Питання до екзамену №9

Найбільшої могутності Галицько-волинська Русь досягла у 30 - 60-ті рр. XIII

ст. за часів правління князя Данила Галицького (1201—1264 рр.), який у 1254
р. дістав від римського папи титул короля. Вигідне географічне становище
давало можливість Галицько-Волинській Русі встановити тісні економічні,
політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи, зокрема
Німеччиною та Італією.
Завдяки об'єднанню етнічно спільних українських земель у нове державне
утворення саме тут створились сприятливі умови для становлення й
подальшого розвою національної культури.
Важливими осередками духовної культури Галицько-Волинської Русі були
міста Галич, Луцьк, Звенигород, Во.лодимир-Волинський, Перемишль, Холм
і, особливо, Львів. Саме через Львів проходив торговельний шлях з
Німеччини, Чехії і Польщі до Києва і міст Волині, а також до гирла Дністра,
Сурожа (Судака) та Кафи (Феодосії) в Криму.
Міста Галицько-волинської Русі стали значними центрами літописання та
книгописання. Найвизначнішою пам'яткою літератури даного періоду є
Галицько-Волинський літопис (кінець XIII ст.), у якому відображені події
політичного і культурного життя Галицько-Волинської Русі від 1201 до 1291
року.
Літопис складався при дворі Данила Галицького, а згодом його племінника
Володимира Васильковича. Одним із авторів першої частини літопису
вважають княжого печатника Кирила.
У канцелярії князя Данила працювали писарі, що вели дипломатичне
листування, готували тексти грамот, стиль яких у наступні часи закріпився у
Великому князівстві Литовському. Грамоти князя Юрія II, боярина-
правителя Дмитра Детька, львівського воєводи Якші Блотишевського
написані виразним письмом, їх текст складений за всіма. середньовічними
правилами, що регламентували написання документів.
До пам'яток писемності Галицько-волинської Русі XII—XIV ст. належать
Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангелія,
переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі
працював "мудрий книжник» Тимофій, книжник і філософ волинський князь
Володимир Василькович сам переписував книги, мав велику бібліотеку,
близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському
була складена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських
правових норм, що поширювалися на Україні та в Білорусії. Центрами
переписування книг були Онуфріївський та Святоюрський монастирі у
Львові. Зростанню ролі церкви у поширенні освіти сприяло утворення в 1303
р. Галицької митрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та
відновлення, існувала протягом XIV ст.
Галицько-Волинська архітектура органічно поєднувала візантійсько-київську
просторову композицію з елементами західноєвропейського романського
стилю, що підтверджує наявність пілястр, груп напівколон, аркатурних
поясів тощо. На жаль, архітектурних пам'яток періоду Галицько-Волинського
князівства збереглося небагато. З монументальних будівель Львова можна
назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з півкруглою апсидою,
П'ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костьол Хрестителя.
Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї
дружини — угорки Констанції. До княжого періоду належать і такі шедеври
архітектури Галичини та Волині, як білокам'яні храми в Перемишлі, церква
Пантелеймона в Галичі (близько 1200 р.), Святоіванівський собор у Холмі,
Спаський монастир поблизу Самбора, (тепер Старий Самбір).
   
Видатними пам'ятками образотворчого мистецтва XIV ст. є ікони «Юрій
Змієборець» зі с. Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в
діяннях», створена у селі Сторонна. Для них характерні пластичність форм,
відчуття простору, нахил до асиметричної побудови композиції, багата
кольорова гама.
Про високий рівень живопису Галицько-волинської Русі свідчать мініатюри,
що збереглися в окремих рукописах того часу. Колористична вишуканість
притаманна мініатюрам Галицького Євангелія (кінець XII ст.), які, на думку
дослідників, за майстерністю виконання не поступаються візантійському
малярству доби Палеологів.
Культура Галицько-Волинської держави справила великий вплив на
подальший культурний розвиток України. Наприкінці XIV ст., коли окремі
частини Галичини і Волині були загарбані польськими та литовськими
феодалами, культурні традиції Галицько-волинської Русі відіграли істотну
роль у збереженні національної культури, сприяли формуванню ідеології
визвольної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.
