ÏÎÂÅÐÍÓÒÈ ¯Õ ²Ç ÍÅÁÓÒÒß –

ÇÍÀ×ÈÒÜ Â²ÄØÓÊÀÒÈ ÑÅÁÅ ² ÑÂίÕ.

Іван МОНОЛАТІЙ

ІваноФранківськ
ЛілеяНВ
2019

1
УДК 821.161.2’06
М 77

Якщо ви любите, коли у книзі все чітко, ясно і

зрозуміло ще до її прочитання, тоді краще
відкладіть цю книгу. Бо вона лишає більше питань,
аніж відповідей. Питань про те, що і як ми
пам'ятаємо, коли востаннє згадували чи коли
востаннє пригублювали пам'ять свого роду.
Історії%образки (не)звичайних людей та
їхнього мовчання у величезному та галасливому
світі від Івана Монолатія не залишать байдужими
тих, хто вміє у натовпі знайти потрібні очі, у
шумі вулиць виловити знайомий голос, у танцях
нічних тіней відшукати свою.
Ольга ДЕРКАЧОВА

Монолатій І.
М 77 Документи тожсамости. – ІваноФранківськ:
ЛілеяНВ, 2019. – 128 с.

Ілюстрації Вікторії ТИПЧУК

© Іван Монолатій, 2019.

© Вікторія Типчук, 2019.
ISBN 9789666684953 © ЛілеяНВ, 2019.

2
Для всіх і нікого

3
4
 Повні історії складні.
Вони тягучі. Вони епічні.
Вони – як історії самого Бога:
повні нестерпно конкретної інформації.
Ти їх не знайдеш у словниках.
Зеді Сміт. «Білі зуби»*

* Цит. за: Сміт З. Білі зуби. Роман; пер. з англ.

Нани Куликової та Ростислава Семківа. К.:
«Смолоскип», 2009, с. 291 (курсив – Зеді Сміт).

5
6
 АМНЕЗІЄЦЬ

Чи його просто боялися? Не знаю. Чи хотіли

оминати і не спогадувати у власних життях? Це
питання для мене й досі. Чи сильно він усім
заважав? Мабуть, що так.
Так могла би починатися одна з багатьох тисяч
сторінок досі не написаного рукопису життя і долі
мого антигероя. Його життєпис припадатиме
пилом десь на горищі новобудови, яка вже скоро
перетвориться на руїну і забуття. Десь і колись ці
вирвані з контексту рядки відшукають і
тішитимуться ними як цвяшком. Мовляв, оце так
знахідка! «Та кому вона потрібна!» – казатимуть
другі. «Та це ж святотатство!» – кричатимуть
треті. А десяті, двадцяті, тридцяті у шерензі
Свідків Знахідки просто мовчатимуть. Бо не
знатимуть, що їм робиться. Певно, подумки вони
шепотітимуть, що його просто врекли.

7
 Ця історія могла статися з будьяким
нормальним і порядним чоловіком. Він
приходив, був, відходив і завжди повертався.
Був одержимий ідеями і текстами, але читати
не любив. Вештався світом, як подорожній і
мудрець. Був річчю у собі, а світ хотів обертати
довкола себе. Збудував свій світ, бо не хотів
будувати чужі. Зачаровувався гарними і
сильними жінками, любив добрі страви, знав
ціну подвигу і гріха. Молився, обурюючись,
шаленів од лицемірів. Хоча ним теж був.
Ненавидів зраду і брехню. Обманював, а потім
перепрошував. Був крадієм книжок з
книгозбірень сильних світу його. Коли ж не став
одним із них – роздавав охочим фоліанти без
сторінок і літер.
Марив морем і небом. Піднімаючись за хмари,
боявся побачити Бога. Бо не знав, що казатиме на
Божі докори. Перепливаючи затоку, остерігався
трощі. Дерева любив восени, коли ті, гублячи
листя, поволі набирали незворотної форми
прощання зі світом. Адже він, як і дерева, не
хотячи того, робився голим. І тоді його бачили у
всій красі – його приречености. Хоча й самі були
вже давно приречені своїми Долями.

8
 Мав загублену пам'ять. Не хотів її повернення.
Минуле не боліло, а майбутнє не виглядало зза
рогу життя. Не жив одним днем, але й не мав
охоти до якихось сценарію чи плану. Все йшло,
все пливло і летіло. Все рухалося. І живе, і мертве.
Утомлюючись від важкої праці, серед ночі
робився сновидою. Щось переказував – не від
себе, від Інших. Ті голоси були різні: солодкі,
гіркі, спокійні і нервові. На ранок нічого не
пам'ятав і не хотів, щоби йому щось про це
розповідали. Твердив, що то все вигадки.
Невідомо, хто був правий.
Працював, коли хотів. Хотів слухати музику –
слухав. Танцював, хоча не умів. Був звичайним
сучасником незвичайного часу. Хаосу і творення.
Брехні і напівправди. Не любив нуворишів і
політиків. Твердив, що у його часі справжньої
еліти не буде. Просто вона ще не народиться. Не
буде причин, аби таких народили свідомо, без
попереднього задуму.
Мріяв про все на світі. Як грабує банк, якого
не існує, розтринькує мільйони, яких не має. Як
одружується на прекрасній королівні на білому
коні. Як стає паном над панами. Починає

9
справедливі війни і проголошує мир, аби просто
перепочити. Як снує на космольоті поміж зірками
і галактиками, полохаючи зіркове птаство. Та мрії
блукали між снів, залишалися в прожитих днях
та невідбулих епохах.
Мусив працювати, терпіти і благати. Про
новий день нічого не знав. Очікував новин,
побачивши павучка. На зустрічі з новими або
поганими людьми одягав щось навиворіт.
Поважав забобони. Думав, що вони – місток у
його і не лише праісторію. Її ж бажав пізнавати,
колись навіть проголосивши себе археологом.
«Нічого дивного», – казали ті, що вже прожили
життя. Ще захоче стати священиком, а потім
журналістом. Все так і було. Ані тим, ані сим
далі бажання займатися не мав. Поволі ставав
самим собою. Як губка убирав у себе і добре, і
погане. Змивав із себе мрії і гріхи свого роду.
Починав усе з нової картки, а тому справжніми
друзями не тішився, залишаючись одиноким
воїном.
Отакі перші рядки великої саги маленької
людини, про яку світ ще мав дізнатися.
Станеться це через сотню літ, коли землянам

10
стане геть нудно. Тоді вони знайдуть вирвані
часом картки життя Амнезійця, який хотів і жив,
жив і хотів.

11
12
 ФАЛЬШИВИЙ НУНЦІЙ

Його трагікомедія почалася в залізних завісах

історії. Кольорового було мало. Чорнобіле ди
тинство нікого тоді не дивувало. Був дитиною свого
часу. Амбіції бути великим хвилями набігали вже у
шкільні роки. Не мав великого знаття про людські
болі, тому, як ковдрою у зимну ніч, прикривався
пихою. Спершу вона була біла і невинна, а з його
дорослішанням – зробилася чорною і завбільшки з
гору. З тією горою за плечима й ходив світом.
Вчився, аби вчитися. Не хотів тяжко
працювати, гадав, що світ добра і болю не для
нього. Бажав бути величним. Для цього нічого не
робив. Мріяв про жінок, бо з ними не був. Хотів
земного краму, але торгувати ним не брався.
Літав в небесах підземного царства тіней. Батьків
мав, старших на людях хвалив, з дітьми загравав.
Найближчих – своїх учителів життя – потай знева
жав. Красно плював у чисту криницю. За мить
забував добро, тож у людях сіяв зневіру і сумніви.

13
Його візитів одні хотіли, ще не знаючи його душі.
Другі ж сторонилися, як тільки могли. Ставало
сутужно. Місто не бажало собі такого пастиря.
Виїхав світ за очі. Шукав пригоди і свободи.
Відчував, що з ним щось не так. Та чорна гора на
горбі міцно сиділа, звісивши ноги. Якби міг
заспівати веселої, зробив би це. Та й журливої не
заводив. Подорожнім не був. Їхав автом. Своїм.
Не заробленим щирою працею. Купив колись, бо
усі з його леґіону так робили. Ще й хату собі з
міцним замком вибудував. Для годиться коханку
знайшов. Був профанним святим. Мав свій
Віфлеєм з Назаретом, Єрусалим з Канною
Галилейською і, звісно, першим Римом.
Благодатних київських гір не волів бачити. Бажав
чужини, де чужі люди чужому Богові молилися
чужими молитвами. Так було простіше, бо свого
голосу не чув, євшанзілля, яке вистеляло його
шляхи, витоптував. Опинився у чарівному світі
своєї уяви. Увірував не в Спасителя, а у матерію.
Загорнувся у неї і пішов римськими шляхами.
Хотів і тут усіх здурити. Спокушував підступно,
обіцяв життя і душу за скарби світу. Майже
переконав, адже хотів стати папським
дипломатом. Чоловіки без жінок охоче повірили.
Стали раду радити. Та враз з'явилася Біла ігуменя.

14
Око мала на таких жевжиків. Бачила і сміх, і
сльози, і велич, і падіння. Не лише того уявного
нунція. Цілої МатеріЦеркви. Пригадувала собі
Одкровення Йванове, душу її палило сумління і
обов'язок. Не хотіла нових антихристів, їх вже
було досить. Дати б раду з ними, міркувала.
А той хлопчинамуж чекав, вже оточений
кардинальською колегією, промовляючи їй ласі
слова. Дівчинажінка подивилася в його
затуманені очі і побачила свою відповідь.
Не сталося. Мусив вертати домів. Боліло його
сильно, чорна гора сильно учепилася. Йшов
пішки, на роздоріжжях ревно молився, обіцяв і
просив. Вважав, що світ несправедливий до його
праведного бажання. До кінця не розумів, що не
програв, а виграв. Всевишній вкотре дав шанс.
Бути чесним і людяним, страждати і стражденним
допомагати. Стати володарем духа, скинути з
себе чорноту пихи і гордині. Так і ходив світом
Фальшивий Нунцій, випрошуючи ласки в Бога і
людей. Не став ані єпископом, ані вісником Папи.
Ще мусив знайти свою обитель, зшити докупи
роздерті священничі ризи, окропити себе святою
водою і в спокої духа і тіла відійти.
На забутому гробівці на чужині через сто років
забуття хтось запалить свічку.

15
 СТАЛЕВИЙ ПОЛКОВНИК

Коли полковникове тіло віддавали землі, небо

плакало і била блискавиця. Чи було так, коли він
приходив на світ Божий, вже ніхто не пам'ятав.
Та й не було кому – поховали його не у рідну, а
чужу землицю. Тож коли життя його зупинилося
на роздоріжжі перед Петровою брамою, він не
знав, де саме каратиметься і спочиватиме з миром.
Був чоловіком слова і діла. Не вередував, що
чогось не має. Звик здобувати славу, змагаючись
сам із собою, а відтак – з ворогом. Мав добрих
учителів: батьків, наставників, священників,
надійних товаришів. Друзів зброї. Їй присвятив
своє довге життя. Не карав нею, але й не щадив
винних. Пам'ятав заповіді, але знав чого прагне
його народ. Вирватися з брехні, перемогти у
шаленому герці. Діла його судили кров і залізо.
Тому не мав побратимів, бо їх просто знищили.
Листів ні від кого не чекав, сам їх ніколи не писав.

