Professional Documents
Culture Documents
Politologiya PDF
Politologiya PDF
10. Відкладальне вето – це: 3)відмова глави держави підписати закон і повернення його в
парламент із зауваженнями;
Кожна держава для оптимального здійснення своїх функцій мусить проводити певну політику за
межами національних кордонів. Це об’єктивно викликає зв’язки держави, існування,
функціонування та розвиток сфери міждержавних відносин.
Основні принципи міжнародних відносин, які зафіксовані в статуті ООН і інших міжнародних
документах.
v Принцип невтручання – ніяка держава не може втручатися у внутрішні і зовнішні справи іншої
держави.
v Принцип мирного вирішення міжнародних конфліктів і протиріч.
Як окрема наука політологія виникає у 1948 році. Поняття “політологія” походить від грецьких слів:
“політика” ─ державна, суспільна діяльність і – “логос” ─ слово, що дозволяє досить широко
тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя.
Політологія ─ це наука, яка вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної
сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади.
Методологія (гр. methodos - спосіб, метод і logos - наука, знання) - це вчення про правила
мислення при створенні теорії науки. Вона відповідає на запитання: як пізнавати ?
В сучасних умовах дослідник має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно
комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Коротко розглянемо окремі
(загальнонаукові) методи – історичний, термінологічний, структурно-функціональний, системний,
моделювання.
Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у
хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей
притаманних об’єктові дослідження.
Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять. Слід
базуватися на тлумачних та професійних словниках. Наукове визначення складних явищ і фактів,
котрі аналізують, не обмежується формально-логічними вимогами. Нове поняття має бути чітким і
однозначним.
Бігейвідристські (полягає у вивченні політики через призму поведінки дійових осіб політичного
процесу)
Емпіричний (методи здобуття первинної інформації про політичне життя – опитування, тощо)
Функції політології показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань.
Прогностична функція науки про політику відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і
коли відбудуться ті чи інші події?
Інструментальна функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб
досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ?
Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та
індивідів, безпосередньо зайнятих політикою.
Ідеологічна функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей
слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична
теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які
визначають політичне життя.
У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного
матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку.
Білет №2
Конституційний Суд – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання щодо
конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради, актів Президента, актів Кабінету
міністрів, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; дає висновок щодо
відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради
для ратифікації, дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і
розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту; здійснює офіційне
тлумачення Конституції та законів України. До Конституційного Суду можуть звертатися:
Президент; не менше сорока п’яти народних депутатів; Верховний Суд; уповноважений Верховної
Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Конституційний Суд
складається з 18 суддів і формується шляхом призначення по 6 суддів відповідно Верховною
Радою, Президентом та з’їздом суддів України. Суддя Конституційного Суду призначається на 9
років без права бути призначеним на повторний термін. Ним може бути громадянин України, який
на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не
менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє державною
мовою. Конституційний Суд шляхом таємного голосування обирає зі свого складу лише на один
трирічний термін Голову Конституційного Суду.
Вищим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, який обирається
Верховною Радою безстроково, а в системі спеціалізованих судів, основу яких складають
господарські суди – вищі спеціалізовані суди. Перше призначення суддів терміном на 5 років
здійснюється Президентом, на подальший термін вони обираються Верховною Радою
безстроково. Судді володіють недоторканістю, що гарантується Конституцією та законами України,
і не можуть бути без згоди Верховної Ради затримані чи заарештовані до винесення
обвинувального вироку судом.
14. Виборчі системи: сутність, переваги, недоліки.
Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням
багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку
виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у
парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто
супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу
депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців. Така практика
широко використовується у світі з метою недопущення до парламенту маленьких партій, що має
на меті зробити його більш структурованим і дієздатним. Висота “загороджувального пункту”
коливається від одного відсотка (Ізраїль) до п’яти (ФРН), і, навіть, до десяти (Туреччина).
Основним недоліком пропорційної виборчої системи у її класичному варіанті є існування так
званих “жорстких” партійних списків. Партійний список формується партією без участі виборців, які
позбавлені можливості впливати на розстановку у ньому кандидатів. Політична позиція виборця
може не збігатися із симпатіями до членів “жорсткого” партійного списку, особливо його верхньої
частини. В такому випадку голосування за улюблену партію означає допомогу у приході до влади
кандидата, абсолютно неприйнятного для виборця. Однак цей недолік легко долається введенням
правила “вільних” партійних списків, за яким партія позбавляється можливості впливати на
розташування своїх кандидатів у списку. Виборець одержує два голоси: один подається за
партійний список і визначає кількість виграних партією мандатів, а другий - за конкретного
кандидата і впливає на розстановку кандидатів у списку.
Білет №3
5. Назвіть типи політичної влади (за Гаврилишиним): 1)влада типу противаг; 2)компромісна
влада; 6)групова влада;
10. Політино активна верства, з якої у майбутньому може сформувати новий тип еліти, що
прийде на зміну існуючій – 3)контреліта
– забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об’єктами державної
власності відповідно до закону;
На третьому етапі Верховна Рада України дає згоду на призначення глави уряду більшістю від
конституційного складу і оформлює своє рішення відповідною постановою. Вказане рішення
приймається у режимі поіменного голосування. У разі, коли запропонована главою держави
кандидатура на посаду Прем’єр-міністра не дістала підтримки необхідної більшості депутатів,
Президент представляє Верховній Раді у 10-денний строк іншу кандидатуру, щодо якої
проводиться нове обговорення і голосування. Повторне подання відхиленої кандидатури не
допускається.
Після цього Президент підписує Указ про призначення Прем’єр-міністра України, який подає главі
держави кандидатури до складу уряду: Першого віце-прем’єр-міністра, трьох віце-прем’єр-
міністрів, міністрів. Президент приймає рішення про призначення кандидатів, поданих прем’єром,
на відповідні посади в уряді і видає указ номінаційного характеру.
Суб’єкт політики - окрема особа, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно
беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів.
Політична взаємодія є складовою суспільної взаємодії і охоплює різні види діяльності суб'єктів
політичного процесу. Вона передбачає здобуття влади як основного засобу задоволення
одночасно багатьох потреб людини (кратологічних, піднесення престижу, реалізації політичного
покликання, надбання багатств). Успіх політичної взаємодії значною мірою залежить від цінностей
і норм суб'єктів політичних дій (особливо лідерів), їхнього вміння правильно оцінити історичну
ситуацію та відповідно до неї реалізувати суспільну мету.
а. Політична співпраця — форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб'єктів
політики, що мають спільні або відмінні цінності й інтереси, але прагнуть реалізувати
взаємовигідну мету.
б. Політична конкуренція — це така форма політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках
правових (або не правових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних
ресурсів і престижу. Політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є однією із рушійних
сил суспільного прогресу, оскільки сприяє виробленню механізмів взаємного політичного
контролю одних політичних сил над іншими.
