НАВЧАЛЬНИЙ КОНТЕНТ

ПЛАНИ ЛЕКЦІЙНИХ ЗАНЯТЬ

Лекція 1
(2 години)
Вступ
1. Предмет, мета, завдання і зміст спецкурсу
2. Історія вивчення громадсько-політичного та соціально-економічного життя в Україні за
часів «відлиги»

Лекція 2.
(2 години)
М. Хрущов на чолі партійної організації України (1938 – 1949 рр.)
1. Історіографія проблеми
2. Формування особи М. Хрущова як політика
3. Політична діяльність М. Хрущова в Україні до війни
4. Радянізації Західної України
5. Повоєнна відбудова
6. Україна в сутінках сталінізму

Лекція 3.
(2 години)
Перетворення громадсько-політичного життя в Україні за часів М. Хрущова
1. Зміст та етапи десталінізації в Україні
2. Історіографія реабілітаційних процесів політв’язнів
3. ХХ та ХХІІ з’їзди КПРС та їх місце в новітній історії України
4. ХХ з’їзд КПРС у дзеркалі історіографії
5. Становлення дисидентського руху

Лекція 4.
(2 години)
Соціально-економічні реформи в період «відлиги»
1. Перетворення у сільському господарстві: історіографія проблеми
2. Децентралізація управління промисловістю, стан вивчення теми
3. Соціальна політика

ВСТУП ДО СПЕЦКУРСУ

1. Предмет, мета, завдання і зміст спецкурсу.

2. Історія вивчення громадсько-політичного та соціально-економічного життя в Україні за
часів «відлиги».

Література:
1. Бажан О. Розділяючи на “чистих” і “нечистих” // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -
1995. - №1/2. - С. 218-234.
2. Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953 – 1985 рр. – Львів, 1992.
3. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і рр.) – К.,
1999.
4. Баран Володимир. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Львів,
1996.
 2

5. Батенко Т. Перший погром шістдесятництва // Самостійна Україна - 1995. - Ч.19. – С.

14, 15.
6. Білоусов С. М. КПРС – натхненник і організатор комуністичного будівництва на
Україні. – К., 1960.
7. Бойко О.Д. Історія України у XX ст.: 20-90-ті роки. - Ніжин, 1994.
8. Войналович В. Чорні дні чорного духовенства // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -
1995.
9. Єленський В.Є. Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990). - К., 1991.
10. Єленський В.Є. Сувора “відлига”. Замітки про антицерковну кампанію кінця 50-х -
початку 60-х років // Людина і світ. - 1990. - №6, 7.
11. Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. - 1995. – 21, 23, 24, 28, 30 березня.
12. Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. - 1995. – 4, 6, 11 квітня.
13. Историография истории Украинской ССР. – К., 1987.
14. Історіографія розвитку аграрних відносин в Україні у другій половині ХХ століття – К.,
1999.
15. Історія селянства Української РСР. В 2-х т. Т. 2. – К., 1967.
16. Історія України / Кер. авт.кол. Ю.Зайцев. - Львів, 1996.
17. Історія України: нове бачення: У 2 т. / Під ред. В.А.Смолія. - К., Україна, 1995.
18. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років . - К., 1995.
19. Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. - 1994.
- №10,11.
20. Клименко П.Д. Радянська торгівля в нових умовах. – К., 1962.
21. Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України. – Чернівці, 1999. – С. 315.
22. Криворучко В.К., Пыжиков А.В., Родионов В.А. Коллизии “хрущевской оттепели”.
Страницы отечественной истории 1953 – 1964 годов ХХ столетия. М.. 1998. – С. 5.
23. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х pp. XX ст.). - К.,
1994.
24. Кучерук О. Соціально-політичне підґрунтя руху, відомого під назвою
“шістдесятництво” // Українське слово. - 1994. - 22 грудня.
25. Меркатун І. Антирелігійна кампанія 50-60-х років на Україні // Український історичний
журнал. - 1991. - №10. - С.70 - 76
26. Мултих Г.М. Двадцять другий з’їзд Компартії України. – К., 1963.
27. Новітня історія України (1900 - 2000): Підручник. - К., 2000. - C. - 418.
28. Потарикіна Л.Л. Діяльність сільських і селищних Рад у галузі охорони здоров’я і
соціального забезпечення. – К.. 1970.
29. Приходьмо М.П. Житло робітників Донбасу. – К., 1964.
30. Санцевич А.В. Українська радянська історіографія (1945 – 1982.) – К., 1984.
31. Сторінки історії України: XX століття: Посібник для вчителя // За ред. С.В.
Кульчицького. - К., 1992.

Мета, завдання і зміст спецкурсу

Навесні 1953 р. перед партійно-державною верхівкою СРСР постав виклик, що
полягав у першу чергу у тиску такого чинника, як спадщина сталінської епохи, одним з
основних складових якої було погіршення економічного становища країни і особливо умов
життя селянства. Відгуком радянського керівництва була нестійка відлига, що встановилася
в умовах доволі гострої внутрішньополітичної боротьби в країні.
1953 – 1964 рр. – один із найбільш успішних і суперечливих періодів радянського
відтинку української історії, що усталено визначається, з одного боку, як час визволення
від певної частини сталінської спадщини, беззаперечного покращення народного
добробуту, а з іншого – він вирізняється зливою поверхових і необачних адміністративних
трансформацій. Саме в цей період було надано нового імпульсу намаганню втілити в життя
комуністичну доктрину, що за М. Хрущова отримала свою довершеність (радянського
 3

зразка) за рахунок нових хибних теоретичних конструкцій. Україна, що не мала власної

державної економічної політики, все ж перебувала на вістрі конкретного втілення
реформаційних заходів і у сільському господарстві, і в промисловості, що нав’язувалися
ззовні.
Спецкурс “Політична діяльність М. Хрущова і Україна” присвячено
поглибленому вивченню подій та перетворень громадсько-політичного та соціально-
економічного життя в новітньої історії України пов’язаних з ім’ям Микити Сергійовича
Хрущова.
В курсі передбачено розглянути узагальнюючу характеристику М. Хрущова, так би
мовити на тлі епохи; діяльність Хрущова в Україні в довоєнний період; Хрущов в роки
війни; перебування Хрущова в Україні до 1949 р.; події в Україні, пов’язані з реформами
М. Хрущова, коли він став на чолі партійно-державного керівництва Радянського Союзу.
Для розуміння історії України велике значення має надання об’єктивного
політичного портрету Хрущова, тому, що він мав значний вплив на історичний процес.
Реформаторська діяльність Хрущова дуже часто закінчувалася безрезультатно, але все
оцінюється у співставленні. Треба об’єктивно, по-науковому розібратися в подіях, на які
впливав або які визначав цей непересічний історичний діяч.
Мета спецкурсу – вивчення впливу перетворень періоду «відлиги», ініційованих
М. Хрущовим, на громадсько-політичний і соціально-економічний розвиток України.
Пропонований спецкурс розрахований на 34 годин, 12 з котрих відводиться на лекції,
6 – на семінари і 14 – на самостійну роботу, в процесі якої студенти мають опрацювати
додатковий матеріал з питань, які виносяться на залік, і підготувати реферат.
Самостійна робота студентів з дисципліни “Політична діяльність М. Хрущова і
Україна” передбачає роботу над підручниками, опрацювання лекційного матеріалу,
ознайомлення з фаховою літературою, підготовку рефератів, участь у науково-дослідній
роботі, виступи на наукових конференціях. Самостійна робота спрямована на засвоєння
матеріалу, передбаченого програмою курсу. Вона може виконуватись в бібліотеках,
навчальних кабінетах, комп’ютерних класах, вдома.
Підсумковий контроль знань здійснюється під час заліку, який проводиться в усній
формі.

Історія вивчення громадсько-політичного та соціально-економічного життя в

Україні за часів «відлиги».
Наявність досить значного масиву історичної літератури, що досліджує період
хрущовської “відлиги” в Україні дозволяє зробити її історіографічний аналіз. Важливим
інструментом такого аналізу може стати періодизація історіографічного процесу. Його
можна поділити на два етапи. [Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України. –
Чернівці, 1999. – С. 315.] На радянському етапі історіографії очевидний вплив політико-
ідеологічних факторів на історичну науку, що проявлявся у жорсткій залежності
методологічних основ, концептуальних конструкцій, тематики досліджень від влади і її
пріоритетів. Влада очікувала від істориків наукового підтвердження правильності
здійснюваної в країні політичної лінії.
Разом з тим радянський етап у дослідженнях хрущовської “відлиги” через зазначені
причини можна умовно поділити на три періоди. У перший історіографічний період (друга
половина 50-х – середина 60-х рр.) з’явилися чисельні праці, в яких оптимістично
трактувалися рішення проблем суспільно-політичного і соціально-економічного життя. У
науковий обіг був пущений термін “велике десятиліття”, який визначав розгляд історії
сучасності в дусі руху до “сіяючих висот комунізму”. Ідучи по гарячих слідах подій,
історики у беззаперечних і значних успіхах вбачали “просування країни до комунізму”. В
рамках історико-матеріалістичного розуміння суспільного розвитку створюються
хронологічні схеми, виділяються етапи у розвитку радянського суспільства. В обіг
дослідників увійшли такі дефініції як “повна і остаточна перемога соціалізму”, “розгорнуте
 4

комуністичне будівництво”, “створення матеріально-технічної бази комунізму”. [Мултих

Г.М. Двадцять другий з’їзд Компартії України. – К., 1963.; Білоусов С. М. КПРС –
натхненник і організатор комуністичного будівництва на Україні. – К., 1960.]
Увага істориків акцентується на актуальних з точки зору партійно-державного
керівництва проблемах соціально-економічної сфери: переході від галузевого принципу
управління до територіального, реорганізації МТС, допомозі робітничого класу
колгоспному селянству тощо [Історіографія розвитку аграрних відносин в Україні у другій
половині ХХ століття – К., 1999; Санцевич А.В. Українська радянська історіографія (1945
– 1982.) – К., 1984.].
В межах другого історіографічного періоду (середина 60-х – друга половина 80-х
рр.) відбувається корегування концептуальних підходів, тематики досліджень. Після
екзальтованих праць 50-х і початку 60-х років період 1953 - 1964 рр. практично було
вилучено із сфери уваги вітчизняних дослідників, що було обумовлено політикою
замовчування ролі М.С. Хрущова, яка проводилася до другої половини 80-х років.
Зазначений відтинок часу розчиняється в інших хронологічних схемах (період “укріплення
соціалізму (1946 - 1960)” і “вдосконалення соціалізму” з початку 60-х рр., або “розвинений
соціалізм” [Историография истории Украинской ССР. – К., 1987]. Одною з причин
відсутності аналізу багатьох проблем, пов’язаних з періодом діяльності М.С. Хрущова
стала думка про те, що всі необхідні його оцінки зроблено жовтневим (1964 р.) пленумом
ЦК КПРС. Від вчених вимагалося не загострювати увагу на припущених у різні часи
помилках і недоліках, не допускати критики генеральної лінії партії. [Криворучко В.К.,
Пыжиков А.В., Родионов В.А. Коллизии “хрущевской оттепели”. Страницы отечественной
истории 1953 – 1964 годов ХХ столетия. М.. 1998. – С. 5.]. Разом з тим, необхідно було
знешкодити колосальну міну, підкладену М. Хрущовим під КПРС обіцянкою побудови
комунізму, яка була ключовим положенням третьої програми державної партії [Новітня
історія України (1900 - 2000): Підручник. К., - C. - 418.].
Цей час відзначається розширенням меж досліджень перш за все соціально-
економічної історії. Активно вивчаються посилення керівної ролі компартії в
економічному, соціально-політичному і духовному житті УРСР, робітничий клас і
колгоспне селянство [Историография истории Украинской ССР. – К., 1987; Історія
селянства Української РСР. В 2-х т. Т. 2. – К., 1967.].
В цілому на першому етапі історіографії значну увагу історики приділяли
позитивним сторонам соціально спрямованості економіки вивчалися проблеми зростання
реальних прибутків населення, розвиток житлового будівництва, торговельного,
побутового обслуговування населення, охорони здоров’я тощо [Потарикіна Л.Л. Діяльність
сільських і селищних Рад у галузі охорони здоров’я і соціального забезпечення. – К.. 1970;
Приходьмо М.П. Житло робітників Донбасу. – К., 1964, Клименко П.Д. Радянська торгівля
в нових умовах. – К., 1962.].
Третій період – перехідний, переломний, починається з кінця 80-х рр. і завершується
на початку 90-х рр. Пошук владними структурами історичних аналогій перебудови призвів
до виділення післясталінського десятиліття як важливого відтинку на шляху до “істинного
соціалізму” (репетиція, перша невдала перебудова). Історики гостро поставили питання
щодо переосмислення минулого. В цей час у вітчизняній історичній науці прослідковується
співіснування традиційних для радянської історіографії напрямків і проблематики
досліджень і поява новаторських підходів. Але спроби переосмислення історичних подій
радянської доби так і не вишли за рамки панівної тоді марксистсько-ленінської методології,
концепції “оновлення соціалізму”. Більше того, ця робота виявилася малопродуктивною в
плані використання нових теоретичних і методологічних підходів.
Лише в нових умовах (після розпаду СРСР, утворення незалежної Української
держави) розпочався досить інтенсивний процес звільнення історичної науки від
ідеологічної заангажованості переосмислення історії України в контексті перебування її в
системі економічних, соціальних і політичних відносин тоталітарного суспільства. Отже, з
 5