16
Вірну подругу мав, бо врятувала його з лабет
ворожої в'язниці. Відтоді вони були разом, аж до
її смерти.
Ціле земне життя воював з чужими, був у
чужих арміях. Лише одного разу, мабуть, на
початках свого вояцького чину був у рідному
війську. А потім, через антидержавну діяльність
в несвоїй державі, схитрував і пішов їй служити.
Аби знати, як боротися з ворогом і будувати
власне військо. Коли ж друга армія його життя
просто розбіглася перед новим окупантом його
землі, зник у підпіллі. Вчив мови сам і навчав
інших. Шукав своєї стежки на роздоріжжі
бездержавности. Не прощався зі зброєю –
готувався до великого діла.
Був день і ніч, і так тисячу разів. Боронив волі
свого народу – вже у третьому війську – знову

17
власному. Не довго тих легіонерів терпіла ворожа
влада. Вояків розігнала і знищила, командирів
кинула за ґрати. А потому був єдиний вихід – до
армії четвертої, знову ворожої. Вишколювати
своїх для чужих. Для загину. Без варіантів. Без
сентиментів. Без сміху і відпочинку. До кінця. Або
ми, або вони. І він вибрав своїх. Втратив їх доволі.
Бачив біду, але не міг врятуватися від огненного
кола. Залишився наодинці з долею, яка вкотре
вистелила йому доріженьку на чужину. Подалі
від батькаматері та братасестри. Аби лише
живий, вони молилися. І вимолили.
Врятувався. Вижив. Мусив жити, знову
крокуючи до п'ятої армії – не ворожої, але не
рідної. Нових господарів світу. Леліяв надію на
визволення. Без сенсу. Визволення не приходило.
Марив ним у своїх статтях, виступах, мандрівках
і таборуванні. Вишколював молодь. Жінка
чужинка не втручалася. Жила у своєму
іншомовному світі. Марила завжди тим, що
врятувала свого героя від смерти.
Його не розуміли. Майже завжди. Бо
продовжував повчати і навчати. А люди змінилися
– не хотіли його закликів повставати. Та й проти
кого? Збайдужіли до змагання. Впокорилися.

18
Будували своє життя серед чужих. Народжували
діти для чужих держав. Власні оселі не рятували
від своїх манкуртів. Вулицями вешталися
Мальви. Це його сильно обурювало. Вдіяти не міг
нічого. Не те що бронзовів – із нього самого ліпили
живий пам'ятник. Хвалили. Подивляли.
Оббріхували. Проклинали. За його чин і жінку
чужинку. В кінці – спровадили у дім для старих.
Там і постарів – не від життя і чину, а від людей.
Майже усіх забув. Не второпав, коли побачив
свого родича, про народження якого ніколи не
здогадувався. Вірив, що у рідному краю вже
нікого давно не має. Помилявся. Жив у власному
світі. Пам'ятав лише дитинство і рідне село.
Батькавчителя, свій перший чин у рідному
війську, навчання у підпільному університеті та
війну. Про неї мовчав. Не міг сказати усе. Міг
наразити на небезпеку свою Організацію. До
кінця був віруючим в її ідеали. Чи зрадили його
вони, ніхто вже не дізнається. Був непохитним у
хитливому світі. Пережив його і пішов далі. До
своїх людей зі зброєю.
Таким був Сталевий полковник. Його заіржавіле
тіло ще в грішній і чужій землі. Душа його у небі ще
довго блищатиме зорею в Батьківщині.

19
20
 КНИГА ЯКОВА

Цей чоловік не любив зиму. Його народили

добрі люди у лютому, а злі – вбили у вересні.
Цілий свій вік він мандрував. Спочатку
вуличками свого рідного міста, а потім,
вибившись у люди, країнами і континентами.
Продавав свій інтелектуальний крам. Хотів
просвічувати людей словом. Вигадав своє
приватне слово. Друкував його. Шукав цікавих і
небайдужих. Платив їм гроші. Дехто не
витримував його активности. Хтось помирав, хто
утікав світ за очі. Дружину і дітей бачив мало.
Увесь час підіймався по сходах успіху. Десь
спотикався, десь занадто вірив ґоям. Хотів бути
одним із них. Його охоче приймали, але до кінця
не вірили у мрію про визволення словом.
Сила і багатство, здобуті працею зі словом,
муляли сусідські очі. Вони ж і донесли ворогові,
що той чоловік є шпигуном. Про людське око

21
його пограбували, оголосили неблагонадійним і
чужим. Мусив рятуватися втечею з рідного
міста. Шукав свого пристановища у далекій
стороні. Там не мав свого кута – усі готельні кути
були його і водночас зайняті іншими. Хотів
перехитрити долю. Підписував угоди, купував
літаки. Друкував національних геніїв. Боровся з
конкурентами. Хотів додому.
Не виходило. Не міг переконати режим, що
він із його тіста. За ним стежили, писали рапорти.
Він же, натомість, шукав союзників. Ті ж
користали з його знань. Сильні світу цього
проголосили його ворогом. Хотіли забрати
улюблену справу. Не вдалося. Сам тихо залишив
свій притулок.
Виїхав до синадочки. Враз постарів. Не
хотів нічого, тільки би рідні жили. Ті ж, про
яких увесь час думавгадав, його скоро забули.
Згадали ж інші – кати його народу. Недовго
трапилося відпочивати у дітей. Мусив
збиратися до своїх, за мури. Там знайшов свій
кінець. Був свідомий учинку – сам кинувся у
вогонь. Згорів, як і сотні книжок, що їх дав
світові. І полинув до свого і чужого Бога. Своє
небо уже заслужив навіки.

22
 Інколи той чоловік сходить донизу, до людей.
Ходить між ними. Дивується. Посміхається.
Пригадує. Плаче.
Чужі його зрозуміли. Свої ж не прийняли.
Тому Книга Якова завжди буде відкритою. Для
читання, як і його життя.

23
24
 ДУМАЙЛО

А він ховав гроші. Від себе, жінки і дітей. Так

глибоко копав батьківську землю, що й сам забув
теє місце.
Був звичайним селянином. Був на війні. У
далекій Росії. Там земляки навчили його усього,
аби добре вести господарку. Привіз собі звідти
добрий інструмент. Став ґаздою на ціле село.
Старе і мале до нього тягнулося. Та не рідня.
Боялися того характеру. Був зарізкий до жінки,
несправедливий до дітей. Не хотів, аби молодша
донька вчилася далі чотирьох класів. Казав мало
їсти, удосвіта вставати до худоби, гарувати цілий
вік. Казав, що всяка влада від Бога, а решта – від
лукавого.
У односельців мав повагу. Був тверезий і
міцний. Коли щось його запитували, довго
переминався з ноги на ногу, роздумував. Через
це й прозвали його Думайлом. Криницю, що в

25
найспекотнішу пору давала крицеву воду,
прозвали Думайловою. Багато життів вона
спасла. Ще більше спізнала таємниць.
Не думав, не гадав, що нагло помре. Все лякав
своїх, що все спалить, аби їм не дісталося.
Донькам нічого не заповів. Землю забрали совіти.
Коней забрали в колгосп. Вулики – порозбивали.
Що ж сховав – досі шукають.
Таїну того роду ніхто не розгадав. Відгомоніли
літа, давно вже не родять груші, що їх садив.
Завалилася стайня. Хата щороку все більше йде
попід землю. Криниця ще стоїть. Господарі того
подвір'я давно змінилися. Але всі вони з того
роду. Думайли. Думають і гадають. А про нього
говорять мало. Був чоловік і нема.
Думайло.

26
27
28
 МАРІЯ ЧОРНИЙ ПИСОК

Цю жінку остерігалася вся вулиця. Щось

недоброго в ній було. Не молода і не стара, але
підозрілива. Завжди у хустині, як якійсь чалмі. З
хитрим і недобрим поглядом. Нічого не просила,
просто ходила сусідами. Чогось їй постійно
бракувало. Пояснити не хотіла, чи не могла. Тому
усі довколишні подумки і її проклинали, і спасіння
просили. Більше, звісно, собі, аніж їй.
Звідки вона взялася на малій міській вулиці,
чи мала чоловікадіти, ніхто не знав. Займала, за
звичаєм тієї вулиці, пів хати. Чи варила
відьомське зілля? Хтозна. Сусідські кури
неслися, свині рохкали, кугути піяли. А корів не
було, тож не знали, чи молоко у них чорне, як і
сама Марія.
Єдиним контактом зі світом були її мандри за
водою до сусідської криниці. І нащо їй було тої

29
води? Та ще й так багато? Чи перетворювалася
вона на водовоза, якими уславилася та частина
міста? Коли ж приходила по воду, сусіди миттю
зникали, ховаючись від її злодоброго ока за
поблизькі клуні, сараї, гаражі. Найдужче її
боялися діти. Бо ж шибайголови найдужче вірили
у її надприродні здібності. Віра ця, мабуть,
перейшла їм від батьків, котрі тую Марію знали
не один рік. Для них вона не була якимось
відкриттям або чудом, лише непорозумінням і
покарою. За що – ніхто думати не хотів. Усіх все
влаштовувало.
Та одного дня в одноногого сусіда, який бігав
дужче за тих, у яких були дві ноги, почав згасати
горіх. Той горіх був знаменитий, бо сусідські діти
його дуже любили за зелену прохолоду листви,
багаті урожаї та видимий орієнтир на подвір'ї.
Горіх засихав, добра не передбачалося, тому
залишалося шукати винних. Око сусіда
колишньогострибка вперше вп'ялося у чорну
Марію.
Другого дня зів'яли рожеві півонії, які завжди
зрізали на травневу лінійку до школи. Чи то
волога різко зникла, чи сильно вітер віяв уночі,

30
майже усі квіти обсипалися на сусідову доріжку.
І знову той поглянув на чорняву сусідку за
парканом.
Третій день розпочався з того, що кугута
скарали на горло. Бо не хотів ганяти курей. Тож
сусідодноніжка ставав недочоловіком. Ясне
діло, через смоляну жінку. Тож втретє, вже
тримаючи в руках сокиру, сусід подумки прокляв
сусіду.
Вулична вендета назрівала. Як у давні і темні
часи, вхопили до рук вила і сокири, заміряючись
до помсти, яку ще не довели.
А Марія помирала. Вже давно чекала того дня,
відколи її коханого однієї ночі убили стрибки. А
один із них, сам того не знаючи, поселився поряд.
У місті, в якому, як він гадав, ніхто не знатиме
його чорного минулого. Довго приглядалася до
сусідаодноніжки, згадувала. Бо то був один з
тих, хто забирав її Олексу назавжди з рідного
дому. Тому спокою собі ще п'ять десятків літ не
знаходила. Не кляла, не лила помиї під сусідські
ноги. Чекала розплати. А та барилася. Досиділа
у дівках до глибокої старости, а потім десьна
Горі все вирішили само собою.