 Питання до екзамену №10
Одними з перших на українські землі рушили литовські князі. Литовські
племена, що займали лісисті місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до
середини XIII ст. не мали власної державної організації. Процес об'єднання
литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового
ладу, з іншого – напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного
знищення з боку німецьких лицарів. Засновником Великого князівства
Литовського був Міндовг (1230–1236 pp.), який у середині XIII ст. об'єднав
під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів
частиною західноруських (білоруських) земель. На початку 1260-х pp.
Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.
Швидке зростання Литовської держави починається за Гедиміна (1316- 1341
pp.). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому
сприяло те, що литовські князі ретельно подбали про розбудову військової
справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить
служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того слід
забирати землю. Це правило поширювалося на всі суспільні верстви – від
князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике організоване військо.
Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його
попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських
(українських) земель. Зокрема, виявом литовських претензій на українські
землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині князювання
перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-
волинським князем. Експансія Литви на схід і північ Русі наштовхнулась на
сильний опір з боку Московського князівства, яке зміцніло за Івана Калити
(1325–1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить
сину Гедиміна – Ольгерду (1345–1377 pp.). Поступове витіснення татар
литовцями спричинило включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і
Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця 40-х pp. XIV ст. у
сфері литовського впливу опинилося також Поділля. У сучасній історичній
літературі підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як
завоювання, а як "мирне приєднання". Причини цього були такі:
 • Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені
золотоординським пануванням.
 • Більшість місцевого населення розглядало литовців не як
завойовників, а як визволителів від татар.
 • Руські князі та боярство не намагалися боротися з литовцями, а в
більшості випадків добровільно визнавали їхню владу.
  • Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і
усобицями між ворогуючими ордами.
Вирішальним у підкоренні українських земель Литві став 1362 р. Цього року
військо трьох сусідніх народів – литовського, українського та білоруського –
розгромило військо монголо-татар на Синіх Водах, давши початок
звільненню українських земель від монгольського іга.
Політичні наслідки битви на Синіх Водах (1362):
 • Територіальні межі Золотої Орди було відсунуто в пониззі Дністра й
Південного Бугу до прибережної смуги, а на Дніпрі – до порогів.
 • Суттєве послаблення політичного впливу татарських орд,
розташованих на захід від Дніпра, і загострення суперечностей в
Золотій Орді.
 • Переважна більшість українських земель була закріплена за
Литовською державою.
Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся
Білорусь, частина земель Росії та значна частина території України – майже
вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля.
Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого
князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо
національного складу населення. Тому литовську державу тих часів деякі
дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.
Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого
суспільного організму, успадкованого від Київської Русі. Руські землі в
економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково
литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним
впливом східнослов'янських народів.
Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система
адміністрацій та інше було сприйнято Литвою. Державною мовою Великого
князівства Литовського стала мова руська, нею велося все діловодство.
Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами:
"Великий князь Литовський і Руський...". Саме тоді з'явилась відома
приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва русиною".
Литовські князі переходили в православ'я, сприймали мову, культуру, звичаї
Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими
доньками.
Отже, спочатку литовська зверхність не була надто обтяжливою для України.
За цих сприятливих для українського народу умов Волинь, Поділля та
Наддніпрянщина в межах Великого князівства Литовського зберігали свою
самобутність.
Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого
князівства Литовського настав перелом, що обумовив новий напрям усієї
подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія Литви з
Польщею (1385 р.), яка поклала початок новому періоду в історії Литовської
держави – поступового витіснення руських впливів польськими.
Згідно з Кревською унією (1385 р.), Велике князівство Литовське мало
об'єднатися з Польським королівством, литовський князь Ягайло мав
одночасно стати польським королем, одружившись із польською королевою
Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.
Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі та
Литві об'єднати свої зусилля в боротьбі з Тевтонським орденом, який панував
на Балтійському узбережжі та зупинити його просування на Схід і, зокрема,
на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польського
впливу і початок насадження католицизму на українських землях.
У Литві унія була сприйнята неоднозначно. Незадоволені згуртувалися
навколо двоюрідного брата Ягайла Вітовта (1392–1430 pp.), який домігся
поступок із боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р., Вітовта було визнано
довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул
Великого князя Литовського. У 1398 р. унію було скасовано.
Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати
управління, Вітовт ліквідує південно-західні руські князівства (Волинське,
Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під управління своїм
намісникам. Унаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була
ліквідована колишня автономія українських земель.
Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від
монголо-татар на р. Ворсклі (1399 р.). Він змушений був шукати порозуміння
з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію, згідно з якою Велике
князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Усі землі
після смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця
унія викликала обурення Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата
Ягайла, який відчув можливість втратити права на литовський великокняжий
стіл. Від цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності
Литовської держави, намагаючись використати будь-який привід для
позбавлення влади Вітовта.
Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт
приєднав до своїх володінь Смоленськ, у результаті війни з Московською
державою (1406–1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу
Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді та
Пскові до влади прийшли пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік
Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась війна з Тевтонським
орденом (1409– 1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на
дев'ять років було ув'язнено в Кременецькому замку.
У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді й сприяв
утвердженню в ній Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі,
а також надіслав татарські загони для участі в Грюнвальдській битві (1410 р.)
на боці Литви й Польщі.
У результаті перемоги Литви й Польщі над Тевтонським орденом становище
Вітовта ще більше зміцніло. У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка
чітко визнала литовську державність на чолі з великим князем. Свою
самостійність Литва мала зберігати й після смерті Вітовта, проте під
суверенітетом польського короля. Запроваджувався інститут спільних
польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила привілейоване становище
католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі
посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська.
Зокрема литовські землевласники-католики, на відміну від православних,
отримали право вільно розпоряджатися своїми землями (до цього їхнє
землеволодіння мало умовний характер).
Останні пункти Городельської унії' викликали невдоволення православної
шляхти і князів династії Рюриковичів та православної династії
Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий Вітовт вирішив
коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне
існування. Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства на самостійне
королівство, перехопили корону і порубали її на частини. Церемонію
коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово помер.
Усупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого
князя лише за згодою Ягайла, литовські й руські магнати обрали князем
Свид- ригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між Литвою та
Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній
змушений був укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до
Польщі. Однак Свидригайло не відмовився від подальшої боротьби. У своїй
політиці він спирався на українських та білоруських князів та бояр,
невдоволених привілейованим становищем католиків.
У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, у результаті якої
великим литовським князем став Сигізмунд. Проте влада його поширювалась
лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя. Усі інші землі
визнали своїм володарем Свидригайла. У межах Великого князівства
Литовського виникли дві держави – Литва і "Велике князівство Руське", між
якими розгорілася війна. Вирішальна битва відбулася біля Вількомира (1435
р.), у якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча Свидригайлу і
вдалося врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд
оволодів усіма землями Великого князівства Литовського.
Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити
незалежність Литви від Польщі. У своїй політиці він намагався спертися на
шляхту, що викликало невдоволення магнатів як литовських, так і
українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським,
представником української аристократії, і воєводою Довгердом убили
Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем Свидригайла. Проте
литовська знать не могла допустити такого посилення української партії.
Князем був проголошений молодший син Ягайла 13- річний Казимир (1440–
1492 pp.), який в 1447 р. став і королем Польщі. На церемонії коронації в
1447 р. Казимир видав так званий "Віленський привілей", який розширював
права і свободи шляхти, у тому числі й православної.
Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за
Свидригайлом пожиттєвий титул великого князя і надав йому у володіння
відновлене Волинське князівство. Було також відновлено Київське
князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром
Ольгердовичем. Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир,
скориставшись смертю Свидригайла і Семена Олельковичів, ліквідував
Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було
поширено воєводський устрій.
Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема,
відома "змова руських князів" 1481 р., коли онуки Володимира Ольгердовича
Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван Гольшанський спробували
усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його
місце Михайла Олельковича. Змову було викрито.
Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать
здійснила в 1508 р., коли спалахнуло повстання під проводом М. Глинського.
Проте воно також завершилося поразкою. Від цього часу руські бояри і князі
почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі
більше усуватися від участі в політичній діяльності.
Отже, українські землі перебували в складі Великого князівства Литовського
впродовж кількох століть. За цей час ставлення литовської влади до
місцевого населення зазнало суттєвих змін. Після утворення Речі Посполитої
(1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило
форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.