1991 р. бере свій початок новий або сучасний історіографічний етап висвітлення історії
України за часів хрущовської “відлиги”.
Гіпотетично на цьому етапі історіографії вплив політико-ідеологічних факторів
проявлявся у тому, що, по-перше, владні структури зацікавлені у розповсюдженні
негативних трактувань історії радянського суспільства, в межах яких післясталінське
десятиліття підтверджує неможливість його реформування у ліберальному напрямку і, по-
друге, завдяки великій дії на українську західної і російської історичної думки.
У 90-х роках з’являється низка праць узагальнюючого характеру [Сторінки історії
України: XX століття: Посібник для вчителя // За ред. С.В. Кульчицького. - К., 1992. ; Історія
України: нове бачення: У 2 т. / Під ред. В.А.Смолія. - К., Україна, 1995. ; Історія України /
Кер. авт.кол. Ю.Зайцев. - Львів, 1996. Бойко О.Д. Історія України у XX ст.: 20-90-ті роки. -
Ніжин, 1994.]. У них зроблено спробу розглядати історію України на нових концептуальних
засадах – у контексті світового історичного процесу. У 1994 р. в Інституті історії України
НАН України відбувся науковий семінар, присвячений 100-річчю від дня народження М.
Хрущова. Учасники семінару зосередилися на проблемі “М. Хрущов і Україна” Матеріали
семінару були видані окремою книгою під цією назвою. Вони засвідчили не чисельність
наукових сил, залучених до комплексного вивчення зазначеного періоду.
Прикладом комплексного підходу дослідження зазначеного періоду відзначаються
праці В. Барана. У центрі уваги його досліджень – функціонування політичних інститутів,
зміст хрущовської десталінізації, та вплив цієї політичної кампанії на тоталітарний лад,
історія державно-церковних відносин, окремі аспекти національного і культурно-
духовного життя республіки. оцінка результатів чисельних реформ М.С. Хрущова. Вчений
вбачає у хрущовській відлизі перехідний період від сталінщини до брежнєвської деградації
і загнивання системи [Баран В.К. Україна після Сталіна: Нарис історії 1953 – 1985 рр. –
Львів, 1992. Баран Володимир. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. –
Львів, 1996. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і
рр. – К., 1999.)].
В цілому для пострадянського етапу історіографії притаманний ухил у бік розгляду
негативних сторін соціальної політики: акцентується увага на низькому рівні життя в СРСР
у порівнянні з розвиненими країнами, диференціації у прибутках, нездібності радянської
економічної моделі задовольняти потреби людей у якісних товарах і послугах тощо.
У 90-ті роки з’являється низка вузкопроблемних наукових досліджень, що
стосується окремих аспектів історії України 50 – 60-х років. Так, абсолютно закрита для
радянської історіографії тема українського антирежимного руху досить детально
висвітлюється на сторінках ґрунтовних монографій, так і в менш масштабних наукових
розробках. Серед перших варто назвати праці Ю. Курносова та Г. Касянова [ Курносов Ю.
Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х pp. XX ст.). - К., 1994. Касьянов Г.
Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років . - К., 1995.]. Ю. Курносов
розглядає соціальний феномен українського інакомислення в умовах радянської
тоталітарної держави. Автор розробляє періодизацію руху опору в Україні, аналізую
соціальну базу останнього в хрущовські та брежнєвські часи тощо.
У центрі дослідження Г. Касянова – протистояння української інтелігенції
тоталітарної держави і спроби культурного відродження 60-х рр. Розвиток руху опору
розглядається на тлі поступового занепаду радянської тоталітарної системи і її часткової
еволюції до авторитаризму.
Висвітленню ряду аспектів антирежимного руху присвячені також праці Т. Батенка,
Ю. Зайцева, О. Кучерука [Батенко Т. Перший погром шістдесятництва // Самостійна
Україна - 1995. - 4.19, 20, 21. Зайцев Ю. Дисиденти // Молодь України. - 1995. – 21, 23, 24,
28, 30 березня, 4, 6, 11 квітня. Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі
незнайомці // Віче. - 1994. - №10,11. Кучерук О. Соціально-політичне підґрунтя руху,
відомого під назвою “шістдесятництво” // Українське слово. - 1994. - 22 грудня.].
Прагнення радянської тоталітарної держави встановити контроль над системою
 6

духовних ціннісних орієнтацій і, як наслідок, боротьба з релігією як соціальним феноменом

взагалі, детально досліджується у працях О. Бажана, В. Войналовича, В. Єленського, І.
Меркутана [Бажан О. Розділяючи на “чистих” і “нечистих” // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-
КГБ. - 1995. - №1/2. - С. 218-234. Войналович В. Чорні дні чорного духовенства // З архівів
ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 1995. Єленський В.Є. Державно-церковні взаємини на Україні
(1917-1990). - К., 1991. Єленський В.Є. Сувора “відлига”. Замітки про антицерковну
кампанію кінця 50-х -початку 60-х років // Людина і світ. - 1990. - №6, 7. Меркатун І.
Антирелігійна кампанія 50-60-х років на Україні // Український історичний журнал. - 1991.
- №10. - С.70 - 76.]. У вказаних роботах розвиток відносин у системі “влада - церква” в
Україні розглядається як складова процесів суспільно-політичного життя.
Поділ історіографічного процесу на етапи і періоди уявляються необхідними для
вичленування нових явищ і рис, притаманних вітчизняній історіографії. Попередньо можна
дійти таких висновків, на кожному етапі і в кожний період дослідники хрущовської
“відлиги” створили картини минулого, в яких наявні вірно схоплені грані, кольори,
елементи тогочасності, але ні одна з них, навіть сучасна, не дає остаточно істинного
уявлення про нього.

ТЕМА ЛЕКЦІЇ. РЕФОРМИ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ У

ДОБУ «ВІДЛИГИ»

1. Історіографія проблеми та джерельна база розгляду

2. Формування нового курсу аграрної політики
3. Ліквідація машинно-тракторних станцій
4. Утиски державою особистих підсобних господарств селян
5. Хрущовські аграрні «надпрограми»

Мета лекції – вивчення реформ у сільському господарстві УРСР у 1953 – 1964 рр.

Передбачається реалізація таких навчальних завдань:

– з’ясування стану наукової розробки проблеми та окреслення джерельної бази;
– висвітлення формування нового курсу аграрної політики СРСР 1953 р.;
– розгляд ліквідації машинно-тракторних станцій (МТС) і реорганізації виробничо-
технічного обслуговування колгоспів;
– висвітлення процесу обмеження особистих підсобних господарств (ОПГ) селян;
– визначення сутності хрущовських аграрних «надпрограм» та їх відлуння в Україні
– освоєння цілинних земель; кукурудза – «королева полів»; розв’язання проблем
тваринництва – «Догнати та перегнати США…».

Ключові слова теми: «відлига», Г. Маленков, М. Хрущов, аграрна політика, п’ята

сесія Верховної Ради СРСР (5 – 8 серпня 1953 р.), вересневий (1953 р.) пленум
ЦК КПРС, МТС, ОПГ, аграрні «надпрограми».

Джерела
1. Закон о сельскохозяйственном налоге // Заседание Верховного Совета СССР (пятая
сессия) 5 – 8 августа 1953 г.: Стенографический отчёт. – М.: Изд-во Верховного Совета
СССР, 1953. – С. 315 – 322.
2. Маленков Г. Речь на пятой сессии Верховного Совета СССР 8 августа 1953 г. //
Заседание Верховного Совета СССР (пятая сессия) 5 – 8 августа 1953 г.:
Стенографический отчёт. – М.: Изд-во Верховного Совета СССР, 1953. – С. 260 – 292.
3. Об устранении необоснованных ограничений личного подсобного хозяйства
колхозников, рабочих и служащих: Постановление ЦК КПСС. 27 октября 1964 г.
 7

(Извлечение) // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. – М.:

Политиздат, 1968. – Т. 5: 1962 – 1965 гг. – С. 517.
4. Підсумки розвитку сільського господарства за останні п’ять років і завдання дальшого
збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів: Постанова пленуму ЦК
КПРС. 15 – 19 грудня 1958 р. // КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і
пленумів ЦК. – К.: Політвидав України, 1981. – Т.7: 1955 – 1959. – С. 333 – 355.
5. Про антипартійну групу Маленкова Г.М., Кагановича Л.М., Молотова В.М.:
Постанова пленуму ЦК КПРС. 22 – 29 червня 1957 р. // КПРС в резолюціях і рішеннях
з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К.: Політвидав України, 1981. – Т. 7: 1955 – 1959.
– С. 257 – 262.
6. Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію машинно-тракторних
станцій: Постанова пленуму ЦК КПРС. Москва. 25 – 26 лютого 1958 р. // КПРС в
резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. – К.: Політвидав України,
1981. – Т. 7: 1955 – 1959. – С. 304 – 310.
7. Про заходи дальшого розвитку сільського господарства СРСР: Постанова пленуму ЦК
КПРС 7 вересня 1953 р. // КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і
пленумів ЦК. – К.: Політвидав України, 1980. – Т. 6: 1941 – 1954. – С. 383 – 426.
8. Сталин И.В. Экономические проблемы социализма в СРСР. – [Електронний ресурс].
– Режим доступу: http://www.geocities.com/CapitolHill/Parliament/7231/ec_probl.htm
9. Хрущев Н.С. Итоги развития сельского хозяйства за последние пять лет и задачи
дальнейшего увеличения производства сельскохозяйственных продуктов: Доклад на
пленуме ЦК КПСС 15 декабря 1958 // Строительство коммунизма в СССР и развитие
сельского хозяйства: [в 8 т.]. – М.: Госполитиздат, 1962. – Т. 3: Январь 1958 – май 1959
гг. – С. 336 – 450.
10. Хрущев Н.С. О дальнейшем развитии колхозного строя и реорганизации машинно-
тракторных станций: [Доклад Н.С. Хрущева на первой сессии Верховного Сонета
СССР. 27 марта 1958 г.]. – М., 1958. – 44 с.
11. Хрущев Н.С. О дальнейшем развитии колхозного строя и реорганизации машинно-
тракторных станций: Тезисы доклада на первой сессии Верховного Совета СССР
(февраль 1958 года) // Строительство коммунизма в СССР и развитие сельского
хозяйства: [в 8 т.]. – М.: Госполитиздат, 1962. – Т. 3: январь 1958 г. – май 1959 г. –
С.46–85.
12. Хрущев Н.С. О мерах дальнейшего развития сельского хозяйства СССР: Доклад на
пленуме ЦК КПСС 3 сентября 1953 года // Строительство коммунизма в СССР и
развитие сельского хозяйства: [в 8 т.]. – М.: Госполитиздат, 1962. – Т. 1: Сентябрь 1953
– январь 1955 гг. –С. 7 – 84.
13. Хрущев Н.С. Об увеличении производства продуктов животноводства: Доклад на
пленуме ЦК КПСС 25 января 1955 года // Строительство коммунизма в СССР и
развитие сельского хозяйства: [в 8 т.]. – М.: Госполитиздат, 1962. – Т. 1: Сентябрь
1953 г. – январь 1955 г. – С. 421 – 492.
14. Хрущёв Н.С. Воспоминания: избранные фрагменты / Н.С. Хрущев. – М.: Вагриус,
2007. – 512 с.

