Professional Documents
Culture Documents
10 Brendivdistillernew2
10 Brendivdistillernew2
Д 37
ISBN 978-617-7411-00-9
***
Почався «!FEST» з ідеї Юрка Назарука, Андрія Худа
і Дмитра Герасімова відкрити 15 ресторанів. Саме так, не
один чи два, а 15. Ставки були великі від початку, і відіграло
роль те, що хоча хлопці й були новачками в цьому бізнесі,
але мали за плечима добрий досвід ведення справ.
Юрко Назарук із 1999 року працював у «Дзизі» арт-ме-
неджером, організовував різні культурні зустрічі, концерти.
Пізніше став керівником опозиційної «Львівської газети»,
серед засновників якої був і власник та ідеолог «Дзиґи»
Маркіян Іващишин. У віці 21 року Назарук опинився на чолі
колективу, де працювало близько 60 людей: журналісти,
дизайнери, менеджери. Займався безпосередньо як спра-
вами з пресою, так і громадською діяльністю. Долучився
до кампанії «Україна без Кучми», Помаранчевої революції.
8
Період «Львівської газети» та «Дзиґи» був для Назарука
доброю школою управління, до того ж кинув його у вир
!F E ST
ключових для країни подій.
«У 20 років, — згадує Юрко, — я їхав до Києва як
представник опозиційної львівської тусівки зустрічатися
з Луценком, Чемерисом, Кириленком. Це такий романтич-
ний час. Привезли зі Львова генератори, поставили їх на
Хрещатику. Купа міліції, а ми стояли колом із Луценком та
ще кимось і не давали, аби Жадана скинули зі сцени, коли
той вірші читав. Це була моя перша нормальна робота,
і вона дала мені змогу знайти себе».
Андрій Худо та Дмитро Герасімов працювали тоді
в компанії «Галнафтогаз». Перший був інвестиційним,
другий — виконавчим директором. Свого часу Андрій
Худо разом із командою залучив до «Галнафтогазу» понад
півмільярда доларів. Перший його великий проект поля-
гав у співпраці з банком «Аваль»: потрібно було взяти
кредит на $1,2 млн для двох стартових заправок ОККО
в Києві. Виникла потреба розвивати мережу заправок по
Україні, й Андрій пішов далі — працював із провідними
європейськими банками та залучав для розвитку бізнесу
мільйони доларів. Дмитро Герасімов, своєю чергою, на
посаді виконавчого директора займався операційним
керівництвом. Вони розвивалися, заробляли гроші, але
були, по суті, найманими працівниками й виношували
мрію зробити власний бізнес. А Юрко Назарук носився
з ідеєю заснувати «Криївку». Тож вирішили спробувати
разом.
***
2007 рік. Уявіть таку картину: літо, Львів, дворик
однієї з кам’яниць на площі Ринок. Час від часу пробігають
здоровенні щурі. Під пластиковою парасолькою, де зазви-
чай морозиво продають, сидять троє хлопців і проводять
співбесіди. Набирають людей у мережу із 15 ресторанів,
хоч поки не мають ще жодного. «Вони дивилися на нас
трохи як на придуркуватих, — згадує Юрко Назарук, — але
так ми знайшли людей, з якими працювали. Намагалися
шукати тих, які не мають досвіду в ресторанному бізнесі,
бо хотіли бути інакшими. Деякі з них досі з нами».
9
Першою з 15 відкрили кав’ярню «Біля Діани» на
площі Ринок. Другою стала «Криївка». У справу хлопці
!F E ST
10
Причому гроші — це лише один бік медалі. На той час,
щоби відкрити у Львові заклад громадського харчування,
!F E ST
потрібно було зібрати 450 чиновницьких підписів. А це
завдання, яке навіть за оптимістичних прогнозів ризику-
вало затягнутися на три роки. «Криївка» не могла стільки
чекати. «Будь-яке чудо, яке сидить у кабінеті, вважало,
що в нього є обід, лікарняний і до нього потрапити дуже
складно, — згадує Юрко Назарук. — Тому ми поводилися
агресивно і вважали, що робимо правильно. Знаходиш
один папірець, розгортаєш його й отримуєш наступне
завдання. Довго порпаєшся в цьому квесті, проходиш
його і виграєш або програєш». Назарук відштовхувався
від переконання, що спочатку треба забезпечити всі юри-
дичні підстави, аби заробляти гроші й платити податки,
до того ж ресторан має бути безпечний із пункту бачення
пожежників і санепідемслужби. На практиці вийшло так,
що ці питання вирішили, і «Криївка» почала працювати,
а деякі бюрократичні проблеми залагоджували вже в ході
справи. Фактично, відбивалися від усеможливих інспекцій
і поступово закривали решту завдань «квесту».
***
Засновникам «Криївки» не звикати, що її постій-
но хтось намагається закрити. Як не дивно, комуністи,
регіонали — це вже друга хвиля наїздів. Першими, кому
не сподобалася «Криївка», були бійці УПА. За словами
Юрка Назарука, ветерани стояли на тому, що в криїв-
ках вони багато пережили. Там гинули їхні побратими,
а тепер із цього роблять бізнес. Щоби вирішити конфлікт,
Юрко приходив на зібрання упівців і довго спілкувався
з ними. Говорив, що «Криївка» — це можливість розповісти
справжню історію українських повстанців тим, хто зле
налаштований до УПА. «Усі люди, які погано ставляться до
УПА, насправді просто нічого про це не знають, — пояс-
нює Юрко. — Тому ми навіть зробили листівку «УПА для
чайників», де написали, що це армія людей, які воювали за
свою територію на своїй-таки території. Воювали з тими,
хто прийшов їх загарбати, з москалями чи німцями. Що
це армія, яка мала шість генералів, не мала військової
форми (бо в підпільників не могло бути мундира, це все
11
з’явилось пізніше), воювала зброєю ворога, щоб отри-
мувати набої. У них не було танків. Був один літак, який
!F E ST
***
Холдинг емоцій «!FEST» — компанія молода. Середній
вік працівників, за словами Юрка Назарука, не перевищує
30 років. Керівники напрямків — це часто люди, які почи-
нали офіціантами. Тож і підходи до управління новаторські.
Близько трьох десятків ключових менеджерів холдин-
гу раз на місяць вибираються на стратегічну нараду. Та
виглядає це зовсім не так, як люди зазвичай уявляють собі
ділову зустріч. «От місячна нарада має бути в четвер і збір
у такому-то місці, — розповідає Юрко Назарук. — Сідаємо
в бус, і ніхто не знає, куди їде й на скільки часу. Що ми
тільки не робили: лазили по дахах, сиділи в оркестровій
ямі оперного театру. А одного разу всі зайшли в особливий
вагон (командирський чи щось таке), причепили його до
потяга й поїхали до Івано-Франківська. Чи, скажімо, обрали
нового архієпископа Греко-Католицької Церкви — Шевчука.
Ми домовилися з Церквою і через два дні провели нараду
12
в тій залі, де його обирали. Це потрібно, аби люди відчували,
що ми маємо вести ситуацію, а не ситуація нас».
!F E ST
Зараз Холдинг емоцій «!FEST» працює над тим, щоби
стати світовою компанією. Андрій Худо бачить до цього
два шляхи — через експорт концепцій та експорт продуктів.
Продукти — це, для прикладу, крафтове пиво «Правда» чи
одяг «AVIATSIYA HALYCHYNY». Приклад експорту концеп-
ції — Львівська майстерня шоколаду, яка зараз працює
в Польщі, Чехії та Азербайджані.
***
Нещодавно холдинг емоцій купив територію та
приміщення колишнього львівського заводу «Галичскло»
неподалік парку «Знесіння» (близько 20 хвилин пішки від
центру міста). Тут створюють «!FESTrepublic» — творче
містечко з офісами та виробничими потужностями компа-
нії, коворкінгом, майстернями й місцями для відпочинку.
«Містечко в місті має бути, — пояснює Андрій Худо. — Тут
буде все: смаження кави, студія звукозапису, нічний клуб,
13
концертний зал на чотири-п’ять тисяч людей. ВСЛ теж,
мабуть, сюди переїде. Далі за видавництвом буде кав’яр-
!F E ST
14
ЮРКО
!F E ST
НАЗАРУК:
«Ти відповідальний за те,
що після себе залишиш»
— Ти жорсткий керівник?
Не думаю, хоча я можу звільнити людину. Щоправда,
раніше тяжко було.
15
працювати. Я не буду спілкуватися з людьми, які «не вбий»,
«не вкради» і все решта бачать інакше. Воно, з одного
!F E ST
16
ти людина. Можеш бути поганим чи добрим. Я розумію,
що зрадити собі — це коли ти ціле життя здавався добрим,
!F E ST
а насправді — ти погана людина. Я би не хотів, щоб зі мною
відбулося таке пережиття. Я хотів би залишатися щирим
і бути вірним тому, що є зараз, про що я тобі розповідаю.
Але часом у житті складаються обставини, коли ти можеш
цьому зрадити. Тоді ти як особистість втрачаєшся, зни-
каєш і лишається просто якась там людина. Яка є.
17
людини, яка прийшла. Люди приходять до людей — вони
не приходять у простір.
!F E ST
— Скотч? А чому?
— От робиш ти заклад, тратиш декілька років свого життя,
щоб його придумати, потім інвестуєш гроші, втілюєш
інтер’єр. Я бігаю, підкручую, як десь лампочка не під тим
кутом чи щось не так стирчить. Це моя філігранна робота.
А потім людина, яка керує цим закладом, вирішує, що не
можна заходити з собакою. Вона друкує на А4, що забо-
ронено приходити з псом, і клеїть скотчем серед того
всього інтер’єру! Таких оголошень — кожного дня. Важко
пояснити з естетичної точки зору, чому цього не можна
робити, тому легше просто заборонити скотч.
Ще скажу одну штуку. Скотч — це уособлення тимчасового
вирішення проблеми. Коли я вчився літати, то переганяв
літак із Києва. Дивлюся на крила, а вони так прикріплені,
що видно шпари. Кажу про це представникові компанії,
чий літак. Тоді він витягує скотч і починає приклеювати!
Щось не так — скотчем примотали. І цей скотч буде, курва,
висіти все життя.
18
пам’ятаю. Це моя вчителька в гімназії — Катерина Сліп-
ченко, яка потрапила в освіту абсолютно випадково. Сьо-
!F E ST
годні вона одна з найкращих спеціалістів України з кіне-
матографу, щороку їздить на Каннський кінофестиваль,
описує це все. Вона викладала в мене світове мистецтво,
і це неймовірний кайф. Вона вплинула на моє подальше
життя і мій світогляд. Ми й досі колєґуємо.
Наступна така людина — Маркіян Іващишин. Це вчитель.
Він дав змогу мені повчитися на практиці, робити такі
речі, які давали віру в себе.
В університеті в мене була вигадана спеціальність — «Кра-
їнознавство». Я досі не знаю, що це таке, і ті люди, які його
викладають, теж не знають. Але мій університетський
декан — Маркіян Мальський — дуже на мене вплинув.
Те, як він будував свої стосунки з людьми і як пробував
розвивати це все, — добрий приклад.
Найважливіший учитель — мій батько, який навчив бути
доброю людиною. А ще він географ, і, напевно, через
нього прийшла любов до довкілля та розуміння, де ти
насправді. Може, я ще того не розумів, але він із перших
років волочив мене всіма музеями і провулками Львова.
У мене через те є любов і вміння бачити й цінувати те,
чого не бачать інші.
Зараз найважливіші вчителі — це мої партнери. Вони
дуже вплинули на мене, і, маю надію, я на них теж.
У цій співпраці, у цій постійній інакшості ми багато
чого вчимося. Бо людина — як гриб: вона швидко росте,
швидко відходить, але вона — те, що вона пропускає
через себе.
Найкращим учителем є моя жінка, яка робить моє життя
фантастичним. Я в неї багато вчуся. Наші стосунки побу-
довані на довірі, і кожен довіряє найінтимніше. От така
історія з учителями. Це моя освіта, яка триває досі.
19
— Ти відчуваєш тягар відповідальності?
Через людей, які працюють у «!FESTі»,
!F E ST
20
аби продати й заробити на цьому гроші. Як я можу «Криїв-
ку» вивести на ІРО, дозволити якимось людям пробувати
!F E ST
цим керувати і вносити якісь цінності?
У мене трошки інакші підходи до життя. Я п’ять років тому
переїхав до села, тримаю вдома курей, гусей, у мене є осел
Павел. Вважаю, що людина має жити в гармонії з приро-
дою. Так ти набагато більше побачиш, у тебе буде більше
емоцій, аніж ти тут їздиш трамваями. Я люблю це місто,
але я тут усього лише працюю.
— А що в Тебе на господарстві?
— Я виріс у місті. У мене все сільське господарство з ютубу.
От роблю сир щотижня, але не було кому мені про це роз-
повісти. Чи якась тварина прибігла, а я не знаю, що це
за тварина. Заходжу в інтернет і шукаю. Качка відклала
яйця — що я з ними маю робити? Як зробити інкубатор?
Як побудувати курник? Мені це дуже подобається — це мій
світ. От учора я був у Києві у свого друга, який працює
в адміністрації президента. Я йому кажу: «Слухай, чувак,
у мене питання. Маю п’ять гусей у Вишгороді. Я замовив і не
знаю, як їх перевезти. Може, би ти з собою в багажник узяв?»
Я це до чого веду. А що зміниться, коли я продам компа-
нію на біржі, зароблю якусь суму? Як воно впливає на мої
яйця в інкубаторі?
21
не ходять туди, їм не цікаво. Не розуміють, що я там роблю.
А це ж такий кайф! Ти можеш бачити, коли горіх розквітне,
!F E ST
— Капітал?
— Дрова — це завжди капітал. Це ресурс. Я запланував
собі тут поставити вогонь. Я дуже люблю вогонь, щодня
розпалюю, на вогні їсти готую.
22
Андрій Федорів — людина-бренд. Назвав креативну
компанію власним прізвищем, бо знав, що репу-
тація — це найбільший його капітал. Нічого див-
ного, адже ще задовго до заснування «FEDORIVа»,
у віці 28 років, Андрій став наймолодшим в істо-
рії лауреатом премії «Слід у рекламі» (за особи-
стий внесок у розвиток рекламного ринку), яку
присуджує Всеукраїнська рекламна коаліція. Нині
Федорів — голова правління цього об’єднання.
Із 2006 року Андрій Федорів керував розроб-
кою та запуском кількохсот брендів. На рахунку
«FEDORIVа» — ребрендинг «Нової пошти», slando.ua
(так, славнозвісна компанія «Slando» стала «OLX»),
Ощадбанку, рекламні кампанії для «Helen Marlen»,
«Watsons». Андрій Федорів навіть створював ре-
кламу для концертного турне гурту «Океан Ельзи»
«20 років разом» і розробляв візуальну складову
альбому й туру Святослава Вакарчука «Брюссель».
У мене було два варіанти, як розпочати цю статтю.
1. Коли я зустрівся з Федорівим у його «FEDORIV Hub»,
FE DOR I V
***
Навчався майбутній маркетолог на міжнародній жур-
налістиці в Київському національному університеті імені
Тараса Шевченка. Журналістикою зайнявся практично
відразу: з першого курсу почав писати про менеджмент і
маркетинг, влаштувався в журнал «Капітал». Тепер Федорів
згадує той період як добру школу. Редактори видання не
26
зважали, що їхній новий колега — підліток без досвіду. А
він, зі свого боку, швидко оволодів ремеслом і за кілька
FE DOR I V
років став одним із провідних авторів «Капіталу».
Журнал не пережив кризи 1998 року. Федорів зали-
шився без роботи і з чітким розумінням, що більше не
хоче бути журналістом. Тож придбавши на відкладені
гроші дорогий костюм і ще дорожчий мобільний теле-
фон (у 98-му році мобілка — це було щось), взявся до
пошуків нової роботи. Тоді він знав, що хоче працювати
в рекламі. Це сфера здавалась йому дуже веселою, прива-
бливою. До того ж за час роботи в «Капіталі» у Федоріва
назбиралося багато корисних контактів, він знав багатьох
директорів провідних рекламних агентств. Найбільше
Андрію Федоріву подобалося в «Adell Saatchi & Saatchi». У
той час агентство розділили на два підрозділи — «Bates»
і «Saatchi». Першим керував Юрій Когутяк, і саме йому
зателефонував майбутній маркетолог після завершення
історії з «Капіталом». Але склалося так, що працювати
Андрій Федорів пішов саме в «Bates», де його керівником
став естонський маркетолог Рейн Ііда. І про Рейна, і про
Когутяка Федорів говорить як про важливих своїх учите-
лів. До того ж робота в «Saatchi» стала для нього великим
стартом. Невдовзі, у віці 22 років, Андрія Федоріва призна-
чили директором із розвитку холдингу «Відео Інтернеш-
нл Київ», до якого входили «Bates», «Saatchi» та ще низка
компаній.
27
з клієнтами, а на адмініструванні. Ми проводили зустрі-
чі з керівництвом компанії, планували бюджети. Були
FE DOR I V
28
***
Створення нового бізнесу Андрій Федорів порівнює зі
FE DOR I V
стрибком зі скелі. «Ти знаєш, що під ногами скеля, знаєш,
що внизу море, але між тобою і морем — туман. Ти маєш
у цю хмару стрибнути. Є ймовірність, що ти опинишся у
воді й там буде «баунті», умовно кажучи: білий пісочок і
все красиво. Якщо оцінювати ситуацію тепер, то я зробив
ще багато помилок, дуже типових для того часу». Чи не
найбільшою такою хибою стала для Федоріва купівля у 2008
році квартири під валютний кредит. За його словами, це
кількасот тисяч доларів. І якщо на початку 2008 року він міг
сплачувати кредит без проблем, то 2009-го все виглядало
вже зовсім інакше, враховуючи, що холдинг розвалювався,
а своїх грошей у Федоріва залишилось близько $20 тис.
Це стало ще однією причиною створення власної ком-
панії, але одночасно й дамокловим мечем, що не давав
права на помилку. Коли я запитав у Андрія, чи він мав
план «Б», відповідь була заперечною. Федорів каже, що не
міг собі дозволити навіть допускати можливість поразки.
29
виконувати свою роботу перфектно. «Я зробив компанію,
де було чотири людини та один клієнт. Від самого початку
FE DOR I V
Менеджери та маркетинг-директори
не мають ані повноважень, ані сміливості
приймати радикальні рішення.
30
маркетинг-директори потенційних рекламодавців. Нато-
мість у «FEDORIV» дійшли висновку, що їхнім справжнім
FE DOR I V
клієнтам це нецікаво. Андрій Федорів давно на ринку, й у
цьому контексті він порівнює себе з добрим сантехніком,
якому телефонують, бо довіряють. Найкращим показником
тут виступає чесно зароблена репутація.
