1

Лекція № 3-4 (4 год)

Тема: Види,форми та жанри образотворчого мистецтва
Мета вивчення: поглиблене та розширене ознайомлення студентів
спеціальності «Корекційна освіта. Логопедія» СумДПУ імені А. С. Макаренка з
теоретичними знаннями про різноманіття видів мистецтва та жанрів мистецтва.
Література:
1. Ознайомлення дітей старшого дошкільного віку з мистецтвом
живопису / Упор. Підкурганна. – K.: PMK, 1991.
2. Мухина В. С. Изобразительная деятельность ребенка как форма
усвоения социального опыта. – M.: Педагогика, 1981.
3. Чарівний світ живопису / Упор. Белкіна Е. В. – K.: PMK, 1991.
4. Чумичева Р.М. Дошкольникам о живописи / Р. М. Чумичева. – M.:
Просвещение, 1991.
5. Образотворче мистецтво з методикою викладання викладання в
дошкільному навчальному закладі / Г.В. Сухорукова, О. О. Дронова,
Н. М. Голота, Л. А. Янцур / підручник 2-ге видання, перероблене та доповнене.
За заг. ред. Г.В. Сухорукової. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2011. – 376 с.

ПЛАН
1.Різноманіття видів мистецтва
2.Декоративно-прикладне мистецтво:
2.1. Основні види декоративно-прикладного мистецтва
3.Живопис, архітектура, скульптура, графіка
4.Жанри образотворчого мистецтва

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

1.Різноманіття видів мистецтва

Традиційно види мистецтва поділяють за способом втілення художнього
образу та формою чуттєвого сприймання.
 2

За способом втілення художнього образу розрізняють:

 просторові мистецтва – архітектура, скульптура, живопис,
графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво та дизайн;
 часові мистецтва – радіо, музика, література;
 просторово-часові – кіномистецтво, театр, танець, циркове
мистецтво, відеогра тощо.
За формою чуттєвого сприймання розрізняють:
 слухові – музика, радіо;
 зорові – архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня
фотографія;
 зорово-слухові – театр, кіно, відеогра.
Ця класифікація не є універсальною, оскільки з появою писемності й
нотної грамоти мистецтво слова й музика набули графічних зображень. Також в
мистецтві слов зображення літер набуло самостійного естетичного значення –
мистецтво каліграфії в Східних цивілізаціях.
У кожній із цих трьох груп художньо-творча діяльність може
користуватися:
1. знаками зображувального типу, що передбачають подібність
образів з чуттєво сприйманою реальністю (живопис,скульптура, графіка;
література, акторське мистецтво);
2. знаками незображувального типу, що не допускають впізнавання в
образах реальних предметів, явищ, дій і звернених безпосередньо до
асоціативних механізмів сприйняття (архітектурно-прикладні мистецтва,
музика й танець);
3. знаками змішаного типу, властивими синтетичним формам
творчості (синтезу архітектури або декоративно-прикладного мистецтва з
мистецтвами образотворчими; словесно-музичному – пісенному й актьорсько-
танцювальному – пантомімічному синтезу).
 3

Також мистецтва можна класифікувати за використовуваними

матеріалами:
 традиційні й сучасні матеріали (фарби, полотно, глина, дерево,
метал, граніт, мармур, гіпс, хімічні матеріали, продукти серійної індустрії й
т.д.) – архітектура, скульптура, живопис і т. д.;
 сучасні способи зберігання інформації (сучасна електротехніка,
цифрові обчислювальні машини) – медіамистецтво;
 звук (чутні коливання повітря) – музика;
 слово (одиниця мови) – література;
 людину-посередника – (актор, клоун тощо).

2. Декоративно-прикладне мистецтво
Декоративно-прикладне мистецтво, розділ мистецтва; охоплює ряд
галузей творчості, що присвячені створенню художніх виробів, призначених
головним чином для побуту. Його творами можуть бути: різне начиння, меблі,
тканини, знаряддя праці, засоби пересування, а також одяг і всякий рід
прикраси. Поряд з розподілом творів декоративно-прикладного мистецтва по
їхньому практичному призначенню в науковій літературі з 2-й половини 19 ст.
затвердилася класифікація галузей по матеріалу (метал, кераміка, текстиль,
дерево) чи по техніці виконання (різьблення, розпис, вишивка, набойка, лиття,
карбування, інтарсія і т.д.). Ця класифікація обумовлена важливою роллю
конструктивно-технологічного початку в декоративно-прикладному мистецтві і
його безпосередньому зв'язку з виробництвом.
Вирішуючи в сукупності, як і архітектура, практичні і художні задачі,
декоративно-прикладне мистецтво одночасне належить до сфер створення і
матеріальних, і духовних цінностей.
Твори цього виду мистецтва невіддільні від матеріальної культури
сучасної їм епохи, тісно зв'язані з побутовим укладом, що відповідає їй, з тими
чи іншими його місцевими етнічними і національними особливостями,
 4

