Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова

Українська Академія Наук

Збірник наукових праць

• Історичні науки
• Філософські науки
• Політичні науки

Випуск 36

Київ – 2010

Передплатний індекс: 49387 ISSN 2076-1554
Збірник засновано 2004 року
Вихід з друку – щомісячно
Фахове видання з історичних, філософських та
політичних наук затверджено постановою Президії ВАК України
від 14 вересня 2006 року № 1"05/8 (доповнення до переліку № 18,
Бюлетень ВАК України № 10, 2006)
Свідоцтво про державну реєстрацію (переєстрацію) друкованого засобу
масової інформації серія КВ № 16332 – 4804 ПР від 24 лютого 2010 р.
Шеф-редактор: АНДРУЩЕНКО В.П.,
доктор філософських наук, професор, член-кореспондент
Національної академії наук України, академік АПН України
Головний редактор: ВАШКЕВИЧ В.М.,
доктор філософських наук, академік Української академії наук
Відповідальний секретар: КРИВОШЕЯ В.В.,
доктор історичних наук, академік Української академії наук
РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:
З історичних наук:
АНДРУСИШИН Б.І., доктор історичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України
ВОЙЦЕХІВСЬКА І.Н., доктор історичних наук, професор
ГОНЧАР Б.М., доктор історичних наук, професор
ДРОБОТ І.І., доктор історичних наук, професор
КОЛЕСНИК В.Ф., доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент Національної академії наук України
КОТЛЯР Ю.В., доктор історичних наук, професор
МИХАЙЛЮК В.П., доктор історичних наук, професор
НЕСТУЛЯ О.О., доктор історичних наук, професор,
академік Української академії наук
СОЛДАТЕНКО В.Ф., доктор історичних наук, професор,
член-кореспондент Національної академії наук України
СУШКО О.О., доктор історичних наук, професор
МАКАРЧУК С.С., кандидат історичних наук, доцент
ФІРОВ П.Т., кандидат історичних наук, доцент
З філософських наук:
БЕХ В.П., доктор філософських наук, професор,
академік Української академії політичних наук
БОНДАРЕНКО О.В., доктор філософських наук, доцент
ВОЛИНКА Г.І., доктор філософських наук, професор
ГАВЕЛЯ В.Л., доктор філософських наук, професор
КУЦЕПАЛ С.В., доктор філософських наук,
професор, академік Української академії наук
ЗАКОВИЧ М.М., доктор філософських наук, професор
МИХАЛЬЧЕНКО М.І., доктор філософських наук, професор,
член-кореспондент Національної академії наук України,
академік Української академії політичних наук
ОНІПКО О.Ф., доктор технічних наук, академік Української академії наук
ХАЛАМЕНДИК В.Б., доктор філософських наук, доцент
АКОПЯН В.Г., кандидат філософських наук, академік Української академії наук
ХІМЧЕНКО О.Г., кандидат філософських наук, професор,
член-кореспондент Української академії наук
З політичних наук:
БАБКІНА О.В., доктор політичних наук, професор
БАЛАБАНОВ К.В., доктор політичних наук, професор
БИДЗЮРА І.П., доктор політичних наук, професор
ІВАНОВ М.С., доктор політичних наук, професор
КАРТУНОВ О.В., доктор політичних наук, професор,
академік Української академії політичних наук
КОТИГОРЕНКО В.О., доктор політичних наук,
академік Української академії політичних наук
ОНІЩЕНКО І.Г., доктор політичних наук, професор
РИМАРЕНКО С.Ю., доктор політичних наук, професор
ШАПОВАЛ Ю.І., доктор історичних наук,
професор, академік Української академії політичних наук
ШКЛЯР Л.Є., доктор політичних наук, професор
Гілея:* науковий вісник. Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М. Вашкевич. –
К.: ВІР УАН, 2010. – Випуск 36. – 536 с.
Друкується за рішенням:
Вченої ради Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова
(протокол № 12 від 27 травня 2010 р);
Президії ВГО Української Академії Наук
(протокол № 10-05-27 від 27 травня 2010 р.)
Концепція збірника базується на багатоплановому науковому висвітленні
проблем інформаційної цивілізації, що формується. Основні рубрики
охоплюють галузі історичних, філософських та політичних наук. Розрахований
на фахівців гуманітарних та соціально-політичних наук.
*Гілея — в стародавні часи територія лісової Скіфії між © Редакційна колегія, 2010
Борисфеном (Дніпром) і Гіпанісом (Південним Бугом). © Автори статей, 2010
Рештки цієй «лісової квітки» залишилися до теперішнього © Національний педагогічний університет
часу на території Миколаївської та Херсонської імені М.П.Драгоманова, 2010
областей. (Докладніше див.: Геродот. Історія.ІV.16425). © ВГО Українська академія наук, 2010

ВІДДІЛЕННЯ РЕДАКЦІЇ
Збірника наукових праць «Ґілея: науковий вісник»
ВІННИЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Інститут історії, етнології
і права Вінницького державного
педагогічного університету
імені М. Коцюбинського, м. Вінниця)
керівник Степанчук Ю.С.,
кандидат історичних наук
E-mail: iiep@inbox.ru
ДОНЕЦЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Донецький національний
університет, м. Донецьк)
керівник Андрієнко О.В.,
кандидат філософських наук, доцент
E-mail: elena_andrienko8@mail.ru
ЗАПОРІЗЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Запорізький національний
технічний університет, м. Запоріжжя)
керівник Бондаренко О.В., доктор
філософських наук, доцент
E-mail: gileya_zaporizhzhya@ukr.net
ІВАНОCФРАНКІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Прикарпатський національний
університет імені Василя
Стефаника, м. Івано-Франківськ)
керівник Дичковська Г.О.,
кандидат філософських наук, доцент
E-mail: go_osmomysl@ukr.net
ЛУГАНСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Східноукраїнський національний
університет імені В. Даля, м. Луганськ)
керівник Михайлюк В.П.,
доктор історичних наук, професор
E-mail: vital_mih@ukr.net
ЛЬВІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Національний університет
«Львівська політехніка», м. Львів)
керівник Карівець І.В.,
кандидат філософських наук, доцент
E-mail: sacre@ukr.net
МАРІУПОЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Маріупольський державний
гуманітарний університет)
керівник Дегтеренко А.М.,
кандидат політичних наук, доцент
E-mail: degterenko777@ukr.net
Запрошуємо Вас відвідати наш сайт: www.gileya.org.ua
Див. також: Сайт Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського:
www.nbuv.gov.ua/portal Розділ: Наукова періодика України: журнали та
Випуск 36
МИКОЛАЇВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Південнослов’янський інститут Київського
славістичного університету, м. Миколаїв)
керівник Хімченко О.Г., кандидат
ІСТОРИЧНІ НАУКИ
філософських наук, професор,
член-кореспондент УАН; координатор
Макарчук С.С., кандидат
історичних наук, доцент
E-mail: Alex_x_5@ukr.net або
rvgreabis@farlep.mk.ua УДК 94:246.3(094.9)(477) «17/18» Нетудихаткін І.А.
ОДЕСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Одеський національний
університет імені І.І. Мечникова)
керівник Барвінська П.І., кандидат історичних Шанування церковних благодійників у
наук, доцент
E-mail: barwinskaja@ua.fm православних храмах Києва та Лівобережної
ПОЛТАВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Полтавський факультет Національної
юридичної академії України
України XVIII–XIX cт.: нормативно-правовий
імені Ярослава Мудрого)
керівник Куцепал С.В.,
доктор філософських наук, професор
аспект
E-mail: svkutsepal@rambler.ru
СЕВАСТОПОЛЬСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ
(Севастопольський національний технічний
університет, м. Севастополь)
Регламентація перебування світських портретних зображень
керівник Фіров П.Т., кандидат в православних храмах залишається не дослідженою про-
історичних наук, доцент
Тел.: 8 068 925 74 57 блемою. Вивчення нормативно–правової бази перебування
СИМФЕРОПОЛЬСКЕ ВІДДІЛЕННЯ світських портретів у храмах та її виконання дозволить
(Кримський економічний
інститут Київського національного
по-новому поглянути на сприйняття ктиторів Церквою і сус-
економічного університету імені В. Гетьмана) пільством XVIII–XIX cт .
керівник Попов О.Д.,
кандидат історичних наук, доцент
E-mail: popalex79@mail.ru
Ключові слова: ктитор, портрет, Синод, іконопис, храм,
УМАНСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ монастир.
(Уманський державний педагогічний
університет імені Павла Тичини, м. Умань)
керівник Кривошея І.І.,
кандидат історичних наук, доцент Ктиторські портретні зображення церковних благодійників були
E-mail: kii1969@mail.ru помітним явищем в розвитку культурного життя Гетьманщини. До
ХАРКІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ нашого часу збереглася значна кількість ктиторських портретів з Києва
(Національний технічний університет та Лівобережної України другої половини XVII–XVIII ст.: портрети
«Харківський політехнічний інститут», стародубського полковника Михайла Миклашевського 1770–1774 рр.
м. Харків) керівник Владленова І.В., кандидат
філософських наук, доцент (Національний художній музей України, Ж–179), отамана Війська
E-mail: vladlenova@email.ua Донського Данила Єфремова 1752 р. (Національний художній музей
ЧЕРНІГІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ України, Ж–180), чернігівського полковника та генерального обозного
(Чернігівський педагогічний
університет імені Т.Г. Шевченка)
Війська Запорізького Василя Дуніна–Борковського кінця XVII–початку
керівник Горобець С.М., викладач XVIII ст. (Чернігівський художній музей, Ж–38), братів Івана та Якова
E-mail: olen-g@yandex.ru Шиянів 1784 р. (Одеський історико–краєзнавчий музей, ІЖ–89, ІЖ–90),
копія портрету священника Кирила Тарах–Тарловського 1873 р. з оригі-
налу кінця XVIII ст. (Дніпропетровський історичний музей, Ж–145).
Декілька українських ктиторських портретів епохи Гетьманщини
зберігаються у польських музейних збірках: портрети невідомої (т. зв.
Марини Мазепини) (Національний музей у Кракові, І–228), невідомої
з сином (т. зв. Феодосії Палій) (Національний музей у Кракові, І–226)
збірники наукових праць
5
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
та невідомої (т. зв. Олени Виговської) (Національний музей у Кракові,
І–227). 1876 р. ці портрети були вивезені з м. Сосниці на Чернігівщині і
потрапили до приватної колекції колекціонера П. Біляка.
Репродукції низки втрачених портретів церковних благодійників
були опубліковані протягом другої половини XIX ст. на сторінках часо-
пису «Киевская старина». Це – портрети з колекції В. В. Тарновського у
с. Качанівка на Чернігівщині, які зберігалися в фондах Чернігівського істо-
ричного музею та зникли в роки Великої вітчизняної війни 1941–1945 рр.
О. Лазаревський опублікував фототипії ктиторських портретів Марка
Абрамовича початку XVIII ст., Адама Киселя (копія XIX ст. з оригіналу
XVIII ст.), Спиридона Ширая з родиною XVIII ст.
Об’єктивними умовами поширення ктиторського портрету на землях
Гетьманщини в другій половині XVII ст. був сплеск ктиторської актив-
ності козацько–старшинської верстви населення, пік якої прийшовся
на часи гетьманства Івана Мазепи (1687–1709). Портретні зображення
ктиторів створювали місцеві іконописці. Портрети ктиторів розміщували
в церквах, з метою наголосити на особливій ролі церковних благодійни-
ків в житті храмів. Найдавнішим відомим ктиторським портретом, який
було написано на Лівобережній Україні, є втрачений портрет фундатора
храму Св. Миколая Батуринського Крупицького монастиря генерально-
го судді Війська Запорізького Івана Домонтовича 1683 р. Найпізніший
ктиторський портрет фундатора Максаківського монастиря Адама Киселя
датується 1803 р.
Метою нашої роботи є аналіз проблеми регламентації перебування
світських портретних зображень в храмах. В рамках поставленої мети,
хотілося б зосередити увагу на діяльності владних інституцій, які контр-
олювали сферу образотворчого мистецтва в другій половині XVII–XIX ст.,
та нормативно–правових актах, які регламентували порядок перебування
ктиторських портретів в храмах.
Жорстка регламентація всіх сфер суспільного життя за часів правління
Петра I (1682–1725) не оминула живопис. Указами царя Петра I від 13
лютого і 12 квітня 1707 р. була створена «Палата Изуграфств», для догляду
«над художниками иконописнаго и живописного письма, которые пишутъ
иконы, абы, ни малейшаго ни в чем неблаголепия и соблазна всемерно не
было» [7,с.100–101]. Головним завданням новоствореної установи був
контроль над іконописцями з метою недопущення розміщення в храмах
ікон, написаних «не мистецки». Згідно з указом Петра I «управление и
повелительство духовное» над іконописцями мав здійснювати екзарх
Стефан Яворський (1658–1722), проте фактичний догляд за іконописцями
здійснював суперінтендант архітектор Іван Зарудний.
1721 р. було засновано Святий Синод. Увага синодального контролю
за малярами в першій половині XVIII ст. була зосереджена на регла-
ментації діяльності іконописців [9,с.19]. Створення деяких світських
портретних зображень також опинилися під контролем Святого Синоду.
Зокрема, заборонялося продавати погано написані портрети імператора
Петра I [10,с.19].
Проте, у XVIII ст. ктиторські портретні зображення в православних
храмах залишалися поза контролем синодальних установ. Очевидно, це
пов’язано з тим, що ктиторський портрет був розповсюдженим виключ-
но на українських землях Російської імперії і був явищем місцевого
характеру.
6 7
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Лише у 1830–х роках Святий Синод звернув увагу на ктиторські пор-
третні зображення в храмах. В цей час вийшла постанова Синоду, згідно
якої всі світські портрети мали бути винесені з храмів, оскільки віруючі
сприймали портрети за зображення святих і поклонялися їм [3,с.339].
Філарет Гумілевський відзначає, що на колоні над похованням ктито-
ра Івана Домонтовича в храмі св. Миколая Батуринського Крупицького
монастиря було намальовано портрет фундатора. 1830 р., у зв’язку з сино-
дальною забороною, стінописне портрене зображення генерального судді
Війська Запорізького завісили іконою [11,с.276]. Як бачимо, заборона
торкалася будь–яких ктиторських портретних зображень у храмах: як
ктиторських портретів, так і стінописних зображень ктиторів. В 1830–х
роках ктиторські портретні зображення переміщуються до архієрейських
будинків та господарських приміщень храмів і монастирів.
Проте, дієвість синодальної заборони 1830 р. є досить дискусійним
питанням. Згадки про збереження ктиторських портретів в храмах зустрі-
чаються в роботах дослідників портретного мистецтва середини та другої
половини XIX ст.
П. Куліша в листі до О. Ханенка від 6 лютого 1845 р. описує свої
враження від споглядання загадкового портрету в Троїцькій церкві
Новгород–Сіверського Спасо–Преображенського монастиря 1845 р.:
«До сих пор мне не случалось видеть на портретах козаков молящимися.
В таком положении помню лишь два изображения: одно – полковницы
Палеихи, принадлежащее Н.И. Танскому, а другое – какой–то Покорской,
(яке зберігається – Н.І.) в Новгород–Северской монастырской Троицкой
церкви» [8,с.47]. Очевидно, П. Куліш згадує про втрачений ктиторський
портрет Євдокії Журавко, який до 1941 р. зберігався в Чернігівському істо-
ричному музеї імені В. В. Тарновського. П. Куліш називає портретовану
«Покорською». Справа в тому, що в середині XVIII ст. «предводитель дво-
рянства» Стародубського уїзду Іван Данилович Покорський (1736–1789)
одружився на Наталії Іванівні Журавко. «Его потомки приняли фамилию
Покорскихъ–Жоравокъ», – відзначає В. Модзалевський [5,с.42]. П. Куліш
просто назвав Євдокію прізвищем, яке в середині XIX століття носили
її нащадки.
О. Лазаревський відзначив, що 1886 р. два ктиторських портрети
зберігалися «въ церкви села Спиридовой Буды, новозыбковскаго уѣзда,
черниговской губерніи» [1,с.400]. Дослідник відзначає, що на портретах
були зображена родина стародубського війта Спиридона Ширая (1681–
1708): Cпиридон Ширай з синами – на першому портретному зображенні,
дружина Спиридона Ширая з доньками – на другому. До 1941 р. ці пор-
третні зображення зберігалися в Чернігівському історичному музеї імені
В. В. Тарновського, але зникли в роки війни.
Наприкінці XIX ст. в с. Спиридонова Буда була єдина церк-
ва – храм Святої Трійці. Очевидно, саме там і зберігалися портрети,
описані Олександром Лазаревським. Проте, церкву Святої Трійці у с.
Спиридонова Буда було засновано не Спиридоном Шираєм, а його сином
Іваном Спиридоновичем у 1753 р. [6,арк.129]. Храм було побудовано через
сорок п’ять років після смерті Спиридона Ширая. Можливо, на втрачених
ктиторських портретах була зображена саме родина Івана Спиридоновича
Ширая, а не його батька.
У 1894 р. А. Хатемкин описав ктиторський портрет священника
Кирила Тарловського в Успенському соборі м. Козелець: «Въ южномъ
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
алтарѣ, направо отъ престола, къ иконостасу привинчена на шарньерахъ
рама съ натянутымъ на ней полотномъ, размѣромъ 3/2 аршина…Это
фигура во весь ростъ въ стоячемъ положеніи, облаченная въ зеленую
рясу и коричневый подрясникъ. Стоитъ она около стола на которомъ
поставленъ крестъ съ распятымъ Христомъ, по бокамъ коего стоятъ
колѣннопреклоненные Іоаннъ и Марія… По нижней кромкѣ была под-
пись, отъ коей сохранилось только «Тар…аго…» (Тарловського–Н. І.)
[4,с.420–421]. Як бачимо, ктиторський портрет «Дикого попа» Кирила
Тарах–Тарловського не тільки продовжував зберігатися в храмі після
1830–го року, а й знаходився на чільному місці – біля іконостасу.
В другій половині XIX ст. в Успенському соборі с. Лютеньки на
Полтавщині знаходився ктиторський портрет фундатора храму гадяць-
кого полковника Михайла Бороховича (1687–1704). О. Лазаревський
відзначає, що портрет фундатора не лише зберігали в церкві, а й обносили
навколо собору під час хресних ходів в другій половині XIX ст. [2,с.551].
Згадка про використання ктиторського портрету Михайла Бороховича під
час хресних ходів є унікальним свідченням участі ктиторського портрету
у релігійних відправах в другій половині XIX ст.
На наш погляд, таке шанобливе ставлення до фундатора Успенського
собору було не випадковим. Відомий дослідник історичних пам’яток
Г.Н. Логвин у своїй праці «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки»
повідомляє, що під час будівництва лютенського храму був великий голод.
Гадяцький полковник Михайло Борохович наказав варити на будівництві
у великих казанах галушки. Їх видавали по одній на день голодуючим,
що приходили до церкви й допомагали у будівництві. За спогадами
старожилів села, ці голодні люди стояли ланцюжком від Зінькова до
Лютеньки і передавали з рук у руки цеглу на будівництво. Таким чином,
Борохович не лише побудував храм, а й врятував від голодної смерті сотні
людей. Місцевий краєзнавець І. Чайка відзначає, що на храмове свято у
с. Лютеньки, аж до радянських часів, вдячне населення коло церкви у
казанах варило галушки і борщ для всіх, хто приходив на храм.
Отже, ктиторський портрет був мистецьким явищем, яке стрімко
поширилося на землях Гетьманщини у другій половині XVII ст. Протягом
XVIII cт. контроль над діяльністю іконописців здійснювала Палата
Ізуграфств та Святий Синод. Проте, регламентація діяльності маляів
обмежувалася виключно сферою іконописання. Лише в першій поло-
вині XIX ст. Святий Синод звернув увагу на численні світські портрети
ктиторів в православних храмах українських земель Російської імперії.
Навіть після синодальної заборони 1830 р. багато ктиторських портретних
зображень продовжували зберігатися в православних храмах: ктиторські
портрети були встановлені на чільних місцях в молитовному просторі
церков. Окрім того, портретні зображення церковних благодійників вико-
ристовуються в публічних релігійних практиках другої половини XIX ст.
Несприйняття синодальної заборони було пов’язане з глибокими корін-
нями традиції вшанування ктиторів на українських землях Російської
імперії та з історичною пам’яттю населення про їх роль у житті місцевих
спільнот населення.
Список використаних джерел
1. А. Лазаревский. К портрету С. Я. Ширая // Киевская Старина – К., 1887. –
№ 10. – С.398–400.
8 9
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
2. А. Лазаревский. Михайло Борохович Гадяцкий полковник 1687–1704. (К
портрету) // Киевская старина. –К., 1890. –№ 3. – С.547–551.
3. А. Лазаревский. Старинные малороссийские портреты // Киевская стари-
на. – К., 1882. –№ 5. – С.337–342.
4. А. Хатемкин. К памятникам недавней старины в г. Козельце // Киевская
старина. – К., 1898. –№ 12. – С.413–424.
5. В. Модзалевский. Малороссийский Родословник. – К.: Типография т–ва
Г. Л. Фронцкевич и Ко., 1910.–Т. 2 (Е–К). – 720 с.
6. Державний архів Чернігівської області. – Ф.679. Черниговская духовная
консистория. – Оп.2. – Спр. 4984 (1898). Сведения о церквах Новозыбковского
уезда. – 426 арк.
7. О. Соловій. До історії Української живописи на початку XVIII віку.
(Кілька слів про Синодальний догляд за іконописанням на Україні)// Україна.
Науковий трьох місячник українознавства. – К.: Українське наукове товариство,
1917. – С.100–114.
8. П. Куліш. Повне зібрання творів. Листи. – К.: Критика.– 2005.– Т. I.: 1841–
1850 / Упоряд., комент. О. Федорук; підгот. текстів О. Федорука, Н. Хохлової;
відп. ред. С. Захаркін. – 648 с.
9. Постановление «О запрещении иметь в приходских церквях иконы частных
лиц; также выливать и продавать в рядах священныя изображения из меди и олова»
от 31 января 1723 г. // Полное собрание постоновлений и распоряжений по ведом-
ству православного исповедания Российской империи. – Спб.: В Синодальной
типографии, 1723. – Т.3. – 260 с.
10. Постановление «Об отобрании в Синод неискусно писанных портретов
Государя и Государыни и об учреждении надзора за тем, чтобы таковые портреты
писались искусными художниками» от 21 января 1723 г. // Полное собрание
постоновлений и распоряжений по ведомству православного исповедания
Российской империи.–Спб.: В Синодальной типографии, 1723. – Т. 3. – 260 с.
11. Филарет (Гумилевский). Историко–статистическое описание
Черниговской епархии. Мужские монастыри. – Чернигов: Губернская типография,
1873. – Кн. 3. – 392 с.
Нетудыхаткин И.А. Почитание церковных благодетелей в православных
храмах Киева и Левобережной Украины XVIII–XIX ст.: нормативно–правовой
аспект
Регламентация пребывания светских портретных изображений в
православных храмах остается не исследованой проблемой. Изучение
нормативно–правовой базы пребывания светских портретов в храмах и ее
исполнения даст возможность по–новому взглянуть на восприятие ктиторов
Церковью и обществом XVIII–XIX вв.
Ключевые слова: ктитор, портрет, Синод, иконопись, храм, монастырь.
Netudikhatkin, I.A. Reverence of religious patrons in the Orthodox churches
of Kyiv and Left Bank Ukraine in XVIII–XIX centuries: regulatory and legal
aspects
Regulation on the issue of secular portrait images being present in the Orthodox
churches remains unexplored problem. By studying legal regulations on presents of
secular portraits in temples and their implementation will provide a new perception
of «sponsors» in the Church and Society XVIII–XIX centuries.
Key words: founder, portrait, Synod, iconography, temple, monastery.
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 281.9(477.8) «17/19» Кондратюк Ю.С.
Порядок формування фінансових
документів церков Волинської єпархії
кінця ХVІІІ – початку ХХ століть
Висвітлюється діяльність духовенства щодо формування
фінансової документації церков Волинської єпархії напри-
кінці ХVІІІ – на початку ХХ століть.
Ключові слова: духовенство, документи, церква, Волинська
єпархія.
Серед значної кількості обов’язків парафіяльного духовенства ваго-
ме місце займало ведення документації та складання на її основі звітів.
Регулюванню питань їх формування присвячено ряд нормативних та
довідкових видань, метою яких була допомога духовенству орієнтуватися
у змінах бланків, порядку подання звітності тощо. Основні закони та часто
й роз’яснення до них щодо належного ведення документації, містяться
в «Полном собрании законов Российской империи» [19–22] та праці
І. П. Богословського [1]. Неодноразово законодавчі акти друкувалися і
на сторінках церковної періодики, зокрема «Волынских епархиальных
ведомостях» [2–4], «Пастырского собеседника» [23] та ін.
Загалом же, дана тема залишається не розробленою, що і визначає
актуальність цього дослідження.
Основним видом церковної фінансової документації були прибутково–
видаткові книги. Займатися їх веденням мав церковний староста, але якщо
він був неписьменним, то це дозволялося робити будь-кому з причту.
Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої
та входження Волині до складу Російської імперії прибутково–видаткові
книги стали вимагати вести за загальноросійськими зразками. Згідно з
указом Синоду від 11 червня 1808 р., необхідно було заготовити їх належ-
ну кількість «...полагая по 2 книги на каждую церковь: одну для записи
прихода денег, вторую для записи расхода денег и вещей» [20,с.307]. В
указі також зазначалося, що цими книгами необхідно користуватися до
того часу, на скільки їх вистачало. Витрати на їх замовлення покладалися
на церковний причт.
Аналіз ряду прибутково–видаткових книг Волинської єпархії дає
підстави стверджувати, що в усіх церквах вони велися однаково, згідно
з правилами, встановленими Синодом. Як приклад загальної тенденції,
розглянемо прибутково–видаткові книги Богословської церкви с. Троща
Житомирського повіту. Перші книги розкреслювалися за зразками від
руки і містили в собі таку інформацію: назву церкви, рік, статті прибутків
окремо за кожний місяць та загальну кількість отриманих коштів [10].
10
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
У видаткових книгах так само зверху в першій колонці вказували рік та
знизу – помісячні статті витрат. Далі, подібно як і в прибуткових книгах,
розписували по колонках – скільки використано коштів і на що [9].
У результаті роботи особливої комісії під керівництвом митрополита
Ісидора було розроблено нові зразки книг та основні правила їх ведення.
Синод 7 вересня 1876 р. затвердив цей проект та видав 24 грудня цього
ж року відповідний указ про їх впровадження. Прибутково–видаткові
книги мали замінюватися новими через кожні три роки, навіть якщо там
залишалася значна частина невикористаних листів для записів.
Духовним консисторіям оголосили циркулярно і зобов’язали термі-
ново здійснити розрахунки про кількість бланків, необхідних для церков
усієї єпархії – для подачі в Московську синодальну друкарню. Кошти за
бланки протягом першого року дозволялося сплатити після отримання
замовлення, а надалі вимагалося надсилати гроші разом із замовленням
[3,с.333–334]. Аналіз прибутково–видаткових книг церков Волинської
єпархії за 1877 рік свідчить про те, що вони велися вже за новими фор-
мами. Приміром, книги церкви села Троща Житомирського повіту [11],
села Полян Рівненського повіту [8] та інші.
З цього часу бланки, які необхідно було заповнювати духовенству,
мали дещо іншу форму. Вони містили відповідну графам інформацію:
порядковий номер запису, місяць та число, назви прибуткових статей,
церковні суми, капітали причту, зворотні та перехідні суми. Три останні
графи розділялися на дві підграфи: в першу записували кошти готівкою, в
другу – білетами. Вони, в свою чергу, теж ділилися кожна на дві, де відпо-
відно писали рублі та копійки. Видаткові книги мали подібний формуляр.
Відмінність полягала в тому, що замість статей прибутків, там зазначали
витрачені кошти [2,с.175–189].
Розглянемо основні вимоги, котрі ставилися до ведення цих книг
згідно з новими зразками. З початком кожного нового року залишок суми
з попереднього року переносився у відомість за новий рік. Усі вхідні впро-
довж року прибутки і видатки записувалися в день здійснення операції.
При зарахуванні свічного збору до загальних церковних прибутків, як
отриманих від продажу свічок та недогарків сум, так і виділених на при-
дбання свічок, воску та за власні виготовлені свічки видатки, записували
в цифрі дійсного прибутку чи дійсної виплати сум без виділення чистого
прибутку. Для своєчасного запису надходжень з кладовищ: за відведен-
ня місць, копання могил тощо, кладовищенські церкви мали вести свої
особливі книги, з яких щотижня (частіше щомісяця) записи прибутків
переносилися в церковну шнурову книгу. Як церковні, так і причтові
особисті кошти, які вносилися в державний банк, чи на них купувалися
державні відсоткові квитки, по запису в свій час в прибуток в належній
графі в числі наявних, писали в графі зворотних наявних, а потім придба-
ний квиток записували в числі прибутків в числі зворотними квитками.
Для більшої наочності навпроти кожної зворотної статті видатку в остан-
ній графі книги робилася належна помітка з зазначенням як роду сум чи
капіталів, так і відповідної статті зворотного прибутку. Подібним чином
у прибутковій книзі, в останній графі, проти належної статті зворотного
прибутку робилася помітка із зазначенням роду капіталу. У текст значних
видатків, на які запитували дозвіл єпархіального керівництва, записували
число, місяць і номер наданого дозволу. Прибуткові та видаткові статті
духовенство мало вносити до книги згідно з порядком їх здійснення. Гроші,
11
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
які надходили в прибуток, записували по закінченні кожного місяця,
зазначаючи окремо – скільки надійшло від гаманцевих зборів, свічного
продажу та різних вкладів. Видатки записували відразу разом із позначкою
коли, що саме і в кого придбано, чи що зроблено, скільки видано грошей
і кому. В кінці кожного місяця підводилися загальні підсумки прибутків
та видатків, які записували лише в тексті за графами [19,с.190].
Вищезазначені форми та правила продовжували діяти до кінця
існування цього виду документу. Як приклад, розглянемо прибутково–
видаткові книги церкви Різдва Богородиці села Друхове Рівненського
повіту періоду з 1878 по 1902 рр. [12–18]. Їх аналіз дає нам змогу стверджу-
вати про ідентичність усіх цих документів. Єдиним нововведенням стало
те, що з 1886 року староста щомісячні грошові підсумки почав візувати
своєю власною печаткою.
Оскільки часто фіксувалися значні порушення правил запису та збе-
рігання церковних коштів, то із Синоду на ім’я Преосвященного Модеста
було надіслано указ від 21 серпня 1895 р., яким підтверджувалась необ-
хідність дотримання зазначених правил [4,с.671–672].
Після закінчення року старости разом із духовенством підбивали
підсумки всіх церковних прибутків та видатків, на основі чого складали
перелікову відомість і після загального підписання доставляли її разом з
книгами благочинному. Такі відомості складалися в двох примірниках.
Один з них – повний – здавався до консисторії, другий – виключно про
церковні прибутки та видатки, крім вкладів, зборів та пожертвувань,
– призначався для духовних правлінь [3,с.170]. Після перевірки книги
відсилалися назад у парафію, а відомості – в духовні правління та в кон-
систорію, де на основі поданої інформації складалася загальна відомість
для подання єпархіальному архієрею [19,с.191].
Зі встановленням у 1808 р. форм прибутково–видаткових книг
Синод також розробив зразки й звітної фінансової документації. У річній
відомості по церкві духовенство вказувало її назву та таку інформацію:
скільки коштів залишилося з попереднього року, скільки їх надійшло
за продані свічки, від подаянь в гаманці та кружки, за віддані в оренду
житлові споруди тощо, суму прибутків за рік та наявні кошти. Тут же вка-
зували скільки грошей витрачено на закупівлю воску та свічок, ремонтні
роботи в церкві та інші статті видатків, віддано на зберігання та приріст
відсотками, загальну суму та ту, яка залишалася в наявності наприкінці
року. Такі звіти подавалися благочинним, котрі на їхній основі складали
точно такі ж – тільки по благочинному округу. Далі вони доправлялися
до духовних правлінь та консисторій, де на їх основі кожна з цих духо-
вних установ складала свої – за такими ж формами документи, але вже
за значно більшими підвідомчими територіями. У кінцевому результаті
зібрані відомості по єпархії здавалися до Синоду [20,с.313].
У 1876 р., зі зміною форм прибутково–видаткових книг, почали
також вимагати складання звітів на їх основі за дещо іншими зразками.
Церковнопарафіяльна відомість, що складалася на основі прибутково–
видаткових книг, поділялася на дві частини: для запису приросту коштів,
друга – витрат. Кожна з них містила три колонки за видами сум: церковні,
капітали парафії, зворотні й перехідні.
У першому відділі першої частини під назвою «церковные суммы»,
спочатку записували залишок грошей з попереднього року з посиланням
на статтю, під якою він записаний в прибутково–видатковій книзі. Потім,
12
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
з такими ж вказівками на статті, вносили суми, котрі надійшли протягом
року. Записи здійснювалися у такому порядку: кружкові та гаманцеві
збори, сюди ж приєднували, допомогу від казни, якщо така надходила;
прибутки від продажу свічок та воскових огарків; прибутки за здачу в
оренду будинків, млинів, сінокосів тощо, якщо такі знаходилися у влас-
ності церкви; пожертвування; відсотки з наявних капіталів; дріб’язкові
прибутки. У кінці цього відділу вносили зворотні суми і після цього під
рискою виставлявся в графах загальний річний підсумок готівкою та біле-
тами. У другу колонку так само вносили залишки з попереднього року, а
потім надходження від пожертвувань, виграшів з 5% білетів внутрішньої
державної позики чи отримані кошти за ті ж білети. Під рискою зазнача-
ли загальний підсумок. У третій відділ під назвою «переходные суммы»
теж записували залишки за попередній рік, а після цього – завдатки на
підряди та постачання певного товару, пожертвування та збори в кружки
для різних подій та установ.
Друга частина відомості «о расходе» також поділялася на три відділи.
У першому зазначали витрати на закупівлю свічок та воску; утримання
та ремонт церкви й будинку при ній; ремонт ризниці та купівлю утварі;
придбання червоного вина, ладану, проскур тощо; заготовлення метричних
та інших книг і різні випадкові й дріб’язкові видатки; відрахований 25%
збір взамін свічкового прибутку на учбові потреби духовного відомства;
на утримання місцевих, духовних та єпархіальних училищ. Під рискою
цього відділу підводився загальний підсумок із усіх зазначених в пунктах
сум. Після цього вказували залишок від звітного року та під рискою зазна-
чали підсумок видатку разом із залишком. У другій частині записували
витрати з коштів, які належали причту. У третій – видатки перехідних
сум за звітний рік. Закінчивши за структурою вносити записи, у відомість
вписували – скільки залишилося коштів готівкою та білетами, скільки їх
всього надійшло та витрачено.
Становище зі звітною фінансовою документацією у Волинській єпархії
було не найкращим. Найчастіше проблема полягала в тому, що священики
або просто не вносили інформацію в прибутково–видаткові книги, не
поспішали складати звіти, або й зовсім їх не представляли. Найбільше
таких випадків траплялося наприкінці ХVІІІ – початку ХІХ століть, коли
система діловодства на Волині тільки починала формуватися. Приміром,
із рапорту Заславського духовного правління у консисторію від 25 липня
1799 р. дізнаємося, що священик с. Клембовка С. Каландович не звертав
ніякої уваги на те, що церковний староста протягом 1797–1799 рр. не
вносив записів до прибутково–видаткової книги, хоча останній засвід-
чив, що і грошові надходження, і витрати здійснювалися [5,арк.1–1 зв.].
Подібна ж ситуація була виявлена благочинними Василем Свінцицьким
та Олексієм Терешкевичем. При огляді справ Воскресенської церкви
містечка П’ятка Житомирського повіту з’ясувалося, що священик Кирило
Герасимович протягом 1800–1801 рр. теж не записував прибутків та
видатків [6,арк.1–2]. Такі приклади не є поодинокими, а лише ілюструють
загальну картину. Отже, оскільки книги не велися, значить і не складалися
необхідні звіти й це призводило до затримок зі складанням генерального
екстракту по єпархії, або неправильності вказаної інформації в ньому.
Порушення звітності фінансової документації спостерігалися і в дру-
гій половині ХІХ ст., тому 18 червня 1874 р. було видано циркулярний
указ по духовному відомству, щоб звіти, над якими здійснюється дер-
13
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
жавний контроль, доставлялися без затримок. Резолюція архієпископа
Агатангела на цьому указі від 14 липня 1874 р. ще раз засвідчувала про
його обов’язкове виконання і в межах Волинської єпархії, адже «из дел
Волынской духовной консистории оказывается, что места и лица духо-
вного ведомства Волынской епархии тоже весьма часто не доставляют
затребованные от них сведения нужные сей Консистории к денежным
отчетам…». Священики та благочинні, на ім’я яких часто надсилалися
церковні, сирітські та інші суми, рідко доповідали консисторії про час їх
отримання та про записування їх у прибутково–видаткові, опікунські та
інші книги. Тому приписом від 25 січня 1875 р. їм нагадували про необ-
хідність здійснення цього [7,арк.1–4 зв.].
Починаючи з 1809 р., при кожній церкві мали щороку складати
окрему відомість про надходження та витрати так званих «свічкових»
грошей. Хоча в прибутково–видаткові книги вносилася ця інформація,
але оскільки обіг коштів в цій сфері був одним з найбільших, то Синод
прагнув відати про детальний стан справ саме з цього питання. Такі
надходження могли використовуватися лише на утримання духовних
училищ та на закупівлю воску й свічок [22,с.446–450]. Використовувати
їх на будь–які інші потреби суворо заборонялося. Невикористані кошти
відсилали в імператорські опікунські ради для прирощення їх відсотками
[21,с.1004–1006].
У кожній парафії обов’язково велися вінчикові книги, на основі яких
у кінці кожного року робили окрему звітну відомість та здавали благо-
чинним до 1 січня кожного наступного року. В ній обов’язково зазначали
кількість отриманих, використаних, залишок вінчиків та молитовних
листів. В цій відомості також писали – скільки кожного місяця померло
дорослих та малолітніх і якої вартості та виду вінчики чи молитви вико-
ристані. Перед здачею таку книгу звіряли з метричною стосовно кількості
померлих і вираховували отриману суму.
Окремо також складалися відомості про пожертвування, які над-
ходили на користь певної церкви. Вони ділилися на три частини: збори,
пожертвування та крадіжки. В першій вписували кількість кружкового,
гаманцевого, свічного зборів, що використовували на облаштування церк-
ви, та прибутки з маєтків; в другій – внесені парафіянами кошти на користь
гроба Господнього, покращення побуту православних прочан в Палестині,
відродження православ’я на Кавказі, поширення православної віри між
язичниками, допомогу духовенству, навчальні заклади тощо; в третій –
кількість випадків крадіжок та суму завданих збитків [17,с.357].
Таким чином, незважаючи на незначну збереженість фінансової доку-
ментації церков Волинської єпархії, наявна її частина в архівних фондах
може слугувати для вивчення ряду аспектів церковного життя Волині.
Список використаних джерел
1. Богословский И. П. Полный круг духовных законов, действия, объязаности
и права лиц православного белого и монашествующего духовенства, как
подчиненных, так и начальствующих с приложением указов и определений
Святейшего Правительствующего Синода, наказов благочинным и церковным
старостам и разъяснения отдельных случаев пастырской практики. – М., 1878. –
387 с
2. Волынские епархиальные ведомости. – 1877. – №6. – Ч.оф. – С.161–207.
3. Там само. – №11. – Ч.оф. – С.333–334.
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
4. Там само. – 1895. – №27–28. – Ч.оф. – С.671–672.
5. Державний архів Житомирської області. – Ф.1. – Оп.1. – Спр.343.
6. Там само. – Оп.2. – Спр.19.
7. Там само. – Оп.20. – Спр.921.
8. Там само. – Оп.83. – Спр.8.
9. Там само. – Ф.578. – Оп.1. – Спр.2.
10. Там само. – Спр.6.
11. Там само. – Спр.11.
12. Державний архів Рівненської області. – Ф.485. – Оп.2. – Спр.15.
13. Там само. – Спр.16.
14. Там само. – Спр.25.
15. Там само. – Спр.29.
16. Там само. – Спр.30.
17. Там само. – Спр.34.
18. Там само. – Спр.35.
19. Полное собрание законов Российской империи. – Т. ХХХ. – Собр. 1–е. –
Спб., 1830. – №22971. – С.185–191.
20. Там само. – №23080. – С.305–313.
21. Там само. – №23694. – С.1003–1006.
22. Там само. – Т. ХХХІ. – №24418. – С.446–450.
23. Правила и формы церковного письмоводства. Приложение к журналу
«Пастырский Собеседник». – М., 1899. – 216 с.
Кондратюк Ю.С. Порядок формирования финансовых документов церк-
вей Волынской епархии конца ХVІІІ – начала ХХ веков
Освещается деятельность духовенства в сфере формирования финансовой
документации церквей Волынской епархии конца ХVІІІ – начала ХХ вв.
Ключевые слова: духовенство, документы, церковь, Волынская епархия.
Kondratiuk, Y.S. Order of formation the financial documentations at church
parishes of the Volynsk diocese at the end of XVIII – to beginning of XX
centuries
The scientific article is devoted to studying of activity of clergy in formation of the
financial documentations which was conducted at church parishes of the Volynsk
diocese at the end of XVIII – beginning of XX centuries.
Key words: clergy, documents, church, the Volynsk diocese.

14 15
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94 (477.51) «1906/1907» Герасимчук О.М.
Створення землевпорядних комісій в
Чернігівській губернії (1906–1907 рр.)
Розглянуто початковий етап столипінської аграрної реформи
в Чернігівській губернії, а саме процес створення землевпо-
рядних комісій.
Ключові слова: Чернігівська губернія, аграрна реформа, община,
землевпорядні комісії
На зламі ХІХ–ХХ ст. економіка Російської імперії опинилася в стані
затяжної депресії, що поставило під загрозу існування самої держави.
Особливо критичне становище склалось в сільському господарстві.
Причину низького рівня ефективності сільськогосподарського виробни-
цтва і, відповідно, кризи у збиранні податків, провідні аграрні спеціалісти
вбачали у існуванні общинної системи землеробства, яка стримувала під-
вищення продуктивності селянського господарства і розвиток ринкової
економіки. На порядок денний була поставлена необхідність реформу-
вання аграрних відносин, що мало привести до зростання прибутковості
селянського господарства, вирішення проблеми злиденного існування
селян і збідніння казни.
Процес створення землевпорядних комісій знайшов певне відо-
браження у роботах дослідників аграрної історії. Зокрема, до цих
проблем звертавсь у своїх публікаціях авторитетний український історик
М.Якименко, який досліджував процес становлення фермерських госпо-
дарств на рубежі ХІХ–ХХ століть[1;2]. Вчений–аграрник С.Дубровський
розглядав створення землевпорядних комісій як спробу уряду примирити
аграрні антагонізми на селі при збереженні в першу чергу інтересів помі-
щиків і сільських багатіїв[3]. На думку історика С.Сідєльнікова створення
землевпорядних комісій було лише одним із заходів самодержавства в
загальному процесі підготовки аграрних реформ[4;5;6]. Професор росій-
ської історії із США Девід Мейсі вважав створення землевпорядних
комісій намаганням уряду безпосередньо контролювати процес аграрних
перетворень, оминаючи місцеві органи влади[7]. Разом з тим спостеріга-
ється недостатнє висвітлення проблем створення землевпорядних комісій
у Чернігівській губернії. Тому метою даної статті є показ специфіки регі-
ону в плані особливостей процесу створення землевпорядних комісій на
тлі загальноімперських подій.
Першим суттєвим кроком у напрямі аграрних перетворень в общинно-
му землеволодінні став царський указ від 4 березня 1906 р. про створення
губернських і повітових землевпорядних комісій[1,с.64]. Водночас у
столиці було утворено комітет землевпорядних справ при Головному
16
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
управлінні землевпорядкування і землеробства, який виконував роль
координаційного центру[11,с.33]. В указі від 4 березня вказувалось, що
«в обов’язки землевпорядних комісій ставиться вияснення становища
селянського землеволодіння для сприяння Селянському банку в його
операціях у даному повіті». Згаданим комісіям доручалось обговорення
питань щодо доцільності придбання банком пропонованих для купівлі
маєтків і щодо порядку ліквідації їх, встановлення ступені потреби селян
в землі і сприяння у виясненні її дійсної вартості[5,с.64].
Видаючи даний наказ уряд висловлював надію, що «спільною працею
у згаданих комісіях землевласників і селян будуть поступово полегшені
нагальні потреби сільського населення при неодмінній умові непоруш-
ності приватної власності як корінного стану державного порядку і
блага суспільного»[3,с.97]. Головним завданням цих комісій повинна
була стати допомога Селянському банку в його землевпорядній діяль-
ності. Функції їх мали бути суто консультативними без утисків банку в
купівлі і продажу поміщицьких земель селянам[6,с.130]. Через фінансові
труднощі землевпорядні комісії створювались в першу чергу там, де була
активна діяльність Селянського банку, або там, де про це клопотали
губернатори[5,с.70].
Як зазначалось у циркулярі №21 головноуправляючого землевпо-
рядкуванням і землеробством Б.Васильчикова від 30 червня 1907 р.,
«найважливішим обов’язком землевпорядних комісій є робота з досяг-
нення добровільної угоди між зацікавленими сторонами і вироблення всіх
деталей, усіх конкретних моментів кожного відокремлення»[8,арк.88зв.].
На губернські землевпорядні комісії указом було покладено обов’язок
«об’єднання дій повітових землевпорядних комісій, спостереження за їх
діяльністю і вирішення суперечностей, що виникають»[8,арк.85]. Серед
переліку сфер діяльності землевпорядних комісій визначалась і така,
як «сприяння сільським громадам у поліпшенні умов землеволодіння і
землекористування, встановленні більш досконалих способів ведення гос-
подарства на надільних землях»[8,арк.88]. Активну участь в утвердженні
одноосібних господарств шляхом виходу їх з общини повинні були також
взяти земські начальники, які в ряді випадків могли самостійно приймати
те чи інше рішення. Одночасно зі створенням на місцях землевпорядних
комісій у столиці розпочав роботу координуючий центр – комітет зем-
левпорядних справ[2,с.7].
Закон 9 березня 1906 р. мав важливе значення, оскільки передбачав
значне посилення авторитету уряду і влади бюрократії на місцях і пока-
зував рішучість уряду безпосередньо регулювати господарчий устрій
селян з метою вирішення аграрної проблеми і підвищення селянського
добробуту. Робота новостворених комісій ознаменувала собою першу
стадію бюрократичного державного перевороту, спрямованого на те, щоб
усунути місцеві органи влади від проведення аграрної реформи, зберігши
контроль над реформою в руках самого уряду[7,с.10]. Створенням землев-
порядних комісій уряд також сподівався хоч в якийсь спосіб заспокоїти
незадоволене селянство[6,с.130–131].
Комісії, що підпорядковувались Комітету із землевпорядних справ,
складались із чиновників (у губернських їх було по вісім, у повітових – по
п’ять), яких призначали, та обраних осіб: по чотири від місцевих поміщиків
17
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
і по три від селян[5,с.70]. Згодом відповідно до закону про землевпоряд-
кування 1911 р. число представників селян у повітових комісіях було
збільшено до чотирьох, а в губернських зменшено до одного[5,с.273].
Губернські комісії мали очолювати губернатори (в Чернігівській губер-
нії до 01.06.1909 р. – М.М.Родіонов[10,с.174]), або губернські керівники
дворянства, а повітові – місцеві керівники дворянства. За відсутності
повітового дворянського керівника головування переходило до його
заступника або до голови повітової земської управи[8,арк.100].
Фактичне керівництво землевпорядною установою найчастіше лягало
на одного з членів комісії, який мав статус неодмінного («непременного»)
члена. Вони призначались головноуправляючим Головного управління
землевпорядкування і землеробства за рекомендацією губернаторів. Без
них не могли відбутися засідання комісій, тому їх і звали неодмінними
членами. Призначені на цю посаду повинні були мати віковий ценз 25–55
років, вищу освіту (агрономічну або юридичну), добре знати повіт і мати
певний досвід в даній діяльності. Для досвідчених кандидатів допускались
навіть винятки щодо вікового, майнового і освітнього цензу[8,арк.22].
Крім представників Дворянського і Селянського поземельного банків,
до складу згаданих комісій також включались члени окружного суду, 6
представників земства і 3 селян, що володіли надільною землею[1,с.64].
Окрім штатних працівників, до складу комісій входило на громадських
засадах чимало представників різних адміністративних органів. Селяни
навряд чи могли вплинути на прийняття рішень землевпорядних комі-
сій, тому вони нерідко відмовлялись обирати туди своїх представників.
За інформацією, яка надійшла від губернаторів, близько 10% волосних
сходів відмовились обирати своїх представників до повітових землев-
порядних комісій. Найбільше серед українських губерній таких відмов
було зафіксовано в Полтавській губернії[2,с.7]. Подібні відмови мали
місце і на Чернігівщині, з приводу чого 16 листопада 1906 р. на засіданні
Ніжинської повітової землевпорядної комісії начальником переселен-
ського управління Г.Глінкою було висловлено стурбованість, однак він
попрохав голову повітової комісії Ю.Глібова все–таки запрошувати на
засідання і селянських представників від цих волостей[9,арк.9]. На засі-
данні цієї ж повітової землевпорядної комісії 19 грудня 1906 р. волосним
зборам, які не мали своїх представників у комісіях, було запропоновано
обрати уповноважених для присутності на засіданнях комісій з правом
дорадчого голосу[9,арк.10].
На засіданні Ніжинської повітової землевпорядної комісії 16 листо-
пада 1906 р. начальник переселенського управління Г.Глінка роз’яснив
членам комісії їх обов’язки щодо переселенської політики. Повітова
землевпорядна комісія повинна була встановити потреби населення в
допомозі від уряду при переселенні. Якщо переселенці мали право корис-
туватись лише загальними пільгами, то клопотання селян направлялись
земським начальникам для безперешкодної видачі ходацьких і прохідних
свідоцтв. Клопотання селян про особливі пільги комісія передавала в комі-
тет із землевпорядних справ. Окрім вищеназваного в обов’язки комісій
входило доведення до селян інформації про переселення[9,арк. 9].
Землевпорядні комісії мали розпочати діяльність насамперед в тих
повітах і губерніях, де знаходилась найчисельніша частина безземель-
18
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
них селян і де були найбільші площі поміщицьких земель. Протягом
1906–1907 рр. такі комісії були створені в усіх 15 повітах Чернігівської
губернії: у 1906 р. в Городнянському, Чернігівському, Ніжинському,
Суразькому, Новгород–Сіверському, Глухівському, а в 1907 р. – в усіх
інших повітах[8,арк.26зв.].
21 травня 1906 р. за підписом головноуправляючого землевпорядку-
ванням і землеробством князя Васильчикова усім губернаторам України
були направлені телеграми з вимогою негайно розпочати роботу по
створенню згаданих комісій[2,с.7]. Наказом від 19 вересня 1906 р. землев-
порядним комісіям було розтлумачено їх функції і повноваження, а також
поставлено головне завдання: сприяти селянам в переході до покращених
форм землекористування, в т. ч. до виокремлення ділянок із общинної
землі у власність окремих господарів[8,арк.88].
Для вирішення проблеми кадрового забезпечення технічної діяльності
із землевпорядкування згідно з «Додатком до наказу землевпорядним
комісіям», затвердженим комітетом по земельних справах 19 вересня
1906 р., штатним співробітникам комісій встановлювалась досить висо-
ка заробітна плата: завідуючому землевпорядними роботами – 208 крб.
на місяць, неодмінному члену повітової комісії – 166 крб., старшому
землеміру – 125 крб., землеміру – 75 крб., секретарю – 50 крб., чинов-
нику з особливих доручень, якого відрядив Петербург для контролю за
ходом робіт, – від 1 200 до 3 000 крб. на рік[8,арк.23зв.]. Для порівняння
зазначимо: в більшості губерній України у 1908–1912 рр. місячна платня
сільськогосподарського робітника становила близько 10 крб., а промис-
лового – 25 крб.[1,с.64–65].
На 1 січня 1907 р. в Україні вже було створено 42 повітові зем-
левпорядні комісії (з них на Чернігівщині – 6[8,арк.26зв.]). У 1907 р.
передбачалось створити ще 96 (в Чернігівській губернії – 9), тобто
завершити формування механізму реалізації столипінського аграрного
законодавства. Губернські комісії, які повинні були розв’язувати проблеми
загальногубернського характеру, стали працювати в основному з 1907 р.
[11,с.33]. Для прискорення процесу створення повітових землевпорядних
комісій, а також для роз’яснення суті нового земельного законодавства
і урядової політики у жовтні 1906 р. П.Столипін відправив в губернії
найвищих чиновників. У Чернігівську губернію було направлено вже
згадуваного начальника переселенського управління дійсного статського
радника Г.Глінку[2,с.8]. Здійснивши вищенаведені організаційні заходи,
уряд підготував таким чином, відповідну базу для наступних кроків у
проведенні аграрної реформи.
Свою роботу новостворені повітові землевпорядні комісії в Чернігів-
ській губернії розпочали вже в жовтні 1906 р. Так, на першому засіданні
Ніжинської землевпорядної комісії 4 жовтня 1906 р. були розглянуті
наступні питання: про відкриття комісії і оголошення про це в місцевій
пресі; ознайомлення населення із завданнями комісії відповідно до Наказу
землевпорядним комісіям від 19 вересня 1906 р.; поставлення вимоги до
волосних правлінь про надання комісії відомостей про мешканців населе-
них пунктів і кількість та категорії землі (надільної, купленої), якою вони
володіють, та на яких правах вони нею володіють – общинно чи подвірно.
У випадку общинного землеволодіння, комісію необхідно було повідоми-
19
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ти, коли відбувся останній переділ такої землі. Крім того, порушувалось
питання про клопотання перед Управлінням державних маєтностей щодо
надання відомостей про казенні землі Ніжинського повіту, а також перед
Головним штабом щодо надання комісії топографічної карти Ніжинського
повіту. Засідання землевпорядної комісії планувалось проводити один раз
на місяць, а канцелярія комісії за винятком неприсутніх днів працювала
щоденно[9,арк.1–2].
Таким чином, у процесі реалізації аграрних перетворень губернські і
повітові землевпорядні комісії мали відігравати роль посередника між цен-
тральними і місцевими органами влади. На Чернігівщині землевпорядні
комісії були створені в усіх без винятку повітах і розпочали свою діяль-
ність одними з перших в Україні, що пояснювалось важливістю проблеми
реформування земельних відносин в губернії і значними масштабами
робіт, які передбачалось здійснити в регіоні за допомогою цих комісій.
Створенням землевпорядних комісій у 1906–1907 рр. було дано старт
майбутній аграрній реформі, яка повинна була забезпечити економічні,
соціальні і правові передумови для того, щоб на селі в масових масштабах
з’явилась фігура самостійного селянина–господаря, власника землі, який
би був прямо зацікавлений у підвищенні її родючості, зростанні врожаїв і
продуктивності тваринництва. На думку реалізаторів реформи здійснення
комплексу накреслених заходів мало сприяти підвищенню ефективності
сільського господарства, що, в свою чергу, наповнило б казну і допомогло
країні вийти з кризи.
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
10. Черниговские губернаторы и вице–губернаторы. Биобиблиографический
справочник / сост. Морозова А.В., Полетун Н.М. – Чернигов: РИК «Деснянская
правда», 2006. – 200 с.
11. Мордвінцев В.М., Мордвінцева В.Ф. Земельна реформа Столипіна та її
вплив на землеустрій в Україні (сучасний погляд на події) // Державний інфор-
маційний бюлетень про приватизацію. – 2001. – №11. – С.32–34.
Герасимчук А.М. Образование землеустроительных комиссий в
Черниговской губернии (1906–1907 гг.)
Рассматривается начальный этап столыпинской аграрной реформы
в Черниговской губернии, а именно создание губернской и уездных земле-
устроительных комиссий.
Ключевые слова: Черниговская губерния, аграрная реформа, община,
землеустроительные комиссии.
Gerasimchuk, O.M. Formation of the land managemental commissions in the
Chernihiv province (1906–1907)
The author reveals the initial stage of Stolypyn’s agrarian reform in the
Chernihiv province, namely creation of provincial and district land managemental
commissions.
Key words: Chernihiv province, agrarian reform, community, land managemental
commissions.

Список використаних джерел

1. Якименко М.А. Приватизація селянської надільної землі в Україні
1906-1917 рр.: причини, зміст, наслідки // Економіка України. – 1997. –
№8. – С.62–70.
2. Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства
в Україні після скасування кріпосного права (1861–1918 рр.) // Український
історичний журнал. – 1996. – №1. – С.3–14.
3. Дубровский С.М. Столыпинская земельная реформа. Из истории сельско-
го хозяйства и крестьянства России в нач. ХХ в. – М.: Изд–во Академии Наук
СССР, 1963. – 600 с.
4. Сидельников С.М. Аграрная реформа Столыпина. Уч. пособие. – М.:
Изд– во Моск. ун–тета, 1973. – 335 с.
5. Сидельников С.М. Аграрная политика самодержавия в период империа-
лизма. – М.: Изд–во Моск. ун–тета, 1980. – 289 с.
6. Сидельников С.М. Земельно–крестьянская политика самодержавия в пред-
думский период // История СССР. – 1976. – №4. – С.124–135.
7. Мэйси Д. Земельная реформа и политические перемены: феномен
Столыпина // Вопросы истории. – 1993. – № 4. – С.3–19.
8. Державний архів Чернігівської області в м. Ніжині. – Ф.1336. – Оп.1. –
Спр.24. – Циркуляры Черниговского губернатора о порядке проведения аграрной
реформы (19 января – 30 ноября 1907 г.). – 150 арк.
9. Там само. – Ф.1336. – Оп.1. – Спр.89. – Протоколы заседаний Нежинской
уездной землеустроительной комиссии за 1906 г. (4 октября – 19 декабря 1906 г.). –
14 арк.

