86.

Економічна модель Індії

87.
Програми реформування економіки Індії 1991 та 2014 рр.
З самого початку здобуття незалежності уряд Індії мав справу з розбалансованою й децентралізованою
економікою і з пануванням у країні місцевих князів та найбільш заможних підприємців. Президент Індії
Джавахарлал Неру проклав курс, названий його ім’ям, який передбачав значне підвищення ролі держави в
економічній сфері. В основі економічної стратегії «курсу Неру» було спирання на внутрішні сили країни [1, с.
225]. Першорядне значення в економічній політиці Індії мав комплекс державно-ринкових заходів, що
передбачав створення державного сектору з метою переборення відсталості країни та досягнення нею
економічної незалежності. Для реалізації цілей була обрана модель імпортозамінної економіки з опорою на
державний сектор та державне регулювання економіки [2, с. 42]. У незалежній Індії були націоналізовані усі
підприємства, що належали колишній колоніальній владі. Державний сектор почав активно розвиватися. У той
же час держава контролювала основну діяльність і приватного сектора. Бідність значної частини населення й
безробіття, яке становило десятки мільйонів чоловік, змусили уряд значну увагу приділити розвиткові саме
малого бізнесу. З перших етапів економічного реформування і до кінця 1980-х років держава проводила
політику захисту внутрішнього ринку від активної іноземної конкуренції, захищаючи насамперед дрібні
підприємства найбіднішої частки населення (в основному це текстильне, взуттєве, шкіряне і скляне
виробництво, де дрібні підприємства складають 70 – 80%). З цією метою уряд держави уклав перелік товарів,
які заборонено виробляти великим підприємствам. У цей перелік входять 800 найменувань товарів, що
можуть закуповуватись у дрібних виробників за фіксованою ціною. Це фактично гарантувало збут продукції.
Разом з тим уряд Індії проводив політику «сільської індустріалізації». Це передбачало створення підприємств
по переробці сільськогосподарської сировини на дрібних олійнях, рисосушках, млинах. Це дало можливість
збільшити сільськогосподарську зайнятість населення і ширше використовувати місцеві ресурси. Також
створювались кластери малих підприємств як центрів зростання в економічно відсталих районів. Але разом із
розвитком приватного сектору економіки в Індії активізувався і державний сектор. В результаті на початку
1970-х років його частка у ВВП становила вже 26%, а на початку 1980-х років – навіть 38% [1, с. 226]. Моделі
п’ятирічних планів розвитку Індії до 1991 р. були моделями виробництва та капіталовкладень і, як вже
зазначалося, орієнтувалися на імпортозаміщення, залучення інвестицій, сприяння експорту та залучення
іноземної допомоги. При цьому значна увага акцентувалася на політиці регулювання іноземного капіталу.
Внаслідок цього закордонні підприємства, які бажали зберегти та розширити свої позиції на індійському
ринку, переходили від експорту товарів до експорту капіталу та участі у створенні підприємств всередині Індії.
Впроваджувалася політика обмеження іноземних капіталовкладень у сфері обігу, у зовнішній торгівлі, у
традиційних галузях промисловості, вже освоєних національним капіталом, і розширення залучення
