Тема І

1. Предмет і завдання курсу, його роль у професійній діяльності.

Предмет і завдання курсу

“Українська мова (за професійним спрямуванням)” – це функціональний різновид сучасної

української літературної мови, специфіку якого зумовлюють особливості спілкування у фаховій
сфері: мета, функції, ситуація, особистісні риси учасників спілкування. Мова є основою для інших
видів діяльності, зв’язок мови з іншими навчальними предметами (“Культура наукової мови”,
“Основи документознавства”, “Культурологія”, іноземні мови, фахові дисципліни) забезпечує
цілісність і єдність світобачення спеціалістів, під впливом мови формується свідомість і
самосвідомість, погляди, переконання, знання мови забезпечують вивчення, розуміння і
засвоєння фахових дисциплін, тому кожен спеціаліст повинен вільно володіти українською мовою
і її різновидом – мовою професійного спілкування. До майбутніх фахівців ставляться високі вимоги,
які полягають не лише в досконалих знаннях фаху, а й у високому рівні володіння українською
мовою, вільному користуванні нею у всіх сферах і особливо у професійній та офіційно-діловій.
Уміння спілкуватись мовою професії сприяє швидкому засвоєнню спеціальних дисциплін,
підвищує ефективність праці, допомагає орієнтуватися у професійній діяльності та в ділових
контактах. Досконале, ґрунтовне володіння українською літературною мовою в повсякденно-
діловій діяльності є обов’язком кожного фахівця. Викладання мовних дисциплін у вищих
навчальних закладах не тільки підвищує мовну освіченість студентів та сприяє гуманізації освіти,
але й підвищує культурний рівень майбутньої української інтелігенції. Предметом курсу
“Українська мова (за професійним спрямуванням)” є мова як соціально-культурний феномен і
засіб спілкування, зокрема у професійній сфері. Мета курсу – сформувати високий рівень
комунікативної культури у сфері професійного спілкування в його усній та писемній формах,
виробивши навички практичного володіння мовою в різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі
тематики, зумовленої професійними потребами. Основні завдання курсу: · забезпечити здобуття
знань про основи професійного спілкування, його норми та правила, шляхи їх застосування; ·
сприяти оволодінню особливостями української літературної мови, дотриманню вимог усного і
писемного мовлення, навичок комунікативно виправданого користування засобами мови в різних
ситуаціях під час створення висловлювань з дотриманням українського мовного етикету; ·
формувати уміння і навички використання мовних знань на практиці; · виробити вміння сприймати
мову як мистецьке явище, що має етичну й естетичну цінність; · виховувати повагу до української
літературної мови, її культури, формувати мовленнєву компетентність.Теоретичне значення курсу
Українська мова (за професійним спрямуванням) полягає в збагаченні знань майбутніх фахівців
про: функціонування сучасної української літературної мови загалом, особливості використання
мовних норм у фахових текстах, рекомендації щодо побудови точного, логічного, змістовного,
доречного, виразного, багатого, чистого професійного мовлення як в усній, так і в писемній
формах. Особливої актуальності набуває вивчення курсу української мови за професійним
спрямуванням, який включає вивчення всіх мовних норм, а отже, допомагає майбутнім фахівцям
не лише уникнути інтерференції, а й оволодіти навичками оптимальної мовної поведінки у
професійній сфері. Адже саме професійна сфера, за даними соціолінгвістичних досліджень, є
найбільш сприятливою для функціонування української мови.

2.Роль і значення мови в суспільному житті.

Відповідно до Закону України “Про вищу освіту” вивчення української мови у вищій школі має
сприяти всебічному розвиткові студента, підвищенню рівня його загальної і професійної культури ”
У залежності від обраної спеціальності студент засвоює знання, вміння й навички в певній
науково-практичній галузі: природничій, технічній або гуманітарній. І хоча національна мова є
універсальним засобом спілкування в суспільстві, функції і вага мовних знань, вмінь і навичок у
кожній з окремих галузей науки різні. Найбільшого значення вони набувають у галузі
правознавства, оскільки професійна діяльність юриста завжди пов’язана із тлумаченням
(інтерпретацією) норм права, що сформульовані певною мовою. Юридична оцінка і правова
кваліфікація обставин конкретної справи ґрунтується на досконалому володінні мовою
законодавства, вмінні чітко, лаконічно, однозначно схарактеризувати суспільні явища, конкретні
факти дійсності, поведінки людей тощо. На відміну від шкільного курсу, предметом української
мови за професійним спрямуванням, стає не структура й особливості мови в цілому, а норми і
виражальні засоби усного та писемного фахового мовлення, стилістичніособливості вербального
спілкування в конкретній галузі професійної діяльності майбутнього спеціаліста. Мова – це система
звукових, письмових знаків або символів, що служать засобом людського спілкування, розумової
діяльності, способом вираження самосвідомості. Жодне суспільство, на якому б рівні воно не
перебувало, не може існувати без мови. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку
функцій, життєво важливих як для самої мови, так і для цього суспільства. Мова, якою не
спілкуються, стає мертвою: народ, який втрачає свою мову, зникає Мова належить до так званих
вторинних систем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, яке її витворює. Водночас
мова – один з чинників самоорганізації суспільства і є невід’ємною ознакою таких спільнот, як рід,
плем’я, народність, нація. Саме через мову ми пізнаємо світ, сприймаємо його. У кожного народу
«мовна картина світу» своя, неповторна. Напр., у природі ми чуємо тільки ті звуки, які є в нашій
мові (шум дерев передаємо як ш-ш-ш, інші природні явища: дзень, хрусь, хляп та ін.). В інших
народів звуконаслідування інакше. Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як
мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. Мова - найбільше і найдорожче добро
кожного народу. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, у свідомості членів
суспільства, реалізується в процесах мовлення. Тому доля мови певною мірою залежить від
кожного з мовців. «Хто якою мовою думає, той до того народу належить» (В.Даль). - у мові
акумулюється духовна енергія народу; - мова є головною ознакою і символом нації, - через мову
ми пізнаємо світ: наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо «таким, як він є». -
мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження і передавання думок, почуттів,
волевиявлень. (Звичайно, крім мови вживаються й інші (невербальні) засоби, такі як міміка, жести;
азбука Морзе, азбука Брайля для сліпих; морська сигналізація; різні форми тайнопису, аж до
секретних розвідницьких шифрів). - мова – головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення
біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства, тому закономірною є теза про те, що
мова є засобом творення людини як члена соціуму. - мова обслуговує людину і суспільство, але
водночас є і формою буття їх. Ідея про глибинний зв’язок між мовою, мисленням і духом народу
має значні історичні корені, проте чи не найкраще її сформулював німецький мовознавець
Вільгельм фон Гумбольдт: «Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова». Між
мисленням і мовою існує найтісніший зв’язок. Напр., якщо в мові немає слів, що позначають певні
поняття, то ці поняття часто стають для людини недоступними. Тому мова як система світобачення
впливає на всю людську поведінку: людина поводиться з предметами так, як їх подає мова. Отже,
мова є дзеркалом національної ментальності. Тільки вивчення мови народу, з представниками
якого ви вступаєте в ділові стосунки, дозволяє сприймати реальність так само, як і носій іншої
мови. Напр., у американців і зулусів є суттєва відмінність щодо позначення зеленого кольору: одне
слово і 39 відповідно. Про яку культуру б не йшлося, без мови не обійтися. Один із чинників, що
ускладнює спілкування, часто є те, що жителі кожної країни по-різному використовують свою
мову. Ви та ваш співрозмовник-іноземець дивитесь на світ різними очима. Яким би
«інтернаціональним», «мультикультурним» й «усезнаючим» ви не намагалися бути, ви не зможете
сприймати і відчувати світ так само, як співрозмовник, оскільки у вас немає для цього мовних
засобів. Ви можете знати звичаї його народу, смаки, табу, можете засвоїти вірування і філософію,
але тільки вивчення його мови дозволяє скинути пута рідної мови і сприймати реальність так само
повно, як і він. Додаткові виміри реальності дають нам знання й мислення двома мовами.
Своєрідність, з якою люди використовують мовні стилі, неминуче призводить до неправильного
розуміння того чи іншого виразу, а, можливо, й самого співрозмовника. Отже, ми стикаємося з
багатоманітністю культур, специфіка мови яких обумовлена не лише граматичною будовою,
словником і синтаксисом, але й способами впливу на слухача.Те, що національні мови
сприймаються оточуючими по-різному, відзначалося протягом століть. Іспанський король Карл V
говорив, що, на його думку, німецькою доречно говорити з солдатами, англійською – з кіньми,
італійською – жінками, а іспанською – з Господом Богом. Середньовічний іспанський священик
Вінченцо Спінеллі помітив, що італійською мовою співають, іспанською декламують, французькою
танцюють і лише португальською справді говорять. Отже, стикаючись з різноманіттям культур, ми
простежуємо й причини комунікативного розриву. Комунікативний розрив виявляється у трьох
формах: мовній, практичній та культурній. Більш серйозні труднощі у менеджерів, дипломатів,
юристів викликають відмінності в поведінці, обумовлені культурою або мовою. Намагаючись
подолати лінгвістичні бар’єри, досягти взаєморозуміння, треба враховувати ще й комунікативні
моделі на ділових зустрічах, яких дотримуються ті чи інші народи. Так, різниця мовних культур тих
чи інших країн впливає на характер мови, моделі та колористику реклами. Напр., жадібні до
інформації німці будуть випускати великі брошури для іноземців, факти будуть переважати над
естетикою, яка, скажімо, цінується іспанцями. Національні мови по-різному доносять ділову
інформацію. Менеджери всіх національностей знають, як найбільш ефективно говорити зі своїми
співвітчизниками, але нечітко усвідомлюють свою залежність від глибинних особливостей мови.
Отже, як міняється від мови до мови картина світу, так міняється і ділова поведінка. Кожна мова
таким чином є носієм свого досвіду, який треба пізнавати, вивчаючи більше мов. Урахування
картини світу іноземного партнера допоможе встановити такий рівень взаємин, який можливий
при різниці ментальності.

3.Поняття літературної мови. Мовні норми.

Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови - сучасній українській
літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови - її територіальних діалектах.
Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує
найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу,
художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю,
уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів,
наддіалектністю, поліфункціональністю. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні
норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування
літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері
державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності. Усна форма літературної
мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.
Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя,
ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної
мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою
("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні
багатства полтавських говорів і фольклору. Основоположником сучасної української літературної
мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю
підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для
розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. У мові творів
Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, уснорозмовні форми
народної мови"3. Традиції Т. Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у
своїй творчості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та інші письменники.
Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується
усталенням, шліфуванням обов'язкових для всіх літературних норм. МОВНА НОРМА Українська
літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами
слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв.
Унормованість - головна ознака літературної мови. Норма літературної мови - це сукупність
загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної
комунікації. Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні
(передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання),
морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови
словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),
пунктуаційні (вживання розділових знаків). Норми характеризуються системністю, історичною і
соціальною зумовленістю, стабільністю, однак з часом літературні норми можуть змінюватися.
Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни тієї самої мовної одиниці, наявні на
різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти
виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове
співіснування старого й нового в мові. У словниках українського літературного слововживання
розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст,
а в Р. в. моста й мосту), лексичні (телефонна трубка і слухавка, масштаб і вимір). У процесі розвитку
літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюється. Мовні норми найповніше і в
певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з
української мови. Культура писемного та усного мовлення всіх, хто послуговується українською
мовою як засобом спілкування, полягає в тім, щоби досконало знати мовні норми й послідовно
дотримуватися їх.

4. Функціональні стилі сучасної української літературної мови.

Стиль літературної мови – різновид мови, що характеризується відбором таких засобів із

багатоманітних мовних ресурсів, які найкраще відповідають завданням спілкування між людьми в
даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних
засобів з певною метою в конкретних умовах й обставинах. Кожний стиль має: сферу поширення і
вживання (коло мовців); функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення,
вплив, спілкування); характерні ознаки (форма та спосіб викладу); систему мовних засобів і
стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень). Ці складові
конкретизують, оберігають, певною мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його
досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної
мови, вона не заперечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з
певним стилістичним значенням. У залежності від того, яку мету переслідує мовець, здійснюється
вибір засобів. Система мовних засобів, стилістичні норми, сфера поширення, призначення –
ознаки, за якими розрізняють мовні стилі. Розрізняють такі стилі сучасної української літературної
мови: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та
конфесійний. У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі
для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних
завдань. Науковий стиль служить засобом оформлення результатів наукових досліджень, гіпотез,
доведення теорій, систематизації знань. Використовується у науковій діяльності, освіті. Його
характеризують наявність термінів, наукової фразеології, таблиць, схем, графіків. Найбільш
поширені жанри наукового стилю: підручник, лекція, стаття, монографія, реферат, анотація,
рецензія. Публіцистичний стиль функціонує у громадсько-політичному, суспільно-виробничому
житті, культурно-освітній діяльності, навчанні. Йому притаманна образна, емоційна лексика,
вигуки, повтори, риторичні питання. Часто публіцистичний стиль вживається в усному мовленні.
Його характеризує палкий, емоційний тон. Поділяється на підстилі: стиль ЗМІ, художньо-
публіцистичний стиль, есе, науково-публіцистичний стиль. Найбільш поширені жанри: виступ,
репортаж, інтерв’ю, памфлет, дискусія, стаття, рецензія. Художній стиль – це стиль передусім
красного письменства, мистецтва, культури, освіти. Його характеризують надзвичайна образність,
експансивність, різновиди стилістичних фігур тощо. Має підстилі: епічний, ліричний, драматичний,
комбінований. До жанрів цього стилю належать: повість, роман, оповідання, поема, вірші, драма,
комедія, трагедія та ін. Розмовний стиль поширений у побуті, повсякденному спілкуванні з
родиною, знайомими, на виробництві. Послуговується цей стиль побутовою лексикою,
діалектизмами, фразеологізмами, скороченими словами. Виявляється у розмовно-побутовому та
розмовно-офіційному підстилях. Бесіда, телефонна розмова, приватний лист – жанри цього стилю.
Епістолярний стиль використовується у приватному листуванні, але іноді є складовою частиною
художньої літератури, публіцистики. Характеризується поєднанням елементів художнього,
публіцистичного та розмовного стилів. Конфесійний стиль функціонує у таких сферах, як релігія та
церква, обслуговує релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Реалізується у
релігійних відправах, проповідях, молитвах, у «Біблії» та інших церковних книгах, молитовниках.
Йому притаманна суто церковна термінологія, слова-символи, велика кількість метафор, алегорій,
порівнянь. Офіційно-діловий стиль вживається в офіційно-діловому спілкуванні, яке включає в
себе сферу державного, громадського, політичного, економічного життя, законодавство,
адміністративні та господарчі відносини. Характерними для цього стилю мови є: лаконічність,
чіткість, стандартизація мовних засобів, наявність безособових дієслів. До жанрів цього стилю
належать усі різновиди ділових паперів та деякі види усного мовлення: розмова з відвідувачами,
телефонна розмова тощо.

5.Сфери застосування офіційно-ділового й наукового стилю, їх структура.

Науковий стиль реалізує передусім мислетворну і номінативну функції мови. Сферами

використання стилю є наука, техніка, освіта. Оскільки він обслуговує професійно-наукову сферу,
головною метою є об’єктивний, зрозумілий, доказовий, точний і неупереджений виклад
інформації, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, роз’яснення явищ, систематизація знань.
Основні ознаки наукового стилю: - чітка визначеність предмета думки й об’єктивне до нього
ставлення; - смислова точність, ясність викладу; - тісний зв'язок між частинами викладу, логічна
послідовність і доказовість викладу;- узагальненість понять і явищ; - аргументація та
переконливість тверджень;- докладні висновки;- монологічний характер викладу, зумовлений
змістом;- завершеність та повнота висловлювання;- наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, що
унаочнюють наукову думку;- дотримання чіткої композиційної структури тексту (послідовний
поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової
нумерації). У жанровому відношенні наукове мовлення є однією з найбільш багатих різновидів
української мови. Жанрове розмаїття наукового стилю пояснюється насамперед наявністю
чотирьох підстилів всередині цього стилю. Власне науковий: науково-технічний та гуманітарний
тексти монографія, стаття, доповідь, курсова робота, дипломна робота, дисертаційна робота,
реферат, анотація, тези, рецензія Навчально-науковий підручник, словник, методичний
посібник, лекція, конспект, усна відповідь, повідомлення Науково-популярний нарис, лекція,
стаття, словник, довідник Виробничо-технічний статті, підручники та посібники з господарчо-
виробничої тематики, інструкція, інструктаж Мовні засоби наукового стилю:- велика кількість
наукової термінології (15–20% від усієї лексики);- сувора унормованість (чітке дотримання норм
сучасної літературної мови);- широке використання абстрактної лексики (аналіз, дослідження,
синтез, метод, спосіб, форма, процес, функція та ін.);- наявність спеціальних знаків, символів та
формул;- поширене вживання відносних прикметників (дистанційне керування, обчислювальні
операції, чотирибайтове число), складних слів, абревіатур; - відсутність дієслів у формі І особи
однини та ІІ особи однини та множини, їх заміна дієслівними формами І особи множини, ІІІ
особою однини або формою інфінітива (замість фрази «я прийшов до висновку» потрібно
використовувати такі синонімічні: «можемо зробити висновок, що», «потрібно зробити висновок»,
«автор реферату прийшов до висновку», «на думку автора даного дослідження», «вважаємо, що»,
«на нашу думку»)- залучення цитат і посилань на першоджерела, що дозволяють реалізувати
вимогу до об’єктивності думки (наприклад, на думку науковців, на думку автора статті, як вважає
вчений, за даними); - як правило, відсутність авторської індивідуальної манери та емоційно-
експресивної лексики, хоча деякі епітети можуть слугувати формою вираження ставлення автора
до певних наукових явищ, праць (наприклад, дослідження – фундаментальне, значне, глибоке,
актуальне; проблема – важлива, гостра, нагальна, нерозв’язна; інформація – точна, достовірна,
повна, необхідна, вичерпна, обґрунтована, ґрунтовна);- поширення дієприслівникових зворотів,
які додатково характеризують дії, предмети та явища (беручи за приклад; наголосивши на
важливості цієї проблеми; підсумовуючи, слід наголосити)- використання вставних слів і
словосполучень, що подають той чи інший факт як достовірний (справді, достовірно відомо),
припустимий (потрібно вважати, очевидно), можливий (можливо, ймовірно);- широке
використання стійких мовних зворотів (наприклад, порушити питання; у ході дослідження
використано; проблема має науково-практичне та теоретичне значення; ця тема є недостатньо
розробленою);- використання різних видів складних речень, зокрема поширеними є підрядні
речення з причиновими та наслідковими зв’язками (наприклад, «Щоб запобігти забрудненню і
механічним пошкодженням 5,25” диски розміщують у гнучких пластмасових конвертах, а 3,5” – у
жорстких пластмасових корпусах»);- залучення односкладних речень: означено-особових
(проведемо дослід; розглянемо питання; пропонуємо таке розв’язання проблеми; проаналізуємо
це явище; зазначимо, що ця проблема не знайшла широкого обговорення в науковій літературі),
неозначено-особових, призначення яких – зосередити увагу на дії (для цього використовують; за
основу беруть; ці апарати підключають до), та безособових речень (з цим важко не погодитися;
прилади можна використовувати для, необхідно зробити висновки, що; у ході дослідження
використано; з’ясовано, що).Зразки наукового стилю:Власне науковий (технічний):У даній роботі
досліджуються пасивні фільтри з коефіцієнтом передавання у смузі прозорості і активні фільтри ( )
із заданим коефіцієнтом у смузі прозорості. Вибір того чи іншого типу фільтра залежить від частоти
зрізу фільтра. Якщо кГц, то пасивний фільтр матиме котушки індуктивності громіздкі, дорогі, з
великими втратами та нестабільні. І, навпаки, у зазначеному діапазоні частот активний фільтр з
операційним підсилювачем може забезпечити підсилення і стабільність у роботі.Навчально-
науковий: Комп'ютер — електронна програмована цифрова машина, електронний пристрій для
виконання складних обчислень і перетворення даних, керований спеціальними програмами.
Складається із процесорів, внутрішньої та зовнішньої пам'яті. Разом із периферійними пристроями
утворює комп'ютерну систему. Розрізняють великі комп’ютери, міні-комп'ютери, персональні
комп'ютери, а також суперкомп'ютери, призначені для виконання особливо складних обчислень.
Прогрес у галузі електроніки уможливив мініатюризацію комп'ютерів та їх значне поширення.
Завдяки розвиткові комп'ютерних мереж (напр., Інтернету) пересічні користувачі одержують
доступ до програм та інформації, накопичених у комп'ютерних архівах у цілому світі, а також до
нових технологій розповсюдження інформації (напр., електронної поши).Науково-популярний: По-
справжньому ж історія комп’ютера почалася в середині XV століття, коли безумний араб Аль-
хазред, що створив перший в світі справжній персональний комп’ютер — «Абак» (від англ.
Advanced Binary Arithmetics Calculator, «обчислювач з покращуваною двійковою арифметикою»).
Матеріалом для пристрою служили біле золото, смарагди і слонова кістка, а в дію воно
приводилося дванадцятьма голими рабинями. Зрозуміло, що і ціна, і вартість експлуатації «Абака»
були на ті часи значні. До того ж тодішня технологія не вміщала в об’ємі корпусу необхідні
пристрої вводу-виводу (тих самих оголених рабинь), бездротова передача даних не отримала
загального визнання, а дірявити слонячу кістку, щоб проробити в корпусі отвори для дротів, Аль-
Хазред не став з міркувань естетики. Отже, корисність пристрою виявилася невеликою. Проте це
був прорив. Офіційно-діловий стиль. Сферою використання стилю є державне, суспільно-
політичне, економічне життя, законодавство та професійно-ділові стосунки. Метою офіційно-
ділових текстів – є регулювання ділових та юридично-правових відносин у зазначених сферах та
обслуговування громадянських потреб людей. Основні ознаки офіційно-ділового стилю:-
офіційних характер (зміст інформаційних зв’язків регламентується чинними правовими нормами);-
смислова точність, ясність, що поєднуються зі стислістю, лаконічністю висловлювання, строгою
послідовністю викладення фактів;- висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту
(для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти);- документальність
(кожний офіційний папір мусить мати характер документа, тобто бути об’єктивним, достовірним,
зберігати стабільні традиційні форми – усталений порядок розміщення реквізитів).
Дипломатичний (сфера міждержавних офіційних стосунків у галузі політики, економіки, культури)
нота (звернення), міжнародна угода, меморандум, конвенція, комюніке (повідомлення)
Законодавчий (законодавча сфера; регламентує офіційно-ділові стосунки між приватними
особами, державою та службовими і приватними особами) указ, закон, Конституція України,
постанова, кодекс, статут. Адміністративно-канцелярський (професійно-виробнича сфера,
діловодство; регламентує офіційні відносини між підприємствами, структурними підрозділами,
службові відносини між приватною особою та організацією, приватні стосунки між окремими
громадянами) наказ, розпорядження, заява, характеристика, автобіографія, резюме, довідка,
службовий лист, акт, протокол, контракт, договір, скарга, доручення Мовні засоби офіційно-
ділового стилю:- широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської
термінології (Верховна Рада України, Міністерство зовнішніх справ України, віце-спікер, прем’єр-
міністр; інформаційно-обчислювальний відділ, інженер з техніки безпеки, відділ кадрів, депо,
завод та ін.);- уживання слів із прямим значенням;- наявність мовних кліше – готових зворотів, що
використовуються у певних ситуаціях (наприклад, укладання угоди, брати участь, доводити до
відома, оголосити догану);- відсутність емоційно забарвленої лексики;- наявність канцелярської
лексики, що майже не використовується в інших стилях (вищезазначений, вищезгаданий,
пред’явлений, пред’явник, дієздатний, заявник, відрядити та ін.);- використання абревіатур (назви
установ, організацій, обладнань, систем);- наявність безособових та наказових форм дієслів із
значенням постійної дії і відсутність особових форм як засобів індивідуалізації автора;-
використання неозначеної форми та наказового способу дієслів (внесено пропозиції, ухвалено
угоду, премії присуджуються, наказую, подати висновки та ін.);- наявність віддієслівних іменників
(виконання, вирішення, утворення, збереження, розв’язання тощо);- використання складних
прийменників та сполучників (наприклад, згідно з; відповідно до; з метою; у зв’язку з тим, що; з
огляду на те, що);- традиційним є прямий порядок слів у реченні: підмет перед присудком,
узгоджене означення перед означуваним словом, додаток після керуючого слова (наприклад,
Україна не вважає зазначені дії Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо повноправного члена
організації конструктивними);- широке використання простих поширених речень, часто
ускладнених однорідними, відокремленими, вставними членами речення (наприклад,
Утверджуючи свою незалежність, Україна будує зовнішню політику, поважаючи принципи
суверенітету й невтручання у внутрішні справи інших країн). Зразки офіційно-ділового стилю:
Законодавчий: Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати,
використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки,
територіальної цілісності або громадянського порядку з метою запобігання заворушенням чи
злочинам, для охорони здоров’я, для захисту прав інших людей, для запобігання розголошенню
інформації, одержаної конфіденційно. Дипломатичний: ЗАЯВА МЗС УКРАЇНИ .Україна підтверджує
відданість курсу на європейську інтеграцію, невід’ємною складовою якого є подальший розвиток і
удосконалення демократичних інститутів, приведення їх у відповідальність із
загальноєвропейськими нормами і стандартами. В Україні із задоволенням відзначили відповідні
заяви Голови Комітету Міністрів Ради Європи та ЄС, а також висновок Венеціанської комісії, в яких
дана позитивна оцінка рішенню Конституційного Суду України. Незважаючи на ухвалення так
званої «рекомендації» ПАРЄ, Україна як повноправний член Ради Європи і надалі плідно
співпрацюватиме з усіма її органами з метою подальшого утвердження демократії та прав людини
як в нашій державі, так і в Європі в цілому.

Тема 2.
1. Документ – основний вид офіційно-ділового стилю.

Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовуються в різних

галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Вони є об’єктом дослідження різних
наукових дисциплін, тому зміст поняття „документ” багатозначний і залежить від того, в якій галузі
та для чого він використовується. Енциклопедичний словник трактує документ так: 1. Письмовий
акт, здатний служити доказом юридичних відносин або юридичних фактів, що спричиняють
правові наслідки. 2. Офіційне посвідчення особи (паспорт, трудова книжка тощо). 3. Достовірне
історичне письмове джерело. 4. Матеріальний об’єкт, у якому міститься та чи інша інформація.
Документ(від лат. documentum – доказ, свідоцтво, взірець, приклад, зразок) – це зафіксована на
відповідному матеріалі інформація про особу, факти, події, явища об’єктивної дійсності,
результати розумової діяльності. Він оформлений у встановленому порядкові і відповідно до
чинного законодавства має юридичну силу. Юридична сила – здатність документа, яка надається
йому чинним законодавством, компетенцією органу, що його видав, та встановленим порядком
його оформлення. Будь-який документ поліфункціональний, тобто одночасно виконує декілька
функцій, що й дозволяє йому задовольняти різні потреби. До загальних функцій документа
належать: інформаційна– будь-який документ створюється для збереження інформації, оскільки
необхідність її зафіксувати – причина укладання документа; соціальна– документ є соціально
значущим об’єктом, бо його поява спричинена тією чи іншою соціальною потребою;
комунікативна – документ виступає як засіб зв’язку між окремими елементами офіційної
громадської структури (закладами, установами, фірмами тощо). До специфічних функцій
документа належать: управлінська – документ є інструментом управління; ця функція притаманна
низці управлінських документів, які спеціально створюються для реалізації завдань управління;
правова– документ є засобом закріплення і змін правових норм та правовідносин у суспільстві;
історична– документ є джерелом історичних відомостей про розвиток суспільства; цієї функції
набуває певна частина документів лише після того, як вони виконають свою оперативну роль і
надійдуть до архіву на збереження. В Україні існує єдина державна система діловодства. За
характеромстандартизації документи неоднорідні: 1) Документи, які затверджуються офіційною
інстанцією (паспорти, дипломи, атестати). Вони дуже важливі, мають масове розповсюдження і
тривалу дію. Ніяких змін уносити не дозволяється. 2) Документи з обмеженою сферою
розповсюдження і більш коротким строком дії (заяви, службові записки, характеристики,
протоколи). Вони можуть відрізнятися. Отже, укладач документів обмежений щодо форми та
способу викладу певними правилами і мусить дотримуватися стандартів. Усі ділові папери
поділяються за ступенем стандартизації на: 1) документи з низьким ступенем стандартизації,
спосіб викладення тексту яких залежить від конкретної ситуації, що спричинила їх укладання
(автобіографія, доручення, звіт, характеристика тощо);2) документи, у яких для зручності й
пришвидшення їх укладання та обробки їх частину даних готують друкарським способом
заздалегідь. Укладачеві треба лише підкреслити потрібне чи викреслити непотрібне (акт про
обстеження матеріального стану, довідки, перепустки тощо); 3) документи з високим ступенем
стандартизації, які мають точні стандарти, у яких передбачено не лише формуляр, вид і розмір
шрифту, а навіть словосполучення, якими має послуговуватися той, хто заповняє бланк (свідоцтво
про народження (шлюб), атестат чи диплом про освіту, паспорт тощо). Документ повинен
відповідати таким основним вимогам: - видаватися уповноваженим органом або особою
відповідно до її компетенції; - не суперечити чинному законодавству держави, нормам
юридичного та адміністративного права; - бути точним, достовірним, переконливим; - відповідати
своєму призначенню, назві та укладатися за відповідною формою; - бути належним чином
відредагованим й оформленим відповідно до чинних стандартів. Правильно складений та
оформлений документ є свідченням високого рівня культури його виконавця. Тому важливим і
неодмінним складником фаховості майбутнього працівника будь-якого профілю є набуття вмінь та
навичок роботи з документами. Найважливішою класифікаційною ознакою документа є його
зміст, зокрема відношення зафіксованої в ньому інформації до предмета чи до напряму
діяльності. Відповідно до цього виділяють різні види документів за ознаками класифікації та
групами.

2. Класифікація документів.

Документи класифікуються: За способом фіксації:письмові, графічні, фото- й кінодокументи,

фонодокументи. Письмові – рукописні або виготовлені за допомогою друкарських пристроїв та
розмножувальної техніки. Графічні – документи, в яких зображення об’єктів передано за
допомогою ліній, штрихів, світлотіні (графіки, рисунки, малюнки, схеми, плани). Фото- і
кінодокументи – створені способом фотографування й кінематографії (фото- та кіноплівки,
фотокартки). Фонодокументи – створюються за допомогою будь-якої системи звукозапису і
відтворюють звукову інформацію (запис під час проведення засідань, зборів, нарад тощо).За
найменуванням: накази, анкети, положення, відомості, протоколи, інструкції, правила, статути,
звіти, акти, плани, заяви та ін. За походженням: службові (офіційні) й особисті. Службові
документи створюються організаціями, підприємствами та службовими особами, які їх
представляють. Вони оформляються в установленому порядку. Особисті документи створюються
окремими особами поза сферою їх службової діяльності. За місцем виникнення: внутрішні,
зовнішні. До внутрішніх належать документи, що мають чинність лише всередині тієї організації,
установи чи підприємства, де їх складено. До зовнішніх належать ті документи, які є результатом
спілкування установи з іншими установами чи організаціями. За функціональним призначенням:
нормативно-правові (закони, підзаконні нормативно-правові акти); організаційні (положення,
статути, інструкції, правила); розпорядчі (постанови, ухвали, розпорядження, накази); довідково-
інформаційні (акти, відгуки, висновки, довідки, службові записки (доповідні й пояснювальні),
запрошення (повідомлення), звіти, оголошення, плани, протоколи, витяги з протоколів, службові
листи, списки, переліки тощо); документи з кадрово-контрактних питань (автобіографії, заяви,
контракти, угоди тощо); обліково-фінансові (квитанція, накладна, відомість та ін.) господарсько-
договірні (установчий договір, договір оренди та ін.). За напрямом: вхідні, вихідні. За формою:
стандартні (типові) й індивідуальні (нестандартні). Стандартні – це документи, які мають однакову
форму і заповнюються в певній послідовності й за обов’язковими правилами (типові листи, типові
інструкції, типові положення). Індивідуальні документи створюються в кожному конкретному
випадкові для розв’язання окремих ситуацій. Їх друкують або пишуть від руки (протоколи, накази,
заяви). За терміном виконання: звичайні безстрокові, термінові, дуже термінові. Звичайні
безстрокові – це такі, які виконуються в порядку загальної черги. Для термінових установлено
строк виконання. До них зараховують також документи, які є терміновими за способом
відправлення (телеграма, телефонограма). До дуже термінових належать документи, які мають
позначення „дуже терміново”. За ступенем гласності: Для загального користування, для
службового користування (ДСК), секретні (С), цілком секретні (ЦС). За стадіями створення:
оригінали, копії. Оригінал – це основний вид документа, перший і єдиний його примірник. Він має
підпис керівника установи, і в разі потреби його засвідчено штампом та печаткою. Копія – це точне
відтворення оригіналу. На копії документа обов’язково робиться помітка вгорі праворуч „копія”.
Різновидами копії є відпуск, витяг, дублікат. Відпуск – повна копія відправленого з установи
документа, яка залишається у відправника. Коли виникає потреба відтворити не весь документ, а
лише його частину, робиться витяг. Дублікат – це другий примірник документа в зв’язку з утратою
оригіналу. В юридичному відношенні оригінал і дублікат рівноцінні. За складністю (кількістю
відображених питань): прості, складні. Прості відображають одне питання, складні – декілька. За
терміном зберігання: тимчасового ( до 10 років), тривалого (понад 10 років), постійного
зберігання. За носієм інформації: на папері, диску, фотоплівці, магнітній стрічці, перфострічці,
дискеті.

3. Реквізити ділових паперів.

Реквізит - це окрема інформаційно-змістова частина документа. Кожний документ складається з

певних реквізитів. Для оформлення організаційно-розпорядчих документів використовують такі
реквізити: 1. Державний Герб України (для державних організацій). 2. Емблема (логотип, фірмовий
знак) організації. 3. Зображення нагород. 4. Код організації за класифікатором підприємств і
організацій (УКПО). 5. Код форми документа за класифікатором управлінської документації (УКУД).
6. Назва міністерства чи відомства (для державних організацій). 7. Назва організації автора
документа. 8. Назва структурного підрозділу. 9. Індекс підприємства зв’язку, поштова й телеграфна
адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер телефону (факсу), вихідні дані
електронних засобів зв’язку, номер рахунка та назва банку. 10. Назва документа. 11. Дата. 12.
Індекс (вихідний номер документа). 13. Посилання на індекс та дату вхідного документа. 14. Місце
укладання та видання. 15. Гриф обмеження доступу до документа. 16. Адресат / адресант. 17.
Гриф затвердження. 18. Резолюція. 19. Заголовок до тексту. 20. Позначка про контроль. 21. Текст.
22. Позначка про наявність додатка. 23. Підпис. 24. Гриф погодження. 25. Віза. 26. Відбиток
печатки. 27. Позначка про засвідчення копії. 28. Прізвище виконавця та номер його телефону. 29.
Позначка про виконання документа та направлення його до справи. 30. Позначка про перенесення
даних на машинний носій. 31. Позначка про надходження. Сукупність певних реквізитів,
розміщених у встановленій послідовності, називається формуляром. Реквізити бувають постійні
(для виготовлення уніфікованих форм чи бланків документів) і змінні (які використовують під час їх
безпосереднього укладання). Наявність того чи іншого реквізиту документа зумовлена назвою
його виду, призначенням, змістом та підпорядкуванням вищому органові. Реквізити в документі
розміщують з урахуванням послідовності операцій його підготовки, оформлення й виконання.
Структуру більшості документів умовно можна поділити на три частини: 1) заголовна (усі
реквізити, що передують текстові); 2) основна (текст і додатки до нього); 3) оформлення
(реквізити, що розміщують після додатків)

4. Терміни та їх місце в діловому мовленні.

Терміни – слова або словосполучення, що називають чітко окреслене спеціальне поняття якої-
небудь галузі науки, техніки, культури, політики, економіки, мистецтва, суспільного життя: адвокат,
меморандум, слідчий, посол, спонсор, кодекс, податок на прибуток, презумпція, ембарго,
тендертощо.Значення термінів фіксується у державних стандартах, спеціальних словниках,
довідниках. Кожна вузька галузь науки має свої терміни: економічні, юридичні, математичні та ін.
Існує й загальнонаукова термінологія, що використовується в усіх галузях науки, суспільного життя:
аналіз, право, машина, синтез. Кожне міністерство, відомство, кожна галузь науки, кожен із
різновидів офіційно-ділового стилю послуговується своєю вузькогалузевою термінологією –
умовними чи звичайними словами з дуже точним значенням, яке всіма фахівцями цієї галузі
розуміється однаково. На відміну від нетермінологічної лексики, вживаної у спеціальному тексті,
термінологічна лексика зберігає свою системну, вузькогалузеву, наукову маркованість
(маркованість – це приналежність слів тільки до певного стилю). Сучасна українська
термінологічна лексика неоднорідна. Діловому стилю притаманна термінологія, яка створюється
засобами власної мови (деякі з них становлять собою кальки іншомовних слів): напівпровідник,
позивач, розпилювач, правник, безробіття, кисень, кислота, діловодство, справочинство,
надбудова; велика кількість термінів – слова іншомовного походження: урбанізація, політологія,
баланс, банк, конверсія, бюджет; за допомогою поєднання власне українських слів та частин
іншомовних слів: радіоприймач. Зрідка запозичене і власне українське слово утворюють терміни-
дублети: експорт – вивіз, квантативний – кількісний, юрист – правник, тюрма – в’язниця, атиповий
– нетиповий. Найпоширенішим способом творення термінів є суфікси, префікси та префіксоїди –
ння, -ість, -ит, -изм(-ізм, -їзм), суб-, інтер-, полі-, псевдо-, анти-, супер-: варіантність, гастрит,
архаїзм, псевдонародність, інтеркосмос, антисанітарний, поліфункціональний. Більшість термінів –
іменники (акциз, майно, суверенітет), є терміни-прикметники (що переважно перейшли в
іменники): колоскові, парнокопитні, земноводні, безхребетні. Рідше у цій функції виступають інші
частини мови пристрасно (фортисимо) – прислівник, вивітрюватися – дієслово. Виділяються
однослівні (аванс, патент, капітал) та терміни-словосполучення (банківський білет, разове
доручення, валовий продукт). До термінів у офіційно-діловому мовленні ставляться такі вимоги: 1.
Термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі, наприклад: діловодство
(а не діловедення, справоведення, ділопроізводство), порядок денний (а не черга денна); рахунка
(документ), рахунку (дія); акта(документа) – акту (дії). 2. Термін повинен вживатися з одним
(закріпленим у словнику) значенням. Неоднозначний термін вважається невдалим, його
намагаються замінити чи дають додаткові пояснення. Тобто економічні терміни повинні
вживатися у тому значенні, у якому їх застосовують економісти, юридичні терміни – як
використовують юристи. Серед термінів, уживаних у діловодстві, зустрічаються і такі, які мають
кілька значень, наприклад: Справа. 1.Сукупність документів. 2.Один документ. Стагнація. 1. Застій
у виробництві, торгівлі тощо. 2. Застій крові у венах. 3. При користуванні терміном слід суворо
дотримуватись правил утворення від нього похідних форм. Необхідно користуватися тими
формами, які подаються у словнику, чи довіднику (це актуально для дієприкметників): доповідна
записка, а не доповідальна записка; споживчі товари, а неспоживацькі товари;спонсор –
спонсорський,а не спонсорний; акт – актувати, а не активувати. 4. При укладанні документа
службова особа повинна звірятись за словником, якщо певний термін (його значення) викликає у
неї сумніви.5. Терміни не можуть мати емоційного забарвлення і майже не мають синонімів.
6.Вживаючи термін, який має кілька значень, або який використовується у різних галузях науки
(аналіз, синтез, проблема, машина, право), потрібно уточнювати його значення супровідними
словами. 7. Оскільки на сьогодні в термінології багатьох галузей науки з’явилося багато термінів-
дублетів, термінів-неологізмів і т.д., тому використовувати у діловому мовленні потрібно такі
слова, які вже кодифіковані, закріплені у словнику. Наявність спеціальної термінології у
професійному мовленні – необхідна умова при складанні ділових документів. Проте, широко
використовувати спеціальні, вузькогалузеві терміни не рекомендується, якщо документ
призначений для загального користування. Терміни у цьому випадку створюють певні труднощі у
спілкуванні, ускладнюють розуміння тексту. Якщо терміни не перейшли в загальномовний фонд,
ще не зрозумілі широкому колу читачів, то використовувати їх можна лише в галузевій
документації.

5. Професійна лексика.

Професіоналізми – слова й мовленнєві звороти, характерні для мови людей певних професій.
Оскільки професіоналізми вживають на позначення спеціальних понять лише у сфері тієї чи іншої
професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови.
Професіоналізми виступають як неофіційні (а отже, експресивно забарвлені) синоніми до термінів.
З-поміж професіоналізмів можна вирізнити науково-технічні, професійно-виробничі, просторічно-
жаргонні. Вони доволі різноманітні щодо семантичних характеристик. На відміну від термінів,
професіоналізми не мають чіткого наукового визначення й не становлять цілісної системи. Якщо
терміни – це, як правило, абстрактні поняття, то професіоналізми – конкретні, тому що детально
диференціюють ті предмети, дії, якості, що безпосередньо пов’язані зі сферою діяльності
відповідної професії, наприклад: 1. Слова та словосполучення, притаманні мові моряків: кок –
кухар; камбуз – кухня; кубрик – кімната відпочинку екіпажу; бак – носова частина корабля;
чалитися – приставати до берега; ходити в море – плавати; компас, Мурманськ, рапорт тощо. 2.
Професіоналізми працівників банківсько-фінансової, торговельної та подібних сфер: зняти касу ,
підбити, прикинути баланс. 3. Назви фігур вищого пілотажу в льотчиків: штопор, бочка, петля, піке
та ін. 4. Професіоналізми користувачів ПК: мама – материнська плата, клава – клавіатура, скинути
інформацію – переписати, вінт – вінчестер. 5. Професіоналізми музикантів: фанера – фонограма,
ремікс – стара мелодія з новою обробкою, розкрутити (пісню, ім’я) – розрекламувати.
Професіоналізми утворюються різними шляхами: вживання загальнонародного слова у
специфічному значенні: човник /деталь швейної машинки/, липовий баланс; шляхом усічення
основ слів: кібер /кібернетик/, термояд /термоядерна реакція/; скорочення слів: мехмат
/механіко-математичний факультет/; зміною в наголошені слів: с,мпас – компамний, котомний –
атоа рт;порт – рапора. шляхом перенесення /метафори/: дно – нижня частина виробу, машина -
комп’ютер, удар – одиниця швидкості станка; зміни граматичних категорій (вживання іменників
абстрактних та речовинних назв у множині): масла, олії, жири, води, пшениці; шляхом префіксації
і суфіксації: заморозити рахунки, збити в купу рахунок, бюлетенити, відгул, документувати,
дообладнання, недовнесок, пливучість, бойовитість, маршрутизація, задебетувати.
Професіоналізми зберігають емоційність, вони іноді передають якийсь образ: проектувати з
чистого місця; зводити, підбивати рахунки; дебет кредит обганяє; липовий баланс; заморозити
рахунки.

6. Документація щодо особового складу.

Документація щодо особового складу містить інформацію про особовий склад підприємства
(організації), зафіксовану в заяві про прийняття (звільнення, переведення) на роботу, наказах про
особовий склад, автобіографіях, резюме, характеристиках тощо. Заявавикладає прохання або
пропозицію однієї чи кількох осіб, адресовані установі або посадовій особі й складається з таких
реквізитів: 1. адреса (назва організації або службової особи); 2. відомості про заявника (прізвище,
ім`я, по батькові; адреса, іноді – посада); 3. назва виду документа (заява); 4. текст; 5. перелік
додатків із зазначенням кількості сторінок; 6. підпис автора; 7. дата. Якщо заява адресується до тієї
ж організації, де працює автор, не треба зазначати адресу, паспортні дані, а достатньо назвати
посаду та місце роботи (структурний підрозділ). Структура тексту заяви така: § прохання
(висновок); § обгрунтування прохання (докази); § додаток (при потребі). Автобіографія -документ,
у якому особа, яка складає його, подає опис свого життя та діяльності у хронологічній
послідовності. Основна вимога до такого документа – досягти вичерпності потрібних відомостей і
лаконізму викладу Кожне нове повідомлення починається з абзацу. Реквізити: 1. прізвище, ім`я,
по батькові у називному відмінку; 2. дата, місце народження; 3. відомості про навчання; 4.
відомості про трудову діяльність;5. відомості про громадську роботу; 6. короткі відомості про
склад сім`ї. Резюме як стисла інформація, де перелічуються анкетні дані та все те, чим займалася
особа до останнього моменту, стає все більш популярним. Воно надсилається поштою або факсом,
можна занести і особисто. З тексту резюме работодавець повинен зрозуміти, чого бажає
претендент на вакантну посаду, що вміє і чого вартий. Необхідно старанно вкласти в сторінку
тексту усю свою індивідуальність, підкресливши всі позитивні моменти. Форма повинна бути
набрана на комп`ютері, старанно відредагована та надрукована на папері найвищого гатунку.Текст
викладається у зворотньому хронологічному порядку. Цінною є додаткова освіта – з економіки,
права, мови, діловодства, маркетинга, роботи на комп`ютері і т.ін. Як скласти резюме? Спочатку
напишіть своє прізвище, ім`я, по батькові, домашню адресу та телефон, вкажіть свій вік. Потім
висловлюйте свою інформацію за пунктами: Мета резюме – місце, на яке ви претендуєте. Освіта.
Спочатку – вища освіта : який вуз, в якому році закінчили, отримана спеціальність. Потім –інші
види освіти до року закінчення школи. Трудова діяльність. Перелік з теперішнього часу до
момента закінчення школи. Якщо, наприклад, під час навчання в школі ви працювали на
підприємстві , це теж можна віднести до трудової діяльності. Спеціальні знання. Тут треба
перелічити усі ваши вміння та навички, навіть наявність діловиз зв`язків, - все, що може зацікавити
работодавця. Сімейний стан і наявність дітей. Якщо резюме подається на англійській мові – стать.
На додаток до резюме можна додати рекомендаційний лист шефа, у якого ви раніше працювали,
або людини, достатньо відомої в тій галузі, де ви збираєтеся працювати, а також «життєпис», якщо
ви хочете розповісти більш детально про себе і свою біографію. Характеристикапред`являється
при вступі до учбового закладу або працевлаштуванні, висуванні на виборні посади та при участі у
конкурсі на зайняття вакантної посади тощо. В ній дається оцінка ділових та моральних якостей
працівника за підписами представників адміністрації. Реквізити: 1. назва виду документу; 2.
анкетні дані (прізвище, ім`я, по батькові, посада, вчений ступінь і звання (якщо вони є), рік
народження, національність, освіта) – справа у стовпчик; 3. текст (викладається ставлення до
роботи, підвищення професійного та наукового рівня, стосунки у трудовому колективі, згадуються
заохочення та стягнення); 4. висновки ( зазначається призначення характеристики); 5. дата 6.
підпис відповідальної службової особи, печатка організації, що видала характеристику. Текст
викладається від третьої особи. Документ пишуть або друкують у двох примірниках, один з яких
видають особі або надсилають до установи, підприємства, що його вимагали, а другий (копію)
підшивають до особової справи. Особові листкиз обліку кадрів є необхідним документом, що його
заповнює громадянин під час приймання його на роботу (навчання), для участі в певному конкурсі
тощо. Такий документ є узагальненням автобіографічних даних громадянина шляхом фіксації їх
таблицях. Реквізити: 1. назва виду документа (особовий листок; анкета наукового працівника); 2.
прізвище, ім`я, по батькові, дата і місце народження, фото, відомості про освіту; 3. відомості про
наукові ступені, вчені звання; 4. якими мовами володіє; 5. трудова діяльність; 6. державні
нагороди; 7. зарубіжні та міжнародні наукові відзнаки; 8. відомості про родину, паспортні дані; 9.
домашня адреса; 10. особистий підпис; 11. дата заповнення документа. Особова картка - стисле
подання автобіографічних даних громадянина для подальшого їх кодування та механізованої
обробки у відділі кадрів підприємства, установи чи організації. Наказ щодо особового складу – це
розпорядчий документ, що видається керівником установи. Накази регламентують прийняття на
роботу, звільнення, переміщення працівників по службі, відрядження, відпустки, заохочення,
стягнення тощо. У порівнянні з наказами з основної діяльності складання і оформлення наказів
щодо особового складу має деякі особливості. Реквізити: 1. повна назва установи; 2. номер; 3.
дата; 4. Заголовок 5. назва виду документа; 6. текст; 7. підпис керівника установи.

Тема 3.
1.Поняття культури мови й культури мовлення.

Людина створила культуру, а культура людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі
праці, культурі мови. Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про
світ, насамперед про свій народ. Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності
думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура
мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують
загальну культуру нашого суспільства (В.М. Русанівський). З культурою мови насамперед
пов’язують уміння правильно говорити й писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно
до мети й обставин спілкування. Проектуючись на певну систему, культура мови утверджує норми:
лексичні, граматичні, стилістичні, орфоепічні, орфографічні, тощо. З часу виникнення науки про
мову можна говорити й про складову частину мовознавства – культуру мови. Адже при створенні
словників, граматик, тлумачень текстів завжди доводилося вибирати, оцінювати, класифікувати
мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях, вони сприяли усталенню, поширенню тих чи тих
норм, їх кодифікації. Сучасна лінгводидактика чітко розрізняє поняття “культура мови” і “культура
мовлення”. Якщо йдеться про наукову дисципліну, завдання якої є вдосконалити літературну мову
як засіб культури, про зіставлення різних жанрів і форм висловлювань, про мовне життя
суспільства і тенденції його розвитку, тобто про те, що у поширених дефініціях називають
об’єктивно історичним аспектом, тоді є підстави вживати термін “культура мови”. Культура мови –
показник її унормованості, що визначається загальноприйнятими нормами. Таким чином, наука,
що вивчає нормативність мови, її відповідність тим вимогам, що ставляться перед мовою в
суспільстві, називається культурою мови.Вона розробляє правила вимови, наголошення,
слововживання, формотворення, побудови словосполучень і речень та вимагає від мовців їх
дотримання. Мова – це: 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія
людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту
культури, спосіб введення окремої людини в процес суспільного культурного розвитку; 4) один з
компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації усіх виробничих процесів; 6)
функціонуюча система, нерозривно пов’язана з усіма галузями суспільного життя. Про культуру
мовлення говорять, якщо нормативно-регулювальний аспект, пов’язаний з встановленням правил
користування мовними засобами, зорієнтований на носіїв мови. Культура мовлення, спираючись
на здобутки мовної культури, передбачає, по-перше, безумовне додержання (усно і на письмі)
норм літературної мови, по-друге, мовленнєву майстерність того, хто говорить, або пише.
Мовлення – це: 1) спосіб існування і вияву мови, “мова в дії”, мовний процес у багатьох його видах
і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова з самим собою, обдумування
майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення”; 2) вияв процесу формування (а не
втілення) думки; 3) вияв одиниць мови усіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації
спілкування (мовного спілкування). Отже, мовлення є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких
має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить
мовленнєва діяльність. Тільки у ній народжується, формується й мова, й мовлення. Мовленнєва
діяльність можлива лише в суспільстві, зумовлюється його потребами. Безпосереднім виявом
мовлення є різноманітні акти в усній (звуковій) і писемній реалізації. Звуковою реалізацією
мовлення є спілкування. Спілкування – це обмін інформацією, передача її однією людиною іншій.
Формами спілкування є діалог, полілог, монолог. Отже, обов’язковим учасником спілкування, крім
мовця, є реальний чи уявний слухач. У процесі спілкування мовлення поділяється на відрізки, які
мають певну протяжність і членуються на самостійні частини. Найменшою вимовною одиницею є
фраза.Це відрізок мовлення. що характеризується смисловою завершеністю, синтаксично-
фонетичною цілісністю та інтонаційною оформленістю, обмежений двома досить тривалими
паузами. Фраза – це одиниця фонетична, тому її не можна ототожнювати з реченням (граматична
одиниця). Речення і фраза не завжди збігаються: речення може складатися з кількох фраз: Змінна
ціна застосовується у контрактах з подовженим строком дії, коли економічні умови виробництва
товару можуть істотно змінюватись. Результатом процесу говоріння є текст. Текст –це сукупність
речень (кількох чи багатьох), послідовно об’єднаних змістом і побудованих за правилами певної
мовної системи. Він є засобом відтворення зв’язного мовлення, тобто висловлювання, частини
якого пов’язані між собою однією темою, основною думкою і структурою. Досконале володіння
мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини визначає її культуру мовлення.

3. Синоніми в професійному мовленні.