31
 Самотня старість – найбільше покарання і
найкраще спасіння. Сусід ще міг спастися, але не
хотів. Вона ж своє відстраждала і відходила
чистою і білою. Її вже ніхто не боявся, та й не
остерігалися сусідські діти її, як колись.
Побоювалися отого, одноногого, старця з
палаючими очима.
Обидвоє – жертва і її кат – померли одного
ранку, коли ще кугути не запіяли новий день.
Пішли, як дим, стелячись над своїми
тимчасовими домівками – його, що її він отримав
був за своє прислужництво, та її – над якою
гарувала все своє дівоцтво, сплачуючи гріхи
інших. Пішли, аби колись повернутися…

32
33
34
 МИСТЕЦЬ

Гнівався на батька. Той з кращих міркувань не

відпускав у світи. Та він зірвався, утік,
помандрував до чужих людей. Звідтам уже не
вернув.
Був молодий і легковажний. Хотів пригод.
Нагода трапилася – революція. Був посланцем
нової української влади. А ще зовсім перед тим
студіював мистецтво у чужій столиці. Згодом,
через роки, волів продовжити свою освіту вже у
вимріяному граді на київських горах. Не
склалося. Вже була кохана і єдина донечка. На
людях малював урожаї й вождів, вночі – святих
угодників Печерської лаври. Хотів добра – жінці,
дитині, своїй матері. Частенько писав до рідного
села. Переконував себе і рідних, що Україна вже
настала.
Гірко помилився. Сусіди донесли куди треба,
що він – ворожий елемент. У рік Голодомору його
вперше заарештували. Ненадовго, скоро

35
відпустили. Майже зламали. Але він ще був при
своєму розумі. Нікого не зрадив, нікого не
оббрехав, бо довколишні нього були чесні. Нікого
не прокляв, бо і його ті лише благословляли.
Рятувала віра в сім'ю, у рідних за Збручем. Та
ворог не відступав. А дитина вже підросла. Жінка
ж надовго захворіла. Бути вільним ставало
небезпечно. Праця не рятувала і не визволяла.
Чорні кольори надовго ввійшли у його життя.
Вже не впізнати колишнього гімназиста і слухача
Академії Мистецтв, художникадекоратора і
завзятого співака, який завше усміхався на
сімейних фото. А яким запальним був в Лесевому
театрі!..
Аби спасти жінку і доньку, утік у чуже місто.
Не допомогло. Знайшли і повернули в столицю.
Прийшли серед ночі. С о б і р а й т є с ь…
Він уже був готовий. Свідчив проти себе,
супроти своєї совісти, супроти правди. Аби
спасти сім'ю. Аби не занапастити родину. Але
це вже нічого не важило. Після допитів і
зневаги до його людського єства, господарі
нового ладу його розстріляли. Не знати, де це
сталося. Чи справді у Києві, чи трохи згодом у
Биківні.

36
 Почорніла від горя дружина пішла вслід за ним
через місяць. Там само. Як і тисячі інших.
А їхня доня дивом зосталася жива. Не
розуміла, як і тисячі її однолітків, що сталося.
Хотіла жити. І жила. А потім почалася нова війна
– з дотеперішнім союзником. І всі втікали. Хто
куди міг. Дитина сіла на товарняк і назавжди, як
думала, утекла з того пекла. Лише через п'ять з
лишком десятиліть повернулася у місто свого
дитинства і мрій.
Шукати правди і батьків…

37
38
 ЧЕРНЕЦЬ

Він народився трохи раніше за свого брата

нещасливця. Був старшим. На нього покладали
усі надії. А він таки утік із хати.
Хотів бути світлом для світу, який уже гинув.
Вивчився на святого отця, але почалася світова
бійня. Молитви не допомагали. Слово мала
смерть. Вона промовляла дуже охоче. Тож
бажання закрити їй рота було загальне.
Кривавився на Апеннінах. Оминав зруйновані
храми. Волів сам померти, аніж повертатися у
новий полон. Свої віряни цього не зрозуміли. Не
хотіли. Став вигнанцем за віру. Змінив обряд.
Працював ревно. Не цурався важкої праці на
землі. Не лінувався молитися від ранку до вечора.
Не відрікся рідних – й вони його далі любили. На
віддалі, на чужині. Там збудував нову обитель.
Ширив просвіту серед потемнілих од біди
чужинцівбратів. Здобув і розгубив загальну

39
пошану. Через нову війну – ще гіршу, аніж ту, яку
пережив. Хотів допомогти рідним і землякам.
Нові зайди цього не зрозуміли: як оце кликати
хлопців до якогось Леґіону? До тюрми його!
Відсидів. Не вперше, але не востаннє. Все
гірше було попереду. Мусив ще одкривавитися
зиму в тюрмі юґославян. За віру – через
фальшиве зізнання колегиотця. І це пережив.
Був міцний. Бо ж по кривенькому селі давно
ходили чутки, що як однорічник він ще встиг
воювати як усусус і дістав медаль за хоробрість.
Та правди ніхто не знав. Ніхто не бажав собі його
долі. Тому й листи, що писав з чужини після
війни, вертали в далеку Боснію заклеєні. Нове
село знати його не хотіло. Сільрада була для
нього непереборним муром.
Жив правовірним ченцем. Маєтків не мав – усе
віддав монастиреві. З далечіні своїх літ думав
лише про племінницю, полишену на поталу долі,
без батьків. Як міг – писав до неї і запитував про
життя в залізній клітці. Волів бути потрібним.
Відійшов з миром після молитви. Ще мав
багато справ. Але воля ТогощонаГорі була
вищою за його. Своє давно відмучив. На
спасіння заслужив і в Бога, і в людей.

40
Непотрібною стала омріяна подорож у Новий
світ і отриманий для цього паспорт. Свій океан,
видно, вже переплив.
Провидіння не залишило своїх слідів. Якось по
тому землетрус знищив і місто, поряд з
монастирем, і саму священникову могилу. Земні
чернечі сліди стерла Божа рука. Не стерла лише
людської пам'яті про нього.

41
42
 БУДИНОК 8-А

Звичайний такий собі будинок. Не малий, не

великий. Цегляний. Зперед Другої світової.
Добудований по війні. В місті, що свідомо
затирало своє обличчя. Зодягалося у червоні
серпи і молоти, руйнуючи культуру.
У будинку ж опинилося кілька сімей –
прибульців зпоза міста, зі Сходу і втікачів од
болю. Ще більше проблем і клопотів. Води у
будинку не було. Громадська криниця, як і
вбиральні, надворі. Малий городик – для ярини і
квітів. Дикий виноград і крива сливка. В кінці
двору – потічок, спочатку з чистою водою, а вже
потім – засмічений ними ж, як і пам'ять тих
городян.
Два поверхи, чотири квартири. Нічого
прикметного. Два яруси сходів – як драбина
Якова. Шістнадцять дубових сходинок – шлях до
повноліття мешканців? А сходи вони мусили

43
постійно вимивати – від чиїхось таємниць чи
якогось страху?
Темний підвал, якого боялися діти. Він таки
щось приховував. Убивства? Катування?
Знущання? Хтозна… Усе могло бути, казали
хатні.
Але жили. Жили цілими сім'ями, органічно так
жили. Не тужили. Лишень любови між ними не
було. Кожен сам за себе. Особливо старі. На
молодих не зважали. Ба більше, на їхніх дітей, які
постійно руйнували їх мікросвіт спокою і
посиденьок під горіхом. Та і його вже давно немає
– недобрий сусід його приспав. Немає ані сусіда,
ані його жінки, ані їхнього сина.
Усі, і більше, аніж їх було, у вічному поході. Та
й других, і третіх теж немає. Усі вже ТамнаГорі.
Споглядають на ще живих. Чи згадують своє
життя у будинку? Чи блукають сновидами вдень
і вночі «своїми» помешканнями? Досі невідомо.
А от будинок собі стоїть. Пам'ятка міського
життя і забуття. Поволі осідає на замулене дно
історії і байдужости. Нікому немає діла. І не буде.
Будинок 8А з його мандрівниками на шляху до
вічности.

44
 17 ГРУДНЯ

Коли Варвара народилася, падав несподіваний

сніг. Ні, він був очікуваний, але не того грудневого
ранку. Її батько також був «грудневим» дитям, а
отже, сильно втішився. Лишень води у крані тоді
ж забракло. Чи то аварія, чи то ремонт, ніхто вже
не питав.
Сніг знай собі падав, а мала Варвара
роздивлялася світ, якому не бракувало
грудневого дива. Вона ще муситиме доводити собі
й усім своє місце у цьому та інших містах.
Мандруватиме тудисюди, але не від одних до
других, а від одних і до тих самих. Других просто
не знатиме, бо так одним буде зручно. Дитина ще
не відає, що довгенько житиме у вигаданому
одними світові. На свої запитання отримуватиме
заготовлені відповіді. Тож триватиме це якийсь
час.

45
 А він – і крадій пам'яті, і її найкращий
відновлювач. Два в одному – одне в другому.
Але того ранку сніг ще хапатиметься за поли
батькового одягу, коли він шукатиме у цілому
місті води. Аби зварити щось дитині, аби їй –
що?. І неважливо, чи їстиме вона, а чи шукатиме
молока, якого катма.
Варвара роздивлялася світ довкола свого
тільця, кумедно морщила носика – точно як її
батько у дитинстві. У неї воно щойно почалося, у
її батька – вмить щезло. Вода у крані з'явилася,
сніг далі падав.
Стелилася доріженька новій людині.
Попереду у дівчинки було нове і чисте життя,
в якому ще порядкуватимуть старі тіні
минулого.
Колись, у грудні, вони щезнуть...
А через роки повернеться дитина до
батьківського дому. І обійме він свою Варвару.
Розповість про правду і кривду. Про багаторічне
мовчання тих, котрі могли, але не хотіли
розповісти їй правду. Про сімнадцятий день
грудня, за котрим завжди наставатиме день
двадцятий, також грудневий.

46
47
48
 РІК 1971-Й

Рік був довгим і добрим на людей.

Утікала з Дикого Поля. Воліла до тітки, так
тоді думала. Не забувала козацьких очей діда
баби, що повсякчас згадували писаренкову волю.
Залишала батькаматір в абрикосових землях,
аби повернутися до рідного краю батька
горянина. Була надто молода, щоб усе знати і
розуміти. Щось її туди манило.
Не розповідав батько про брата, який втечею
до Канади врятувався від червоних, ані про
письменника з Атаманюкового роду, знищеного
тими ж червоними, ані чому він сам приїхав
юнаком шукати долі серед териконів. Свідомо
прирікав себе і рідних на забуття. Рятував дітей.
Та не знала цього середульша донькакрасуня. Не
здогадуватися й її старша сестра та молодший
брат.

49
 Батько мовчки поблагословив на далеку
дорогу, мати замислилася, а бабуся згадала свою
молодість і земні шляхи, завше сповідимі.
Їхала з дому назавжди, щоб згодом, враз зі
своїм чоловіком, котрого зустріла в новому місті,
щороку відвідувати своїх рідних.
А той пам'ятний рік був цікавим, адже
розпочав її долю в місті не над Донцем, а над
Прутом. Дівчина зі Сходу мусила творити свою
історію. Серед нового міста і його людей, котрі її
прийняли як ріднорівну їм. Там, де вона
покохала і народила синів.
У її життєписі будуть і сонячні, і дощові дні.
Будуть радощіперемоги і печаліпоразки. Буде
все, як у людей. Оточуватимуть її щоденні
турботи про синів і чоловіка, своїх і його
батьківматерів. Місто відчуватиме її талант до
творення дива. Багатьом вона відкриє очі на
справжню красу їхнього одягу, адже творитиме
його сама в ті затуманені брехнею роки. У роки
тотального браку віри, надії і любови. Тож
удень і вночі до неї йтимуть клієнти, добрі і злі,
щирі і завидливі, грошовиті і не дуже. Усіх
слухала, кожному творила добро. Так виткала
багатобарвний ліжник життя у праці, праці в

50
житті. Не мала часу на розмисли, хоча потай
шукала себе у малярстві. Початки були добрі,
але той талант свідомо закопала. Віддала себе
сім'ї та роботі. Щоденній – у рутині підрахунків
і звітів, щохвилинній – у вигадуванні нового
стилю. Створила себе сама, дякуючи 1971му.
Сьогодні про нього вже ніхто, окрім неї, не
згадає. А він дав початок свободі і творенню
дива. Для своїх і усіх, хто його волів.

51
 СИРІТКА

Спам'яталася, коли за матір'ю закрилися

двері у невідомість. Чи здогадувалася, про що
йшлося, ще не знала. Зосталася самотньою.
Мусила вижити. Наважитися жити. Що це
означало, коли вже ані батька, ані матері не
було. Довкола лише чужі люди. Зі своїми
радощами і неприємностями. Ніякого діла до
неї, сирітки, не мали. Не зневажали, але й не
жаліли. Мали цього досить: голоду, холоду,
забирань посеред глупої ночі, а відтак –
зустрічей зі злом. Частина з них і сама була
злом, частина – безпорадністю перед його
обличчям. Кожен рятувався, як знав. Хтось
гримав у двері дитбудинку, інший – ставав до
заводського чи фабричного станка, а дехто –
йшов працювати на вчорашнього ката, а нині –
рятувальника од відчаю.

