильний елемент брутального комізму. Визначною рисою драми сатирів був хор, який зображав
сатирів — лісових демонів з козлиними ногами із оточення Діоніса.

Трагікомедія - драм. жанр, якому властиві риси і трагедії і комедії. В основі лежить трагікомічне
світосприйняття драматурга. 

Одним з основних засобів трагікомедії є трагікомічний гротеск, що водночас підкреслює сенс страшного
явища й оголює комічно абсурдну рису.

Сучасна трагікомедія майже завжди іронічна. Вона не моралізує, не засуджує, а намагається замислитись
разом із глядачем над цією чи іншою проблемою і надати йому право зробити вільний вибір.

Трагіфарс - за допомогою фарсових засобів і прийомів підкреслюється трагічний сенс існування.

Літургійна драма (фр.Le drame liturgique) — рід середньовічного театру, який з'явився у Франції близько X
століттяі був впроваджений у святкові церковні служби (літургії), інсценування епізодів зі Священного
писання.

Місте́рія (грец.musterion — таїнство, таємний релігійний обряд на честь якогось божества) —

західноєвропейськасередньовічнарелігійнадрама, що виникла на основілітургійногодійства.

В основу містерії різдвяноїтавеликодньоїпокладенобіблійні сюжети.

В драматургії традиційно виділяють три основні жанри: трагедію, комедію і драму.

Трагедія - жанр, що показує дійсність і зображувані характери в їх трагічному становленні.

Для трагедії характерний так званий трагічний конфлікт. Події приводять героя трагедії до того, що,
наприклад, його уявлення про зобов'язання вступають у протиріччя з його поняттями про совість, з
його особистими почуттями і так далі. Ці протиріччя не можуть бути вирішеними самим героєм,
тому вони носять назву «трагічних». Спроба вирішити їх зазвичай призводить героя до загибелі -
природному виходу з тупикової ситуації. Основний пафос трагедії вкладений не в її сюжеті, не в
змісті конфлікту, а в тому, як герой намагається вирішити нерозв'язні суперечності. 

Комедія - жанр, в якому характери, ситуації та дії представлені в смішних формах або пройняті
комічним. Комедія спрямована в першу чергу до осміяння потворного («недолжного», що
суперечить суспільному ідеалу або нормі): герої комедії внутрішньо неспроможні, недолугі, не
відповідають своєму становищу, призначенню і цим приносяться в жертву сміху, який і розвінчує їх,
виконуючи тим самим свою «ідеальну» місію. Однак і в гострій соціальній комедії (напр. В «Горе від
розуму» Грибоєдова) зображення людських страждань («Мільйон мук» Чацького) припустиме лише
в певній мірі; інакше співчуття витісняє сміх і комедія перетвориться в драму.

Драма - подібно до комедії, відтворює переважно приватне життя людей, але її головна мета - не
осміяння характеру, а зображення особистості в її драматичних відносинах із суспільством.
Подібно трагедії, драма операється до відтворення гострих протиріч, але разом з тим її конфлікти
не настільки напружені і нерозв'язні і допускають можливість благополучного закінчення, а її
характери не настільки виняткові. 

21.Поняття ”жанр”, його історична та наукова природа.

ЖАНР (франц. genre, від лат. genus (generis) – рід) – тип художнього твору,
який розрізняють за певними сталими, повторюваними формальними і
змістовими ознаками. На певних істор. етапах жанр. розподіл був
характерний для більшості галузей мист-ва, однак у кожній з них мав свої
відмінності залежно від специфіки конкрет. сфери худож. діяльності. 

Жанр у літературі – це художнє ціле, у якому взаємодіють домінантні

(тематичні, сюжетно-композиційні, мовні) та змінні ознаки (гнучкі й
варіативні елементи структури). Перші з них забезпечують основу будь-якого
Ж., другі – його модифікацію, залежну від світовідчуття, мислення,
психології окремого письменника, а також своєрід. естет., істор., нац. рис літ-
ри певного періоду. Ж. як тип худож. твору складається у кожному з родів
літ-ри (епопея, роман, повість, новела– в епосі; лірич. вірш, ода, елегія, пісня,
послання – у ліриці; трагедія, комедія, драма – у драмі) і може розвиватися
упродовж кількох століть, а потім зникнути, як ода; або ж існувати від часу
зародження в давньогрец. літ-рі до сьогодення (байка, роман) чи
оновлюватися шляхом злиття елементів різних Ж. (трагікомедія) і родів
(лірич. роман). Кожний літ. напрям має свою жанр. систему. Так, у літ-рі
класицизму домінували трагедія, ода; романтизму – лірична поема,
елегія, балада, психол. та істор. романи. Водночас саме для епохи
романтизму характерні декларації про відмову від усталених вимог до Ж.,
про їх змішування. Цей процес посилився у літ-рі наступних століть, коли
модифікували уже відомі жанр. структури. Навіть постмодерністи, руйнуючи
будь-які ієрархії, визнають Ж. як певну «кодувальну модель», здатну
тлумачити повторювані риторичні ситуації. Вивчення конкрет. Ж. вимагає
його розгляду в синхронії та діахронії з урахуванням нац. своєрідності (лат.-
амер. роман, укр. химер. роман тощо).