Література
16. Арутюнян Ю.В., Вылцан М.А. Историческая роль МТС и их реорганизация /
[Ю.В. Арутюнян, М.А. Вылцан]. – М.: Соцэкгиз, 1958. – 159 с.
17. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946 – 1980-і рр.) /
[В.К. Баран, В.М. Даниленко] – К.: ВД Альтернативи, 1999. – 304 с.
18. Боффа Дж. История Советского Союза: [в 2 т.] / Пер с ит. – 2-е изд. / Дж. Боффа. – М.:
Международные отношения, 1994. – Т.2: От Отечественной войны до положения
второй мировой державы. Сталин и Хрущёв. 1941 – 1964 гг. – 632 с.
 8

19. Венжер В.Г. Подсобные хозяйства – дополнительный источник производства

сельскохозяйственных продуктов // Вопросы экономики. – 1962. – №7. – С. 58 – 69.
20. Верт Н. История советского государства. 1900 – 1991 / Пер. с фр. / Н. Верт. – М., 1992.
21. Винар Б. Економічний колоніалізм в Україні / Б. Винар. – Париж: Національне
видавництво в Європі, 1958. – 186 с.
22. Волков И.М. Некоторые вопросы истории сельского хозяйства и крестьянства в
послевоенный период // История СССР. – 1973. – №1. – С. 3 – 19.
23. Вылцан М.А. Восстановление и развитие материально-технической базы колхозного
строя (1945-1958) / М.А. Вылцан. – М.: Мысль, 1976. – 263 с.
24. Ерёменко Л.В. Реорганизация машинно-тракторных станций и её социально-
экономические последствия в 1958 – 1965 гг. (на материалах УССР): автореф. дисс. на
соискание учёной степени канд. ист. наук: спец. 07.00.02 «История СССР» / Леонид
Васильевич Ерёменко. – М., 1977. – 21 с.
25. Зеленин И.Е. Аграрная политика Н. Хрущёва и сельское хозяйство страны //
Отечественная история. – 2000. – №1. – C. 76 – 93.
26. Зеленин И.Е. Аграрная политика Н.С. Хрущёва и сельское хозяйство / И.Е. Зеленин. –
М.: Изд. центр Института российской истории РАН. – 2001. – 305 с.
27. Зубкова Е. Реформы Хрущева: культура политического действия // Свободная мысль.
– 1993. – №9. – С. 97 – 107.
28. История советского крестьянства: [у 5 т.] / [Отв. ред. И.М. Волков]. – М.: Наука, 1988.
– Т. 4: Крестьянство в годы упрочения и развития социалистического общества 1945
– конец 50-х годов. – 1988. – 499 с.
29. Історія українського селянства: [нариси в 2 т.]. – К.: Наукова думка, 2006. – Т. 2. – 655
с.
30. Кононенко К.С. Україна і Росія. Соціально-економічні підстави української
національної ідеї. 1917 – 1960 / К.С. Кононенко. – Мюнхен: Б.в., 1965. – 535 с.
31. Кривчик Г.Г. Українське село під владою номенклатури (60–80-ті рр. ХХ ст.) /
Г.Г. Кривчик. – Д.: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2001. – 192 с.
32. Кульчицький С. Межі реформаторської діяльності М. Хрущова // Історія в школах
України. – 1997. – №4. – С. 6 – 10.
33. Кульчицький С. Спроби реформ (1956 – 1954) // Український історичний журнал. –
1998. – №2. – С. 102 – 114; №3. – С. 120 – 129.
34. Лейбович О. Реформа и модернизация в 1953 – 1964 гг. / О. Лейбович. – Пермь: Изд-
во Пермского ун-та, 1993. – 182 с.
35. Майстренко І. Історія комуністичної партії України / І. Майстренко. – Б.м.:
Сучасність, 1979. – 259 с.
36. Нікілєв О.Ф. Виробнича інтелігенція українського села: Творення соціальної верстви
(середина 40-х – середина 60-х рр. ХХ ст.) / О.Ф. Нікілєв. – Дніпропетровськ: Вид-во
Дніпропетр. ун-ту, 2004. – 208 с.
37. Петренко В.С. Село на шляхах піднесення. Зміни в складі, умовах праці і життя
колгоспного селянства УРСР (1951-1969) / В.С. Петренко. – К.: Наук. думка, 1970. –
348 с.
38. Пихоя Р.Г. О внутриполитической борьбе в советском руководстве. 1945 – 1958 гг. //
Новая и новейшая история. – 1995. - № 6. – С. 3 – 14.
39. Пихоя Р. Почему Хрущёв потерял власть [Електронний ресурс] // Международный
исторический журнал. – 2000. – Режим доступу:
http://history.machaon.ru/all/number_08/analiti4/khrushchev_print/
40. Пыжиков А.В. Хрущевская «оттепель» / А.В. Пыжиков. – М.: Олма-пресс, 2002. – 511
с.
41. Романюк І.М. Українське село у 50-ті – першій половині 60-х рр. ХХ століття /
І.М. Романюк. – Вінниця: Книга-Вега, 2005. – 256 с.
 9

42. Русинов И.В. Аграрная политика КПСС в 50-е – первой половине 60-х годов: опыт и
уроки // Вопросы истории КПСС. – 1988. – №9. – С. 36 – 49.
43. Саржан А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945 -
1998): Монография. – Донецк: Сталкер, 1998. – 300 с.
44. Стреляный А. Последний романтик // Дружба народов. – 1988. – №11. – С.190–228.
45. Талан Є.П. Колгоспи Української РСР в період завершення будівництва соціалізму
(1951 – 1958 рр.) / Є.П. Талан. – К.: Наукова думка, 1966. – 160 с.
46. Таубман У. Хрущёв: [Пер. с англ. Н.Л. Холмогоровой] / У. Таубман. – М.: Молодая
гвардия, 2005. – 850.
47. Хоскинг Дж. История Советского Союза 1917 – 1991 / Дж. Хоскинг. – М.: Вагриус,
1995. – 511 с.
48. Шестаков В.А. Социально-экономическая политика советского государства в 50-е –
середине 60-х годов / В.А. Шестаков. – М.: Наука, 2006. – 296 с.
49. Bilinsky Y. The second Soviet Republic: The Ukraine after World War II / Y. Bilinsky. –
New Jersey; New Brunswick, 1964. – 539 p.
Поняття «Відли́га» – неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті
Й. Сталіна (друга половина 1950-х – початок 1960-х рр.). Його характерними рисами був
певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в
напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського
життя.

1. Історіографія проблеми та джерельна база розгляду

1953 – 1964 рр. – один із найбільш успішних і суперечливих періодів радянського

відтинку української історії, що усталено визначається, з одного боку, як час визволення
від певної частини сталінської спадщини, беззаперечного покращення народного
добробуту, а з іншого – він вирізняється зливою поверхових і необачних адміністративних
трансформацій. Саме в цей період було надано нового імпульсу намаганню втілити в життя
комуністичну доктрину, що за М. Хрущова отримала свою довершеність (радянського
зразка) за рахунок нових хибних теоретичних конструкцій. Україна, що не мала своєї
державної економічної політики, перебувала на вістрі конкретного втілення заходів з
реформування сільського господарства, що нав’язувалися ззовні.
Дослідники аграрної історії та політики доби «відлиги»
СРСР Західна Європа та Росія Україна
США
Ю. Арутюнян, Дж. Боффа (Італія), І. Зеленін, В. Баран,
В. Венжер, Н. Верт (Франція), О. Зубкова, Г. Кривчик,
І. Волков, Дж. Хоскінг (Велика О. Лейбович, О. Нікілєв,
В. Петренко, Британія), О. Пижиков, І. Романюк,
Є. Талан, У. Таубман (США)), В. Шестаков А. Саржан
І. Русинов у тому числі
представники
української діаспори
(Я. Білінський,
М. Величківський,
Б. Винар,
І. Майстренко,
К. Кононенко)
 10

Лейтмотив праць: Головна думка:

більш-менш вдалий хибність колгоспно-радгоспної організації аграрного виробництва
розвиток колгоспно-
радгоспної системи
у аграрному секторі

У великому масиві досліджень, які торкаються періоду «відлиги» в Україні найбільша

частка складають праці, присвячені проблемам розвитку сільського господарства. У
радянський час найбільш значущими праці з аграрної історії та політики були створені
Ю. Арутюняняном, В. Венжером, І. Волковим, В. Петренком, Є. Талан, І. Русиновим.
Західні автори (Дж. Боффа (Італія), Н. Верт (Франція), Дж. Хоскінг (Велика Британія),
У. Таубман (США)), у тому числі представники української діаспори (Я. Білінський,
М. Величківський, Б. Винар, І. Майстренко, К. Кононенко) проаналізували такі проблеми
радянського суспільства, які в рамках вітчизняної гуманітаристики просто не могли
вивчатися. Зараз очевидно, що західні характеристики радянської економіки, які
піддавалися у СРСР нищівній критиці, були цілком об’єктивними.
Вони звернули увагу на внутрішньополітичну боротьбу як один із чинників
виникнення реформ. Висновки західних науковців стали набутком сучасного вітчизняного
суспільствознавства.
У дослідженнях створених у пострадянський час в Україні (В. Баран, В. Даниленко,
Г. Кривчик, О. Нікілєв, І. Романюк, А. Саржан) та Росії (І. Зеленін, О. Зубкова,
О. Лейбович, О. Пижиков, В. Шестаков) використовуються архівні документи, що
проливають світло на роль владних інститутів у проведенні економічних перетворень,
дійсну, а не уявну реакцію на них пересічних громадян.
Більш критично у сучасній науковій літературі проаналізовано опубліковані ще у
радянський час стенографічні звіти пленумів ЦК КПРС, партійно-державні постанови щодо
сільського господарства, аграрну статистику.

Для розкриття теми лекції були використані наступні джерела: 1) законодавчі акти
Радянського Союзу, матеріали сесій Верховної Ради СРСР; 2) постанови КПРС та Компартії
України; 3) промови і доповіді М. Хрущова, Г. Маленкова тощо; 3) матеріали особового
походження.

2. Формування нового курсу аграрної політики

У радянській, західній та пострадянській історіографії склалося стале уявлення про
кризову ситуацію на селі у СРСР напередодні 1953 р. (від визнання об’єктивних її причин
до вродженої хибності радянської аграрної політики), а також усвідомлення
неприйнятності існуючого становища посталінським керівництвом держави, що стало
одним із витоків перетворень.
Сільське господарство було пасинком соціалізму і з часів колективізації знаходилося
в стані хронічного застою. Колгоспи і радгоспи працювали, як правило, малоефективно і
досягли довоєнних показників пізніше, ніж підприємства промисловості.
Робота в громадському господарстві оплачувалася порожніми трудоднями, тому що
після виконання всіх планів і надпланових завдань в колгоспі майже не залишалося
продукції для розподілу.

Ось як затаврувався трудодень у народній творчості:

„Трудодень, трудодень,
трудоодиниця,
батько ходить без штанів,
 11

мати – без спідниці”

„Сидить баба на рядні

та й рахує трудодні.
– Трудодень, трудодень,
дайте хліба хоч на день.
Працювала вісім день,
заробила трудодень.
А від того трудодня,
голодую я щодня”.

Бачимо, як низька зацікавленість колгоспників у результатах праці у колективному

господарстві знайшла відбиток жартівливих піснях.
Присадибна ділянка фактично виконувала роль замінника заробітної плати за роботу
в колгоспі. Колгоспники працювали у присадибному господарстві особливо ретельно, і
держава вирішила скористатися цим. Продукція, яку колгоспники одержували з власного
господарства, стала обкладатися грошовими та натуральними податками. В результаті
селяни змушені були вирубувати сади й різати птицю, щоб уникнути непосильних податків.