соціально-груповими розходженнями. Складаючи органічну частину

предметного середовища, з яким повсякденно стикається людина, твори
декоративно-прикладного мистецтва своїми естетичними перевагами ,
образним ладом, характером постійно впливають на щиросердечний стан
людини, його настрій, є важливим джерелом емоцій, що впливають на його
відношення до навколишнього світу.
Естетично насичуючи середовище, що оточує людину, твори цього жанру
в той же час як би поглинаються нею, тому що звичайно сприймаються у
взаємозв'язку з її архітектурно-просторовим рішенням, із вхідними в неї
іншими чи предметами їхніми комплексами (сервіз, гарнітур меблів, костюм,
набір ювелірних виробів). Тому ідейний зміст творів декоративно-прикладного
мистецтва може бути зрозуміле найбільше повно лише при ясному
представленні (реальному чи думкою відтвореному) про ці взаємозв'язки
предмета із середовищем і з людиною.
Нерідко в декоративно-прикладному мистецтві краса матеріалу,
пропорційні співвідношення частин, ритмічна структура служать єдиними
засобами втілення емоційно-образного змісту виробу (наприклад, позбавлені
декору виробу зі скла чи ін. нічим не тонованих матеріалів). Тут наочно
виявляється особливе значення для декоративно-прикладного мистецтва чисто
емоційних, необразотворчих засобів художньої мови, використання яких і
ріднить його з архітектурою. Емоційно-змістовний образ найчастіше
активізується образом-асоціацією (зіставленням форми виробу з краплею,
квіткою, фігурою людини, тварини, її окремими елементами, з яким-небудь ін.
виробом - дзвоном, балясиною і т.п.). Декор, з'являючись на виробі, також
істотно впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки своєму
декору побутовий предмет стає твором мистецтва. Володіючи власною
емоційною виразністю, своїм ритмом і пропорціями (нерідко контрастними
стосовно форми, як, наприклад, у виробах хохломських майстрів, де скромна,
проста форма чаші й ошатний, святковий розпис поверхні різні по своєму
 5

емоційному звучанню), декор зорово видозмінює форму й у той же час

зливається з нею в єдиному художньому образі.
Для створення декору широко залучаються орнамент і елементи
(порізно чи у всіляких сполученнях) образотворчого мистецтва (скульптура,
живопис, рідше - графіка). Засобом образотворчих мистецтв і орнамент служать
не тільки для створення декору, але часом проникають і у форму предмета
(деталі меблів у виді пальметт, волют, звіриних лап, голів; судини у виді квітки,
плоду, фігури птаха, звіра, людини). Іноді чи орнамент зображення стають
основою формоутворення виробу (візерунок ґрати, мережива; малюнок плетива
тканини, килима). Необхідність погодити декор з формою, зображення - з
масштабом і характером виробу, з його практичним і художнім призначенням
приводить до трансформації образотворчих мотивів, до умовності трактування і
зіставлення елементів натури (наприклад, сполучення в оформленні ніжки
столу мотивів левиної лапи, крил орла і лебедячої голови).
У єдності художньої й утилітарної функцій виробу, у взаємопроникненні
форми і декору, образотворчого і тектонічного почав виявляється синтетичний
характер декоративно-прикладного мистецтва. Його добутки розраховані на
сприйняття і зором, і дотиком. Тому виявлення краси фактури і пластичних
властивостей матеріалу, майстерність і різноманіття прийомів його обробки
одержують у декоративно-прикладному мистецтві значення особливо активних
засобів естетичного впливу.

2.1. Основні види декоративно-прикладного мистецтва

  Батік
o  Холодний батик
o  Гарячий батик
  Гобелен
  Нитяна графіка
 Художнє різьблення
 6

o Різьблення по каменю
o  Різьблення по дереву
o  Різьблення по кістці
  Кераміка
  Вишивка
o  Давньоруська лицьове шиття
  В'язання
o  В'язання гачком
o В'язання спицями
  Макраме
 Килимарство
o Ворсовий килим
o Безворсовий килим
  Ювелірне мистецтво
  Художня обробка шкіри
 Художня обробка металу
o  Християнська олов'яна мініатюра
o  Художня ковка
o Художнє литво з благородних металів, бронзи і латуні
o Художнє литво з чавуну
  Пірографія (випалювання по дереву, шкірі, тканини і т. д.)
 Робота зі склом
o  Вітраж
o Вітражна розпис
o  Мозаїка
  Набійка
 "" "Бісероплетіння" ""
 7

3.Архітектура, скульптура, живопис, графіка

Ці види мистецтва відносяться до так званих просторових. Об'єднує їх те,
що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Можна сказати, що
пам'ятники архітектури, шедеври живопису втілюють мрію гетівського Фауста:
"Зупинись, мить, бо ти прекрасна". Образи всіх просторових мистецтв
створюються художниками з мертвої матерії, їм надається форма, яка
відповідає уявному зоровому образу, що виник у свідомості художника під
безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на
підставі образів, збережених пам'яттю. Тому ці мистецтва ще можна було б
назвати формотворчими. Але у широкий вжиток увійшли терміни
"образотворчі мистецтва", "пластичні мистецтва" від грецького слова - ліпити,
створювати форми. Архітектура (лат. architectura, від грец. architektekthon -
будівничий) – мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди
(також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище,
необхідне людям для їхнього життя і діяльності, відповідно до призначення,
технічних можливостей і естетичних переконань суспільства. Мета цього виду
мистецтва – формування дійсності за законами краси при спорудженні
будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-
художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і
дозволяє людям використовувати цей "олюднений простір" у відповідності з їх
потребами і можливостями. Образи архітектури принципово відмінні від
образів інших видів мистецтва. Головне, що справляє враження в
архітектурному творі, це його пропорції, ритміка об'ємних мас, які і роблять
одну споруду величною, а іншу - примхливо-грайливою чи похмурою. У цьому
розумінні архітектуру називають "застиглою музикою". Живопис, або
малярство. Немає сюжетів і тем, які б були недоступні живописному втіленню.
Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, яке використовується у назві
цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва
на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним – це
 8

нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного

кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.
Живопис – це зображення на площині картин реального світу, які
переформовуються у творчій уяві художника. Перші живописні роботи можна
віднайти вже у пору первісності, хоча метою "'художника" тоді було бажання
передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені
зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби
Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха
Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису
у вивченні та фіксації живого людського образу у багатоманітності його
проявів. Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення
творчої фантазії художника.
Використовується живопис:
1. монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) і
система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);
2. незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки),
що показують розходження у висвітленні предметів і в їхньому положенні в
просторі;
3. рефлекси, що показують взаємодію фарб;
4. загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім
середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;
5. на безпосередньому вивченні натури засноване відтворення
природного висвітлення і повітряного середовища (пленер). Виразність
живопису визначається і характером мазка, обробкою барвистої поверхні
(фактура). Передача обсягу і простору зв'язана з лінійною і повітряною
перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних
градацій і просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може
бути одношаровим (Алла прима) і багатошаровим, що має підмальовок і
лесіровки.
 9

Основою живопису, як і інших образотворчих мистецтв, є малюнок

(лінія). Але вже у XIX ст. остаточно відбулося розмежування живопису і
графіки. Живопис, залишивши малюнок допоміжним компонентом, узаконив
перелік основних виражальних засобів:
1. колорит – гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;
2. композиція – поєднання всіх елементів картини у єдине ціле; 
3. світлотінь;
4. фактура, спосіб накладання фарб.

Скульптура. Назва цього виду мистецтва походить від латинського

слова, що означає "висікаю", "вирізаю". Скульптура – це вид мистецтва, в
якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових
формах при використанні різних матеріалів. У скульптури як мистецтва є свої
особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано, перш за все, з можливостями,
якостями того матеріалу, з якого робиться скульптурний твір. Відтак, можемо
виявити декілька найголовніших способів творення скульптури: висікання
(якщо використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево),
ліпка (глина та інші м'які матеріали), лиття (метал, пластмаса). У наш час
кількість матеріалів, які можуть використовувати скульптори, значно
розширилась, і це дозволяє урізноманітнити виражальні засоби цього виду
мистецтва. Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура
поділяється на монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та
монументально-декоративну), станкову (камерну) і так звану скульптуру малих
форм. Монументальна скульптура буває, як правило, великих розмірів, вона
розрахована на складну взаємодію з архітектурою або ландшафтом. Це
пам'ятник, монумент, інтер’єрні оздоби. Якщо скульптор робить фігуру у
повний зріст - це статуя, до стегон - напівфігура, торс, зображення до пояса -
бюст, від плечей – скульптурна голова (якщо із стесаними плечима - герма).
Скульптурними групами називають композицію, де є фігури декількох людей.
Склалися два основні різновиди скульптури: кругла — якщо є можливість
 10

розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф - об'ємне зображення,

розташоване на деякій площині. Скульптура малих форм - це скульптурні
твори, орнаменти та деталі, які прикрашають предмети побуту. Це різні
статуетки, підстаканники, попільнички, настільні лампи, все, що знаходиться
посередині між станковою скульптурою і декоративно-прикладним
мистецтвом. Сюди ж відносяться медальєрне мистецтво, гліптика (різьба по
каменю) та ін.
Графіка (від грец. grapho — пишу, креслю, рисую) — вид образотворчого
мистецтва, заснований на рисунку, виконаному лініями, штрихами і плямами з
обмеженим використанням кольору, а також друковані художні зображення,
основу яких утворює рисунок. Графікою називають мистецтво зображення
світу не за допомогою кольору, як у живопису, а за допомогою лінії чи багатьох
ліній. У перекладі з французької «графіка» означає «лінійний» (М. Врубель.
«Дворик зимой». Графітний олівець).
Заняття графікою можна розпочати в будь-якому віці. Найпростіші
графічні техніки посильні для дитини. Графіку називають мистецтвом для всіх,
адже ці заняття є справжнім генератором доброго настрою. Власноруч можна
створити естамп, помістити його у красиву рамку і прикрасити кімнату;
виконати вітальну листівку.
Техніки графіки різноманітні. Розглянемо деякі з них.
Монотипія (від грец. monos — один, typos — відбиток; техніка, заснова-
на на отриманні відбитка) — це вологий малюнок гуашшю, шо «друкується» на
іншому аркуші. Цей процес захоплює дітей, адже вони дуже полюбляють
«друкувати». Друкувати можна гумовою печаткою, рослинами, різними
предметами, дерев'яними кліше. Щоб зробити кліше, треба взяти брусок такої
форми, щоб його було зручно тримати в руці. На рівну і гладеньку поверхню
наклеюють картон, а на картон — візерунок. Фарбують і штампують. Можна
прикрасити хустину, одяг. Техніку використовують у декоративно-ужитковому
мистецтві, де вона має назву «вибійка».
Різновидом монотипії є симетричний друк.
 11

