Музиченко Олександр Федорович

– український філолог, педагог –

методист. Народився 1878 р. У 1900 р.
закінчив Ніжинський історико –
філологічний інститут. Певний час
працював в Одеській чоловічій гімназії
вчителем словесності. З 1904 по 1906 р.
стажувався в Новоросійському
університеті (Одеса), у 1906 – 1908 рр.
поглиблював знання в Ієнському
університеті (Німеччина) під керівництвом В. Райна, вивчав досвід провідних
країн Західної Європи та Америки.
З 1908 по 1910 р. працював у Ніжині, читав курси педагогіки і
філософії. Працював у Київському інституті народної освіти. Виступав як
лектор з питань методики, історії зарубіжної педагогіки. Був першим
директором Київського педагогічного музею.
Відомі праці:
«На пути к демократизации школы» (1907), «Философско –
педагогическая мысль и школьная практика в современной Германии» (1909),
«Что такое педагогика и чему она учит» (1912), «Современные
педагогические течения в Западной Европе и Америке» (1913), «Проблема
комплексности в Германии и у нас» (1924) та ін.
Він написав і опублікував кілька статей з методики навчання,
підручники і навчальні посібники для початкової школи: «Читання і
культура слова в сучасній школі», 1930; «Буквар» (у співавторстві),
«Методпоради по навчанню грамоті по букварю» (у співавторстві), «Як
навчати грамоти за букварем» (у співавторстві).
Прогресивність О. Музиченька виявлялася у ставленні до уроку як
основної форми навчального процесу. В 20-х роках найкращою вважалася
комплексна система навчання. На цих позиціях стояв і О. Музиченко. Для
розвитку форм мислення, на його думку, слід відбирати певні навчальні
предмети, зокрема історію і літературу. Решта дисциплін має
концентруватися і певним чином співвідноситися з вивченням історії та
літератури. Ця система давала змогу встановити діалектичні зв’язки між
окремими галузями знань, забезпечити зв’язок навчання з життям і працею.
Педагог активно пропагував комплексний підхід до виховання і навчання,
вбачаючи в ньому засіб боротьби проти схоластики і догматизму школи. До
кінця життя він залишився прибічником цього підходу, хоча пошуки в
перебудові школи тривали.
О. Музиченко вказував на такі недоліки школи, як надмірна
інформативність навчання і недостатньо активна розумова діяльність учнів.
Він пропонував моністичний підхід, коли педагогічний процес має
забезпечувати і навчання, і розвиток. Писав про труднощі при вивченні
української мови, причину яких вбачав в історичних умовах життя народу.
Помер у 1940 р.

Чабаненко Віктор Антонович – (12 вересня 1937, Василівський

район 9 лютого 2014, Запоріжжя) – український мовознавець, лексикограф,
фольклорист. Доктор філологічних наук (1984), професор (1987), заслужений
діяч науки і техніки України, член Національної спілки письменників
України.

Біографія:
Народився у селі Єлизаветівці (Балківська сільрада) Василівського
району на Запоріжжі. У 1959 році закінчив Запорізький педагогічний
інститут (філологічний факультет), після чого деякий час працював
учителем, служив у війську. З 1962 по 1965 рік – аспірант кафедри
української мови ЗДПІ, з 1966 – кандидат наук, а з 1984 року – доктор
філологічних наук, із 1987 року – професор. У 1985 – 1996 роках був деканом
філологічного факультету, з 1984 р. до сьогоднішнього дня – завідувач
кафедри загального і слов'янського мовознавства Запорізького національного
університету. Дійсний член Академії наук вищої школи України.
Творчий доробок:
Опублікував понад 500 наукових праць (монографій, словників,
статей тощо). Лауреат премій імені Петра Чубинського та Я. Новицького.
Упорядкував і видав кілька збірок фольклору Нижньої Наддніпрянщини,
зокрема видання «Савур-могила». Легенди та перекази Нижньої
Наддніпрянщини». Автор поетичних збірок «Собор душі моєї» (1998), «В
гостях у юності твоєї» (1999) та «У вічному двобої» (2000). Член
Національної спілки письменників України (з 1999).
Відзнаки:
Лауреат премій ім. П. Чубинського (1996), Я. Новицького (1999) та
Д. Яворницького (2000). Товариством «Просвіта» ім. Т. Шевченка
нагороджений медаллю «Будівничий України» (2000).
Заслужений діяч науки і техніки України (2002). Відмінник освіти
України (1995).