У наслідок малої ефективності колгоспного ладу у країні кілька років не зростало

зернове виробництво. По суті, критична ситуація склалася у тваринництві: в 1952 році в
умовах браку кормів почались поголовна загибель і масовий забій худоби. Поголів’я
великої рогатої худоби скоротилося на 2,2 млн. голів.
Через це перші заходи постсталінського керівництва в сфері економіки стосувалися
сільського господарства, бо як бачимо воно було у стані крайнього занепаду.
В радянській історіографії склалося уявлення про те, що ухвали вересневого
(1953 р.) пленуму ЦК КПРС поклали початок і забезпечили піднесення сільського
господарства у 1950-х рр. Ця традиція в історичній науці склалася за М. Хрущова, бо саме
він робив доповідь, яка містила реалістичний аналіз стану справ у галузі аграрних відносин.
На цьому ж пленумі М. Хрущов був обраний першим секретарем ЦК КПРС – очільником
партійного апарату.
Наприкінці 1980-х рр., вочевидь під впливом досліджень західних науковців (А. Ноув,
Дж. Боффа, Н. Верт), українські й російські вчені звернули увагу на нові аспекти проблеми.
Серед них питання пріоритету ініціювання реформ, особистого внеску у формування курсу
перетворень Г. Маленкова і М. Хрущова (В. Баран, В. Даниленко, І. Романюк, С. Падалка,
О. Зубкова, О. Лейбович, Л. Опенкін, В. Шестаков), боротьби за владу як одного з чинників
ідеї реформ (О. Пижиков, У. Таубман).
Політично незаангажоване дослідження не може не засвідчити, що перетворення в
аграрному секторі економіки країни розпочалися не з рішень вересневого (1953 р.) пленуму
ЦК КПРС, а майже місяцем раніше, з серпневої (1953 р.) сесії Верховної Ради СРСР.
 12

Г. Маленков після смерті Й. Сталіна став Головою Ради Міністрів СРСР – найвищою
посадовою особою в державі.

8 серпня 1953 р. голова Ради Міністрів СРСР Г. Маленков на сесії Верховної Ради
СРСР, від імені уряду і Центрального комітету, виголосив промову з низкою ініціатив, що
стосувалися в тому числі і сільського господарства:
1) підвищення капіталовкладень у розвиток галузі;
2) значне збільшення видачі грошей і натури на трудодні; 3) підвищення
зацікавленості колгоспників у розвитку сільського господарства шляхом збільшення
заготівельних цін на м’ясо, молоко, вовну та овочі, що здавалися державі у порядку
обов’язкових поставок;
4) організація у широких розмірах державних закупівель зерна за збільшеними
цінами у колгоспів;
5) значне зменшення норми обов’язкових поставок з ОПГ, зниження грошового
податку в середньому у два рази з кожного двору і повне зняття недоїмок за минулі роки по
сільськогосподарському податку.

У той же день сесія Верховної Ради СРСР ухвалила закон «Про

сільськогосподарський податок», що значно поліпшив ситуацію на селі.
Сільгоспподаток
Закон 1939 р. Закон 8 серпня 1953 р.
– передбачав обчислення податку від – встановлював тверді ставки податку
загальної суми прибутків з кожної сотки присадибної землі
колгоспників, установлених довільно (незалежно від загальної суми
згори; прибутку з особистого
– доходи обраховувалися від кожного виду господарства колгоспників);
сільськогосподарських культур, включно – передбачав зниження суми податку
з плодовими деревами, ягідниками, для тих колгоспників, які не мали
виноградниками, а також від худоби, корів, що сприяло накопиченню
бджолосімей тощо. коштів на їх придбання;
– було також значно знижено норми
поставок продуктів тваринництва та
картоплі з особистих господарств
колгоспників.

По суті, це була докорінна реформа сільгоспподатку, що був незмінним від 1939 р. і

передбачав обчислення податку від загальної суми прибутків колгоспників,
установлених довільно згори; доходи обраховувалися від кожного виду
сільськогосподарських культур, включно з плодовими деревами, ягідниками,
виноградниками, а також від худоби, бджолосімей тощо.
Закон 1953 р. встановлював тверді ставки податку з кожної сотки присадибної землі
(незалежно від загальної суми прибутку з особистого господарства колгоспників).
Передбачалося зниження суми податку для тих колгоспників, які не мали корів, що
сприяло накопиченню коштів на їх придбання.
Було також значно знижено норми поставок продуктів тваринництва та картоплі з
особистих господарств колгоспників.

Пропозиції Г. Маленкова і заходи з їх реалізації надовго забезпечили йому

популярність серед населення й особливо серед селянства. Газету з промовою голови уряду
«на селі зачитували до дір» [Р. Медведев, с. 25]. Серед звичайних людей з’явилися чутки
про те, що Г. Маленков, нібито, небіж або навіть прийомний син В. Леніна [214, с. 303].
 13

Народна свідомість на той час була промита таким чином, що Ленін уявлявся широким
народним масам ідеальною непогрішимою, майже божественною істотою.

У доповіді на вересневому пленумі (1953 р.) М. Хрущов озвучив заходи із

підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів і колгоспників, намічені Радою
Міністрів СРСР і Президією ЦК.

Отже, заходи з підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів та колгоспників

здійснювались так званим «колективним керівництвом» держави та партії, у середовищі
якого діяли за згодою Г. Маленков та М.Хрущов, які очолювали уряд та партійний апарат.
У наслідок втілення в життя заходів, які були визначені «колективним керівництвом»
значно підвищилась матеріальна зацікавленість колгоспників, збільшились державні
асигнування на потреби села, покращилось технічне й кадрове забезпечення колгоспів.
Вже восени 1953 року з колгоспів списано всю заборгованість за обов’язкові поставки про-
дуктів тваринництва у минулі роки. Вирішено не доводити до окремих районів і колгоспів
завдань щодо поголів’я тих видів худоби і птиці, розведення яких у даних умовах
економічно невигідно. З метою кращого стимулювання дозволено видавати колгоспникам
грошовий аванс – 25 % від коштів, що надходили від реалізації худоби і продуктів
тваринництва.

Загалом Протягом 1953-1958 рр. істотно зросли заготівельні ціни на

сільськогосподарську продукцію:
на зерно – майже в 7 разів,
на картоплю – майже у 8 разів,
на продукти тваринництва – у 5,5 раза.
Так, були зроблені спроби здати в архів сталінську аграрну політику та запровадити новий
курс управління розвитком сільського господарства.

3. Ліквідація машинно-тракторних станцій

Машинно-тракторна станція (МТС) – в СРСР державне підприємство, що

забезпечувало колгоспи сільськогосподарською технікою.
Машинно-тракторні станції здійснювали обслуговування і ремонт тракторів,
комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки й давали її в оренду колгоспам (на
прокат).
Перші тракторні загони з’явилися в кінці 1920-х років. У 1929 р. уряд прийняв
постанову про повсюдне створення МТС (одна на адміністративний район).

Державні МТС разом з колгоспною системою забезпечували постійний контроль за

селянством, виробництвом і розподілом зерна в країні. Користуючись своїм монопольним
становищем головного власника сільськогосподарської техніки на селі, МТС сприяли
додатковому вилученню зерна в колгоспів.
Ідея передачі техніки МТС колгоспам не була новою. Зокрема, досліджуючи
діяльність МТС і проблеми колгоспів як недержавних підприємств, подружжя професор В.
Венжер та доцент Г. Саніна ще на початку 1950-х рр. обґрунтували у рамках дозволеної
 14

Й. Сталіним економічної дискусії висновок про необхідність продажу техніки МТС

колгоспам.
В. Венжер виходив з того, що колгоспи дійсно є кооперативними підприємствами, як
офіційно вважалось, то вони повинні стати власниками засобів виробництва й результатів
своєї праці.
МТС як дітище командно-адміністративної системи матеріально не були зацікавлені
у зростанні колгоспного виробництва й підвищенні його ефективності, оскільки основними
показниками в їхній праці були обсяги виконаних робіт, а не кінцевий результат
господарювання колгоспів.
У діяльності МТС набували масового поширення факти, коли МТС перевиконували
договірні зобов'язання в окремих колгоспах за рахунок невиконання в інших.
У 1950 р. в Червонокам'янецькій МТС Одеської області план боронування в колгоспі
ім. Ворошилова був виконаний на 237%, а в колгоспах ім. Маленкова та ім. Кагановича
навіть не були виконані планові зобов'язання.
В 1950 р. Розівська МТС Запорізької області обслуговувала 17 колгоспів, але в
жодному з них не виконувала своїх планових зобов'язань. І такі факти були непоодинокі.
Однак на початку 1950-х рр. Й. Сталін не бачив альтернативи МТС. Він, як відомо,
категорично заперечував пропозиції Г. Саніної і В. Венжера продати у власність колгоспам
основні засоби виробництва. МТС залишалися «опорою партії на селі».

На початку постсталінського періоду держава підтримувала МТС значними коштами.

У 1954 – 1955 рр. на зміцнення МТС в СРСР було асигновано 2,3 млрд руб.
Механізатори сільського господарства виділялись як працівники державних
підприємств. Починаючи з 1953 р. трактористам МТС, на відміну від колгоспників,
виплачувалась стабільна місячна зарплата.
Гарантований мінімум грошових і натуральних доходів механізаторів на трудодень
був значно більшим ніж у колгоспників.
Так, у Клебанівській МТС Вінницької області тракторист отримував у 1958 р. на
трудодень гарантований мінімум 6 крб. грішми і 3 кг зерном, а колгоспники зони діяльності
цієї МТС отримували в середньому (і то лише за умови виконання державного плану) 3 крб.
грішми і 2 кг зерном.
Значна кількість керівників МТС займалась окозамилюванням і масовими
приписками. Так, по Володарсько-Волинській МТС лише на оранці під ярі зернові було в
1956 р. приписано 4430 га й нараховано 146 тис. руб. натуральної оплати за невиконані
роботи. У цій же МТС лише в одному колгоспі ім. Леніна було неправомірно нараховано
натуральної оплати за 4 роки на суму більш як 75 тис. руб.
Середня врожайність по колгоспах, які обслуговувала Горностайпільська МТС
Київської області становили 3,6 ц зернових разом із кукурудзою. Надій молока на корову
ледве перевищував 1 тис. кг на рік.
Неефективность МТС стала очевидною. Їх доля була вирішена наприкінці 1957 – на
початку 1958 р. Правда, у березні 1958 р. було проведено так зване всенародне обговорення
рішення партії, що, по суті, вже було прийняте. У радянській історії був лише один
прецедент такого роду – обговорення Конституції СРСР у 1936 р.
За даними самого М. Хрущова, з проблеми реорганізації МТС лише за період з 1 по
25 березня було проведено 576 тис. 879 загальних зборів, на яких були присутні 49 млн 909
тис. трудящих. На цих зборах виступало більше 3 млн осіб. За цей час редакції центральних,
республіканських, обласних і міських газет, журналів, радіо й телебачення отримали
близько 126 тис. статей і листів з пропозиціями щодо реорганізації МТС. З них близько 103
тис. було опубліковано.
27–31 березня 1958 р. сесія Верховної Ради СРСР 5-го скликання прийняла закон «Про
дальший розвиток колгоспного ладу та реорганізацію машинно-тракторних станцій».
Відповідно до цього закону «реорганізація МТС повинна здійснюватись поступово із
 15

врахуванням розвитку економіки окремих колгоспів й особливостей різних зон і районів

Радянського Союзу в терміни, встановлені Радами міністрів союзних республік».
М. Хрущов запропонував розпустити МТС і передати техніку у власність колгоспам.
Таким чином, порушувався один із важливих сталінських догматів, за яким усі важливі
засоби виробництва повинні перебувати в руках держави. По суті, це була ініціатива, що
могла посилити самостійність селянського господарства.
На початок реорганізації в Україні налічувалось майже 1400 МТС і машинно-
тваринницьких станцій.
Щодо подальшої долі МТС, як державних установ, то центральний керівний орган
КПРС планував перетворити їх на ремонтно-технічні станції (РТС), що були покликані
забезпечити ремонт сільськогосподарської техніки, технічне обслуговування колективних
господарств, постачання їм і радгоспам (шляхом продажу) нової техніки, запасних частин,
пального тощо.
Намічений постановою спосіб проведення реформи передбачав її поступове
втілення у життя. Так, у загальних рисах партійний документ визначив можливість
тимчасового збереження виробнично-технічного обслуговування через МТС у тих районах,
де ще не всі колгоспи мають можливість придбати трактори та інші машини, а також не
можуть правильно використовувати цю техніку.
Місце і роль намічених перетворень у ході розвитку колгоспно-радгоспної системи
СРСР були визначені М. Хрущовим як «найбільш визначна подія» після колективізації.