Синоніми(від грец. - однойменність) – слова, тотожні або близькі за значенням, але різні за
звучанням. Наприклад:сміливий – хоробрий, відважний, безстрашний, героїчний; квиток – білет;
положення – становище, стан; суспільний – громадськийтощо. Виділяють такі види синонімів:
семантичні (ідеографічні), стилістичні, абсолютні. Семантичні (ідеографічні) – виступають як засіб
уточнення, виділення, деталізації будь-якої ознаки поняття, наприклад, необґрунтований,
невмотивований, безґрунтовний (який не має підстав для певних тверджень),неслушний (який
позбавлений достатньої кількості даних),довільний, голослівний (який
бездоказовий),неправомірний, не аргументований, недоказовий (який не має законних підстав)
об’єднуються за загальним значеннямбезпідставний, але кожне з них має певний смисловий
відтінок.Стилістичні синоніми розрізняються за сферою вживання, емоційним забарвленням,
образністю тощо. Наприклад, гепати– емоційно забарвлений синонім до слівстукати,бити;
говорити – ректи, балакати. Абсолютні – слова-синоніми, які мають однакове значення і
вживаються як цілком тотожні: алфавіт – абетка – азбука, буква – літера, процент - відсоток,
індустрія – промисловість, голкіпер - воротар. Заміна термінологічних словосполучень
однослівними термінами є також причиною утворення синонімів-дублетів (абсолютних синонімів):
втратити свідомість – знепритомніти; нерухоме майно – нерухомість; листок непрацездатності –
лікарняний; заробітна плата – зарплата; вихід з громадянства – експатріація; злочинна дія –
злочин. Абсолютні синоніми виникають внаслідок використання повних форм вираження
юридичних понять і їх абревіатурних варіантів: ВВСУ – Вісник Верховного Суду України; КЗпП –
Кодекс законів про працю; ПДВ – податок на додану вартість; МВС – Міністерство внутрішніх
справ; КПК – Кримінально-процесуальний кодекс тощо. Така синонімія пояснюється прагненням
до стислості терміна. Вони мають тотожне значення і цілком взаємозамінні. У ділових документах
можна використовувати обидві ці форми, але спочатку варто використати повну назву, а в
подальшому замінити її абревіатурою. Більшість з абсолютних синонімів виникають внаслідок
існування питомого та іншомовного терміна, двох запозичених термінів або двох українських
термінів: уважно – пильно, справочинство – діловодство, адвокат – захисник, варта – сторожа –
караул, відчай – розпач, процент – відсоток, наклепник – обмовник, засновник – фундатор,
репарація – контрибуція, катування – тортури, юрист – правник, арешт – затримання, форпост –
аванпост, юридичний – правовий, фактор – чинник, інвестор – вкладник, дефект – недолік, вада
тощо. Зважаючи на це, потрібно користуватися правилами, які регулюють вживання слів
іншомовного походження. Наведені приклади є зразками лексичних синонімів. Але коли йдеться
про синоніміку в широкому розумінні, треба розглянути й інші типи синонімів, крім лексичних.
Морфологічні синоніми – це варіанти форм слів на позначення того самого поняття: співає – співа,
літає – літа, питає – пита, лунає – луна, синьому – синім, великому – великім. Перші компоненти
цих синонімічних пар нейтральні з погляду літературної нормативності, другі теж літературні, але з
обмеженим діапазоном уживання (поезія, розмовна мова). Синтаксичні синоніми – різні
синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї ж думки: для створення(нейтральний варіант
з відтінком книжності),щоб створити(нейтральний варіант),з метою створення(книжно-офіційний
варіант). Словотвірна синонімія – наявність префіксально-суфіксальних утворень, наділених
різними семантико-стилістичними відтінками: темніти – темнішати; завірення – завірювання;
засвідчення – засвідчування; доповнення – доповнювання; насильний – насильницький; розшук –
розшукання – розшукування; шантажник – шантажист. Ці пари показують різницю в
характеристиці позначуваного ними поняття (у даному випадку процесу) щодо тривалості.
Очевидно, перевагу слід надавати лише одному варіанту, адже в термінології не завжди існує
необхідність наголошувати на тривалості процесу. Фразеологічні синоніми – варіанти
фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття. Наприклад: «бути байдужим до
чогось» – тримати нейтралітет, моя хата скраю, про мене - хай вовк траву їсть; «марно витрачати
гроші, заробіток тощо» – кидати гроші на вітер, смітити грішми, тринькати гроші. Тільки перший
варіант може використовуватись у офіційно-діловому стилі. Фонетичні синоніми – різні форми того
самого слова: імення – ймення, іти – йти, учитель – вчитель, уже – вже, узяти – взяти. Точність і
виразність змісту документа часто залежить від того, наскільки правильно і доречно підібрані
слова. Багатство синонімії дає можливість вибрати найточніше для даного контексту слово,
уникнути двозначного тлумачення висловлення та зберегти нейтральний тон. Незнання
синонімічних можливостей мови є причиною появи багатьох помилок. Наприклад, у діловому
стилі досить часто вживаються синоніми: робітник (людина, що працює на промисловому
підприємстві); працівник – ширше поняття, ніж робітник (газетний працівник, науковий працівник,
соціальний працівник, торговельний працівник); співробітник – компонент назви посади (старший
науковий співробітник). Слово праця вживається вужче, ніж слово робота; наприклад: наша праця
є дуже важкою – краще наша робота є…; праці вчених знаходяться у бібліотеці. Усі три слова
позначають працюючу людину, але за кожним з них закріплена певна сфера вживання. Досить
часто при перекладі з російської мови слід пам’ятати, що до одного слова в російській мові, в
українській мові – існує цілий синонімічний ряд (два і більше відповідники). Порівняємо: рос.
заместитель– укр.заступникізамісник. Заступник– це офіційна назва постійної особи;замісник– це
людина, яка тимчасово виконує чиїсь обов’язки; рос.билет – укр. білет, квиток.Квиток– вживається
у словосполученнях:театральний квиток, студентський квитоктощо.Білет – кредитний, банківський,
екзаменаційний. Російському слову «положение» в українській відповідає три слова: положення,
становище, стан. Положення – це зведення правил, законів, наукове твердження та спосіб
розміщення тіла в просторі (горизонтальне положення, основні положення математики,
положення про дострокові вибори). Становище – це обстановка, ситуація, обставини життя
людини і суспільства (міжнародне становище, знайти вихід із певного становища, офіційне
становище). Стан – це слово, що означає суму якостей чогось на певний момент (стан економіки,
фінансів, справ, хворого). Скоро – коли йдеться про час, швидко – на позначення інтенсивності
руху. При складанні документів потрібно зважати на такі правила функціонування синонімів-
термінів. Зважаючи на нейтральність лексики офіційно-ділового та наукового стилів не
допускається вживання стилістичних синонімів, які мають емоційне забарвлення: солдат (нейтр.) –
воїн, батьківщина (нейтр.) – вітчизна, кашляти (нейтр.) – кахикати (розмовн.) Не допускається
взаємозаміна синонімів, особливо коли одне слово є запозиченим, а друге власне українським
(контракт – угода, договір; дефект – недолік, вада). Навіть якщо синоніми є дублетами (тобто
абсолютно тотожними), варто використовувати у документах тільки одну форму, що полегшує
розуміння тексту (крім абревіатур): іспит – екзамен, процент – відсоток. Синоніми потрібно
використовувати з точним урахуванням відтінків значень, особливо, коли перекладаємо текст з
російської мови на українську і навпаки. Наприклад: відносини (виробничі, дипломатичні,
ринкові); стосунки (дружні стосунки, родинні стосунки). У російській мові є один відповідник до
цих слів – отношения.У текстах ділового стилю уникають емоційно забарвлених висловів,
натомість вживають описові звороти нейтрального характеру. Прагнення до точності зумовлює
появу перифраз (парафраз)– описових зворотів, за допомогою яких явище, предмет, особа
називається не прямо, а описово, через характерні їх риси. Наприклад:чорне золото,
замістькам’яне вугілля; легені планети – ліс; невидима смерть – радіація; біле золото – бавовна,
артерії планети – ріки. Досить активно у діловому мовленні вживаються евфемізми – описові
вислови, які пом’якшено передають те чи інше слово, висловлювання, які вважають неприємними,
нетактовними, грубими або непристойними. У тексті вони виступають у функції контекстуальних
синонімів. Так, наприклад, в офіційно-діловому документі, зокрема некролозі, не вживається
слово помер. Його заміняють: заснув навіки, пішов від нас, наша наука втратила…, пішов з життя
тощо. Якщо слово має занадто емоційний характер, то воно заміняється нейтральним. Так, у
протоколах до слів п’яний, п’яниця, пиячити добирають описові звороти: у нетверезому стані, під
дією алкоголю, у стані сп’яніння. Замість брехати вживаються евфемізми помилятися, говорити
неправду, відходити від істини та ін. Не скрізь доречною буває й категорична наказовість (Не
курити! Палити заборонено!), їх можна пом’якшити такими висловлюваннями: Просимо не
палити. У нас не курять. Евфемістичними у професійному мовленні є такі вислови: припуститися
протиправних дій, зловживав своїм службовим становищем, припустився фінансових надуживань.
Однак вживання таких евфемізмів не завжди є доцільним, оскільки вони можуть дати
неправильне тлумачення змісту документу. Тому використовувати такі слова слід обмежено.

2. Особливості професійного мовлення.

УСНЕ: – Первинне – Діалогічне (полілогічне), монологічне. – Розрахована на певних слухачів –

співрозмовників. – Непідготовлена заздалегідь – Живе спілкування – Інтонація, міміка, жести –
Імпровізація. Чітко індивідуалізоване мовлення – Емоційне й експресивне мовлення – Повтори,
зіставлення, тропи, фразеологізми. ПИСЕМНЕ: – Вторинне – Монологічне – Графічно оформлене –
Обдумане – Старанний відбір фактів та їх мовне оформлення – Відбір мовних засобів, чітке
підпорядкування стилю мовлення – Повний і грунтовний виклад думок – Поглиблена робота над
словом і текстом – Редагування думки – Самоаналіз написаного. Синтаксис усного й писемного
ділового мовлення. Готуючи текст для публічного виступу, слід пам’ятати про суттєву різницю між
писемним і усним його варіантами. Речення, значні за кількістю слів і ускладнені за будовою
багатьма відокремленими обставинами, означеннями, вставними і вставленими конструкціями,
цілком можливі в науковій статті, монографії та под., і зовсім не бажані в лекції, доповіді, промові
и под. Помічено, що сприймання усного тексту залежить від довжини речення, довжини слова
(кількості багатоскладових, довгих слів), кількості особових займенників (які сприймаються на слух
легше, ніж безособові). На відміну від писемного, в усному тексті бажані питальні, окличні й
риторичні, а не лише розмовні речення, наприклад: Чи можливий такий результат?! Безперечно, –
скажу я вам. За яких умов? – логічно запитаєте ви. Моя доповідь і наведені в ній виклади є
відповіддю на це питання. Не словесні, а смислові повтори необхідні в усному мовленні для
наголошування основної думки, підкреслення ключового моменту й посилення враження від
сказаного. Досягається це за рахунок багатої синонімії. Однак слід уникати повторювання
нетипових для усного мовлення складних сполучників: завдяки тому що, унаслідок того що, через
те що й под. оскільки вони гальмують сприйняття і не сприяють створенню в аудиторії вільної,
невимушеної атмосфери. Окрім повторів, використовують й інші способи привернення чи
утримання уваги слухачів, таких як: зміна порядку слів(інверсія), градація (посилення),
протиставлення (антитеза), оклична й питальна інтонація, риторичні запитання, пауза та ін.
Речення слід будувати таким чином, щоб ключова фраза була розміщена в його першій астині.
Набагато легше сприймається на слух зміст, коли речення починається Н. відмінком, ніж
декількома конструкціями в непрямих відмінках із прийменниками, наприклад: Неправильно: В
останньому університетському збірнику, у першому його розділі, розміщено статтю професора
Бойчишина, де йдеться… Правильно: Професор Бойчишин у своїй статті, яка розміщена в
останньому університетському збірнику, зазначив… У письмових текстах його частини закріплені
за певним місцем на аркуші й виділені шрифтом чи засобами рубрикації (абзац, параграф, розділ).
В усному – можливі відступи, умотивовані повтори й перенесення окремих текстових частин. Якщо
писаний текст має форму монологу, то усний не виключає діалогів і полілогів. Навіть правильно
побудованих дієприслівникових зворотів (чи їх замінників), як правило, на початку речення,
дозволяє більш образно подати навіть сухий технічний текст: Неправильно: Не дивлячись на
обмежене фінансування… По закінченні навчання… При рахуванні треба… По одержанні коштів…
Правильно: Незважаючи на (попри) обмежене фінансування… Дарма що нам обмежили
фінансування… Закінчивши навчання Рахуючи, треба Одержавши кошти… Перевагу слід надавати
простим реченням, у яких зберігається прямий порядок слів: підмет перед присудком, означення
– перед означуваним словом: Неправильно: Було досягнуто високого рівня якості продукції,
запланованого нашим підприємством Правильно: Наше підприємство досягло запланованого
високого рівня якості продукції Спільним для писемного та усного варіанту текстів є висока
частотність у використанні та повторюванні стійких словосполучень (кліше) і водночас відсутність
зайвих слів, які ускладнюють сприймання. Неправильно: Ми, на нашому підприємстві, можемо
розраховувати лише на свої сили Правильно: Підприємству доводиться розраховувати лише на
власні сили. Якщо підмет названий живою особою, то присудок матиме форму активного стану:
Неправильно: У виступі міністра висвітлювалося його бачення шляхів реформи освіти Правильно: У
виступі міністр висвітлив бачення шляхів реформи освіти. Негативно впливають на мову зайві
слова й тавтологія: Неправильно: звільнити із займаної посади Потелефонувати телефоном У 21
вечора Ми з колегою удвох Узимку в січні місяці Прорахувати рахунки Глухий тупик Захисний
імунітетПам’ятний сувенір Правильно: звільнити з посади Зателефонувати О 21 00 Ми з колегою У
січні Полічити рахунки Глухий кут (безвихідь) Імунітет Сувенір Не можна будувати речення з
одночасним підпорядкуванням одного слова 2 стрижневим: Неправильно: Школярі навчалися в
просторому класі, який переобладнали Правильно: Школярі навчалися у просторому,
переобладнаному класі

4. Труднощі використання паронімів у професійному мовленні.

Пароніми – слова, близькі за звучанням, але різні за значенням: нагода –пригода, адрес – адреса,
дільниця – ділянка. Пароніми мають, переважно, однаковий корінь, а відрізняються суфіксом,
префіксом, кількома літерами в закінченні, наявністю чи відсутністю частки –ся (-сь).
Паронімічними відношеннями поєднується пара слів, значно рідше – три або більше (дипломат –
дипломант – дипломник). За характером смислових зв’язків пароніми поділяються на кілька груп:
1. Синонімічні (важкий – тяжкий, привабливий – принадливий). 2.Антонімічні (прогрес – регрес,
адресат – адресант). 3. Що мають семантичну близькість (витратити – затратити, вирізнятися –
відрізнятися). 4. Тематичні пароніми (абонент – абонемент, пам’ятка – пам’ятник). У паронімах
головне – їх смислове розрізнення. Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі в їх
засвоєнні, призводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим. Щоб
таких помилок не траплялося, слід уточнювати значення слова, звертаючись до словників:
оснований– той, що базується на чомусь,заснований– створений, розпочатий;дипломант–
переможець конкурсу,дипломник– автор дипломної роботи;додержувати– виконувати щось
точно, забезпечувати наявність чогось (додержувати слова, порядку),додержуватися– бути
прихильником якихось думок, певних поглядів, переконань;покажчик– напис, стрілка,
довідник,показник– наочне вираження (у цифрах, графічно), наприклад:предметний
покажчик,економічний показник;економічний– 1) який стосується сукупності суспільно-
виробничих відносин, господарського життя тощо:економічна криза, економічний журнал; 2)
вигідний у господарському відношенні:економічна техніка;економний– той, що ощадливо
витрачає щось, сприяє економії:бути економним, економна людина. Помилки щодо вживання
паронімів особливо небезпечні у діловому мовленні, оскільки вони можуть спотворити зміст
усього документа: макроклімат – клімат великих просторів землі;мікроклімат – клімат невеликих
просторів, обумовлений особливостями місцевості – ліс, болото і т.д.;парламентер – особа, що
направляється однією воюючою стороною до іншої;парламентар – член парламенту. У паронімах
головне – їх смислове розрізнення. Незначна різниця у вимові паронімів спричиняє труднощі в їх
засвоєнні, призводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим. Щоб
таких помилок не траплялося, слід уточнювати значення слова, звертаючись до словників:
оснований – той, що базується на чомусь, заснований – створений, розпочатий; дипломант –
переможець конкурсу, дипломник – автор дипломної роботи; додержувати – виконувати щось
точно, забезпечувати наявність чогось (додержувати слова, порядку), додержуватися – бути
прихильником якихось думок, певних поглядів, переконань; покажчик – напис, стрілка, довідник,
показник – наочне вираження (у цифрах, графічно), наприклад: предметний покажчик,
економічний показник; економічний – 1) який стосується сукупності суспільно-виробничих
відносин, господарського життя тощо: економічна криза, економічний журнал; 2) вигідний у
господарському відношенні: економічна техніка; економний – той, що ощадливо витрачає щось,
сприяє економії: бути економним, економна людина

5.Суржик
Спілкування суржиком значно спотворює інформацію, оскільки мовець у цьому випадку може
вживати слово в лише йому відомому значенні та ще й у формі, яка не відповідає
загальноприйнятим граматичним нормам. Отож порозумінню суржик не сприяє. Ось деякі з
характерих для суржика особливостей: – вживання русизмів замість нормативних українських
відповідників: даже (навіть), да (так), нє (ні), када (коли), нє нада (не потрібно), єлє (ледве),
щас/січас (зараз), всєгда (завжди), нікогда (ніколи), чуть-чуть (трішки), конєшно (звичайно, звісно),
навєрно (мабуть), напрiмєр (наприклад), допустім (припустимо), мєжду (між), вмєсто (замість),
вродє/будто (наче, начебто), імєнно (саме), рядом (поруч), язик (мова), больнiця (лікарня),
циплята (курчата), предохранітєль (запобіжник), предсідатель (голова), почта (пошта), почтальйон
(листоноша) тощо; – "українізовані" форми російських дієслів – уїхав (поїхав), уволився
(звільнився), дівся (подівся), поняв (зрозумів), получав (отримував), щитав ("вважав" або "рахував"
залежно від контексту), отдав (віддав), включив (ввімкнув); – "українізовані" форми російських
числівників – первий/перва, послєдній; – змішування українських і російських форм займенників –
хто-то (хтось), шо-то (щось), як-то (якось), які-то (якісь), який-то (якийсь), чого-то (чомусь, чогось),
кой-шо (щось), кой-які (якісь); – порушення дієслівного керування, вживання прийменників і
відмінків за російським зразком – по вулицям (замість вулицями), на російській мові (замість
російською мовою), зошит по біології (замість зошит з біології); – утворення найвищого ступеня
порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови – самий лучший (найкращий),
саме тверде (найтвердіше); – утворення від українських дієслів активних дієприкметників за
російським зразком – купивший, прийшовший, зробивший; – слова і вирази, кальковані з
російської – міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, так як, бувший у користуванні, на
протязі, повістка дня, під відкритим небом, або "насильно милим не будеш" (до речі, українською
це буде – "на милування нема силування"); – у вимові – це редукція ненаголошених голосних,
оглушення дзвінких приголосних, заміна "дж" і "дз" на "ж" і "з", також відсутність чергування
"к/ц", зсув наголосу за російським зразком (када, розгаварювать, росписуваться, звонять,
нахожуся, в восьмирічкі), відсутність чергування "о/і" або "е/і" (корова/коров, голова/голов
замість корів, голів). У споконвічно українських словах і у запозичених приголосні перед е та и не
пом''якшуються. Пом''якшена і м''яка вимова приголосних перед е та и, наприклад у словах: сЄло,
сЄстра, зІма, дІрЄктор, лЄгЄнда, калЄндар, кІшеня, ідЄал, манЄж, тЄлєграма, манЄвр, дІспут, тІгр,
чЄрЄпаха є порушенням усталеної літературної норми. І наголошений, і ненаголошений звук о в
українській мові потрібно вимовляти виразно: мороз, нога, голова, порада. "Акання" виступає під
впливом російської мови, де є нормою. Але вимовляти "нага болить", "давати параду", "на дворі
сильний мароз" – значить, грубо порушувати правила української орфоепії. У російській і
українській мовах є слова, що мають подібне звучання, але різне значення (міжмовні омоніми,
пароніми). Буває, що люди плутають значення таких слів і цим спотворюють інформацію. Здається,
що і слова українські, а зміст втрачається: Зустрічаються – помилково вживають як повний
відповідник до російського слова встречаться, хоча "зустрічатися з труднощами" неправильно,
можна зустрічатися з людьми; Любий – правильно вживати не у значенні прикметника будь-який,
кожний, а у значенні того, кого любимо; Мішаємо – має декілька значень. Вживається у значенні
перемішувати або заважати, хоча правильним є лише перемішувати; Простити – помилково
вживається як застудитися, хоча правильно у значенні вибачити; Лічити – правильно в значенні
рахувати, та неправильно у значенні лікувати та багато інших. Також дуже поширеним елементом
суржику є здеформовані слова та словосполучення. Зазвичай це російські слова, перероблені на
український лад. Наприклад, російське слово принимает як принімає, получает – як получає,
испортился – як спортився (хоча існують українські слова приймає, одержує, отримує, зіпсувався).
Ненормативне використання граматичних форм української мови також призводить до
деформації, наприклад: "маємо вільні номера (замість номери)", "підготуйте паспорта (правильно
паспорти)", "як доїхати до вокзала (вокзалу)?", "працюю чотири місяця в рік (місяці)". "Плекайте
мову" – закликав український поет. Проте видається, що на сьогодні не всім ця робота до снаги.
Було б дуже добре, аби засоби масової інформації: телебачення, радіо, преса, Інтернет були
взірцем для наслідування для всіх, хто хоче говорити українською правильно. Але, на жаль,
сьогодні ЗМІ не можуть похвалитись бездоганним володінням державною мовою. І ми чуємо,
читаємо: "Скількома язиками володієш ти", "Запрошуємо на роботу. Висока заробітня платня та
гнучкий графік робот", "Закон перетерпів багато змін", "Будівництво плотини", "Ігорний бізнес",
"Гладке гоління", "Захід намічено", "Біжучий рядок", "Бувший президент", "Нова мебель",
"Розіграш щонеділі у понеділок і п''ятницю" тощо.

6. Діалектна лексика. Види діалектів

До діалектної лексики (діалектизмів) належать слова, уживання яких обмежене певною