Павло́ Па́влович Чу́чка – (22 лютогот 1928, село Баранинці, нині

Ужгородського району Закарпатської області) – український мовознавець,
Доктор філологічних наук (1971), професор (1971), заслужений діяч науки і
техніки України (1993).

Біографія:
Павло Павлович Чучка народився 22 лютого 1928 року в селі
Баранинці, нині Ужгородського району Закарпатської області. Початкову
освіту здобув у рідному селі, а середню – в Ужгородській реальній гімназії та
в Ужгородській СШ № 1 . 1952 року закінчивУжгородський університет.
Один рік учителював у середній школі. Потім навчався в аспірантурі
Київського університету.
Кандидатську дисертацію «Українські говірки околиці Ужгорода»
захистив 1959 року, а докторську «Антропонімія Закарпаття» – 1970 року.
Обидві дисертації захистив у Києві.
Від 1954 року – викладач Ужгородського університету. Від 1976 року
– завідувач кафедри загального та слов'янського мовознавства. Від 1996 року
– завідувач кафедри словацької філології. Упродовж 51 року роботи в
університеті Чучка підготував і вів заняття з 20 програмових навчальних
дисциплін з українського, словацького, слов'янського та загального
мовознавства.
 Упродовж 20 років Чучка працював завідувачем кафедри, двічі
доручали йому працювати деканом філологічного факультету, упродовж
двох каденцій в університеті очолював Учену раду з української мови та
історії України. Під його науковим керівництвом 15 аспірантів захистили
кандидатські, а два докторанти при його наукових консультаціях –
докторські дисертації. Нині всі вони працюють у різних вузах України,
Словаччини та Хорватії.
Наукова діяльність:
Павло Чучка досліджує українські говори, сучасну та історичну
ономастику, мову пам'яток, контакти української мови з її сусідами.
Основні праці:
 «Вступ до слов'янської філології» (1968),
 «Антропонімія Закарпаття» (1970).
Співавтор праці «Історія української мови. Лексика і фразеологія»
(1983).
Один з укладачів і редакторів «Угорсько-українського словника»
(1960).
Співавтор кількох підручників з української мови для шкіл з
угорською мовою навчання.
Найбільше наукове дослідження професора Чучки – монографія
«Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник»
обсягом у 740 сторінок. Словник охоплює і пояснює близько 12 тисяч
прізвищ корінних закарпатців, їх правопис, вимову і відмінювання, головне –
географію, історію та етимологію кожного з них.