Наслідки реформи сталі особливо помітними через деякий час, особливо після
повалення М. Хрущова.
 У період реорганізації МТС було «серйозно підірвано» ремонтну базу сільського
господарства, що спричинилося передачею понад 600 добре обладнаних ремонтних
заводів і майстерень несільськогосподарським організаціям, тобто установам, до
кола повноважень яких не входили обслуговування аграрної галузі чи опікування
нею.
 Реорганізація МТС була проведена у невиправдано короткий термін.
 Техніку купували не тільки міцні, але й економічно слабкі колгоспи. Багато з них не
відразу змогли розрахуватися за машини, відтак зросла їх заборгованість перед
державою, знизилася оплата праці колгоспникам.
 Витративши наявні кошти, колгоспи припинили закупівлю техніки, зменшилися
темпи зростання рівня їх матеріально-технічного забезпечення.
 Серед проданих колгоспам УРСР тракторів було чимало старих.
 Вартість капітального ремонту в РТС деяких марок техніки становила від третини
до половини ціни нової сільгоспмашини.

У період реорганізації МТС було «серйозно підірвано» ремонтну базу сільського

господарства, що спричинилося передачею понад 600 добре обладнаних ремонтних заводів
і майстерень несільськогосподарським організаціям, тобто установам, до кола повноважень
яких не входили обслуговування аграрної галузі чи опікування нею.
За радянських часів сформувався перелік небезпідставних критично-негативних
оцінок аграрної політики М. Хрущова, що наслідували оцінки березневого (1965 р.)
пленуму ЦК КПРС. У зазначеному вище переліку академічних видань стверджувалося, що
реорганізація МТС була проведена у невиправдано короткий термін, техніку купували не
тільки міцні, але й економічно слабкі колгоспи. Багато з них не відразу змогли
розрахуватися за машини, відтак зросла їх заборгованість перед державою, знизилася
оплата праці колгоспникам. Витративши наявні кошти, колгоспи припинили закупівлю
техніки, зменшилися темпи зростання рівня їх матеріально-технічного забезпечення.
 16

Найбільш суттєві висновки щодо наслідків цієї реформи зробила радянська

дослідниця Є. Талан.
Вона наводить кількісні показники, що характеризують масштабність реформи –
колгоспи республіки придбали у МТС понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. зернових
комбайнів, багато іншої сільгосптехніки – усього на суму 4,3 млрд руб., із них 2 млрд руб.
виплатили відразу.
Повністю розрахувалася за куплену техніку майже десята частина колгоспів. На цій
підставі Є. Талан дійшла висновку, що такі великі одноразові витрати були під силу лише
економічно міцним колгоспам.

Переважна ж більшість сільгоспартілей зазнала значних тимчасових фінансово-

економічних труднощів. Придбання техніки, що належала МТС, будівництво приміщень
для її збереження, утримання механізаторів, інженерно-технічних працівників та значної
частини інших спеціалістів, які перейшли на роботу до колгоспів після ліквідації МТС, на
думку дослідниці, вплинуло на зниження рівня оплати праці у колгоспах.
Позитивний бік перетворення радянська історіографія вбачала у тому, що
реорганізація МТС і зосередження техніки у колгоспах свідчили створювали сприятливі
умови для успішного розвитку колгоспного ладу. Зростання чисельності і питомої ваги
механізаторів у складі колгоспного селянства сприяло його зближенню з робітничим
класом.
У радянський час у науковців з’явилась можливість встановити й обнародувати
факти безгосподарності, погіршення використання і зберігання техніки, плинності
механізаторських кадрів у значній частині колгоспів за перший пореформений час.

Заслуговують на увагу висновки ще одного радянського науковця Л. Єрьоменка.

Суттєвим для розуміння впровадженого перетворення, на наш погляд, є визначення
дослідником реформи як «продажу сільськогосподарської техніки колгоспам», що більш
точно, ніж «реорганізація МТС», розкриває істотні ознаки нового заходу в системі аграрної
політики держави.
Спираючись на матеріали центральних державних архівів СРСР, дослідник
встановив, що серед проданих колгоспам УРСР тракторів було чимало старих. Вартість
капітального ремонту в РТС деяких марок техніки становила від третини до половини ціни
нової сільгоспмашини.
Науковцем було з’ясоване скорочення після реформи (у 1958–1959 рр.) випуску
сільгосптехніки через початкове помилкове уявлення хрущовського партійно-державного
керівництва країни про те, що сільське господарство відтепер забезпечене матеріально-
технічними засобами і може розвиватися без значних додаткових витрат. Усвідомлення цієї
помилки і нарощення від 1961 р. виробничих потужностей тракторної й
сільськогосподарської промисловості не змінило ситуацію на краще – машин у колгоспах
не вистачало, тож часто сільськогосподарські роботи не виконувалися у встановлені
агротехнічні терміни. Водночас, дослідник вказував на непідготовленість частини
колгоспів після купівлі емтеесівської техніки до забезпечення її правильного зберігання,
експлуатації й ремонту.

Дехто з іноземних авторів оцінював результати реформи оптимістично. Так,

Р. Міллер (США), що спеціально досліджував історію радянських МТС, вважав, що попри
певні вади, пов’язані з поспішністю у здійсненні даної реформи, ліквідація системи
машинно-тракторних станцій надала радянському сільському господарству перевагу в
довгостроковій перспективі. Вона полегшила великий економічний тягар, що лежав на
колгоспах і державі. Водночас, на думку науковця, створилися умови для керівників
колгоспів в опануванні досвідом управління всім виробничим процесом. Це, безперечно,
посилювало можливості розвитку колгоспної системи.
 17

О. Янов обґрунтовував висновок про те, що ліквідація МТС була важливим

елементом «десталінізації радянського сільського господарства», сприяла
формуванню «селянської еліти», якій було тісно у традиційних колгоспах.

Ліквідація МТС, зазначав Дж. Боффа, «була єдиною економічною реформою

М. Хрущова, яка пережила його». Цілком однозначне розуміння дослідником сутності
хрущовського перетворення відображає й словосполучення «розпуск МТС». Судячи з
характеру компонування окремих суджень науковцем виходить, що така можливість
з’явилася із перемогою М. Хрущова над противниками. Після цього з питання нового свого
почину у ході його обговорення він «не зустрів у керівництві партії принципових заперечень,
котрі раніше стримували його ініціативу». Ця думка досить часто використовується у
публікаціях вітчизняних істориків.
Позитивну якість ініціативи радянського лідера історик убачав у збільшенні
«самостійності селянського господарства» (що, звичайно, є перебільшенням – Ю.Л.). Але
непередбачливість у проведенні реформи, а ще більше – неготовність, на думку
італійського історика, цілковито змінити ставлення держави до селянства спричинили
негативні наслідки, які автор розцінює як «частковий провал» [95, с. 483, 485].
Французький історик Н. Верт визнав, що реформа, пов’язана із ліквідацією МТС,
надала можливість багатьом колгоспам покращити організацію, підняти продуктивність
праці. Водночас своїм наслідком вона мала погіршення фінансового становища
найбідніших колгоспів і переїзд у місто великої кількості спеціалістів із ремонту
сільгосптехніки, що не бажали бути прирівняними до колгоспників. За спостереженням
дослідника, реформа за своїм характером була адміністративною, вона й не могла не бути
такою через відсутність «продуманої інвестиційної політики в аграрному секторі».

У четвертий період серйозний внесок в історіографію реформи, дослідження її

задуму, запровадження і наслідків зробив І. Зеленін. У монографії «Аграрная политика Н.С.
Хрущёва и сельское хозяйство» з огляду на короткий проміжок часу, що знадобився на
розробку, обговорення й ухвалення закону про реорганізацію МТС, історик відзначав зайву
поспішність, невиправдане підштовхування цих процесів із боку сповненого нетерпіння
реформатора, що віддзеркалювало загальний стиль його діяльності, наклало відбиток на
зміст докорінних змін, перетворило реформаційну акцію на швидкісну «надпрограму» і,
певним чином, визначило результат.
До прогалин реформування науковець відніс і різке погіршення матеріального стану
спеціалістів, що перейшли з МТС до колгоспів. У сільгоспартілях вони не отримали відразу
обіцяних пільг і виплат, менш ефективно, ніж за старої системи, а інколи загалом не за
призначенням використовувалася їхня праця. Це спричинило «відтік» кадрів механізаторів,
на подолання якого знадобилося декілька років, зазначає І. Зеленін в іншій своїй праці.
Цікавими є відомості дослідника про те, що лідер партії не міг не знати істинної
ситуації у зв’язку з проведенням реформи. Відтак науковець дійшов висновку, що
твердження М. Хрущова на пленумі ЦК партії у грудні 1958 р. про значне покращення
використання техніки після передачі її колгоспам було передчасним і поверховим, бажане
видавалося за дійсне. У будь-якому випадку, зазначив І. Зеленін, поспішати із завершенням
реформи, скорочувати заплановані терміни було не тільки не розумно, але й небезпечно. У
міркуваннях ученого, на наш погляд, не вистачає думки про брак щирості у заявах
радянського лідера.
Стислість строків реорганізації МТС (замість трьох, передбачених законом, років
«уклалися» в один) та «забігання вперед» в іншій своїй праці історик пояснює ідеологічною
зашореністю, вірою у непохитність принципів соціалізму, невідворотність переростання їх
у комуністичні в недалекому майбутньому. Інша ж причина, на думку вченого, – особиста
диктатура першого секретаря ЦК КПРС, що формувалася у середовищі вищого партійного
 18

керівництва і виявилася в одностайному схваленні його діяльності та цілковитому відданні

галузі на відкуп М. Хрущову.

І все ж таки, І. Зеленін визнає реформу, пов’язану із ліквідацією МТС, однією з

найбільш прогресивних, що мала віддалені позитивні наслідки й була «доцільною, доволі
обдуманою». На думку історика, було завдано чутливого удару по основних ланках
командно-адміністративної системи управління аграрним сектором, що склалася на
початку 1930-х рр., ліквідовано зосередження сільськогосподарської техніки у державній
власності, що визначало підпорядковане становище колгоспів, знято суперечність між
двома господарями на одній землі. Безпосередній ефект від проведеної реформи дався
взнаки вже у ході її здійснення, проявившись у зростанні колгоспного виробництва
наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. попри зниження темпів приросту
сільськогосподарської продукції.
Більш повному розумінню значення хрущовського нововведення у плані впливу на
формування виробничої інтелігенції як верстви колгоспного села спричинилися
дослідження О. Нікілєва. Потенційно позитивним, на думку науковця, разом із ліквідацією
МТС могло виявитися завершення болісного для колгоспів періоду, коли спеціалісти
виконували щодо сільського господарства чиновницькі функції, і започатковувався новий,
– коли вони ставали невід’ємною частиною професійної виробничої структури села,
функції якої полягали в управлінні технологічними процесами виробництва продукції,
плануванні й організації діяльності господарств і трудових колективів. Із другої половини
1950-х рр. формування технологічної і керівної ланки колгоспного виробництва вже
остаточно переводилося на власну соціально-економічну та демографічну базу села.
Результати організаційних змін, що відбулися у ході реалізації прийнятого рішення
про переміщення до сільгоспартілей інженерів і техніків виявилися, за О. Нікілєвим,
далекими від очікуваних. Завдяки здійсненій перебудові село отримало незначну кількість
інженерів і техніків. Так, із 34 376 спеціалістів, що на березень 1958 р. перебували у штаті
машинно-тракторних станцій, до колгоспів було переведено лише 5772 особи, або 16,8%
від загальної кількості, а 77% залишилися на районному рівні. В якісному плані,
підкреслював учений, результат також виявився протилежним задуму. Серед переведених
до колгоспів працівників переважну більшість, а саме 55,9%, становили практики і лише
4% – особи з вищою освітою.
Розглядаючи діяльність партійно-державного керівництва з кадрового забезпечення
колгоспів, О. Нікілєв указав на обмеженість методів (суто адміністративні, завуальовані під
«почини») розв’язання проблеми та їх невдачу. При цьому поряд із загальновідомими
партійно-господарськими кампаніями автор висвітлює і маловідомі або зовсім
недосліджені. Учений розглянув, як українське республіканське партійне керівництво
ініціювало почин інженерів і техніків Київської області, ідея якого полягала в переході
зазначених категорій працівників із промислових підприємств та сільськогосподарських
установ у колгоспи для налагодження обслуговування техніки, що надійшла туди після
розформування МТС . Науковець на основі архівних матеріалів встановив провальний
характер цих заходів, який виявився у сталій тенденції відтоку залучених до роботи на селі
– полишення ними місць свого призначення і повернення до міста. Незадовільний результат
владних потуг вирішення кадрової проблеми села після ліквідації МТС дослідник
пояснював тим, що вони здійснювалися у формі кампаній, які не знаходили широкої
підтримки несільського населення.