Водяний друк — оригінальна техніка з використанням олійних фарб і

води. Розведену скипидаром фарбу наливають на воду. Фарба починає свій рух
по воді(для прискорення руху можна подути на воду). Швиденько треба вкрити
воду папером і зняти його (на папері залишаться цікаві відбитки).
Ця техніка дає повну свободу для самовираження, адже кожний бачить у
своєму відбитку те, що йому хотілося б побачити. Відбиток водяного друку
можна використати як основу для живописної картини.
Техніка «бархатистого фону» дає змогу виготовити незвичайні картки.
Візерунок треба вирізати з паперу, накласти на фон (притиснути вантажем) і
всю картку оббризкати фарбою (аерозоль, зубна щітка тощо), зняти паперовий
візерунок. Ми отримуємо білий візерунок на яскравому, барвистому,
переливчастому тлі.
Дряпання, гратаж (від фр. gratter — шкребти, дряпати) — дуже цікава
техніка для початківців. Це робота товстою голкою або шилом на папері,
натертому свічкою (воском) і вкритому тушшю (чорною чи кольоровою), або ж
без воску — лише вкритому тушшю.
Акватипія (від лаг. aqua — вода) — змішана техніка гуаші з тушшю. Ма-
люнок гуашшю треба висушити і вкрити тушшю. Потім «проявити» у ванночці
з водою (папір має бути цупким).
Особливого значення для нас набуває книжкова графіка (ілюстрація),
художнє оформлення книжок та газетно-журнальної продукції.
Ілюстрація книжкова (від лат. ііішітапо — наочне зображення, висвіт-
лення) — зображення, яке пояснює чи доповнює будь який текст, його
зображальне, візуальне тлумачення (кольор. вкл., мал. 4—6). Це завдання
визначає й обмежує її особливості: ілюстрація прив'язана до формату книжки,
до характеру шрифту; поєднана із заставками, кінцівками, ініціалами в єдиному
стилістичному рішенні. Ілюстрація може точно дотримуватися тексту,
походити від нього, а може вносити свої штрихи до характеристики
літературного твору і навіть створювати образ, який перегукується із текстом
(ілюстрація до поетичних творів).
 12

Ілюстрація до книжок — найпоширеніший вид образотворчого мис-

тецтва, який трапляється дітям дошкільного віку. Вона візуалізує літературний
твір, приваблює дитину зримими, яскравими образами, формує інтерес до
книжки, сприяє становленню особистісної культури, допомагає зрозуміти текст,
запам'ятати зміст, активізує бажання навчитися читати. Головним при цьому є
те, що мистецтво книжкової ілюстрації може сприяти становленню й розвитку
дитячого ілюстративного малювання.
Історія ілюстрації в дитячій літературі налічує кілька століть. Вона бере
свій початок з часів появи першої друкованої книжки для навчання «Буквар» К.
Істоміна (1692—1694). Ілюстрації гравіровані на міді Л. Буніним. Ставлення до
дитячої книжки як до красивої речі почало формуватися наприкінці XIX ст.
завдяки творчим знахідкам В. Васнецова, І. Рєпіна, В. Сєрова, М. Врубеля, О.
Бенуа, Г. Нарбута, І. Білібіна, Д. Мітрохіна.
З кінця 50-х років XX ст. державні видавництва почали залучати відомих
майстрів-графіків до ілюстрування книжки.
Карикатура (від і гад. caneara — навантажувати, перебільшувати) — на-
вмисно перекручене, пародійне, підкреслено смішне, кумедне зображення
поличчя або події. Жанр карикатури характерний для графіки, але іноді
трапляється в живопису та скульптурі. У вузькому розумінні карикатура — це
особливий жанр образотворчого мистецтва (графіки), який є формою
зображальної сатири і має ідейну соціально-критичну спрямованість. Розквіт
карикатури пов'язаний, як правило, з періодами соціальних конфліктів, епохами
найбільшої активності народу, коли вона стає сильним та дієвим засобом
боротьби демократичних сил.
Комічний ефект досягається поєднанням реального з фантастичним,
збільшенням та загостренням характерних рис фігури, обличчя, костюма,
поведінки людей, зміною їхніх стосунків з навколишнім середовищем,
використанням несподіваних сполучень та уподібнень. У цьому значенні
карикатура володіє надзвичайно широким діапазоном тем. Джерела такої
 13

карикатури — в античній художній культурі, пізніше її можна побачити в

мистецтві Середньовіччя, народній творчості, особливо в лубку.
Плакат (від лаг. ріасашт — свідоцтво) є видом графічного мистецтва,
який має свою історію, пов'язану з історією суспільства. Це різновид
друкованої графіки, масова форма образотворчого мистецтва. Плакат завжди
звернений до значної маси людей, тому його особливими ознаками є: відносно
великий розмір, чіткість та лаконізм зображальної мови, органічна єдність
зображення і тексту. Найбільш поширений агітаційний плакат.
Плакат (постер), товарний знак, етикетка, поштова марка, візитна картка
та інше є атрибутами сучасного життя, які дітям трапляються у повсякденні. Ці
види графіки, крім основних виражальних засобів, активно використовують
колір, графічні шрифти, символіку, узагальнення, стилізацію і містять певні
креативно-розвивальні можливості, якими може скористатися педагог на шляху
до соціалізації дитини.
Різноманітність графічних технік збагачує можливості дитини для
самовираження, забезпечує збільшення ступеня свободи в образотворчій
діяльності.
Різні графічні техніки допомагають створити умови, які спонукають
дитину до занять мистецтвом сприяють пробудженню творчих здібностей в
процесі самостійних пошуків.
Мистецтво графіки — це контрасти і взаємодія чорного з білим.
Можна рисувати графічними матеріалами: вугілля;/!, олівцем, тушшю,
визначаючи темні, неосвітлені частини поверхні предмета. Однак є й інший
спосіб рисування: не тінню, а світлом. Тут використовують білі графічні
матеріали (крейду, білу пастель, білу гелеву ручку) на темному папері.
У начерках художники часто застосовують силуетне рисування (пензлем
без попереднього прорисування контурів зображення). Для цього виду
рисування бажано обирати предмети з нескладною формою. Кольоровий
контраст привертає увагу і підсилює емоційне враження від рисунка.
 14