Вале́рій Ві́кторович Аку́ленко – (29 липня 1925, Харків – 20 липня

2007) – український мовознавець. Доктор філологічних наук (1973).
Професор (1974). Член-кореспондент НАН України (від 1988 року).
Заслужений діяч науки і техніки України (1998).
 Біографія:
1948 року закінчив Харківський університет, тоді ж – Харківський
педагогічний інститут іноземних мов.
У 1948 – 1955 роках працював у Харківському інженерно –
економічному інституті.
У 1955 – 1981 роках працював у Харківському університеті: у 1955 –
1963 роках – завідувач кафедри англійської мови, у 1963 – 1981 роках –
завідувач кафедри загального та прикладного мовознавства.
У 1977 – 1979 роках був радником міністра освіти Куби та директором
Гаванської філії Інституту російської мови.
Від 1981 року – директор Центру наукових досліджень та викладання
іноземних мов НАН України. Від 1998 року – також ректор Київського
інституту перекладачів.
15 січня 1988 року Акуленка обрали членом-кореспондентом АН
УРСР. Спеціальність: мовознавство, германські мови.
У 1975 – 1991 роках був постійним представником СРСР у
термінологічному комітеті Міжнародної стандартизаційної організації (ISO
TC-37).
Наукова діяльність:
Акуленко працював у галузі
загального типолого – контрастивного
мовознавства, соціолінгвістики,
германістики, славістики. Йому
належить пріоритет у створенні
концепції інтерлінгвістичних
елементів у мовах світу.
Українську мову Акуленко
розглядав у зв'язках з іншими
слов'янськими мовами в європейсько
– американському мовному арсеналі.
 Акуленку належать такі праці:
 «Питання інтернаціоналізації словникового складу мови» (1972,
російською мовою),
 «Короткий історичний вступ до мовознавства» (1979,
іспанською мовою).
Співавтор і редактор монографій:
 «Інтернаціональні елементи в лексиці і термінології» (1980)
 «Категорія часокількості в сучасних європейських мовах» (1990)
та ін.

Омеля́н Миха́йлович Огоно́вський – (псевдоніми і криптоніми:

Омелян із Григорова, Ємілян.; 3 серпня 1833, с. Григорів, Рогатинський
район, Івано – Франківська область – 28 жовтня 1894, Львів) – український
учений – філолог і громадський діяч, доктор філософії (1865), член-
кореспондент Польської АН (з 1881). Брат Олександра, Петра та Іларія
Огоновських.

Біографія:
Навчався у Львівській духовній
семінарії.З 1863 року викладав
релігію, руську (українську) мову та
літературу в Академічній гімназії у
Львові. Після закінчення Львівського
(1865) і Віденського (1870)
університетів заступив Якова
Головацького на кафедрі руської
(української) мови та літератури у
Львівському університеті. Один із
засновників «Просвіти» (її голова 1877
– 1894), Народної Ради (1885), Наукового Товариства ім. Т.Шевченка
(1893).Під його впливом багато студентів змінювали погляди з
москвофільських на народовські (зокрема, Володимир Масляк). Тісні зв'язки
з О.Огоновським підтримував Цалковський Василь.
1874 – 1894 – листувався з Олександром Барвінським.
Помер у Львові, похований у родинному гробівці на Личаківському
цвинтарі.
Доробок:
Автор поезії «Хрест» (1860), драм «Федько Острозький» (1861),
«Настасія» (1862), «Галишка Острозька» (1887), українського перекладу
«Слова о полку Ігоревім» (1876), біографії Т. Шевченка (1893) та ін.
Автор поеми, балади, віршів, оповідань, опублікованих у часописах
«Зоря галицька», «Галичанинъ», «Зборник»; драм.
Найбільша праця Огоновського «Історії української літератури»
залишилась незавершеною (публікувалась в «3орі» 1887—1894 ; видана
окремо (1887, 1889, 1891, 1893 – 1894).
Публічні виступи:
 Бесіда при відкритю загальних Зборів товариства „Просвїта“ 20
сїчня (1 лютого) 1888 р.