територією. Діалектна лексика характеризується неоднорідністю. Одним із видів діалектизмів є
етнографізми – слова, що називають предмети, поняття, характерні для побуту, господарства
певної місцевості, наприклад: котига – віз, на якому возять припаси, необхідні для пастухів, овець;
верета – покривало, мішок на сінник; загата – огорожа біля стін хати, проміжок між якою і стінами
закладається листям, соломою або глицею для утеплення хати взимку; сачма - велика сітка-
накидка для лову риби; рунець – біла хустина або шматок полотна; рябчун – різнобарвний
домотканий килим. Етнографізми не мають паралелей у літературній мові, оскільки вони є
місцевими назвами місцевих реалій. Іншою групою діалектної лексики є власне лексичні
діалектизми – слова, які збігаються із загальнолітературними за значенням: безрога – свиня, легінь
– парубок, бузько – лелека, втрафити – потрапити, капарство – недбалість, неохайність, ковнір –
комір, клевець – молоток, когут – півень, рахуба – клопіт. Третьою групою діалектної лексики є
семантичні діалектизми, тобто слова, які мають інше, ніж у літературній мові, значення: куля –
милиця, бук – палиця, обруч – поряд, пасія – гнів, чудно - незручно, під – горище. Розрізняють
також діалектизми фонетичні (хтіти - "хотіти", свої - "своєї", шкахва - "шафа", кождий - "кожний") і
граматичні (баче - "бачить", дасииі - "даси", к столу - "до столу"). Діалектизми не входять до складу
літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів з метою передати особливості
говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних
подій. Украплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим.
Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому та офіційно-
діловому стилях. Діалект (з грец. „розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним“, звідки
діалект — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей), різновид мови, що
вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або
соціальною спільністю. 1) Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива
відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю
території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій,
самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких
діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних
форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної
мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній,
словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних
рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним
навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються. Межі діалекту окреслюються на
підставі лінгвістичного картографування (див. Лінгвістична географія) пасмами ізоглос.
Взаємопроникнення рис сусідніх діалектів, їхня тривала взаємодія спричиняють появу говірок
перехідного типу у «зоні вібрації» ізоглос; у перехідних говірках риси взаємодіючих діалектів
поєднуються з новими, що витворилися у їхній структурі. Крім власне мовного
(лінгвогеографічного) окреслення меж діалекту, можливе виділення їх на підставі поєднання
мовних особливостей і меж поширення типових явищ традиційного етнографічно-культурного
районування. Межі діалекту історично рухомі, їхня зміна може зумовлюватися як переміщенням
ізоглос визначальних рис діалекту у процесі міждіалектної взаємодії (так звана мовна експансія,
наприклад, переміщення на північ ізофони дифтонгів), так і колонізацією носіями діалекту нових
територій (наприклад, поширення гуцульського діалекту на Буковині в XVII — XIX ст.). Структурні
особливості діалекту з часом зазнають змін унаслідок міждіалектної взаємодії та впливу
літературної мови (див. діалект, літературна мова), проте діалект як форма існування національної
мови не зникає, а лише трансформується у нову якість. Зміни у різних діалектах і говірках того
самого діалекту відбуваються нерівномірно: інтенсивніші спостерігаються поблизу великих
економічних, культурних центрів; менш відчутні — у маргінальних та відносно ізольованих
природними умовами (гори, ліси, болота) говірках. Напрям змін переселенських говірок в
іншомовному оточенні визначається характером міжмовної взаємодії. Кількість українських
діалектів, їхні межі, глибина протиставності іншим діалектам, а також внутрішнє членування їх на
групи говірок є наслідком племінної диференціації з доісторичних часів, пізніших різночасових
політико-адміністративних об’єднань і перегрупувань земель, наявності і зміни впродовж
тривалого періоду розвитку мови етносу адміністративних, культурних, релігійних та освітніх
центрів. Тому межі діалекту, ізоглоси окремих явищ лише зрідка можуть бути надійно пов’язані з
конкретними кордонами, що існували в минулому між державами, феодальними землями,
племенами. Рядом визначальних рис діалекти української мови об’єднуються в наріччя: до
північного наріччя входять діалекти: східнополіський, середньополіський, західнополіський; до
південно-східного наріччя — середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалект; до
південно-західного наріччя — лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський,
гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалект. 2) Соціальний
діалект — відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних,
професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у
формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів (у
граматичній структурі такі особливості не спостерігаються). Обсяг словника таких груп
зумовлюється ступенем їхньої відособленості від решти носіїв мови і включає в себе певну
кількість специфічних повнозначних слів — іменників, прикметників, дієслів, прислівників, рідше
— числівників і займенників (останні засвідчуються тільки в таємних соціально-діалектних
системах) чи загальнонародних слів у специфічних значеннях (решта лексичних засобів —
загальнонародні слова). Варіювання у користуванні лексичними засобами залежить від
середовища і сфери вживання. Є, наприклад, вікові особливості: мова дітей (передусім раннього
віку) відрізняється від мови дорослих особливим словником (папка — хліб, биця — теля, паця —
свиня, льоля – сорочка і т. ін.); специфічними для української мови дієслівними утвореннями:
їстки, їстоньки, купоньки, питоньки, спатоньки, ходитоньки тощо. Диференціація у користуванні
лексичними засобами мови залежить від загальноосвітнього рівня: носіїв мови, їх суспільного
становища, роду занять, кола інтересів, середовища, до якого належить носій мови і т. ін. Чинники,
які зумовлюють соціально-діалектичну диференціацію мови, настільки різноманітні, що їх не
завжди можна визначити. До того ж нерідко вони діють одночасно, що призводить до інтеграції
різних соціально-діалектичних відгалужень від загальнонародної мови. Соціальні діалекти певною
мірою можуть перехрещуватися з територіальними (у добу феодалізму останні — одночасно і
селянські), проте, на відміну від територіальних, вони не охоплюють фонетичні системи та
граматичні будови. Соціальна (соціально-професійна) диференціація суспільства, а отже, і його
мови залежить від рівня розвитку продуктивних сил. Тому коли територіально-діалектичні
відмінності в межах національної мови поступово нівелюються, то соціально-діалектні
зберігаються. Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні і групові
жаргони, арго, різновиди таємних засобів спілкування. Явища диференціації мови з ширшою
соціальною базою характеризуються як просторіччя або сленг. Наріччя — найбільша одиниця
територіальної диференціації діалектів мови, що становить сукупність близьких за визначальними
рисами говірок, об'єднаних у говори. Структурні особливості говірок, що входять до складу
наріччя, виразно диференціюють одне наріччя на тлі інших. Територію поширення наріччя
окреслюють пасма — ізоглоси явищ, інтегральних для усіх чи переважної більшості говірок даного
наріччя, а також ізоглоси явищ, поширених лише в окремих говорах. Поділ на три наріччя був
запропонований К. Михальчуком у праці «Наріччя, піднаріччя і говори Південної Росії у зв'язку з
наріччями Галичини» (1872); пізніше з уточненнями й окремими застереженнями цей поділ
усталився в українській діалектології. Існує двокомпонентна класифікація (протиставлення
північного та південного наріччя), при цьому у межах південного наріччя виділяли пд.-східне і пд.-
західне піднаріччя (Ганцов В. Діалектологічна класифікація українських говорів. К., 1923;
Зілинський І. Карта українських говорів. Варшава, 1933). Одне наріччя від іншого відділяється
смугою перехідних говірок. Глибина протиставлення між наріччями різна: на фонетичному рівні
ближчими між собою виявляються південно-східного і частина південно-західного, на рівні
граматичної структури близькими є південно-східне і північне наріччя. Говір — одиниця
територіальної диференціації діалектичної мови, що становить об'єднання говірок, близьких за
фонетичними, акцентними, граматичними та лексичними ознаками. Структурно близькі говори
входять до ширшого мовного утворення — наріччя, набором диференційних ознак на різних
структурних рівнях вони протиставляються іншим говорам і літературній мові. Центральний об'єкт
при дослідженні говору — сукупність визначальних, інтегральних рис у структурі говірок, які
входять до складу говору, географічний розподіл цих рис. На противагу говірці говір не є реально
функціонуючою системою, тому представлення його лексики, фонетики чи граматики як цілісних
підсистем має умовний характер. Описи говору переважно виглядають як перелік основних рис
його структури. Поняття говору має не лише мовний, а й історично-культурний зміст: часто
співвідноситься з регіональними типами матеріальної і духовної культури, окремими
етнографічними групами у межах цілісного етносу (як бойки, гуцули, лемки). Для позначення
говору також використовується термін «діалект». Гові́рка — найменша одиниця територіальної
диференціації діалектичної мови. У структурі мовно-територіальних утворень (говірка —
говір/діалект — наріччя) лише говірка є реальною комунікаційною системою, засобом спілкування
мешканців одного, рідше кількох населених пунктів, принципово рівнозначною мові. Говірка
відзначається єдністю структури, протиставляється іншим говіркам набором диференційних ознак
на фонетичному, акцентуаційному, граматичному, лексичному, семантичному рівнях. Близькі за
визначальними рисами говірки утворюють групи говірок і говори. Сукупність усіх говірок складає
діалектичну мову. Говірка є центром, об’єктом описової діалектології (див. Свєнціцький І.
Бойківський говір с. Бітлі, 1913), картографування у лінгвістичних атласах. Ідіо́ м (особливість,
своєрідність) — загальний термін, запроваджений у лінгвістиці XX ст. для позначення різних форм
існування мов: мови, діалекту, говірки, варіантів літературної мови тощо. Використовується для
підкреслювання спільних властивостей таких мовних утворень, або у випадках, коли їх кваліфікація
як окремої мови, діалекту, говірки тощо є проблематичною або дискусійною. Ідіолект (свій,
своєрідний, особливий + (діа)лект) — сукупність формальних та стилістичних особливостей,
властивих мовленню окремого носія певної мови. Термін «ідіолект» було створено аналогічно до
терміну «діалект» для позначення індивідуальних варіацій мови на відміну від групових
(територіальних, соціальних тощо). Ідіолект завжди є представником певного ідіому (літературної
мови, територіального чи соціального діалекту, говірки та ін.), поєднуючи у собі загальні і
специфічні риси його структури, норми та узусу. Сучасна українська мова має три наріччя: північне
наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин
Київської та Сумської областей. південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської,
Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-
західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області,
південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та північної частини
Миколаївської областей. південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську,
Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини
Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину
Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є
основою літературної мови. Діалекти української мови відрізняються один від одного перш за все
лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі
південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.
Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми —
слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є
елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше —
серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови. У північних говорах: глива
(груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина
(кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця
(грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.; У південно-східних
говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур
(димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища
(сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати
(кричати), но (але) і т. ін.; У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта
(бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки
(ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері),
нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати),
витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

7.Документи щодо особового складу.

До документів з особового складу відносяться заява, характеристика, автобіографія, наказ з

особового складу, доручення, розписка тощо.Для всіх текстів рукописних чи друкованих
документів характерні такі ознаки, як: ясність, точність, компактність, гранична стислість викладу з
використанням термінології, часте вживання віддієслівних іменників, відіменних прийменників (на
основі, за рахунок, згідно з, з метою та ін.), складних сполучників (внаслідок того що, у зв’язку з
тим що, зважаючи на те що ), оповідний характер викладу, перевага прямого порядку слів у
реченнях, повна відсутність художньо-зображальних засобів. До документів ставляться найвищі
вимоги: використання спеціальних термінів, дат, цифрових даних, точна назва установ. Заява – це
вид документа, за допомогою якого громадяни реалізують через державні, приватні або
громадські організації (установи, заклади) надані їм права (на працю, відпочинок, матеріальне і
соціальне забезпечення тощо) чи захищають свої інтереси. Характеристика – це документ, у якому
надається оцінка ділових і моральних якостей працівника як члена колективу за період, який він
відпрацював на даному підприємстві (учня, студента). Автобіографія – це документ, у якому особа
власноручно у хронологічному порядку подає стислий опис свого життя та діяльності. Наказ –
розпорядчий документ, що видається керівником установи, організації, підприємства на правах
єдиноначальності та в межах його компетенції і стосується організаційних або кадрових питань.

Тема 4

1. Норми літературної вимови голосних і приголосних звуків.

Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної

вимови вивчає орфоепія. Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і
приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення,
збігу звуків. Особливості: – голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції
(наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і
виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент,
монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений
[е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в
іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст); – приголосні дзвінкі не
оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко,
дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими
передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно
оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без,
через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено
(розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і
гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом'якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у
деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені
шиплячі пом'якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні
вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

2. Засоби милозвучності української мови.

Як засіб милозвучності в українській мові використовуються слова: 1. з початковим

голосним і без нього (ржа – іржа, мла - імла); 2. з кінцевим приголосним і без нього
(знову - знов). 3. з приставним приголосним і без нього (вогонь – огонь, вуста - уста); 4.
з префіксами з-, із-, зі-, зо-; від-, од-, віді-, оді- (знов – ізнов, зотліти – зітліти,
відклеїти – одклеїти, відійти - одійти). Більшість названих фонетичних варіантів
стилістично нейтральні й можуть вживатися в усіх стилях. Проте деякі з них (огонь,
одійти, одклеїти тощо) мають відтінок художнього або розмовного стилів і в офіційно-
діловому мовленні є неприпустимими. Важливим засобом створення милозвучності
є чергування голосних [у], [і] з приголосними [в], [й]. Це фонетичне явище є
характерною особливістю української мови, тому в діловому мовленні слід чітко й
неухильно дотримуватися його правил. Так, уживання прийменників у, в і схожих за
звучанням префіксів залежить від темпу мовлення й позиції їх у реченні, що регулюється
такими правилами: 1. Увживається: - у позиції між двома приголосними: рух  униз,
необхідність  у  написанні; - на початку речення перед наступним
приголосним: У  навчальних закладах створено пункти громадського порядку; - перед
словами, що починаються на в, ф, льв, св, тв, хвтощо незалежно від закінчення
попереднього слова: ситуація  увзаємодії, розширення  уформі кредитів; - після паузи
(розділового знака на письмі) перед наступним приголосним: Він очікував на неї
вдома,  укімнаті. 2. Вуживається: - у позиції між двома голосними: зміни  вусій системі
відносин; - після голосного перед приголосним: кредитування  вбанках; - на початку
речення перед наступним голосним: В  університеті навчаються сотні студентів; -
перед наступним голосним незалежно від закінчення попереднього слова: Вона вчилась
в училищі. 3. Чергування у - вне відбувається: - у власних
назвах: Україна,  Угорщина,  Урал; - у словах іншомовного
походження: ультиматум,  універсал,  утилізація; - у словах, що вживаються тільки з
початковим уабо тільки з початковим в: угода,  установа,  указ,  влада,  вступ,  вклад. У
деяких словах заміна початкового уабовспричиняє зміну значення слова: вдача
(характер) –  удача (успіх),  вступ (початкова частина тексту) –  уступ
(виступ),  вправа (завдання для тренування) –  управа (спосіб покарання)тощо.
Чергування і – йвідбувається в тих самих випадках, що й у – в. – І вживається: 1. у позиції
між двома приголосними: розвиток  іфункціонування; 2. на початку речення перед
наступним приголосним: І  весь процес прискорився; 3. після паузи (розділового знака на
письмі) перед наступним приголосним: Наша співпраця розвивається зараз,  ів
майбутньому проблема існуватиме. 2. Й уживається: - у позиції між двома
голосними: зміни  й  інновації. 3. Чергування і – й не відбувається: - під час зіставлення
понять: війна  імир, день  ініч; - у заголовках: Завдання  і  організація; - перед словами, що
починаються з й, я, ю, є, ї: своєчасне  іякісне виконання обов’язків. Для усунення важких
для вимови збігів голосних і приголосних в українській мові використовують також
варіанти прийменника з – із – зі (зо): 1. зуживається перед словами, що починаються з
голосного, незалежно від закінчення попереднього слова; перед початковим
приголосним (крім с, ш) чи сполученням приголосних наступного слова, якщо попереднє
слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: З  часом теорія
зазнала змін; укладати договір  завтором; за домовленістю  зпродавцем.
2.  ізуживається переважно перед словами, що починаються на з, ц, с, ч, ш, щ, і між
групами приголосних: кожна  ізпропозицій; звернутись  ізпроханням; 3.  якщо наступне
слово починається сполученням приголосних, зокрема першими виступають з, с, ш, щ, то
вживається зі: купувати  зізнижкою;договори  зісторонніми
організаціями.  Прийменник зояк фонетичний варіант зівживається зрідка, переважно в
розмовному мовленні: зо  мною,  зотри літри  тощо. 4.  Фонетична незграбність виникає і
через неправильне використання часток би (б), же (ж).Слід пам’ятати, що після
приголосних уживаються частки би, же, а після голосних – б, ж: написавби–написала  б;
він  же  – вона  ж. Полегшує артикуляцію та створює милозвучність також правильне
вживання форм дієслов на -ся (-сь): в позиції перед приголосним віддають перевагу
постфіксу -ся, а в позиції перед голосним – постфіксу -сь. У дієприслівниках переважає
форма -сь: прокинувшись, звернувшись. Милозвучності можна також досягти певним
добором і розташуванням слів. В усному й писемному діловому мовленні слід уникати
немилозвучних збігів голосних і приголосних на межі слів (подала
заяву  директору  заводу  – подала заяву  директорові  заводу), римування слів у прозі,
повтору однакових або близьких за вимовою звуків, звукосполучень, слів (використали
нагоду  укласти угоду, внесли великий  внесок). Отже, в усному діловому спілкуванні
необхідно дотримуватися орфоепічних і акцентуаційних норм української мови та правил
евфонічності. Фонетична незграбність негативно впливає на співрозмовника, що може
позначитися на результатах спілкування.

3. Чергування голосних і приголосних звуків. Зміни приголосних при

словозміні й словотворенні.

При словотворенні та словозміні найтиповішими є такі чергування приголосних: - група

приголосних -ЦЬК- змінюється на -ЧЧ- при творенні іменників з суфіксом -ИН- : козацький-
козаччина, вояцький-вояччина, Вінницький-Вінниччина; - групи приголосних -СЬК-, -СК-
змінюються в -Щ-: міський-міщани, полтавський-Полтавщина, піску-піщаний, віск-вощина; - групи
приголосних -СЬК-, -ЗЬК- змінюються на -Щ-, -ЖЧ-: волоський-волощук, водолазький-
Водолажченко; - у вищому ступені порівняння прикметників та прислівників Г, Ж, З перед Ш
змінюються на ЖЧ, а С+Ш=ШЧ (Щ): високий-вищий, низько-нижче, дорогий-дорожчий, вузько-
вужче, АЛЕ: легко-легше. - Окремо зупинимося на змінах приголосних при творенні слів з
суфіксами -СЬК-, -СТВ-. Перед цими суфіксами деякі приголосні змінюються, змінюючи при цьому
й самі суфікси: - К, Ч, Ц + СЬК, СТВ = ЦЬК, ЦТВ: козак-козацький-козацтво; ткач-ткацький-ткацтво;
молодець-молодецький, молодецтво; - Г, Ж, З + СЬК, СТВ = ЗЬК, ЗТВ: боягуз-боягузький-боягузтво,
Париж-Паризький, Прага-Празький; - Х, Ш, С + СЬК, СТВ =СЬК, СТВ: волох-волоський, птах-птаство,
товариш-товариський-товариство, Полісся-поліський. Інші приголосні перед суфіксами СЬК, СТВ не
змінюються: студент-студентство-студентський, марксист-марксистський, людина-людський-
людство, брат-братський-братство тощо. Спрощення в групах приголосних. Для зручності вимови
при збігові декількох приголосних підряд один зі звуків випадає, тобто спрощує вимову. В
українській мові спрощення зберігається й на письмі. Так, у групах приголосних -ЖДН-, -ЗДН-,
-СТН-, -СТЛ- випадають середні приголосні звуки: тиждень - тижневий, проїзд-проїзний, область-
обласний, честь-чесний, щастя-щасливий. АЛЕ: кістлявий, пестливий, зап’ястний, хвастнути,
хвастливий, шістнадцять, хворостняк. ЗАПАМ’ЯТАЙТЕ: ці слова вимовляються так, як пишуться.
ПРИМІТКА: Спрощення на письмі не відбувається в словах іншомовного походження компост-
компостний, форпост-форпостний, контраст-контрастний, баласт-баластний, хоча у вимові звук Т
спрощується. Спрощення відбувається в групах приголосних -ЗКН-, -СКН- при творенні дієслів:
бризки-бризнути, брязкіт-брязнути, писк-писнути, тріск-тріснути. АЛЕ: випуск-випускний, виск-
вискнути. Уподібнення приголосних. Серед фонетичних явищ досить поширеним є уподібнення
звуків (у мовознавстві це називається АСИМІЛЯЦІЯ). Це уподібнення звуків у мовному потоці під
впливом наступного чи попереднього звука. Уподібнення за дзвінкістю. Попередній глухий звук
набуває дзвінкості, якщо за ним іде наступний дзвінкий: молотьба (звучить молодьба), вокзал
(звучить воґзал), боротьба (звучить бородьба). Уподібнення за глухістю. Попередній дзвінкий
перед наступним глухим звучить глухо: нігті-ніхті, кігті-кіхті, легкий-лехкий. Уподібнення за
м’якістю. Під впливом наступного м’якого приголосного м’яко вимовляється й попередній
приголосний звук: пісня-[п і с?н?а], селянський - [с е л?а н?с?к и й]. АЛЕ: не уподібнюються за
м’якістю звуки Б, П, В, М, Ф, а також Ж, Ч, Ш, Щ, Г, К, Х, Ґ та Р. До найбільш поширених чергувань
голосних можна віднести такі: а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому
складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного
слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів’янин,
слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь -
осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тільки українській
мові, в жодній з інших слов’янських мов не відбувається. б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та
[j], що відбувається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживається тоді, коли далі йде м’який
приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря;
женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка. Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж],
[ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j] (графічно є) виступає
закономірно. • Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умови, якщо далі йде твердий
приголосний або склад з голосними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Наприклад:
чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шостий ([и] <- [ы]); крайок, копійок.

4. Спрощення груп приголосних.

У процесі словотворення може поєднуватись кілька приголосних звуків, що не завжди буває

зручним для вимови, тому один, зрідка два звуки можуть випадати, що відображається на письмі.
Це випадіння має назву спрощення і відбувається воно в таких групах приголосних: стн – сн (вість –
вісник); стл – сл (щастя – щасливий); здн – зн (проїзд – проїзний); ждн – жн (тиждень – тижневий);
скн – сн (тиск – тиснути); слн – сн (мислити – навмисний); зкн – зн (бризки – бризнути).
ВИНЯТКИ: кістлявий, хвастливий, випускний, пропускний, шістнадцять, шістдесят, пестливий.
У словах іншомовного походження спрощення не відбувається (контрастний, агентство,
яхтсмен).

5. Подвоєння й подовження приголосних.

Подвоєння відбувається тоді, коли збігаються два однакових приголосних: -На межі префікса і
кореня (віддаль, роззброїти, віддзеркалення). - На межі кореня і суфікса (годинник, денний,
законний, винний, іменник, письменник). - На межі двох основ (бутиллітій, кротиллактон,
вакуумметр). - На межі двох частин складноскорочених слів (міськком, юннат). - На межі
дієслівної основи та постфікса –ся (розрісся, пасся). - У наголошених суфіксах –анн-, енн- зі
значенням неможливості дії (нездолáнний  (взагалі) – нездóланий (поки
що), нездійснéнний – нездíйснений). - У словах гаття, бовван, лляний, панна, ссати. Не
відбувається подвоєння:- у дієприкметниках (даний, варений, смажений, підписаний); - у суфіксах
–ан-, -ян-,-ен-, -їн- відносних прикметників (гречаний, зміїний, кам’яний). Подовження
приголосних Приголосні д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч, подовжуються тільки між голосними:- Перед я,
ю, є, і в усіх відмінках іменників середнього роду ІІ відміни, що закінчуються на -я (окрім родового
відмінку множини), деяких іменників чоловічого, жіночого та спільного роду І відміни (зілля,
баддя, сторіччя, знаряддя, життя, рілля, суддя, стаття, Ілля).- Перед ю в орудному відмінку
іменників жіночого роду однини, якщо в називному відмінку основа закінчується на один м’який
або шиплячий приголосний (річчю, ніччю, подорожжю, розкішшю, міццю). - Перед я, ю у
прислівниках типу навмання, спросоння, зрання, попідвіконню, попідтинню.- Перед є, ю у формах
теперішнього часу дієслова лити, литися: ллє, ллю, ллєш, ллють, ллєте. Якщо м’який
приголосний стоїть після приголосного, то подовження не відбувається (молодістю, Керчю,
тертя, щастя).

6. Склад. Принципи складоподілу. Наголос.

Складоподіл української мови багато в чому базується на теорії сонорності. закон висхідної
звучності особливо потрібний тоді, коли декілька приголосних знаходяться поруч і з першого
погляду важко визначити межі складу. Межа повинна пройти так, щоб гучність попереднього
складу спадала, а наступного зростала. Невизначеність самого поняття складу, існування різних
фонетичних теорій є причиною неусталеності правил українського складоподілу, основні з яких
такі: - Один приголосний, що стоїть між голосними, належить до наступного складу (во–да, про–мо
–ва, чи–та–ти, пе–ре–вал, пе – ре – не – се - но) - Два шумні приголосних (дзвінкий + дзвінкий,
глухий + глухий), належать до наступного складу (мі – сто, не – ща – стя, ї – зди – ти, ді - жда - ти –
ся, при – ї – зди – ти) - Два шумні приголосних, з яких перших дзвінкий, а другий – глухий,
належать до різних складів (гряд – ка, ляг – ти, по – їзд – ка, рід – ко, каз – ка, греб - ти) -
Сполучення шумних з сонорними належать до наступного складу, навіть якщо приголосних 3 (ві –
стря, за – здро – щі, че – сний, се – стра, ве – сна, ві - зьми) - При збігу 2 сонорних складоподіл
проходить між ними (віль – но, мін – ли – вий, нор - ма) - Сонорні, що йдуть після голосного,
належать до попереднього складу, а приголосний після сонорного – до наступного (лай - ка, прав –
да, мор – ква, сум – ка, стов – пи, кон – то - ра) - Межі складу при подовжених приголосних
трактуються по-різному: а) Грищенко, Тоцька: (об – би – ти, жит – тя, зіл – ля, за – тиш - шя) б)
Білодід [п,і – д:а. – ш,:.а], [в, і – с/:ц,] при неповній асиміляції [оп–пи–теи–с.а] [бес–си - лиǐ] при
повній асиміляції [с,м,іj/e/ц/.а] Поділ на склади не збігається з членуванням слова на морфеми. Не
завжди збігається він і з поділом слів на частини для переносу з рядка на рядок. Але під впливом
морфологічних чинників можливе відхилення від фонетичних принципів і поява варіантів
фонетичного складоподілу: ро – зда – ти (роз – да - ти), ві – джи – ма – ти (від–жи – ма - ти).
Засобом об’єднання складів у одне фонетичне слово і відмежування його від інших фонетичних
слів є наголос. Наголос – це фонетичний засіб. Наголос та інтонацію називають просодичними
засобами. Отже, Наголос – це виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону,
тривалістю звучання. Розрізняють словесний, фразовий. Логічний, емфатичний наголос.
Словесний наголос: Динамічний – виділення одного із складів більшою силою. (українська,
англійська. Чеська, німецька, французька, італійська, іспанська і т.д.) Варто зазначити. Що сила
динамічного наголосу в різних мовах неоднакова. Наприклад, в німецькій він сильніший за
французьку. Динамічний наголос може бути фіксованим (польська, естонська, французька) – в
усіх словах падає на певний склад (перший, останній), вільним (українська, російська, білоруська,
сербська, литовська, абхазька) – може падати на будь-який склад. Можна привести приклад таких
слів ( мати, природа) наголос падає на перший та останній склад. Вільний наголос виконує
смислорозрізнювальну функцію (мУка, мукА, замОк, зАмок) і форморозрізнювальну (вІкна, вікнА,
вихОдити, вИходити). У мовах з фіксованим і нефіксованим наголосом може бути нерухомий і
рухомий. Нерухомий – у будь-який формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий – у
формах одного й того самого слова падає на різні склади. (учитель, учителІ, рукА, рУки) теж саме і
у польській мові. Деякі слова мають головний і побічний наголос . Побічний наголос мають складні
слова – п’ятиповерховий, перекотиполе, психолінгвістика. Такий наголос яскраво виражений в
англійській мові. Причому він трапляється не лише у складних словах. А в усіх, які мають більше
чотирьох склаів. Музикальний наголос – виділення наголошеного складу інтонаційно (норвезька,
шведська, литовська, словенська, сербська, японська). Буває тонічним – наголошений склад може
мати різні інтонації. Висхідний наголос – акутований, низхідний циркумфлекс ним.
Квантитативний наголос – виділення складу більшою тривалістю. (властиви й мовам де немає
розрізнення на довгі і короткі голосні – норвезька мова). Трапляються випадки коли слова
втрачають наголос і примикають до інших слів, об’єднуючись із спільним наголосом, такі слова
називаються клітиками. Слова, які, втративши наголос, приєднуються до наступного слова
називаються проклітиками, а явище – проклізою. Ненаголошені слова, що стоять після
наголошених, утворюючи з ним одне фонетичне ціле називають енклітиками, а явище енклізою.
Фразовий наголос – виділення певного слова у фразі. Логічний наголос – особливе виділення
якогось слова чи слів у всьому висловлюванні. БРАТ прийшов до мене. Брат ПРИЙШОВ до мене
т.д. Емфатичний наголос – емоційне виділення тих чи інших слів напруженою мовою певних
звуків.

7. Правила переносу слів і словосполучень.

Слова з рядка в рядок звичайно переносяться так, як в усному мовленні вони поділяються на
склади. Але є ряд додаткових правил, яких слід дотримуватися при переносі слів: одна буква не
залишається в попередньому рядку і не переноситься в наступний: Ма-рія (а не Марі-я), олі-вець (а
не о-лівець); не розриваються буквосполучення дж, дз, що становлять один звук, та
буквосполучення йо, ьо: гу-дзик, са-джу, ра-йон, ко-льо-ри; з двох однакових букв перша
залишається в попередньому рядку, а друга переноситься в наступний (сон-ний, жит-тя, від-
далити); не можна відривати від префікса останню букву перед приголосним кореня чи залишати
при префіксі букви кореня, що не становлять складу: ви-йшов (а не вий-шов), роз-мір (а не ро-
змір); буква й не відривається від попередньої букви, яка позначає голосний звук свій-ський (а не
сві-йський), бай-ка (а не ба-йка); при переносі складних слів початкова частина другої основи не
залишається в попередньому рядку, якщо вона не становить складу (чорно-бровий, а не чорноб-
ровий); при переносі ініціальні абревіатури не розриваються: АН-24, НАТО, ЛАЗ-105 (напр., 24 не
відривається від АН у слові АН-24); апостроф і м'який знак при переносі не відокремлюються від
попередньої букви: паль-ці (а не пал-ьці), бур'-ян (а не бур-'ян); не розриваються ініціали та
прізвища, цифри та скорочені назви мір: С.Наливайко, 13км, 12га, 2000р., 10сек.; не розриваються
граматичні закінчення, з'єднані з циірами через дефіс та умовні скорочення: т-во, і т.д., 18-го, 1-й, у
1846-му; не переносяться в наступний рядок розділові знаки, дужки або лапки, що закривають
попередній рядок, а також не залишаються в попередньому рядку відкрита дужка або лапки;
кожну з двох і більше букв, що позначають приголосні між голосними, крім останньої, можна як
залишити, так і перенести в наступний рядок, якщо такий перенос не порушує наведені вище
правила: видавни-цтво - видавниц-тво, видавницт-во; сест-ра, сес-тра, сест-ра.

8. Скорочування слів і словосполучень в офіційно-діловому стилі.