52
 Дитина ще не знала своєї долі. Хотіла вижити.
А це означало мати власне життя. Не жити
чужим, лише своїм. Почала тяжко працювати. У
друкарні викрадача батьків нарівні зі старшими
складала свинцевими буквицями брехливу
правду. Про щасливе дитинство, батькавождя,
найкращу країну в світі. Не допомагало.
Прагнула до своїх, до отчого краю. Нагодилося
– вибухла світова бійня, про яку всі тоді
говорили. Два друзякихарцизяки щось там не
поділили. Вирішили залізом, пошлюбленим
кров'ю, випробувати свою дружбу. А посполиті
знову страждали. Губилися їх життя у
круговертях недолі.
Вирішила дорогою ціною дістатися родичів.
Під шал вибухів і канонад утікала на Захід.
Встигала на останній товарняк. Поміж тварин,
приречених на забій, прирекла себе на виживання.
Змогла. Вижила. А позаду були благодатні гори,
з яких благословив був апостол. Тепер із них
проклинав люцифер. На миттєвий морд, що
зшивав до купи своїх і чужих. Вже потім почула
про їх кінець в яру. На вулицях. У підвалах. На
шибеницях. У водах, не лише почайних. То був

53
кінець її дитинства – жахний, кривавий,
незворотній.
Врятувалася. Рідні упізнали в її обличчі
батькові і материні риси. Була їм за доньку.
Почала жити і працювати. Бачила смерть і ще раз
смерть. Як зостанеться живою, буде вчитися
рятувати життя. Наймолодших. Як вдасться,
народить сина. Для свого роду, на пам'ять про
батьків, що їх однієї і друг?ї ночі невідь куди
видерли з її життя…
Вивчилася. Знайшла свою половину – також
сироту, без батькаматері, братівсестер. Того,
що бачив і пережив жовте князівство. Народила
з ним первістка. Раділа новому життю і втішалася,
що може допомагати дітям.
Прожила повне життя. Побачила невістку і
онуків, їхні веселі і сумні дніночі, діждалася
України, дізналася правду про зниклих серед
ночі батьків. Лише могил їхніх не могла знайти:
вірила, що вони там, де й інші, такі ж самі – не
безчесні, не лукаві, не зрадливі. Там, де усі Люди.
Тому кожного року вибиралася до
биківнянських могил, аби запалити свічку…
Спочатку відійшов до батьків, замучених
голодом, її чоловік. А вже згодом і вона – до своїх

54
батьків, знищених доносами. Зараз вони там, де
немає місця сирітству. Там, де святі родини,
колись розірвані злом, єднаються у мирі.

55
 ДІД-СХІДНЯК ПЕРШИЙ

Він досі пам'ятав ті чоловічі руки. Cтруджені і

поранені, але мужні.
Руки діда, який із сестрою поховав батьків і
братів чорного 33го.
Сам залишився жити. Аби свідчити про
людську кривду і жорстокість.
Дідсхідняк перший завжди спогадував ті
страшні часи. Не для слави. Для перестороги. Не
мертвим, а живим.
Своєму єдиному синові, якого назвав на честь
свого батька.
Своїм онукам, яких теж охрестили іменами
дідабатька.
Своїй дружині, від якої однієї ночі забрали
батьків, і ніколи вона їх вже не бачила.
Усім своїм…
Пам'ятав ті часи. Про них говорив мало і
неохоче. Завжди хотів, аби їжі було вдосталь. Не

56
міг забути варива з людського тіла, що
зруйнувало життя його сестрі.
Його життя – як чорні лінії на чорній ріллі, з
чорним видноколом долі.
Нічого свого, лише одвічний похід. Аби вижити
– на другу світову бойню. З козацької вольниці –
з гвинтівкою без патронів, бо ж кати боялися за
свої життя. Пішки пів Європи, як справжня
піхота. Її свої ж гнали на забій. Приносили жертву
червоному Молоху.
Поранення в руку, інвалідність.
Нове місто, інші люди. Пошуки себе.
Народження сина. Поневіряння як ветерана.

57
58
Відчайдушні докази непричетним, що воював і
страждав. Як і мільйони інших.
Жив, працював і виховував онуків. Піклувався
про дружину, сина і невістку.
Відійшов у сні. В тамтому світі зустрів батьків,
братів і сестру. Багато мусив їм розповісти.
Кривду про червоних вершників Апокаліпсису,
що вкрали у нього рідних. Правду про справжню,
нефальшиву, любов. І про те, що а зловісників є
леґіони, а справжніх людей – одиниці. І що ці малі
люди з великим серцем і є сіллю правдивої, а не
зачерствілої, землі.

59
60
 ШЕРСТОБОЙ

Був і не був собі чоловік. Та й чи чоловіком він

був? Опинився на грішній землі, далеко від отчого
дому. Але до нього не хотів. Волів бути серед чужих.
Так було простіше. Вчитися, вірити і брехати – жити.
Впадав ув око кожному, хто вже уздрів незлецький
талант. Таких було мало. А молодик сам не знав,
чого хоче. Вчив мови, таборував, моливсь…
Не надто перепрацьовував – батьки ще мали
гроші у чужій країні. Запаси не вичерпувалися, а,
отже, можна було бути гульвісою. На нього
задивлялися, передусім дівчата з «пор'ядних«
родин. Хотіли бути з ним, плекали мрії про своє
майбуття з кревняком недавнього ватиканського
дипломата, котрий розбагатів на шахермахері з
напівазійською нафтою. Не знали ще, що він – ще
й який брехунець! Тож обіцяв і освідчувався, знай,
кожній. Забрехався. А тут ще й пропозиція бути
незримою тінню чужої держави, стати
спостерігачем за народами.
Нову землю вибрав швидко. Хотів подалі від
добрих вітрів. Хотів до онімілих земель, добробуту
і легкої наживи. Мусив вивчити нові мови, написати
кілька текстів, що мали свідчити про його

61
невипадковість і належність до сильних світу цього.
Вдалося. Переконав, що він саме той, кого шукали.
Навчили зраджувати. Зрадити віру не дозволили.
Попередили, що вона ще стане у пригоді.
Довірою своїх простелив собі шлях у
майбутнє. Став патентованим патріотом. Швидко
опанував своє членство у всіх можливих
товариствах, читальнях, спілках. Роздавав
срібняки на різні складки і ювілеї. Робився своїм
для своїх. Став бажаним у покоях і помешканнях
тих, котрі його не (в)пізнали. А сам хитрував, писав
депеші, шукав собі приключки. Здобув собі славу
серед батавійців, не більше.
Прийшов ув овечій шкурі. Хотів стати паном
Пана. Звісно, що не вийшло. ТойнаГорі усе бачив
з часу його прибуття в людський світ. Не
допомогли ні дипломи, ні кадила. Загадку
розгадала Морозяна жінка. Була сильною, бо так
її навчили роки боротьби. Не була такою, як Біла
ігуменя. Була іншою: не боялася примар і
зрадників. Воліла чин замість молитви. Завжди
так робила – не просила, не жаліла, не прощала.
Мусив укотре втікати. Знад Петрового
пагорба до Напівазії. До своїх витоків. До
продажництва. Може, там хтось його хотітиме.
Хоча там таких була тьма. Чи буде він їм за свого?..

62
 СХІДНА ЛЮДИНА

Він прийшов нізвідки. Просто був перед усіма,

з усіма, після усіх. Все знав, навіть забагато. Це,
звісно, його не рятувало. Тоді це нікого не
хвилювало. Лише стареньку матір могло
дивувати, бо ж знала вона точно – хто він такий,
якого батькадіда родич. Жив, як і любив, трудно.
Себто – у трудах, але без любові. Шукав її між
людей, знаходив з квітами і птаством небесним.
Не ображався, бо знав, що він не від цього,
західного, світу.
Світ мав свій, омріяний у сновидіннях. Хотів
бути пророком біблійним, сивобородим старцем,
святим угодником. Не виходило. Не сперечався.
Вигадав собі справу земну. Мусив збирати скарби
Божі і віддавати їх людям. Так рятував пам'ять
про несвоїх земляків чи одновірців. Бо ж вірив у
других і третіх на своєму шляху. Зрідка виходив
на широку дорогу своїх бажань. Мав потаємні

63
розмисли. Шукав свою стежку. Віднайти її поміж
чужих було нелегко. Був янголом серед дияволів
світу цього, таким собі янгольським дияволеням.
Боявся не лише матері, що породила, а й Білої
ігумені, про котру чув ще у дитинстві. Таємна
нитка відданостизради єднала їх обох. Далі не
хотів бути її служкою. Усім було байдуже – буде,
не буде. Аби сидів тихо, збирав і віддавав срібло
злото у загребущі руки. А ті ніколи не хотіли
правди для трудящих людей, яких одного ранку
обікрали червоні прибульці, а домівки їхні
залишили без надії.
А жити поміж чужими йому було легко. Не
обманював, не сумував, не любив. Просто служив.
Ще мав сили бути потрібним. Не вимагав пошани,
хоча й полюбляв різкі слівця. Крик його не
перемагав суєтність місцевих, але й не розстеляв
багдадський килим перед невірними. Його обидві
руки не раз хотіли примирити Захід і Схід. Не
виходило – минули ті давні часи. А що був
чоловіком давнини і порядку, не довіряв
сучасності і доцільності. Тож хитрував із
владцями міста його, не зраджуючи, умів
торгувати їхніми секретами. І кожного разу,
сплітаючи змови проти рогатих із чорним

64
піднебінням, умів вчасно вскочити до свого Бога
у пазуху. Чинив зло з думкою про добро, і
навпаки. Може, того було найбільше. Не мав
спокою. Шукав своє таємне коріння. Щось читав,
щось писав. Але це не рятувало – мусив
наважитися на подорож додому. Бо завжди марив
Сходом. Не бувши там ніколи, знав усе про себе,
східну людину. Вирішив піти від людей,
повернутися до квітів і птахів. Знайти свій
каравансарай, загорнутися в килим, дійти до
своєї Мекки і бути серед своїх. Нічого нового,
Східна людино?

65
 КОСМОНАВТІВ, 52

Ще довго снитиметься йому ця вулиця. З

міста тихенького Олексія. Нічим не примітна,
без витребеньок. Жили там роботящі руки й
ноги, та й з головою все було гаразд. За все
мусили рукиногиголова боротися. За кавалок
чорнезного хліба, трикутний пакет молока і
солодощі у вихідні. Як вдасться, то ще у суботу
– рибалити. До тієї малої сіверської річечки, яка
ліниво вигиналася побіч заводського паркана, а
коли небо час від часу ридало, – пінилася,
злостилася, кидаючи своїх дитинчат бризками
на слизький берег. У ті часи від нашестя таких
мокрих кочовиків рятувалися горілкою.
Зігрівалися нею, мовби просячи очищення від
скверни, що її мусили пережити. Спочатку
змінюючи козацькі образи на портрети вождів,
потім прабатьківську мову на відрижку тих
вождів, а наприкінці – гірське здоров'я на

66
рабську працю, котра і звела у могилу, для отих
ненімих вождів…
А поки цього ще не сталося, йшлося додому,
жінчині докори, вдивлятися в очі люблячої тещі,
яка вже замісила тісто для смачних пиріжків. А
в неділю відпочивати, як усі люди, не по
людськи. А потім знову цілий тиждень рабства.
Для Родіни, для Партії, але не для дітей. Так
починала забуватися рідна домівка. Третього не
дано, тому втеча світ за очі. А очі ті дивилися на
шахтарський край, де ні пана, ні гетьмана вже
давно не було. А були старезні скіфські баби в
полі, розчервонілі абрикоси побіч закурявілих
доріг, онімілі святі угодники, наглухло зачинені

67
від богомільців, заморені голодом села. Там
була його доля, не молода, ані стара. Своя.
Рідна.
Виживав. Вимолював. Викохував. Дружину і
трійко дітей. Не все робив добре, але з душею.
Розбіглися по світах, мандруючи до батьківського
краю. Хтось швидше, хтось пізніше.
А теща, знай, кликала його до себе на гостину.
Пиріжків, казала, вже спекла так, що й на нього,
як прийде, стане. Ще й іншим, мовила, дасть.
Просто так. Найперше тим, що вже позбирали
руками пригорілий полин і стали навіки зниклим
батальйоном.
Тож він пішов і більше не повернувся. Туди, де
скіфські цариці вічно молодіють, абрикосова
земля не закінчується, лунають богоспіви, а села
мають удосталь хліба. Зустрів там і тестя, і своїх
батьків.
А жінкаудовиця мусила вчитися давати раду
наодинці. Сумувала за добрим чоловіком, що мав
золоті руки, чарку міг перехилити і зацікавити
розмовою. Не довго жаліла свою утрату – пішла
слідом за ним.
У місті тихенького Олексія, на вулиці
Космонавтів, вже давно ніхто не живе у

68
будинку 52. Він стоїть гордо, як епоха, що його
породила, чекаючи своїх нових наречених. Зі
своїм тихим словом, доброю долею, солодкими
вихідними.