г. Панування — це такий тип політичної взаємодії, який передбачає нерівноправні стосунки між
суб'єктами політики: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатація. В
історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницьке, феодально-кріпацьке,
кастове, імперсько-колоніальне, клієнтельське.
експлуатації належать: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних
соціальних груп (привілейованих) і непомірний податковий тиск для інших; корупція; формування
через підконтрольні владі засоби масової інформації вигідних для неї ментальних настанов
населення.
е. Найбільш масштабними формами політичної взаємодії, шляхом яких відбуваються суспільні
зміни, є революція — процес рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих політичних
інститутів, радикальна заміна колишньої еліти новою контрелітою; переворот —насильницьке
захоплення політичної влади з метою зміни тільки правлячої верхівки або (в окремих випадках)
зміни політичного режиму і суспільного ладу; реформи — поступове перетворення інститутів
політичної системи та всього суспільного ладу правовими засобами.
Білет №4
6. За місцем у загальному спектрі політичних сил політичні партії поділяють на: 1)праві; 3)ліві;
5)центристські;
7. Який метод політології полягає у поділі об’єкта дослідження на складові і вивченні зв’язків
між ними? 3)структурно-функціональний;
11. Президентській республіці притаманні такі риси: 1)максимально чіткий поділ влади та
наявність механізмів контролю, стримувань, противаг; 4)президент формує уряд, несе
відповідальність за його функціонування; 5)президент є главою держави та очолює уряд;
12. Кандидатури яких з перелічених міністрів вносить до Верховної Ради Президент України?
1)міністра внутрішніх справ; 4)міністра оборони; 6)міністра закордонних справ;
Президент України – глава держави, що виступає від імені України, є гарантом державного
суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і
громадянина. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого
виборчого права строком на 5 років не більше ніж на два терміни поспіль. Президентом може бути
обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом
10 останніх років та володіє державною мовою. Президент України користується правом
недоторканості на час виконання повноважень.
Ви́ бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом
голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління
(самоврядування).
Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що
збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи
місцевих виборах, називається електоратом.
Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система
нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні
виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).
З часом утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне
виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів.
Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких
конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та
органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:
- норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення
виборів;
- норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом
обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;
- норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути
обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.
Типологія виборів:
а. за територіальною ознакою
- місцеві;
- загально-національні;
б. за часом проведення
- чергові;
- позачергові;
- повторні;
- довибори;
в. за об’єктом обрання
- до парламенту;
- до місцевих органів;
г. за правовими наслідками
- дійсні;
- недійсні;
Функції виборів:
Є. політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості і політичної участі. У ході
виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності і норми,
здобувають політичні навички і досвід, переглядають чи уточнюють свої політичні позиції;
Білет №5
5. Для тоталітарного режиму властиві такі ознаки: 1)єдина обов’язкова ідеологія; 2)формування
образу ворога; 3)командно-адміністративна економіка; 6)існування єдиної політичної партії, яка
зосереджує у своїх руках усю політичну владу;
6. Подання про оголошення стану війни вносить до Верховної Ради України: 4)президент
10. За місцем у політичній системі політичні партії поділяють на: 1)нелегальні; 3)опозиційні;
4)правлячі;
12. Політична соціалізація особи – це: 3)процес засвоєння політичних цінностей суспільства і
навичок політичної поведінки;
типи конфліктів:
Джерелом суперечностей в значній мірі є інтереси окремих держав, економічних союзів, а також
військово-політичних блоків. Суперечності народжуються в умовах миру, навіть якщо відносини
між державами традиційно добросусідські. За цих умов інтенсифікація міжнародних відносин
завжди несе у собі ризик появи різних поглядів на господарську, комерційну та фінансову
співпрацю. Конфлікти можуть виникати залежно від змісту і наслідків історичних міждержавних
угод.
Важливу роль у розв’язанні міжнародних конфліктів відіграють негативні етнічні стереотипи, які,
ясна річ, мають глибоке історичне коріння. Вони міцно засіли в свідомості народів і важно
підлягають регулюванню. Аналогічні явища спостерігаються і в сфері релігії. Як свідчить історія,
саме релігійні протиріччя часто переростають у криваві конфлікти і війни.
В Статуті ООН визначено шляхи регулювання міжнародних суперечностей і конфліктів, які можуть
довести до порушення миру і спокою між народами. Цей документ зобов’язує членів ООН
дотримуватися принципів справедливості і права, щоб на цій основі шляхом переговорів,
всебічного вивчення проблеми, залучення різноманітних посередників та арбітрів шукати й
знаходити виходи, безумовно дотримуючись судової процедури і мирно регулюючи проблему.
При цьому головна роль належить дипломатичним службам. У процесі переговорів конфліктна
ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної
форми компромісу. Конфліктуючі сторони можуть досягти остаточної згоди, констатуючи
(початково) факт існування проблеми. Відтак регулювання справи доручають довіреним
представникам (глава держави, керівник уряду, міністр закордонних справ, посол).
Політична влада - це здатність, право або можливість суспільних груп та індивідів, які їх
представляють, здійснювати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх
об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства.
Суб’єктом політичної влади може бути цілий народ, державний орган, окремий індивід, наділений
владою. Безпосередніми суб’єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які
зберігають і здійснюють керівництво різними сферами життя, мають у своєму розпорядженні
засоби влади, обирають цілі та способи їх реалізації.
Об’єктом політичної влади є все те, на що (чи на кого) спрямовані владні відносини. Це може бути
суспільство вцілому, тобто народ, і кожний громадянин зокрема. В демократичному суспільстві
народ одночасно виступає і суб’єктом, і об’єктом влади.
Легітимність влади − це стан, при якому спосіб формування і діяльності політичної влади збігається
з існуючими в суспільстві нормами та цінностями, а результати діяльності відповідають соціальним
очікуванням, які визнає народ.
Харизматична влада базується на вірі підлеглих у надзвичайні здібності та велич особистості свого
політичного лідера (харизма від грецького - Божий дар, винятковий талант). Такий лідер
впевнений, що виконує важливу історичну місію і тому вимагає від підлеглих беззаперечної
покори. Тому такий тип легітимації влади може призвести до встановлення диктатури.
Американський політолог Д.Істон, аналізуючи сучасні політичні системи, також встановив три типи
легітимності політичної влади.
Перший тип легітимності він назвав ідеологічною легітимністю. Вона базується на переконаності
людей у правильності цінностей та принципів, на які посилається влада, а також у тому, що ця
влада сама їх дотримується. Структурна легітимність існує у суспільстві, де існує повага людей до
механізмів і норм існуючої системи влади. Персоналістська (особистісна) легітимність ґрунтується
на моральному схваленні народом осіб, які перебувають при владі. На перший погляд, цей тип
легітимності дуже схожий на харизматичний (за М.Вебером). Проте персоналістська легітимність -
це не лише психологічне сприйняття чи підтримка політичного лідера, політичної еліти. Це, в
першу чергу, раціональне осмислення діяльності політичної влади загалом і політичного лідера
зокрема.