***
Перший офіс «FEDORIV» винайняли в одній із веж
«Арена-центру», що біля Бессарабського ринку, в самісінь-
кому центрі Києва. Туди вели немалі кругові сходи, а ліфта
не було, через що ціна виявилася не надто високою як для
такого місця. Саме ж приміщення, за словами Федоріва,
було круглим пентхаусом і скидалося на будиночок Карл-
сона. Керівник новоствореної компанії поселився там уже
через півтори години після того, як уперше туди потрапив.
Розповідає, як сказав орендодавцеві, що не відпустить його,
доки той не візьме аванс. Тут ще один важливий нюанс:
хоча цей офіс коштував не дуже дорого, дешевим його
теж важко назвати. Попри все, Федорів пояснює, що був
спрямований на преміум-сегмент ринку й не міг дозволити
собі орендувати щось посереднє. «Ми розуміли, що хочемо
зробити щось маленьке, але дороге і круте. Тут питання
компромісів. Можна купити BMW першої серії, третьої
п’ятої, сьомої, але це має бути BMW. Ти не можеш їздити
на «Hyundai», бо тобі не повірять. Так само ми відразу при-
йняли рішення, що будемо mac-company. Я всім купив
однакові комп’ютери, від стажера й до себе — найновіші
макінтоші».
Спершу у «FEDORIV» займалися тільки консалтингом,
а створення рекламних роликів залишалося за партнер-
ськими компаніями з холдингу. Приблизно за рік стало
зрозуміло, що, якщо компанія хоче гарантувати якість
рекламних кампаній чи брендингу, немає сенсу віддава-
ти творчу частину на аутсорсинг. Тоді Федоріву вдалося
домовитися з партнерами й узяти під свій контроль диза-
йнерське бюро «Karandash», а замість нього повернути
холдингу більшу частину акцій решти компаній. Відтоді
в команді, окрім стратегів та аналітиків, з’явилися ще й
дизайнери, креативники. Коли під одним дахом об’єднали
31
бізнес і творчість, усім відразу стало тісно. Довелося шукати
альтернативу «Вежі добра», як називали цей офіс у серед-
FE DOR I V
овищі компанії.
Наступний офіс команда вимріяла на корпоративі.
Просто почали думати, яке приміщення потрібне й де воно
має бути. Не шукали його через інтернет. Визначили бажані
райони, взяли водія й поїхали шукати. Врешті, потріб-
ний дім знайшовся. Це був приватний будинок. Трохи
дорожчий, аніж сподівалися, але сааме такий, як хотілося,
тому компромісів бути не могло. Його ділили «FEDORIV» і
«Karandash», тож назвали той будинок «Дім дружби». Коли
в’їздили туди, команда налічувала близько 15 людей, коли
виїздили (бо знову стало затісно), — приблизно 35.
***
До кінця 2012 року компанія «FEDОRIV» уже дуже
добре почувалася. Мала достатньо клієнтів і більш ніж
достатньо — роботи. У Федоріва склалося враження, що
всі шалено працюють, але прибутки компанії аж ніяк не
шалені. Тоді він запросив для консалтингу одного свого
приятеля з-за кордону. Той вивчив ситуацію і сказав дві
речі, які кардинально змінили долю компанії. Перше — він
порадив закрити «Karandash». Сказав: «Тобі цікаво, що
він є, а клієнтам це нецікаво». Якщо вони працюють із
«FEDORIV», «Karandash» має бути частиною «FEDORIV».
Заважало не дизайнерське бюро, а те, що воно мало окреме
ім’я. Федорів пояснює, що це впливало на бізнес у далекій
перспективі. Тоді необхідно підтримувати два бренди,
два сайти, думати про два позиціювання, двічі дарувати
подарунки клієнтам… Це зайве.
Другою тезою експерта було: «Клієнти вас вико-
ристовують. Вони розуміють, що отримують від вас велику
цінність, а ви не любите продавати свої послуги дорого».
Після цього Федорів підняв ціни втричі — і виграв. Деякі
компанії відпали, але деякі залишились. Це великі клієнти,
які розраховували на високу планку сервісу й готові були
за це відповідно платити.
2014 року частка російських клієнтів становила 40%,
але зі зрозумілих причин цей ринок почав відвалювати-
ся. Андрій Федорів згадує це як ще один переломний для
32
компанії момент. Він тоді вирішив не скорочувати штат
і не збавляти обертів, а, навпаки, дати газу на повну. Тоді
FE DOR I V
ж почалася історія з «FEDORIV Hub». Доволі ризикована
історія, як згадує Андрій. Компанія перебралася з «Дому
дружби» до величезного приміщення на п’ятому поверсі
«Арена-центру». Просто сплачувати оренду було б занадто
дорого, тому й виник «FEDORIV Hub» — майданчик, де
можна проводити які завгодно події: від лекцій чи тренін-
гів — до вечірок, дискотек або показів мод. Приміщення
обладнане якісною акустичною та світловою системами,
чотирма здоровенними екранами, вміщує від 200 (сидячі
місця) до 500 (у форматі вечірки) осіб. Таким чином
«FEDORIV Hub» дав змогу ділитися «офісним» простором
і заробляти на цьому гроші. До того ж хаб приніс «додат-
кові бонуси»: протягом 2015 року тут провели близько
200 подій, і це спричинило інформаційний бум. «Усі ком-
панії, які добре почувалися в період кризи 14-15 років і
були спрямовані на зростання, — розповідає засновник
«FEDORIV», — прийшли до нас. Як наслідок, у кризові роки
ми нікого не звільняли і не скорочували, ми зростали».
Ризик укотре себе виправдав.
33
До справи взялися фахівці «FEDORIV». Вони прибрали все
зайве зі старої айдентики банку. Традиційне тло змінили
FE DOR I V
34
але результат був того вартий. Зображення проектували на
10 екранів, головний під час одного з концертів мав роз-
FE DOR I V
міри 16 метрів висоти і 56 метрів завширшки (а це немала
п’ятиповерхівка). Такого ще ніхто не робив. Концертували
в десятках міст не лише Росії та України, а й усього світу,
серед них Нью-Йорк, Лондон, Гельсінкі. Проект «Иначе»
став наймасштабнішим для гурту за останні 10 років.
Це був успіх. Але якщо глянути на хронологію, то лише
один із перших великих успіхів «FEDORIVа». У компанії
кажуть, що ця робота їх фізично виснажила, але зробила
сильнішими. Далі було ще багато проектів. Швидше за все
ви їх бачили по телевізору, в мережі, на білбордах. І більш,
і менш сильні, але щоразу інакші, новаторські. Бо головне
для Федоріва — це рух, розвиток. І створювати.
35
АНДРІЙ
FE DOR I V
ФЕДОРІВ:
«Ресурс, який у мене був, —
це не гроші»
36
Тоді мені емоційно продали, що маю вступити на елек-
троакустичний факультет. Я спершу сприйняв це добре,
FE DOR I V
але почав ходити на курси й зрозумів, що там усе жорстко
з математикою й фізикою. У мене з цим ніби нормально
було. Це я так думав, коли навчався в гуманітарній школі.
Та коли прийшов туди, то зіткнувся з математичними
монстрами, які погано пахнули, виглядали жалюгідно,
але розв’язували все фантастично. Я тоді вирішив, що не
буду вступати на електроакустичний факультет. Приду-
мав, що піду на приладобудівельний. Та у вересні-жовтні
підготовчого до вступу року зрозумів, що це мене не пре
взагалі. Хибний шлях. Але в тому ж таки Палаці дітей та
юнацтва дізнався, що є олімпіада з журналістики і якщо її
виграти, то можна без екзаменів вступити на журналістику.
Я тверезо оцінював свої сили й розумів, що за екзаменами
не пройду.
— А як же тоді ставили
на олімпіаду?
— Олімпіада давала інші умови. Треба було написати
10 гарних статей, а потім за один день — ще одну круту.
Це було краще, як вчити українську мову, орфографію,
історію. Отак я й вирішив, що треба мені пробувати. Це
дитяча наївність.
І ще я сказав: «Хочете КПІ — поступлю в КПІ». Пішов
паралельно двома шляхами. Вступив до КПІ, набравши
27 балів (19 було потрібно для вступу), а паралельно став
фіналістом олімпіади, і мене за співбесідою зарахували
в університет Шевченка. Мені подобалася картинка бути
журналістом-міжнародником.
— Чим конкретно
хотіли займатися?
— У дитини уявлення про життя дуже абстрактні. Це кра-
сива картинка: я журналіст-міжнародник, кудись їду за
кордон, там у мене корпункт, ходжу на прийоми в посоль-
ство і про щось там пишу.
37
— Ви захотіли й виграли олімпіаду, захотіли —
вступили до КПІ. Вам усе легко давалося
FE DOR I V
38
коли зроблю це, мені буде 47 чи 43. Але якщо говорити
про успіх, то важливо, що я займаюся тим, чим займаюся,
FE DOR I V
уже 20 років. Цей досвід працює на мене. Та якщо я захочу
вийти на інший ринок, там імовірність успіху набагато
нижча. Тут нюанси важливі. Одна з найсмішніших статей,
яку я читав, — це стаття в журналі «Франчайзинг» про
те, як відкрити рекламну агенцію. Я просто по підлозі
катався від того, що там написано. Наївний погляд, що і
як відбувається. Базові речі зрозумілі всім — ось клієнти,
ось аккаунт-менеджери, ось дизайнери. Що ще треба?
Знімай офіс, повісь на стіну якусь цікаву картину, постав
великий макінтош, придумай назву, одягни джинси з
дірками — і ти в креативному бізнесі. Але чомусь є тисячі
агенцій, але в них не виходить роками працювати з вели-
кими проектами.
— Чому?
— Бо не бачать нюансів. Усе в деталях, і важлива сукупність
цих деталей, а не «ось — секрет успіху!»
39
в тому, йдеш із собою на компроміси чи не йдеш. Краще
не йти, навіть на маленькі.
FE DOR I V
40
Це була моя репутація, яку я будував 10 років. Це те, що
називається intangible assets — актив, який неможливо
FE DOR I V
помацати. Я весь цей актив сконцентрував у точці удару,
де намалював кістку. Я був собою, не намагався здава-
тися тим, ким я не є, тобто вдягнути краватку й казати,
що ми дуже серйозні. Ні, ми теплі, веселі, неакадемічні.
41
так і в створенні презентацій, курсів. У мене структуро-
ване мислення — і це шість років її роботи.
FE DOR I V
— А з алкоголем?
— Працюємо.
42
— Чому?
— Мій дід помер від раку легень, і це пов’язано з палінням.
FE DOR I V
Я бачив це все досить добре й не хочу нікого до цього
призводити. А алкоголь — це суб’єктивно. Там треба бути
з собою чесним.
43
«Sammy Icon» — божественні шкарпетки.
Гасло бренду претензійне, але не менш
претензійні вимоги до якості та оригі-
нальності продукції. Саме завдяки цьому
«Sammy Icon» не тільки успішно конкурує
на українському ринку, а й завойовує що-
разу нові простори: Німеччина, Швейцарія,
Нідерланди, США, Нова Зеландія. Загалом
16 країн. Це один із небагатьох молодих
українських виробників, який регулярно
світиться на виставках Західної Євро-
пи. Також «Sammy Icon» — символ ман-
дрів, щоденного пошуку пригод і вражень.
Ще до того, як серйозно зайнятися бізнесом, Олексій
Малицький, засновник «Sammy Icon», мав коники, пов’язані
SAMMY ICON
***
Для старту бізнесу необхідні були макети дизайну
та фабрика, яка би задовольняла високі вимоги хлопців
до якості й водночас давала б змогу шити невеликі партії
шкарпеток. Із дизайном проблем не було: Малицький
46
просто намалював на комп’ютері такі шкарпетки, які сам
би хотів носити. З фабрикою складніше. Олексій обдзвонив
SAMMY ICON
близько півсотні виробництв, але від усіх отримав відмову.
«Дивилися на наші дизайни, — розповідає Малицький, — і
казали, що для дівчат вони занадто яскраві. А ми ж тоді
робили тільки для чоловіків! Чи була ситуація, мовляв, я
вам дам гроші, просто не робіть цього. Навіть пропонували
шити такі самі, тільки чорні».
Врешті, за порадою родичів, Малицькому вдалося
знайти у Львові виробництво, де йому дали доступ до
обладнання й сказали: «Роби». Річ у тім, що неможливо
було просто прислати макети дизайну й отримати такі
шкарпетки, як треба. На фабриці за довгий час склалися
традиції, як робити той чи той продукт. Якщо потрібен
інший результат, аніж досі, треба втручатися ледь не в
кожен етап роботи. До того ж на кожному етапі необхідно
стежити за багатьма параметрами машини. Якщо не втру-
чатися, запевняє Олексій Малицький, перша шкарпетка
буде значно відрізнятися від сотої. Тож молодому підпри-
ємцеві довелося переїхати до Львова й самому вчитися
тонкощів ремесла, вигадувати, як можна покращувати
продукцію. «Кажеш: давайте зробимо так, — пояснює
Малицький, — а тобі відповідають: «Ти що, пацан, я це
роблю вже 15 років. Закрийся». Та коли ти місяць стоїш із
людиною (умовно — це жінка років 50-ти) і вона бачить, що
шкарпетки, які ти зробив, дійсно кращі , то це її переконує.
Тоді ви починаєте разом удосконалювати».
Вдосконалення потребувало не лише виробництво
шкарпеток, а й етикеток. Скажімо, домовлялися з поста-
чальниками, що картон має бути білий: з одного боку
крейдяний глянцевий, з іншого — матовий. Та, коли ети-
кетки приїхали, виявилося, що з одного боку вони білі, а
на звороті — кольору туалетного паперу. Це так партнер
поліграфіст вирішив заощадити 500 гривень на замов-
ленні, яке коштувало двадцять тисяч. Картон довелося
викинути.
Відстоювати доводилися кожну дрібницю. «Пропоную
використовувати кращу нитку, а мені відповідають, що
це нереально, — згадує Олексій. — Тоді пояснюю, що сам
куплю її, сам привезу. Так можна? Відповідають, що можна,
47
але ніколи ще так не робили. Або кажу, що нам треба іншої
зшивальної машинки і на це піде $2 тис., давайте приве-
SAMMY ICON
***
Стартового капіталу в «Sammy Icon» було приблизно
$15 тис. Сторонніх інвестицій Малицький не залучав, кре-
дитів не брав. Це все власні кошти, зароблені попередніми
проектами. Третина цих грошей мала піти на маркетинг, а
дві третіх — на виробництво. На практиці третину справді
витратили на «розкрутку», третину — на виробництво, а
решту — на так звані факапи, себто промахи, шкарпетки,
які потім неможливо продати. Малицький переконаний,
що в українському бізнесі факап-менеджмент (гасіння
пожеж, вирішування проблем) — це типове явище, завдяки
якому кристалізується багато підприємців.
Якраз на етапі перших «пожеж» до «Sammy Icon»
приєднався Філіп Литвинов — давній приятель Олексія
і людина, яка багато в чому визначила подальшу долю
бренду. Також він навчався в Києво-Могилянській акаде-
мії, де закінчив бакалаврат. Магістерський ступінь здо-
бував у Школі охорони здоров’я Могилянки за програ-
мою «Менеджмент у сфері охорони здоров’я». Частково
й через це після університету він подався до Португалії,
де рік пропрацював у «Червоному хресті». З іншого боку,
Литвинов каже, що після університету не знав, чим хоче
займатися далі, і цей час був потрібен для самовизначення.
У Португалії Філіп допомагав реформувати соціальний
магазин, який отримував одяг від людей із Євросоюзу й
продавав його, а прибуток спрямовував на рефінансування
локальних проектів «Червоного хреста». Також Філіп допо-
магав із культурною та соціальною інтеграцією місцевих
ромів. На перший погляд, нічого спільного з тим, чим він
займатиметься далі, однак той період був дуже важли-
вий. Підприємець згадує, що робота в «Червоному хресті»
дала йому усвідомлення власних можливостей, здатності
робити великі проекти «з нуля».
Коли Філіп Литвинов жив у Португалії, то спілкувався
з Олексієм, і хлопці вирішили займатися «Sammy Icon»
разом. Філіп долучився до проекту, щойно повернувся в
48
Україну. Стартап у той час тільки налагодив виробництво
й починав продавати перші шкарпетки. Результати були,
SAMMY ICON
м’яко кажучи, невтішні. За перші три місяці хлопці про-
дали близько сотні пар. Ціна однієї на той час становила
35 гривень. Тобто за три місяці — всього три з половиною
тисячі гривень. При тому, що інвестиції вже перевищили
₴50 тис. Це скидалося на катастрофу. Необхідно було щось
вирішувати, і «Sammy Icon» зайнялися «партизанським
маркетингом», як каже Олексій Малицький. Вигадували
доволі оригінальні способи достукатися до клієнтів. Напри-
клад, домовлялися з кафе, що якщо людина приходить у
шкарпетках «Sammy Icon», то отримує безкоштовну каву,
себто за рахунок молодого бренду. Малицький розповідає,
що доходило навіть до того, що коли бачив на випадкових
перехожих «Sammy Icon», то підходив і казав: «Привіт!
Класні шкарпетки! Де ти їх купив?» Людина, за його слова-
ми, отримувала гарний настрій та підвищення самооцінки,
а бренд — задоволеного клієнта.
Траплялися й смішні ситуації. Якось на вечірці одна
дівчина сказала Малицькому, що вона в шкарпетках
«Sammy Icon». Той заперечив. «А вона сперечалася, дово-
дила, що це «Sammy Icon», пояснювала, де купила, — згадує
Малицький, — і чорт мене смикнув ще раз сказати, що вона
помиляється. Вона образилася. А вранці я прокинувся й
до мене дійшло: дівчина захотіла сказати, що це «Sammy
Icon», а не щось інше. Значить, «Sammy Icon» має значення.
Це вже не просто шкарпетки — це «Sammy Icon»!»
Та справжня популярність була ще попереду. Бренд
перейшов від «партизанського маркетингу» й рятування
ситуації до реального зростання. Малицький пов’язує цей
перелом саме з приходом Філіпа Литвинова. Він не раз
мені наголошував, що це Філіп зробив «Sammy Icon» таким,
який він є зараз.
***
Що ж такого чудесного вдалося Філіпу? Найважливіше
те, що з його приходом на початку 2013 року в «Sammy
Icon» серйозно замислилися про вихід на європейський
ринок і конкуренцію з відомими брендами, такими як
шведський «Happy Socks», для прикладу. Для того, щоб це
49
стало можливо, необхідно виробляти свою продукцію на
тих самих фабриках чи такого рівня, що й світові бренди.
SAMMY ICON
50
білизну СR7 (бренд португальського футболіста Кріштіану
Роналду)». Транспортувати продукцію з Туреччини теж
SAMMY ICON
виявилося доволі просто. Зараз там працює багато фірм, які
привозять, розмитнюють товар, а підприємцям в Україні
залишається тільки заплатити за послуги.