69
70
 ШЕРСТОБОЄВЕ СВІЧАДО

І породив собі Шерстобой своє відображення.

А перед тим довго шукав по усіх усюдах, і таки
знайшов – у землі своїх прародичів. А той
хлопчина темноволосий і темнодушний не був
проти. Бо знав вже свого Пана, ще йому не
служив, але вже був готовий до зради своїх
найближчих. А тому вчитися нічого нового не
мусив, але й старого не мусив пам'ятати. Там, у
старому краї, мав досить багатства: родичі,
безпечні зв'язки, посаду. Одного не міг – правити
слабкими людьми, а робити служок, то хіба не
правити? Бути для них останнім пристановищем,
рятівником і водночас убивцею. Вбивав їх трудне
минуле, виліплював з них служок і поплічників
мамони. Щось виходило, щось не дуже. Хтось,
завбачивши гріх перед людьми, утікав світ за очі,
в чужі й далекі сторони. Хтось, побачивши
примару збагачення і уникнення щоденних

71
проблем, цілковито впадав у руки Шерстобоєвого
названого синка. Той був хитрий: на людях був
благим, сумирним серцем і благодійником, а за
дверима, ні, воротами, свого кришталевого палацу
робився нещадним і злим. Перегортав людські
історії ніби перебираючи попіл, мовби
вишуковував перли, полишені нещасливцями на
закрутах історії перед брамою добра і зла. Його
жертвам вже ніхто не допомагав, – ні Тойщо
нагорі, ані Біла ігуменя. Всі ж бо мали гріхи дідів
бабів, батьківматерів, своїх дітей. Тож у хвилину
остаточного присуду їхні голоси пере
творювалися на такий собі вітерець, легіт якого
нікому не заважав. То й вважали живі їх
мертвими, а мертві – вже приреченими на
нелюдську службу, звідки вороття немає.
Нібибатько і його нібисинок працювали в
чотири руки, чотири ноги і дві голови. Так би
тривало й далі, якби не одинєдиний день, котрого
вони усуціль боялися. Той великий і світлий день
приходив кожного року різними шляхами – через
молитву святих отців і матерів, сила якої кликала
на землю Початок і Кінець – виганяючи їх обох в
Чужогору. Там вони, пересидівши перехід через
своє місто Останнього пророка, знічені і

72
перестрашені, повертались у Соляну долину. А
що їх служки такого уміння, привілею втечі, не
мали, то за час відсутности Шерстобоя і його
синка, перетворювалися на соляні стовпи
стовпчики, котрі вправно перемелювали усім знані
млини. Тож попереду був ще один рік – дніночі
шукання, брехні і зради заради кількахвилинної
розваги. Усі вони відбивалися у Шерстобоєвому
свічаді. Воно, знай, кривавило, а на землю вдень
падала темінь.
І лише одного дня настало визволення.
Зібралося так багато вітрів – скажених,
несамовитих, злющих, осатанілих і нестерпних,
що усі вони усією своєю силою розтрощили
ненависне свічадо. Не лише воно розбилося на
друзки, а й той, хто сидів у ньому загинув навіки.
Не було вже нікого, кому Шерстобой звірявся б.
Залишився сам серед пустелі солі, що її млини
натеревенили, а самі упокоїлися в пустці
Чужогори.
А поки ридав соляними потоками, на його
голову лягла десниця Божа…

73
74
 РІДНА ЛЮДИНА

Вона завжди вчила не просити, не жаліти і не

гордувати. В його житті з'явилася раптово –
одного червневого дня на чужині. Була там вже
трохи більше ніж пів століття. Не хотіла того, а
воно сталося. А перед тим відсиділа цілісіньку
зиму в тілі деревавелета поміж новими
кордонами, що вкотре покраяли її рідну землю.
Не боялася самоти, знала, що коханий
повернеться і вони знову будуть разом. Пам'ятала
рідну оселю, батьків і їх батьків, сестер і сусідів.
Але мусила йти вперед. Досягати мети. Боротися.
Упродовж свого довгого і щасливого життя. На
чужині, поміж своїх. Від початку доводити своє
право на освіту і працю, чоловіка і дітей. Не все
вдавалося відразу. Старалася усіма силами.
Удень – працюючи, увечері – навчаючи і
навчаючись. Мала хист гуртувати довкола себе
інших. Знаходила сміливість брати на себе

75
відповідальність. Надто, коли убили Провідника.
Не ховалася за спинами героїв чи свого мужа –
відважно йшла нога у ногу з чоловіками, котрі
судили залізом і кров'ю. Перед очима пропливали
місця і місяці, проведені у повстанському війську.
А потім – зима, криївка, нутро старого дуба,
перехід на Захід…
Коли вперше зустрілися – панувала якась
молитовна тиша, настрій порозуміння, запах
рідного дому і тепла найближчих. Не був їй ані
родичем, ані знайомим, лише молодим нащадком
Сталевого полковника. Замешкав у її домі – як
син чи онук, яких у неї не одна сотня була. Для
усіх цих скитальців вона й її домівка були завжди
прихистком. Домом рідної людини. Ані вона, ані
її старі пожильці не вимагали документів, а
грошей й поготів од нових мешканців її дому. Сама
усе давала – просто, з посмішкою. Просто так.
Бо це ж рідні, казала, з отчого краю. Не вимагала
віддавати, коли вже ставали на ноги і могли самі
постояти за себе серед чужих. Завжди творила
неголосну молитву за таких, якот я і решта.
Годувала, вчила, підтримувала – за свою нехитру
пенсію за багаторічну працю на заводі. Чоловіка
утратила давно. Був добрим вояком, співаком,

76
вченим. Просто одного дня відлетів у вирій, аби
керувати, як і на землі, незлецьким хором. Тож
там, далеченько, знай, воював далі за правду,
співав Богові і його ангелам, вчився жити у
засвітах…
Тягнула на собі дітей і хату, відвідувала
хворих, співала у церкві. Була жінкою милосердя.
Але не просила нічого і в нікого, бо то слабкість
людська, мовила. Не жаліла нікого, бо то гріх,
казала. Не гордувала ніким, бо то доля, шепотіла.
Так навчала любити людей.
Святкуючи свою вісімдесят дев'яту зиму,
знала, що прийдешньої вже не побачить. Не
втомилася, радше приготувалася до мандрівки на
санях до свого мужа. Туди, уверх, де святі й
угодники відпочивають. Прощаючись зі світом
земним, згадувала не лише свій вік, проведений у
праці і молитві для ближніх, а й повстанський
Великдень 1946го. Озиралася у минуле,
шкодуючи лише за тим, що може когось не
встигла врятувала від самоти, бідности чи голоду.
Рідна людино, людино добра, спочивай у своїй
новій оселі.

77
78
 ДІД-СХІДНЯК ДРУГИЙ

Коли він опинився у місті без властивостей,

козацьке походження, а надто знамените
прізвисько, важили мало. Тут нікого не хви
лювало ані народження у Сковородинівському
краї, ані здобутий фах математика, ані його
розмисли про нелюдський час.
А що був молодим, високочолим і примітним,
поміж поясненням простору і його обчисленням
став функціонером міськвно. Опинився поміж
перших совітів. Правда, ніяким совітом ніколи не
був, але перший погляд українського підпілля
затаврував його саме таким. Це вже згодом, коли
перші тікали, а інші переможно вступали до міста,
«свої« побачили у ньому «нашу» людину. За нової
окупації жив, працював, кохав. Став леґендарним
співаком Боянового хору – таким відомим, що
опісля світлини з ним родина довго ховала від

79
цікавого ока і дітей, і онуків, і знайомих. А ще далі
навчав українську молодь, котра йому була
особливо рідною, адже своїх дітей ще не мав. Зі
своїми вихованцями воєнного часу в час мирний
завжди бачився охоче. Відхурделила війна,
почалися нові клопоти – ті утекли, а ті (перші)
повернулися вже другими (Та й чи другими, якщо
не п'ятими?..) І почалися запитання: чому і для
чого залишався серед ворога, як виживав і кого
навчав? Не розповідав про це нікому. І далі був
добрим товаришем своїх учнівпідпільників. Не
виказав нікого, а надто – багатьом допоміг,
попередив, застеріг. Про це все вони
згадуватимуть, коли він відійде у засвіти.
А час крокував невпинно. У шлюбі з коханою
людиною народилося двійко дітей. З першою
дитиною було взагалі цікаво: охрестили її
Андреєм на митрополитову честь, а вже потім
дописали у метриці «Сергій», тим самим
поклавши незриму традицію у цій великій родині
кількох сімей називати своїх первістків Сергієм.
А за кілька років дякували за донечку, назвавши
її Богомданою. А він навчав далі: числа,
перетворення, структури, просторові відношення
тощо. Згадував козацький край, батьків і сестру.

80
 Проминув час. Діти стали дорослими.
Полетіли з отчого дому в чужі краї. Батьки
залишилися самі. Не забували їх діти. Щороку
були з батьками – влітку велика родина збиралася
разом.
Відгомоніли роки. Дідасхідняка вже немає з
живими. Пішов перший, а за ним – кохана
дружина. Спорожніла хата, що завжди була
рідною не лише їхнім дітям та онукам. Будинкові
сходи ще пам'ятають його ходу, балкон у двір
згадує його ранкову руханку. Давно немає його
сусідів – той виїхав, той помер, а хтось ще просто
не народився. Жива сув'язь пам'яті міцно тримає,
ніби хоче прив'язати до того давнього будинку,
що його збудували люди для людей. Для тих, котрі
пам'ятають своє коріння, своїх близьких. Свою
історію. Історію дідасхідняка другого.

81
82
 ВІДКУПИТЕЛЬ

У будинку на Старій дорозі поселився

Відкупитель. Після років каторги в казахському
степі ще не вернув домів. Рідне село у сонячній
долині, купелі Сонця, ще мусило почекати. Тож
прийшов до міста людей, щоб їм служити. Там,
на каторзі, прийшов до Спасителя і той його
прийняв. Став служити братам і сестрам, батькам
і матерям, дідам і бабам. Благовістити про життя
і смерть, добро і зло, день і ніч. А бувши сином
горян, не забував про світ підземний і світ
небесний.
Після звільнення опинився на торговищі
давньої римської колонії, там, де, щоп'ятниці
було сумно, бо й там помирав Спаситель. А що за
червоної зірки люди і тут, і там не надто
усміхалися й любилися між собою, почав
проповідувати добро. Не завжди люди хотіли
добра, не завжди вірили у незворотність перемін.