Білет6
6.Політично активна верства, з якої у майбутньому можна сформулювати новий тип еліти, що
прийде на зміну існуючій – це:3)контреліта.
7.Які характеристики притаманні владі “типу противаг”:4)побудова структури влади за принципом
контролю, стримувань і противаг.
4)правлячі. (легальні)
12.Президент України має право розпустити Верховну Раду України, якщо: 3)протягом 60 днів
однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; 5) протягом 60 днів після відставки
Кабінету міністрів не сформовано персональний склад уряду; 6)протягом одного місяця у
Верховній Раді не створено коаліцію депутатських фракцій.
Політична участь – це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних
громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір
політичних лідерів.
Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною(наприклад
виконання чийогось наказу).Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу
політичних відносин. Жодна сучасна політична система не обходиться без такого втручання.
Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, пряма або
опосередкована, санкціонована (легітимна), або несанкціонована (нелегітимна).
Таким чином політична участь і політична неучасть – це дві різні форми політичної поведінки
індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з
політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної і суспільної
системи та інших соціальних суб’єктів.
Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, фактори, моделі та типи, є
готовність особи до участі у політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який
проходить в рамках соціально-політичної системи.
-Єдина ідеологія
-Можлива багатопартійність
Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому персоніфікованому режимі влада
належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади,
переважно слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі диктатора.
Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких
монарх наділений необмеженою владою, виборні представницькі органи відсутні.
Неототалітарні режими. Вони формально функціонують при наявності багатьох партій, опозицій,
періодичних виборів, але завдяки різного роду маніпуляціям влада зберігається в руках однієї
масової партії.(Мексика і Сирія)
Білет7
1.В політології розрізняють 2 можливі форми взаємодії суб’єктів політики: конфлікт і консолідація.
Так.
2.Різновидами тоталітаризму є фашизм і комунізм. Так.
11.Державний суверенітет передбачає, що: 6)держава має верховну владу на даній території, є
незалежною у своїх діях.
Політична партія – форма організованої участі громадян у політиці, що виражає інтереси певних
соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади
або здійснення впливу на неї.
Вимоги які ставляться до партій при реєстрації: наявність статуту, що розкриває організаційні
засади партії; наявність програми, що містить ідеологічні засади; відсутність у програмі положень,
що закликають до повалення існуючого в країні ладу, або розпалюють міжнаціональну чи
міжрелігійну ворожнечу; відсутність у партійній структурі воєнізованих формувань.
За місцем у політичній системі партії поділяються на нелегальні, тобто такі, яким було відмовлено
у реєстрації, або вони самі від неї відмовилися через невизнання існуючого державного ладу, та
легальні. Останні в свою чергу поділяються на правлячі та опозиційні, що визначається перемогою
або поразкою на останніх виборах.
14)Законодавча влада
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Вона складається з 450
народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права
шляхом таємного голосування строком на 4 роки, працюють на постійній основі і не можуть мати
іншого представницького мандата чи бути на державній службі, а також займатися іншими
видами прибуткової діяльності, окрім викладацької, наукової та творчої. Народні депутати не
несуть юридичної відповідальності за результати голосування та не можуть бути без згоди
Верховної Ради притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.
Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг 21 року, має
право голосу, проживає в Україні протягом останніх 5 років та не має не погашеної і не знятої у
встановленому законом порядку судимості.
Верховна Рада обирає зі свого складу Голову парламенту, його першого заступника і заступника та
відкликає їх. Верховна Рада затверджує перелік парламентських комітетів, які здійснюють
законопроектну роботу та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верховної
Ради; обирає голів цих комітетів. Також Верховною Радою можуть створюватися тимчасові
спеціальні комісії.
Номінаційні функції Верховної Ради стосуються впливу на формування інших органів державної
влади: призначення виборів Президента; надання згоди на призначення Президентом на посаду
Генерального прокурора, голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна,
голови Державного комітету телебачення і радіомовлення; призначення на посаду за поданням
Президента голови Національного банку; призначення третини складу Конституційного Суду;
обрання суддів безстроково.
Білет8
5.При вузькому розумінні політичної еліти до її складу входять: 1)члени урядів, 4)члени
представницьких органів влади.
8.Для тоталітарного режиму властиві такі ознаки: 1)єдина обовязкова ідеологія, 2)формування
образу ворога, 3)командно-адміністративна економіка, 6)існування єдиної партії, яка зосереджує у
своїх руках усю політичну владу.
13)Суб’єкти політики
Суб’єктами політики є окремі особи, організації чи суспільні рухи, які постійно і відносно
самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливають на
політичну поведінку інших суб’єктів, викликають своїми діями ті чи інші зміни в політичній системі.
Особа виступає як учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин,
наділений політико-правовою суб’єктивністю. Виділяється декілька рівнів політичної суб’єктності
особи:
- громадянин, який бере участь у політиці через виконання громадських обов’язків або через
громадську організацію;
- громадсько-політичний діяч;
- адміністратор;
- депутат;
- політичний лідер.
Залежно від сили впливу суб’єктів на процес прийняття політичних рішень вони поділяються на
первинні (базові), вторинні і безпосередні.
Серед цих суб’єктів найбільш впливовими у політичному житті є етноси, нації і соціально-класові
групи.
Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких обставин:
- у міжнародних відносинах;
Вторинні суб’єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї
задля захисту інтересів базових суб’єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб’єкти мають
специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб’єктів
політики відносяться групи тиску і партії.
Групи тиску включають всі об’єднання громадян (профспілки, промислові і торгівельні асоціації,
культурні товариства тощо), які безпосередньо не борються за владу, але відстоюють власні
інтереси при здійснення політики.
і масові спільноти, виражаючи дійсні або уявні їхні інтереси. Проте справжні наміри еліт для
більшості залишаються не зрозумілими.
14)Правова держава і громадянське суспільство.
Правова держава - це така форма організації і діяльності публічно – політичної влади, яка
функціонує згідно з принципом верховенства права, за якої діють усталені правові норми,
встановлені у визначеному Конституцією порядку, гарантуються права і свободи людини, а владні
структури не втручаються у сфери громадянського суспільства.
- взаємна відповідальність держави і особи, правова відповідальність офіційних осіб за дії, які
вони чинять від імені держави;
Ефективність контролю та реалізація всіх інших принципів правової держави можливі лише на
основі поділу влади. Принцип поділу влад вимагає, щоб кожна з гілок влади (законодавча,
виконавча, судова) займала своє, чітко визначене місце у системі державного управління і
виконувала повноваження властиві тільки їй.