Головні види графічних творів: станкова графіка — твори

самостійного художнього значення (рисунок, естамп, лубок); книжкова і
журнальна графіка, яка утворює спільність із текстом книжки, журналу чи
газети; плакат— найбільш поширений вид рекламного чи агітаційно-масового
мистецтва; промислова графіка — етикетки, марки, товарні знаки.
До станкової графіки належать рисунки і композиції, виконані олівцем
(або іншими матеріалами) водному примірнику.
Станкова графіка — це парадне мистецтво, тобто мистецтво прикра-
шання; великий аркуш з рисунком закріплюють на стіні, як картину. Такий
великий аркуш виконують на станку-мольберті.
Естамп — (від фр. estampe — відбиток) — станкова гравюра, літографія,
відтворення відбитком з дерев'яної дошки, металевої пластини, каменю або
лінолеуму. Гравюра на дереві —на металі —на камені —на лінолеумі. Ці
техніки досить складні і виконувати їх можна після спеціальної підготовки. З
дітьми можна опрацювати техніку високого друку (друк з аплікації на картоні).
Перевагою друкованої графіки є можливість її тиражування: відбитків
може бути багато, і всі вони будуть мати цінність авторського оригіналу, тому
основою будь-якого виду графіки залишається рисунок-оригінал.
Рисунок —головний засіб графічного рішення зображення на площині.
Художні засоби рисунка — лінія, штрих олівцем. Рисунок становить основу
всіх видів образотворчого мистецтва. З XVIII ст. слово «малюнок» стало
терміном для визначення зображення як створення образу за допомогою ліній,
рисок, важливих для впізнавання ознак предмета: форми, розміру, будови, руху,
які передаються всіма видами мистецтва.
Особливості рисунка:
• рисунок виконують від руки;
• рисунок створюють на око;
• рисунок унаочнений;
• рисунок зображає і виражає.
 15

За зображальними засобами рисунки бувають лінійні і тонові. Лінійний

рисунок — світлий, легкий, узагальнений. Тоновий рисунок дає ширшу
характеристику предмета і середовища завдяки передачі об'ємності форми,
освітлення, матеріальності і просторових відношень.
За технікою рисунки бувають оригінальні, які виконують в одному при-
мірнику, і друковані, які виконують з кліше відбитком на папері (вони мають
назву естампи).
За цільовим призначенням розрізняють рисунки академічні і творчі.
Академічний рисунок виконують, щоб навчитися рисувати, засвоїти прийом
зображення, вивчити різні форми та ознаки. Для нього є характерною фіксація
усіх головних рис, які визначають зовнішній вигляд предмета зображення.
Творчий рисунок — це плід образотворчого мистецтва, яке образно виражає
думки, почуття та світорозуміння художника.
У навчальній і творчій роботах широко застосовують начерк, етюд,
ескіз.
Рисунок утворює основу будь-якого зображення. Художники-графіки
створюють рисунки, рисовані аркуші. Живописці «пишуть» свої картини,
малюють, а графіки саме «рисують». Живописці працюють рідкими, тісто-
подібними матеріалами, пастозними фарбами, графіки рисують твердими,
переважно сухими матеріалами. Як і живописці, графіки працюють на площині,
але їхній улюблений матеріал — не полотно і не дерево, а папір і картон.
Серед графічних матеріалів також трапляються рідкі й пастоподібні (туш,
чорнило, паста), але графік користується ними інакше. Для виконання рисунка
не погрібне складне приладдя, але щоб він був виразний, необхідно знати
графічні матеріали. Вибір матеріалу зумовлений задумом художника, його
чуттєвим сприйняттям об'єкта зображення, особливостей натури, а також
часом, який має художник. Це можуть бути короткочасні начерки, зарисовки
або самостійні графічні твори.
Матеріалами для їх виконання слугують різні олівці, вугілля, сангіна,
соус, пастель, чорнило, пензлі, палички, пера, фломастери, воскові крей-дочки,
 16