83
А ті поволі сунули, спочатку групами, що взялися
за руки задля єднання, а вже зовсім скоро –
натовпом, що волів уздріти живого, жовто
блакитного, вишиваного Бога. Мало було не
віруючих, а справді вірних Богові і рідній землі.
Але він тішився, як дитина, і тим, і сим. Працював
не покладаючи, ні, не рук, а велосипеда. Доки мав
сили обходитися зі старим обійстям, поратися у
городику, плекати квіти, постійно мандрував на
двох колесах містом і його околицями. Не
навчився одягатися у давно заслужені ризи. Мав
сильні руки, бо на каторзі працював важко, а рясно
зоране псальмами чоло тішилося буйною
сивиною. Старець на ровері. Поміж людьми і
тваринамиприблудами, поміж росами і травами,
поміж молитвами і прокльонами йому услід. Все
було, казав. Був завжди серед живих. Молився
за убієнних. Промовляв для молоді. Та ж, молодь,
його сильно любила. За простоту і доступність.
За здоровий глузд і вміння бути потрібним.
У старій обителі Старої дороги відправляв
хвалу Богові. Ніколи не був самотнім, адже
завжди мав Бога у серці. Жив ним, звірявся йому,
просив у нього прощення. Для людей. Не для себе.
Уважав себе найбільшим грішником, казав, що

84
таким пам'ятає себе з дитинства. Був молодим,
кохав і був коханим. А як на землю його батьків
впала чорна нелюдська мара, пішов до повстанців.
Як горянин був вправним, багато спостеріг,
чимало навчився. Та не врятувало це від чорної
зради. Потрапив у сильце ворога. Зневажений, але
не знищений, потрапив ген далеко, у казахський
степ. Там теж були люди, свої і не дуже. Їм і
вирішив служити, звірившись однієї ночі такому
ж, як і він, в'язневі сумління. Не знав, що той
в'язень – катакомбний наглядач братів
відкупителів для найбільш згорьованих…
Коли Спаситель прийняв його в Авраамове
лоно, будинок на Старій дорозі почав занепадати,
городик заріс бур'яном, а квіти засохли. Усі, люди
і природа, сумували за своїм Відкупителем. А він
там, угорі, вже прохав про свого наступника. Ще
трохи мине часу, і будинок відремонтують, на
плебанії зростатимуть плоди землі, а квіти
тішитимуть людські й Божі очі. Новий
Відкупитель вже там.

85
86
 «ПАНСТВО З КОРІННЯ»

Ніколи не розумів того удаваного ґонору. А

вони підкреслювали його повсякчасно. На
кожному кроці, затягаючи до нього, як до секти.
Самі ж бажали панувати. Над думками і вчинками,
удень, уночі, на роботі, на відпочинку, серед колег
і друзів. Лише вони. Більше ніхто. Все найкраще
– у них, все наймудріше – то все від них, все
найгарніше – то лише їхні діти. Ніколи не
говорили, звідки прийшли, яким робом заробили
перший гріш, але завжди знали, хто звідки, чиїх
батьків діти, чи ті були злодіями, а чи крадіями, а
чи паліями, чи ж здоровими, а чи немічними…
Лише Біла ігуменя все знала – і про тих, і про
сих. Багато могла б розповісти Тамнагорі. Але
не хотіла. Але ж людина на те і людина, що
мислить, помиляється, карається, а то й бреше.
То й поповзли містом чутки про панів, котрі, лише
вибравшись із боргів родичів, спродали усе їхнє

87
начиння аж до останньої краплі олії, що нею ті
ґендлювали їхній батькомати, скупили різного
краму враз з дипломами про освіту і зажили собі
на славу. Збудували якийсь незлецький палацик
– чи то за японським, чи то за польським
«прожектом» – і почали дурити людей. Казали,
що вони – то, прошу пана, «панство з самого
коріння»! Що там усі ці селюкигречкосії, котрі
малу п'ядь відрізнити не годні від великої! Або
що то за вчителі народні, що не знаються на
п'ядунах! Так роками множився міф про панів
великих, історію їхнього роду славну, звитягу
нікому не знану, окрім них самих…
Поза своїм життям не бачили нікого. Ані
доброго, ані ніякого. Всі їм ніби були щось винні.
Не мали співчуття. Не вміли бути людяними. Так
і жили. Дітей народили, вивчили, оженили,
відіслали у столиці. Самі ж зачинилися у своїй
сірій фортеці, котру, ані добре поліття, ані врожай
плодів земних і часи мирні, не врятували. І дали
творили міфологію для дорослих, для самих себе.
Якось навіть самі увірували в те, про що завжди
промовляли. Люди ж не вірили їм ніколи.
Пам'ятали добрих і працьовитих їхніх батьків,
завжди привітних і метких до загального добра.

88
Сумували, що діти таких батьків так зрадили їхні
надії, спокусилися на отеє «панство».
А воно продовжувало свою руїнницьку працю.
Нищило усе довкола, перетягало «тверді» родини
на свій бік, засліплювало й змішувало віри,
творило сотні нових мальв, підхоплених лиховієм
перекотиполя. Та й людям, прости Господи,
ніколи було до отих «панів». Думали лише про
своє: вранці про вечір, уночі про ранок. Жили, аби
жити. Робили, аби робити. Тому й мовчанням
своїм плекали зло, даючи йому свої історії. З
таких історій і народилося «панство з коріння«.
Через мовчаннязгоду на злочин…
«Панство з коріння» мандрують душами і
тілами, сім'ями, родинами, країнами,
континентами. Наразі їхня подорож – успішна.
А яким буде фінал отого «коріння»?..

89
90
 КНЯЗЬ КНЯЗІВ

Задзвонив телефон. На тамтому боці слухавки

був невидимець. Назвавшись, одразу посіяв зерна
довіри. Був ґречним, хоча й чужим. Та, як
з'ясувалося згодом, співав і моїх пісень, жартував
моїми дотепами, читав мої книжки, лише не
молився моєю мовою. Мав за собою іншого Бога.
Тож з моїм вони не перетиналися ні тут, ні там, –
кожен мав свого.
Хоча був людиною великого серця, ніколи не
переступав дозволені межі. Багато знав, ще
більше – побачив. Був і залишився людиною світу
і людиною для світу. Майстерно володів своїм
часом. Цінував його, як і всі його рідні. Був
порадником і рятівником у червоному столітті.
Саме там і почалася його історія. У столітті
змішаних фарб життя його скінчилося.
Завжди розумів поневолених – сам таким був.
Просто його рід поневолили набагато раніше,

91
аніж мій. Вирвали з корінням у далекому краї,
переволочили насильно до казематів в зіркових
декораціях. Мусив вижити. Достеменно вивчити
своїх кривдників – їх «окультурену» цивілізацію.
Аби помститися, хай і символічно. За батька,
матір, рідних, кохану, котрих оті «окультурені«
відібрали, навічно залишивши їх помирати там, де
ще орел карав Прометея, довбаючи ребра і
розбиваючи серце…
Коли ж приїхав до мене, у моє місто, відразу
хотів напитися води. Не конче з криниць, якими
колись місто славилося, можна і з вуличної
колонки (такі ще були…). Почувався як риба у
воді, адже й цими землями колись пробігали його
пращури. Звісно, чинили кривду. За те й
почувався трохи ні в сих ні в тих. А коли
познайомився зі Східним чоловіком, обидва
відчули поклик крові. Без слів відновили сув'язь
пам'яті про свої народи. Закохався у моє місто.
Завжди про це говорив, а інколи – писав. А ще
рідше ми розмовляли за величезним круглим
столом у нього вдома. Ні, звісно, не вдома – в його
вимушеному помешканні на згині Мокрої Телиці.
Завжди тихо молився своєму Богові, котрого
зачинили у далечині гір. Вправно перебирав

92
невидиму нитку молитви, підносячи її за своїх і
чужих братів і сестер. Бачив біль народів і
континентів. Не втомлювався про це писати і
говорити. Багатьма мовами світу, адже був
знаним бельмесом. Легко перетинав державні
кордони і завжди знаходив потрібні слова для
своїх візаві.
Коли одного разу його серце не витримало
напруження і він мусив піти в небесну блакить з
Містанагорі, звідтам, де дзеркальний короп,
приправлений перцем, вже давно не мовчав
п'ятьма мовами, у колишньому Новому
Амстердамі про нього написала Шульцберґерова
газета. Увесь світ сумував за своїм захисником.
А у моєму місті саме тоді ліквідували ту
водопровідну колонку – вже не було кому води
напитися… Князь Князів вже тоді смакував води
свого небесного Йордану.

93
94
 БАНДУРИСТ

Коли його останній бій стихав, він ще не знав,

що бандура стане для нього новою зброєю. А що
вибрався з огненного кола, ще мусив багато чого
пережити, а ще менше – розміркувати. Тепер
важили діла, а не слова. На якийсь час забув про
рідну сторону, батьків і сестер, залишених на
поталу червоним наїзникам, що вдруге вертали
не до своїх домів.
Хотів бути кимось у чужій стороні, тому мав
тяжко працювати. Не всі тамтешні повірили сотні
таких, як він. Комусь позаздрили, когось
спровадили навіки до одного з четверні нових
окупантів, а когось, хто був удатніший, –
виштовхали в плечі у нові світи.
Все оце прекрасно бачив, про все дуже добре
пам'ятав. Не переставав згадувати рідне обійстя,
грекулатину в школі, замилування музами,
присягу рідному краєві в чужому мундурі. А вже

95
тут, на чужині, був статистичною одиницею
вигнанців зі своїх домівок, колишнім вояком
колаборантом, з сотні тих, котрих охоче оминали
і свої, і чужі. Тож мусив почати все спочатку. На
новому шляху трапилася чужинка, що враз
закохалася у чорнявого вусаня, який, окрім
дужих працьовитих рук, ще й хвацько виспівував
баритоном якісь мелодії, геть незрозумілі її
вухові.
Прийняла його у своє невтішне, повоєнне
життя. Почали йти разом, творити спільну
історію. Історія їхнього кохання – донечка, котру
охрестили у його вірі на честь римської
великомучениці. Не помилися, адже стала тим
містком, який дужче поєднав батьків – його, зі
сходу, і її, із заходу, закутого тоді у залізо
континенту. Навперебій навчали дитину, аби не
цуралася батьківської мови і трималася звичаїв
матері.
А немолодий батько, знайшовши на місцевому
тарґанячому ринку старосвітську бандуру,
згадавши, як панотець на плебанії колись вигравав
думу про Олексія Поповича, одразу ж її й купив у
якогось новочасного неґоціантанімака, мовби
спасаючи своє від загребущого чужинця. Навчився

96
грати на бандурі нескоро. Мусив ще дбати про
сім'ю, догоджати жінцічужинці, піклуватися про
дитину. А вечорами, перебираючи нехитрий
музичний тайнопис, який дивом зберігся в одному
з тамтешніх монастирів, випробовував свій талант
мелодіями рідного краю. Про хмару, що вставала
зза лиману, про МорозаМорозенка, про чорний
колір і вітер, що віє в Україну…
А за якийсь час світ його визнав. Повірив, що
оббрехані сусідами народи теж мають своїх
музик. Тих, котрі не торгують своїм талантом,
тих, які не люблять пірники. Лишень одного
боявся – повернутися хоча б на кілька днів
додому, до рідних. Не міг себе переконати, що
там його досі чекають рідні сестри. З роками не
збайдужів, але й не помужнішав. Доживав віку,
гастролюючи лише у не своєму місті, поміж
такими ж, як і він, вигнанцями. Ніколи нікому не
відмовляв у допомозі – і тим, котрі були поруч, і
тим, які щойно приїхали з рідного краю.
І хоч нині він покоїться у чужій стороні, у
струнах бандури ще досі живуть мелодії його
батьківської землі. Бринять вони по світові про
вояка, який, викинувши зброю, почав промовляти
до людей мелодіями степу.