20 21
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 37.013: 316.1 Карпець Л.А.
Система виховання й освіти
(з досвіду В.А. Жуковського)
Розглядається система виховання й освіти з урахуванням
досвіду В.А.Жуковського, який працював при дворі імпе-
ратора Миколи ІІ, виховуючи майбутнього імператора
Олександра ІІ. Особлива увага приділяється системі освіти з
урахуванням вікових періодів у поєднанні практичної логіки
й моральності.
Ключові слова: система виховання, вікові періоди,
В.А.Жуковський, система освіти.
Пошук нових форм організації системи виховання й освіти є клю-
човим моментом уже багатьох поколінь. Останнім часом стає все більш
очевидним те, на скільки важливо здійснювати правильний підхід у сфері
освіти, адже продуктивність життя дорослої людини залежить найчастіше
від того, що накопичено нею в дитинстві.
Сьогоднішня освіта повинна бути спрямована перш за все на фор-
мування всебічно розвиненої творчої особистості. На часі є досить
актуальним питання змісту навчально–виховної роботи в школі з ура-
хуванням вікових періодів дитини, що дасть можливість забезпечити
фізичну, психологічну, соціальну готовність учня до подальшого життя.
Значної уваги надавав системі освіти відомий просвітитель
В.А.Жуковський, тому наше завдання полягає саме в розгляді цієї системи
й вивченні досвіду відомого педагога.
Перші роки життя дитини мають чи не найважливіше значення для
майбутнього формування особистості, її культури і світогляду. Саме
в шкільні роки в дітей закладаються ті першооснови, той фундамент
дорослості, спираючись на який людина буде будувати в подальшому
своє життя. Мова йде про рівень набутих у дитинстві якостей і навичок,
та про діапазон її розвитку.
Саме в дитинстві формуються першооснови таких якостей особис-
тості, як любов і повага до близьких, батьківщини, старших, ввічливість,
культура, вміння спостерігати й оцінювати красу, мужність. Саме в цьому
віковому періоді набуваються перші навички спілкування, формується
поняття честі й гідності. У цьому віці безмежні можливості навчання,
розвитку закладених природою задатків та обдарувань. Школа отримує
можливість розвивати особистість на тому фундаменті, який дитина
отримала в дошкільні роки. А тому вона не стільки формує перші осно-
ви, скільки розвиває якості, здібності, моральну уяву й установки на
набутий досвід і фундамент сім’ї. У цьому плані показова система освіти
22
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
і виховання майбутнього імператора Росії Олександра другого. Звертає
на себе увагу підбір педагогів імператором Миколою І, який обрав
педагогом–наставником для сина російського поета–романтика Василя
Андрійовича Жуковського.
Немаючи можливості відмовити імператорові, В.А.Жуковський
попрохав довгу відпустку для підготовки до важкого й відповідального
обов’язку керівника розумовим і моральним вихованням спадкоємця
російського престолу. У листі до племінниці В.А.Жуковський писав з
Дрездена: «Роботи у мене багато, на руках моїх важлива справа. Мені не
лише потрібно навчатись, але і самому навчати, так що не маю права й
можливості витрачати жодної хвилини на щось інше …» [3,с.385].
Поет багато займався самоосвітою, готуючи себе до педагогічної
діяльності. Як педагог і вихователь Жуковський бачить свою мету не в
особистому успіхові, а в тому, щоб нести благодійні плоди для людства.
«Для мене, – пише він у одному з листів, – явища історії, люди, які склали
щастя чи нещастя свого часу, не служать більш простими предметами
допитливості, але я бачу в них уроки, які можуть бути прочитані, зразки,
які можуть бути запропоновані, небезпека, яких слід уникати, і заняття
… завжди можуть мати своє корисне застосування» [3,с.390]. У плані
навчання Жуковським був проголошений лозунг «освіта для благодійнос-
ті». Освіта досягає цієї мети розвитком запропонованих добрих якостей,
виховуючи у людині характер морального, оберігаючи від зла, викоріню-
ючи злі наміри і схильності, знайомлячи з тим, що люди є, з тим, чим вони
повинні бути, які якості правильні, з тим, для чого вони призначені.
Якщо уважно аналізувати всю систему освіти, яку В.А.Жуковський
сформував для себе, то можна все його вчення поділити на три періоди: під-
літковий період від 8 до 13 років, – підготовче навчання, юності, від 13 до 18
років – навчання детальне, і перших років молодості, від 18 до 20 років, –
навчання застосовуване. Всі три періоди мають свої особливості.
Перший період В.А.Жуковський порівнює з приготуванням до подоро-
жі, потрібно дати в руки вихованцю компас, – під яким мається на увазі
початковий розвиток розуму і серця, з допомогою яких засвоїти коротко
і в послідовності ті знання, які будуть згодом викладатися детально, дати
учневі засоби для отримання інформації і для відкриттів на шляху – тобто
навчити його мовам і розвивати природні задатки. Потрібний особливий
підхід до дітей молодшого шкільного віку. Як стверджують науковці,
в дитини досить рано формується цілісний «образ світу», який легко
руйнується, якщо її передчасно включити в шкільну систему чисельних
навчальних предметів. І в результаті діти одержують «розрізнені, мозаїчні
знання, які в подальшому потребують об’єднання для сприймання цілісної
картини світу, формування гармонійної цілісної особистості» [2,с.193].
У другому періоді освітнього процесу, на думку Жуковського, зна-
чення має сама подорож вихованця. Є все необхідне для орієнтації у
вирі освіти – компас в руках, карта відома й дороги намічені. Успішно
проведений перший етап не дає небезпеки заблукати, оскільки розум
підготовлений, а допитливість збуджена. Щоб уникнути незрозумілості
й безладу в поняттях, окремо повинні викладатися науки, які потрібні
як члену суспільства з високим рівнем освіти, і більш детально ті, що
потрібні за призначенням. Під першим Жуковський має на увазі науки
антропологічні, які мають на увазі людину: історія, географія, етногра-
23
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
фія і статика, політика й філософія. Під другим – науки онтологічні (у
філософії – вчення про буття, про основні начала всього існуючого), до
яких належать: математика, природознавство, історія, фізична географія,
технологія, фізика.
У третьому періоді подорож закінчується. Дані зібрано, залишається їх
оглянути, привести в порядок і визначити, яким повинно бути подальше
їх використання. У цьому періоді завдання педагога–наставника полягає
в тому, щоб пробудити самостійність вихованця, який, не займаючись нія-
кою наукою окремо, сам складає собі корінні правила життя, як витвір того,
що дало йому виховання й навчання. Посібником для того, хто закінчив
третій етап освіти є класична книга, переважно та, яка знайомить з висо-
ким призначенням людини, країною, якій вона повинна посвятити своє
життя. Самостійні знання, самоосвіта для будь–якої особистості повинні
бути кінцевим висновком двох попередніх періодів освіти.
У системі освіти Жуковського третій період є найголовнішим, оскіль-
ки саме цей період дає людині можливість зробити самостійний висновок
із двох попередніх: 1) огляд знань, набутих у другому періоді; 2) погляд
на місце, яке посідає людина в суспільстві, і на обов’язки, з ним пов’язані;
3) звіт самому собі, перед самим собою й утвердження в правилах добро-
дійності; 4) ідеал людини взагалі.
Із усієї сукупності вчення Жуковського видно, що в системі освіти
особлива увага приділяється першому періодові, головним завданням
якого є уникнення у викладанні плутанини й безладу, суворо дотримува-
тися системи й постійно переходячи від легкого до важкого. Всі предмети
навчання у нього розділені на чотири розряди.
До першого розряду належить і практична логіка для освіти розуму
та початку моральності, для освіти серця. Паралельно тренується розум
засвоєнням початкових понять геометрії, лічби, російської граматики,
розвивається серце ознайомленням з головними фактами священної
історії та знаходження у них моральних правил, які базуються на вченні
Спасителя.
У другому розряді програма розширюється. На питання: де я і що мене
оточує? Дають відповідь природні науки: географія, загальні поняття про
мінералогію, геологію, ботаніку й зоологію. Звідси природній перехід до
людини, і формується друге питання: що я? Пояснюють людину як саму
себе, загальні поняття про будову людського тіла, в сенсі фізичному,
і загальні поняття психології, в сенсі моральному. Ставлення людини
до довкілля визначає технологія; ставлення її до людини й до суспіль-
ства – природне право, історія, географія і статистика. Третє питання:
чим я повинен бути? Відповіддю слугує мораль, як вираження мораль-
ного обов’язку людини перед собою, і політика, як вираження суспільної
моралі, обов’язків її перед суспільством. Четверте питання: для чого я
призначений? Пояснює філософія як учення про людину, істоту духовну
й безсмертну, Богопізнання, яке охоплює релігію природну й відверту.
Особлива увага системи освіти Жуковського звертається на методику
викладання. Тут він виступає за розмовну мову при читанні лекцій, які збу-
джують самостійність учня зі спостереженням поступовості, збереженням
міри, всіляким полегшенням праці, які досягаються під час викладання.
Третій розряд складає навчання іноземним мовам: французькій,
німецькій, англійській і польській, з допомогою правильної вимови, прак-
24
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
тичного набуття навичок говорити й розуміти те, що говориш, і легких
вправ у складі.
До четвертого розряду належить розвиток природних обдарувань,
викладання малювання й музики, гімнастика, робота й читання. З
малюванням Жуковський поєднує знайомство з головними основами
архітектури, а також з ілюстрацією інших навчальних предметів; про
гімнастику він говорить, що мета гімнастичних вправ є не один розвиток
і зміцнення сил тілесних, але в той же час і дарування мужності та спосо-
бів володіння собою за всіх обставин життя, і тому ця важлива частина
виховання вимагає методичного плану, як і всі інші. Для вправи у ручній
роботі він пропонує токарську і столярську майстерність, і навіть іграш-
кове кораблебудування.
У системі освіти Жуковського важливе місце має вибір книг для читан-
ня. Він вважав, що читання повинно йти поряд з навчанням. Потрібно
читати мало, систематично, переслідуючи тільки корисне: «немає шкід-
ливішої звички, як читати все, що потрапляє в руки. Це призводить до
безладу ідей і псує смак» [1,с.640]. Цю думку підтверджує англійський
романіст і державний діяч ХІХ ст. Едвард Бульвер, вважаючи, що із
наукових творів слід читати, надаючи перевагу найновішим, із літера-
турних – найбільш старе. Класична література не перестає бути новою.
У системі Жуковського особлива увага приділяється укладанню обраної
бібліотеки дитячого читання для першого періоду навчання. На його
думку бібліотека повинна складатися з трьох відділень: перше – містить
весь навчальний курс, лекції також з картинами, малюнками, таблицями;
друге – навчання приємне, тобто зібрання книг для заняття розуму й
уяви, оживлення морального почуття й утворення смаку; третє – читан-
ня з настановами, книги, які відповідають за змістом виховним цілям і
узгоджені з планом та предметами викладання.
Як педагог Жуковський не прагнув відповідати за свої здібності, він
відповідав за любов свою до педагогічної діяльності. Розуміючи, що дає
освіту майбутньому Цареві, він усвідомлював, що Його величності потріб-
но бути не вченим, а просвітником. Просвітництво повинно познайомити
людину лише зі всім тим, що в його часи необхідне для загального блага,
і в блазі спільному – для його власного. В істинному сенсі просвітництво
є багатогранним знанням, поєднаним з моральністю. Людина знаюча, але
високо моральна, буде шкодити, оскільки погано, якщо вона буде вико-
ристовувати відомі їй способи дій. Людина моральна, але мало освічена,
буде шкодити, оскільки з її добрими намірами не буде знати способів дій.
А тому просвітництво поєднує знання з правилами. Воно необхідне для
приватної людини, оскільки кожний на своєму місці повинен знати, що
робити і як чинити. Воно необхідне для народу, оскільки народ освічений
більше прив’язаний до закону, в якому містить його моральність, і до
порядку, в якому полягає його благодійність і безпека. Воно необхідне
для народоправлінця, оскільки одно воно дає способи діяти благодійно.
Цього загальноприйнятого правила дотримувався В.А.Жуковський,
упроваджуючи свою систему освіти і перевіряючи її в процесі навчання
та виховання майбутнього імператора Росії.
Василь Андрійович не соромився бути вимогливим до Миколи І і
тим більше у своїй програмі вимагав від майбутнього імператора бути
освіченим. У системі Жуковського є багато того, що необхідне для тих,
25
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
хто прагне стати на чолі окремого регіону й держави. У «Плані вчення»
Жуковського є те, що дуже знадобилося б державним діячам, те чого бага-
тьом з них не вистачало. Від майбутнього імператора він вимагав: «Вір,
що влада Царя походить від Бога, але вір цьому, як вірили Марк Аврелій
і Генріх Великий; цю віру мав і Іоан Грозний, але в душі його вона була
згубною насмішкою над Божеством і людством.
Поважай закон і навчи поважати його своїм прикладом; закон, який
зневажає цар, не буде оберігати й народ.
Люби і розповсюджуй просвітництво, воно – найсильніша підпора
благонаміреної влади; народ без просвітництва є народ без гідності, ним
здається легко управляти лише тому, хто хоче володарювати для однієї
влади, але зі сліпих рабів легше зробити бунтарів, а ніж із підданих осві-
чених, які вміють цінувати порядок і закон.
Поважай загальну думку – вона часто буває просвітителем Монарха:
вона – найвірніший помічник його, оскільки найсуворіший суддя вико-
навців його волі …
Люби свободу, тобто правосуддя, оскільки в ньому і милосердя Царів
і свобода народів; свобода і порядок – одне і теж. Любов царя до свободи
стверджує любов до покори у підданих.
Володарюй не силою, а порядком; істинна могутність Государя не
серед кількості його воїнів, а в благодійності народів.
Будь вірний слову: без довірливості немає поваги, не шанований
безсильний.
Оточуй себе гідними тебе помічниками; сліпе самолюбство Царя від-
даляє від нього людей порядних.
Поважай народ свій: тоді він стане гідним поваги. Люби свій народ:
без любові Царя до народу немає любові народу до Царя. Не обманюйся
щодо людей і всього земного, але май в душі ідеал прекрасного – вір у
доброчинність» [3,с.395].
Система освіти Жуковського, або як він сам називав її «План учення»,
почала здійснюватися ним по приїзді із відрядження до Німеччини в 1826
році й була високо оцінена назначеними вчителями. Так, законовчитель
протоієрей Андріївського собору Санкт–Петербургу, доктор богослів’я
Г.П.Павловський, готуючи свою записку про релігійне виховання
Наступника записав: «До відвертості цієї привернув мене прекрасний,
точно з духу часу сформований «План учення», за яким запропоновано
утворювати високого вихованця. І такі думки про виховання викладені
вільно, шляхетно й розумно» [3,с.396].
Сам В.А.Жуковський викладав російську мову, загальну граматику,
початкові поняття фізики і хімії. Головним правилом у викладанні для
нього було: «краще мало, але добре, а ніж багато й погано, так як ми не
ганяємося за блискучим успіхом, а повинні повідомити учневі не поняття
у послідовному зв’язку й заохотити його до занять» [3,399].
Система освіти Жуковського дала свої плоди. Освіченість Імператора
Олександра ІІ відома в історії Росії. Ним багато зроблено у сфері про-
світництва народів. Особливо після призначення в 1858 році міністром
народного просвітництва Е.П.Ковалевського, попечителя Московського
навчального округу. При ньому були засновані педагогічні курси при
університетах для підготовки викладачів середніх і нижчих навчальних
закладів. Сформувалось і діяло Положення про двохрозрядні жіночі
26
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
училища Міністерства народного просвітництва. Усі училища були від-
дані під покровительства Імператриці Марії Олександрівни. Училищам
було присвоєно найменування «Маріїнські». У 1860 році запроваджені
недільні школи для осіб усіх соціальних станів.
Світогляд самого Василя Андрійовича Жуковського сформувався під
впливом свого педагога Антона Антоновича Прокоповича–Антонського,
який очолював з 1791 року благородний пансіон при Московському
університеті. Його промова «Про виховання» на університетському акті
у 1798 році полонила юного Жуковського. Прокопович–Антонський
зважив, що злі й добрі властивості людини залежать від виховання, а
доля цілих народів залежить від виховання молодих людей. Предметом
виховання, на його думку, повинен бути розвиток тілесних і душевних зді-
бностей людини та її освіта. На перший план він висував історію, фізичні
й математичні науки та мови. Особливе ставлення у нього було до рідної
мови. Основну увагу потрібно приділяти вітчизняній мові й докладати
багато старань і зусиль для досягнення з неї правильних, твердих, ґрун-
товних знань.
Слід зазначити, що на перше місце Прокопович–Антонський ставив
мораль: «Просвітництво без чистої моралі і витонченість розуму без освіти
серця є зла виразка» [4,с.71].
Головною турботою Прокоповича–Антонського був розвиток у вихо-
ванців морального почуття, засвоєння наук – на другому місці. Але поряд
з тим, в пансіоні не було нівелюючої дисципліни. Кожній особистості
давалася можливість проявити себе у якомусь певному напрямку. У пан-
сіоні культивувалися знання рідної мови і вміння виражати свої думки на
папері. У МДУ знали напам’ять вираз Прокоповича–Антонського «Без
моралі розумовий розвиток не благо, а зло» [4,с.72].
Вихованцям пансіону на уроках з літератури пропонувалися теми:
«На благість», «Гімн істині», «На невинності» та інші теми моральної
спрямованості.
Як бачиться, система виховання й освіти орієнтувалася на те, що
продуктивність і успішність життя дорослої людини, в багатьох аспектах
обумовлені тим, що було накопичено нею до 16–17 років, а пік життє-
діяльності особистості залежить від того, який був старт за моральною
насиченістю.
Система виховання й освіти, пропонована В.А.Жуковським, належить
до глибшого вивчення сьогоднішніми педагогами, адже саме їм належить
найсвятіша місія – сформувати всебічно–розвинену особистість, яка буде
жити й творити в ім’я своєї Батьківщини.
Не випадково відомий реформатор освіти Дж. Дьюї проголосив дити-
ну «Сонцем», центром педагогічного Всесвіту і висунув новий принцип
побудови навчальних програм: «Від дитини – до світу, та від світу – до
дитини» [2,с.194].
Список використаних джерел
1. Борохов Э. Энциклопедия афоризмов (мысль в слове). – М.: ООО «Фирма»,
Издательство «АСТ», 1998.
2. Бурова А.П. Про інтеграцію в освіті // А.П.Бурова, О.П.Долинна. Нові
технології навчання. Навчально–методичний збірник. – К.: НМЦВО, НМЦСО,
2001. – Вип. 29.
27
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
3. Русский библиографический словарь. Т. 1. С–П, 1896.
4. Русский библиографический словарь. Петербург, 1916.
Карпец Л.А. Система воспитания и образования (из опыта В.А.
Жуковского)
Рассматривается система воспитания и образования с использованием
опыта В.А.Жуковского, работавшего при дворе императора Николая І,
воспитывая будущего императора Александра ІІ. Особое внимание уделяется
системе образования с учетом возрастных периодов и сочетаний практической
логики и нравственности.
Ключевые слова: система воспитания, возрастные периоды, В.А.Жуковский,
система просвещения.
Karpets, L.A. System of upbringing and education (from experience of
V.A.Zhukovsky)
The system of upbringing and education is considered taking into account an
experience of V.A.Zhukovsky who worked under emperor Nikola the first, educator
of the future emperor Alexander the second. The prime attention was paid to the
system of education with an account of aged periods connecting with practical logic
and moral values.
Key words: system of upbringing, aged periods, V .A.Zhukovsky , system of
education.
28
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК [001:94](477) Онопрієнко В.І., Ткаченко В.В.
Розвіток науки в Україні
у до інституційний період
Висвітлюються головні напрямки розвитку та форми органі-
зації вітчизняної науки й освіти у доінституційний період.
Ключові слова: освіта, наука, братства, навчальні заклади,
школи, колегіуми, академії, бібліотеки.
Найдавніші писемні пам’ятки свідчать про високий рівень розвитку
давньоруської держави. Сягаючи своїм корінням глибин культури схід-
ного слов’янства, вона збагатилася досягненнями візантійської культури.
Поряд із перекладною літературою, з якої було отримано чимало відомос-
тей античної науки, тут рано з’явилися й оригінальні праці з різних галузей
знання. Важливу роль у культурі княжої доби відіграла поява писемності,
яка поширилася серед слов’ян на етапі завершення формування держав-
ності Київської Русі. Археологічні джерела дають можливість визначити
час опанування неупорядкованим письмом – IX ст. Про доволі раннє
знайомство давніх русичів з писемністю свідчить літописне повідомлення
про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія
й Псалтиря, написаних «руськими письменами». Також дослідження
показали, що договір князя Ігора з Візантією було укладено тодішньою
праукраїнською мовою. У вітчизняних і, особливо, західних досліджен-
нях, присвячених культурі Київської Русі, тривалий час панувала думка
про ніби–то майже цілковиту загальну неписьменність її населення. Ця
помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берес-
тяні грамоти, що зараз знайдені на багатьох східнослов’янських землях:
у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві
та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з
минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, – про-
глядають прості городяни, торговці й ремісники, жінки й навіть діти.
Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена
С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у
Києві. На думку вченого, «софійська» азбука відображає один з перехідних
етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали
додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови.
Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда
й Діра.
Пізніше слов’яни використовували дві азбуки – глаголицю й кирили-
цю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кирилом і Мефодієм,
які поширювали християнство серед слов’ян. Саме кирилицею написа-
ні всі відомі твори XI—ХІІ ст.: «Остромирове євангеліє», «Ізборники
29
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Святослава» 1073, 1076 рр., «Слово про закон і благодать» митрополита
Іларіона, «Мстиславове євангеліє», «Повість временних літ» та ін.
Для писемних пам’яток характерні пошуки істини, основ буття й гро-
мадського правопорядку. Спочатку в них переважав вплив спекулятивної
думки, наслідування Візантії. У центрі тодішньої науки стояла теологія,
досить часто забарвлена філософським змістом. Відповідні твори були
пов’язані не тільки з думками отців церкви та античної філософії, але
й з народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на
теологію й філософію, тогочасна наука приділяла увагу іншим галузям
знання: історії, праву, природознавству, математиці, астрономії на рівні
Візантії й Західної Європи. Оригінальними богословськими творами були
коментар до Старого заповіту «Толкова Палея» – тлумачення, доведене
до царя Давида, та його продовження – «Слова святих пророків».
Найбільше вславилися як «книжники і філософи» київські митропо-
лити Іларіон та Клим Смолятич. У відомому «Слові про закон і благодать»
(близько 1050 р.) митрополит Іларіон не тільки звертається до Ярослава,
а й дає характеристику іншим київським князям, починаючи з Ігоря. У
полеміці Клима Смолятича з Хомою (близько 1147 р.) використовуєть-
ся аргументація з філософсько–теологічних творів Гомера, Платона,
Арістотеля.
Із запровадженням християнства піклування про освіту взяли на
себе держава й церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала
державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя.
Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита у Новгороді
Ярославом, який «зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг».
Це було свого роду обов’язкове навчання для молоді з вищих станів, що
мала займати вищі світські та духовні посади. У 1086 р., згідно з повідо-
мленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала
при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім державних та цер-
ковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський
здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в «єдиного
вчителя» – літописця Нестора.
Про плідну діяльність школи в Софіївському соборі свідчать чис-
ленні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі. Наступні
князі не вели вже такої широкої культурної політики, і школа перейшла
під опіку церкви. Чимало шкіл, вчителями в яких були священники чи
дяки, існувало при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях.
Головною метою навчання вважалося опанування навичками читати й
писати а за підручники правили богослужбові книги, найчастіше Псалтир.
Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, –
«Шестиднев» і «Фізіолог». «Шестиднев» пояснював створення світу за
6 днів , а «Фізіолог» надавав елементарні знання з зоології та ботаніки.
Надзвичайно обмежені відомості з географії й світобудови доповнював
популярний у ті часи підручник «Космографія» Козьми Індикоплова –
александрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії,
але відкидав теорію Птолемея (земля є кулею) й намагався довести, що
земля – це площина чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі
відомості про різні землі й народи побутували серед візантійських пись-
менників і перейшли від них до наших літописів. Точністю географічних
відомостей відзначається опис паломництва чернігівця Данила Мниха до
Святої землі (близько 1106—1108 рр.) за часів короля Балдуїна, багатий
30
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
на цікаві спостереження про чужоземні країни та стосунки між їхніми
мешканцями. Він був перекладений у ті часи німецькою, французькою
й грецькою мовами. Церковне право опрацьовувалося за численними
«кормчими» книгами. Дуже поширені були збірки статей енциклопедич-
ного характеру («Ізборники князя Святослава», 1073, 1076 рр.), збірки
афоризмів («Бджола», «Ізмарагд» та ін.).
Знання–мудрість було у великій пошані не тільки в духовних колах.
З’явилося багато й світських осіб, присвятивших своє життя науці.
Високоосвіченими були вищі верстви населення, про що свідчать часті
згадки про князів, які залюбки зачитувалися книжками й цікавилися
науковими питаннями. Невипадково кафедральний собор Києва було
присвячено святій Софії–мудрості. Володар Галичу Ярослав Осмомисл
отримав своє прізвисько саме за те, що знав 8 мов. Освіченістю й любов’ю
до книг славився князь Ярослав Мудрий. Широко відомі своїми зна-
ннями були князь Всеволод, який розмовляв п’ятьма мовами, його син
Володимир Мономах – автор твору педагогічного змісту «Повчання
дітям», волинський князь–філософ Володимир Василькович. Гарну освіту
отримали жінки князівського роду: княгиня Ольга, Анна Ярославна, Анна
Всеволодівна, Євпраксія (Зоя) та інші, які залишили по собі помітний
внесок у розвиток вітчизняної культури.
Навчання світських людей зазвичай закінчувалося на нижчій школі.
Бажаючі поглибити знання, змушені були це робити самотужки. Вища
освіта потребувала знання грецької мови, якої вчили в деяких школах, а
живі зв’язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали
також латинську мову. Найвищим рівнем освіченості вважалося знання
стилю й риторики за візантійськими канонами та філософії. Літописець
пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них
збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть підвестися
на висоту мудрості, всюди збирають що краще».
Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек,
передусім, при церквах і монастирях. Перша й найбільша публічна біблі-
отека (заснована Ярославом Мудрим) знаходилася у Софійському соборі
й спочатку нараховувала близько 1000 примірників книжок. Згодом,
завдяки значному поширенню книгопереписування, книжковий фонд
Київської Русі склав щонайменше 130—140 тис. томів. Переписана від
руки, зроблена з пергаменту, багато оздоблена книга коштувала над-
звичайно дорого. За свідченням візантійських джерел, за одну книгу в
XI—XIII ст. можна було купити великий міський будинок чи 12 га землі.
Волинський князь Володимир Василькович придбав для спорудженої в
м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило
б для купівлі отари овець у 40 голів.
Основою освіти того часу були переклади з візантійських, грецьких,
пізніше єврейських, арабських, латинських джерел. Переклади не тільки
збагачували фактичні знання, але й ставали джерелом для розвитку власної
думки. З записів про зміну князів, їх заповітів, військових договорів, астро-
номічних спостережень і т. ін. складалися місцеві хроніки–літописи, що
стали початком розвитку української науки. Найдавніший слов’янський
правний кодекс ХІ—ХІІ ст. «Руська правда» свідчить про використання
під час його підготовки порівняльного аналізу візантійського, західно-
європейського й давньоруського звичаєвого права.
31
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Поряд із місцевими оригінальними історичними працями в XI—XII ст.
були поширені й перекладні візантійські хроніки (Іоанна Малали,
Георгія Амартоли тощо). Широкою популярністю на Русі користувала-
ся «Александрія» – історичний роман про життя й подвиги Александра
Македонського. Ці твори, особливо хроніки, поряд з історичними відомос-
тями давали читачеві й певні знання з античної філософії, середньовічної
географії, астрономії тощо. Автори історичних творів робили спроби
пов’язати історію України–Руси зі світовими процесами.
Талановитий письменник і філософ Климент Смолятич зазначав,
що у ХІІ ст. в Україні–Русі було 300—400 вчених, які добре володіли
грецькою мовою.
За часів Київської Русі розпочався принципово важливий процес пере-
творення науки на самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими
були зв’язки з Візантією – головним нащадком античної спадщини, майже
втраченої в Західній Європі.
Давня наука характеризувалася тим, що мало провадилося реальних
дослідів, але існувала надзвичайна зацікавленість теоретичними мір-
куваннями, які називали філософією. Збереглися відомості про таких
«філософів» тих часів, як вже згадувані вище митрополит Климент
Смолятич чи волинський князь Володимир Василькович, який «... був
книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не
буде...». Втім, важко вважати їх за творців якихось нових філософських
систем – просто цим людям з гарною освітою були відомі фрагменти з
праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Іоанна Дамаскіна.
Знання з різних галузей природничих і технічних наук (ботаніки,
зоології, ґрунтознавства, географії, геометрії, механіки, фізики, геодезії,
астрономії, хімії, техніки тощо) були досить поширені й знаходили прак-
тичне застосування в спорудженні архітектурних пам’яток й оборонних
укріплень, видобуванні сиродутного заліза й перетворенні його на сталь,
одержанні різнокольорових перегородчастих емалей на виробах із золота
й міді, виготовленні віконного скла, цегли тощо. Про це свідчать численні
вироби ремесла, архітектурні й мистецькі пам’ятки Київської Русі, роз-
виток землеробства й скотарства, військової справи й торгівлі та багато
господарських і технічних досягнень.
Зодчі в X—XI ст. побудували Десятинну церкву, Со фійський і
Успенський собори в Києві, Спаський собор у Чернігові, потужні обо-
ронні земляні вали з дерев’яними конструкціями–клітями всередині
тощо. У XII ст. в Києві було споруджено великий кам’яний підпірний
мур біля Видубицького монастиря (1119 р.) і перший міст через Дніпро
(1115 р.).
У накопиченні математичних знань провідну роль відіграли практичні
потреби, що обумовили вивчення чотирьох арифметичних дій, часток,
обчислення відсотків, площі кола. Зазвичай у вимірюваннях використо-
вувалися засоби, надані людині природою: долоня, п’ядь (відстань між
витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між
витягнутими руками).
На значно вищому щаблі стояла історіографія. В Київській Русі знали
відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні
історичні оповідання. За цими зразками розвинулось і українське літо-
писання. Академік Б. О. Рибаков та інші вчені відносять першопочатки
історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до
32
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
60-80 рр. IX ст. Виділяється так званий літопис Оскольда, сліди якого
збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава,
ймовірніше при дворі київського митрополіта, було створено літопис,
що датується 1039 р. У 70—80 рр. XI ст. літописання переноситься до
Десятинної церкви, а також Печерського монастиря. Найбільш відомі
літописці цих часів – ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр
з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи.
На початку XII ст. в Києво–Печерській лаврі створюється літописний
звід, названий автором «Повість временних літ». Цей твір, доведений
літописцем Нестором до 1113р., найкраще зберігся у двох літописних спис-
ках – Лаврентіївському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський
звід – найбільша збірка літописів, яка збереглася у п’ятьох списках,
починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М. Грушевський характеризує
як правдивий архів нашого письменства, у якому збереглися майже єдині
рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події XI—XIII ст.
Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис
«Повість временних літ. Откуда єсть пошла русская земля», пройнятий
ідеєю величі княжої держави, ідеєю єдності давньоруської землі та її
політичної незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає
«Київський літопис», основним змістом якого є відображення боротьби
Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира
Мономаха до кінця XIII ст. Закінчується цей літопис 1200–м роком та
закликом до подальшої боротьби з кочівниками. Одним з найвизначні-
ших князівських літописів є Галицько–Волинський, укладений при дворі
Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину
«Іпатіївського збірника». Його авторами були високоосвічені особи,
добре обізнані з грецькими та західноєвропейськими джерелами. В ньо-
му відображені найголовніші події часів утворення, розквіту й занепаду
Галицько–Волинського князівства. Це особливий літературний збірник
історичних оповідань, що поділяється на дві частини – Галицький літопис
і Волинський літопис, які написані різними авторами —ідейними виразни-
ками інтересів княжої влади. Галицько–Волинський літопис пройнятий
духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис
вміщено гарну розповідь виховного змісту про «Євшан–зілля».
Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекла-
дені з грецької мови. Напевне, більшість з цих книжок були церковними.
Необхідність у них була пов’язана із запровадженням на Русі христи-
янства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, й світська
література – історичні, природничі, філософські твори, юридичні трактати,
белетристика. Найпопулярнішими були романи фантастичної тематики:
«Александрія» – опис завоювань Александра Македонського, «Повість
про індійське царство», «Троянська війна», «Слово про премудрого Акіра»,
«Стефаніт і Іхнілат» – «звіриний» епос та ін. Всі ці теми свідчать про
живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся перекладна літе-
ратура знаходила місце в різнорідних збірниках під назвами «Бджола»,
«Золотий ціп» та ін.
З оригінальних літературних творів найраніше з’явилися проповіді
українського духовенства. Провідне місце серед проповідників по праву
належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження,
який написав сповнений гуманістичних ідей твір «Слово про закон
і благодать». З поширенням християнства складалися описи житіїв
33
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
святих – Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті – «Печерський
патерик» – збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної
літератури виділяється «Чтиво про життя й погублення Бориса і Гліба»
Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського
життя другої половини XI ст. були «Ізборники Святослава» 1073, 1076 рр.
Видатним публіцистом вважають князя Володимира Мономаха, перу
якого належить відоме «Повчання « дітям.
Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського
звичаєвого права законодавча пам’ятка – «Руська правда». Ця збірка
законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського
статуту і законодавства гетьманської доби.
Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила
Туровського. Його «Притча про людську душу і тіло» засвідчує опо-
зицію автора до діянь Андрія Боголюбського. У «Слові про царя» автор
закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не
про душу.
Наприкінці XII ст. було написане «Слово о полку Ігоревім» – перлина
давньоруської художньої літератури. Знайдено цей твір у рукописному
збірнику кінця XV – початку XVI ст. в одному з монастирів Росії. Збірник
було переписано й надруковано у 1800 р., а сам рукопис згорів під час
пожежі Москви у 1812 р. Дослідники з’ясували, що «Слово» написане у
1187 р., а темою його є трагічний за своїми наслідками похід 1185 р. про-
ти половців новгород–сіверського князя Ігоря Святославича. Провідна
думка твору – слава й честь давньоруської княжої держави, яку нероз-
важливі князі наражають на небезпеку й занепад. Цей епос сповнений
мистецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів,
фольклорними образами.
«Слово» мало надзвичайний вплив на українську та інші слов’янські
літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів. Українською
мовою окремі частини цього твору перекладали Т. Шевченко,
М. Шашкевич, І. Франко, П. Мирний та ін.
Першою ілюстрованою книгою, що дійшла до нас, є «Остромирове
євангеліє», створене у 1056 – 1057 рр. для новгородського посад-
ника Остромира. Чудовою пам’яткою книжного мистецтва став
«Радзивилівський літопис», оздоблений 618–кольоровими мініатюрами,
виготовленими у XV ст. з давньоруських оригіналів.
Природну основу тодішньої літератури становила усна народна твор-
чість: пісні, перекази, легенди, заговори й заклинання. Особливе місце
посідали пісні–билини, серед яких найбільш відомі твори цього жанру
Київського і Новгородського циклів.
Історичну роль у розвитку освіти й книгописання відіграли
монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві
діяло 17 монастирів, Галичі – 5, Чернігові – 3, Переяславі – 2, у
Володимирі–Волинському – 1.
У давніх джерелах збереглися відомості й про розвиток медичної
справи. Вже в середині XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого було зібра-
но чимало творів медико–біологічного змісту, що описували лікувальні
властивості рослин, металів, опію, симптоми багатьох захворювань, будову
людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.
На той час досить високого рівня досягла організація системи піклу-
вання над хворими й каліками. «Церковний Устав» князя Володимира
34
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
доручав церквам і монастирям створювати різноманітні доброчинні уста-
нови (шпиталі, притулки для старих, сліпих, скалічених). Для утримання
немічних та інвалідів Володимир наказав спрямовувати частину коштів
від збираних податків.
У статуті про церковні суди є відомості щодо існування лікарень, а
лікарі згадуються вже як окрема професійна група. Різноманітні державні
акти того часу містять накази про необхідність дотримання правил гігієни
й доброзичливе ставлення до хворих. Наприклад, у своємі «Повчанні»
Володимир Мономах пише: «Куди підете чи де зупинитеся – напоїте і
нагодуйте жебрака і подорожнього, і хворого відвідайте, покійника про-
водіте, бо ми всі смертні». У «Руській правді» узаконене право потерпілого
вимагати від винуватця гроші на лікування.
Першими медиками Київської Русі були всілякі знахарі, відуни,
волхви, чарівники, проти діяльності яких виступало духовенство. Але в
ХI—XII ст. місце знахаря посів лічець (лікар). Лікарі зазвичай походили
з ченців. Починаючи лікування хворого, вони зверталися з молитвою
до святого Пантелеймона – заступника медицини й лікарів. В ХI ст. у
Печерському монастирі лікували Дем’ян (Даміан) —Пресвітер і Агапіт –
«безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво–Печерський патерик».
Для увічнення пам’яті про Агапіта у Києво–Печерській лаврі у наш час
було встановлено меморіальну дошку. Широке визнання здобули медичні
знання ченців Антонія й Пимена, лікарів Іоана Смери, Петра Сиріанина,
Февронія.
Їх головними медичними препаратами були настої й відвари з ліку-
вальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви й елементи
гіпнотичного впливу словом на хворого – те, що сьогодні належить до
арсеналу психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи
князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему
кур’єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані й
надав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна
підготувала лікарський трактат «Мазі».
Підсумком накопичення наукових знань у різних галузях стало ство-
рення енциклопедій, першою з яких вважають «Ізборник» митрополита
Ілларіона (1073 р.).
Наукові досягнення цієї доби були призупинені набігами кочівників й
внутрішніми чварами та війнами. Військові спустошення й тяжкі податки
призвели до тривалого економічного занепаду. За перші 50 років ордин-
ського правління не було побудовано жодного міста. Масштаби кам’яного
будівництва досягли рівня, що передував нашестю, тільки через сто років.
Cпостерігалося значне спрощення техніки обробітку матеріалів й занепад
багатьох ремесел: зникли сердолікові намиста, скляні браслети, мистецтво
перетої емалі, поліхромна кераміка, виробництво смальти для мозаїк і бага-
то іншого. Але, всупереч думці деяких західних вчених, монголо–татари
істотно не вплинули на зміну характеру давньоруської культури, зна-
чно розвиненішої ніж у завойовників. Незважаючи на запозичення слів
татарського походження (базар, вежа, черевик, скриня, горище, ковпак,
кафтан) і деяких звичаїв, у цілому давньоруські князівства зберігли зв’язок
з візантійським світом, що сприяло розквіту духовності в майбутньому.
Митрополія залишилася під контролем Константинополя. Володарі
Орди, розуміючи значення церкви, звільнили православне духовенство
від данини й оголосили недоторканими його земельні володіння за умови,
35
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
що митрополити, як і князі, будуть їздити до них за «благословінням».
Ось чому навіть у ці скрутні часи у монастирях і церквах продовжували
розвиватися наука й освіта.
Слід зазначити, що князівства різною мірою відчули на собі наслідки
монголо–татарського нашестя, що визначило остаточне оформлення в
ХIII— XIV ст. історичних шляхів розвитку головних регіонів Київської
Русі: південно–західного з центром у Галицько–Волинському князів-
стві, яке охоплювало в основному етнічні території сучасної України,
північно–східного з центром у Володимиро–Суздальському князівстві
й північно–західного з центром у Новгороді. Київське і Чернігівське
князівства занепали. Внаслідок цього у XIIІ—XV ст. більш стрімкий роз-
виток науки спостерігався на Галицько–Волинських землях, що значно
менше постраждали від завойовників. Саме тоді стали помітніші впливи
західноєвропейських осередків науки, контакти з якими значно активі-
зувалися, про що яскраво свідчать княжі грамоти, літописи, законодавчі
акти та їх зведення.
Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського
ознаменувало новий період у розвитку української культури, зокрема
освіти й наук. У загальнокультурному плані Литва значно поступалася
Україні. Ось чому невдовзі українська мова стала мовою діловодства,
дипломатії й приватного листування на території Великого князівства
Литовського. Але відсутність незалежної української держави згодом
негативно позначилася на розвитку культури.
У цей період початкові школи існували в містах, при великих церквах
і монастирях, в маєтках деяких магнатів. Навчали «дяки–уставники»,
яким платили зерном та іншими продуктами. Вчилися або в будинку дяка,
або в приміщенні при церкві. Вивчали читання, письмо і церковний спів.
Підручниками служили «Часослов» і «Псалтир».
Крім людей, які здобули початкову освіту, чимало було й високоосві-
чених, які знали іноземні мови, працювали в князівських і єпископських
канцеляріях. Вони готували тексти грамот, займалися обліком, вели
дипломатичне листування. За князя Данила Галицького при його дворі
вважалося цілком звичайною справою знати 5—7 мов. Найвищим орієн-
тиром в освіті за великокняжої доби залишалася візантійська освіта, яка
ґрунтувалася на надбаннях багатьох поколінь і за своїм рівнем займала
чільні позиції в Європі.
Наприкінці XV ст. у Польщі й Литві розпочалося культурне піднесен-
ня. Тут швидко розповсюджувалися ідеї гуманізму. Важливу роль відіграв
і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. Через Польщу
прогресивні ідеї проникали в Україну. Одночасно й польська культура
збагачувалася завдяки контактам з українською. У містах України, як і
низки інших європейських країн, мешкало етнічно різнорідне населення:
українці, поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло вза-
ємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини
занепали італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців пере-
селилася до Львова й Києва. З іншого боку, діти не тільки українських
вельмож, а й міщан, навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї,
Падуї, протестантських школах Німеччини, єзуїтських колегіях Польщі.
У документах паризької Сорбонни імена студентів–українців, а також
бакалаврів, ліценціатів і магістрів зустрічаються вже з другої половини
ХIV ст. У середині XV ст. в Європі було вже декілька докторів наук укра-
36
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
їнців. Варто пригадати імена українського поета XV ст. Павла Русина,
професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака, який
у 1481—1482 рр. був ректором університету медицини та вільних мис-
тецтв у Болоньї, а потім багато років працював професором Краківського
університету.
Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на
українському культурному ґрунті нових форм.
На українських землях швидко поширилися релігійно–філософські
системи. Космологічні уявлення черпалися з християнської та іншої
богословської літератури, що трактувала питання світобудови вельми
суперечливо. Серед творів такого жанру в ХIII—XV ст. чи не найбільш
популярним був компілятивний дохристиянський твір «Книга Єноха»
(II—I ст. до н. е.), у якій світ подавався як Земля й сім небес над нею, в
кожному з яких живуть духи, ангели й різні світила. Великим кроком
уперед було відродження на початку XV ст. античних уявлень про світо-
будову. У збірнику «Мандрівник з іншими речами» (1412 р.) зазначалося,
що Земля має форму кулі. Раціональне осмислення природи світобудови
було істотно ускладнене пануванням релігійно–містичного світогляду.
Але вже Юрій Дрогобич (Котермак) у своєму «Прогностику» – науковій
розвідці, надрукованій у Римі в 1483 р., наполягав на можливості пізнавати
світ: «Хоча й далекі від очей простори неба, та не такі віддалені вони для
розуму людського. Ми знаємо із наслідків про їх причини, а з останніх –
наслідок їх пізнаємо». Це була перша друкована книга українського автора,
що належить до інкунабул – першодруків Європи.
З розвитком торгівлі, відновленням дипломатичних зв’язків, від-
родженням паломництва відбулося розширення географічних знань.
До цього часу належить складання рукописних збірників, що містили
докладні описи Константинополя, Палестини, Західної Європи та інших
земель.
Їдеї, пов’язані з осмисленням місця людини в світі й суспільстві, з
часу утвердження християнства на Русі в основному укладалися в межі
релігійного світогляду. На українських землях взаємодіяли й протидіяли
православ’я в традиційному розумінні, слабкі паростки раціоналізму (у
вигляді єресей) та ісіхазм (етико–аскетичне вчення, що містило систему
психофізичного контролю), у той час, як у Візантії панували ісіхазм й
практично переможений ним раціоналізм. Ідеологи ісіхазму розвинули
погляди ранньохристиянських вчителів церкви, відкриваючи перед віру-
ючими можливість богопізнання, духовного й навіть тілесного єднання з
Богом через сприйняття божественної енергії. У ХIV—XV ст. поширило-
ся також вчення про неминучість кінця світу й божественного суду над
людством. Через соціальні потрясіння ці ідеї набули форми реального
очікування «другого пришестя» Христа.
Умонастрій епохи, звичайно, не вичерпувався цими ідейними течіями,
але в них сфокусувалися найважливіші життєві уявлення наших спів-
вітчизників у ХIV—XV ст., й багато у чому саме вони зумовили характер
головних зрушень тогочасного історико–культурного процесу.
У XVI—першій половині XVII ст. Україна входила до складу Речі
Посполитої й була втягнута в загальноєвропейський соціально–політичний
процес. Цей період позначився формуванням політико–правових ідей в
Україні, що відбулося у щільній взаємодії з розвитком польської політич-
ної думки. Водночас на грунті поширення в Україні реформаційних ідей
37
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
у середовищі книжників братств та Острозького культурно–освітнього
центру, зокрема у творах І. Вишенського та X. Філалета, було обґрун-
товано ідеї всесвященства, контролю та виборності ієрархів, відкритого
обговорювання питань віри й участі пастви у їх вирішенні. З ідеї демо-
кратизації церкви поступово викристаліз увалися ранньобуржуазні
політичні принципи, а з проголошеної ними свободи сумління виник
принцип інтелектуальної та моральної автономії особистості, потреба
обстоювати гідність, права, звичаї, культуру, віру й мову українського
народу. Кульмінацією розвитку політико–правової думки тогочасної
України була «Конституція» і «Вивід прав України» гетьмана Пилипа
Орлика. Останній документ було написано з метою обгрунтування захисту
національно–державних прав українського народу в очах міжнародної
громадськості. У подальшому політико–правові ідеї плідно розвивали
Петро Могила, Феофан Прокопович та інші діячі української культури.
XVI—XVIIІ ст. – це доба українського гуманізму. Із занепадом
Візантії нові західні рухи реформації, гуманізму, ренесансу ще більше
привернули увагу українських освічених кіл. Нові ідеї поширювалися
в українських культурних осередках і школах. Релігійна боротьба, обо-
рона віри й національної культури вимагали широкої освіти. Навіть
для успішного ведення богословської полеміки потребне було знання
античної філософії, грецької та латинської мов. У полемічних виступах
українських гуманістів спостерігається різнобічна наукова підготовка.
Студії над перекладами та письмовими творами рідною мовою вимагали
філологічних знань й опанування наукової термінології. У численних
друкарнях разом із церковними й полемічними творами друкувалися
граматики, словники–лексикони (Памви Беринди, Лаврентія Зизанія,
Мелетія Смотрицького та ін.), проводилися колективні дослідження
критичних видань Святого Письма, видавалися богословські трактати,
в яких проглядалися філософські мотиви. Закладалися основи україн-
ської граматики, лексикології, музикознавства. У цьому плані багато було
зроблено культурним осередком Києво–Печерської лаври, очолюваним
архімандритом Єлисеєм Плетенецьким.
Вплив ідеології Відродження й Реформації знайшов відображення
у розвиткові літератури та книгодрукування. Винахід І. Гуттенберга,
перехід від папірусу й пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами
активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, осо-
бливо наукових, в цей період друкувалися латиною. Наприкінці XV—на
початку XVI ст. перші книги церковнослов’янською мовою надрукували
Швайпольт Фіоль у Кракові та Франциск Скорина у Празі. В Україні
поштовх для розвитку книгодрукування дав Іван Федоров, який втік з
Москви від переслідування реакційного духовенства у 60–х роках XVI ст.
У 1573 р. він за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком
пізніше надрукував знаменитий «Апостол» (збірник описів життя святих).
Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню й на запрошення
князя К. Острозького – одного з тих, хто зберіг відданість православ’ю, –
переїхав у його маєток до м. Острога. Саме у цей час тут за ініціативи
господаря здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше
у слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською мовою.
Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовір-
ного тексту К. Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії,
Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом,
38
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого
письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. «Острозька
Біблія» (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього право-
славного слов’янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції
й Франції, що свідчило про високий рівень видання.
Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій
половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільша
з яких була розташована в Києво–Печерській лаврі. Друкарні створю-
валися на кошти меценатів й Війська Запорозького. Активно займалися
організацією типографій братства.
Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами.
Якщо за 30 років (1574—1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень
в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблиз-
но еквівалентно 46 сучасним книгам по 150 стор.), то тільки за 5 років
(1636—1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До серед-
ини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу
питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру,
але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники.
Деякі з підручників відіграли важливу роль у розвитку освіти. Так, грама-
тику, автором якої був М. Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав
«вратами вченості». Вона перевидавалася більше 150 років практично у
незмінному вигляді. У домашніх бібліотеках багатих львівських міщан
нараховувалися десятки й сотні книг.
В частині України, що перебувала під владою Москви, у XVIII ст.
царський уряд проводив реакційну політику щодо книгодрукування. Були
заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В
інструкції друкарням, яка з’явилася у 20–х роках XVIII ст., говорилося,
що книгодрукування повинне здійснюватися так, щоб «никакой розни и
особливого наречия не было». Через штрафи, накладені на Чернігівську
друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р.
книгодрукування українською мовою занепало.
Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літерату-
ри. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер
епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових
стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважа-
лися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції
відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опублі-
ковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник
«Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого письма, які пред-
ставляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається
«Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарської
мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монас-
тиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше було зроблено
на «просту» українську тогочасну мову «для лепшого виразуміння люду
христіанського посполитого».
Поряд з перекладною літературою з’являються оригінальні твори.
У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу – створюються думи,
балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських
поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка»,
39
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«Самiйло Кiшка» та ін. Епічні твори присвячували визвольній тематиці. В
них оспівувалися лицарство і героїзм, братство і вірність православ’ю.
Сплеск літературного процесу в Україні був пов’язаний з Брестською
церковною унією. Помітне місце в літературній творчості зайняв жанр
полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької
церкви в Україні. Письменники–полемісти Мелетій Смотрицький у творі
«Тренос» (грец. – «плач» – плач православної церкви через відступництво
її дітей); Захар Копистенський у «Палінодії» («книга оборони»), Іван
Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання
польського уряду у справи православної української церкви, викривали
його політику, проваджувану за принципом «чим гірше, тим краще».
Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто
були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними й
особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький,
постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство гро-
шей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього,
як і задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної
церкви католицькою було б неминучим.
Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом
католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформуван-
ня самої православної церкви, колективного управління її справами,
висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того,
піднімалися й соціально–політичні проблеми: нерівноправності людей,
експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий поле-
мічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні
до єпископів» він викривав духовенство як користолюбців, що забули
Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості
світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції й став
ченцем–відлюдником в одній зі святих печер на горі Афон.
У XVI—XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрів-
ними дияконами і піддячими – учнями духовних шкіл. У період літніх
вакацій вони подорожували й писали віршовані твори на замовлення,
з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно–величальним
(панегірик) чи пов’язаним зі смертю й похоронами будь–кого зі знатних
людей (мадригал). Разом з тим, багато епіграм, віршів, поем були автор-
ськими. Наприклад: Себастіян Кленович – «Роксоланія», «Звитяжство
богів» та ін., Симон Пелакід – «Про Острозьку війну», Дем’ян Наливайко
—»Про час», «Про старожитний клейнод» та ін., ієромонах Дубненського
монастиря Віталій – епіграми з книги «Діоптра, або Дзеркало», Симон
Симонід (Шимонович) – «Чари», «Женці», книга «Селянки», Мелетій
Смотрицький – «Лямент у світа вбогих…», Касіян Сакович – «Вірші на
жалісний погріб шляхетного лицаря Петра Конашевича–Сагайдачного»,
Симон Зиморович – книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські
панни», Софроній Почаський – поетична книга «Евхарістиріон, або
Вдячність», Афанасій Кайнофольський – книга «Тератургіма, або
Чуда», Кирило Ставровецький – збірник віршів «Перло многоцінноє»,
Олександр Мітура – «Узор доброчесности», Лазар Баранович – вірші
в книзі «Аполлонова Лютня», Іван Величковський – книжка «Зегар з
полузегарком» та ін.
Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги
приділяли проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам.
40
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
У той же час в цих творах рідко були присутні художні образи, інако-
мовність, метафора. Все це додає поезії XVI—XVII ст. дещо наївного,
невитонченого характеру. Треба врахувати й те, що літературної норми
в українській мові на той час ще не було, у зв’язку з чим віршовані твори
важко сприймаються сучасним читачем. Проте, українська поезія XVI –
першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку.
Автори використовували т. зв. силабічну й несилабічну системи побудови
рядків, уміло користувалися римою й віршованим розміром. Часто вжи-
валися 4 – і 5–стопний ямб і хорей.
У XVII ст. популярною стала драматургія. Найбільш поширеними
були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, у свою чергу,
поділялася на три форми: містерія – таїнство спокутування гріхів людей
Ісусом Христом; міракл – події життя святих; мораліте – драми, в яких
виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися
розмови повчального характеру.
Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але й світські теми.
Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам у вивченні
творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро
Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон
Полоцький – драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський –
«Воскресіння мертвих».
У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов’язані
з ім’ям Григорія Сковороди, який був найвидатнішим українським філо-
софом цього часу. Його містична наука богопізнання та незвичайний
спосіб життя мандрівного мудреця вже два сторіччя привертають увагу
істориків культури. В центрі уваги вченого була проблема людського
щастя, яке, на його думку, полягало в праці, що відповідала б її природним
нахилам. Критерій розумності суспільних порядків, моральних понять і
дій Сковорода вбачав у їхній відповідності «природі людини». Веління
природи, за Сковородою, є веління бога в людині. Пізнання природи – це
пізнання бога.
Інтенсивний розвиток української історіографії розпочався з кінця
XVI ст. Він був безпосередньо пов’язаний із боротьбою українського
народу проти гноблення шляхетської Польщі. У творах І. Вишенського,
М. Смотрицького та в низці документів XVI – початку XVII ст.
обґрунтовувалися спільність походженння й історичного розвитку
східнослов’янських народів, спадковість політичного й культурного життя
в Україні з часів давньої Русі.
Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історич-
ними дослідженнями в повному розумінні, вони поєднували риси науки
й мистецтва. Найдавніша з відомих пам’яток української історіографії –
«Короткий київський літопис», складений наприкінці XV – на початку
XVI ст. У ньому вміщено багато оригінальних відомостей з історії України
кінця XV – початку XVI ст., особливо Київщини та Волині. Загалом
же літопис висвітлював події з IX ст. до 1515 р. Якщо перші редакції
Київського літопису тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні
мали ознаки нового часу.
У XVII ст. з’явилися так звані козацько–старшинські літописи, які
відобразили найбільш яскраві й важливі події того часу – формуван-
ня козацтва, Визвольну війну 1648—1657 р., народні рухи – «Літопис
Самовидця», Григорія Грабянки, Самійла Величка, Лизогубівський та
41
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ін. Проте, подаючи цінні історичні відомості, автори цих літописів пере-
більшували роль козацької старшини в історії України й демонстрували
вороже ставлення до антифеодальних виступів народних мас. Нарівні
з документами їх автори використовували фольклорні джерела, влас-
ні спогади. Гостре політичне спрямування мали українські літописи
XVII ст., створені в багатьох монастирях (Густинський літопис, написаний
українською мовою, близькою до народної, Межигірський, Острозький,
Хмельницький та ін.). Літописи відіграли важливу роль у розвитку літе-
ратури та науки.
У XVI—XVIII ст. в українському суспільстві значно посилюється
зацікавленість питаннями освіти. Оскільки тогочасна культура розвива-
лася в умовах польської експансії, зіткнення католицької й православної
церков, то кожна зі сторін прагнула використати всі засоби для посилення
свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стало швидке
розгортання широкої мережі різноманітних шкіл.
Тривалий час провідним типом навчальних закладів були початкові,
парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах.
Рівень та методика навчання в них досить часто не відповідали вимогам
часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з’явилися
єзуїтські колегіуми – по суті вищі школи, що мали чітку організаційну
структуру й гарне фінансове забезпечення, головною умовою прийому до
яких було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували
функцію окатоличення й ополячення українського населення.
Незважаючи на те, що чимало представників української еліти орі-
єнтувалися на чужу культуру й мову, патріотично налаштовані феодали
виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступа-
лися єзуїтським. Взагалі традиції меценатства були в цей період яскраво
вираженими. Доречним буде згадати імена князя Андрія Курбського,
який втік від немилості Івана Грозного й створив в містечку Міляновичі
на Волині культурний осередок, князя Юрія Слуцького, який у своє-
му маєтку зібрав багатьох діячів культури з України, Білорусії та ін.
Одним із найбільш відданих українській ідеї людей був князь Костянтин
Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний
колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з європейських країн. У
колегіумі вивчалися давньослов’янська, грецька й латинська мови, а також
цикл дисциплін, що називався за традицією «сім вільних наук»: граматика,
риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.
Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників.
Найбільш активними її прихильниками були члени братств – релігійно–
національних товариств, що утворювалися при церковних парафіях, – чи
не головною турботою яких невдовзі став розвиток шкільної справи. У
1584 р. був отриманий дозвіл на освітянську діяльність, а у 1586 р. була від-
крита перша братська школа у Львові. Невдовзі тільки на Правобережжі
існувало вже близько 30 подібних шкіл.
Як вже зазначалося вище, виняткова роль у розвитку науки й освіти у
XVI—XVIIІ ст. належала братствам – громадським організаціям міського
й почасти сільського населення України. Члени ремісничих і цехових
організацій багатьох міст України продовжували традицію середньовіч-
них релігійних братств Західної та Східної Європи. Братства насамперед
виконували релігійно–благодійницьки функції: дбали про храми та
їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські
42
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
обіди, допомагали бідним і хворим, організовували лікарні та ін. Коло
діяльності братств, які набирали дедалі більшого впливу, розширилося
у XVI—XVII ст., за доби посиленої латинізації та полонізації в Україні.
Допомагаючи зберігати віру, обряди та звичаї, братства ставали активними
оборонцями національної самобутності народу.
З кінця XVI ст. братства розгорнули культурно–освітню діяльність,
відкриваючи школи, друкарні, бібліотеки, що сприяло зростанню рівня
шкільної освіти в Україні. Невдовзі братські школи почали з’являтися в
інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя.
Представники громадськості, пов’язані з братствами, добре розу-
міли суспільне значення шкільної освіти. Братчики й близькі до них
освітні діячі намагалися створювати зразкові школи, навчання в яких
мало характер «українських студій». Крім «хлопців», що здобували
початкову освіту, у братських школах навчалися й «учні вищого сту-
пеню» – студенти, які не тільки самі отримували знання, але й були
одночасно вчителями–репетиторами школярів–хлопців. Освітній рівень
студентів був настільки високий, що декого з них навіть запрошували
на роботу вчителями слов’янської, грецької та латинської мов до інших
навчальних закладів чи призначали братськими проповідниками.
У школах вивчали граматику, риторику, діалектику, арифметику,
геометрію, музику, астрономію, що входили до програми середньовіч-
ної середньої освіти. Ці науки викладали також протягом перших років
навчання у деяких вищих школах, які до XVI—XVII ст. об’єднували
переважно два ступені навчання – середній (гімназія, колегія) та вищий
(академія, університет). Лише деякі провідні гімназії мали філософські
та богословські студії й згодом могли перерости в академії (вищі школи).
Це відбулося, наприклад, з Києво–Могилянською колегією.
Львівське братство при церкві Успенія Богородиці (відоме з 1453 р.),
зміцнившися у боротьбі з польським релігійним і урядовим тиском,
створило одну з перших в Україні друкарень (Іван Федоров) та передо-
ву братську школу, допомагало кадрами вчителів школам Перемишля,
Берести, Рогатину, сприяло організації шкіл у Городку, Галичі, Комарні,
Більську. У 80–х роках XVI ст. Львівське Успенське братство організу-
вало перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий
навчальний заклад, у якому початкове навчання прирівнювалося до
навчання у школі вищого типу. У 1591 р. Львівське братство надрукувало
греко–слов’янську граматику, відому під назвою «Аделфорес», написану
Арсеном Єласонським та його українськими студентами. Вони доклали
чимало зусиль для розробки слов’янської граматичної термінології, що
суттєво вплинула на граматики Л. Зизанія й М. Смотрицького, а згодом
була використана й для підготовки російських граматичних термінів.
Поклавши в основу досвід викладання у братській гімназії, під-
готували свої твори відомі вчені: Лаврентій Зизаній – «Лексис»
(тобто церковнослов’янсько–український словник) і «Граматику», Памва
Беринда – «Лексикон слов’яно–руський». Лексикографічні праці цих
авторів сприяли розмежуванню в літературній творчості старослов’янської
й української мов, підносили гідність української мови й прокладали їй
шлях до письменства. Важливу роль у підвищенні культурно–освітнього
рівня населення мали видані Львівським братством посібники з класич-
них мов.
43
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Видатною пам’яткою української педагогічної думки став славноз-
вісний «Порядок шкільний» (1586 р.) – статут школи, розроблений
Львівським братством, при підготовці якого було враховано досвід
Острозької школи. Чимало положень Статуту згодом було використано
в школах інших братств, зокрема Луцького.
Статут передбачав співробітництво школи з сім’єю. Запис до реєстру
учнів і отримання випускником документу про закінчення навчального
закладу мали відбуватися в присутності батьків, вчителя й одного–двох
свідків. Кожного вечора діти мали розповісти батькам або «господарям»
помешкання, якщо жили окремо, вивчений за день шкільний матеріал.
Вчитель мусив дбати, щоб усі учні відвідували школу й з’ясовувати
причини пропусків занять. Вранці проводилося опитування попереднього
матеріалу й перевірка домашніх письмових завдань. Після обіду викону-
валися самостійні роботи. По суботах до обіду відбувалося повторення
вивченого за тиждень, а після обіду – навчання арифметиці, ознайомлення
з церковним календарем, співи, бесіди на моральні теми. Багато уваги при-
ділялося повторенню, яке вважалося одним з кращих засобів засвоєння
знань. Вчитель мав бути зразком моральної поведінки. Покарання учнів
здійснювали «не тиранські, а педагогічно». У статуті підкреслювався
демократичний характер школи.
Характерною рисою педагогіки гуманізму вважалося прагнення підго-
тувати учня до участі у суспільному житті. У братських школах вихованці
привчалися до громадської діяльності, виконуючи різні виборні посади
учнівського самоврядування. Застосовувалася гуманістична методика
самостійного опанування наук старшими учнями.
Засноване у 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу
вищого типу. Про високий рівень викладання в ній свідчить, зокрема, те,
що її учні та вчителі не лише декламували, а й складали вірші тодішньою
українською мовою. Вчителями Луцької школи працювали ченці брат-
ського монастиря. Програма навчання була наближеною до Львівської,
а у якості навчальних посібників використовувалися книжки, написані
слов’янськими й польською мовами. Луцька школа доволі часто потерпала
від бешкетувань католицьких шляхтичів, студентів та вчителів єзуїтської
колегії.
Братські школи становили новий етап розвитку народної освіти в
Україні, сприяли поширенню на українських землях навчальних закладів,
що утримувалися не церквою чи феодалами, а широкими колами міщан
і селян.
До цієї діяльності активно долучилося й козацтво, особливо з XVII ст.
Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності,
полкового розподілу, місцевого самоврядування призвело до масового
відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі.
При цьому слід наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася
вдосконаленням освітньої системи. Про це, зокрема, йдеться в одному з
листів початку XVII ст.: «Яко завше з предків своїх військо запорозьке
звикло чинити стараніє… аби науки або цвічення в письмі святому (були
у) подпорі благочестя нашого».
На початок XVIII ст. лише на Лівобережжі було створено понад 1000
шкіл, які працювали не тільки в містах, а практично у кожному великому
селі. Дуже добре освітянська справа була організована в Ніжинському й
44
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень.
В них безкоштовно навчалися діти всіх станів, зокрема й сироти.
У Європі в цей час сформувалися два по суті протилежних підходи
до навчання й виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо
й Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей дитини
через зацікавленість грою як формою навчання, то у Німеччині пере-
важила думка про необхідність жорсткої регламентації й контролю за
навчанням, постійного нагляду вчителів над учнями. Ці тенденції знайшли
відображення і в Україні, що відбилося на ході конкурентної боротьби
православних та єзуїтських шкіл. Про її напруженість свідчать приклади
закриття низки братств і братських шкіл на заході України. Після смерті
князя Костянтина навіть Острозький колегіум припинив своє існування
й на його базі онучкою покійного засновника Анною–Елоїзою було від-
крито єзуїтський навчальний заклад. У 1661 р. у Львові урядом Польщі,
яка вважала його своєю територією, було відкрито перший в Україні
університет.
Наступ єзуїтів призвів до переміщення центру культурного життя з
заходу України до Києва й на Лівобережжя. У XVI—на початку ХVII ст.
запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан, а Брестська унія по
суті втратила своє значення у центральному регіоні України. За ініціа-
тиви гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного у 1620 р. було
відновлено православну митрополію. Отже, У Києві склалися значно
сприятливіші, ніж у Львові та Луцьку, умови для розвитку українських
шкіл.
Подальший період розвитку характеризувався інтенсифікацією
процесу переходу від грекофільської орієнтації до ментальності нового
часу, що стимулювався наступом польського католицизму й поширен-
ням реформаційних та ренесансно–гуманістичних ідей. Чимало місця
у творах братчиків відводилося нищівній критиці Ватикану та власного
православного єпископату, обстоювалася життєздатність духовних цін-
ностей княжої доби й демонструвалося вкрай негативне ставлення до
культурних здобутків латинського Заходу. Із заснуванням Київського
братства (1615 р.), членами якого стають чимало випускників західно-
європейських університетів і колегій, виникло прагнення піднести рівень
Київської школи до загальноєвропейського. Це призвело до розквіту
гуманістичних цінностей та виникненню зацікавленості натурфілософ-
ською проблематикою. Надавалася перевага логіці, піднесенню значення
людського розуму й освіченості над побожністю. Почала усвідомлюватися
необхідність розвитку української культури на основі синтезу вітчизняної
та європейської думок.
Школу братства Богоявлення було створено у 1615 р., а першим її рек-
тором став Іов Борецький. У 1632 р. Київську братську школу, об’єднану з
заснованою 1631 р. митрополитом Петром Могилою Лаврською школою,
перейменували на Києво–Братську колегією.
Першим ректором значно модернізованого коштом фундатора нового
культурно–освітнього осередку було призначено Ісайю Козловського.
Згодом ректор Інокентій Гізель запровадив класно–урочну систему.
Повний курс навчання, в основі якого знаходилися «сім вільних наук»,
тривав 12 років. У класах аналогії й фарі навчали читанню й письму, в
граматиці викладали повні курси граматик, у синтаксимі вдосконалюва-
ли навички перекладу. Обов’язкова програма навчання включала також
45
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
катехізис, арифметику, нотний спів, частково – інструментальну музику
й малювання. Після закінчення цих нижчих класів учень переходив до
середніх – піїтики й риторики. У вищих класах колегії два роки вивчали
філософію, що поділялася на діалектику, логіку, фізику й метафізику.
Польський уряд не дозволяв викладати в колегії богословські науки,
оскільки на це мали право навчальні заклади зі статусом не нижче акаде-
мії. Студенти отримували ґрунтовну філологічну підготовку, опановуючи
знання зі слов’янської, старої української, грецької, латинської, польської,
а згодом російської, французької, німецької й староєврейської мов. Вони
оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну
греко–римську й частково середньовічну літературу, історію, географію.
Пізніше були введені курси математики й медицини. Значну увагу при-
діляли художній і музичній освіті. Ретельно підібрана бібліотека у другій
половині XVIII ст. налічувала 12 тис. томів друкованих й чимало руко-
писних творів і документів.
Вже за часів митрополита П. Могили Колегія була не тільки навчаль-
ним закладом, а й осередком науки та письменства України. До так
званого Києво–Могилянського атенею входили визначні культурні діячі:
філософ Й. Кононович–Горбацький, письменники А. Кальнофойський,
С. Почаський, Й. Калимон, Т. Баєвський, X. Євлевич та ін. Найдавнішою
поетикою, створеною у Київській академії, вважається «Книга про поетич-
не мистецтво» (1637 р.) А. Стерновецького. Найдавніший курс риторики
було написано 1635 р. Й. Кононовичем–Горбацьким. І. Галятовський
створив перший вітчизняний курс гоміолетики (теорії проповіді). Ректор
колегії Л. Баранович заснував Києво–Чернігівський культурний осе-
редок, діяльність якого була пов’язана з друкарнею, відкритою 1674 р. у
Новгороді–Сіверському й розвивала традиції київської школи поезії.
У 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець Колегії, підписав з
Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна, як Князівство Руське, ста-
вала разом з Литвою й Польщею членом федеративної Речі посполитої. Їй
надавалися широкі права, серед яких – свобода віросповідання й статус
вищої школи для Колегії, відтепер – Академії. Договір було ратифіковано
Польським Сеймом у квітні 1659 р. Таким чином, Києво–Могилянська
академія була першим у Східній Європі православним вищим навчаль-
ним закладом, офіційно удостоєним цього звання. Втім, слід зазначити,
що й беститульну Колегію сучасники ще з 30–х рр. ХVII ст. визнавали
Академією. Так, перебуваючи у Києві, французький інженер і картограф
Гійом Левасар де Боплан занотував свої думки, згодом надруковані у
його книзі «Київ»: «У Києві, на Подолі, при Братській церкві міститься
Університет, або Академія». Західноєвропейський історик Жан Бенуа
Шерер, який досліджував історію запорізького козацтва, розповідаючи про
поховання Сагайдачного на території Колегії, писав:»Під академією тут
слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом. Киівський уні-
верситет аж до часів Петра I був лише один в Малоросії так і у Великоросії.
Його заснування сягає давно минулого часу».
Одним з привілеїв вищих навчальних закладів Європи тих часів було
право відкривати підлеглі їм школи. Саме так діяв Петро Могила, який
відкрив свої «училищні колонії» – колегії в Яссах (1636 р.), Кремінці
(1638 р. ) й Гощі (1639 р. ).
З 1690 р. в Колегії було запроваджено вищі богословські студії.
Вчилися діти всіх станів – від аристократів до козаків і селян. У навчаль-
46
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії,
театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаме-
нів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів.
Колегія мала власний гуртожиток, що було рідкістю на той час.
За нових політичних умов, коли Україна вступила в союзні стосунки
з Росією, Академія при підтримці гетьмана Івана Мазепи й митрополита
Варлаама Ясинського спорядила до Москви своїх послів на чолі з ректором
Йосафом Кроковським й у 1701 р. отримала царську грамоту, якою було
підтверджено її матеріальний та правовий статус: «Академии их Киево–
Могилянской, что от прежнего своего основания имеет равные привелегии,
как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих, пра-
во свободы иметь подтверждаеться». У цей час з її стін виходять видатні
діячі української культури С. Яворський, Д. Туптало, А. Стаховський, Й.
Кроповський, Л. Боболтський та ін. Розквіт закладу припадає на кінець
XVII – початок XVIII ст., особливо за часів ректорства Й. Кроповського
й патронату над академією гетьмана І. Мазепи. У цей час відновили-
ся публічні диспути за заздалегідь оприлюднюваними спеціальними
тезами, проводилися культурно–мистецькі свята наприкінці навчаль-
ного року з виставами, декламаціями, іграми. Навколо В. Ясинського
та Й. Кроповського згуртувався новий культурний осередок, до складу
якого увійшли С. Яворський, І. Мигура, І. Ярошевський, Л. Горка, Г.
Бужинський, Г. Вишневський, І. Горленко, Ф. Лопатинський.
Феофан Прокопович у 1704—1705 рр. викладав в академії поетику,
що мало неабиякий вплив на українське й російське віршування. Він
створив трагікомедію «Володимир» – перший український драматичний
твір, присвячений вітчизняній історії.
Новий етап розвитку академії було пов’язано з діяльністю
Р. Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. За його
ініціативи розширили навчальну програму, запровадили курс лінгвістики,
збільшили кількість студентів. В академії навчалася не тільки українська
молодь з Лівобережжя, Західної України, Закарпаття, незалежно від соці-
ального стану, а й серби, румуни, болгари, греки та ін. Р. Заборовський
створив новий культурний осередок – Могиляно–Заборовську академію,
до якої увійшли М. Довгалевський, С. Ляскоронський, П. Конюскевич, Г.
Сломинський, Т. Александрович, Г. Кониський, С. Кулябка, С. Тодорський
та ін
У 1736 р. в Академії навчалися, крім українців, росіяни, білоруси й
127 студентів з європейських країн.
Оскільки у допетровську епоху в Росії не було вищих навчальних
закладів європейського рівня, підготовку освічених людей здійснювали
за кордоном, зокрема в Україні. Так, з 23 ректорів Московської академії у
XVIII ст. 21 здобув освіту в Києві, а зі 125 її професорів – 95. Як бачимо,
вже у той час відбувався широкомасштабний відтік освічених людей з
України, що, безумовно, було негативним явищем для розвитку вітчиз-
няної науки. У XVII ст. таких людей називали «перелітними птахами».
У 1700 р. колегіум було засновано у Чернігові, у 1726 р. – у Харкові, у
1738 р. – у Переяславі. Таким чином, у XVI – першій половині XVIII ст.
в Україні була створена розгалужена мережа навчальних закладів різного
типу. Унікальним досягненням був надзвичайно високий відсоток осві-
чених людей й доступність, нестановий, демократичний характер освіти,
оскільки навчання було безкоштовним. Втім, питома вага природничих
47
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
і точних наук була надто малою, що робило освіту досить відірваною від
реального життя. Наприклад, у Києво–Могилянській академії факультет
медицини було відкрито лише у XIX ст. Додаткові труднощі виклика-
ло викладання більшості предметів латиною, а не українською мовою.
Запровадження прогресивних педагогічних методик і традицій поширення
початкової освіти в середовищі простого народу було перерване разом із
посиленням закріпачення українських селян наприкінці XVIII ст. при
Катерині II.
У другій половині XVIII ст. академія поступово перетворилася
на становий духовний навчальний заклад, а у 1817 р. її було закрито.
Започатковані тут кращі наукові й освітянські традиції згодом продовжи-
ли відкрита у 1819 р. на її базі Київська духовна академія та заснований
у 1834 р. Київський університет.
Отже, Києво–Могилянська академія відіграла величезну роль в
становленні й розвитку української науки, культури і літературного
процесу XVII—XVIII ст. Праці Й. Кононовича–Горбацького, І. Гізеля,
Й. Кроповського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Г. Кониського,
Г. Сковороди, Я. Ковельського залишили яскравий слід в філософській
думці слов’янського світу. Серед вихованців академії були видатні
історики С. Величко, Г. Грабянка, П. Симоновський, В. Рубан, М. Бантиш–
Каменський, М. Берлинський. З її стін вийшли державні діячі України
й Росії: гетьмани Іван Самойлович, Юрій Хмельницький, Іван Мазепа,
полковник Семен Палій, віце–канцлер Олександр Безбородько.
У Київській академії відбулося становлення української літера-
турної мови, склалася літературна і поетична школа – К. Сакович,
Л. Баранович, І. Максимович, Д. Туптало, Ф. Прокопович, Г. Кониський,
М. Довгалевський, І. Некрашевич, Г. Сковорода. Професори ака-
демії написали десятки курсів поетик, в яких розроблялася теорія
українського поетичного мистецтва – Ф. Прокоповича, П. Конюскевича,
М. Довгалевського, Г. Кониського та ін.
Викладачі й вихованці академії видали велику кількість українських
поетичних книжок, уклали чимало рукописних збірників. У Київській
академії виник і розвинувся український театр, в якому розігрували
містерії, ставили інтермедії та інтерлюдії на теми з місцевого життя.
Шкільний театр започаткував вертеп і вертепну драму. Завдяки Феофану
Прокоповичу виник жанр трагікомедії, куди він ввів за античною тради-
цією хор.
У Київській академії навчалися українські художники І. Мигура,
Г. Левицький, Д. Гамеховський, Л. Тарасевич, ком позитори
М. Березовський, А. Ведель. Тут отримали освіту й виховання найкращі
представники наукової й творчої вітчизняної інтелігенції тих часів.
Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовува-
ла все більший простір не тільки в Академії , а й в суспільстві. Нею писали
твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові
акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.
Згодом в Академії зросла зацікавленість європейськими мовами. З
1738 р. до навчального курсу запровадили німецьку, а з 1753 р. – фран-
цузьку мови. З середини XVIII ст. вивчали російську й староєврейську
мови. Останню – з метою поглибленого вивчення християньських
першоджерел.
48
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Починаючи від правління Петра I провадився наступ на українську
мову. Було вжито чимало заходів «дабы народ малоросийский не почи-
тал себя отличным от великоросийского». Навіть були ухвалені закони
про заборону друкувати (з 1720 р. ), а згодом й викладати українською
мовою. Академії спочатку «рекомендували» перейти на російську мову, а
з 1784 р. суворо заборонили читати лекції «сільським діалектом» (тобто
українською мовою), а лише російською й обов’язково «с соблюдением
выговора, который соблюдаеться в Великороссии». Незважаючи на заходи
російського царизму щодо русифікації Академії, як і всієї України, укра-
їнська літературна мова продовжувала розвиватися.
Випускники Київської академії викладали в так званих колоніях–
колегіях, які були не тільки в Україні (Чернігів, Переяслав, Харків), а й у
Білорусії та Росії. Система навчання в них було побудовано за київським
зразком.
Академія підтримувала наукові зв’язки з відомими освітніми закла-
дами Кракова, Галле, Магдебурга, Константинополя.
Підіб’ємо підсумки. Як бачимо, вже у доінституційний період укра-
їнська наука досягла значного розвитку.
Багато важливих подій в історії українського народу та діяльності його
героїв відображено в народній творчості того часу – історичних піснях,
думах і легендах.
Етнографічні матеріали про побут і звичаї українського народу
XV—XVIII ст. містилися переважно в історичних працях, літописах і
хроніках та в деяких творах І. Вишенського, Г. Сковороди та ін. В Україні
посилилася зацікавленість етнографією інших народів, про що свідчить
рукописна книга «Космографія», складена у XVII ст. невідомим автором.
В ній на основі російських і західноєвропейських джерел було описано
природу й населення багатьох країн світу. У XVIII ст. розпочалося про-
ведення спеціальних експедицій для збирання етнографічних матеріалів,
було видано перші праці з української етнографії (Г. Калиновського,
Я. Маркевича та ін.).
Одночасно з остаточним формуванням української писемної (книж-
ної) мови з потреб її граматичної регламентації виникло українське
мовознавство. У XVI—XVII ст. така регламентація староукраїнської
(слов’яно–руської) мови здійснювалася за допомогою граматичних
праць із церковнослов’янської мови «Граматіка словенська...» Лаврентія
Зизанія (1596 р.) і особливо «Грамматіки словенскія правилное синтаг-
ма...» М. Смотрицького (1619 р.), спільних для всіх східнослов’янських
мов. Остання тривалий час була найпопулярнішим посібником з мови
в Україні та Росії. Одночасно з’явилися й праці з української лексико-
графії – «Лексис» Лаврентія Зизанія (1596 р.) й знаменитий «Лексиконъ
славеноросскій и ймень тлькованіе» Памви Беринди (1627 р.), що містив
близько 7 тис. слів та їх пояснень і був важливим джерелом для мовоз-
навчих досліджень.
Велику увагу розвиткові староукраїнської мови приділяли в Київо–
Могилянській академії, особливо питанням вдосконалення синтаксису.
На книжній мові XVIII ст. відчувався помітний вплив фольклорних еле-
ментів, на основі чого сформувалася нова українська літературна мова.
Першим видатним літературним твором, написаним цією мовою, була
«Енеїда» І. Котляревського (1798 р.).
49
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Літературознавство і мистецтвознавство в Україні почало інтенсив-
но розвиватися лише у XIX ст., хоча зародки його бачимо ще за часів
Київської Русі. Однією з найдавніших пам’яток українського літературоз-
навства була книга невідомого київського автора «Оглавленіє книг, кто їх
сложил» (1665 р.). Питання поетики, красномовства, теорії драми тощо
розглядалися в працях Ф. Прокоповича, Г. Кониського, С. Ляскоронського
та ін.
Викладання музичних теоретичних дисциплін входило до програм
братських шкіл у Львові й Луцьку на початку XVI ст. та Києво–братської
колегії в XVII ст. У 1677 р. вийшла друком праця з теорії музики
М. Дилецького «Граматика співу мусікійського», а наприкінці XVIII ст. –
збірки російських і українських пісень В. Трутовського та І. Прача.
Перші театрознавчі праці з питань естетики драми – «Поетика» неві-
домого автора, «Поетика» Ф. Прокоповича та інші з’явилися в Україні у
XVII—XVIII ст.
Значного розвитку в Україні у XIV—XVIII ст. досягла архітектура.
Будували оборонні укріплення, кам’яні й дерев’яні церкви та цивільні
будинки у містах, палаци у багатьох маєтках, споруджували й перебудо-
вували великі кам’яні замки та фортеці на заході України (Луцьк, Хотин,
Кременець, Кам’янець–Подільський) і дерев’яно–земляні вали й башти
на сході (Київ, Чернігів, Черкаси, Запорізька Січ тощо). Поширився й
набув національних рис архітектурний стиль – бароко. У XVIII ст. у
цьому стилі було споруджено Києво–Могилянську академію (Й. Шедель,
1732—1740 рр.), так званий Ковнірівський корпус Києво–Печерської
лаври (С. Ковнір, 1721—1772 рр.) та Браму Заборовського Софійського
собору в Києві (1746 р.), собор Юра у Львові (Б. Меретин, 1745—1770 рр.),
Успенський собор Почаївської лаври (Г. Гофман, Ф. Кульчицький та М. і
П. Полейовські, 1771—1791 рр.) та ін.
Природничі й технічні знання в Україні до XIX ст. мали здебільшого
прикладний характер, внаслідок чого не знайшли помітного відображення
в спеціальних працях. Але про значний обсяг цих знань свідчить високий
розвиток багатьох галузей економічного життя України того часу – зем-
леробства й садівництва, ремісничого й мануфактурного виробництва,
промислів, будівельної справи й торгівлі тощо.
У XVI—XVII ст. було складено перші мапи та «креслення» – дорожні
схеми України для військових та інших потреб. У 30-ті—40-ві рр. XVII ст.,
французький інженер Г.–Л. Боплан за завданням польського уряду склав
топографічні мапи майже всієї України, а в середині століття вітчизняні
картографи склали «Чертежь Украинскимъ и Черкаскимъ городам от
Москвы до Крыма». Значні геодезичні вимірювання в Україні було здій-
снено у XVIII ст. у зв’язку з картографуванням, землевпорядкуванням,
будівництвом міст, шляхів сполучень тощо. Багато різноманітних прак-
тичних знань із хімії, насамперед неорганічної, було поширено в Україні,
особливо в поліських і лісостепових її районах, у зв’язку з виготовленням
і використанням сплавів металів, скла, фарб і емалей, паперу й чорнила,
поташу й смоли, селітри й пороху.
Геологічні знання були пов’язані з пошуками корисних копалин
(залізної руди, шиферних сланців, вапняків, солі, бурштину тощо). У
XVI ст. почали добувати сіль на озерах поблизу сучасного м. Слов’янська.
На початку XVIII ст. було відкрито поклади кам’яного вугілля в Донбасі.
З кінця XVIII ст. систематичні геологічні дослідження в Україні розпо-
50
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
чали комплексні експедиції Петербурзької академії наук (П. С. Паллас,
В.Ф. Зуєв та ін.). Більш–менш узагальнені відомості з питань економічної
географії вперше зустрічаються в описах губерній та різних статистичних
збірниках другої половини XVIII ст. («Генеральний опис Лівобережної
України 1765—1769 рр.» тощо).
Практичні наукові знання в галузі біології – одні з найдавніших в
історії людства. Тваринний і рослинний світ України поряд із економічним
і політичним життям, побутом і звичаями її населення завжди цікавили
вітчизняних та іноземних дослідників. Про них пишуть мандрівники
XVI—XVII ст. М. Кромер, М. Броневський, Г.–Л. Боплан та ін. Відомості
про рослинний світ України містять так звані лікарські (аптекарські)
порадники й зільники XVII ст. До XVIII ст. належать перші рукописні
праці українських авторів, присвячені цим питанням («Щоденник»
Я. Маркевича та ін.), друковані праці М. М. Тереховського, а також
учасників академічних комплексних експедицій в Україні В.Ф. Зуєва,
Й.-А. Гюльденштедта, П. С. Палласа та ін. У 1795 р. вихованець Київської
академії Я. М. Амбодик–Максимович надрукував перший вітчизняний
підручник із ботаніки, в якому велику увагу було приділено вивченню
флори України.
Палеонтологічні дослідження в Україні розпочалися з другої полови-
ни XVII ст., коли було розкопано рештки мамонта на березі р. Вільшанки
(30 км від Харкова).
З 1593 по 1784 р. у м. Замості існувала академія, в якій у 30-х роках
XVII ст. працював відомий український і польський медик Е. Сикст
(львів’янин) – один із основоположників водо– і грязелікування. У бага-
тьох містах України існували лікарні й госпіталі для хворих та інвалідів.
Значний внесок у розвиток медичної науки й практики у XVIII ст. зробили
видатні вчені й лікарі, українці за походженням, О. М. Шумлянський,
М. М. Тереховський, Н. М. Амбодик–Максимович та ін. У 1787 р. в
Єлисаветграді (тепер Дніпропетровськ) було створено першу в Україні
медичну школу. Досить поширеними були також знання з ветеринарії,
пов’язані з розвитком скотарства й конярства.
Найпоширенішими в Україні у XIV—XVIII ст. були знання у галузі
технічних наук. Інтенсивно розвивалося металургійне виробництво —
видобуток і обробіток заліза й кольорових металів. Середньовічні
сиродутні підприємства – рудні України забезпечували кричним залізом
не тільки власні потреби, а й експортували його до Росії та Польщі. Окремі
рудні XVII—XVIII ст. на Житомирщині, Чернігівщині та в інших місце-
востях щороку виробляли сотні й навіть тисячі пудів заліза. Наприкінці
XVIII ст. почала розвиватися чорна металургія на півдні України. У 1797 р.
запрацював Луганський ливарно–гарматний завод.
Значних наукових знань і великого практичного досвіду потребу-
вало виробництво скла, паперу та ювелірних (золотарських) виробів.
Провідними осередками золотарського художнього ремесла у XVII-
XVIII ст. були Київ, Львів, Чернігів, Кам’янець–Подільський, Переяслав,
Ніжин, Ромни, Полтава.
Список використаних джерел
1. Асеев Ю.С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. – К.: Мистецтво, 1979. –
216 с.
51
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
2. Видатні постаті України: Біогр.довід. / Г. В. Щокін, М. Ф. Головатий,
В.А. Гайченко та ін. – К., 2004. – 872 с.
3. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – К.: Лыбидь,
1991. – 398 с.
4. Жуковський А. Петро Могила. – К: Мистецтво, 1997 . – 304 с.
5. Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. – К.: Молодь, 1972. – 122 с.
6. Історія української культури / За загал. ред. Г. Крип’якевича. – К.: Либідь,
1994. – 656 с.
7. Культура Київської Русі // http://www.vuzlib.net/kult/32.htm
8. Культура України XVI–XVIII ст. // http://www.vuzlib.net/kult/34.htm
9. Наука і освіта в Україні–Русі // http://uk.wikipedia.org/wiki/Наукаі_
освіта_в_Україні–Русі
10. Освіта та наукові знання Київської Русі // http://ua.textreferat.com/
referat–14109–1.html
11. Повість временних літ // Вітчизна. – № 3. – 1980. – С.21—91.
12. Репринцев О. А., Додонов Р. О. Києво–Могилянська академія та
її внесок у розвиток української культури // Філософська антропологія:
Культура – Раціональність – Комунікація / Тезиси конференції. – Донецьк:
ДонНТУ. – 2009. – С.210–213.
13. Соболь В. Пам’ятна книга Дмитра Туптала. – Варшава: Варшавський
університет. – 2004. – 217 с.
14. Українська культура після татаро–монгольської навали (друга половина
ХІІІ–XV ст.) // http://www.vuzlib.net/kult/33.htm
15. Шаров І. Вчені України: 100 видатних імен. – К.: Вид–во «АртЕк», 2006. –
481 с.
Оноприенко В.И., Ткаченко В.В. Развитие науки в Украине в доинститу-
ционный период
Освещаются основные направления развития и формы организации отече-
ственной науки и образования в доинституционный период.
Ключевые слова: образование, наука, братства, учебные заведения, школы,
коллегиумы, академии, библиотеки.
Onoprienko, V.I., Tkachenko, V.V. Development of science in Ukraine in
preinstitutional period
The basic directions of development and forms of the organization of domestic
science and formation in preinstitutional period are illustrated.
Key words: formation, science, brotherhoods, educational institutions, schools,
collegiums, academies, libraries.
52
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 070:355(091)(477) Сегеда С.П.
Військова преса про мовне питання
в становленні українського війська
Вперше проаналізовано висвітлення українськими військо-
вими виданнями питання використання української мови
в національних збройних формуваннях ХХ століття – від
перших воєнізованих формувань до сучасних Збройних Сил
України.
Ключові слова: військова преса, військові засоби масової
інформації, українська мова, українізація армії.
Мовне питання завжди було важливим для української армії, яка є
одним із державних інститутів. Воно не втратило актуальності донині,
тому є потреба простежити процес становлення української мови як
мови спілкування захисників державності України, ким насамперед є
військовослужбовці і значення єдиної державної мови. Матеріали вій-
ськової преси ХХ – початку ХХІ століття висвітлюють полеміку навколо
цього питання та самі включені в історію утвердження української мови
як державної.
Після трьохсотлітньої відсутності власної державності і війська, руси-
фікації українців на військовій службі в армії Російської імперії, а також
полонізації на західноукраїнських землях, Україна свідомо будувала свої
збройні сили на підґрунті української мови. Після тих заборон української
мови, які мали місце за царату (Валуєвський циркуляр, Емський указ
тощо), повернення української мови в усі сфери життя, в тому числі й у
військо, було необхідною ознакою становлення державності. Воєнізовані
формування, що виникали як предтеча української армії, використовува-
ли українську мову для команд, наказів, спілкування. Газети та журнали
перших збройних формувань виходили українською мовою. Це стосува-
лося як видань Західної України (наприклад, «Січові вісти»(1912–1914),
«Запорозькі вісти»(1914), «Український самохотник»(1915–1917),
«Вістник Пресової Квартири УСС»(з 1916) та інші), так і Наддніпрянщини
(«Салдатська думка», згодом – «Рідний курінь»(1917), «Наш голос»(1917),
«Козацька думка»(1917), «Вільна думка»(1917–1918) та інші). А також
стосувалося і тих, що виходили за межами України в місцях, де у вій-
ську компактно служили українці(«Вісти Закавказзя»(Тифліс), «Вісти
Українського Військового З’їзду Кавказького фронту»(Трапезунд), «Вісти
Українзапкомітету»(Мінськ) та інші)[17,с.56–62]. Питання мови було
невід’ємним складником питання самоідентифікації військовослужбов-
ців як українців. Зростанню національної свідомості українців сприяла
і так звана таборова преса, на публікаціях якої духовно міцніли військо-
вополонені першої світової війни[19,с.3]. Протягом історії становлення
53
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
української мови як мови війська, її використовували і противники укра-
їнської державності для досягнення власних інтересів. Подібні випадки
спонукали дослідників історії української преси сформулювати слушний
висновок, що преса, написана хоча й українською мовою для українців,
але має на меті інтереси іншої держави, не може вважатися дійсно укра-
їнською пресою[10,с.35].
За доби Центральної Ради видавалося близько 20 військових часо-
писів українською мовою(варто враховувати, що виходили вони не всі
водночас, окремі видання обмежувалися кількома номерами)[10,с.36–43].
Щодо мовного питання показовим є приклад журналу «Червона калина»,
що виходив з травня 1917р. у якому «з першого номера – статтею «Дещо
про літературну українську мову» – «Червона калина» послідовно про-
водить думку про те, що саме рідна мова, любов до неї є найважливішою
ознакою патріотизму, любові до своєї землі, готовності захистити її від
чужоземців»[13,c. 45–49].
На квітень 1918р. в УНР виходили такі військові видання як
«Військовий вістник», «Військово–науковий вістник Генерального
Штабу», «Вістник Українського Військового Генерального Комітету»,
«Січовий Стрілець» та інші, які з переходом влади до гетьмана
П. Скоропадського припинили своє існування. Окремі видання, зокрема,
журнал «Військово–науковий вістник Генерального Штабу» були пере-
реєстровані, реорганізовані і служили новій владі[23,c.1]. Склалося таке
становище, що більшість преси для військовослужбовців, як діючої армії,
так і колишніх, виходили російською мовою. Як, наприклад, щотижневий
журнал «Голос инвалида»[28,арк.1], «присвячений побуту і потребам
покалічених воїнів, всіх питань, які мають будь–яке відношення до їхнього
життя, а також взагалі до життя і потреб військовослужбовців»[29,арк.4],
щоденний художньо–літературний і гумористичний журнал «Полдень» –
орган безробітних офіцерів харківського товариства «Взаємодопомога»
[30,арк.3] тощо.
За часів Гетьманату, коли до служби в українській армії та до роботи
у військовий пресі було залучено чимало російських офіцерів, питання
вживання української мови у війську постало досить гостро: «Питання
про те, чи бути одній українській мові державною, чи ж належиться і
російській мові дати ті ж права, є для нашої молодої армії питанням над-
звичайно важливим»(переклад з рос. автора статті)[1,с.4]. Показовими є
публікації щодо цього в тогочасній пресі, зокрема у військовій. Не запе-
речуючи вживання української мови в українському війську як факт, що
вже склався, автор матеріалу в центральній газеті «Армія» за 6 листопада
1918 р. «з чисто військової точки зору у зв’язку з тими умовами, в яких
створюється армія» обґрунтовує, «чому ж мова, якою в більшості не воло-
діють офіцери, мало розроблена технічно», має стати мовою армії: щоб
ефективніше навчати солдатів, більшість з яких україномовні селяни; щоб
установити тісні стосунки повної довіри і порозуміння між офіцерами і
солдатами, першою умовою яких є спільність мови. «Але це не має при-
вести до висновку, – підкреслює автор публікації, – що офіцерів, які не
володіють українською мовою, не приймати. Тоді армія залишилася би
без толкових офіцерів. Єдиним виходом є якнайінтенсивніше вивчення
офіцерами української мови»(переклад з рос. автора статті)[1,с.4]. Однак
автор застерігає від «захоплення мовою галицьких українців», рекомендує
поповнювати термінологію за рахунок російської мови, що, як він вважає,
54
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«ближча і більш зрозуміла нашому солдатові». Однак насправді армія була
в кращому випадку – двомовна. Центральний військовий друкований
орган – газета «Армія», що декларувалася як україномовна[27,арк.57],
згодом наполегливо обґрунтовувала двомовність, а вже через місяць украї-
номовні публікації в ній становили заледве 10%. Це не було винятком, бо за
часів Гетьманату понад 70 відсотків видань в Україні виходили російською
мовою, або вміщували на шпальтах матеріали переважно російською.
За нашими даними, за часів Директорії протягом періоду, що охо-
плює кінець грудня 1918р. – кінець листопада 1919р. виходило понад
30 україномовних військових газет і журналів. Зокрема, виходили такі
центральні часописи Армії УНР: «Ставка» (з 1 січня 1919р. – «Українська
ставка»), «Україна», «Новини», «Дзвін», «Український козак» та низка
регіональних армійських часописів, як от: «Республіканець», «Воля»,
«Стрілецька думка» та інші. Пресова квартира Начальної команди УГА
видавала газети «Стрілець»(центральний орган), «Вістка», в корпусах
виходили «Козацький голос», «Полева газета», «Стрілецький шлях».
Існувала група урядових військових видань («Військово–науковий
вістник», «Наш прапор» – УНР, «Вістник Державного Секретаріату
Військових Справ» та «Вісник Українського Війська» – ЗУНР(ЗОУНР)),
які мали спільне завдання «освітлювати всебічно теорію військового
діла і зокрема синтезовану, етапи закінченої світової війни, а також тої
боротьби, яку проводила Українська Республіканська армія за державну
незалежність України»[24], і вміщували у більшості офіційний матеріал
та науково–публіцистичні статті. Всі матеріали друкувалися українською
мовою. Газети, що виходили на півдні України, зважаючи на великий
вплив російської мови в регіоні, наприклад, «Республіканець»(Катерин
ославщина)[16] вміщували матеріали україномовного «лікнепу», у яких
вказувалося, як правильно читати літери української абетки у словах.
Таким чином, тогочасна преса і Армії УНР, і УГА активно пропагувала
українську мову як мову війська і держави.
Зокрема, газета УГА «Стрілець» порушує питання поширення вживан-
ня української мови, підкреслює його важливість в процесі становлення
молодої Української держави як атрибуту державності, закликає покін-
чити з ополяченням, щоб не давати ворогові підстав для тріумфу: «Се
деморалізує стрільців, які вже кілька місяців стоять в бездушному бою з
ворогом, коли бачать, що ми й досі не увільнили ся з ознак бувшої неволі»
[20]. У «Стрільці» вміщено статтю, де автор з обуренням пише: «Поляки
систематично винищують все, що українське. Палять або вивозять всякі
українські пам’ятки, дорогоцінні старинні документи і бібліотеки... На
зарядження польських інспекторів мусять шкільні діти зносити до урядів
громадських всі шкільні підручники в українській мові, а відтак спеціальна
до цего призначена комісія палить книжки! Жадні українські часописі
не виходять, а українська мова заборонена»[21]. Матеріали такого типу
впливали на дух військовослужбовців. Українська мова була такою ж
невід’ємною ознакою армії, як, приміром, її військові однострої.
На початок 1919р., коли тривали бої за Галичину з добре підготовлени-
ми і озброєними польськими військами, уряд ЗУНР серед інших законів
видавав і ті, що стосувалися культурного розвитку України. 15 лютого
1919р. було видано закон про українську мову, згідно з яким українську
мову повинні були вживати всі державні установи, публічні інституції
55
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
та державні підприємства, в тому числі армія[7,с.162]. В «Стрільці» цей
закон знайшов відображення у листах читачів.
Яким же було становище з українською мовою та україномовною пре-
сою в тогочасних більшовицьких військах, де також служили українці?
Радянська влада небезпідставно вбачала небезпеку в існуванні власне
українських військ, а українську мову вважала проявом петлюрівщини.
Щоб укріпити політичну проросійську свідомість бійців, у ті з’єднання,
де переважали українці, скерували комуністів та комсомольців із Росії,
до складу Українських радянських дивізій було введено інтернаціональні
полки. Червоних командирів–українців поступово було знищено. Так
червоні українські війська поступово втратили український дух, в них
панівне становище посіла російська мова. Згодом їх перекинули воювати
подалі від України(Кавказ, Росія, Середня Азія тощо), а в Україну було
переведено російські частини. Такою була політика КП(б)У, яка у резо-
люції Гомельської конференції(жовтень 1919 р.) знайшла своє вираження:
«Просування на південь і встановлення радянської влади на Україні
стануть можливими тільки за сприяння регулярних, вишколених загонів
військ, які ні в якому разі не повинні бути місцевого походження»[3,с.85].
Як наслідок, на українських землях у першій половині 1920р. дислоку-
валося 1,2 млн бійців Червоної та Продовольчої армій[14]. Українців
серед них, як стверджує радянська статистика 1921р., було лише вісім
відсотків[4,с.73].
В нетривалий період українізації 1923–1927рр. були спроби створити
національні з’єднання за територіальним принципом комплектування, але
згортання українізації і перехід на екстериторіальний принцип комплек-
тування армії (при переформуванні територіальних національних з’єднань
на загальносоюзні) привели і до згортання вживання української мови
в армії. Використання російської мови, в тому числі й у військовій пре-
сі, пояснювалося виключно потребами підвищення боєздатності перед
неминучою війною. Водночас мільйони українських юнаків після кіль-
карічної військової служби за межами земель України ставали носіями
російського мовного впливу на решту української молоді. М. Скрипник
на XII з’їзді РКП(б) так охарактеризував ситуацію: «Армія до сих пір
залишається знаряддям русифікації українського населення й усього
інородного населення»[8].
Однак у 1941 році з цієї ж причини в СРСР було відновлено наці-
ональні дивізії, серед особового складу яких переважали представники
однієї нації(вірмени, азербайджанці, естонці, латиші, литовці), а накази
віддавали їх рідними мовами, бо це піднімало дух військ і підвищувало
боєздатність. Та вважалося, що українці добре розуміють російську,
тому введення української мови на офіційному рівні було недоціль-
ним, хоча у складі діючої армії перебували шість мільйонів українців.
Преса для українців–військовослужбовців також була російськомов-
ною. Спорідненість російської та української мов для останньої була
несприятливою обставиною щодо поширення її вживання, в тому числі
й у військовій пресі. Однак під час війни були поодинокі випадки вико-
ристання україномовної преси у радянських збройних формуваннях.
К. Крайнюков, призначений восени 1943 р. членом Воєнної ради 1–го
Українського фронту, у своїй книзі згадує такий факт: «У зв’язку з тим,
що на нашому фронті було особливо багато воїнів–українців і війська
поповнювались головним чином за рахунок населення звільнених райо-
56
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
нів УРСР, Головне політичне управління Червоної Армії дозволило
нам видавати щоденну фронтову газету українською мовою «За честь
Батьківщини» (відповідальний редактор Т.Р. Одудько)» [11,с.62].
Ідея національного визвольного руху, яка утверджувалася серед кіл
українських націоналістів на противагу радянським ідеям інтернаціо-
налізму, для свого успіху теж потребувала популяризації, в тому числі
через пресу. Сили українського руху опору часів Другої світової війни
застосовували у військовій пресі українську мову за винятком тих випад-
ків, коли окрема друкована продукція призначалася для агітації воїнів
Червоної Армії. Серед підпільної літератури, яка видавалася Українською
Повстанською Армією, чільне місць посідала преса. Тема української мови
в українському війську не була пріоритетним тематичним напрямом, вжи-
вання української мови вважалося природним і не підлягало дискусії.
У післявоєнний час Радянська Армія перетворилася на один із голо-
вних інструментів русифікації. Як зазначала передова стаття «Язык
нашей дружбы и братства» в газеті «Красная звезда» від 20 січня 1973р.,
висока наукова організація, різноманітна оснащеність всіх родів військ,
складність процесів командного програмованого управління, динамізм
дій, коли «людині ніколи подумки перекладати команду з одної мови на
іншу, треба миттєво її зрозуміти і приступити до виконання. А це може
зробити тільки воїн, що вільно володіє російською мовою»(переклад з рос.
автора статті)[12]. В Україну скеровували служити представників народів
СРСР, частіше за все росіян, натомість українці, в тому числі й офіцери,
служили переважно за межами України. Зокрема, у 1990 році 70–75 від-
сотків офіцерів трьох військових округів України були росіянами, а у
внутрішніх військах МВС їх частка навіть сягала 80 відсотків. Того ж таки
1990р. офіцерський склад Забайкальського і Далекосхідного округів на 60
відсотків складали українці. Питома вага українців в офіцерському корпусі
Радянської Армії (понад 40%) значно переважала їх частку в населенні
СРСР. Україномовної військової преси не було зовсім.
На початку 90–х років пресу, яка завжди була могутньою зброєю
у боротьбі за дух військовослужбовців, прагнули використати як при-
хильники незалежності України, так і її противники. «Великодержавні
шовіністи докладали чимало зусиль, аби вся військова преса видавалася
лише російською мовою, а українська національно–патріотична журна-
лістика була недоступною воякам»[5,с.134].
У зв’язку з цим В.Коваленко у статті «Хто боїться української армії?»
зазначав, що у військах «наказом міністра оборони заставляють випису-
вати «День» и «Молодую гвардию», а знайдена газета українською мовою
прирівнюється до іноземного шпіонажу, особливо якщо взяти генералів
і маршалів»[6,с.449–455].
Для налагодження системи української військової періодики на кінець
1991року було створено необхідну правову базу. 15 жовтня 1991 р. Верховна
Рада ухвалила вважати газету «Народна армія» Центральним друкованим
органом Міністерства оборони України. Створення у 1992 pоці Збройних
Сил України відкрило українській мові шлях до війська, військової преси.
Перший міністр оборони України генерал Костянтин Морозов підписав
директиву про офіційне впровадження державної української мови в
армії. При реалізації цієї директиви, низки інших наказів, Конституції
України і Закону про мови довелося зіткнутися з чималими проблемами,
головними з яких були: відсутність україномовної військової еліти; слабке
57
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
володіння державною українською мовою серед військовослужбовців,
нестача україномовних навчально–методичних посібників та навчальної
бази; відсутність спеціальних військово–технічних праць українською
мовою; відсутність адекватної заміни російській системі команд, тер-
мінології; наявність великої кількості військовиків–неукраїнців, котрі
української мови ніколи не знали. Фактичним результатом стало пере-
творення Збройних Сил, які раніше були виключно російськомовними,
на двомовні, як і українське суспільство в цілому. Така ж ситуація була у
військових ЗМІ, які переходили на українську мову, поступово нарощу-
ючи кількість україномовних матеріалів порівняно з російськомовними.
Питання вживання української мови в українському війську досить часто
порушується і в цивільній пресі 90–х років[9;22].
Почала формуватися система інформаційно–пропагандистського
забезпечення життєдіяльності особового складу армії, до якої уві-
йшли центральні видання – газета «Народна армія» і журнал «Військо
України», центральна телерадіостудія Міністерства оборони України;
газети видів Збройних Сил України – «Вартові неба» (ППО та ВПС),
«Флот України» (ВМС) та телерадіостудія ВМС України «Бриз»; газети
оперативних командувань – «Армія України» (ЗОК) та «Слава і честь»
(ПОК); «Північні військові відомості» (Пів.ОК), багатотиражні газети
навчальних центрів і навчальних закладів. У 17 великих гарнізонах було
введено посади власних кореспондентів окружних газет, в обов’язки яких
входила співпраця з цивільними засобами масової інформації.
На сторінках військових видань, в телепрограмах, по радіо порушува-
лися питання української мови, її правильності, випадки вживання тих чи
інших слів. Цікавим прикладом переведення мовного питання в політичну
площину є матеріал О.Дмитренка «І все ж: Січ – Запорозька!»[15], у яко-
му йшлося про написання деяких слів в українській мові. Утвердженню
державної мови у військових ЗМІ України сприяли Конституція та зако-
ни, якими у своїй діяльності керується преса: «Про інформацію», «Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та інші, де теж
визначено вживання української мови як державної.
Питання мови належить до серйозних питань, з яким часто стикаються
військові журналісти, ведуть полеміку між друкованими органами, від-
повідаючи на виступи на кшталт репліки газети «Крымская правда»: «…
В отношении «мовы» (я даже не могу назвать зто языком) – это диалект
живущих в глубинке людей»[25]. Українська мова часто трактується її
противниками як ознака націоналізму.
Тематика утвердження української мови у війську знаходить місце
на сторінках преси оперативних командувань[2].
Миротворча діяльність українських військ покликала її учасників
до зацікавленості мовним питанням. В.Хацановський справедливо
зауважує: «Використання ділової української мови особовим складом
миротворчих підрозділів та місій, без перебільшення, є візиткою нашої
країни і Збройних Сил, від цього в значній мірі залежить оцінка діяль-
ності українських миротворчих місій, формування авторитету держави
та її армії»[26,с.129–133].
Отже, протягом усього часу існування українська національно–
патріотична військова преса порушувала питання функціонування
української мови в українському війську, сама виступала за її впрова-
дження в армію, виступала проти противників цього процесу. Нині мовне
58
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
питання не втрачає актуальності на шпальтах військових видань, є важ-
ливим чинником національно–патріотичного виховання українських
військовослужбовців.
Список використаних джерел
1.Армія. – 1918. № 2 – 6 листопада.
2.Армія України. – 1997. – 23 грудня.
3.Білас І. Передумови червоного терору // Військо України. – 1993.–№12.
4.Бойко Ю. Шлях нації. – К.,1992. – 126 с.
5.Військо України. – 2009. – 9 грудня.
6.Горєвалов С. Друковані органи Збройних Сил незалежної України. – Збірник
наукових праць. Вісник Національного університету «Львівська політехніка»,
Львів: НУ «Львівська політехніка», 2001. – С.449–455.
7.Гунчак Т. Україна, перша половина XX століття. – К.: Либідь,
1993. – 162 с.
8.Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. – 1990. – №5.
9.За вільну Україну. – 1991. – 3 лютого.
10.Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української військової
преси. – Львів: Світ, 1998. – 356 с.
11.Крайнюков К.В. Оружие особого рода. – М.: Мысль, 1984. – 2–е
изд. – 591 с.
12.Красная Звезда. – 1973. – 20 січня.
13.Кривошея Г.П. Українська військова преса: у пошуках витоків. Наукові
записки Інституту журналістики. К., 2003. – С.45–49.
14.Kульчицький С. Доба національного відродження // Голос України. –
1999. – 8 травня.
15.Народна армія. – 1997. – 10, 11, 14 січня; 5, 8, 11 лютого; 4, 12 березня; 4,
12 березня; 1, 5, 8 квітня.
16.Республіканець. – 1918. № 1 – 10 грудня.
17.Сегеда С.П. Історичні засади виникнення преси українських військових
формувань// Гілея (науковий вісник). Збірник наукових праць. – К., 2009. –
Випуск 20. – С.56–62.
18.Сегеда С.П. Українська військова преса доби Центральної Ради і творення
українського війська// Гілея (науковий вісник). Збірник наукових праць. – К.,
2009. – Випуск 21. – С.36–43.
19.Сидоренко О. Українська таборова преса часів першої світової війни. – К,
1995. – 30 с.
20.Стрілець. 1919. № 20. – 13 квітня.
21.Стрілець. – 1919. № 39. – 8 липня.
22.Сусь Б. Українській армії – українську мову // Літературна Україна. –
1999. – 2 вересня.
23.Українська Ставка. – 1919. – № 17. – 4 січня.
24.Українська ставка. – 1919.№ 34. – 29 січня.
25.Фечеп П. Межнациональная рознь и братская дружба народов. //Флот
України. – 1998. – 11 квітня.
26.Хацановський В. Формування культури спілкування українською мовою
у військовослужбовців миротворчих підрозділів Збройних Сил України та його
чинники / Українознавство. – Київ: Науково–дослідний інститут українознавства
Міністерства освіти і науки України, 2005. – № 4. – С.129–133.
27.Центральний державний архів виконавчих органів влади та управління
України. – Ф.1184 . – Оп.1. – Спр.35.
59
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ
28.Там само. – Ф.1184 . – Оп.1. – Спр.38.
29. Там само. – Ф.1184 . – Оп.1. – Спр.38.
30. Там само. – Ф.1184 . – Оп.1. – Спр.39.
Сегеда С.П. Военная пресса о вопросе языка в становлении украинской
армии
Впервые проанализировано освещение украинскими военными изданиями
вопроса использования украинского языка в национальных вооруженных форми-
рованиях ХХ века – от первых военизированных формирований до современных
Вооруженных Сил Украины.
Ключевые слова: военная пресса, военные средства массовой информации,
украинский язык, украинизация армии.
Segeda, S.Р. Military press about the issue of language in the Ukrainian
Army
For the first time analyzed lighting Ukrainian military publications on the use of
Ukrainian language in the national armed formations of the twentieth century – from
the first paramilitary to modern Armed Forces of Ukraine.
Key words: military press, military media, the Ukrainian language, ukrainization
army.
60
Випуск 36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94(477):070.13 «19» Кашуба О.В.
Цензура в УРСР 1922-1994 рр.
На основі вивчення iсторичних джерел виявлено форму-
вання і функціонування цензурної політики 1922–1994
років. Виявлено витоки, обгрунтовано основні етапи та про-
слідковано форми і напрями втілення цензури у друкованих
виданнях.
Ключові слова: цензура, Головліт, ідеологічний контроль,
«спецфонд», доба тоталітаризму.
З розпадом СРСР та в умовах утвердження незалежності України до
наукового обігу почали залучатись нові джерела та література, присвячені
окремим маловідомим питанням історії Радянського Союзу, одним з яких
є діяльність органів цензури на теренах нашої держави. Найбільш інфор-
маційно насиченими є архівні фонди Головного управління у справах
літератури та видавництв при Раді Міністрів УРСР (Головліт УРСР),
основна частина яких довгий час залишалася недоступною для дослід-
ників. З відновленням державної незалежності України, розгорнулись
активні дослідження тем, які стосувались громадсько–політичного життя
в СРСР; вагомий пласт таких відомостей містять документи органів цен-
зури. Дослідження діяльності цензури допоможе висвітлити маловідомі
сторінки радянського суспільства.
Створення Головліту ознаменувало собою новий етап в історії
радянської цензури. Ідеологічний контроль ставав централізованим та
монополізованим, його вплив поширювався абсолютно на всі сфери
культурного життя Радянського союзу. Починаючи від затвердження
театральних афіш, перегляду кіносценаріїв, літературних та живописних
творів, цілковитого підкорення радіо, закінчуючи контролем над танцями
в робітничих клубах.
Історія становлення та діяльності системи політико–ідеологічного
контролю в УРСР малодосліджена та дещо фрагментарна. Це пов’язано
із закритістю діяльності й періодичним знищенням документів самим
Головлітом. Працями з історії діяльності Головліту є монографія
Т.Горяєвої, присвячена політичній цензурі в СРСР від становлення до
занепаду; наукові праці А.Блюма, що висвітлюють радянську цензуру в
епоху тоталітаризму; дослідження Т.Коржихіної основних етапів ідеоло-
гічного контролю в СРСР та інші. Але всі ці праці стосуються цензури в
СРСР в цілому, а дослідження системи політико–ідеологічного контролю
друкованих видань згаданого періоду в українській історичній науці має
свою специфіку. Деякі аспекти діяльності цензури тоталітарної системи
в СРСР висвітлені у дослідженні С.Білоконя «Масовий терор як засіб
державного управління в СРСР (1917–1941рр.)». Ю.Шаповал у своєму
61
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
нарисі «Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії»
теж звернув увагу на діяльність цензури в УРСР. Певні аспекти системи
політико–ідеологічного контролю в УРСР висвітлюються в публікаціях
С.Костилєвої, В.Очеретянко, В.Погрібняка, Т.Стоян, О.Федотової та
ін.[1].
Радянська цензура бере свій початок 6 червня 1922 року. Саме цього
дня при Наркомпросі РРФСР було створено Головне управління зі справ
літератури і видавництв (Головліт). Вже через два місяці постановою
Ради Народних Комісарів УСРР від 11 серпня 1922 року було створено
Головне Управління зі справ друку Главполітпросвіти УСРР [2], основні
завдання якого полягали у забезпеченні цензурного нагляду за публіка-
ціями у пресі та видавництвом творів художньої та наукової літератури.
Для цього видавались спеціальні накази та постанови, де вказувалось
що саме підлягало вилученню та знищенню. На допомогу працівникам
органів цензури був створений «Перечень свединий не подлижащих рас-
постранению» – це перша назва основного документу, яким керувались
цензори. У такому списку в 1925 році було всього 16 сторінок, але з часом
він постійно збільшувався, через збільшення політичних та військових
таємниць і утвердження тоталітарного режиму й сягнув 600 сторінок.
Останній такий список вийшов у роки перебудови – у 1987 році, і мав
первинний обсяг, оскільки політична ситуація в країні почала кардинально
змінюватися [3,с.34].
Для збільшення відповідальності уповноважених Головліту, 19 липня
1931 року Головлітам союзних республік був розісланий циркуляр, в якому
обмежувався «дозвіл до друку антирадянських видань або матеріалів, що
викривлюють радянську дійсність», а також «друк відомостей, що носять
секретний характер». За порушення пунктів даного циркуляру була вста-
новлена судова відповідальність керівників Головлітів [4,с.286–288].
З початком Другої світової війни Головліт УРСР був евакуйований
на територію РРФСР, разом з документальною базою. Свою діяльність
він відновив в Україні лише в липні 1946 року і був перейменований у
Головне управління у справах літератури і видавництв при Раді Міністрів
УРСР. Документи довоєнного періоду Головліту не збереглися. Вони були
втрачені при переїздах. Більшість повоєнних матеріалів нині зберігаються
у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління
України і охоплюють період з 1941 року.
У січні 1949 року Головліт СРСР виробив перелік відомостей, забо-
ронених для опублікування у відкритій пресі. Нові правила цензури
передбачали жорсткі обмеження змісту друкованої літератури та повну
заборону відкритих видань, які стосувались окремих питань, наприклад
матеріали про освоєння Арктики і Далекого Сходу, про наявність і діяль-
ність науково–дослідних та інших закладів, що розробляли проблеми
атомної енергетики, ракетної техніки та інше [5,с.716]. Наголос робився
на засекреченні відомостей економічного характеру, матеріали про роз-
виток науки і техніки.
Інколи звинувачували у шпигунстві та зраді Батьківщині після опу-
блікування досить безневинної інформації. Наприклад, ученого іхтіолога і
гідробіолога, професора Київського університету Д. Белінга звинуватили
в шпигунстві, тому що він у своєму підручнику навів дані про глибину
р.Дніпро в різних місцях [6,с.483].
62
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Функції Головліту неодноразово переглядаються і стають більш широ-
кими, охоплюючи все більше сфер впливу. Але від початкових функцій,
які були покладені на Головліт у 1922 році, далеко не відійшли. А саме:
Головліт забороняє видання і поширення творів 1)які містять агітацію
проти Радянської влади; 2)що розголошують військові таємниці рес-
публіки; 3)що збільшують національний та релігійний фанатизм; 4) що
носять порнографічний характер. У редакції 1938 року пункту №4 вже
не було [7,с.32]. Мабуть, це було пов’язано з тим, що завдяки політиці
комуністичної партії, порнографії в СРСР не те що не існувало, але про
неї навіть не згадували.
Ще одна додаткова функція Головліту з’явилася у 1961 році спо-
чатку на всесоюзному рівні, а пізніше і на республіканських. Головне
управління по охороні державних таємниць в друку при Раді Міністрів
СРСР повідомляло, що постановою ЦК КПРС №177/77 гс від 7 березня
1961 року на Головліт СРСР покладено виконання негласного контролю
за інформацією, яка передавалась іноземним кореспондентам для отри-
мання необхідних свідчень і своєчасної організації контрпропаганди. З
цією метою спецслужба Головліту СРСР паралельно була підключена
до ліній зв’язку ряду іноземних кореспондентів [8,с.58]. Отже, Головліт
і КПРС прагнули контролювати не лише вітчизняних журналістів, а і
закордонних.
Окрім зміни функцій неодноразово змінювалась і назва Головліту.
З 16 лютого 1953 р. по 27 січня 1964 р. – Головне управління по охороні
військових і державних таємниць у пресі при Раді міністрів УРСР, з 28
січня 1964 р. до 23 вересня 1966 р. – Головне управління по охороні вій-
ськових і державних таємниць у пресі Державного комітету Ради міністрів
УРСР, з 24 вересня 1966 р. – Головне управління по охороні державних
таємниць у пресі при Раді міністрів УРСР [9,с.110].
Структура Головліту теж зазнала певних змін протягом свого
існування. Так, наприклад, 1 січня 1978 року Головліт мав 6 відділів,
керівництво, довідкову службу, центральну бухгалтерію, спецчастину,
адміністративно–господарську частину [10,арк.25–28]. З 1979 року
адміністративно-господарська частина була перейменована в адміні-
стративно-господарський відділ [11,арк.19]. А з 1980 року довідкова
служба зникає взагалі [12,арк.17–19].
У структурі ідеологічних відділів на республіканському та обласному
рівнях існували так звані сектори преси, що здійснювали контроль за
діяльністю підвідомчих їм засобів масової інформації та поліграфічних
підприємств. До компетенції даних секторів входили підбір і розстановка
журналістських кадрів, підготовка пропагандистських матеріалів і контр-
оль за змістом публікацій та телерадіопередач [13,с.79].
З початку своєї діяльності і до кінця 80–х років ХХ століття Головліт
посилював свою владу та обмежував кількість і зміст творів, статей і жур-
налів, залишаючи лише «політкоректні» видання. Інколи доходило навіть
до абсурду. Так в одному вірші, який був розміщений у збірці «Вірші
молодих українських поетів» була фраза: «А німець як гаркне: мовчи
старина!», цензор відмітив цю фразу як політичну помилку, відзначивши,
що подібне ввічливе звернення не притаманне німцеві [14,с.286].
Окрім жорсткої цензури, література не тільки піддавалась ретельно-
му розгляду перед виданням, але й контролювалась вже раніше видана
63
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
література. Ще на початку 20–х років в одній з інструкцій за підписом
Н.К.Крупської та П.І.Лебєдєва–Полянського (керівник Головліту СРСР
з перших днів існування) йшлось про необхідність залишати у бібліотеках
не більше 2 екземплярів усіх вилучених «шкідливих і контрреволюцій-
них книг», зберігати їх в закритих сховищах і видавати виключно для
наукового користування. Так у 1923 році був створений «спецфонд», який
остаточно був сформований у 30–ті роки [15,с.119].
У ці спецфонди бібліотек потрапили книги, видані до 1922 року, які з
різних причин ставали забороненими і недоступними для широкого кола
читачів. У своїй більшості це були книги репресованих письменників,
заборонених через свої ідеологічні переконання літераторів, книги, які
стосувалися діяльності комуністичної партії в 20–х роках, праці та про-
мови деяких партійних діячів, які були оголошені ворогами народу.
Саме в «спецфонд» потрапила основна частина так званої трофейної
літератури, вивезеної з Німеччини. За даними Головліту СРСР у Москві,
«трофейну літературу» в кількості 2,5 млн. примірників одержали 279
організацій. Серед цієї літератури були рідкісні видання, зокрема Біблія
надрукована Гутенбергом, книги першодрукарів Німеччини, Італії,
Франції, Швейцарії. У липні 1948 року керівництво Головліту СРСР
доповідало ЦК ВКП(б), що планується знищити близько 300 000 при-
мірників «трофейної літератури» [5,с.716–717].
Бажання апарату в нових умовах упорядкувати книги «спецфондів»,
втілилось у формах притаманних ерудиції і способу мислення апарату.
Виправлення в книгах відбувалось згідно наступних директив: «Знищити
статтю на ст. 3–6», «Знищити передмову на ст. 3–7» і так далі [16,с.72].
Контроль органів цензури поширювався і на бібліотеки та книжко-
ві магазини. До 1950 року була остаточно сформована система роботи
Головліту щодо вилучення «невідповідних» книг з обігу. Перш за все
бібліотекарі при перевірці фондів вилучали «шкідливі матеріали»і зі
своїми висновками направляли їх до Головліту для подальшого вирі-
шення долі літератури. Після цього матеріали розглядалися в Головліті і
списками направлялися до Відділу пропаганди і агітації ЦК ВКП(б) для
затвердження до вилучення. І тільки після отриманої санкції «шкідливі
матеріали» вилучались з бібліотек [7,с.103].
Саме КПРС та Головліт вирішували, які книги будуть надходити у
продаж та формувати бібліотечний фонд. У Постанові Ради Міністрів
УРСР від 8 вересня 1956 року № 252 «Про стан і заходи до поліпшення
книжкової торгівлі в УРСР» говорилось, що стан книжкової торгівлі в
УРСР відстає від зрослих завдань комуністичного виховання трудящих,
обмежує можливості широкої пропаганди та застосування досягнень нау-
ки, досвіду передовиків у промисловості і сільському господарстві, гальмує
розвиток видавничої справи [17,с.356]. Далі пропонувалось провести певні
дії для поліпшення ситуації: відкриття на заводах і фабриках книжкових
кіосків, книжкових баз і т.д. Судячи з цього можна зробити висновок, що
книги у першу чергу повинні були відповідати комуністичним постулатам
СРСР, нести правильне партійне виховання, а не поліпшувати культурний
та освітній рівень населення. Це було в першу чергу необхідним, оскільки
у цій же постанові йшлось про низький загальноосвітній рівень населення:
з 1093 завідуючих книжковими магазинами системи Укркнигторгу 651
чоловік мали лише початкову або семирічну освіту [17,с.357].
64
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Але поряд з цими працівниками підростало нове покоління інте-
лігенції, вільнодумної і незаполітизованої. Саме воно кинуло виклик
владі і цензурі своїми патріотичними творами. У 60–х роках починають
друкуватися Іван Драч, Борис Олійник, Іван Світличний, Василь Стус.
І партія, і Головліт не могли не звернути на це увагу. Так в Постанові
пленуму ЦК КП України від 30 квітня 1960 року № 310 йшлось про те,
що «зростає роль літератури і мистецтва в комуністичному вихованні
трудящих. Однак і сьогодні особливо гострим залишається питання про
забезпечення партійності літератури і мистецтва, про органічне поєд-
нання високої ідейності творів з їх досконалою художньою формою.
Зустрічаються ще твори ідейно слабкі і художньо безбарвні, які не хви-
люють серця людей, не збуджують їх думку [17,с.590–591]. У постанові
також були описані завдання для посилення ідеологічного контролю,
одним із завдань було встановлення постійного контролю за діяльність
видавництв і книготоргівельних організацій, за ідейним і художнім рівнем
друкованої продукції та за її розповсюдженням. Республіканські і обласні
видавництва зобов’язували більше випускати масової літератури, яка
повинна в дохідливій і популярній формі викладати актуальні питання
теорії і політики партії, узагальнювати досвід ідейно–виховної роботи пар-
тійних організацій, кращих пропагандистів та агітаторів [17,с.594]. У цей
період політична цензура почала активно спрямовуватись на викриття та
знищення діяльності культурно–просвітницьких осередків та підпільних
молодіжних організацій, які із так званих «кухонних» перетворювались
на більш масові.
Найбільшого тиску з боку цензури зазнавали поети і прозаїки СРСР.
Адже саме вони мали оспівувати у своїх творах партію, її керівництво та
безтурботне життя радянського народу. Не так давно став відомим один
приголомшливий факт: після ХХ з’їзду партії КПРС у 1956 році конфі-
денційно визнали, що «понад шістсот ні в чому не повинних письменників
Спілка письменників УРСР слухняно віддала до в’язниць і таборів».
Олександр Солженіцин вважав, що фактично цей список ще довший, а
історик Рой Медвєдєв уважає, що в загальному підсумку «представників
культури загинуло понад тисячу» [6,с.504].
Серед репресованих, котрим вдалося вижити був Остап Вишня,
якого обвинуватили у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишєва
П.П. та заарештували 26 грудня 1933 року. Основною причиною його
арешту та 10–літнього перебування в ГУЛАГу стали статті–доноси
критика О.Поторацького, члена організації «Нова Генерація». Метою
О.Полторацього було заперечити загальноприйняту думку, що Остап
Вишня відіграє позитивну роль в Українському радянському суспіль-
стві [18,с.146]. Саме цього він і досяг через 3 роки після неодноразового
опублікування статті «Що таке Остап Вишня?». Лише через 10 років
таборів Остап Вишня зміг знову писати і друкуватись, але виключно на
замовлення партії, висміювати антирадянських елементів.
Це не єдина постать в українській літературі, яка зазнала нищівної
критики з боку органів цензури та поплатилась за свою творчість свобо-
дою. Були і російські поети з трагічною долею: М.Гумільов, М.Цвєтаєва,
К.Симонов. У серпні 1941 року до агітпропу ЦК прийшов донос на вірш
Костянтина Симонова «На час запомнив имена». У доносі йшлося про те,
що Симонов «образив сотні і тисячі радянських жінок і дівчат» словами:
65
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«Здесь память долгой не бывает, Мужчины говорять – Война… И наспех
женщин обнимают». Говорилось, що «Симонов ідеологічно дезертирував,
оббріхуючи радянських чоловіків і жінок». Між рядками доноса звуча-
ло, що Симонова потрібно опрацювати, затаврувати і суворо покарати
[19,с.333]. Але Симонова врятувала прихильність Сталіна і справу сто-
совно нього не порушили.
Подібна ситуація була в театрі й кіно. 2 вересня 1946 року в газеті
«Правда» було надруковано статтю П.Лебедєва «За високу ідейність
радянського театру». У ній містилася критика ряду театрів, за те, що
давали мало вистав сучасного радянського життя. 5 вересня 1946 року
«Літературна газета» з посиланням на постанову ЦК ВКП(б) від 26 серпня
1946 року «Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліп-
шення», значно розширила список критикованих театрів [5,с.713]. Значній
критиці піддалась опера «Богдан Хмельницький», п’єси «Запорожець за
Дунаєм», «Вій», «Сорочинський ярмарок» та інші.
Особливо важливе значення надавалось контролю телепередач та
кінофільмів. Перед тим, як потрапити на широкий екран кінофільм
переглядали цензори, робили вирізки, вносили зміни у написи і т.д. Лише
після цього робили напис у паспорті картини про дозвіл демонстрації
широкому загалу. Але це призводило до великих збитків у кіноіндустрії.
Було вирішено, спочатку подавати сценарії майбутніх фільмів, а після їх
затвердження вже переходити до зйомок. Після закінчення зйомок вже
подавати цензору готову картину для перегляду. Адже радянській владі
необхідно було виявляти ворогів – «українських буржуазних націоналіс-
тів», і в першу чергу серед мистецької інтелігенції.
Одним з таких націоналістів був Олександр Довженко. Заборона
творів якого починається з листопада 1943 року, коли Довженко написав
твір «Україна в огні». Повість готувалася до друку в журналі «Знамя», а
сценарій з такою ж назвою був поданий на затвердження самому Сталіну
для подальших зйомок. 30 січня 1944 року о 21.00 відбувся прийом у
Сталіна, прибули Д.Коротченко, В.Старченко, О.Богомолець, М.Гречуха,
М.Бажан, О.Корнійчук, М.Рильський, О.Довженко, основною темою
було обговорення сценарію О.Довженка «Україна в огні». У Сталіна
були присутні В.Молотов, Г.Маленков, Л.Берія, А.Мікоян, М.Хрущов,
О.Щербаков. Сценарій було вщент розкритиковано, спочатку критику
на сценарій хотіли опублікувати в пресі, але пожаліли автора. Відгук
Сталіна про «Україна в огні « наступний: «Це спроба ревізувати ленінізм,
це вилазка проти нашої партії, проти радянської влади, проти колгоспного
селянства, проти нашої національної політики. Книга відображає ворожу
ідеологію у автора» [20,арк.201].
Пройшло менше місяця після розгляду сценарію, а Довженко вже
поплатився посадами, становищем, визнанням за свій твір. Постановою
Політбюро ЦК КП(б)У «Про Довженка О.П.» від 12 лютого 1944 року
українського письменника та кінорежисера звинуватили у написанні творів
з грубими політичними помилками антиленінського характеру. У зв’язку
з цим ЦК КП(б)У постановив виключити О.Довженка з Всеслов’янського
Комітету (замість нього М.Рильський), з Комітету по Сталінських преміях
при Раднаркомі СРСР (заміть нього Г.Юра), з редакції журналу «Україна»
(замість нього А.Малишко) та звільнити Довженка від обов’язків худож-
нього керівника Київської кіностудії [21,арк.2].
66
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
О.Довженко писав у своєму щоденнику рік по тому: «Сьогодні роко-
вини моєї смерті. 31 січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там
мене було порубано на шматки…Все, що було злого, недоброго, мстиво-
го, все топтало і поганило мене…Мене вбила ненависть великих, якраз
у момент їхньої малості» [22,с.15]. У 1944 році письменник створює
«Повість полум’яних літ», де головним героєм виступає народ. За життя
Довженка твір так і не був надрукований.
У 1948 році він завершує картину «Життя в цвіту», яку розпочав ще в
кінці 1945 року. Приступаючи до знімання фільму він пише листа голові
кінематографії Івану Большакову, в якому відмовляється від заробітної
плати: «Зараз же мені призначена місячна плата по третьому розряду щомі-
сячно два рази пригноблює мою свідомість і поселяє в мені сум і зневір’я в
своїх здібностях» [22,с.30]. Але прихильність керівних партійних органів
він так і не повернув. У своєму щоденнику він написав: «Я – жертва варвар-
ських умов праці, жертва убозтва і нікчемства бюрократичного мертвого
кінокомітету» [22,с.28]. І таких жертв в радянські часи було занадто багато.
Більшість із них були реабілітовані, нагороджені державними орденами
та грамотами, визнані геніями свого часу, але посмертно.
Органи цензури знищили, в прямому та переносному сенсі, не одну
сотню талановитих літераторів, акторів, діячів кіно та театру. І хоча після
смерті Сталіна діяльність системи політико–ідеологічного контролю дещо
послабилася, все ж у країні більшість тем залишаються забороненими для
висвітлення. У вересні 1966 року до Кримінального кодексу додали нові
статті, які передбачали тюремне ув’язнення за написання або поширення
матеріалів, що «паплюжать радянську державу», або за участь у «органі-
зованій діяльності», що веде до «непідкорення законним вимогам влади»
[6,с.803]. Під таке трактування підпадала діяльність багатьох діячів куль-
тури і науки, адже кожен розуміє по–своєму слово «паплюжити».
Діяльність Головліту кінця 1970 – середини 80–х років можна розгля-
дати як один із пережитків радянської влади, який хоча б якось намагався
утриматись і зберегти свої повноваження. Це вимагало додаткових зусиль:
якщо в 1957 році кількість правок, внесених органами цензури країни по
змісту проконтрольованих матеріалів, складала 467, то у 1984 році їх стало
більше 1700 [14,с.350]. Але застарілі методи цензури, а також міжнародна
зацікавленість політичною та ідеологічною ситуацією в СРСР, активність
молодого покоління інтелігенції заважали роботі Головліту.
Перебудова внесла суттєві зміни громадське та культурне жит-
тя радянського народу. У пресі почалося активне пропагування ідеї
національно–культурного розвитку народів СРСР і України втому чис-
лі. У періодичній пресі з’явилося чимало статей, які торкалися питань
пригноблення української мови: викладання у більшості шкіл та ВУЗів
російською мовою та низький рівень викладання українською, невелика
кількість україномовних кінофільмів та театральних постанов і т.д. Ці
статті підбурювали інтерес громадян до національного питання, під-
вищували національну свідомість. Хоч як сильно партійні ідеологи не
нав’язували ідеї «єдності радянського народу», українська національна
культура розпочинала своє інтенсивне відродження.
Саме тому, 15 грудня 1990 року Постановою Ради Міністрів УРСР
№370 було затверджено Тимчасове положення про Головне управління,
згідно з яким Головліт ставав союзно–республіканським органом і підпо-
67
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
рядковувався Раді Міністрів УРСР. Перед Головлітом були поставлені такі
завдання: вдосконалювати єдину систему охорони державних таємниць у
пресі та інших засобах масової інформації; здійснювати в установленому
порядку заходи по захисту від розголошення державних таємниць; запо-
бігати відповідно до міжнародних угод і законодавства розповсюдженню
в республіці іноземних видань, аудіо– та аудіо–візуальних матеріалів,
що надходять по відкритих (поштових) каналах і містять заклики до
насильного повалення та зміни існуючого державного і суспільного ладу,
пропаганду війни, насилля і жорстокості, расової, національної, релігійної
винятковості або нетерпимості, порнографію, підбурювання вчинення
кримінальних дій [23,арк.2–6].
Але це не могло стримати загальну невдоволеність системою. 24 серп-
ня 1991 року Радянський Союз припинив своє існування, а разом з ним і
Головліт. Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 10 листопада
1992 року №616 «Про зміну в системі органів державної виконавчої влади
підвідомчих Кабінету Міністрів України» Головліт перетворювався в
Державний комітет України по охороні державних таємниць та інших
засобів масової інформації.–24,арк.4] Та і з такою назвою він проіснував
досить короткий термін. 18 листопада 1994 року указом Президента
України №689/94 Державний комітет України по охороні державних
таємниць та інших засобів масової інформації був ліквідований, а на його
базі утворено Міністерство України у справах преси та інформації. Так
закінчилась історія найбільшого органу цензури в Радянському Союзі,
який проіснував понад 70 років.
Внаслідок діяльності політичної цензури було вилучено з обігу значну
кількість наукових праць видатних діячів української науки. Вилучення
з бібліотек великої кількості вітчизняної та зарубіжної літератури і утво-
рення так званих «спецфондів» гальмували культурний розвиток нашої
держави, а особливості партійного ідеологічного «соцвиховання» в СРСР
змінили світогляди цілих поколінь і сформували особливу «радянську
націю», без власних поглядів і думок.
Список використаних джерел
1. Білокінь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР
(1917– 1941рр.): Джерелознавче дослідження / НАН України; Інститут історії
України. – К., 1999. – 447с.; Білокінь С. На полицях спецфондів у різні роки /С.
Білокінь//Слово і час. – 1990. – №1. – С.69–76; Блюм А.В. Как это делалось в
Ленинграде. Цензура в годы оттепели, застоя и перестройки. 1953–1991.– СПб.:
Академический проект, 2005. – 293 с.; Блюм А.В. Советская цензура в эпоху
тотального террора, 1929–1953. – СПб.: Гуманитарное агентство «Академический
проект», 2000. – 312 с.; Горяева Т.М. Политическая цензура в СССР. 1917–1991. –
М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 400 с.;
Коржихина Т.П. Извольте быть благонадежны! / Институт «Открытое общество» /
А.С. Сенин (подгот.). – М.: Издательский центр РГГУ, 1997. – 373 с.; Костилєва С.
Документи Головліту УРСР як джерело вивчення системи політико–ідеологічного
контролю над друкованими ЗМІ // Проблеми історії України: факти, судження,
пошуки. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – №13. – С.110–117;
Очеретянко В. Політична цензура в системі контролю за особистістю та суспіль-
ством: до 80–річчя створення рад. цензури / В. Очеретянко // 3 архівів ВУЧК,
ГПУ, НКВД, КГБ. – 1998. – № 1,2. – С.70–79; Погрібняк В. Репресовані кни-
68
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ги//Маршрутами історії: збірник/В. Погрібняк; упоряд. Ю. Шаповал; редкол.:
Ф. Рудич–та ін.]. – К., 1990. – С.329–341; Федотова О.О. Політична цензура
друкованих видань в УСРР–УРСР (1917–1990 рр.) / НАН України; Інститут
політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. – К.: Парламентське
вид–во, 2009. – 350 с.
2. Центральний державний архів виконавчих органів влади та управління
України (далі – ЦДАВО України). – Ф.4605. – Оп.1.
3. Блюм А.В. Как это делалось в Ленинграде. Цензура в годы оттепели, застоя
и перестройки. 1953–1991. – СПб.: Академический проект, 2005. – 293 с.
4. История советской политической цензуры: Документы и материалы /
Архив Президента Российской Федерации; Государственный архив Российской
Федерации / Т.М. Горяева (сост.). – М.: «Российская политическая энциклопедия»
(РОССПЭН), 1997. – 672 с.
5. Архієрейський Д.В., Бажан О.Г., Бикова Т.Б., Білокінь С.І., Бойко О.Д.
Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст.: Історичні нариси / НАН
України; Інститут історії України. – К.: Наукова думка,2002. – 950 с.
6. Конквест Р. Великий терор. Сталінські чистки 30–х років / Пер. з англ.
Н. Волошинович, З. Корабліної. – Луцьк: ВМА «Терен», 2009. – 880 с.
7. Блюм А.В. Советская цензура в эпоху тотального террора, 1929–1953. –
СПб.: Гуманитарное агентство «Академический проект», 2000. – 312 с.
8. Исключить всякие упоминания...: Очерки истории советской цензуры / Т.М.
Горяева (сост. и авт. предисл.). – Минск: Старый Свет–Принт, 1995. – 334 с.
9. Костилєва С. Документи Головліту УРСР як джерело вивчення системи
політико–ідеологічного контролю над друкованими ЗМІ // Проблеми історії
України: факти, судження, пошуки. – К.: Інститут історії України НАН України,
2005. – №13. – С.107–117.
10. ЦДАВО України. – Ф.4605. – Оп.1.– Спр.179.
11. Там само. – Ф.4605. – Оп.1. – Спр.183.
12. Там само. – Ф.4605. – Оп.1. – Спр.188.
13. Бебик В.М., Сидоренко О.І. Засоби масової інформації посткомуністичної
України / Міжрегіональна академія управління персоналом; Дослідницький центр
історії української преси. – К., 1996. – 124 с.
14. Горяева Т.М. Политическая цензура в СССР. 1917–1991. – М.: «Российская
политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. – 400 с.
15. Коржихина Т.П. Извольте быть благонадежны! / Институт «Открытое
общество» / А.С. Сенин (подгот.). – М.: Издательский центр РГГУ,1997. – 373с.
16. Білокінь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР
(1917– 1941рр.): Джерелознавче дослідження / НАН України; Інститут історії
України. – К., 1999. – 447 с.
17. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішен-
ня Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1960рр.: Зб. док.: В 2 т./
Центральний держ. архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва
УРСР / О.В. Килимник (ред.кол.) – К.: Держполітвидав УРСР,1960. Т. 2: Червень
1941–1960рр. – К.: Держполітвидав УРСР,1961 – 664 с.
18. Ільницький О. Полеміка футуристів з Хвильовим у період
ПОЛІТФРОНТу // Записки наукового товариства імені Шевченка. – Том
ССХХІ. Праці філологічної секції. – Львів, 1990. – С.136–155.
19. Громов Е.С. Сталин: власть и искусство. – М.: Республика, 1998. – 495с.
20. Центральний державний архів громадських об’єднань
України. – Ф.1. – Оп.70. – Спр.282.
69
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
21. Там само. – Ф.1. – Оп.6. – Спр.715. УДК 334.735:94(477) «19» Оніпко Т.В.
22. Олександр Довженко вчора і сьогодні. Образ дисидента. Збірник матері-
алів. – Луцьк: ВМА «Терен», 2009. – 240 с.
23. ЦДАВО України. – Ф.4605.– Оп.2.– Спр.228.
24. Там само. – Ф.4605. – Оп.2. – Спр.246.