іноземного капіталу у капіталоємні та технологічно складні галузі промисловості. В результаті за період з
1947/48 р. по 1991/92 р. у галузевій структурі вкладеного в Індії іноземного капіталу частка торгівлі та фінансів
впала з 28% до 3%; частка плантацій, гірничодобувної, текстильної, харчової та тютюнової промисловості – з
40% до 20%. А частка хімічної, машинобудівної, металургійної та металообробної промисловості зросла з 9%
до 63% [2, с. 45-46]. Але наприкінці ХХ ст. в Індії процес розвитку економіки ставав все менш стабільним.
Зростав дефіцит платіжного балансу, а також зовнішній і внутрішній борг. У 1991 – 1992 рр. Індію спіткала
фінансова криза. Дефіцит бюджету становив 8,2% від ВВП, інфляція зросла до 17%, приріст промислової
продукції не досягав навіть 1%, суттєво скоротився експорт. Розв’язання перелічених проблем потребувало
нової стратегії економічного розвитку Індії. Основою нової стратегії індійського уряду стало обмеження
державного регулювання, лібералізація економічної політики. Першочерговим завданням стало досягнення
макрофінансової стабілізації та реструктуризації на галузевому рівні. Реформи охопили практично всі галузі
економіки. У сільському господарстві ціни на сільськогосподарські продукти були наближені до реальних
витрат на їх виготовлення. Зберігаються субсидії виробникам аграрного сектору. У промисловості було
ліквідовано ліцензування підприємств, що сприяло залученню капіталу. Для приватного підприємництва були
відкриті деякі сектори економіки, які раніше були власністю держави. У зовнішній торгівлі зняті кількісні
обмеження і знижено тарифи з 71% у 1993 р. до 35% у 1998 р. Реформи дали позитивний наслідок. Збільшився
обсяг національного продукту на душу населення, знизився бюджетний дефіцит, інфляція. Темпи зростання
ВВП у 1990 – 1994 рр. становили в середньому 3,8%, у 1995 – 2000 рр. – вже 6,5%, у 2001 – 2003 рр. пересічно
5,9% [1, с. 227]. Принципово важливим є факт інноваційної спрямованості сучасної індійської економіки. Адже
в умовах бурхливого науково-технічного прогресу конкурентоспроможною може бути лише інноваційна
економіка. Стратегія інноваційного розвитку Індії заснована на програмі «Наукова, технологічна та інноваційна
політика», що була прийнята національним урядом у 2010 р. У цьому документі задекларовано намір
перетворити Індію у глобальну інформаційну супердержаву – лідера інформаційної революції в усьому світі.
Розвиток міжнародного співробітництва у сфері інновацій визнається як одне з основних завдань зовнішньої
політики країни. Інновації в Індії фінансуються здебільшого із державних джерел (75%) і лише 20% – із
промислових. Урядові асигнування на НДДКР передусім сконцентровані у сфері оборони (25,6%) і космосу
(18%). На НДДКР у промисловості спрямовується 6,3%, на транспорт – 1,5% відповідних бюджетних
асигнувань. Характерним є також збільшення обсягу фінансування інновацій провідними національними
підприємствами (наприклад, Tata Motors, Prithvi Information Solutions, Polaris Software Lab, Bharat Heavy
Electricals, Mahindra and Mahindra тощо). Крім того, щорічно майже 13 млрд. дол. витрачається на НДДКР в
Індії зарубіжними компаніями, що становить приблизно 40% сукупних витрат на НДДКР індійської
промисловості.