маркери, крейда тощо. Художники-графіки полюбляють працювати й чистими

живописними плямами, користуючись пензлем. При цьому вони надають
перевагу чорно-білому поєднанню. Англійці називають мистецтво графіки —
«мистецтвом чорно-білого».
Ви відчули, як по-різному визначають графіку. Це мистецтво лінійне,
точне, чорно-біле, мистецтво зображення світу сухими зображальними
матеріалами. Звісно, виникає запитання: куди ж віднести «акварель» і «гуаш»,
які ми вже помістили у живопис? Колір є у графіці (сангіна, кольорові олівці,
пастель, акварель, гуаш тощо), але не він визначає головну ознаку графіки,а її
чорно-біла природа.
Найулюбленішим матеріалом художника для рисунка залишається гра-
фітний олівець. За його допомогою можна створювати лінійні або тональні
зображення (лінією або штрихом).
Вугілля як матеріал для рисування використовувалося ще прадавніми
художниками. Шматочками деревного вугілля зі згаслого вогнища можна
рисувати. Рисунки, зроблені вугіллям, сангіною або пастеллю необхідно
закріплювати фіксатором.
Різні матеріали й техніки рисунка дають можливість передавати враження
від побаченого, підкреслювати характері власне ставлення до того, що
зображається. Часто художники комбінують різні матеріали, щоб підсилити
виразність рисунка.
Заняття графікою розвивають просторову уяву і неординарне мислен-
ня, виховують в людині здібність шукати, думати, фантазувати, виробляти
самостійні рішення.
Педагогу треба розуміти, шо дитина робить перші кроки в мистецтві. Це
дуже відповідальний момент. Важливо, щоб дорослий був поруч. Разом
веселіше! Вмійте навчати не просто показуючи, а співпрацюючи з дитиною.

4. Жанри живопису
 17

Пейзаж (від cpp, paysage, pays — країна, місцевість) — жанр або

окремий твір, у якому головним предметом зображення є природа. Як
самостійний жанр, пейзаж виник в добу Відродження.
Головний виражальний засіб пейзажу — колір. Він має емоційну
забарвленість, викликає певні почуття, формує настрій картини (білий колір —
легкий, чистий; чорний — похмурий, важкий; червоний — схвильований,
напружений; блакитний — тендітний, прохолодний). Будь-який колір, зокрема
жовтий і червоний, із синім відтінком сприймається холодним, а з червоним і
жовтим (зокрема синій) — теплим. Сприймання колориту пейзажу викликає
певний настрій (смуток, сум, тугу, світлу радість, піднесення, співчуття,
захоплення та ін.).
Пейзаж може сприйматися як динамічний і статичний. Динаміка, рух
повітря передаються зміною звичної форми, фактурою кольору, експресією
мазка (дерева схиляються до землі, хмари мчать небом, хвилі на воді). Рівні
горизонтальні лінії викликають відчуття спокою. Вертикальні — величні,
переможні, тріумфальні; діагоналі — тривожні, схвильовані. Ритм форм, ліній,
плям, колориту формує композицію і змушує картину «звучати», ставати
живою і динамічною.
Щодо класифікації пейзажів, у мистецтвознавстві виокремлюють: ар-
хітектурний («Кремль», В. Непийпиво), міський («Москва. Вулиця Горь-кого»,
О. Герасимов), парковий («Парк узимку», С. Шишко), індустріальний
(«Веселка», Г. Нисський), морський («Чорне море», І. Айвазовський), сільський
(«Весна на Україні», С. Васильківський), гірський («Згірок з мармуру і гори зі
скла», М. Волошин). Класифікують пейзажі за масштабністю: широкий
(панорамний, який охоплює далечінь) та інтимний (який зображує окремі
затишні, відлюдні куточки природи, шо є дорогими серцю художника:
«Московський дворик», В. Полєнов).
Мариною (фр. marine від лат. marinus — морський) називають розділ
пейзажного жанру, присвячений картинам з морською тематикою: схід або
захід сонця, туман, місячне сяйво на морі, штиль, шторм, морські баталії,
 18

кораблі. Як самостійний жанр виокремився у XVII ст. З розвитком жанру

художників ^мариністів дедалі більше почало цікавити саме море, його
мінливість. Незрівнянним мариністом був І. Айвазовський. Феодосійська
картинна галерея — один із найстаріших художніх музеїв України (Крим), її
експозиційні зали розміщені в будинку, де пройшли життя і творчість
художника. Основою зібрання Феодосійської галереї були 49 картин, що їх
заповів художник місту.
♦ Побувайте у Феодосії, зайдіть у галерею І. Айвазовського.
Працюючи над пейзажем, художники або відображають свої пере-
живання, настрій, погляди, або заглиблено досліджують життя природи,
розглядають її образи як матеріал для створення картин.
Природа своєю унікальною красою, мінливістю, барвистістю і різно-
манітністю об'єктів та явищ живить дитячу творчість. Це спостереження
зумовлює звернення до пейзажного живопису як засобу розвитку пейзажного
малюнка в педагогічній технології розвитку малювання дітей дошкільного віку.
Щоб переконатися в цьому, зверніться до робіт; Дронова О. Діти
малюють пейзаж//Дошк. виховання. — 1998. — № 8; Зубарева Н. М. Дети и
изобразительное искусство: Натюрморт и пейзаж в эстетическом воспитании
детей 5—7 лет. — М., 1969.
Портрет (від фр. portrait — зображення людини або групи людей, у якому
відтворено вигляд людської індивідуальності). Портрети бувають парні,
групові; фас і профіль. За композицією портрети виконують як погруддя,
поясні, на повний зріст.
Перші твори портретного жанру мали назву «парсуни» (від слова «пер-
сона», лат. persona — особа, обличчя). Вони мали світський характер і ви-
конувалися на дерев'яних дошках.
Автопортрет — портрет художника, створений ним самим (за
допомогою дзеркала або системи дзеркал). В автопортреті художник виражає
власну самосвідомість, оцінку власної особистості і творчих принципів (Ф.
Кри-чевський. «Автопортрет у білому кожусі»).
 19