Види скорочень

Розглянемо такі види скорочень, як загальновживані, спеціальні і  локальні. До загальновживаних,

які використовуються в більшості видів ітератури, належать скорочення: а) після переліків; б)
перед іменами та прізвищами; в) перед географічними назвами; г) при цифрах; д) при посиланнях.
Основні правила скорочення: - Скороченню підлягають різні частини мови. Одне й те саме
скорочення застосовується для всіх граматичних форм одного й того самого слова, незалежно від
роду, числа, відмінка й часу. - Неприпустиме одне скорочення для двох різних за значенням слів
без додаткового пояснення. - У скороченому слові слід залишати не менше ніж дві букви,
незалежно від прийому, який використовується. Під час відсікання крапка ставиться, а під час
стягування ні. - Скорочення слова до однієї початкової літери припускається тільки для
загальноприйнятих скорочень: к.  (карта), м.  (місто), с. (сторінка) та ін. 5. Іменники та інші частини
мови, крім прикметників і дієприкметників, скорочують лише за наявності їх у переліку особливих
випадків скорочень слів. Під час скорочення іменників ураховуються відмінкові закінчення однини
або множини: д-р  (доктор), д-ри  (доктори) м-во  (міністерство), м-ва  (міністерства) та ін. 7.
Прикметники, що закінчуються на: -графічний, -логічний, -ьомічний, -навчий  скорочують
відсіканням частини слова: -афічний, -огічний, -омічний, -авчий: географічний — геогр.,
соціологічний — соціол.  і под. 8. Прикметники, що утворені від власних імен, скорочуються
■ідсіканням частини -ський: шевченківський —  Шевченків,  франківський — франків,  і под. 9. У
прикметників, утворених від географічних назв і назв народів (як в етнографічному, так і в
адміністративному значенні), зберігають найповнішу для розуміння форму скорочення:
грузинський народ — грузин, народ Бориспільський край — Бориспіл. край Луганська область —
Луган. обл.  і под. Якщо назви району й області збігаються, то вони скорочуються ідентично:
Харківська область — Харк. обл. Харківський район — Харк. р-н  і под. 10. Якщо відсіченій частині
слова передує літера й або голос- ний, то слід зберігати наступний за ним приголосний: калійний
— калійн. олійний — олійн. червоний — червон.  і под. 11. Якщо скороченню підлягає тільки одна
літера, то слово не скорочують: вищий — вищ.,  але вища —  не скорочують учений —
учен.,  але вчена —  не скорочують міський —  мгськ.,  але міська —  не скорочують і под. 12. Якщо
відсіченій частині слова передує апостроф, то слід зберігати наступний за ним голосний і
приголосний: торф'яний — торф'ян. слов янський — слов'ян,  і под. 13. Якщо відсіченій частині
передує літера ь, то скорочувати слід на приголосний, що стоїть перед ним: грецький — грец.
гуцульський — гуцул, сільський — сіл.  і под. 14. Якщо відсіченій частині передує подвоєний
приголосний, то скорочуване слово зберігає один із приголосних: законний — закон, іменний —
імен, щоденний — щоден.  і под. 15. Якщо слово може скорочуватися відсіканням різної кількості
літер, то відсікають максимальну, слідкуючи лише за тим, щоб не затемнювалося безпосереднє
значення скорочувано- го слова: експериментальний — експерим., а не експериментал,,
експеримент, фундаментальний — фундам., а не фундаментал., фундамент, графічний —
графіч. комічний — коміч. континентальний — континент,  і под. - У складних іменниках, що
пишуться через дефіс, відсікають кожну складову частину або одну з них, якщо ці іменники
наведено в додатку 2. - У словосполученні скорочують кожне слово: видавничий відділ — вид. від.
допоміжна картка — допом. карт. умовний друкований аркуш — ум. друк. арк.  і под. В окремих
усталених словосполученнях слова скорочують тільки в складі даного словосполучення: без року
— б. р. без ціни — б. ц. вихідні дані — вих. дан. і так далі — і т. д.  та под. 18. У географічних
назвах, що пишуться через дефіс, від- сікають другу складову частину, якщо вона має закінчення -
ський:місто Камянець-Подільський — м. Кам' янець-Поділ, місто Корсунь-Шевченківський — м.
Корсунь-Шевченків.  і под. Примітка. Географічні назви, що є складними іменниками та пишуться
через дефіс, не підлягають скороченню: Івано-Франківськ, Михайло-Олександрівка, Олексієво-
Дружківка  та под. 19. У складних прикметниках, що пишуться через дефіс, ■ідсікають кожну
складову частину або одну з них відповідно до загальних правил скорочення: греко-католицький
— греко-католиц. фізико-математичний — фіз. -мат. хіміко-технологічний — хім.-технол.  і
под. 20. У складних прикметниках, що пишуться разом, відсіка- ють другу частину слова відповідно
до загальних правил ско- рочення: агролісомеліоративний — агролісомеліор. лісогосподарський
— лісогосп.  і под. 21. Однокорінні прикметники та дієприкметники, що відрізня- ються лише
префіксами, скорочуються однаково: карпатський — карпат., закарпатський — закарпат.,
прикарпатський — прикарпат.  і под. 22. У складних словах, що пишуться разом, скорочують або
першу, або останню частину слова чи залишають перші літери слів, які утворюють складне слово:
відеофонограма — відеофоногр. діафільм — дф міська державна адміністрація —
міськдержадмін.  і под. - Відсікати слово до однієї початкової літери не можна, окрім слів, що
наведені в додатку 2. - Якщо слово є єдиним членом речення (у відомостях, що відносяться до
назви), його не відсікають: Безпека життєдіяльності: Підручник,  а не Безпека
життєдіяльності: Підруч. Лікарські рослини: Словник-довідник,  а не Лікарські рослини: Слов.-
довід.; але Біологія: Підручник для 10-го класу — Біологія: Підруч. для 10-го кл., Лікарські рослини:
Словник-довідник лікаря — Лікарські рослини: Слов. -довід, лікаря. Лексичні та графічні
скорочення Лексичні скорочення (абревіатури) функціонують як самостійні слова. Графічні ж
скорочення не є словами й використовуються лише на письмі. На відміну від лексичних вони обо-
в'язково розшифровуються та читаються повністю. Лексичні скорочення бувають декількох типів.
1. Ініціальні (абревіація)—утворені з початкових букв слів, що означають поняття; вони, у свою
чергу, поділяють- ся на: а) буквені — читаючи їх, треба вимовляти букви: КБ, ЖБК,ХТЗта  ін.;б)
звукові — читаючи їх, вимовляють звуки: ЗАГС, ПУМ, Ту-154, Ан-24  та ін.; в) буквено-звукові
(змішані) — частина слова вимовляєть- ся за буквами, частина — звуками: ЖЕК, ТЕЦ  та ін. 2.
Складові скорочення — утворені з частин складів слів: завгар, техред, лінкор, міськком,
Харзеленбуд  та ін. 3. Частково скорочені слова — утворені з частини або частин слів і повного
слова: Донвугілля, Татнафта, госпрозрахунок, рембаза  та ін. 4. Відсікання (усічення): зам., зав.,
пом., акад., доц.  та ін. 5. Телескопічні скорочення — утворені з початкової та кінцевої частини
складових слів: рація  (із ра[діостан]-ція), біоніка  (із біо[логія]  та [електро]ніка)  й ін. 6. Змішаного
типу (комбіновані): НДІторгмаш, ХарБТІ  й ін. Розрізняють декілька типів графічних скорочень:
крапкові: ст., див., ім.  та ін.; дефісні: з-д, б-ка, ін-т  та ін.; скіснолінійні (дробові): р/р, а/с,
в/ч  (крапка не ставиться); нульові (курсивні) — на позначення фізичних, метричних величин, валют
та ін. лише після цифрових назв: 2 хв, 47 кг, 250  г,  400 грн  та ін. (крапка не ставиться);
комбіновані: півд.-зах., півн.-схід.  таін. Графічні скорочення, як правило, не подвоюються, виняток
становлять рр. (роки). У документах припускається використання лише загально-нормативних
графічних скорочень, зафіксованих у державних стандартах та словниках. Не можна
перевантажувати текст графічними скороченнями, наприклад: НП, що сталася на ПУ півд.-схід.
міської РМС через порушення ПТБ інженером Ковтуном В. С. Не можна скорочувати: імена та
імена по батькові (крім ініціалів): не Мих. Серг. Грушевський,  а М. С. Грушевський  (як виняток — з
однаковими прізвищами: Гр. Тютюнник — Григір,  бо є Григорій Тютюнник); псевдоніми: не Ж.
Зайд,  а Жорж Зайд не Л. Українка,  а Леся Українка не П. Мирний,  а Панас Мирний; 3) подвійні
прізвища: не Б.-Хом'як,  а Богачевська-Хом'як  не Ж.-Стоша,  а Жукевич-Стоша  не К.
-Яценко,  а Кучук-Яценко

9. Написання цифр та символів у ділових паперах.

Багатозначні числа розбиваються на класи по три цифри справа наліво і відокремлюються одна від
одної проміжком в один знак. Чотиризначні числа не поділяються на класи. Наприклад: 10 513;
1997. Цифри, як арабські, так і римські, відокремлюються від слів проміжком. Винятком є букви,
що входять до складу словесно-цифрових позначень, які пишуться разом або через дефіс.
Наприклад: будинок 7б; до справи 34б; стереопрогравач “Діана П406С”. Порядкові числівники
мають відмінкові закінчення, які пишуться через дефіс. Наприклад: 1-ша лінія; 3-тє видання. Якщо
записаний цілий ряд порядкових числівників, то відмінкове закінчення ставлять тільки після
останньої цифри. Наприклад: 1.2 і 3-й томи. Порядкові числівники, що позначаються римськими
цифрами, пишуться без відмінкових закінчень. Наприклад: IIґатунок;  I  курс. Складні
прикметники, першою частиною яких є числівник, що позначається цифрою, пишуть без
відмінкових закінчень через дефіс. Наприклад:2-ступеневий; 5-поверховий. Числа десяти
рекомендується в текстах писати словами, а після десяти – цифрами: п’ять комп’ютерів; 156
студентів. Десяткові дроби відокремлюються комою. Наприклад : 2.5; 3.2. Прості дроби пишуться
двома способами: 1. Через косу риску. Проміжки між чисельником і знаменником не роблять.
Наприклад: 4/5; 2/3; ¼. 2. Чисельник від знаменника відділяється горизонтальною рискою.
Наприклад: 4;2;1. 5 3 4 У змішаних дробах ціле число відділяють від дробової частини інтервалом
в один знак. Наприклад: 1 2/3; 5 14. Римські цифри від слів відокремлюють проміжком.
Наприклад: ХХ століття. Знаки “номер” (№); “параграф” (§) і “градус” (°) відокремлюють від
цифри інтервалом: № 25; §17; 45°. Проте знак “за Цельсієм” (С) пишеться разом із знаком “градус”:
36,6 °С. Символи “процент” (%), “хвилина” (´), “секунда” (") пишуться разом із цифрою: 110 % ; 30';
30'20'. Знаки “номер”, “параграф”, “процент”, “градус” у множині не подвоюються. Арифметичні
знаки “плюс” (+), “мінус” (-), “множення” (х), “ділення” (:), знак “дорівнює” (=) відокремлюються
від цифри проміжком в один знак. Вони записуються тільки з цифрами, у тексті – словами.Знак
граничного відхилення (+) пишуть із цифрою разом:+ 0,43. Між від’ємними та додатними
величинами, які означають крайні межі, знак “тире” не ставиться. У цьому разі пишуть
прийменники “від” і “до”. Наприклад,температура повітря піднялася від –5 до +10 °С. Показники
степеня та індекси пишуть разом із цифрою: 10 2; 255. Географічні та математичні позначення
пишуть скорочено. Міри довжини і ваги позначають відповідно до метричної системи мір: км
(кілометр), м (метр), дм (дециметр), см (сантиметр), мм (міліметр), т (тонна), ц (центнер), кг
(кілограм), г (грам), мг (міліграм), млрд. (мільярд), млн. (мільйон), тис. (тисяча). Міри площі та
об’єму скорочують так: км2(квадратний кілометр), м2(квадратний метр), м3(кубічний метр),
см3 (кубічний сантиметр). У хімічних формулах інтервал між цифрами і буквами не роблять.
Наприклад: H2O,  H2SO4..

10. Довідково-інформаційні документи.

Довідково-інформаційні документи — це ті документи, що містять інформацію про фактичний

стан справ у структурі, який є підставою для прийняття розпорядчих документів. Вони мають
допоміжний характер відповідно до організаційно-розпорядчих документів, не є обов'язкові для
виконання на відміну від них. Інформація, що в них міститься, може спонукати до дії або бути
лише доведена до відома. Довідка — це документ, який містить опис та підтвер¬дження
юридичних та біографічних фактів і подій, пов’язаних з діяльністю окремих осіб, обставинами
діяльності установ, організацій. Довідки діляться на дві групи: - особисті - підтверджують
біографічні чи юридичні факти конкретної особи; - службові - містять інформацію про факти й події
службового характеру. Довідки також можуть бути: - зовнішніми – укладаються для подання в інші
ус¬танови; підписуються, крім укладача, також керівником установи, засвідчуються печаткою; -
внутрішніми – укладаються для подання керівництву установи або на розгляд колегіальних
органів; підписуються лише виконавцем і не засвідчуються печаткою. Найчисленнішими (особливо
серед особистих) є довідки, що засвідчують якийсь юридичний факт (підтвердження факту роботи
чи навчання, дані про займану посаду, розмір заробітної плати, місце проживання, тощо).
Однотипні довідки часто виготовляються на трафаретних бланках. Реквізити довідки: 1. Адресат
(назва міністерства, відомства, установи).2. Назва документа.3. Дата.4. Місце укладання
документа.5. Заголовок до тексту.6. Текст.7.Посада, підпис, ініціали й прізвище особи, яка
підписала довідку.8. Печатка.Оголошення – це документ, у якому повідомляється про час і зміст
зборів (засідань, нарад), про потребу в робочій силі чи замі-щенні вакантних посад, про потребу в
послугах чи можливість їх надання. В оголошенні потрібно вказувати: – хто і про що повідомляє, –
дату,– місце події. Оголошення за формою поділяються на писані, друковані (у га-зетах, часописах,
на окремих аркушах), мальовані. До оголошень можна віднести афіші, що рекламують вистави,
кінофільми тощо. Для того, щоб оголошення краще сприймалося, потрібно подба-ти про його
оформлення: подумати, які слова написати більшими, а які – меншими літерами, вдало дібрати
кольори. Якщо оголошення має звучати по радіо чи телебаченню, – обу-мовити час його
озвучення, подбати про оригінальність тексту. Розрізняють оголошення: 1) від приватних осіб; 2)
від окремих організацій, підприємств, державних установ, на-вчальних закладів. Акт - це
службовий документ, який посвідчує якийсь факт і складається в присутності свідків або на підставі
обстеження. Можливе складання акта й однією, але спеціально вповноваженою особою. Акти
складаються за результатами ревізій, при прийманні-здаванні справ, випробовуваннях нових
виробів та зразків та ін. У разі потреби акти затверджують у вищих організаціях чи в керівника
установи. Текст акта містить висновки з фіксованих фактів та пропозиції. В актах зазначають
документи, що визначають повноваження осіб, які його склали. Кількість примірників акта
встановлюється нормативними документами або визначається практичними потребами. Якщо
висновки та пропозиції в акті викладаються в розпорядчій формі із зазначенням строків виконання
приписаних дій, то акт подають керівникові, який має підписатися, підтвердивши цим, що зі
змістом акта він ознайомлений. Акт може бути підставою для видання адміністрацією установи,
організації, підприємства відповідних розпорядчих документів. Склавши акт, комісія повинна під
розписку ознайомити з його змістом осіб, про яких ішлося в акті. В актах проставляють дату
заактування факту чи події. Текст акта складається з двох частин: вступної та констатувальної.
Вступна частина будується за такою схемою: Складено комісією...; Присутні... Якщо акт складено
комісією, то замість слова "Присутні" друкують: "Голова комісії", потім - "Члени комісії",
зазначають їхні посади, прізвища та ініціали. У констатувальній частині викладають цілі та
завдання, суть та характер проведеної комісією роботи, зазначають документи, на підставі яких
проводилася робота, фіксують установлені факти. Акт складають у трьох примірниках: перший
направляють до вищої організації, другий - керівникові організації, третій - підшивають у
справу.Реквізити акта: назва виду документа, дата, індекс, місце складання чи видання, гриф
затвердження (у разі потреби), заголовок до тексту, підстава (оформляють за зразком реквізиту
22), текст, позначка про наявність додатка, підпис. Акт оформляють на загальних трафаретних
бланках або на чистих аркушах паперу формату А4.

Тема 5.

1. Позначення м 'якості приголосних.

Знаком ьпозначається м’якість приголосних звуків.1. Ьпишеться: а) Після м’яких д, т, з, с, дз, ц, л,

ну кінці слова та складу:вісь, ґедзь, кінь, мідь, наморозь, палець, суть, швець; близько, восьмий,
ганьба, Грицько, дядько, кільце, молотьба. б) Після м’яких приголосних у середині складу
перед о:дьоготь, дзьоб, льон, сьомий, трьох, тьохкати. 2. Зокрема ьпишеться: а) У словах на:
1) -зький, -ський, -цький; -зькість, -ськість, -цькість; -зько, -сько, -цько; -зькому, -ському,
-цькому; -зьки, -ськи, -цьки:близький, вузький, волинський, донецький; близькість, людськість;
близько, військо, багацько; по-французькому (по-французьки), по-українському (по-українськи),
по-німецькому (по-німецьки). Примітка.У словахбаский, боязкий, в’язкий, дерзкий, жаский,
ковзкий, плаский (плоский), порский, різкийі похідних утвореннях:боязкість, в’язкість, баско,
різкотощо знак м’якшення не пишеться, оскільки тутз, сразом ізкне творять суфіксів-зк-, -ск-. 2) -
енька, -енько, -онька, -онько; -енький, -есенький, -ісінький, -юсінький:рученька, батенько,
голівонька, соколонько; гарненький, малесенький, свіжісінький, тонюсінький. б) Після
м’якого лперед наступним приголосним:їдальня, кільце, ковальський, пальці, рибальство,
сільський, спільник. Примітка.Не ставиться м’який знак післялу групах-лц-, -лч-, коли вони
походять із-лк-:балка — балці, галка — галці, галченя, монголка — монголці, Наталка —
Наталці, Наталчин, рибалка — рибалці, рибалчин, спілка — спілці, спілчанський, але:Галька —
Гальці, Гальчин. в) У родовому відмінку множини іменників жіночого роду м’якої групи І відміни й
середнього роду на -нн(я), -ц(е)II відміни:друкарень, їдалень, крамниць, матриць, пісень,
робітниць, стаєнь; бажань, знань, кілець, місць, сердецьісерць. г) У дієслівних формах дійсного та
наказового способу: будить, будять, здається, косить, косять, коситься, робить, роблять,
робиться, ходить, ходять; будь, будьте, винось, виносьте, виносься, кинь, киньте, стань,
станьте, трать, тратьте 1. Знак м’якшення (ь)у словах іншомовного походження пишеться
після приголоснихд, т, з, с, л, н: а) Перед я, ю, є, ї, йо:адью, кондотьєр, конферансьє, монпансьє,
ательє, марсельєза, мільярд, бульйон, віньєтка, каньйон; В’єнтьян, Фетьйо, Кордильєри,
Севілья; Готьє, Лавуазьє, Жусьє, Мольєр, Ньютон, Реньє, Віньї. б) Відповідно до вимови
після лперед приголосним:альбатрос, фільм; Дельфи, Нельсон,  але:залп, катафалк  і т. ін. в)
Відповідно до вимови в кінці слів: магістраль, Базель, Булонь, Рафаель,  але:бал, метал, рулон,
шприц; Галац, Суецта ін. 2. Знак м’якшення не пишеться перед я, юколи вони позначають
сполучення пом’якшеного приголосного за, у:мадяр, малярія; дюна, ілюзія, нюанс, тюбик, тюль;
Аляска, Дюма, Сю.

2. Уживання апострофа.

Апостроф в українській мові вживається перед літерами я, ю, є, ї, коли вони позначають

сполучення приголосного [й] з голосними [а], [у], [е], [і] після твердих приголосних. Апостроф
ставиться перед я, ю, є, ї:Після літер, що позначають губні тверді приголосні звуки б, п, в, м, ф,
якщо перед ними немає іншого приголосного (крім р), який належав би до кореня: солов'їний,
сім'я, м'ята, п'ятниця, зв'язати, п'ю, б'ється, в'яз, м'язи, ім'я, В'ячеслав, Стеф'юк; верб'я, верф'ю,
торф'яний, черв'як. Але: свято, морквяний, мавпячий, цвях. Якщо приголосний, що стоїть перед
губним, належить до префікса, то апостроф теж ставиться: зв'язок, підв'ялити, обм'яклий,
розв'ючувати.Після твердого р у кінці складу: подвір'я, сузір'я, на узгір'ї, з матір'ю, кур'єр, пір'їна.
Якщо ря, рю, рє позначають сполучення м'якого [р'] із голосними а, у, е ([р'а], [р'у], [р'е]), то
апостроф не пишеться: рясний, Рябко, буря, рюмсати, Рєпін. Після будь-якого твердого
приголосного, яким закінчується префікс або перша частина складних слів: без'язикий, від'єднати,
з'ясувати, над'їдений, над'ярусний, роз'ятрити, роз'юшений; дит'ясла, пан'європейський, пів'юрти,
пів'ящика, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи.Після к у словах Лук'ян, і похідних від
нього: Лук'яненко, Лук'янчук, Лук'янчик, Лук'янівка тощо.У складних словах, перша частина яких
закінчується на приголосний: двох'ярусний, чотирьох'ярусний, дит'ясла.Апостроф не
ставиться:Після б, п, в, м, ф, що позначають тверді губні звуки, якщо перед ними стоїть інша, крім
р, літера на позначення кореневого приголосного звука: Святослав, святковий, тьмяний,
морквяний, медвяний (але: торф'яний, черв'як, верб'я).Після букви р, що позначає м'який
приголосний на початку слова чи в середині складу: порятунок, рясний, гарячий, буряк.У словах
іншомовного походження у злитній вимові: резюме, бюджет, бюро.

3. Правопис прізвищ та імен по батькові.

Укр. прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами укр.

правопису: Марченко, Муляр, Юрчук. Ряд прізвищ словянського походження в укр. мові мають
деякі особливості: ё-йо на початку слова та в середені після головних, а також після твердих
приголосних, якщо ё у вимові відповідає сполученню йо: Йотов, Майоров, Соловйов. якщо ё
означає звук о після мякого приголосного, то пишеться ьо: Синьов, Треньов, Пушкарьов. під
наголосом після шиплячих ж,ч,ш,щ,ц завжди пишеться о: Чижов, Лихачов; у ненаголошеній позиції
пишеться е: Лещев, Плющев, Коришев. рос. е після приголосних передається е: Мельник, Гашек,
Сапек. Але рос. е, що відповідає укр. і, перадається є: Бєлкін, Бєляєв, Сєдіна. рос. и в основах
прізвищ на початку та після приголосних передається літерою і: Ісаєв, Ісаченко, Лісний, Ліненко.
Після ж,ч,ш,щ завжди пишеться и: Жиловенко, Шишацкий, Щиглов. рос. и у середені слів після
голосних, апострофа та мякого знака передається через ї: Воїнович, Ільїн, Руїн. рос. ы завжди
передається литерою и: Фортали, Черниш, Цимбал. літера и завжди пишеться в прізвищах,
утворених від імен та коренів, спільних для укр. і рос. мов: Мироненко, Сидоров, Тихонов. рос.
суфікс –ев, -еев передається через є після приголосних (за винятком шиплячих, р та ц): Матвєєв,
Пахарєв, Хомічєв. у префіксі при- завжди пишеться и: Примаков, Прийденко, Придорожній. у
суфіксах –ич, ик пишеться и: Пашкевич, Антосик, Бендрик. словянські прізвища, незалежно від
походження, пишуться з ь у суфіксах –ськ, -цьк, -зьк: Новицький, Гронський, Петровський. При
творенні чоловічих імен по батькові вживаються суфікси –ович, -йович: Русланович, Васильович,
Семенович. При творенні жіночих імен по батькові вживається суфікс –івн(а), після голосних –
ївн(а): Миколаївна, Іванівна, Юліанівна. Исключения: Григорій – Григорович, Григорівна. Сава –
Савич (-ович), Савівна. Ілля – Ілліч, Іллівна. Микита – Микитович, Микитівна. Яків – Якович (-левич),
Яківна (-лівна). Лука – Лукич, Луківна. У родовому відмінку жіночі імена по батькові мають лише
закінчення –івн(и), -ївн(и), у давальному – івн(і), -ївн(і): (Р.в.)Людмили Тимофіївни, (Д.в.) Людмилі
Тимофіївні.

4. Уживання великої літери.

З великої літери пишуться: 1. Всі слова (крім загальних назв типу письменник, князь, село,
область, море, планета, сузір’я, місто, вулиця): • в іменах, прізвищах, прізвиськах, псевдонімах:
письменник І. С. Нечуй-Левицький, Каменяр (про І. Франка), князь Ярослав Мудрий; • у власних
назвах міфологічних істот, персонажів, кличках тварин: Перун, Дажбог, Зевс; Мухтар; пан Коцький;
• у власних астрономічних, географічних назвах держав, республік, населених пунктів, споруд,
урочищ тощо: Чумацький шлях, галактика Велика Магелланова Хмара, Волино-Подільська
височина, Карпатські гори, Республіка Острови Зеленого Мису; місто Біла Церква, вулиця
Ярославів вал; • у назвах найвищих вітчизняних і міжнародних організацій та деяких найвищих
посад, почесних звань: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Організація Об’єднаних
Націй; • у назвах найважливіших релігійних понять: Бог, Святий Дух, Син Божий, Мати Божа, Біблія,
Євангеліє. 2. З великої літери пишеться тільки перше слово: • у назвах різних установ, організацій
і партій: Міністерство освіти України, Демократична партія України; • у назвах історичних подій,
державних, міжнародних та релігійних свят: Семирічна війна, День знань, Зелені свята; • у назвах,
що беруться в лапки: роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», картина «Перед грозою», готель
«Дніпровські зорі», медаль «За відвагу». 3. Слова, вжиті в шанобливому чи піднесено-переносно-
му значенні: Збройні Сили, Високі Договірні Сторони, наша Батьківщина. З малої літери пишуться:
1. Власні назви, що вжито у загальному значенні: новітні наполеони (завойовники), ударив перун
(грім), ампер (одиниця сили струму, від прізвища А. Ампера). 2. Відносні прикметники на -ський:
київські вулиці, дніпровська (і дніпрова) хвиля. 3. Фразеологізми або наукові терміни, до складу
яких входять присвійні прикметники на -ів (-ов, -ев) та -ин: ахіллесова п’ята, дамоклів меч, прокру-
стове ложе, архімедова сила, бертолетова сіль.

5. Правопис префіксів і суфіксів.