Для побудови правової держави необхідні: економічний фундамент, високий рівень демократії,
правової культури і правосвідомості населення, перетворення закону у головний важіль
управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.
Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей
(сім’ї, господарські і громадські організації і об’єднання, соціальні спільності та ін.) так і
недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У
правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання
держави.
Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на
запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню
конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі
діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення
рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур,
диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу.
Білет9
3.В онові ідеології тоталітаризму лежить теза про те, що держава повинна відігравати
найголовнішу роль у суспільстві і повинна мати необмежену владу над своїми громадянами. Так.
6.До безпосередніх субєктів політики належать: 2)політичні лідери, 3)керівні органи політичних
організацій, 6)структури державної влади.
9.Що таке виборча квота. 5)мінімальна кількість голосів, яка необхідна для одержання одного
депутатського мандата за пропорційною системою.
Політичній еліті протистоїть контреліта – опозиційна соціальна група, яка виборює право на
входження в еліту або ж створення нової еліти і прагне прибрати до своїх рук владу.
Управління не може виконуватись всім суспільством, а потребує для цього кваліфікованої еліти.
Вона досягає своєї мети через використання у якості основного знаряддя - держави, де всі основні
засади обіймаються представниками правлячої еліти.
Правляча еліта - це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і
розвитку суспільних інститутів.
1) політичної еліти, яка є частиною правлячої і носієм владних функцій. Політична еліта бере
безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної
влади чи впливом на неї;
2)бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату, котрі мають владні
повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій;
На основі певних елітарних рис у контексті конкретного історичного типу суспільства і політичного
режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні.
Відкрита еліта припускає спонтанний прихід нових членів, здійснює саморегуляцію суспільства.
Головні принципи її формування - економічна вага, політичний статус. Пріоритетною цінністю
виступає високий рівень професіоналізму в певній царині діяльності. Відкрита еліта є публічною, її
члени дбають про свою репутацію.
Закрита еліта регулює мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів, поповнення
рядів відбувається повільно, доступ до них є заформалізованим і ускладненим. Особисті якості теж
мають велике значення, але все ж вони підпорядковані відданості системі, вождю тощо.
Пріоритетною цінністю стає абсолютна лояльність. Ця еліта байдужа до громадської думки і
недоступна їй.
Легітимними вважають ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а
нелегітимними є ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства, ідеології.
Також еліти поділяються за місцем в елітарній ієрархії на: вищі еліти - особи, котрі займають
найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають
стратегічні рішення; середні еліти - це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних
і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття рішень;
нижчі еліти – адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень
основних партій, керівники невпливових партій.
14)Форми державно-територіального устрою.
За типом державно-територіального устрою держави поділяється на прості або унітарні та складні
– імперії, федерації, конфедерації.
- єдиного громадянства.
Імперії – насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління.
В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, здатності
підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь їх інтегрованості
може бути різним.
Білет10
2.Чи є порушенням суверенітету України добровільна передача нею частини своїх прав
міжнародним організаціям. Ні.
6.Що таке виборча квота. 5)мінімальна кількість голосів, яка необхідна для одержання одного
депутатського мандата за пропорційною системою.
13)Політична діяльність
Політична діяльність - це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп
щодо реалізації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними
справами.
Особливо помітний вплив на політичну «відомість і політичну поведінку має рівень освіти. Чим він
вищий, тим громадянин більш політичне орієнтований. Освіта розширює політичний світогляд
людини, допомагає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським
доктринам і методам політичної діяльності.
Важливу роль у регулюванні політичної активності особи відіграють існуючі у суспільстві політико-
правові норми.
Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження,
Політичне відчуження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у
безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політичних
інститутів як ворожих її інтересам. Причинами політичного відчуження є втрата соціальних ідеалів,
падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.
1.1. 14)Політичне лідерство: теорії, концепції, система добору.
Політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть
на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, громадсько-
політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому.
диктаторський тип, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;
демократичний тип лідера, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань;
автократичний, який повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемогти опонентів;
плутократичний тип (часто це лідери "тіньової" економіки).
традиційні (вожді племен, монархи і т.п.), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто
освячується релігією;
В основі першого типу лідерства лежить звичка, другий має раціональні корені, а останній
базується переважно на емоціях.
Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставляться суспільством,
повинні виконувати такі функції:
соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їх природні
права, підтриманні порядку та законності, недопущення неконвенційних форм політичної
активності;
забезпечення зв'язку між владою та масами і тим самим упередження відчуження громадян від
владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує
розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим
сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом.
Соціальна значимість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та
активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на
демократичних традиціях дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які
здатні ефективно управляти ними, але й сприяти розвитку їх власних громадянських якостей,
реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.
Білет 11
6.Назвіть різновиди політичних процесів, які діють в різних просторових межах: 3)національні,
5)регіональні, 6)світові.
8.Які характеристики притаманні владі “типу противаг”: 4)побудова структури влади за принципом
контролю і рівноваги.
9.Назвіть мотиваційні моделі політичної соціалізації особистості: 1)модель переконання, 2)модель
інтересу, 3)модель підкорення.
Термін "процес" походить від лат. processus — рух вперед, просування. Отже, політичний процес
віддзеркалює динаміку політичного життя й сучасних політичних подій та явищ. Звідси й
визначення цього терміна.
Перехід від традиційної політичної системи до сучасної почали називати "політичний розвиток" і
"політична модернізація".
Політичний розвиток визначає прогрес суспільства загалом, а ефективність впливу є результатом
якості політичної еліти.
Білет 12
6.Скільки років поспіль громадянин України може бути президентом України: 4)10 років.
7.До числа логічних методів дослідження політики відносять: 1)аналіз, 3)дедукція, 4)синтез,
6)індукція.
Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за
якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як
абсолютного першоджерела закону. Легітимність політичної влади — форма підтримки,
виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими
його структурами та інститутами.
1. населення;
2. уряд;
3. зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні
типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:
1. традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав
владу за цією традицією;
Проте, жодна легітимна система не ґрунтується на якомусь одному виді легітимності, а поєднує, як
правило, декілька.
Б. Міжнародні конфлікти: різновиди та способи врегулювання.
Жоден із міжнародних конфліктів у світовій історії не був точною копією іншого, що відбувався
раніше. Кожний конфлікт мав певні особливості як щодо причини виникнення, засобів, складу
конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу подій.
За сферою суперечностей міжнародні конфлікти можна визначати як політичні, економічні та
ідеологічні, що загалом відповідає основним сферам взаємодії учасників міжнародних відносин.