Коли запитую Малицького, на якому етапі почали
винаймати офіс для «Sammy Icon» і чи дорого це обійшлося,
він, посміхаючись, каже, що офіс уже був. Жив у одно-
кімнатній квартирі, її ж таки використовував для бізнесу.
«Точніше, жив уночі, а вдень приходили працівники», —
каже Олексій.
Розуміння того, що треба винаймати окреме при-
міщення, прийшло до хлопців на початку 2013 року. Тоді
житло було в прямому сенсі завалене продукцією. «У квар-
тирі бувало четверо кур’єрів, — розповідає Малицький. — Я
сидів у одному куті, а коли хотів піти в туалет, який містив-
ся в протилежному кінці квартири, треба було, щоби кожен
узяв по коробці й вийшов на двір. Я виходив із туалету, і
вони поверталися. Тоді ми зрозуміли, що потрібен новий
офіс».
51
що спеціалізується на технологіях, та аж ніяк не на одязі.
У поле зору останнього українці потрапили саме завдяки
SAMMY ICON
персонажам із восьмибіток.
Після того «Sammy Icon» почали шукати можливо-
сті співпраці з американськими магазинами, та це було
надскладне завдання. З’ясувалося, що на Заході ніхто не
квапиться співпрацювати з українськими брендами безпо-
середньо. «Вони кажуть, що цікаво, а потім, як бачать, що
це Україна, а отже, інше законодавство, банківська система,
платежі… Усі на це забивають», — пояснює Філіп Литви-
нов. Справжнє просування на західному ринку почалося,
відколи хлопці знайшли людину в Німеччині, яка готова
була стати їхнім дистриб’ютором. Це означає, що такий
представник має свою фірму, склад, налагоджені зв’язки
з місцевими продавцями. Таким самим чином серйозно
поставлена робота і в Нідерландах, країнах центральної
та східної Європи, у тому числі Росії та Білорусі.
Віднедавна українськими шкарпетками зацікавився
дистриб’ютор із Нової Зеландії. Філіп Литвинов каже, що, з
одного боку, — це трохи головний біль, бо складно постача-
ти товар так далеко. Та з іншого — цікавий і перспективний
ринок. Нова Зеландія зараз не переобтяжена популярними
світовими брендами, як Європа чи США.
Робота за кордоном вимагає також співпраці із
західними піар-агенціями й тамтешніми дизайнерами,
які краще розуміються в модних тенденціях. Але й цього
не достатньо. Олексій Малицький переконаний, що просто
продавати свій товар у Європі й опиратися на те, що він
якісний, — не дає переваг. Бренд, на його думку, повинен
приносити свої цінності, мати історію. Тільки тоді можна
виділитися. Гасло «Sammy Icon»: «Кожен день — нова істо-
рія». Семмі — це божественний персонаж, покровитель
мандрівників та авантюристів. Він подорожує світом, і,
коли з ним трапляється щось незвичайне, це надихає його
на новий дизайн шкарпеток. Таким чином, кожна модель
має свою легенду, яку можна прочитати на сайті. Малиць-
кий розповідає, що якось отримав від клієнта листа, де той
пише: «Хлопці, я вбив півгодини, читаючи історії ваших
шкарпеток».
52
Розширення бізнесу «Sammy Icon» спричинило також
зміни у структурі реалізації продуктів. Спершу більша
SAMMY ICON
частина продажів припадала на замовлення через сайт і
фейсбук-сторінку. Тепер інтернет — це лише 30% від про-
дажів. Решта 70% — гуртові замовлення в Україні та за
кордоном. Отож ще один урок від «Sammy Icon»: інтенсивна
робота над пошуком мережі збуту в Україні та дистриб’ю-
торів за кордоном приносять свої плоди.
***
Коли хлопці виходили на ринок, орієнтувалися на
те, що ніша була практично не зайнята. Безумовно, це
було великим плюсом для старту, але, на думку Філіпа
Литвинова, зараз починати подібний бізнес значно легше.
З одного боку, з’явилося багато якісних локальних брен-
дів, отже, й конкуренція суворіша. Та разом з тим, нині в
Україні значно краща ситуація з виробництвом. Є багато
фабрик, які мають сучасне обладнання й за останні кілька
років навчилися випускати справді якісні продукти. Отже,
тепер є краща база для стартапів. Філіп звертає увагу й на
те, що під час і після Майдану зріс попит на все українське.
Багато виробників це використали й почали випускати
одяг та аксесуари з патріотичною символікою. Одночасно й
з’явилося більше магазинів, які продають такі речі. Однак,
на його думку, це був своєрідний бум, і зараз він минає.
Небагато з таких новоспечених брендів зможуть вижити.
Литвинов переконаний, що конкуренцію витримає той,
хто зуміє бути особливим, запропонує щось нове й класне,
а не лише патріотичні футболки.
Тому «Sammy Icon» розуміють, що теж повинні постій-
но оновлюватися. Просто випускати чергові колекції з
цікавими дизайнами недостатньо. Новим словом бренду
будуть різнопарові шкарпетки. Ще до початку цього бізнесу
Малицький любив дивувати людей різними шкарпетками
на лівій і правій нозі, тепер колекції такого штибу можна
придбати в «Sammy Icon». Штука в тому, що вони не просто
інакші, а доповнюють одна одну через кольори або спільну
концепцію. Хлопці вважають, що така фішка є новою не
лише на українському ринку, а й за кордоном.
53
ОЛЕКСІЙ
SAMMY ICON
МАЛИЦЬКИЙ:
«Людина може зникнути,
а от її слово — залишиться»
54
бізнеси й розглядаю можливість інвестувати в мінераль-
ну воду. Повернувся до того, чим займався в дитинстві,
SAMMY ICON
у 99-му році.
Під час тої розмови батько вбив мені в голову таку штуку,
що заробляти на друзях — це погано. Насправді, ти ж не
просто заробляєш, ти їм допомагаєш. Якщо тобі дають за
це гроші, то це їхній вибір. І якщо допомагаєш, а тобі це
компенсовують фінансово, — це нормально. Та нам часто
вбивають у голову, що заробляти не можна.
— Пропонував альтернативу?
— Я не хотів до Києва, але батько прагнув, щоби я поїхав
туди; і так сталося, що я потрапив на платне в Києво-Мо-
гилянську академію. У Києві відкрив очі, як що відбува-
ється, і в університеті почав рухатися, робити різного роду
вечірки, чемпіонати, благодійні акції. А ще в Могилянці
ми робили проект «Посміхнись, Україно». Я зараз говорю
про проектний менеджмент, тобто бізнес рухається, коли
ти робиш проект. У підприємництві, як у виді спорту,
адептом якого я є, неважливо, який проект. Важливо,
які інструменти ти використовуєш для своїх цілей, як ти
робиш, як підходиш до речей. А чи робиш ти столи, чи
ресторани, чи супермаркети — не так важливо.
55
не знаю як… А скільки в тебе є грошей, щоби я це відре-
монтував?» Професіонал знає, скільки коштують його
SAMMY ICON
56
закінчу. Є в мене така мета — сьомий президент України.
Це найпростіший спосіб пояснити, якого масштабу змін я
SAMMY ICON
хочу в країні. Тож я не хотів у магістратуру, але потрібно
повної вищої освіти, щоби стати президентом. Тому я
закінчив Могилянку (сміється).
57
— Що Ти найбільше цінуєш у собі?
— Це дуже егоїстично. Не можна так себе оцінювати.
SAMMY ICON
— Спробуй.
— У кожного є зв’язок із космосом. Але хтось із дитинства
його замилює, а хтось — розвиває. От у мене є дар інтуїції
і зв’язку з космосом. Космос — маю на увазі Бог, ноосфе-
ра. Думки даються не одній людині, а людству, багатьом,
у кого відкрита антена до цих думок. Наприклад, торік
в Іспанії придумали голубе вино. А в мене вже три роки
лежить презентація: «Ідея голубого вина в Україні». Я
тоді знайшов спосіб, як його робити: у Криму є нату-
ральні складники, які надають голубого кольору. Таких
прикладів дуже багато.
— Що Ти цінуєш у людях?
— Уміння відповідати за «базар». Я з Дрогобича й знаю, що
таке відповідати за свої слова. Це найголовніша риса, яка
чомусь мало притаманна українцям. Та, з іншого боку, я
щоразу зустрічаю все більше людей, які відповідають за
слова. Це найцінніше.
58
— Чи є в Тебе відчуття відповідальності
за те, що робиш? Бо підняв щось і тепер
SAMMY ICON
мусиш постійно тримати на своїх плечах.
— Павло Шеремета, мій колишній викладач, казав: «Спи-
тають не з тих, хто нічого не робив, а з тих, хто міг, але
не зробив». Мені дано робити те й те. І я відчуваю відпо-
відальність за той набір інструментів, який у мене є. Не
всім людям дано так бачити світ, як бачу його я, кожен
бачить по-іншому.
Проблема теперішнього суспільства в тому, що всі гово-
рять: хочу робити бізнес, не хочу робити на дядю. Ні,
робити на дядю — це, можливо, найкраще, що траплялося
з тобою в житті. Виховувати трьох дітей чи бути тренером
із каякінгу — це класна мета. Бути батьком чи матір’ю — це
прекрасно. З цим треба змиритися. Якщо тобі це дано — не
треба більше. А дехто тужиться, йому неприємно і з часом
він розчарується. Та не всім дано робити бізнес. Кожен
вид спорту вимагає прокачування певних груп м’язів. У
когось може бути таке співвідношення одних м’язів до
інших, що він цим спортом займатися не може. Хтось не
може бігати, а хтось — займатися пауерліфтингом.
59
мусив би приїхати до тебе у Франківськ, бо для мене
важливо тримати слово. Після людини нічого не залиша-
SAMMY ICON
Правила бізнесу
від Олексія Малицького.
У Дніпрі я спілкувався з одним підприємцем, і він
казав: «Для хлопця найголовніше в житті — настирливість».
Не пустили через двері — спробуй через вікно. Не пустили
через вікно — розбери стінку, не вийшло розібрати стінку —
залізь через комин. Бути настирливим — найважливіше
в бізнесі.
А ще — тримання удару. Треба навчитися тримати
удар і підніматися, коли падаєш. Після кожного удару треба
робити правильні висновки. Якщо тебе б’ють по печінці,
а ти не вмієш поставити блок, — значить у тебе проблеми.
Якщо ти відповідаєш за свої слова, чим би ти не
займався, ти будеш на голову вище, ніж твої конкуренти.
Тоді на тебе можуть покластися як партнери по бізнесу,
так і друзі, сім’я.
60
«SoftServe» — найбільша глобальна ІТ-компанія з україн-
ським корінням. У ній працює понад 4000 людей, більшість
із них — в українських офісах у Львові, Івано-Франківську,
Чернівцях, Рівному, Києві, Дніпропетровську та Харкові.
Компанія має багато офісів також по всій Європі та США:
у Вроцлаві (Польща), Софії (Болгарія), Лондоні (Велико-
британія), Франкфурті-на-Майні (Німеччина), Амстерда-
мі (Нідерланди), а також у низці американських штатів
(Каліфорнія, Нью-Йорк, Флорида, Массачусетс, Джор-
джія та Юта). Головні офіси розташовані в Остіні, столиці
штату Техас (американський) та у Львові (європейський).
Серед клієнтів «SoftServe» у різний час були «General
Electric», «Panasonic», «BMC Software», «Unilever», «AB InBev»,
«Nestle» та багато інших глобальних компаній. З 2010 року
«SoftServe» завойовує звання найкращого роботодавця
України (2010, 2011, 2013–2014 роки в рейтингу «Aon
Hewitt1» та 2012, 2013, 2015 у рейтингу DOU2), а з 2014 року
«SoftServe» — серед лідерів щорічного списку найкращих
аутсорсингових компаній за версією Міжнародної асоціації
професіоналів у галузі аутсорсингу «Global Outsourcing 100®».
Я домовлявся про зустріч із засновниками «SoftServe»
заздалегідь, за кілька тижнів. І перш ніж її призначили,
SOFTSE RVE
64
директорів компанії Ярослав Любінець каже, що займа-
ються тут переважно вранці або ж увечері після роботи.
SOFTSE RVE
На роботу, до речі, програмісти приходять хто коли,
цього ніхто суворо не контролює. Головне встигати з проек-
том. З іншого боку, завдання та дедлайни заплановані так,
що в середньому треба працювати 40 годин на тиждень. З
часом пов’язана ще одна особливість роботи програмістів:
оскільки нерідко доводиться спілкуватися із закордонни-
ми замовниками, через різницю в часових поясах в офісі
потрібно бути принаймні до 19-ї чи 20-ї.
Офіс «SoftServe» більше схожий на домівки «Facebook»
чи «Google», аніж на типове місце праці українців. Пізніше
Тарас Кицмей скаже: «Хто приходить у «SoftServe», має
потрапити в інший світ. Там один, а тут — інший».
***
Створення «SoftServe» можна вважати як щасливим
збігом обставин, так і закономірністю. Інтелектуальний
потенціал і криза (а в Україні було те й інше) просто не
могли нічого не породити. Це ж наче дитину кинути у
велику воду і плавати вона, швидше за все, навчиться. А
українських програмістів початку 90-х так і тягне назвати
дітьми у кращому сенсі слова. Це були молоді, розумні й
амбітні люди, які прагнули вирости.
65
Мендзебровський. Двоє останніх написали бізнес-план
створення компанії, яка б займалася програмуванням на
SOFTSE RVE
66
програмісти виконували проекти, а продаж проводився
через Сполучені Штати. У такому форматі пропрацювали
SOFTSE RVE
приблизно чотири роки, після чого Бруґґеман сказав, що
«Technology Ukraine» свою місію вже виконала, і закрив
компанію, а українці почали працювати самостійно.
Кількох років такої партнерської підтримки для компанії
«SoftServe» виявилось достатньо.
Виникає запитання, чому ж українські програмісти,
які можуть писати конкурентоспроможне програмне
забезпечення, пішли в аутсорсинг, тобто програмування на
замовлення, а не пробували розробляти власний продукт.
Адже бути саме виробником і дистриб’ютором вигідніше,
аніж підрядником. Голова ради директорів «SoftServe»
Ярослав Любінець пояснює це тим, що виробник програм-
ного забезпечення має дуже добре розуміти ринок. «Саме
програмування — це 7% усієї роботи. Решта — це генерація
ідей та донесення їх до клієнтів, просування продукту, кон-
салтинг та багато іншого. У ті часи написати власний про-
дукт для Америки, де ти жодного разу не був, але знаєш, що
вони на два або й десять кроків попереду, було нереально».
Разом із тим ІТ-аутсорсинг незамінний у глобальному
бізнесі. «Для прикладу, ви хочете створити нову компа-
нію, яка буде розробляти соціальну мережу, — пояснює
Тарас Кицмей. — У вас є ідея, ви знаєте, як її монетизувати.
Словом, ідеальний продукт, який вам ще треба зробити.
Що ви оберете: наймати на роботу програмістів і будувати
розробку програмного забезпечення фактично з нуля чи
прийдете в «SoftServe», де вже розробили тисячу таких про-
дуктів? Врахуйте, що велику роль грає час. Хтось із ваших
конкурентів може також планувати дещо подібне. Якщо ви
на півроку швидше вийдете на ринок, то заберете клієнтів,
на півроку пізніше — ваші інвестиції пропадуть. Звичайно,
ви скористаєтеся послугами аутсорсерів, які мають великий
досвід, а тому впораються з роботою швидко і якісно».
Та щоби стати саме такою першокласною техноло-
гічною компанією, «SoftServe» потрібно було багато років.
За словами засновників, у 90-х великих грошей компанія
не заробляла. Головне, що приносили перші проекти, —
досвід та добре ім’я. Зароблене витрачали переважно на
придбання чи модернізацію техніки, а комп’ютер у ті
67
часи коштував від двох до шести тисяч доларів. Такі гроші
здавалися фантастичними, враховуючи, що до 1999 року
SOFTSE RVE
68
На тому, що початок 2000-х став для компанії пере-
ломним, наголошує і Тарас Вервега. На його думку, дуже
SOFTSE RVE
важливо також, що «SoftServe» перетворився на злагоджену
бізнес-машину. «Вона була відносно маленька, але вона
працювала, — каже член ради директорів компанії. — До
речі, вперше я поїхав у відпустку 2004 року. За десять років,
відколи я почав працювати у «SoftServe», у мене, як і в біль-
шості моїх партнерів, відпустки не було. За бізнесом треба
було постійно слідкувати, доглядати й підкручувати його в
ручному режимі, інакше він міг пропасти. Якраз 2004 року
ми відчули, що ця машина може пропрацювати без тебе
мінімум тиждень. Вона вже генерувала мінімальну про-
гнозовану кількість нових клієнтів, ми відкрили перший
відносно успішний власний офіс продажів у США, а наші
200 працівників були організаційно структуровані, мали
своїх лідерів і підлідерів».
69
роботу архітекторів, а не будівельників. Програмісти, що
займаються архітектурою, — це люди, які мають близько
SOFTSE RVE
***
Головною цінністю на ринку програмного забезпе-
чення є люди. Це інтелектуальний бізнес, тож мозок — най-
важливіший ресурс. Зараз добрий програміст може легко
знайти роботу за кордоном або ж працювати на іноземних
замовників як фрілансер. Через це софтверні компанії
буквально борються за своїх працівників. У «SoftServe»
кількадесят рекрутерів, які займаються пошуком і підбо-
ром кадрів. Ще така сама кількість — це менеджери з роз-
витку компетенції персоналу, які забезпечують розвиток
талантів та компетенцій у компанії.
70
на який варто зважати. Тому ми дуже ретельно ставимося
до відбору керівників».
SOFTSE RVE
Офіси «SoftServe» — це «країна див» із дизайном у
стилі hi-tech, тренажерними залами, більярдними, кафе,
їдальнями та місцями для відпочинку, де можна почитати
чи пограти в комп’ютерні ігри. Зарплати українських про-
грамістів суттєво перевищують показники в інших галузях.
За даними сайту dou.ua, середня зарплата програміста
(«Software Engineer») в Україні станом на грудень 2015 ста-
новить $1,6 тис. Для новачка (Junior) цей показник — $500,
для досвідченого фахівця (Senior) — $3 тис. Для порівняння,
середньостатистичний американський програміст отри-
мує понад $8 тис. на місяць. Але якщо врахувати ціни в
Україні та США, то нашим співвітчизникам нема на що
скаржитись.
За даними dou.ua, у рейтингу IT-роботодавців країни
2015 року, який складали на основі анонімних анкет пра-
цівників, «SoftServe» займає першу сходинку. Рейтинг
враховує бали в таких категоріях, як професійне зростан-
ня, умови праці, зарплата, комунікація з керівництвом,
стосунки з колегами тощо. У «SoftServe» пишаються, що
їхня компанія займає незаперечні лідерські позиції за
критеріями можливості професійного зростання, стосунків
із колегами та керівництвом.