1.Перед к, п, т, ф, х (КаФе,ПТаХ) префікс зпереходить у с: СКазати, СХопити. 2. В усіх інших

випадках пишеться префікс з: ЗЖитися, ЗЧепити. 3. ЗІ пишеться, коли корінь слова починається
сполученням приголосних: ЗІставити, ЗІбгати, але: зігрівати - зогрівати, зітлівати - зотлівати.
4. У префіксах, які складаються з двох і більше літер, кінцевий дзвінкий не змінюється:
ОБпалити, РОЗжитися. Префікс ПРЕ- вживається: 1. Для вираження найвищого ступеня ознаки
прикметників, прислівників: гарний - ПРЕгарний, добре - ПРЕдобре. 2. У словах:
преосвященний, преподобний,престол, презирливий, презирство. Префікс ПРИ- вживається:
1.У дієсловах для вираження приєднання, наближення, частковості дії: йти - ПРИйти, крити
- ПРИкрити. 2. У словах: пригірок, приярок, прикордонник,прибережний . Префікс ПРІ-
вживається: У словах: прізвище, прізвисько, прірва. У правописі іменникових суфіксів до
складних належать такі випадки: 1) після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р  вживається и, після інших
приголосних – і, а після голосних – ї, напр.: командир, банкір, конвоїр 2) з літерою и  пишуться
суфікси -ник, -чик, -щик, -івник, -ич, -иво,  напр.: макетник, прапорщик, працівник, Мотрич,
паливо,  але марево;  3) суфікси іменників сер. роду мають дві букви нн  та и, і, а (я)  чи е,
напр.: шумовиння, говоріння, сприяння, звернення; 4) деякі суфікси завжди пишуться з м'яким
знаком, зокрема -альник, -ильник, -ільник, -альність, -аль, -ець, -ість,
тель,  напр.:  прибиральник, геніальність, коваль, переможець, першість, мучитель. Стосовно
написання прикметникових суфіксів складними є такі випадки: 1) у непохідних і похідних
прикметниках, твірна основа яких немає кінцевого н пишетьсясуфікс -н-ий(-н-ій);  суфікс н  не
подвоюється і в дієприкметниках,напр.:природний, всесвітній, ближній; куплений; 2) дві
літери нн  мають суфікси прикметників, утворених приєднанням до твірної основи на -
н-  суфікса н,  напр.: законний, плинний, ранній; 3) суфікси -ичн-ий, -ічн-ий, -їчн-ий  вживаються після
приголосних д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р у прикметниках, утворених від іншомовних слів,
напр.: бюрократичний, академічний, архаїчний; 4) суфікси -ин, -ин-ий пишуться після приголосних,
а суфікси -їн, -їн-ий – після голосних у присвійних прикметниках,напр.: материн, бджолиний,
зміїний;  5) суфікс -ев-ий(-єв-ий)  пишеться у прикметниках з наголосом переважно на основі після
м'якого і шиплячого приголосного, -ов-ий – незалежно від наголосу після твердого приголосного, а
також після м'якого, шиплячого або й  з наголосом на закінченні, напр.: значеннєвий, службовий,
грошовий.

6. Правопис складних слів.

Складні слова можна утворювати за допомогою сполучних звуків і без них. 1. Сполучні звуки О, Е
(Є). Коли перша частина складного слова — прикметник, то сполучним звуком
виступає о:  важкоатле́т, гірничопромисло́вий, чорногу́з, яснозо́рий;  якщо першою частиною
такого слова є прикметник м’якої групи, то перед о пишемо ь:  верхньодніпро́вський,
давньору́ський, середньові́ччя, синьоо́кий. Примітка. З цими словами не слід змішувати складних
слів, першою частиною яких є прислівник вищого ступеня порівняння на е: вищезга́даний,
нижчепідпи́саний. 2. Коли перша частина складного слова — іменник або займенник, то
сполучним звуком буває: а) після твердого приголосного, зокрема після шиплячого,
звук о: атомохі́д, грушоподі́бний, дощомі́р, самовчи́тель, але кожум’я́ка, овочесхо́вище,
очеви́дний; б) після м’якого приголосного (неподовженого), який закінчує основу іменника,
пишемо е: бурело́м, землетру́с, працезда́тний, яйцеподі́бний, але коно́в’язь, коногі́н, костогри́з,
костопра́в, свинопа́с, свинома́тка; в) після й, який закінчує основу іменника м’якої групи, або
м’якого подовженого приголосного першої частини пишемо є: боєзда́тність, краєзна́вство;
життєзда́тний, життє́пис, насіннєсуша́рка. 3. Складні слова без сполучного звука. Складні
слова можна утворювати без сполучного звука – шляхом безпосереднього приєднання основи
до основи. При цьому перша основа може закінчуватися: а) на голосний звук: всюдихі́д,
кількаразо́вий, радіокоміте́т; одноде́нний, двоя́русний, трині́жок, чотирику́тник;
двадцятирі́чний, п’ятику́тний, семими́льний; б) на приголосний звук: Бори́спіль, Ви́шгород,
Ми́ргород, Но́вгород, У́жгород; дипкур’є́р, літреда́ктор, медінститу́т. 4. Складні слова пишемо
разом і через дефіс. Разом пишемо: а) усі складноскорочені слова й похідні від них: Нацба́нк,
Міносві́ти, міськра́да, профспі́лка, соцстра́х;профспілко́вий, соцстра́хівський. Сюди належать і
всі складні слова, першою частиною яких виступають компоненти:  авія-, авто-, агро-, біо-, вело-,
водо-, газо-, геліо-, гео-, гідро-, екзо-, екстра-, електро-, зоо-, ізо-, квазі-, кіно-, космо-, лже-,
макро-, мета-, метео-, мікро-, мілі-, моно-, мото-, нео-, палео-, псевдо-, радіо-, рентгено-, соціо-,
стерео-, супер-, теле-, термо-, турбо-, фоно-, фото- й под.; б) складні слова, першою частиною
яких є кількісний числівник (коли він не позначений цифрою):двобі́чний, сімдесятирі́ччя,
трику́тник, тривідсо́тковий, чотиримі́сячний, двоосьови́й, чотириа́ктний. Через дефіс
пишемо: а) складні слова, утворені повторенням того самого слова:  писа́в-писа́в, роби́в-роби́в,
ходи́в-ходи́в, бі́лий-бі́лий, леге́нький-леге́нький, бага́то-бага́то, си́ньо-си́ньо, ти́хо-ти́хо; б)
складні слова — поєднання синонімів: ги́дко-бри́дко, зро́ду-ві́ку, ти́шком-ни́шком, ча́сто-
гу́сто;  антонімів:  більш-ме́нш, ви́димо-неви́димо;  близьких за значенням слів, що передають
єдине поняття:ба́тько-ма́ти (батьки), хліб-сіль  (їжа);  спільнокореневих слів різної
будови:  вели́кий-превели́кий, з да́вніх-даве́н, з ді́да-пра́діда, ма́ло-пома́лу, пові́к-ві́ки, ра́дий-
раді́сінький, си́ла-силе́нна, ти́хий-тихе́сенький. Примітка. Два слова, одне з яких має форму
називного, а друге — орудного відмінка, пишемо окремо; кіне́ць кінце́м, одни́м одна́, честь
че́стю, чин чи́ном. Так само займенника та іменника того ж кореня: сама́ самото́ю; в) сполучення
слів на позначення приблизности: день-дру́гий, годи́на-дві, не сього́дні-за́втра, три-чоти́ри.
Примітка. Поєднання слів зі значенням приблизности або певних числових меж можуть
складатися й з двох числівників, позначених цифрами. У таких випадках між ними ставимо тире: 3
—4 (дні), учні 8—10 класів; г) складні вигуки та звуконаслідування: гей-ге́й, гей-гей-ге́й, ого-го́,
бом-бо́м, бом-бом-бо́м; ґ) протяжні звуки в словах:  По-о-лку, стій! По-о-дай, а то во-о-ни
наморились уже й та-а-к біля мене  (А. Тесленко); д) літерні абревіатури з належними до них
цифрами: Ту-154, ЗШ-111, АН-24; е) літерні найменування паралельних класів у школах, різних
будинків з однаковими номерами на тій самій вулиці: 7-А, 10-Б; вул. Зодчих,буд. 26-А; є) терміни, у
складі яких є літера алфавіту: П-подібний, Т-подібний; ж) літерні скорочення складних слів: с.-г. —
сільськогосподарський, с.-д. — соціял-демократ, соціял-демократичний, ст.-сл.
— старослов’янський. Але скорочення, утворені від словосполук, пишемо окремо:с. г. — сільське
господарство.
7. Правопис слів іншомовного походження. Використання неологізмів та
запозичень.

Більшість слів іншомовного походження пишуться за правилами написання українських слів.

Однак деякі запозичені слова мають свої особливості. 1. Пишеться буква и: 1) у загальних назвах
після д, т, з, с, ц, ж (дж), ч, ш, р перед наступним приголосним: директор, тираж, система,
циліндр. 2) у географічних назвах після шиплячих приголосних та кінцевими -ида, -ика: Алжир,
Чикаго, Чилі, Атлантида, Флорида, Африка, Балтика. 3) у географічних назвах із
звукосполученням -ри- перед приголосним: Мадрид, Мавританія, Париж, рим, Рига. 2. Пишеться
буква і: 1) на початку слова, після приголосних перед голосним, є  та й: інженер, ідея, радіус,
артеріальний, енергія, клієнт, радій; 2) у загальних назвах після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, л,
н перед наступним приголосним і в кінці слова: біологія, хімія, фізика, графік. 3) у багатьох
власних назвах: Індія, Ісбен, Ізабелла, Капрі, Поті, Ніл. Подвоєні приголосні пишуться у невеликій
групі слів загальних назв: ванна, манна, вілла, нетто, тонна, брутто мадонна, панна, пенні,
бонна, булла, мулла, білль (законопроект), аннали (записи), мотто (епіграф), дурра,
мірра  тощо . У загальних назвах: шосе, тераса, фін, анотація, ват  (АЛЕ: Ватт –  прізвище
винахідника). При збігові однакових приголосних префікса й кореня: сюрреалізм,
контрреволюція, ірраціональний. Подвоєні приголосні пишуться у власних назвах і похідних від
них словах: Яффа, Ніцца, Шиллер, Руссо, голландський, марокканець. 5. Апостроф пишеться в
словах іншомовного походження: 1) після приголосних б, п, в, м, ф, г, к, х, ж, ч, ш, р; якщо я, ю,
є позначають пом’якшення попереднього приголосного, апостроф не пишеться: п’єдестал,
прем’єра, кар’єра, Рів’єра, Барб’є; але бюро, кювет, пюпітр, рюкзак. 2) після префікса з кінцевим
приголосним перед наступним я, ю, є: ад’ютант, кон’юнктура, ін’єкція, суб’єкт, об’єктивний.
6. М’який знак у словах іншомовного походження пишеться після м’яких д, т, з, с, ц, л,
н  перед я, ю, є, ї, й:Марсельєза, мільярд, мільйон, барельєф, віньєтка; Лавуазьє, Мольєр.
Неологізми -- слова, що позначають нові поняття і предмети, поділяють на дві групи: неологізми,
які стали термінами, та неологізми-професіоналізми, або слова професійного жарґону.
Використання нових слів у тексті документа повинно ґрунтуватися на оцінці того, чи є це слово
терміном, чи називає поняття, яке має усталене позначення в мові. Неологізми першої групи
доцільно використовувати в діловій мові. Це слова типу автосалон, прес-секретар (речник),
телефакс, супутникова інформація, фінанси, прогрес, політика, демократія, бюджет , баланс, авізо,
бандероль, бланк, шифр, номер, серія, комп'ютер, робот та ін. Неологізми другої групи не варто
вживати в офіційній діловій мові, якщо в українській мові є їхні прямі відповідники усталеного
традиційного значення. Авторитет повага, пошана, вага, анархія безладдя, відшкодування, оплата,
покриття угода. Щодо вживання неологізмів, іншомовних слів у діловій мові та в науковому стилі:
а) не слід використовувати іншомовні слова, якщо в українській мові є їхні прямі відповідники; б)
треба використовувати іншомовні слова лише в тому значенні, у якому вони зафіксовані в сучасних
словниках, а якщо є синоніми -- добирати потрібні найточніші відповідники, виходячи з контексту;
в) не можна використовувати в одному документі (тексті) іншомовне слово та його український
відповідник. Перевага надається державній мові, що полегшить ведення діловодства й допоможе
уникнути небажаних двозначностей і помилок.

Тема 6.

1. Мовний етикет.

Етикет - це кодекс правил поведінки, що регламентують взаємини між людьми у різних ситуаціях.
Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі
національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі
співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості
"орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є
органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом" ,3.
Дотримання мовного етикету людьми так званих лінгвоінтенсивних професій - чиновниками всіх
рангів, лікарями, юристами, працівниками зв'язку, транспорту тощо - має ще й виховне значення,
мимоволі сприяє підвищенню як мовної, так і загальної культури суспільства. Але найбільш
важливим є те, що неухильне, ретельне додержання правил мовного етикету членами колективу
навчального закладу, підприємства, офісу, інституції підтримує позитивний імідж, престиж усієї
установи. Мовленнєвий етикет - реалізація мовного етикету в конкретних актах спілкування, вибір
мовних засобів вираження. Мовленнєвий етикет -поняття ширше, ніж мовний етикет і має
індивідуальний характер. Мовець вибирає із системи словесних формул найбільш потрібну,
зважаючи на її цінність. Якщо ми під час розповіді надуживаємо професіоналізмами, термінами і
нас не розуміють слухачі, то це порушення мовленнєвого етикету, а не мовного. За умовами та
змістом ситуації спілкування в системі українського мовленнєвого етикету розрізняють 15 видів
стійких мовних висловів: 1. Звертання. 2. Вітання. 3. Знайомство. 4. Запрошення. 5. Прохання. 6.
Вибачення. 7. Згода. 8. Незгода. 9. Скарга. 10. Втішання. 11. Комплімент. 12. Несхвалення. 13.
Побажання. 14. Вдячність. 15. Прощання.

2. Несловесні засоби спілкування.

Несловесні засоби спілкування: ознаки, типи, використання у професійній діяльності.

Виділяють шість типів спілкування за допомогою тіла: Тілесний дотик - найпростіший тип
(наприклад, обіймання однією рукою за плече — про довірливе ставлення). За відстанню між
співрозмовниками розрізняють такі зони спілкування: · інтимна (дуже близько), · особистісна
(близько, як правило, між друзями, знайомими); · Нейтрально-соціальна; · публічна
(загальнодоступна, з багатьма людьми). Жести — динамічний рух якоїсь частини тіла. За
певними ознаками виділяють такі жести: вроджені й набуті, суто фізіологічні й
комунікативно значимі, прості (з одного руху), складні (кілька однорідних рухів, напр.,
аплодисменти), складені (кілька неоднорідних рухів); за заміщенням мови чи її
супроводженням (вказівні, зображальні, ритмічні, емоційні, символічні чи ритуальні). Жести
можуть бути багатозначними, синонімічними, антонімічними. Міміка— рух м'язів обличчя
людини відповідно до її почуттів чи настрою; виділяють міміку динамічну й застиглу. Вираз
очей. За значенням виражених емоцій виділяють такі засоби: «широкі» очі, «відсутність»
погляду, погляд як вияв уважності тощо. Інтонація - тип спілкування, що безпосередньо не
зв'язаний ч| змістом мови, а виявляється через голос (його гучність, висоту забарвлення) і
манеру говоріння (дуже повільно, швидко, уповільнено, розтягуючи слова, запинаючись і т. ін.).
Крім того, до цих засобів відносять і розташування співрозмовників. На підставі
взаєморозташування осіб можна визначити стосунки між комунікантами, що вказує на
рівнозначність, перевагу, залежність.. · Передусім несловесні засоби мови повинні відзначатися
помірністю у використанні: відсутність їх створює враження неприродності поведінки,
надмірність — відволікає від того, що говориться; вони «не повинні привертати до себе більшу
увагу, ніж сама мова, слово». · По-друге, несловесні засоби необхідно розглядати в контексті
ситуації, як додаткові до основних — словесних. · По-третє, існує пряма залежність між
службовим станом людини і ступенем використання нею словесних і несловесних засобів
мови. Виявлено, що чим вищий щабель соціальної ієрархії займає людина, тим більше вона
здатна (і повинна) спілкуватися за допомогою слів. І навпаки, людина з нижчим освітнім,
службовим рівнем віддає перевагу жестам, рухам. · По-четверте, природність і простота
несловесних засобів, їхній зв’язок зі сказаним, читаним справляють краще враження на
слухача.

3. Бесіда і форма усного спілкування. Види ділових бесід.

Багатоманітність функцій спілкування, беззаперечно, породжує значну кількість його видів.

Враховуючи багатоаспектний характер спілкування, класифікувати його види можна за такими
ознаками: 1. За участю чи неучастю мовних засобів, вербальне (словесне) і невербальне (міміка,
жести, постава тощо), комбіноване. 2. За формою представлення мовних засобів: усне, письмове,
друковане. 3. За темою: політичне, наукове, релігійне, філософське, навчально-педагогічне,
виховне, побутове. 4. За метою: ділове і розважальне. 5. За кількістю учасників: внутрішнє
(комунікант спілкується сам із собою), міжособистісне (спілкуються двоє), групове (3-5 учасників),
публічне (20 і більше), масове (спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і
найчастіше здійснюється за допомоги засобів масової комунікації). 6. За характером:
опосередковане і безпосереднє, діалогічне, монологічне і полілогічне. 7. За мірою офіційності:
офіційне (рольове) передбачає стосунки, що опосередковуються соціальними професійними
ролями (начальник - підлеглий, викладач - студент, колега - колега) і неофіційне
(приватне) (спілкування друзів, приятелів тощо). 8. За тривалістю: постійне (у колективі, у сім'ї),
періодичне (кількаразові зустрічі), короткотривале (у транспорті, у черзі), довготривале (із
друзями). Неверба́льне спілкува́ння — вид спілкування, для якого характерне використання
невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації,
організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу
людину. Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного
мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо між людьми.
Найважливішими особливостями усної форми мовлення є: 1. Вона витворюється мовним
апаратом людини (голосовими звязками, язиком, ротом) й сприймається на слух. Це - мовний
потік, а не "ланцюжок" графічних знаків. 2. Усне мовлення характеризується ще й такою
особливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини – це
напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а
починаючи говорити, не завжди думає над тим, що вона каже. Лише до участі в обговоренні
певного питання на засіданнях, зборах можна спеціально підготуватися перед тим, як говорити.
Мало уваги приділяється формі висловлення. Але існують загальноприйняті форми привітання,
прощання, привітання, розмов про погоду та інших побутових тем.

3. Ще однією особливістю є надлишкова інформація. Вона міститься в інтонації, в міміці, жестах, а

головне – в обставинах живого спілкування мовців. Іноді пауза у розмові несе більше інформації,
ніж усе висловлене попередньо. Потрібно зазначити, що хоч бесіда і нарада — форми усного
спілкування людей і будуються на трьох основних типах стосунків: — начальник — підлеглий
— підлеглий — начальник — партнер — партнер, проте вони різняться за кількістю учасників.
Якщо в нараді беруть участь більше двох учасників, то в бесіді якраз дві особи становлять сферу
спілкування. Відмінність ділової бесіди від повсякденної (побутової) полягає в тому, що вона є
цілеспрямованою із заздалегідь спланованим результатом і направлена на вирішення певних
завдань, виробничих проблем і питань, пов'язана з необхідністю робити висновки на основі
аналізу отриманої інформації. Також така бесіда дозволяє виробити певні рішення і реалізувати
їх. Ділові бесіди, завдяки ефекту зворотного зв'язку, дозволяють керівникові реагувати на
висловлювання співбесідника відповідно до конкретної мети бесіди, її предмету та особистості
співбесідника. Ділова бесіда як форма взаємного спілкування має такі переваги: 1. Можливість
диференційованого підходу до предмета обговорення. 2. Швидкість реагування на висловлювання
співбесідника за допомогою пояснень, поправок тощо. 3. Розширення компетентності керівника за
рахунок критичних оцінок, пропозицій і думок партнера. 4. Можливість диференційованого
підходу до обліку та оцінки об'єктивних і суб'єктивних факторів під час вирішення проблеми. 5.
Відчуття особистої значущості у вирішенні обговорюваних проблем і причетності до результатів,
отриманих у кінці бесіди. Необхідно також пам'ятати, що бесіда — це не монолог. Її можна буде
правильно побудувати тільки тоді, коли є взаєморозуміння між співрозмовниками, що допомагає
спільному вирішенню певної проблеми. Успіх бесіди значною мірою залежить від того, наскільки
зрозуміло, переконливо і точно партнери висловлюють свої думки, ідеї. Точність і зрозумілість
інформації виявляється в простоті й чіткості викладу, адже розуміння інформації є обов'язковим.
Для досягнення оптимального ефекту в процесі ділового спілкування керівник повинен чітко знати
проблему і вміти вирішити її, демонструвати зацікавленість у реалізації вибраної теми із
співрозмовником. Керівник повинен враховувати професійний рівень партнера та зміст
виконуваних ним завдань, його повноваження і сферу відповідальності відповідно до обов'язків,
життєвого і трудового досвіду, інтересів, побажань, способу мислення. Правила побудови ділової
бесіди. Структура бесіди: Початок бесіди; Створення сприятливого клімату (вітання, уявлення);
Виклад своїй позиції її обґрунтування; З'ясування позицій співбесідника; Сумісний аналіз
проблеми; Ухвалення рішення, з'ясування позицій співбесідника. Типові помилки, що
здійснюються керівником при проведенні бесід: Керівник проявляє авторитет і не вважається з
думкою інших; Керівник ігнорує стан співробітників; Не враховує мотиви поведінки співробітників;
Керівник не виявляє цікавість до співбесідника (ігнорування); Керівник не слухає співбесідника і
постійно перебиває. Функції бесід: Взаємне спілкування працівників з однієї сфери; Сумісний
пошук, висунення, оперативна розробка робочих ідей і задумів; Підтримка ділових контактів;
Стимулювання ділової активності; Контроль і координація вже початих операцій. Ділові
індивідуальні бесіди діляться на дві групи: бесіди вільні і цілеспрямовані з двостороннім обміном
інформацією, такі, що проходять без спеціальної підготовки (з обліком або без урахування
часу); бесіди, спеціально підготовлені і строго регламентовані. Будь-яка ділова індивідуальна
бесіда складається з трьох етапів: Етап перший – підготовчий. У нього входить визначення
завдань бесіди і складання її плану; встановлення часу і вибір місця, де проходитиме бесіда.
Складання плану бесіди, виходячи з її завдань – головний розділ цього етапу. Тут необхідно
проаналізувати свою зайнятість, визначити час бесіди і її тривалість, а також продумати, чи зручно
вибраний час для співбесідника. На цьому підготовчому етапі слід перевірити себе по наступній
пунктам: 1. Ретельна продуманість ходу бесіди; 2. Свобода від стереотипів, готовність сприймати
людей такими, які вони є, гнучко реагувати на зміни, що відбуваються в них; 3. Повна готовність
вислухати співбесідника і правильно відповісти на можливі питання; 4. Наявність точного, ясного і
коректного плану бесіди; 5. Здатність складеного плану бесіди викликати питання, що відводять
обговорення убік; 6. Наявність природних і переконливих формулювань; 7. Вираз всіх думок
точний і ясно; 8. Правильний вибір тону проведення бесіди; 9. Спроба представити себе на місці
співбесідника і зрозуміти його; 10. Представте, якби подібна бесіда була проведена з вами,
залишилися б ви, задоволені нею. Етап другий – ознайомлювальний. Протягом цього етапу
долається психологічний бар'єр і встановлюється атмосфера довіри. Етап третій – основний. Він
складається з трьох частин: Ввідна частина бесіди (заперечення); основна частина бесіди (докази);
завершальна частина бесіди (висновки).

4. Публічні виступи. Жанри публічних виступів.

ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту,
призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри
публічних виступів: 1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми,
виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди); 2) академічні промови (наукові
доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії); 3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні
промови, вітання, тости). Промова Це агітаційний виступ на масових зборах. Він присвячується
одній великій темі, яка хвилює слухачів (звичайно до неї в цей час прикута загальна увага.
Особливості промов: емоційність; підсилений голос - зазвичай є якась відстань між промовцем і
аудиторією; чим більша аудиторія, тим повільніший темп промови; паузи у промові: логічні,
психологічні, фізіологічні (більші ніж при доповідях). Агітаційна промова має основне завдання
роз'яснити щось, зорієнтувати в чомусь. Звернена насамперед до емоцій, почуттів, уяви
слухачів. Ювілейна промова звичайно присвячена певній даті. Промова відзначається святковістю,
урочистістю, може мати елементи підсумків. Невимушеність. Мітингова промова має політичний
характер, присвячується злободенній, суспільно значимій темі. Оратор повинен говорити вільно,
звертатися насамперед до почуттів слухачів (навіть якщо говорить про цифри). Доповідь Одна з
найпоширеніших форм публічних виступів. Звітна - це доповідь, в якій офіційна особа повідомляє
зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує і оцінює її результати. Говориться також про
завдання на майбутнє, по доповіді обов'язково приймається рішення (програма) майбутніх дій.
Ділова - док-т, що містить виклад певних питань з висновками і пропозиціями. Містить значний
обсяг інформації і розрахована на обізнаних слухачів. Ділова доповідь може бути предметом
обговорення і критики. Політична доповідь виголошується партійним діячем (тому є програмою)
на зібраннях, з'їздах, форумах. Вона є одною з форм керівництва. Лекція Лекції надзвичайно
різноманітні за змістом і можливо за формою викладення, якщо змінюється аудиторія. Спільне те,
що вони несуть певну суму знань, є живим процесом спілкування. Тема, мета і основна проблема
лекції мають бути точно визначені. Основне завдання лектора - чіткий виклад питання, його
послідовне розкриття. Мета доповіді — інформування кого-небудь про що-небудь. Тим не менше,
доповіді можуть включати в себе такі елементи як рекомендації, пропозиції або інші мотиваційні
пропозиції. Доповідь часто має структуру наукового дослідження: вступ, методи, результати та
обговорення.

5. Доповідь.

Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Вона порушує нові проблеми, що ще
потребують вирішення, має характер гострої злободенності. Доповідь є дуже важливим
елементом системи зв’язків з громадськістю (повідомлення наукової та громадської позиції тощо).
Різняться політичні, звітні, ділові та наукові доповіді. Тема. Актуальність, або проблема. Новизна.
Робоча гіпотеза. «Предмет» та «об’єкт» досліджень. Мета та завдання досліджень. Організація
досліджень. Методи досліджень. Результати роботи (обговорення результатів). Висновки.
Ілюстративний матеріал (таблиці, схеми, малюнки, фільми).

6. Особливості мовного етикету ділової телефонної розмови.