Жанри в античну епоху

В історії європейської естетичної думки жанр стає спеціальною темою з
самого початку її існування. Найвідоміші «роздуми про жанр» — це
«Поетика» Аристотеля, присвячена трагедії, і «Наука поезії» Горація,
присвячена сатирі. І для Аристотеля, і для Горація жанр був сукупністю
художніх норм. Антична художня думка, для якої найвищою чеснотою була
міра, виробила поняття «доступності для огляду», тобто відповідності
читацькому сприйняттю і вимогам смаку. Поет, який добивався
«доступності» у своєму творі, добивався тим самим жанрової правильності.
Всі античні думки про жанрову норму стосувалися переважно віршованих
жанрів. Прозаїчні жанри не розглядалися в поетиках, оскільки вважалися
«негідними», дуже пов'язаними з буденним і діловим мовленням. Античний
роман в стародавній Греції і Стародавньому Римі розглядався як тривіальна
література, як
Жанр (від фр. genre — «манера, різновид») у мистецтвознавстві — рід твору, що характеризується сукупністю
формальних і змістовних особливостей. У кожній області художньої діяльності жанрова диференціація особлива
залежно від специфіки виду мистецтва: такий жанровий ряд, як «побутовий жанр — портрет — пейзаж —
натюрморт», властивий живопису і неможливий в музиці, літературі і кіномистецтві; так само «пісня — романс —
кантата — ораторія» є ряд специфічно музичних жанрів. Однак існують загальні для всіх мистецтв жанрові
диференціації, які лише по-своєму відбиваються в кожному виді.

23.Характеристика провідних епічно-прозвих жанрів.

Епос із давніх часів зайняв найбільшу нішу в історії літератури, тому
вироблення у ньому різноманітних формально-змістових видів – річ
закономірна.

Основними характеристиками епічних жанрів є оповідальність

(наративність), домінування форм минулого часу, часова тяглість, опис,
авторський роздум, образ оповідача, наявність сюжету, персонажів,
значний обсяг тексту та ін. До сучасних епічних літературних жанрів
традиційно зараховують: роман, повість, оповідання, новелу, нарис.

Роман (давньофранц. roman – оповідь романською мовою) – складний за

побудовою і великий за обсягом епічний прозовий (віршовий) твір, у якому
широко охоплено життєві події певної епохи та багатогранно змальовано
персонажів, кількість яких часто значна.

 Повість – розповідний художній твір з нерозгалуженим сюжетом,

невеликою кількістю персонажів, з охопленням незначної кількості подій.

У давнину повістю називали будь-який розповідний твір («Повість

минулих літ»; а «Слово про похід Ігорів» починається так: «Не ліпо ли ны
 бяшет, братия, начяти старыми словесы трудных повістій о полку
Игореві...»).

 Оповідання – невеликий за обсягом розповідний твір здебільшого про

одну або декілька подій у житті людини чи кількох людей.

Притча – повчальне алегоричне оповідання про людське життя з яскраво

вираженою мораллю. Г. Сковорода ототожнював її з байкою («басня и
притча єсть то же»), але в його творчому доробку є і байки, і притчі
(«Благодарний Еродій», «Убогий жайворонок»). Чимало притч містять
Біблія, давньокиївські збірники («Златоуст», «Пчела»)

Новела – невеликий епічний твір з гострим сюжетом і несподіваною

розв’язкою, для якого характерні лаконічне письмо і психологізм.
Зародження її зараховують до епохи Відродження, коли розповідний твір
про нові події називали новелою.

 Нарис – оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому автор

відтворює зауважені ним у житті дійсні факти, події і людей.

Памфлет (від грец. імені Pаmрhilos) – невеликий за обсягом

публіцистичний сатиричний твір на актуальну тему.

Фейлетон (франц. feuilleton < feuille – аркуш) – невеликий за обсягом

художньо-публіцистичний твір актуальної тематики.

Мемуари (франц. memoires – спогади) – твір у формі записок-спогадів про

минулі події, у яких автор брав участь чи був очевидцем. Мемуарам
притаманна документальність, історична достовірність, хоч не
виключається право автора на художній домисел.

Епічні жанри у літературі відіграють провідну роль, тому що, з одного

боку, дають широкі можливості письменнику для його творчості, а з
другого – викликають підвищений читацький попит, зумовлений увагою до
оповідних форм. 24.Характеристика провідних драматургічних
жанрів.
Драматургія зародилася ще в античні часи. Уже тоді виникли два
найважливіших драматичних жанри - трагедія і комедія. Основним
конфліктом в трагедії вже тоді був конфлікт в душі головного героя між
обов'язком та совістю. Однак антична драма мала свої відмітні особливості,
найголовніша з них - ідея фатуму, обумовленості, долі. Важливу роль в
античній драмі грав хор - він формулював ставлення глядачів до подій на
сцені, підштовхував їх до співпереживання
 В драматургії традиційно виділяють три основні жанри: трагедію,
комедію і драму.
Трагедія - жанр, що показує дійсність і зображувані характери в їх
трагічному становленні. Для трагедії характерний так званий трагічний
конфлікт. Події приводять героя трагедії до того, що, наприклад, його
уявлення про зобов'язання вступають у протиріччя з його поняттями про
совість, з його особистими почуттями і так далі. Ці протиріччя не можуть
бути вирішеними самим героєм, тому вони носять назву «трагічних». Спроба
вирішити їх зазвичай призводить героя до загибелі - природному виходу з
тупикової ситуації. Основний пафос трагедії вкладений не в її сюжеті, не в
змісті конфлікту, а в тому, як герой намагається вирішити нерозв'язні
суперечності. Саме тому пафос трагедії, як правило, героїчний.