Кашуба О.В. Цензура в УССР 1922–1994 гг.

Історичні уроки співпраці
На основе изучения исторических источников выявлены формирования и
функционирования цензурной политики 1922–1994 годов. Выявлены истоки,
вітчизняної споживчої кооперації
обоснованы основные этапы и прослежены формы и направления реализации
цензуры в печатных изданиях.
з пайовим товариством «Укрнархарч»
Ключевые слова: цензура, Главлит, идеологический контроль, «спецфонд»,
эра тоталитаризма.
у період непу
Kashuba, O.V. Censorship in the USSR 1922–1994
On the basis of historical sources the formation and functioning of the political Аналізується досвід вітчизняної споживчої кооперації щодо
censorship in1922–1994 was revealed. Sources are detected, the major stages налагодження громадського харчування за часів непу.
are substantiated, the forms and directions for implementing censorship in print Зроблено висновок, що співпраця кооперативних організацій
publications are examined.
Key words: censorship, Golovlit, ideological control, «special state», period of з пайовим товариством «Укрнархарч» у справі громадського
totalitarism. харчування була неоднозначною, маючи як позитивні резуль-
тати, так і ряд неузгодженостей, протиріч, викликаних
конкурентним змаганням обох структур.

Ключові слова: неп, продовольчі труднощі, споживча кооперація,

громадське харчування, «Укрнархарч», співпраця, конкуренція.

З огляду на нинішню кризу та безробіття загострюється проблема

продовольчого забезпечення населення. На жаль, сьогодні заклади гро-
мадського харчування розраховані на відвідувачів із високим рівнем
доходів і недоступні для більшості пересічних громадян. Проте вітчизняна
історична практика переконує у тому, що у часи продовольчої скрути
заклади громадського харчування неодноразово допомагали владі долати
труднощі, пов’язані із забезпеченням менш захищених верств населення.
Певні здобутки у цьому напрямі має споживча кооперація України, яка
протягом 1920–х рр. оперативно включалася у вирішення продовольчої
проблеми шляхом створення підприємств громадського харчування.
Сучасний фінансовий стан кооперативних організацій, на нашу думку,
закономірно спричиняє звернення до досвіду співпраці кооператорів з
різними структурами щодо налагодження громадського харчування в
умовах конкуренції з приватним сектором у роки непу. Такі теоретичні
й практичні надбання можуть бути корисними у зв’язку з необхідністю
покращення харчування громадян, які сьогодні зазнають зниження жит-
тєвого рівня.
Узагальнення досвіду співпраці споживчої кооперації з профспіл-
ками щодо розвитку громадського харчування було започатковано ще
в 1920–ті рр. у розвідках П. Кожаного [1]. Однак у них мовилося про
споживчу кооперацію всього СРСР, до того ж виклад матеріалу носив
70 71
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
пропагандистський характер з акцентуванням лише на позитиві взаємодії
цих організацій.
На початку 1980–х рр. огляд особливостей спільної діяльності спо-
живчої кооперації та пайового товариства «Нархарч» був зроблений у
дослідженнях І.Г. Бережного [2] та М.П. Польського [3]. Автори тлума-
чили створення пайового товариства «Нархарч» як необхідний крок на
шляху не лише розгортання, але й регулювання справи налагодження
громадського харчування з боку держави. При цьому глибокого аналізу
здобутків та прорахунків у процесі співпраці кооперативних організацій
із «Нархарчем» виконано не було. Загалом до сьогодні питання, чи варто
споживчій кооперації співпрацювати у галузі громадського харчування з
підприємствами інших форм власності, залишається відкритим. На жаль,
наукові дослідження та дискусії з цієї проблеми в останні десятиріччя в
Україні практично не проводились.
З огляду на актуальність окресленого питання та обмеженість історіо-
графічної бази метою статті є спроба аналізу історичних уроків співпраці
споживчої кооперації України з пайовим товариством «Укрнархарч» щодо
вирішення продовольчих проблем у період нової економічної політики.
Без сумніву, продовольчі кризи 1920–х рр. спонукали радянську
владу залучати кошти різних господарських структур до оперативного
забезпечення населення продуктами харчування для того, щоб, по–перше,
нагодувати робітничий клас як основну продуктивну силу відродження
економіки та побудови соціалізму, по–друге, не допустити соціального
невдоволення. Серед господарських структур, на які покладалися біль-
шовики у справі налагодження мережі громадського харчування, була й
споживча кооперація.
Важливе місце в організації споживчою кооперацією закладів харчу-
вання займало питання фінансування цієї галузі. Хоча в попередні роки
споживча кооперація України мала організовувати їдальні на засадах
госпрозрахунку, проте залучення її потенціалу та коштів до боротьби
з голодом 1921–1922 рр. не давали можливості повноцінно розгорнути
роботу у цьому напрямку. Починаючи з 1923 р., громадське харчуван-
ня фактично створювалося заново, бо слід було повністю перейти на
госпрозрахункові засади. Незначний розвиток громадського харчування
пояснювався головно його збитковістю. Зважаючи на цю обставину, коо-
ператори йшли на співробітництво у сфері налагодження громадського
харчування з різними структурами, зокрема профспілками, державними
організаціями та пайовими товариствами.
Суттєву роль у налагодженні системи громадського харчування у
зазначений період відіграла співпраця кооперативних організацій країни
з пайовим товариством «Нархарч». Це товариство було створене в Москві
за ініціативи Ради праці та оборони (РПО) РСФРР у січні 1923 р. «з
метою надання міському та промисловому населенню покращеного хар-
чування за зниженими цінами на засадах беззбитковості і самоокупності,
шляхом створення мережі доступних їдалень, ресторанів, чайних і т.п.
підприємств» [3,с.133]. У формуванні товариства «Нархарч» брали участь
деякі союзні наркомати, ВЦСПС, Центроспілка (центральна спілка спо-
живчих товариств СРСР), Московська та Ленінградська ради народних
депутатів, тобто у створення цього пайового товариства були вкладені
значні кошти. Державний банк СРСР надав товариству кредити, тож
72
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«Нархарч» від початку був звільнений від податків, зборів, відрахувань
у будь–які фонди; крім цього держава забезпечувала йому суттєві пільги
при оплаті приміщень та комунальних послуг [4,с.11–12]. Здійснення
такої податкової політики мало виражений класовий характер: приватні
власники закладів харчування позбувалися можливості отримувати
великі прибутки, оскільки більша частина їх доходів оподатковувалася
фінансовими органами.
До «Нархарчу» перейшло керівництво їдальнями, створеними насам-
перед у ряді міст відділом громадського харчування Центроспілки, а також
їдальнями на транспорті, які належали наркомату шляхів сполучення.
Боротьба за режим економії, розпочата товариством, значно знизила
накладні витрати. Реалізуючи якісне харчування на пільгових умовах,
«Нархарч» отримував 20% прибутку [3,с.42]. Ціни в його їдальнях були
нижчі, ніж у приватних закладах харчування. Досвід розвитку мережі
підприємств харчування під керівництвом «Нархарчу» майже за рік
його діяльності приніс загалом позитивні результати. З огляду на це, у
січні 1924 р. ХІІІ конференція РКП/б/ пропонувала «сприяти зростанню
добровільних, самодіяльних об’єднань, особливо таких, які безпосередньо
зачіпають сімейно–суспільний побут робітничої маси (нархарч і т.п.),
забезпечуючи їм можливість правильного розвитку» [5,с.506].
Певний досвід співпраці з пайовим товариством «Укрнархарч» у роки
непу має вітчизняна споживча кооперація. Українське пайове товариство
«Укрнархарч» було створене за ініціативи і за участі всесоюзного пайо-
вого товариства «Нархарч». На прохання профспілок Катеринослава,
Харкова, Києва, Одеси і Донбасу представники «Нархарчу» Москви
були запрошені в Українське бюро ВЦСПС і взяли на себе ініціативу
організувати такі ж пайові товариства для населення України. Скликана
14 грудня 1923 р. міжвідомча нарада за участю громадських організацій
ухвалила створити на території УСРР для сприяння розвитку справи
громадського харчування пайове товариство «Укрнархарч». Пайовиками
цього товариства стали наркомати УСРР, кооперативні центри, проф-
спілки, радянські заклади тощо. Воно діяло на засадах госпрозрахунку і
самоокупності [6,арк.70]. Зазначимо, що члени профспілок харчувалися
в них за пільговими цінами.
Співпраця з «Укрнархарчем» виявилося певною мірою ефективною і
потрібною для споживчої кооперації України. Політика взаємовідносин
споживчої кооперації з цим товариством була визначена у червні 1924 р.
на торговій нараді робітничих кооперативів. Так, фінансовоспроможні
кооперативи, які могли самостійно організувати громадське харчуван-
ня, мали встановлювати свої взаємозв’язки з «Укрнарчарчем» як із
центральним кредитуючим органом. При цьому передбачалося, що він
буде узгоджувати роботу кооперативів із державними і профспілковими
організаціями. Другій групі кооперативів, які не могли самостійно орга-
нізовувати і вести громадське харчування, рекомендувалося укладати
угоди з «Укрнархарчем» для того, щоб отримувати від нього відповід-
не фінансування. У такому разі товариство здійснювало контроль за
діяльністю кооперативних їдалень, але управління ними залишалося у
повноваженні робітничих кооперативів. Фінансовослабкі кооперативи,
яким було не під силу налагодити громадське харчування, мали звертатися
до «Укрнархарчу», щоб той узяв на себе цю справу [7,с.18]. Отже, через
73
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
брак коштів на створення їдалень робітнича кооперація була змушена
спиратись на фінансову й організаційну допомогу «Укрнархарчу».
З архівних документів відомо, що у 1923 р. Одеський ЦРК (Централь-
ний робітничий кооператив) самостійно зміг відкрити їдальню на
джгутовій фабриці, а в липні 1924 р. – на тютюновій фабриці. Однак це не
відповідало потребам міста, до того ж робота вказаних їдалень була збит-
ковою. Тому 27 вересня 1924 р. Одеський ЦРК уклав угоду про співпрацю
з «Укрнархарчем», що дозволило за період із листопада 1924 по жовтень
1925 рр. відкрити в місті ще 11 їдалень [8,арк.51].
У ряді випадків для розширення обсягів охоплення робітничо–
міського населення громадським харчуванням керівництво республіки
зобов’язувало споживчу кооперацію до співпраці з «Укрнархарчем».
Наприклад, у директиві Політбюро ЦК КП/б/У від 8 листопада 1924 р.
зверталась увага Катеринославського ЦРК на недостатній розвиток гро-
мадського харчування в місті і пропонувалося спільно з «Укрнархарчем»
розгорнути мережу робітничих їдалень [9,арк.47]. До кінця року
Катеринославський ЦРК уже мав 6 робітничих їдалень, створених
спільно з «Укрнархарчем». Виконуючи розпорядження вищих органів
влади щодо максимального охоплення робітників харчуванням, робітничі
кооперативи міста Сталіно (нині Донецьк) за підтримки «Укрнархарчу»
протягом 1924 р. також організували 6 робітничих їдалень. Тоді ж у
Запоріжжі спільними зусиллями цих організацій відкрили дві заводські
їдальні [10,с.46].
У тих випадках, коли фінансовий стан кооперативних організацій
ставав кращим, кооператори намагалися самостійно здійснювати гро-
мадське харчування. Водночас більшовики підштовхували кооператорів
до самостійного ведення цієї справи. Так, у квітні 1925 р. губернська коо-
перативна нарада при оргінструкторському відділі Катеринославського
губкому партії запропонувала місцевому ЦРК терміново прийняти у своє
господарське відання їдальні «Укрнархарчу», тобто покласти на себе
повну відповідальність за забезпечення робітників гарячим харчуванням
[11,арк.191]. Проте у випадках, коли робота їдалень виявлялася вкрай
збитковою, кооператорам доводилося знову віддавати заклади харчування
у підпорядкування «Укрнархарчу». Зокрема, це можна сказати про деякі
їдальні Одеси, Миколаєва та Кривого Рогу [12,арк.63]
Загалом протягом 1924–1925 рр. у спільних їдальнях «Укрнархарчу» та
Центрального робітничого кооперативу у середньому щоденно харчувало-
ся 50 тис. робітників. Вартість обіду становила від 15 до 50 коп., сніданку
та вечері – від 10 до 25 коп. У листопаді 1925 р. газета «Пролетарий»,
підбиваючи підсумки співпраці споживчої кооперації з «Укрнархарчем»
щодо організації робітничих їдалень, зазначала: «Громадське харчування
тільки починає розвиватися, але вже те, що досягнуто за 1924–1925 рр.
у цій важливій галузі покращення побуту, дуже показово» [13]. Під час
співпраці цих структур на споживчу кооперацію поширювалися податкові
пільги «Укрнархарчу», що, без сумніву, сприяло господарській ініціативі
кооператорів.
Проте зауважимо, що взаємовідносини між споживчою кооперацією
України й «Укрнархарчем» складалися непросто, виникало ряд неузго-
джень та суперечливих моментів. Не випадково у середині 1920–х рр. на
сторінках кооперативних видань, зокрема «Кооперативного бюллетеня»,
74
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
велася дискусія щодо доцільності організації кооперативного громадсько-
го харчування. Єдиної точки зору з цього приводу не існувало. На кінець
1925 р. у багатьох працівників «Укрнархарчу» та споживчої кооперації
склалася думка, що кооперативні організації мають відмовитися від справи
громадського харчування, відтак єдиною організацією в цій галузі мала
бути мережа «Укрнархарчу». Участь кооперації у громадському харчу-
ванні повинна була обмежуватися пайовими внесками до цієї структури.
Друга точка зору полягала в тому, що громадське харчування споживчої
кооперації потрібно й надалі розвивати, залучати кошти нових членів
кооперації та розширяти коло відвідувачів кооперативних їдалень. Саме
таким шляхом передбачалося вирішити проблему збитковості закладів
громадського харчування.
За даними звітів двох організацій можна констатувати, що на 1 жов-
тня 1925 р. відсоток охоплення населення громадським харчуванням з
боку «Укрнархарчу» складав у середньому 4% (переважно це були члени
профспілок). Споживча кооперація тоді забезпечувала громадським хар-
чуванням 3% населення [14,с.31]. Як бачимо, ні «Укрнархарч», ні споживча
кооперація не мали абсолютної першості у цій справі. Відтак існувало
широке поле для розгортання діяльності обох організацій, причетних
до налагодження громадського харчування. Вони мали однаково малий
досвід у цій сфері. Збитковість їх була аналогічна, незважаючи на великі
пільги, які мав «Укрнархарч» порівняно зі споживчою кооперацією. Отже,
обидві організації на той час мали не взаємовиключати, а будувати свою
роботу узгоджено, доповнюючи одна одну.
Підсумовуючи результати споживчої кооперації України щодо нала-
годження громадського харчування та охоплення ним населення протягом
1923–1925 рр., зазначимо, що існують різні показники щодо кількості
їдалень. Справа в тому, що у ряді випадків ішлося про заклади харчування
безпосередньо кооперативних організацій, а інколи – про їдальні, створені
спільними зусиллями споживчої кооперації та «Укрнархарчу». Якщо
порівняємо мережу закладів громадського харчування кожної з указаних
організацій, то отримаємо таке: на 1 жовтня 1925 р. «Укрнархарч» мав 112
їдалень, а у віданні робітничо–міської кооперації, за неповними даними,
налічувалося 74 їдальні [14,с.32]. Таким чином, дещо більше закладів
харчування було у структурі «Укрнархарч», проте кількість їдалень та
відсоток охоплення робітників громадським харчуванням найбільшого
промислового району – Донбасу переважав у споживчій кооперації.
Тож співпраця кооператорів із «Укрнархарчем» була необхідною для
обох структур. Робітничо–міські кооперативи, створені на підприємствах,
при відкритті їдалень нерідко користувалися фінансовою підтримкою
«Укрнархарчу». Проте слід зазначити, що у промислових містах кількість
кооперативних підприємств громадського харчування значно переви-
щувала ту, які перебували у віданні «Укрнархарчу». Тобто, у даному разі
співпраця споживчої кооперації з пайовим товариством «Укрнахарч» про-
тягом 1923–1925 рр., з одного боку, сприяла розгортанню кооперативного
громадського харчування, а з другого – на ґрунті змагальності вносила
певні суперечки між обома структурами.
Улітку 1926 р. «Нархарч» СРСР, виконуючи розпорядження ЦК
ВКП/б/, зосередив свою увагу на забезпеченні громадським харчуван-
ням робітників провідних галузей промисловості [3,с.146]. Під тиском
75
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
керівництва країни таку ж позицію зайняла й Центроспілка СРСР. У кон-
тексті державної політики індустріалізації та покращення забезпечення
промислових робітників тактику співпраці з «Укрнархарчем» протягом
другої половини 1920–х рр. мала проводити й споживча кооперація УСРР.
По–перше, до цього зобов’язували директиви союзного та республікан-
ського партійно–радянського керівництва, по–друге, цього вимагали
об’єктивні умови господарювання кооперативних організацій в умовах
конкуренції з приватним сектором харчування.
Відтак протягом другої половини 1920–х рр. співпраця споживчої
кооперації України з пайовим товариством «Укрнархарч» тривала, вияв-
ляючи як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, спільними
зусиллями ці дві структури намагалися потіснити приватний сектор із
галузі харчування, а з другого – продовжували конкурувати між собою, а в
ряді випадків дублювати одна одну. До того ж їх діяльність систематично
регулювалася вищими партійними, господарськими та профспілковими
органами. Так, 20 листопада 1926 р. на засіданні Всеукраїнської ради про-
фесійних спілок (ВУРПС) після обговорення доповіді «Укрнархарчу»
про стан громадського харчування на Україні були ухвалені заходи
щодо оптимізації цієї важливої галузі, які стосувалися безпосередньо як
«Укрнархарчу», так і споживчої кооперації.
Охоплення всього 9% членів профспілок громадськими їдальня-
ми, які перебували у віданні споживчої кооперації та «Укрнархарчу»,
рада ВУРПС визнала таким, що не відповідало реальним потребам.
Особливістю ухвалених рішень було те, що через профспілки держава
намагалася максимально перекласти на споживчу кооперацію подальший
розвиток громадських їдалень. Такий підхід пояснювався тим, що фінансо-
вий стан кооперативних організацій на середину 1920–х рр. дещо зміцнів,
відтак кооператори, на думку вищих органів управління УСРР, могли
приступити до самостійного розвитку мережі їдалень у промислових
районах. Однак при цьому пропонувалося узгоджувати план подальших
перспектив громадського харчування з «Укрнархарчем». Це пояснювалося
намаганням держави не допустити паралелізму в роботі обох структур, а
також спробою зміцнити контроль за їх діяльністю [15,арк.7]. При цьому
зауважимо, що протягом другої половини 1920–х рр. податкових, кому-
нальних та кредитних пільг у галузі громадського харчування на рівні
пільг «Укрнархарчу», а також державних кредитів для підтримки цієї
галузі споживча кооперація від радянської влади не отримала.
Арбітром у взаємовідносинах споживчої кооперації і «Укрнархарчу»
неодноразово виступали партійні інстанції. Так, питання співпраці
«Укрнархарчу» та споживчої кооперації у сфері розширення громадського
харчування в Україні було предметом розгляду в ЦК КП/б/У 16 березня
1927 р. Варто зазначити, що в доповідній записці на ім’я ЦК КП/б/У з
боку «Укрнархарчу» була зроблена, на нашу думку, спроба перебільшити
внесок нархарчівських їдалень у налагодженні громадського харчування
і водночас акцентувати на недоліках кооперативних їдалень. Без сумні-
ву, така позиція була викликана конкуренцією між обома структурами
[6,арк.9].
У квітні 1927 р. за розпорядженням ЦК КП/б/У президія Всеукраїнської
ради професійних спілок знову аналізувала стан громадського харчування в
Україні та внесок у його розвиток споживчої кооперації та «Укрнархарчу».
76
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Споживчій кооперації передавалася справа організації громадського харчу-
вання сезонних робітників, будівельників, спорудження кухонь–фабрик,
створення їдалень за місцем проживання робітників і службовців при
житлових кооперативах, у робітничих селищах і робітничих районах. Тобто
обсяги і темпи розвитку кооперативного громадського харчування мали сут-
тєво зрости. З огляду на це кооператорам було запропоновано організувати
всередині системи споживчої кооперації спеціальний фонд розвитку гро-
мадського харчування. Цей фонд мав утворюватися шляхом вирахування
частини доходів (не менше 15%) від загальних доходів робітничо–міських
кооперативів. Щодо «Укрнархарчу» була вироблена така позиція: вона мала
розвивати громадське харчування в тих містах та промислових районах, де
споживча кооперація впоратися не могла [15,арк.10–11].
Однак через ряд причин споживча кооперація не була спроможна
максимально перебрати на себе розвиток громадського харчування, як
того вимагала держава. Тому директива Уцеробкоопу про те, що місцевим
робітничим кооперативам слід мати в пайовому капіталі «Нархарчу» не
менше 51% паїв, була не виконана і через це вплив споживчої кооперації
на роботу «Нархарчу», як зазначалося у журналі «Кооперативне будівни-
цтво», був «зовсім недостатній» [16,с.51]. Відтак між цими структурами, як
підтверджують архівні документи, продовжували існувати неузгодженості
та протиріччя, викликані такими причинами. По–перше, заклади харчу-
вання споживчої кооперації тих податкових та комунальних пільг, які
мали нархарчівські їдальні, від держави не отримали. Щоб претендувати
на пільги, кооператори були зобов’язані створювати з «Укрнархарчем»
спільні заклади громадського харчування, що певною мірою обмежувало їх
господарську самостійність. По–друге, фінансування «Укрнархарчу» про-
довжували здійснювати наркомати, профспілки, господарські структури,
кооперативні центри тоді, коли кооперативні їдальні такої підтримки не
мали: переважно вони створювалися за рахунок кооперативних органі-
зацій, у тому числі – пайових внесків.
При аналізі динаміки мережі закладів громадського харчування
робітничо–міської кооперації України за період від 1 жовтня 1926 по 1
жовтня 1928 рр. маємо такі показники: із 316 одиниць громадського хар-
чування 159 перебували у спільному підпорядкуванні «Укрнархарчу» і
робітничо–міської кооперації і 157 закладів належали суто робітничим
кооперативам. Тобто протягом двох років (з 1 жовтня 1926 по 1 жовтня
1928 рр.) кількість закладів харчування робітничої кооперації України
зросла в 3,5 рази [16,с.52]. При цьому зазначимо, що відбулося урізно-
манітнення форм громадського харчування. Крім кооперативних їдалень
почали діяти буфети та чайні, які сприяли забезпеченню населення
сніданками та вечерями і допомагали зменшувати витрати часу на при-
готування та вживання їжі.
Загалом на кінець непу державне завдання щодо усунення приватного
сектора із галузі громадського харчування кооператори спільно з пайовим
товариством «Нархарч» практично виконали. Так, за даними статистичних
органів СРСР, у 1928–1929 рр. на державні та кооперативні заклади гро-
мадського харчування припадало 78,5%, а на приватні – 21,5% [3,с.153].
По–різному можна оцінювати співпрацю споживчої кооперації
України щодо створення спільних їдалень із госпрозрахунковим пайо-
вим товариством «Укрнархарч». З одного боку, фінансова допомога
77
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«Укрнархарчу» стала поштовхом до пожвавлення громадського харчуван- 15. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.2307. – 18 арк. 16. Василюк. Із
ня кооперативних організацій, проте, з другого – викликала паралелізм у матеріалів про громадське харчування / Василюк // Кооперативне будівництво. –
роботі обох структур, іноді нездорову конкуренцію. Хоча спільні зусилля 1928. – № 23. – С.51–53.
кооператорів і «Укрнархарчу» стали противагою приватному сектору у
громадському харчуванні, фінансова залежність споживчої кооперації Онипко Т.В. Исторические уроки сотрудничества отечественной потре-
від пайового товариства не давала можливості розвивати цю справу бительской кооперации с паевым товариществом «Укрнарпит» в период
самостійно. нэпа
Без сумніву, залишається очевидним той факт, що протягом 1920–х рр. Анализируется опыт отечественной потребительской кооперации в сфере
споживчою кооперацією України була закладена потужна матеріально– налаживания общественного питания в период нэпа. Сделан вывод, что сотруд-
ничество кооперативных организаций с паевым товариществом «Укрнарпит»
технічна база для функціонування громадського харчування. Розвиваючи
в деле общественного питания было неоднозначным, имея как положительные
громадське харчування у роки нової економічної політики, коли довелося результаты, так и ряд несогласованных моментов, противоречий, вызванных
переборювати ряд продовольчих криз, споживча кооперація республіки конкурентным соревнованием между собой.
спільно з пайовим товариством «Укрнархарч» допомагала робітникам і Ключевые слова: нэп, продовольственные трудности, потребитель-
членам їх родин істотно економити на придбанні продуктів харчування, ская кооперация, общественное питание, «Укрнарпит», сотрудничество,
а отже, заробітній платі. конкуренция.
Переконані, що у нинішніх умовах соціально–економічної неста-
більності для покращення харчування населення споживча кооперація Оnipko, T .V. Historical lessons of cooperation of domestic consumer
України здатна активізувати співпрацю з профспілками, виробниками cooperatives with share association «Ukrnarpit» in the period of New Economic
сільськогосподарської продукції, іншими видами кооперації, адже осно- Policy
вною метою кожної з цих структур є соціальні орієнтири. Experience of domestic consumer cooperatives concerning adjustment of public
catering in the period of New Economic Policy is analyzed. The conclusion is drawn
Список використаних джерел that cooperation of cooperative organisations with share association «Ukrnarpit» in
1. Кожаный П. Рабочая кооперация и профсоюзы / П. Кожаный. – М.: Труд public catering business was ambiguous, having both positive results, and a number
и книга,1925. – 119 с. of not coordinated moments, the contradictions caused by competitive competition
2. Бережной И.Г. Развитие общественного питания на Украине / И.Г. among themselves.
Бережной, Л.Г. Гольдфарб, В.И. Пшеничный. – К.: Вища школа, 1980. – 213 с. Key words: New Economic Policy, food difficulties, consumer cooperatives, public
3. Польский М.П. Ленинская забота о трудящихся: организация питания catering, «Ukrnarpit», cooperation, competition.
населения Советской страны (октябрь 1917–1930–е годы) / М.П. Польский. – М.:
Мысль, 1984. – 192 с.
4. Гоголь Б.И. Общественное питание в СССР / Б.И. Гоголь. – М.: Б.и.,
1956. – 252 с.
5. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях
сьездов, конференций и пленумов ЦК / 1898–1986 /. – Т. 3.– 1922 –1925. – [9–е
изд., доп и испр.] – М.: Политиздат, 1984. – 494 с.
6. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі –
ЦДАГО України). – Ф.1. – Оп.20. – Спр.2516. – 96 арк.
7. Резолюции торгового совещания робкопов 20–24 июня 1924 г. //
Бюллетень
Вукопспилки. – 1924.– № 28–29. – С.17–24.
8. Державний архів Одеської області. – Ф.Р–3. – Оп.1. – Спр.1492. – 137
арк.
9. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.1902. – 107 арк.
10. Кооперативная хроника // Бюллетень Вукопспилки. – 1924. – № 39. –
С.46–47.
11. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.2090. – 318 арк.
12. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.20. – Спр.2074. – 89 арк.
13. Год улучшения быта // Пролетарий. – 1925. – 6 ноября.
14. Ямпольский. Кооперация и общественное питание / Ямпольский //
Кооперативный бюллетень. – 1926. – № 18–19.– С.31–32.