97
98
 ШУКАЧ

Споконвіку він шукав істину і правду. Коли був

малим, в часи війни і вигнання, на чужині, серед
рідних і незнайомців. Відчував потребу пізнавати
світ, його теперішнє і давньоминуле. Чи хотів того
світ довкола нього, ніколи не дізнаємося. Був
підпільником в отчому краю, робітником на
чужинецькій фабриці, активістом у рідній
організації. У вільний час невільничого життя вчив
чужі мови. Спотребилися вони у часи, коли
відтворював правду про недавнє минуле. Не лише
про засідки ворога, його підступність і
лицемірство, а й про справжнє геройство своїх
братів і сестер, однодумців у вічному поході.
Через більш як пів сторіччя, гортаючи сторінки
книги свого життя, щиро дивувався, як багато
вдалося описати, осмислити, охарактеризувати.
Не маючи часу, завжди його знаходив. Аби
свідчити про правду і кривду, про життя і смерть,

99
заподіяні його народові. Днями працював на
фабриці, ночами, домовившись зі сторожем,
копіював тексти про вічну битву з темрявою, що
передувала залізній завісі.
Не тривало це вічно. Мусив зважитися на
вчинок – викласти на папір свої думки про
нещодавно відгомонілі часи. Завжди у них були
люди і машини, кров і залізо. Було все: від
народження й смерти, любови й ненависти,
помилування й убивства. Так писалася нова
історія старого народу. Став стражником його
пам'яті. Літописцем його леґенд. Оповідачем його
історії. А найбільше – викривачем міфів про свій
старий народ.
Так тривало довго. Мав щастя на уважних
слухачів, талановитих учнів. Усіх їх навчав правди
про правду. Тому не мав часу на родину. Ту
першу, правдиву, залишив в лабіринтах
молодости, другу – творити на чужині, через
небезпеку підпільного буття, вже не хотів. Був
вигнанцем посеред країни прибульців. Там, де
одним було погано, почувався своїм, а там, де
іншим було добре, відчував свою непотрібність.
Творячи історію для майбутньої книги роду, з
роками забував своє теперішнє. Продовжував

100
шукати правдиві слова, аби ними викласти
мозаїку правдивих текстів, що їх читатимуть
прийдешні правдоборці.
Мало зважав на свою, непатріаршу, осінь.
Завжди слухав голосу свого серця. Мав
незатуманений розум, прекрасно знав, що зима
вже наближається. Завчасу приготувався, аби
чогось не забути. Ісход був стрімкий і легкий.
Пустився в путьдорогу, бо й там, подумав, є що і
для кого шукати. Тому досі небитими шляхами
мандрує Шукач. Нині він вже доходить домів. В
небесній блакиті його зачекалися ті, що, дякуючи
його праці, стали героями свого народу,
праведниками праведних, блаженними
блаженних, пам'ять про яких – з роду в рід.

101
102
 МАТІР РОДУ

А час збирати каміння невпинно добігав свого

кінця. Вже не важили слова і діла, усе записане у
різні книги вже було надто далеко. Не допомагали
спогади, хвилювання і благання. Зворотній хід
історії вже не можна було спинити. Не рятували
чоловік, діти, друзі і просто добрі люди. Ні, вони
не збайдужіли. Гадки не мали, що це вже
неочікуваний кінець. Надто сильно любила
життя. А що життя було цілоденним і цілонощним
навчанням, вчилася його зрозуміти, а набравшись
розуму, – передати в спадок своїм учням. Не
знала, за що карається, лише здогадувалася, що
над світом, де завжди гніваються люди і
порушується земля, возсідає ТойнаГорі.
Не встигла згадати свого життя, не бігло воно
перед очима. Та й не бажала забувати батька
матір, котрі й самі не встигли натішитися спільним
життям – за кілька днів після весілля батька

103
забрали нові окупанти до своїх таборів. Тож далі
матір виховувала своїх двох донечок наодинці зі
світом. Пам'ятала червону школу й усіма
зненавиджений предмет, що їй найдужче
подобався. Адже саме цифри були дороговказом,
як управляти світом. Закохалася у той праобраз
краси світу, що й визначив її вибір в житті. Вчити
гідно і з любов'ю до світу, таким було її бажання.
Усе їй вдавалося, а найголовніше – бути самою
собою. Не робити зла, не чинити свавілля
близьким і далеким мандрівникам на життєвих
стежкахдорогах. Покохала майбутнього слугу
Тогонагорі, народили вони з ним двійко дітей,
дочекалася дітей своїх дітей. Була щасливою і
завжди усміхненою. Не чекала ні від кого помсти
чи прокляття. Жила чесно і достойно.
Вирощувала свій сад божественних пісень і пекла
святі хліби. Для всіх – і рідних, і чужих. Не
терпіла лицемірства і брехні. Тож своєю
святістю відганяла Фальшивого нунція, а Білу
ігуменю притягала. Тому не завжди її розумів
чоловік і діти. А вона так цього хотіла. Зрозуміли
вони лише, коли вона їх залишила, аби любити
ще дужче. Так залишилася і далі матір'ю цілого
роду.

104
 Яким він стане зовсім невдовзі? Чи буде
стражденним, як матір його? Чи може життям
своїм вона вже сплатила усі необхідні небесні
податки? Відповіді, напевно, вона ще й сама не
знає. Та й чи мусить? Тож охороняє свій рід вона
у міжнебесній блакиті, очікуючи на пам'ять і добре
слово. Цього їй і багатьом іншим так сьогодні не
вистачає. А вони чекають. Бо совість усередині
нас вимагає добра. Якщо не з милосердя, то зі
справжньої любови. Вона ж перемагає усе…

105
 КАПЛИЦЯ ВДОВИЦЬ

Не кожного року вони збиралися отам, у

далекій од міста і людей каплиці.
Не хотіли намарне потішати своїх померлих
чоловіків.
Чекали нагоди побачитися, обійнятися,
примиритися.
За давні образи, гріхи і прокльони.
Їхніх і не дуже – чоловіків.
З роками число вдовиць неухильно зростало.
Сунуло до верхів, не хотіло залишатися в низах.
А мужі їхні відходили, нові прибували, знову
відпадали, як падолист січневої заметілі,
аті,жони змертвихневсталих, знай,
накопичували свою силу змертвілих лише тілом,
але не духом.
Співали пісень – весільних. Задумували нові
життя з новими хлопами. Хотіли любови і зради.
Бо тішилися тими дарунками долі. А тій було

106
байдуже – добре, то добре, зле, ну, так всім зле,
не тіко тим, обраним, ні, забраним від Тогощо
наГорі.
Разом ридали, коли було треба. Так спільною
працею спиняли хід земного будила. Час
шпортався, заплітався, пригальмовував. Поволі
їх, удовиць, розумів. Не до кінця. Мусила ж бути
інтрига.
Молилися своїм богам. Хто як вмів, так і
молився. Палили свічок, танцювали наодинці і
гуртом молодицьудовиць. Справляли і
Великдень, і Різдво, і усіх МарійБогородиць.
Нічого про нелюдське око не боялися, з усього
реготали. Були пекельними угодницями.
Вчащали до людських осель яко баби, жінки,
дівчатка. Виглядали своїх наречених, котрі
мусили колись сконати разом з ними, аби ті жили
далі.
Мстилися за стару кривду, якої зазнала одна з
них – найрівніша з рівних, найбіліша з білих,
найсолодша з солодших. Не могли простити ані
собі, ані людям образ чоловічих.
За роки візитів до каплиці зістарилися вдовиці.
Немов примари у надранковому тумані снували
тудисюди. Вже ніхто не звертав на них уваги. Вже

107
ніхто не волів молитися у каплиці. Жінки воліли
волі.
І тоді прийшов Вдівець зі срібною дудою.
Розставив свої сильця в каплиці.
А жони брели в надії на спочинок після років
вдовиного щастя.
Завалилися стіни капличні од звуків дуди
срібної.
Не було удовицям спасіння – погинули усі
разом.
І були їм імення – Облуда, Заздрість, Спокуса.
Тому каплиця перетворилася на в'язницю.
А Вдівець, втративши дуду, пішов до Тогощо
наГорі. Сповідатися з потрійного убивства…

108
 «ПАН ЛІҐАНСЬКИЙ»

Пан Ліґанський не вмів в'язати краватки, але

це не заважало йому бути на висоті. У цьому місті
його не знав кожен, але й не кожному були
потрібні його послуги. З усіма вмів знаходити
спільну мову – із законниками і злодіями, з
мирянами і церковниками, з старими і молодими.
Як то кажуть, мав пошану серед людей.
Як опинився у місті, уже ніхто й не пам'ятав.
Та містянином не був, але ним став. Довго
працював над собою, аби стати таким, яким
запам'ятався кільком поколінням сусідів. Мав
дотепну вдачу, хоча й нічого особливого – просто
був собою, або, принаймні, хотів, щоб так усі
думали. Ніколи не розповідав про своїх батьків,
адже їх його співрозмовники не знали. Сповідував
активне життя, котре нерідко рятувало його від
нудьги, докорів сумління, фанатичної віри. Сенс
його роботи полягав у консультуванні, отож він

109
завжди щось і пропонував. Зазвичай, до його
порад прислухалися – і друзі, і вороги, чи, просто,
спраглі не свого, а чужого слова. Були ж такі, які
хотіли чужими словами розмовляти про свої
справи, а не навпаки. І цього йому вистачало.
Кохався в старовині. В будинку, котрий
колись, за переказами, належав його дідові, у
захаращеному різним непотребом підвалі, завжди
та й щось знаходив цікавого для себе і друзів. То
стару гасову лямпу, то мідний підсвічник, то
побляклий образ… Кажуть, шукав якісь скарби,
нібито, приховані його родаком від пильних
червоних очей. Але не було вже кого запитати, –
тінь останнього свідка вже давно не висувалась
на сонце, бо лише уночі зоріла над млинівкою.
У сім'ї був ґречним: виховував доньку, та й про
домашніх собаккотів не забував. Лише знай
працював, багатіючи на консультаціях, та й копав
криницю. Все хотів напитися чистої води. Саме її,
а не когось, йому завжди бракувало. Умитися
волів повністю, занурившись у студені кола. Не
вистачало йому вибоїни, наповненої, не знати чи
живою, водою.
Копав криницю після роботи, надвечір і
посеред ночі. Сусіди лише потай підглядали і

110
думали, що шукає ще якийсь дідівський скарб. А
йому здавалося, що вже мав би досягнути срібним
рискалем середини планети, – так охоче вибирав
нутрощі землі. Не виходило це робити дбайливо,
елегантно. Сіль землі просто не хотіла
повторювати його прізвисько. Не хотіла
освячувати його забаганку стати паном панів…
Відгриміли липневі громовиці, земля досхочу
напилася небесних потоків, змішаних з крицевими
водами з криниці пана Ліґанського. Лише його
самого ніде вже немає – пірнув з головою у
потойбіччя. Певно й там є кого консультувати.
Аби лише там уміли зав'язувати краватки…

111
112
 БІЛОКНИЖНИК

Доля була щедрою і вимогливою. Хотів

малого, а отримав багато. Тож мусив ділитися
знаннями. Про себе, свій рід, довколишній світ.
Був з роду Білокнижників – тих, котрі не цуралися
людей, дарували їм істину, не вимагаючи нічого
взамін. Та життя випробувало його, і не лише
неминучою смертю батькаматері. Велике і
безіменне всесвітнє життя забрало життя
первістка. Залишило напризволяще з його дітьми.
А їхня родителька удалася в світи – просто утекла
від своїх дітей.
Так і жив – серед дітейонуків. Творив і вчив.
Потай молився, адже батьки, застрашені
червоними кіньми, глибоко закопали свою віру.
Тож був одночасно католиком серед
православних, юдеєм у протестантів, буддистом
поміж магометан, а найперше і найостанніше –
атеїстоммонархістом. Цьому сприяв й образ,