Ділова бесіда по телефону - це найшвидший діловий контакт і особливе вміння. Значення

телефонного спілкування важко переоцінити, оскільки це найпростіший спосіб встановлення
контакту; телекси, телетайпи, факси, лише доповнюють його. Уміння ділових людей вести
телефонні комунікації впливає на їх особистий авторитет і на реноме фірми, організації яку вони
представляють. Більшість фахівців в діловому світі не мають спеціальної підготовки для ведення
телефонних розмов і переговорів. Часто не мають її і секретарі приймальних, хоча відповідати на
телефонні дзвінки є їх першочерговим обов'язком. У Останнім часом за кордоном широко
практикують внутріфірмові короткострокові курси з оволодіння основи роботи з оргтехнікою, де
особлива увага приділяється телефонами. Володіння розмовою по телефону, розглядається як

невід'ємна частина освіти В«білих комірцівВ» нової формації. Підраховано, що кожна розмова по
телефону триває в середньому від 3 до 5 хвилин. Отже, в загальній складності керівник втрачає в
день на телефонне спілкування близько 2 - 2,5 годин, а іноді - Від 3 до 4,5 годин. Телефонні
дзвінки порушують нормальний режим роботи, розбивають робочий день на короткі відрізки
часом 10 30 хвилин (а часом 5 - 10 хвилин), що не дозволяє зосередитися на проблемах і іноді
провокують стрес. Близько 60% розмов по службовому телефону припадає на першу половину
дня. У середньому на ділові дзвінки співробітниками компанії витрачається від 25 до 90%
робочого часу. У цьому зв'язку потрібно не тільки уміння вести короткий розмова, але і миттєво
перебудовуватися, мобільно реагуючи на різних партнерів і на різні теми. Сьогодні телефон
настільки міцно увійшов у повсякденне життя, що без нього неможливо уявити повноцінну роботу
будь-якої компанії. Без телефонних розмов не можлива ділова активність. Уміння спілкуватися і, в
першу чергу по телефону необхідно практично на будь-якій посаді.

Тема 7.

1. Іменник. Поділ іменників на відміни.

Відміна - це словозмінний клас іменників. У сучасній українській мові іменники поділяються на

чотири відміни. Перша та друга відміни мають три типи парадигм, або три групи: тверду, м'яку і
мішану. Їх виділяють за характером кінцевого приголосного основи іменників та особливостями
відмінювання. До І відміни належать іменники: переважно жіночого роду на -а/ -я: троянда,
мрія, Ганнуся, вежа, чоловічого роду на -а/ -я: Микола, Ілля, воєвода, спільного (жін./чол.) роду
на -а/ -я: листоноша, суддя, Чайка, нероба. Поділ іменників I відміни на групи: тверда: Твердий
(нешиплячий) приголосний основи: стріха, хата. м’яка: Будь-який м’який: земля, зілля, пісня.
Мішана: Твердий шиплячий: хаща, тиша, лівша. До ІІ відміни належать іменники: чоловічого
роду, які не мають закінчення -а /-я (кінь, мармур, клей, батько, Дніпро), середнього роду, які
відмінюються без суфіксів (село, поле, сонце, затишшя, листя), спільного роду, які не мають
закінчення -а /-я а також іменники з суфіксом -ищ(е) (доцент, астроном, Гайдай, вітрище,
бородище). До ІІІ відміни належать іменники: жіночого роду, які не мають закінчення -а /-я: кров,
успішність, совість, любов. іменник мати.До IV відміни належать іменники середнього роду, які
відмінюються із суфіксом -ат-/-ят-, -ен- (чаєня, лоша, каченя, плем'я, тім'я). IV відміна об'єднує
переважно іменники — назви малих істот і предметів: кошеня, рученя, ведмежа, теля, дівча.

2. Правопис відмінкових закінчень іменників II відміни в родовому відмінку.

 У сучасній українській мові чіткого розмежування щодо вживання закінчень -а, -у, -я, -ю
немає. Однак існує певна закономірність у їх використанні. Так, у родовому відмінку однини
іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м'якій групі -я, -ю). При визначенні закінчення
беруть до уваги семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника.
Наприклад: папір — папера (документ) — паперу (матеріал); акт —акта (документ) —акту
(дія). Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що ] означають: загальні і власні
назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця,
промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода, Ярославля, Тернополя,
Севастополя, Марселя; інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у
родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -єв, -ськ: Дніпра, Трубежа, Ірпеня, Здвижа,
Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева; назви речей, предметів:
комп 'ютера, ксерокса, стола, автомобіля, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;
назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня
(але року, віку); назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня,
листопада (листопаду — з іншим значенням) та ін.; назви будівель, приміщень, споруд:
коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху); Деякі назви цієї групи вживаються лише із
закінченням -у: поверху, палацу, залу, складу, порту, каналу, магазину, вокзалу,
метрополітену та ін. наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають
одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода,
реферата; українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка,
числівника, чисельника, іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу, роду,
виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях). Закінчення -у, -ю мають
іменники чоловічого роду, що означають: збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору,
оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника — з наголосом на кінцевому
складі); речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту,
піску, металу, асфальту, лісу, снігу, алмазу, кисню, водню; різні почуття, відчуття: гніву,
страху, сорому, болю, відчаю, гумору, жалю; назви установ, закладів, організацій:
університету, інституту, клубу, штабу, комітету; назви процесів, станів, властивостей, ознак:
руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса — у значенні монета),
маршруту, побуту, експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту, сміху; явища
природи: дощу, грому, вітру, морозу, вогню; місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду,
майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба); назви річок, озер, гір, островів,
півостровів, країн, областей тощо: Уралу, Кавказу, Сахаліну, Донбасу, Криму, Сибіру, Бугу,
Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я:
Дністра, Ужа, Остра, Дінця.

3. Особливості використання іменників у професійному мовленні.

Слід пам'ятати, що норми літературної мови вимагають: 1. Перевагу віддавати абстрактним,

неемоційним, однозначним іменникам книжного походження: автор, біографія, гарант, довідка,
поборник та ін. неправильно правильно анонімка анонімний лист маршрутка маршрутне таксі
фарбовка фарбування кадровик кадровий працівник товарняк вантажний потяг 2. Написання
іменників на означення статуту, професії, посади, звання (у більшості випадків) у чоловічому роді,
наприклад: неправильно правильно викладачка музики викладач музики касирка (касирша)
заводу касир заводу лаборантка відділу лаборант відділу працівниця фірми працівник фірми
Слова (прикметник, дієслово), залежні від найменування посади чи звання, узгоджуються із цим
найменуванням лише в чоловічому роді, наприклад: старший інспектор комісії написав,
висококваліфікований лікар переміг  тощо. Форми жіночого роду набувають лише залежні
займенники та дієслова, узгоджуючись із прізвищем, посадою і фахом, наприклад: завідувач
кафедри  української мови доцент Кленова Тетяна Василівна зазначила, що, … Жіночий рід
мають слова: аспірантка, авторка, дипломантка, дисертантка, кравчиха, поетеса,
студентка, ученицята ін. 3. Уживати форму Кл. відмінка тільки у звертанні до осіб, називаючи:
статус - колего, товаришу посаду - директоре, завідувачу, головозвання - професоре, капітане,
академіку професію - лаборанте, викладачу, секретарю ім'я - Ігоре (Ігорю), Олеже, Миколо,
Юрію, Маріє, Ольго, Натале, прізвище - Сороко, Деркачу, Бондаре (інколи прізвища у звертаннях
можуть мати форму Н. відмінка). 4. Уникати двозначності та багатозначності іменників без
додаткового пояснення. 5. Пам'ятати що: • кількісний іменник раз у сполученні із числівником та
іменником половина має форму рази (Продуктивність підприємства збільшилась у два з
половиною рази). Якщо дробовий числівник виражений десятковим дробом, то маємо
форму раза (Продуктивність підприємства збільшилась у два й чотири десятих раза) • в Ор.
відмінку множини іменники другої відміни та множинних іменників слід використовувати лише
закінчення –ами, - еми, -има, наприклад: літак з іноземними гостями, повернулись із грошима.
Широко використовуються слова іншомовні слова ( ПР, БО, ЕП, КД) Тексти насичені лексичними та
графічними скороченнями. Можна широко спостерігати іменники на позначення речовин,
матеріалів (ВС, ОРО, ОМТ, ЛВ). Більше використовуються абстрактні іменники. Іменники ІІ відміни
у родовому іменнику однини мають більше закінчення –у, -ю, ніж –а, -я (крім ПР). Чимало
складних іменників та прикметників зустрічаємо у професійних текстах.

4. Прикметник. Ступені порівняння якісних прикметників.

Прикметник називає ознаку, якість або властивість предмета, явища, істоти і відповідає на
питання який? чий? За значенням прикметники поділяються на якісні, відносні й присвійні. Всі
вони змінюються за родами, числами й відмінками, а якісні, крім того, мають ступені порівняння.
Ступені порівняння якісних прикметників: Окрім звичайної форми, прикметник має ще два
ступені порівняння — вищий і найвищий. 1. Прикметники вищого ступеня вживаються зі
словами ЗА, ВІД, НІЖ, ЯК, ПРОТИ: Ваші факти є переконливішими, ніж їхні  аргументи; Цей
контракт вагоміший від минулорічного. 2. Найвищий ступінь означає, що в одному предметі чи
понятті є найбільше певної якості: Цей архів мав найбільший за  обсягом і кількістю стародруків
матеріал пам'яток періоду Київської Русі. Не утворюються ступені порівняння і від якісних
прикметників: гнідий, чалий, фіолетовий, світло-зелений, кисло-солодкий,  порожній, босий,
архіскладний, мертвий, сліпий, німий  та ін. Творення ступенів порівняння прикметників: Є дві
форми ступенів порівняння прикметників: проста (передається одним словом) і складена
(передається двома словами). 1. Проста форма вищого ступеня порівняння твориться за
допомогою суфіксів -іш- або -ш-. Із суфіксом -іш- основа прикметника залишається без змін: тугий
— тугіший, різкий — різкіший, слизький — слизькіший,  здоровий — здоровіший. Із суфіксом -
ш- основа прикметника зазнає певних змін: а) суфікси -к-, -ок-, -ек- випадають: короткий —
коротший,  солодкий — солодший, тонкий — тонший, глибокий — глибший,  широкий —
ширший, далекий — дальший; б) приголосні г, ж, з разом із суфіксом -ш- змінюються на -
жч- (таких прикметників лише сім): дорогий — дорожчий,  важкий — важчий, дужий — дужчий,
тяжкий — тяжчий,  близький — ближчий, вузький — вужчий, низький — нижчий;  це
буквосполучення зберігається і в похідних словах: дужчати,  подорожчання, ближчати. У
прикметниках: легкий — легший, довгий — довший  ці зміни не відбуваються; в) приголосний с
разом із суфіксом -ш- змінюється на -щ- (таких прикметників є три): високий  — вищий, товстий —
товщий  (і товстіший), красивий  — кращий  та в похідних: покращити,  потовщення; г)
приголосні т, д перед -ш- звучать як ч, але на письмі ця зміна не
позначається: короткий  — коротший [к о р о ч: и j],  багатий  — багатший [б а г а ч: и j]; ґ) в
інших випадках основа залишається без зміни: м’який —  м'якший, дешевий  — дешевший. 2.
Проста форма найвищого ступеня порівняння утворюється від простої форми вищого ступеня
додаванням префікса най-: тугіший — найтугіший, коротший — найкоротший,
вищий  — найвищий, багатий  — найбагатший. Не припускається заміна найвищого ступеня
порівняння вищим ступенем. Тому слід писати: найкраще досягнення  (а не краще досягнення),
найвища міра покарання  (а не вища міра  покарання). Правильно треба вживати найвищий
ступінь і в інших випадках: найсильніший біль  (а не самий сильний біль),  найбільша планета
(а.  не сама більша планета); найостанніші, найперші  (а не самі останні, самі
перші),  найдотепніший,  абонайбільш дотепний  (а не самий дотепний, дотепніший, найбільш
дотепний);  високоповажний  (а не самий високоповажаний);  головний  або найголовніший  (а
не самий головний).Не можна утворювати зменшену чи збільшену форму від усталених
нормативних словосполучень та слів: середня школа, вища освіта, середній спеціальний
навчальний  заклад; колишній, торішній, позаторішній, минулий, позаминулий.

5. Творення й уживання присвійних прикметників.

Присвійні прикметники утворюються майже виключно від назв осіб, рідко — від назв тварин.
Вживання суфіксів тут зумовлюється відміною іменника, від якого твориться прикметник.
Від іменників 1 відміни прикметники творяться за допомогою суфікса -ин-, причому кінцеві
приголосні твірної основи г, к, х чергуються із ж, ч, ш: Оксана — Оксанин, Олеся — Олесин, Настя —
Настин, Микола — Миколин, Ольга — Оль-жин, Інга — Інжин, Марійка — Марійчин, Стеха —
Стешин, свекруха — свекрушин. Але якщо твірна основа закінчується на й, то виступає суфікс -ін-
(на письмі: -їн-): Надія — Надіїн, Зоя — Зоїн, Софія — Софіїн. Від іменника мати присвійний
прикметник — материн. Від іменників II відміни присвійні прикметники утворюються за
допомогою суфікса -ів, який чергується з -ов- або -ев-. Вживання варіантів суфікса -ов- та -ев-
залежить від групи іменника: а) від іменників твердої групи присвійні прикметники утворюються
за допомогою -ів-, -ов-: Тарас — Тарасів, Тарасова, Стельмах — Стельмахів, Стельмахова; батько —
батьків, батькова; столяр — столярів, столярова; командир — командирів, командирова;
б) від іменників м'якої та мішаної груп присвійні прикметники утворюються за допомогою -ів-,
-ев-: Василь — Василів, Василева; Мусій — Мусив, Мусієва; Михась —Михасів, Михасева; Кублій —
Кубліїв, Кублієва; Черниш — Чернишів, Чернишева; лікар — лікарів, лікарева; школяр —школярів,
школярева. Присвійні прикметники повністю зберігають особливості написання іменників, від
яких вони утворені, зокрема й на писання м'якого знака, великої букви тощо (тільки чергуються
кінцеві г, к, х із ж, ч, пі): Вутанька — Вутаньчин, Маланка — Маланчин, Тодоська — Тодосьчин,
Тодоска —Тодосчин, Пріська — Прісьчин, Параска — Парасчин, невістка — невістчин.          
Від назв тварин присвійні прикметники творяться по-різному: птах — пташиний, соловей — солов
Тями, горобець — горобиний, гороб'ячий; лисиця — лисячий, заєць — заячий, вовк — вовчий,
сорока — сорочий, ведмідь — ведмежий, ведмедів. Присвійні прикметники вживаються: а) на
позначення належності предмета людині: Шевченків «Заповіт», Франкові твори, материне слово;
рідко — тварині: соловейків спів, ластівчине гніздо;  б) у термінологічних словосполученнях
(пишуться з малої чі       букви): базедова хвороба, антонів вогонь, адамове яблуко (борлак), петрів
батіг (цикорій), торрічеллієва пустота, архімедова спіраль; в)   у крилатих висловах (пишуться з
малої букви): соломонове рішення, ахіллесова п 'ята, гордіїв вузол, дамоклів меч, сізіфова праця,
дем 'янова юшка, крокодилячі сльози. Частина присвійних прикметників вживається тепер: а)  як
географічні назви: Київ (місто Кия), Харків (від Харко), Львів, Васильків, Святошин, Пирятин,
Козятин, Клавдієве, Сватове, Гречине, Маріїне; б) як прізвища: Ковалів, Пономарів, Щоголів,
Іванишин (від Іваниха), Павлишин, Ковалишин.

6. Відмінювання твердої й м'якої групи прикметників.

За характером кінцевого приголосного основи та відмінкових закінчень прикметники поділяються

на дві групи — тверду й м’яку.1. Тверда група прикметників. До твердої групи належать: а) якісні
та відносні прикметники, що мають основу на твердий приголосний і в називному відмінку однини
чол. роду закінчуються на -ий:безладний, безпорадний, безробітний, бідолашний, величний,
веселий, весняний, відповідний, гіркий, глухий, довічний, заможний, західний, книжний, косий,
куций, майстерний, модний, молодий, навчальний, нагірний, народний, новий, околичний,
питомий, поперечний, поточний, працьовитий, продажний, п’ятикутний, рідний, свіжий,
семирічний, сизий, сірий, сліпий, старший, східний, телячий, тогобічний, тотожний, тугий,
тямущий, чистий. б) Присвійні прикметники із суфіксами -ів(після голосного та апострофа-їв),-
ин(після голосного та апострофа-їн), які в називному відмінку однини чол. роду після цих суфіксів
мають нульове закінчення:Андріїв, батьків, Галин, дідів, доччин,Ігорів, Маріїн, нянин, шевців. в) Усі
короткі форми прикметників: варт, винен, годен (згоден), готов, жив, здоров, зелен, ладен, певен,
повен, повинен, прав, рад, ясен. 2. М’яка група прикметників. До м’якої групи належать: а)
Відносні прикметники, що мають основу на м’який приголосний -н-і в називному відмінку однини
чол. роду закінчуються на -ій (після голосного -їй): безодній, будній, верхній; весінній, вечірній,
всесвітній (кругосвітній), городній, давній (недавній), дорожній (подорожній), досвітній, достатній,
дружній (але дружний — з іншим значенням), житній, задній, заміжня, крайній, кутній, літній
(повнолітній), майбутній, могутній, мужній, незабутній, новітній, обідній (пообідній), освітній,
осінній, останній, передній, пізній, порожній, присутній (відсутній, посутній), путній, ранній,
самобутній, самотній (але самітний), середній (посередній), спідній, сторонній, сусідній, хатній,
художній тощо. б) Усі прикметники на -жній, -шній, що походять від прислівників:ближній,
внутрішній, вчорашній, давнішній, домашній, завтрашній, зовнішній, колишній, околишній,
поздовжній, ранішній, справжній, сьогоднішній, теперішній, торішній (алецьогорічний),
тутешній та ін.; також прийдешній, сінешнійтощо. в) Відносні прикметники з основою на -
й:безкраїй, довговіїй, короткошиїй; відносні прикметники з відтінком
присвійності:братній, орлій, а також якісний прикметник синій.

7. Числівник. Відмінювання кількісних і порядкових числівників.

Кількісні числівники мають розгалуджену систему відмінювання, яку можна представити у вигляді
кількох основних типів. І тип відмінювання: числівник один відмінюється за відмінками й числами,
в однині - за родами. II тип відмінювання: числівники два (родове розрізнення наявне у називному
й знахідному відмінках), три, чотири, збірні двоє, обидва, обидві, обоє, троє, четверо. III тип
відмінювання: числівники від п 'яти до двадцяти, тридцять, шістдесят - вісімдесят, збірні - від п
ятеро і далі, неозначено-кількісні - багато, небагато, кілька, декілька. IV тип відмінювання:
числівники сорок, дев 'яносто, сто в усіх відмінках, крім називного і знахідного, мають закінчення
-а. V тип: числівники назви сотень. VI тип відмінювання: числівники тисяча, нуль, мільйон, мільярд
відмінюються як іменники відповідної відміни та групи: тисяча як іменник першої відміни мішаної
групи, мільйон, мільярд як іменники другої відміни твердої групи, нуль - м'якої. VIIтип
відмінювання: складені кількісні числівники, в яких відмінюється кожна складова частина. VIIIтип
відмінювання: у дробових числівниках поєднано два типи відмінювання - чисельник відмінюється
як кількісний числівник, знаменник - як порядковий. У складених кількісних числівників
відмінюється кожне слово: сто п’ятдесят вісім, ста п’ятдесяти восьми (вісьмох), ста п’ятдесяти
восьми (вісьмом) і т.д. Порядкові числівники відмінюються за відмінками, родами і числами. У
складених порядкових числівниках відмінюється тільки останнє слово. Н. третій (третє) третя; Р.
третього третьої; Д. третьому третій; З. як Н. або Р.; О. третім третьою; М. (на) третьому третій У
назвах дати іменник при числівнику ставиться в родовому відмінку: вісімнадцятого січня, перед
двадцять четвертим лютого.У діловій сфері не використовуються паралельні й розмовні форми на
позначення часу, тому не вживається для цього прийменник у (в). Порядкові числівники, що мають
закінчення -ий, відмінюються як прикметники твердої групи: перший (перша, перше), другий,
двадцятий, сотий, тисячний, мільйонний; числівник третій (третя, третє) відмінюється як
прикметник м'якої групи

8. Зв'язок числівника з іменниками.

Вважаються ненормативними словосполучення пара слів, пара хвилин. Потрібно: два слова, дві
хвилини, кілька слів, кілька хвилин. Слово пара поєднується з іменниками, що позначають
однорідні предмети як одне ціле:пара босоніжок, пара коней, пара черевиків, пара лиж; з
іменниками в множині, що позначають предмети роздрібної торгівлі: пара шкарпеток, пара
рукавичок, пара чобіт, пара ковзанів; з іменниками на позначення осіб, об’єднаних спільною дією,
станом, почуттям: закохана пара, пара фігуристів, пара тенісистів, танцювальна пара тощо.
Неозначено-кількісн числівники (кілька, декілька, кільканадцять, кількадесят, кількасот)
уживаються з іменниками вродовому відмінку множини: декілька творів, кільканадцять зернят,
кілька оголошень, кількадесят сіл, кількасот кілометрів, стонадцять порад. Числівники багато,
небагато, мало, немало, чимало сполучаються: а) з іменниками на позначення обчислюваних
предметів і понять, а також із множинними іменниками у формі родового відмінка множини:
багато буряків, небагато ушкоджень, мало медалей, немало проблем, чимало річок, багато дітей,
мало гусей, чимало грошей;

9. Особливості використання числівників у ділових паперах.

Називаючи точний час, треба пам´ятати, що до 30 хв треба вживати прийменник на, а після 30 хв –
прийменник за.пів на сьому (годину) за десять (хвилин) третя (година) Уживання прийменника у
(в) можливе лише тоді, коли після нього йде слово кількість, розмір, сума, а далі – числівник із
поясненням кількості, розміру, суми (чого).Субсидія в сумі 11 грн 70 к. Коли перераховують
декілька порядкових числівників, то літери чи позначення одиниць виміру треба ставити лише
після останнього: у 7,13,15 та 19-му будинках; пакунки на 5, 8, 10 і 12 кг. У цифровому позначенні
перевага надається арабським цифрам за винятком членування (рубрикації) тексту. Словами
пишуться однозначні числівники на позначення часових меж та складні й складені числівники на
початку речення. Шостий тиждень… П´ятдесяті роки…

10. Займенник. Особливості відмінювання займенників.

Займенник — це самостійна частина мови, що вказує на предмет, ознаку, кількість, не називаючи

їх. Традиційно займенник вивчається четвертим, бо в реченнях може замінювати іменники,
прикметники, числівники, тобто самостійні частини мови. Присвійні займенники наш, ваш
відмінюється аналогічно до прикметників твердої групи, а займенник їхній – до прикметників
м’якої. Перед закінченням -ого, -ому пишеться м’який знак: їхній – їхнього – їхньому – їхній
(їхнього) – їхнім – на їхньому. Означальний займенник весь (увесь) відмінюється як прикметники
м’якої групи, а в орудному відмінку множини закінчуються на –іма (всіма). Займенники кожний
(кожен), жодний (жоден), всякий (всяк), інший, самий (сам) відмінюються як прикметники твердої
групи: кожний – кожного – кожному – кожний (кожного) – кожним – кожному. Для відмінювання
займенників хто, що, хтось, щось, дехто, дещо, будь-хто, будь-що, хто-небудь, що-небудь, ніхто,
ніщо характерний суплетивізм: дехто – декого – декому – декого – деким – на декому. У
неозначених займенників якийсь і чийсь у родовому і знахідному відмінках множини з’являється
вставний о: якихось, чиїхось; так само утворюється друга форма орудного відмінка займенників
хтось і щось, кимсь і кимось, чимсь і чимось. У прийменникових формах заперечних займенників
усі складові частини пишуться окремо, наприклад: ні до кого, ні з ким, ні на кому, ні з ким.
Відносний займенник чий має у давальному і місцевому відмінках паралельні форми: чий –
чийого – чийому (чиєму) – чий (чийого) – чиїм – на чийому (чиїм).

Тема 8
1. Дієслово. Способи дієслів.

Дієсловом називається самостійна частина мови яка називає дію або стан предмета і відповідає на
питання що робить предмет? або що з ним робиться? Спосіб виражає відношення дії до
реальності. Є три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий. Дійсний спосіб означає реальну
дію, яка відбувалася, відбувається або відбуватиметься: будували, будуємо, побудуємо. Дієслово в
дійсному способі обов'язково має часову характеристику: реальна дія може відбуватися в
минулому (писав, написав), теперішньому (пишу) або майбутньому (писатиму, буду писати,
напишу) часі. Умовний спосіб означає дію, можливу за певних умов або бажану: збудували б,
закінчив би. Дієслово в умовному способі на час звичайно не вказує (учора написав би, зараз
написав би, завтра написав би), тому й не має часових форм, за винятком віднесення можливої дії
до минулого часу, коли дієслово в умовному способі таки вказує на минулий час (був би написав).
Наказовий спосіб означає наказ, заклик, прохання, побажання діяти: розкажи, заспіваймо,
збудуйте. Дія, названа дієсловом у наказовому способі, може відбуватися лише після
повідомлення про неї, тому часова характеристика такої дії зайва: дієслово в наказовому способі
часових форм не має.

2. Правопис особових закінчень дієслів.

Дієслова поділяються на дві дієвідміни. До 1-ої дієвідміни належать дієслова, які в 3-ій особі
множини мають закінчення -уть, -ють (в інших особах: -у,-ю; -еш,-єш; -е, -є; -емо, -ємо; -ете, -єте),
до 2-ої – дієслова, які в 3-ій особі множини мають закінчення -ать, -ять (в інших особах: -у,-ю; -иш,
-їш; -ить, -їть; -имо, -їмо; -ите, -їте). Крім традиційного способу визначення дієвідміни за основою
теперішнього часу та закінченням можна визначити дієвідміну за основою неозначеної форми
дієслова (відкинувши суфікс –ти). До 1-ої дієвідміни належать дієслова: а) з односкладовою
основою: лити, бити, мити, пити; б) з суфіксами -ува-, -ну-, -і-, -а-, що не випадають в особових
формах: зимувати, крикнути; біліти, грати; в) з основою на приголосний: нести, могти, берегти; г) з
основою на -оро-, -оло-: боротися, полоти, колоти; д) дієслова хотіти, іржати, ревіти, сопіти, гудіти.
До 2-ої дієвідміни належать дієслова: а) з суфіксами -и-, -і- (-ї-), які випадають в особових формах:
сидіти, клеїти; б) з суфіксом -а- після шиплячих та [j]: лежати, стояти; в) дієслова бігти, спати та ін.

3. Дієприкметник. Активні й пасивні дієприкметники, їх творення й відмінювання.