Також для працівників існує ряд додаткових бонусів:
соціальний пакет, дисконтна програма, корпоративні тре-
нінги, згадані вже спортзали, кафе й так далі.
Окремо варто сказати про «SoftServe»-університет,
який має кілька структурних підрозділів. Найперший —
ІТ-Академія, яка працює з охочими стартувати у сфері
інформаційних технологій. Більшість її слухачів — випус-
кники та студенти технічних вишів (тої ж таки Львівської
політехніки), які вже мають професійну базу, але не дотя-
гують до вимог компанії. Щомісяця до академії надходить
понад 800 заявок на реєстрацію. Близько 60 людей на місяць
вступають, стільки ж випускаються. «Ми маємо потребу й
змогу набирати більше, — пояснює Ярослав Любінець, — але
ця кількість — це ті, хто дотягує до наших вимог». Не всі
випускники стають працівниками «SoftServe», а приблизно
75%. Керівництво компанії вважає таку політику доцільною
71
для розвитку ІТ-індустрії та підтвердженням соціальної
відповідальності компанії, адже студенти, які безкоштовно
SOFTSE RVE
72
ТАРАС
SOFTSE RVE
КИЦМЕЙ:
«Ми повинні ділитися успіхом»
73
мені цікавіше. Разом із тим з'явився час і для інших справ.
Ми один раз живемо, й не можна боятися подивитися
SOFTSE RVE
— А що відчуваєте?
— Ми робимо багато класних проектів, і вони приносять
користь клієнтам. Це класно бачити. Є багато людей, які
виросли на фірмі. Вони були моїми студентами, а зараз
74
вони гуру, менеджери, віце-президенти. Вони успішні.
Приємно бачити, як компанія змінює Львів. Зараз тут 193
SOFTSE RVE
ІТ-компанії, а коли ми починали, було дві чи три. У Львові
є десь 50 компаній, які створені людьми із «SoftServe».
Хочеться міняти й країну. «SoftServe» — серед співза-
сновників ІТ-асоціації України, яка старається, щоби в
країні розвивалися інформаційні технології. Зараз я пре-
зидент цієї асоціації. Ми також засновники «ІТ-Кластера»
у Львові, який робить багато корисного.
75
не хочеш показувати, то викинь його з презентації; якщо
таким дрібним шрифтом написано, що не хочеш, аби
SOFTSE RVE
76
ТАРАС
SOFTSE RVE
ВЕРВЕГА:
«Професійність — це коли ти готовий
віддати все, аби щось робити»
— Як Ви прийшли у «SoftServe»?
— Я приєднався до «SoftServe» влітку 1994 року, після того,
як закінчив Львівську політехніку. Це було через п’ять чи
шість місяців після створення компанії. Тоді вона не мала
нічого, крім ідеї та бажання працювати. Було четверо
чи шестеро людей, у тому числі Тарас, Ярослав, два інші
засновники — Юра Василик та Ігор Мендзебровський,
які юридично і де-факто заснували компанію 1993 року.
У той час великого вибору та й можливостей не було. З
роботою дуже складно. Я закінчив інститут із червоним
дипломом і планував вступати в аспірантуру, але дер-
жавного місця для мене не знайшлося, а платного я собі
дозволити не міг. Тому пішов у політехнічний інститут
на досить дивну посаду: у моїй трудовій вона була запи-
сана як «стажист-дослідник». По-простому, це була нау-
кова діяльність. Я мав багато вільного часу й прийшов у
«SoftServe».
77
розміщувався на Привокзальній. У Львові було всього
три точки доступу до мережі. Одна з них — на вулиці
SOFTSE RVE
— Як це сприймав замовник?
— Замовник мав у певній годині зайти на певний сервер,
і продукт уже мав там бути. Якщо шукати причини, чому
«SoftServe» опинився там, де він є сьогодні, то одна з
них — це безумовна відповідальність. Уже тоді ми мали
чітке розуміння, що якщо ти пообіцяв замовникові, що
не пізніше дванадцятої за нью-йоркським часом продукт
повинен бути на сервері, значить він там має бути, попри
всі складності. Це ДНК компанії від самого початку і
дотепер. Те, що ми це змогли забезпечити, стало нашою
перевагою.
78
Вони перегрупуються, змінять стратегію, адаптують так-
тику й будуть рухатися вперед.
SOFTSE RVE
— Розкажіть про свої цінності
— Почнемо з пункту бачення бізнесу. У бізнесі, як і в житті,
дуже важлива віра в людей і довіра до них. Тільки таким
способом ти можеш побудувати щось серйозне і велике.
Ще одна цінність — друзі, команда. Це також пов’яза-
но з тим, що я ріс у радянські часи, потім настали дуже
смутні 90-ті. Це був непростий час і фінансово, і з погляду
банального виживання. Кажуть, сьогодні важко і погано,
та насправді наше «погано» — це дуже добре порівняно
з тим «добре», яке було у 80-х чи 90-х. У такі часи тим
більше потребуєш вірних друзів, команди, на яку можеш
покластися. Разом із командою боротися за виживання
у складних умовах набагато легше.
79
в 20 років, то це були б вечірки з друзями. Якщо б мене
запитали в 30 років, сказав би, що «SoftServe».
SOFTSE RVE
80
тренінги. Останні декілька років я член всесвітнього клубу
YPO7, де об’єднуються люди, які шукають нові ідеї і смисли.
SOFTSE RVE
Це теж освіта. Ти спілкуєшся з людьми, які на тому рівні,
що й ти, або й вище. Ти від них отримуєш нові ідеї, сенси,
нове розуміння, бачення, на які ти досі не звертав уваги.
Також освіта — це спілкування з молодими людьми. Я
дуже люблю зустрічатися зі студентами Українського
католицького університету. Переважно я їм щось розпо-
відаю, але, насправді, я від них отримую новий погляд
на речі. Вони озвучують питання, які треба самому собі
поставити.
Освіта — це ключ до успіху. Зупинятися не можна. Як і
в бізнесі не можна зупинятися, бо, як тільки зупиниш-
ся, почнеш падати. Немає поняття стабільного рівня як
у бізнесі, так і в житті. Якщо ти не будеш розвиватися,
вдосконалюватися, займатися самоосвітою, то це стане
початком занепаду.
7 Young Presidents Organisation — організація, яка об’єднує понад 20 тис. молодих
керівників компаній зі всього світу.
81
«У всьому світі онкологія посідає друге місце серед
причин смертності дітей від 1 до 14 років. Перше
місце — це нещасні випадки, і тут ми мало що може-
мо зробити. А ось раковим хворим реально можна
допомогти», — читаємо на сайті благодійного фон-
ду «Таблеточки». За п’ять років роботи фонд зібрав
₴65 млн, закупив медикаменти для 6 тисяч дітей,
допоміг поїхати на лікування за кордон 28 дітям.
Діяльність «Таблеточок» не обмежується лише пошу-
ком грошей. Працівники фонду й лікарі спілкуються
із закордонними колегами, відправляють їм виписки
та результати обстежень, підшуковують для дітей
закордонні клініки, надають паліативну та психоло-
гічну допомогу, допомагають батькам, розвивають
волонтерський і донорський рух в Україні. «Табле-
точки» — фонд із чистою репутацією й абсолютно
прозорою схемою роботи, один із найрезультативні-
ших краудфандингових благодійних фондів України.
Україна посідає п’яте місце в Європі за показника-
ми дитячої смертності від раку. За статистикою, у Європі
TABLETOCHKI
84
Ольга Кудіненко саме збиралася у відпустку до Барселони.
Отож вона уточнила, що саме потрібно, і привезла з Іспанії
TABLETOCHKI
кілька упаковок «Дактарину» вартістю близько трьох євро
за штуку.
Такий досвід підштовхнув Ольгу Кудіненко до вис-
новку, що допомагати насправді легко й долучитися могли
б значно більше людей. Вона написала про це у фейсбуці —
запропонувала людям привозити ліки або жертвувати
гроші, а купівлю медикаментів при цьому організовувала
сама. Так народилися «Таблеточки».
Схожою була й акція «Гаманець або життя», одна з
перших у діяльності фонду (тоді ще неофіційного). Це був
збір євро-дріб’язку, який залишався в людей після поїздок
за кордон. В Україні такі копійки не можна ні витрати-
ти, ані обміняти, тож їх залишали до наступної подорожі.
Кудіненко запропонувала віддавати ці гроші на потреби
онкохворих дітей. Першу тисячу євро в рамках акції зібрали
за дві години.
Постійно збирати гроші для хворих на рак дітей Ольга
Кудіненко почала в жовтні 2011 року. Спочатку робила це
через особисту фейсбук-сторінку, пізніше створила окре-
мий паблік. «Я зрозуміла, що не всі мої друзі на фейсбуці
захочуть це підтримувати, — розповідає вона. — Навіть
зараз я нечасто поширюю пости «Таблеточок». Кому цікаво,
сам заходить на сторінку й читає».
Коли компанії хотіли допомогти, Кудіненко зверта-
лася до дружніх благодійних фондів «Аліса» чи «Дар надії»,
які мали прийняти кошти й заплатити за призначенням.
Але з часом вона зрозуміла, що це неефективно й до того
ж це зайвий клопіт для партнерів. З іншого боку, такий
шлях не давав змоги контролювати гроші та звітувати про
витрати. У серпні 2013 року Кудіненко вирішила зареє-
струвати власний благодійний фонд.
Вона написала про свій задум шістьом волонтерам,
із якими співпрацювала. Відгукнулося троє: Ольга Шуру-
пова, Ірина Литовченко та Леся Бойко. Усі працювали на
повну зайнятість, тож не мали часу займатися реєстрацією
самостійно. Кудіненко просто ввела в ґуґл-пошуку «реє-
страція БФ» і зателефонувала першій фірмі у списку. Послу-
ги обійшлися до ₴5 тис. Щоб заплатити, співзасновники
85
скинулися грошима зі своїх кишень. За словами Кудіненко,
пізніше виявилося, що це була чи не найдешевша пропо-
TABLETOCHKI
***
У квітні 2014 року в «Таблеточок» з’явився перший
штатний працівник. У липні фонд переїхав у перший
свій офіс: лікарня «Охматдит» виділила для «Таблеточок»
окрему кімнату. Однак це виявилось незручно. По-перше,
почали надходити прохання про допомогу з усіх відділень
лікарні, а в «Таблеточок» вузька спеціалізація — діти з
онкологічними захворюваннями. По-друге, за словами
засновниці фонду, у лікарні багато корупції, спекуляції
ліками, і «Таблеточки» намагаються цьому протистояти.
Користуватися лікарняним офісом й одночасно «воювати»
з лікарнею було неможливо.
У лютому 2015 року «Таблеточки» винайняли офіс
площею 40 м2 в одному з бізнес-центрів Києва. Але й новий
простір не задовольняв потреби фонду. Однієї кімнати, де
працювало шестеро осіб, виявилося замало. Для прикла-
ду, коли до когось із менеджерів приходила людина, то
відволікалися всі. До того ж не кожен може часто слухати
про справи, скажімо, координатора паліативної програми,
адже йдеться про смерть дітей. Практика показала, що в
цій сфері формат відкритого простору не дуже зручний.
Крім того, «Таблеточки» тоді вже мали сувенірну продукцію,
й офіс слугував також складом, а при такій малій площі
єдина кімната швидко стала захаращеною. «Ми зростали,
а кімнатка не росла разом з нами», — каже Кудіненко.
Влітку 2015 року команда «Таблеточок» почала
шукати новий офіс. Важливо було поселитися біля «Охмат-
86
диту», оскільки багато батьків приносять рецепти необхід-
них ліків особисто. З тієї ж причини хотіли, щоби близько
TABLETOCHKI
було метро. Врешті знайшли напівпідвальне приміщення
в житловому будинку на вулиці Шолуденка, неподалік від
лікарні. «Там були кімнати 40 м2, 30 м2 і третя маленька —
склад-кухня, — згадує Кудіненко. — Я відразу сказала: ми
забираємо всі три. За бюджетом це ідеально пасувало, бо
коштувало трошки дорожче за попереднє приміщення».
Склад-кухню вона називає також «переговорною». Каже,
намагаються ефективно використовувати кожен квадрат-
ний метр. У серпні 2016 року фонду допомогли благодійни-
ки, які надали безкоштовний офіс у самому центрі Києва
(станція метро «Арсенальна») на 14-му поверсі, звідки
відкривається дивовижний вид на Дніпро та схили.
87
Богу, чоловік погодився подарувати мені сайт на річницю
весілля. Заплатив за роботу». Кудіненко знайшла підряд-
TABLETOCHKI
***
Фонд із самого свого заснування дуже швидко зростав.
За 2011 рік вдалося зібрати понад ₴38 тис., за 2013 — понад
₴2 млн, а за 2015 — майже ₴28 млн. Збільшилася кількість
не лише грошей, але й проектів і напрямків роботи. Вини-
кла потреба залучати нових працівників, і це стало для
Ольги Кудіненко ще одним викликом. Досвіду було мало.
Робота з важкохворими людьми підходить не всім. «Спершу
мені здавалося, що до нас мають іти люди із забезпечених
родин, — розповідає засновниця «Таблеточок», — тому що
фонд не може давати високу зарплату. З’ясувалося, що це
був мій внутрішній комплекс і треба брати людей тільки
за їхньою мотивацією, у тому числі й заробляти гроші. Ми
платимо зарплату, яка конкурентна на ринку».
88
Окрім зарплатні, «Таблеточки» забезпечують своїм
працівникам багато додаткових бонусів: абонемент на
TABLETOCHKI
заняття у спортзалі, медичне страхування, двомісячну
відпустку, можливість професійного навчання раз на
квартал (онкопсихологія, паліативна допомога, зв’язки
з громадськістю). З вищепереліченого не платять лише
за спортзал, який безкоштовно надають партнери фонду.
Ольга Кудіненко переконана, що всі ці речі необхідні, аби
фонд мав команду професіоналів, а не просто волонтерів,
які хочуть допомагати. Від гідної оплати праці виграють
не тільки працівники, але й усі, хто потребує допомоги
«Таблеточок».
***
«Ви жорсткий менеджер?» — запитую я. Ольга Куді-
ненко відповідає швидко і твердо: «Так». А після невеликої
паузи вже з посмішкою, але так само переконливо: «Ну, це
правда». За словами Кудіненко, щотижня всі працівники
пишуть план роботи і надсилають їй та своєму безпосе-
редньому керівникові. Така інформація має бути в поне-
ділок до 11:00, а в п’ятницю до 18:00 вони надсилають
детальний звіт, що зробили, а що не зроблено і чому. «Я
можу керівникові сказати: «Чим займається твоя людина й
чому не зроблено раз, два, три, чотири, п’ять?» — пояснює
засновниця фонду. — Нещодавно було: я прочитала звіт не
в п’ятницю, а у вівторок. Читаю і пишу керівникові відділу:
«Що зроблено із запланованого? Де мені подивитися зріз?
Чому не виконали те й те?» А мені відповідають: «Ой, ми
забули». Що я можу сказати? Ми ж не в дитсадочку, згадуй-
те! Негативний фідбек від мене отримують усі й регулярно,
але й позитивний — теж».
Щодо структури команди фонду, то загальною коор-
динацією займається сама Ольга Кудіненко. Наразі є опера-
ційна директорка фонду Світлана Пугач, яка також виконує
обов’язки директора з фандрейзингу. В її команді працює
координаторка роботи з корпоративними компаніями Ліда
Рябчук, окрема координаторка роботи з корпоративними
компаніями в регіонах Євгенія Григоришина, а також коор-
динаторка волонтерського фандрейзингу Євгенія Юрчук.
89
Серед керівників також Ірина Литовченко — зі зв’язків
із громадськістю та державними органами. В її підпоряд-
TABLETOCHKI
90
Буває, звісно, що компанія просто перераховує певну суму
на рахунок фонду.
TABLETOCHKI
Якщо компанія не готова віддавати гроші, вона може
надати майданчик, де «Таблеточки» продаватимуть суве-
ніри чи листівки. Чи навіть буває, що компанії на пропо-
зицію фонду організовують ярмарки, де їхні працівники
продають генд-мейд вироби або солодощі.
Для того, щоб зав’язати контакти з потенційними
благодійниками, представники фонду майже ніколи не
приходять «на холодні замки». Телефонувати й просити
про допомогу — теж вважають неефективним. Найчастіше
перший контакт відбувається через електронну пошту, а
потім уже домовляються про зустріч.
Окремий випадок — робота із приватними особами.
«Дуже багато людей хочуть щось зробити, але не знають,
що і як, — пояснює Кудіненко. — Наші менеджери пропону-
ють варіанти, наприклад, відсвяткувати день народження,
відмовившись від подарунків на користь підопічних дітей,
чи провести благодійну вечерю з друзями».
91
зрушення від цього, за словами Кудіненко, є. Лікарі стали
трохи боятися, іноді менше беруть або ж узагалі уника-
TABLETOCHKI
92
ОЛЬГА
TABLETOCHKI
КУДІНЕНКО:
«Слова — це валюта,
за яку нам відповідати»
93
Щосуботи вона приходила в лікарню і дізнавалася, які
ліки потрібні, а потім розповідала про ці потреби мені.
TABLETOCHKI
94
відповісти. Якщо зробив щось, то маєш розуміти, що ти
зробив і навіщо. Нема такого: «Ой, я просто пообіцяв і
TABLETOCHKI
забув». Слова — це валюта, за яку нам треба відповідати.
Останнім часом я ще вчуся ставитися до людей так, як
хочу, щоб вони ставилися до мене. Це моя нова духовна
практика.
95
— Щоб людина ефективно працювала у вашій
сфері, що більш важливо: менеджерські
TABLETOCHKI
— То Ви не розглядаєте здатність
до емпатії, сердечність, коли
берете людину на роботу?
— Безумовно, розглядаю. Але мені важливо, щоби людина
могла «відсунути» свою емпатію і сердечність на час
вирішення проблеми. Припустімо: є дитина й ми зби-
раємо їй гроші на лікування за кордоном. Ця дитина не
входить у ремісію, тобто її показники кажуть: не готова
до операції, операція не допоможе. Треба сказати сім’ї,
що немає сенсу їхати лікуватися за кордон: «Навіть якщо
ми ці гроші й зібрали на лікування Вашої дитини, Ви не
поїдете, бо лікування все одно буде неефективне. Але ці
гроші можуть врятувати іншу дитину». Людина, попри
свою сердечність, має це розуміти й прийняти рішення
в критичній ситуації.
96
— Яку роль для Вас відіграла освіта?