Помітно посприяли нарощуванню історичних знань із питання, пов’язаного з

ліквідацією МТС в УРСР, монографія і дисертаційне дослідження І. Романюка. Вчений,
визначаючи місце машинно-тракторних станцій в аграрній економіці країни, влучно назвав
їх «дітищем командно-адміністративної системи». Дослідник звернув увагу на те, що
система МТС поряд із виконанням функцій виробничо-технічного обслуговування та
 19

додаткового вилучення зерна у колгоспів була ще й «наріжним каменем адміністративного

контролю у сільській місцевості». Навіть тоді, коли неприродність взаємин між колгоспами
і МТС ставала очевидною, держава не ліквідувала машинно-тракторні станції. Їх
працівники, підкреслив науковець, за своїм соціальним статусом (оплата праці, правове
становище, соціальне забезпечення) вирізнялися серед інших сільських жителів як певна
«еліта».
У ході дослідження було виявлено в основному негативні ознаки ходу і наслідків
реформи. Так, техніка, яку колгоспи змушені були викуповувати, продавалася їм за новими
оптовими цінами, що значно перевищували державні ціни, за якими свого часу ту ж техніку
отримували самі машинно-тракторні станції. Дослідник навів відомості про те, що розцінки
на передану техніку були встановлені державою тоді, коли вона вже була передана
колгоспам. Переконливим підтвердженням господарської неспроможності радянської
системи, у межах якої здійснювалася реформа, є свідчення про наявність у колгоспах
республіки у 1958 р. 4 тис. тракторів, що не були укомплектовані шинами або не
ремонтувалися через відсутність запчастин [261, с. 67]. Це ще раз підтверджує кепські
справи з експлуатацією техніки, переданої з МТС колгоспам.
На обґрунтування думки про жалюгідні безпосередні результати перетворень
історик повідомляє про факт втрати сільським господарством половини механізаторів,
проте, на жаль, без посилання на джерело і без зазначення, чи то у масштабі всього СРСР,
чи тільки у рамках УРСР.

Привертає увагу низка висновків автора монографії. Так, апелюючи до усталеної

концепції «двох хазяїв», дослідник робить висновок, що із наявністю на колгоспній землі
двох власників «було покінчено». Але це ще не означало зниження залежності колгоспів
від центральних директивних органів, що виявлялася у збереженні механізму вилучення
державою з колгоспів необхідних для неї засобів. Головне у ньому, на думку вченого, –
«володіння монопольним правом на матеріально-технічне постачання колгоспів і на
державне замовлення виробленої ними продукції». Більшу можливість для колгоспів
унаслідок реформи розпоряджатися засобами виробництва дослідник кваліфікував лише як
теоретичну.
У підсумку історик констатує найголовніші наслідки реформи – посилення
економічної залежності сільськогосподарських артілей від держави, подальше згортання
кооперативної форми власності, одержавлення колгоспів. Ліквідація МТС і продаж їх
техніки колгоспам були тими чинниками, які ще більше посилили процес втрати відчуття
господаря і власника у колгоспників. Негативні риси реформи МТС також виразно
окреслені у розділі «Українське село в добу реформ М. Хрущова» (автори В. Даниленко та
І. Романюк) найновішої «Історії українського селянства».

У монографії російського дослідника В. Шестакова зміна порядку виробничо-

технічного обслуговування колгоспів розглядається під кутом зору діяльності інститутів
влади як важливого інструменту реформи. Дослідник сприйняв двоїсту характеристику
реформи, що оформилася у попередні історіографічні періоди. Науковець наводить
красномовний приклад недбалого ставлення у МТС до сільськогосподарської техніки у
масштабах СРСР. Так, у машинно-тракторних станціях просто неба лежали, іржавіли,
виходили з ладу машини та механізми, оцінені приблизно у 1 млрд руб.
Дослідник зазначав, що перш ніж порушити питання про МТС на пленумі ЦК КПРС
М. Хрущов заздалегідь забезпечив собі підтримку у проведенні реформи на нарадах в
апараті Центрального комітету партії, а також із науковцями і практиками. Науковці-
суспільствознавці стверджували, що продаж техніки не суперечить марксистсько-
ленінській теорії. При цьому наводилися такі показники: вартість усієї техніки, що її
куплять колгоспи у МТС – 14 млрд руб., прибуток колгоспів за 1957 р. – 60 млрд руб. Отже,
більшість господарств окуплять техніку за 1 рік. Але ці розрахунки, наголосив дослідник,
 20

спростувало життя – держава отримала від продажу машин 32 млрд руб. До того ж,
механізатори, що працювали у МТС, не хотіли переходити до колгоспів і залишали село.
Головна позитивна ознака досвіду тих років полягає, на думку вченого, у тому, що у роки
«відлиги» було «відпрацьовано», доведено до досконалості тупикову модель
соціалістичного розвитку. Тим самим відкрилася можливість пошуку нових шляхів
модернізації, у тому числі й вихід із соціалізму.

Історіографія ліквідації машинно-тракторних станцій

Найбільш суттєві висновки щодо наслідків цієї реформи зробила радянська

дослідниця Є. Талан.
Вона наводить кількісні показники, що характеризують масштабність реформи –
колгоспи республіки придбали у МТС понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. зернових
комбайнів, багато іншої сільгосптехніки – усього на суму 4,3 млрд руб., із них 2 млрд руб.
виплатили відразу.
Повністю розрахувалася за куплену техніку майже десята частина колгоспів. На цій
підставі Є. Талан дійшла висновку, що такі великі одноразові витрати були під силу лише
економічно міцним колгоспам.
Переважна ж більшість сільгоспартілей зазнала значних тимчасових фінансово-
економічних труднощів. Придбання техніки, що належала МТС, будівництво приміщень
для її збереження, утримання механізаторів, інженерно-технічних працівників та значної
частини інших спеціалістів, які перейшли на роботу до колгоспів після ліквідації МТС, на
думку дослідниці, вплинуло на зниження рівня оплати праці у колгоспах.
Позитивний бік перетворення радянська історіографія вбачала у тому, що
реорганізація МТС і зосередження техніки у колгоспах свідчили створювали сприятливі
умови для успішного розвитку колгоспного ладу. Зростання чисельності і питомої ваги
механізаторів у складі колгоспного селянства сприяло його зближенню з робітничим
класом.
У радянський час у науковців з’явилась можливість встановити й обнародувати
факти безгосподарності, погіршення використання і зберігання техніки, плинності
механізаторських кадрів у значній частині колгоспів за перший пореформений час.
Заслуговують на увагу висновки ще одного радянського науковця Л. Єрьоменка.
Суттєвим для розуміння впровадженого перетворення, на наш погляд, є визначення
дослідником реформи як «продажу сільськогосподарської техніки колгоспам», що більш
точно, ніж «реорганізація МТС», розкриває істотні ознаки нового заходу в системі аграрної
політики держави.
Спираючись на матеріали центральних державних архівів СРСР, дослідник
встановив, що серед проданих колгоспам УРСР тракторів було чимало старих. Вартість
капітального ремонту в РТС деяких марок техніки становила від третини до половини ціни
нової сільгоспмашини.
Науковцем було з’ясоване скорочення після реформи (у 1958–1959 рр.) випуску
сільгосптехніки через початкове помилкове уявлення хрущовського партійно-державного
керівництва країни про те, що сільське господарство відтепер забезпечене матеріально-
технічними засобами і може розвиватися без значних додаткових витрат. Усвідомлення цієї
помилки і нарощення від 1961 р. виробничих потужностей тракторної й
сільськогосподарської промисловості не змінило ситуацію на краще – машин у колгоспах
не вистачало, тож часто сільськогосподарські роботи не виконувалися у встановлені
агротехнічні терміни. Водночас, дослідник вказував на непідготовленість частини
колгоспів після купівлі емтеесівської техніки до забезпечення її правильного зберігання,
експлуатації й ремонту.
Дехто з іноземних авторів оцінював результати реформи оптимістично. Так,
Р. Міллер (США), що спеціально досліджував історію радянських МТС, вважав, що попри
 21

певні вади, пов’язані з поспішністю у здійсненні даної реформи, ліквідація системи

машинно-тракторних станцій надала радянському сільському господарству перевагу в
довгостроковій перспективі. Вона полегшила великий економічний тягар, що лежав на
колгоспах і державі. Водночас, на думку науковця, створилися умови для керівників
колгоспів в опануванні досвідом управління всім виробничим процесом. Це, безперечно,
посилювало можливості розвитку колгоспної системи.
О. Янов обґрунтовував висновок про те, що ліквідація МТС була важливим
елементом «десталінізації радянського сільського господарства», сприяла
формуванню «селянської еліти», якій було тісно у традиційних колгоспах.
Ліквідація МТС, зазначав Дж. Боффа, «була єдиною економічною реформою
М. Хрущова, яка пережила його». Цілком однозначне розуміння дослідником сутності
хрущовського перетворення відображає й словосполучення «розпуск МТС». Судячи з
характеру компонування окремих суджень науковцем виходить, що така можливість
з’явилася із перемогою М. Хрущова над противниками. Після цього з питання нового свого
почину у ході його обговорення він «не зустрів у керівництві партії принципових заперечень,
котрі раніше стримували його ініціативу». Ця думка досить часто використовується у
публікаціях вітчизняних істориків.
Позитивну якість ініціативи радянського лідера історик убачав у збільшенні
«самостійності селянського господарства» (що, звичайно, є перебільшенням – Ю.Л.). Але
непередбачливість у проведенні реформи, а ще більше – неготовність, на думку
італійського історика, цілковито змінити ставлення держави до селянства спричинили
негативні наслідки, які автор розцінює як «частковий провал» [95, с. 483, 485].
Французький історик Н. Верт визнав, що реформа, пов’язана із ліквідацією МТС,
надала можливість багатьом колгоспам покращити організацію, підняти продуктивність
праці. Водночас своїм наслідком вона мала погіршення фінансового становища
найбідніших колгоспів і переїзд у місто великої кількості спеціалістів із ремонту
сільгосптехніки, що не бажали бути прирівняними до колгоспників. За спостереженням
дослідника, реформа за своїм характером була адміністративною, вона й не могла не бути
такою через відсутність «продуманої інвестиційної політики в аграрному секторі».
У четвертий період серйозний внесок в історіографію реформи, дослідження її
задуму, запровадження і наслідків зробив І. Зеленін. У монографії «Аграрная политика Н.С.
Хрущёва и сельское хозяйство» з огляду на короткий проміжок часу, що знадобився на
розробку, обговорення й ухвалення закону про реорганізацію МТС, історик відзначав зайву
поспішність, невиправдане підштовхування цих процесів із боку сповненого нетерпіння
реформатора, що віддзеркалювало загальний стиль його діяльності, наклало відбиток на
зміст докорінних змін, перетворило реформаційну акцію на швидкісну «надпрограму» і,
певним чином, визначило результат.
До прогалин реформування науковець відніс і різке погіршення матеріального стану
спеціалістів, що перейшли з МТС до колгоспів. У сільгоспартілях вони не отримали відразу
обіцяних пільг і виплат, менш ефективно, ніж за старої системи, а інколи загалом не за
призначенням використовувалася їхня праця. Це спричинило «відтік» кадрів механізаторів,
на подолання якого знадобилося декілька років, зазначає І. Зеленін в іншій своїй праці.
Цікавими є відомості дослідника про те, що лідер партії не міг не знати істинної
ситуації у зв’язку з проведенням реформи. Відтак науковець дійшов висновку, що
твердження М. Хрущова на пленумі ЦК партії у грудні 1958 р. про значне покращення
використання техніки після передачі її колгоспам було передчасним і поверховим, бажане
видавалося за дійсне. У будь-якому випадку, зазначив І. Зеленін, поспішати із завершенням
реформи, скорочувати заплановані терміни було не тільки не розумно, але й небезпечно. У
міркуваннях ученого, на наш погляд, не вистачає думки про брак щирості у заявах
радянського лідера.
Стислість строків реорганізації МТС (замість трьох, передбачених законом, років
«уклалися» в один) та «забігання вперед» в іншій своїй праці історик пояснює ідеологічною
 22