Дієприкме́тник — форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією або станом і відповідає на
питання який? яка? яке? які? Дієприкметники можуть виражати ознаку предмета за дією, яку
виконує предмет (активні дієприкметники) або яка на нього спрямована (пасивні дієприкметники).
Активні дієприкметники виражають ознаку предмета за дією, тобто означуваний дієприкметником
предмет діє сам або перебуває у певному стані: гарцюючий вершник, посивілий чоловік. Пасивні
дієприкметники виражають ознаку предмета за стосунком до дії, тобто пов'язаний з
дієприкметником предмет підлягає дії іншого предмета: прочитаний (учнем) вірш, зрошена
(дощем ) трава. Пасивні дієприкметники (див. Дієприкметник як форма дієслова) творяться від
перехідних дієслів: написати лист — написаний лист; прочитати книжку — прочитана книжка.
Пасивні дієприкметники як доконаного, так і недоконаного виду творяться однаково. Якщо основа
дієслова в неозначеній формі закінчується на -а, то до неї додаємо суфікс -н(ий): обладна(ти) —
обладнаний, обговорюва(ти) — обговорюваний, спиля(ти) — спиляний. Якщо основа дієслова в
неозначеній формі закінчується не на -а, то беремо дієслово в 1-й особі однини (див. Особа
дієслова) і, відкинувши закінчення, до основи додаємо суфікс -ен(ий): розбуди(ти) — розбудж(у) —
розбуджений, в’їзди(ти) — в’їждж(у) — в’їжджений, скоси(ти) — скош(у) — скошений, розсуну(ти)
— розсун(у) — розсунений. У деяких випадках пасивний дієприкметник твориться за допомогою
суфікса -т(ий): зби(ти) —збитий, потя(ти) — потятий, розвину(ти) — розвинутий (і розвинений).

4. Дієприслівник. Творення й уживання дієприслівників

Дієприслівник - це незмінювана дієслівна форма, яка, вказуючи на додаткову дію, пояснює в

реченні основне дієслово (присудок) 1. Дієприслівники недоконаного виду творяться від форми
теперішнього часу за допомогою суфіксів -учи(-ючи) для І дієвідміни й -ачи(-ячи) для II дієвідміни.
2. Дієприслівники доконаного виду творяться від форми минулого часу чоловічого роду
доконаного виду додаванням суфікса -ши. 3. У кінці дієприслівників завжди пишеться -и. 4.
Дієприслівники доконаного виду вказують на дію, ранішу за названу дієсловами • у способовій
формі.

5. Прислівник. Ступені порівняння прислівників.

Прислівник - це повнозначна, самостійна частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або
ознаку якості і відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою? Є незмінною.
Прислівники на -о (-е), як і якісні прикметники, від яких вони утворені, мають вищий і найвищий
ступені порівняння. Вищий ступінь порівняння має просту і складену форми. Проста форма вищого
ступеня твориться за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: швидко — швидше. Складена форма вищого
ступеня порівняння утворюється додаванням до прислівника вищого ступеня слів більш, менш:
більш доречно, менш практично. Проста форма найвищого ступеня порівняння твориться за
допомогою префікса най-: для підсилення можуть уживатися префікси як-, що-: якнайдружніше,
найтепліше. Складена форма найвищого ступеня порівняння утворюється додаванням до
прислівників слів найбільш, найменш: найбільш дружно, найменш докладно. При утворенні
вищого ступеня прислівників відбуваються ті самі зміни приголосних, що й у прикметниках: г, к, з
при сполученні з суфіксом -ш- змінюється на: жч: дорого — дорожче. С змінюється на шч (на
письмі щ): високо — вище. Суфікси -ок-, -ек-, -к-, -ик- при творенні форм ступенів порівняння
випадають: глибокий — глибший. Деякі прислівники вищого й найвищого ступенів утворюються
від прислівників з іншим коренем: добре — краще — найкраще. НАКАЗ - розпорядчий документ,
що видається керівником підприємства, організації, установи на правах єдиноначальності й у
межах своєї компетенції. Накази видають на основі і для виконання законів, постанов і
розпоряджень уряду, наказів та директивних вказівок вищих органів.

Тема 9.
1. Прийменник Уживання прийменників з відмінковими формами інших слів.

Прийменники — це службові слова, за допомогою яких виражаються відношення між предметами

та відношення дії або ознаки до предмета. Прийменник може вживатися з формою одного
непрямого відмінка (наприклад: без, біля, від, для, до, з-за (із-за), з-під, проти, серед вживаються
тільки з родовим) або може сполучатися з двома чи трьома відмінками (наприклад: над, під,
перед, поза - зі знахідним і орудним; на, о (об), по - зі знахідним і місцевим; з, за - з родовим,
знахідним і орудним відмінками). Кожний прийменник має визначене коло зв'язку з відповідними
відмінками і виражає певні відношення тільки з відповідною формою. Так, наприклад,
прийменники біля, близько, коло, що вживаються лише з формою родового відмінка, виражають:
а) місце дії, близькість до чогось (рости біля тину, поставити близько вогню, стояти коло дороги)',
б) приблизність у будь-яких вимірах (пробути близько години, лишилося близько кілометра
шляху).

2. Особливості використання прийменників у ділових паперах.

Нормативними є також поєднання прийменника по: у складних прислівниках з іншими частинами

мови: — з іменниками (по можливості, по суті, по батькові тапод.); — із прикметниками (по-
господарськи, по-домашньому тапод.); — із займенниками (по-нашому, по-своєму та под.); — із
числівниками (по троє, один по одному, по-друге тапод.);
3. Сполучник. Правопис сполучників.

Сполучником називається службова частина мови, яка служить для поєднання між собою
однорідних членів речення або речень. За будовою сполучники бувають: прості: і, а, бо, та, чи, що,
як, хоч; складні: якщо (як + що), якби (як + би), щоб (що + б), або (а + бо), проте, зате, ніби, неначе,
начебто; складені: та й, або й, коли б, тому що, так що, через те що, незважаючи на те що. не
тільки… а й, як… так і, хоч… але.

4. Частка. Написання часток не, ні.

1. Частка ні пишеться разом із займенниками, якщо вона не відокремлена від наступного

займенника прийменником: ніхто, ніщо, ніякий, нічий, нікотрий, ніскільки, нікому,
нічим,нікотрому.

2. Частка ні пишеться разом із прислівниками: ніяк, ніде, ніколи, нізвідкіля, нітрохи, нізвідки,
ніпочім, ніпочому (у значенні «дешево»), але: ні при чому. 3. Частка ні в складі займенників
пишеться окремо, якщо в непрямих відмінках вона відділяється від займенників прийменником: ні
в кого, ні до чого, ні з ким, ні на якому, ні в скількох. Ненормативними є вирази: в нікого, до нікого,
до нічого, за ніякі.

7. Обліково-фінансові документи.

Акт – це офіційний документ правової чинності, що констатує (підтверджує) певні факти, події,
пов’язані з вчинками конкретних приватних або службових осіб, діяльністю підприємств, установ
чи їх структурних підрозділів. Акти бувають двох видів: законодавчі та адміністративні.
Законодавчі містять рішення щодо чинних законів, указів, постанов. Адміністративні укладають
після попередніх ухвал, коли відбувається: Приймання-передавання матеріальних цінностей,
засобів виробництва тощо.

Тема 10.
1. Тире між підметом і присудком та на місці пропущеного члена речення. 13-14

Між підметом і присудком тире ставиться у таких випадках: - якщо головні члени речення
виражені іменниками у Н.в., кількісним числівником, інфінітивом, а дієслово-зв’язка у
теперішньому часі відсутня: Погляд – сигнал, значення якого можна прочитати, беручи до уваги
вираз обличчя або ситуацію; - якщо перед присудком, вираженим іменником або інфінітивом,
вживаються вказівні частки це, ось, то, значить: Звичка – це те, чого ти сам у собі вже не помічаєш
(Агата Крісті); Складати бюджет – значить отруювати собі життя ще до початку витрат (Я.
Іпохорська); - для інтонаційного та стилістичного виділення присудка: коли чоловік сивіє, то
виглядає на п’ять років старшим, а його дружина – на десять років молодшою (Я. Іпохорська).Тире
не ставиться: - якщо підмет або присудок виражається займенником, прикметником,
дієприкметником, порядковим числівником: А він поважний, самовпевнений; - якщо присудок
має порівняльне значення і до його складу входять частка як, ніби, мов, наче, неначе, що:Доповідь
голови як лейтмотив усієї конференції; - якщо перед присудком стоїть заперечна частка не:Не
штука наука, а штука розум (Н.тв.); - якщо між головними членами речення стоїть вставне слво,
прислівник або частка: Ялина також дерево хвойне. На місці пропущеного члена речення тире
ставиться: - на місці пропущеного присудка: Кращий детектив - випадок (А.Крісті); - на місці іншого
пропущеного члена речення залежно від паузи: Слово – не горобець, загадить – не відмиєшся.
Тире не ставиться, коли пропущений присудок встановлюється значенням обовязкових
другорядних членів речення, якщо немає спеціальної паузи: Не ясла до коней ходять, а коні до
ясел (Н.тв.)

2. Однорідні члени речення. Розділові знаки при них.

Члени речення, які в одному плані стосуються того самого слова в реченні, відповідають на те саме
питання і вимовляються з інтонацією переліку або протиставлення, називаються однорідними.
Однорідні члени одного ряду є тими самими членами речення: або всі тільки підмети, або всі
тільки прямі додатки, або всі тільки обставини способу дії і т. д. Однорідні члени речення звичайно
на письмі розділяються комою. Проте деколи між ними ставиться крапка з комою або тире. 1.
Крапка з комою ставиться між поширеними однорідними, особливо якщо в їх складі розділові
знаки. (Діждали весни, - город Мотря одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, обліпила;
призьбу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. (Панас Мирний). 2. Тире ставиться
між двома однорідними членами речення, якщо другий член протиставляється першому (перед
ним можна поставити сполучник а, але), виражає причину, наслідок, раптову зміну подій. (Вітер в
гаї не гуляє - вночі спочиває. (Т. Шевченко). Стукіт помалу затихав, затихав - і вмер. (І. Нечуй-
Левицький)). Однорідні члени речення поєднуються між собою сурядним зв'язком як за
допомогою сполучників, так і без них. Кома при однорідних членах речення ставиться: 1. Якщо
однорідні члени речення, з'єднані протиставними сполучниками а, але, проте, зате, однак, та (=
але), то кома ставиться завжди: О, а (але)О. (Тужлива пісня зринає з сопілки, та не розважа
сумного серця... (М. Коцюбинський). 2. Якщо однорідні члени речення поєднані
безсполучниковим зв'язком: О, О, О. (Коні вгрузали в сніг, падали, хропли, підводились, повзли на
колінах (О. Десняк). 3. Між однорідними членами речення перед повторюваними сполучниками
(єднальними й розділовими) і...і, то...то, не то...не то, та...та, ні...ні, або...або, чи...чи, чи то...чи то: і
О, і О, і О. (У кожного з нас є дома або дружина, або діти, або наречена. (О. Гончар). 4. Між парами
однорідних членів, з'єднаних єднальними сполучниками і (й), та (-і): О, О. О і О. (Дихнуло з півночі і
півдня, з заходу і сходу. (П. Тичина). 5. Між однорідними членами речення, з'єднаними парними
сполучниками, перед другим сполучником: як...так і; хоч...але; якщо не...то; не тільки...але й;
стільки...скільки: Не тільки О, а й О. (Не тільки її, а й матір стару стали цуратися люди. (Панас
Мирний). 6. Якщо перелік уже продовжується, то кома ставиться перед кожним сполучником: О, і
О, І О. (Буде дощ, і туман, і роса. (Д. Усенко)). Кома не ставиться: 1. Якщо єднальний (і, й, та = і) або
розділовий (чи, або) сполучники вжиті один раз: О і О. О або О. (Сила та розум - краса людини.
(Нар. тв.)). 2. Якщо два однорідні члени речення з'єднані повторюваними сполучниками і, ні,
становлять стійкий вираз. (і сміх і гріх, ні риба ні м'ясо, ні туди ні сюди та ін.). 3. Перед першим
повторюваним сполучником, якщо з нього починається перелік: то О, то О. (Силуети гір то
випливали, то ховалися за сіткою весняного дощу. (Ю. Яновський)). 4. Якщо єднальні сполучники,
що повторюються, з'єднують пари однорідних членів, які є різними членами речення. (Я знав
міста, ліси і гори і в морі бачив кораблі. (А. Малишко)). 5. Між двома дієсловами в однаковій
формі, що вказують на рух та його мету (піду, подивлюся). 6. Якщо між двома однаковими чи
близькими за значенням словами стоїть частка не (хата не хата, впіймав не впіймав).

3. Розділові знаки при звертаннях та вигуках.

Звертання– це слово або сполучення слів, що називає особу чи предмет, до яких звертається
мовець. Звертання виражається іменником у кличному або називному відмінку і найчастіше
вживається у спонукальних та питальних реченнях з метою привернути увагу до повідомлюваного.
Звертання може виражатись одним словом, тобто бути непоширеним, і групою слів, тобто бути
поширеним 1. У реченні звертання виділяється переважно комами. 2. Якщо звертання
вимовляється з окличною інтонацією, то після нього ставиться знак оклику, а наступне слово
пишеться з великої літери. 3. Якщо звертання стоїть у кінці речення, то перед ним ставиться кома, а
після нього – той знак, якого вимагає мета висловлювання. 4. Якщо звертання ускладнене одно-
рідними чи відокремленими членами речення, то в ньому ставляться роз-ділові знаки відповідно
до загальних правил. 5. Якщо перед звертанням є вигуки, то після них ставиться кома. 6. Після
сліво, ой кома не ставиться, якщо вони виступають у ролі під-силювальних часток. 7. Займенники
ти, виу складі звертання, як правило, комами не відділяються.

4. Вставні слова та вставлені конструкції.

Вставні конструкції передають ставлення мовця до висловлюваної ним думки. Вставні конструкції
можуть виражатися за допомогою окремих слів чи сполучень слів, а також за допомогою речень.
При цьому варто пам’ятати, що жодна вставна конструкція НЕ є членом речення. А це означає, що
така вставна конструкція пов’язана з усім реченням лише за змістом. Проте не спостерігається
жодного її граматичного зв’язку з іншими членами речення. За складом компонентів виділяють
такі різновиди вставних конструкцій: вставні слова: певно, безсумнівно, по-перше, по суті, власне,
отже; вставні словосполучення: інакше кажучи, чого доброго, з дозволу сказати, даруйте на слові;
вставні речення (переважно односкладні: означено-особові, неозначено-особові, безособові): як
вам уже відомо; як далі ми побачимо. Вставленими називаються конструкції, які вживаються для
доповнення, роз’яснення та уточнення змісту речення. Мета вставлених конструкцій – передати
додаткову інформацію до змісту речення чи до окремого його члена. Зазвичай такі речення
з’являються в тому випадку, коли мовець уже почав говорити й лише зараз помітив, що його
слухачам бракує якоїсь додаткової інформації. Засоби виділення вставлених конструкцій – кома,
тире або дужки. Варто наголосити, що якраз дужки вважається найсильнішим відокремлюваним
знаком. Розділові знаки при вставлених конструкціях зазвичай залежать від інтонації.

5. Відокремлені члени речення.

Відокремлення додатків. Відокремлюються додатки, що мають значення виключення або

виділення і починаються словами крім, окрім, опріч, за винятком, зокрема, особливо, наприклад,
на відміну від. 1. Старий зараз ніякої роботи не визнає, окрім пасіки. (М. Стельмах.) 2. Всі, за
винятком Бойчука, здивовано дивилися на шкіпера. (М. Трублаїні.)Відокремлення обставин.
Відокремлюються з обох боків комами обставини, виражені дієприслівниками і
дієприслівниковими зворотами. 1. Учися чистоти і простоти і, стоптуючи килим золотий, забудь
про вежі темної гордині. (М. Рильський.) 2. Степ, струснувши з себе росу та [сполучник поєднує дві
однорідні обставини] зігнавши непримітні тіні, горить рівним жовто-зеленим кольором (Панас
Мирний.) 3. Усяка пташечка, радіючи, співала. (Л. Глібов.) Не відокремлюються, як правило,
одиничні дієприслівники, якщо вони вказують на спосіб дії (як? яким способом?). Такі
дієприслівники звичайно виражають основну дію в реченні. 1. Я йшов [як?] не поспішаючи [не
поспішав]. (Л. Первомайський.) 2. Не так тії вороги, як добрії люди — і окрадуть [як?] жалкуючи,
[як?] плачучи осудять. (Т. Шевченко.) За бажанням автора можуть відокремлюватися обставини,
що починаються словами всупереч, наперекір, на зло, попри, залежно від, відповідно до, згідно з,
подібно до, у зв’язку з, завдяки, внаслідок, на випадок, за браком, за відсутністю, на відміну від,
особливо тощо. Обов’язково відокремлюються обставини з прийменниками незважаючи на,
починаючи з, кінчаючи (які подібні до дієприслівників). 1. Наперекір огню і смерті, полки
незборені і вперті боям виходили навстріч. (М. Упеник.) 2. Незважаючи на погану погоду, біля
освітленого під’їзду театру панувало пожвавлення. (В. Собко.)

6. Організаційні документи.
Організаційні документи містять положення, обов'язкові для виконання, вони реалізують норми
адміністративного права і слугують правовою основою діяльності установи. Мета розробки
організаційних документів - найбільш раціональний розподіл і кооперація праці між підрозділами
та працівниками. Організаційні документи належать до безстрокових і діють до їх відміни чи до
затвердження нових. У стабільно працюючій установі необхідність перегляду, зміни чи
доповнення організаційних документів може виникати один раз на декілька років. Залежно від
характеру і глибини змін у діяльності установи організаційні документи розробляються заново або
в них вносяться необхідні зміни, доповнення розпорядчими документами. Статут - це юридичний
акт, що є зведенням правил, які регулюють діяльність організації, установи, товариства громадян,
їхні стосунки з іншими організаціями та громадянами, визначають їх структуру, функції, правовий
статус та обов’язки в певній сфері державного управління або господарської діяльності. Після
затвердження повноважним органом статути підлягають обов’язковій реєстрації у відповідних
державних органах (для товариств, приватних підприємств та малих підприємств таким органом є
районна державна адміністрація за місцем юридичної адреси об’єкта підприємницької
діяльності). Вони видають підприємству свідоцтво про реєстрацію із зазначенням реєстраційного
номера, юридичної адреси, після чого новостворена організація починає свою діяльність. Статути
можуть бути типові та індивідуальні Положення - це правовий акт, що окреслює основні правила
діяльності організації та її структурних підрозділів. Положення затверджує вищий орган
управляння або керівник підприємства.

Тема 11.
3. Розділові знаки в складносурядному реченні.

Кома ставиться між частинами складносурядного речення, поєднаними сполучниками і (й), та, а,
але, проте, зате, однак, або…або, чи…чи, ні…ні, то…то, не то…не то, хоч…хоч (Сонечко зайшло, і
надворі почало вже темніти (І. Нечуй-Левицький). Не то осінні води шуміли, збігаючи в Дунай, не
то вітер бився в заломах провалля (М Коцюбинський)). Кома не ставиться, якщо перед єднальним
чи розділовим сполучником у складносурядному реченні є спільний другорядний член, що
стосується обох простих речень (На хвилину раптом стихли голоси і спинились тіні (Ю. Смолич)).
Кома не ставиться між простими реченнями, що входять до складносурядного, і тоді, коли для
обох простих речень є спільним не тільки повнозначне слово, а й неповнозначне (Лише гул од
копит степом котився та хліба шелестіли (А. Головко)). Також кома не ставиться між двома
питальними, спонукальними або окличними реченнями, з’єднаними сполучниками і (й), та (у
значенні і), або, чи (Котра зараз година і коли вже прибуде потяг?). Зазвичай не ставиться кома
між двома односкладними безособовими або номінативними реченнями у складносурядному
(Сумно й глухо! (П. Мирний). Ніч і тиша.). Якщо прості речення, які є частинами складносурядного,
дуже поширені, уже мають в середині розділові знаки або досить далекі за змістом, то між ними
замість коми ставиться крапка з комою (Ся розмова лишила в мені якийсь гіркий несмак; але
миритись, брати назад свої слова у мене не було бажання (Леся Українка)). Тире ставиться в
складносурядних реченнях перед сполучниками і, та (у значенні і), коли в простих реченнях, що
входять до складносурядного, говориться про швидку зміну подій, явищ або друге речення містить
у собі несподіваний наслідок чи різке протиставлення (Несподіваний ривок — і ми відриваємося
від землі (А. Шиян)).

4. Розділові знаки в складнопідрядному реченні.

Кома не ставиться між частинами складнопідрядного речення, якщо: а) перед підрядним
сполучником або сполучним словом стоїть сурядний сполучник: Ми не знали й коли розпочнеться
зустріч; б) перед підрядним сполучником або сполучним словом стоїть частка не: Хотілось би
знати не що він сказав, а як він сказав; в) підрядна частина складається з одного сполучного слова:
Він обіцяв прийти, але не сказав коли; г) перед сполучниками як, ніби стоять слова майже, зовсім:
Син виріс заввишки майже як батько. Кома не ставиться в суцільних виразах, близьких за
значенням до іменної частини складеного присудка або обставини способу дії, а також у
порівняннях фразеологічного типу: упав як підкошений, білий як сніг, пролетів як стріла, все йде як
по маслу, свіжий як огірочок, зробіть як слід, робіть як хочете, невідомо скільки, зробив скільки
міг, зробили хто коли зміг, їли що було, сиділи де попало, все одно який, байдуже хто і под.

5. Розділові знаки в безсполучниковому складному реченні.

Кома ставиться між відносно рівноправними частинами складного безсполучникового речення:

Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе (Нар. творчість). Небо прорізали вогняні
стріли, ударив грім, на пильних дорогах з`явився вихор, закрутився кругом і помчав у жита (О.
Десняк). Крапка з комою ставиться між відносно рівноправними частинами складного
безсполучникового речення, якщо ці частини далекі за змістом або мають свої розділові знаки:
Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; виплив ясний місяць, заглянув у вікна, а на долівці й
по стінах розмальовував чудні якісь узори (П. Мирний). Дощ поступово затихає; навколо світлішає
(Ю. Збанацький). Часом і в таких реченнях ставляться лише коми: Трамонтан дмухнув з берега, був
місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони
були чорні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки
(Ю.Яновський). Двокрапка ставиться між двома відносно нерівноправними частинами складного
безсполучникового речення, якщо друга частина: а) виражає причину того, про що повідомляється
в першій частині (до неї можна поставити питання чому?, а перед нею – вжити сполучник бо): Не
кидай іскри в солому: і сама згорить, і село спалить. Вже пахло морем: ось-ось воно мало
з’явитися із за обрію (О. Гончар). Ще не вмерла Україна, але може вмерти: ви самі її, ледачі, ведете
до смерті! (Б. Грінченко); б) доповнює або розкриває зміст першої частини (до неї можна
поставити питання що?, а що саме? який, як, і що побачив?): Мені відкрилась істина печальна:
життя зникає, як ріка Почайна (Л. Костенко). Поглянь у себе: море там вирує, міниться і грає ( Л.
Горлай). Але якщо хочуть інтонаційно виділити другу частину, тоді ставлять на двокрапку, а тире:
Не копай іншому яму – сам упадеш (Нар. творчість). На ярмарку почуто поміж людом – Устима
вбито (Марко Вовчок). Тире ставиться між двома відносно нерівноправними частинами
безсполучникового складного речення, якщо: а) якщо речення вказує на час або умову того, про
що мовиться в другій (перед першою частиною можна, як правило, поставити сполучники коли,
якщо, хоч): Гаї шумлять - я слухаю. Хмарки біжать – милуюся. (П. Тичина); б) друга частина виражає
наслідок або висновок із того, про що мовиться в першій (до неї можна поставити питання і який
наслідок? і що це означає?): Танцюють зорі – на мороз чи малий показують (М. Рильський). Вже
купол на Аскольдовій могилі зійшов хрестом – розцвів золоток віт! (Р Лубківський); в) зміст обох
частин зіставляється або против оставляється (між ними можна поставити сполучники а, наче):
Любов надія не в зорях, не в морі – між людьми поради питати! (Леся Українка). Гляне – холодною
водою обіллє. Проте іноді там, де за правилами в складному безсполучниковому реченні мало б
стояти тире, ставляться й коми: Годинник не тенька дзвінко, в кімнаті моїй тиша (В. Сосюра). Літо
дбає зима поїдає (Нар. творчість).

6. Розділові знаки при прямій мові.

Пряма мова береться з обох сторін у лапки. Причому в лапки беруться також знак питання, знак
оклику і три крапки, якими закінчується речення. Крапка і кома виноситься за лапки. Проте, якщо в
лапках вже є знак питання, знак оклику чи три крапки, то ні крапка, ні кома після лапок не
ставиться. 1. Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка.
Наприклад: І гукнуло військо хором: "Ми готові йти до бою, краще смерть, ніж вічний сором!"
(Леся Українка). 2. Якщо слова автора стоять після прямої мови, тоді після неї ставиться кома і
тире. Якщо в кінці прямої мови стоїть знак оклику чи три крапки, то перед словами автора
ставиться тире. Наприклад: "Невиправдані людські втрати - найбільша ганьба для командира", -
говорив старий лейтенант. (О. Гончар). "Я - злодійка?!" - вимовила стара. (Марко Вовчок). 3. Якщо
слова автора розривають пряму мову і перша частина прямої мови не є закінченим реченням, то
перед словами автора і після них ставиться кома і тире. Наприклад: "Еге, - подумав Остап, - так ось
воно що!..." (О. Гончар). 4. Якщо слова автора розривають пряму мову і перша частина прямої
мови не є закінченим реченням, після якого мала бути крапка, то перед словами автора ставиться
кома і тире, а після них - крапка і тире, причому пряма мова продовжується з великої букви.
Наприклад: "Сюди мабуть, ніколи не залітали степові наші птахи, - подумав Козаков. - А ми
залетіли". (О. Гончар). - Якщо після першої частини стоїть знак питання чи знак оклику, то перед
словами автора зберігається цей знак і додається тире. Наприклад: "Ага, книжечку мою читають! -
подумав Василь Іванович. - Ну нехай собі читають". (С. Васильченко). - Якщо після першої частини
стоять три крапки, то вони залишаються перед тире. Пряма мова продовжується або з великої, або
з маленької літери залежно від того, яка літера була б після крапок у відсутності розриву.
Наприклад: "Гратиму? І я гратиму?... Ну й... - глянув навкруги, - ну й життя гарне..." (А. Тесленко).
"Ходять тут усякі... - бурмоче дід. - Недавно двоє пройшло". (О. Донченко).

7. Цитата.

Цитата — це дослівно переданий уривок з тексту для підтвердження якоїсь думки. При
використанні цитат потрібно обов’язково вказувати на автора чи на джерело, з якого їх узято. -
Цитати виділяються лапками. Якщо цитата супроводжується словами автора, то ставляться такі
розділові знаки, як і при прямій мові: «Найважливішого «гонорару», як веселий блиск в очах
народу, нема», — занотував Остап Вишня у своєму щоденнику. - Якщо цитата подається не
повністю, то пропуск позначається трьома крапками: «Основна риса характеру нашої сім’ї, —
скаже потім О. Довженко, — насміхатися над усім і в першу чергу один над одним і над самим
собою...» - Якщо цитата виступає частиною речення, то вона починається з малої букви:
Пригадуєте: Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не
зміг до себе дорівнятись»? - Якщо після цитати подається прізвище автора або джерело, то вона
береться в дужки, і після дужок ставиться крапка: «Впали в око присадкуваті хати, крислаті сосни,
кучмуваті дуби» (Ю. Збанацький).