Блиск очей, відтінки кольору, фон, постава, «малюнок» обличчя, складна

гра світла й тіні, одяг та атрибути здатні передати певний «рух» внутрішнього
життя людини, стать, професію, улюблені заняття, емоційний стан, смак,
соціальне становище та інше.
В історії українського мистецтва найстарішими станковими творами, що
збереглися до нашого часу, є портрети XVI століття. Саме в цей період портрет
в українському живопису стає окремим жанром. Зароджуються основні його
різновиди й типи. Давні портрети чітко розподілялися за своїм призначенням.
Існували зображення, головна мета яких полягала в установленні життя й
діяльності видатних осіб, в увічненні їхніх образів («Портрет Богдана
Хмельницького», «Роксолана» невідомого художника).
Надзвичайно популярними були портрети людей, що уславилися не лише
своїми світськими справами, а й щедро жертвували на церкви і монастирі, де й
поміщалися їхні так звані мотивні абодонаторські портрети. У таких творах
людина зображувалася найчастіше на повний зріст, у пишному одязі, з
пояснювальними написами і гербами (портрети Івана Де-ниска та Юхима
Дарагана, Наталії Розумовської).
В українському портретному живопису впродовж років складалися родові
портретні галереї, що стали своєрідною історією в образах.
Ознайомлення з портретним жанром живопису може допомогти дитині
«увійти у світ людей», гармонізувати власні стосунки із соціумом, активізувати
творчі вияви в малюванні. На матеріалі портретного живопису можна
побудувати цікаву й результативну методику навчання малювання людини.
Натюрморт (від фр. nature morte — «мертва» природа) як жанр живопису
виник у Європі на межі XVI—XVII ст., але його історія почалася значно
раніше. Термін з'явився на початку XIX ст. у Франції і витіснив більш поширені
у XVIII ст. слова — голландське stillcven (нерухома натура) і німецьке —
Stilleben (спокійне життя).
«Натюрморт — це жанр, у якому художник виражає своє ставлення до
дійсності через зображення предметів, котрі він поєднує спочатку в натурі, а
 20

потім на полотні смисловими та естетичними зв'язками, що не обов'язково

зумовлені життєподібними, побутовими, просторовими взаєминами між цими
предметами [Черлинка Г. К. Натюрморт в советской живописи // Искусство. -
1988. — № 5. - С. ІЗ).
Головний зміст картин у жанрі натюрморт визначають предмети (хатнє
начиння, посуд, атрибути будь-якої діяльності, їжа, букети квітів, вироби
народних ремесел тощо).
Художник розглядає предмети близько — спокійно, уважно, неспішно,
показує їх глядачеві крупним планом, з різних ракурсів (цілі, розрізані,
розбиті). Усе це дає йому змогу виявити такі характеристики і властивості
предметів, які змушують глядача по-новому побачити звичні і знайомі речі,
оцінити їхню красу.
Японська мудрість навчає: «Вдивляйтеся у звичне й побачите несподі-
ване, вдивляйтеся у некрасиве й побачите красиве, вдивляйтеся у складне й
побачите просте, вдивляйтеся у мале й побачите величне...».
Хоч предмети — неістоти, але вони все ж таки спілкуються з нами, своє-
рідною мовою розповідають про себе, про своїх власників, епоху, духовність,
Українські художники активно осягають широке коло виражальних
засобів: композиція (постановка натюрморту), форма (загальний об'єм
предмета), перспектива (відстань між предметами, ракурс), світло (підкреслює
об'ємність, глибину композиції, акцентує центр), тінь, полиск, рефлекс,
світлотінь, матеріал (фактура предмета); колір і фон (мають значне
психологічне, емоційне навантаження); передають національний колорит
характер і красу душі українського народу.
З дошкільнятами можна розглядати й обговорювати, наприклад, «На-
тюрморт» О. Новаківського, «Натюрморт» А. Ерделі, «Квіти» А. Петриць-К^го,
«Новий хліб» Ф. Манайла, «Південне сонце» М. Глущенка.
Ознайомлення дітей з мистецтвом натюрморту залучає їх до предметного
світу. Педагогічна технологія складається з ознайомлення з творчим процесом
художника, набуття досвіду розглядання твору, активних творчих дій з
 21

предметами (складання натюрморту, художньо-дидактичних ігор); малювання з

натури, імпровізацій. Розвиток предметного малювання може розгортатися за
законами мистецтва натюрморту. Малювання натюрморту може бути
підготовкою до тематичного, сюжетного малювання.
Жанри виникали в різні часи. До стародавніх жанрів належить анімаліс-
тичний (від фр. animale — тварина). Цс галузь образотворчого мистецтва,
присвячена зображенню тварин.
Тваринний світ нескінченно різноманітний та барвистий, але малювати
тварин непросто, адже вони не можуть позувати. Художник-анімаліст уважно
спостерігає та вивчає їхню поведінку й характер.
Найбільш поширеним є побутовий жанр. До нього належать твори, в
яких відображено події повсякденного життя (О. Кульчицька. «Діти на леваді»).
На картинах побутового жанру немає портретів, хоча зображено людей. їхні
обличчя вигадані художником, бо для нього важливіше розповісти глядачеві не
про індивідуальність, а про маленькі звичайні домашні події. Цс наш побут,
реальне життя. Картини нагадують театральні сценки
Зображення побутових сцен присутні вже і в первісному мистецтві
(мисливські сцени), у давньосхідних розписах (зображення життя царів та
вельмож, ремісників, землеробів), у розписах ваз Давньої Греції. Значне місце
вони посідали також у давньоримському мистецтві.
Як елемент побутового жанру можна виокремити інтер'єр.
Інтер'єр (від фр. intérieur — внутрішній) як самостійний жанр склався
v XVII ст. в Голландії. Художники цієї країни полюбляли зображати ком-
форт домівки, красу милих серцю речей, сцени домашнього побуту. Вигляд
приміщення відображає інтереси, смаки, стиль життя, уподобання, звички його
мешканців.
До жанру інтер'єру зверталися і звертаються чимало художників. При-
сутній він і в творчості дітей. Малюнки дошкільнят про сім'ю, рідну домівку
завжди дуже змістові і і, сповнен і інформації про стосунки в ній, стиль життя,
звички, становище дитини та інше. Діти дбайливо ставляться до деталей
 22