зашореністю, вірою у непохитність принципів соціалізму, невідворотність переростання їх

у комуністичні в недалекому майбутньому. Інша ж причина, на думку вченого, – особиста
диктатура першого секретаря ЦК КПРС, що формувалася у середовищі вищого партійного
керівництва і виявилася в одностайному схваленні його діяльності та цілковитому відданні
галузі на відкуп М. Хрущову.
І все ж таки, І. Зеленін визнає реформу, пов’язану із ліквідацією МТС, однією з
найбільш прогресивних, що мала віддалені позитивні наслідки й була «доцільною, доволі
обдуманою». На думку історика, було завдано чутливого удару по основних ланках
командно-адміністративної системи управління аграрним сектором, що склалася на
початку 1930-х рр., ліквідовано зосередження сільськогосподарської техніки у державній
власності, що визначало підпорядковане становище колгоспів, знято суперечність між
двома господарями на одній землі. Безпосередній ефект від проведеної реформи дався
взнаки вже у ході її здійснення, проявившись у зростанні колгоспного виробництва
наприкінці 1950-х – на початку 1960-х рр. попри зниження темпів приросту
сільськогосподарської продукції.
Більш повному розумінню значення хрущовського нововведення у плані впливу на
формування виробничої інтелігенції як верстви колгоспного села спричинилися
дослідження О. Нікілєва. Потенційно позитивним, на думку науковця, разом із ліквідацією
МТС могло виявитися завершення болісного для колгоспів періоду, коли спеціалісти
виконували щодо сільського господарства чиновницькі функції, і започатковувався новий,
– коли вони ставали невід’ємною частиною професійної виробничої структури села,
функції якої полягали в управлінні технологічними процесами виробництва продукції,
плануванні й організації діяльності господарств і трудових колективів. Із другої половини
1950-х рр. формування технологічної і керівної ланки колгоспного виробництва вже
остаточно переводилося на власну соціально-економічну та демографічну базу села.
Результати організаційних змін, що відбулися у ході реалізації прийнятого рішення
про переміщення до сільгоспартілей інженерів і техніків виявилися, за О. Нікілєвим,
далекими від очікуваних. Завдяки здійсненій перебудові село отримало незначну кількість
інженерів і техніків. Так, із 34 376 спеціалістів, що на березень 1958 р. перебували у штаті
машинно-тракторних станцій, до колгоспів було переведено лише 5772 особи, або 16,8%
від загальної кількості, а 77% залишилися на районному рівні. В якісному плані,
підкреслював учений, результат також виявився протилежним задуму. Серед переведених
до колгоспів працівників переважну більшість, а саме 55,9%, становили практики і лише
4% – особи з вищою освітою.
Розглядаючи діяльність партійно-державного керівництва з кадрового забезпечення
колгоспів, О. Нікілєв указав на обмеженість методів (суто адміністративні, завуальовані під
«почини») розв’язання проблеми та їх невдачу. При цьому поряд із загальновідомими
партійно-господарськими кампаніями автор висвітлює і маловідомі або зовсім
недосліджені. Учений розглянув, як українське республіканське партійне керівництво
ініціювало почин інженерів і техніків Київської області, ідея якого полягала в переході
зазначених категорій працівників із промислових підприємств та сільськогосподарських
установ у колгоспи для налагодження обслуговування техніки, що надійшла туди після
розформування МТС . Науковець на основі архівних матеріалів встановив провальний
характер цих заходів, який виявився у сталій тенденції відтоку залучених до роботи на селі
– полишення ними місць свого призначення і повернення до міста. Незадовільний результат
владних потуг вирішення кадрової проблеми села після ліквідації МТС дослідник
пояснював тим, що вони здійснювалися у формі кампаній, які не знаходили широкої
підтримки несільського населення.
Помітно посприяли нарощуванню історичних знань із питання, пов’язаного з
ліквідацією МТС в УРСР, монографія і дисертаційне дослідження І. Романюка. Вчений,
визначаючи місце машинно-тракторних станцій в аграрній економіці країни, влучно назвав
їх «дітищем командно-адміністративної системи». Дослідник звернув увагу на те, що
 23

система МТС поряд із виконанням функцій виробничо-технічного обслуговування та

додаткового вилучення зерна у колгоспів була ще й «наріжним каменем адміністративного
контролю у сільській місцевості». Навіть тоді, коли неприродність взаємин між колгоспами
і МТС ставала очевидною, держава не ліквідувала машинно-тракторні станції. Їх
працівники, підкреслив науковець, за своїм соціальним статусом (оплата праці, правове
становище, соціальне забезпечення) вирізнялися серед інших сільських жителів як певна
«еліта».
У ході дослідження було виявлено в основному негативні ознаки ходу і наслідків
реформи. Так, техніка, яку колгоспи змушені були викуповувати, продавалася їм за новими
оптовими цінами, що значно перевищували державні ціни, за якими свого часу ту ж техніку
отримували самі машинно-тракторні станції. Дослідник навів відомості про те, що розцінки
на передану техніку були встановлені державою тоді, коли вона вже була передана
колгоспам. Переконливим підтвердженням господарської неспроможності радянської
системи, у межах якої здійснювалася реформа, є свідчення про наявність у колгоспах
республіки у 1958 р. 4 тис. тракторів, що не були укомплектовані шинами або не
ремонтувалися через відсутність запчастин. Це ще раз підтверджує кепські справи з
експлуатацією техніки, переданої з МТС колгоспам.
На обґрунтування думки про жалюгідні безпосередні результати перетворень
історик повідомляє про факт втрати сільським господарством половини механізаторів,
проте, на жаль, без посилання на джерело і без зазначення, чи то у масштабі всього СРСР,
чи тільки у рамках УРСР.
Привертає увагу низка висновків автора монографії. Так, апелюючи до усталеної
концепції «двох хазяїв», дослідник робить висновок, що із наявністю на колгоспній землі
двох власників «було покінчено». Але це ще не означало зниження залежності колгоспів
від центральних директивних органів, що виявлялася у збереженні механізму вилучення
державою з колгоспів необхідних для неї засобів. Головне у ньому, на думку вченого, –
«володіння монопольним правом на матеріально-технічне постачання колгоспів і на
державне замовлення виробленої ними продукції». Більшу можливість для колгоспів
унаслідок реформи розпоряджатися засобами виробництва дослідник кваліфікував лише як
теоретичну.
У підсумку історик констатує найголовніші наслідки реформи – посилення
економічної залежності сільськогосподарських артілей від держави, подальше згортання
кооперативної форми власності, одержавлення колгоспів. Ліквідація МТС і продаж їх
техніки колгоспам були тими чинниками, які ще більше посилили процес втрати відчуття
господаря і власника у колгоспників. Негативні риси реформи МТС також виразно
окреслені у розділі «Українське село в добу реформ М. Хрущова» (автори В. Даниленко та
І. Романюк) найновішої «Історії українського селянства».
У монографії російського дослідника В. Шестакова зміна порядку виробничо-
технічного обслуговування колгоспів розглядається під кутом зору діяльності інститутів
влади як важливого інструменту реформи. Дослідник сприйняв двоїсту характеристику
реформи, що оформилася у попередні історіографічні періоди. Науковець наводить
красномовний приклад недбалого ставлення у МТС до сільськогосподарської техніки у
масштабах СРСР. Так, у машинно-тракторних станціях просто неба лежали, іржавіли,
виходили з ладу машини та механізми, оцінені приблизно у 1 млрд руб.
Дослідник зазначав, що перш ніж порушити питання про МТС на пленумі ЦК КПРС
М. Хрущов заздалегідь забезпечив собі підтримку у проведенні реформи на нарадах в
апараті Центрального комітету партії, а також із науковцями і практиками. Науковці-
суспільствознавці стверджували, що продаж техніки не суперечить марксистсько-
ленінській теорії. При цьому наводилися такі показники: вартість усієї техніки, що її
куплять колгоспи у МТС – 14 млрд руб., прибуток колгоспів за 1957 р. – 60 млрд руб. Отже,
більшість господарств окуплять техніку за 1 рік. Але ці розрахунки, наголосив дослідник,
спростувало життя – держава отримала від продажу машин 32 млрд руб. До того ж,
 24

механізатори, що працювали у МТС, не хотіли переходити до колгоспів і залишали село.

Головна позитивна ознака досвіду тих років полягає, на думку вченого, у тому, що у роки
«відлиги» було «відпрацьовано», доведено до досконалості тупикову модель
соціалістичного розвитку. Тим самим відкрилася можливість пошуку нових шляхів
модернізації, у тому числі й вихід із соціалізму.

4. Утиски державою особистих підсобних господарств

Після смерті Сталіна було знижено норми постачання з особистих підсобних

господарств, внесено зміни в систему оподаткування колгоспників, зменшено грошовий
податок у середньому в два рази з кожного колгоспного двора, повністю знято недоплату
за минулі роки.
У липні 1957 року прийнято постанову про відміну обов’язкових поставок
сільськогосподарських продуктів державі колгоспниками, робітниками і службовцями.
Однак, як тільки економіка села зміцніла, коли намітилося зростання урожайності зернових,
поголів’я худоби, – почались дальші обмеження особистих господарств колгоспників.
У 1955 році вдвоє зменшено розміри присадибного господарства, хоча воно давало
немалу частку державних заготівель сільськогосподарської продукції. В 1959 році
встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 року
прийнято указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах і
робітничих селищах.

Очевидно, що протягом 1953-1958 рр. в аграрній політиці в СРСР домінувала

прагматична тенденція. Проте ідеологічні упередження, традиційні догматичні підходи,
які глибоко вкорінилися в управлінському апараті, знову набирали силу. Наприкінці 50-х
років проголошено, що соціалізм у Радянському Союзі переміг повністю й остаточно, що
країна стала на шлях розгорнутого будівництва комунізму. У 1959-1964 рр. в керівництві
сільським господарством запанувала консервативна – ідеологічна тенденція, що знайшло
найбільш повний і яскравий вияв у питаннях розвитку особистих підсобних господарств
(у цій сфері ідеологічні підходи почали переважати уже в середині 50-х років, та й не
випадково: проблема форм власності завжди розглядалася комуністами як визначальна).
Дослідники зауважили, що новий поворот в аграрній політиці М. Хрущова позначився не
лише на змісті, але й на стилі, тоні його промов, доповідей, записок, відображаючи
посилення ортодоксальних настроїв у правлячій верхівці.
Ще в 1956 році М. Хрущов запропонував, щоб селяни продавали своїх корів
колгоспам, а молоко одержували на трудодні, вважаючи, що особисті підсобні господарст-
ва втрачатимуть своє значення і що незабаром їх не стане. У 1957 році ЦК Компартії
України поставив перед партійними, радянськими, сільськогосподарськими органами
завдання: забезпечити різке збільшення поголів’я корів на 100 гектарів земельних угідь.
Виступаючи на пленумі ЦК Компартії України, М. Хрущов знову порушив питання про
добровільний продаж колгоспниками корів господарствам, у яких підтримувались
належні умови для утримання худоби. Однак на практиці кампанія здійснювалася за більш
звичними і краще знайомими керівництву принципами – примусу й адміністрування,
викликавши невдоволення селян і не давши очікуваних результатів.
Особливо енергійно цю кампанію здійснювали на Запоріжжі, хоча об’єктивних умов
для подібної активності там не було. У 1957 році в області налічувалося 7 корів на 100
гектарів угідь, тоді як ЦК Компартії України вимагав у найближчих три-чотири роки
збільшити даний показник удвоє. Під тиском адміністрації в колгоспі «Прапор комунізму»
Мелітопольського району протягом трьох днів було закуплено у колгоспників 150 корів,
у колгоспі «Перемога» Приморського району – 115 корів і т. п. Проте згодом з’ясувалося,
що в багатьох випадках корів у селян просто забрали, грошей чи обіцяного молока не
 25

давали, худобу утримували надзвичайно погано, що викликало обурення людей і хвилю