Політичні конфлікти випливають із традиційного для сфери зовнішньої політики протиставлення
держав щодо розподілу влади (домінації) і престижу у міжнародних відносинах. У міжнародній
політиці влада будь-якої держави намагається розв'язувати двоєдине завдання, з одного боку,
реалізувати власний суверенітет, а з іншого — встановити і підтримувати стійкий вплив на владу
інших держав. Економічні конфлікти порівняно із політичними
характеризуються значно ширшим колом учасників. Поряд із державами, їх сторонами можуть
виступати також і будь-які суб'єкти підприємництва, які мають розгалужені інтереси за кордоном.
Ідеологічні конфлікти виявляються у ворожнечі між народами і державами, причиною якої є
несумісність домінуючих систем цінностей, поглядів на суспільство та світ. Несумісність панівних
ідеологій позначається на настроях широких кіл громадян, позиціях політичних партій і рухів,
владних елітах конкуруючих між собою держав світу.
Міжетнічні конфлікти традиційно пов'язують із зіткненнями між представниками різних етнічних
спільнот, організованими рухами, групами та навіть окремими особами. Конфліктність фактично
закладена у взаємини між етносами в умовах їхнього сусідства в межах вузького географічного
ареалу їх проживання.
За засобами конфлікти традиційно прийнято ділити на збройні та незбройні, оскільки власне
використання чи невикористання збройних сил у розв'язанні міжнародних суперечностей
визначає собою його найголовніші специфічні риси.
Збройні конфлікти, тобто війни, є цілеспрямовано організованими зіткненнями збройних сил
конфліктуючих сторін з метою завдання максимально можливої шкоди та знищення військового та
господарського потенціалу противника
Незбройні конфлікти характеризуються конфронтативними діями ворогуючих сторін, не
пов'язаними з застосуванням воєнної сили. Зрозуміло, що вони можуть бути попередніми
стадіями воєн і розглядатися як форми загострення стосунків, але в сучасних міжнародних
відносинах доволі часто вони виступають самостійно.
За географічними масштабами міжнародні конфлікти можна поділити в порядку їх розширення
на три типи: локальні, регіональні та глобальні.
Локальні конфлікти — це ті для яких характерне поширення:
1)у прикордонних районах суміжних держав;
2)в окремих невеликих географічних пунктах відносно їх приналежності;
3)на невеликих територіях конфліктуючих сторін .
Локальні конфлікти за певних умов мають тенденцію
до розширення масштабів та перетворення в більш небезпечні регіональні та глобальні.
Регіональні конфлікти отримують поширення в більшій частині країн регіону або охоплюють його
повністю. Такого типу конфлікти характеризуються, на відміну від попередніх, великими обсягами
залучених до боротьби ресурсів, та, як правило, середньою тривалістю.
Глобальні конфлікти, або світові війни, охоплюють практично весь світ, оскільки, якщо непрямо, то,
принаймні, опосередковано зачіпають усі регіони, всі країни світу, навіть в тому випадку, коли
вони не беруть безпосередньої участі у воєнних діях. Такі конфлікти характеризуються
величезними територіальними та ресурсними масштабами боротьби між коаліціями, що
протистоять одна одній. Вони, як правило, також є середньо-тривалими.
За складом конфліктуючих сторін міжнародні конфлікти досить чітко діляться на: двосторонні,
багатосторонні та коаліційні.
Двосторонні конфлікти, як правило, випливають з територіальних, етнічних та релігійних протиріч,
що виникають між суміжними державами, тому вони переважно мають локальний і затяжний
характер.
Білет 13
6.Для здійснення владних повноважень держава використовує певні засоби (ресурси влади).
Вкажіть їх: 1)структурні, 3)психологічні, 5)матеріальні.
7.За критеріями організаційної структури сучасні партії поділяються на: 3)масові партії, 5)кадрові
партії.
8.Які з наведених ознак притаманні мажоритарним виборчим системам? 1)голосування за
конкретного кандидата, 4)виборча геометрія, 6)одноманітні виборчі округи.
11.Назвіть типи міжнародних конфліктів: 2)зіткнення збройних сил, 4)конфлікт малої інтенсивності,
5)світова війна.
Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним
органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на
монархії і республіки.
— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава
держави;
— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке
питання;
Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними
монархії поділяються на абсолютні і обмежені.
Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою,
монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення.
Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою
парламентом або конституцією.
Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління,
за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом),
що обираються населенням на певний термін.
— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням
представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади:
парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;
— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення
їх повноважень;
— одноособове або колегіальне прийняття рішень;
— президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою
держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;
— президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут
контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;
— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну
відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.
— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;
— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів
парламенту;
– місцеві вибори – вибори депутатів відповідної місцевої ради та сільських, селищних, міських
голів;
– загальні збори громадян – збори всіх або частини жителів територіальної громади за місцем
проживання для вирішення питань місцевого значення;
– громадські слухання – це заслуховування не рідше одного разу на рік громадою звітів депутатів
ради і посадових осіб місцевого самоврядування, під час якого можуть порушуватися різні питання
і вноситися пропозиції з питань місцевого значення;
Предметом місцевого референдуму не можуть бути питання, віднесені законом до відання органів
державної влади.
Збори скликаються в міру необхідності, але не менше одного разу на рік за місцем проживання
громадян села, селища, мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку для
обговорення найважливіших питань місцевого значення. У їх роботі мають право брати участь
громадяни з 18 років, що постійно проживають на відповідній території, депутати місцевих рад,
представники державних органів, трудових колективів, об’єднань громадян.
Білет 14
7.Назвіть різновиди політичних процесів, які діють в різних просторових межах: 3)національні,
5)регіональні, 6)світові.
11.Хто бере участ у формуванні Конституційного Суду України? 1)Верховний Суд, 2)з’їзд суддів,
4)Верховна рада, 5)Президент.
Партійна система – сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально
змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості
заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні.
Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і
характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до
незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів:
однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.
Система з домінуючою партією ззовні нагадує гегемоністську систему, адже за наявності кількох
політичних партій при владі довший час знаходиться одна. Проте в даному випадку нездатність
інших партій завоювати владу пояснюється не штучними обмеженнями або утисками перед і під
час проведення виборів, а низькою популярністю цих партій серед населення, що зворотно
пропорційно пов’язано з високим рівнем довіри виборців до правлячої партії.
Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки
політичних партій, кожен з яких складається з кількох партій.
В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка
характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій. Така система
дозволяє краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати
уряди представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а
відтак – вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в
державі.
- рівень масової участі (або масової політики), через розмаїті форми якої народ здійснює свій
суверенітет; реалізує своє право контролю за діяльність владних структур; чинить тиск на владні
структури, заявляючи про свої потреби або вимагаючи їх задоволення на груповому та
індивідуальному рівнях. На цьому рівні відбувається формування організацій, рухів, партій для
безпосередньої участі в політичному процесів на вищому державному рівні.
- групова: суб’єктом політичних дій виступають суспільні групи з певною самосвідомістю, стійкою
єдністю, організацією і програмою дій (політичний страйк, повстання);
- загальносуспільна (національно-визвольна боротьба, революція).