Комедія - жанр, в якому характери, ситуації та дії представлені в смішних

формах або пройняті комічним. Аж до класицизму під комедією малося на
увазі твір, протилежний трагедії, з обов'язковим щасливим кінцем, її герої, як
правило, були з нижчого стану (1 «Класицизм»). Довгий час комедія
вважалася «низьким жанром», і тільки в епоху Просвітництва (починаючи з
Мольєра) це було порушено визнанням «середнього жанру», так званої
«міщанської драми». В XIX і особливо в XX столітті комедія - вільний і
вельми різноликий жанр. Комедія спрямована в першу чергу до осміяння
потворного («недолжного», що суперечить суспільному ідеалу або нормі):
герої комедії внутрішньо неспроможні, недолугі, не відповідають своєму
становищу, призначенню і цим приносяться в жертву сміху, який і розвінчує
їх, виконуючи тим самим свою «ідеальну» місію.

Драма - подібно до комедії, відтворює переважно приватне життя людей, але

її головна мета - не осміяння характеру, а зображення особистості в її
драматичних відносинах із суспільством. Подібно трагедії, драма операється
до відтворення гострих протиріч, але разом з тим її конфлікти не настільки
напружені і нерозв'язні і допускають можливість благополучного закінчення,
а її характери не настільки виняткові. Як самостійний жанр драма виникає в
XVIII столітті у просвітителів («міщанська драма» у Франції та Німеччині); її
інтерес до соціального укладу і побуті, моральним ідеалам демократичного
середовища, до психології «середньої людини» сприяв зміцненню
реалістичних початків в європейському мистецтві.

25.Поняття (жанрова система) в історичному розвитку

літератури.
Жанрова система (або система жанрів) – це відносно стійка єдність
жанрових форм.

Жанрова система – сукупність різноманітних жанрів (епічних, ліричних,

драматичних), які функціонують у межах історичної епохи, зумовлені нею і
мають між собою розвинуті зв’язки.

Своя система жанрів була в античності, в середні віки, є вона і в сучасній

літературі. Система жанрів перебуває в постійному розвитку: одні жанри
історично, художньо вичерпуються і поступаються іншим, деякі зазнають
трансформації, а синкретичні розпадаються на декілька.

Літературні жанри в кожному письменстві набувають національної

специфіки. Світова хронографічна традиція давніх часів на Русі знайшла
вираження в синкретичному жанрі літопису, в якому водночас існували
зародки таких епічних жанрів, як оповідання, повість, новела.
Публіцистичні жанри (послання, памфлет, інвектива) функціонували як
одне ціле в українській полемічній прозі. Національної самобутності
набули байка, романс, елегія, псалом, взаємодіючи з традиціями народної
творчості.

Мають національну специфіку і роман, оповідання, новела, поема,

ліричний вірш, зорова поезія. Річ не лише в їхньому тематичному та
художньому самовираженні, а й у новаторстві, яке надавало жанрам
певного колориту. Літературний жанр є відносно самостійною художньою
одиницею, однак деяким творам притаманний жанровий синкретизм.

 Жанрова система – багатоаспектне поняття, воно вимірюється

різноплановими параметрами, кожний з яких може стати визначальним
у змісті та характері жанрової системності:

· форма зберігання (система фольклорних жанрів, система

літературних жанрів);

· суб’єкт жанрової системи (авторська жанрова система, жанрова

система літературної школи, жанрова система національної
літератури);

· спосіб побутування жанрів (система усних жанрів, система писемних

жанрів);

· характер жанрової модальності (наприклад, система сатиричних

жанрів, система клерикальних жанрів тощо);
 · родові ознаки жанрів (система ліричних жанрів, система епічних
жанрів, система драматичних жанрів);

· часові межі (жанрові системи літературної епохи, напряму, течії)

тощо.

Жанрова система може вивчатися:

· у синхронному аспекті (“зріз” жанрів у певному проміжку часу, що

характеризуються співвідносністю жанрового змісту, жанрових форм,
що забезпечують призначення жанру як такого – бути “формою
бачення та розуміння дійсності” (М. Бахтін);

· у діахронному аспекті (передбачає дослідження змінності жанрової

системи чи жанрових систем в історичному розвитку);

· у компаративному аспекті (зіставлення жанрових систем за тими чи

іншими ознаками).

Літературні жанри не є застиглими субстанціями, вони живуть живим

життям і тяжіють до постійного оновлення і розвитку з плином
літературного процесу.

26.Трагічне і трагедія в художній літератури

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому,
непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свій творчий потенціал, з об'єктивною
неможливістю його реалізації.

Слово трагедія (від «tragos» — цап, «ode» — пісня) буквально означає цап'яча пісня. Є декілька версій тлумачення
походження цього терміна.

Перша версія: слово трагедія означало пісні, присвячені богові родючості Діонісові, які виконувалися хором. Їх
виконували сатири, одягнені у цап'ячі шкури, з прив'язаними цап'ячими копитами і бородами. Тому сатирів іноді
називали просто цапами, а їхня пісня отримала назву трагедія (пісня цапів).

Друга версія: в жертву приносили цапа під час святкування свята Діоніса і це супроводжувалося співами пісень, які й
називалися трагедіями.

Третя версія: під час першої частини ритуалу, присвяченого Діонісу, цап символізував самого еллінського бога
родючості, який помирав, щоб воскреснути. Тварина кричала, її останні звуки (прощальна пісня цапа) і називалися
трагедією.