скарг на адресу ЦК КПРС та ЦК Компартії України.
Уже на початку 1958 року ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР прийняли
постанову «Про помилки, допущені в окремих колгоспах Запорізької області при закупівлі
корів у колгоспників». У цьому документі зазначалося, що деякі правління і голови
колгоспів Мелітопольського, Приморського, Полозького районів під виглядом закупівлі
примушували колгоспників усуспільнювати корів, які належали їм особисто, порушували
принцип добровільності, чинили тиск на людей тощо. Такі ж факти виявлено в
Осипенківському, Андріївському, Приазовському, Велико-Токмацькому та інших районах
області. Однак варто зазначити, що справа не зводилась до «окремих прорахунків»,
допущених «деякими керівниками»: за цими найбільш яскравими прикладами
адміністрування простежувалася загальна політична орієнтація, традиційна управлінська
практика.
Після прийняття названої постанови почався зворотний процес: колгоспники
забирали корів, «добровільно» проданих господарствам. Станом на 17 лютого 1958 року в
колгоспі «Перемога» Приморського району селяни забрали 111 зі 115 проданих корів, у
колгоспі імені Димитрова того ж району – 64 з 83, усього ж по району – 319 із 393 корів.
Але навіть тоді, коли став очевидним провал розпочатої кампанії, загальний політичний
курс – на обмеження, а в перспективі ліквідацію особистих підсобних господарств –
вважався цілком правильним і незаперечним. Виступаючи на пленумі Запорізького
обкому Компартії України, голова Ради Міністрів УРСР Н. Кальченко говорив про
закупівлю корів у колгоспників як про «комуністичні паростки», «частковий перехід до
комунізму».
Заходи партії-держави щодо обмеження індивідуальних підсобних господарств
призвели до помітного зменшення поголів’я худоби, що знаходилось в особистому
користуванні колгоспників. Інакше кажучи, вже вкотре економічна доцільність і
розрахунок були знехтувані на догоду ідеологічним догмам. У травні 1963 року Президія
Верховної Ради УРСР прийняла укази «Про норми утримання худоби в особистій
власності громадян, які не є членами колгоспів» та «Про грошовий податок з громадян-
власників худоби, які не займаються суспільно корисною працею, та з громадян, що
утримують худобу з метою особистого збагачення». За 1954-1964 pp. поголів’я великої
рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників в Україні скоротилося на 14,4 %,
в тому числі корів – на 9,0 %, поголів’я свиней – на 20,0 %, а овець і кіз – на 53,3 %. На
колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва, підвищилися ціни.

5. Хрущовські аграрні «надпрограми»

На початку 1954 року пленум ЦК КПРС прийняв постанову про освоєння цілинних
і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу.
В цьому питанні не було одностайності: В. Молотов, наприклад, вважав за доцільніше
вкласти кошти у піднесення сільського господарства центральної нечорноземної смуги та
України. 22 лютого на цілину виїхала перша група української молоді – кілька десятків
трактористів, комбайнерів, механіків МТС, робітників заводів і будов Київщини. Ця група
прибула в Казахстан і працювала у Федоровському районі Кустанайської області. На
початку березня до Казахстану прибули великі загони молоді з Харківщини,
Дніпропетровщини, Хмельниччини та інших областей України.
Робітничі колективи ряду колгоспів, утворених на цілинних землях, майже
повністю складалися з переселенців-українців. Так було, наприклад, у радгоспах
«Київський», «Харківський» Кустанайської, «Київський», «Херсонський» Акмолинської
областей та ін. У 1956 році в господарствах Казахстану, Західного Сибіру та Північного
Кавказу працювало понад 76 тис. українських юнаків і дівчат.
 26

Цілинна програма дозволила розширити зернове виробництво, але надовго

законсервувала екстенсивний характер сільського господарства. Збір зерна мав вирости і
внаслідок значного збільшення посівів кукурудзи, яке почалося в 1955 році. Нова кампанія
здійснювалась майже повсюдно і часто без належного економічного обґрунтування. У 1953
році посіви кукурудзи займали в Україні близько 2,2 млн. га, у тому числі на зерно – 1,8
млн. га.
За рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК Компартії України вже в 1955 році
планувалося сіяти понад 5,2 млн. га цієї культури, зокрема 4,3 млн. га на зерно. У
південних, лісостепових та поліських районах республіки істотно скоротилися посіви
озимої пшениці, зменшилися площі під окремими кормовими культурами. У 1961 році
колгоспи та радгоспи республіки «за порадою товарища М. Хрущова» виділили 3 млн. га
кращих земель, що повинно було забезпечити перемогу в боротьбі за «велику кукурудзу».
Таким чином, за короткий час посіви «цариці полів» досягли в Україні понад 20 % усієї
посівної площі. У цій кампанії яскраво проявилися суб’єктивізм хрущовського
керівництва, а також вади самої командної економіки. Зернову проблему повністю
розв’язати не вдалося: після неврожаю 1963 року зерно почали імпортувати зі США та
Канади.
Доба реформ – це й десятиліття урочистих обіцянок, більшість з яких залишилась
невиконаною. Людина вольова й енергійна, М. Хрущов здійснював постійні кадрові
перестановки, численні перебудови і реорганізації, намагаючись досягнути негайного
результату. Лідер сміливий і рішучий, він брався за вирішення багатьох складних завдань,
але при цьому часто діяв непродумано, надто імпульсивно, не зважаючи на реальні
можливості. Фраза про те, що «ми за два-три роки вирішимо проблему», стала рефреном
майже кожної його доповіді чи промови. На початку 1956 року XX з’їзд КПРС
констатував, що в СРСР склалися всі необхідні умови, щоб у найкоротший термін
вирішити основне економічне завдання – наздогнати й перегнати найбільш розвинуті
капіталістичні країни з виробництва продукції на душу населення.
Навесні 1957 року М. Хрущов висунув програму «у найближчі роки» наздогнати
США з виробництва м’яса, масла і молока на душу населення, а в січні наступного
республіканська нарада передовиків сільського господарства оптимістично заявила, що «є
всі можливості вже в 1958 році випередити Америку по виробництву молока і масла на
душу населення». У своїй доповіді на XX з’їзді Компартії України перший секретар ЦК
М. Підгорний поставив питання про те, щоб завдання семирічки (1959 – 1965 рр.) в галузі
сільського господарства виконати за п’ять років, а в окремих господарствах і районах – за
ще коротші строки. Навіть тоді, коли відбувся серйозний спад виробництва, М. Хрущов
запевняв: якщо добре попрацювати, Україна може наздогнати Америку по виробництву
м’яса на душу населення за три, максимум – чотири роки.
Улітку 1962 року в усіх союзних, республіканських та обласних газетах з’явилося
Звернення ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР до трудящих
країни. В ньому вказувалося, що труднощі в сільському господарстві спричинили складну
ситуацію з продуктами. Щоб виправити становище, поліпшити постачання населення,
необхідно здійснити ряд заходів. У документі, зокрема, говорилося: якщо колгоспи
зуміють одержати за рік свиню у 100 кілограмів на гектар орної землі, продовольчі
проблеми будуть розв’язані.
Відомий український публіцист, кіносценарист С. Колесник згадував: «І раптом
через п’ятнадцять днів з’являється Звернення цих же високих інстанцій до трудящих, і в
ньому повідомляється, що така середньостатистична свиня на кожен гектар ріллі вже є.
Де? У Гребінківському районі на Київщині. Дзвінок від редактора Педанюка – негайно до
редакції. Зрозуміло, що мене терміново виряджають у Гребінки, щоб поширити на
сторінках газети досвід чудо-свинарів». Та коли кореспондент «Радянської України»
разом зі своїм колегою поїздив по району, зробив економічні розрахунки, результати
виявились далеко не рекордними. «З’ясувалося: якщо здати все свинопоголів’я
 27

Гребінківського району, враховуючи навіть найменші поросятка, навіть тоді цифра не

дотягнеться до рекордної».
«Повернувшись до Києва, – продовжував С. Колесник, – я відзвітував про
відрядження редакторові газети. Той одразу ж подзвонив Підгорному, першому секрета-
реві ЦК Компартії України, і розповів про «гребінківську свиню». «Негайно напишіть
доповідну на моє ім’я», – було розпорядження. Дуже не хотілося компонувати ту допо-
відну, бо руки свербіли опублікувати критичну статтю. Та редактор переконав: «Пиши! А
інакше полетять наші голови!» Я написав чималеньку доповідну, в якій прозвучало з різко
негативним акцентом ім’я П.Ю. Шелеста, тоді першого секретаря Київського обкому
партії. Саме він примусив Гребінківський райком «організувати» свиню. Невдовзі
Педанюк розповів, що питання слухалося в ЦК, і Шелесту дісталося». Однак правдиве
слово нагорі не сподобалось. Через два роки за критичну статтю «Верблюд і капуста», де
йшлося про таке ж фіктивне «виконання» програми малого зрошення, С. Колесника
покарали. Президія ЦК Компартії України винесла авторові статті сувору догану із
занесенням в особову справу, звільнивши його з роботи і заборонивши працювати в пресі.
Після 1958 року темпи розвитку сільського господарства значно знизилися,
становлячи в середньому 2 % на рік, виробництво продуктів тваринництва майже не
зростало. У 1960 році валовий збір зерна в Україні становив 1,33 млрд. пудів замість 2
млрд., що намічалось одержати; продано хліба державі 358,5 млн. пудів, тоді як у минулі
роки республіка продавала його понад 500- 600 млн. пудів. Цей урожай ледь перевищував
валовий збір 1950 року, але не досягав навіть довоєнного рівня. Не було виконано план
виробництва і закупівель м’яса, молока, яєць, цукрових буряків і картоплі. Тому на
січневому (1961 р.) пленумі ЦК КПРС М. Хрущов різко критикував керівників республіки.
Зокрема, він згадав колишнього першого секретаря ЦК Компартії України О. Кириченка і
тодішнього голову Ради Міністрів УРСР Н. Кальченка, назвавши їх «горе-керівниками».
Такі події погіршили стосунки між М. Хрущовим і деякими лідерами в Україні. У
наступному році республіка зібрала рекордний урожай зернових, що перевищив 2 млрд.
пудів. Однак у 1963 році відбувся новий спад, який болісно вдарив не тільки по зерновому
господарству, а й по тваринництву. Неврожай 1963 року досить відчутно позначився на
постачанні населення, а в кінцевому підсумку – на соціально-політичній атмосфері в
країні.
Варто зазначити, що на той час виробництво основних продуктів землеробства стало
рентабельним, особливо соняшника і зернових культур. Серед його товарних галузей
найменшу рентабельність мало овочівництво. В кінці 50-х років було прийнято рішення
скасувати заходи, які стимулювали виробництво і продаж цукрових буряків. Це завдало
значної шкоди колгоспам: валові збори, урожайність і заготівлі цінної технічної культури
почали скорочуватись. Щоб виправити становище, в кінці 1963 року закупівельні ціни на
цукрові буряки підвищено на 18 %, а на початку 1964 року відновлено до певної міри
матеріальні стимули, які застосовувалися раніше.
Проте найгірша ситуація склалася в тваринництві, де виробництво зростало дуже
повільно і де рік у рік не виконувалися державні плани. На відміну від землеробства,
тваринництво залишалося збитковим, незважаючи навіть на деякі пільги. Так, у 1962 році
підвищено закупівельні ціни на худобу і птицю, відмінено сезонні ціни на молоко та яйця,
змінено податки з прибутків від тваринництва. Але відчутного поліпшення не відбулося,
насамперед через значне відставання з виробництвом кормів. Отже, на рубежі 1963 і 1964
рр. об’єктивні обставини примусили керівництво посилити матеріальне стимулювання
виробництва, прагматичні аспекти аграрної політики. А вже після повалення М. Хрущова,
за логікою політичної боротьби та з міркувань економічної доцільності, ліквідовано крайні
прояви ідеологічного фетишизму в сільському господарстві.
В. Черчіллю належать слова: Сталін «прийняв Росію з сохою, а залишив оснащеною
ядерною зброєю». За нетривалий час СРСР перетворився з відсталої аграрної країни в
індустріалізовану державу. Високими темпами зростало промислове виробництво,
 28

особливо в галузях групи «А». На кінець 30-х років Радянський Союз вийшов на третє
місце в світі за обсягом національного доходу. Зрозуміло, не все робилося з примусу: не
можна заперечувати щирий запал, ентузіазм людей того покоління, їхню готовність до
самопожертви. Однак не варто забувати, що тоталітаризм відверто паразитував на кращих
почуттях і настроях трудящих. Зміцнення індустріальної та військової могутності держави
оплачувалось дорогим коштом – низьким рівнем життя людей, занедбаною соціальною
сферою суспільства.