— З Могилянки лишилися добрі зв’язки. Там гарні люди, з
TABLETOCHKI
багатьма спілкуюся й досі. Але за фахом я не працювала.
97
2016 року, за результатами експертного опитування газети
«Бізнес», мережу автозаправних комплексів ОККО визнали
компанією з найкращою репутацією серед гравців паливно-
го ринку. Концерн «Галнафтогаз», що є оператором мережі
ОККО, — лідер серед компаній нафтогазового сектора та
стабільно серед лідерів у рейтингу найпрозоріших ком-
паній України, який складає експертна організація Центр
«Розвиток КСВ». За даними консалтингової групи «Deloitte»,
концерн входить до 500 найбільших компаній Східної Єв-
ропи. Окрім того, він є одним із найбільших роботодавців
(близько 10 000 працівників) та платників податків в Україні:
2015 року «Галнафтогаз» сплатив у бюджети всіх рівнів ₴6,1
млрд , що становить понад 1% усіх бюджетних надходжень.
Після сухих, але переконливих цифр залишилося сказати,
що ОККО стали першими в Україні заправними станціями
з цілим спектром додаткових послуг — магазинами, кафе,
мийками; і першими, у кого з’явилися зарядні пристрої для
електромобілів. Якість цих сервісів і, що найголовніше, якість
пального, яку суворо контролюють мобільні лабораторії, зро-
били ОККО мережею, яку люблять і якій довіряють українці.
Кажуть, що все добре видно за дрібницями. Тому і я
почну з дрібниці, якої ви не знайдете в нефінансових звітах
ОККО
100
Так пропрацювали до 1998 року. Але російський
дефолт позначився й на українській економіці, спричинив-
ОККО
ши «платіжну кризу». Багато підприємств, які закуповували
пальне в «Караті», не могли розрахуватися. Тож за борги
йому вдалося викупити п’ять обласних нафтопродуктових
організацій: ВАТ «Івано-Франківськнафтопродукт», а також
«Львів-», «Закарпаття-», «Рівне-» та «Вінницянафтопро-
дукт». Після злиття цих підприємств утворилося акціонер-
не товариство «Галнафтогаз», генеральним директором
якого став Віталій Антонов. Пізніше воно еволюціонувало
до Концерну «Галнафтогаз».
101
і протягом наступних десяти років інвестиції ЄБРР та Між-
народної фінансової корпорації перевищать півмільярда
ОККО
доларів.
***
Сьогодні в Концерні «Галнафтогаз» працює близь-
ко 10 000 осіб. Віталій Антонов каже, що потрапити до
команди ОККО дуже складно — потрібно бути справжнім
професіоналом. Разом з тим працівники компанії, окрім
належних умов праці, гідної офіційної оплати, мають
багато переваг. Для прикладу, більшість офісних пра-
цівників можуть самі собі обирати графік (ті, котрим це
дозволяє специфіка роботи). Комусь зручніше працювати
з восьмої ранку, а комусь, може, і з десятої. Ясна річ, що
такої прерогативи не має персонал АЗК, оскільки це об’єкт,
який працює цілодобово й люди чергуються там позмінно.
102
Коли запитую, хто ці люди, які працюють безпосе-
редньо на АЗК, Тетяна Кулик відразу зазначає, що «в ОККО
ОККО
чоловіків на заправках не набагато більше, ніж жінок».
Цікаво також, що коли говорити про стабільних працівни-
ків заправок (бо плинність тут, як і скрізь у ритейлі, досить
висока), то це, за словами HR-директорки, переважно одру-
жені жінки віком від 28 років. Багато на заправках також і
студентів, але для них це часто сезонна робота. Приплив
студентства спостерігають улітку, а з початком навчання
багато з них звільняються. Щодо компанії взагалі, то, за
даними нефінансового звіту ОККО, 2015 року вперше заре-
єстровано більше жінок, аніж чоловіків: 54% проти 46%
(2014 року жінок було 49%). Якщо говорити про гендерний
склад працівників на управлінських посадах, то тут знову
переважають жінки (52%).
Щороку в ОККО проводять тиждень корпоративної
культури. «Це і корпоративне волонтерство, коли ми зби-
раємо аптечки для військових на сході, — пояснює Тетяна
Кулик, — це і смачні заходи, коли ми запрошуємо дітей
співробітників і вони готують на нашій експериментальній
кухні. Готують страви, а потім продають їх на ярмарку, й
зібрані кошти ми передаємо на благодійність». Схожий
приклад, коли на Різдво в компанії організовують вертеп
для дітей працівників. Маленькі колядники, пройшовши
поверхами, назбирують пристойні суми, які теж передають
на благодійність. До слова, у головному офісі ОККО у Львові
є дитяча кімната, де з малечею займається вихователька.
Там є інтерактивний монітор, розвивальні іграшки тощо.
Окрім корпоративного волонтерства, в ОККО є багато
благодійних програм на рівні компанії. Одна з останніх —
«Різдвяна кава — твоя добра справа!» спільно з фондом
«Таблеточки». Протягом грудня 2016 року з кожного гаря-
чого напою, придбаного на АЗК ОККО, гривня перейшла
на рахунок фонду, тобто на потреби онкохворих дітей.
***
З часу заснування і до сьогодні однією з головних
конкурентних переваг ОККО є можливість повноцінно
поїсти на заправці. На ранньому етапі компанія виграла
на тому, що першою зайшла в цей бізнес. Тепер, коли вже
103
кафе на заправці є в усіх, ОККО вирізняються планкою
стандартів якості та обслуговування. Разом з тим постій-
ОККО
104
дає змогу готувати швидко, тому, якщо немає надто багато
замовлень, паста потрапляє на стіл клієнта за 3-4 хвилини.
ОККО
Таких ресторанів на час написання цього тексту в Україні
вісім, готується до відкриття дев’ятий. Зараз у їхньому
меню паста, крем-супи, салати, піца та десерти.
Попри це, кафе, які є майже на кожній заправці, не
стали анахронізмом. Вони й далі розвиваються, їх про-
довжують удосконалювати. Кожна інновація проходить
свій шлях дегустації, налагодження процесу приготування.
Андрій Янчук згадує: як тільки запроваджували хот-доги,
у середовищі компанії був фурор, коли заправка продала
їх 20 штук. Зараз продають у середньому понад 17 тисяч
хот-догів на 400 заправках за добу. Пройшла еволюцію
й кава. На ранньому етапі партнером ОККО була компа-
нія «Нескафе». У продажі була як заварна, так і розчинна,
однак Янчук зауважує, що в ОККО відчули тенденцію того,
що українці, незалежно від регіону, віддають перевагу
саме заварній каві. Тепер ОККО закуповує кавові зерна
зі 100% арабіки в компанії «Rombouts», яка є офіційним
постачальником кави до королівського двору Бельгії.
105
найскладніші страви з меню ресторану не довше як за
п’ятнадцять хвилин. Янчук укотре наголошує, що важливо
ОККО
***
Із 2008 року в мережі ОККО втілюють програму без-
бар’єрності, яка має на меті забезпечити комфорт і доступ
до сервісів для всіх категорій клієнтів. Кожен новий авто-
заправний комплекс будують із урахуванням відповідних
стандартів. На 2015 рік 155 об’єктів мережі (а це близько
40%) мають пандуси, широкі вхідні двері й достатньо місця
в торгових залах, ресторанах та кафе, щоби там зручно було
пересуватися людям на інвалідних візках. На 64 заправ-
ках ОККО є паркувальні місця для людей із особливими
потребами. На 53 заправках є спеціально облаштовані для
них санвузли.
106
мапою, підзарядити ґаджети. Відкриття цієї заправки стало
справжнім байкерським з’їздом.
ОККО
***
Довіру клієнтів мережа ОККО здобула ще й тим, що
сама до себе застосувала принцип «довіряй, але переві-
ряй». Власне, перевіряє ОККО за посередництвом Центру
паливних досліджень TFC, що входить до бізнес-групи
Концерну «Галнафтогаз», але є окремою структурою. Ця
компанія також займається перевіркою якості пального
для всіх гравців на ринку, хто до неї звертається. Тобто,
по суті, ОККО — це лише один із клієнтів, хоча й найбіль-
ший. Контроль здійснюють трирівнево: а) вхідна перевірка
нафтопродуктів, що у вагоно-цистернах приходить на
термінали «Галнафтогазу»; б) перевірка в резервуарах
нафтобаз під час відвантаження для АЗК; в) контроль за
якістю пального безпосередньо на заправках. Зараз у ком-
панії діє дванадцять спеціалізованих лабораторій, чотири
з них — мобільні.
Однак не бензином єдиним. 2012 року на одній із
заправок ОККО в Києві встановили пристрій для заряд-
жання електромобілів. У цьому напрямку ОККО, знову ж
таки, були першими. Зараз такі зарядні пристрої є на 39
заправках у 12 областях України. У компанії запевняють,
що відстань між ними не перевищує 300 км, а це значить,
що заряду має вистачати для наступної станції. Скориста-
тися таким чарджером водії можуть безкоштовно. Віталій
Антонов переконаний, що частка електромобілів з часом
невпинно збільшуватиметься, тож ОККО адаптуватиметься
до нових умов ринку.
107
ВІТАЛІЙ
ОККО
АНТОНОВ:
«Бізнес — це випробування, адже ти
завжди пливеш проти течії»
108
Я займався цим на громадських засадах, та в 93-94-му
роках бізнес розрісся до таких масштабів, що громадську
ОККО
діяльність вже не можна було поєднувати з ним .
— Скелелазіння не передбачає
тривалих експедицій?
— Ні, це спринт по вертикалі. Ніяких експедицій і вели-
кого відриву. Як скелелазіння, так і велосипед — подола-
ти певну ділянку маршруту. Так можна перелаштувати
свою розумову активність. Мозок відпочиває від нагаль-
них проблем і конкретної роботи. Бо бізнес — це завжди
випробування, ти завжди пливеш проти течії. Треба іноді
й розслабитися, але просто розслаблятися, мені здається,
це не так продуктивно. Краще перемикатися між різни-
ми видами розумової активності й компонувати їх із
активністю фізичною.
109
ці продукти з-за кордону. Потім займалися бананами,
апельсинами, шампанським. На той час тривав постде-
ОККО
— Чому ОККО?
— Треба було придумати такий бренд, щоби він кирили-
цею і латинкою читався однаково. А ще, аби він однаково
110
прочитувався зліва направо і справа наліво. Отакий бренд
я винайшов.
ОККО
— Це слово має якесь значення?
— Це просто слово. Потім ми дізналися, що є навіть таке
скандинавське ім’я Окко.
111
«Стоїк». Насамперед ці книжки спричинили формування
моєї свідомості підприємця. Але тоді був Радянський Союз,
ОККО
— Що таке професійність?
— Це коли ти чітко розумієш, чим займаєшся і за рахунок
чого живеш.
112
— Чи не буває, що через бізнес
бракує часу для сім’ї?
ОККО
— За багато років я навчився знаходити в цьому процесі
баланс.
— Ви не палите?
— Не палю і практично не вживаю спиртного.
113
«Українську правду» щоденно читають близько
600 тис. людей. А 24 січня 2014 року, під час подій
на вулиці Грушевського в Києві, сторінку УП відві-
дало понад 1,6 млн користувачів. Це стало рекорд-
ним для українських інтернет-ЗМІ показником.
Така велика аудиторія — результат понад 16 ро-
ків праці, незалежності ресурсу від бізнес- чи
політичних кіл, а також оперативності робо-
ти. Інформація на УП з’являється не пізніше як
через півгодини після події, навіть якщо вона
трапилася вночі. Без перебільшення можна
говорити й про те, що «Українська правда» не
лише висвітлювала події Революції гідності,
але й була одним із її каталізаторів. Насам-
перед завдяки резонансним журналістським
розслідуванням, що нині є візитівкою видання.
Заходимо на сайт «Української правди». Відразу під
логотипом бачимо: «Заснована Георгієм Гонгадзе в 2000
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
116
України й журналістам на його прес-конференціях почали
роздавати списки питань. Олена Притула звільнилася.
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
У грудні того ж року Гонгадзе та Притула організували
поїздку до Сполучених Штатів Америки. «Відразу після
виборів Кучма полетів до США, — пояснює Олена При-
тула. — Його поведінку дуже коригували західні колеги, і
ми сприймали Штати як важіль впливу на Кучму, який би
дозволив нормалізувати ситуацію зі свободою слова». А
перед тим Гія, як називали його друзі, написав звернення
про неможливість цензури й ходив із ним у парламент,
збирав підписи. Цей документ журналісти передали в Дер-
ждепартамент США, однак реакції на звернення не було,
та й жодних аудієнцій із офіційними особами високого
рангу організувати не вдалося. Натомість домовилися
про зустрічі з українською діаспорою у Вашингтоні та
Філадельфії. Користі з цього, знову ж таки, було мало.
Швидше навпаки. Не всі діаспорці поставилася до візи-
терів неприхильно. Деякі розкритикували їхні дії, мовляв,
нащо виносите сміття з хати, спробуйте самі розібратися.
Були навіть коментарі на кшталт: «Кучма вже українською
почав говорити, а це щось-таки значить».
Хоча реального результату поїздка до США не дала,
Кучма звернув на неї увагу й прецедент його розізлив.
Олена Притула згадує, що після того до неї підходили
охоронці Леоніда Даниловича. Вони добре знали її як
журналістку й «по-дружньому» попереджували, аби була
обережною.
Той візит спричинив ще один несподіваний наслідок.
Поки журналісти перебували у Штатах, Кучма вже повер-
нувся з Вашингтона й призначив прем’єр-міністром Вікто-
ра Ющенка. Той, відповідно, сформував новий уряд. Приту-
ла та Гонгадзе знали про це, але довго не могли довідатися,
хто ж став членами кабміну. Це було фізично неможливо,
позаяк інтернет-ЗМІ в Україні лише зароджувалися. Тоді
їм прийшла в голову ідея створити «інтернет-сторінку, де
будуть усі найважливіші події дня країни».
Георгій почав працювати над виданням, щойно
повернувся в Україну. Знайшов людей, які розробили
дизайн і запрограмували сайт. Довго радилися, як наз-
вати. «Мені подобається надавати давнім назвам нового
117
сенсу, — каже Олена Притула. — «Правда» — це затягане
комуністами слово, яке поєднує стару Україну, що майже
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
118
Льва Толстого. Це була трикімнатна квартира з невеликою
кухнею. «Пам’ятаю, там постійно не вистачало світла, —
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
розповідає співзасновниця УП. — Та ми купили штук п’ять
комп’ютерів і не лише розрахувалися з боргами, але й
відклали запас на місяць, щоби платити зарплату. А ще
це та квартира, куди вперше прийшов Сергій Лещенко».
***
На початку 2000-х інтернет в Україні був погано роз-
винений, відповідно, й читачів «Українська правда» мала
небагато. У всякому разі, не до порівняння з теперішніми
показниками. Зате в редакції бачили, що їхні статті від-
гукуються в парламенті, адміністрації президента. Було й
таке, що люди роздруковували матеріали сайту й читали
їх у Верховній Раді, обговорювали, передавали ближнім.
Тоді Георгій помітив, що за ним стежать. «Я звертала
увагу на те, що, коли ми виходимо з офісу, на протилежному
боці дороги стоїть чоловік і фіксує нас, — розповідає Приту-
ла. — Дивиться інакше, аніж випадкові люди. І в блокнотику
щось записує. Тепер кажуть, що за нами стежили найкращі
фахівці «наружки». Чесно кажучи, дивуюся, бо я це все
спиною чула. Бачила й машини, і людей, які за нами ходили».
119
Треба було щось вирішувати, і Георгій почав відпрацьову-
вати: писав депутатам промови, статті. Словом, Гія отримав
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
***
Керівництво «Українською правдою» Притула мусила
повністю взяти на себе. Обов’язок рятував головну редак-
торку, бо ледь не цілодобова робота допомагала менше
думати про трагедію.
120
більшість рекламодавців боялися відкрито працювати з
«Українською правдою».
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
Події 2004 року стали для УП переломними. До рево-
люції «був час, коли люди боялися мені руку потиснути, бо
я очолювала таке видання, — розповідає співзасновниця
УП. — Ігнорували, не запрошували на різні заходи, хоча
й були моїми добрими знайомими. Після 2004 року все
обернулося навпаки». Читачів, рекламодавців стало значно
більше. І якщо до Помаранчевої революції «Українська
правда» фінансувалася виключно коштами грантів, то
пізніше — завдяки рекламі. Невеликі винятки — це окремі
спецпроекти.
Після 2004 року «Українська правда» розширюється.
У рамках видання починають працювати тематичні про-
екти «Українська правда — життя», «Економічна правда»,
«Історична правда», «Європейська правда» та інші.
***
Важко перебільшити роль, яку відіграла «Українська
правда» в Революції гідності. Сайт був найпопулярнішим і,
мабуть, найбільш оперативним в українському інтернеті
джерелом інформації про Майдан. «За революції в нас
відвідуваність була, як у «New Yorke Times, — каже співза-
сновниця видання. — На Заході ми вже були б мільйоне-
рами. В Україні такий показник дає змогу заробляти на
себе й розвиватися. Це вже великий плюс».
Невдовзі після Майдану, у вересні 2014 року, провідні
журналісти видання Сергій Лещенко і Мустафа Найєм пові-
домили, що йдуть на вибори до Верховної Ради від Блоку
Петра Порошенка «Солідарність». «Українська Правда»
терміново потребувала підсилення.
У жовтні Олена Притула пішла з посади головного
редактора видання, залишивши за собою стратегічне керів-
ництво. Її місце зайняла молода журналістка, засновниця
ресурсу hubs.ua Севгіль Мусаєва-Боровик. Перед новою
головною редакторкою відразу з’явилося багато викликів:
необхідно було втримати планку «Української правди»
й продовжувати лінію журналістських розслідувань без
Лещенка та Найєма. Постало питання пошуку нових імен.
«Сергій та Мустафа зробили бренд УП таким, яким він
121
є зараз, — розповідає Севгіль Мусаєва-Боровик. — Тож
нам довелося шукати нових розслідувачів. Цим пошуком
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
122
діяльність Шеремета й замах на життя Притули. На час
виходу книжки розслідування все ще триває.
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
***
Я дуже здивувався, коли зрозумів, що у штаті «Укра-
їнської правди» всього 36 журналістів та редакторів. А це й
«УП — Життя», «Економічна правда», «Європейська правда»,
«ТаблоID» та інші проекти. Лише одна людина — корес-
пондент новин. Усі решта пишуть статті, розслідування
й одночасно допомагають із матеріалами для новинної
стрічки. Мусаєва-Боровик запевняє, що в УП найефектив-
ніша редакція, яку їй доводилось бачити. З іншого боку, це
коштує журналістам величезних зусиль.