Отже, виникнення трагедії пов'язане із культом Діоніса (серед джерел називають також поховальні пісні). Потім
назва перенеслася на драматичний твір, у якому зображені вкрай гострі конфлікти, і який найчастіше закінчується
загибеллю героїв.

Виникнення трагедії пов'язано передовсім із культом Діоніса. В літературних пам'ятках простежується теорія
походження культу. Геродот для пояснення схожості культів Діоніса в Греції та в Єгипті припускає, що греки
запозичили цей культ у єгиптян. В дійсності культ Діоніса в Греції мав фракійське походження. Також слід виділити
те, що Діоніс відігравав значну роль в «орфізмі» (VI століття до н. е.) — особливому русі, що отримав свою назву від
міфологічного поета Орфея. Згідно з орфічною теологією, Діоніса, коли той ще був немовлям, розірвали на частини і
поглинули два лютих титана, але Афіна врятувала його серце і Діоніс знову відродився завдяки Зевсу (за деякими
версіями як син Семел). Орфіки поклонялися йому як Загрею — орфічному Діонісу Підземному.

27.Драматичне і драма в художній літературі

Дра́ма (дав.-гр. δρᾶμα — «дія», «діяння», «дійство») — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з
гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне
розкрити їхню психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Її зародження можна помітити в драматургії античності (трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда у Стародавній Греції).
Проте частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII столітті, витіснивши
трагедію.

Теоретиками драми були Л.-С. Мерсьє, Д. Дідро та Ґ.-Е. Лессінґ, які обґрунтували її специфіку та значення для
розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану
міщанську драму (Д. Дідро — «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє — «Дезертир», «Незаможний»; Ґ.-
Е. Лессінґ — «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).

В основі цих творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі XVIII — XIX століття міщанська драма в
західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному
родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується
зародження нового жанру — мелодрами.

У літературі XIX ст. домінувала реалістична драма (започатківець реалізму і революціонер театру Генрік Ібсен, а
також інші: О. Пушкін, М. Гоголь, Олександр Островський, Лев Толстой, Антон Чехов). Нарівні з реалістичною драмою
(Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О'Кейсі, Артур Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з
філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також драма абсурду.

Історична драма — п'єса, в якій розповідається про життя й діяльність державних діячів, полководців та інших
історичних осіб.

Взірцями таких драм є «Володимир» Феофана Прокоповича, «Йосип Патріарх» Лаврентія Горки, анонімна «Милість
Божа».

Мелодрама — різновид драми, з дуже емоційними переживаннями персонажів чи трагічними сюжетними подіями.

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою
драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений
момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх
пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше —
монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову
функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової
особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а
також відпочинку акторів і глядачів.
У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то
розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка,
мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не
може перевищувати 3—4 години.

Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса.
Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали
шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому
приносили цапа. Дифірамб включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі
пісні. Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба, комедія — з фалічних
пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у таких змаганнях брали участь відомі
драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан.

Види і жанри драми

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь
бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про
смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію
другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій
трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення
співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла
"Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор
представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.

28.Комічне і комедія в художній літературі

Коме́дія (дав.-гр. κωμῳδία kōmōidía, від κῶμος kômos ‘веселощі, весела процесія’ та ᾠδή ōidḗ ‘спів’) — драматичний
твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в
навколишній дійсності людини чи тварини.

За принципом організації сценічної дії розрізняють:

комедії положень, засновані на хитромудрій інтризі;

характерів або вдач — на осміянні гіпертрофованих людських вдач, ідей.

За характером розрізняють:

сатиричну,

гумористичну,

трагікомедію,

комедію дель арте.

Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в
суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на
певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди
прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у цьому випадку, оскільки вступають у протиріччя з
об'єктивними законами суспільного розвитку.
29.Образ людини і літературі

Під терміном "літературний герой" розуміється цілісний образ людини - в сукупності його вигляду, способу мислення,
поведінки і душевного світу; близький за змістом термін "характер", якщо брати його в вузькому, а не в
розширювальному значенні, позначає внутрішній психологічний розріз особистості, її природні властивості, натуру.

Героями творів можуть бути не тільки люди, але і тварини, фантастичні образи і навіть предмети. Всі вони в будь-
якому випадку є художніми образами, що відображають дійсність в переломленому свідомості автора.

Герой - один з центральних персонажів в літературному творі, активний в подіях, основних для розвитку дії,
зосереджує на собі увагу читача.

Головний герой - літературний персонаж, найбільш залучений в дію, його доля - в центрі уваги автора і читача.

Літературний герой - образ людини в літературі. Однозначно з літературним героєм нерідко вживаються поняття
"дійова особа" і "персонаж". Іноді їх розмежовують: літературними героями називають дійових осіб (персонажів),
намальованих багатогранніше і більш вагомих для ідеї твору. Іноді поняття "літературний герой" відносять лише до
дійових осіб, близьким до авторського ідеалу людини (так званий позитивний герой) або які втілюють героїчне
початок (наприклад, герої билин, епосу, трагедії). Слід, однак, відзначити, що в літературній критиці ці поняття, поряд
з поняттями "характер", "тип" і "образ", взаємозамінні.

З точки зору образної структури літературний герой об'єднує характер як внутрішній зміст персонажа, а його
поведінка, вчинки як щось зовнішнє. Характер дозволяє розглядати дії зображуваної особистості як закономірних,
висхідних до якоїсь життєвої причини; він є зміст і закон (мотивування) поведінки.