88. Визначальні риси нових індустріальних країн.

Вони демонструють найвищі темпи економічного розвитку (8% у рік у НІК першої хвилі), а в період глобальної
кризи у більшості з них не відбулося глибокого спаду, спостерігалося лише падіння темпів зростання.
Провідною галуззю в цих країнах є обробна промисловість.
У всіх цих країнах діє експортоорієнтована стратегія, звідси - підвищене значення зовнішніх ринків.
Ці країни залучені в активну регіональну інтеграцію (ЛАІ, МЕРКОСУР, АСЕАН та ін)
В ряді цих країн відбувається процес динамічного утворення власних ТНК, які успішно конкурують з ТНК
провідних країн світу.
Велику увагу в НІК приділяється освіти і науки, розвитку сучасних технологій і в цілому нарощування
людського потенціалу.
У цих країнах надзвичайно ефективно розвивається використання високих технологій на базі кластерного
підходу і частково аутсорсингу.
Всі ці країни досить привабливі для ТНК внаслідок дешевизни робочої сили, володіння значними
сировинними ресурсами, розвитку банківського і страхового секторів і створення в них сприятливого "ділового
клімату".
Головна відмінна риса, яка служить свого роду візитною карткою цих країн, - виробництво побутової техніки і
комп'ютерів, одягу, взуття, іграшок, причому у великих обсягах для експорту на світові ринки.
Всі ці країни прискорено розвивають міжнародну туристську індустрію, що включає елементи ділових та
комерційних послуг.
89. Економічні підтипи серед НІК.
Нові індустріальні країни (НІК) - це група країн, в яких за останні десятиліття відбувся якісний стрибок
соціально-економічних показників. Економіка цих країн за короткий термін зробила перехід від відсталої,
типовою для країн, що розвиваються, до високорозвиненої, з усіма притаманними рисами останньої. До них
відносяться наступні:
o ПІС "першої хвилі": Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг (їх також називають "азіатські тигри" або
"дракони");
o НІК "другої хвилі": Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі, Уругвай ("латиноамериканські пуми");
o НІК "третьої хвилі": Малайзія, Таїланд, Індія, Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія;
o НІК "четвертої хвилі": Китай, Філіппіни, В'єтнам.
Відзначимо, в аналізі всі ці країни (виключаючи НІК "першої хвилі") входять до складу PC. В процесі розвитку
цих груп країн виявились дві континентальні моделі.
Перша - це азіатська модель: розвиток національної економіки з переважною орієнтацією на зовнішній ринок
на базі запозичених технологій, з сильною державною підтримкою.
Друга - це латиноамериканська модель: розвиток національної економіки з орієнтацією на імпортозаміщення
на базі залучення американських ТНК і ТНБ. При цьому всі ці нові індустріальні країни виявили деякі
характерні особливості в розвитку, зокрема такі.
Вони демонструють найвищі темпи економічного розвитку (8% у рік у НІК першої хвилі), а в період глобальної
кризи у більшості з них не відбулося глибокого спаду, спостерігалося лише падіння темпів зростання.
Провідною галуззю в цих країнах є обробна промисловість.
У всіх цих країнах діє експортоорієнтована стратегія, звідси - підвищене значення зовнішніх ринків.
Ці країни залучені в активну регіональну інтеграцію (ЛАІ, МЕРКОСУР, АСЕАН та ін)
В ряді цих країн відбувається процес динамічного утворення власних ТНК, які успішно конкурують з ТНК
провідних країн світу.
Велику увагу в НІК приділяється освіти і науки, розвитку сучасних технологій і в цілому нарощування
людського потенціалу.
У цих країнах надзвичайно ефективно розвивається використання високих технологій на базі кластерного
підходу і частково аутсорсингу.
Всі ці країни досить привабливі для ТНК внаслідок дешевизни робочої сили, володіння значними
сировинними ресурсами, розвитку банківського і страхового секторів і створення в них сприятливого "ділового
клімату".
Головна відмінна риса, яка служить свого роду візитною карткою цих країн, - виробництво побутової техніки і
комп'ютерів, одягу, взуття, іграшок, причому у великих обсягах для експорту на світові ринки.
Всі ці країни прискорено розвивають міжнародну туристську індустрію, що включає елементи ділових та
комерційних послуг.

90. Місце НІК у світовій економіці.

У 2011 р за рейтингом МКВП Сінгапур зайняв 2-е місце, Гонконг - 11-е, Тайвань - 13-е, Малайзія - 21-е,
Республіка Корея - 24-е, КНР - 26-е, Таїланд - 39-е , Індонезія - 46-е місце в світі.

91. Чинники та динаміка економічного розвитку НІК.