Залежно від характеру і методів політичних дій, що їх застосовують для запровадження змін, в
інноваційній діяльності виділяють революційну і реформаторську діяльність. Реформи є
найпоширенішим різновидом політичних інновацій. Вони є складним процесом поступового
перетворення існуючої суспільної системи та її окремих елементів – без руйнування основ цієї
системи. Реформи переважно започатковують владні структури. Якщо вони зачіпають існуючі
суспільні відносини достатньо глибоко, то їх називають „революцією згори”.
Революція також є інноваційною діяльністю. Але вона передбачає глибшу, порівняно з
реформами, трансформацію суспільно-політичної системи, зміни в системі владних відносин –
захоплення влади новими політичними силами, найчастіше насильницькими методами, та
залучення до цієї діяльності широких верств населення. Революції як загальнонаціональні,
загальносистемні процеси можуть мати як інноваційний, так і реставраційних характер.
Білет 15
5.За критерієм місця в загальному спектрі політичних сил партії поділяються на: 2)ліві,
3)центристські, 5)праві.
7.Відкладальне вето-це: 3)відмова глави держави підписати закон і повернення його в парламент
із зауваженнями.
10.Думку про те що поліархія є вищою на сьогодні стадією розвитку демократії висловив: або
1)Г.Алмонд, або 2)М.Вебер, або 3)Р.Даль. ?????
12.Що таке імпічмент: 3)процедура усунення президента від влади парламентом, 4)процедура
усунення президента від влади судом
Для мажоритарної виборчої системи характерний поділ країни на одномандатні виборчі округи.
Від кожного округу обирається один депутат. Така система має два різновиди. Перший –
мажоритарна система відносної більшості - автоматично проголошує переможцем кандидата,
який набрав більше голосів виборців, ніж суперник. Друга – мажоритарна система абсолютної
більшості – проголошує переможцем кандидата, який набрав більше половини голосів, що були
подані виборцями.
До переваг мажоритарної виборчої системи належать її технічна простота, необов’язковість знання
виборцями всього розмаїття партійних програм, персоніфікованість, що сприяє сприйняттю
системи виборцями і залишає можливість для відкликання депутата у разі впровадження
імперативного депутатського мандата.
Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням
багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку
виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у
парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто
супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу
депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців.
Авторитарні риси режиму знаходять свій прояв в тому, що влада зосереджується в руках однієї
людини ( монарха, диктатора, деспота), або вузької групи осіб. Правляча еліта формується не
через конкурентні вибори, а самопризначенням. Режиму не властивий тоталітарний контроль над
суспільством. Допускається обмежений плюралізм, громадянське суспільство не повністю
поглинається державою. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології.
Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна виділити наступні
різновиди:
Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади прийшли релігійні клани. Цей
режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.
В ряді країн авторитарна влада показала відносну здатність успішного розв’язання завдань
економічного розвитку. На цій підставі дехто з аналітиків обстоює тезу про можливість (і навіть
бажаність) стадії авторитарного правління в посткомуністичних країнах для більш успішного
вирішення завдань переходу до демократії.
Білет 16
5)Виборчий поріг – це ____ 1.мінімальний відсоток голосів, які повинна набрати політично
партія(блок) за пропорційної виборчої системи для того, щоб взяти участь у розподілі депутатських
мандатів
6)Для правової держави властиві такі принципи _____1.рівність закону для всіх 2.підзаконність
державної влади 4.взаємовідповідальність держави і особи 5.незалежність судів і сіддів
7)Який різновид партійної системи притаманний для США та Великобританії ____ 5.двопартійна
система
Єдиного погляду немає також не існує і щодо проблеми походження держави. З широкого
спектру політичних теорій, присвячених цій проблемі, зупинимося на основних: патріархальна,
органічна, конвенційна (угодова), теорія насильства, сакральна (магічна), психологічна,
географічного детермінізму.
Патріархальна теорія, що веде свій відлік від тверджень Арістотеля про природу держави,
вважає шлях простого фізичного розростання сім'ї схемою виникнення держави. Держава є
кінцевою ланкою розвитку сім'ї у рід і плем'я. Відповідно природною формою політичної влади є
монархія як аналог батьківської влади в сім'ї.
Органічну теорію найширше розробив Спенсер. Суть її полягає в проведенні аналогії між
тілом держави та живим організмом. «Суспільства, як і живі тіла, починаються як зародки —
виникають із мас, дуже малих порівняно з масами, яких вони у підсумку досягають» (Спенсер). А з
розвитком суспільств його частини стають несхожими, і відбувається нарощення структур за
рахунок зростаючої диференціації суспільних та професійних ролей і функцій.
Зазвичай демократичні країни мають велику кількість зареєстрованих політичних партій, яка
вимірюється принаймні двозначними числами. Проте реальний вплив на розробку державних
курсів має меншість з них. Ці впливові політичні партії, що беруть реальну участь у боротьбі за
владу, за формування урядів, визначають тип партійної системи, що склалася у даній країні.
Партійна система – сукупність та механізм взаємодії політичних партій даної країни, які реально
змагаються за владу і мають вплив на вироблення державних курсів. В залежності від можливості
заміни правлячої партії іншою партійні системи поділяють на альтернативні та неальтернативні.
Неальтернативні партійні системи притаманні країнам з недемократичним режимом і
характеризуються відсутністю боротьби за владу між політичними партіями, що призводить до
незмінного знаходження при владі однієї партії. Така система історично знає декілька різновидів:
однопартійна, фіктивна партійна, гегемоністська.
Подібною до двопартійної є двоблокова система, за якої за владу змагаються два стабільні блоки
політичних партій, кожен з яких складається з кількох (частіше – двох) партій.
В багатьох країнах світу в тому чи іншому варіанті діє система багатопартійної роздробленості, яка
характеризується формуванням урядів на основі нестійких багатопартійних коаліцій (наприклад,
право-центристські коаліції в Італії другої половини ХХ ст.). Безперечно, така система дозволяє
краще репрезентувати інтереси різних соціальних груп, оскільки дозволяє створювати уряди
представниками кількох політичних партій, але водночас такі уряди є нестабільними, а відтак –
вони далеко не завжди можуть забезпечити політичну та економічну стабільність в державі. Тому
законодавство багатьох демократичних країн свідомо намагається обмежити кількість
представлених у парламенті політичних партій з метою структурування партійної системи,
висуваючи до них жорсткі фінансові та процесуальні вимоги. Прикладом можуть слугувати
загороджувальні бар’єри у кілька відсотків голосів виборців, які партії мають подолати на
парламентських виборах. Проте не можна стверджувати, що такі кроки з боку держави
загрожують багатопартійності і демократії взагалі. Практика демократичних країн свідчить про те,
що політичні партії набувають усе більшого впливу в політичній системі і залишаються чи не
найголовнішим „зв’язковим” між громадянським суспільством і державою.