Потебня Олександр Опанасович

Народився Олександр Опанасович Потебня 10 вересня 1835 року в
селі Гаврилівка Роменського повіту Полтавської губернії (тепер с. Гришине
Роменського району Сумської області) в українській дворянській родині.
Атмосфера, що панувала в сім'ї колишнього офіцера, а згодом службовця, ще
з юних літ сприяла серйозному захопленню хлопця поглибленим вивченням
мов, історії, літератури.
 Маючи за плечима ґрунтовну загальноосвітню підготовку,
Олександр Потебня вступає до Харківського університету з метою
студіювання юрисдикції, але, провчившись рік, переходить на історично –
філологічний факультет, який закінчує в 1856 році. Вся майбутня діяльність
ученого чітко розмежовується на два основні життєві періоди. З 1860 до 1865
року – розробка філософсько – психологічної теорії мови на базі критичного
осмислення ідей В.Гумбольдта і Г.Штейнталя, психологічних досліджень
І. Гербарта і Г .Лотце, а також представників класичної німецької філософії,
зокрема І. Канта. З 1865 до 1891 року – наукова діяльність у сфері граматики
і фонетики російської, української та інших слов'янських мов із
застосуванням новітніх досягнень індоєвропеїстики. Майже все творче життя
великого мовознавця було пов'язане з Харківським університетом. Тут він
розпочинав як викладач російської словесності, тут у 1861 році захистив
магістерську дисертацію "Про деякі символи в слов'янській народній поезії",
тут же у 1862 році пише найзнаменитішу свою працю "Думка і мова".У тому
ж році О.Потебню було відряджено до Німеччини для студій над санскритом
на кафедрі порівняльної граматики індоєвропейських мов. Через рік він
повертається до Харківського університету і обіймає посаду доцента кафедри
слов'янського мовознавства. Значним внеском у мовознавчу науку стала
праця О.Потебні "Із записок з російської граматики" (1874 р.), що була його
докторською дисертацією. У ній дано порівняльно-історичне дослідження
граматичної будови та всієї системи східнослов'янських мов у їх зв'язках з
іншими мовами. Ця праця грунтувалася на великих даних української мови, а
мова взагалі розглядалася у зв'язку з історією народу, у тісному єднанні з
розвитком людської думки. З 1875 року О.О.Потебня стає професором
кафедри російської мови і літератури, де й працює до кінця свого життя.
Граматичну систему О.Потебні пізніше творчо використали провідні
вітчизняні вчені Д.Овсянико-Куликовський, В.Ягич, О.Шахматов та ін.
Велику увагу приділяв учений вивченню психології словесно-художньої
творчості - "З лекцій з теорії словесності", "Із записок з теорії словесності".
О.Потебню по праву вважають творцем лінгвістичної поетики. Значний
внесок О.Потебня зробив у розвиток науки про народну поетичну творчість
та етнографію. В умовах жорстокого гноблення царизмом найменших
проявів усього національного О.Потебня постійно повертався до історії
української мови і літератури, до витоків усної народної творчості. Він
теоретично обгрунтував невід'ємне право кожного народу розвивати та
реалізовувати свої духовні набутки за допомогою рідної мови, оскільки
"немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено
різноманітної й глибокої думки".Помер О.О.Потебня 29 жовтня 1891 року,
похований у Харкові. Ім'я О.Потебні носить Інститут мовознавства АН
України. Початок діяльності Олександра Потебні припадає на 60-ті роки XIX
століття - на час, коли відбувалася активізація соціальних рухів як спротив
реакційним проявам самодержавства. На загальній хвилі підйому суспільної
самосвідомості формувалася спрямованість світогляду вченого, його позиція
гуманіста й демократа. У цей же час в Україні все сильніше починає
відчуватися вплив західних ідей, зокрема представників німецького ідеалізму
Канта, Фіхте, Шеллінга. Доступними стають роботи В.Гумбольдта, які мали
вирішальне значення для формування наукових поглядів Олександра
Опанасовича Потебні. Він вивчає романтичну систему В.Гумбольдта,
асоціативну психологію І.Гербарта, Г.Лотце, психологічне мовознавство
Г.Штейнталя, об'єднує їх, і це дозволило виступити йому фундатором нового
напрямку в мовознавчій науці. Глибоке й зацікавлене вивчення й осмислення