Шалений темп роботи має ще один бік медалі: у нови-
нах трапляються помилки, неточності, одруки. На думку
Олени Притули, уникнути цього неможливо. «Новини — це
дуже важкий конвеєр, — пояснює співзасновниця видан-
ня. — Якщо ми впевнені в інформації на 100%, то дуже
важливо вийти максимально швидко. Часто пишемо просто
заголовок і лід, тоді люди вже знають, що інформація в
роботі. Потім додаємо речення, потім ще речення. На цьому
етапі й трапляються помилки. До того ж онлайн-новину
найбільше читають саме в мить публікації, а потім її життя
різко гасне. Тому я відстоюю позицію, що в інтернет-ЗМІ
виправляти одруки, технічні помилки — марна справа. Та
якщо помилка фактологічна, треба обов’язково виправи-
ти й написати, що саме змінено. На жаль, не існує зараз
ідеальної для цього методики. Ми її шукаємо».
123
«Ми дійсно редакційна родина, — пояснює Севгіль. — Немає
чітких механізмів, але є чітка відповідальність».
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
124
ОЛЕНА
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
ПРИТУЛА:
«Коли ти досконало освоїш ремесло,
починається творчість»
10 Під час серпневого путчу Михайло Горбачов із сім’єю відпочивав у Криму в рези-
денції «Зоря» у Форосі. Там, за вказівкою Державного комітету з надзвичайного стану
(ДКНС. Ориг. — ГКЧП), він потрапив під домашній арешт.
125
Інженерну роботу довелося залишити. Одного ранку я
прокинулася і зрозуміла, що коли буду інженером, то
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
— А як Ви потрапили до Києва?
— Сталося так, що з чоловіком довелось розлучитися. Трохи
пізніше до мене зателефонував Олександр Мартиненко,
президент «Інтерфакс-України», і запросив працювати до
Києва. Мені не було чого втрачати, я зважилася. Щоправда,
коли мій поїзд рушав із Сімферопольського перону, хоті-
лося плакати, повернутися назад і не починати ніякого
нового життя.
Як тільки приїхала, мене поставили в президентський
пул від «Інтерфаксу». Це була дуже цікава робота. Я мала
писати про всі події, пов’язані з президентом: його зустрі-
чі, виступи, візити. Але настав момент, коли ця робота
перестала мене задовольняти. Деякі питання стали неба-
жані, м’яко кажучи. А декотрі відповіді президента під
час його останньої виборчої кампанії нас просили вза-
галі не передавати. Кучма мав один меседж для публіки
й зовсім інші слова для західних інвесторів. Президент
обіцяв МВФ-у, що ціни на газ для населення будуть під-
вищені, та під час виборчої кампанії говорити про це
було небезпечно. Тому й виходило, що Кучма одне казав
людям, а зовсім інше — МВФ.
З одного боку, як людина, яка вболіває за свободу слова, я
мала б повідомити про це. Але коли ти журналіст інфор-
маційного агентства, то ти не Олена Притула, розумієте?
126
Ти ґвинтик у системі. Тому й пішла з «Інтерфаксу», а потім
уже була «Українська правда».
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
— І зараз Ви керуєте найбільшим українським
інтернет-виданням. Що при цьому відчуваєте?
— Коли бачиш, як росте відвідуваність твого сайту, з’яв-
ляється гігантський тягар на плечах. Люди заходять на
сторінку, щоб дізнатися новини, прочитати якусь цікаву
статтю, а на тобі — відповідальність дати людям якісну
інформацію. Це така цілодобова річ. Коли щось відбува-
ється вночі, ти не можеш спати, бо люди мусять про це
дізнатися. І перше джерело, де вони про це прочитають, —
«Українська правда». Розгроми наметових містечок чи інші
важливі події, які ставалися о четвертій ранку, з’являлися
на УП за півгодини (треба ще прокинутися, зрозуміти, що
й до чого, додзвонитися і поставити на сайт).
— Вас це не перевантажує?
— Мені стало набагато легше, відколи з нами Севгіль. Але
бували різні часи. Звикаєш насправді. Я ж кажу, що для
мене рутина — це найстрашніше, що може бути в житті.
А постійна зміна подій — це сфера, у якій я можу жити,
почуватися добре.
127
— Розкажіть про свої цінності.
Що цінуєте в собі, а що в людях?
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
128
для мене однаково приємні, а формули — це й досі не
проблема. Така універсальність зіграла на мою користь.
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
З іншого боку, талант — це одне, а професійні рамки —
інше. І досі пам’ятаю першу новину, яку робила. У мене
пішло на неї щонайменше півгодини. З них 15 хвилин я
вибирала лід. А коли ти навчаєшся, усе стає дуже просто.
Здатність вчитися — теж дуже важлива здатність для жур-
наліста. Коли я побачила, як Саша Мартиненко передає
новини, подумала, що й я мушу так навчитися. Він писав
кілька цитат, підходив до телефону й починав читати
новину «з голови». Зовсім готову, аж до ком. І я навчилася.
Спочатку писала лід окремо, а потім увесь текст новини з
цитатами. Потім почала й надиктовувати. Новини стали
для мене простим горішком. Хоча навіть у звичайнісінь-
ких новинах можна багато чого розказати. Дуже багато.
Тільки тоді, коли ти досконало освоїш ремесло, почина-
ється творчість.
129
2003 року мені пощастило виграти стипендію від Стен-
фордського університету. Дивовижна річ, яка стається раз у
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
130
поколінням і починаєш розповідати їм, як треба писати,
робити новини, розказуєш їм про свій досвід, то це при-
УКРАЇНСЬКА ПРАВДА
носить задоволення.
131
Український католицький університет зовсім інакший,
аніж будь-який інший вищий навчальний заклад
України. До прикладу, тут немає державного замов-
лення, але понад половину студентів навчаються фак-
тично безкоштовно. Також університет має абсолютно
чисту репутацію стосовно корупції. Йому довіряють.
Серед фінансових донорів закладу — економіст Бог-
дан Гаврилишин, мер Львова Андрій Садовий і навіть
папа Бенедикт XVI. В УКУ своя особлива філософія,
свої підходи до побудови навчальних програм, уні-
кальна фінансова система та принципи організації
університетського містечка. Завдяки цьому не лише
богословська програма, а й багато інших, зокрема
бізнес-школа (LvBS), школи журналістики і комп’ю-
терних наук завоювали собі репутацію найкращих у
країні. Бренд УКУ — це не лише якісна освіта чи мате-
ріальна база, а й атмосфера спілкування та людяності.
Хоча заснування Українського католицького універ-
ситету датується 28 червня 2002 року, УКУ не постав ані в
У КУ
***
Після навчання спершу в Сиракузах, а потім у Римі
Борис Ґудзяк провів дев’ять років у Гарвардському універ-
ситеті, де здобув докторський ступінь у галузі слов’янської
та візантійської культурно-церковної історії. Досвід того
часу дуже вплинув на формування ідеології Українського
католицького університету. Частина коренів УКУ справді
походять із Гарварду, але зв’язок цей не такий очевидний.
134
«Славко Грицак інколи каже, що УКУ має стати Гарвардом
України, — пояснює Борис Ґудзяк, — але для мене Гарвард
У КУ
не є зразком. Там людські стосунки часто жахливі, там
баталії, амбіції, егоїзм… Я би не хотів, щоб УКУ був таким».
Але ж яким тоді? Попри те, що в Гарварді молодому
Ґудзякові, який готувався стати священиком, довелося
пережити зустріч із переважно секулярним, а нерідко й
гостро антирелігійним середовищем, тут він познайомився
з віруючими людьми, які надалі дуже вплинули на нього
особисто і на спосіб становлення майбутнього універ-
ситету. До таких належали нідерландський проповідник
Генрі Науен та філантроп і громадський діяч із Канади Жан
Ваньє. Владика Борис розповідає, що вони, як і Патріарх
Йосиф Сліпий, стали частиною тожсамості УКУ.
135
мене, чи можеш мене любити?» Ми захотіли, щоб цей уні-
верситет став школою любові, довіри, людських стосунків,
У КУ
136
ляції, тому тоталітарна система застосовувала терор, щоби
витягнути людину зі стосунків із Богом і ближніми. Тож
У КУ
ми думали, як відновити довіру в суспільстві, де Павлик
Морозов був ідеалом, де в Галичині, наприклад, казали, що
кожен сьомий у місті — донощик». Мученики й маргіналізо-
вані могли навчити бути стійкими, спілкуватися, довіряти,
любити. Владика Борис казав мені, що невипадково так
довго про це розповідає, адже саме на цих речах будувався
УКУ. Все інше — похідне. Тепер і я багато пишу про два «М»,
бо розумію, що так і треба.
Сказане вище — це лише частина прикладів того, як
УКУ від початку старався переосмислити, чим є універ-
ситет. Також Борис Ґудзяк говорить, що в 90-х в Україні
працювало близько 200 університетів, тому важливо було
не створити такий самий 201-й. «У суспільстві, яке було й
є постіндустріальним та постколоніальним, ми думали, —
каже він, — яким правом можемо творити ще один уні-
верситет і просити людей, щоб вони на це жертвували
свої тяжко зароблені гроші. Тому потрібно було, щоби УКУ
заповнював якусь прогалину, нішу». Прогалин у той час
було немало. Одна з них — богослов’я. 1992 року, за словами
Владики Бориса, не було жодного власника українського
паспорта, який би мав університетський диплом богослова.
***
1992 року почалася робота над інтерв’ю з репресова-
ними греко-католиками. Таким було перше завдання для
працівників новоствореного Інституту історії церкви. До
університету було ще далеко. Справи просувалися повільно,
небагато людей вірили в починання тоді ще навіть не отця
Бориса Ґудзяка.
«Інститут — це ж кількасот людей, директор певних
габаритів і з певною здатністю залагоджувати справи, як
це робилося в радянський час. А я мав тоді 31 рік, — згадує
владика, — і не виглядав серйозно. Мав довге волосся, ходив
у джинсах, і ніхто не хотів зі мною працювати, хоч я пропо-
нував $25 на місяць (нормальна зарплата професора була
тоді $18)». Однак саме в той непростий період формувався
кістяк команди університету. Однією з перших приєдна-
лася теперішня проректорка з розвитку та комунікацій
137
УКУ Наталія Климовська. Згадує, що прийшла влаштову-
ватися на роботу в інститут, хоча не зовсім уявляла, що це
У КУ
138
Також він говорить про важливість служіння, яке є
одним із наріжних каменів УКУ: «Зараз багато людей хоче
У КУ
того, чим є УКУ, але небагато розуміє, чому він такий. Вони
хочуть прийти й зібрати сметанку. А бренд УКУ народив-
ся саме так і потребує готовності свідчити, спілкуватися,
служити, радіти, коли ти щось даєш іншому». Свідчити,
спілкуватися і служити — це три «С» із фундаменту УКУ.
Владика Борис додає їх до знайомих уже двох «М».
Інститут історії церкви — це одна з перших сходинок
на шляху до УКУ. Наступні, згадує Наталія Климовська,
здавалися їй неймовірними. «Пам’ятаю, я прийшла на
роботу зі своїм маленьким сином. Владика Борис погладив
його по голівці, — розповідає проректорка, — і сказав, що
той буде вчитися в нас в університеті. Я тоді подумала:
«В якому університеті?! Нічого ж нема. Цей американець
хоч уявляє собі масштаби корупції в Україні та як узагалі
складно зробити щось таке, як університет? Навіть якби
він мав гроші, усе одно було б дуже важко». Зараз мій син —
студент першого курсу гуманітарного факультету».
Грошей у Ґудзяка було $25 тис. — докторський грант,
який він отримав після захисту в Гарварді для реалізації
власного проекту. Звісно, кошти пішли на Інститут історії
церкви, їх вистачило на перший рік роботи. Важливо також
розуміти, що це не лише витрати на заробітну плату й
техніку. Команда інституту, окрім того, що збирала інфор-
мацію, намагалася щось робити для середовища репресо-
ваних греко-католиків. Скажімо, організовувала зустрічі,
вітала зі святами, створила для них пенсійну програму.
***
1994 року офіційно почала працювати львівська бого-
словська академія. Її першим ректором став о. Михайло
Димид. Навчальний заклад оселився в закинутому при-
міщенні давно нікому не потрібного дитячого садочка
площею 400 м2. Саме там розташовувалася і бібліотека, й
каплиця, і навчальні та адміністративні приміщення. За два
роки богословська академія перебралася до приміщення на
вулиці Свєнціцького, де було вже 4 тис. м2. УКУ придбав цю
будівлю за $175 тис. (тоді й тепер основна частина бюджету
УКУ — краудфандингові кошти). Це був дуже складний для
139
університету час, оскільки купівля поглинула практично
весь бюджет і першу зиму в новому приміщенні універ-
У КУ
140
За останні роки УКУ значно розширив навчальну,
наукову та формаційну програму. В Університеті діє шість
У КУ
факультетів, вісім бакалаврських, 19 магістерських та аспі-
рантських програм, 22 інститути та центри.
Першою серед бакалаврських програм стала богослов-
ська. Далі були історія, соціальна педагогіка, психологія,
соціологія, комп’ютерні науки, філологія та культурологія.
Серед магістерських програм до цього списку додалися ще
журналістика, медіакомунікації, публічне адміністрування,
клінічна психологія, права людини, фізична терапія та
ерготерапія.
Хоча на етапі заснування УКУ асоціювався виключно з
теологією та гуманітаристикою, зараз це вже далеко не так.
Як приклад, програма комп’ютерних наук, яка запрацювала
2015 року й відразу взяла найвищу планку викладання у
сфері інформаційних технологій. Програму розробляли
зі Львівським ІТ-кластером та провідними ІТ-компаніями
країни. Як наслідок, вона добре корелює із запитами на
ринку праці в галузі. Старе правило «Прийдеш на роботу —
навчишся всього спочатку» тут не актуальне. Завдяки
цьому вже першокурсники комп’ютерної програми вхо-
дять у десятку найсильніших за середніми балами ЗНО.
2016 року відкрито одну з перших в Україні магістерську
програму з комп’ютерних наук зі спеціалізацією в науках
про дані, де навчання — англійською мовою.
141
які хочуть підвищити власний рівень. Та в умовах кризи
компанії скорочували бюджети й першими від цього
У КУ
***
Фінансова система УКУ — унікальна для України. Уні-
верситет не має державного фінансування. Собівартість
навчання одного студента на бакалавраті становить $3 тис.
на рік. Проте студенти сплачують 20% або 32% від цієї суми,
залежно від навчальної програми. Решту покриває стипен-
дія. Разом з тим частина студентів (а таких 60%) отримують
іменні стипендії, які покривають усю вартість навчання.
142
***
Візитівкою УКУ стало сучасне університетське міс-
У КУ
течко на вулиці Козельницькій, поряд зі Стрийським
парком. Тут є багатофункціональний академічний буди-
нок (навчальні та адміністративні приміщення, трапез-
на, кав’ярня). У центрі кампусу — університетський храм
Святої Софії — Премудрості Божої, яку освятили у вересні
2016 року. У вересні 2017 року планують відкриття Центру
Митрополита Андрея Шептицького.
На території кампусу проживають студенти. В УКУ
немає звичних гуртожитків. Тут свідомо уникають цього
слова, натомість кажуть — колегіум (повна назва: Коле-
гіум імені Патріарха Йосифа Сліпого). «Часто гуртожит-
ки є місцем не виховання і розвитку, а деморалізації та
морального каліцтва, — каже Борис Ґудзяк. — Ми ж хотіли,
щоби місце проживання студентів було дуже позитивним.
Там соціалізація. Там проживають викладачі-куратори
зі своїми рідними. Тому студенти бачать в університеті
родини, які живуть у мирі. Там також є молоді монахині.
Часто сьогодні молодь чи митці хочуть бути нонконформі-
стами, а я вважаю, що найбільш радикальні неконформісти
сьогодні — це монахині. Нема нічого, що пливе більше
проти течії, ніж коли молода жінка йде у монастир. Усі
вони дуже сильні й цікаві люди. Допомагають молоді не
довгими дискусіями, а просто тим, що вони посеред них
і що вони є собою». Стосунки між студентами й сестрами
справді дуже дружні. Мені навіть доводилося чути, що коли
студенти не могли знайти коркотяга, щоби відкрити вино,
то йшли позичати до сестер. З алкоголю, до речі, в колегіумі
дозволяють тільки вино. Якщо хтось хоче відсвяткувати тут,
для прикладу, день народження, має заздалегідь попере-
дити про це керівництво.
У колегіумі є також і Центр розвитку особистості УКУ.
Фактично — це помешкання, куди на якийсь час поселя-
ються провідні науковці, громадські чи політичні діячі,
загалом, люди з непересічним життєвим досвідом. Коли я
був у колегіумі, якраз із центру виселявся колишній посол
Великої Британії в Україні Роберт Брінклі. Для почесних
гостей тут організовують програму перебування, зустрічі
зі студентами, але головне — можливість пожити разом
143
і неформально поспілкуватися. Зауважу: у ці кімнати, як
і в помешкання для студентів, не соромно поселяти іно-
У КУ
земних послів.
На першому поверсі колегіуму мешкає згадана
вже спільнота «Емаус», де проживають друзі універси-
тету — люди з особливими потребами. До 16:00 нікого з
них немає вдома — працюють. Як правило, у майстернях
генд-мейд виробів чи в трапезній університету. У центрі
є також затишна спільна зала, де вони збираються із дру-
зями-студентами. Є в колегіумі й капличка, яка відчинена
цілодобово.
На кожному поверсі колегіуму розташована затиш-
на світла їдальня з видом на інші приміщення кампусу.
Там кілька столиків, умивальники, кухонне приладдя,
дві мікрохвильовки й немає плити чи чогось іншого, де
б можна було приготувати їжу. Питаю Наталію Климовську:
«Чому так? Це було технічно складно? З міркувань безпе-
ки?» «Ні, — запевняє віце-ректорка, — я сама дивувалася
й переконувала владику, що плит усе ж таки треба, та він
наполягав на своїй американській системі». Ця модель не
передбачає, що студенти щотижня привозять від батьків
тяжезні сумки з пирогами, голубцями, котлетами, щоби
протягом тижня підігрівати кожен своє. Усі харчуються в
трапезній, де мають великі знижки. Усі їдять в однакових
умовах і разом — так мають можливість бути більш від-
критими, спілкуватися.
Ми з Наталею Климовською та її помічницею Гали-
ною Василицею заходимо у студентські кімнати, і мене
дивує, що всюди тут якось на диво охайно. Ліжка всі заправ-
лені, немає розкиданих речей. Кажу, що це підозріло. Запи-
тую, чи студенти прибирають, чи ці обов’язки закріплені
за кимось іншим.
– Студенти, — відповідає Галина.
– Такі правила?
– Так.
– Наприклад, я живу тут, — уточнюю, — зібрався й
побіг на пари. Залишив у кімнаті бардак, усе догори дриґом.
Яка буде санкція?