Персонаж в звичайному значенні той же, що літературний герой. У літературознавстві термін "персонаж" вживається
в більш вузькому, але не завжди однаковому розумінні. Найчастіше під персонажем розуміється дійова особа. Але і
тут розрізняються два тлумачення: особа, представлене і характеризується в дії, а не в описах: тоді поняття
"персонаж" найбільше відповідають герої драматургії, образи-ролі. Будь-яке дійова особа, суб'єкт дії взагалі. У такій
інтерпретації дійова особа протиставляється лише "чистому" суб'єкту переживання, який виступає в ліриці, тому-то
термін "персонаж" непридатний до так званого ліричного героя: не можна сказати "ліричний персонаж".

Під персонажем часом розуміється лише другорядне обличчя. У цьому осмисленні термін "персонаж"
співвідноситься з звуженим значенням терміну "герой" - центральною особою або одним з головних осіб твору. На
цьому грунті склалося і вираз "епізодичний персонаж" (а не "епізодичний герой").

30.СИСТЕМА ОБРАЗІВ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи творця та адресата твору, образи
природного та речового оточення.

1. Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній
картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:

а) образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно
позначають терміном персонале;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців
позначають цей тип образу терміном оповідач (= рос: повествователь);
в) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій,
про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають
терміном розповідач (= рос: рассказчик). До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв-
розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями.

2. Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів, так і об'єкти розповіді, а також і всі
інші образи твору) найдоречніше назвати образом автора.

3. Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно називають образом читача.

4. Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.

5. Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром.

Якщо такі традиційні для літературознавства поняття, як «персонаж», «пейзаж», «інтер'єр», визначаються
термінологічною сталістю, а поняття — «ліричний герой», «образ читача» — більшою чи меншою мірою
термінологічною узгодженістю, то стосовно визначеності та системного співвідношення понять — «оповідач»,
«розповідач», «образ автора» — чіткої термінологічної єдності ще не вироблено. Інколи, по-перше, терміни
«оповідач» та «розповідач» беруться як синоніми (не розмежовуються), коли типи суб'єктів розповіді у творі
розрізняються з меншою деталізацією; по-друге, терміни «оповідач» та «розповідач» розглядаються як форми
авторського образу (автор при цьому виноситься за межі будь-якої образної форми існування, образність автора,
інакше кажучи, категорично заперечується); по-третє, класифікація суб'єктів розповіді проводиться за дещо іншими
ознаками, що має наслідком виокремлення відмінних від поданих тут їхніх типів.

Персонажем (франц. personnage, від лат. persona — маска актора в античному театрі, в переносному розумінні —
носій маски, актор, власне — зображувана ним особа) називається образ дійової особи, що виступає у творі як об'єкт
розповіді і сприймається насамперед як певна жива або умовно жива істота. По суті поняття «персонаж» є збірною
назвою тієї сукупності засобів зображення, завдяки яким окреслюється конкретно-чуттєва даність, образ дійової
особи, яку творять її портрет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів, що ведуть розповідь.

31.Конфлікт та система конфліктів

Основна суперечність між дійовими особами, яка призводить до боротьби між ними і до розвитку сюжету,
називається конфліктом (лат. “незгода, зіткнення”).

Конфлікти за своїм характером умовно поділяються на 3 різновиди:

соціальний – суперечності між різними суспільними класами в класово –

антагоністичному суспільстві (“Fata morgana ” М. Коцюбинського) або між людьми, що мають протилежні точки зору
на певні соціальні явища;

побутовий – незгоди на грунті приватної власності (І.Нечуй-Левицький “Кайдашева сім,я”);

соціально – психологічний – виявлення суперечностей у світогляді персонажа, викликаних суперечностями в

суспільному житті (М.Коцюбинський “ Intermezzo ” – суперечність між особистими прагненнями героя та
громадським обов,язком).

Важливим чинником змісту є конфлікт (лат. conflictus - - зіткнення, сутичка). В основі конфлікту — зіткнення поглядів,
інтересів. Що більш протилежні погляди, характери, то конфлікт гостріший. Є різні типи конфліктів, їх ділять за
тематикою (на виробничі, політичні, національні, побутові, морально-стичні, естетичні); за вагою у структурі твору
(головні, другорядні); за типовістю (типові і нетипові); за сферою побутування (зовнішні, внутрішні); за гранями
духовного світу (конфлікт між обов'язком і честю, між розумом і почуттям). Враховуючи своєрідність мислення
письменника, конфлікти можна розділити на умовні і життєво достовірні. Виходячи з літературних родів, конфлікти
бувають епічними, ліричними, драматичними, виходячи з літературних видів — трагічними, комічними.

Яскраво виражені конфлікти в епічних, ліро-епічних, драматичних творах.

Конфлікти відсутні у творах малих форм (ескіз, етюд, шкіц), в ідиліях, творах альбомного характеру. З категорією
"конфлікт" пов'язана категорія "колізія". Г. Поспєлов вважає їх синонімами. Деякі критики конфлікт зв'язують із
дійсністю, а колізію — з художнім твором. А. Ткаченко вважає, що логічніше було б з конфліктом пов'язувати
"зовнішньо-подієве зіткнення характерів і персонажів; із колізією — ситуацію внутрішніх борінь і противенств ... Тоді
навіть у межах одного твору співіснуватимуть конфлікт і колізія". Ситуація (франц. situation — розміщений,
розташування) — це сукупність умов, позицій, положень, з яких розвиваються колізія і конфлікт. Ситуації можуть бути
статичними і сюжетними. Статичні — характерні для експозиції, розв'язки, епілога; сюжетні — для зав'язки і
кульмінації.