Розвиток економічного потенціалу нових індустріальних країн, насамперед першого покоління (азійська
четвірка) був зумовлений особливостями економічного розвитку світової економіки в цілому і цих країн,
зокрема. Під могутнім впливом НТП, екологічної та демографічної проблем у 60-70-ті роки розвинені ринкові
країни почали втрачати порівняльні переваги в деяких галузях легкої промисловості, металургії, хімії,
машинобудування, електроніки та деяких інших. Зростання витрат виробництва зробило їх розвиток
невигідним і спонукало перенести виробництво у країни, в яких подібні ринкові переваги збереглися.
До таких країн Південно-Східної Азії та Латинської Америки, які мали дешеву робочу силу, відповідні
професійні кадри, наявність сировини, низькі ціни на землю, ринкові традиції розвитку і потекли широким
потоком капітали ТНК, які в відносно короткі терміни організували експортне виробництво промислової
продукції вказаних галузей. Спонукала цьому і політика урядів цих країн, які взяли курс на
створення експортоорієнтованої моделі розвитку і сприятливого клімату для іноземних інвестицій. Саме це й
були нові індустріальні країни першого покоління. Наприклад, у Південній Кореї створено нові для країни
галузі чорна та кольорова металургія, машинобудування, суднобудування, автомобілебудування, електронна
промисловість. Це дало можливість здійснити структурну перебудову промисловості, реорганізувати і
зміцнити провідні "базові" галузі, ліквідувати диспропорції в економіці, стимулювати розвиток дрібного та
середнього підприємництва з тіснішою прив'язкою його до експортного сектору.
Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних країн складових успіху варто виділити:
- максимально ефективне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у
міжнародному поділі праці й залучення транснаціональних корпорацій, іноземні технології);
- послідовну внутрішню політику, яка забезпечила відносну політичну й економічну стабільність;
- ефективну макроекономічну політику (підтримання стабільних внутрішніх цін і реальних обмінних курсів
валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло
нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню);
- соціально-культурні та соціально-психологічні особливості їхнього населення, що характеризується
працелюбністю, відповідальністю, енергійністю і діловою кмітливістю.

Характерною особливістю розвитку ЛАТИНСЬКОГО регіону було те, що його країни не перебували в прямій
колоніальній залежності, за своїм розвитком значно відставали від передових країн, вважалися аграрно-
сировинними, йшли повільним шляхом капіталістичного розвитку, традиційно орієнтуючись на ринки
могутнього сусіда по регіону - США. Однак світова криза 1929-1933 років, яка залишила країни Латинської
Америки без ринків збуту, змусила перейти до створення економічної моделі індустріалізації
імпортозамінного типу і побудови державного капіталізму. В регіоні розпочалося активне державне втручання
в економіку.
Сприяв цьому і прихід до влади в деяких країнах (Аргентина, Бразилія, Чилі) у 30-40-х роках патріотичних
урядів, які витіснили великих олігархів-латифундистів та іноземні гірничодобувні компанії і дали простір
розвитку дрібній та середній національній буржуазії і міському населенню. Саме останні стали опорою урядів
в проведенні індустріалізації. Це відразу забезпечило достатньо високі середньорічні темпи зростання ВВП.
Наприклад, у 1931-1940 роках у Чилі вони становили 4,8%, що перевищувало цей показник більшості
розвинутих країн світу.
Становлення національної промисловості вело до скорочення імпорту деяких товарів, проте збільшувало
імпорт інших, особливо обладнання і матеріалів, необхідних для виробництва. Для того, щоб зекономити
валютні надходження, уряди стали обмежувати імпорт "другорядних" товарів, виробництво яких спробували
налагодити усередині країни. Ці заходи привели до зростання витрат виробництва і цін.
92.Основні напрями економічних реформ в НІК.
Відносна політична стабільність і лояльні до розвинутих капіталістичних країн політичні режими. Керівництво
країн було готове здійснювати політичні й економічні реформи, спрямовані на користь капіталістичних країн,
зокрема повне гарантування безпеки їхніх інвестицій, дистанціювання від соціалістичної теорії і практики,
підтримки дій розвинених країн у міжнародних організаціях. Країни, що розвиваються, так унормували свої
правові акти, що вони дозволяли ТНК зі США, Японії та їх союзників практично безперешкодно
використовувати дешеву робочу силу, дешеву сировину та достатньо місткі внутрішні ринки і так само
безперешкодно експортувати вироблену продукцію.
93. Особливості розвитку економіки нових індустріальних країн Східної і Південно-Східної Азії.
94. Особливості економічного розвитку НІК Латинської Америки.