113
витворений природою, вдачею і здоров'ям, –
смиренного інтеліґента, мудреця без трону.
Ніколи не зустрічав ані Фальшивого нунція, ані
Білої ігумені, ані Східної людини чи ще когось.
Нікого з них не знав, бо не хотів. Знав напевно:
цього добра є багато, але багатство не завжди буде
добрим. Щось мав від своїх предків, неґоціянтів
патриціїв, маєтки яких давно пішли за вітром, у
Дике Поле, так і не повернувшись домів. Та й чи
мав він у руках отчий світильник? Адже його
загубили Білокнижники задовго до його
народження. Тож на своєму земному шляху
шукав правди – у Богові, в людях, природі.
Шукаючи, наділяв їх таємницями і смислами,
відомими лише йому. Мов удатний чарівник
жонґлював словами і символами, виписував
фарбами на земній палітрі свої чоловічі молитви.
Дав життя багатьом людям, вдихнув у них свої
задуми. Допоміг реалізувати найнесподіваніші
плани, вказав своїм перстом на проблеми, що їх
мусять розв'язати. Не терпів фальшу й
крутійства. Був вимогливим до себе і своїх дітей
учнів, а їхні вибрики і дурниці прощав. Не лише за
це вони одного ранку його врятували, щоби
увечері того ж дня він був серед найрідніших, а не

114
мовчазно лежав поміж інших мовчунів,
заскочених філософією серця.
Творив добро, не вимагав платні. За свій довгий
вік мудреця став живою легендою. А вона, як
відомо, безцінна і безсмертна. Відчував тягар
років і знання, котре кожночасно передав далі
своїм учням.
Так зробилося Білокнижникове передання –
добра і миру, віри і любови.
Збудував сотню площ і веж знань, що їм вже
не страшні людські заздрощі, пересуди і
прокльони.
Виховав леґіони войовників з брехнею про його
рідну землю.
Засіяв зернами істини вершини і низини нашого
повсякдення, возвеличив міць людського духа.
Заклав підвалини своєї Білокнижної
бібліотеки.
У ній він, Білокнижник, перший та останній том
на полиці під назвою «Добро».

115
116
 ЩАСЛИВЕЦЬ

Коли ж зібрався на останню гостину до Того

нагорі, посміхнувся. Та посмішка зпід вже
невидимої оболонки запам'яталася назавжди.
Вибирався у мандрівку в один бік довго, не
бажаючи залишати рідних і знайомих. Це вже
потім вони казатимуть, що його прощання було
подібним до чогось величного і незнаного.
У своєму житті він бачив багато. Був багатим
од життя: любив своє місто, його людей, різні
закамарки, що пригадували молодість. Адже був
ще тим бонвіаном, донжуаном, неформалом,
меломаном і т. д., – як і решта з його повоєнного
покоління. Бачив усіх: бідних і скорботних,
скоробагатьків і трударів. Часто помилявся у
людях, адже хотів усім допомогти – тому
порадою, тій роботящими руками, тим –
співучастю в творенні майбуття. Не раз і не два
вдавалося. Того дратував, сього злостив, а для

117
когось ще був й справжнім! Мав і тіло, і душу,
котрі не замулювалися навмисне сліпотою і
глухотою. Сперечався з сильними світу, а своє
робив. Плекав свій сад, бо змалку хотів бути
потрібним природі. Любив не лише людей, а й
тварин, – у його час це виявилося більшим
подвигом, аніж просто гарною звичкою. Писав
листи не лише однокласницям, витанцьовував з
ними на міській естраді, крутив їм голови наліво і
направо. А для себе знайшов білявку з Дикого
Поля… Й почалася їхня історія, як завжди,
зіткана з кольорових і чорнобілих сюжетів.
Чогось було більше, чогось менше. Ніколи не
було нудно.
Любив своїх батьків, адже був у них одинаком,
свою дружину, двійко дітей. Не нарікав на важке
дитинство, військовий відбуток поміж злочинців,
навчався в нелюбому серцю виші, постійний
пошук роботи. Залишався тим вусанем чи
бороданем, котрого усі любили. Умів бути і
добрим, і розлюченим, і справедливим, і
пророчим. Нічого, що не його, не купив чи вкрав,
– усе робив сам. На малій вуличці, котра губилася
у зелених шатах поблизького саду, його усі знали.
Та й чому ж не знати: одні були батьками його

118
однолітків, другі – знайомими його батьків, треті
– родичами однокласників його синів. А вуличка
ця з її дуже різними сусідами зробила його
упертим до прикрощів долі. Ще міг багато
зробити, ще більше вимріяти. Але вже не хотів –
почув поклик збиратися в дорогу. Був свідомий,
що піде. Все розумів, лише не міг пробачити
байдужості і гидоти, що, знай, його постійно
переслідувала.
Як простий чоловік, попростому зібрався,
пішовши навпростець до батькаматері. На
прощання посміхнувся, сотворивши свій
невимовний заповіт: завжди бути собою – у
доброму товаристві.
Бути щасливцем.

119
 БІЛА ІГУМЕНЯ

Ця жінка досі ходить поміж нами.

Ймення її, Біла ігуменя, не від темряви світу
цього, а від його скорботи.
Молитви її – за усіма батьками і їхніми дітьми,
живими і мертвими, ненародженими і зумисне
ними вбитими.
Сльози її – за тими молодими і старими, котрі,
через страх, не змогли відшукати себе в цій
атомній добі безвір'я і безправ'я.
Сум її – за зниклими безвісти і тими, що
свідомо вкоротили собі віку.
Вбрання її – молитва за ними всіма без
різниці.
Не ради всього земного, але вона може бути
всім сестрою і братом, батьком і матір'ю, другом
і подругою. Має таку силу вдачі – бути потрібною.
Не просить взамін нічого. Спокійно і тихо творить
життя поміж життями, інколи спотикаючись об

120
наріжні камені людської глупоти. Відсуває їх
своїм нехитрим черевичком. Видимий шлях свій
прокладає двояко: невидимою силою молитви і
швидкою ходою пророчиці.
Колись була вкупі з Білим ігуменом, – та він її
зрадив, запізнавшись з Фальшивим нунцієм,
ставши його служкою. Не відразу простила, не
швидко й відмолила не свій гріх. Звісно, минулося,
але не забулося. Та не втратила дару вірити
людям, а від віри їхньої, – рятувати. Бо ж віра та
різною була: в земне щастя, зліплене
нашвидкуруч з не найкращої глини. Тож шукала
свою скелю, аби, перебуваючи під її прихистком,
стати ще міцнішою.
Тією скелею стало близьке і далеке од неї
містечко. Було цікаве і живе. Зі своїми міфами і
леґендами, «пор'ядними» і ще «пор'яднішими»
городянами, а також святими й апостолами. І тут,
зітхала, майже усі – фальшивки… Гарно
промовляють, а ще краще обмовляють своїх
сусідів, братів, сестер, батьків. Ех, зітхала, тут
роботи не на одне сторіччя… Обмити б їх усіх
разом, але майже кожного окремо! Аби не жили і
давали жити іншим, а лише стали нарешті людьми,
котрі мають серце! Отак, з отакими думками і

121
почала свою щоденну працю, кінця котрій ще
близько не видно.
Ця тендітна жінка знає справжню ціну
молитви. Адже молитва – її невидима зброя і
засторога. За душі всіх од віку в правовір'ї. За тих,
що плавають, подорожують, за недужих,
страждаючих і полонених. За добре поліття, за
врожай плодів земних і часи мирні.

122
 ГЕНЕЗИС

Напочатку була велика сага маленької

людини, про яку світ вже дізнався. Це вже
посередині неї Щасливець народив Амнезійця, а
той – Варвару. І була груднева дівчина
подарунком втікачці з Дикого Поля року, з 1971
го. І жили вони у будинку 8А, а інколи на
Космонавтів, 52, спостерігаючи не лише за
історією Марії Чорний Писок. Не забували про
Сирітку і Дідасхідняка першого, котрі ще знали
про своїх людинородителів. Найперше – про
Мистця і Ченця, а вже потім – про Сталевого
полковника, що був вуєчком Сирітки. А ще був
Дідсхідняк другий, котрий міг багато чого
цікавого розповісти про них усіх, але не хотів.
Наприклад, що був такий собі Думайло. Але то
інша історія іншого роду.
Амнезієць зростав з книжкою у руках, читав і
писав про книги Якова, навчався у чотирьох:

123
Східної людини, Шукача, Князя князів і
Білокнижника. І як завжди, плічопліч з людьми
світлими і чистими, поруч була трійця сил темно
брудних – Фальшивий нунцій та Шерстобой зі
своїм свічадом. Боронитися од них, крім
прародичів, допомагали Рідна людина і Матір
роду. А Бандурист і Відкупитель, той музикою
степу, а той силою слова, відганяли зло. Між тими
і сими були «Панство з коріння» і «Пан
Ліґанський», бо час ще відмірював їм різного часу.
І в книзі родоводу Амнезійця записали таким
чином:
До сил небесних спорядити Сталевого
полковника, Марію Чорний Писок, Мистця і
Ченця, Сирітку, обидвох Дідівсхідняків, Рідну
людину, Відкупителя, Бандуриста, Князя князів,
Шукача, Матір роду і, вкінці, Щасливця.
Чистилище мусили пройти Фальшивий нунцій,
Думайло, Шерстобой зі своїм свічадом і
«Панство з корінням».
Східна людина, «Пан Ліґанський» і
Білокнижник залишалися поміж людей, творячи
щоденні свої труди і дні.
Яківкнижник і далі блукав світом земним,
разом з Білою ігуменею.

124
 Каплиця вдовиць пішла у забуття.
Про сили підземні, котрі тут, зазвичай,
водилися, воліли мовчати.
І пам'ятав Тойщонагорі про рід цей завжди
і навіки.
Бо саме з таких, спускаючись до глибин їх душ,
він укладав документи несвоєї тожсамости.
Повернути їх із небуття – значить відшукати
себе і своїх.

125
 ЗМІСТ

Амнезієць ............................................................ 7
Фальшивий нунцій ............................................. 13
Сталевий полковник ......................................... 16
Книга Якова ....................................................... 21
Думайло ............................................................. 25
Марія Чорний Писок ........................................ 29
Мистець ............................................................. 35
Чернець .............................................................. 39
Будинок 8А ...................................................... 43
17 грудня ........................................................... 45
Рік 1971й .......................................................... 49
Сирітка ............................................................... 52
Дідсхідняк перший ........................................... 56
Шерстобой ......................................................... 61
Східна людина ................................................... 63
Космонавтів, 52 ................................................. 66
Шерстобоєве свічадо ........................................ 71
Рідна людина ...................................................... 75

126
Дідсхідняк другий ............................................ 79
Відкупитель ....................................................... 83
«Панство з коріння» .......................................... 87
Князь князів ....................................................... 91
Бандурист .......................................................... 95
Шукач ................................................................ 99
Матір роду ........................................................ 103
Каплиця вдовиць ............................................. 106
«Пан Ліґанський» ........................................... 109
Білокнижник ................................................... 113
Щасливець ....................................................... 117
Біла ігуменя ..................................................... 120
Генезис ............................................................. 123

127
 Іван МОНОЛАТІЙ

ДОКУМЕНТИ
ТОЖСАМОСТИ

В авторському редагуванні.

Верстка Стефанії Шеремети

Видавництво «ЛілеяНВ»
А/С 250,
м. ІваноФранківськ, 76018
email: lileyanv@gmail.com
Свідоцтво ІФ №8 від 28.12.2000 р.

128