вищеозначених теоретичних джерел забезпечило формування і майбутній
розвиток особливих поглядів ученого, що тим чи іншим чином позначилися
на постановці й розв'язанні ряду філософських та естетичних проблем. Свої
наукові дослідження О.Потебня розпочав з відповідей на питання, які свого
часу було піднято в німецькій філософії та мовознавстві, - про відношення
мови до мислення. Всебічний і конструктивний розгляд цих положень
неминуче підводить у свою чергу до розв'язання питань щодо походження
мови, до констатації того, що спроба усвідомити початок людської мови
неможлива без з'ясування значення слова для думки і рівня його
взаємозв'язку і взаємозалежності як з духовним життям взагалі, так і нації
зокрема. Основоположним принципом для О.Потебні було те, що в будь-
якому разі поза словом і до слова є думка. Слова тільки служать означенням
певного перебігу чи розвитку думки. Заглиблюючись у свої наукові розвідки,
вчений ніколи не відступав від свого, так би мовити, наскрізного завдання -
з'ясувати механізм об'єктивування чуттєвих знань даних індивідуального
психічного життя як процесу послідовних форм людського пізнання.
Спираючись на досягнення своїх попередників, творчо переосмислюючи їх,
О.Потебня приходить до незаперечної констатації зв'язку мови з думкою.
Якщо В.Гумбольдт доводить тотожність мови і духу - "без мови нема духу і,
навпаки, без духу нема мови", то наш знаменитий земляк пішов значно далі,
стверджуючи, що "царина мови далеко не збігається з цариною думки. В
середині людського розвитку думка може бути пов'язана зі словом, але на
початку вона, певно, ще не доросла до нього, а на вищому ступені
абстрактності покидає його, як те, що не задовольняє її вимог…"Слово
необхідне для втілення нижчих форм думки в поняття. За допомогою слова
"вперше людина творить свою думку". Відповідно мова - засіб не вираження
вже готової думки, а створення. Мова є необхідне доповнююче
вдосконалення мислення "духу без мови не буває, бо витворюється він за
допомогою мови, і мова в цьому є перша за часом подія".Фундаментальним
положенням О.Потебні є твердження про те, що мова становить особливу
форму людської діяльності. "Мова є засіб не виражати готову думку, а
створювати її… вона відображає не світоспоглядання, яке склалося, а
діяльність, яка його складає". На основі вчення про мову як пізнавальну
діяльність О.Потебня вбачає в історії, в психологічних спостереженнях
сучасних нам процесів мислення - розгадку до того, як здійснювалися ці
процеси на початку життя людства. Слово виступає в нього не тільки
виразником значення, але й носієм усього попереднього досвіду як людини,
так і нації. "У слові ми розрізняємо зовнішню форму, цебто виразний звук,
зміст, який об'єктивується за допомогоюзвука, і внутрішню форму, або
найближчу етимологію значення слова, той спосіб, яким висловлюється
зміст… Внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості;
вона вказує, як уявляється людині її власна думка. Цим тільки можна
пояснити, чому в одній і тій же мові може бути багато слів для означення
одного і того ж предмета і, навпаки, одне слово, цілком відповідно вимогам
мови, може означати різні предмети". Переконливо, всебічно обгрунтовано й
виважено доводить свої твердження О.Потебня, як саме через внутрішню
форму слова здійснюється неминуча суб'єктивізація об'єктивного світу,
мовби наочно ілюструючи висновки про те, що думки того, хто говорить, і
того, хто його розуміє, збігаються між собою тільки в слові. Глибокі знання
основ мовознавства дозволили О.Потебні зробити надзвичайно цікаві й
важливі дослідження зразків усної народної творчості, проблем міфології
взагалі. Проголосивши основоположними твердження "Народ - це мова",
"Мова є засіб розуміти самого себе", український вчений багатьом просто
відкрив очі на речі, які об'єктивно зневажалися або ж вважалися за
другорядні й неважливі. Ще й до сьогодні ми маємо багато суспільних
проблем саме тому, що не можемо до кінця усвідомити простої істини: мова
складає духовну сутність народу. Знання цього, а відтак і дотримання
відповідних справедливих вимог щодо цього у повсякденній практичній
діяльності, зняло б дуже багато суспільних проблем.