32.Система сюжетніх ліній у літературному творі

СЮЖЕТ (від фр. sujet — предмет) — система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери
персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають
різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило, є різні види
конфліктів. Класичний сюжет має такі елементи: експозиція — вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню
поведінку в умовах конфлікту; зав'язка — подія, що кладе початок конфлікту; кульмінація — найвищий момент у
розвитку дії; розв'язка — подія, що розв'язує конфлікт; епілог — повідомлення про події після розв'язки. Великий
епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або
почуття за схемою градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться висновок.

ЕКСПОЗИЦІЯ (від лат. expositio — пояснення) — один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які
мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це змалювання
обстановки в родині пана-ліберала Малини напередодні селянського бунту.

ЗАВ'ЯЗКА — елемент сюжету, наступний після експозиції,— подія, що кладе початок конфлікту. У новелі М.
Коцюбинського «Коні не винні» — це поява в маєтку поміщика-Малини селян, які вимагають віддати їм землю.

КУЛЬМІНАЦІЯ (від лат. culmen — вершина) — елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації
настає розв'язка. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це кінець вагань пана-ліберала Малини щодо
застосування війська, яке прибуло для придушення селянського виступу. У великих багатосюжетних творах буває
кілька кульмінацій.

РОЗВ'ЯЗКА — елемент сюжету, подія, яка розв'язує конфлікт.

ПРОЛОГ (від гр. pro — перед і logos — слово — переднє слово) — вступна частина в структурі твору, в якій автор
знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник
називає вступну частину прологом (наприклад, І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше вона не має назви (поема Т.
Шевченка «Іван Підкова»). У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є два прологи: один ліричний, без назви, другий —
історичний, під заголовком «Інтродукція» (від лат. introductio — вступ).

В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі автор звертався до глядачів і
пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету. Таку саму функцію виконував. пролог і в середньовічних драмах-
містеріях.

ЕПІЛОГ (від гр. epilogos, ері — після, logos — слово) — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де
розповідається про події, що відбулися після розв'язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою.

ФАБУЛА (від лат. fabula — байка, оповідь) — термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як
синонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх
причинно-часовій послідовності, а сюжетом — виклад цих подій у творі.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП — форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної
оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов'язані із зображуваним у творі. Ліричні відступи, роблячи оповідь
інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо часто зустрічаються в ліро-епічних
творах. У поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.

33 Система сюжетних ліній у літературному творі

СЮЖЕТ (від фр. sujet — предмет) — система подій в художньому творі, в ході яких
розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у
розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні:
соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило,
є різні види конфліктів. Класичний сюжет має такі елементи: експозиція — вихідні
відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в умовах конфлікту; зав'язка
— подія, що кладе початок конфлікту; кульмінація — найвищий момент у розвитку
дії; розв'язка — подія, що розв'язує конфлікт; епілог — повідомлення про події
після розв'язки. Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У
ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або почуття за схемою
градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться висновок.

Сюжетна лінія — один зі шляхів розвитку подій у художньому творі, що

розгортається поряд з іншими, витворюючи сюжет художнього твору в цілому.
Співіснування декількох сюжетних ліній притаманне сюжетним творам середнього
або великого формату. Наприклад, у поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є такі
сюжетні лінії: підготовка й повстання селян; кохання Яреми й пошуки ним своєї
Оксани; доля Гонти.

34 Композиція твору літератури

Усі літературні твори мають побудову. “Каркас” творів часто будують за
однією схемою, яку називають композицією. Композиція кожного художнього
твору є більш-менш сталою. Будь-який літературний твір має сюжет і
позасюжетні елементи. Учасникові ЗНО важливо знати елементи композиції
та вміти визначати елементи твору.

Композиція — побудова літературного твору, співвідношення всіх його

компонентів, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї.
Розрізняють зовнішні елементи композиції — поділ твору на частини і
внутрішні — групування і розстановку персонажів.

Традиционная классификация:

       Прямая (линейная, последовательная)– события в произведении изображены в

хронологической последовательности. «Горе от ума» А.С.Грибоедова, «Война и мир»
Л.Н.Толстого.
         Кольцевая – начало и конец произведения перекликаются между собой, часто
полностью совпадают. В «Евгении Онегине»: Онегин отвергает Татьяну, а в финале
романа Татьяна отвергает Онегина.
        Зеркальная — объединение приёмов повтора и противопоставления, в результате
которого начальные и конечные образы повторяются с точностью до наоборот. В одной из
первых сцен «Анны Карениной» Л.Толстого изображается гибель человека под колесами
поезда. Именно так сводит счеты с жизнью главная героиня романа.
        Рассказ в рассказе – главную историю рассказывает один из персонажей
произведения. По такой схеме построен рассказ М.Горького «Старуха Изергиль».