– Немає санкцій, — сміється Галина, — просто тут і
так усі це знають. Люди дотримуються порядку. Відколи
144
я поселилася — так і є. Можливо, спершу якось ламали
безлад, я не знаю. Прийшла, коли все вже отак.
У КУ
Кімнати в колегіумі дво- та тримісні. У кожній є сан-
вузол, невеличкий холодильник, стіл для писання, шафа.
Усе необхідне. Є також гостьові кімнати, де за невелику
плату може поселитися кожен охочий. Для прикладу, якщо
в гості приїжджають батьки чи друзі.
«Ми розуміли, що це має бути як двозірковий німець-
кий бізнес-готель, — пояснює Владика Борис, — без блиску,
без євроремонтних цяцьок, але солідно. От береться
людина за вікно, а воно відчиняється і зачиняється, як
двері мерседеса. Це також потрібно для довіри. Довіра й
недовіра пов’язані з нашим досвідом ззовні. Якщо людина
береться за клямку, а та відлітає, то вона відчуває, що все
тут на волосині висить. А ми навіть такими дрібницями
даємо студентові відчуття певності».
145
І простір між ними настільки важливий, як і самі будинки.
Коли проходжуватися студмістечком, то у вас з’явиться
У КУ
146
БОРИС
У КУ
ҐУДЗЯК:
«Вірю, що Божа благодать
благословила цей заклад»
— Як Ви прийшли до УКУ?
— Це радше УКУ прийшов до мене і є зі мною вже майже
50 років. Але дозвольте спочатку. Коли Патріарх Йосиф
Сліпий прибув до Рима після 18 років ув’язнення в радян-
ських таборах, одним із перших його рішень 1963 року
була декларація і канонічний акт створення Українського
католицького університету. Через п’ять років він почав
їздити по всьому світу, відвідуючи великі громади укра-
їнців. Мені було сім років, коли громада в Сиракузах
призначила мене, щоби я в гуцульському кептарику вітав
його на летовищі. Очевидно, що тоді я не міг зрозуміти,
який буде мій стосунок до цієї особи протягом життя і що
саме це приведе мене до його проекту УКУ. Але якоюсь
мірою так і сталося.
Фотографія з цієї зустрічі була в нашій вітальні, а тому
щодня перед моїми очима. Вона стояла на фортепіано,
на якому ми мусили вправлятися грати. Я музично необ-
дарований, і гра не дуже йшла, тож я часом задивлявся
на фото.
Коли ж мені було 14 років, батьки взяли нас із братом у
паломництво до Рима (тоді якраз відбувалися україн-
ські дні в Римі). Там Патріарх Йосиф Сліпий у прототипі
університету, який уже був збудований, започаткував
літню навчальну програму. Ми з братом прислуговува-
ли на Службі Божій у храмі Святої Софії. Так я вперше
зустрівся з УКУ та поглибив контакт із його творцем —
Йосифом Сліпим.
147
Після цього я почав відчувати покликання до глибшого
духовного життя, до священства. Та мій батько, моє моло-
У КУ
148
— Чи відчуваєте Ви тягар відповідальності
за УКУ? Або якийсь інший тягар,
У КУ
пов’язаний із цією працею?
— УКУ на мені не тримається, у мене багато інших обов’яз-
ків, які вимагають особливої уваги, і тому «перша дитина»,
Богу дякувати, росте під опікою дуже доброї команди під
керівництвом о. ректора Богдана Праха. Я служу прези-
дентом університету, тому певний вплив є, але вірю, що
це Господнє діло, що Божа благодать благословила цей
заклад і відбувалися різні чуда. Наприклад, уявіть собі:
акредитація богословської програми прийшла через
12 років після заснування факультету (перший набір сту-
дентів відбувся 1994 року, а державну акредитацію він
отримав 2006 року). Тобто студенти вступали на навчан-
ня з неакредитованою програмою. Це були відчайдухи,
характерні люди.
Часто бракувало грошей. Ми пройшли різні моменти, і
спільнота це переносила. Отець Михайло Димид, перший
ректор Львівської богословської академії, відважно пра-
цював, щоби здобути будинок на вулиці Свєнціцького.
Ми кинули цілорічний бюджет на його купівлю у вересні,
і так вийшло, що вже не мали грошей, аби полагодити
опалення. Через це в грудні 96-го року в нашому будин-
ку було -9 градусів. Але треба було ризикувати. Ніхто не
звільнився і не відступив. Потім з’являлися інші виклики,
і те, що ми з ними давали собі раду, вказувало на велику
Божу благодать. Інакше це було б неможливо.
Є сотні працівників, студентів, тисячі партнерів і доно-
рів, які дуже щиро та щедро ставилися до цієї інституції.
Кожен вклав свій час, зусилля, талант чи скарб. Моя роль
була в тому, щоби пропонувати загальні засади та їхнє
втілення в корпоративну культуру й зберігати мир, адже
талановиті люди часто мають свої принципи й не завжди
прості характери. Наше завдання є жити в мирі, радості
і в братній любові творити цю атмосферу. Я намагався
шукати людей, які кращі від мене: чи в компетентності,
чи морально. Це люди, на яких я дивлюся й кажу, що хотів
би таким бути.
149
— А що Ви найбільше
цінуєте в людях?
У КУ
150
— Чим для Вас є професійність?
— Очевидно, має бути компетентність, підготовка й нави-
У КУ
чки, досвід. Це важливі речі. Має бути не лише відданість
справі, але й цілісність у цьому. І дай Боже, щоби була
радість.
151
Форум видавців у Львові — одна з найбільших
книжкових подій Центрально-Східної Європи.
До міста на час його проведення з’їздиться вся
літературна еліта країни. У кнайпах за сусідніми
столиками можна побачити живі легенди: пись-
менників, перекладачів, тих, кого читають, цитують,
ким захоплюються. Гостями Форуму видавців та
Літературного фестивалю стали сотні учасників
із України та 58 країн світу. Серед них такі імена,
як Зиґмунт Бауман, Адам Міхнік, Пьотр Вайль, Мі-
ленко Єрґовіч, Фредерік Беґбедер, Пауло Коельо,
Ерленд Лу, Мартін Поллак, Януш-Леон Вишневський,
Юстейн Гордер, Емма Андієвська, Анджей Стасюк,
Ольга Токарчук, Лев Рубінштейн та інші. Щоро-
ку у вересні Львів стає літературною столицею
України. А 2015 року завдяки насамперед форуму
Львів отримав статус «Міста літератури ЮНЕСКО».
Уже понад 20 років незмінна президентка Форуму
видавців — Олександра Коваль. Вона ж і його засновниця.
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
154
ки це були темні часи без фейсбуку й інтернету, — згадує
вона, — то знайти одне одного, хто вцілів на книжковому
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
ринку, було не так просто. Єдина можливість — просто
якось зібрати всіх разом».
Організувалися за допомогою паперових листів,
телефонів. Таким чином, 1994 року до Львова з’їхалося
47 видавництв і книготорговельних організацій. Первинно
це мала бути лише розмова про те, як вийти з кризи та
розвивати ринок. Та видавці побачили можливість заодно
й привезти до Львова книжки, щоб там їх продавати, тож
перший форум став одночасно й ярмарком.
Проводили його в Національному музеї Андрея Шеп-
тицького, що біля оперного театру. «Чудове старовинне
приміщення, — розповідає Олександра Коваль. — Марму-
рові підлоги. Халтурно зроблені стенди, полиці, що весь
час падали, билися об підлогу, аж директор хапався за
серце. А видавці були радісні, переповнені сподіваннями.
Ми тоді знали, що все вдасться».
Запросили й закордонних партнерів із Польської
книжкової палати (так називається польська асоціація
видавців). Гості розповідали, як боролися за нульову
ставку ПДВ у видавничій сфері. Пояснювали, які мають
бути структурні зміни, щоби цей ринок почав розвиватися.
Поляки на той час ще не далеко втекли від українських
колег. З часу розпаду СССР і соцтабору відповідно минуло
всього кілька років. Польський книжковий ринок не був
ще міцний, але зміни вже відчувалися. Зокрема й завдяки
згаданій нульовій ставці ПДВ, що дала вагомий поштовх.
«Ми були переконані, що за два-три роки нас чекає те саме,
що й Польщу, — каже Олександра Коваль. — Але не так
сталося, як гадалося. Не лише книжкова сфера — вся країна
пішла в інший бік. Корупція, імітація реформ...»
Львів’яни приходили на форум, але не так масово, як
тепер. За три дні ярмарок відвідало близько півтори-дві
тисячі людей. Квитків тоді ще ніхто не продавав, тому
точну цифру з’ясувати неможливо. Зрештою, як працю-
вати з рекламою, організатори і видавці теж тоді ще не
знали. Поширювали інформацію через особисті контакти,
надрукували кілька сотень афіш. Попросили міську раду їх
розповсюдити, але потім виявилося, що їх просто викинули.
155
Перший Форум видавців відбувся завдяки ґранту
фонду «Відродження» — $25 тис., щоправда, в українських
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
***
З нагоди п’ятої річниці Незалежності 1996 року у
Львові поряд із Палацом Потоцьких відкрили Палац мис-
тецтв — найбільший за розмірами культурно-мистецький
центр Західної України. Масштаби споруди здавалися вра-
жаючими: 12 експозиційних залів площею понад 3,6 тис. м2.
Висота деяких залів — понад 8 м, а загальна площа Палацу
мистецтв — 8,7 тис. м2. З того часу й до сьогодні під його
дахом проходить Книжковий ярмарок у рамках Форуму
видавців. Щоправда, тепер, за словами Олександри Коваль,
форум потребує більшого приміщення, і цілком можли-
во, що найближчим часом доведеться переїздити. Тільки
невідомо куди.
156
потім, коли вони відмовилися приїжджати, усі сказали:
«Франкфурт відмовився, що ж таке?!» А було все те ж саме,
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
що завжди. Ринок не розвинутий і не готовий до міжна-
родної співпраці. До початку 2000-х світ був налаштований
співпрацювати з нами, але з боку українських видавців
контакту не було».
З 2002 року в програмі Форуму видавців уперше
з’явилися дитячі заходи. А вже за п’ять років відбувся Дитя-
чий міжнародний фестиваль у Львові — це і Книжковий
ярмарок «Форум видавців — дітям», і фестиваль дитячого
читання «Книгоманія», різноманітні майстер-класи, спор-
тивні змагання та ігри.
2003-го поет Назар Гончар провів у рамках форуму
перший міжнародний літературний фестиваль «Скрипти/
Inscriptis», який, за ідеєю Андрія Бондаря, 2006-го переріс
у Львівський міжнародний літературний фестиваль.
З 2010 року до програми долучають низку фахових
заходів для бібліотекарів, відтоді в рамках Форуму видавців
щорічно проводять «Бібліофорум». Також протягом остан-
ніх років на Форумі видавців сформувалася практика тема-
тичних майданчиків. Окремі локації мають чітко визначе-
не спрямування, для прикладу, бізнес, мандри, освіта чи
наука й технології. Відвідувачі, яких цікавить та чи інша
тема, не змушені бігати від події до події по всьому місту.
Форум видавців розширюється щороку. Перелічені
заходи й тематичні блоки — це лише частина з того, що він
пропонує. Чи не найбільшим відкриттям Форуму видавців
2016-го став міжнародний фестиваль «Місто Лема». Олек-
сандра Коваль каже, що він перевищив усі сподівання й
тепер уже є плани щодо проведення Всесвітнього конгресу
наукової фантастики і футурології.
***
Друкована програма Форуму видавців — це давно
вже не буклет і навіть не брошура. Заходів тут, справді,
неймовірно багато. 2016 року їх було 1236, з них 703 —
власне Форуму видавців, 491 — Літературного фестивалю,
24 — благодійної акції «Третій вік: задоволення від читан-
ня», 18 — Бібліотечного форуму. Дитячий форум («Форум
видавців — дітям») 2016 року провели окремо, у травні.
157
Важко уявити, що форум має всього сім постійних пра-
цівників, а також від трьох до десяти людей, які працюють
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
158
1000 квитків. Засновниця форуму каже, що наступного року
шукатимуть для нього більше приміщення, бо відчувають,
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
що є потенціал і на 3000 відвідувачів. Кращою стала й
візуальна складова форуму, над якою попрацювала творча
майстерня «Аґрафка». З’явився новий стиль оформлення
конференц-залу, зони автограф-сесій, створили також
кілька цікавих фотозон.
Звісно, усе це потребує немалих коштів, пошук яких
лежить на плечах команди форуму. Фандрейзингом займа-
ються всі, хто може, у вільний від іншої роботи час. Та, за
словами пані Коваль, ця робота поставлена не дуже добре
й ведеться несистематично. Не вдається знайти людину з
відповідною кваліфікацією.
Потрібен також маркетолог, хороший піарник і SMM-
ник. А ще людина, яка вміє працювати з волонтерами, або
ж партнерська структура, що забезпечила би волонтерську
підтримку. Зрештою, на думку засновниці форуму, якби
була нормальна фінансова основа, на аутсорсинг можна
було б віддати і піар, і проведення досліджень, і навіть сам
ярмарок, залишивши за собою лише ідеологію та контент.
159
видавці. Після підвищення вартості квитка 2015 року цей
показник, за словами Олександри Коваль, зріс на 2-3%.
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
160
а якщо гості зі США чи інших далеких країн, то в кілька
разів більше.
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
Дуже важливі для проведення форуму й безкоштовні
послуги від партнерів. Іноді вдається отримати приміщен-
ня, іноді — рекламні площини, харчування для учасників
і волонтерів чи номери в готелях для особливо важливих
гостей. Олександра Коваль переконана, що найбільше таких
послуг — це інтелектуальний внесок членів правління,
Програмної ради, перекладачів та модераторів. «Маємо
наразі те щастя, що наші учасники не очікують гонорарів, —
каже вона, — та це водночас засмучує, тому що хотілось
би всім заплатити. Це дуже підняло би відповідальність і
вивело би нас на якісно новий рівень. Але якби довелося
за все це заплатити, то наш і без того немалий бюджет зріс
би на 50-100%».
Через усе це команді форуму доводиться дуже
заощаджувати. Немає грошей, щоби підвищити зарпла-
ти й залучити найкращих фахівців. Нема за що навчати
і вдосконалювати навички тих, хто є. Те саме й із додат-
ковим проектами. Конкурс і фестиваль дитячого читання
«Книгоманія» чи Дитячий форум витягують із останніх сил.
Пані Коваль припускає, що, якщо зовнішнє фінансування
на ці проекти так і не знайдеться, їх доведеться закрити.
Хоч одному вже 15 років, а другому 10.
Парадокс у тому, що «Форум видавців як ярмарок
міг би бути й самоокупним, якби не розвивати активно
ту його частину, яка й створила славу однієї з найяскра-
віших культурних подій в Україні, — пояснює Олександра
Коваль. — Ідеться про Літературний фестиваль, дискусійні
майданчики, усі ці виставки, кіно, концерти, театральні
вистави й читання, конкурси, весь той шарм і флер, за
яким з’їжджаються люди з усіх околиць. Бо Львів на один
тиждень у вересні весь стає Форумом видавців і містом
літератури».
161
ОЛЕКСАНДРА
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
КОВАЛЬ:
«Боротися треба з ворогами, а не зі своїми»
162
По-друге, я відчуваю, що мені час братися за реалізацію
ще амбітнішого проекту: впровадження системних змін
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
на державному рівні, щоб, замість боротися з системою,
почати її змінювати. Форум видавців започаткований,
щоби стимулювати і сприяти становленню в Україні
цивілізованого книжкового ринку. Дещо покращилося,
книжок стало більше, ніж у 90-х, і вони кращі. Створені
нові видавництва, які демонструють сучасні стандарти.
З’явилися й інші книжкові ярмарки та літературні фести-
валі, як-от: «Книжковий Арсенал», «Meridian Czernowitz»,
Фестиваль Бруно Шульца в Дрогобичі, «Intermezzo» у
Вінниці, Запорізька книжкова толока, фестивалі в Іва-
но-Франківську, Тернополі, Рівному, Харкові, Одесі. Це
заохочує все нових авторів і художників створювати пре-
красні тексти й дизайн книжок. І я тішуся, що саме Форум
видавців слугував поштовхом до розвитку, прикладом
до наслідування.
Але власне ставлення до проблеми розвитку книговидан-
ня і читання в Україні за всі роки змінилося дуже мало.
Мені здається: справжні зміни починаються саме зараз.
Тому добре, що створюється Український інститут книжки,
який розпочне свою діяльність 2017 року. Сподіваюся, він
матиме програму і засоби до здійснення невідворотних
змін. Етап боротьби закінчився, а починається робота. І
мені це подобається. Не люблю боротися.
163
спілкувалися не надто охоче. Зовні все виглядало непога-
но, але наступних проривних проектів не було. Можливо,
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
164
сприятливі умови для розвитку. Однією з цих передумов
мав стати розвиток сфери вживання української мови. Ми
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
намагалися боротися, та голос був занадто слабкий або
ж чиїсь політичні чи бізнесові інтереси занадто сильні.
165
також торгують! І у Варшаві, і в Парижі, і навіть у Франк-
фурті! Зрештою, ярмарок — це і є базар, і нікуди від цього
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
166
особистостей. А брендом Форум видавців став мимоволі,
коли будь-який книжковий ярмарок в Україні, великий чи
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
малий, журналісти почали називати «форумами видавців».
— Задоволені результатом?
— Міг би бути й кращий. Забагато сил витрачено на бороть-
бу зі власною державою. Я занадто пізно зрозуміла, що
мене і багатьох інших людей, які хотіли й могли щось
змінити, втягнули в неї, щоб нейтралізувати, переклю-
чити на боротьбу за виживання. Досі не розумію, чому
я маю з державою боротися, а не вона мені допомагати.
Боротися треба з ворогами, а не зі своїми.
Постійно питаю себе: «Держава була моєю чи ворожою?
Чому вона намагалася мене побороти перші 15 років
існування, а наступні 10 я намагалася побороти її? А яка
вона зараз, після Революції гідності? Уже можна дові-
ряти і співпрацювати чи ми все ще в окопах?» Попе-
редні 25 років можна було прожити краще, цікавіше, з
більшою користю і насолодою для себе, своєї родини
й оточення.
— Наприклад?
— Прибирати сміття, вирощувати хліб, вчити людей, тор-
гувати нафтою, виїхати за кордон... Або продовжувати
видавати гарні книжки.
— А хто Ви?
— Я вчилася на механіка деревообробної промисловості,
а стала невідомо ким. Прийшла у книговидання диле-
тантом, покинула за кілька років. Прийшла дилетантом
у громадську активність, там усі тоді такими були. Я ж не
167
можу сказати, що я івент-менеджер, хоч і причетна до
організації найбільшого фестивалю в Україні.