Білет 17
3)Для обрання народним депутатом України необхідно мати вік не менше 25 років ___ Ні
ІІ рівень
Структура громадянського суспільства досить складна. Вона включає як первинні спільності людей
(сім’ї, господарські і громадські організації і об’єднання, соціальні спільності та ін.) так і
недаржавні політичні відносини (економічні, соціальні, духовні, національні, релігійні та ін.). У
правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання
держави.
організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені
конституцією і законами;
Розвинене громадянське суспільство можливе лише у правовій державі, яка повинна реагувати на
запити і потреби асоційованого громадянства, сприяти його розвитку, запобігати виникненню
конфліктів. Взаємовідносини держави і громадянського суспільства мають будуватися на основі
діалогу і співпраці, що в свою чергу сприятиме демократичному розвитку держави. Порушення
рівноваги між державою і громадським суспільством призводить до гіпертрофії владних структур,
диктату держави, відчуження і політичного безсилля народу.
На думку більшості українських та зарубіжних політологів, інститути громадянського суспільства
повинні стати фундаментом демократичного устрою. Розвиток структур громадянського
суспільства забезпечить впевненість і відповідальність окремої особи, зростання самостійності
приватних і громадських сфер життя, стане перешкодою на шляху надмірного розростання
функцій держави.
Проблема влади є центральною в політичній науці. Влада ~ це вид вольових відносин між
людьми й політичними суб'єктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою
волю, впливати на поведінку та рішення інших людей.
Отже, політична влада є лише різновидністю влади. Вона включає всі види владних
відносин у сфері політики. При визначенні політичної влади головну роль відіграє поняття
політики.
- наявність політичних структур, через які суб'єкт влади здійснює політичну діяльність;
- реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих
відносин і впливів;
- марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а
боротьба йде за економічні інтереси;
- системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-,
мезо- та макропідходи.
Суб'єкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все
суспільство. Таким суб'єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктом
влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні
суб'єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення
цілей.
Важливим є поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або група
використати для впливу на інших.
Кожна влада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси.
Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт
має здатність впливати на інших суб'єктів.
- інтегративну;
- регулятивну;
- стабілізаційну;
- прогностичну;
- контрольну;
Білет 18
Суть політичної системи, різні аспекти її функціонування можна виразити через сукупність
визначень. Політична система - це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів,
політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою
яких утверджується і функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична
стабільність.
У політичну систему входять (або тісно взаємодіють з нею) ряд інститутів недержавного характеру
— політичні партії, громадські організації, товариства, політичні рухи, громадська думка, засоби
масової комунікації. Для багатьох із них політична діяльність є лише одним із аспектів їх
функціонування.
Складовою частиною політичної системи є людина з її політичним статусом. Як учасник
політичного процесу людина включена в політичну діяльність, має права і певні політичні
обов'язки.
Інституціональна підсистема включає такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів.
Провідним інститутом, який зосеред-жує максимальну політичну владу, є держава.
Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв'язок між інститутами політичної системи.
Це — канали передання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими
гру¬пами), а також засоби масової інформації.
Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для
ефективного функціонування влада не може дрібнитися, а має бути єдиною. Тому точніше
говорити про поділ функцій різних гілок влади, їх завдань і повноважень.
14)Ознаки та типологія республіканської та монархічної форми держави
Форма державного правління – це певний спосіб організації верховної влади в державі, яка
визначається її джерелами, порядком формування та правовим статусом вищих органів влади та
обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення сфер компетенції кожного з
них.
Існує дві основні форми державного правління – монархія та республіка, кожна з яких має
декілька підвидів. Охарактеризуємо їх більш детально.
Монархія – це така форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково
зосереджена в руках однієї особи (монарха), є спадковою і не є похідною від будь-якої іншої
влади.
Глава монархічної держави (цар, король, падишах) реалізує свої повноваження за власним
правом, а не за дорученням якогось іншого органу влади. Влада монарха є безстроковою і
безвідповідальною. Монархічна держава переважно будується не за національним принципом, а
за династійним, а монарх є носієм державного сувернітету, символом держави.
Монархії поділяються на необмежені, або абсолютні (напр. Франція періоду правління Людовіка
XV, який заявив „держава – це я”) та обмежені, коли в компетенції монарха є лише ті
повноваження, які визначені за ним конституцією. Усі обмежені монархії офційно прийнято
називати конституційними, однак в залежності від обсягу повноважень монарха їх, в свою чергу,
поділяють на дуалістичні і парламентські. В дуалістичних монархіях (Йорданія, Кувейт, Марокко)
повноваження монарха обмежуються стосовно сфери законодавства. Однак він може видавати
власні укази, що мають силу закону та відхиляти закони, прийняті парламентом. Повноваження
монарха у виконавчій сфері дещо ширші. Так, у компетенції монарха є призначення уряду, який він
може звільнити у будь-кий час. При чому, уряд водночас є відповідальний і перед монархом, і
перед парламентом.
президентська,
парламентська,
парламентсько-президентська (змішана).
Президентська республіка. Для неї характерна незалежність органів законодавчої та судової влад,
їх взаємна непідпорядкованість і невідповідальність одна перед одною, при наявності механізмів
стримувань і противаг. Тут не існує поняття вищого державного органу, який наділяв би
повноваженнями інші державні органи. Президент обирається шляхом всенародного голосування
і є главою держави. Водночас, він є главою виконодавчої влади, що дозволяє йому самостійно
утворювати уряд, очолювати його та водночас нести персональну відповідальність за діяльність
уряду. Весь апарат державного управління є підпорядкований та підзвітний президенту. Рішення
приймаються президентом і реалізуються міністерством за його дорученням.
Президент не володіє правом законодавчої ініціативи, але має право відкладального вето щодо
законів, прийнятих парламентом, якому належить законодавча влада. Подолання відкладального
вето потребує 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження попереднього рішення парламенту. Оскільки
зібрати таку кількість голосів вдається не завжди, то суперчність між двома гілками влади
переважно розв’язується шляхом компромісу.
Уряд може подати у відставку в разі втрати прем’єр міністром підтримки більшості парламенту.
Білет 19
1)Об’єднання УНР та ЗУНР в соборну українську державу було проголошено 1 листопада 1918 року
___ НІ
6)Назвіть типи політичної влади за Б.Гаврилишиним ___ 1.влада типу противаг 2.компромісна
влада 4. унітарна влада 6.групова влада
7)Система місцевого самоврядування включає____1.сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі
органи 3.різні форми безпосереднього волевиявлення громадян (місцеві референдуми та ін)
4.сільських, селишниз і міських голів 6.районні і обласні ради
Тоталітаризм (від пізньолатинського totalis - весь, цілий, повний) - одна з форм політичного
режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя
суспільства.