78 79
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94(477):02 «1945/1960» Погребна О.О.
Відновлення діяльності бібліотек
університетів УРСР в повоєнний період
Висвітлено основні етапи та тенденції повоєнного віднов-
лення діяльності університетських бібліотек. Проаналізовано
стан бібліотечного забезпечення в контексті загальнодер-
жавного розвитку України в радянський період. Досліджено
заходи влади по відновленню мережі вузівських бібліотек,
забезпеченню їх кадрами та їх наслідки.
Ключові слова: університетські бібліотеки, повоєнний період,
державне управління, студентська бібліотека
Історія бібліотек, зазвичай, вивчається в системі бібліотечних наук
і не охоплює їх широкого історичного значення. Діяльність бібліотек є
активною складовою університетської освіти. Робота бібліотеки створює
перспективи наукової діяльності університетів, забезпечує транслювання
знань, необхідних для освітнього процесу. Тому, очевидною є необхід-
ність та актуальність ґрунтовного вивчення і критичної наукової оцінки
діяльності університетських бібліотек в складних умовах повоєнного
відродження вищої освіти.
Історія вузівських бібліотек в літературі представлена такими фактами
як рік заснування, історія комплектації фондів та колекцій, переліками
директорів бібліотек, даними про кількість фондів та присвячена окремим
бібліотекам. Повоєнний розвиток в історіографії практично недослідже-
ний, найкраще висвітлені сучасний період та етап виникнення.
Серед дослідників бібліотеки Харківського університету слід відзначи-
ти Н. М. Березюк та І. Г. Левченко [1]. Бібліотеку Одеського університету
досліджували Т. З. Ходжаш, М. О. Подрезова [2]. Питаннями виникнення
та історії бібліотеки Київського університету займалися В.Г. Нестеренко,
О. Кириленко, Т. Є. Мяскова [3]. В. Ф. Кметь висвітлював історію біблі-
отеки Львівського університету. Окремі дані можна знайти в ювілейних
виданнях. Наприклад, у історичному нарисі до 185–річчя наукової
бібліотеки Одеського університету під редакцією В. А. Сминтини [4].
Дослідження Л. А. Дубровіної [5] та О. С. Онищенка стосуються історії
бібліотек загальнодержавного значення та містять лише фрагментарні
згадки щодо вузівських бібліотек.
Аналіз джерел та літератури доводить актуальність наукового уза-
гальнення повоєнного відновлення діяльності університетських бібліотек.
Комплексний аналіз досвіду роботи бібліотек при університетах є осо-
бливо актуальним в світлі модернізації наукових бібліотек, як головного
інформаційного підрозділу сучасного університету. Адже, до сьогодні,
не здійснено наукового дослідження, що дозволило б відтворити історію
80
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
переміщених і втрачених фондів задля максимального відтворення дру-
кованої спадщини України.
Мета статті висвітлити та систематизувати проблеми та результати
повоєнного відновлення університетських бібліотек та визначити їх вплив
на розвиток історичної освіти.
Загальні матеріальні втрати бібліотечного фонду України в період
Другої світової війни за визначенням Надзвичайної державної комісії для
встановлення і розслідування злочинів нацистських загарбників складали
50 млн. одиниць. Вони складаються з втрат під час бойових дій, руйнації
під час окупації, вивезених та неповернутих фондів.
Об`єктивний аналіз втрат вимагає зазначити, що початок руйнації
бібліотечних фондів був започаткований Першою світовою війною, рево-
люцією 1917–1920 рр. і завершений військовими діями Другої світової
війни, окупаційним режимом та політикою уряду. Однак, незважаючи на
всі втрати, університетські бібліотеки довоєнного періоду складалися з
книжкових колекцій, які містили досить значний профільний фонд літе-
ратури та відтворювали історичний розвиток суспільства. Про це свідчить
їх історія та база на основі якої створювалися бібліотеки.
Зокрема, Наукова бібліотека Одеського державного університету була
заснована у 1817 р., як бібліотека Рішельєвського ліцею, у 1865 р. вона
увійшла до складу Новоросійського університету як фундаментальна
бібліотека. Бібліотека Одеського університету відновила свою діяльність
у серпні 1944 р., а у лютому 1945 року бібліотека отримала статус наукової
(наказ РНК УРСР № 198) [4,с.12]. Затвердження за бібліотекою статусу
науково–дослідної установи університету і встановлення для неї само-
стійного бюджету покращило матеріальну базу, дозволило розширити
штат, розпочати інвентаризацію, комплектування, поповнення фондів
через книгообмін з науково–дослідними установами.
Бібліотека Київського державного університету була заснована разом
з університетом у 1834 р., в 1940 р. перетворилася на самостійну адмі-
ністративну одиницю і здобула титул Наукової . Бібліотека відновила
свою роботу в січні 1944 року [6,арк.47]. Найбільш активне відродження
розпочалося через рік, коли на комплектування її фондів було виділено
415 тис. карбованців, а її фонд зріс до 207 422 примірників.
Центральна наукова бібліотека Харківського національного універси-
тету заснована 30 січня 1805 року [7,с.16]. Фонд бібліотеки Харківського
університету напередодні війни складав 860 тисяч екземплярів. Бібліотека
залишилася на окупованій території і підпала під «бібліотечну кампанію»
штабу Розенберга. Постановою Раднаркому УРСР від 18 вересня 1943 р.
«Про поновлення роботи Держаної Центральної наукової бібліотеки м.
Харкова» була відновлена її діяльність. Бібліотека була передала в без-
посереднє підпорядкування Міністерству освіти УРСР, як залежна від
університету установа, що має обслуговувати наукових співробітників,
викладачів та студентів.
Бібліотека Львівського університету була створена у 1608 р. при
Львівському єзуїтському колегіумі. Під час війни вона була введена в
єдину адміністративну систему «Державна бібліотека». Приміщення
Львівської Наукової бібліотеки суттєво постраждало від військових дій.
Було зруйновано дах, читальний зал для студентів, втрачено все устат-
кування [8,арк.13]. З бібліотеки було вивезено 20 тис. томів найцінніших
книг, близько 5 тис. стародруків, 500 цінних рукописів.
81
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Львівський університет мав 2 бібліотеки – студентську та наукову.
Наукова бібліотека мала самостійний бюджет, приміщення, штат і обслу-
говувала професорсько–викладацький склад, аспірантів та студентів
університету. Її приміщення розташовувалось по вулиці Драгоманова
і мало площу 4047 м2. Така площа не задовольняла потреб бібліотеки у
повному обсязі. Приміщення книгосховища основного фонду було тісним,
не вистачало місця на полицях і місця для стелажів. Література була роз-
ташована в два ряди за принципом популярності використання. В 1952 р.
на комплектування бібліотеки було асигновано 105 тисяч рублів, яких
було явно недостатньо [9,арк.20].
Книжкові фонди ЦНБ Львівського університету на січень 1952 р.
склали 533779 екземплярів основного діючого інвентаризованого фонду
і 304620 екземплярів фонду концентрації [9,арк.20]. Бібліотека мала
читацький та службовий каталоги і 3 читальні зали – загальний (студент-
ський) – на 182 місця, зал для наукових працівників та аспірантів – на
21 місце, зал для професорів – на 8 місць [9,арк.27]. Наведені дані свідчать,
що для наукової роботи аспірантів умов створено не було.
Кадровий склад бібліотеки нараховував 49 чоловік. З них 37 чол.
займалися безпосередньо бібліотечною роботою. Вищу спеціальну освіту
серед працівників мали 3 чол., 10 чол. мали вищу освіту, 5 чол. – неповну
вищу, 3 чол. – середню спеціальну, 15 чол. – середню освіту [9,арк.27]. Це
свідчить, що підбір кадрів був випадковим.
Приміщення студентської бібліотеки також не сприяло успішній
роботі відвідувачів. Книги розташовувались в стосах на підлозі, оскільки
в книгосховищі було мало місця, бібліографічна картотека журнальних
статей була в грубих саморобних шухлядах, не вистачало стелажів та
каталожних шаф. Студентський читальний зал № 1, розрахований на
110 чоловік, не мав вентиляції та денного освітлення [9,арк.28]. Колектив
студентської бібліотеки складався з 16 чоловік. З них 3 чол. – мали вищу
освіту, 13 чол. – середню, 9 чол. – спеціальну [9,арк.33].
При Львівському університеті існувала практика кафедральних
бібліотек. Їх книжковий фонд складав 90960 книжних одиниць [9,арк.49].
Однак, подібна практика не виправдала себе, оскільки комплектація здій-
снювалась непрофесійно, доступ до неї студентів був обмежений, не було
матеріально відповідальної особи
Фонд навчальної бібліотеки Харківського університету на травень
1946 р. складав 112100 екземплярів [10,арк.26].
Державна наукова бібліотека при Київському університеті в
1946 р. мала окремий бюджет і займала площу 499,7 м2. Вона скла-
далася з відділів наукової бібліографії, обробки і каталогізації
літератури, книгозберігання, обслуговування читачів, комплектування та
адміністративно–господарської частини [11,арк.18]. Студентська бібліо-
тека забезпечувала попит на літературу гуманітарного профілю лише на
30%. Незважаючи на матеріальні складнощі відділ бібліографії за 5 місяців
1946 р. склав 150 карток з історії університету, зібрав матеріалі для біо-
бібліографічного словника професорів КДУ (1884–1920 рр.), організував
15 виставок літератури.
У 1948–1949 навчальному році фонд бібліотеки Київського універ-
ситету нараховував 370529 книжних і журнальних одиниць [6, арк.122].
Однак, ефективність роботи бібліотеки була суттєво знижена коли у
82
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
1949 р. асигнування були зменшені на 70 % при постійно зростаючому
контингенті студентів та аспірантів [6,арк.123].
Навчальна бібліотека Дніпропетровського університету була погра-
бована окупантами. На 1946 р. в ній залишилась 1\3 частина довоєнного
фонду. 40 % цієї частини складали підручники. На історичному факультеті
5–6 студентів були змушені користуватися одною книгою. Під потреби
бібліотеки було виділено 436,2 м2 площі – в трьох місцях. З них 287,2 м2
займало книгосховище [12,арк.7].
Фонд бібліотеки Одеського університету у 1946 р. нараховував
1438409 одиниць [13,арк.11]. Площа книгосховища становила 1585 м2.
Довжина полиць у 17000 метрів не відповідала потребам. Лише 20 % при-
міщення книгосховища були з вікнами. Для повного відновлення вікон не
вистачало 1000 м2 скла. Система опалення, водопостачання, каналізації
потребували капітального ремонту. На історичному факультеті однією
книгою користувалося 10 студентів [13,арк.12].
Відповідно до акту обстеження стану бібліотек 1945 р. найбільшу
потребу в поповненні бібліотечного фонду мали бібліотеки Київського та
Дніпропетровського університетів. В бібліотеці Київського університету
залишилося 36,2 % довоєнного рівня, Дніпропетровського – 45 %. Краще
були збережені фонди бібліотек Харківського університету – 93,2 % та
Одеського – 98,9 % [14,арк.18].
Отже, матеріально–технічна база університетських бібліотек повоєн-
ного періоду була вкрай незадовільною і потребувала реконструкції. Для
відновлення бібліотечних фондів організовували збирання літератури.
Наприклад, для бібліотеки Дніпропетровського університету студентами,
викладачами та населенням було зібрано 100 тисяч одиниць книжок та
журналів [15,с.95].
Поповнення бібліотек літературою наприкінці 40–х років відбувалося
за рахунок платного обов`язкового екземпляру нової літератури за про-
філем університету, придбання літератури, безкоштовних надходжень та
обміну. Джерелом відновлення бібліотечного фонду було також надхо-
дження літератури з Москви та союзних республік, як допомоги районам,
що постраждали від окупації.
Основними проблемами діяльності бібліотек в перше повоєнне деся-
тиліття були відсутність приміщень, скорочення асигнувань, відсутність
бібліотечного обладнання (наприклад – стелажів) відсутність професій-
ного штату для студентських бібліотек.
Відновлення бібліотечної мережі України відбувалося під впливом
партійних та урядових директивних рішень, зокрема постанов Оргбюро
ЦК КП(б)України «Про стан бібліотек і про заходи з поліпшення їх
роботи», Ради Міністрів УРСР «Про заходи до зміцнення районних та
сільських бібліотек» (1947 р.). На тлі державних кампаній боротьби з кос-
мополітизмом, націоналізмом та безідейністю постраждали і бібліотеки.
Їх фонди було переглянуто задля виявлення та вилучення ідеологічно
суперечливої літератури. Зрозуміло, що такі заходи суттєво збіднили
скарбниці накопичених знань.
Натомість, в повоєнний період багато уваги приділялось підготовці,
перегляду і виданню підручників та навчально–методичної літератури.
Разом з перерозподілом книжкових фондів та організацією постачан-
ня літератури від навчальних закладів інших республік, видавництва
Української республіки розпочали плановий випуск нових підруч-
83
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ників. На відновлення та розширення мережі видавництв позитивно
вплинуло їх створення при Київському, Львівському та Харківському
університетах.
Однак, повністю ліквідувати нестачу навчальної літератури не вдало-
ся. Частина підручників не відповідала вимогам вищої школи за науковим
та методичним рівнем.
Отже, порівняльний аналіз повоєнного розвитку університетських
бібліотек свідчить про скрутне становище як приміщень, так і книжкових
фондів. Однак, завдяки зусиллям когорти відданих працівників бібліотек,
вдалося налагодити комплектування, провести інвентаризацію а також
забезпечити необхідне обслуговування студентів.
Діяльність бібліотек як соціальних інститутів складно уявити без
кадрових ресурсів. Для відновлення драматичної історії повоєнного розви-
тку бібліотек особливе значення мають імена працівників, що допомагали
зберегти бібліотеки та дорогоцінні фонди. Для бібліотеки Харківського
університету це – О.Д. Багалій, А.А. Борщ, З.М. Гусова, А.Г. Іванова,
О.В. Линтварева, М. І. Мальцева, Ф. П. Переродов, М. В. Попова,
М. П. Самарин, В. Д. Ткаченко, О. П. Філіпов, М. С. Чентукова.
Для Бібліотеки Одеського університету – А. К. Папаспіраки,
М.В. Севасьянова, О. Е. Юрківська, М. В. Аргіропуло, Л. К. Брун, брати
Є. М. та В. М. Чернецькі, М. М. Беляєва, В. С. Фельдман, Т. М. Гольд,
М.М. Петринський.
Для Бібліотеки Київського університету – В. К. Магеровський,
О.Д. Качанов, У.С. Кузьменко, М.І. Ясинський, О. Д. Балабанов,
О.М. Волович, Б. О. Глузберг, В. В. Топачевська, О. С. Афанасьева,
Ю.С. Казанцева, Є. С. Щетинська, М. М Ройтенберг.
Надання бібліотекам статусу наукової установи дозволило спів-
робітникам займатися самостійною науково–дослідною діяльністю у
доповнення до науково–та навчально–допоміжної роботи. Наукова
робота бібліотек узгоджувалась і ставала складовою частиною наукових
розробок університетів.
Дослідження публікацій співробітників університетів та робіт про
них, які дозволяли відтворити історію діяльності всього університету,
його підрозділів, наукових шкіл, розвитку наукового та навчального
процесу як в історичному аспекті, так і з точки зору сучасного стану,
визначили основний характерний напрямок наукових розробок спів-
робітників. Результатом цієї грандіозної роботи бібліографів стала
підготовка бібліографічних словників, бібліографічних покажчиків.
Так, науково–бібліографічна робота, обробка і систематизація фондів,
комплектування літератури і обслуговування читачів – були основними
напрямками роботи університетських бібліотек.
Отже, у перші повоєнні роки перед бібліотеками, які відігравали
важливу роль в ідеологічному вихованні мас та у політичній пропаганді
стояли колосальні завдання з організації та упорядкування діючих фон-
дів, опрацювання значних масивів неосвоєних фондів концентрації та
рекаталогізації. Водночас, упорядкування, як основних, так і законсер-
вованих фондів передбачало їх суцільний перегляд з метою вилучення
« ідеологічно–шкідливих видань», а отже і редагування каталогів (зміна
структурно–інформаційної побудови, формулювання та наповнення
рубрик).
84
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Аналіз державного управління свідчить, що бібліотечна галузь
радянського періоду в першу чергу задовольняла ідеологічні потреби
комуністичної партії, а не лише культурні потреби користувачів. Державне
управління бібліотеками здійснювалося командно–адміністративними
методами в рамках тоталітарної системи.
Таким чином, бібліотека, як невід`ємна складова університетської
освіти була невід`ємною і від держави на всіх етапах її розвитку. Соціальні
функції бібліотек формувалися в залежності від соціально–економічного
та політичного розвитку суспільства. Першочергова просвітницька роль
бібліотек в роки радянської влади перетворилась на ідеологічну, у від-
повідності з загальними тенденціями розвитку історичної освіти. На
сучасному етапі історичного розвитку бібліотеки виконують інформацій-
ну роль, перетворившись на культурний, освітній, науково–соціальний
інститут.
Національне культурне надбання, сконцентроване в бібліотеках,
зазнало стихійних пограбувань у період воєнних дій і стало об`єктом
цілеспрямованої політики знищення та вивезення культурних цінностей,
що негативно позначилось на джерельній та книжковій базі України.
Список використаних джерел
1. Березюк Н. М. Библиотека Харьковского национального университета
имени В. Н. Каразина за 200 лет (1805–2005) / Березюк Н. М., Левченко И.Г.,
Чигринова Р. П. – Х.: Харьковский национальный ун–т им. В. Н. Каразина.
Центральная научная библиотека. – 2006. – 390 с.
2. Подрезова М. О. Науково–дослідна діяльність університетської бібліотеки:
історія розвитку, традиційні напрямки та сучасні пріоритети / М. О. Подрезова //
Вісник ОНУ. Сер. Бібліотекознавство, бібліографознавство, книгознавство. –
Одеса, 2007. – Т.12, вип.4. – С.10–29.
3. Мяскова Т. Бібліотека Імператорського університету Св. Володимира: з
історії комплектування (1834–1927 рр.) / НАН України. Нац. біб–ка України
ім. В. І. Вернадського. – К.: НБУВ, 2005. – 184 с.
4. Наукова бібліотека Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова:
Історичний нарис:До 185–річчя застосування /В.А. Сминтина (відп.ред.). – О.:
Астропринт, 2002. – 247 с.
5. Дубровіна Л. А., Онищенко О. С. Бібліотечна справа в Україні в ХХ столітті:
монографія/НАН України; Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського.
Інститут рукопису. – К., 2009. – 530 с.
6. ДАК. – Ф.Р–1246. – Оп.5. – Спр.82.
7. Рубинский К.И. Библиотека Харьковского университета за 100 лет ее суще-
ствования (1805–1905). – Харьков, 1907. – 44 с.
8. Центральний державний архів виконавчих органів влади та управління
України. – Ф.4849. – Оп.1. – Спр.2439. – 119 арк.
9. Там само. – Ф.1. – Оп.71. Спр. 63.
10. Там само. – Ф.4849. – Оп.1. – Спр.2440.
11. Там само. – Ф.4849. – Оп.1. – Спр.2441.
12. Там само. – Ф.4849. – Оп.1.– Спр.2442.
13. Там само. – Ф.4849. – Оп.1. – Спр.2443.
14. Там само. – Ф.4849. – Оп.1.– Спр.125.
15. Лопатін Ю. А., Мирончук В. Д., Світленко С. І., Савчук В. С., Поляков С.І.
Історія Дніпропетровського національного університету / Дніпропетровський
85
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
національний ун–т / М.В. Поляков (ред.). – 3.вид., перероб. і доп. – Д. :
Видавництво Дніпропетровського ун–ту, 2003. – 232 с.
Погребная О.О. Восстановление деятельности библиотек университетов
УССР в послевоенный период
Освещены основные этапы и тенденции послевоенного восстановления
деятельности университетских библиотек. Проанализировано состояние
библиотечного обеспечения в контексте общегосударственного развития
Украины в советский период. Исследованы действия власти по восстановлению
сети вузовских библиотек, обеспечению их кадрами и их следствия.
Ключевые слова: университетские библиотеки, послевоенный период,
государственное управление, студенческая библиотека
Pogrebna, O.О. Restoration of USSR library university activity in a post–war
period
Deal with basic stages and tendencies of post–war restoration of university libraries
activity. The state of the library providing is analysed in the context of national
development of Ukraine in a soviet period. Power actions on restoration of a network
of high school libraries, maintenance of them by personnel and their consequences
are investigated.
Key words: university libraries, post–war period, state administration, student
library.
86
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94 (477.7) «1944/1945»–054.74 Губанов О.О.
Проблема забезпечення житлом
українського населення, депортованого
з Польщі у південну Україну
в 1944–1945 роках
Аналізуються заходи республіканського і місцевого керівни-
цтва з вирішення житлового питання. Досліджуються причини,
які завадили виконати в повному обсязі встановлені плани
будівництва та ремонту будинків (на прикладі Миколаївської,
Одеської та Херсонської областей).
Ключові слова: будівництво житла, ремонт будинків, колгоспи,
повоєнна розруха, соціально–побутова адаптація.
У 1944–1945 роках у колгоспи і радгоспи Миколаївської, Одеської та
Херсонської областей депортовано з Польщі близько 52 тисяч українців,
процес розселення, соціально–економічної та психологічної адаптації
яких був болісним і тривалим. Вивчення окремих аспектів початкового
етапу соціально–побутової адаптації переселенців у Південному регіоні
України дозволяє глибше зрозуміти причини їх невдоволення радянською
владою та бажання за будь–яку ціну виїхати в Західні області УРСР.
З огляду на вищезазначене, мета статті полягає в дослідженні процесу
будівництва нового та ремонту існуючого житла, забезпечення пересе-
ленських родин будинками, а також факторів, що гальмували виконання
постановлених завдань.
Проблема забезпечення житлом закерзонців у Південній Україні зна-
йшла фрагментарне висвітлення в роботах О. Савчука[1], І. Цепенди[2],
які загадують про неї в контексті проведення взаємних розрахунків в
процесі початкового етапу господарсько–побутового облаштування, не
приділяючи окрему увагу. У дослідженнях О. Буцько[3], В. Кіцака[4],
Р. Кабачія[5] проблему розглянуто більш предметно, проте незважа-
ючи на певні зрушення у її вивченні, детального висвітлення все ж не
відбулося.
За планами республіканського керівництва переважну більшість
польських українців мали розселяти у вільні будинки, що лишилися на
місці колишніх німецьких і єврейських колоній. Іншу частину мали тим-
часово заселяти на безоплатній основі в будинки колгоспників, звичайно,
за згодою останніх. Для цих українських родин місцева влада планувала
за «рекордно короткий» час побудувати нове житло, створивши окремі
будівельно–заготівельні фонди та будівельні бригади.
87
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
На 13 січня 1945 в Миколаївську область прибуло 890 родин пере-
селенців (3190 чоловік). У житловому фонді районів числилось 5510
вільних будинків, із них придатних до проживання – 2953, вимагали
капітального ремонту – 527, поточного – 1930. Вибіркове обстеження
Тилигуло–Березанського, Варварівського району встановило, що поль-
ських українців розміщували разом у середньому по 2–3 родини[6,арк.1–2].
У наданих будинках виявились відсутніми вікна, рами, двері. Частину жит-
ла підготували до прийому, інше відновити не вдалося через відсутність
лісу і скла. У 1944 році область дала заявку на отримання лісоматеріалу і
скла для потреб переселенців, проте до вересня 1945 року її не задоволь-
нили навіть частково [7,арк.13].
Відповідно до постанови РНК і ЦК КП(б)У УРСР в Херсонській
області планували розселити 9100 родин [8,арк.59]. Облплан надав
попередні дані, за якими для їх забезпечення потрібно відновити 2388
будинків і побудувати 6683 нових [8,арк.59–60]. Впродовж 1944–1945
років в область прибуло загалом 4643 родини (16867 чоловік) [9,арк.74].
У зв’язку з прибуттям меншої кількості населення, ніж очікували, плани
будівництва і ремонту житла на 1945–1946 роки переглянуті і становили
близько 4000 [9,арк.86].
З самого початку встановлені плани будівництва і ремонту значної
кількості житла в зазначені терміни виявляться нереальними для біль-
шості районів, де масово заселяли польських українців. Причинами цього
є повоєнна розруха колгоспної та сільської інфраструктури, відсутність
потрібної кількості будматеріалів, нерівномірне і непродумане розміщення
переселенців у районах. У Генічеському районі Херсонської області план
розселення становив близько 800 родин. Через відсутність вільного житло-
вого фонду, прибулих українців заселяли тільки в будинки колгоспників.
Перед місцевим керівництвом постала проблема будівництва 800 нових
помешкань. Для виконання поставлених завдань потрібно було 8000 м3
лісу, 4000 м2 скла, 3,5 т цвяхів, черепиці – 800000 шт. Із місцевих будмате-
ріалів доступною виявилась тільки полова для стріх. Лісоматеріалу, скла,
цвяхів, черепиці в районі не було [8,арк.33]. Не дивлячись на заплановане
масштабне будівництво, район абсолютно не готувався до нього, будівельні
бригади ніде не організовували [8,арк.34–зв].
Деякі райони і сільські ради поставились до надання житла безвідпові-
дально, внаслідок чого значна частина населення мешкала довгий час тісно,
брудно і без опалення [8,арк.59]. У Цюрупинському, Голопристанському,
Херсонському сільському, Білозерському та інших районах переселенці
мешкали у скрутних умовах, а їх худоба знаходилась під відкритим небом.
На станції Брилівка переселенці мешкали в землянках [10,арк.3].
На серпень 1945 року постанова РНК і ЦК КП(б)У УРСР від 15
грудня 1944 р. «Про підготовку до прийому, розміщення та влаштування
евакуйованого населення з Польщі в Херсонській області» в повній мірі не
виконувалась. Переважну більшість переселенців розмістили в будинках
колгоспників. Їм не надавали вільне житло колишніх німецьких колоніс-
тів у Калінінському, Великолепетиському, Горностаївському районах. У
Великоолександрівському районі з 949 вільних будинків українському
населенню передано 120 [11,арк.30–31]. Райвиконкоми залишали будинки
для продажу демобілізованим червоноармійцями, не виселяли населення,
прибуле в райони під час німецької окупації (Великоолександрівський
район). Чимало будинків колишніх німецьких колоній займали підсобні
88
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
господарства (Бериславський район – підсобні господарства Херсонторгу)
[10,арк.109]. Райони не розпочинали будівництво і ремонт житла, моти-
вуючи відсутністю матеріалів, в той як в багатьох сільрадах і колгоспах
будівельні матеріали можна було віднайти на місці (Архангельська сіль-
ська рада Великоолександрівського району) [11,арк.30–31].
Протягом 1944–1945 років в Одеську область з Польщі прибуло
6810 переселенських родин (24829 чоловік) [12,арк.90]. В області нара-
ховувалось 7669 житлових будинків, з яких тимчасово передано різним
організаціям – 1834, зайнятих колгоспниками та іншим населенням – 789,
придатних для житла – 647, потребувало капітального ремонту – 286,
поточного – 4113 [13,арк.56]. 3902 родини українських переселенців отри-
мали самостійні будинки, більшість з яких знаходились у незадовільному
стані, 2908 – розміщено в будинках колгоспників [12,арк.90].
В окремих районах області партійні і радянські організації про-
вели значну роботу з вирішення житлової проблеми. Наприклад, у
Фрунзівський район прибуло 149 родин переселенців. У їх користування
передано 84 будинки, 39 самостійних квартир, і тільки 26 родин мешкало
разом з колгоспниками [12,арк.72]. Проте в Янівському, Біляївському,
Цебреківському, Гросулівському, Овідіопольському, Роздільнянському
районах значну частину переселенців розмістили в непридатних при-
міщеннях (відсутні двері, віконні рами, несправні стріхи), а 2908 родин
взагалі не забезпечено самостійними квартирами. У Цебриківському
районі із 697 родин розміщено в будинках колгоспників 315 [12,арк.74].
В Одеському приміському районі населення розміщували разом від 1
родини до 7, а в одному випадку – 14 родин [12,арк.91]. У зв’язку з вели-
кою скупченістю людей та відсутністю лазень у деяких населених пунктах
спалахнув тиф (с. Ленінське Цебриківського району). Проте боротьби
з епідемією не було. Натомість за вказівкою голови райвиконкому т.
Кременчука переселенців перевозили в інші сільради, де хвороба також
поширювалась (с. Чайківське) [14,арк.1].
У серпні 1945 року в Одеській області проведена перевірка розселення
переселенців, яка охопила 17 районів з 27. На цей час 2391 родина мала
окреме житло. Згідно звіту, план будівництва становив 540 будинків
(дані по 10 районах), проте на цей час побудовано лише 12 будинків і
розпочато будівництво 37. Будівельні бригади в більшості колгоспів не
організовували, заготівлю місцевих будматеріалів не проводили. Житлові
будинки в колишніх німецьких колоніях виявились не враховані, їх охо-
рону від розкрадання і руйнування не організували. Порожні будинки
розтягувалися сусідніми мешканцями. В Гросулівському районі в колиш-
ній колонії Кассель близько 300 ще незаселених будинків руйнувалися.
Сільради і районні організації не приймали ніяких заходів з охорони
майна [12,арк.100–зв].
У відповідності до постанови РНК і ЦК КП(б)У УРСР від 4 жовтня
1945 року для швидкого облаштування переселенців Миколаївський
виконком облради і обком КП(б)У від 27 грудня 1945 року зобов’язав
голів виконкомів райрад до 1 січня 1946 надати вільні житлові будинки
і господарські будівлі всім родинам переселенців. Обласне управління
сільського і колгоспного будівництва зобов’язали в 1946 році звести 710
нових будинків для переселенців [15,арк.10].
Станом на 15 січня 1946 року в Миколаївську область прибуло 3478
родин (11307 чоловік). Вільний житловий фонд області нараховував 2421
89
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
будинок, з них придатні – 1863, потребували капітального ремонту – 558.
2960 родин отримали власне житло, не отримали окремих будинків –
667 [16,арк.112–113]. В області організовано 140 будівельних бригад
із переселенців, силами яких протягом 1945 року відремонтовано 1217
будинків, але не побудовано жодного нового [17,арк.5–зв].
Відповідно до рішення обкому КП(б)У і облвиконкому від 15 березня
1946 року Облпромрада повинна була видати Обкоопбудторгу цеглу,
черепицю, вапно та інше [18,арк.1]. Проте Облмістпром, Облпрофрада,
Обласне управління промбудматеріалів, литтєво–механічний завод
Мінчормету і Облкоопбудторгу рішення не виконали. Цеглу, вапно,
черепицю і лісоматеріал абсолютно не видано. На 5 вересня 1946 через
райкоопбудторги реалізовано 4502 м2 скла замість 8500 м2, 10,3 т цвяхів
замість 10,5. Виготовлення залізних матеріалів для печей переселенців не
проводилось через те, що замовлення на чавунний завод не надходило.
Реалізація наявних матеріалів проходила абсолютно незадовільно, бо
матеріали лежали на складах Облкоопбудторгу і Райкоопбудторгу без
будь–якого руху. Чимало керівників райкоопбудторгів, не знаючи про
спеціальне призначення товарів, реалізували їх у колгоспах на загальних
підставах. Протягом 5 місяців керівництво не висунуло ніяких претензій
організаціям, які не проводили реалізацію матеріалів, передбачену рішен-
ням облвиконкому і обкому КП(б)У [19,арк.227–228].
Виконуючи постанови ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 29 січня і 7
березня 1946 року, Миколаївський обком КП(б)У і облвиконком виділив
переселенцям для ремонту і нового будівництва будинків 4 тис м3 дере-
вини із лісосічного фонду облвиконкому. Для перевезення лісоматеріалу
область повинна була отримати 20 вагонів, проте вагони не виділяли і ліс
не завозився [20,арк.31].
Незадовільне забезпечення переселенців будматеріалами виявилось
результатом відсутності контролю з боку Управління сільського і кол-
госпного господарства та Облплану, які не керували будівництвом, що
підтверджується також відсутністю поточного обліку побудованих чи
відремонтованих будинків.
Однією з причин, через яку переселенському будівництву приділяли
неналежну увагу, може бути форсована робота Управління сільського і
колгоспного господарства з відновлення колгоспної та сільської інфра-
структури. Відповідно до плану в 1945 році колгоспні будівельні бригади
Миколаївщини повинні були відремонтувати 1852 житлових будинки. На
1 січня 1946 року відремонтовано 2010 (108%), в тому числі для родин
військовослужбовців, інвалідів Вітчизняної війни відновлено більше 200
будинків. Поряд з цією роботою, колгоспні будівельні бригади провели
поточний ремонт в 964 помешканнях колгоспників [16,арк.117].
У 1945 році основну увагу колгоспи Миколаївщини зосередили на
капітально–відновлювальних роботах господарських приміщень. Річний
план виконано на 155%. Капітально відремонтовано 1683 об’єкти, відновле-
но 666 конюшень, 545 приміщень для ВРХ, 179 свинарників, 151 вівчарню,
132 курятника. Крім вказаних робіт з нового будівництва і капітального
відновлення, колгоспні будбригади відремонтували 1212 господарських
приміщень. У цілому в області в 1945 році побудовано і відновлено 3999.
У результаті план з нового колгоспного будівництва і капітального від-
новлення виконали на 121%, по капітально–відновлювальних роботах – на
128 %, тобто із 2913 запланованих об’єктів роботи виконані на 3773.
90
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Додатково на 1 січня 1946 року побудовано і капітально відремонтовано
132 культурно–побутові будівлі (59 шкіл, 34 будинки культури, 20 ліка-
рень, 10 бань). Всього в області із 3430 запланованих об’єктів колгоспного,
сільського будівництва відновлено на 1 січня 1946 року 4131 об’єкт, що
складало 120% від річного плану [16,арк.118–119].
Для переселенців протягом першого півріччя 1946 року в Миколаївській
області планували побудувати 710 нових будинків, а також завершити
поточний ремонт наданих житлових будинків. На 1 січня 1947 року
закінчено 17 нових, 193 відновлено, 503 відремонтовано. Зазначений план
повністю не виконали через відсутність будматеріалів. Облкоопбудторг
повинен був завезти в 4 кварталі 1946 4666 м2 скла, а завезено всього 1504
м2, цвяхів – 35 т, завезено – 257 кг. Облпромрада зобов’язувалась передати
Облкоопбудторгу 200 тисяч цеглин і на 60000 крб. залізних виробів, проте
і це не виконано. У першому кварталі 1946 року надано лише 5285 цеглин
для переселенців [21,арк.97–98].
План будівництва будинків і господарських споруд для переселен-
ців Херсонської області на період першого півріччя 1946 року становив
4580 одиниць [22,арк.53]. На 1 березня 1946 в Херсонській області нара-
ховувалось 838 будівельних бригад (у них людей – 6202, в тому числі
переселенців – 0) [22,арк.23].
Вереснева перевірка виконання рішення виконкому Херсонської
облради від 22 серпня 1946 року «Про заходи щодо господарського обла-
штування в 3 і 4 кварталі українського населення» встановила, що ні однією
організацією не виконано покладені на них обов’язки. Облпотребсоюз
отримав і розподілив по районах тільки 10000 м2 скла, а 14 т цвяхів ще
знаходились на Одеському заводі «Производитель». Облплан не здійснив
ніяких заходів для виготовлення Багатопромсоюзом 40 т металевих і ско-
бяних виробів для печей на 150000 крб., внаслідок чого Облпотребсоюз
не зміг реалізувати по районах дані будматеріали [22,арк.23]. Через
незадовільну роботу Управління колгоспного і сільського будівництва в
Херсонській області впродовж 1946 року побудовано лише 76 будинків і
відремонтовано 86 при плані 4000 [9,арк.86].
Із 4643 родин, які прибули в Херсонську область, на 17 вересня
1946 року залишилось лише 1025 родин [22,арк.24]. Одним з головних
факторів, який вплинув на це є те, що РК КП(б)У і райвиконкоми займа-
лись недостатньо наділенням і закріпленням окремих будинків. Якщо
Високопільський район на 253 родини виділив 216 будинків, Геніченський
на 65 родин виділив 44, то Каховський на 23 родини виділив 8 будин-
ків, Бериславський на 131 родину виділив 25, Каланчацький на 23
родини виділив 7 тощо. Крім того, Голопристанський, Горностаївський,
Херсонський сільський, Нововоронцовський, Верхньорогачинський рай-
виконкоми і РК КП(б)У для вирішення цього питання нічого не зробили.
Більшість будинків залишались не відремонтовані: вікна без скла, стріхи,
дверей, хати не обмазані, не забезпечені приміщеннями для коней, ВРХ,
поросят і птиці [22,арк.25––зв]. Отже, на 15 грудня 1946 р. в Херсонській
області зі 1011 родин переселенців, які лишились, мали окремі придатні
будинки лише 522 родини [23,арк.6].
В Одеській області план будівництва і ремонту будинків на 1945–1946
роки становив 3098. Протягом 1945 року вдалося побудувати 12 і від-
новити 1367 будинків. У 1946 році план складав 1729, проте побудовано
9, відновлено 185, відремонтовано 435[29,арк.8]. Не дивлячись на ряд
91
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
прийнятих заходів, окремі райони не виконували постанови обласного
керівництва. Заготівля деревини, ремонт та будівництво житла для пере-
селенців у Комінтернівському, Біляївському районах йшли повільно, а
Овідіопольський, Чернянський, Великомихайлівський райони зовсім
не розпочали заготівлю. Надане віконне скло для ремонту і будівництва
житла райони не використовували. Комінтернівський, Грушківський,
Овідіопольский, Роздільнянський, Фрунзівський і Ширяївський райони
на 1 липня 1946 року вивезли мінімальну кількість віконного скла, а інше
лежало на базі Облпотребсоюзу [24,арк.35].
Поширеними були випадки використання переселенських будівельних
фондів не за призначенням. Наприклад, Одеському приміському району
виділено в липні–серпні 1946 року для потреб переселенців 6 вагонів лісу
(100 куб м), 5 з яких використано на інші потреби [25,арк.232].
У Врадіївському районі будівництво житла взагалі зірвано. У 1945
році в районі розміщено 193 родини переселенців у будинках колгоспни-
ків. Виконком облради і обком КП(б)У постановами від 18 жовтня 1945
і 27 серпня 1946 років зобов’язав Управління сільського і колгоспного
будівництва побудувати поза чергою в першому півріччі 1946 року 190
будинків. Проте протягом року в районі збудовано тільки один будинок
і відремонтовано 12 [29,арк.6].
На 13 листопада 1946 року в Одеській області з прибулих 6905 родин
залишилось лише 1122 родин. В окремих будинках мешкало 830 родин,
у будинках колгоспників – 261 [25,арк.53].
Надане житло з різних причин довгий час не оформлювалися відпо-
відними документами у власність закерзонців (Тилигуло–Березанський,
Веселинівський, Баштанський райони Миколаївської області та ін.), тому
не проявлялася турбота про ремонт будинків як з боку колгоспів і сільрад,
на балансі яких вони знаходились, так і з боку переселенців. З огляду на це
переселенці відмовлялися приймати несправні будинки і ремонтувати їх за
власний кошт, мотивуючи тим, що в Польщі залишили пристойні будинки
задарма [26,арк.10]. Наприклад, родина Датчука Тимофія Дем’яновича,
переселена в 1945 році в Баштанський район Миколаївської області, у с.
Вигнаці Холмського повіту (Польща) залишила таке майно: житловий
будинок – 255 м3, складське приміщення – 480 м3, сарай – 20 м3, землі –
11 га, втому числі орної – 7 га [31,арк.170]. Передавши польській владі
досить пристойну садибу, переселенці сподівались отримати відповідний
еквівалент в УРСР.
Окремим серйозним недоліком було те, що в окремих випадках
будинки, які надавались переселенцям для закріплення надто дорого
оцінювались фінорганами. Це виявилось особливим тягарем для родин,
в яких у Польщі все господарство зруйнувала війна. Єдиним джерелом
для виплати вартості будинку ставав кредит, але будинок оцінений в
8–10 тисяч крб., вони не могли викупити навіть всією сумою кредиту
[20,арк.39–47]. У Цебриківському районі Одеської області оформлення
передачі відремонтованих будинків дійшло до абсурду, коли місцеві орга-
ни складали акти, вказуючи завищену ціну будинку (47 тис крб., 54 тис
крб., 75 тис крб.), викликаючи в переселенців «подив». Переконавшись
у безглуздості здійсненого, районне керівництво відмінило рішення
[12,арк.101].
За планами керівництва УРСР до листопада 1947 року всі області
повинні були завершити соціально–побутове облаштування переселен-
92
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ських родин, завершити ремонт та будівництво житла. У 1947 році в
Миколаївській області планували побудувати 137 житлових будинків для
переселенців [27,арк.11]. Проте 29 вересня 1947 року виконком облради
відзначав, що на зазначений період частина родин ще не забезпечена
житловими і господарськими будівлями, особливо у Веселинівському,
Березнегуватському і Братському районах. Встановлений план будів-
ництва не виконаний. Відповідно до постанови виконкому облради до 1
листопада 1947 року потрібно було завершити будівництво 137 будинків
для переселенців [28,арк.4–5]. Проте на цей час побудовано тільки 6 нових,
51 відремонтовано, 8 знаходились у процесі будівництва [28,арк.39].
В Одеській області протягом 1947 року для переселенців необхідно
було побудувати 114 будинків [29,арк.8]. Станом на 1 червня не збудовано
і не відновлено жодної хати. У Балтському районі ніякої роботи не велось.
У с. Мирони у 1946 році розпочали будівництво 4 будинків і не заверши-
ли їх, а в 1947 році роботи не розпочали. Аналогічне становище в селах
Єленівка, Сінне, Лісничівці та інших. Для переселенського будівництва
в 1946 році райвиконкомом відпущено 836 м3 лісу, 810 м2 скла, 1830 кг
цвяхів. Матеріали голови колгоспів отримали і витратили не за призначен-
ням, проте жодного житла не побудували. У інших районах будівництво
в такому ж стані [29,арк.9–11]. Рада Міністрів УРСР у постанові від 1
вересня 1947 року за №1508 зазначила, що однією з областей, де особливо
незадовільно відбувалось будівництво житла, є Одеська область [29,арк.8].
Станом на 1 листопада 1947 року побудовано 21 новий будинок, віднов-
лено – 46 [30,арк.53–а]. Для повного забезпечення переселенців житлом
необхідно було побудувати ще 46. Будівництво помешкань не завершено
в установлений строк, оскільки будувати стіни із саману в зимовий пері-
од неможливо, а каменю в Доманівському, Балтському, Врадіївському
районах не було [29,арк.3].
Постановою від 1 вересня 1947 року Рада Міністрів і ЦК КП(б)У
УРСР зобов’язали Херсонську область побудувати для переселенців 401
будинок, плануючи до 1 листопада 1947 року завершити господарське
облаштування переселенців [9,арк.86]. Зрозуміло, що виконати розпо-
рядження за такий короткий термін виявилось неможливо.
У підсумку варто зазначити, що плани республіканського та місцевого
керівництва щодо забезпечення переселенських родин придатним жит-
лом виявилися амбітними на папері, проте на практиці малореальними.
Незважаючи на окремі успіхи, керівництво південних областей України
не змогло виконати в повній мірі постанови Ради Міністрів і ЦК КП(б)
У УРСР про будівництво та ремонт житла у встановлені строки. На день
завершення перевірки господарсько––побутового становища родин
польських українців, які ще залишились у місцях розселення (листопад
1947 р.), ситуація була катастрофічною. І це попри те, що близько 80%
родин в цей час вже самовільно виїхали в західний регіон України.
Головними факторами, які завадили місцевому керівництву виконати
поставлені плани будівництва та ремонту житла для переселенців стали:
повоєнна розруха, форсовані плани з відбудови колгоспної та сільської
інфраструктури, відсутність достатньої кількості будматеріалів та витрата
наявних не за призначенням, відомча неузгодженість, небажання депорто-
ваних закріпляти в користування зруйноване житло та ремонтувати його
за власний кошт, голод 1946––1947 років, який поглибив кризову ситу-
ацію та виснажував фізично і психологічно людей та інше. Окремо варто
93
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
наголосити на ставленні корінних мешканців, голів деяких районів та кол- 20. Там само. – Спр.686.
госпів до переселенців, які не розуміли, чому цим «польським бандитам» 21. Там само. – Спр.368.
(відносно заможними у порівнянні із зубожілим місцевим населенням 22. ДАХО. – Ф.Р–1979. – Оп.2. – Спр.207.
Південної України) необхідно надавати різноманітну допомогу. 23. Там само. – Спр.210.
Ситуацію ускладнювало й те, що часто голови райвиконкомів і секре- 24. ДАМО. – Ф.Р–3390. – Оп.1.– Спр.55.
тарі райкомів КП(б)У давали неправдиві чи неточні відомості, інформації, 25. Там само. – Спр.145.
звіти про хід господарського облаштування переселенців, що заважало 26. ДАМО. – Ф.Р–992. – Оп.2. – Спр.375.
вчасно вирішувати проблеми. Це підтверджується аналізом доповідних 27. Там само. – Оп.4. – Спр.9.
записок голів райвиконкомів на адресу виконкомів облрад та їх постано- 28. Там само. – Ф.Р–992. – Оп.2. – Спр.1071.
вами з цього приводу. 29. ДАОО. – Ф.Р–2000. – Оп.3. – Спр.247.
Подальшого дослідження потребують такі питання: державна грошова 30. Там само. – Спр.251.
компенсація за будинки, залишені в Польщі, забезпечення переселенців 31. Державний архів Львівської області. – Ф.Р–3229. – Оп.7. – Спр.4.
внутрішнім хатнім інтер’єром (ліжками, стільцями, столами та іншим),
наділення присадибними ділянками. Губанов О.А. Проблема обеспеченья жильем украинского населения,
депортированного с Польши в Южную Украину в 1944–1945 годах
Список використаних джерел Анализируются мероприятия республиканского и местного руководства
1. Савчук О. Чужі серед своїх. Доля депортованих українців Холмщини // по решению жилищного вопроса. Исследуются причины, которые помешали
Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50–х років (до 50–річчя выполнить в полном объеме установленные планы строительства и ремонта
операції «Вісла»). Матеріали міжнародної наукової конференції. Львів, 14––17 домов (на примере Николаевской, Одесской и Херсонской областей).
травня 1997 року. – Львів: Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН Ключевые слова: строительство жилья, ремонт домов, колхозы, послево-
України, 1998. – С.82–82. енная разруха, социально–бытовая адаптация.
2. Цепенда І.Є. Українсько–польські відносини 40–50–х років ХХ століття:
етнополітичний аналіз. – К., 2009. – 387 с. Gubanov, O.O. Problem of rehousing of the Ukrainian people who were
3. Буцко О. Украина – Польша: миграцыонные процесы 40–х годов. – Київ: deported from Poland to southern Ukraine in 1944–1945
Інститут історії НАН України, 1997. – 217 с. Here measures of republic’s authorities and local government administration for
4. Кіцак В.М. Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944–1946 рр. та їх solution of the housing problem are analyzed. Factors which impeded the realization in
соціально–економічна адаптація: дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Чернівецький full of the adopted plans for houses construction and repairing are under investigation
національний ун–т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці, 2003. – 184 с. (by the example of Mykolaiv, Odessa and Kherson regions).
5. Кабачій Р. Проблеми адаптації депортованих з Польщі українців у Key words: housing construction, houses renovation, collective farms (kolkhoz),
Миколаївській області України // Наукові записки Тернопільського педунівер- post–war devastation, social adaptation.
ситету «Польща–Україна: шлях до європейської співдружності», Тернопіль 2002,
c. 130–138; Його ж: Переселення українців з Польщі у Миколаївську область
у 1944–1946 рр., [w:] Rocznik Europejskiego Kolegium Polskich i Ukrai skich
Uniwersytet w, Lublin 2003, s.135–143.
6. Державний архів Миколаївської області (далі – ДАМО). – Ф.Р–
992. – Оп.2. – Спр.395.
7. Там само. – Спр.370.
8. Державний архів Херсонської області (далі – ДАХО). – Ф.Р. –1979. –
Оп.1. – Спр.242.
9. Там само. – Оп.2. – Спр.446.
10. Там само. – Спр.209.
11. Там само. – Оп.1. – Спр.277.
12. Держаний архів Одеської області (далі – ДАОО). – Ф.Р–2000. – Оп.3. –
Спр.37.
13. Там само. – Спр.145.
14. Там само. – Спр.84.
15. ДАМО. – Ф.Р–992. – Оп. 2. – Спр.369.
16. Там само. – Оп.4. – Спр.3.
17. Там само. – Спр.4.
18. Там само. – Оп.2. – Спр.1070.
19. Там само. – Спр.687.

94 95
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94(477.6):330.564.2 «1965/1985» Шимко О.В.
Структура прибутків населення
Донецької області у 1965–1985 рр.
Розглядаються питання формування державної політики
щодо підвищення прибутків населення у 1965–1985–х рр.,
висвітлені основні джерела та розміри прибутків мешканців
Донецької області як основи його повсякденного існування,
продемонстровані зміни розмірів прибутків по п’ятирічкам.
Ключові слова: прибуток, Донецька область, фінансова система,
заробітна плата, пенсія, стипендія.
У повсякденному життя будь–якої родини велике значення має
сукупний прибуток до родинного бюджету. Від цього безпосередньо
залежить добробут родини, можливості відпочинку, якісного харчування,
морально–психологічна ситуація у родині. Тому дослідження струк-
тури прибутків жителів Донецької області є актуальним для істориків,
соціологів, та економістів, які вивчають сімейні бюджети. Мета роботи –
охарактеризувати структуру прибутків населення Донецької області,
виконавши поставлені завдання: визначити основні джерела та розміри
прибутків населення області, простежити їх зміни протягом 1965–1985–х
років, виявити позитивні та негативні особливості змін прибутків у дослі-
джений час. Новизна роботи полягає у власному авторському підборі,
аналізі та систематизації джерел для дослідження.
Історіографічна база складається з матеріалів з’їздів КПУ та КПРС,
на яких визначалася політика держави у царині поліпшення добробуту
населення [1], збірника Донецького обласного статистичного управління
по основним показникам прибутків та витрат населення області [2], що
містить більш–менш об’єктивні дані, та загальної роботи Просуленка А.А.
[3], написаної на зламі епох і тому менш заангажованої, ніж роботи
радянських істориків. Автор об’єднала вищезгадані роботи для створен-
ня картини прибутків населення області у середині 1960-х – середині
1980-х років.
Одним із основних показників родинних бюджетів, що характеризу-
вав рівень матеріального забезпечення населення радянського Донбасу у
другій половині ХХ ст., був сукупний прибуток родини. До його складу
входили грошові прибутки, отримані у вигляді заробітної платні, опла-
ти праці у колгоспах, пенсій, стипендій, різних допоміг, надходжень з
фінансової системи (позики, відсотки по внескам, виграші у лотереї),
вартість чистої продукції, отриманої з підсобного господарства та від
садово–городніх ділянок, та інші надходження (прибутки від індивіду-
альної трудової діяльності, надання послуг, тощо). При цьому вартість
натуральних надходжень від особистого підсобного господарства визна-
96
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
чалася за державними роздрібними цінами, за виключенням реалізованої
частини, яка враховувалася за цінами фактичної реалізації.
Реальний зміст прибутків залежав від змін індексу цін на товари та
послуги. При зниженні цін на одну й ту ж суму прибутку могло бути
придбано більше товарів та послуг; при збільшенні цін, навпаки, реаль-
ний зміст (покупна спроможність) прибутку знижувалася. В країні, при
значній долі у споживанні населенням безкоштовних послуг і відносно
невеликих розмірах податків та зборів з грошових прибутків, реальні при-
бутки, як правило, були істотно вищими за грошові. В цю долю реального
прибутку входили безкоштовні послуги, якими користувалися всі без
винятку члени радянського суспільства – безкоштовні освіта, лікування,
догляд за інвалідами, відпочинок, бібліотеки, дозвілля, спорт, житло тощо.
Матеріальні блага, які при цьому споживалися, утворювали елементи
прибутку населення, але не входили до індивідуальних прибутків родин.
Таким чином, для економіки Донбасу у 1965–1985–ті роки були прита-
манні три основні види прибутку: прибутки, які отримувалися на основі
розподілу за працю, прибутки за рахунок суспільних фондів споживання
та прибутки від особистого підсобного господарства та індивідуальної
трудової діяльності.
Влада постійно приділяла увагу проблемі підвищення прибутків
населення. На XXIV з’їзді компартії України було відмічено, що за мину-
лу, тобто восьму, п’ятирічку реальні прибутки жителів країни зросли на
32%, що було більше запланованого. Це сталося за рахунок підвищення
середньої зарплати робітників та службовців, а також впровадження гаран-
тованої оплати праці у колгоспах. А на наступну, дев’яту, п’ятирічку цим
з’їздом було заплановано підвищення реальних прибутків населення на
30%, що мало відбутися за рахунок зростання середньої заробітної плати
робітників та службовців на 20%, а колгоспників – на 30–35% [4,с.37,96].
У подальші роки заплановане зростання прибутків населення було значно
меншим. Резолюція XXV з’їзду компартії України постановила збільшити
прибутки у розрахунку на душу населення у наступній, десятій, п’ятирічці
на 20%, збільшивши при цьому середню зарплату робітників та службов-
ців на 16%, а колгоспників – на 29,1%. Виплати та пільги з суспільних
фондів споживання мали зрости на 42% [5,с.1046]. А XXVІ з’їзд компартії
України передбачав збільшення реальних прибутків на душу населення на
16–18%, при зростанні середньомісячної плати робітників та службовців
на 13–16%, а колгоспників – на 20–22% [6,с.200].
Складність у визначенні реальних прибутків населення того часу
полягає у тому, що не було єдиних методичних підходів до визначення
рівня реальних доходів, не було гласного прожиткового мінімуму, не були
озвучені раціональні норми споживання, середньої зарплати, цін тощо.
У таблиці 1 репрезентовано дані про грошові прибутки населення
Донецької області у восьмій–одинадцятій п’ятирічках. Як ми можемо
побачити з таблиці, прибутки населення області за розглянутий пері-
од значно зросли. Абсолютне зростання всіх грошових прибутків за
1965–1985–ті рр. склало 107%, але деякі види прибутку зросли набагато
більше. Наприклад, грошей, отриманих жителями регіону за переводами
та акредитивами, стало більше у середині 1980–х рр., порівняно з серед-
иною 1960–х, у 86 разів, надходжень з фінансової системи – на 810,5%,
прибутків з інших джерел – на 600%. Інші види прибутків збільшилися
значно менше: пенсії та допомоги зросли на 170%, стипендії – на 128,6%,
97
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
надходження від продажу продуктів сільського господарства – 116,1%, лення країни, але реальні прибутки залишалися далекими від офіційно
прибутки робітників та службовців від підприємств та організацій, крім проголошених. Не дивлячись на істотне зростання прибутків населення
заробітної плати – на 92%. Найменше зросли офіційні зарплати, причому Донецької області протягом розглянутих двадцяти років, вони залиша-
і у робітників та службовців, і у колгоспників. У першої категорії – на лися недостатніми, особливо по основній статті – заробітній платі. Це
85,6%, у другої – на 47,5%. Якщо простежити зростання грошових при- примушувало жителів області до пошуку альтернативних, і не завжди
бутків населення по п’ятирічкам, то ми можемо побачити, що найбільше законних, джерел прибутку.
зростання по всім видам прибутків відбулося у дев’ятій п’ятирічці, а
найменше – у одинадцятій, десята ж займала проміжне становище. З Список використаних джерел
цього наочно простежується поступове зменшення піклування влади про 1.Матеріали XXIV з’їзду Комуністичної партії України. – К.: Політвидав,
добробут населення. 1971.– 127 с.; Коммунистическая партия в резолюциях и решениях съездов,
Таблиця 1 конференций и пленумов ЦК / Ред. кол. В.И.Юрчук (предс.), Ю.Н.Ельченко,
Грошові прибутки населення Донецької області у 1966–1985-х рр. Г.К.Крючков, В.Н.Мазур, П.К.Мусиенко – Том второй. 1941–1976 – К.:
(у середньому за рік; млн. крб.) [2,с.30] Политиздат, 1977.– 1084 с.; XXVІ съезд Коммунистической партии Советского
Союза. 23 февраля– 3 марта 1981 г. Стенографический отчет. Т.2.– М.: Политиздат,
Роки 1981.– 264 с.
Види прибутку 1966– 1971– 1976– 1981– 2.Основные показатели баланса народного хозяйства Донецкой облас-
1970 1975 1980 1985 ти / Материалы Донецкого областного управления статистики. – Донецк,
Грошові прибутки усього 3810 4962 6387 7887 1992. – 40 с.
3.Просуленко А.А. Человек и город: Социально–экономическое развитие
Заробітна плата 3001 3749 4674 5571 городов Донецкой области / А.А.Просуленко. – Донецк: Донбасс, 1990.– 88 с.
Прибутки робітників та службовців від 4.Матеріали XXIV з’їзду Комуністичної партії України. – К.: Політвидав,
підприємств та організацій, крім заробітної 88 111 147 169 1971.– 127 с.
плати 5.Коммунистическая партия в резолюциях и решениях съездов, конференций
Грошові прибутки колгоспників 141 174 188 208 и пленумов ЦК. Том второй. 1941–1976 – К.: Политиздат, 1977.
6.XXVІ съезд Коммунистической партии Советского Союза. 23 февраля– 3
Надходження від продажу продуктів
31 59 47 67 марта 1981 г. Стенографический отчет. Т.2.– М.: Политиздат, 1981.– 264 с.
сільського господарства
Пенсії та допомоги 472 658 913 1273 Шимко Е.В. Структура доходов населения Донецкой области в
Стипендії 21 35 47 48 1965–1985 гг.
Надходження з фінансової системи 38 101 217 346 Рассматриваются вопросы формирования государственной политики
относительно повышения доходов населения в 1965–1985–х гг., освещены
Інші надходження 17 51 87 119 основные источники и размеры доходов жителей Донецкой области как основы
Гроші, отримані за переводами та их повседневного существования, продемонстрированы изменения размеров
1 24 67 86
акредитивами доходов населения по пятилеткам.
Ключевые слова: доход, Донецкая область, финансовая система, заработная
Таким чином, ми бачимо, що прибутки жителів Донецької області про- плата, пенсия, стипендия.
тягом 1965–1985–х рр. зростали постійно, але нерівномірно по різним їх
видам. Особливо показовим у негативній характеристиці соціальної полі- Shimko, E.V.Structure of earnings of population of the Donetsk region in
тики влади є факт найменшого зростання прибутків від заробітної плати, 1965–1985
особливо у сільських жителів. Позитивним було те, що влада намагалась The questions of forming of state policy in relation to the increase of profits
компенсувати незначне зростання заробітної плати істотною допомогою of population in 1965–1985th are examined, basic sources and sizes of profits of
населенню різними видами виплат та пільг з фінансової системи. habitants of the Donetsk region as bases of their everyday existence are lighted up,
Результатом такої неоднозначної політики влади стали вибіркові the changes of sizes of profits of population on five–year are shown.
показники реальних прибутків жителів Донецької області за 1985 р. – Key words: profit, Donetsk region, financial system, wages, pension, grant.
вони стали нижчими, ніж показники у країні в цілому. Якщо у 1960 р. у
Донецьку реальні прибутки склали 106 крб. (у країні в цілому – 46), то
у 1985 р.– 114 крб. (у країні – 138), у Маріуполі відповідно 94 та 11, у
Дзержинську – 93 та 103, і тільки у Шахтарську високі – 115 та 138 крб.
[3,с.31–32].
Підводячи підсумки можна сказати, що протягом 1965–1985–х років
влада постійно проводила декларативне підвищення прибутків насе-
98 99
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94(477):323.15.001.11 Маргулов А.Х.
Концепція етнічної консолідації
ассирійців в Україні: історичний аспект
Досліджуються основні чинники, які впливали на особливості
етнічної консолідації ассирійців України. Зображуються осно-
вні етапи та форми етнічної консолідації, простежуються
зв’язки із сучасним етнічним становищем ассирійської гро-
мади та історичних передумов її виникнення.
Ключові слова: етнічна консолідація ассирійців, державна
підтримка, етнічна асиміляція, національна ідея.
Проголошення Україною наприкінці ХХ ст. незалежності поставило
перед державою багато невирішених проблем та завдань, одним з найголо-
вніших серед них є вироблення власної концепції національної стратегії
розвитку. Для України, як і для будь–якої поліетнічної держави, питання
національних меншин є актуальним і потребує постійного вивчення та
аналізу. У більшості європейських країн національні меншини потерпають
від різних форм утиску з боку суспільства та влади, це можуть бути меха-
нізми виключення з соціальних та політичних процесів. Таке відчуження
обумовлене обмеженням участі національної меншості у процесах при-
йняття рішень та державному управлінні, так саме як і доступу до нього.
Україна не є виключенням із цього твердження, але треба зазначити, що
сьогодні у суспільстві йде постійний пошук нових підходів до осмислення
етнонаціональних процесів, їх ролі та значення у житті як суспільства, так
і конкретної особистості.
Відхрестившись від радянсько–тоталітарної спадщини, Україна
переконливо крокує до демократичних засад існування суспільства, у
реаліях якого все більшого впливу на соціально–економічні перетворення
набувають етнополітичні чинники. Серед більшості етносів відбувається
трансформація ціннісних орієнтирів у структурі суспільної етносвідо-
мості, коли змінюються звичні форми культури і стиль життя. З огляду
на це, першочерговою метою постає питання мирного співіснування як
титульного етносу, так й національних меншин у поліетнічній країні.
Докорінні зміни в політичній, соціальній та культурній сферах розвитку
країни повинні враховувати характер і тенденції розвитку всіх народів,
що населяють територію української держави.
Розробка комплексної програми інтеграції ассирійської грома-
ди у сучасне демократичне суспільство, враховуючи її історичний і
соціокультурний досвід, особливості національного самоусвідомлення
національну самобутність є природною підтримкою етнічних стереотипів
та суспільно–політичних очікувань етнічної спільноти. Наявність даної
програми дасть можливість владі своєчасно йти на зустріч цим прагнен-
ням, і таким чином зберігати міжнаціональну злагоду і стабільність у
100
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
суспільстві. Приступаючи до створення цієї програми, на нашу думку,
треба ретельно проаналізувати історично складені чинники, які впродовж
багатьох століть впливали на етнічну консолідацію ассірійців.
Виходячи з вище наведеного, метою нашого дослідження є з’ясування
чинників, що впливали на етнічну консолідацію ассирійців України впро-
довж XX–XXI століть.
Історіографія, питання етнічної консолідації ассирійського населення
України, представлена як узагальнюючими працями з історії ассирійців,
так і спеціальними роботами з досліджуваної проблеми. Задля досягнен-
ня нашої мети нам потрібно проаналізувати велику кількість наукової
літератури до якої віднесемо праці Садаєва Д.Ч., Рогозіної З.А., Матвєєва
К.П.[1;2;3] та досягнення дослідників у галузі етнології, етнополітики,
етнодержавотворення таких, як Курас І.Ф., Бромлея Ю.В.[4;5] та ін.
Проте, незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль, слід зазначити,
що проблема управління з боку держави етноформуючими процесами
ассирійського населення України ще не була до цього часу предметом
комплексного наукового дослідження.
Аналізуючи етапи та форми етнічної консолідації ассирійців треба
по–перше зазначити, що швидкість цих процесів залежить від рівня
соціально–економічного розвитку населення, характеру розселення,
політичного статуту держав, в яких вони мешкали, релігійних вподобань
та ін.[5,с.80]. Ассирійці мають внутріетнічний поділ за містом свого роз-
селення на етнічній території: урміджная (Іранська Урмія), салмасная
(Салмас, Іран), кочасная (с. Кочаніс, Турція), гяварная (каза Гявар,
Турція), альбакная (Альбак, Іран), барварная (каза Барвари, Турція),
нудізная (каза Нордуз, Іран), шапетная (с. Шапатан, Ванскій вілайет),
ботаная (долина р. Східний Тигр, Битлиский вілайет) та ін.[6,с,13]. Не
зважаючи на внутріетнічну диференціацію, опинившись на іншій терито-
рії, ці локальні групи загубили свою замкнутість та активно співпрацюють
між собою. Також ми зустрічаємо використання слова «ассирієць», як
етноніма що до усіх внутріетнічних груп. Тіж самі процеси ми спосте-
рігаємо у соціально–економічній, культурній та етнічних сферах життя
ассирійської громади. Отже, ми розглядаємо етнічну консолідацію як
внутрішнє об’єднання за рахунок усування різниць між субетнічними
групами різними шляхами[5,с.166].
Сучасні ассирійці (самоназва атурая, сурая) України, вважають себе
нащадками ассирійців, які у I тисячолітті до н.е. мали свою державність.
Питання етнічної консолідації, на наш погляд, має своє коріння в істо-
ричному минулому нації. Саме видатні досягнення ассирійських царів,
що до державотворення та державного управління є основним чинником
формування історичної пам’яті. За часів свого розквіту Ассирійська
держава домоглася об’єднання усього стародавнього Сходу (при царі
Ашшурбанапалу). Її територія простиралася від гір Малої Азії до доли-
ни Нілу, від Середземного моря до Перської затоки та Центрального
Ірану[1,с.144]. Таким чином, ми бачимо відкрите домінування держави
у регіоні, що впливало на формування великодержавницької самосвідо-
мості її мешканців. Саме захватницькі завоювання ассирійських царів
створювали для ассірійців найкращі умови для етнічної консолідації
шляхом доступу до адміністративного ресурсу та демонстрації переваг
свого етнічного походження.
Роки існування великої ассирійської держави спричинили до появи
ще одного фактора етнічної консолідації, який став вирішальним у
наступні часи. Розширення території імперії вдавалося завдяки постійним
101
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
завойовницьким походам царів, але такий масштаб держави був складно
керований. З огляду на це, більшість ассирійських царів використо-
вувало переселенську політику як спосіб вдалого керування країною.
Велика кількість ассірійців була вимушена переселятися на територію
завойованих держав. Уособлюючи імперську владу у інонаціональному
оточенні, ассирійці–переселенці були вимушені шукати шляхи етнічного
згуртування та протидій етнічної асиміляції. Підґрунтям цього було не
лише впровадження державної політики, яка звичайно відрізнялась від
прагнень місцевої влади, а й в суворому дотриманні традиційних звичаїв
та традицій [2,с.478–479].
Стародавня Ассирії у сучасній історіографії асоціюється не лише
кровопролитними війнами та жорстокими звичаями, це була держава в
якій гідне місце посідав розвиток науки та мистецтва. Саме при сприянні
ассирійських царів було зроблено певні досягнення у математиці, астроно-
мії, архітектурі, літературі, мистецтві, що давало можливість ассирійським
вченим та громадським діячам займати привілейоване положення при
державних управителях інших країн, а населенню в цілому пишатися своїм
видатним минулим та позиціонувати свою унікальність [7,с.151–159].
Ассирійці були одним з тих народів, які були в безпосередній
близькості від місць зародження християнства, та стали першими при-
хильниками нової віри. Прийняття нової віри спричинили як об’єктивні,
так суб’єктивні чинники. Найбільш вагомі з них це – іноконфесіональне
оточення, дисперсне розташування, близькість від джерела походження
християнства та ін.
В умовах падіння Ассирійської імперії (612 р. до н. е.), основна частина
населення прагнула до компактного розташування, опинившись у складі
декількох країн стародавнього світу, потрапили до арени завойовницьких
походів різноманітних імперій, основною метою яких було питання пере-
розподілу зон впливу[3,с.8]. Відчуваючи постійну асиміляційну політику,
ассирійці спиралися на християнську релігію, як етноконсолідируючий
фактор у конфесіонально ворожому регіоні.
Християнська релігія для ассирійців на протязі багатьох століть
вважалася ознакою етнічної приналежності та духовної єдності. Уява
про невід’ємний зв’язок релігії та нації була передумовою ототожнення
національного та конфесіонального, як співпадаючі поняття. Церква була
певним гарантом, який сприяв національному єднанню та збереженню
етнічної ідентичності, перешкоджаючи загрозливим масштабам асимі-
ляційних процесів[8].
Ідея державного суверенітету на історичних землях є провідною
консолідуючою метою для ассирійців. Впродовж багатьох століть неодно-
разово з’являлася примарна ідея досягти цього. Повернення державності
та відновлення історичної справедливості дуже гостро постало у часи
Першої світової війни та по її закінченню. Виступаючи з підтримкою на
боці країн Антанти, ассирійці сподівалися на вирішення ассирійського
питання. Територіальний суверенітет ассирійців був одним із питань,
яке обговорювалося на Лозанській конференції (20 листопада 1922
року) та пізніше на Раді Ліги націй (1925 рік)[3,с.95–106]. За спробою
надання допомоги ассирійцям приховувались суто власні економічні та
геополітичні інтереси, що ще раз продемонструвало, що постійно рухливі
геополітичні обставини та не зацікавленість великих світових держав є
основною перешкодою у вирішенні питання державно–теріторіального
устрою.
102
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Господарча спеціалізація ассирійців історично склалась і була обу-
мовлена, по–перше, рівнем соціально–економічним розвитком, по–друге,
характеру місце існування. Так століттями ассирійці займалися сільським
господарством, тому патріархальний уклад повсякденного життя з харак-
терними рисами етнічної замкнутості був визначальним у консервації
етнічних ознак. Соціальна–економічна конкуренція у іноконфесіональ-
ному та іноетнічному оточенні, етнічна згуртованість та консолідація
були вирішальними чинниками, які перешкоджали асиміляції та втраті
економічних та етнічних сфер впливу. На нашу думку, така традиційна
зайнятість населення поєднана з географічним розташуванням (більшість
ассирійського населення мешкала у труднодоступних гірських районах)
була ще одним чинником, який сприяв етнічної консолідації.
Потрапивши до Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу,
ассирійці демонстрували не аби яку етнічну згуртованість та, незважа-
ючи на намагання влади, довгі роки залишалися поза зоною її впливу.
Зберігаючи патріархально–родині відносини, вони зуміли дотримуватися
національно–релегійних традицій і етнічних звичаїв та лише втручання
державної каральної системи, дало можливість заручитися схильністю
до влади.
За часи існування радянської України було порушене питання ком-
пактно розташувати ассирійців республіки, але логічного завершення це
не знайшло[9]. Тому більшість з них оселилися по всій території України
компактними групами переважно у містах. Зміна введення традиційного
господарництва та пристосування до нових умов життя, опанування ново-
го фаху (ремонту взуття), міський спосіб життя призвели до втрати деяких
етнічних ознак та негативно вплинули на ассирійців України. Але сьогодні
відбуваються процеси етнічного ренесансу ассирійців. Незважаючи на
довгі роки свого пригніченого становища, свідомої асиміляції, вони не
втратили етнічної самосвідомості та докладають усіх зусиль, що до її
захисту та збереженню.
У наші часи відбувається піднесення національно руху ассирійців, які
мешкають по всьому світу з метою досягнення територіального сувереніте-
ту на історичній території. Зусиллями цих громад та мешканців етнічних
територій вже є певні кроки на шляху визнання на автономного устрою.
Так, 24 червня 2009 року були проведені святкування «Сурая» – Народної
Ради з приводу закріплення єдиної самоназви та права на автономію у
прийнятій конституції Курдистанського регіону[10].
Отже, під впливом об’єктивних політичних та соціально–економічних
умов виникає необхідность впливу держави на етнонаціональну сферу,
задля впровадження своїх основних настанов. Доцільним на наш погляд
було б вдосконалення деяких методів та форм управління етнодержавот-
ворчими процесами задля підтримки загальнодержавної злагоди в умовах
державного курсу на демократизацію суспільства. Доречним у цьому буде
підтримання прагнень національних спільнот не виключення е ассирійська
громада України. Саме ассирійці продемонстрували на протязі століть
свою здатність до етнічної консолідації та пошуку чинників, які б запо-
бігали асиміляційним процесам. Мова, культура, особливості психіки,
історична пам’ять та конфесіональні вподобання є, на нашу думку, най-
більш вагомими у історичному процесі прагнення етнічної консолідації
ассирійського населення України.
Треба констатувати, що такі фактори, як міжетнічна інтернаціоналі-
зація у сучасних умовах, важка спадщина часів існування Радянського
Союзу постійно негативно впливають на етнічну поведінку та основні
103
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
засади національної самосвідомості ассирійців, перешкоджають етнічній
консолідації. Зважаючи на це, ми наголошуємо на провідній ролі держави,
не тільки, як головного агента у здійсненні трансформаційних процесів
в етнонаціональній сфері, а як гаранта захисту етнічних прагнень націо-
нальних меншин. Тільки державне втручання може запобігти поширення
асиміляційним тенденціям та забезпечити розвиток етнічної, культурної,
мовної та релігійної самобутності ассирійської громади України.
Список використаних джерел
1.Садаев Д.Ч. История древній Ассирии / Садаев Д.Ч. – М.: Наука, 1979. – 247
с.: ил., табл. – Библиогр.: с. 243–245.
2.Рагозина З.А. История Ассирии / Рагозина З.А. – СПБ.: Издание А.Ф.
Маркса, 1902. – 501с: ил., карт.
3.Матвеев К.П. (Бар–Маттай). Ассирийский вопрос во время и после
Первой Мировой войны (1914–1933 гг.) / Матвеев К.П. (Бар–Маттай). И.И.
Мар–Юханна. – М.: Наука, 1968. – 143 с.
4. Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. / Курас І.Ф.; – К.:
Генеза, 2004. – 736 с. ISBN 966–504–294–7.
5.Бромлей Ю. В. Этносоциальные процесы, история, современность / Бромлей
Ю. В. – М.: Наука, 1987. – 333 с. – Библиогр.: в тексте.
6.Материалы к Библиографическому словарю ассирийцев в России (XIX–
сер.XX века) / [сост. И. Стефан Садо.] – СПБ.: Издательство Олега Абдышко,
2006. – 176 с.: ил., табл. – Библиогр.: с.158–164. – Имен. показ.: с.23–157. – Геогр.
показ.: с.165–174.
7. Матвеев К. Земля Древнего Двуречья. / Матвеев К., Сазонов А. – М.:
Молодая гвардія, 1986. –160 с.
8. Маргулов А.Х. Роль и место религии в процессе этнической консолидации
ассирийского населения Украины / Маргулов А.Х // Наука. Релігія. Суспільство –
2008.– № 1. – С.139–144.
8.Центральний державний архів вищих органів влади України, – Ф.413. –
Оп.1. – Спр.431. – Арк.6–9.
9. Хабре д–Атураи. Ассирийские новости. – 2009. – Июнь.
Маргулов А.Х. Концепция етнической консолидации ассирийцев в
Украине: исторический аспект
Исследуются основные факторы, которые влияли на особенности
этнической консолидации ассирийцев в Украине. Прослеживаются основные
этапы и формы этнической консолидации, причинно–следственные связи
современного этнического состояния ассирийской общины и исторических
предпосылок ее возникновения.
Ключевые слова: этническая консалидация ассирийского населения,
этническая ассимиляция, государственная поддержка, национальная идея.
Margulov, A.H. Conception of Assyrian ethnical consolidation in Ukraine:
historical aspect
Basic factors that influenced Assyrian ethnical consolidation in Ukraine are
under consideration in the article. Main phases and forms of ethnical consolidation,
contemporary ethnical conditions of the Assyrian community and historical
preconditions of its descent are examined.
Key words: ethnical consolidation of Assyrian community, ethnical assimilation,
state support, national idea.
104
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 398.8: (Д.І.Яворницький) Герман З.П.
Фольклорно-етнографічні
матеріали Д.І. Яворницького
в наукових архівних фондах
Висвітлюються фольклорно-етнографічні матеріали
в наукових архівних фондах рукописів і фонозаписів
Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М.Т.Рильського НАН України, зібрані та досліджені
Д.І.Яворницьким.
Ключові слова: наукові архівні фонди, одиниця збереження,
рукописи, документ, фольклорно–етнографічні матеріали.
Зібрані Д.Яворницьким матеріали, що зберігаються в наукових
архівних фондах рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України, дають
можливість уточнити ряд аспектів фольклорно–етнографічної діяльності
вченого.
У фонді 8, колекції 2 зберігається 86 одиниць збереження –
фольклорно–етнографічні матеріали Д.І.Яворницького, які були ним
зібрані переважно на території Східної України[5]. Їх можна поділити на
такі основні тематичні групи: 1. історія збирання та дослідження україн-
ської народної пісні; 2. українські народні пісні з мелодіями та без них;
2. частівки; 3. кобзарські пісні та думи; 4. приказки; 5. загадки; 6. матеріали
про «вільних» матросів; 7. рукопис статті «Український простолюд в його
творчості», у якому містяться казки, статті, розповіді, легенди; 8. друковані
матеріали: листування, газети, афіші, таблиці, карти, брошури, матеріали
про археологічні розкопки.
Крім рукописів вченого, в цих архівних фондах зберігаються чис-
ленні копії, списки та оригінали документів ХІХ – ХХ століття з історії,
археології, матеріали з українського та російського фольклору та етно-
логії; рукописи інших авторів, матеріали особистих архівів сучасників
Д.І.Яворницького.
Велику частину фольклорних записів Д.І. Яворницького складає
пісенний матеріал. Вчений розбив його на такі групи: думи і пісні, які
мали найбільше соціальне значення (думи про татарську і турецьку
неволю, історичні пісні, пісні козацькі, кріпацькі, чумацькі, рекрутські,
солдатські); культові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, великодні,
купальські, петрівські та інші пісні); пiснi про особисте та родинне
життя (колисковi, пiснi про кохання, весiльнi пiснi, родинно–побутові
пiснi та жартівливі[1,с.72]. Всі вони зберігаються в 2, 31, 34, 35, 36, 37,
105
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
40, 41 одиницях збереження. Пісням про кохання окремо присвячені 32
і 33 одиниці збереження, сімейним – 38, 39, а весільним пісням та при-
співкам – 43. Значну частину пісень Д. Яворницький подає з мелодіями.
Майже до кожного тексту вчений подав повний паспорт, який включає
рік і місце запису, призвіще та ім’я виконавця, його вік. В кінці деяких
пісень зазначено «дід», «дуже старий дід», «баба», «хлопчик», «дівчинка».
У збірці «Українські народні пісні, наспівані Д.І.Яворницьким»[4] була
опублікована частина пісень з архіву вченого. В ній опубліковано понад
300 зразків з мелодіями (одиниці збереження – 40, 41, 45, 45а, 57, 58, 59,
60)[4]. Упорядники збірки зазначали, що з метою збереження своєрідності
методики запису пісень, її наукового рівня, у ньому залишена недоторка-
ною форма подачі текстів. Всі вони друкувались за сучасним правописом
зі збереженням своєрідності мови оригіналу – діалектних особливостей
мови виконавця. Інша частина пісенного матеріалу Д.Яворницького досі
не опублікована.
Протягом 1926 – 1933 рр. Д. Яворницький записав близько 700 час-
тівок, які почув від робітників з різних куточків України, в основному з
Донбасу, які приїжджали на археологічні розкопки на місці будівництва
Дніпрельстану[8,арк.1]. Вони зберігаються на 157 аркушах в 44 одиниці
збереження та поділені на частівки соціальні, побутові та про кохання.
В 56 одиниці збереження зберігається розвідка Д.Яворницького про
кобзарство, написана ним від руки самого на окремих 24–х аркушах з
текстом з обох сторін. В ній подано історію кобзарства, охарактеризовані
музичні інструменти – кобзи, бандури, ліри.
В архіві Д. Яворницького зберігається багато дум, які були запи-
сані ним, в основному, на Київщині та Катеринославщині, наприклад,
«Невольницька дума»[7, арк.9–10], «Морозенко»[7,арк.1], «Про трьох
братів Самарських»[7,арк.3–4], «Про трьох братів Азовських» [7,арк.5–8],
«Про бідну удову та трьох синів»[7,арк.11–13]. Д.Яворницький зазначив,
що вони були записані ним протягом 1904–1912 рр.
Архів фольклорних записів академіка Д.Яворницького, які були
опубліковані у збірнику «Українські думи і пісні»[11], зберігається в
60 одиниці збереження. Він складається з 9 частин: 1. думи та пісні про
боротьбу українського народу проти татарської і турецької неволі, проти
панської Польщі. Козацька доба; 2. пісні про козацький побут, мандру-
вання та боротьбу з дуками; 3. пісні про скасування Запорозької Січі; 4.
кріпацькі пісні; 5. чумацькі пісні; 6. бурлацькі пісні; 7. рекрутські пісні;
8. солдатські пісні; 9. заробітчанські та наймитські пісні[11]. Окрім того,
тут зберігається карта України з позначенням місць, де Д.Яворницький
збирав пісні.
Збірник був підготовлений до друку Інститутом мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім..М.Т.Рильського у Києві. Для видання
фольклорних матеріалів вченого потрібно було не менше 4 – 5 цілісних
томів в тематичному та жанровому розумінні. В другій половині ХХ сто-
ліття збірник Д. Яворницького було заново перевірено і підготовлено до
друку[11]. Проте він й досі не опублікований, а зберігається в наукових
архівних фондах вченого.
Велику частину матеріалів в наукових архівних фондах Д.Яворницького
складають приказки (близько 3800), що зберігаються в алфавітному поряд-
ку (8 – 30 одиниця збереження). Вони були записані на Дніпропетровщині,
106
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Полтавщині, Херсонщині, Київщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі,
Північному Кавказі протягом 1878 – 1940 рр.[6].
В наукових архівних фондах Д. Яворницького зберігається невели-
ка кількість загадок, всього 19 карток в 46 одиниці збереження. Вони
були зібрані вченим протягом 1878 – 1940 рр. та записані переважно на
Катеринославщині[9].
Значна частина рукописів, з 47 по 52 включно одиницю збереження,
присвячена «вільним» матросам[10]. Вчений опитав велику кількість
респондентів, які надали йому інформацію про них. В одиниці збереження
47 вчений подає статистичний опис містечка Нікополя, де мешкала пере-
важна більшість матросів. Окрім того, у фондах зберігаються свідоцтва
про службу на пароплавах, патенти на звання вільного матроса та «приго-
вори» про ведення обліку грошових сум. Ці записи були зібрані протягом
1857 – 1929 рр. на Херсонщині.
В одиниці збереження 48 подано відомості про містечка Мишурин Ріг
та Олешки, які були центрами перебування матросів.
В 49 одиниці збереження Д.Яворницького містяться відомості з історії
організації стану вільних матросів, їхнього цеху, описана процедура вибо-
рів старости. Вчений записав спогади про участь матросів у Кримській
війні 1853 – 1856 рр., описав матроські пам’ятки у церквах, легенди про
Миколая Чудотворця, дослідив як будувалося судно, процедуру спуску
його на воду, звичаї пов’язані з цією подією.
В 50 одиниці зберігаються документи про військову службу вільних
матросів, роботу матроської школи. Особливу увагу Д. Яворницький
приділив прикметам, пов’язаним з передбаченням погоди, дослідив осо-
бливості матроського календаря, навів приклади улюблених матроських
пісень, серед яких були «Нещаслива та дівчинонька, котра моряка
любить», «Как вивів на судно дєвушку», «Як умірав качєгар у топке»,
«Мачты гнуться, ванты рвуться», «Едет шхуна у моря», «Ты моряк, а
я твоя», «По синім волнам океана» та багато інших[10]. Особливостям
повсякденному побуту вільних матросів присвячені документи, які
зберігаються в 51 – 52 одиницях збереження. Тут же подано словник
матроського жаргону.
В 5 одиниці збереження архівного фонду зберігається рукопис збірки
розповідного жанру «Український простолюд в його творчості»[3]. Тут
описані традиційні свята, родинні звичаї та обряди, зокрема, весіль-
ні обряди на Катеринославщині, а також обряди сватання, родин та
хрестин. Окрім того, тут містяться матеріали для дослідження дитячої
субкультури.
Д.Яворницький написав статтю–розвідку «Український простолюд
в його творчості»[3], де були вміщені розповіді, казки, легенди, записані
від сільських людей України. Вчений зібрав матеріал про різні народності,
наприклад, розповіді та легенди про «кацапів» або «москалів», про циган,
литвинів, татарин. Він записав 315 зразків українських народних лайок,
описав чоловічу лайку, суперечку між двома жінками[3].
В одиницях збереження 62 – 91 знаходяться друковані матеріали –
газети, афіші, таблиці, карти, брошури, фото, зроблені Д.Яворницьким,
записи зразків фольклорної творчості. Ці матеріали були отримані від
доньок Бурякових З.Д. та В.Д. Одиниці збереження 74, 75, 76 містять
107
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
матеріали з археологічних розкопок, у яких вчений брав безпосередню
участь.
Серед архівних матеріалів вченого зберігаються листи, адресовані дру-
жині С. Яворницькій, які були надіслані наприкінці життя та після смерті
вченого, 1933–1951 рр. Вони були написані від О.Бодянського, М.Бойко,
А.Щербини, М.Павленко, Н.Полонська–Василенко та інших[13]. Окрім
того, серед рукописів вченого зберігаються його копії листів надіслані
М.Коцюбинському[12].
У першій половині ХХ століття були опубліковані його статті
«Українське кобзарство» та «Український простолюд в його творчості»
в катеринославському журналі «Споживач»[2;3]. В 1960 році дослідниця
життєвого шляху та творчої діяльності вченого М.Оліник (Олійник–
Шубравська) видала зі своїм вступним словом статтю вченого «Про
історію збирання та дослідження української народної пісні»[1].
Отже, фольклорно–етнографічна спадщина Д.І.Яворницького досить
багата та різноманітна. Все своє творче життя він збирав пісні, частівки,
думи, приказки, загадки, легенди та розповіді від простих людей про побут
та звичаї українського народу. Великий інтерес становлять зафіксовані
ним свідчення про «вільних» матросів. Це, по суті, перші відомості про
їх побут, звичаї та обряди. Фольклорно–етнографічний доробок вченого
є цінним джерелом та дослідженням української культури.
Творча діяльність вченого з етнології та фольклору досліджувалася,
але збереглося багато не опублікованого матеріалу, який зберігається в
наукових архівних фондах. Нами були досліджені та проаналізовані руко-
писи Д.Яворницького фольклорно–етнографічного характеру, а саме пісні
та думи, які раніше не публікувались, частівки, приказки та загадки, які
теж зберігаються тільки в рукописному варіанті. Вперше були детально
розібрані відомості про побут та звичаї вільних матросів, а саме досліджено
їх організаційний стан, їхні свята та обрядовість. На нашу думку, настав
час опублікувати етнографічні матеріали, зібрані Д.Яворницьким.
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
12. Там само. – Од. зб. 62.
13. Там само. – Од. зб. 80.
Герман З.П. Фольклорно–этнографические материалы Д.И. Яворницкого
в научных архивных фондах
Освещаются фольклорно–этнографические материалы в научных архивных
фондах рукописей и фонозаписей Института искусствоведения, фольклорис-
тики и этнологии им. М.Т.Рильского НАН Украины, собранные и исследованные
Д.И.Яворницким.
Ключевые слова: научные архивные фонды, единица хранения, рукописи,
документ, фольклорно–этнографические материалы.
Herman Z.P. Folklore and ethnographical data collected by Dmytro
Yavornyts’kyi in scientific archive funds
In the article folklore and ethnographical data collected and researched by
D.I.Yavornyts’kyi is characterized of manuscripts and audio recordings of M.Ryl’skyi
Institute of Art Studies, Folklore and Ethnology, National Academy of Sciences of
Ukraine.
Key words: scientific archive funds, unit of issue, manuscripts, folklore and
ethnographical data.

Список використаних джерел

1. Д.І. Яворницький. Про історію збирання та дослідження української
народної пісні. Публікація і вступне слово Марії Олійник // Народна творчість
та етнографія. – 1966 . – №1. – С.70–73.
2. Д.І. Яворницький. Українське кобзарство// «Споживач» (Катеринослав),
1920. – № 12,13.
3. Д.І. Яворницький. Український простолюд в його творчості //»Споживач»
(Катеринослав), 1920. – № 5–7,9,10.
4. Українські народні пісні, наспівані Д.Яворницьким: Пісні та думи з архіву
вченого / Упоряд., вступ. ст., приміт. та комент. М. М. Олійник–Шубравської. –
К., 1990. – 454 с.
5. Наукові архівні фонди рукописів і фонозаписів Інституту мистецтвознавства,
фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України. – Ф.8 – К.2.
6. Там само. – Ф.8. – К.2. – Од. зб. 8 – 30.
7. Там само. – Од. зб. 41.
8. Там само. – Од. зб. 44.
9. Там само. – Од. зб. 46.
10. Там само. – Од. зб. 47 – 52.
11. Там само. – Од. зб. 60.