інтер'єру і часто вимальовують їх до дрібниць. Вочевидь інтер'єр важливий для

дитини, і професійний педагог має допомогти їй досягти необхідної гармонії з
цим елементом соціуму. Це можна зробити і засобами малювання.
Інформаційним джерелом для педагога стає жанр інтер'єру в мистецтві.
Інтер'єром називають і внутрішній архітектурний простір, і жанр об-
разотворчого мистецтва, а також окремий твір цього жанру. До того ж у
декоративному мистецтві інтер'єром називають опорядження внутрішнього
приміщення.
Картини із зображенням «чистого» інтер'єру — без людей, тварин або
жанрової сценки трапляються рідко. Елементи інтер'єру можна знайти в іконах,
східних мініатюрах, творіннях художників доби Відродження.
Особливе місце належить історичному жанру, який передбачає твори, що
відображають значні для історії події. Цей жанр звернений переважно в минуле,
але містить зображення нещодавніх подій, історичне значення яких визнається
сучасниками.
Основні види творів історичного жанру — історичні картини, розпис,
рельєф, монумент, станкова скульптура, мініатюра, книжкова і станкова
графіка. Історичний жанр часто переплітається з побутовим жанром,
портретом, пейзажем (історичний пейзаж), а також батальним жанром.
Зацочаткування історичного жанру сягають у глибоку давнину коли
спогади про реальні історичні події (війни, переселення, формування народів,
держав тощо поєднувалися з фольклором, міфами).
Близьким до історичного є батальний жанр (від фр. bataille — битва). Він
присвячений темам війни та військового життя. Формування цього жанру
відбувалося в XVI—XVIІ ст. Його темою є уславлення військової доблесті, ідеї
захисту Вітчизни (Ж. Калло, Ф. Гойя, В. Верешагін, М. Греков, В. ІІузирков, А.
Константинопольський).
Зображення битв і походів відомі в мистецтві з найдавніших часів (розпис
на вазах Давньої Греції, рельєфи на фронтонах і фризах храмів). У Се-
редньовіччі сцени битв зображалися у книжкових мініатюрах, іконах. Доба
 23

Відродження зафіксувала їх у фресках Леонардо да Вінчі, Мікеланджело,

Тиціана. Саме Тиціан, на думку мистецтвознавців, додав до сцен битв реальне
середовище («Битва при Кадорі»), а Тінторетто — численні маси воїнів («Битва
при Заре»).
З XVIII ст. зароджується патріотичний батальний жанр («Куликовська
битва», «Полтавська баталія», І. Нікітін).
Казково-билинний жанр передбачає твори, які ілюструють епос (від
грец. epos — слово, розповідь), стародавні історико-героїчні пісні (билини),
казки, поеми. Він близький до історичного, але джерелом для сюжету є народні
перекази з ідеалізованими та узагальненими образами (Ко-тигорошко,
Хлопчик-Мізинчик, Данило-Майстер, Садко та ін.).
Казка супроводжує життя дитини в період дошкілля. Діти охоче слухають
казки, беруть участь у театральних виставах за сюжетами казок, вигадують
казки і перетворюють їх на сучасний лад. Елементом особистісно-розвивальної
педагогічної технології є казкотерапія. Діти багато малюють за мотивами казок
і виконують ілюстрації до них. Розуміння педагогом особливостей цього жанру
живопису є шляхом до розвитку ілюстративного малювання [Дронова О. О.
Психолого-педагогічні умови розвитку дитячого малюнка засобами казки:
Наук. зап. Рівн. держ. гуманіт. ун-ту. Вип. 23. - Рівне, 2002].

Контрольні запитання та завдання:

1. Основне поняття про живопис.
2. Класифікація живопису за технікою виконання.
3. Основне поняття про фарбу, її склад, історія виникнення фарби.
4. Дайте характеристику прийомам живопису.
5. Перерахуйте основні інструменти живописця.
6. Основні виражальні засоби живопису.
7. Охарактеризуйте види та жанри живопису.
8. Характеристика архітектури як виду мистецтва;
9. Характеристика скульптури як виду мистецтва;
 24

10. Різновиди скульптур;

11. Характеристика графіки, як виду образотворчого мистецтва;
12. Техніки графіки;
13. Види графічних творів;
14. Рисунок – основа образотворчого мистецтва;
15. художні засоби рисунка, особливості рисунка, класифікація рисунків,
різні матеріали й техніки рисунка