Классификация А.БЕсина (по монографии «Принципы и приемы анализа литературного

произведения»):

       Линейная –  события в произведении изображены в хронологической

последовательности.
       Зеркальная – начальные и финальные образы и действия повторяются с точностью
наоборот, противопоставляясь друг другу.
       Кольцевая – начало и финал произведения перекликаются друг с другом, имеют ряд
схожих образов, мотивов, событий.
       Ретроспекция – в процессе повествования автор делает «отступления в  прошлое».
Повесть В.Набокова «Машенька» построена на этом приеме: герой, узнав, что его бывшая
возлюбленная приезжает в город, где он сейчас живет, с нетерпением ждет встречи с ней и
вспоминает их эпистолярный роман, читая их переписку.
       Умолчание – о событии, которое случилось раньше остальных, читатель узнает в конце
произведения. Так, в «Метели» А.С.Пушкина читатель узнает о том, что случилось с
героиней во время ее бегства из дома, только во время развязки.
       Свободная – смешанные действия. В таком произведении можно встретить и элементы
зеркальной композиции, и приемы умолчания, и рестроспекцию и множество других
композиционных приемов, ориентированных на удержание внимания читателя и
усиление художественной выразительности.

Сюжет — система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери

персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у розвитку, в основі сюжету лежить
конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі
тощо. У художньому творі, як правило, є різні види конфліктів.

Класичний сюжет має такі елементи:

 експозиція — вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в

умовах конфлікту;
 зав’язка — подія, що кладе початок конфлікту;
 кульмінація — найвищий момент у розвитку дії;
 розв’язка — подія, що розв’язує конфлікт;
 епілог — повідомлення про події після розв’язки.

Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У ліричних творах основу
сюжету становить розвиток думки або почуття за схемою градації. Кульмінацією в
таких творах є кінець вірша, де робиться висновок.
Експозиція — один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які
мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту.

Зав’язка — елемент сюжету, наступний після експозиції, — подія, що кладе початок

конфлікту.

Кульмінація — елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації

настає розв’язка. У великих багатосюжетних творах буває кілька кульмінацій.

Розв’язка — елемент сюжету, подія, яка розв’язує конфлікт.

Пролог — вступна частина в структурі твору, в якій автор знайомить читача з подіями,
покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник
називає вступну частину прологом (наприклад, І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше
вона не має назви (поема Т. Шевченка «Іван Підкова»). У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки»
є два прологи: один ліричний, без назви, другий — історичний, під заголовком
«Інтродукція».

В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі

автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету.

Епілог — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події,
що відбулися після розв’язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою.

Фабула — термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як синонім

слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему
подій у їх причинно-часовій послідовності, а сюжетом — виклад цих подій у творі.

Ліричний відступ — форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли

автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із
зображуваним у творі.

Ліричні відступи, роблячи оповідь інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний

вплив на читача. Особливо часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У поемі
«Гайдамаки» Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.

Крім сюжету, в композиції твору існують ще й так звані позасюжетні елементи, які часто
бувають не менш , а то і більш важливі, ніж сам сюжет.

Якщо сюжет твору — це динамічна сторона його композиції, то позасюжетні елементи —

статична; позасюжетними називаються такі елементи, що не просувають дії вперед,
під час яких нічого не трапляється, а герої залишаються в колишніх положеннях.

Розрізняють три основні різновиди позасюжетного елементів:

 опис;
 авторські відступи;
 вставні епізоди (інакше їх називають ще вставними новелами або вставними
сюжетами).

 
Опис — це літературне зображення зовнішнього світу (пейзажу, портрета, світу речей
тощо) або стійкого життєвого укладу, тобто тих подій і дій, які вчиняються регулярно, день
у день і, отже, також не мають відношення до руху сюжету.

Описи — найбільш поширений вид позасюжетного елементів, вони присутні практично в

кожному епічному творі.

Авторські відступи — це більш-менш розгорнуті авторські висловлювання

філософського, ліричного, автобіографічного і т.п. характеру; при цьому дані
висловлювання не характеризують окремих персонажів або взаємовідносин між ними.

Авторські відступи — необов’язковий елемент у композиції твору, але коли вони там все ж
з’являються, вони грають, як правило, найважливішу роль і підлягають обов’язковому
аналізу.

Нарешті, вставні епізоди — це відносно закінчені фрагменти дії, в яких діють інші

персонажі, дія переноситься в інший час і місце і т.п. Іноді вставні епізоди починають грати
і творі навіть більшу роль, ніж основний сюжет.

У деяких випадках до позасюжетний елементів можна віднести також психологічне

зображення, якщо душевний стан або роздуми героя не є наслідком або причиною
сюжетних подій, вимикаються з сюжетної цінуй. Однак, як правило, внутрішні монологи та
інші форми психологічного зображення так чи інакше включаються в сюжет, оскільки
визначають подальші вчинки героя і, отже, подальший перебіг сюжету.

35.Літературний процес
Літератур́ ний проце́с — різноманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах
художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній і жанровій своєрідності
творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького та суспільного порядку, зокрема
інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни.

Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних
дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків:

література часів Київської Русі (княжа доба);

середньовіччя (давня українська література);

становлення нової української літератури (кінець XVIII — поч. XIX ст.);

перша та друга половина XIX ст.;

окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця XIX-поч. XX ст.(величезний масив здобутків
української літератури у XX ст. в Україні та в діаспорі).

Літературний процес — важливий предмет історії літератури. Класи-цисти, романтики, прихильники біографічного
методу вивчали кращі твори геніїв. Літературознавство другої половини XIX ст. здолало вибірковість у вивченні
літератури, предметом його дослідження стали всі твори письменників незалежно від рівня художності та
ідеологічного спрямування.