108 109
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 930.2. Д.І. Багалій Шийко А.А.
Археографічна діяльність
Дмитра Івановича Багалія
Досліджено археографічну діяльність Д. І. Багалія.
Аналізуються основні напрями наукової діяльності вченого
в галузі вивчення історичних джерел, зокрема, його внесок
у вивчення мало відомих подій історії Слобожанщини.
Висвітлено ініціативу створення Д.І Багалієм Археографічної
Комісії при Академії наук, дослідження вченим архівних
матеріалів, що використані в його працях.
Ключові слова: археографія, історичний процес, Слобожанщина,
особистість.
Після здобуття Україною незалежності почалось відродження
наукових інтересів до спадщини Д.І.Багалія, а біографічний фактор в істо-
ріографії став одним з пріоритетних напрямів досліджень. Ім`я академіка
Дмитра Івановича Багалія добре відомо в нашій країні та далеко за її меж-
ами. Перш за все завдяки нерозривному зв’язку постаті вченого з долею
Слобідської України. Адже в особі Дмитра Івановича Слобожанщина
знайшла свого історика, громадського та політичного діяча.
Працям Багалія присвячено безліч рецензій, опубліковано розвідки,
що характеризують його наукову діяльність. Більшість вчених зауважує,
що фундаментальні монографії та численні наукові розвідки вченого були
написані на основі багатого джерельного матеріалу[1].
Археографічна діяльність Д.І Багалія уже знайшла часткове відо-
браження у науковій літературі. У дослідженні М.В.Горбаня, подається
огляд основних археографічних збірників виданих Багалієм. Дослідник
відзначає високий рівень археографічного опрацювання матеріалу і
доходить висновку, що Дмитро Іванович є не тільки першим істориком
Слобідської України, а й тим вченим, що зробив найбільший внесок у
вивчення Слобожанщини, забезпечивши своїми археографічними видан-
нями продовження розробки історії краю на багато років вперед[2].
М.С.Лапіна проаналізувала маловідому публікацію Д.І.Багалія –
статтю «Назарий Александрович Каразин» і додаток до неї – архівний
документ «Епітафію», яка є унікальною літературною пам’яткою, що від-
носиться до історії Слобожанщини XVIII ст. і характеризує високий рівень
культурного розвитку краю та культурного оточення В.Н.Каразіна [3].
Але, на жаль, поки що відсутня спеціальна праця, присвячена архе-
ографічній діяльності Д. І. Багалія . У своїх працях історик поєднував
вирішення науково – дослідних та археографічних завдань.
110
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Аналіз наукової діяльності свідчить про те, що значну частину
його творчого доробку становила археографічна робота, а саме: пошук,
опрацювання і видання історичних памяток та нових цінних історичних
документів
Загалом всі документи, що підготував до друку та видав Дмитро
Іванович Багалій, виокремлюються у такі групи:
- документи з історії Слобідської України, особлива увага надається
матеріалам з історії колонізації та історії міста Харкова;
- матеріали про видатних діячів;
- документи з історії України за різні періоди.
Слід зазначити, що археографічну діяльність вчений розпочав готуючи
свою докторську дисертацію. Тоді у світ вийшло перше спеціальне видання
актів по історії Слобожанщини– «Нариси з історії колонізації і побуту
степової окраїни Московської держави» [4]. Це було перше спеціальне
видання актів з історії Слобожанщини. Відзначимо, що пошук докумен-
тів для праці відбувався в Московському Архіві Міністерства Юстиції
та багатьох харківських архівах, зокрема у Харківському Центральному
Історичному архіві та у Архіві Харківського Губернського Правління, саме
там були знайдені та підготовлені до друку основні матеріали.
Архіви, в яких доводилось працювати дослідникові, були не впоряд-
ковані, а не рідко і зовсім занедбані. Вивчаючи матеріали до своїх праць
в архівах, вчений проводив ще й організаційно – пошукову роботу доку-
ментів. Адже більшість фондів по історії Слобожанщини, що так цікавили
Багалія, були розпорошені в архівах окремих установ.
Щоб зібрати документи і матеріали для збірника актів «Нариси з істо-
рії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» історику
довелося попрацювати в архіві Харківського Окружного Суду, Архівах
Харківського Губернського Правління та Харківської Казенної Палати. Та
не оминув вчений ще одного джерела, взявши до уваги поміщицькі фаміль-
ні архіви та документи, що належали селянам. Характеризуючи зміст
документів, що входять до доробку можна відмітити, що всі вони викладені
у хронологічному порядку, а також розподілити на такі групи:
- документи, що стосуються історії колонізації Слобожанщини;
- документи по історії земельних відносин;
- документи з історії адміністративного управління;
- матеріали, які можна віднести до історії станових стосунків на
Слобожанщині.
Безперечно, така сумлінна та глибока розвідка дала свої результати.
В доробку переважають документи, що належать до історії колонізації
краю.
Матеріали викладені в чіткій хронологічній послідовності, що дозво-
ляє побачити історію Слобожанщини у ХУШ столітті.
Праця Д. Багалія, яка мають непересічну цінність щодо зібраного
матеріалу отримала низку схвальних рецензій з високою характеристи-
кою його діяльності автора [5]. Логічним продовженням археографічної
діяльності вченого стає видання другого тому «Нариси з історії колонізації
і побуту степової окраїни Московської держави» В збірці опубліковані
матеріали, що були зібрані вченим в рукописному відділі Церковно –
археологічного музею при Київській Духовній Академії, у приватних
осіб, Московському Архіві Юстицій ,Харківському історичному архіві
використані рукописні збірники матеріалів В.Маслова та архівні фонди
111
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Харківського окружного суду. До другого тому були додані документи з
вивчення історії колонізації та по історії побуту краю.
Усього праця охоплює 52 документи, серед яких, документи про пер-
ших поселенців міста Харкова, заподіяні татарськими навалами збитки
та статистичні матеріали.
Вже у 1893 році до друку виходить складена Багалієм збірка під
назвою «Заметки и материалы по истории Слободской Украины».
Доробок складався з 28 нових документів, що мають назву «Заметка
о новых материалах для истории Слободской Украины». Як і у передніх
збірниках документів, в праці збережена тенденція викладення матеріалів
у хронологічній послідовності – від початку ХУП до кінця ХУШ століття.
Значну частину серед всіх матеріалів займають документи, що стосуються
землеволодіння, трапляються документи з описом міст. За своїм змісто-
вим наповненням, по суті праця є продовженням праці «Нариси з історії
колонізації і побуту степової окраїни Московської держави».
Окреме місце серед археографічних напрацювань Слобідсько України
займають праці Багалія, в яких викладені матеріали з історії міста
Харкова.
У 1905 році виходить збірка документів « Материалы для истории
г.Харькова в 17 в», до якої ввійшло 58 документів, що охоплювали період
з 1655 до 1688 рр . Як і інші праці вченого, збірка містила в собі архівні
матеріали які, Багалію довелося переглянути та опрацювати. У 1927 у
журналі «Архівна справа» Дмитро Іванович публікує «Именной список
Харьковского населения 1668 года».
Зазначені вище видання становлять першу групу археографічних
напрацювань Дмитра Івановича Багалія, що включають в себе опублі-
ковані вченим документи та матеріали з історії Слобідської України та
міста Харкова. Що ж до опублікованих матеріалів, присвячених провідним
українським діячам, то що важливе місце серед них посідають документи
з життя та творчості Г.С. Сковороди. Образ філософа імпонував Дмитру
Івановичу, адже український філософ «був людиною з гостро окресленою
індивідуальністю». Саме так про нього висловлювався Багалій.
Дослідник відшукав в архівах Петербурга, Києва, Москви, Харкова
понад 20 творів Сковороди та його епістолярій, науково опрацював мате-
ріал та підготував їх до друку.
Розшукані дослідником рукописи в Історично–Філологічному
Товаристві, Харківській Університетській Книгозбірні, Харківському
Центральному Історичному Архіві, Церковно–Археологічному Музеї
Київської Духовної Академії, Московському Рум’янцевському Музеї,
Петербурзькій Публічній Книгозбірні та у приватних осіб дали змогу
Багалієві опублікувати найбільш ґрунтовну працю присвячену Сковороді.
Так у 1926 році у світ виходить монографія «Український мандрівний
філософ Г.С. Сковорода». Книга містить 40 аркушів та має 3 розділи:
1) відомості про Сковороду, його біографія; 2) твори Сковороди; 3) додат-
ки та інше. У перший розділ книги увійшла книга невиданих листів
Сковороди, у другий – 9 неопублікованих творів.
Безперечно, системне та активне дослідження Дмитром Івановичем
життя та діяльності Григорія Сковороди спричиняло і громадський інтерес
до цієї непересічної особистості в історії національної культури. В авто-
біографії Багалій з гордістю згадує про те, як він виступив ініціатором
низки заходів щодо відзначення 200–річчя з дня народження філософа.
112
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Свою багаторічну працю присвячену творчості Г.С. Сковороди дослід-
ник узагальнив у двох працях «Украинский философ Г.С.Сковорода» [6]
та «Г.С.Сковорода, его учение, жизнь и значение»[7].
Занурившись у розвідки присвячені дослідженню історії Слобожан-
щини, Дмитро Іванович не міг не приділити уваги навчальному закладу
в стінах якого, проводив свою сумлінну наукову діяльність. З по істо-
рії Харківського університету було видано 2 томи «Опыта истории
Харьковского Университета», що відображають події до 1835 року, ґрун-
товані на зовсім новому архівному матеріалі, здобутому в археографічних
розвідках[8].
Студіюючи історію Харківського Університету, Дмитро Іванович
чимало уваги приділив його видатним особистостям. Він зібрав велику
кількість оригінальних творів, списків і документів видатного культур-
ного діяча України, засновника Харківського Університету В. Каразіна
та опублікував найбільшу збірку його творчої спадщини. У 1910 році у
світ виходить збірка «Сочинения, письма и бумаги В.Н. Каразина», що
містить 927 сторінок [9]. Документи і матеріали до цієї праці були здо-
буті в архіві Міністерства Внутрішніх Справ, публічній книгозбірні в
Петербурзі, архіві Департаменту поліції, рум’янцівському музеї в Москві,
архіві «Общества любителей древнерусской письменности» в Петербурзі,
архіві Міністерства народної освіти, архіві Харківського університету,
рукописному відділі Харківської університетської книгозбірні, архіві
Харківського губернського правління, рукописному відділі Харківського
історично–філологічного товариства, архіві села Кручина та збірках
рукописів приватних осіб.
Дмитро Іванович згідно документів всю спадщину Каразіна розпо-
ділив на такі групи: 1) політично та статистично–економічні статті; 2)
статті по філо–технічному товариству; 3) статті з технічної хімії, географії,
метеорології, сільському господарству та домоводству; 4) статті з історії
літератури і просвітництва; 5) листи та папери.
Багалій перевірив статті по рукописах, обрав кращі редакції, надруку-
вав невідомі досі рукописи. Дмитро Багалій також розшукав та опрацював
архів О. Лазаревського.
У селі Бабаї дослідник відкрив фамільний архів Донцов-Захаржевських,
Щербініних та Крапоткіних. Місце зберігання та історична доля фаміль-
ного архіву Донцов–Захаржевських невідома. Частина документів
потрапила до фамільного архіву Щербініних і перебуває нині в ЦДІАК
України [10].
На відміну від матеріалів першої групи, документи по загальній історії
України, які підготував і видав Багалій, ні по хронології, ні по змісту одно-
го цілого не складають. Тим не менш, не можна зменшувати їх значення
для науки. У 1918 році в журналі «Наше минуле» були надруковані нові
джерела про Кирило–Мефодіївське Братство[11]. Документи, отримані
вченим внаслідок розвідки в архіві Міністерства Освіти в Петербурзі.
Далі «Доклад графа Уварова Императору Николаю Первому» від 8 трав-
ня 1847 року та погляд про Кирило–Мефодіївців графа Орлова, подані
Миколі Першому у 1926 році у збірці «Рух Декабристів на Україні». В
статті «З історії декабристського руху на Україні» використав багато
документів[12].
Характеризуючи археографічну діяльність Багалія, слід зауважити на
замітках, над якими працював вчений. У 1882 році виходить « Заметка
113
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
об архиве Малороссийской коллегии, находящемся при историческом
обществе Харьковского университета» [13].
Д.І.Багалія, як археографа бентежила доля публікації документів,
тому він всіляко сприяв виданню збірників документів. На засіданні 16
грудня 1918 р. будучи головою Історично–філологічного відділу акад.
Д.І. Багалій оприлюднив постанову Відділу про започаткування «Записок
І Відділу Академії наук». Спільно було вирішено друкувати щорічне
звідомлення про роботу Академії наук, а для видань УАН та її відділів
запровадити єдиний заголовок «Праці та матеріали, видані Українською
академією наук».
Багалій виступив з ініціативою створення Археографічної Комісії
при Академії наук.
Під час обговорення законопроекту про заснування Української
Академії наук у 1918 р. було внесено питання про Археографічну комі-
сію. Археографічна комісія ВУАН була створена на межі 1918–1919 рр.
як постійна комісія з розгляду давніх актів для видання пам’яток мови,
письменства та історії у складі історико–філологічного відділення УАН.
Вона остаточно конституювалася у 1921 році, об’єднавшись із Київською
археогрографічною комісією для розбору давніх актів.
Археографічна комісія була автономною установою, яка перебува-
ла у віданні Головного управління мистецтв і національної культури.
Саме тому Академією були запропоновані «Постанови про конструкції
Археографічної комісії як установи, що повинна обслуговувати й інтер-
еси Академії наук...». Саме Археографічна комісія розгорнула активну
наукову діяльність та в кінці 20–х років видала три томи «Українського
археографічного щорічника» (Київ, 1928–1930 рр.), а також окремі збір-
ники історичних джерел.
На засіданні 16 грудня 1918 р. голова Історично–філологічного відді-
лу акад. Д.І. Багалій оприлюднив постанову Відділу про започаткування
«Записок І Відділу Академії наук». Спільно було вирішено друкувати
щорічне звідомлення про роботу Академії наук, а для видань УАН та
її відділів запровадити єдиний заголовок «Праці та матеріали, видані
Українською академією наук».
Багалій Д.І. є першим археографом подій Слобідської України,
вченим, що зробив найбільший внесок у вивчення мало відомих подій
історії Слобожанщини і цим самим забезпечив своїми археографічними
виданнями продовження розробки історії краю, приділяв увагу діяльності
кращих представників наукової та освітянської інтелігенції.
Особливий авторитет Дмитро Іванович здобув завдяки своїм фунда-
ментальним дослідженням архівних матеріалів. Він глибоко дослідив нові
питання та по – новому поглянув на дослідження вже відомих тем.
Дмитро Іванович Багалій протягом багатьох років стояв на засадах
розвитку археографічної діяльності в Україні, розуміючи її неоціненне
значення для історичної науки.
Список використаних джерел
1. Багалій Д.І. Вибрані праці. – Т.1. – Х., 1999. – С.496–52.
2. Горбань М. Археографічні праці акад. Д.І. Багалія// Ювілейний збірник на
пошану академіка Дмитра Івановича Багалія до нагоди сімдесятої річниці життя
та п’ятдесятих роковин наукової діяльності. – К., 1927.
3. Лапина М. С. Одиссея «коллекции Аделунга», или Драма «отца»
114
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Харьковского университета: [O B.Н.Каразине] // Грани. – 1997. – 23–29
мая (№ 21).
4. Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держа-
ви. – Х., 1887.
5. Кіевская Старина. – 1886, ІІІ.
6. [Багалій Д.І.] Сочинения Г.С.Сковороды. – Сборник Харьковского
историко–филологического общества. – 1894, т.7.
7. [Багалій Д.І.] Багалей Д.И. Г.С.Сковорода, его учение, жизнь и значе-
ние. – Сборник Харьковского историко–филологического общества. – 1896,
т.8. – С.52–67.
8. [Багалій Д.І.] Багалей Д.И. Опыт истории Харьковского университета : по
неизданным материалам. – Х.,1898, т.1.
9. Багалей Д.И. Заметки и материалы по истории Харьковского университета.
Новые данные для биографии В.Н.Каразина / Д.И.Багалей. – Х.: Тип. и литогр.
М.Зильберберга, 1905. – 84 с.
10. ЦДІАК України. Путівник – К., 1958. – 258 с.
11. Наше минуле – К., 1918, №2. – 171–179.
12. Рух декабристів на Україні. Ювілейне видання Укрцентрархіву. –
Харків,1926.
13. [Багалій Д.І.] Багалей Д.И. Заметка об архиве Малороссийской
коллегии, находящемся при историческом обществе Харьковского университе-
та. – Университетские известия. – 1882, № 9. – С.131–142.
Шийко А.А. Археографическая деятельность Дмитрия Ивановича
Багалея
Исследована археографическая деятельность Д. И. Багалея. Анализируются
основные направления научной деятельности ученого в отрасли изучения
исторических источников, в частности, его вклад в изучение мало известных
событий истории Слобожанщины. Освещается инициатива создания
Д.І. Багалием Археографической Комиссии при Академии наук, исследование
ученым архивных материалов, которые использованы в его трудах.
Ключевые слова: археография, исторический процесс, Слобожанщина,
личность.
Shyiko, A.A. Archeographical activity of Dmytro Ivanovych Bagaliy
Archeographical activity of D.I. Bagaliy has been investigated. It has been
highlighted the principal courses of scientist’s activities in the area of the historical
sources research, and in particular his contribution to research of the events in
the history of Slobozhanschyna, which are not generally known. The initiative of
Archeographical Commission foundation in Academy of Science by D.I. Bagaliy has
been investigated. Scientist’s investigation of archival materials, which have been
used in his work, are emphasized.
Key words: archeography, historical process, Slobozhanschyna, personality.
115
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94(477):261.5 «17» Жовтий С.А.
Участь українців у розвитку освіти в
Росії в першій половині XVIII століття
Аналізується роль представників України у становленні та
розвитку системи освіти в Росії в першій половині XVIII сто-
ліття. Основна увага акцентується на участі вихідців з України
у заснуванні шкіл в Росії.
Ключові слова: освіта, школа, семінарія, вихідці з України.
Друга половина XVII – перша половина XVIII століть позначи-
лась значним культурним впливом української наукової думки періоду
«українського бароко» на російське суспільне життя, в тому числі і на
освіту. Більша частина російських навчальних закладів, як духовних
так і цивільних були або засновані, або утверджені вихідцями з України,
включаючи й перший вищий навчальний заклад Росії – Московську
слов’яно–греко–латинську академію засновану в 1687 році.
Мета статті полягає в дослідженні внеску українців в розвитку освіти
в Росії в першій половині XVIII, оскільки даний період можна вважати
часом наймасовішого залучення діячів українського походження до росій-
ського церковного життя і тісно пов’язаної з ним системи освіти.
Найбільший внесок в дослідження участі українців в церков-
ній сфері зробив К. В. Харлампович. В своїй фундаментальній праці
«Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», що
вийшла в Казані в 1914 році, автор надзвичайно ґрунтовно розглядає
діяльність українського духовенства в Росії в XVII – XVIII століттях[18].
Цю працю можна розглядати як кінцевий результат в тій величезній
архівній роботі, яка була проведена істориками другої половини XIX –
початку ХХ століть, які дослідили історію Києво–Могилянської академії,
біографії перших випускників київських шкіл і училищ, що працювали
в Москві, а також становлення перших російських шкіл і Слов’яно–
греко–латинської академії в Москві. Історичні катаклізми, що наступили
після виходу першого тому праці Харламповича унеможливили навіть
саму постановку проблеми в тому напрямку, в якому її сформулював
Харлампович. Серед праць російських дореволюційних істориків, які
теж досліджували українсько–російські культурні відносини слід згада-
ти і О. М. Пипіна і його «Историю русской литературы» (1911–1913) та
«Историю русской этнографии» (1890–1892), де викладені принципові
погляди вченого на взаємовідносини української та російської літератур.
Важливе значення для дослідження проблеми мають праці В. О. Ейнгорна,
П.В. Знаменського, М. І. Петрова та ін. Проте, слід зауважити, що пере-
важну більшість тих російських істориків, які торкаються даної тематики,
116
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
нажаль об’єднує одна спільна риса – вони вперто не хочуть миритись з
тим що українська культура це самодостатнє, і багато в чому унікальне
явище, яке не є частиною «общей русской культуры».
Загальною тенденцією радянської історіографії, яка так само, керува-
лась принципом «старшого брата» відстоювала тезу про прогресивність
російської культури і її благотворний вплив на українську культуру та
інші національні культури народів Радянського союзу.
Нова хвиля інтересу до проблеми у зв’язку з історією освіти в допе-
тровську епоху в радянській науці проявилась в 80–х роках. Ця тема
розробляється і в наш час в основному в двох наукових центрах. Російські
історики досліджують проблему становлення освіти, науки та загалом
культури в допетровську епоху в Москві. Українські історики, філософи та
філологи досліджують переважно історію Києво–Могилянської академії,
відкривають нові архівні матеріали, публікують джерела та переклади. В
наш час ці дослідження продовжуються як в Росії так і в Україні.
Значної уваги заслуговує дослідницька діяльність в цьому напрямку
вчених і культурних діячів української діаспори. Тут слід згадати праці
П. Голубенка, Ф. Б. Корчмарика, І. Огієнка та інших. Один з найкращих
дослідників української літератури Д. І. Чижевський у своїй праці тор-
кається питання впливу української літератури на розвиток російської
літератури.
Ініціатором створеної в 1687 році Слов’яно–греко–латинської академії
в Москві академії став вихованець Києво–Могилянського колегіуму, що
походив з території Білорусі – Симеон Полоцький, який за два роки до
смерті (1680) написав так звану «Академическую привилею» – установчу
грамоту, твір, в якому висувалася ідея створення академії, визначалися її
майбутні права і зміст навчання[9,c.399]. Першими ректорами цієї академії
були греки, брати Йоаникій та Софроній Ліхуди, причиною чого було те,
що патріарх Іоаким і російський уряд, не хотіли позв’язувати долю своєї
школи безпосередньо з Києвом і його вченими через «латинський» дух
науки, що несли кияни. Ліхуди дотримувались старої візантійської тра-
диції, що не відповідала новітнім західноєвропейським латино–мовним
здобуткам. Тому з приїздом до Москви видатного українського церков-
ного і політичного діяча, письменника і філософа Києво–Могилянського
колегіуму Стефана Яворського, Московська академія зазнає корінних змін
і перебудов за зразком київської, тим паче, що Стефан Яворський стає її
керівником[10,c.125–129].
Після смерті патріарха Адріана, Петро І, не вагаючись передав
Московську академію під керівництво місцеблюстителя патріаршого
престолу Стефана Яворського, хоч і розумів, що це означало передачу її
під впливи західно–латинського напрямку освіти, на противагу якому і була
заснована академія в Москві. Це пояснюється тим, що за час панування в
академії грецького напряму посилювались тенденції до ізоляції від західної
освіти. Стефан Яворський як вихованець Києво–Могилянського колегіуму,
ставши керівником Московської академії, почав будувати систему навчання
й виховання в ній за київським зразком і формувати склад викладачів
переважно з вихованців Києво–Могилянського колегіуму.
Ще помітнішою стає роль українського елементу в історії Московської
академії у зазначений час, коли звернути увагу на склад ректорів і пре-
фектів академії. До запровадження Св. Синоду префектом, а потім
117
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ректором Слов’яно–греко–латинської академії в 1701 – 1703 роках був
лише один росіянин Паладій Роговський, учень братів Ліхудів. Після
смерті Роговського в 1703 році і до 1721 року академією керувало п’ять
ректорів, з яких лише один – Антоній Кармеліт (1705–1706) не був укра-
їнцем. Всі ж інші походили з України, і найдовше був ректором Феофілакт
Лопатинський, який обіймав цю посаду з 1708 по 1722 роки. Префектів
Московської академії в цей час нараховується десять осіб, в числі яких
немає жодного росіянина, і всі вони були вихованцями Київської академії.
Найбільш відомі серед них це Феофілакт Лопатинський (1706–1708),
Феофіл Кролик (1713–1716), Інокентій Кульчицький (1714), Гавриїл
Бужинський (1715–1719).
З запровадженням Синоду в 1721 році і по 1762 рік нараховується 15
ректорів Слов’яно–греко–латинської академії, з яких лише двоє були росі-
янами – Генадій Драніцин (1757–1758) та Гавриїл Петров (1761–1764). З
українців, зокрема, ректорами були: Гедеон Вишневський (1722–1727) –
переведений в Московську академію з учителів Києво–Могилянської
академії, з 1718 по 1722 роки був префектом; Герман Концевич
(1728–1731) – 2 листопада 1721 року указом Святійшого Синоду був
викликаний з Києва. В Московській академії викладав, також філософію
та богослов’я; Софроній Мигалевич (1731–1732) – до виклику в Москву,
2 листопада 1721 року, був учителем Київської академії. З 1727 по 1731
роки – префект Московської академії; Стефан Калиновський (1733–
1736) – префект Київської академії, був викликаний в Москву указом
Святійшого Синоду від 19 вересня 1732 року; Антоній Кувечинський
(1736–1737) – викликаний на початку 1733 року з учителів Київської
академії, з листопада 1733 по 1736 роки був префектом; Митрофан
Солотвинський (1737–1739) – був переведений з Харківського колегі-
уму; Платон Левицький (1739–1741) – професор Києво–Могилянської
академії; Іоанн Козлович (1748–1753) – викликаний з Києва в 1741 році
на посаду префекта Московської академії; Гедеон Сломинський (1754–
1761) – професор Києво–Могилянської академії, викликаний в Москву
в 1747 році[13,c.18–29].
Кількість українців, які займали посади викладачів у Московській
академії з того часу, як вона перейшла під керівництво Стефана Яворського
і до початку правління Катерини II, тобто впродовж 60 років, доходить
до 95 осіб. За цей же час кількість викладачів росіян не перевищує трид-
цяти [18,c.665–666]. Так, ще в 1701 році Варлаам Ясинський повідомляв
царя Петра Олексійовича про направлення шістьох викладачів Києво–
Могилянської академії до Москви: Рафаїла Краснопольського, Йосипа
Туробойського, Опанаса Соколовського, Григорія Гошкевича, Антонія
Соколовського та Мелетія Канського [12,арк.1зв.]. Значна кількість київ-
ських викладачів переїздила до Москви відповідно до указів Святійшого
Синоду 1721, 1723, 1724, 1727, 1728, 1729, 1731, 1732, 1733, 1736, 1742,
1754, та в подальші роки[13,c.16–29].
Викладацький склад українського походження в Слов’яно–греко–
латинській академії відігравав провідну роль. Це підтверджують і
призначення Синодом викладачів та закріплення навчальних дисциплін
за ними на поточні навчальні роки. Так, в 1729 – 1730 навчальному
році у вчителі було призначено десять осіб, з яких: ректор Герман
Концевич викладав богослов’я, Софроній Мигалевич – філософію,
118
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Інокентій Нерунович – риторику, Стефан Шумський – піїтику, Лука
Конашевич – синтаксиму, Герман Конашевич — граматику, Модест
Іполитович – інфиму. Проповідником при академії був призначений
Віктор Селюцький. Вже в наступному 1730 – 1731 навчальному році Синод
призначив Мигалевича, викладати богослов’я, Неруновича – філософію,
Шумського – риторику, Конашевича – піїтику, викладачами синтаксими,
інфими і фари були призначені з числа учнів Федір Квітницький та Іван
Лещинський[16,c.144–147]. В наказі Святійшого Синоду «О преподава-
нии разных наук в предстоящем учебном году в Славяногреколатинской
Академии», датованого вже 1744 роком, так само зустрічаємо викладачів
українського походження. Так, викладачем філософії був призначений
Іоанн Козлович, риторики –Никодим Рудинський, піїтики – Іларіон
Завалевич, синтаксими – Антоній Мокрицький, граматики і інфими –
«Киево–Михайловского монастыря монаху Сломинскому, коего потому
жъ Преосвященному Киевскому отправить в Москву по обыкновению
жъ», фари – Кіндрат Григорович[17,c.184–185].
Українці в Московській академії підготували базу для систематичної
вищої освіти в Росії, надали викладанню поетики, риторики, філософії
регулярного характеру. Їх лекції слухали Антіох Кантемір (1708–1744) –
поет, дипломат, один із основоположників російського класицизму в
жанрі віршованої сатири; Степан Крашенінніков (1711–1755) – ман-
дрівник, академік Петербурзької Академії наук, дослідник Камчатки,
який першим склав «Описание земли Камчатки» (1756); Василій
Тредіаковський (1703–1768) – поет, філолог, академік Петербурзької
Академії аук; Василій Баженов (1737/1738–1799) — архітектор, один
із основоположників російського класицизму та інші[3,c.165–166]. Це
дає підстави вважати, що вихідці з України відігравали головну роль в
Московській академії, яка пізніше стала джерелом для організації шкіл
і в інших містах Росії, а також готувала кадри настоятелів монастирів,
архієреїв, проповідників та інших духовних осіб.
Крім Москви, вихідці з України були причетні до заснування, або ж
подальшого розвитку вже існуючих шкіл в Росії. У 1702 році Дмитрієм
Ростовським (Данилом Тупталом) була заснована школа в Ростові, у
вигляді колегіуму. Але тут були відкриті лише, так звані «нижчі» кла-
си. Ця школа була закрита ще при житті Дмитрія Ростовського, в 1705
році, через недостатнє фінансування. З появою в 1721 році Духовного
Регламенту було утворено нову школу, яка проіснувала лише до 1728
року. А вже в 1739 році в Ростові була заснована латинська школа. В
цю школу, приблизно в 1740 році, екзаменатором був призначений
ієромонах Вікарій Григорович – колишній учитель Київської академії,
та економ Києво–Братського монастиря. Проте, очоливши в 1742 році
Ростовську єпархію Арсеній Мацієвич закрив семінарію, і організував
школу при архієрейському домі, але вже в 1747 році він відновив семі-
нарію в Ярославлі, куди за словами В. Аскоченського, викликав з Києва
Варфоломія Любарського[4,c.126].
Ставши в 1721 році архієпископом Новгородським і Великолуцьким,
київський вихованець Феодосій Яновський, ввів в Новгородській школі
латинські елементи, запросивши сюди Іосафа Туркевича, який початкову
освіту здобув у Київській академії, а закінчував вже в Московській. Але
ще до появи в Новгороді Туркевича, з вчителів українського походження
119
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
тут були: Стефан Прибилович; в 20–х роках XVIII століття тут вчите-
лював Іоанн Ястрембський. В 1738 році Новгородська школа остаточно
була реорганізована в латинську семінарію, і вчителями тут були пере-
важно вихованці Києво–Могилянської академії. Зокрема, ректорами
Новгородської семінарії були: Маркел Родишевський (1741–1742), Іоанн
Миткевич (1750–1756), який також займав посаду префекта (1748–1750)
та викладав синтаксиму, піїтику та риторику, Павло Сопковський
(1756–1758), викладав також синтаксиму, і був префектом (1750–1756)
[13,c.40–45].
У Нижньому Новгороді школу заснував росіянин, архієпископ
Пітирим. Проте відомо, що вчителями українського походження тут
були в 1726 – 1729 роках Тимофій Колосовський, і пізніше, Венедикт
Туранський, який помер в 1739 році. Коли Нижегородську єпархію очолив
українець Іоанн Дубинський (1739–1742), збільшилась і кількість вчи-
телів з України. Так, у цей час до Нижнього Новгороду були викликані
Антоній Косаковський, який викладав катехізис, та «Василей Федоровъ
сынъ Кунашевичъ, Никита Алексеевъ сын Долганевской» – зі Львова.
Вони були вчителями граматики та риторики. Крім того, в 1744 – 1745
роках в Нижегородській семінарії викладали: Софроній Долганевський –
риторику, і був префектом; Трифілій Сокальський – синтаксиму і піїтику,
та Павло Канарський – аналогію[13,с.45–47].
У 1721 році Феодосій Яновський заснував при Александро–Невському
монастирі школу, яку в 1736 році архімандрит Александро–Невського
монастиря Стефан Калиновський реорганізував в семінарію, і вже в 1737
році Київському архієпископу Рафаїлу Заборовському було доручено
підібрати для неї чотирьох вчителів. Але викладачі з Києва з невідомої при-
чини в Санкт–Петербург відправлені не були, тому Стефан Калиновський
викликав у семінарію своїх колишніх студентів з Московської академії –
Гавриїла Кременецького та Амвросія Зертись–Каменського, які до вступу
в Московську академію навчались в Києві, а Зертись–Каменський ще й у
Львові. Гавриїл Кременецький в 1740 – 1748 роках займав посаду ректора
Александро–Невської семінарії, а Амвросій Зертись–Каменський у той
же час був префектом[13,c.47–48].
В 1722 році було організовано школу в Твері. В 1731 році, архієпископом
Феофілактом Лопатинським вона була реорганізована в слов’яно–грецьку,
а вже в часи єпископа Митрофана Слотвинського школа була реорганізо-
вана в латинську семінарію. Одразу ж з відкриттям семінарії в 1739 році
сюди були викликані вчителі з Києва та Харкова. Першими вчителями
Тверської семінарії були Василь Троянівський, Арсеній Могилянський,
Павло Квяткевич, Яків Блоницький, Семен Янович, Андрій Чернецький,
Іоанникій Скабовський, Спиридон Лазаревич[13,c.58–63].
Ще більше український вплив на російську освіту стає помітним, якщо
поглянути на те, хто засновував школи та семінарії в Росії. Так, в Ростові
латинська школа була заснована Дмитрієм Ростовським (Тупталом)
(1702); Слов’яно–російська в Тобольську – Філофеєм Ліщинським (1703);
Смоленська – Дорофієм Короткевичем (1715); Архангельська семінарія –
Іваном Гоголевським та Гедеоном Одорським (1713); Карповецька школа
для сиріт і бідняків у Санкт–Петербурзі – Феофаном Прокоповичем
(1721); Александро–Невська – Феодосієм Яновським (1721); Іркутська –
Інокентієм Кульчицьким (1721); Тверська – Митрофаном Слотвинським
120
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
(1722); Білгородська – Єпифанієм Тихорським (1722); Суздальська,
Коломенська та Астраханська – Варламом Леницьким (1723; 1724;
1727); В’ятська – Лаврентієм Горкою (1723); Холмогорська – Варнавою
Волостковським (1723); Вологодська – Амвросієм Юшкевичем (1724);
Рязанська – Сильвестром Холмським (1724); Псковська – Рафаїлом
Заборовським (1725); Устюзька – Лукою Конашевичем (1735); Севська та
Володимирська – Платоном Петрушевичем (1741; 1749); Троїце–Сергієва
семінарія –Арсенієм Могилянським (1742); Костромська семінарія —
Сильвестром Кулябкою (1749)[3,c.167–168].
Більшість викладачів як в Московській академії, так і в семінаріях
належали до чорного духовенства. Бажання Синоду мати на вчительських
посадах ченців – було перевагою українського елементу у системі росій-
ської освіти, оскільки Київ був багатий на вчених монахів, тоді як вчені
росіяни, що з’являються в часи Петра І, неохоче приймають постриг. Проте
з часом, через нестачу потрібної кількості монахів, доводилось допускати
до викладацької практики представників білого духовенства та світських
осіб. З 1758 року в Московській академії число світських викладачів
стало переважати над монахами. В зв’язку з цим відпала одна з причин,
через яку вчені–монахи найчастіше запрошувались з українських земель.
Ймовірно, саме для збільшення кількості викладачів–росіян указом від 22
жовтня 1767 року було дозволено приймати монарший постриг світським
вчителям російських духовних семінарій[1,c.370].
У часи правління імператриці Єлизавети російське духовенство все
більше схиляється до підготовки і поширення на території Росії власного
вченого чернецтва. Представниками цього руху були росіяни, що отри-
мали освіту від українських вчителів в Московській академії – Дмитрій
Сеченов та Гедеон Криновський. Вони з 1758 року підшукували освічених,
талановитих етнічних росіян і схиляли їх до прийняття чернецтва для
подальшого просування на вищі церковні посади. Останні в свою чергу
схиляли до чернецтва своїх талановитих учнів, для того щоб підірвати
українську монополію в сфері церковного життя і пов’язаної з ним освіти
і зайняти їх становище[8,c.433–434].
Очевидно цей рух за національну російську церковну ієрархію мав
відображення в наказі 1754 року про рівноправність росіян з українцями
при призначенні на посади настоятелів монастирів чи єпархіальні кафе-
дри, а також звіт «Комиссии о церковных имениях» 1765 року, відповідно
до якого виклик монахів з українських єпархій мав відбуватись лише з
дозволу Синоду і у випадках крайньої необхідності[14,№12.332,c.49]. З
цього часу випадки виклику вчених ченців з України стали рідкісним
явищем і навіть до таких рідких випадків російські церковники ставились
вкрай негативно.
Проте, не дивлячись на такі обмеження прав українських вчених–
монахів, їх кількість в російських духовних семінаріях в цей час була
ще досить значною. Це були, переважно, монахи викликані в Росію ще
до 1765 року. Крім того, через брак вчителів в російських семінаріях,
з дозволу Синоду, вони все ще продовжували викликати вчителів з
України[2,c.149]. В цей період виклику українських вчителів в російські
семінарії перешкоджав і розвиток самих російських навчальних закладів,
наприклад, як Московської академії, які стали опиратись на власні сили.
Проте, за свідченнями М. Петрова, вчителі українського походження
121
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
виявлялись більш підготовленими аніж вихованці Московської академії, 17. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству право-
і взагалі росіяни, і лише українцям вдавалось підтримувати дисципліну славного исповедания Российской империи. – СПб., 1907. – Т. ІІ. Царствование
в семінаріях[2,c.330]. Государыни Императрицы Елизаветы Петровны 1744 – 1745 г.г. – 26+476 c.
Таким чином, можна зробити висновок, що представники української 18. Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную
вченості відіграли важливу роль в становленні та подальшому розвитку жизнь / К. В. Харлампович. – Казань, 1914. – Т. І – 878 с.
системи освіти в Росії, і тим самим сприяли підняттю загального рівня 19. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф.128.
освіти серед російського духовенства, а також і світських осіб. Важливим Києво–Печерська лавра. – Оп.1.КДС. – Спр.36.
залишається і той факт, що масове залучення українців викладацькі і
керівні посади в російських школах в часи Петра І, свідчить про високий Жовтый С.А. Участие украинцев в развитии образования в России в первой
рівень української освіти порівняно з тогочасною російською. половине XVIII века
Анализируется роль представителей Украины в становлении и развитии
Список використаних джерел системы образования в России в первой половине XVIII века. Основное внимание
1. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии / Сост. акцентируется на участии выходцев из Украины в основании школ в России.
Петров Н. И. – К., 1906. – Отд II [1721–1795]. – Т. 3. [1762–1796] – 574 с. Ключевые слова: образование, школа, семинария, выходцы из Украины.
2. Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии / Сост.
Петров Н. И. – К., 1907. – Отд II [1721–1795]. – Т. 4. [1770–1783]. – 393 с. Zhowty, S.A. The participation of Ukrainians in the development of education
3. Алексієвець Л. М. Києво–Могилянська академія у суспільному житті in Russia in the first half of the XVIII century
України і зарубіжних країн (XVII – XVIII ст.) / Л. М. Алексієвець. – Тернопіль: This article analyzes the role of the representatives of Ukraine in the development
Збруч, 1999. – 263 с. of the education system in Russia in the first half of XVIII century. Emphasis is placed
4. Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем Академиею / В. on the participation of immigrants from Ukraine to establish schools in Russia.
Аскоченский. – К., 1856. – Ч. ІІ. – 566 с. Key words: education, school, seminary, came from Ukraine.
5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – репринт.
вид. / І.Власовський. – К., 1998. – Т. ІІІ. – 390 с.
6. Г. Б. Лохвицкий протопоп Иван Рогачевский в Архангельской ссылке
в 1713 – 1721 г.г. / Г. Б. // Киевская старина. – 1902. – Т. LXXVII, №6. – С.
333 – 346
7. Ефименко П. Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии / П.
Ефименко // Киевская старина. – 1882. – Т. III, №9. – С. 391 – 412
8. Знаменский П. В. Духовные школы в России до реформы 1808 года / П. В.
Знаменский. – Казань, 1881. – 807 с.
9. История русской литературы : у 4 т. / АН СССР ; редкол.: Н. И. Пруцков та
ін. – Ленинград, 1980. – Т. 1. Древнерусская литература. Литература XVIII века /
редкол. тома: Д. С. Лихачев, Г. П. Макоголенко. – 814 с.
10. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори / В. Микитась. – К.,
1994 – 288 с.
11. НБУВ ІР. – Ф. 160. – Од. зб. 185–228
12. НБУВ ІР. – Ф. ІІ. – Од. зб. 3470
13. Петров Н. И. Значение Киевской Академии в развитии духовных школ
в России с учреждением Св. Синода в 1721 году и до половины XVIII века / Н.
И. Петров. – К., 1904. – 110 с.
14. Полное собрание законов Российской Империи. — Собрание І. — СПб.,
1830. – Т. XVII. 1765 – 1766 гг. – 1138 с.
15. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству право-
славного исповедания Российской империи. – СПб., 1889. – Т.VІ. 8 мая 1727 – 16
января 1730. – 14+442 с.
16. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству право-
славного исповедания Российской империи. – СПб., 1890. – Т.VІІ. 1730 – 1732
гг. – 24+654+58 с.

122 123
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 903.2 Павлюк В.В.
Зовнішньополітичні
орієнтири Адама Чарторийського
на дипломатичній службі
в Російській імперії
Проаналізовано погляди та практичні дії польського полі-
тичного діяча А. Чарторийського як очільника російської
дипломатії. Відображено його бачення шляху розвитку євро-
пейських народів в період загострення міжнародних відносин
у Європі на початку ХІХ ст.
Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, коаліція,
польське питання.
Адам Єжи Чарторийський (1770–1861) був одним із видатних євро-
пейських політиків на рубежі ХVІІІ–ХІХ ст. Його особистості найбільше
уваги приділено і сьогодні приділяється в польській історіографії. Це
зумовлено тим, що він належав до тих осіб, які зробили значний внесок у
формування польської національної ідеї і в справу її популяризації серед
європейських націй і держав. Серед дослідників, які вивчали зовнішньо-
політичні та дипломатичні аспекти діяльності А. Чарторийського варто
виділити Є. Сковронека, Й. Белінського, А. Новака та ін. [14;15;7;10;11].
На жаль, в українській історичній науці відсутні праці, присвячені особі
А. Чарторийського загалом і його діяльності як керівника зовнішньо-
політичного відомства Російської імперії зокрема. Метою цієї статті є
аналіз теоретичних поглядів та практичних дій А. Чарторийського у сфері
зовнішньої політики Росії в роки служби в дипломатичному відомстві
імперії.
Дипломатична кар’єра А. Чарторийського розпочалась в серпні 1799 р.,
коли Павло І (1796–1801) призначив князя на першу дипломатичну поса-
ду – російським послом при дворі короля Сардинії. І, як зазначав один із
дослідників дипломатичної діяльності А. Чарторийського Є. Сковронек,
«Чарторийський в силу необхідності включився в роботу складної
бюрократично–дипломатичної роботи імперії» [14,с.56–57].
Після смерті Павла І (1801 р.) князь А. Чарторийський був запро-
шений новим царем Олександром І (1801–1825) на службу в Петербург
відразу з моменту створення концепції реформ імперії, а незабаром почав
приймати участь в управлінні її зовнішньою політикою (з вересня 1802 р.
займав пост «товариша міністра», тобто заступника міністра закордонних
справ Росії, а з січня 1804 р. до червня 1806 р. виконував функції керівника
міністерства) [3,с.36]. Свої погляди на розвиток зовнішньої політики Росії
А. Чарторийський виклав у «Проекті загальної інструкції міністерства
124
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
закордонних справ» і в меморіалі «Про політичну систему». В проекті
були закладені ідеї прагнення кожної держави до захисту своїх інтересів,
а також рівноваги сил в Європі [14,с.67].
На питання, чому Павло І та його син Олександр зупинили свій
вибір саме на А. Чарторийському, можна відповісти з впевненістю, якщо
врахувати їх прагматичний підхід до питань політики. А. Чарторийський
був одним із найосвіченіших людей свого часу, мав широкий світогляд
в питаннях внутрішньої і зовнішньої політики, і навіть попри попереднє
негативне ставлення до російської інтервенції в Речі Посполитій, його
відданість монархії, в дусі якої він був вихований, була очевидною.
А. Чарторийський був одним із представників польської еліти, яка
зв’язавши себе службою імперії, прагнула так спрямувати її політику, щоб
вона одночасно вирішувала завдання відновлення польської державності,
з передуючим цьому об’єднанням земель, шукала спільні інтереси, спільну
політичну ідею для Польщі і Росії. Князь, займаючи високу посаду в росій-
ському міністерстві закордонних справ, справді вірив, що знайшов таку
ідею, яка зможе об’єднати в собі успіх справи Польщі, вигоду Росії і благо
всієї Європи. Таку концепцію він виклав царю в доповідній записці «Про
політичний метод, який повинна застосувати Росія» у 1803 р. [7,с.43].
В документі А. Чарторийський наголошував на необхідності впро-
вадження справедливих відносин не лише між державами, але і між
народами. Тим самим він вказував на важливу умову досягнення міцного
миру в Європі. В цьому відношенні А. Чарторийський став першопрохід-
цем на ниві європейської дипломатії: «Кожен окремий народ має свою
мову, свої звичаї, традиції, спосіб бачення і відчуття. Вони не можуть ні
добре зрозуміти один одного, ні пізнати; чуже панування не може від-
повідати інтересам ні одного народу. Кожен прагне до того, щоб бути
господарем у себе» [7,с.43].
Разом з тим, князь прагнув протиставити наполеонівським планам
перебудови Європи під зверхністю Франції концепцію ліквідації гегемонії
Наполеона, зміцнюючи позиції Росії на континенті. А. Чарторийський
теоретично обґрунтував необхідність створення міжнародної організації,
яка б запобігала війнам і гарантувала незалежність малим країнам, доводив
можливість виникнення незалежних держав на європейській території
Туреччини і відновлення Польщі, яка була розділена між Пруссією і
Австрією, в межах Росії. Для запобігання французькій експансії про-
ект передбачав утворення сильної держави у північній Італії на чолі із
Сардинським королівством, а також організацію федерації німецьких
держав. Реалізація даного проекту принесла б на початковому етапі значну
перевагу Росії, як осередка і провідника слов’янських народів, протек-
тора відродженої грецької держави і оборонця малих народів [1,с.179].
Практичне втілення хоч частини намірів вимагало дипломатичної гри,
добору і швидких дій союзників Росії.
Ще одна концепція зовнішньої політики Росії належала співробітнику
міністерства закордонних справ В. Малиновському. Визначальним еле-
ментом його поглядів було прагнення до розширення прав балканських
народів, які перебували під гнітом Туреччини, та їх поступове звільнення,
що розглядалось як найкращий спосіб зміцнення позицій Росії серед
слов’янських народів. Цілісну програму змін в міжнародній політиці Росії
В. Малиновський виклав у своїй праці «Роздуми про мир і війну». На від-
міну від А. Чарторийського, автор тісно поєднував зовнішню політику з
питаннями економічними і з суспільним устроєм держав. Такі погляди
детермінували програму змін, які В. Малиновський подав у другій і тре-
125
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
тій частині своєї праці. Автор передбачав небезпеку дальшого зростання
сили Франції через можливий її союз з німецькими та італійськими
державами. В «Роздумах…» наголошувалось, що запобігти цьому можна
через мирні ініціативи Росії, а також впроваджуючи природне право
народів на свободу і незалежність. Виходячи із цієї тези, Греція, Румунія,
народи Балканського півострова, Чехія і Польща повинні були отримати
незалежність. Разом з тим проект передбачав утворення слов’янсько–
російської, італійської, німецької (з Голландією та Швейцарією), а також
португальсько–іспанської федерацій. Для розв’язання спірних питань,
встановлення кордонів, озброєння і контролю над ними рекомендувалось
створити міжнародну організацію – Спільну раду, яка б складалася із
представників різних народів. Такий зв’язок між народами повинен був
об’єднати всю Європу і сприяти утворенню європейської федерації [7,с.51].
В. Малиновський вважав, що війни, які ведуться Францією, послаблю-
ють зв’язки між європейськими народами і не сприяють налагодженню
політичного співробітництва у Європі, гальмують динаміку позитивних
змін. Першим кроком у вирішенні цієї проблеми може бути організація
Росією союзу кількох держав, які прагнуть оборони своїх кордонів і неза-
лежності [7,с.52].
Окрім розробки теоретичних концепцій щодо майбутнього Європи
А. Чарторийський пильно стежив за розвитком міжнародних подій. З
розривом дипломатичних відносин між Францією і Великобританією
12 березня 1803 р. виникла ситуація, яка задовольняла російську
сторону: війна між цими двома державами звелась до боротьби за надій-
ного союзника. Британський прем’єр–міністр Вільям Пітт–молодший
(1759–1806) шукав сильного партнера, одночасно прагнучи не допустити
утворення франко–російського союзу. Після попередніх переговорів із
А. Чарторийським В. Пітт зробив пропозицію Олександру І визнати його
майбутнім «царем всіх християн» [1,с.168].
Олександр І на основі документів, підготовлених А. Чарторийським
та його соратниками, запропонував Британії ідею перетворення європей-
ських держав у «ліберальні і конституційні держави». Гарантами нового
європейського порядку повинні були стати Росія і Великобританія, які б
протистояли міжнародним конфліктам і сприяли вирішенню конфліктних
питань мирним шляхом. Уявлення Олександра І про новий європейський
порядок базувалась на ідеях, пропонованих А. Чарторийським та апаратом
МЗС: співіснування незалежних національних держав під патронатом
Росії і Британії, які «розуміють потреби малих народів і готові їм допо-
могти» [1,с.169].
А. Чарторийський був переконаний, що для позитивного вирішен-
ня польського питання необхідно спрямувати дії Росії на Балкани для
підтримки руху слов’янських народів проти Османської імперії. І якщо
Олександр І візьме їх під свою опіку, то це створить прецедент і для
поляків. Як наслідок в грудні 1803 р. російський посол в Туреччині
А. Італінський вимагав, щоб Порта надала грекам широку автономію.
І хоч ідеї А. Чарторийського не були реалізовані повністю через невпевне-
ність царя у спроможності Росії нав’язати свою волю Османській імперії,
Олександра схиляли до думки, що зароджуваний панслов’янський рух на
Балканах вигідний Росії і його необхідно підтримувати, щоб посилити
свої впливи на Балканах і Закавказзі [4,с.134].
Проте головний вузол протиріч у той час був зав’язаний між Росією і
Францією. Військове протистояння з Францією для Росії було об’єктивно
не бажаним і обидві сторони прагнули шляхом політичних комбінацій
126
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
досягти вигідних для себе результатів. Наполеону необхідно було забез-
печити собі свободу рук у боротьбі з Англією і він намагався поширити
свою владу на Південну та Центральну Європу. В цій ситуації були мож-
ливі компроміси, але не виключеною була й війна.
Використовуючи російсько–прусське протистояння у 1805 р.,
А. Чарторийський прагнув здобути певні позитиви для поляків. В остан-
ні дні вересня антипрусські плани князя входили в стадію реалізації.
Складовою цих планів був вихід польських земель з–під прусської опіки і
утворення окремої польської держави. Цей план в польській історіографії
отримав назву «пулавського плану» [15,с.179]. Він уже в той час розгля-
дався як значна заслуга А. Чарторийського перед польським народом і
багато в чому завдяки йому перші роки ХІХ ст. були в політичному житті
князя важливим періодом зростання його авторитету як на міжнародній
арені, так і серед поляків.
«Пулавський план», як реальна концепція російської політики,
охоплював три елементи. Перший – втягнення Пруссії в коаліцію; дру-
гий – компрометування Пруссії перед Францією; третій – безпосереднє
вирішення польського питання. Виходячи із загальних російських планів,
можна було сподіватись на вирішення даного питання у випадку ворожості
Пруссії до Росії, успіху Австрії у війні із Францією, готовності царя до
початку війни із Пруссією і згоди на те Австрії. Тому А. Чарторийський,
розуміючи всю складність ситуації, не надто сподівався на реалізацію
плану. Особливо це стало зрозуміло 18 вересня 1805 р., коли цар, всу-
переч позиції А. Чарторийського, затримав похід російських військ до
прусських кордонів і висловив готовність до переговорів із королем
[15,с.217]. 8–10 листопада А. Чарторийський сформулював нові умови
для Пруссії, які передбачали нейтральне становище останньої у випадку
франко–російської війни, а в разі вступу у війну, то лише як союзник
Росії. У випадку незгоди Пруссії на такі умови, Росія оголошувала їй
війну, польські землі приєднувались до імперії, а Олександр І приймав
титул польського короля [12,с.78].
Будучи переконаним, що Росія підтримає польську справу,
А. Чарторийський використав увесь свій політичний авторитет для досяг-
нення поставлених цілей. Він запросив відомих польських політичних
діячів І. Потоцького, Ст. Потоцького, К. Браницького, знаного вченого
Я. Снядецького і запропонував, щоб можливий збройний виступ поляків
очолив князь Й. Понятовський. А. Чарторийський прагнув залучити на
свій бік відомих магнатів і представників заможної шляхти незалежно від
їх політичних переконань. Інформація про польські наміри Олександра
І і «пулавський план» проникала в середовище заможньої шляхти, нада-
ючи надію на відродження Польщі. Поляки з прусських і австрійських
територій звертались до російського царя з проханням приєднати етнічні
польські землі під опіку самодержця. До Варшави направлялись еміса-
ри з метою приготування до збройної акції [2,с.344]. Це тривало до 16
листопада, коли Фрідріх Вільгельм ІІ знайшов порозуміння з країнами–
учасниками третьої антифранцузької коаліції. Демонстрація порозуміння
коаліції з Пруссією мала створити загрозу для Наполеона і послабити
його претензії до Австрії. А. Чарторийський передбачав нетривалість
Потсдамського договору від 3 листопада 1805 р., на основі якого Пруссія
входила до коаліції і визнавала себе складовою коаліції, якщо протягом
місяця Франція не прийме її мирних пропозицій. Для князя головним
було не допустити утворення франко– прусського союзу і виграти час, щоб
завершити військові приготування третьої коаліції [14,с.82]. Він особливо
127
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
намагався утримати союзні відносини з Англією, як найміцнішою потугою
у боротьбі з Наполеоном. Але восени 1805 р. третя коаліція, яка прагнула
покласти кінець завойовницькій політиці Наполеона, була розгромлена
Бонапартом в битві під Аустерліцем. Олександр І вирішив укласти мир на
умовах Наполеона [2,с.350]. А. Чарторийський вважав Пруссію винною
в невдачі, якої зазнали Росія і Австрія, думав, що її інтереси змушують її
шукати союзу з Францією і що війна Росії з Пруссією все одно неминуча
[13,с.206].
Загалом завжди, коли головною метою Росії ставала необхідність
перемоги над Наполеоном, князь старався зробити польську справу важ-
ливим елементом тієї політики. Він прагнув до повернення під російське
правління всіх польських земель з наданням широкої автономії. Однак
такі прагнення були нереальними в міжнародних умовах перших років
ХІХ ст.
При цьому більшість дослідників не знаходять в проектах А. Чартори-
йського жодних слідів конкретики у вирішенні польського питання.
Очевидно прагматизм у поглядах на російську політику привів його до
висновку, що в існуючих політичних реаліях незалежна Польща може
існувати тільки за підтримки однієї із великих держав. І цією державою,
на його думку, була Росія. Однак пізніші переговори в Тільзіті засвідчили
помилковість таких переконань.
Катастрофа третьої коаліції завершувала період найбільшого впливу
А. Чарторийського на управління зовнішньою політикою Росії. В кінці
грудня 1805 р. він повертається до Петербурга, формально залишаючись
керівником міністерства закордонних справ. Можна погодитись з думкою
польського історика Є. Сковронека, що в цей час фактично розпочинається
період згортання урядування і політичної активності князя в російській
столиці [15,с.236].
Поразка третьої коаліції – це була передусім військова і політична
поразка Росії, яка сприяла зростанню гегемонії Франції у Європі. Після
Аустерліца здавалося, що Наполеон вирішуватиме долю континенту.
Франція, завдяки отриманню від Австрії Далмації, почала загрожувати
впливу Росії на Балканах. Зростала небезпека територіям Росії з заходу
(у разі франко–прусського союзу) і з півдня (у разі франко–турецького
союзу). В такій ситуації Росії необхідно було напрацьовувати новий про-
ект зовнішньої політики і послідовно його реалізовувати.
В таких умовах позиції А. Чарторийського слабли і загроза від-
ставки була лише питанням часу. Це сприяло активізації противників
князя в Петербурзі. Адже вину за невдалу політику покладали на
А. Чарторийського і М. Новосільцева. Першого звинувачували у свідомій
зраді Росії, у перекручуванні намірів імперії і усуненні О. Воронцова, який
прагнув повільного обмеження сил Франції. Князь чекав, що Олександр
І запропонує йому піти у відставку. Однак цар противився тому, демон-
струючи свою незалежність від тиску вищих кіл Петербурга і не бажав
кардинально змінювати свою політику [9,с.52].
Однак невдовзі становище А. Чарторийського дещо покращилось. На
початку 1806 р. він подав на засідання уряду два меморіали з аналізом
зовнішньої політики Росії протягом 1804–1805рр. і перспектив на най-
ближчий рік. Полемізуючи зі своїми опонентами, автор захищав засади
своєї політики у 1804–1805 рр. і доводив, що вона виходила з інтересів
російського самодержавства, ані словом не згадуючи про польський про-
ект [15,с.241].
128
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Найбільшої небезпеки, на думку Чарторийського, варто було очікувати
з півдня, де формувався франко–турецький союз. Для протидії можливій
експансії, перш за все, з боку Туреччини, він пропонував поглиблення
співпраці з народами Балкан, а також посилення Чорноморського флоту
і концентрацію армії на кордоні з Молдовою [15,с.242]. А до того він пере-
конував у необхідності вести мирні переговори з Францією, одночасно
декларувати непоступливість у стосунках з Наполеоном і прагнути до
порозуміння з Англією, з Австрією, Швецією і Пруссією [15,с.242].
Засідання уряду у січні 1806 р. за участю царя продемонстрували,
що більшість критично ставилась до концептуальних засад зовнішньої
політики міністра. Лише П. Строганов, П. Завадовський і В. Кочубей під-
тримали і бажали успіху А. Чарторийському. Але і вони рекомендували
політику на Балканах обмежити виключно боротьбою з французькими
впливами, а в польському питанні зайняли негативну позицію. Вони
скептично оцінювали можливості поляків у боротьбі за незалежність і
пропонували порозумітись з Пруссією з метою протистояння польським
планам Наполеона [5,с.43]. Більшість уряду виступала за цілковитий
перегляд попередньої і впровадження більш еластичної зовнішньої полі-
тики. Головним аспектом політичної лінії, пропонованої опонентами, був
пошук можливостей союзу з Францією навіть незалежно від Лондона.
О. Куракін висловлював надію, що російсько–французьке порозуміння
вирішувало б долю Європи [5,с.44]. Все це свідчило про певні розбіжності
між А. Чарторийським і царем та його оточенням.
На початку 1806 р. значно зросло занепокоєння Росії французькою
політикою на Балканах. А. Чарторийський дізнався про плани Наполеона
щодо поділу Туреччини і захоплення Далмації і, відповідно, підготовки
наступу на Росію з півдня. Тому Росія повинна була підтримувати серб-
ський антитурецький рух. Хоч офіційно А. Чарторийський заявляв про
дотримання миру з Туреччиною, але насправді готував радикальні зміни
російської політики. У січні 1806 р. він напрацював широкий план бал-
канської політики.
Перша частина плану передбачала тісну співпрацю Англії і Росії з
метою обмеження впливів Франції на Туреччину. Друга частина плану
наголошувала, що для Росії бажане приєднання Молдавії, Волощини і
Бессарабії і утворення федерації балканських народів під зверхністю Росії.
Реалізація другої частини плану мала наступити у випадку початку війни з
Туреччиною [15,с.251]. Однак під впливом Олександра І та його оточення,
які стояло на позиціях порозуміння з Францією, А. Чарторийський також
почав говорити про необхідність переговорів з Наполеоном [15,с.260].
Наступні події міжнародного життя відбувалися вже без участі
А. Чарторийського, як міністра закордонних справ Росії. 4 липня 1806 р.
МЗС повідомило дипломатичний світ про його відставку. Причиною від-
ставки стали концептуальні розбіжності між ним і царем. Князь прагнув до
активної політики на всіх напрямках, з опорою на співпрацю з Британією.
Натомість цар наполягав на позиції очікування, пасивності. Він не
вірив у прихильність Англії, сподіваючись на порозуміння з Пруссією.
А. Чарторийський наполягав на підготовці до війни з Туреччиною, пози-
тивний результат від якої мав сприяти утворенню великої федерації, яка
мала поширитись на всіх слов’ян і греків, як єдиної перешкоди Наполеону.
Війну з Францією він вважав неминучою, а її відсунення на 2–3 роки
принесло б, на його думку, користь лише Наполеону.
Отже, п’ятирічна діяльність А. Чарторийського на чолі російського
зовнішньополітичного відомства закінчилася поразкою більшості його
129
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
планів. Дві антифранцузькі коаліції, до організації яких долучався князь,
не могли здолати силу Наполеона. Рішуча зміна курсу російської політики
у 1807 р. йшла в розріз з засадами політики А. Чарторийського, які оста-
точно відходили в минуле. В практичній діяльності А. Чарторийський не
досяг жодних успіхів. На нього покладається відповідальність і за невдалу
зовнішню політику Росії в 1804–1805 рр. Він не завжди вірно прогнозував
розвиток подій, а його постулати в польській справі йшли в розріз з інтер-
есами Росії. Однак політичне фіаско А. Чарторийського було спричинене
не так особистісними чи зовнішніми факторами, як внутрішньодержавни-
ми – на його діяльність істотний вплив справляв російський абсолютизм.
Олександр І проводив надто непослідовну політику, вдавався до різких її
змін, часто всупереч позиції професійних дипломатів.
Широка політична діяльність А. Чарторийського мала і позитивні
результати. Він створив широкі проекти змін у міжнародних відносинах,
протиставивши їх політиці Наполеона. Князь виступав противником напо-
леонівської політичної системи і політичної структури, яку нав’язував
французький імператор Європі. Діючи в умовах найбільших успіхів
Наполеона і кардинальних змін у європейській політиці А. Чарторийський
піднімав на боротьбу з наполеонівськими порядками за допомогою засобів
зовнішньої політики і пропаганди.
Князь А. Чарторийський був представником аристократичного
лібералізму. Він стояв на позиціях формування влади у відповідності із
суспільною думкою та інтересами населення, а влада, своєю чергою, пови-
нна була діяти згідно норм конституції. А. Чарторийський належав до тієї
групи освіченої аристократії, яка розуміла безнадійність відвертої бороть-
би за знищення всіх завоювань Французької революції і неможливість
повернення до старих порядків. Однак у правлінні Бонапарта він бачив
межу революції і прагнув послабити її вплив у Європі. Ідеї політичного
лібералізму і ґрунтовних змін міжнародних відносин були протиставлені
диктатурі Бонапарта.
А. Чарторийський належав до політиків творчих, здатних вибу-
довувати широкі плани і шукати практичні шляхи їх реалізації. Його
проекти ставили багато питань і дивились у майбутнє, спрямовувались на
обмеження та послаблення впливу Франції або створювали умови, які б
унеможливлювали перебудову політичної структури Європи в інтересах
однієї держави. У 1802–1805 рр. Чарторийський напрацьовував широкі
плани утворення європейської федерації. На противагу наполеонівській
політиці, А. Чарторийський, прагнув будувати міжнародну політику на
засадах міжнародного права, раціональних і моральних принципах, які
б гарантували тривалий мир, безпеку і справедливість всім державам і
народам.
Князь хотів волі і незалежності для свого народу, але як представник
зовнішньополітичного відомства російської імперії не міг реалізувати
цього не лише в практичних діях, але й чітко виразити в своїх політичних
проектах. Відомий «пулавський план» передбачав приєднання польських
земель, які перебували у складі Пруссії, до Росії, як складової частини
імперії, а не можливість утворення самостійної держави.
Список використаних джерел
1. Влчек Р. Адам Ежи Чарторыйский и политика российского императора Александра
І (идеи европейского единства) / Р. Влчек // Evropa. – 2006. – № 2(19). – С.153–158.
2. Внешняя политика России. XIX – начало XX вв.: Документы Министерства
иностранных дел. – М., 1960. – Серия 1. – Т.2 (1801–1815). – 582 с.
130
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
3. Гетка–Кениг М. Поляки на вершинах власти в царской России / М. Гетка–Кениг //
Новая Польша. – 2009. – № 5. – С.36–44.
4. Дегоев В. Внешняя плитика Росии и международные системы: 1700–1918 гг. /
В. Дегоев. – М., 2004. – 496 с.
5. Корнилов И. Князь Адам Чарторыйский / И. Корнилов. – М., 1896. –
102 с.
6. Крисань М. Адам Єжи Чарторийський / М. Крисань // Вопросы истории. –
2002. – № 2. – С.58–68.
7. Новак А. Европа народов – взгляд Адама Ежи Чарторыйского / А. Новак //
Evropa. – 2001. – № 1(1). – С.35–64.
8. Орлик О. «Европейская идея» Александра I / О. Орлик // Новая и новейшая
история. – 1997. – № 4. – С.46–48.
9. Хартли Дж. Александр І / Дж. Хартли. – Ростов–на–Дону, 1998. – 196 с.
10. Bieliński J. Źywot ks. Adama Jerzego Czartoryskiego / J. Bieliński. – Warszawa,
1905. – T.2. – 131 s.
11. Handelsman M. Adam Czartoryski / M. Handelsman. – T. 1. – Warszawa, 1948. –
192 s.
12. Kukiel M. Książę Adam / M. Kukiel. – Warszawa, 1993. – 112 s.
13. Pamiętniki ks. Adama Czartoryskiego i korespondencja jego z cezarzem Aleksandrem
I. – T. 2. – Kraków, 1905. – 243 c.
14. Skowronek J. Adam Jerzy Czartoryski 1770–1861 / J. Skowronek. – Warszawa,
1994. – 353 s.
15. Skowronek J. Antynapoleońskie koncepcje Czartoryskiego / J. Skowronek. –
Warszawa, 1969. – 382 s.
Павлюк В.В. Внешнеполитические ориентиры Адама Чарторыйского на
дипломатической службе Российской империи
Проанализированы взгляды и практические действия польского политичес-
кого деятеля А. Чарторыйского как главы российской дипломатии. Отражено
его видение пути развития европейских народов в период обострения
международных отношений в начале XIX в.
Ключевые слова: внешняя политика, дипломатия, коалиция, польский
вопрос.
Pavlyjk, V.V. Adam Czartoryski foreign policy goals in the diplomatic service
in the Russian Empire
The article analyzes the views and actions of the Polish political figure A. Czartoryski
as heads of Russian diplomacy. Showing his vision towards the development of
European nations during the aggravation of international relations in the early
nineteenth century.
Key words: foreign policy, diplomacy, the coalition, the Polish question.
131
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 94(100) Чернявський В.В.
Дефіцит робочої сили на німецькому
ринку праці та поразка Третього рейха
в Другий світовій війні
Велика Вітчизняна війна розглядається як суперетнічний
конфлікт, вирішальну роль в якому відіграла здатність
забезпечувати армію солдатами а промисловість дешевою
робочою силою при постійному зростанні темпів і обсягів
виробництва.
Ключові слова: Третій рейх, Друга світова війна, Велика Вітчизняна війна,
примусова праця, остарбайтери.
(стаття друкується мовою оригіналу)
Чернявский В.В.
Дефицит рабочей силы на немецком
рынке труда и поражение Третьего рейха
во Второй мировой войне
Великая Отечественная война рассматривается как супер-
этнический конфликт, решающую роль в котором сыграла
способность обеспечивать армию солдатами а промышлен-
ность дешевой рабочей силой при постоянном увеличении
темпов и объёмов производства.
Ключевые слова: Третий рейх, Вторая мировая война, Великая
Отечественная война, принудительный труд, остарбайтеры.
Существенным отличием Второй мировой войны от Первой есть её
ярко выраженный дуалистический характер. С одной стороны – 1 сентя-
бря 1939 года началась борьба за гегемонию в Европе. Она окончилась
безусловной победой Третьего рейха, который овладел практически
всем промышленным и человеческим потенциалом материка. Уже
к концу 1940 года Англия была не в состоянии как–либо пошатнуть
владычество Германии. С другой стороны – 22 июня 1941 года нача-
лась Великая Отечественная война, которую логично рассматривать
132
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
как столкновение двух разных цивилизаций, культур и мировоззрений.
Как все суперэтнические конфликты война между СССР и фашистской
Германией с самого начала была направлена на истребление и ассимиля-
цию инородной общности. С точки зрения геополитики и политэкономии
абсурдно рассматривать данный конфликт как войну двух тоталитарных
государств. 22 июня 1941 А.Гитлер обрушил на советский народ всю
промышленную и техническую мощь Европы. За 65 лет мы успели посмо-
треть на Великую Отечественную войну с разных сторон: как на борьбу
идеологий, военно–промышленных и научно–технических комплексов,
военных стратегий и так далее. В рамках данной статьи мы бы хотели
предложить новое видение данной проблемы, а именно: рассматриваем
эту войну как борьбу «жизненных потенций» двух цивилизаций. Под
понятием «жизненная потенция» подразумевается способность обес-
печить армию солдатами, а промышленность – дешевой рабочей силой
в условиях масштабного военного конфликта и стресса во всех сферах
общественной жизни.
В результате летне–осенней военной кампании 1941 года немецко–
фашистскими захватчиками была оккупирована наиболее населенная
часть Советского Союза, на которой проживало 40% населения страны
или 78.686.400 человек. Потеря такого количества населения ставила
под сомнение возможность дальнейших боевых действий, учитывая
катастрофическое положение на фронте. Теоретически, Третий рейх
состоянием на ноябрь 1941 года имел огромный резерв рабочей силы
в виде населения оккупированных европейских стран, за счёт которых
можно было компенсировать нехватку рабочих рук, вызванную мобили-
зацией мужского населения в состав действующей армии. Но Германии
так и не удалось справиться с дефицитом рабочей силы на протяжении
всей войны, несмотря на то, что количество одних иностранных рабочих в
1944 году составило 7.615.970. В то же время советскому обществу удалось
в кратчайшие сроки развернуть в глубоком тылу 1360 эвакуированных
предприятий и уже к 1942 году обеспечить постоянный прирост
промышленной продукции, необходимой фронту.
Ещё в 1933 году Германия имела 6 млн. безработных, число которых
стремительно сокращалось и к 1937 году составило 1 млн. Именно тогда
стало ясно, что возрождение военного могущества рейха не обойдётся
без привлечения иностранной рабочей силы. В 1939 году количество
иностранцев задействованных в экономике рейха достигло 939 тысяч.
Ещё сильней дефицит рабочей силы обострился в мае 1941 года после
мобилизации в армию 2 млн. человек. Уже в сентябре хозяйство Германии
недосчиталось 2.6 млн. рабочих. С этого момента всякая новая мобилиза-
ция провоцировала вакуум на немецком рынке труда, заполнить который
собственными человеческими ресурсами в условиях военного времени
не представлялось возможным. Германия уже в середине 1943 года не
имела возможности соперничать с советским военно–промышленным
комплексом из–за хронической нехватки рабочей силы.
Нехватка рабочих рук стала традиционным явлением для немецкой
экономики, начиная с 1910 года. Причины, вызвавшие данный феномен,
условно можно разделить на три группы.
1. Промышленный переворот и народонаселение Германии.
Германия была одной из последних ведущих западноевропейских стран,
которая приступила к созданию мощной промышленной инфраструктуры,
133
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ориентированной в первую очередь на нужды армии. Индустриализация,
начавшаяся в 1840 году, уже в течении следующих сорока лет оформилась
двумя промышленными переворотами 1873 и 1880 – х годов. Всего менее
чем за 50 лет Германия превратилась из аграрной страны в индустриально-
го гиганта с мошной научно–технической базой и военно–промышленным
комплексом. Бурное развитие немецкой экономики в 1840–1910 годах
спровоцировало крушение традиционного сословного общества, что в пер-
вую очередь отразилось на институте семьи. В условиях промышленных
городов существование большой многодетной семьи стало невозможным,
вследствие чего изменилась привычная репродуктивная модель, что в
конечном счете стало причиной общегерманского спада рождаемости в
1910 году. Помимо этого, после Франко–Прусской войны и образования
единой Германии темпы развития тяжёлой промышленности значительно
обгоняли естественный прирост населения. Накануне Первой мировой
войны немецкий народ был уже не в состоянии полностью обеспечить
рабочей силой собственную экономику, что и заставило руководство
кайзеровской Германии обратиться к иностранным трудовым ресурсам. В
1914 году в Германской империи работало 500 тис. иностранных рабочих,
в основном поляков, украинцев и белорусов с австрийским подданством.
Данная проблема стала острее в годы Первой мировой войны, когда
Германия со своим 67–миллионным населением оказалась не в состо-
янии обеспечить промышленность рабочей силой в условиях массовых
мобилизаций мужского населения на фронт. В 1916 году во избежание
экономического коллапса был принят «План Гинденбурга», по которо-
му из оккупированных территорий России, Бельгии и Франции было
вывезено около полумиллиона гражданских лиц для хозяйственных нужд
Германии. Дефицит рабочей силы не удалось преодолеть на протяжении
всей войны, особенно остро он ощущался в сельском хозяйстве. Спустя 23
года Третий рейх оказался в аналогичной ситуации, только значительно
больших масштабов.
2. Влияние Первой мировой войны на трудовые ресурсы Германии.
Первая мировая война оказала разрушительное воздействие на структуру
населения Германии. В 1915–1919 годах в связи с тяжелой экономической
ситуацией была зафиксирована одна из самых низких рождаемостей за
последние 50 лет. Помимо этого, демографический кризис не спадал
до 1924 года, что в значительной мере было спровоцировано гибелью
сотен тысяч женатых мужчин на фронте. Помимо этого, среди людей,
родившихся с 1915 по 1924 год, наблюдался необъяснимо высокий про-
цент детей–инвалидов. Также заметно сократилось рождение мужчин. К
примеру, в послевоенной Австрии количество новорожденных мальчиков
уменьшилось на 340 тысяч, вследствие чего изменилась половая структура
населения. Если в 1910 году на 1000 мужчин приходилось 1026 женщин,
то в 1919 – уже 1101 [2,с.214]. Все перечисленные изменения коснулись
в первую очередь молодёжи, людей, которым в 1939 году исполнилось
бы 20– 25 лет. Именно это поколение должно было обеспечить заводы
рабочими, а фронт – солдатами, что, безусловно, аккумулировало дефи-
цит рабочей силы.
3. Возрождение военного могущества Германии. Темпы эконо-
мического прироста в Третьем рейхе существенно увеличились
только в 1935 году с началом гонки вооружений. Уже к 1938 году
собственные трудовые ресурсы Германии не удовлетворяли потребностей
134
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
военно–промышленного комплекса и других хозяйственных отраслей.
Нарастающий дефицит рабочей силы в значительной мере был спрово-
цирован формированием Вермахта в 1933–1939 годах, поскольку лица,
родившиеся с 1901 по 1914 год, не проходили никакой военной подготовки.
Поэтому в годы Первой мировой войны приходилось обращаться к млад-
шим возрастам, вследствие чего германская промышленность лишилась
сотен тысяч квалифицированных рабочих. Всего за 6 лет фашистам уда-
лось восстановить обороноспособность страны, но уже в начале 1939 года
количество иностранных рабочих составило 939 тысяч, и в дальнейшем
их число удваивалось ежегодно.
Таким образом, нехватка рабочей силы в Третьем рейхе была
обусловлена историческими процессами ХIХ ст., связанными с гипертро-
фированной индустриализацией экономики. Мировая война подорвала
«жизненную силу» поколения, молодость которого как раз пришлась на
1939–1945 годы. Вышеописанные явления характерны для всех развитых
западноевропейских стран. К примеру, во время Первой мировой войны
вся Западная Европа потеряла 8% мужских трудовых ресурсов. Германия
являлась наиболее активно развивающейся частью европейской цивили-
зации в конце ХIХ – ХХ вв. О.Шпенглер в своей книге «Время решений»
утверждал, что экономика всего Европейского мира испытывает кризис,
аналогичный культурному, первопричину которого он видел в развитии
либерализма и рабочего движения [4,с.137]. Быстрые темпы прироста
промышленного производства на начальных этапах индустриализации
обеспечивались наличием большого количества дешевой рабочей силы,
при ненормированном рабочем дне. С начала ХIХ века сперва в Англии,
а потом по всей Европе наметилась тенденция к сокращению трудового
дня и увеличению заработных плат промышленным рабочим. По мнению
О.Шпенглера, именно эти два обстоятельства сыграли ключевую роль в
упадке хозяйственной системы Европы, ибо сокращение рабочей недели и
выплаты чрезмерно больших зарплат стали составляющей политической
борьбы в условиях либеральной демократии. Соперничество политических
сил свелось к заигрыванию с плебсом и демагогии. По существу, голоса на
выборах стали покупаться обещаниями поднять оклады, урезать трудовую
неделю, улучшить соцстрахование. Но все вышеописанные политические
процессы никак не соизмерялись с экономическими реалиями, что делало
труд рабочего непомерно дорогим. В Германии аналогичные процессы
протекали уже в 1867 году. Был установлен 12–часовой рабочий день,
а накануне Первой мировой войны рабочая неделя составляла 54 часа
[1,с.286]. О.Шпенглер считал, что после 1918 года немецкая экономика уже
находилась в состоянии разложения. Но в такой ситуации справедливым
будет вопрос: почему во время двух мировых войн вышеописанные про-
тиворечия проявились только в Германии? Дело в том, что подорожание
труда вызвало резкую потребность в сокращении количества рабочей
силы. Это достигалось за счет технологизации производства, но в основном
благодаря переносу производства в колонии, где оклады промышленных
рабочих были значительно ниже, чем в метрополии, поскольку на момент
вступления Германии в фазу активного индустриального развития все
колониальные владения уже были разделены между ведущими державами
Европы. Поэтому возникновение дефицита рабочей силы должно было в
первую очередь коснуться именно немецкой экономики.
135
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Таким образом, Третий рейх в момент нападения на СССР не рас- Так, например, случилось после разгрома немецких войск под Сталинградом,
полагал человеческими ресурсами, способными выдержать затяжной а в период летне–осенней военной кампании 1943 года, когда потери вермахта
масштабный военный конфликт. Наша победа в Великой Отечественной составили 900 тысяч солдат и офицеров, новая мобилизация могла стать при-
войне во многом была предопределена внутренним демографическим чиной остановки производства, если бы не массовые депортации населения
потенциалом и наличием дешевой рабочей силы. Россия понесла в Первую оккупированных районов СССР в рейх.
мировую войну колоссальные потери, всего около 3.3 млн. человек, к В Великой Отечественной войне советский народ одержал победу над
ним следует приплюсовать свыше 10 млн. жертв Гражданской войны. врагом, который превосходил его численно, экономически и технически.
Но в отличие от Западной Европы в Советском Союзе в период с 1919 по Да, это стоило колоссальных потерь, но, с другой стороны, способность и
1924 год сохранялась высокая рождаемость. Так, например, в 1915–1919 стремление пойти на них и стало проявлением той «жизненной потенции»,
годах коэффициент рождаемости в России составил 32.3, в 1920 – 1924 которою к тому времени западный человек уже не обладал. Выражаясь
37.8. Германия в те же годы имела показатель 16.8 и 23.2 соответственно словами А.Шопенгауэра, победила та общность, чья «воля к жизни»
[3,с.28]. СССР обладал куда большим количеством молодых людей, на оказалась сильней. Спустя 65 лет после Великой Победы мы должны
которых в 1941–1945 гг. легли основные тягости фронта и тылового про- понимать и гордится этим.
изводства. Не менее важным преимуществом стало наличие дешевого
неприхотливого рабочего, который был создан во время форсированной Список використаних джерел
индустриализации. Именно это обстоятельство, по мнению О.Шпенглера, 1. У. Дирмаель Краткая история Германии. М.: Евразия, 2008. – 542 с.
и делало СССР одной из самых стабильных держав в мире. Германия, 2. Б.Ц. Урланис История военных потерь. Москва–Минск: Полигон–АСТ,
несмотря на то, что политика НСДАП полностью свернула деятельность 1998. – 546 с.
профсоюзов, заменив их «рабочим фронтом», продолжала выплачивать 3. В.Фишер Европа: экономика, общество и государства 1914–1980. М.:
непомерно высокие заработные платы. На самом деле снижение рабочих Владос, 1999. – 368 с.
окладов имело незначительные масштабы. Так, в 1932 году средний зара- 4. О.Шпенглер Время решений. Екатеринбург: У–Фактория , 2007. – 224 с.
боток рабочего составлял 20,4 цента в час, в 1936 г. он снизился всего на
1.1 цента. Как не парадоксально, даже заработные платы остарбайтеров в Chernyavskiy, V.V. Deficit of the labour on German market of the labor and
некоторых отдельных случаях достигали 100 и более марок. Только этих defeat Third Reich in ІІ World War
двух обстоятельств было бы вполне достаточно для поражения рейха в The Great Patriotic War is seen as super ethnic conflict. The decisive role here played
случае затягивания войны. the ability of providing the army soldiers, and the industry of cheap labor force with
Всего в 1941–1945 годах в Красную армию было призвано 34 млн. a constant increase in the rate and volume of production.
человек или 17% от общего числа населения. Германия за годы Второй Key words: The Third Reich, World War II, the Great Patriotic War, forced labor,
мировой войны призвала более 21 млн. человек или 20% населения. При OST–Arbeiter.
этом, как мы уже отмечали, Третий рейх мог призывать куда больше
солдат, имея в своём распоряжении трудовые ресурсы оккупированных
европейских стран, но всякая новая мобилизация провоцировала ката-
строфическую нехватку рабочей силы. Так, например, уже в сентябре 1941
года хозяйство рейха ощущало нехватку 2.6 млн. рабочих. Состоянием
на декабрь 1941 года потери вермахта на восточном фронте составили
772078 человек. Контрнаступление под Москвой добавило к этой цифре
ещё 300 тысяч солдат и офицеров, что в условиях перехода от «блицкрига»
к концепции затяжной войны требовало новой массовой мобилизации в
армию. С этого момента руководство рейха пыталось решить проблему
нехватки рабочих рук за счёт оккупированных западных территорий
СССР. Всего на протяжении войны «Имперское бюро по использованию
рабочей силы» провело четыре вербовочные кампании по набору рабочей
силы в Европе и на оккупированных советских территориях. Первая дли-
лась с апреля по сентябрь 1942 года, вторая – с сентября 1942 до января
1943, третья проводилась в 1943, четвертая – в 1944 годах. При этом нельзя
сказать, что использование принудительного труда советских, французских,
польских, бельгийских и многих других рабочих было не эффективным.
Например, Министерство вооружений и боеприпасов под руководством
А. Шпеера достигло существенных результатов, используя иностранных рабо-
чих. Всякое новое поражение немецких войск вызывало очередной кризис на
рынке труда, который ставил под угрозу всю немецкую военную экономику.

136 137
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК:070:355(091)(477) Луньков А.В.
Південна Осетія в локальних
конфліктах: історична ретроспектива
На основі опублікованих документів і сучасної наукової літе-
ратури досліджується проблема набуття Південною Осетією
державного статусу, а також розкрито та узагальнено перебіг
локальних конфліктів, які відбувалися на території Південної
Осетії.
Ключові слова: Південна Осетія, етнополітика, національне
питання, локальні збройні конфлікти, Республіка Грузія.
Окремі аспекти етнополітичного конфлікту між осетинами та грузина-
ми на території колишньої Грузинської РСР знайшли своє відображення у
поодиноких наукових працях вітчизняних дослідників[7;12]. Однак не всі
питання, що стосуються причин протистояння осетинського етносу офі-
ційній владі Грузії та наслідків цього процесу, дістали належне висвітлення
у науковій літературі. Республіка Грузія (Сакартвелос Республіка) – це
багатонаціональна держава з чисельністю населення 4,9 млн. осіб (2002
рік). Грузини складають 70% населення, інші 30% – представники 80
національностей. Серед найчисельніших – осетини – 3%[7,с.67].
У другій половині XVIII століття народи Закавказзя звернулися
з проханням до Російської імперії про військову допомогу. 24 липня
1783 року було підписано Георгіївський трактат (договір між царатом
Кахетія–Картлі та Росією). Згідно з договором цар Іраклій II відмовлявся
від васальної залежності Персії або іншої держави та зобов’язувався від
свого імені та своїх наступників не визнавати над собою іншої влади, крім
влади російських імператорів. У свою чергу Російська імперія ручалася
за цілісність земель Грузії і її захисту від ворогів. Грузинським підданим
надавались однакові права з підданими Росії – торгувати, пересуватися
та оселятися на території Росії[10,с.394–395].
З метою захисту Грузії від загрози поневолення Персією та
Туреччиною, син Іраклія II – Георгій XII навмисно вирішив обмежити
свій суверенітет і попросив Павла I про повне приєднання Грузії до Росії.
18 грудня 1800 року імператор Павло I підписав Маніфест про приєднання
Грузії до Росії. 12 вересня 1801 року вже Олександр II підписав новий
Маніфест про добровільне приєднання Грузії до Росії та Положення
про керування Грузією. Ці документи були початком створення нової
системи керування за зразком адміністративного апарату внутрішніх
губерній Росії[10,с.403–405;3,с.39;26,с. 365]. 25 квітня 1804 року російське
підданство прийняло Імеретинське князівство. Після перемоги Росії у
російсько–перській війні 1804–1813 років під владу російської короні
138
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
перейшли князівства Абхазія та Мегрелія, після російсько–турецької
війни 1877–1878 років Аджарія[27,с.798].
Отже, боротьба закавказьких народів, зокрема Грузії, проти турецького
та перського утиску закінчилася приєднанням їх до Росії. Це позбавило
аристократію Грузії політичної влади, а країни державності та означало
встановлення колоніального режиму. Не просто налагоджувались стосун-
ки російської влади з новими підданими: відбулася низка повстань осетин,
хевсурів, пшанів, населення Кахетії у 1810 – 1812 роках, в Імеретії та Гурії
у 1819 – 1820 роках, в Абхазії у 1820–ті роки[10,с.427 – 438].
Варто підкреслити, що з XIII століття на північних та південних схилах
Центрального Кавказу поруч з грузинами оселилися осетини (алани). Це
був єдиний народ, який розділяли не державні кордони, а Центральний
Кавказький хребет. З початку 1750 року і до кінця 1751 року відбувалися
переговори між осетинським посольством та російським імператором про
приєднання Осетії до Росії. У 1774 році осетини добровільно увійшли
до складу Російської імперії, але реальне російське підданство південні
осетини отримали лише у 1801 році. Мешканці Південної Осетії вна-
слідок того, що вони розташовувались поряд з Картлійським царатом,
перебували у залежності від грузинських феодалів[14,с.254;6,с.266].
Не враховуючи етнічних особливостей Росія створила дві губернії –
Кутаїську та Тифліську[23,с.266]. У такому стані Грузія перебувала до
розпаду Російської імперії.
Реакцією Закавказзя на жовтневу революцію було створення
у Тифлісі (Тбілісі) 28 листопада 1917 року антибільшовицького
Закавказького Комісаріату, який 22 квітня 1918 року проголосив неза-
лежну Закавказьку Демократичну Федеративну Республіку (ЗДФР). До
неї повинні були увійти усі закавказькі території колишньої Російської
імперії[4,с.212;11,с.272]. Однак, 26 травня 1918 року Закавказький
сейм, припинив існування Закавказької Демократичної Федеративної
Республіки. У той же день грузинські Національні збори проголосили
незалежну Демократичну Республіку Грузію (ДРГ), а 28 травня виникли
Вірменська та Азербайджанська республіки. Але незалежність цих нових
держав була недовгою. Дуже швидко турецьке військо захопило більшу
частину Вірменії і Азербайджану. Грузія звернулася за допомогою до
союзника Туреччини – Німеччини і 28 травня 1918 року було підписано
договір. Німеччина зобов’язувалася захистити Грузію від турецького
вторгнення[4,с.145].
Отже, влітку 1918 року Закавказзя було поділено між Німеччиною та
Туреччиною, але розпад блоку держав Центральної Європи восени того
ж року призвів до того, що німецьке та турецьке панування змінилося
британським. На запрошення уряду ДРГ військо Великобританії напри-
кінці 1918 року увійшло до Грузії. Але внаслідок складної ситуації у цьому
регіоні в серпні 1919 року Великобританія розпочала вивід своїх військ
із Закавказзя[4,с.275].
Навесні 1920 року прокомуністичні сили Азербайджану здійснили
заколот в Баку, який негайно підтримала Червона армія. За таким же сце-
нарієм наприкінці 1920 року Червона армія увійшла до Вірменії і штиками
встановила радянську владу. В цих умовах ДРГ знайшла порозуміння з
Росією. 7 травня 1920 року підписано договір між Російською Радянською
139
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Федеративною Соціалістичною Республікою (РРФСР) та Демократичною
Республікою Грузією про недопущення на своїй території існування анти-
грузинських та антирадянських угрупувань та організацій[4,с.352]. Проте,
8 червня 1920 року на мітингу в Цхінвалі(адміністративному центрі
Південної Осетії) було проголошено радянську владу. Більшовицький
Революційний комітет звернувся до Народного комісаріату закордонних
справ РРФСР з проханням приєднати Південну Осетію до Радянської
Росії. Але уряд Грузії придушив це повстання[16,с.235,251]. Однак, 16
лютого 1921 року більшовики Грузії здійснивши переворот проголосили
Соціалістичну Радянську Республіку Грузію(СРРГ), і звернулися до Росії
за допомогою[15,с.171]. 18 лютого 1921 року 11–а армія (понад 40 тис.
багнетів, 196 гармат, 1065 кулеметів, 7 бронепотягів, 8 танків та 50 літаків)
окупувала Грузію і «встановила» радянську владу[4,с.585].
21 травня 1921 року СРРГ уклала угоду з РРФСР про військово–
господарський союз. У березні 1922 року було ухвалено Конституцію
СРРГ, в якій було зазначено, що «до складу СРРГ входять на основі добро-
вільного самовизначення Автономна Соціалістична Радянська Республіка
Аджарія, Автономна область Південної Осетії та Соціалістична Радянська
Республіка Абхазія, які об’єднуються з Соціалістичною Радянською
Республікою Грузією на основі особливого між цими Республіками
договору»[15,с.238]. 20 квітня 1922 року Декретом Всегрузинського
Центрально–Виконавчого комітету та Ради Народних Комісарів у складі
держави було створено Південно–Осетинську автономну область(ПОАО)
[16,с.286], яка проіснувала 70 років.
У 1989 році активізація національних рухів у колишньому Радянському
Союзі призвела до надзвичайного загострення міжнаціональних відносин
у Грузії. У серпні 1989 року Верховна Рада Грузинській РСР оголосила
грузинську мову офіційною[19]. Осетинський громадський рух «Адемон
Нихас» («Народний фронт») звернувся до Ради Міністрів, Верховної
Ради СРСР та ЦК КПРС з протестом проти цього рішення і з вимогою
розглянути питання про об’єднання Північної та Південної Осетії. Згодом
Рада народних депутатів Південно–Осетинської автономної області ого-
лосила офіційною мовою осетинську. З метою захисту прав Південної
Осетії і надання конституційних гарантій автономії 10 листопада 1989
року південноосетинські депутати ухвалили рішення про перетворення
автономної області в автономну республіку у складі Грузинської РСР.
Однак президія Верховної Ради Грузинської РСР скасувала його, як
неконституційне[8;9]. У березневій постанові 1990 року «Про гарантії
захисту державного суверенітету Грузії» Верховна Рада ГРСР оголошує
незаконним та не чинним робітничо–селянський договір між ГРСР і
РРФСР від 21 травня 1921 року і договір про утворення Федеративного
Союзу Радянських Соціалістичних Республік Закавказзя від 12 березня
1922 року[17]. 20 червня 1990 року Верховна Рада ГРСР скасовує всі
закони та законодавчі акти, що були ухвалені ГРСР після 1921 року[5]. Зі
свого боку Рада народних депутатів Південної Осетії у вересні 1990 року
ухвалює Постанову про чинність Конституції СРСР та законів СРСР та
території автономії, приймає Декларацію про національний суверенітет і
проголошує Південно–Осетинську Радянську Демократичну Республіку
(ПОРДР), але Президія Верховної Ради ГРСР скасовує ці рішення[20]. У
140
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
листопаді 1990 року надзвичайна сесія Ради народних депутатів ПОРДР
заявила, що Південна Осетія повинна виступити самостійним суб’єктом
у справі підписання оновленого Союзного договору. Крім того, 9 грудня
1990 року відбулися вибори у Верховну Раду Південно–Осетинської
Республіки. 11 грудня 1990 року Верховна Рада Грузії ухвалила закон про
скасування Південно–Осетинської автономної області [8] і запровадила
в Цхінвалі та Джавському районі надзвичайний стан [18]. У ніч з 5 на 6
січня 1991 року до Цхінвалі були введені підрозділи міліції та національної
гвардії Грузії. Зіткнувшись зі спротивом осетинських загонів самообо-
рони через три тижні грузинські формування залишили місто. 7 січня
1991 року Президент СРСР М. Горбачов підписав Указ, що скасовував
як рішення Верховної Ради Південної Осетії про проголошення респу-
бліки, так і рішення грузинської Верховної Ради про відміну автономії
Південної Осетії. Крім того, Указ вимагав вивести з території автономної
області всі збройні формування Грузії за винятком внутрішніх військ
МВС СРСР[24]. 23 березня 1991 року відбулися спільні Збори депутатів
Південної Осетії всіх рівнів, на яких було вирішено повернутися до статусу
автономної області. Тим часом кровопролиття в зоні конфлікту посилю-
валося. Число жертв конфлікту з 6 січня 1991 року по 1 вересня 1991 року
досягло 209 осіб, 460 мирних мешканців були поранені, ще 150 пропали
без вісті. Багато грузинів залишили свої домівки і втекли на територію
Грузії[21]. 1 вересня 1991 року сесія Ради народних депутатів Південної
Осетії скасувала рішення Зборів депутатів всіх рівнів від 4 травня 1991
року та відновила статус республіки, яка отримала нову назву – Республіка
Південна Осетія (РПО). У грудні 1991 року внутрішні війська МВС
СРСР залишили Цхінвалі. З цього часу Південна Осетія стала заруч-
ницею геостратегічних прагнень новостворених держав, які виникли на
пострадянському просторі – Російської Федерації та Республіки Грузії.
Це, головним чином, обумовлено географічним розташуванням Південної
Осетії, що знаходиться на південному схилі Центрального Кавказького
хребта і зв’язує південь Російської Федерації з Закавказзям та Малою
Азією. Військово–Осетинський шлях забезпечує транзит товарів, зокре-
ма нафти(понад 1млн. тонн на рік) із Росії до порту Батумі. Крім того
колишній Закавказький військовий округ було реорганізовано у Групу
Російських військ в Закавказзі(ГРВЗ), що сприяло реалізації планів
створення єдиної системи протиракетної та протиповітряної системи
СНД. Саме Транскам забезпечувала безперебійне постачання російських
військових баз у повному обсязі[1].
29 травня 1992 року Верховна Рада Республіки Південна Осетія
ухвалила Акт про державну незалежність. 24 червня 1992 року у м.
Сочі Президент Російської Федерації Б. Єльцин та Голова Державної
Ради Республіки Грузія Е. Шеварднадзе підписали чотирьохсторонню
(російсько–грузинсько–північноосетинську–південноосетинську)
Дагомиську угоду про принципи урегулювання грузино–осетинського
конфлікту[21]. 14 липня 1992 року у зону грузино–осетинського кон-
флікту на основі міжнародних домовленостей, були введені збройні
підрозділи Змішаних сил з підтримки миру (ЗСПМ), що складалися
з одного мотострілецького батальйону від Грузії, Республіки Північна
Осетія та Російської Федерації. Загальне керівництво ЗСПМ здійснював
141
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Об’єднаний штаб. Рішенням Змішаної контрольної комісії(ЗКК) від 6
грудня 1994 року гарантом стабільності в зоні конфлікту став російський
батальйон миротворчих сил (600 військовослужбовців зі складу 27–ї
мотострілецької дивізії РФ[12,с.329]. Після підписання Дагомиської угоди
Південна Осетія фактично стала державним утворенням. 2 листопада 1993
року чергова сесія Верховної Ради ухвалила Конституцію Республіки
Південна Осетія, а 5 червня 1995 року було ухвалено державний гімн.
10 листопада 1996 року відбулися перші всенародні вибори президента
Південної Осетії[21].
У жовтні 1995 року за посередництвом Росії та ОБСЄ між грузин-
ською та осетинською сторонами розпочалися переговори щодо мирного
урегулювання конфлікту. Ситуація стабілізувалася, але керівництво Грузії
і далі продовжувало розглядати Південну Осетію як свою адміністративну
одиницю. З обранням Президентом Грузії М. Саакашвілі розпочалося чер-
гове загострення ситуації в регіоні. Влітку 2008 року військово–політичне
керівництво Грузії вирішило «встановити конституційний лад» на
території Південної Осетії за допомогою армії. Як свідчить німецький
журнал «Шпігель», вранці 7 серпня 2008 року на кордоні з Південною
Осетією було зосереджено майже 12 тисяч військовослужбовців та 75
танків[22,с.24].
Причини виникнення та хід збройного конфлікту десять місяців
вивчала «Незалежна міжнародна комісія з виявлення обставин конфлікту
в Грузії» (IIFFMCG) під егідою Євросоюзу. Головний висновок Комісії:
«Грузія розпочала війну, коли завдала ракетно–артилерійського удару по
Цхінвалі вночі з 7 на 8 серпня»[25]. Росія не залишилася осторонь зброй-
ного конфлікту, тому що «Оскільки грузинське військо атакувало базу
російських миротворчих сил у Цхінвалі, то Росія, відповідно до статті 51
Статуту ООН, мала право на самооборону»[13]. Вже 8 серпня 2008 року,
не очікуючи результатів від дипломатичних заходів, до Південної Осетії
увійшли танки 58–ї російської армії. В процесі п’ятиденної військової
операції, яку російський уряд назвала «примусом до миру», грузинська
армія була витіснена за кордон Південної Осетії, а продовження бойо-
вих дій на території Грузії примусили військово–політичне керівництво
Грузії виконати міжнародні вимоги щодо припинення війни. 25 серпня
2008 року російський Президент підписав Указ про визнання Російською
Федерацією незалежності Південної Осетії.
Таким чином, ретроспективний огляд подій на теренах пострадянської
Грузії свідчить, що утиснення в правах національних меншин викликає
непередбачуване посилення напруги у відносинах з сусідніми країнами,
втрату стабільності в державі взагалі, можливе міжнародне втручання, а
що найгірше – війну.
Список використаних джерел
1. Блоцкий О. Российские базы – козырная карта /О. Блоцкий// Независимое
военное обозрение. – 1996. – 28 ноября – 4 декабря(№ 22).
2. Всесоюзная перепись населения 1989 //Вестник статистики. – 1991. – № 1. –
С.63 – 68.
3. Глушкова О.А. О добровольном вхождении Грузии в состав России /О.А.
Глушкова//Дипломатический вестник. – 1992. – № 8. – С.37 – 39.
142
ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36
4. Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энциклопедия. – М.:
Сов. Энциклопедия, 1983. – 704с.
5. Гумбаридзе Г.Г. Государственному суверенитету Грузии – прочную правовую
основу /Г.Г. Гумбаридзе//Заря Востока. – 1990. – 24 июня (№ 146). – С.1 – 2.
6. Динник Н. Осетия//Энциклопедический словарь. – Санкт–Петербург:
Изд–во И.Ефрона, 1897. – Т. 22. – С.266 – 267.
7. Дорошко М.С. Країнознавство. Країни СНД і Балтії: Навчальний Посібник
[М.С. Дорошко] – Чернівці: Книги – XXI, 2008. – 308 с.
8. Закон Республики Грузия «Об упразднении Юго–Осетинской автономной
области»//Заря Востока. – 1990. – 12 декабря (№ 283).
9. Информация из Цхинвали//Заря Востока. – 1989. – 12 ноября (№ 259).
10. История Грузии [Бердзенишвили Н.А, Дондуа В.Д., Думбадзе М.К., и
др.]. – Тбилиси: Госиздат учебно–педагогической литературы, 1962. – 510с.
11. Карр Э. История Советской России. Кн. 1: Том 1 и 2. Большевистская
революция. 1917 – 1923 / Э. Карр; [пер. с англ]. – М.: Прогресс, 1990. – 768с.
12. Конфликты и войны после распада СССР. Монография [Богданович В.Ю.,
Бортник А.А., Егоров Ю.В., Маначинский А.Я., Муха В.А.] – Киев. – 2007. –
420с.
13. Лозунько С. Комиссия ЕС: Грузия – агрессор! /С. Лозунько // «2000». –
2009. – 9 – 15 октября (№ 41).
14. Миллер В. Осетины / В. Миллер // Энциклопедический словарь. –
Санкт–Петербург: Изд–во И. Ефрона, 1897. – Т. 22. – С.263 – 266.
15. Образование Союза Советских Социалистических Республик. Сборник
документов. – М.: Наука, 1972. – 530с.
16. Плиев Б.З. Борьба трудящихся Южной Осетии за советскую власть в
1917 – 1921 гг. / Б.З. Плиев. – Цхинвали: Ирыстон, 1977. – 292с.
17. Постановление Верховного Совета ГССР «О гарантиях защиты государ-
ственного суверенитета Грузии»//Заря Востока. – 1990. – 12 марта (№ 59).
18. Постановление Верховного Совета Республики Грузия об объявлении
чрезвычайного положения на территории г. Цхинвали и Джавского района//Заря
Востока. – 1990. – 14 декабря (№ 285).
19. Постановление о государственной программе грузинского языка//Заря
Востока. – 1989. – 25 августа (№ 197).
20. Постановление Президиума Верховного Совета ГССР «О решении област-
ного Совета народных депутатов Юго–Осетинской автономной области от 20
сентября 1990 года»//Заря Востока. – 1990. – 22 сентября (№ 216).
21. Пулин Г. От Гамсахурдиа до Саакашвили: «Грузия – для грузин»/ Г.
Пулин // Военно–промышленный курьер. – 2008. – 10 – 16 декабря (№ 48). – С.
10.
22. Пядышев Е. Пять дней, которые изменили мир/Е. Пядышев// Междуна-
родная жизнь. – 2008. – № 11. – С.20 – 32.
23. Тифлисская губерния// Энциклопедический словарь. – Санкт–Петербург:
Изд–во И. Ефрона, 1901. – Т. 33. – С.261 – 267.
24. Указ Президента СССР «О некоторых законодательных актах, принятых
в декабре 1990 года в Грузинской ССР»//Правда. – 1991. – 9 января (№ 8).
25. Хайди Тальявини «Доклад по конфликту в Грузии». – Режим доступу:
http:// www.day.az/peint/news/georgia/174798.html.
143
 ІСТОРИЧНІ НАУКИ Випуск 36 Випуск 36
26. Хоштария Э.В. Грузинская Советская Социалистическая Республика:
Исторический очерк/Э.В.Хоштария//Большая Советская Энциклопедия. – 3–е
изд. – М.:Изд–во «Советская Энциклопедия», 1972. – Т. 7. – С.363 – 369.
27. Цагарели А. Грузия/А.Цагарели//Энциклопедический словарь. – Санкт–
Петербург: Изд–во И.Ефрона, 1895. – Т. 9. – С.795 – 801.
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ
Луньков А.В. Южная Осетия в локальных конфликтах: историческая
ретроспектива
На основе опубликованных документов и современной научной литературы
исследуется проблема приобретения Южной Осетией государственного
статуса, а также раскрыт и обобщен ход локальных конфликтов, которые
происходили на территории Южной Осетии.
Ключевые слова: Южная Осетия, этнополитика, национальный вопрос,
локальные вооруженные конфликты, Республика Грузия. УДК 316.733 Стасенко С.О.
Lunkov, A.V. South Ossetia is in local conflicts: historical retrospective
view
On the basis of the published documents and modern scientific literature the problem
Симулятивна онтологія: спроба
of acquisition is investigated by South Ossetia of state status, and also motion of local
conflicts which took place on territory of South Ossetia is exposed and generalized.
формально–логічної інтерпретації
Key words: South Ossetia, этнополитика, national question, local armed conflicts,
Republic of Georgia.
Розглядається формально–логічна інтерпретація одного
з ключових понять філософії постмодернізму – симуля-
кру. Дається онтологічна інтерпретація цього поняття.
Розробляються основи семантики симулятивної онтології,
система значень істинності та значення основних логічних
операторів відносно симулятивної онтології.