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
168
По-перше, виживанням, по-друге, тим, що це твій вну-
трішній спротив, а розкрадання ресурсів рано чи пізно
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
призведе руйнування імперії. У нас навіть була група
смішних людей, які боролися з Радянським Союзом тим,
що ніколи й ніде не вимикали світло. Електроенергія
коштувала копійки, і будь-яка людина з клепкою в голові
розуміла, що держава до цього доплачує. Це означало:
чим більше ми напалюємо світла, тим більші витрати
держави. Було смішно, але ми були впевнені, що рано
чи пізно такі дії призведуть до руйнації потужної, але
ненависної держави. А тепер люди, крадучи свої тисячі,
мільйони чи мільярди, руйнують власну державу. І знову
ж таки постає запитання: чи вони справді вважають її
своєю? Хто вони: вороги чи просто дуже обмежені, не
здатні зрозуміти наслідків? Це вороги держави чи мої
особисті вороги? Адже вони руйнують моє середови-
ще, знищують те, що я будую. Я кладу один маленький
камінчик, а вони виривають цілі блоки. Цей фундамент
усе ніяк не збудується.
Я до кінця не хочу змиритися з тим, що мало хто вважає
цю країну своєю, пов’язує з нею майбутнє своїх дітей. Хто
краде сам у себе чи паскудить удома? Ніхто. Або якийсь
ідіот чи наркоман. Люди, про яких я кажу, знають, що
працюють на те, аби їхні діти звідси виїхали і, бажано,
вивезли з України побільше статків. Або є такі, що й виїж-
джати не збираються. Збудують собі халабудку, обнесуть
її триметровим парканом, посадять троянди, а довкола
нехай усе в ями провалиться. Їх це не цікавить.
169
От припустимо, є велика сім’я і один холодильник. Хтось
один приходить і виїдає звідти половину всього, що є.
ФОРУМ ВИДАВЦІВ
170
Зазвичай я починаю статтю з того, що пе-
рераховую нагороди чи досягнення бренду,
його позиції в рейтингах, гучні цифри. Але
нагороди театру «ДАХ» — ніщо порівняно
з його впливом на українську культуру, зо-
крема й музику, візуальне мистецтво. За на-
городами «ДАХ» не можливо порівнювати
з більшістю театрів України. Взагалі порів-
нювати важко, бо видається, що він існує в
паралельному світі — світі здорового глузду
й справжнього мистецтва. Як доказ цього —
«ДАХ» не лише легендарний в Україні, але й
найбільш знаний вітчизняний театр на Заході.
Видавець цієї книжки, Василь Карп’юк, колись мені
розповідав, як у 19-річному віці ходив пішки з рідних Бру-
ДАХ
***
Підлітком Троїцький не міг навіть уявити, що буде
театралом чи матиме безпосередній стосунок до музики.
Вступив до Київського політехнічного інституту, де й закін-
чив аспірантуру. Займався наукою. За деякий час на базі
власних наукових розробок відкрив кілька технологічних
компаній і став успішним бізнесменом.
Владислав познайомився з театром в університетські
роки, у студії пластичної імпровізації Анатолія Черкова.
Там 1985-го створив автономну театральну студію «За
зачиненими дверима». І значно пізніше — 12 листопа-
да 1994 року — його стараннями почав працювати центр
сучасного мистецтва «ДАХ».
На початковому етапі Троїцький займався театром
одночасно з бізнесом і якоюсь мірою завдяки бізнесу. Купив
приміщення в Голосіївському районі (неподалік станції
174
метро «Либідська»), яке називав «готелем мистецтв». Там
відбувалися художні виставки, концерти, спектаклі вреш-
ДАХ
ті-решт. Однак Троїцький відчував, що потребує навчання:
«Щоби вирости до нормального режисера, треба зрозуміти
контекст світу, театральної мови, — пояснює він. — Це
неможливо отримати, коли просто дивишся чужі вистави.
Ти бачиш тільки результат і не розумієш, як іде процес, як
вибудовуються стосунки з акторами. Тоді ми запросили
Володимира Оглобліна, щоби він був у нас майстром. Я
переконаний, що вчитися можна тільки на реальних виста-
вах, що треба відразу працювати, а не якось там вчитися
плавати, а вже потім налити води в басейн».
175
до 2005 року. Він став першим режисером театру й най-
більшим учителем для його колективу, чи, краще сказати,
ДАХ
«сім’ї».
Завдяки Оглобліну Троїцький познайомився з мовою
реалістичного театру, власне, системою Станіславського.
Та молодий режисер розумів, що не можна обмежуватися
одним лише напрямком, і почав формувати акторсько-ре-
жисерську школу на основі зовсім різних театральних мов.
Провів 1994 року фестиваль «Школа». «Це був прообраз
«Гогольфесту», — згадує Троїцький, — бо там був і театр, і
кіно, лекції, майстер-класи, виставки. Простір мистецтва
має бути універсальним, а не вузькоспеціалізованим. Я
це інтуїтивно тоді розумів, а країна цього не помітила
взагалі».
Пізніше Влад Троїцький дійшов висновку, що десять
днів насичення протягом фестивалю — це добре, але недо-
статньо. Значно краще, якби вдалося робити не воркшопи,
а щось на зразок стажування, коли б майстер приїздив на
місяць і працював би з акторами над виставою. Троїць-
кий запрошував провідних тогочасних режисерів Украї-
ни та Росії. До бази Оглобліна долучалися школи театру
тексту Ігоря Лисова, інтелектуальної буфонади Валерія
Більченка, містерії Бориса Юхананова, нульового ритуалу
KLIMа (Володимира Клименка). «Усі почали розуміти, що
театр — це не одна методика, — пояснює Троїцький, — а
щоразу стикаєшся з матеріалом і вибираєш техніку, з якою
працюватимеш».
Особливо плідною вийшла співпраця з KLIMом. Неда-
ремно в медіа його часто називають улюбленим драматур-
гом Троїцького. Результатом їхньої спільної роботи стали
спектаклі за п’єсами KLIMа «Дівчинка з сірниками», цикл
«Сім днів з Ідіотом» за мотивами роману Достоєвського та
інші. KLIM також драматург значно новіших вистав театру —
«Собачої будки» та «Вія».
Від початку «ДАХ» був геть не схожий на інші київські
театри, і не лише спектаклями. До стелі прикріплені стільці,
вхід лише у змінному взутті. Глядацький зал усього на 45
місць. Перший десяток років — безкоштовний вхід. Щоб
прийти на виставу, потрібно було просто зателефонувати
й записатися. Охочих платити не бракувало, «ДАХ» завжди
176
мав публіку, але такою була позиція Владислава Троїцького.
Зрештою, її довелося переглянути.
ДАХ
Запитую Троїцького, як усе ж таки «ДАХ» давав собі
раду з грошима. Історія тут доволі складна. Після двох років
із «ДАХом», 1996-го, Владислав зрозумів, що не хоче більше
займатися бізнесом. Став міноритарним акціонером у
кількох компаніях. Відійшов від керівництва й втручався
тільки тоді, коли в компаній виникали серйозні пробле-
ми. Режисер каже, що тепер у бізнесі він хтось на кшталт
кризового менеджера. Вивільнивши час, цілком зайнявся
театром. Але «ДАХ», зрозуміло, не приносив грошей, і люди,
які грали в театрі, теж заробляли іншими способами. За
словами Троїцького, ніхто нічого не отримував і не платив.
У такому режимі театр проіснував до 2005 року.
177
***
З українським фольклором Владислав Троїцький
ДАХ
178
додати ритму. Це все відбувалося в приміщенні «ДАХу», і
з дівчатами спробував пограти також актор Марко Галко
ДАХ
Галаневич. Так утворилася «ДахаБраха». Колектив уже не
просто відтворював народні пісні, а змішував їх із моти-
вами зі всього світу й отримував щось абсолютно нове.
Африканські барабани, акордеон, віолончель, флейта, губна
гармоніка, діджеріду чи укулеле зазвучали так, наче це все —
українські інструменти. Як наслідок, музику «ДахиБрахи»
чудово розуміють і вдома, й у всьому світі. Чи, можливо,
по всьому світу вона трошки вдома.
Симбіоз «ДАХу» та «ДахиБрахи» вилився у «Пролозі
до “Макбета”», першої частини шекспірівської трилогії
Владислава Троїцького «Україна містична». Це був, знову ж
таки, новий формат спектаклю для «ДАХу». Дійство радше
нагадувало містерію, ритуал, аніж власне виставу. 2007
року театр показав пролог до «Макбета» в Лондоні, і це
був безпрецедентний для українців успіх. Публіку, яка
там збирається, складно здивувати, тим паче Шекспіром.
«ДАХові» це вдалося. Автор «The Daily Telegraph» Чарльз
Спенсер написав: «Це «Макбет», друзі, але не той, яким
знаємо його ми. Свого часу я бачив деякі доволі оригінальні
постановки п’єси, та жодна з них не була настільки непе-
редбачувана чи настільки несподівано еротична, як цей
незвичайний і дивовижний спектакль із України».
Після «Прологу до “Макбета”» Троїцький продовжив
трилогію спектаклями «Річард ІІІ» і «Король Лір», з якими
теж успішно виступав удома та за кордоном. Водночас
«ДахаБраха» сформувалася як самодостатній колектив, що,
окрім театру, успішно концертує й за його межами. Цікаво,
що вітчизняні фольклористи прохолодно сприйняли появу
такої музики. «Вони казали, що це попса і руйнування
традицій, що не те й не так співають, — розповідає Вла-
дислав Троїцький. — Але історія своє показала». 2006 року
«ДахаБраха» записала перший альбом «Надобраніч». Далі
були численні концерти в Україні, запрошення на найбільш
знакові музичні фестивалі світу, серед яких «WOMADelaide»
(Австралія), «Sziget» (Угорщина), «Glastonbury» (Велика
Британія). 2012 року на замовлення Національного центру
Олександра Довженка «ДахаБраха» створила музичний
супровід до реставрованої версії фільму «Земля». Гурт
179
вписався в історію не лише українського театру, а й
кінематографу. Наприкінці 2014 року онлайн-видан-
ДАХ
***
Восени 2007 року ЦСМ «ДАХ» спільно з культур-
но-мистецьким та музейним комплексом «Мистецький
Арсенал», запустив Перший міжнародний фестиваль
мистецтв «ГогольFEST». Ідея Троїцького полягала в тому,
щоби створити потужну подію, яка б об’єднувала різні
види мистецтва й одночасно стала освітнім майданчиком.
180
Фестиваль стартував як приватна ініціатива Троїцького й
на його особисті, а також меценатські кошти.
ДАХ
Три роки поспіль фестиваль проходив у Мистецькому
Арсеналі. 2010 року його провели на території кіностудії
імені Олександра Довженка, а наступного року не про-
водили через брак грошей. Однак 2012 року фестиваль
відродився й проходить щорічно. Локації проведення
змінювалися досить часто. З 2012 по 2014 рік — це була
територія колишнього Експериментально-механічного
заводу на Видубичах. 2015 року «ГогольFEST» перебрався
на територію ВДНГ, 2016 — до «Арт-заводу “Платформа”»
на Лівому березі.
Традиційно на «ГогольFESTі» представлені театр,
музика, візуальне мистецтво, література, кіно, програма
для дітей. Зайве перелічувати його учасників за всі роки,
простіше було б пошукати, кого з провідних українських
митців там не було. Надто великі списки й закордонних
гостей. З іншого боку, «ГогольFEST» став творчою лабора-
торією і для самого Влада Троїцького. Саме на фестивалі
в 2014 режисер уперше показав частину свого чергового
експерименту — імпровізаційної опери на основі шек-
спірівського «Коріолана». Музику створили чи, точніше
сказати, «наімпровізували» самі виконавці. Влад Троїцький
виконував уже звичну роль «дегустатора». Результат не
зовсім вписується у звичний формат опери, зате він дав
початок формації «NOVA OPERA», з якою 2015 року Троїць-
кий поставив оперу «IYOV» (композитори: Роман Григорів,
Ілля Разумейко) за біблійним сюжетом. На «ГогольFESTі»
2016 року світ побачила опера-цирк «Вавилон» від тієї
ж команди, але це, як то кажуть, уже зовсім інша історія.
181
ВЛАДИСЛАВ
ДАХ
ТРОЇЦЬКИЙ:
«Якщо завжди казатимеш
правду, не будеш ідіотом»
182
постановки. Потім ще кілька років ми грали в музеї Марії
Заньковецької. З часом почали навіть гастролювати.
ДАХ
— Ці перші кроки відразу були успішні? Маю на
увазі не гроші, а чи Вам подобався результат.
— Тяжко сказати. Якщо б не подобалося, я то не робив
би. Але мені не вистачало технічного розуміння. Це був
скоріше інтуїтивний театр. Без знання правил, без школи.
— А скільки Ви спите?
— Сім-вісім годин, як усі люди. Ні, я не надриваюся, просто
така особливість свідомості. Коли я займаюся чимось
одним, у той час для мене іншого не існує. Я легко можу
перемикатися між протилежними речами. От зараз
інтерв’ю, а за півгодини буду займатися відеомонтажем,
потім піду на репетицію.
183
— На етапі сумісництва з бізнесом
театр був для Вас пробою? Розглядали
ДАХ
184
й формування свідомості. Цього не можна досягну-
ти отак, клацнувши пальцем. Має бути школа. «Даха-
ДАХ
Браха» народилася в театрі, і ці люди відіграли понад
500 вистав.
Чи «Dakh Daughters»… Я ж не просто зібрав дівчат на
кастингу. Це мої учениці, котрі до цього пройшли над-
звичайно потужну акторську школу. До того ж необ-
хідна і базова вокальна підготовка, і вміння слухати,
й довіряти одне одному. Тому це робиться, але не так
просто.
185
— В одному з інтерв’ю Ви казали,
що боїтеся втомитися.
ДАХ
186
— Що Ви найбільше цінуєте
в людях, а що в собі?
ДАХ
— Чесність із собою, зі світом. Звідси народжується купа
всього іншого. Якщо ти можеш не обманювати себе, тебе
це мобілізує. З'являється відповідальність не розпускати
нюні.
— Що таке професійність?
— Чесність, знову ж таки.
— Не вмієте хитрувати?
— Міг би, я непоганий актор. Але навіщо? Якщо ти почи-
наєш трохи лукавити, одному кажеш одне, а другому
вже щось інше, то колись опинишся в дурнях. Це такий
духовний прагматизм: якщо завжди казатимеш правду,
не будеш ідіотом. Тому кажу як є.
187
— Чи є речі, які говорити страшно?
— Страшно образити людину. Тому й не люблю ходити в
ДАХ
188
Публіцистичне видання
10 УСПІШНИХ
УКРАЇНСЬКИХ
БРЕНДІВ
ТОВ «Дискурсус»
Івано-Франківська обл., Косівський р-н.,
с. Брустурів, присілок Грунь, буд. 43.
ladiscursus@gmail.com
www.discursus.com.ua
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи:
ДК №4523 від 14 квітня 2013 року.
Вінниця вул. Будівельників 43/12
(перехрестя з вул. Попудренка),
Книгарня «Є», вул. Соборна, 89 ст.м. «Дарниця»
«Київський будинок книги»
Володимир-Волинський вул. Льва Толстого, 11/61
Книгарня «Є», «Українська народна книгарня»
вул. Ковельська, 6 ТЦ «Навігатор», пл. Слави
«Київська криївка»
Дніпропетровськ ТВК «Метроград»,
ст.м. «Льва Толстого»
Книгарня «Є», Глінки, 15 ТРЦ «Аеромолл», м. Бориспіль,
Книгарня «КнигоЛенд» вул. Київський шлях 2/6 (2 поверх)
вул. Титова, 29 «Знання України»
бульвар Слави, 5ж вул. Велика Васильківська, 55/35
пр. Карла Маркса, 60 Книгарня «Літера»
вул. Набережна Заводська, 99а вул. Артема, 103
Ринок «Петрівка»
Житомир 10 ряд, 10 місце
Книгарня в ТЦ «Глобал-UA» 37 ряд, 4–5 місце
вул. Київська, 77 46 ряд, 7–8 місце
Книгарня «Смолоскип»
Івано-Франківськ вул. Межигірська, 21
Книгарня «Сяйво книги»
Книгарня «Є» вул. Велика Васильківська, 6
вул. Незалежності, 31
«Сучасна українська книга» Кременчук
Вічевий майдан, 3
«Лілея НВ» вул. Незалежності, 18/2 Книгарня «КнигоЛенд»
«Букініст» вул. Незалежності, 19 вул. Леніна, 7
вул. 50-річчя Жовтня, 39
Київ
Луцьк
Книгарня «Є» вул. Лисенка, 3
вул. Спаська, 5 Книгарня «Є»
пр. Повітрофлотський, 33/2 вул. Лесі Українки, 30
вул. Льва Толстого, 1 Книгарня Волинської друкарні
вул. Велика Васильківська, 63 пр. Волі, 27 (вхід із вул. Сенатора)
Книгарня «КнигоЛенд» вул. Винниченка, 28а
Харківське шосе, 152 (біля бізнес-центру «Директорія»)
Львів Рівне
Книгарня «Є» вул. Галицька, 9 Книгарня «Є» вул. Короленка, 2
вул. пр. Свободи, 7
«Українська книгарня» Тернопіль
пр. Шевченка, 8
Книгарня «Є» вул. Валова 7-9
«Книжковий Лев»
вул. Шевська, 6
Книгарня «Літера»
Харків
пр. Княгині Ольги, 106 Книгарня «Є» вул. Сумська, 3
пр. Червоної калини, 36 Книгарня «КнигоЛенд»
«Книгарня на Федорова» вул. 23 Серпня, 47
вул. Ставропігійська 4, пр. Гагаріна, 167
(вхід із вул. Федорова) вул. Чернишевська, 14
вул. Плеханівська, 66
Мукачево проїзд Стадіонний, 11
вул. Проскури, 5
Книгарня «Літера»
вул. Блюхера 15/17
вул. Пушкіна, 2
вул. Енгельса, 33
ТРЦ «Україна», 2 рівень,
Одеса пр. Тракторобудівників, 59/56
Книгарня «КнигоЛенд» вул. Грицевця, 29б
вул. Преображенська, 82 вул. ТРЦ «Французький бульвар»,
вул. Катерининська, 91 вул. Академіка Павлова, 44б
вул. Генерала Петрова, 9 вул. Фрунзе, 26
Полтава Чернівці
Книгарня «КнигоЛенд» Книгарня «Букініст»
вул. Жовтнева, 50 вул. Головна, 31
Інтернетні магазини
«Всі книги» vsiknygy.com.ua
«Онлайн Криївка» kryivka.net
«Якабу» yakaboo.ua
«Буколики. Смачна книгарня» bookolyky.com.ua
«Книжкова хата» bookopt.com.ua
За найнижчими цінами замовляйте книги
на сайті видавництва:
discursus.com.ua