1) доба родового побуту;

2) доба раннього феодалізму;

3) українське середньовіччя;
4) доба торговельного капіталізму;

5) доба промислового капіталізму;

6) доба фінансового капіталізму.

Естетико-стильовий підхід до періодизації художньої літератури запропонував Д. Чижевський. Він виділив такі
періоди в історії української літератури:

1. Стара народна словесність (фольклор).

2. Доба монументального стилю.

3. Доба орнаментального стилю.

4. Переходова доба.

5. Ренесанс та реформація.

6. Бароко.

7. Класицизм.

8. Романтизм.

9. Реалізм.

10. Символізм.

36 Підходи до періодизації літературного процесу

Літерату́рний проце́с — різноманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується
змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі
художніх засобів, у тематичній і жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється
літературний процес багатьма факторами мистецького та суспільного порядку, зокрема
інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі
країни.
Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра
Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних
відтинків чи блоків:

 література часів Київської Русі (княжа доба);

 середньовіччя (давня українська література);
 становлення нової української літератури (кінець XVIII — поч. XIX ст.);
 перша та друга половина XIX ст.;
 окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця XIX-поч. XX ст.
(величезний масив здобутків української літератури у XX ст. в Україні та в діаспорі).

 В. Коряк виділив такі періоди в історії української літератури:

 1) доба родового побуту;

 2) доба раннього феодалізму;
 3) українське середньовіччя;
 4) доба торговельного капіталізму;
 5) доба промислового капіталізму;
  6) доба фінансового капіталізму.

Реакцією на вульгарний соціологізм була концепція мистецтва для мистецтва, згідно з якою
мистецтво не залежить від дійсності і не зв'язане з нею. Теорія "чистого мистецтва" знайшла
реалізацію у творах письменників "Молодої музи" і письменників-авангардистів.

Естетико-стильовий підхід до періодизації художньої літератури запропонував Д. Чижевський.

Він виділив такі періоди в історії української літератури:

 1. Стара народна словесність (фольклор).

 2. Доба монументального стилю.
 3. Доба орнаментального стилю.
 4. Переходова доба.
 5. Ренесанс та реформація.
 6. Бароко.
 7. Класицизм.
 8. Романтизм.
 9. Реалізм.
 10. Символізм.

Естетико-стильова періодизація точно відображає розвиток літератури. Стиль доби поєднує

ідеологічні, історико-соціологічні й естети копоети-кальні грані існування літератури.

Література має свої закони розвитку. На неї впливає філософія, політика, релігія, мораль, право,
наука, міфологія, фольклор, етнографія, а також менталітет народу. Філософія раціоналізму,
наприклад, позначилася на класицизмі, філософія сенсуалізму — на сентименталізмі,
екзистенціалізму — на творах Камю, Сартра, Стефаника, Винниченка.

37.Наслідування та епігонство в літературі

Епігонство (грец. έπίγονοζ — народження, пізніше — нащадок) — наслідування, що характеризується несамостійністю
художнього мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів попередників. Епігонство
тісно пов'язане з проблемами взаємодії традицій і новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження
кращих традицій, творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є важливою ознакою
прогресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються не здатними осягнути й продовжити усталені традиції,
найчастіше вони йдуть шляхом зовнішнього копіювання форми літературного твору, повторення його проблематики,
сюжетного й композиційного вирішення теми. При цьому залишаються поза увагою обставини історичного та
культурного життя нового часу.

38 Традиція і новизна в літературній еволюції

Важную роль в процессе глубокого постижения художественного произведения
выполняют такие понятия, как традиции и новаторство в литературе.
Традиции в литературе (от лат. traditio — передача) — преемственность в истории
литературного процесса, передача культурно-художественного опыта прошлого, его
творческое преломление в истории литературы. В художественной литературе в процессе
её длительного развития традиционными становятся некоторые темы, мотивы, идеи, образы,
изобразительно-выразительные средства. Например, для русской литературы ХIХ века
традиционными являются темы «маленького» и «лишнего» человека.
 Традиции — это присутствие прошлого в настоящем, они неразрывно связаны с
новаторством.
Новаторство в литературе (от лат. novator — новатор, инициатор нового) 
— нововведение, открытие новых путей, способствующих преобразованию
литературных традиций. Но не всё новое в литературе является новаторством.
Новаторство — это существенное изменение искусства, оно требует большого таланта и
глубокого ощущения требований времени. Например, новаторским было обращение
представителей сентиментализма к частной жизни человека, к миру его чувств. Великие
писатели мировой литературы, такие как Гомер, Данте, Шекспир, Сервантес, Пушкин,
Шевченко, были новаторами. Они смогли по-новому посмотреть на окружающую
действительность, осмыслить происходящие в ней процессы и открыть для читателя новые
жанры, темы, образы, средства художественной выразительности. Мировое значение,
которое приобрела русская литература второй половины ХIХ века, связано прежде всего с
новаторской деятельностью Ф.М. Достоевского, Л.Н. Толстого, А.П. Чехова. В начале ХХ века
в русской литературе новатором выступил Максим Горький. Материал с сайта //iEssay.ru
Новаторство в широком плане неотделимо от традиции. Новое в литературе, которое
воспринимается и принимается читателями, постепенно становится традиционным, так как
его сознательно или бессознательно наследуют будущие поколения. Гармония традиции и
новаторства — важное условие плодотворного творчества художника.
Таким образом, традиции и новаторство в литературе — это взаимосвязанные
понятия, характеризующие преемственность и обновление в историко-литературном
процессе.