Ключові слова: постмодернізм, симулякр, семантика, множина,

онтологія.

Колись Г. Гегель сказав, що філософія – це троянда на хресті свого

часу, і узяти цю троянду можна, лише несучи цей хрест. Хотілося б додати,
що якщо філософія – це троянда, то логіка – це шпильки на цій троян-
ді, які деколи заважають насолоді прекрасним ароматом теоретичних
побудов. У другій половині ХХ – початку XXI це стало особливо ясним.
Якщо некласична логіка, що виникла на базисі класичної, залишалася і
продовжує залишатися вірною стандартам раціональності, маючи, якщо
використовувати слова Я. Лукасевича, «міру наукової строгості, що наба-
гато перевищує вимоги, що існували до цих пір», то філософія, особливо
та, яка позиціонує себе, як постмодернізм, від цих стандартів відверто
відходить [1,с.61]. Говорити про «зраду», або, ще гірше, «гріхопадіння»
філософії є так само несправедливо, як і звинувачувати історію в тому, що
вона є непередбачуваною. Філософія є дитиною свого часу, його виразом
і символізуванням. І якщо епоха симпатизує алогічному, то це зовсім не
означає, що до неї непридатний логічний аналіз або вона не допускає
логічної інтерпретації.
144 145
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Метою даної роботи є постановка проблеми про можливість викорис-
тання логічного інструментарію при інтерпретації деяких понять філософії
другої половини ХХ – початку XXI ст., яким, безумовно, відповідають
певні феномени сучасної культури. Мова йде, перш за все, про такий
актуальний феномен, як симулякр. Слід зазначити, що у цьому ракурсі
ця тема не розглядалася у сучасній філософській літературі. Проте слід
назвати чудові дослідження з філософії постмодернізму та некласичним
логікам, які складають джерельну базу цього дослідження, що нале-
жать О. Анісову [2], Н. Да Кості [3], І. Нарському [4], М. Непейводі [5],
М. Можейко [6] та ін.
Вихідним поняттям, яке вибирається тут як об’єкт аналізу, є поняття
«симулякр». Вибір саме цього концепту є невипадковим, оскільки саме
воно визначає основні риси постмодерністського світобачення, якщо каза-
ти про постмодерністську онтологію є не зовсім коректним, але по–іншому
сказати важко. Поняття «симулякр» посилає до цілої безлічі споріднених
концептів, і, часто, породжує цю безліч (квазі)онтологічних понять, які
конструюють постмодерністський образ світу.
Поняття «симулякр» генетично сходить до грецького слова «симу-
лакрум», що позначало у Платона «копію копії». Створений ним в
шостому розділі книги «Держава» образ печери ілюструє неадекватність
людського пізнання: в’язні печери сприймають лише тіні і подібності
справжньої реальності, копії копій, «симулакруми». Якщо ж повернутися
до «класичного» визначення симулякра, то слід просто повторити разом з
Ж. Бодрійяром, , що симулякр – це фрагмент віртуальної реальності, яка
є для суб’єкта сприйняття реальнішою, ніж сама фактична реальність. У
цьому понятті фіксується тотальний семіотизм буття аж до отримання
знаковою сферою статусу єдиної і самодостатньої реальності, в ньому як
би стверджується, що свідомість жодним чином не є відбитком світу, але
справжнісіньким будівництвом такого світу [6,с.727]. Причому, симуляція
є настільки широкомасштабною, що вона примушує співпасти все реальне
з моделями симуляції.
В зв’язку з цим слід окремо підкреслити, що всяка онтологія несе на
собі символічне навантаження, більш того, сама культура є нічим іншим,
як універсумом символічних форм, і лише завдяки ним вона можлива.
Спираючись на дослідження так званих «архаїчних» і «традиційних» куль-
тур і мов, Е. Кассирер и М. Еліаде прийшли до висновку, що сприйняття
реальності є невіддільним від символічної інтерпретації цієї реальності
[7,с.294]. Проте, якщо символічні форми Е. Кассирера легітимують соці-
альну і природну реальність, упорядковують її, розбивають на тематичні
рубрики, то симулякри нічого не легітимують і не відсилають до жодного
образу реальності, окрім образу самих себе.
Онтологічний статус симулякра слід визнати сумнівним, або неви-
значеним, в тому сенсі, що затверджувати факт його безперечного
об’єктивного існування, так само як і неіснування, неможливо. Сумнівним
онтологічним статусом володіє також те віртуальне середовище, в якому
існує симулякр. У цьому полягає її основна відмінність, наприклад, від
того середовища, в якому існують математичні об’єкти. Їх, услід за М.
Непейводою, можна назвати «штучними» [5,с.163]. До штучних об’єктів
відносяться математичні моделі і програми, які можуть бути описані
логічно. За словами М. Непейводи, «середовище, в якому живе чисто
штучний об’єкт, саме по собі не може вважатися чисто штучним, оскіль-
146
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
ки навіть критерії якісної оцінки математичних результатів і побудов не
формалізуються і є близькими до експертних оцінок, скажімо, у фігурному
катанні» [5,с.164].
Слід зазначити, що симулякр існує виключно в сьогоденні, в момент
його сприйняття. Не можна назвати симулякр і об’єктом «світу 3», в термі-
нології К. Поппера, оскільки, не дивлячись на образну тілесність і «майже»
відчутність, симулякр не володіє об’єктивно–ідеальною природою. Тому
симулякр не може бути інтерпретований, в строгому сенсі, через поняття
«множини», але швидше через поняття «(квазі)множини».
Але слід визнати, що логічний аналіз симулякру неможливий без
використання поняття «множина». Дефініція множини безпосередньо
витікає з першого формально–логічного закону – закону тотожності.
Проте, симулякр не може бути множиною в класичному сенсі, оскільки
його онтологічний статус, як вже було вказано вище, не є строго визна-
ченим: симулякр не володіє об’єктивно–ідеальною природою. Саме тому
тут використовується поняття «(квазі)множини», яку необхідно викорис-
товувати відносно симулякру.
Ті визначення симулякру, що були наведені вище, повинні були
підвести до думки, що симулякр відміняє і minimum minimorum логіч-
ного – закон тотожності, оскільки він примушує співпасти все реальне з
моделями симуляції, так що зникає межа між реальним і симулятивним.
Проте, це не так.
Дійсно, тотожність А=А є необхідним мінімумом логічного, науко-
вого, як такого. Те, що у фізиці існує т.з. «дуалізм хвиль–частинок»
зовсім не відміняє цей закон, хоча «тут втрачає сенс образ тотожної собі
частинки – тотожною в нетривіальному сенсі, тобто частинки, яку можна
ідентифікувати не тільки в даний момент і в даному аспекті, але і в різні
моменти, в різних аспектах» [8,с.125]. При цьому дана елементарна час-
тинка залишається тотожною собі, не дивлячись на те, в якому аспекті
вона розглядається.
Для аналізу симулякрів має сенс використовувати не тотожність
А=А, а нерівність А′> A, де А – прототип симулякру, А′ – власне симу-
лякр, а знак «>« вказує на більшу (квазі)онтологічну ступінь істинності
симулякру відносно суб’єкту. При аналізі (квазі)множини симулякрів
використання символів «∈« або «⊆«, які деколи використовуються для
позначення логічної рівності, не є доречним, оскільки не про яке повне
або часткове включення, або логічну рівність симулякру зі своїм про-
тотипом, не може бути і мови і, як би це парадоксально не звучало, не є
допустимим і їх зіставлення: реальність і гіперреальність – це швидше
супідрядні множини, які разом з тим не допускають існування універсаль-
ної множини, яка б їх об’єднувала. Мабуть, що причина цього в специфіці
самих понять і їх предикативних характеристик – поняттю «реальність»
можна поставити у відношення лише суперечливе «нереальність», але
ніяк не «гіперреальність». Разом з тим, ці поняття знаходяться в певному
відношенні, яке позначається за допомогою символу «>«.
По суті, символ логічної рівності може використовуватися відносно
аналізу симулякрів тільки один раз – коли мова йде про тотожність симу-
лякру самому собі в даному моменті часу і даному відношенні: А′=А′.
Для аналізу симулякрів має сенс використовувати лише два істиннісні
значення: «1», «істинно», коли мова йде про тотожність симулякру самому
собі в даний момент часу і даному відношенні і «>1», коли мова йде про
147
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
відношення симулякру до свого прототипу або про співвідношення між
(квазі)підмножинами симулякрів.
Значення «Ѕ», «невизначено», логіки Я. Лукасевіча повністю виклю-
чається з області аналізу симулякрів. Якщо Я. Лукасевіч веде мову про
реальні події – чи то майбутнє або минуле – в наміченому ж тут про-
сторі аналізу мова йде виключно про віртуальні об’єкти, які існують в
сьогоденні. Причому їх семантичний статус можна було б визначити як
«хибність», а онтологічний – як «небуття», коли б не факт їх «гіперре-
ального» існування відносно суб’єкту сприйняття. Таким чином, логіка
симулякрів є мегастверджувальною логікою, яка оперує двома значеннями
«1», «істинно» і «>1», «більш, ніж істинно», тобто «симулятивно».
Значення «0», «хибно», тут просто не існує, тому що не існує, за
великим рахунком, і значення «1», «істинно», вірніше, це значення може
використовуватися лише одного разу, коли стверджується тотожність
симулякру самому собі. У решті всіх випадків діє відношення гіперре-
альності – «>1» «більш, ніж істинно».
Але тоді виникає питання: яким же чином в цій ситуації можлива
логічна аналітика, і чи можлива вона взагалі? Відповідь, здається, лежить
на поверхні: безліч симулякрів не піддається аналітиці, адже сама мета їх
(квазі)буття не в тому, щоб стимулювати рефлексію – вони орієнтовані
виключно на некритичне поглинання їх свідомістю.
Припустимо, А′ и А′′ два симулякри, що сконструйовані на основі одно-
го прототипу А. Тогда, А′∧А′′>1, відповідно, А′∨А′′>1, також А′→А′′>1,
А′↔А′′>1. Таким же чином виглядає і логічні відношення симулякру А′
з симулякрами, що сконструйовані на основі інших прототипів, напри-
клад, В′. Відношення двох і більше гіперреальних (квазі)об’єктів будуть
відсилати до значення «>1», «більш, ніж істинно», «гіперреально».
Певні труднощі виникають з оператором заперечення «∼« відносно
даного симулякру А′. Дійсно, стверджувати «F(x)» – означає стверджува-
ти, що всі x є F, але стверджувати «∼F(x)» – означає стверджувати зовсім
не те, що не всі x є F, але те, що всі x є не F або що жодне x не є F[9, с.409].
В даному випадку всякий x′ з (квазі)множини А′, оскільки x′≠x, має симу-
лятивну природу. Тому заперечення А′ слід позначити як «∼А′(x′)».
Заперечення симулякру ∼А′ означає не те, що жоден x′ з множини
∼А′ не має якості належати до А′, тому що в даному випадку в область
доповнення слід включити будь–який x, в тому числі і ті x, котрі від-
носяться до множини прототипу А і, взагалі, до множини реального, як
такого, що не є можливим, тому що прототип А и симулякр А′ не можуть
знаходитися у відношенні протиріччя і протилежності. Тому заперечення
∼А′ слід трактувати також як (квазі)заперечення: стверджувати, що «∼А′
(x′)» – не означає стверджувати, що всі x′ (квазі)множини А′ не належать
до А′ або що жодне x′ не є елементом А′. Цим самим можна стверджувати,
що x′∈А, якщо прийняти заперечення «∼А′ (x′)» як просте доповнення А′,
що неможливо у зв’язку з онтологічними зауваженнями.
Стверджувати, що «∼А′ (x′)» – це, таким чином, стверджувати, що
будь–який x′ (квазі)множини А′ не належить (квазі)множині А′, але
належить до іншої (квазі)множини, наприклад, В′, але в жодному випад-
ку, що x′ належить до будь–якої множини. Доповненням А′ може бути
виключно симулякр. Саме тому можна стверджувати, що А′∧∼А′>1 , але
не «0», бо А′>1 и ∼А′ >1.
148
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Ці положення формальної інтерпретації концепції симулякра можна
деталізувати, використовуючи як ілюстрацію «трикутник відношення»,
або «трикутник Г. Фреге». Відомо, що вершини цього трикутника позна-
чають, по–перше, символ, або знак, в природній мові – слово; по–друге,
предмет, до якого відноситься символ, значення, референт, або денотат; і
по–третє, сенс, або концепт – інформацію про предмет. Іншими словами
знак має сенс, який виражається в його зв’язках з іншими знаками в мов-
них контекстах, але не обов’язково має значення, тобто позначає предмет
або клас предметів. Наприклад, поняття «Пегас», якщо використовувати
знаменитий приклад О. Куайна, має сенс в контексті античної міфології,
але не має значення. При цьому знаки можуть мати один денотат, але
різний сенс, і не можуть нести різний сенс, а указувати на один і той же
самий денотат.
Стосовно концепції симулякру трикутник відношення видозмінюєть-
ся: замість відношення «знак – сенс – значення» має місце відношення
«знак – сенс – знак′«, оскільки симулякр посилає не до референту, а лише
до безлічі інших знаків. У результаті, поняття істинності, як відповідність
знаку денотату, трансформується в поняття «гіперреальності», оскільки
денотат замінюється іншим знаком, або безліччю знаків, які також як свої
референти посилають до знаку або безлічі знаків.
Таким чином, більшість понять сучасної філософії відображають гли-
бокі зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, в культурі, починаючи
з другої половини ХХ ст. і аж до теперішнього часу. Онтологія постмо-
дернізму, в принципі, допускає формально–логічну інтерпретацію. При
цьому, трансформується класична логічна семантика, оскільки з області
допустимих значень виключається значення «0», «хибно». Як засіб аналізу
(квазі)множини симулякрів може виступити мегастверджувальна логіка,
яка оперує двома значеннями «1», «істинно» і «>1», «більш, ніж істинно»,
тобто «симулятивно».
Список використаних джерел
1. Лукасевич Я. О детерминизме / Я. Лукасевич; [пер. с польск.] // Вопросы
философии. – 1995.– №5. – С.60–71.
2. Анисов А.М. Логика неопределенности и неопределенности во времени /
А.М. Анисов // Логические исследования. – 2002. – №9. – С.5–31.
3. Да Коста Н. Философское значение паранепротиворечивых
логики / Н. Да Коста; [пер. с англ. И.С. Нарский] // Философские науки. –
1982. – №4. – С.114–125.
4. Нарский И.С. Проблема философского истолкования паранепротиворечивых
логик (по поводу статьи проф. Ньютона Да Косты) / И.С. Нарский // Философские
науки. – 1982. – №4. – С.110–113.
5. Непейвода Н.Н. Квазиискуственные объекты / Н.Н. Непейвода //
Логические исследования. – 2002. – № 9. – С.159–168.
6. Можейко М.А. Симулякр / М.А. Можейко. // Постмодернизм:
энциклопедия / [сост. и научн. ред. А.А. Грицанов, М.А. Можейко]. – Мн.:
Интерпрессервис; Книжный Дом, 2001. – С.727–729. – (Мир энциклопедий).
7. Кассирер Э. Избранное: индивид и космос / Э. Кассирер; [пер. с нем. Б.
Столнер, П. Юшкевич] – М; СПб.: Университетская книга, 2000. – 654 с. – (Книга
света).
149
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
8. Кузнецов Б. Г. Дополнительность и относительность / Б.Г. Кузнецов //
Эйнштейновский сборник; [под ред. И.Е. Тамма, Б.Г. Кузнецова]. – М.: Наука,
1966. – С.121–176.
9. Френкель А. Основания теории множеств / А.Френкель, И. Бар–Хиллел;
[пер. с англ А.С. Есенин–Вольпин]. – М.: Мир, 1966. – 555 с.
Стасенко С.А. Симулятивная онтология: попытка формально–логической
интерпретации
Рассматривается формально–логическая интерпретация одного из ключевых
понятий философии постмодернизма – симулякру. Дается онтологическая
интерпретация этого понятия. Разрабатываются основы семантики симу-
лятивной онтологии, система значений истинности и значения основных
логических операторов относительно симулятивной онтологии.
Ключевые слова: постмодернизм, симулякр, семантика, множество,
онтология.
Stasenko, S.O. The Simulative Ontology: Attempt of Interpretation in
Concepts of Formal Logic
This article is devoted to interpretation of the main concepts of philosophical
postmodernism simulacrum in concepts of formal logic. The ontological interpretation
of this concept is given here. The principles of semantic of simulative ontology,
system of meaning of truth and meaning of main logical operators are presented in
this article.
Key words: postmodernism, simulacrum, semantic, multiply, ontology.
150
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 7.011 Тиха О.В.
Від взірця до симулякра: історико-
естетичний аспект проблеми смаку
Висвітлюється еволюція поняття естетичного смаку від
класичної до постмодерністської естетики,а також в умовах
культури сучасного постіндустріального суспільства та нелі-
нійного інформаційного простору.
Ключові слова: взірець, симулякр, історико–естетичний смак.
Теоретичний інтерес до проблеми естетичного смаку формується у
XVII ст. Це було, з одного боку, пов’язано з розвитком нових течій мис-
тецтва XV – початку XVII ст., що ламали старі канони і породжували
потребу в універсальних критеріях їх оцінки. З іншого боку, розвиток
філософської думки, що намагалася схопити і відобразити значущі
риси феномену індивідуальності, започаткований епохою Відродження,
порушував питання про можливість суб’єктивної, самостійної оцінки
художнього твору, яка ґрунтується на почутті естетичного задоволення або
смаку. Поступово почали нашаровуватися перші уявлення про естетичний
смак і суміжні поняття, що допомагають збагнути його природу.
Оскільки проблема естетичного смаку неодноразово зачіпалася
філософами–дослідниками, то однозначно важко дати чітке визначення
даному поняттю, тому для виявлення його слід звернутися до історії
його формування. Тільки дослідивши еволюцію поняття від класичної до
постмодерністської естетики, та визначивши термін з різних точок зору
ми, тим самим, сформуємо власну точку зору про феномен естетичного
смаку на сучасному етапі становлення.
Багато відомих філософів доби німецької класики досліджували
питання естетичного смаку у своїх працях, зокрема І.Кант, Гегель,
Ф.Шиллер, Ф.Шлегель, а також французькі мислителі Ларошфуко, Буало,
Монтеск’є, Вольтер; англійці Шефтсбері, Хатчесон, Бьорк, Юм.
Неможливо повністю розкрити та зрозуміти усю повноту даної
теми без праць таких знакових постатей, як Ж.Бодрійяр, М.Мак–Люен,
Т.Адорно, Х.Ортега–і–Гассет, Г.Маркузе, Е.Фромм.
Розкриття заявленої теми неможливе без посилання на роботи мис-
лителів, імена яких пов’язані з постмодернізмом, таких як Ж. Дерріда,
Ж.– Ф. Ліотар, Умберто Еко, Ж. Лакан, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі,
Дж. Ваттімо. Плідно працюють у цьому напрямку російські дослід-
ники В. Куріцин, В. Подорога, І. Ільїн, Л. Зібайло, В. Шапінський,
Н. Маньковська, М. Каган та інші.
Також у вітчизняній філософській літературі з’явилося чимало
досліджень, присвячених розкриттю сутності постмодерну та неліній-
ного простору мистецтва. Серед них роботи таких авторів як Л.Левчук,
151
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
В.Личковах, М.Попович, В. Лук’янець, О. Соболь, Л. Дротянко, В. Лях,
А. Єрмоленко, В. Табачковський та інші.
Термін «смак» в естетичному значенні вперше вжив іспанський
мислитель XVII ст. Грасіан–і–Моралес для позначення здібності люд-
ського пізнання, яке відноситься до пізнання прекрасного та оцінки творів
мистецтва.
Як вже наголошувалось, в історії естетики інтерес до проблеми
естетичного смаку виявився вже в XVII–XVIII ст. Проблема смаку
набула надзвичайної популярності у французькій суспільній думці XVII–
XVIII ст. (Ларошфуко, Буало, Монтеск’є, Вольтер, Гельвецій та ін.).
В естетиці класицизму та Просвітництва категорія смаку тлумачиться
як категорія пізнавальна, як певна здібність пізнання поряд із почут-
тям, розсудливістю та розумом. Для англійської естетики (Шефтсбері,
Хатчесон, Бйорк) характерним є сенсуалістичне трактування смаку.
Смак розуміють як внутрішнє почуття, подібне до почуття задоволення.
Основну суперечність проблеми смаку як існування цілісної естетичної
культури визначив англійський філософ Д. Юм. Він вважав, що істинні
судження смаку можливі лише за наявності загальної його «норми», якою
володіють лише деякі люди з витонченим смаком.
На суспільно–індивідуальному характері естетичного смаку наголо-
сив І. Кант (Кант І. Критика здатності судження), в естетиці якого він
виступає як центральна категорія. Кант визначив смак як «спроможність
естетичної здібності судження робити загальнозначущий вибір». Завдяки
смаку суб’єкт робить оцінку або формує судження, ставлячи себе на місце
будь–кого іншого.
Головною думкою кантівського вчення про смак є так звані антиномії
смаку. З одного боку, судження смаку є настільки індивідуальним, що жод-
ні доведення не можуть їх заперечити, тобто: про смаки не сперечаються. З
іншого боку, смаки є не тільки суб’єктивними, між ними є дещо загальне,
що дає змогу обговорювати їх, отже: про смаки можна сперечатися. Тобто
суперечність між індивідуальним і суспільним смаком, як і будь–яка анти-
номія, є принципово нерозв’язною. І. Кант, і його попередники визначали
смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне як почуття, вільне від
будь–яких утилітарних міркувань та незалежне від суджень розуму. Кант
вважав, що важливим естетичним чинником смаку є почуття задоволення,
яке супроводжує споглядання прекрасного. Почуття прекрасного ґрунту-
ється на смаку. Саме від прекрасного залежить судження смаку. Проте,
якщо ці судження містять у собі принципи всезагальності, то цей принцип
всезагальності має бути притаманним самому естетичному почуттю, тобто
воно має загальний суспільний характер.
Після Канта категорія естетичного смаку втрачає своє універсальне
значення в естетичній теорії. Так, Гегель вважає, що культура смаку
повинна поступитися місцем судженню професійно підготовленого зна-
вця мистецтва, оскільки правильна оцінка художнього твору потребує
ґрунтовних знань у цій сфері.
Проблема смаку постає з новою силою під час кризи класичного
мистецтва з появою модернізму та масової культури. Нове мистецтво
орієнтоване або на еліту, яка володіє вишуканим смаком, або проголошує
відсутність будь–якої норми (Ортега–і–Гассет «Дегуманізація мисте-
цтва»). Появу масової культури Ортега–і–Гассет пояснює загальним
«падінням смаків» людини–маси.
Розвиваючи традиції російської революційно–демократичной дум-
ки (Белінський, Чернишевський), марксистсько–ленінська естетика
152
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
розглядає естетичний смак як соціально–історічне явище, що діалек-
тично поєднує в собі елементи як класового, так і загальнолюдського.
Індивідуальний естетичний смак є естетичною установкою, що формуєть-
ся у новому досвіді, яка опосередковує кожне нове естетичне сприйняття
і переживання. «Естетичний смак є суб’єктивним критерієм естетичної
оцінки, яка певною мірою інтуїтивна, тобто емоційно передує раціональ-
ній естетичній думці. Проте якість естетичного смаку визначається в
тому, якою мірою виражена в ньому суб’єктивна оцінка, яка відповідає
об’єктивній естетичній цінності»[3,c.292].
Отже, дослідивши еволюцію поняття естетичного смаку та визначення
терміну з різних точок зору можна підвести підсумок, що естетичний смак
є своєрідним почуттям міри, вмінням знаходити необхідну достатність в
особистісному ставленні до світу культури та її цінностей. Смак є специ-
фічною, виключно людською здатністю до особистого добору естетичних
цінностей у відповідності із уявленнями про прекрасне та ідеал. Наявність
естетичного смаку виявляється як певна відповідність внутрішнього і
зовнішнього, гармонія духу і соціальної поведінки, соціальної реалізації
особистості. Вміння людини послідовно та цілеспрямовано розвивати й
культивувати особисті культурні властивості через добір та засвоєння
певних культурних цінностей і є індивідуальним естетичним смаком.
У ХХ ст. проблемою смаку частково займаються представники соціо-
логічної естетики, що вивчають, зокрема, проблеми формування смаків
мас, споживачів, елітарних груп і т.п.. Проте нічого істотного про його
природу або механізмі дії їм додати не вдається: справа обмежується
питаннями формування смаку.
В цілому ж у системі глобальної переоцінки цінностей у сучасному
постіндустріальному суспільстві, проблема смаку, як і інших понять та
категорій класичної естетики, втрачає своє значення.
Це пов’язано з тим, що друга половина ХХ століття ознаменувалася
численними революціями – від молодіжної і сексуальної до релігійної
і соціальної – що викликало потрясіння як політико–економічних, так
і духовних засад світової спільноти. Наукові революції у свою чергу,
змінили фундаментальні теорії не тільки природничого знання, а й наук
про людину, культуру, мистецтво. В наслідок цього народилася нова
постнекласична наукова парадигма. Усе це викликало глибоку кризу
модернізму, наслідком якої став постмодернізм, який констатує те, що
попередній шлях розвитку людства виявився значною мірою хибним і
потребує суттєвих коректив та осмислення.
Знайомство з терміном «постмодернізм» розпочалося не тільки з
публікацій теоретичних джерел на сторінках інтелектуальних видань, але
й інтуїтивно відчувалося в стихійній невизначеній постмодерністській
суспільній атмосфері, яка оволоділа свідомістю людини в межах еконо-
мічного, соціально–політичного та духовного життя. Людина опинилась
у стані постійної трансформації як життєвого простору, так і політич-
них рішень, плюралістичності духовних орієнтирів та невизначеності
свого майбутнього. Укоріненню постмодерністського настрою на ґрунті
нашої культури сприяв розвиток і розповсюдження новітніх технічних
засобів масової комунікації – телебачення, відеотехніки, інформаційно–
комп’ютерної техніки, завдяки яким людина занурилася у світ реклами,
моди, відеокліпів, комп’ютерних ігор, мобільних телефонів тощо, їй від-
крився новий світ «суспільства споживання», побудований на принципах
задоволення і розваг.
153
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
У розвинутих країнах Заходу, стиль і рівень життя яких став для нас
своєрідним еталоном, принцип задоволення розгортається в його без-
межності. Для споживача реальність – не ворог задоволення, а «потік
бажання». Сенс життя перетворився на вибір між більшою та меншою
втіхою. Споживання стало найважливішим з обов’язків. Навіть, якщо на
споживання бракує грошей, його можна одержати у кредит. Суспільству
споживання не притаманні єдині критерії та правила моральності й
краси, постсучасне ринкове суспільство – це суспільство реклами, кічу,
споживання.
Ці нові постмодерні реалії суспільного життя й економічного
порядку породили новий етап у розвитку культури, новий стиль
мислення – постмодернізм.
Постмодернізм широко проник у різні сфери культури, створивши свій
власний стиль у філософії, науці, теології, мистецтві. Можна погодитися
з думкою про те, що постмодернізм – це ознака сучасного світовідчуття.
«Постмодернізм – загальний культурний знаменник другої половини
ХХ ст, унікальний період, в основі якого лежить специфічна парадиг-
мальна настанова на сприйняття світу як хаосу – «постмодерністська
чутливість»[5,с.110].
На цій основі можна прослідкувати і особливості розвитку мистецтва
цього періоду, й естетику постмодернізму. Естетика постмодернізму є
прямим продовженням і розгортанням світоглядних основ культури
постмодернізму. Зміщуються традиційні акценти. Експресія заміню-
ється комунікацією, включеністю в багато художніх і нехудожніх ігор,
стирається і відкидається ієрархія між елітарною і масовою культурою,
підкреслюється акт споживання, культура орієнтується на естетичні
потреби мас. В естетиці постмодернізму відбувається зміна ставлення до
самої естетики як науки, яка в епоху модерну розумілася як філософія
мистецтва або наука про прекрасне. У постмодернізмі естетика мислиться
як інтерпретація, що відповідає множинності позицій естетичного сприй-
няття, вона відкрита вільному пошуку, експерименту і повинна стати
«естетикою неуявного, непрезентованого» (Ж. Дерріда).
Виражаючи характер епохи постмодерну естетика, на думку Ваттімо,
розуміється не як естетика гармонії, катарсису, заспокоєння і безпеки, у
центрі якої перебуває твір, що розуміється як вічна і нетлінна пам’ятка,
а те, як дається цей твір глядачу, як впливає на нього. Сучасний спосіб
існування витвору мистецтва є здебільшого технологічним, оскільки він
сприймається реципієнтом через засоби масової комунікації. Звідси –
естетизація сучасного життя задається не самим мистецтвом, а засобами
масової комунікації, бо за своєю природою вони є естетичними. Вони не
тільки поширюють інформацію, але й сприяють встановленню спільної
мови і згоди, загального відчуття і смаку, які є естетичними. Тобто засо-
би масової комунікації формують наше сприйняття дійсності, творів
мистецтва, формують наші почуття та ідеали, зрештою і наші смаки.
В естетиці постмодернізму відбувається стирання будь–яких меж; сус-
пільству споживання не притаманні єдині критерії та норми виявлення,
оцінок естетичного смаку. Він наче розчиняється серед множинності
інтерпретацій, визначень, поглядів та думок у сучасному нелінійному
просторі мистецтва.
У класичній естетиці, як філософії прекрасного, підставою служила
образність, наслідування реальності, автентичність, виявлення ієрархії
цінностей і людина як суб’єкт, джерело творчої уяви. У центрі ж постмо-
дерністської естетики ми не бачимо людини, а відкривається надлишок
154
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
вторинного, в її центрі перебуває об’єкт, а не суб’єкт. Постмодерністська
естетика відмовляється від класичного принципу калокагатії, на якому
ґрунтується взаємодія суб’єкта з об’єктом, і звертається до принципу
іронії, що спирається на гіперреальний об’єкт, що отримав назву симу-
лякр (Ж.Бодрійяр). «Симулякр – це муляж, видимість, імітація образу,
символу, знаку, за якою не постає ніякої дійсності, що позначає, порожня
оболонка, що маніфестує принципову присутність відсутності реальності»
[1,c.49]. Головний акцент змістовності переноситься на ігрове начало,
покликане гіпертрофувати насолоду. Симулякр займає в постмодерніст-
ській естетиці те місце, яке в класичній естетиці займав художній образ.
Симулякр подібний до макіяжу, що перетворює реальні риси облич-
чя на штучний естетичний код, модель. Перекомбіновуючи традиційні
естетичні і художні коди за принципом реклами, симулякри мотивують
дизайнизацію мистецтва та естетичного, виводячи на авансцену їхні
вторинні функції, пов’язані зі створенням певного речового середовища,
культурної аури. Яскравим прикладом такого зв’язку симулякра і реальної
речі є кіч, який Ліотар називає естетикою «надто красивого». Ця естетика
будується на принципі еклектизму, змішування всіх існуючих форм та сти-
лів , використовуючи для цього прийоми цитування, колажу, повторення.
У ній відчувається ностальгія за минулим і гедонізм теперішнього часу.
Підсумовуючи все сказане, можна констатувати, що основою кла-
сичного мистецтва є єдність предмету – образу, у масовій культурі з
псевдоречі зростає кіч, а в постмодернізмі – подібність подібності –
симулякр. Як зауважує Н.Маньковська, «якщо реалізм – це «правда про
правду», а сюрреалізм – «брехня про правду», то постмодернізм – «правда
про брехню», що означає кінець художньої образності» [6,c.132].
«В естетиці постмодернізму симулякр перетворюється на «алібі», реа-
білітуючи брак реального, порожність знака. Невизначеність, оборотність
стають головними ознаками постмодерністського культурного проекту в
цілому і в естетиці зокрема» [4,c.35].
Таким чином, постають контури нової постмодерністської есте-
тики. Центральною естетичною категорією як і в класичній естетиці
залишається прекрасне, але зміст її змінюється, так само змінюються та
змішуються критерії та норми оцінки естетичного смаку. Народжується
новий тип художнього сприйняття, у якому головним для людини стане
не процес розуміння мистецтва і переживання його як співтворчість, а
користування мистецтвом як механізмом, процесом експериментування
з ним, «своєрідним столом з тисячами тарілок, де кожний може узяти те,
що йому заманеться» [5,c.103].
Зважаючи на сказане стосовно XVIІI століття, ми можемо подібну ж
вимогу «контекстуалізації» висунути по відношенню до сучасних спроб
розв’язання проблеми наявності критеріїв виявлення смаку. Чи запитує
сучасну людину ситуація її буття у нелінійному інформаційному сус-
пільстві про належність судження смаку? Чи має таке судження якийсь
індивідуальний або суспільний сенс?
Коли ми повертаємося обличчям до того, про що нас запитує внутріш-
ня диспозиція сучасної культури, ми відчуваємо, що вона нас запитує не
про смак. Проблема смаку присутня або як релікт, або як академічний
ангажамент. Інколи вона стає вираженням стурбованості аморальніс-
тю, поза–моральністю пропонованих «естетичних» форм артпрактики,
реклами тощо. Але не у класичній формі судження смаку, яке передба-
чає наявність варіативності і шкали оцінок. Сумнівно, щоб ми могли
сьогодні дійсно серйозно розмірковувати про смак. Те, чим частує нас
155
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ
телебачення, масова відео і аудіо продукаія безумовно апелює до різкого
(«смаків») і, напевне, жодна доба не мала такої терпимості по відношен-
ню до специфічних уподобань. Проте саме наш час, за висновком Ж.
Бодірйяра, відзначається надзвичайною байдужістю по відношенню до
речей. Все співіснує в умовах безпрецедентної індиферентності. Замість
часів «відмінного» настали часи «різного», постмодерної горизонталі «всіх
цінностей». Градації, норми, ідеали втратили простір спільності , кожному
надано право говорити про своі смаки.
У межах однієї статті неможливо охопити, проаналізувати і осягнути
все різноманіття й оригінальність думок та підходів теоретиків естети-
ки щодо представленої теми. Тим не менш було проаналізовано генезу
поняття естетичного смаку на етапах класики – модерну – постмодерну
та здійснено спробу аналізу світоглядних засад естетики постмодернізму.
Можна відзначити, що постмодерністська естетика є логічною ланкою в
процесі некласичного тлумачення класичних традицій. Не вступаючи
в конфлікт з класичною естетикою, вона використовує її категорійний
апарат, але на нових теоретичних засадах. На цій підставі відбувається
модифікація основних естетичних категорій та понять, зокрема категорії
«прекрасне», яке тлумачиться як сукупність чуттєвого, концептуального і
морального, та поняття «естетичного смаку». Попереду чекає осмислення
праць не тільки зарубіжних, але й вітчизняних дослідників у цій галузі,
ретельний аналіз сучасного стану мистецтва постмодернізму в нашій
країні і за кордоном.
Список використаних джерел
1. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции // Философия эпохи постмодер-
на. – Мн.: Красико–принт, 1996. – С.48–73.
2. Бондаревська І. А. Естетика смаку та її культурні терени // Практична
філософія. – 2003. – №4. – С.197–206.
3. Історія естетики: Пам’ятники світової естетичної думки: В 5 т. Т.
2. – С.291–295.
4. Кадникова Л.В., Мокляк Л.И.. Постмодернізм в естетиці. // Наукові запис-
ки. – 2005 – № 35. – С.34–38.
5. Лиотар Ж.–Ф. Ответ на вопрос: что такое постмодерн? // Общественные
науки за рубежом. –1992. – № 5–6. – С.102–114.
6. Маньковская Н. Эстетика постмодернизма. – С – П.: Алетея, 2000. –
С.131–150.
Тихая А.В. От образца до симулякра: историко–эстетический аспект
проблемы вкуса
Освещается эволюция понятия эстетического вкуса от классичес-
кой до постмодернистской естетики, а также в условиях культуры
современного постиндустриального общества и нелинейного информационного
пространства.
Ключевые слова: образец, симулякр, эстетический вкус.
Tiha, O.V. From pattern to the simulacrum: historical–aesthetic aspect of
taste
This article is dedicated to interpreting the evolution of the concept of aesthetic
taste from classical to postmodern aesthetics, culture in the modern post–industrial
society and nonlinear information space.
Key words: pattern, simulacrum, aesthetic taste.
156
Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 141.7:13 Кивлюк О.П.
Розвиток суспільного життя
і виклики сучасної епохи
Розглядається вплив викликів сучасної епохи на розвиток
суспільного життя. Зроблено висновок, що сучасна епоха
характеризується загостренням глобальних проблем і
розгортанням суперечливого процесу становлення багатови-
мірного і цілісного світу на засадах ідеології космополітизму,
невід’ємною складовою якого є розгортання освітньої револю-
ції як частини глобальних змін у механізмах функціонування
і розвитку цивілізації.
Ключові слова: епоха, суспільне життя, освіта, глобалізм.
Поліфонія глобальних трансформацій сучасної епохи змушує не про-
сто осмислювати їх глибинну логіку, але й ставити і вирішувати питання
про можливості суб'єкта історії та його соціальних інститутів – людини і
суспільства, впливати на їх розгортання, системно конструювати майбутнє
в інтересах свого виживання і подальшого сталого розвитку.
Теоретична думка напрацювала декілька понять, завдяки яким вона
виміряє часову координату власного культурно–історичного розвитку:
доба, період, формація, цивілізація, епоха, еон та ін. Найбільш поширена
серед них складова – епоха. Згідно з авторами «Філософського енцикло-
педичного словника», історична епоха – «це порівняно довгий і якісно
специфічний період історії, що виділяється на основі певної кількості
об’єктивних ознак. Епоха історична характеризує той чи інший відрізок
всесвітньої історії відповідно до провідної для цього часу тенденції сус-
пільного розвитку»[1,с.770–771]. При цьому зазначено, що визначення
її об’єктивного змісту є основою наукового підходу до її конкретного
аналізу.
Охопити минуле століття одним поглядом і визначити пріоритети
соціокультурної динаміки XXI століття надзвичайно важко, якщо й вза-
галі можливо без певного спрощення, схематизації. Десятки, сотні, тисячі
подій, нагромадження фактів, імен, суперечностей не вкладаються в сухі
сторінки наукового тексту, раціонально сконструйовану схему, аналітичну
оцінку.
Епоху можна осягнути думкою поступово. Знання про неї формується
повільно, викристалізовується послідовно через узагальнення, єдність
думок, конструктивний компроміс, дискурс суперечливих поглядів, оці-
нок та прогнозів. Яким же було XX століття? Які події визначали його
сутність і спрямованість? Які герої назавжди залишаться в історії, з чиїми
157
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
іменами на вустах людство буде діяти в XXI столітті? Зупинимось на цих
запитаннях більш детально.
Загальновизнаним є те, що сучасна епоха характеризується заго-
стренням глобальних проблем і розгортанням суперечливого процесу
становлення багатовимірного і цілісного світу на засадах ідеології кос-
мополітизму, невід’ємною складовою якого є розгортання освітньої
революції як частини глобальних змін у механізмах функціонування
і розвитку цивілізації. Освіта стає не тільки засобом необхідних пере-
творень у світогляді, моральності, свідомості і культурі особистості, але
і основною системою виживання людства.
Тому надзвичайно важливо не тільки констатувати той факт, що
зміст епохи детермінує зміни в освіті, а й визначитись саме зі змістом
сучасної епохи, що саморозгортається у гострій боротьбі суперечностей.
Російський дослідник О.В.Плебанек[2,с.622–630], вважає, що глоба-
лістика з часу свого виникнення традиційно спирається на просторове
розуміння геополітичних процесів. Саме слово global (від «куля») під-
креслює просторовий зміст поняття. Часовий аспект хоча і враховується,
але як одна з некерованих і тому малоістотних змінних. Не випадково,
що антиглобалізм ніколи не говорить про структуру і суть глобальних
процесів, а тільки про їх реальні, приватні наслідки.
Вирішення проблеми глобалізації (позитивності або деструктивності
її результатів, можливості її регулювання і т. д.) не можливе в колишньо-
му концептуальному полі, тобто просторовому і лінійному її характері.
Полідетермінізм і векторність (нелінійність) передбачають існування
кількох типів глобальних процесів, які треба розглядати як зміст сучасної
епохи. Низка з них виявлена дослідниками і тому має бути врахована нами
під час дослідження проблем модернізації освіти.
Геополітичні процеси, що мають просторову форму, але політико–
економічний зміст, оскільки, по суті, вони є боротьбою за ресурси: з боку
римленда – за природні ресурси материка, з боку хартленда – за кому-
нікативні ресурси моря. Відома концепція Л.Мечникова про стадіальне
домінування цивілізацій залежно від їх річкової, морської або океанічної
локалізації, здається, ще не оцінена повною мірою. До сьогодні в основі
політологічних концептуальних побудов, як правило, знаходився прин-
цип детермінуючої ролі матеріальних джерел економічного розвитку
(змінна яких залежить від технології). Мабуть, у цивілізаційній естафеті
соціокультурних систем все–таки чималу (якщо не домінуючу) роль
відіграє саме комунікативний ресурс, оскільки він забезпечує вищі темпи
продукування культурних (у широкому сенсі цього слова) цінностей і
технологічний прогрес.
Екологічні глобальні процеси, виявлені Римським клубом, менше
пов'язані з геополітичним простором, оскільки частина з них охоплює
все людство без розмежування на блоки, а частина пов'язана з розпо-
всюдженням технології, а не з приналежністю до країн внутрішнього або
зовнішнього півмісяця. Причому, як не дивно, часто екологічні проблеми
стають актуальними саме для аутсайдерів у силу просторових харак-
теристик. Наприклад, через природні причини (роза вітрів, домінуючі
течії і т. д.) забруднення водного середовища в циркумполярних зонах, де
локалізовані традиційні, архаїчні суспільства (ескімоси, чукчі, південно-
американські індіанці), є результатом використання хімічних речовин у
сільському господарстві в промислово розвинених регіонах, зокрема у
158
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Новій Зеландії, Європі. З іншого боку, технологічно розвинені суспіль-
ства можуть розподілити екологічне навантаження усередині себе між
соціальними групами у вигляді, наприклад, локальних міграцій еліти з
мегаполісів у сільську місцевість.
Аксіологічні глобальні процеси визначають динаміку, апогеї і кризи
соціальних систем, життєздатність одних і згасання інших у синхронії.
Найбільш відомою ідеєю, яка описує ці процеси, є концепція П.Сорокіна.
У контексті нашого дослідження цікавим є те, що П.Сорокін помітив
циклічність у внутрішньому розвитку соціокультурних систем, не залеж-
но від їх геополітичного становища. У його інтерпретації цивілізаційне
домінування може залежати не від матеріальних ресурсів, не від вдалого
використання просторового чинника і навіть не тільки від раціональної
політики.
Когнітивні глобальні процеси, що породжують ціннісні системи, зумов-
люють переміщення центру геополітичної активності. Під когнітивними
глобальними процесами розуміють еволюцію типів мислення, яка має
циклічний характер. З когнітивними глобальними процесами, ймовірно,
також пов'язаний естафетний характер домінування соціокультурних
систем –від цивілізацій Сходу до західноєвропейської цивілізації, пів-
нічноамериканської цивілізації і ренесансу далекосхідних цивілізацій,
який має відбутися.
Глобальні процеси, які відбуваються в соціальних системах, як і в
будь–яких природних системах, взаємодіють між собою, резонують або
нейтралізують один одного. Відповідно до виявлених закономірностей
найбільш масштабні кризи і зміни історичного вектора відбуваються за
наступною схемою: зміна місця існування соціальних систем, що може
відбуватися з низки причин (техногенна зміна, зміна геополітичного
розташування сил), актуалізує найбільш ефективний в цих умовах тип
мислення.
Реакцією на такі зміни є виникнення нової системи цінностей, функ-
цією яких є стабілізація відносин між соціумом і природою (а також між
соціумом і іншим соціумом, соціумом і соціальною групою, соціумом і
індивідом). Системи цінностей не можуть знаходитися в суперечності з
типом мислення, але варіативність усередині типу мислення забезпечує
можливість гнучкої взаємодії між підсистемами. Життя ціннісної сис-
теми, як і будь–якої іншої, підкоряється циклічним закономірностям:
народження (виникнення нових ціннісних орієнтирів, що знаходяться в
еклектичній єдності), дозрівання (ієрархізація цінностей), розпад (коли
система цінностей перестає виконувати стабілізуючу функцію).
Таким чином, історія є не спрямованим рухом із заданою метою (хай і
багатолінійний), а флуктуацією макросоціокулътурних систем відповідно
до актуалізації найбільш значущого для цієї макросистеми атрактора. У
додатку до прагматичних проблем сучасності це означає, що в сучасній
історії можуть реалізуватися як інтеграційні тенденції, так і диференціюю-
чі, залежно від того, тяжіння якого атрактора виявиться актуальнішим.
Іншими словами, обмежується той варіант розвитку подій, який
виявиться згубним для системи не залежно від суб'єктивної цінності
змін для складових цієї системи людей. Макросистема, маючи здатність
до самоорганізації, реструктурується, допускаючи загибель (або корінне
перетворення) підсистем, що загрожують загибеллю всієї макросистеми.
У запропонованій парадигмі історичного розвитку отримують пояснен-
159
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
ня окремі історичні випадки: загибель одних соціокультурних систем
і подальший розвиток інших систем; загибель політичних режимів, що
забезпечують високі темпи локального розвитку (наприклад радянський
режим, який отримав безпрецедентний післявоєнний розвиток), і пролон-
говане існування так званих «непрогресивних», «відсталих» суспільств.
Світова спільнота пережила безліч соціальних і культурних револю-
цій, хоча й катастрофічних, але локальних, тобто в масштабах тих країн, де
вони відбувалися. Людство також пережило щонайменше три революції
глобального характеру, які змінили глибинні основи людської культури,
створили нові макросоціоприродні системи, а саме:
1) неолітична революція, яка відбулася в технологічній сфері і визна-
чила нові взаємини між соціумом і природою, створивши якісно нові
соціальні структури.
2) у когнітивній сфері відбувся занепад «ми–свідомості» і народжен-
ня «я–свідомості», що зумовило виникнення раціонального мислення,
раціонального пізнання. Ця революція визначила нове ставлення до
дійсності: світ став об'єктом пізнавальної і перетворювальної діяльності
і навіть агресії.
3) науково–технічна революція створила світ–артефакт. Виникнення
світу техніки породило відчуження людини від природи. Синдром
постмодернізму вказує на те, що людство на межі четвертої глобальної
революції.
Постмодерні уявлення про світ як про хаос, наростання ентропійних
тенденцій зовсім не свідчать про кінець світу, який наближається. Це є
ознакою нових законів мислення, нового ставлення до дійсності, нової
онтологічної парадигми.
У новій реальності розчиняється суб’єктність, оскільки не природа,
світ є об'єктом діяльності. Світ виступає як суб'єкт, і особа зливається зі
світом і сама стає світом. Цей сюжет ефектно реалізований у голлівуд-
ському бестселері «Газонокосар», де спочатку людина створює програму,
яка творить віртуальну реальність, а потім програма, віртуальна реаль-
ність створює віртуальну особистість, які потім зливаються в одне ціле.
Виникнення синергетичної парадигми – рефлексія з приводу передчуття
інформаційного соціуму.
Таким чином, сучасна епоха може бути названа епохою четвертої
глобальної революції – революції персоналізму, яка виходить за межі постмо-
дерну. По–перше, внаслідок того, що це явище є глибшим, ніж постмодерн.
Це не просто реакція на модерн, кінець західного світу, це резонанс від
перетину декількох глобальних процесів. По–друге, починається епоха,
яка за своїм масштабом перевершує, наприклад, епоху НТР.
У цю епоху виникає якісно нова реальність, що за своїм змістом
відрізняється від попередніх епох. Перший етап розвитку людства був
пов'язаний з первинним синкретизмом, за якого головними є стосунки з
природою, і особа (точніше, суспільство, адже особи в цю епоху ще немає),
породжена цим синкретизмом, є складовою частиною природи.
Перша глобальна революція визначила нові стосунки з природою і
народження особи. Стосунки з природою в цю епоху характеризуються
протиріччям; основний тип відносин – відносини суб'єктно–об'єктні.
Особа, яка з’являється у синергійну епоху, може бути названа транспер-
сональною особою, оскільки в інформаційному світі змінюється напрям і
зміст відносин. Основна взаємодія відбувається між особами. Але термін,
160
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
який виник в англо–американській літературі, – «інтерперсональна осо-
ба» – з’являється в новій реальності. Світ, що саморозвивається, вступає
з особою в суб'єктно–суб'єктні відносини, і особа виходить за власні межі,
вона стає не тільки частиною колективного розуму, світового розуму,
часто особа може претендувати на роль Творця (або, в усякому разі, брати
участь в його творінні).
Останніми десятиліттями до глобальних проблем долучилися й такі,
які не так давно вважали локальними чи регіональними. Йдеться про
глобальність проблем, пов'язаних з посиленням, систематизацією між-
культурних контактів між народами, країнами, регіонами, континентами,
а також експансією негативних тенденцій соціокультурного процесу. Вони
стали усвідомлюватися світовою громадськістю як всепланетарні пробле-
ми лише з кінця 80–х – початку 90–х років минулого століття. Загальне
занепокоєння у світі нині викликають такі проблеми, як неконтрольоване
злочинне поширення наркотичних речовин, міжнародний тероризм, роз-
повсюдження зброї у зонах міжнаціональних конфліктів, насилля над
особистістю, порушення прав і свобод людини і т. п.[3,с.210].
У нинішньому цивілізаційному процесі все чіткіше окреслюють-
ся дві протилежні тенденції: з одного боку, посилюється економічна,
соціально–політична, культурна інтеграція між цілими регіонами планети,
уніфікуються економічні, інформаційні, наукові, політичні технології за
допомогою їхнього тиражування в умовах масового виробництва і засобів
комунікації, а з іншого – формується прагнення зберегти існуючий спосіб
життя і гомогенність соціальної реальності шляхом недопущення чужих
для певної країни чи регіону соціокультурних цінностей.
У зв'язку із зазначеними тенденціями формується ще одна не менш
складна глобальна «проблема збереження людської особистості як біосоці-
альної структури в умовах зростаючих і всебічних процесів відчуження»,
на яку вказує В.С.Стьопін[4,с.24]. Сучасна індустріальна культура, на
його думку, створює широкі можливості для маніпулювання свідомістю,
за яких людина втрачає здатність раціонально осмислювати буття. При
цьому і ті, чиєю свідомістю маніпулюють, і самі маніпулятори стають
заручниками масової культури, втрачаючи свою самостійність, ціліс-
ність. За таких умов «особистість змушена пристосовуватися до чужих
культурних традицій, до нових обставин життя, жити одночасно у різних
традиціях, культурах, нерідко обриваючи при цьому коріння рідної їй
культури. Це веде до послаблення родинних, національних і інших соціо-
культурних зв'язків, автономізує і атомізує особистість»[5,с.358], – цілком
слушно зазначає Л.Г.Дротянко.
Дещо іншої думки про зміст сучасної епохи вітчизняні дослідники,
зокрема В.П.Андрущенко і Л.В.Губернський, які виокремлюючи й пере-
осмислюючи ціннісно–орієнтаційний контекст сучасного життєвого
процесу, вважають, що «слід враховувати дві відносно самостійні і, разом з
тим, органічно взаємозв'язані між собою реалії: 1) зовнішні і 2) внутрішні
реалії, своєрідне поєднання яких, у переосмисленні на рівні побутової
свідомості й теоретичного аналізу, формує той своєрідний «дух епохи»,
з якого й випливає нинішня філософія освіти як загальна установка її
стратегічного розвитку»[6,с.9].
Зовнішні реалії досить суперечливі. Десятки й сотні народів і культур
живуть так, як жили їхні батьки, діди, прадіди, не змінюючи укладу свого
життя впродовж століть, а в деяких випадках навіть тисячоліть. Разом з
161
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
тим, зберігаючи власну ідентичність, вони пильно «придивляються» до
тих змін, які відбуваються в світі, намагаються вловити їх сенс, залучити
до власного практичного досвіду. Ініціаторами прогресивних інновацій,
як правило, є так звані цивілізаційні народи.
Саме вони змінюють загальний контекст епохи, причому не лише
у власних державах, але й долаючи пасивний чи активний опір консер-
вативних народів у світовому вимірі. Різкі зміни викликають, як писав
О.Тоффлер, «шок перед майбутнім», помірковані готують для них від-
повідний ґрунт. Єдність того й іншого якраз і формує загальні тенденції
змін, пізнання яких дозволяє наблизитись до сприйняття «духу епохи»,
відобразити його в логіці понять.
За дослідженнями цих авторів, «слід виокремлювати й аналізувати як
найбільш актуальні й значущі три групи процесів світового рівня, єдність
яких змінює світогляд, ціннісний контекст епохи, логіку історії.
Перша з них охоплює ситуацію глобалізації світу й інформаційної
революції, розпаду останніх імперій, в тому числі й СРСР, відмови люд-
ства від таких форм організації життя, як тоталітаризм і авторитаризм,
подолання зневаги до особистості, її свободи та демократичних ціннос-
тей. Сюди ж ми відносимо переосмислення філософії розгорнутих форм
технократизму з його техногенними і екологічними загрозами та ката-
строфами, а також кризу економічних систем, заснованих на державній
формі власності й адміністративному регулюванні.
Друга група нових світових реалій, що підлягали переосмисленню,
охоплює конструктивний процес динамічного утвердження ринкових
відносин, демократичних форм організації влади і управління, підйому
авторитету особистості, толерантної взаємодії народів, держав і культур
у відкритому й прозорому (завдяки глобалізації та інформаційній рево-
люції) міжнародному просторі.
Нарешті, третя група реалій, що змінює ціннісний контекст епохи і має
враховуватись як висхідна установка формування новітньої парадигми
розвитку освіти, пов'язана з утвердженням України не лише як локальної,
але й як європейської і світової цивілізації, яка має власну ідентичність,
національний характер і культуру й, вибудовуючи свій власний держав-
ний дім, має потребу у власних національних системах науки, освіти і
виховання підростаючого покоління»[6,с.9–10].
Звернемо особливу увагу на той своєрідний «дух епохи», з якого й
випливає нинішня філософія освіти як загальна установка її стратегічного
розвитку. Справа в тому, що зміст сучасної епохи дуже суперечливий,
оскільки він ще тільки починає формуватися і тому практично не впливає
на повну силу на оновлення змісту освіти. Варто взяти до уваги складність
і суперечливість реального історичного процесу, а саме те, що у кожній
епосі бувають і будуть окремі рухи то вперед, то назад, бувають і будуть
різні ухили від середнього типу і від середнього темпу руху.
Оскільки зміни відбувались не в матеріальній сфері, а у сфері духовно-
го виробництва, то світова соціальна криза «закономірно» застала нас не
підготовленими. Ми не зрозуміли своєчасно, або не сприйняли серйозно,
попередження Гегеля про те, «що якщо тільки дух народу піднімається
на більш високий рівень, всі моменти державного устрою, пов'язані з
попередніми рівнями його розвитку, втрачають свою усталеність, вони
повинні занепасти, і не існує сили, здатної їх утримати»[7,с.379].
162
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
У нашому філософському дослідженні важливо зрозуміти, що таке
«дух епохи», який наприкінці ХХ століття піднявся на якісно інший
ступінь розвитку, розбурхавши ментальні засади етносу, сформувавши
при цьому специфічний «дух народу». Аналізуючи стан духовності сучас-
ної європейської спільноти, можна говорити про «дух Європи», який
проривається у повсякденне буття народів цього континенту шляхом
болонського процесу.
Саме «духові епохи» повинна відповідати виробнича діяльність вищої
школи. Цю думку виразно підкреслив В.П.Андрущенко, який, виступаючи
на загальноукраїнському методологічному семінарі Академії педагогічних
наук України та Інституту вищої освіти з проблеми «Філософія освіти ХХІ
століття: проблеми і перспективи»[8,с.520], глибоко розкрив іманентний
зв`язок освіти та «духу епохи».
З його точки зору, освіта (і виховання) є трансформацією «духу епохи»
у структуру свідомості, світогляд, духовний світ, культуру і загальне єство
особистості. Трансформований засобами освіти «дух епохи» стає стриж-
нем особистості, визначає відповідність (або невідповідність) людини і
епохи. Через освіту (культуру, виховання) «дух епохи» задає суспільно
визначені параметри особистості та організовує виробничу діяльність усіх
ланок системи національної освіти загалом і вищої школи зокрема.
Висновки В.П.Андрущенка про взаємозалежність «духу епохи» та
розбудови вищої освіти настільки актуальні, що ми процитуємо його
роботу більш широко. «Дух епохи», – пише В.П.Андрущенко, – поняття
складне і далеко не однозначне. У різних філософських системах воно
характеризується по–різному. Разом з тим, від знаменитих «тіней печери»
великого Платона через «абсолютну ідею» не менш великого Г.Геґеля і
«дух капіталізму» їм співрозмірного М.Вебера, «ноосферу» нашого зна-
менитого земляка Володимира Вернадського і «пункт Омега» не менш
знаменитого Тейяр–де–Шардена проглядається дещо спільне, що й можна
розглядати як конструктивний початок культуротворення особистості
засобами освіти. Зупинимось на цьому більш детально.
Основний зміст «духу епохи» формується, насамперед, як філософське
узагальнення, пояснення і оцінка сенсу, причинних зв'язків і тенденцій
розвитку буття людини у світі, яке розгортається в наявних формах куль-
тури. Це – перша складова. Другою складовою є порівняння означеного
сенсу з досвідом історії, тобто із сенсом буття людини у світі загалом – як
узагальнене бачення «таїнства соціального» (С.Франк) як такого. Третю
складову становить прогноз перспективи людського розвитку, його джерел
і спонукальних чинників.
«Дух епохи», у тому числі й «дух сучасної Європи», таким чином, є
нічим іншим, як філософським узагальненням найвеличніших науко-
вих і культурних надбань, виходячи з яких людство вибудовує свою
соціальність, проектує майбутнє, готує до життя в ньому підростаюче
покоління.
Древні греки, наприклад, пояснювали і розуміли сенс свого буття
як його розгортання за законами буття природи. Їхній «дух епохи» був
узагальненням дійсного світу (космічного і людського), осягнутого в
категоріальних формах, які дозволяв виокремлювати поріг наявного
знання і культури античної цивілізації. Делегування цього духу в освіту і
виховання зумовлювалося принципом, блискуче висловленим у афоризмі
великого Геракліта: «Хто знає і поважає закони (природи – О.К.), той не
163
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
знає невдачі». Тому освіта і виховання в античному світі розгортались
насамперед як осягнення сенсу буття природи і одночасно як навчання
організації відповідності життя людини до законів природи.
Принципово іншим був «дух епохи» Середньовіччя. Іншою стала і
освіта. Загальне розуміння світу складалось у Середні віки як продовжен-
ня надсвітового начала (Бога), який творить світ «з нічого» «за власним
розсудом і бажанням». Вінцем його творіння вважалась Людина, на яку
покладався обов'язок бути «подібною» Богові і одночасно «слідувати його
заповідям», втілювати їх в життя своєю практичною діяльністю.
Пізнання слова Божого розглядалось у ці часи як сутність і головний
сенс навчання і виховання людини.
І хоча долаючи перепони, наука і культура нерідко «проривалась» у
шкільні аудиторії, панівним в освіті було слово Боже, втілене у Біблії та
працях її офіційних речників отців церкви Августина Блаженного і Фоми
Аквінського. Пізніше їхню місію підхопили й продовжили «християнські
воїни» Еразм Роттердамський, а пізніше філософи–неотомісти, зокре-
ма Веттер і Бохенський, Жильсон і Марітен, професор Гарвардського
університету Алфред Норт Уайтхед і багато інших – відомих і не дуже
відомих – проповідників слова Божого, своєрідна магія якого відчувається
в суспільстві і в наші дні.
До речі, подібні думки висловлював наш знаменитий земляк ман-
дрівний філософ Григорій Сковорода. Згадаймо його вчення про три
світи. Яким чином здійснюється пізнання світу, освіта і виховання? За
Сковородою – через пізнання Біблії, того «слова», яке розгортається й
доводиться до людини саме через Біблію, і не інакше.
Розвиток цивілізації, між тим, змінював «дух епохи», на якому базу-
вались освіта і виховання, життєдіяльність і загальна культура. Через
відродження людини як земної істоти, Просвітництво і Реформацію,
страту англійського короля «залізнобоким» Олівером Кромвелем і
«Марсельєзу» французьких комунарів людство зі страхом і трепетом
перед майбутнім увійшло у добу «духу пролетарських революцій», тео-
ретично підготовану добре відомими нам Марксом і Леніним. Саме з їх
«подачі» історія розкололась немовби навпіл, її розвиток спрямувався
двома протилежними річищами: XIX, а ще більше XX, століття стали
для цивілізації переломними. Над нею нависла загроза «диктатури про-
летаріату» і тоталітаризму.
«Світло у вікні» з'явилось як прозріння: на противагу марксизму–
ленінізму європейська (а багато в чому і світова) цивілізація розпочала
відлік своєї «нової» історії за принципом «благородного оновлення над-
людини» Фрідріха Ніцше, за «духом капіталізму» знаменитого німецького
філософа і соціолога релігії Макса Вебера, за настановами «благоговіння
перед життям» і авторитету загальнолюдських цінностей, проголошеного
німецько–французським теологом і місіонером Альбертом Швейцером.
Дві системи освіти і виховання – радянська (соціалістична) і західна –
розгортались в ідеологічно різних напрямах. Парадоксально, але факт: одні
і ті ж знання – надбання світової науки, культури і соціальної практики –
в різних системах освіти трактувались якщо й не зовсім по–різному, то,
у всякому разі, не однаково. Різні «духи» спонукали освітні системи до
формування різних типів особистості з різними поглядами на життя, з
різною філософією і світоглядом.
164
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Можливо, саме тому цивілізації не вдалось уникнути конфронтації,
апогеєм якої стали друга світова війна, гонка озброєнь і надто реальна
загроза ядерного апокаліпсису. Потреба у відстороненні цих загроз гло-
бального протистояння народів і культур поступово змінила «дух епохи»
двадцятої цивілізації.
Людство болісно пережило епоху соціальних революцій, спричине-
них славнозвісним «Маніфестом комуністичної партії». Воно подолало
«Присмерк Європи» і «Повстання мас», прогнозованих великими філо-
софами XX століття Освальдом Шпенглером і Хосе Ортега–і–Гассетом.
З надією людство сприйняло «Феномен людини» Тейяр де Шардена і
«демократії» Алексиса де Токвіля, збагнуло сенс неосяжного як належного
й розпочало свій поступовий перехід від «духу» конфронтації і проти-
стояння до «духу» взаєморозуміння і співробітництва.
З падінням берлінської стіни й розвалом «останньої імперії» цей дух
поступово утверджується як основа освіти і виховання людини, життє-
діяльність якої набере обертів у XXI столітті»[9].
Отже, зміст епохи, що охоплює усі сфери нашого життя, зумовлює
модернізацію соціального інституту освіти як органічної складової соці-
ального організму країни, континенту чи світу. Але властивість соціальних
систем така, що вони розвиваються завдяки не тільки тиску чи впливу
наявних або уже сформованих чинників, а й здатні розгортатися під впли-
вом, наприклад, майбутнього планетарного соціального організму.
На перший погляд, таке трактування історичного процесу, коли не
минулі зміни готують майбутнє, майбутні структури є логічним наслідком
сьогодення, а образ майбутнього формує сьогодення і визначає історичну
динаміку, здається суб'єктивістським. Насправді, можливо, саме детермі-
нація майбутнім, а не об'єктивними причинами змушує іноді знехтувати
прагматичними міркуваннями і випробувати способи функціонування –
взаємодію, яка не випливає з безпосередньої користі.
Система освіти без сумніву належить саме до таких, тобто емерджент-
них, оскільки вимушена прогнозувати і реагувати на майбутній стан
суспільства, готувати фахівців, здатних забезпечити його сталий розвиток.
Така властивість у науці отримала назву емерджетності.
Філософські концепції емерджентної еволюції виникли як спроба при-
мирити принципи механіцизму і віталізму при поясненні будови і еволюції
світу. Головні представники цієї концепції: К.Л.Морган, С.Александер,
А.Ф.Н.Уайтхед, Я.Тейяр де Шарден, Я.X.Сметс.
Згідно з цією концепцією, еволюція відбувається стрибкопо-
дібно в результаті якісних змін при переході на новий рівень буття.
Конкретизуючи характер і особливості змін, прихильники концепції
емерджентної еволюції розрізняють їх за результатами і виокремлюють,
відповідно, два типи змін: перший – ті зміни, результати яких можна
передбачити апріорі, не вдаючись до послуг безпосереднього досвіду,
використовуючи математичні обчислення на базі початкових елементів.
Цей тип змін називається «результантом». До другого типу належать
зміни, не залежні від початкових елементів, результати яких не можливо
передбачити і які можливо пізнати тільки в безпосередньому досвіді. Вони
отримали назву «емерджентів».
Відповідно до градації «емерджентів», виникаючим рівнем існування
є умова, «тіло» для нової «душі» наступного, вищого рівня, який містить
нижчий в собі, але не породжується ним. Називають різну кількість цих
165
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
рівнів – від трьох (матерія, життя, психіка) до декількох десятків. Перехід
від нижчого рівня до вищого відбувається в результаті дії якоїсь рушійної
сили. У Александера це непізнаване прагнення до божественного, «низус»
(від лат. nisus – устремління, порив), у Уайтхеда – «творча здатність» як
«універсальний метафізичний принцип переходу від розчленованості до
поєднання, що творить нову суть», яка також не підлягає поясненню, у
Сметса – принцип цілісності[10].
Використання терміну «емерджентність» стосовно соціального
інституту освіти цілком коректне за умови, якщо соціальні системи сприй-
мати як енергоінформаційну форму живого, на що нас спрямовує вчення
В.І.Вернадського про ноосферу і праці В.П.Беха[11], у яких обґрунтовано
буття і розвиток соціальних систем в організменній/функціональній
формі.
Емерджентна еволюція (від лат. emeigo – виникати) — вчення про
еволюцію живого як суми двох процесів: 1) перетворення колишніх влас-
тивостей (у дарвінізмі, ламаркізмі і багатьох інших еволюційних вченнях);
2) рідкісні акти виникнення чогось принципово нового — «емердженти».
Поняття емердженту ввів англійський філософ Дж.Г.Луес (1875 р.).
Емерджентний еволюціонізм як натурфілософське вчення розроблений
в 1920–х рр.; основні емердженти тодішнього вчення: жива клітина, клі-
тинне ядро, живцеве розмноження, нерв, мислення.
Французький еколог А. Вандель (1968) розглядав емерджент як
перехід на новий рівень організації. Австрійсько–американський філософ
Е. Янч (1979) тлумачив емерджент як дисипативну структуру термоди-
наміки, чим додав ученню конкретного смислу: у достатньо складному і
активному потоці нове просто не може виникати через закони фізики.
Абстрактний біологічний механізм емерджентної еволюції описав
англійський біохімік і натурфілософ Р.Шеддрейк (1981) на основі свого
«принципу формативної причинності»: поява нової матеріальної форми
в природі аналогічна до появи нової думки в мозку. Філософською базою
емерджентного еволюціонізму є логічна невиводимість (нових форм з
колишніх) в сенсі К.Геделя: ми фіксуємо емерджент завжди, коли опи-
суємо вищий рівень організації термінами нижчого.
Отже, соціальний інститут освіти як орган соціального організму
будь–якої країни є продуктом саморозгортання змісту епохи і, навіть
більше того, він повинен передбачати майбутній стан суспільства, форму-
ватися під його впливом і готувати фахівців, здатних забезпечувати сталий
соціальний розвиток. Вплив майбутнього стану суспільства на сучасність
освіти і модернізація цього важливого органу суспільного розвитку в його
дискурсі ми й розглядаємо як дух епохи.
Список використаних джерел
1. Философский энциклопедический словарь / Под ред. С.С.Аверинцева,
Э.А.Араб – Оглы, Л.Ф.Ильичева и др. – 2–е изд. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. –
815 с.
2. Плебанек О.В. Глобальные процессы в зеркале современной научной
парадигмы//Мир философии – мир человека: прил. к журн. «Философские
науки»: [сб.ст.] / [редкол.: Солонин Ю.Н. (пред.) и др.]. – Гуманитарній, 2007. –
834 с.
3. Современный философский словарь. – Лондон, Франкфурт–на–Майне,
Париж, Люксембург, Москва, Минск: ПАНПРИНТ, 1998. – 1064 с.
166
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
4. Степин В.С. , Горохов В.Г., Розов М.А. Философия науки и техники. – М.:
Гардарика, 1996. – 400 с.
5. Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального и прикладного знання
(Постнекласичне дослідження). – К.: Вид–во Європейського ун–ту фінансів,
інформ. Систем. Менеджменту і бізнесу, 2000. – 423 с.
6. Губернський Л., Андрущенко В. Філософія як теорія і методологія розвитку
освіти. – К.: «МП Леся», 2008. – 516 с.
7. Гегель Г. Политические произведения. – М.: Наука, 1978.
8. Див.: Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи: Методол.
семінар, 22 листопада 2000 р. Зб. наук. праць.Вип.3/ За заг. ред.В.Андрущенка. –
К.: Знання, 2000.
9. Андрущенко В.П. Філософський вимір освітянської діяльності // Нова
парадигма. Альманах наукових праць. – Запоріжжя: «Тандем–У», 2001. – №19.
10. Чайковський Ю. В. Елементи еволюційною диатроники. М., 1990;
Alexanders. Space, Time and Deity L, 1927; Morgan З L. Emergent Evolution. L. 1927;
WHITEHEADA. N. Process and Reality. N. Y, 1960; Jantsch E. The Self–organizing
Universe: Scientific and Human Implication of Emerging Paradigm of Evolution.
Oxf.—N. Y., 1980; Sheldrake R. The Presence of the Past. L, 1994.
11. Бех В.П. Генезис соціального організму країни. – Запоріжжя: «Просвіта»,
2000. – 288 с.
Кивлюк О.П. Развитие общественной жизни и вызовы современной
эпохи
Рассматривается влияние вызовов современной эпохи на развитие обще-
ственной жизни, которая характеризуется обострением глобальных проблем
и развертыванием противоречивого процесса становления многомерного
и целостного мира на основах идеологии космополитизма, неотъемлемой
составной которого есть развертывание образовательной революции как
части глобальных изменений в механизмах функционирования и развития
цивилизации.
Ключевые слова: эпоха, общественная жизнь, образование, глобализм.
Kyvliuk, O.P. Development of the public life and challenges of the modern
age
Review of the impact exerted by challenges of the modern age upon development
of the public life. It is inferred that the modern age can be characterised with global
problems aggravation and development of a contradictory process of multidimensional
and integral world formation based on the cosmopolitan ideology the component of
which is an educational revolution as a part of global changes in the mechanisms for
civilisation’s functioning and development.
Key words: an age, a public life, education, the globalism.
167
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК: 141.7:303.823.3:330.322 Водоп`янов К.Г.
Сучасне управління та синергетичний
підхід: можливості інновацій
Розглядається, які інновації привносить синергетичний
підхід у розуміння механізму управління соціальними
організаціями.
Ключові слова: синергетика, управління, керованість,
самоорганізація, нелінійність.
Управління пронизує всю систему людських відносин. Цим обумовле-
на значимість соціально–філософського аналізу його проблем. Як синтез
науки й мистецтва, знання й досвіду, феномен управління становить ще
одне широке дослідницьке поле для вивчення природи людини. Не менш
важливим є міждисциплінарний характер управління, в якому тісно пере-
плітаються різні фактори: організаційно–технічні, соціально–економічні,
психологічні, правові та інші.
Удосконалення механізмів управління, їхня адаптація до умов,
що постійно змінюються, нових викликів середовища – найважливіші
завдання соціального управління. Від їхнього успішного розв’язання
залежить підтримка цілісності соціальної системи, її сталий розвиток.
Для ефективної реалізації указаних завдань, особливо в умовах соціальної
нестабільності, дуже важливим є зв’язок між теорією (наукою) і практи-
кою (безпосередньою управлінською діяльністю).
Характер сучасних соціально–економічних процесів висуває наступні
вимоги до управлінської парадигми в її нинішньому вигляді:
1) освоєння нового стилю мислення, – прогностичного, спрямова-
ного на одержання кінцевого результату з найменшими суспільними
витратами;
2) створення організації, що має перспективну генеральну мету роз-
витку, з якою знайомі всі її члени й мотивовані на її досягнення;
3) постійне вдосконалення управлінських знань і навичок у випе-
реджальному режимі відносно до вимог існуючого внутрішнього й
зовнішнього середовища;
4) духовно–творчі та моральні начала повинні набувати визна-
чального значення в системі цілепокладання й методів управлінського
впливу[1,с.35].
Цим вимогам, поряд із сучасними управлінськими концепціями
(метод організаційного розвитку, управління людськими ресурсами,
концепція сталого розвитку й ін.), відповідають основні ідеї й принципи
синергетичного підходу до управління.
В тому чи іншому обсязі, основні ідеї та принципи синергетичного під-
ходу до управління у своїх роботах розглядали: О. Князєва, С. Курдюмов,
Л. Бевзенко, В. Бранський, В. Буданов та інші. Крім того, в останні роки
ідеї про необхідність врахування впливу самоорганізації, пошуку опти-
168
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
мального співвідношення в діяльності соціальних систем організаційної та
самоорганізаційної складових знаходять своє відображення в навчальних
посібниках, статтях, тематичних збірках, що безпосередньо присвячені
проблемам сучасного управління[2;3;4;5].
На наш погляд, синергетичний підхід до управління є одним з най-
більш перспективних напрямків міждисциплінарного застосування ідей
синергетики в соціальних науках. На жаль, у роботах більшості дослідни-
ків, що працюють у рамках синергетичного підходу, власне управлінська
проблематика рідко виходить за рамки констатації низки загальних
принципів і положень. Крім того, в останні роки втрачений міцний, сталий
зв’язок між теорією (наукою) і практикою (безпосередньою управлінською
діяльністю). У підсумку, дослідники рідко мають можливість перевірити
на практиці власні ідеї й розробки. А керівники організацій, в умовах
нестачі теоретичних знань про закони й механізми функціонування й роз-
витку соціальних систем, навпаки, змушені діяти методом проб і помилок
у пошуках оптимальної стратегії управління.
Мета даної роботи дослідити, які інновації привносить синергетичний
підхід у розуміння механізму управління соціальними організаціями.
Первісно виникнувши в процесах розподілу праці на виробництві,
сучасне управління перетворилося в невід’ємну частину будь–якої люд-
ської діяльності, де потрібно задіяти знання й здібності людей. Власне,
сам феномен управління в соціальній філософії сьогодні розглядається як
один з видів соціальної діяльності, головна функція якої – забезпечення
єдності й узгодженості зусиль людей по досягненню загальноорганіза-
ційної мети.
Управління – невід’ємна частина людського буття, без якої неможлива
ніяка спільна діяльність людей. Суспільство не може розвиватися без
системи управління, причому ефективний менеджмент стає найважли-
вішим ресурсом будь–якої країни. Управляти – означає перевести один
стан системи в іншій, що відповідає заданим цілям. Для цього необхідно
так впливати на структурні компоненти системи, приймаючи відповід-
ні управлінські рішення, щоб система еволюціонувала в необхідному
напрямку з потрібною швидкістю. Тому, у самому загальному вигляді,
управління може бути представлене:
А) як певний тип взаємодії, що існує між двома суб’єктами, один із
яких у цій взаємодії знаходиться в позиції суб’єкта управління, а інший –
у позиції об’єкта управління. Така взаємодія характеризується тим, що
перший спрямовує другому імпульси впливу («управлінські команди»),
які містять у собі, у явному або непрямому вигляді, інформацію щодо
того, як він повинен функціонувати надалі, а той, у свою чергу, отримує
управлінські команди та діє відповідно до їхнього змісту.
Важливо відзначити, що межа між суб’єктом і об’єктом відносна:
людина, виступаючи як суб’єкт управління по відношенню до іншої
людини, може одночасно й сама бути об’єктом управління. Дуже часто
як об’єкт, так і суб’єкт управління складається не з одного індивідуума,
а із групи людей.
Б) як перетворююча й спрямовуюча діяльність, що здійснюється
суб’єктом стосовно до об’єкта управління, та забезпечує прямування до
заданої мети.
Саме ці уявлення найчастіше зустрічаються в позиціях різних
авторів.
Синергетика орієнтує управління на використання законів само-
організації з метою найбільш ефективного керуючого впливу. Сутність
169
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
синергетичного підходу до управління полягає в наступному: «існує без-
ліч шляхів розвитку системи, але необхідно вийти на бажаний аттрактор.
Якщо є алгоритм такого виходу, то це зберігає час і значно скорочує мате-
ріальні витрати. Необхідно зуміти «уколоти» середовище в потрібне місце,
узгоджене з його власною структурою. Треба не перебудовувати, а ініцію-
вати, виводити соціальні системи на власні механізми розвитку»[3,с.124].
Основними принципами синергетичної моделі управління стосовно до
соціальних систем є професіоналізм, простота управлінських структур, а
саме управління будується за логікою «ціль – людські ресурси – автономія
й самоорганізація». Як зазначив С. Курдюмов: «Безглуздо витрачати сили
й час для насильства над складними нелінійними системами, а треба знати,
як вони функціонують, і з мінімальними зусиллями збуджувати те, що їм
адекватно»[6,с.63]. Тобто, за своєю суттю синергетична модель управління
є «м’якою», оскільки вона побудована на створенні внутрішніх умов для
коректування керованої системи в потрібному напрямку.
Розглянемо, які ж інновації привносить синергетичний підхід у розу-
міння механізму управління соціальними організаціями:
1. Переосмислення феномену керованості. Класична теорія соціального
управління виходить із дихотомії суб’єкт – об’єкт управління. Це дозволяє
говорити як про достатність однобічно спрямованого впливу суб’єкта на
об’єкт для досягнення сформованих цілей, так і про можливість універ-
сального цілепокладання в процесі управління. Синергетичне уявлення
про управління в соціальному світі, що стрімко й складно змінюється,
принципово інакше оцінює цілі й задачі управління. Це відбувається
тому, що заперечується сама можливість існування універсального атрак-
тору для процесу впорядкування суспільства й, як наслідок, можливості
жорсткого управлінського впливу на поведінку й стосунки соціальних
індивідів та співтовариств.
Керованість об’єкта традиційно асоціюється з пасивним підпоряд-
куванням. Такий підхід на практиці виливається в цілий ряд проблем:
від ситуації, коли без вказівок «зверху» підлеглі не виявляють ніякої
ініціативи для вирішення поточних проблем, до прихованої непокори у
вигляді затягування термінів виконання або тільки часткової реалізації
поставлених завдань з «об’єктивних» причин. Із виникненням синер-
гетики з’являється нове розуміння проблеми управління системами,
що складно організовані: «воно повинне орієнтуватися не стільки на
бажання керуючого, скільки на власні тенденції розвитку цих систем, а
також припускати можливість існування зон (і моментів), вільних від
контролю – непередбачених»[7,с.30].
Управлінські відносини при синергетичному підході формуються
як суб`єктно–суб`єктні. Керованість у них почала розглядатися не як
постійна тотальна підконтрольність, а як точкове підпорядкування при
безперервному самоврядуванні й самоорганізації. Завдяки такій вза-
ємодії «протилежностей», відбувається постійне коректування вектора
розвитку продуктивних для обох сторін (і системи в цілому) відносин,
а наявні протиріччя з фактору дезорганізації перетворюються в джерело
соціальної синергії.
Розвиваючи ці уявлення, М. Рубцова пропонує виділяти у внутрішній
структурі керованості як пасивні, так і активні компоненти. «Пасивний
компонент керованості – це підпорядкування й підконтрольність.
Основний акцент тут ставиться на точному дотриманні всіх прямих
(підпорядкування) або непрямих вимог і принципів (підконтрольність).
Активним компонентом керованості є активне досягнення інтеріори-
170
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
зованої цінності, тобто такої цінності, що усвідомлюється суб’єктом як
особиста. Активний компонент керованості тісно пов’язаний із ціннісним
світом людини й свободою волі. У цьому контексті керованість розгля-
дається як необхідна передумова й засіб для подальших самостійних
дій[2,с.38].
Таким чином, із синергетичної точки зору керованість суб’єкта – це
така його властивість, що свідчить про здатність і готовність суб’єкта
до активної участі в реалізації цілей організації, співтовариства, сус-
пільства в цілому, а також до активної підтримки існуючих соціальних
норм. Керованість є властивістю не тільки управлінських систем, але
соціального середовища в цілому. Без керованості неможливе нормаль-
не функціонування й розвиток суспільства. При цьому керованість не
зводиться до пасивного підпорядкування. Вона, насамперед, пов’язана
з активним досягненням інтеріоризованих цінностей і цілей всіма учас-
никами взаємодії, тобто керуючими, і керованими суб’єктами. «Суб’єкти
створюють керовані поля, які не належать окремому суб’єктові або «особі,
що приймає рішення», як довгий час вважала теорія управління. Керовані
поля відтворюються завдяки взаємодії між суб’єктами, що опосередкована
інституалізацією. Типологічні особливості інститутів вказують на роз-
маїтість засобів досягнення керованості»[2,с.38].
2. Нове розуміння співвідношення організації й самоорганізації в
управлінні соціальними процесами. У гомеостатичному підході до управ-
ління, який зазнав теоретичного оформлення в рамках кібернетики,
організація й управління спрямовані на попередження, стримування й
усунення будь–яких відхилень, що дезорганізують систему (у тому чис-
лі й соціально–конструктивних інновацій). Такий підхід до організації
й управління протиставляє їх процесу самоорганізації, сутність якої
проявляється саме в перетворенні систем, утворенні нових порядків,
що трансформують і змінюють застарілі гомеостати. Стримування цих
трансформацій шляхом організаційного (структурного) контролю й
силове придушення функціональних відхилень управлінськими діями,
закривають систему, стримують її становлення, спрямовують розвиток
у вектор деградації.
У підсумку, теорія соціального управління довгий час недооцінювала
позитивну роль самоорганізації. При розробці управлінських технологій
самоорганізація часто сприймалася як момент безладдя, спонтанності,
що виникає як порушення цілеспрямованого управління та призводить
до принципово непередбачених результатів. Синергетика, з її акцентом
на механізми становлення порядку з хаосу та на кооперацію підсистем як
основний принцип ефективного розвитку будь–якої системи, продемон-
струвала позитивну роль самоорганізації. «Самоорганізація необхідна,
але не як протидія, а як підтримка управління. Тому сили самоорганізації
треба поставити на службу управлінню: керувати навіть тими механізма-
ми, які зумовлюють спонтанні процеси»[4,с.125].
Синергетика подає інший тип співвідношення самоорганізації, органі-
зації й управління в соціальних процесах. Самоорганізація (як спонтанне
утворення нових структур) і організація (як свідоме впорядкування)
виступають як єдині, взаємодоповнюючі форми узгодження діяльності,
поведінки й відносин соціальних індивідів і співтовариств. Процес орга-
нізації спрямований на виявлення нових соціально–конструктивних
якостей системи й забезпечує фіксування й добудовування відповідних
структур, що самоорганізуються. Організація як процес формує підсисте-
му управління, призначення якої полягає у підтримці процесу розвитку
171
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
соціальної системи, а також у забезпеченні його спрямованості на задо-
волення соціальних потреб членів даного співтовариства. Самоорганізація
організаційного процесу забезпечує гнучкість і високу адаптивну спро-
можність структур, що цілеспрямовано створюються. Таким чином, згідно
В. Романову та С. Кравченко, обґрунтовується положення про єдність
форм суспільної упорядкованості – самоорганізації й організації, а також
соціального управління як засобу їхнього забезпечення[8,с.7].
3. Акцент на нелінійності й незворотності як найважливіших сутнісних
властивостях процесу розвитку соціальних систем. Поняття нелінійності
прийшло в науку з математики. У синергетиці воно дістало своє світогляд-
не розширення як «багатоваріантність шляхів еволюції, наявність вибору
з альтернативних шляхів і певного темпу еволюції, а також незворотність
еволюційних процесів»[9,с.364–365]. Нелінійність як сутнісна властивість
соціальних систем призводить до цілого ряду важливих наслідків для тео-
рії управління: неоднозначність майбутнього, наявність певного спектра
можливих «цілей» розвитку системи, особлива роль людини в ситуаціях
розгалуження еволюційних шляхів і вибору бажаного, сприятливого й
здійсненного шляху розвитку. Також ідея нелінійності містить у собі
уявлення про незворотність – «таку спрямованість процесів у часі, при
якої процес розвитку втрачає можливість повернутися в попередній стан,
до вихідної точки організації»[10,с.44].
На відміну від ортодоксального підходу, сутність якого полягає в
пошуку оптимального шляху розвитку й суворому дотриманні обраного
напрямку, синергетика бачить світ таким, що змінюється самим непе-
редбаченим способом. А це, в свою чергу, вимагає майже безперервного
коректування діяльності. Згідно В. Романову та С. Кравченко методичною
основою такого типу соціального управління виступають моніторингова
діагностика формування в області біфуркації нових параметрів порядку
й прогнозування векторів прямування стосунків між суб’єктами управ-
лінських відносин у майбутнє[8,с.8].
Крім того, синергетика орієнтує на те, що навіть найбільш зважені й
прораховані управлінські рішення, приватні чи колективні, не обов’язково,
кожного разу, будуть призводити до бажаного й добре передбачуваного
результату. Тому також необхідна діагностика ризиків управлінських
рішень, де враховувалися б можливі траєкторії розвитку системоство-
рюючого процесу. При такому підході ціль тактичного аналізу полягає не
в тому, щоб знайти оптимум, а в тому, щоб розумно визначити наступні
ходи в «шаховій грі» організаційного розвитку. Одна з найважливіших
вимог, що пред’являє синергетична модель управління до організаційної
структури – здатність безупинно навчатися й коректувати свою поведінку
відповідно до результатів навчання. Як вказує Н. Кочубей, «нелінійний
стиль мислення включає готовність до появи нового. А появу нового
можна розглядати як спосіб самовпливу, самодії. У такому випадку важ-
ливе значення в практиці соціального управління набуває відстеження,
рефлексія самовпливу, що надавало б розвитку нелінійного об’єкту
самозберігаючий характер»[11,с.64]. А це означає, що методи пізнання,
практики й управління повинні обиратися таким чином, щоб кожний
наступний крок вибору самодії не скасовував, а оптимізував попередній,
зберігав би складну систему як ціле.
Отже, інновації, які привносить синергетичний підхід у розуміння
механізму управління соціальними організаціями полягають в наступному:
переосмислення феномену керованості; нове розуміння співвідношення
організації й самоорганізації в управлінні соціальними процесами; акцент
172
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
на нелінійності й незворотності як найважливіших сутнісних властивостях
процесу розвитку соціальних систем. Перспективи даного дослідження
полягають у розробці конкретних рекомендацій, що враховують вищез-
гадані здобутки синергетичного підходу, щодо вдосконалення механізмів
управління соціальними процесами, які існують сьогодні в українському
суспільстві.
Список використаних джерел
1. Иванов В.Н., Иванов А.В., Доронин А.О. Управленческая парадигма 21
века. Т.1. – М.: МГИУ, 2002. – 180 с.
2. Рубцова М.В. Управляемость: теоретико–социологический анализ поня-
тий // Социологические исследования. – 2007. – №12. – С.32–38.
3. Пугачева Е.Н., Соловьенко К.Н. Самоорганизация социально–
эклономических систем: Учеб. пособие. – Иркутск: Изд–во БГУЭП, 2003. –172
с.
4. Социальная организация промышленного предприятия: соотношение
планируемых и спонтанных процессов. / Под ред. Н.И. Лапина. – Издательство
Академия, Москва, 2005. – 912 с.
5. Бурнашев К.Э. Социальные технологии в процессах самоорганизации
сложных систем // Личность. Культура. Общество. – 2008. – №2. – С.275–281.
6. Курдюмов С.П. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем //
Философские аспекты информатизации. – М.: ВНИИСИ, 1989. – С.61–82.
7. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем. – Спб.:
Лань, 1999. – 480 с.
8. Романов В.Л., Кравченко С.А. Социология и вызовы современной социо-
культурной динамики. // Социологические исследования. – 2004. –№8. С.3–11.
9. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Основания синергетики: Режимы с обостре-
нием, самоорганизация, темпомиры. – СПб.: Алетейя, 2002. – 414 с.
10. Карпичев В.С. Организация и самоорганизация социальных систем:
Словарь. – М.: Издательство РАГС, 2001. – 126 с.
11. Кочубей Н.В. Мировоззренческий и методологический смысл понятия
«нелинейность» // Практична філософія. – 2005. – №2. – С.60–64.
Водопьянов К.Г. Современное управление и синергетический подход:
возможности инноваций
Рассматривается, какие инновации привносит синергетический подход в
понимание механизма управления социальными организациями.
Ключевые слова: синергетика, управление, управляемость, самоорганизация,
нелинейность.
Vodopyanov, K.G. Modern management and synergetic approach: possibilities
for innovations
The following article is dedicated to the innovations which synergetic approach
brings in understanding of the mechanism of social organizations management.
Key words: synergetics, management, manageability , self–organization,
nonlinearity.
173
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 165.12:930.1:141.7 Вашкевич В.М.
Специфіка історичних
процесів в умовах глобалізації
Розглядається поняття історичного процесу у якості умов фор-
мування історичної свідомості молоді. При цьому умови суттєво
доповнюють підставу, тобто те, що іманентно утримується, з
одного боку, у структурі особистості, а з іншого – зафіксовано
у колективному підсвідомому і спонтанно виходить назовні
через психологію натовпу.
Ключові слова: історичний процес, історична свідомість, умови,
підстава.
У вимірі історичного часу проблема подальшого розвитку країн
різного походження полягає у створенні історичного фундаменту для
відтворення суспільного життя, тобто такого, що вже має розвинені люд-
ські, технологічні, науково-освітянські й організаційні ресурси, і побудові
інформаційного, відкритого та самодостатнього для подальшого розвитку
суспільства.
Саме тут своє слово має сказати фундаментальна історична наука.
Практика довела, що науковці на Сході і Заході мають вступити у діалог
і переосмислити минуле у вимірі інформаційної фази розвитку світової
спільноти і тим самим внести певні корективи у наше бачення вагомості
його окремих подій і їх впливу на сьогодення, скорегувати світоглядну
основу взаємовідносин між народами світу, створити усі необхідні умови
для формування розвинутої історичної свідомості у молоді.
Історична свідомість молоді має атрибутивні властивості, притаманні
взагалі свідомості людини як іманентному явищу природи. Її специфіка
полягає в тому, що вона формується під впливом культурно-історичного
процесу і є його закономірним результатом, і тому стало утримує його
головні просторові та часові характеристики. Цим самим минуле тисне
на сучасне життя людей.
Є два підходи до вивчення історичного явища взагалі і до історичної
свідомості, зокрема. Один з них пов’язаний з теоретичним опануванням
законів та закономірностей історичного, а інший – з маніпуляцією, який
є явищем історичного в угоду політичної або ідеологічної кон’юнктури.
В Україні та за її межами використовуються обидва підходи впливу на
свідомість.
Науковий підхід до явища історичного потенційно багатший за змістом
і більш вагомий для життєдіяльності людей. Наука наповнює знаннями як
буденно-практичну форму історичної свідомості (відчуття, сприйняття,
уявлення, емоції, традиції тощо), так і суто наукову її форму (ідеї, концеп-
174
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
ції, погляди, сформовані історичною наукою і освітою). Однак наука – це
все ж таки теорія, тобто знання доведене, обґрунтоване, вивірене. Тому
наукова історична свідомість має більш легітимний характер.
Історична свідомість особистості є продуктом підстави й умов. Тому
перш, ніж звернутись до аналізу даного явища, треба зупинитись на
понятті історичного процесу, оскільки саме він виступає у якості умов
формування історичної свідомості молоді. При цьому умови суттєво допо-
внюють підставу, тобто те, що іманентно утримується, з одного боку, у
структурі особистості, а з іншого – зафіксовано у колективному підсвідо-
мому і спонтанно виходить назовні через психологію натовпу.
Історичний процес, як об’єкт теоретичного аналізу відкритий для
спостереження і вивчення, тому саме його закономірностям присвячена
більша кількість праць в історії та культурології. Будь-який процес (від
лат. processus – проходження, просування) є сукупністю подій, станів, змін,
що має певну цілісність та спрямованість. Будучи взаємопов’язаними один
з одним, складові процесу виконують різні функції; одні з них відіграють
роль тригерного механізму, тобто виступають у якості вихідного пункту
процесу саморуху або його наслідків; інші – умов, що забезпечують пере-
творення вихідного пункту у наслідки.
Таким чином, історичний процес є низкою станів індивідуального жит-
тя людини та спільноти, що послідовно змінюючи один одного, утворюють
родове життя спільноти в усьому багатстві його взаємозв’язків, взаємо-
переходів минулого в майбутнє. При цьому подія, що матеріалізувалась у
ході історичного процесу, стає історичним фактом. Саме він фіксується,
утримується і стало використовується історичною свідомістю людини.
Як будь-який інший процес, процес історичний, є низкою станів, що
послідовно змінюють один одного. Незалежність становлення, існування
й розвиток соціальних об’єктів від волі й свідомості людей, що їх утво-
рюють, обумовлюють об’єктивність історичного процесу. Аналізуючи
зміст та форми історичного процесу, необхідно визначити специфіку його
детермінованості. Серед соціальних процесів можна виділити іманентні
(джерело знаходиться в самому об’єкті – спільноті, суспільстві) й такі, що
визначаються дією зовнішніх сил (приміром, нав’язані ззовні конфлікти,
що стали важкою історичною спадщиною для всього людства у колишній
Югославії, Афганістані та Іраку).
Історичний процес обумовлюється головним чином дією причин
внутрішнього порядку, що відіграють провідну роль у розвитку соціуму.
Зовнішні фактори, хоча інколи й здається, що обумовлюють якісні зміни
в ньому, мають випадковий характер, тобто відіграють роль допоміжних.
Це перша особливість історичного процесу. З першого погляду здається,
що глобалізація є зовнішнім тиском на окрему країну. Насправді ж, глоба-
лізація – це прояв внутрішніх чинників, що вимагають принципово нових
умов для виявлення та функціонування розвиненого змісту соціального,
що продукує сучасно розвинена країна світу.
Властивість бути інтегратором усіх соціальних процесів, що прита-
манні етносам, класам, спільнотам, континентам, епосі в цілому – друга
із найважливіших особливостей історичного процесу. Оволодіваючи
історичним процесом, активна особистість концентровано «вдихає» зміст
усіх подій, що відбулися на цей момент у житті спільноти. Більш того,
вона стає їх носієм.
175
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Якщо вищевикладена властивість історичного процесу пов’язана зі
специфікою його системоутворюючих елементів, то наступна, третя, – із
наслідком їх дії – історичних станів. Під історичним станом слід розуміти
не всю сукупність властивостей й відносин, що притаманні даному соці-
альному об’єктові в конкретний момент його саморуху, а лише ту частину,
в якій знаходить своє віддзеркалення стан його сутності. Приміром, сьо-
годні для України сутність розкривається через творення національної
держави на шляху до Об’єднаної Європи.
Історичний процес та його продукти, з точки зору умов формування
свідомості особистості, забезпечують її засобами життєдіяльності і тому
мають вирішальне значення для відтворення її сутнісних сил. Картина
змінюється, коли соціалізована та професійно добре освічена особистість
починає творити нове, тим самим зберігаючи культурно-історичний про-
цес, виводить назовні потенціал підстави, тобто сутнісні сили, що до цього
дрімали у її внутрішньому світі. Через таку особистість здійснюється
біфуркація історичного процесу, а сама вона стає атрактором історичного
процесу.
Не принижуючи ролі історичного процесу у формуванні свідомості
особистості, зауважимо, що підстава відіграє потужнішу роль, оскільки є
більш складною за змістом та формою впливу на формування особистості.
При цьому як аксіома постає такий погляд на культурно-історичний світ,
коли все, доступне раціональному мисленню і ірраціональному спостере-
женню, постає як соціальне, що перебуває в процесуальній формі.
Водночас відзначимо, що підстава (соціальний світ), з огляду на
викладене вище, складається немов би з двох частин: суб’єктивованої
і об’єктивованої, які зароджуються на мікрорівні, розташовуються на
макрорівні і переходять на мегарівень. Тобто, історичний процес має два
прояви – суб’єктивовану та об’єктивовану форму. При цьому уточнимо
значення таких понять як «суб’єктивоване» і «об’єктивоване» і з’ясуємо
їхній зв’язок з такими поняттями як «об’єктивне» і «суб’єктивне».
Під «об’єктивним» в даному випадку розуміється все, що існує поза
індивідуальною свідомістю і не залежить від неї, а під «суб’єктивним» –
все, що пройшло через свідомість і існує в ній як суб’єктивований зміст
об’єктивного. При цьому, якщо поняття «об’єктивне» і «суб’єктивне»
є найбільш загальними рівнями людської природи, то категорії
«об’єктивоване» і «суб’єктивоване» описують процеси взаємопроникнення
цих рівнів. І суб’єктивоване, і об’єктивоване мають загальний об’єктивний
зміст, фундаментальну субстанцію соціального світу, першу природу.
Є всі підстави вважати, що суб’єктивована частина цієї суперечливої
єдності знаходиться в структурі людської особистості і перебуває в потен-
ційній формі. Об’єктивована частина знаходиться на боці суспільства і
складає його так зване культурологічне ядро, що є сукупністю уявлень
про світ і людину, про добро і зло, прекрасне й потворне, множину симво-
лів та образів, традицій і вірувань, знань і досвіду багатьох століть. Ядром
суспільства є «колективна воля», що спрямована на збереження існуючого
порядку. Підрив цього «культурного ядра» й руйнація цієї колективної
волі – умова будь-якої революції. Проаналізуємо суб’єктивовану складову
підстави.
Справа в тому, що в даному випадку аналізується, як правило, істо-
рична свідомість особистості та шляхи її формування. У той же час, це
176
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
надто спрощений підхід до даного явища. Культурологи та історики, що
вивчають історичну свідомість, досліджують кінцевий результат істо-
ричного процесу або артефакти. Філософський же підхід вимагає більш
глибокого аналізу складових історичного у структурі особистості. Тут
треба дослідити низку елементів, що мають до цього пряме відношення.
Саме вони, ці елементи, відтворені у системному вигляді дають уяв-
лення про детермінованість поведінки суб’єкта історичним матеріалом.
Серед таких складових, що утворюють патерн історичного в структурі
особистості, слід назвати: почуття, настрої, потреби, ставлення, знання,
цінності, ідеали, переконання, уявлення, стереотипи, інтереси, пам’ять,
рефлексію, мислення, свідомість, самосвідомість, культуру та ін.
Елементи історичного поступово формуються в структурі особистості і
з набуттям системного характеру стають такими, що забезпечують суб’єкт
історичного процесу певними властивостями. Зрозуміло, що витоки істо-
ричної свідомості людини сягають глибин її емоційної сфери. На відміну
від сприймання, яке завжди пов’язане з образом, що відбиває предмети
або явища предметного світу, почуття, хоча і є чуттєвими за своєю осно-
вою, але не наочними, виражають не властивості історичного об’єкта,
факту, а стан суб’єкта, тобто модифікації внутрішнього стану індивіда і
його ставлення до світу. Зазвичай вони виникають у свідомості у зв’язку
з якимись образами, що виступають їхніми носіями.
Стан індивіда, що набуває емоційного виразу, завжди обумовлений
його взаємодією з оточуючими. У випадках, коли індивід є пасивним
до навколишнього світу, його почуття виражають саме стан. Ставлення
людини до світу з’являється лише за умови її активної ролі в цих від-
носинах; саме ж почуття історичного у цьому випадку виражає активну
спрямованість людини. За вдалим виразом С.Рубінштейна, сукупність
людських почуттів – це, по суті, сукупність ставлень людини до світу й
насамперед до інших людей у живій та безпосередній формі особливого
переживання [1].
Ставлення до світу може виражатися не лише через почуття, але й через
абстрактне мислення, світогляд, ідеологію, правила поведінки, які люди-
на теоретично сприймає і наслідує, переживаючи емоційно. Специфіка
впливу історичного на почуття людини полягає, як відомо, в тому, що воно
подає зразок поведінки, а це надто сильний подразник для особистості і
тому будь-який артефакт вона супроводжує переживаннями.
Особливо важливим для формування історичної свідомості є, за спо-
стереженнями психологів, підлітковий вік, оскільки з 12 років починається
розвиток рефлексивного мислення – здатність суб’єкта до гіпотетико-
дедуктивних розмірковувань на основі лише загальних посилок, без
необхідного зв’язку з реальністю або власними переконаннями. Завдяки
розвитку мислення стає можливим якісний стрибок у сфері самосвідо-
мості. В особистісному становленні підлітка зростає роль рефлексії, яка
робить його здатним до усвідомлення можливості різних точок зору на
будь-який об’єкт чи історичну подію і на себе самого, подолання дитя-
чого егоцентризму, можливості категоризації та об’єктивації життєвих
спостережень.
Формування людської свідомості відбувається двома шляхами: під
час повсякденної діяльності, на основі так званого здорового глузду та під
час вивчення історії або засвоєння сукупності історичних знань. Перший
177
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
шлях – це шлях спроб та власних помилок індивіда, другий – оволодіння
особистістю скарбницею історичних знань, законів та закономірностей,
який, одночасно, не виключає «пересмикування» фактів та маніпуляцій
з боку як недобросовісних істориків, так і з боку представників владних
структур, які завжди зацікавлені у тому, щоб виглядати краще, ніж є на
справді.
Історичні знання є запорукою сталого розвитку світової спільноти.
Тоді в чому ж полягає сила історичного знання і як нею можна скориста-
тися молодій людині? Для відповіді на це питання треба визначити зміст
історичного знання, його форму і функції, уточнити механізми впрова-
дження у практику повсякденного буття людини.
Природа історичного знання викликає багато запитань. У тлумаченні
історичної свідомості дослідниками можна виділити дві характерні точки
зору. Перша з них визначає історичне знання як усвідомлення суспіль-
ством, класом, соціальною групою свого положення у часі, зв’язку свого
сьогодення з минулим і майбутнім. Друга розглядає історичну свідомість
як невід’ємну складову суспільної свідомості чи сукупність уявлень про
своє минуле і минуле всього людства, що притаманні суспільству. Такий
підхід взагалі є таким, що більше наближує нас до розуміння феномену
історичної свідомості, але все ж таки не розкриває достатньою мірою ні
сутності, ні змісту поняття, що його віддзеркалює.
Наука логіка виходить з того, що сутність як категорія філософсько-
го знання розуміє внутрішній зміст історичного процесу як єдність всіх
багатоманітних і суперечливих форм культурологічного буття людини
або спільноти. При цьому соціальне явище – це те або інше виявлення
(вираз) життєдіяльності людини, зовнішні, безпосередньо дані культурні
форми її існування.
Якщо ж підійти більш прискіпливо до обґрунтування іманентної осно-
ви історичної свідомості або її сутності, треба визнати, що вона полягає у
відборі, накопиченні, зберіганні та повсякденному використанні історич-
ного знання, здобутого шляхом теоретичного аналізу, а також з досвіду
практичного життя людей у минулому з метою гармонійного відтворення
родового життя людської спільноти.
По-іншому, історичні знання потрібні нинішньому поколінню для
того, щоб на їх основі можна було зробити крок уперед. Історична свідо-
мість виступає механізмом, що всебічно переосмислює події минулого
і подає історичні знання у потрібному для сьогодення ракурсі. З цієї
позиції не кожне знання можна визнати історично цінним, а лише те, що
обслуговує процес відтворення системи суспільних відносин на основі
якого є можливим творення нових суспільних відносин, що спрямовують
у Майбутнє будь-яку соціальну систему.
Це означає, що на практиці ми маємо великі обсяги так званого
інформаційного шуму, тобто історичних фактів, які не впливають на
наше подальше життя. Такими історичними знаннями частково можна
знехтувати.
У мисленні ж категорії сутності і соціального явища висловлюють
перехід від розмаїття наявних культурологічних форм соціального буття
до його внутрішнього змісту і єдності, – поняття, яким оперує свідомість
людини. Специфічний сегмент інтелекту людини, що оперує історични-
ми знаннями, слід називати історичною свідомістю людини – усталене
178
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
знання людини та її особисте ставлення до певної системи цінностей, що
накопичені світовою спільнотою за попередній етап розвитку. Історична
самосвідомість – це усвідомлення людиною себе як носія загальнолюд-
ських цінностей та ставлення до себе як до суб’єкта цих цінностей. Саме
ці дві компоненти є генетично первинними і саме на їх основі формуються
ціннісні орієнтації, і відповідно, мотиваційні утворення, які детермінують
поведінку особистості.
Продуктом історичної трансформації суспільної, громадянської
свідомості в суб’єктивно значущу систему ціннісних орієнтирів індивіда
є індивідуальна громадянська свідомість. Отже, окремі складові грома-
дянської свідомості та самосвідомості особистості, наприклад, оцінка або
цінності певним чином залежать від загального рівня та особливостей
суспільної громадянської свідомості. Це означає, що сутність історичного
проявляється й на рівні колективного суб’єкту, що являє собою добре
відому нам об’єктивовану реальність – «суспільство». Тут і далі «грома-
дянське» виступає синонімом історичного. Історичними для особистості
є знання та цінності, що обумовлюють її відтворення як представника
етносу, народу, нації.
Громадянин – це соціальний тип особистості, що історично виник
в певних умовах існування етносу, який характеризується наявністю
таких суспільно-значущих якостей, як правослухняність, вміння поєд-
нувати власні і суспільні інтереси, почуття обов’язку щодо Батьківщини.
Громадянство визначається насамперед як правовий зв’язок особи з
державою, що знаходить свій вияв у їх історично обумовлених взаємних
правах та обов’язках. Виходячи з цього, суспільну громадянську свідомість
можна визначити як опосередковане відображення суспільного життя,
зокрема стосунків між державою і суспільством й окремими громадянами,
в історичних образах, уявленнях та ідеях.
Наступним кроком гносеологічного аналізу історичного процесу
(після визначення його сутності), є виявлення його змісту. Під змістом
культурно-історичного процесу розуміємо не сам субстрат історичного,
а його внутрішній стан, сукупність часом протилежно спрямованих і
взаємовиключних культурологічних процесів, що характеризують вза-
ємодію утворюючих соціальний світ елементів між собою і з середовищем,
і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі самий зміст
історичного виступає як процес.
Це означає, що змістом історичного можна опанувати тільки шляхом
вивчення взаємодії його суб’єктивованої і об’єктивованої форм, тобто
поглибити теоретичний аналіз треба шляхом вивчення процесу їх вза-
ємопереходу. Принципово це можливо, оскільки історичне перебуває у
різних формах, то перехід їх між собою – річ не тільки допустима, але й
необхідна.
Для реалізації цієї мети треба обґрунтувати механізм такого переходу.
На нашу думку, особистість і суспільство мають специфічні механізми
входження в свою протилежність і засоби опосередкування своєї взаємо-
дії, а отже, і утримання одне одного в складі даного протиріччя. Тут ми
маємо на увазі наявність таких явищ як хронотоп в структурі особистості
і habitus в структурі суспільства.
Хронотоп важко уявити через те, що простір і час зазнали в ньому
діяльнісно-семіотичної переробки. Вони виступають в ньому в перетво-
179
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
реній формі аж до того, що реальний рух в просторі трансформується в
зупинений час, а останній, в свою чергу, трансформується в простір, що
рухається. Отже, особистість володіє атрибутивною спроможністю за
своєю ініціативою вступати у взаємодію із суспільством. Суспільство, в
свою чергу, має механізм впливу на особистість. Адже суспільство є орга-
нізацією, що певним чином впливає на своїх членів. Розмірковуючи за
аналогією, можна стверджувати, що це свого роду соціальний хронотоп, за
яким функціонує ціннісно-смислова інформація, в тому числі – і цінності
моральної свідомості, відтиснені імперативом «вижити».
Завдяки хронотопу особистості і традиції (соціальному хронотопу),
межі між суб’єктивованим об’єктивним і об’єктивованим суб’єктивним
не існує. Вони вільно переходять одне в одне за допомогою спеціальних
засобів, так званих медіаторів. Виходячи з наявності в суспільстві двох
опосередкованих систем матеріального і духовного походження, є сенс
говорити і про два типи медіаторів: духовний і фізичний.
Психологія такі продукти опосередкування відобразила в понятті
«предмети-посередники» або медіатори духовного спілкування. До них
належать Знак, Слово, Символ і Міф. Психологи пропонують їх розгля-
дати як акумулятори живої енергії, свого роду енергетичні згустки. Вони
можуть розглядатися і як резонатори, на частоту яких налаштовуються
живі істоти. Останні не тільки засвоюють ці частоти, але й генерують нові,
підзаряжають своєю енергією медіатор. Згідно з Олексієм Лосєвим (кла-
сиком філософських досліджень міфу), особистість – міф. Ісус Христос
теж в певному смислі може бути ідентифікований як Міф.
Теоретичний аналіз взаємодії суб’єктивованої і об’єктивованої частин
між собою у філософській літературі має й інші аргументи на користь їх
взаємодії. Інші варіанти – це немовби варіації першого. Один з них – це
«зведення» до органічної системи функціональних продуктів людини і
соціуму. Тут ми маємо на увазі, звичайно ж, індивідуальну людську осо-
бистість як похідну від людини і колективну особистість як похідну від
соціуму. Агентами діалектичної взаємодії є суб’єктивований (або потен-
ційний) та об’єктивований (або актуалізований) соціальні світи.
Є ще один підхід до вирішення даної проблеми: звернутися до наявних
наукових джерел і подивитися на це питання через призму досвіду люд-
ської історії, оскільки таке глобальне протиріччя не могло залишитися в
історії непоміченим науковцями.
Аналіз показує, що протилежностями такого протиріччя дослідники
вважають особистість і суспільство. Причому, людство давно «помітило»
це протиріччя і протягом тривалого історичного періоду намагається його
пояснити. Перші згадки про нього знаходимо вже в працях філософів
і вчених Давньої Греції, які звернули увагу на зміну ролі особистості в
суспільному розвитку. Але злиття людини з суспільством, на яку вказу-
вали Платон і Арістотель, в їхню епоху було ілюзорним. Вже у філософії
софістів, Сократа і в грецькій трагедії (Софокл) відбивається факт роз-
щеплення індивідуальної самосвідомості. Формула софіста Протагора
«людина є мірою всіх речей» кидала виклик не тільки давнім богам, але
і традиціям общинного життя.
Значну роль у піднесенні почуття особистості, а через неї і в станов-
лення соціуму, відіграло християнство. Зародження капіталізму і розрив
старих соціальних зв’язків викликали серйозні зміни у взаємовідносинах
180
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
особистості і суспільства. Приватне підприємництво було неможливе без
особистої ініціативи. Протест проти феодального типу взаємовідносин між
особистістю і суспільством набуває форми вимоги свободи особистості.
Просвітники розглядали суспільство і державу як продукт договору
між індивідами. Капіталізм додав до цього ще вимогу свободи приватної
власності і майна. Наявність в структурі суспільства двох видів ціннос-
тей – матеріальних і духовних – вустами німецьких ідеалістів поставила
питання про несумісність буржуазних суспільних відносин зі свободою
особистості. Кант слідом за Руссо показав, що в буржуазному суспільстві
людина не може бути моральною і в той же час бути щасливою, мораль-
ність і благополуччя – взаємовиключні одне щодо одного поняття.
Спираючись на емпіричну дійсність буржуазного суспільства з його
індивідуалізмом і утилітаризмом, І.Кант визнавав суспільство як світ
досвіду, в якому особистість є лише засіб. Г.Геґель розглядав особистість не
як ізольовану монаду, а як момент загального, роду. Особистість реалізує
не суб’єктивні, а об’єктивні цілі: вона єдина не тільки з родом, але і з усім
світом, бо сутність всього світу та ж, що і сутність особистості – дух. Але і
Геґель не зміг пояснити зв’язок між особистістю і суспільством. І якщо на
той час гегелівський панлогізм мав консервативний політичний сенс, то
в науковому плані він був геніальний, оскільки дійсність, яку ми спосте-
рігаємо, являє собою саморозгортання Людського Розуму, або, говорячи
гегелівською мовою, постає як «здійснення божественного розуму».
Проблема інтеграції індивіда в соціальну групу – головне питання
соціологічної концепції Е.Дюркгайма. З розвитком діяльності як явища
в часі відбувся розподіл суспільної праці на окремі функції, відчужені
від особистості. На цій основі суспільна мета діяльності індивіда відмеж-
овується від самої його діяльності і навіть протиставляється їй в якості
зовнішньої сили, що змушує людину виконувати функції, значення яких для
неї втрачене.
У результаті індивід не може ототожнити себе з жодною зі своїх ролей,
які сприймаються ним як нав’язані ззовні, і його самоствердження набуває
форми конфлікту особистості і суспільства, в основі якого – протиріччя
самого соціального життя. Індивіди і суспільство пов’язані спільними
інтересами і відомим співвідношенням. Вони мають щось «загальне», що їх
споріднює більше, ніж те, що їх роз’єднує. По суті проблема «загального»
і «одиничного» є предметом тривалої суперечки між «номіналістами», які
заперечують реальність «загального», і «реалістами», які його утверджу-
ють ще з часів Платона. Питання про онтологічні основи особистості і
суспільства перебуває під пильною увагою двох течій у світовий філософ-
ській думці – «індивідуалізму» і «колективізму», що в суспільній науці
приховані шляхом чисто абстрактно-філософських термінів «сінгуляриз-
му» («соціального атомізму») і «універсалізму».
Вони намагаються відповісти, – як писав С.Франк, – на запитання
про те «чи є суспільство не що інше, як назва для сукупності і взаємодії
між собою окремих людей, не що інше, як нами створений штучний,
тобто суб’єктивний, підсумок реальності окремих людей, чи суспільство
є деяка справді об’єктивна реальність, невичерпна сукупність індивідів,
які входять до її складу?»[2,с.38].
Ці два напрями постійно борються і змінюють один одного в історії
соціально-філософської думки. Вирішуючи дане питання в суто теоре-
181
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
тичному значенні, С.Франк, дійшов висновку про те, що суспільство є
справжньою цілісною реальністю, більш того, воно є єдиною реальністю,
в якій нам конкретно дана людина. Ізольовано мислимий індивід – лише
абстракція; лише в соборному бутті, в єдності суспільства справді реальне
те, що ми називаємо людиною.
Список використаних джерел
1. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: учеб. пособие для студ.
вузов, обучающихся по направлению и спец. психологии. / Сергей Леонидович
Рубинштейн. – СПб.; М.; Нижний Новгород; Воронеж: Питер, 2008. – 705 с. –
(Мастера психологии).
2. Франк С. Л. Реальность и человек / Семен Людвигович Франк ; [П. В.
Алексеев (сост.)]. – М.: Республика, 1997. – 479 с. – (Мыслители ХХ века).
Вашкевич В.Н. Специфика исторических процессов в условиях
глобализации
Рассматривается понятие исторического процесса в качестве условий фор-
мирования исторического сознания молодежи. При этом условия существенно
дополняют основание, то есть то, что имманентно содержится, с одной
стороны, в структуре личности, а с другой – зафиксировано в коллективном
подсознании и спонтанно выходят наружу через психологию толпы.
Ключевые слова: исторический процесс, историческое сознание, условия,
основание.
Vashkevych, V.M. A specific nature of historic processes under
globalisation
Review of notions of the historic process as conditions to form historic consciousness
in the youths. At that, the conditions considerably add to the basis, in particular,
something which is, on the one hand, immanent in the structure of an individual, and
on the other hand, is fixed the collective unconsciousness, and would spontaneously
be let out through the mob psychology.
Key words: the historic process, historic consciousness, conditions, the basis.
182
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 141.7:001 Броннікова Л.В.
Трансформація системи
комунікацій в сучасній науці:
соціально-філософській аспект
Розглядаються трансформаційні процеси в системі комунікації
сучасної науки, які обумовлені використанням інформаційних
технологій. Роль Інтернету як засобу наукової комунікації
оцінюється неоднозначно.
Ключові слова: наука, наукова комунікація, комунікативна
філософія, інформаційні технології.
Наука є одним з найбільших досягнень людської цивілізації і може
бути предметом філософської рефлексії в багатьох ракурсах та аспектах.
В.Вернадський підкреслював, що зміст науки не обмежується наявністю
теорій, гіпотез, моделей, картиною світу; головним змістом є наукова
робота реальних людей. У певному вимірі наука є системою взаємозв’язків
між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, інши-
ми суб’єктами пізнавального процесу. Наука вже давно перестала бути
справою поодиноких вчених та перетворилася в сучасному світі на одну
з масових професій, в якій зайняті декілька мільйонів осіб.
Сучасна наука має розвинуту систему комунікації як між самими
вченими та організаціями, так і між вченими та суспільством загалом.
Комунікаційні відносини в середині самої науки стали об’єктом особливої
уваги дослідників з різних галузей знань з багатьох причин. Про це мова
буде йти далі. Ця проблематика цікавить філософів, істориків та соціо-
логів науки, фахівців з соціальних комунікацій. Завданням цієї статті є
аналіз взаємозалежності наукової та соціальної комунікації, впливу
сучасних інформаційних технологій на систему наукових комунікацій.
Проблематика даної роботи загалом стосується завжди актуальної філо-
софської проблеми взаємозв’язку науки та суспільства.
Ідеї комунікативної філософії репрезентовані у творчості К.–О.Апеля,
Н.Лумана, Ю.Хабермаса. До розробки проблем наукових комунікацій
звертаються такі автори як О.П.Огурцов, В.І.Онопрієнко, О.В.Назарчук,
В.С.Степін.
Комунікація стала однією з провідних тем сучасної філософії не так
давно. Це зумовлено загальною зміною місця та ролі комунікації і кому-
нікаційних технологій у різних сферах життєдіяльності суспільства, а
також інтенсивним розвитком засобів комунікації. Інтерес філософії до
природи комунікації пов’язаний з процесом переосмислення традиційних
філософських проблем у 20 ст. Спочатку феноменологія і герменевти-
ка, а потім комунікативна філософія у другий половині ХХ ст. почали
183
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
висвітлювати проблеми інтерсуб’єктивності, необхідності урахування в
акті мислення невидимої участі множини суб’єктів та їх взаємодії. Крім
цього, комунікації приділяється стільки уваги ще і тому, що вона пов’язана
з універсальністю пізнавальної діяльності, яка охоплює як практичні, так
і ціннісні орієнтири. Комунікація потенційно евристична. Саме з таким
аспектом комунікації Ю.Хабермас пов’язував поняття комунікативної
раціональності – процес утворення цілісних культурних смислів – у єднос-
ті когнітивного, морального та естетичного суджень. Завдання філософії
Ю.Хабермас вбачає в актуалізації потенціалу раціональності, що міститься
у комунікативній дії. Мета будь–яких соціальних інтеракцій – це згода
(консенсус), проте філософія зміст згоди не визначає. Призначення філо-
софії – аналіз формальної сторони комунікативних практик, констатація
порушень комунікацій засобами діалогу[8].
Відмітною ознакою сучасного світу є становлення глобального
комунікаційного простору. Інформаційні технології стрімко увірвалися
в наше життя та змінили його. Протягом останніх десятиліть були роз-
роблені та впроваджені виробничі та програмно–технологічні засоби,
комплексне використання яких значно прискорило збір, обробку та роз-
повсюдження інформації. Це означає розширення і збагачення каналів,
засобів, інструментів інформаційного обміну, виникнення та поширення
нових засобів, моделей комунікації на основі електронних технологій.
Зміна комунікаційного простору виявляється у впливі на всі сторони
життя як суспільства, так і окремої людини, на формоутворення всієї
системи культури. Очевидно, що таких впливів зазнає і наука в різних її
характеристиках – і як соціальний інститут, і як пізнавальна діяльність,
і як система знань.
Наука є історичним утворенням, і ці її характеристики складались та
суттєво модифікувались поступово. Як відомо, інституціалізація науки
є складним історичним процесом, пов’язаним із різноманітними чинни-
ками – світоглядними, економічними, політичними тощо.
Генезис науки як форми суспільної свідомості відбувався пара-
лельно зі становленням специфічної наукової комунікації. Відтворення
процесу розвитку системи комунікації в науці в історичному ракурсі
надано у публікаціях О.Огурцова, В.Онопрієнка, В.Степіна. Комунікація –
невід’ємний елемент логіки науки. Через призму системи комунікації
історія науки постає формою її рефлексії. Зокрема, виявляються основні
сходинки розвитку науки, її можливості та перспективи.
Для соціальної філософії принциповим є з’ясування взаємозалеж-
ності розвитку науки та системи наукової комунікації, що, в свою чергу,
визначається змінами типу культури. Кожний історичний період розвитку
науки відображає певною мірою особливості сучасної йому соціальної
реальності. Адже наука є елементом більш широкої сфери – усього поля
людської культури. Науці притаманна соціальна і культурно–історична
детермінація. Це означає залежність науки від різних чинників суспіль-
ного життя, формування своїх пріоритетів в соціальному контексті. В
той же час у певний період свого розвитку наука стає феноменом куль-
тури, який змінює соціокультурне середовище, в якому живе людина.
За словами М.Хайдеггера, «наука не є просто культурним заняттям
людини. Наука – спосіб, причому вирішальний, яким для нас постає все
існуюче»[9,с.239].
184
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Культурне середовище трансформується під впливом наукових від-
криттів та досягнень. Особливим вираженням динаміки культури є зміна
способів трансляції наукових знань. Кожен новий засіб – листування,
телеграф, телефон, електронна мережа – не тільки трансформує характер
повідомлень, але й породжує нові смислові конфігурації. Людина включа-
ється у мережі комунікативних відносин, використовуючи накопичений
культурний досвід та всі наявні способи комунікації для виробництва та
розуміння повідомлень.
За словами Н.Лумана, «суспільство не можна уявити без комунікації,
але й комунікацію не можна уявити без суспільства»[3,с.9]. Комунікація
є єдиною структуроутворюючою одиницею суспільного життя. На нашу
думку, в певному ракурсі можна співставити синергетичну парадиг-
му сучасної науки з соціальною теорією Н.Лумана. Якщо Г.Хакен та
І. Пригожин переглянули основи класичної раціональності та запропо-
нували поняття нелінійності, непередбачуваності, стохастичності та інші
для опису фізичної картини світу, то Н.Луман використав поняття «кон-
тингенція» для відображення складності соціального буття. Контингенції
позначають можливі перетини та сполучення каузальних, структурних,
смислових зв’язків. Поняття контингенції необхідно для того, щоб під-
креслити різноманіття суспільного життя, яке не можна звести до певної
схеми, структури чи системи. Синтез нових підходів, запропонованих
синергетикою та комунікативною філософією, сучасні соціологи та філо-
софи застосовують до вивчення т.зв. «мережного суспільства»
Комунікація в науці – це спілкування, контакти, взаємодії вчених
в процесі їх роботи. Роль комунікації важко переоцінити, враховуючи
основну функцію науки – отримання нового знання. Адже комунікація
є не лише процесом трансляції інформації від того, хто передає, до того,
хто приймає. Вона водночас викликає зміни в усіх взаємодіючих агентах.
Річ у тому, що інформаційна взаємодія – це процес обміну відомостями
(інформацією), що призводить до змін знань у хоча б одного з комунікан-
тів. Ця особа або отримує нове знання, або виправляє помилки в старому.
Зокрема, науковець, що отримує інформацію в акті комунікації, не просто
дізнається про нові факти. В новому світлі він може побачити об’єкт своїх
інтересів, знайти іншу постановку проблеми, новий підхід до її рішення.
У такий спосіб, комунікація в науці завжди має евристичне навантажен-
ня. Існує і інша точка зору. Зокрема, стверджується, що комунікація за
своєю суттю не є сферою, яка будь що виробляє. Це сфера, де нічого не
створюється, а тільки зберігається та розповсюджується [7,с.5].
Науковий дискурс є складною комунікативною цілісністю з різними
рівнями та компонентами. Зокрема, взаємодія вчених здійснюється в
усній та письмовій формах, формально та неформально, безпосередньо
та опосередковано, заплановано та спонтанно. Кожен з цих типів вза-
ємодії заслуговує на спеціальний аналіз. Цим питанням приділяє увагу
наукознавство, соціологія науки, філософія науки.
Під формальною комунікацією розуміють набір засобів та процесів, що
ведуть до появи опублікованих документів наукової інформації. В науці
ХУП ст. головною формою закріплення та трансляції знань була книга.
Тоді ж виникає ще один засіб комунікації – листування. Накопичення
обсягу наукової інформації згодом призвело до втрати ефективності
листів як засобу наукової комунікації. У другий половині ХУШ ст.
з’являються перші наукові журнали, через які відбувається обмін інфор-
185
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
мацією. Відомості про нове знання стають їх головною функцією. І в наш
час стаття у збірнику наукових праць (або у електронному науковому
фаховому виданні), а також наукова монографія є основними засобами
формальної комунікації в науці.
До засобів неформальної, міжособової комунікації належить спілку-
вання вчених різних видів – «жива» наукова розмова, бесіда по телефону
або в електронному режимі. В той же час вагомою часткою наукових
контактів є опосередкована комунікація. Історики науки ще стосовно
ХІХ ст. відмічали, що «замість колишнього живого особистого спілку-
вання між вченими виникає величезна література, особливо періодична,
влаштовуються великі міжнародні конгреси та інші заходи, що прагнуть
підтримувати хоча б зовнішній зв’язок» [5,с.32]. Протягом ХХ ст. ця
ситуація лише ускладнювалась: опосередкованість наукових комуніка-
цій різко зросла, кількість періодичних видань невпинно збільшується,
мережа комунікаційних зв’язків заплутується.
Російські вчені А.Юревич та І.Цапенко вбачають у феномені фізичного
пересування науковців по світу один з проявів глобалізації науки[11]. В
світлі проблематики даної роботи цей феномен можна розглядати і як різ-
новид неформальної комунікації. Мова йде про наукову еміграцію, тобто
постійне перебування великої кількості вчених за кордоном, які, в той же
час підтримують певні контакти з вітчизняною наукою. Комунікативний
аспект має і практика запрошення для читання лекцій провідних пред-
ставників західної науки. Цей чинник збагачення навчального процесу
використовують в наш час не лише відомі в Україні вищі навчальні закла-
ди, а і провінційні університети.
Слід зазначити, що основою інформаційної культури вченого і в
наш час залишається традиційна культура праці з текстом – зокрема,
культура читацька, бібліотечно–бібліографічна та авторська (якщо
створюється власний текст). Водночас за останні 10 років зростає роль
нового складника наукової творчості – інформаційних технологій. В наш
час комп’ютер став тим технічним пристроєм, що найбільше впливає на
розвиток наукового пізнання. Завдяки використанню комп’ютера від-
буваються структурні зміни в формах текстоутворення, а також у стилі
наукової роботи загалом .
На думку В.Онопрієнка, причиною зростання залежності науковця
від інформатики та використання її засобів стала суттєва зміна предмета
науки у другий половині ХХ ст. Ця зміна, по–перше, полягає в ускладненні
систем властивостей та відношень різних об’єктів наукових досліджень.
По–друге, результат, певне наукове досягнення має значення не тільки
сам по собі, а і в системі наявного наукового знання[6,с.176]. Науковець
має орієнтуватись в інформаційному просторі. Саме нові технології мають
допомогти вченим опрацювати величезний обсяг інформації у напрямку
класифікації відомостей, визначення їх новизни, достовірності, важливос-
ті. Очевидно, що нові комунікаційні засоби впливають на ефективність
використання вже отриманих наукових знань.
Ознакою кардинальних змін в інформаційних зв’язках є те, що
теоретичні галузі науки взагалі не потребують в наш час фізичної присут-
ності вчених в одному місці, оскільки пряма комунікація забезпечується
відеозв’язком та телеконференціями.
Комп’ютерне моделювання витісняє матеріальні експерименти.
Останні залишаються необхідними лише там, де об’єкт є ще недостатньо
186
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
вивченим. Сформовані за спеціалізаціями товариства вчених за допомогою
Інтернету можуть вирішувати різноманітні завдання. В таких випадках
проблемою є не сам тип комунікації, а пошук оптимального використання
її можливостей та переваг.
Вже сорок років науковці разом із представниками інших професій
намагаються опанувати продукти інформаційних та телекомунікаційних
технологій – комп’ютерні мережі, електронну пошту, бази та банки даних.
М.Кастельс, називаючи сучасний світ Інтернет–Галактикою, відмічає,
що « …наша діяльність ґрунтується на комунікації. А Інтернет змінює
шлях, яким ми спілкуємося, наше життя знаходиться під суттєвим впли-
вом цієї нової комунікаційної технології . З іншого боку, різноманітно
застосовуючи Інтернет, ми змінюємо його. Із цієї взаємодії виникає нова
соціо–технічна модель»[2,с.5].
Світова мережа Інтернет створює інформаційний універсум, простір,
що суттєво впливає на соціальну організацію та форми суспільної діяль-
ності. Під впливом технологічних новацій змінюється характер соціальної
взаємодії. Інтернет виявляється тим чинником, що впливає на соціальну
організацію науки, форми відтворення наукового знання.
Якщо раніше наукова взаємодія поставала у вигляді спонтанних люд-
ських контактів, то сьогодні комунікація вибудовується по моделям, що
задаються інформаційними технологіями. Світ віртуальної комунікації
має автономне існування, що не залежить від самих учасників комунікації.
Тема, форма та техніки виробництва повідомлень задаються стандартними
форматами знання. Як зазначає А.Назарчук, «людська комунікація все
щільніше охоплюється мережею технічних стандартів, котрі опосередко-
вують усі соціальні взаємодії та вміщують їх у специфічний технологічний
каркас, який можна назвати мережною моделлю»[4,с.24].
В системі наукової комунікації активізуються інтеграційні процеси.
Це виявляється у поєднанні потоків різних видів наукової інформації
та у встановленні зв’язків науки із різними підсистемами суспільства, у
поглибленні процесів формування інформаційного середовища для роз-
повсюдження наукової інформації і здобуття знань у інформаційному
просторі.
Специфічні властивості мультимедійних технологій сприяють інте-
грації каналів, засобів та форм наукової комунікації. Завдяки багатству
змісту та розмаїттю форм у вигляді поєднання різних видів текстової,
графічної, звукової та відеоінформації мультимедійні технології фор-
мують, по суті, нове сприйняття світу, забезпечують нові комунікаційні
відносини. Як зазначає Г.Шемаєва, завдяки мультимедійності система
наукових комунікацій оптимізує свої пізнавальну, навігаційну та власне
комунікаційну функції. Це сприяє тому, що 1) інформаційне середовище
науки набуває ознак нелінійного інформаційно–когнітивного середовища;
2) мультимедіа створює підвалини для розгортання інтелектуальної діяль-
ності; 3) доповнення логіко–структурних елементів образно–інтуїтивними
засобами сприяє науковій творчості; 4) для мультимедійних продуктів
характерними є багатовимірність доступного знакового простору, забез-
печення інтерактивної роботи[10,с.26].
Інтернет відкрив нові горизонти в інформаційному забезпеченні
науки, оскільки створює принципово нові ресурси, форми організації та
напрямки дослідницької діяльності. Інтернет містить величезний обсяг
найрізноманітніших за формою та змістом відкритих мережних ресурсів.
187
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Можна порівняти Інтернет із світовим офісом або всесвітньою універсаль-
ною бібліотекою. Коло інформації для науковців соціально–гуманітарної
сфери розширюється завдяки залученню сучасних та ретроспективних
закордонних видань – першоджерел, бібліографічних покажчиків, ката-
логів, реферативно–аналітичної літератури. Все це в ідеалі має сприяти
інтенсифікації наукової комунікації, адаптації до нових умов та форма-
тів наукової діяльності, і, врешті–решт, підвищенню якості наукових
результатів. В той же час деякі вчені ігнорують використання Інтернету,
залишаючись прихильниками книжної культури. Автору відомий випадок,
коли науковий працівник протягом 10 років писав докторську дисертацію
з філософії, успішно її захистив у 2010 році, а комп’ютер використовував
лише для набору тексту. Це є свідченням того, що входження вітчизняної
науки до інформаційного простору глобальних комунікацій відбувається
нерівномірно та оцінюється неоднозначно. Представники академічної та
вузівської науки, як і раніше, здебільшого орієнтовані на «застарілі» фор-
ми обміну інформацією – друковані публікації, традиційні конференції та
симпозіуми, ніж на неформальні телефоруми та телеконференції, а також
електронні видання. Можливо тому інформаційні ресурси Інтернету й
знаходяться на периферії системи наукових комунікацій.
Дискусійним залишається питання про особливу роль Інтернету в
структурі наукових комунікацій. Річ у тому, що комп’ютерна комунікація
підтримується тими членами наукових співтовариств, які спілкуються
і у звичайний спосіб. Нові повідомлення, що виникають в реальному
інформаційному середовищі (на кафедрі, у лабораторії, підчас конфе-
ренції) транслюються і в онлайновому режимі. Оперативність обміну
попередньою інформацією про результати наукових досліджень за допо-
могою електронної пошти зменшує роль паперових періодичних видань.
В той же час традиційні журнали не стають непотрібними – їх головною
функцією залишається констатація визнання певних результатів як норми
наукової діяльності.
Наука як комунікативна система створює та передає по каналах зв’язку
свої тексти. Вони перетинаються, реінтерпретуються, розпливаються,
породжують нові тексти. Іноді зрозуміти певний текст неможливо без
застосування інших текстів. Новою комунікаційною одиницею в наш час
стали окремі фрагменти знань. Іноді науковці зацікавлені в оперативному
обміні з колегами певними даними, програмним забезпеченням, робочи-
ми документами тощо. У такий спосіб, фрагменти знань претендують на
місце в системі наукової комунікації поруч з цілісними текстами наукових
статей.
Завдяки можливостям Інтернету різко зростає мобільність наукових
комунікацій. Зокрема, суттєво змінюється швидкість інформаційного
обміну – повідомлення, відправлене електронною поштою або на інтер-
активну сторінку веб–сайту миттєво досягає свого адресата. Відповідно
зростає і ефективність наукової діяльності. Але процес використання та
постачання Інтернет–інформації не є однозначно позитивним. В науці
сьогодні фактично руйнується достатньо збалансована експертна система,
яка склалась в комунікаціях наукових співтовариств ще в 19 ст. та дозво-
ляла не засмічувати науку сумнівною інформацією. Інтернет дозволяє
кожному оприлюднювати свої досягнення за повної відсутності форм
контролю, експертних фільтрів. Зокрема, зміст більшості електронних
періодичних видань не рецензується експертами. Це є причиною низь-
188
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
кої оцінки якості репрезентованих в електронному форматі матеріалів з
боку наукового співтовариства. У такий спосіб, стають розпливчастими,
нечіткими межі усталених наукових парадигм; їх кількість невиправдано
збільшується. Науковець знаходиться в океані інформації, що не підлягає
критичному осмисленню загалом. Раціональним вирішенням такої ситу-
ації є заклик науковців до вдосконалення їх здібності виокремлювати в
потоці інформації ту, яка їм потрібна. Залишається актуальною і моральна
відповідальність авторів наукової інформації – заповнювати інформацій-
ний простір якісним продуктом. На тлі появи надсучасних інформаційних
технологій не втрачає своєї значущості чи то вимога, чи то прохання
Н.Вінера: «…я хотів би, щоб мораль наукової праці підтримувалась не
стільки жорсткою системою тиску, скільки розумінням з боку кожного її
учасника того, що знання є достойною метою»[1,с.120].
Трансформація системи наукових комунікацій пов’язана не
тільки із зміною образу сучасної науки, але і відображає зрушення у
соціокультурному середовищі загалом. Вивчаючи комунікацію в науці,
ми опосередковано пізнаємо нові якості сучасного соціуму. Очевидно,
що інформаційно–комунікаційні технології радикально змінюють нашу
цивілізацію, впливають на форми життєдіяльності людей. «Вибух» кому-
нікації в умовах інформаційного суспільства та переходу до суспільства
знань триває, і філософія має вивчати нові проблеми, реагувати на запити
соціуму. На нашу думку, не слід перебільшувати загрози поглинання
мережним суспільством міжособистісної комунікації як у житті, так і в
науці. Мережа – це лише чергове доповнення інформаційних та когнітив-
них можливостей людини.
Список використаних джерел
1. Винер Н. Наука и общество / Н.Винер // Вопросы философии.– 1961. – №
7. – С.115–128.
2. Кастельс М. Інтернет–галактика. Міркування щодо Інтернету,бізнесу і сус-
пільства /М.Кастельс (пер. з англ.) – К.: Видавництво «Ваклер», 2007. – 304 с.
3. Луман Н. Общество как социальная система / Н.Луман (пер. с нем.
А.Антоновский). – М.: Логос, 2004. – 232 с.
4. Назарчук А.В. Теория коммуникации в современном обществе /
А.В.Назарчук. – М.: Прогресс–Традиция, 2009. – 336 с.
5. Огурцов А.П.Наука: власть и коммуникация / А.П.Огурцов // Вопросы
философии. – 1990. – № 11. – С.3–17.
6. Онопрієнко М.В.Інформатизація в контексті філософсько–методологічного
дослідження інформатики / М.В.Онопрієнко. – К.: Софія–Оранта, 2007. –
212 с.
7. Соколов А.В. Общая теория социальной коммуникации / А.В.Соколов.–
Спб.: Михайлов, 2002. – 460 с.
8. Хабермас Ю.Моральное сознание и коммуникативное действие /Ю.
Хабермас (пер. с нем.). – Спб.: Наука, 2000. – 379 с.
9. Хайдеггер М. Время и бытие / М.Хайдеггер. – М.: Республика, 1993. –
447 с.
10. Шемаєва Г.В. Бібліотека в системі наукової комунікації: коеволюційні
процеси розвитку: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора наук з соц..
комунікацій: спец. 27.00.03 // Г.В. Шемаєва; Харківська державна академія куль-
тури – Харків, 2009. – 42 с.
189
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
11. Юревич А., Цапенко И. Глобализация современной российской науки / УДК 141.113 Пода Т.А.
А. В. Юревич, И .П. Царенко // Логос. – 2005.– № 6. – С.135–149.