 Питання до екзамену №11
Після укладення Люблінської унії у 1569 році становище українських земель
кардинально змінилося: розпочався всебічний наступ польсько-литовської
адміністрації на права українців. Передусім унія посилила соціальну,
національну, релігійну та культурну експансію на українські землі. Однак ця
ж унія об’єднала українські землі в одній державі, забезпечила зростання
культурно-освітнього руху та економіки, українські міста перетворилися на
магнатсько-шляхетські резиденції , українські землі було залучено до
міжнародної торгівлі (передусім через Балтійське море). Тому можна
сказати, що унія мала досить суперечливі наслідки для українського
населення.
Було запроваджене новий адміністративно-територіальний устрій, у зв’язку з
яким українські землі (що опинилися у складі Польщі) були поділені на 6
воєводств: Руське (із центром у Львові), Белзьке (Белз), Подільське
(Кам'янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У
1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне
з цих воєводств мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на
сейм. На Київщині, Брацлавщині й Волині спочатку зберігалися Литовський
статут та урядова українська мова, однак згодом запроваджується
загальнодержавне право на латинській і польській мові.
Приєднані українські землі до складу Речі Посполитої різнилась за своїм
економічним становищем. Найбільш економічно розвинутими вважалися
Волинь, Північна Київщина; Південно-Східне Поділля було менше заселене і
Лівобережжя було дуже спустошене. На Півдні заявили про себе такі міста як
Канів і Черкаси. Переяславщина також почала відновлятись після
монгольської руїни у другій пол. XV ст., але її процвітання тривало недовго,
оскільки набіги кримських татар починаючи з 1482 р. спустошували ці землі.
Сіверщина менше потерпала від кочівників. Тут розвивалися сільське
господарство та різні промисли.
У кінці XVI ст. почалася колонізація Східної України, в т. ч. Лівобережжя,
Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщини.
Ці землі заселяли селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Відразу
після хліборобів сюди приїжджали магнати і тисячі їхніх наймитів, які
захоплювали найбагатші у світі чорноземи. Ці пани мали наймане військо,
репресивний адміністративний апарат. В результаті утворювалися, фактично
незалежні від польської корони, величезні латифундії. До
середини XVII століття ці пани запровадили кріпацтво, на лівому та правому
берегах Дніпра, не менш жорстоке, ніж на західноукраїнських землях.
Утворилася фільваркова система, яка закріпила панщину до 6 днів на
тиждень. Впровадження панщини українці зустріли вороже. Підтримані
запорожцями, вони готувалися до боротьби з ворогом.
Також нелегке життя було в українських міщан, які жили в Польській
державі. Незважаючи на те, що містам було надано магдебурзьке право, ним
користувалися виключно поляки і німці, в той час як самоврядування
українського міщанства було значно обмежене.
У XV-XVII ст. українських міщан витіснили до окремих кварталів,
заборонили купувати та будувати будинки в центрі міста, належати до
ремісничих цехів. Українці користувались пасивним виборчим правом, тобто
вони не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, також вони не
могли здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах.
Отже, виділимо такі особливості розвитку українських земель у складі Речі
Посполитої:
 українські землі повністю втратили адміністративний поділ, що брав
початок із часів Київської Русі; натомість утворюються Галицьке,
Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства;
 південні території залишаються практично незаселеними через постійні
набіги татар;
 почалося формування фільварків. Насамперед це пов’язано зі
зростанням попиту в Європі на зерно та загальне пожвавлення
господарської діяльності. У XVI-XVIIст. Річ Посполита стає одним із
найбільших експортерів зерна. Перехід до фільваркового господарства
супроводжувався посиленням феодального гноблення: замість
грошового або натурального оброку селяни мусили відробляти майже
щоденну панщину, селянські наділи занепадали.
 зміцнюється політичний та економічний вплив польської шляхти в
державі. Величезні українські землі захоплюються польськими
магнатськими родами та католицькою церквою. В Україні діяли
польське феодальне право і Литовські статути. Статут 1588 р.
закріпачив селян і встановив 20 річний термін розшуку селян-утікачів.
Право власності на землю отримала тільки шляхта.