Фашистські режими в Італії, Іспанії, Португалії, при всіх відмінностях, мали багато спільного. Вони
будувалися на принципах корпоративізму. В умовах хаосу та безпорядків фашисти прийшли до
влади. Вони хотіли створити державу-корпорацію замкнутого типу, де буде "соціальний мир і
порядок", централізація й вертикальне підпорядкування. Фашисти йшли до влади з гаслами
боротьби проти "гнилої демократії й парламентаризму". "Все для держави, нічого проти держави,
нікого поза державою", - ці слова італійського дуче Б.Муссоліні стали символом вираження
фашистської ідеї тоталітарної держави.
Окремо в ряду тоталітарних держав стояв СРСР. Проголосивши гуманні цілі й осяйні перспективи,
сталінське керівництво створило політичну систему, яка мала свої особливості. Сталінська модель
суспільства - це так званий революційний тоталітаризм. Причинами встановлення тоталітарного
режиму в СРСР були відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури
населення, поступове зростання партійного та державного апаратів, диктатури ВКП(б) в політичній
сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою тощо. Основним
методом встановлення та підтримки існування режиму був постійний терор проти всіх груп та
верств суспільства. Тоталітарний режим в СРСР фактично був режимом особистої влади Й. Сталіна.
Диктатура КПРС, відсутність плюралізму, опозиційних партій і рухів, фактичне позбавлення
окремої людини реальної участі в громадсько-політичному житті країни - ці та інші риси були
властиві СРСР ще кілька десятиріч і після смерті "вождя всіх часів і народів".
Закінчується XX ст., а тоталітарні режими все ще існують. По-різному називають себе ті чи інші
країни, але суть тоталітаризму від цього не змінюється. Режим Пол Пота в Кампучії призвів до
загибелі сотень тисяч людей.
1. Це форма (спосіб) втілення в життя утопічної ідеї, які б вихідні цілі і принципи не були в ній
закладені.
2. Нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення цілей. Сила - головний
аргумент, а мета виправдовує засоби.
3. Тоталітарний контроль над усім суспільним життям, його уніфікація відповідно до пануючої
ідеології правлячої партії, яка володіє монопольним правом на політичну діяльність. Заборона
політичної й будь-якої іншої опозиції та вільнодумства.
7. Культ особи вождя і перетворення більшості населення в натовп, слухняний його волі.
Після розпаду СРСР і проголошення незалежності України виникла нова суспільна ситуація. Перед
молодою суверенною державою, українським народом постали завдання ліквідації наслідків
панування тоталітарної системи. Серед цих завдань:
Отже, політологія як наука про політику — це наука про політичну систему суспільства та її
різноманітні підсистеми.
1. Теорія політики. Вона вивчає політику як цілісний предмет і має свої внутрішні структурні
елементи:
2. Прикладна, або практична, політологія є тією галуззю науки про політику, яка безпосередньо
стосується процесів здійснення політики. Вона є сукупністю теоретичних моделей, методологічних
принципів, методів і процедур дослідження конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на
практичне використання, досягнення реального політичного
результату.
- лобіювання тощо.
Залежно від ступеня узагальненості знань про політику у структурі політології виокремлюють:
- теорії середнього рівня — про владу, політичну систему, політичні процеси, політичне лідерство,
політичну культуру тощо.
Білет 20
8.Згідно мажоритарної системи абсолютної більшості переможцем стає кандидат, який: 1)набрав
більше половини голосів виборців, 2)набрав більше встановленої законодавством кількості голосів
виборців
9.Яка з ознак зумовлює віднесення партійної системи до числа двопартійних: 1)наявність лише
двох партій, 3)багатопартійна система, за якої лише дві партії поперемінно перемагають на
виборах і одноосібне формують уряд, 4)двоблокова система.
Проте, політика як суспільне явище виникає задовго до того, як Арістотель дав цьому феномену
своє визначення. Так на територіях Єгипту, Китаю, Месопотамії та ін. вже в 4-5 тисячоліттях до
нашої ери існували крупні політичні співтовариства.
Так з виникненням приватної власності і руйнуванням общин багато хто став жити окремо і
незалежно, у них з'явилися своя особлива мета і потреби, які часом суперечили інтересам інших
людей. При цьому посилювалася суспільна нерівність. Суспільство розшаровувалося на багатих і
бідних, на власників засобів виробництва і неімущих, на роботодавців і найманих
працівників.Поступово складалися відособлені соціальні групи: касти, стани, класи, шари, нації,
конфесійні, професійні і інші спільності. В той же час з розвитком суспільного розподілу праці
посилювалися взаємозв'язки людей, їх залежність один від одного, частішали і загострювалися
зіткнення окремих громадян і груп, виникали конфлікти в суспільстві.
Зміст поняття «політика» мінявся протягом історії людства. В античному світі терміном «політика»
позначали все те, що відносилося до управління державою. Макіавеллі розглядав політику як
науку, що пояснює минуле, керує сучасністю і здатна прогнозувати майбутнє. Починаючи з кінця
ХІХ століття в зміст поняття «політика» сталі включати діяльність, пов'язану із завоюванням,
здійсненням і утриманням спочатку державної влади, а потім і політичної влади.
Політика - це діяльність груп, партії, індивідів, держави, пов'язана з реалізацією загальнозначущих
інтересів за допомогою політичної влади.
Поняття «політика», поза сумнівом, найскладніша категорія політології. В даний термін вкладають
різні поняття. Наприклад, зовнішня політика, економічна політика, політика низьких процентних
ставок, антиалкогольна політика. Політика пронизує все життя суспільства.
Політична партія — це організована група однодумців, яка представляє інтереси частини народу і
ставить за мету їх реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її реалізації.
Зачатки політичних партій у вигляді станових угруповань сформувалися ще в рабовласницькому та
феодальному суспільствах. Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається
наприкінці XVIII — початку XIX ст. і пов'язане з виникненням у Європі й Америці парламентів та
парламентаризму як форми і принципу організації та здійснення державної влади. Протопартіями
стали депутатські клуби і фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової
(буржуазної) економічної та політичної еліти.
Основними шляхами виникнення сучасних партій є: 1) шлях знизу— партія виникає з певних
об'єднань; 2) шлях зверху — партія виникає внаслідок об'єднання навколо лідерів.
— буржуазні;
— дрібнобуржуазні;
— селянські;
— пролетарські тощо.
2. За ідеологічними особливостями:
— консервативні;
— ліберальні;
— соціалістичні;
— соціал-демократичні;
— комуністичні.
— реформаторські;
— радикальні;
— консервативні.
4. За політичним темпераментом:
— ліві або партії змін, які виступають за революційні зміни в суспільстві й орієнтують на соціальний
захист трудящих, соціально орієнтовану економіку та поглиблення демократизації в суспільстві;
— праві або партії порядку, які виступають за збереження засад сучасного суспільства.