Бронникова Л.В. Трансформация системы коммуникации в современной

науке: соціально–философский аспект Політичний вектор епохи постмодерну
Рассматриваются трансформационные процессы в системе коммуникации
современной науки, обусловленные использованием информационных техно-
логий. Роль Интернета как средства научной коммуникации оценивается Розглядається закономірність виникнення та сутність фено-
неоднозначно.
Ключевые слова: наука, научная коммуникация, коммуникативная филосо-
мена постмодерну, актуалізується необхідність пошуку нової
фия, информационные технологии методологічної парадигми, яка б адекватно відбивала колі-
зії сучасного мінливого світу та трансформації політичних
Bronnikova, L.V. Transformation of communicative system in the modern проблем.
science: social and philosophical aspect
The processes of transformation in the communicative system of the modern science,
caused by using information technologies are analyzed. The role of Internet as a way Ключові слова: постмодерн, постсучасність, постісторія,
of communication is very ambiguous. політичні проблеми сучасності.
Key words: science, scientific communication, communication philosophy ,
information technologies. Сучасний стан філософської рефлексії характеризується певним
набором проблем, які визначають її місце та специфіку у суспільному
та науковому просторі сьогодення. Одна з них – постмодерн, під яким
зазвичай визначається філософема, тип світогляду та методологічна про-
грама, що пояснює низку актуальних проблем та питань, характерних для
сучасної стадії суспільного розвитку.
На відміну від минулого століття, національні держави у світі не
настільки міцні, як, наприклад, до Другої світової війни, це пояснюється
глобалізацією світової економіки та орієнтацією її не на виробництво,
а на споживання. Світ сенсів Модерну, замінюється світом образів
Постмодерну, за зовнішнім блиском яких приховується невпевненість
та страх. Саме на цьому наголошують західні дослідники В. Вельш і
К. Харт.
«Заміна індустріального виробництва на постмодерне суспільство
послуг і постмодерної активності, економічна переорієнтація від глобаль-
них концептів на стратегії диверсифікації, структурні зміни комунікації
через нові технології, новий науковий інтерес до недерміністських про-
цесів, до структур самоорганізації, до хаосу і фрактального виміру,
філософське розставання із суворим раціоналізмом і сцієнтизмом та
перехід до множинності конкуруючих парадигм, – усе це є процесами,
які демонструють важливі зрушення порівняно з позицією модерну»
[1,с.24].
«Одно дело избавиться от иллюзий модерна, и совсем другое – научиться
жить без них, более того, жить с тем, что они породили. С исчезновением
имперской мощи вы получаете маленькие злые государства, а с развитием
американского интернационализма – интернациональный терроризм.
В эпоху постмодернизма важно то, что он позволяет жить без иллюзий,
которыми соблазнял модерн» [2,с.24–25].
Світове суспільство загалом та українське зокрема набувають нових
рис та характеристик, нових життєвих стандартів, породжених вимо-
гами часу. Через розмивання кордонів між економікою, політикою і
суспільством починається нова боротьба за владу і протистояння владі.
190 191
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Змінюються також потреби та цінності суспільства, форми та механізми
участі країн та громадян у світовому цивілізаційному процесі.
Сьогодні людство нарешті має усвідомити, що живе не в постіндустрі-
альному суспільстві, яке намагалося здійснити мрію про «упорядкування
масового суспільства» (Д. Белл), а в постмодерному суспільстві, яке само-
визначається і постійно трансформується ( А. Етціоні).
Початок нового тисячоліття ознаменувався істотними змінами у сфері
міжнародних відносин та співробітництва, початком нової історичної епо-
хи, позначеною прагненням до утвердження життя людини та розвитку
цивілізації як магістрального напрямку світової політики.
Дослідження постмодерну знайшло відображення у роботах
Н. Автономової, І. Ільїна, С. Куцепал, В. Личковахи, В. Лук’янця, В. Ляха,
Н. Мотрошилової, В. Окорокова, В. Подороги, М. Рикліна, М. Савельєвої,
О. Соболь, Г. Тульчинського, О. Хоми, І. Цехмістро, В. Ярошовця та ін.
У контексті постмодерністського дискурсу феномен світової політики
досліджувався Ж. Бодрійяром, Ж. Дельозом, Ж. Дерріда, П. Козловськи,
Ж.–Ф. Ліотаром, Ю. Крістєвою, А. Бадью, А. Туреном, які вказали на
процес розмивання традиційного соціокультурного простору, втрату
національної ідентичності та репрезентували формування нового загально-
цивілізаційного варіанту розвитку внаслідок взаємовпливів різноманітних
етносів. Згідно з переконаннями філософів–постмодерністів, сучасний
світ перетворюється на своєрідну матрицю завдяки впровадженню гло-
бальної комунікативної мережі, яка породжує негативне відношенні до
історичного етнокультурного минулого народів, нав’язує власні стерео-
типи, образи, стилі поведінки й мислення практично всім країнам світу.
Це актуалізує необхідність вироблення нової парадигми щодо розуміння
загальноцивілізаційних тенденцій.
Мета статті – аналіз можливості використання постмодерної методо-
логії при дослідженні актуальних проблем світової політики.
Практично всі дослідники під терміном «постмодернізм» розуміють
сучасний напрямок у філософії, що базується на критиці модернізму.
Проте, В. Вельш вказує на суперечливість та невизначеність даного понят-
тя. Причин для цього мислитель визначає декілька: по–перше, суперечка
стосовно легітимності терміну постмодерн, оскільки постмодерн, на думку
деяких дослідників, «це просто старе вино у нових бурдюках, а балачки
навколо нього є тільки рекламною акцією модних пророків, захоплених
новизною, або погано прихованою спробою тих, хто, проголошуючи нову
епоху, хоче позбутися невиконаних зобов’язань сучасності» [1,с.21].
Друга причина полягає у невизначеності сфери вживання поняття
«постмодерн», яка пролягає від літературознавства та архітектури аж до
теології і медитації.
По–третє, суперечливим є і хронологічне визначення постмодерну.
Традиційно зауважують, що уперше термін був ужитий німецьким філо-
софом Рудольфом Панвіцом у 1917 році для характеристики «нігілізму»
Західної культури та позначення наступної вершини культури, яке має
настати після модерного занепаду. Вдруге цей термін з’явився у 1934 році,
у праці іспанського літературного критика Федеріко де Оніса, яка мала
за мету критику літературного модернізму. «Специфічний для іспанської
та латиноамериканської поезії «постмодернізм» в Оніса – це фаза корек-
тури, яка тривала з 1905 до 1914 рр., настала ж вона після «модернізму»
(1896–1905), який потім оновився і посилився в «ультрамодернізмі»
192
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
(1914–1932). Таким чином, постмодерн тут є нетривалою – реактивною –
інтермедією між першим і другим, посиленим, модернізмом» [1,с.27].
Дуже важливим у контексті нашого дослідження є використання тер-
міну «постмодерн» у підготовленому Д. Сомервелом однотомному виданні
перших шести частин праці А. Тойнбі «Дослідження історії», де постмо-
дерною визначається фаза європейської культури, що починається у 1875
році, коли відбувається перехід політики від національно–державних
пріоритетів до глобальної взаємодії.
У 1950–1960 роках термін «постмодернізм» з’явився і поширився
у Франції, у царині літературної критики естетичного модернізму, а у
70-х роках минулого століття його почали застосовувати і в архітектурі з
легкої руки Чарльза Дженкса, американського архітектора і архітектур-
ного критика.
Тріумфальне поширення терміну «постмодернізм» пов’язане з фран-
цузькою філософською рефлексією. Як відомо, у 60–х роках минулого
століття у філософській думці Франції відбулися значні зміни – з’явилася
група молодих інтелектуалів, які критикували не лише французькі ака-
демічні та політичні інституції, а й саму філософію. Це рух, який був
своєрідним міксом марксизму, екзистенціалізму та феноменології. Молоді
вчені заперечували можливість математичного вивчення та моделювання
людської поведінки, а отже – заперечували один з основних принципів
модернізму. Вони вважали, що на відміну від фізики, хімії та біології,
гуманітарні науки повинні зрозуміти як людина сприймає навколишній
світ, тобто потрібно вивчати не голі факти, а розуміння людиною їх зна-
чення. Для того, щоб зрозуміти причини сучасного відчуження людини
від керування її власним буттям, вони провели історичний аналіз для
виявлення факторів, які зумовили хибний шлях розвитку сучасної циві-
лізації. Необхідно було повернутися до істинної, вільної людини, проте,
це зовсім не означало відмову від сучасних досягнень, а сприймалось як
реконструкція суспільства та моральної культури.
Представники нової течії оголосили про неможливість раціонального
дослідження «істини», ілюзорність будь–яких узагальнень, неможливість
існування чіткого і єдино правильного знання, репресивний характер усіх
сучасних інституцій західної цивілізації. Вони критикували позитивні
філософські та політичні положення, виявляли усі приховані способи
соціального домінування. У 1960 – 1970 роки їх критичний аналіз мав
очевидне політичне підґрунтя і стосувався критики західного імперіалізму
та расизму, а також опосередковано виявлявся у розвитку феміністичного
руху.
Одночасно відбулися зміни і в англійській та американській філософії,
де на той час домінували традиції позитивізму – напрямку, який доводив,
що логічний аналіз у поєднанні із науковими методами дослідження дасть
можливість систематизувати знання та вирішити основні проблеми. У
1960–х роках з’явилися сумніви стосовно цілей та сподівань філософії
позитивізму.
На початку 50–х років минулого століття американський соціолог і
філософ А. Гелен розробив теорему «постісторії», згідно з якою історичні
можливості людства вичерпані, індустріальні суспільства характеризують-
ся наявність репродуктивної форми, тому не потребують ніяких інновацій.
Єдине, що розвивається і розвиватиметься – це соціоекономічний апарат
забезпечення постійно зростаючих людських мас. Залишаються лише
193
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
рушійні сили інституційно–технічного характеру, а культурно–духовні
перетворюються на театр. Завдяки наявності префіксу «пост–» у назвах
обох феноменів, їх певний час намагалися порівняти або навіть ототож-
нити, проте, як зауважує В. Вельш, сплутати постмодерн і з постісторією
можна було хіба що на самому початку. Бо тоді у висловах про постмо-
дерн насправді містився діагноз знесилення. Але потім він дуже швидко
перетворився на виразне проголошення нових можливостей, ставши
таким чином основним діагнозом і прогнозом майбутнього. Відтоді він
провіщає майбутнє, епоху зростання різноманітності, нових констеляцій
та інтерференцій, тоді як постісторія означає припинення відмінностей і
фазу нездоланної індиферентності [1,с.32].
Не викликає сумніву і той факт, що модерн та постмодерн кревно
пов’язані між собою, і, якщо перший у найзагальнішому сенсі означає
«сучасність», то другий, відповідно, – постсучасність (досить модний
термін у західній філософській рефлексії), під яким розуміється поняття,
яке «означає проміжок історичного часу, який хронологічно починаєть-
ся з того періоду, коли основи індустріального устрою були підірвані, і
спрямовується у майбутнє» [3,с.296].
Як зауважує Д. Затонський, модерна та постмодерна епоха постійно
змінюють одна одну, перша з них характеризується як період позитивного
знання, історичного оптимізму, віри в майбутнє та масового натхнення,
а друга – постає періодом епістемологічної невпевненості, сумніву, скеп-
сису, розчарування [4].
«Жертвами» постмодерного скепсису стають головні поняття та цін-
ності західного світу, віками виплекані та оспівані міфологеми – «свобода»,
«об’єктивність», «істина». «емансипація духу», «смисл», «універсаль-
ність», «логоцентризм». Саме тому Ж.–Ф. Ліотар стверджував, що
постмодернізм – це відмова від гранднарративів, певних пояснювальних
матриці, які були вироблені буржуазним суспільством задля власної само
легітимації, і які втратили силу в епоху постсучасності.
Для М.Фуко, Ж. Дельоза, Р.Барта, Ж. Лакана стає очевидним фік-
тивний характер свободи людини, оскільки дійсними суб’єктами історії
оголошуються або мова (Ж. Дерріда, Р. Барт, Ю. Крістєва), або лібі-
дозні механізми бажання (Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз), або влада–знання
(М. Фуко).
Роботи французьких авторів, яких досить часто називають і постмо-
дерністами, і деконструктивістами, і постструктуралістами, дали старт
дискусіям щодо можливості використання постмодерну як методоло-
гії наукового та соціально–філософського аналізу. Найбільш широко
це поняття почало використовуватися у соціології для аналізу типів
соціальних систем та визначення етапів історичного розвитку людства,
досить згадати роботи З. Баумана [5], Ж. Ліповецькі [6], А. Турена [7],
П. Козловські [8], Д. Грея [9] тощо.
Евристично виправданим та перспективним є використання постмо-
дерної концепції у дослідженнях проблем світової політики, при аналізі
інформаційних та медійних технологій, гендерних досліджень, соціальної
антропології.
Друга половина минулого століття характеризується появою
новітньої парадигми розвитку суспільства взагалі та теорії громадян-
ського суспільства зокрема, яка створюється під впливом постмодерну
і переосмислює класичну політичну теорію та теорію громадянського
194
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
суспільства. Визначальними при формуванні цієї парадигми стають такі
риси постмодерну як відсутність загальновизнаних критеріїв верифікації,
визнання обмеженості класичного раціоналізму, наростання соціальної
ентропії, реконструкція традиційних бінарних опозицій (центр–периферія,
панування–підкорення), заперечення соціально–владних відносин як
певних наративних практик, перегляд ціннісних та етичних норм, плю-
ралізація типів можливої політичної поведінки тощо.
Згідно з новітньою (постмодерною) парадигмою, сучасний світ
відзначається постійними змінами та трансформаціями, викликаними
процесами глобалізації, інформатизації та віртуалізації, які перетворю-
ють внутрішню структуру, зміст та зовнішній вигляд людства. Цілком
можливо, що оптимістично налаштовані дослідники мають рацію і світо-
ва спільнота дійсно прямує до єдиного економічного та інформаційного
простору, проте зараз світ зіткнувся з цілою низкою проблем, основними
серед яких можна вважати наявність децентрованого, «ризоматичного»
образу мислення та гранично рухливого суспільства, виникнення нової
системи цінностей та пріоритетів, посиленням соціального відчуження
та загрозою втрати ідентичності.
Головним стратегічним ресурсом суспільства залишається влада,
але вона також підлягає трансформації – це вже влада інформацією та
засобами цієї інформації, яка має за мету досягнення інформаційної
переваги для контролю і управління свідомістю населення країни через
засоби масової інформації. Саме тому посилюється роль систем теле-
комунікації та Інтернету, інформація стає товаром і ресурсом розвитку,
виникають нові недержавні комунікації, які формують віртуальну систему
цінностей та пріоритетів у суспільстві, посилюється роль інформаційно–
телекомунікаційних технологій, які можуть поставати як чинником
забезпечення національної безпеки, так і перетворюватися на засіб ведення
інформаційних війн. Змінюються традиційні моделі ідентичності, які
пов’язувалися з етнічною, релігійною, віковою належністю, їх замінюють
нові конструкти, детерміновані типом знань, освіти, мірою роботи з інфор-
мацією, рівнем мобільності. Як зауважує Е. Гіденс: «На кону войовничих
зіткнень у 21 столітті фундаменталізм протистоятиме космополітичній
терпимості. У глобалізованому світі, де передача інфломації та іміджотво-
рення повсюдно стали узвичаєною практикою, ми постійно контактуємо
із тими людьми, хто думає і живе інакше, ніж ми. Космополіти вітають і
позитивно сприймають такі сполучення культур. Фундаменталісти вва-
жають їх дражливими і небезпечними. Чи то у царині релігії, чи етнічної
ідентичності або націоналізму, усюди вони знаходять прихисток у понов-
леній і очищеній традиції – і, доволі часто, у насильстві» [10,с.9].
Певних якісних трансформацій зазнають також держава та громадян-
ське суспільство. Так, наприклад, роль та вплив держави багато в чому
залежить від розвитку інфосфери, а громадянське суспільство вже не
може розвиватися у традиційних громадянських корпораціях та асоціаціях
індустріального зразка. Це стало причиною того, що сучасні дослідники
громадянського суспільства прагнуть віднайти нові форми соціальної
взаємодії та соціального захисту, а тому потрактовують громадянське сус-
пільство як «кооперативне» (Д.Кліффорд), «завершене» (Д.Маклелланд),
«організаційне» (Р.Престус), «інформаційне» (Д.Маклюен), «активне»
(А.Етціоні) та ін.
195
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Сучасні дослідження вже не акцентують увагу на протиставлення 6. Липовецки Ж. Эра пустоты: Эссе о современном индивидуализме / СПб,:
«держава – громадянське суспільство», а підкреслюють роль особистості Владимир Даль, 2001. – 330 с.
у формуванні громадянського суспільства глобалізованого зразка, адже 7. Турен А. Повернення дієвця / А. Турен. – К.: Альтерпрес, 2003. – 320 с.
особистість постіндустріального типу усвідомлює власну громадянську 8. Козловски П. Культура постмодерна: общественно–культурные послед-
свободу, на основі якої вдосконалює соціальні цінності та утверджує ствия технического развития / П. Козловски. – М.: Республика, 1997. – 240 с.
необхідність розвитку специфічних недержавних колективностей, які 9. Грей Д. Поминки по Просвещению» Политика и культура на закате совре-
перетворюються на чинники громадянського суспільства та визначають менности / Д. Грей. – М.: Праксис, 2003. – 368 с.
соціальні зв’язки. 10. Гіденс Е. Нестримний світ» як глобалізація перетворює наше життя /
Варто зазначити, що постмодерн певною мірою відсторонений від Е. Гіденс. – К.: Альтерпрес, 2004. – 100 с.
проблем світової політики, які ніколи не були самостійними об’єктами у
постмодерних студіях, а виступали лише частковими приватними аспек- Пода Т.А. Политический вектор эпохи постмодерна
тами більш широких феноменів суспільного буття. Анализируется закономерность возникновения и суть феномена постмо-
Зміни, які відбуваються останнім часом у світі, наближають постмо- дерна, актуализируется необходимость поиска новой методологической
дерністські теорії до політичного поля сучасності. Це, перш за все, швидкі парадигмы, которая бы адекватно отображала коллизии современного измен-
темпи модернізації світової економіки, збільшення ролі недержавних чивого мира и трансформации политических проблем.
Ключевые слова: постмодерн, постсовременность, постистория, полити-
інституцій, зникнення стабільних пізнавальних принципів та крите-
ческие проблемы современности.
ріїв, непередбачуваність та плинність світової політики. Усе це постає
аргументами на користь постмодерної тези про нездатність наукового Poda, T.А. Political vector of postmodern world
співтовариства досліджувати світ таким, яким він є насправді. Про це The article analyzes the laws of development and the content of the postmodern
неодноразово зауважував М. Фуко, коли поставив під сумнів здатність phenomenon; actualizes the necessity of searching a new methodological paradigm
соціально–політичних наук пізнати свій предмет. Причин такого стану that will adequatly reflect the conflicts of modern changeable world and tronsformation
речей філософ визнавав декілька» вислизання, реконструкція буття, of policical problems.
вплив влади та капіталу на гуманітарні дослідження, комерціалізація Key words: postmodern, postmodernity, posthistory, political problems of modern
внутрішнього та міжнародного життя. world.
Через перехід реальної влади у світі до представників фінансово–
промислової олігархії, військово–промислового комплексу та спецслужб,
усе сильніше усвідомлюється неприродність, нещирість сучасного суспіль-
ного життя, перетворення реального світу на світ симулякрів, знаків, що
позбавлені значення (Ж. Бодрійяр). Симулякри захопили не лише сферу
повсякденності завдяки телебаченню та Інтернету, вони проникають у
сферу політики як міжнародні угоди, пакти, союзи, які являють собою
лише яскраву піар–акцію, пусту форму, позбавлену будь–якого змісту.
Все вищезазначене актуалізує проблему використання постмодер-
ної методології при дослідженні політичного стану сучасного соціуму,
адже саме завдяки таким базовим матрицям постмодерну як онтологія
симулякра, деконструкція категорій «істина», «очевидність», «центр»
ілюструється закономірний характер розвитку західної цивілізації,
доводиться, що постіндустріальне суспільство є соціально–економічною
основою постмодерну, а неолібералізм – його політичним підґрунтям.

Список використаних джерел

1. Вельш В. Наш постмодерний модерн / В. Вельш. – К.: Альтерпрес, 2004. –
328 с.
2. Харт К. Постмодернизм / К. Харт. – М.: ФАИР–ПРЕСС, 2006. – 272 с.
3. Новая философская энциклопедия. В.4 т. Т.3. – М.: Мысль, 2001. – 472 с.
4. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коло-
вращении изящных и неизящных искусств / Д. В. Затонский. – Харьков: Фолио;
М.: АСТ, 2000. – 256 с.
5. Бауман З. Индивидуализированное общество / З. Бауман. – М.: Логос,
2002. – 390 с.

196 197
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 130.1 Полуянов В.П.
Єдність і протиріччя
між людиною й природою
Висвітлюються катастрофи, історія людства, розвиток
цивілізації й соціально–політичний вигляд сучасного сус-
пільства. Аналізується єдність і протиріччя між людиною й
природою.
Ключові слова: природа, людина, єдність, протиріччя,
катастрофа, надзвичайні ситуації.
(стаття друкується мовою оригіналу)
Полуянов В.П.
Единство и противоречия
между человеком и природой
Освещаются катастрофы, история человечества, развитие
цивилизации и социально–политический облик современного
общества. Анализируется единство и противоречия между
человеком и природой.
Ключевые слова: природа, человек, единство,
противоречие,катастрофа, чрезвычайные ситуации.
Необходимость исследования состоит в том, чтобы раскрыть проблемы
противоречия между человеком и природой, а также проникнуть в глубь
происходящих процессов в современном обществе.
Цель работы: выявление и рассмотрение причин противоречия между
человеком и природой, а также их единство. Результаты исследований
могут быть использованы в учебном процессе, преподавании цикла спец-
курсов и курсов по выбору.
Человечество на всем протяжении своей истории постоянно подвер-
гается воздействию катастроф. Они уносят тысячи человеческих жизней,
наносят колоссальный экономический ущерб и в мгновение разрушают
все то, что создавалось годами, десятилетиями и даже веками.
198
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Многие катастрофы оказали заметное влияние на развитие цивили-
зации и уязвимость человечества для них повышается. Развернувшаяся
в нашем веке беспрецедентная по масштабам инженерная деятель-
ность, вызванные ею изменения природной среды резко увеличили
вероятность возникновения чрезвычайных ситуаций техногенного и
природно–техногенного характера. При этом некоторые из них могут
нанести не только большой прямой ущерб, но и привести к глобальным
катаклизмам.
Трагичной стороной катастроф является массовая гибель населе-
ния. Порой по количеству жертв они превосходят даже войны. Человек
настолько свыкся с опасностями, что зачастую не реагирует на них и
пренебрегает мерами предосторожности.
Катастрофические процессы тесно связаны и взаимозависимы между
собой. Одно аномальное явление способно вызвать другое. Природный
катаклизм может повлечь за собой аварию в техносфере и наоборот,
инцидент на производстве – запустить механизм стихийного бедствия.
Когда опасное событие в природе или техносфере затрагивает социальную
сферу, то принято считать, что произошла катастрофа. На стыке этих сфер
осуществляется управление рисками катастроф.
Сегодня стало очевидным, что без принятия экстренных и энергичных
мер в борьбе с катастрофами ни одна страна и даже все человечество не
смогут добиться устойчивого развития.
Обратимся к тем далеким временам, когда первобытный человек
оставался наедине с грозными силами природы, испытывая его на
выживаемость. Наводнения, пожары, ураганы и прочие бедствия заставля-
ли в упорной борьбе с ними отстаивать свое право на жизнь. Под ударами
неумолимой стихии не всегда ему удавалось устоять.
Порожденные беды всесильной природой преследовали человека на
протяжении длительного времени. Согласно мифологии ацтеков Земле
суждено просуществовать пять эр и каждая из них заканчивалась ката-
строфой. В первую жили люди–гиганты, она называлась «Солнце воды»
и закончилась потопом. Во вторую – «Солнце земли» – произошло разру-
шительное землетрясение. В третью – «Солнце ветров» – люди погибли
от урагана. Четвертую – «Солнце огня» – планету охватил всеобщий
пожар. Пятая эра станет последней, которая закончится гибелью Земли
и Солнца. Основой изложенных событий послужили реальные факты,
которые принесли людям огромные беды.
В настоящее временя на человека обрушиваются эти беды. Развитие
человечества не делало его жизнь безоблачной, анаполняло ее все
новыми опасностями. Первые попытки выявили сложность своим много-
образием связей и взаимозависимостей, которые разорвать практически
невозможно.
Выдающиеся мыслители давно уже подметили взаимосвязь всего
сущего. Известный русский ученый А.Л. Чижевский указывал: «...Жизнь
всей Земли, взятой в целом с ее атмо–, гидро–, лито– и биосферой, следует
рассматривать как жизнь одного общего организма»[4]. В.И. Вернадский
отмечал, что на Земле идет «не только накопление солнечного света, но
и его преобразование в такие иррациональные формы, как истина, добро
и красота...» [2]. Ему принадлежат слова о том, что разнообразие, порож-
денное жизнью и смертью, передается в психологическую сферу, создает
искусство, науку, литературу и философию.
199
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Существует тесная взаимозависимость между состоянием окружа-
ющей среды, созданной человеком техносферой, социальной сферой и
катастрофами. Давая определение катастрофам, математик В.И. Арнольд,
характеризовал их как скачкообразные изменения в системе внешних
условий[1].
Исследования А.Л. Чижевского открывают перед нами глобальную
картину взаимосвязи живой и неживой природы, космоса и истории,
катастрофы, жизни и смерти. Он доказывает, влияние физических
параметров солнечной и космической активности в целом на челове-
ческий организм, а также на социально–экономические, политические,
культурные и другие составляющие всемирно–исторического процесса[4].
Рассматривая связь между катастрофами и историей человечества, можно
заметить, что воздействиена развитие цивилизации, сыграло немаловаж-
ную роль в оформлении социально–политического облика современного
человеческого общества.
В истории основные события связаны с войнами, эпидемиями, пожа-
рами, землетрясениями и т.д. Под влиянием этих угроз образуются города,
государства и сообщества. В.О. Ключевский объяснял причины зарожде-
ния городов внешними угрозами – набегами завоевателей, особенности
архитектуры и строительства жилищ [3]. Это относится к государствам.
Они формировались, как средство организованного противодействия раз-
ного рода катастрофам и вместе легче преодолевать трудности, и лишения.
Этот принцип действует и сегодня. От «старых» и новых появившихся
угроз многие страны стремятся к интеграции в области защиты и все
теснее сотрудничают для смягчения рисков экологических, техногенных,
демографических, военных и других катастроф.
Большинство опасностей обуславливалось эволюцией жизни, т.е.
уровнем развития производительных сил и производственных отношений.
Для отсталых в социально–экономическом плане государств наибо-
лее характерными опасностями являются голод и болезни, а наиболее
развитых – глобальные техногенные аварии, экологический кризис и
угроза ядерной войны.
Человек жил долгое время одной жизнью с природой, не умел про-
тивостоять ее катастрофическим явлениям и много страдал от них. По
истечению времени он научился приспосабливаться к ней. Он развил
бурную хозяйственную и инженерную деятельность, что теперь уже воз-
никла угроза для природы.
На Земле основным источником опасности стала созданная человеком
техносфера. Аварии и катастрофы приводят не только к людским жерт-
вам, ноуничтожают окружающую среду. Глобальная деградация может
вызывать необратимые генетические изменения у людей.
В последнее время между человеком и природой появилось и быстро
углубилось серьезное противоречие современности.
Разрешить это противоречие занялись многие выдающиеся умы.
Однако достичь желанной цели пока не удалось. Эффективные практи-
ческие меры до сих пор не найдены. В лучшем случае они лишь ослабляют
некоторые проблемы, а кардинально ничего не меняют. Противоречия
между человеком и природой носят глобальный характер, а подходы к их
решению предпринимаются частные. Для восстановления гармонии меж-
ду человеком и природой жизнь требует поиска новых путей. Добиться
такой гармонии будет нелегко. Виноват в том – человек. Современное
200
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
человечество безумно ведет варварское уничтожение биосферы, где
неотъемлемой частью оно само является. Антропогенный фактор стано-
вится сегодня источником настоящих и будущих катастроф.
Возникает вопрос: катастрофы – это абсолютная неизбежность
или злой рок человечества? Дадим некоторые термины, определения и
толкования: катастрофа, риск (опасность), стихийное бедствие, авария,
чрезвычайная ситуация и безопасность.
Катастрофа – внезапное бедствие, событие с трагическими послед-
ствиями; потрясение, влекущее за собой резкий перелом в личной или
общественной жизни; переворот, уничтожение, крушение, военное пора-
жение, разрушение, потрясающее внезапное бедствие, имеющее гибельный
конец, в том числе и для людей. Она в любой системе возникает тогда,
когда меняются ее параметры, а новое состояние кардинально изменяет
ее качество и таким же образом действует на связанные с ней системы.
Риск (опасность) – это двумерная величина, включающая как вероят-
ность наступления нежелательного случайного события, так и связанные
с ним потери. Они бывают социальными, промышленными, природными
и другими, то вызывающие их факторы им соответствуют.
Социальные факторы риска могут носить политический, юридический,
этнографический и экономический характер, поэтому они подразделяться
на соответствующие группы. Промышленные факторы риска делятся на
технологические, технические, профессиональные и другие группы, а
природные – на космические, тектонико–геологические, климатические и
гидрологические. Существует математическое описание их и определена
функциональная зависимость некоторых рисков от внешних параметров.
Следует сказать, что рисками можно управлять.
Стихийное бедствие – это опасное природное явление, вызывающее
чрезвычайные ситуации. К ним относятся: землетрясения, наводнения,
цунами, ураганы, бури, смерчи, тайфуны, обвалы, оползни, сели, лавины,
лесные и торфяные пожары.
Чрезвычайная ситуация (ЧС) – это обстановка на определенной
территории, сложившаяся в результате аварии, стихийного или иного бед-
ствия, которые могут повлечь или повлекли за собой человеческие жертвы,
ущерб здоровью людей или окружающей природной среде, значительные
материальные потери и нарушение условий жизнедеятельности людей.
Авария – это непредвиденный выход из строя, разрушение, поврежде-
ние или крушение здания, сооружения, поезда, судна, самолета, машины и
станка. Она происходит в техносфере и является следствием нарушений
технологических процессов, вызванных различными факторами.
Безопасность – это положение, при котором кому–, чему–либо не
угрожает опасность. Поэтому, безопасность предметна и не существует
без объекта угроз.
Зная определения катастроф и аварий можно заметить, что акцент в
них делается на внезапность и непредвиденность события. Сосредоточение
внимания на внешней стороне приводит к крайностям в оценке самих
процессов и явлений.
Любая чрезвычайная ситуация воспринимается как уникальное
событие, происходящее вследствие возникновения случайных и не
связанных друг с другом явлений. На основании метафизических
воззрений формируется мнение, что управление рисками невозможно.
Следовательно, государство и общество должны придерживаться пас-
201
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
сивной и выжидательной позиции, реагируя на чрезвычайные ситуации
только при их возникновении. Диалектика взаимосвязи случайного и
закономерного объясняет возникновение любой ситуации действием
комплекса объективных и субъективных факторов. Она позволяет видеть
чрезвычайную ситуацию не в статике, а в динамике – как процесс и
причинно–следственную цепь событий.
Необходимым условием для возникновения катастроф является суще-
ствование источников риска, а также воздействие факторов на социум и
окружающую среду. Эти условия формируются в реальные катастрофы
и представляют причинно–следственную цепь, которая зачастую берет
начало от состояния общества.
Катастрофы обусловлены биосоциальной природой человека, его
потребностями в пище, воде и одежде. Обеспечивая удовлетворения
растущих материальных и интеллектуальных потребностей обще-
ства, научно–технический прогресс приводит к появлению новых, все
более мощных и опасных для здоровья и жизни людей источников
риска. Население сосредотачивается в компактных городских агломе-
рациях. Происходит концентрация промышленных объектов и опасных
производств. Поэтому потенциальные возможности воздействия
факторов риска на население увеличиваются. Катастрофам присущи
пространственные и временные закономерности. Пространственные
выражаются в привязанности мест возникновения некоторых видов
катастроф и определенным географическим зонам. Землетрясение про-
исходит на месте стыка тектонических плит. Временные закономерности
проявляются в виде циклов каких–то процессов и явлений, завершени-
ем которых становится катастрофа. Они заметно прослеживаются на
фоне истории планеты. Давали о себе знать глобальные потенциальные
опасности природного характера, которые через определенные периоды
медленно и монотонно протекали процессы на Земле и в Космосе. Таким
образом,происходили изменения на земной поверхности, Мирового океана
и климата на Земле.
Простыми примерами циклического изменения параметров Земли с
коротким периодом являются смена дня, ночи и время года. Монотонные
и циклические процессы, происходящие на Земле и в Космосе,могут
накладываться, образуя природные катастрофы. К кардинальным изме-
нениям условий жизни на планете приводят монотонные, циклические
и случайные процессы земного и космического масштаба. Эти процессы
должны учитываться при разработке стратегии, построения адаптивной
системы защиты населения и катастрофах. Управлять рисками ката-
строф – можно. Для этого нужно знать процессы, обуславливающие
катастрофы и уметь управлять необходимыми параметрами сложных
систем. Наша Вселенная в полной мере зависит от состояния биологи-
ческой и социальной сферы на планете.
В настоящее время активно развивается синергетика – наука о
самопроизвольных и самоорганизующихся случайных процессах.
Неравномерность, нестабильность, бифуркация, нелинейность, малые
воздействия и все это основные понятия синергетики. Они позволяют
описать процессы подготовки и реализации катастрофических явлений.
Некоторыми видами рисков управление освоено достаточно хорошо
и может с большой степенью надежности гарантировать устойчивость
системы, а значит, недопущение катастрофы. Рассмотрим управление
202
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
риском, как разрушение жилищ от возникающих в населенном пунк-
те наводнений. Для управления риском необходимознать по крайней
мере два фактора наводнения: географический и гидрологический.
Управленческое решение будет состоять:
а) в строительстве жилья на возвышенности;
б) в регулировании пропуска вод, например, плотиной.
Этих мер, однако может оказаться недостаточно. Следовательно,
возникает необходимость управления риском на другом уровне. В этом
случае учитываются параметры физического состояния плотины и уровня
паводковых вод, собирающихся в верховье реки. Если нет возможности
качественного учета этих параметров, то риск потери жилища может
сохраняться. Жилище в таком случае страхуется, а риск распределяется
среди других членов общества.
Данный пример показывает, что если не управлять риском, то веро-
ятность катастрофического развития событий возрастает до 1.
Человек управлять рисками катастроф не способен самостоятельно,
без помощи других. Отдельные риски поддаются управлению силами
одного человека, но с помощью опыта других людей и дарованных особых
способностей. Поэтому, борьба с катастрофами возможна и необходима,
а ее стратегия должна представлять разумное сочетание мер предупре-
ждения чрезвычайных ситуаций и их ликвидации.
Список использованных источников
1. Арнольд В.И. Теория катастроф / Арнольд В.И. –. М. : Наука, 1990. –
128 с.
2. Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера / Вернадский В.И.–. М. : Наука,
1989. – 261 с
3. Ключевский В.О. Курс русской истории. Изд–во Вече. Серия: Великая
Россия. Жанр: Классические труды, Отечественная история / Ключевский В.О.,
2005. – 473 с
4. Чижевский А.Л. Космический пульс жизни: Земля в объятиях Солнца /
Чижевский А.Л.– М. : Мысль, 1995. – 769 с.
Poluyanov, V.P. The unity and contradictions between the man and the
nature
Illuminated are catastrophes, the history of mankind, development of civilisation
and social–and–political outlook on the contemporary public. Analysed are the unity
and contradictions between the man and the nature.
Key words: the nature, the man, the unity, contradictions, a catastrophe, emergency
situations.
203
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 130.2 : 7.038.6 : 316.774 (045) Іщук С.М.
Віртуальна реальність
як феномен культури постмодерну
Здійснено концептуальний аналіз поняття «віртуальна
реальність». Проаналізовано співвідношення понять «вірту-
альна реальність» та «комп’ютерна віртуальна реальність».
Виявлено тенденції впливу віртуальної реальності на сучасну
культуру.
Ключові слова: віртуальна реальність, комп’ютерна віртуальна
реальність, гіперреальність, культура постмодерну , контркультура,
масова культура.
За останні п’ятдесят років світова спільнота невпізнанно змінилася. На
думку провідних науковців, ці докорінні зміни пов’язані з комп’ютерною
революцією та поширенням мережі Інтернет, яка за досить незначний
період вплинула не лише на характер комунікацій, але й на людську
діяльність загалом.
Завдяки Інтернету, електронним засобам масової комунікації
неухильно зростає «віртуалізація життя». Щодня розробляються й ство-
рюються різноманітні сайти, кількість користувачів, зареєстрованих на
чисельних форумах і блогах, зростає з кожним днем. Сучасна людина
свідомо формує нові потреби та гедоністичні орієнтації, задає віртуальні
критерії реальності, що накладаються на справжню реальність. Через
віртуальну реальність трансформується й сучасна культура. Вона стає
більш динамічною й глобалізованою, а відтак – відкритою для більшого
кола людей.
Втім процес «віртуалізації життя» відбувається «тут і зараз», що
ускладнює ретроспективний аналіз наслідків тотальної інформатизації
не лише для окремої людини, але й для світової культури. Інша склад-
ність полягає у невизначеності критеріїв, за якими ті чи інші явища
можна віднести до віртуальної реальності. Дана обставина обумовлює
актуальність нашої статті, яка є спробою теоретичного узагальнення
сучасного філософського потрактування поняття «віртуальної реаль-
ності» з метою окреслення культурфілософських обрисів дослідження
даного феномену.
Явища «віртуалізації» культури примусили звернути на себе увагу
представників різних сфер наукового знання. Погодимося з В.Бабенком,
який виділяє три основних підходи щодо тлумачення віртуальної реаль-
ності: по–перше, це книги теоретичного плану, в основі яких лежить
врахування досягнення теорії систем, моделювання, комп’ютерної графіки,
мультимедії тощо; по–друге, це роботи, які стосуються філософських та
психологічних аспектів проблеми віртуальної реальності та її впливу
204
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
на людину, колектив людей і суспільство загалом; по–третє, це книги,
що присвячені проблемам використання систем ВР у технічних сферах
людської діяльності: освіті, науці, бізнесі» [2,с.24].
На сьогодні конкретно–наукова розробка і практичне застосування
систем віртуальної реальності (надалі ВР. – С.І.) відбуваються паралельно
з філософським осмисленням цього феномену. Друга половина минулого
та початок теперішнього століть ознаменувалися значною кількістю філо-
софських розвідок, присвячених ВР. Серед сучасних авторів зустрічаємо
різноманітні за спрямованістю й радикальністю точки зору щодо значення
ВР для сучасної культури: починаючи з висловлювань про занепад куль-
тури, і закінчуючи оптимістичними концепціями щодо еволюціоністського
потенціалу цього феномену.
Ґрунтовний і всебічний аналіз інфосфери як особливої сфери сучасної
культури здійснений у працях зарубіжних філософів Р. Айріса, Д.Белла,
З.Бжезінського, Ж.Бодрійярда, Дж.Гелбрейта, П.Віріліо, Ж.Дельоза,
Ж.Дерріда, Ж.–Ф.Ліотара, Ф.Гваттарі, М. Кастельса, М.Маклюєна,
Й.Масуди, Т.Стоунера, Е.Тоффлера тощо. Помітне значення для
з’ясування природи та генезис цього феномену мають теоретичні роз-
відки представників російської школи віртуалістики С.Борчікова,
О.Генісаретського, М.Носова, С. Хоружого. Культурфілософські та
культурантропологічні аспекти ВР висвітлені в працях російських і укра-
їнських дослідників С. Дацюка, Л.Дротянко, Ю.Малькова, В.Ізмагурова,
Є.Таратути тощо.
Вражаючі масштаби впливу ВР на сучасну культуру привели до появи
новітньої течії в філософії, так званої філософії віртуальної реальності,
представленої працями Дж. П.Барлоу. Втім дотепер недостатньо дослі-
дженим залишається культурфілософський дискурс цієї проблеми.
Поняття «ВР» глибоко вкорінене в культурі. Термін «віртуальний»
був відомий ще в добу античності. Словом virtus римляни позначали
силу, мужність, військову доблесть. Йшлося про непритаманний сучасній
науці етичний і навіть гендерний дискурс цього поняття. Як справедливо
коментував цю обставину О. Лосєв, «Доброчесність для римлянина –
мужність, те, що личить мужу (virtus)» [5,с.123]. Разом з тим окремими
дослідниками термін virtus перекладається як «істина». Парадоксальність
такого перекладу пов’язана з тим, що етимологія даного слова суперечить
його значенню, яке для носія буденної свідомості асоціюється з уявним
або ілюзорним.
У добу середньовіччя термін «віртуальний» набуває метафізичного
звучання. Зокрема, Т.Аквінський застосовує його, коли пише про співіс-
нування в людині мислячої, тваринної та рослинної душі. Він наполягає,
що «в людині не знаходиться ніякої іншої субстанційної форми, окрім
однієї тільки субстанційної душі, і остання, якщо вона віртуально містить
у собі душу чуттєву і душу вегетативну, так само й містить в собі форми
нижчого порядку та виконує самостійно всі ті ж функції, які в інших видах
виконуються менш досконалими формами» [1,с.123]. Середньовічний
філософ–реаліст Д.Скот уточнює, що окремі поняття містять у собі
емпіричні атрибути не формально, а віртуально. Це дозволяє множині
цих атрибутів закріпитися у вигляді якості позначених ними речей. У
такий спосіб в середньовічній філософії поширюється актуальне дотепер
тлумачення віртуальності в контексті протиставлення наших очікувань
нашому досвіду.
205
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Оригінальна концепція ВР належить представникам візантійської
богословської традиції св. Василю Великому та св. Ісаку Сірину. Новизна
цієї концепції ґрунтується на своєрідному й оригінальному баченні
структури буття, відповідно до якої «співвідношення рівнів реальності
визначається не їх абсолютним статусом, а тими зусиллями, які людина
докладає для того, щоб розкрити в собі, а точніше сказати – породити в
собі реальність наступного онтологічного рівня» [7,с.31]. Цей принцип,
умовно названий відомим сучасним дослідником ВР М. Носовим «прин-
ципом матрьошки», передбачав можливість людини оперувати певною
кількістю реальностей. Причому таке оперування було не хаотичним
чи довільним, а детермінувалося ієрархією реальностей, своєрідною
«лествіцею сходження». Така «лествіца» відображала структурованість
людського життя, коли нижчі за духовним статусом рівні реальності
енергетично живляться за рахунок вищих. Загалом у добу середньовіччя
термін «віртуальний» здебільшого застосовувався для позначення вищих
духовних здібностей (С.Брабантський, Т.Аквінський, Д.Скот).
Філософ і богослов епохи Відродження М. Кузанський, розмірко-
вуючи про першооснову всього сущого, наводить приклад горіхового
дерева, яке він бачить тілесними очима величезним, крислатим, зеленим,
із важким гіллям, листям і плодами. Й продовжує: «Потім розумним
оком я бачу, що те ж саме дерево перебувало в своєму сім’ї не так як я
зараз його розглядаю, а віртуально; я звертаю увагу на дивну красу того
сім’я, в яке було поміщено цілим і це дерево, і всі його горіхи, і вся сила
горіхового сім’я, і в силі насіння всі горіхові дерева» [7,с.13]. У даному
випадку з віртуальністю пов’язувалося активне начало, властива об’єкту
внутрішня можливість, потенція, що стає актуальною за відповідних умов.
Сім’я містить в собі дерево віртуально, потенційно, як здатність вирости
в це дерево. У цьому сенсі термін «віртуальний» застосовував відомий
радянський психолог і філософ А.Леонтьєв, який наполягав, що «вірту-
ально мозок містить у собі не ті чи інші специфічні людські здібності, а
лише здатність до формування цих здібностей» [6,с.11].
Новий час характеризувався своєрідним філософським «забуттям»
феномену віртуальності. Вилучення цього терміну з наукового обігу було
пов’язано з його сутнісною, світоглядною невідповідністю принципам
механістично–орієнтованої доби.
Поновлення інтересу до цього явища спостерігаємо лише на початку
ХХ століття у зв’язку з виникненням некласичного типу філософствуван-
ня, представленого психоаналізом, феноменологією, екзистенціалізмом
тощо. За цих часів відбувається помітна антропологізація уявлень про
ВР, що виявляється у зв’язку ВР з різноманітними станами свідомості.
Наступний поворот в її тлумаченні зв’язаний із розвитком інформаційних
технологій і виникненням Мережі.
У сучасній науці виокремлюються дві граничні позиції щодо
застосування терміну «ВР». З одного боку, йдеться про довільне, задля
привертання уваги, використання цього терміну до широкого кола явищ.
Також «віртуальними» вважаються змінені стани свідомості у пілотів на
надзвуковій швидкості, у в’язнів, підводників, у людей, що переживають
стрес (наприклад, під час авіа– або автокатастрофи), у клаустрофобів,
практично у всіх, хто в якийсь насильницький спосіб обмежений у
просторі на достатньо тривалий час. Окрім цього, науково коректним
вважається застосування терміну «ВР» до таких феноменів культури як
206
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
міф, образотворче мистецтво, театр, література, фотографія, кінематограф,
телебачення тощо.
Втім трапляється обмеження сфери застосування цього терміну
суто технічними питаннями, коли ВР ототожнюється з кіберпростором,
створеним на базі комп’ютера, в якому технічними засобами здійснена
ізоляція від зовнішнього світу, тобто перекриті всі канали тактильного,
слухового, зорового чи якого–небудь іншого зв’язку з навколишнім сві-
том. У даному випадку відбувається редукція віртуальної реальності до
кіберреальності.
Уперше в такому технічно детермінованому значенні термін «ВР»
застосували дослідники Массачусетського Технологічного Інституту
наприкінці 1970–х років. У такий спосіб вони висловили ідею присутності
людини в штучно створеному за допомогою комп’ютера просторі. Надалі
схоже конкретно–наукове та побутове бачення ВР розповсюдилося на
індустрію комп’ютерних ігор, спеціальних навчальних тренажерів, кіно-
фільмів 3–D формату й інших технічних новинок. Критерієм, за яким ті чи
інші техніко–технологічні новинки відносили до ВР, стала вимога не лише
створювати ефект присутності, але й були інтерактивними. Показово, що
їхня інтерактивність протиставлялася пасивності традиційних мас–медіа,
таких як кіно, телебачення, радіо тощо.
На наш погляд, справедливо, що застосування терміну «ВР» немож-
ливо обмежити лише рамками технічної специфіки з причин широкого
його використання в інших наукових сферах. Хоча технічна сторона ВР
є найбільш розвинутою, але вона не здатна відобразити весь спектр цьо-
го складного і багатогранного явища. Разом із тим, не можна вивести із
наукового обігу й «вузьке» тлумачення цього феномену як комп’ютерної
віртуальної реальності.
Отже, за основу візьмемо найбільш коректне визначення ВР, запропо-
новане російським філософом М.Носовим, який під ВР розумів «особливу
філософську категорію поряд із такими як час, простір, сутність і т. д., що
дозволяє в єдиному плані розглядати реалії, які звично відносяться до різ-
них типів знання: природничого, гуманітарного чи технічного» [8,с.25].
Культурфілософське дослідження комп’ютерної ВР неможливе без
з’ясування її типологічних ознак. До її онтологічних рис віднесемо:
- породжуваність, яка полягає в тому, що ВР завжди продукується
активністю деякої іншої, материнської реальності;
- актуальність: атрибутивна спроможність ВР існувати лише «тут»
і «тепер»;
- автономність: спроможність ВР володіти власним часом, простором
і законами існування.
- інтерактивність: здатність ВР взаємодіяти з усіма іншими реаль-
ностями, у тому числі й зі своєю материнською реальністю, як такою, що
не залежить від неї онтологічно [7,с.27];
- трансформація каузально–темпоральних зв’язків: спроможність
комп’ютерної ВР не тільки прискорювати темп, але й знищувати
термінальні точки – початок та кінець, відсуваючи їх у невизначену
нескінченність [9,с.7].
Здебільшого в сучасній філософії зберігається традиційне проти-
ставлення актуальної та віртуальної реальності й справедливо вважається,
що віртуальний світ є таким доти, доки він може контрастувати зі світом
реальним. З даної позиції випливає ідея онтологічної неповноцінності,
незавершеності ВР. На такій точці зору наполягає фізика, яка вірту-
207
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
альними називає атомні частинки, утворені внаслідок взаємодії інших
частинок. Ці частинки не мають самостійного онтологічного статусу, адже
припинення цієї взаємодії призводить до їхнього зникнення. Подібна
точка зору підтримується відомим сучасним філософом С.Хоружим, який
із «віртуальністю» пов’язує «недовтіленність існування» та «неповноту
буття» [10,с.54].
Культурфілософський дискурс такого тлумачення комп’ютерної ВР
виявляє її другорядну, обслуговуючу роль для світової культури. Йдеться
про її спроможність бути «тінню» культури. Редукціонізм цієї позиції
ґрунтується на функціоналізмі, що зводить місію ВР до транслювання
культурних зразків: текстів, сюжетів, символів. На наш погляд, інваріан-
тами такого підходу є тлумачення ВР як квазікультури, що спроможна
лише імітувати, а не продукувати артефакти. З цим пов’язане гранично–
критичне тлумачення ВР як антикультури – тієї частини культури, яка
спрямована проти людини і проти суспільства.
Позитивне бачення культурної місії комп’ютерної ВР обґрунтовується
І.Акчуріним, С.Борчіковим, І.Бурлаковим, М.Носовим, В.Тарасенком
тощо. На користь даної позиції наводяться декілька аргументів. Зокрема,
йдеться не тільки про спрощення й пришвидшення доступу до необхідної
інформації, взаємопроникнення та взаємозбагачення культур, але й про
значення кіберпростору для розвитку креативного потенціалу людини.
Серед радикально–позитивних культурфілософських концепцій
ВР спостерігається її ототожнення зі всією людською культурою та
суспільною свідомістю загалом. Відповідно до цієї позиції, винайдення
письма, книгодрукування, театру, кіно, і, врешті, комп’ютерної віртуальної
реальності – віхи на шляху віртуалізації нашого життя, відходу від реаль-
ності даного нам світу і виходу в інші віртуальні реальності. Все духовне
життя людства можна уявити собі як один величезний віртуальний світ
зі своїми мешканцями, ієрархією, законами. Отже, йдеться про те, що
сучасна віртуалізація культури є не «симптомом», а закономірним наслід-
ком переходу від «галактики Гутенберга» до «галактики Маклюена». У
даному випадку слід говорити про потенційну можливість ВР опанувати
особливий, віртуальний спосіб розуміння і пояснення світу. На користь
зазначеної позиції свідчать існуючі матеріальні плацдарми віртуальної
цивілізації: не лише тренажери й ігрові комп’ютери, але і структури, що
охоплюють значні соціальні ніші, наприклад, мережу Інтернет. Власне,
завдяки Інтернету створюється «віртуальне суспільство людей», новий
тип культури – «глобальне село», де немає меж для комунікацій. Цей
підхід означає, з одного боку, повагу до культурної традиції, а з друго-
го, – визнання факту формування в найзагальніших рисах глобальної
комунікативної культури.
Помірковане бачення проблеми ґрунтується на визнанні як пози-
тивних, так і негативних наслідків ВР для культури. Таку позицію
висловлюють філософи доби постмодерну Ж.Бодрійяр, П.Вірильо,
Ж.Дельоз, які не надають ВР самостійного онтологічного статусу, але й
визнають її, не відкидаючи її важливості, для яких віртуальна реальність
є не причиною сучасних культурних трансформацій, а наслідком куль-
турних та соціальних змін при переході до епохи постмодерну. З таких
позицій ВР виступає складовою частиною концепту симулякру, актуалізу-
ючи філософське осмислення актуально–віртуального переходу сучасного
людства до «стану постмодерну». До позитивних впливів комп’ютерної ВР
на культуру віднесемо й відмічене Л. Дротянко: можливість представлення
208
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
комп’ютером потрібної користувачеві інформації у зручному для сприй-
нятті вигляді; одержання доступу до рідкісної інформації; популяризація
найкращих взірців високої класики, полегшення процедур збереження
інформації тощо [4,с.143].
Втім навіть помірковано налаштовані філософи попереджають про
дещо деструктивний вплив ВР на культуру. Так, про загрози поглинання
реального світу віртуальністю пише Ж. Бодрійяр. На його думку, «зовніш-
ній світ... перетворений на аудіовізуальний дискурс, він водночас щез як
такий у своїй речовій щільності, хоча й став при цьому навіть більш яскра-
вим і красивим, ніж насправді... Світ перетворився на знакову, віртуальну
реальність»[3,с.20]. У такий спосіб, на думку філософа, утворюється так
звана гіперреальність – світ, у якому відбувається поглинання «автен-
тичної» реальності реальністю віртуальною, а відтак розмивається межа
між реальним і нереальним.
Поширеним є й негативістське бачення впливу ВР на сучасну
культуру, представлене в працях С.Хоружего, М.Кунафіна, Р.Ярцева
тощо. Наполягаючи на ілюзорності ВР, названі філософи пишуть про її
спроможність тиражувати спотворене й ілюзорне уявлення про світ, що
призводить до деформації людської духовності. Механізм такої дефор-
мації стає зрозумілим, якщо пригадати про культуроформуюче значення
принципу мімесису. Відомо, що цей принцип ґрунтується на наслідуванні
художником реальності. Однак, за умов поглинання актуальної реальності
віртуальною, виникає питання: що саме наслідує людина?
Окрім цього, в умовах глобального поширення комп’ютерної ВР
йдеться не лише про панування найпримітивніших форм масової куль-
тури, але й про утворення одноманітної та контрольованої маси, що живе
в ілюзорному світі, відтак – не виявляє активності у вирішенні реальних
проблем. Руйнівними для сучасної культури можуть бути й емоційне
збіднення та десоціалізація особистості, яка «проживає» власне життя в
Мережі. Щодо першого, емоційна ригідність не сумісна з творчим проце-
сом, що представляє собою низку пікових емоційних станів – від творчих
пошуків до інсайту. Чинник десоціалізації не лише мінімізує можливості
творця, але й радикально зменшує їх у випадку «колективістських» видів
мистецтва, таких як кіно, театр, хореографія тощо.
Підсумовуючи сучасні принципи культурфілософського осмислення
ВР, відмітимо онтологічну невизначеність цього феномену. Наслідком
цього є, зауважимо, суперечливість поглядів на культурну місію ВР:
від прогресистського визнання її передвісником «нової» культури до
проголошення її контркультурою. На наш погляд, ВР не виявляє ознак
конркультури, адже вона не займає по відношенню до традиційної культу-
ри екстремальної і протестної позиції. Незважаючи на значний вплив ВР
на сучасну культуру, передчасно говорити й про «віртуальну культуру»
як про пануючий тип сучасної культури.
Список використаних джерел
1. Антология мировой философии: В 4–х т. – Т.1. – М: «Мысль», 1969. – 357
с.
2. Бабенко В.С. Две книги о виртуальной реальности // Труды лаборатории
виртуалистики, вып. 3 «Виртуальные реальности и современный мир». – М.:
Институт человека РАН, 1997. – С.56–69.
3. Бодрийяр Ж. Америка. – СПб: Владимир Даль, 2000. – 206 с.
209
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
4. Дротянко Л.Г. Масова культура в інформаційному суспільстві // Вісник
Національного авіаційного університету. Філософія. Культурологія: Зб. наук.
праць–2009.– №1(9).– С.141–144.
5. Лосев А.В. Эллинистически–римская эстетика I–II вв. н. э. – М. , 1979. –
416 с.
6. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. – М., 1972. – 573 с.
7. Носов Н.А. Виртуальная психология. – М.: «Аграф», 2000. – 432 с.
8. Носов Н.А. Психология виртуальных реальностей и анализ ошибок опера-
тора: Дис. ... доктора псих. Наук. – М., 1994. – 283 с.
9. Свириденко Д. Феномен віртуальної реальності в європейській філософії
на межі ХХ–ХХI ст.(історико–філософський аналіз): Автореф. дис. ... кандидата
філос. наук. – Дніпропетровськ, 2008.– 16 с.
10.Хоружий С. Род или нерод? Заметки к онтологии виртуальности //
Вопросы философии.– 1997.– №6.– С.42–54.
Ищук С.М. Виртуальная реальность как феномен культуры постмодерна
Проанализированы основные тенденции влияния виртуальной реальности на
современную культуру. Через сопоставление различных концепций раскрыты
позитивные и негативные аспекты этого влияния.
Ключевые слова: виртуальная реальность, компьютерная виртуальная
реальность, гиперреальность, культура постмодерна, контркультура, мас-
совая культура.
Ishchuk, S.N. Virtual reality as a culture phenomenon of post–modernity
Basic tendencies of the influence of virtual reality on the modern culture are
analyzed in the article. By means of comparison of different conceptions there have
been exposed positive and negative aspects of this influence.
Key words: virtual reality, computer virtual reality, hyperreality, postmodern culture,
counterculture, mass culture.
210
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 7.03: 111.832.2 Шелюто В.М.
Сакральний аспект
храму в християнській естетиці
Зроблено спробу виявити правила і закономірності існування
сенсів і форм, пов’язаних з храмом. Вона передбачає розгляд
храму в теологічному та естетичному напрямах, що тісно
пов’язані один з одним.
Ключові слова: храм, образ храму , сакральне, теменологія,
світло, символ.
З’ясування місця й ролі сакрального в естетичному процесі неможливе
без визначення тих принципових відносин, які складались між мистецтвом
і християнською релігією у процесі їх історичного розвитку. Ці відношен-
ня складні й неоднозначні. Вони піддавались суттєвим змінам протягом
усієї історії людства.
Сакральне перебуває в іншому просторово–часовому вимірі, ніж зем-
ний, профанний світ, що оточує людину. Однак між цими двома світами
існує можливість спілкування, завдяки наявності в земному, профанному
просторі сакральних точок. Такими сакральними точками, що зв’язують
живу людину з «іншим» світом, можуть виступати храми, сади, священні
камені, кургани та інш.
Духовне сприйняття простору полягає у тому, що саме він існує в
центрі світу, а не якийсь предмет. Це уявлення про сакральну значущість
простору характерне для сакрального мистецтва. Простір, у свою чергу,
організований за допомогою нерухомих частин: предметів, архітектури,
зображень, й рухомих, таких як спеціально організоване середовище
запахів, світла, звуків. Всі ці компоненти були складовими частинами в
проектах сакральних просторів, створених конкретними людьми за кон-
кретними обставинами. У сюжетах про сакральні простори є як людське,
так і божественно–містичне вимірювання.
Наука може сприйняти тільки те, що побудовано людьми, їх руками
й розумом за конкретними історичними обставинами. Божественно–
містичне вимірювання знаходиться поза сферою наукового вивчення, як і
вся сфера божественного. Тобто потрібно завжди розділяти власне момент
ієрофанії, тобто момент цілком божественний, сакральний, містичний,
чудовий, і те, що є предметом людської творчості. Це положення стосується
всього сакрального мистецтва, насамперед, храмової архітектури.
Проблема храму в релігійній естетиці є одній з найбільш складних і
багатогранних, оскільки храм містить в собі як видиму сторону, що зна-
йшла втілення в архітектурній споруді, так і невидиму сторону, в якій
зосереджується сфера значень і сенсів, доступних теологічному, філософ-
ському та естетичному аналізу. Храмова споруда в найбільш розвинених
211
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
релігійних системах завжди обтяжена структурованим і систематизова-
ним комплексом уявлень, що посилають до кардинальних і менш явним
проблемам теології, містики, філософії. Храм вбирає в себе також багато
малопомітних сенсів і значення.
Релігійна свідомість передбачає як емоційне ставлення до Творця,
так і раціональні критерії, на яких основані установки діяльності, які
стосуються відношень між людиною та Богом. Ці морально–естетичні
критерії та установки діяльності закладені в релігійному каноні. Зміст
закладений у каноні, акумулює у собі майже всі риси менталітету того
чи іншого народу: його світосприйняття і світовідчуття, бачення себе в
світі, психологічну неповторність національного характеру, спрямованість
думок, духовні інтереси і пріоритети, уявлення, мрії, фантазії, ідеали, а
також саме розуміння прекрасного. В релігійному каноні зосереджений не
тільки розум, а й серце [1,с.36]. Отже сердечне сприйняття Бога важливе
для християнського світобачення. Релігійно–художній канон реалізу-
ється у творах сакрального мистецтва, яке є матеріалізованим виявом
релігійної свідомості. Традиційність і канонічність релігійного мистецтва
відкриває додаткові можливості для розкриття базових постійних рис
даної культури та свідчить про прагнення релігійного митця формувати
світ за законами краси.
В даній статті робиться спроба виявити певні правила і закономірності
існування сенсів і форм, пов’язаних з храмом, як найважливішим про-
явом сакрального в ментальності релігійної людини, а, також, важливим
проявом сакрального мистецтва. Серед сучасних російських дослідників
проблеми храму як сакрального образу всесвіту, як символічного образу
миру слід назвати також О.В. Шишкова, С.С. Аверінцева, Є. Г. Яковлєва,
В.В. Бичкова, В. М. Лазарева, О. І. Комеча, К. М. Муратову, Ш.М. Шукурова
та інш. [4 – 11]. Серед мистецтвознавчих робіт російських авторів варто
особливо виділити об’ємну монографію Ш.М. Шукурова «Образ храму»
[11,с.590], яку присвячено проблемі формування архітектурного й храмо-
вого образу в іудаїзмі, християнстві й ісламі. Автор досліджує формування
уявлень про храм в релігіях авраамічного монотеїзму, в теології, філософії
та естетиці. Проблема храму отримала віддзеркалення також в працях
сучасних українських вчених І. В. Вайнтруб, Р. В. Демчук, І. А. Федя та
інш. [12 – 14].
З храмом пов’язані релігійні, загальнокультурні, етичні та естетич-
ні прагнення віруючих. Проблема храму у релігійному світобаченні й
естетиці взагалі має глибокий зв’язок з онтологією і зводиться до вияв-
лення присутності явних та прихованих аспектів храму. Її розкриття
припускає розгляд храму в двох напрямах тісно пов’язаних один з одним.
Такими напрямами є розгляд храму з теологічних, або естетичних
позицій. Дослідження проблеми храму як сакрального образу всесвіту
базується на методологічних принципах, покладених в основу спеціаль-
ної культурологічної дисципліни – теменології. В межах даної науки
розглядаються теорія походження, історія, значення і сенси, пов’язані
з різними храмовими спорудами. Теменологічні дослідження свідчать
про те, що, люди, які належать до різних культур та релігій, завжди вкла-
дали глибокий сенс в процес побудови храму. І цей сенс пов’язаний не
стільки з спорудою храму, яка відбудовувалася за певними правилами,
передбаченими відповідним релігійно–художнім каноном, скільки з
тим, що іменується в теменології «образом Храму». Храм в релігійних
212
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
уявленнях людей розглядається перш за все як образ, поняття, ідея.
Теменологія зосереджує увагу на аналізі різних образів храму, які влас-
тиві релігійній й естетичній свідомості представників різних культур.
Слід відмітити, що теменологічні дослідження відбуваються не тільки в
межах будь–якої релігійної парадигми. Сучасна теменологія пов’язана
як з творами релігійних мислителів (П.О. Флоренський), так і з творами
мислителів атеїстичного напрямку. Отже цей напрямок найбільш яскраво
представляє видатний німецький філософ ХХ століття М. Гайдеггер. До
проблем, що відносяться до теменології, М. Гайдеггер прийшов завдяки
дослідженню витоків художньої творчості. В роботі «Виток художнього
творіння», він підкреслює значення храму для формування світогляду:
«Стоячи на своєму місці, храм вперше надає речам їх вигляду, а людям
вперше дарує погляд на самих себе. І такий вигляд і такий погляд доти
залишається розверстим, поки творіння залишається творінням і поки
Бог не залишив його» [2,с.76]. Зв’язок між храмом і самою конструкцією
всесвіту постійно підкреслюється німецьким мислителем: «Вказавши на
Храм, ми здалеку вказали й на світ» [2,с.77]. Саме храм, як виток творіння,
німецький філософ наділяє якістю розцвітання, розпускання. Це свідчить
про існуванні в храмі сакрального початку, з яким має справу людина
під час відправлення релігійного культу або навіть просто коли відвідує
храм. Думка М. Гайдеггера полягає в тому, що творіння, в даному випад-
ку храм існує за допомогою розкриття, розцвітання–розпускання, тобто
випромінює особливу енергію, створює певну ауру, яка сприймається як
сакральне не тільки віруючими, але і культурною людиною, яка взагалі
сприймає мистецтво. Згідно М. Гайдеггеру, процес розгортання ідей і
речей релігійного змісту відбувається саме завдяки храму. Як підкреслює
німецький мислитель, храм говорить філософові невимірно більше, ніж
поетичне слово. М. Гайдеггер указує на три горизонти проблеми пізнання
храму, тобто ідею храму, поняття храму як її актуалізацію і образ храму
як її репрезентацію.
Процес розгортання сакрального з надр храму намагалися розкрити
представники російської релігійної філософії. Руська релігійна думка
стосувалася переважно православного храму. Отже, більшість російських
філософів не розглядають на теоретичному рівні проблему розгортання
сакральних цінностей з надр храму. Винятком серед праць представників
руської релігійно–філософської традиції є праці П. О. Флоренського,
зокрема «Іконостас» [3]. Ця праця є не тільки зразком проникнення в
храмову теологію, але й гостро ставить питання філософського характеру
стосовно сакрального в естетиці храму. П.О. Флоренський виступає не
тільки як богослов. Він виступає як досвідчений вчений–мистецтвознавець
та естетик. Храм, для П.О. Флоренського – це не просто теологема, це –
дійсний виток духовно–художнього творіння, як це властиво думці
М. Гайдеггера. Але, на відміну від німецького філософа, П.О. Флоренський
саме в канонічності бачить досягнення християнським сакральним мисте-
цтвом загальності, універсальності. Згідно з П. О. Флоренським, канонічне
є церковним, церковне, – соборним, соборне, – загальнолюдським. Згідно
з цією концепцією, П.О. Флоренський розглядає не тільки проблеми, які
відносяться до православної теології храму. Його міркування не обмеж-
уються посиланнями на суто доктринальні православні канонічні тексти.
Отже, в процесі дослідження образу храму П.О. Флоренський звертається
213
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
до античної, класичної європейської філософії, а, також до філософської
та мистецтвознавчої думки Нового часу.
Оскільки поняття «храм» припускає в собі існування образу храму,
будь–які думки про храм повинні, перш за все, мати на увазі те, що ми
завжди і за будь–яких обставин маємо справу з невичерпним за своєю
суттю змістом храму. Образ храму безпосередньо пов’язаний з трансцен-
дентною ідеєю, яка спочатку в нього вкладена відповідною релігією. Образ
храму володіє власним модусом Буття, відмінним по ступеню насиченості
і націленості від того, що з нього виходить і що їм же вбирається.
Образ храму вбирає в себе всі мислимі і немислимі підстави сві-
тоустрою. Саме у храмі люди знаходять божественну присутність як
притулок від свавілля сущого. Земний храм є образом Храму небесного.
Саме у храмі люди знаходять відповіді на питання про сенс життя, про
трансцендентні витоки буття та сакральний устрій світу
Функції храму не обмежені забезпеченням онтологічного існування
релігійного культу, створенням просторових умов виконання обряду
[1,с.36]. Вони значно ширші.
Храм розглядається в теології і релігійній естетиці як трансцендентна
земна обитель Бога. Тому він має безпосереднє відношення до сакрального
початку. Він є Божим будинком, святинею, він символізує небо. Своєю
структурою і спорудами християнський храм пов’язаний з подіями свя-
щенної історії. Храм символізує фізичний простір, який розглядається
релігійною храмовою свідомістю як втілення «духовного простору»
[15,с.54]. Інформаційне поле храму виконує також важливу комунікативну
функцію, забезпечує соборність релігійної свідомості.
Храм грає космологічну роль. Згідно релігійним уявленням, Космос –
це «тіло» проявленого Божества [15,с.59]. Тобто існує глибока аналогія
між пристроєм космосу і конструкцією храмової споруди. Традиція побу-
дови храму має дохристиянське походження. Вона має космологічний
характер. Як відзначає Т. Буркгардт: «Робота ремісника цілком природно
імітує утворення Космосу з Хаосу; тому її бачення світу не пов’язане без-
посередньо з християнським одкровенням, християнська мова не є апріорі
космологічною» [15,с.52]. Християнському прагненню до святості, що має
перш за все релігійний та естетичний зміст, ремісничий символізм проти-
ставляє бачення космосу, святого своєю красою, бачення, що має в першу
чергу естетичний характер. Злиття християнства і ремісничих традицій,
що виявляються в космологічному світогляді, підготовлене було завдяки
введенню сонячного календаря Юлієм Цезарем, а також перенесенням
юліанського календаря і основних свят, пов’язаних з сонячним культом
в християнський літургійний рік [15,с.55].
Храм є місце зустрічі людини з Богом. Він є тим ступенем, що стоїть
між Богом і людиною, спираючись на який, людина стає здатною здійсни-
ти акт спілкування з Богом. Все це свідчить про те, що творча діяльність
людини безпосередньо і органічно пов’язана з сенсами і формами, що
витікають з Храму як такого.
Релігійна свідомість розглядає храм як центр світу. Сакральним
Центром і моделлю світу в монотеїстичних релігіях виступають місто,
храм або сад, організовані на основі естетичних принципів Божеством, як
«Великим Архітектором Всесвіту». Згідно з уявленнями про сакральний
центр, місце на якому зводиться храм називається топосом. Топос – це
особливе, виділене традицією місце храму, «священне місце». Поняття
214
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
«топос» має сакральну природу. Топос – це той початок, з якого виникають
сенси і форми. Як підкреслює український дослідник Ю. Завгородній у
своїй дисертації, присвяченій сакральному центру Київській Русі, «осо-
бливості існування сакрального центру (медіатора Божественного) в
культурі пов’язуються з його рівнем святості в системі ієрархії топосів,
здатністю транслювати наявну святість. Якщо сукупність сакральних
центрів створює вимір сакральної географії, то паломництво (релігійна
мандрівка чи подорож) є осмисленим, цілеспрямованим видом пере-
сування від менш значимого локусу до такого, що втілює вищі цінності
й смисли буття» [16,с.33–34]. Таким чином, сакральний Центр – це той
топос, який поєднує свою чудесну природу максимальної відкритості
проявам божественного з уявленням про себе, як Центру світу й навіть
самого світу (Космосу) [16,с.34–35]. У цьому значенні сакральний Центр
не просто Центр Всесвіту, але й певною мірою весь Всесвіт у мініатюрі.
Таке сакральне місце яскраво описане аргентинським письменником
Х.Л.Боргесом в оповіданні «Алеф»: «На нижній поверхні сходинки, з
правого боку, я побачив маленьку кульку сліпучої яскравості, що рай-
дужно відсвічує. Спершу мені здалося, начебто вона обертається, потім я
зрозумів, що ілюзія руху викликана закладеними в ній разючими, запамо-
рочливими сценами. У діаметрі Алеф мав 2 – 3 сантиметри, але був у ньому
весь простір всесвіту, причому нітрохи не зменшений. Кожний предмет
(наприклад, скляне дзеркало) був нескінченною безліччю предметів, тому
що я його ясно бачив з усіх точок всесвіту...» [17,с.489].
Топосом в книгах Біблії є храм в Єрусалимі. Для арабо–мусульманської
культури і релігійної традиції топосом виступає храм Кааба. Використання
слова топос повинне нагадати і про його інше значення – бути місцем,
що володіє загальним, універсальним сенсом. Отже, місце спорудження
храму є топосом, що має сакральний сенс.
Храми виконують функцію «сполучної ланки» між Землею й Небом
[19,с.33]. Архітектура храмів має сакральний характер. Як відзначає
Т. Буркхардт: «План храму, що є зменшеною подобою космосу, будується
шляхом «фіксації» у просторі небесних ритмів, які впорядковують увесь
видимий світ» [15,с.115].
Головні для релігійної традиції храмові споруди завжди і неодмінно
знаходяться в центрі всесвіту. Так, наприклад, згідно мусульманським
уявленням храмова площа розглядається як актуальний, а не тільки
потенційний центр Всесвіту. Саме вона була для прихильників ісламу
тим сакральним простором, який було тісно пов’язано з ім’ям пророка
Мухаммеда.
Сакральне розгортається від центру до периферії. Центр володіє,
відповідно до релігійних уявлень, максимальною сакральною енергією.
Він являє собою джерело світла, у той час як периферія є обителлю тем-
них сил. Християнська символічна система містить у собі такі елементи:
«космос – держава – столиця – монастир – храм – вівтар» [18,с.73].
Головний християнський символ – хрест – розгортає сакральну силу зі
свого Центру. Лінії, що виходять з Центру, «символізують розгортання
простору з середини назовні» [18,с.75].
Існує значна різниця в зовнішньому і внутрішньому вигляді старо-
єгипетських, давньоіранських, іудейських, буддистських, християнських
та мусульманських храмів. Різні типи храмів вказують на різні релігійні
ідеї. Храмом є образ божественного Буття і його можливостей, які утіли-
215
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
лися на створеному Богом світі, в космосі. Геометричний план храмової
споруди символізує план Божий.
У іудаїзмі, як і в інших релігіях авраамічного монотеїзму, храм пов’язує
одне з одним Бога та людину. Прикладами таких храмів є перший храм –
Храм Соломона і другий храм – храм Зоровавеля. Німецький дослідник
сакрального мистецтва Т. Буркгардт вказує, що в християнській теології
храм Соломона міг бути замінений тілом Христа: «коли Христос вмер на
хресті, завіса в храмі перед свята святих розірвалася. Тіло Христа – це
також церква в сенсі зібрання святих. Символом цієї церкви є християн-
ський храм» [15,с.57].
У християнській традиції храм – це тіло Боголюдини. Символіка
християнського храму заснована на аналогії між храмом і тілом Христа.
Сакральна будівля храму символізує Христа як бога що явився людям на
землі. Таким чином, собор стає подібний до Христа в своїй посередниць-
кій місії між світом і Богом, але різниця полягає в тому, хто встановив
сполучну ланку. Христос – Бог, посланий на землю Отцем, собор від-
повідно – компонент створеного Їм світу і створений людиною. Батьки
церкви завжди підкреслювали, що втілення Слова є жертвопринесенням
тому, що Божество приводитися до стану надзвичайного «приниження»
шляхом входження в людську, земну форму[15,с.58].
Монограма Христа як Альфа і Омега позначена грецькими буквами,
що символізують початок і кінець. Комбінація хреста, монограми і круга
символізує Христа як духовну єдність Всесвіту. Він є все. Він є початком,
кінцем і вічним центром; Він є «непереможним» Сонцем (sol invictus);
Його хрест панує над космосом, він – космічний суддя [15,с.54]. Христос
порівнюється з sol invictus в літургії, яка повторює драму божественного
жертвопринесення.
Оскільки Христос, згідно догмату, затвердженому Халкідонським
собором 451р., є Боголюдиною, у нього разом з божественною суттю і
волею є і людська суть і воля. Так само й собор. Одна його частина, само
тіло собору, його Corpus, є творінням людини і виражає собою прагнення
світу до Бога. Що стосується іншої частини, то створена вона не людиною,
а Богом і виражає зворотне прагнення [4,с.96].
Деякі, найбільш важливі храмові комплекси характеризуються тим,
що декілька різних релігійних традицій, підкреслюючи як би спадкоєм-
ність сакральної історії, розглядають їх як своїх. Так, наприклад, Августин
Блаженний виходить в своїх міркуваннях з існування глибокого зв’язку
між іудаїстським і християнським храмом. Він розглядав храм Соломона
як «образ» церкви і тіла Христова. Згідно Августину, храм Соломона – це
символ церкви: камені – віруючі, підстави – пророки і апостоли, і всі ці
елементи об’єднані Любов’ю.
У світовій історії храмового будівництва середземноморського про-
стору існують храми, які характеризуються безпосереднім інтересом до
них з боку декількох релігійних общин. Таким, наприклад, є афінський
Акрополь з Парфеноном, що пережив античність, а потім християнське
і мусульманське завоювання. Відомо також і те, що в забудові єруса-
лимської храмової гори вже в мусульманський час діяльну участь брала
Візантія. Той же храм св. Софії в Константинополі будувався при імпе-
раторові Юстиніані з помітною дією ідеї храму Соломона. Храм св. Софії
повинен був перевершити саме цей храм, зайняти його місце в теології і
телеології храмового будівництва. Храм св. Софії був сакральним місцем
216
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
не тільки в період існування православної Візантії, але і після того, коли
Константинополь перейшов під владу мусульман. Таким чином, існуюча
багатошарова система значень образу храму св. Софії свідчить про те,
що історична свідомість впродовж багатьох сотень років вбирала в себе
ті сенси, які були пов’язані як з православною, так і з мусульманською
релігією і теологією, які змінювали одна іншу на території даного істо-
ричного простору.
Оскільки Церква для православних віруючих є земним небом, то
православний храм дає християнську картину Небесного миру. Більш
того, не просто картину, але й ікону, бо він, згідно Максиму Сповіднику,
«образ світу, що складається з істот видимих і невидимих».
Якщо православний храм припускає певну динаміку духовного
устремління людини до Бога, то готичний собор її безпосередньо виражає
[4,с.95]. Як відзначає російський дослідник О. І. Шишков: «Вбираючи в
себе весь створений світ, про що наочно свідчить нічим не обмежена кіль-
кість образів готичної скульптури, собор спрямовує його до Бога, точніше
в Бога як дійсне, належне місце перебування цього світу. Готичний собор
як би падає вгору. Не володіючи куполом, він ніяк не створює враження
хоч якоїсь самодостатності. Навпаки, весь його вигляд говорить нам про
те, що він є вектор на щось інше, а саме на Небо, на Бога. Будучи вектором,
собор тим самим є шлях для всіх християн» [4,с.95].
Як відзначає О. І. Шишков: «У соборі найголовніше зовсім не стіни
будівлі. Відповідно до готичної ідеї вони взагалі зменшуються до мінімуму,
так що стін, як таких, вже немає, а є лише каркас та заповнюючи проміжки
між ребрами, вітражі. Світло…пропущено крізь кольорові стекла вітра-
жів» [4,с.96]. Саме світло, яке побачив абатом Сугерій в готичній церкві,
привело його в захоплення. Згідно абатові Сугерію, готичний собор є
«обителлю світла», що сполучає воєдино світ з Богом. Все в готичному
соборі організовано з єдиною метою – як можна у великій кількості про-
пустити в середину собору те, що є божественним внеском в храм, тобто
світло. Оскільки світло розглядалося як джерело божественної краси, в
храмах вітражне скло розглядалося як втілення божественного світла і
триєдності його природи. Воно символізувало триєдність Бога: абстрактна
суть скла – символ Бога–Отця, його матеріальна ефемерність – уособлен-
ня Слова–Премудрості, нарешті, освітленість людини і природи в інтер’єрі
через скло – символ Ісуса Христа – Боголюдини, Бога–Сина.
Символ, як категорія релігійного світогляду, є ключовим для розу-
міння християнської теології Храму. Хоча еллінська за походженням
категорія символу з сумнівом сприймається в християнській теології.
Так, православний богослов Григорій Палама був зайнятий «подоланням
символізму». У «Тріадах» Григорій Палама говорить про те, що символи
розрізняються на чужі й природні. Чужий символ – це все те, що при-
вноситься ззовні для розуміння несуперечливої природи того або іншого
явища. Згідно з ученням святителя Григорія Палами «природним симво-
лом» Бога є світло. Ґрунтуючись на християнських уявленнях про світло
як «природний символ» Божества, символічне значення собору розкриває
католицький середньовічний богослов Гонорій Августодунський: «Ясні
вікна від негоди охороняють і світло приносять, є батьки Церкви, світлом
християнської доктрини, бурі і зливі єресі протистоячи, стекла віконні,
промені світла пропускаючи, є дух батьків Церкви …» [10,с.187].
217
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Проаналізувавши проблему храму як сакрального образу всесвіту мож-
на зробити наступні висновки. Релігійна культура формується виходячи
з суб’єктивного усвідомлення місця і ролі храму в релігійних уявленнях
того або іншого народу. У традиційних культурах поняття і категорії думки
формуються переважно, виходячи з текстів Священного Писання. Кожна
релігійна доктрина, що відштовхується від свого Священного Писання,
формує своє уявлення про образ храму. Затверджений в кожній з релігій,
які відносяться до традиції авраамічного монотеїзму, образ храму, заря-
джений сенсами і формами, має свою власну енергетику .
Образ храму в кожній з релігійних традицій володіє своїм суб’єктивним
досвідом розуміння речей, ідей, концептів, форм. Всі вони формують
культурний простір, наділяючи саму культуру апріорним і виключно
правильним поглядом на світ. Храм – це місце зустрічі людини з Богом,
де він дістає єдину можливість поглянути на себе, на своє минуле, сього-
дення і майбутнє.
Концепція християнського храму в епоху середньовіччя та в пізніші
періоди історії, була теоцентричною. У сучасний період історії, особливо у
католицизмі та протестантизмі формується антропоцентрична концепція
собору .
Свідомість людини, залученої в традиційну систему цінностей, не
може обійтися без звернення до образу храму. Образ храму бачиться в його
цілісному метафізичному сенсі, що пояснює онтологічне, космологічне,
етичне і естетичне значення сакральної просторово–часової єдності, в
якій передбачається і здійснюється входження в істинний для традиції
будинок Бога. Храм припускає існування особливих правил входження і
перебування в нім. Для розуміння сакрального сенсу храму слід виходити
з того, що саме в храмі зосереджена вся глибина істини для віруючих.
Саме храм формує навколо себе особливе поле культури, що містить в
собі сенси, значення і форми, які розгортаються впродовж історичного
буття людства.
Сакральне розглядається релігійною свідомістю як існуюче поза часом
і простором, у вічності. Однак воно виявляє себе за допомогою існуван-
ня реального світу, що має відповідні просторово–часові координати.
Свідомість художника трансформує сакральне багатомірне, нескінченне
й вічне за допомогою символів в умовні просторово–часові координати.
Цим самим виникає можливість уявити сакральне через його символізації
у свідомості людини як вихідне начало буття.
Список використаних джерел
1. Українське сакральне мистецтво: традиції, сучасність, перспективи. – Львів:
Свічадо, 1994. – 166с.
2.Хайдеггер М. Исток художественного творения / М. Хайдеггер ; [пер. с нем.
А. В. Михайлова] // Работы и размышления разных лет. – М.: Изд. «Гнозис»,
1993. – С.47–116.
3.Флоренский П. А. Иконостас/ П. А. Флоренский // Философия русского
религиозного искусства ХVI–ХХ вв. Антология./Сост., общ. ред. и предисловие
Н. К. Гаврюшина. – М.: Прогресс, 1993. – С.265–280. – (Сокровищница русской
религиозно–философской мысли. Вып. 1).
4.Шишков А.И. Метафизика света в средневековой европейской культуре /
А. И. Шишков// Вопросы философии. – 2000. – №5. – С.88–98.
218
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
5.Аверинцев С.С. Золото в системе символов ранневизантийской культуры /
С. С. Аверинцев // Византия, южные славяне и Древняя Русь, Западная Европа.
Искусство и культура. Сборник статей в честь В. Н. Лазарева. – М.: Наука,
1973. – С.301–350.
6. Яковлев Е.Г. Искусство и мировые религии. Учебное пособие/ Евгений
Георгиевич Яковлев– М.: Высш. Школа, 1997. – 224 с.
7.Бычков В. В. Малая история византийской эстетики / Виктор Васильевич
Бычков.– К.: Путь к истине, 1991. – 407 с.
8.Лазарев В.Н. История византийской живописи/ Виктор Никитич Лазарев –
М.: Искусство, 1986. – 330 с.
9.Комеч А.И Древнерусское зодчество конца Х – начала ХII в. Византийское
наследие и становление традиции/А. И. Комеч. – М.: Наука, 1978. – 317 с.
10.Муратова К. М. Мастера французской готики. Проблемы теории и практики
художественного творчества / К. М. Муратова. – М: Искусство, 1988. – 350 с.
11.Шукуров Ш. М. Образ храма / Шариф Мухаммедович Шукуров – М.:
Прогресс – Традиция, 2002. – 496 с. – (Серия «Око»).
12.Вайнтруб И. В. Священные лики цивилизации/ Ирина Владимировна
Вайнтруб. – К.: Техніка, 2001. – 512 с.
13.Демчук Р.В. Сакральне та профанічне в культурно–філософській сим-
воліці Софії Київської: дис. … кандидата філос. наук: 09.00.11/ Демчук Руслана
Вікторівна . – К., 2001.–175 с.
14.Федь І. А. Трансцендентальні та культурологічні виміри феномену укра-
їнської ікони: автореф. дис. на здобуття наук. Ступеня доктора. філос. наук: спец.
17.00.01 «Теорія та історія культури»/ І. А. Федь. – К., 2006. – 32, [1]с.
15.Буркхардт Т. Сакральное искусство Востока и Запада. Принципы и методы/
Титус Буркхардт ; [пер. с англ. Н. П. Локман]. – М.: Алетейя, 1999. – 216с.
16.Завгородній Ю.Ю. Ідея сакрального центру в культурі Київської Русі: ХІ
ст. – перша третина ХІІІ ст.(до характеристики просторово – часових уявлень):
дис. … кандидата філос. наук: 09.00.05 / Завгородній Юрій Юрійович .– К., 2002. –
249 с.
17.Борхес Х.Л. Сочинения в 3–х томах. Т.1/Хорхе Луис Борхес ; [пер. с исп]. –
Рига: Полярис, 1994. – 559 с. – (Urbi et orbi)
18.Дяченко М., Частник О. Простір і час фольклорних світів: пам’ять
генерацій /М. Дяченко, О. Частник //Філософська думка. – 1999. – №
1 – 2. – С.64–79.
19.Элиаде М. Священное и мирское / Мирча Элиаде ;[пер. с француз. Н.К.
Грабовского]. – М.: Изд–во МГУ, 1994. – 144 с.
Шелюто В.Н. Сакральный аспект храма в христианской эстетике
Предпринимается попытка раскрыть правила и закономерности существо-
вания смыслов и форм, связанных с храмом. Она предполагает рассмотрение
храма в теологическом и эстетическом направлениях, которые тесно связаны
друг с другом.
Ключевые слова: храм, образ храма, сакральное, теменология, свет ,
символ.
Shelyuto, V.M. The sacral aspect of temple in Christian aesthetics
This article is dedicated to attempt to find rules and laws of existence of senses
and forms related to the temple. The temple is showed in theological and aesthetical
directions which closely connected each other.
Key words: temple, image of temple, sacral, temenology, light, symbol
219
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 167/168 + 291.1 Волошин В.В.
Логіка та пізнання релігії
Визначається релевантність використання логіки як науки
про міркування щодо вирішення завдань епістемології релі-
гії. Формулюється проблема пошуку адекватного універсума
міркувань. Аналізуються нетривіальні трактовки логічного
непротиріччя.
Ключові слова: логіка, універсум міркувань, релевантність,
релігія, соціально-гуманітарне пізнання, епістемологія.
(стаття друкується мовою оригіналу)
Волошин В.В.
Логика и познание религии
Определяется релевантность использования логики как науки
о рассуждениях для решения задач эпистемологии религии.
Формулируется проблема поиска адекватного универсума
рассуждений. Анализируются нетривиальные трактовки
логической непротиворечивости.
Ключевые слова: логика, универсум рассуждений,
релевантность, религия, социально-гуманитарное познание,
эпистемология.
Логика – основание любой научной дисциплины. Умение ясно и
непротиворечиво рассуждать - априорная предпосылка получения адек-
ватного научного результата. Область, именуемая «логикой научного
познания», на сегодняшний день не является дисциплиной с однозначно
заданными предметом, задачами, методологией. Особенно проблемным
является сегмент социально-гуманитарного познания, которое харак-
теризуется сингулярностью, эмпирической невоспроизводимостью,
неверифицируемостью, релятивностью, субъективизмом, невозможнос-
тью применения искусственных языков. Ситуация усложняется еще
больше, когда объектом исследования выступает религия. Имея дело с
проблематикой сверхъестественного, сакрального, трансрационального,
религиоведение не может не «конфликтовать» с формальной логикой,
однако это противостояние может быть продуктивным, так как «логичес-
220
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
кий код» (термин Н. Мулуда) обнаруживается в споре между различными
функциями, которые он выполняет и различными источниками, из которых
он исходит. Актуальность нашей темы хорошо выразил один из родона-
чальников неклассической логики Н. Васильев: «Божественная логика
– металогика – для соприкосновения с реальностью, с тварностью, нуждается
в посреднике, в Логосе, в материальной логике» [2,с.629].
Вопросами логического анализа тех или иных аспектов религии
занимаются зарубежные исследователи: П. Вайнгартнер, Г. Гриненко,
И. Герасимова, Ю. Кимелев, Э. Лич, Ф. Пеллетьер, П. Тиллих. Эти
сложные, определяющие, открытые вопросы являются, в большинстве
своем, делиберативными, следовательно, дискуссионными. В контексте
нашего исследования нельзя не вспомнить о новационных идеях «клас-
сиков» логики и философии религии, таких как Б. Бозанкет, Ф. Брэдли,
Н. Васильев, К. Леви-Строс, П. Флоренский, С. Франк, Г. Фреге,
Я. Хинтикка. Эвристичными видятся размышления современного рос-
сийского логика А. Анисова о типах непротиворечивости, объектах
рассуждений, пустых понятиях и т.д.
Многие аспекты взаимодействия современной логики и религи-
оведения пока только фрагментарно очерчены. Не решена одна из
фундаментальных проблем. Ее мы формулируем следующим образом:
какая логика может претендовать на статус корректной, когда рассужде-
ния направлены на постижение религиозных объектов и процессов.
Цель нашей статьи – предложить вариант решения данной проблемы,
поставив вопрос об универсуме таких рассуждений.
Определимся с предметом. Как это ни парадоксально, логика, обо-
снованно претендуя на статус точной науки, не имеет общепринятого
классификационного определения. Трудности возникают уже с родовым
понятием: «логика есть искусство» (Н. Кузанский); «логика есть гипо-
тетическая наука» (И.Ф. Гербарт); «логика - часть науки о знании»
(С.И.Поварнин); «гносеология - часть логики» (В. Виндельбанд); «логика
есть нормативная конституирующая дисциплина» (Э. Гуссерль); «логика -
система регулирующих норм» (Н. Мулуд) и т. д. Предлагаем считать логику
разделом эпистемологии. Понятия «гносеология» и «эпистемология» примем
как равнозначные, хотя многие «континентальные» оппоненты аналитичес-
кой философии их отождествлять отказываются.
Чем же занимается логика, как часть эпистемологии? Традиционный
ответ: изучает «правильное мышление» (В. Асмус), «схемы, способы
мышления, воплощенные в языке» (И. Хоменко), дает «теоретическое
описание законов мышления» (В. Бочаров). Но, уместно ли говорить
о «правильности» наших мыслей, каковы критерии «правильного
мышления»? Если вспомнить тезис Л.Витгенштейна, об «априорности
логики» и о том, что «нельзя нелогично мыслить», все дело в конвен-
ционализме канонов «правильности». Нарушая законы традиционной
и современной классической логики, мы переносим наши мысли в
другие системы координат, но приписывать этим системам предикат
«нелогичные» - нецелесообразно: иной тип мышления предполагает
иную логику.
Вторую позицию представляет Г. Фреге: «логика есть наука о наиболее
общих законах бытия истины»; она регулирует процесс получения досто-
верного знания, базирующегося на абстрактной универсальной системе
221
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
рациональных стандартов. Однако, как отмечал С. Франк, «абсолютное
верховенство логического, рассудочного объяснения не может быть логи-
чески же доказано, ибо всякое доказательство опирается само на веру в
абсолютную, окончательную компетенцию чисто рациональной мысли»
[8,с.193]. С точки зрения А. Конверского, логика «исследует способ
получения нового знания», элиминируя его конкретное содержание.
Логика – наука о «законах открытия, обоснования и сохранения истины»
(В. Светлов). Один из противников такого подхода отмечает, что хотя
логика и способствует оптимизации и эффективизации науки, но «ни при
каких обстоятельствах, однако, логика не может претендовать на орудие
открытия: процесс открытия не поддается формализации, алгоритмизации;
не просматривается сугубо логических механизмов получения из знания
принципиально нового знания» [5,с.35].
Третий подход: логика есть «исследование принципов корректных
и приемлемых рассуждений» (У. Нил, М. Нил), «хороших рассужде-
ний» (А. Марков), когда верные исходные положений дают верные
результаты. А. Анисов пишет: «Логика не является наукой о мышлении
и его законах. Это наука о рассуждениях <…> Система рассуждений не
единственна, могут быть разные системы рассуждений» [1,с.32]. Причем,
разные логические теории предлагают собственные наборы законов о
рассуждениях.
Разумеется, эти три подхода не противоречат друг другу, речь больше
идет об акцентах. Современная логика предлагает и другие, технически
сложные варианты определения своего предмета [6]. Но, как справедливо
отмечает А. Гладкий, в гуманитарной сфере нередко имеет место ошибка
«иллюзии доказательства», когда выдается за объективное строгое знание
то, что таковым не является. «Чаще всего это связано с неправомерным
перенесением в эту сферу рассуждений, используемых в математике и
естественных науках – иначе говоря, с подражанием» [3,с.166]. Поэтому
не будем строить «иллюзий» и «преувеличивать сущности без необходи-
мости»: математическая логика оставлена нами без внимания.
Мы отдаем предпочтение третьему подходу. Он, учитывая реля-
тивность знаний, представляется более релевантным в контексте
прагматики социально-гуманитарного познания. Последнее маркируется
диалогичностью, коллективностью, динамизмом; рассуждение - это не
только формальная конструкция, но и акт коммуникации. Третий подход
удобен в контексте принципа простоты, т. к. избавляет от необходимос-
ти анализировать такие сложные объекты как «мышление», «истина»,
«реальность». Признание плюрализма систем рассуждений приводит нас
к понятию «возможные миры» и нежесткой трактовке истины (анализ
религии, ее форм и функций продуктивен только при такой трактовке).
Китайская религиозно-философская мысль не знала аристотелевской
логики, оперируя классификационными схемами коррелятивного мышления
и нумерологией. Однако никто не говорит о «нелогичности» религий Китая
и отсутствии восточного понимания достоверного знания. Как отмечает
Я. Хинтикка, «нам гораздо ближе и понятнее относительно повседневное
понятие истинности в некотором возможном мире, чем такие специали-
зированные понятия, как логическая истинность, логическое следование и т.
п.» [9,с.39]. Однако финский философ предупреждает: «По ряду глубоких
логических причин обычно не удается эффективно отличить «настоящие»
222
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
логически возможные миры от того, что лишь «кажется» возможностью в
силу особенностей нашего языка (или мышления)» [9,с.73]. Многие согла-
сятся, что рассуждений религиозного человека - «настоящий» возможный
мир, со своими онтологическими предпосылками, модальностями, спе-
цифическими трактовками вероятных направлений развития событий и т.
д. Возможные миры верующего, кроме истинностных оценок, включают
в себя еще множество других: эмоциональных, эстетических, этических,
деонтических, темпоральных. На мультивекторность мышления обращает
внимание Н. Васильев. Он доказывает наличие трех логик: аристотеле-
вой (эмпирической), неаристотелевой (воображаемой) и металогики.
Последняя заключает в себе как онтологические, так и формальные
предпосылки всякой логики (эта идея нашла продолжение в работах
П. Флоренского, С. Франка, П. Тиллиха).
Н. Васильев считал законы логики зависящими от объектов универсу-
ма рассмотрения, и утверждал, что мы можем мыслить другие миры, миры,
в которых некоторые логические законы будут иными, чем в традиционной
логике. Действительно, современная логика необычайно «либеральная»
наука. Она не запрещает рассматривать в качестве объектов рассуждения
нечто существующее только в воображении. Представить себе научную
картину мира без чисел, геометрических фигур, идей, ценностей - невоз-
можно. Намного ли «энтропия» или «кварки» реальнее «дхармы» или
«дао»? Как справедливо отмечает Г.В.Гриненко, «вопрос о существо-
вании сверхъестественных сил и объектов, о возможности магического
воздействия на реальность и т.п. принципиально отличается от вопроса
о вере в существование таких объектов и феноменов» [4,с.8]. Логика не
говорит о том, что существует, она фиксирует лишь то, что обязательно
есть, может быть и не может быть ни в одном из возможных миров. «Бытие
не исчерпывается логически определимым предметным (выделено нами –
В.В.) своим содержанием, а имеет еще иное измерение, вглубь, выходящее за
пределы всего логически постижимого и открывающее нам его внутреннюю
непостижимость» [8,с.401]. Мы вправе экстраполировать объектно-
предикатную онтологию на любую выбранную нами область и тогда
допустимо оперировать не только эмпирическими, но и неверифициру-
емыми высказываниями. Формально система рассуждений Евклида
мало чем отличается от, например, догматического богословия Иоанна
Дамаскина. Располагая текстом Библии, где каждое предложение счита-
ется истиной (аксиомой), мы можем получать все новые и новые истины
(доказывать теоремы), используя предложения из Священного Писания
как посылки. Любую богословскую конструкцию допустимо рассма-
тривать как специфическую разновидность системы доказательства: из
конечного числа тавтологий (догматов) и множества допущений (не обяза-
тельно религиозно окрашенных) выводятся те или иные установления
религиозной жизни. Конечно, нарушение канонов традиционной логики
в такой системе неизбежно. Простейший (и, можно сказать, гениальный)
выход из данной ситуации предлагает апофатическое богословие: вопрос
о противоречивости или непротиворечивости самой трансцендентной
сущности бесполезен, наши рассуждения о сакральных объектах априори
логически правильные и неправильные одновременно. Можно говорить
о законе допустимости противоречия в сфере религиозного мышления,
«но при этом, как и в релевантной логике, из противоречия отнюдь не
223
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
следует все, что угодно» [4,с.32]. Пример такой релевантной логики при-
водит П. Тиллих, критикуя арианство: «Термин «Посредник» не лишен
богословской сложности. Тут может лежать предположение, что посредник
является третьей реальностью, от которой зависит и Бог, и люди в смысле
Откровения и примирения. Однако это не годится как с христологической,
так и с сотериологической точки зрения. Существо третьего рода между
Богом и человеком было полубогом. Но именно это и послужило причиной
отвержения Церковью ереси Ария» [7,с.477].
На религиозных примерах можно продемонстрировать специфич-
ность действия закона исключенного третьего, когда, с одной стороны,
существует оппозиция А/не-А, с другой, между бинарными объектами
существует область пересечения - сфера сакрального, где данный закон
не действует. Такие бинарные оппозиции как смертный/бессмертный,
живой/мертвый, девственница/мать, вечный/временный в сакральной
области могут элиминироваться: ⎤ (p ∨⎤ p). Речь идет именно о сакральном
универсуме, поэтому какие-либо параллели с интуиционистской логикой
будут неуместны, интуиционизм исходит из двойного отрицания: ⎤ (⎤ (p
∨⎤ p)).
Математические доказательства, в отличие от религиоведческих
(и, вообще, любых, используемых гуманитариями) базируются на
однозначных дефинициях, обладают принудительностью, лакуны в
рассуждениях заполняются за счет наглядного смысла. Эти отличия,
считает А. Гладкий, позволяют именовать рассуждения в социально-
гуманитарных областях знания «псевдодедуктивными». Но, мы
должны признать, что от этого они не перестают быть рассуждениями,
правда, в иной системе референции, логических принципов, причинно-
следственных зависимостей. Н. Васильев задается вопросом: «Неужели
божество обязательно должно мыслить по аристотелевской логике, по
канонам силлогизма и миллевским правилам индукции? Очень рано
религиозность создала представление о божестве, разум которого бесконечно
превышает человеческий. Посему нет ничего невероятного или абсурдного в
том, что логика божества иная, чем логика человека. Значит, вполне мыслимо,
что могут существовать системы логического мышления и логические опе-
рации, совершенно отличные от наших. Тот же результат получается из
рассмотрения различных взглядов на природу логики и логических законов»
[2,c.597]. Однако исследователь религии не обладает «логикой божества»
(Quod licet Jovi, non licet bovi), и в целях приближения к действительнос-
ти, призван минимизировать апелляции к ней. Богословие правомочно
оперировать универсальными утверждениями, т.е. утверждениями вида
∀хF(х). Исследователь религии познает не божественные законы, а лишь
тенденции земной религиозной жизни, и ему целесообразно оперировать
утверждениями вида ∃хF(х).
Очень важно четко выделить множество интересующих исследователя
объектов, которые и составят универсум. Бессмысленно рассуждать о про-
блеме бессмертия, апеллируя к законам механики и термодинамики, или
приписывать сакральным объектам способность влиять на политическую
ситуацию в современной Украине. Подобные синтезы есть возвращение
к мифологике. Отличие мифического сознания от религиозного как раз
в том, что в формате последнего, скорее всего на интуитивном уровне,
была предпринята попытка демаркации различных универсумов. Наука
224
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
о религии должна пойти еще дальше. Необходимо «четко фиксировать
универсум объектов U и задавать их свойства и отношения только в уни-
версуме U» [1,с.181]. Другими словами, мы должны принимать в качестве
исходных только те свойства и отношения, которые предположительно
(а всякое знание есть знание предположительное) будут непустыми в
задекларированном универсуме рассуждений. Для универсума ангелов
понятия бестелесность и небесное блаженство будут непустыми, и мы
можем смело рассуждать, апеллируя к Дионисию Ареопагиту, о специфи-
ке серафимов и архангелов, функциях небесного архистратига Михаила
и божьего посланника Гавриила и т. д. Но будет логической ошибкой
перенос ангельских характеристик и функций в универсум культовой дея-
тельности или религиозных организаций. Не нужно бояться рассуждать об
объектах, существование которых не согласуется с естественнонаучными
законами. Фактическая противоречивость не тождественна противоречи-
вости логической. Рассуждая о вещах, именуемых «сверхъестественными»,
«запредельными», «трансдефинитными» (термин С. Франка), фактичес-
кой противоречивостью допустимо пренебречь, если мы однозначно
очертили универсум объектов, «за пределы которого в рамках данной
группы рассуждений выходить мы не имеем права» [1,с.180].
Вышесказанное не свидетельствует о нашей приверженности реляти-
визму. Мы не разделяем позицию Г. Райла, согласно которой существуют
«логика историков», «логика юристов», «логика игроков в бридж» и т.
п., а каждая языковая игра обладает собственной логикой. Речь идет
о применении принципа дополнительности, при однозначно заданных
областях размышлений, причем «логические свойства, в частности
общезначимость самого аргумента логического следования должны быть
независимы от отдельно выбранного универсума рассуждений» [6,с.152].
Другими словами, логика науки о религии призвана помочь максимально
непротиворечиво описать все то, что логически «связно». «Связанность»
имеет место тогда, когда смысловые атомы в рамках религиоведческой
теории (религиозного учения) по большинству параметров (онтоло-
гических, эпистемических, темпоральных, аксиологических и т.д.)
предполагают друг друга так, что, взятые в изоляции, они теряют
свой познавательно-эвристический и прагматический потенциал.
Исследователь религии, четко определившийся с универсумом
рассуждений и следующий трем известным принципам логики,
сформулированным Г.Фреге в «Основаниях арифметики», име-
ет возможность предложить интересные гипотезы, разработать
релевантные метафизические учения, приоткрывающие тайны вну-
тренних и внешних аспектов отношения человека к священному,
трансцендентному, Богу или богам.
Выводы. «Расширенное» понимание предмета логики, при котором
она становится общей теорией познания, видится нецелесообразным,
по крайней мере, когда речь идет о социально-гуманитарном познании.
Исследование религии не позволяет выдержать линию жесткого анти-
психологизма, объективности, джастификационизма. Понятие «логика»
многозначно, нет, и не может быть одной логики, как не существует одной
истинной религии. Не предлагая заменить категорию «истинности» катего-
рией «уместности», мы хотим остановиться на таком определении: логика
познания религии – раздел эпистемологии религии, изучающий реле-
225
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
вантность рассуждений, предметом которых являются сакральная сфера 8. Франк С.Л. Непостижимое. Онтологическое введение в философию рели-
и ее профанные импликации. Такие рассуждения назовем гипотетико- гии // Сочинения / С.Л. Франк. – М.: Правда, 1990. – С.183–603.
мнимодедуктивными, так как они являются метафизическими по своей 9. Хинтикка Я. Логико-эпистемологические исследования: Сб. избр. статей
природе. (пер. с англ.) / Сост., вступ. статья и общ. ред. В.Н. Садовского и В.А. Смирнова /
Логический анализ уместен в отношении любих рассуждений. Я. Хинтикка. – М.: Прогресс, 1980. – С.35–429.
Главное - однозначно определиться с универсумом и четко очертить
«законодательную базу», продуктивно работающую при изучении того Voloshin, V.V. Logic and cognition of religion
или иного аспекта религиозной жизни. Это минимизирует субъективизм, The relevance of using logic as a science of mentations in solving the problems of
хотя, объективность при изучении религии, на наш взгляд, не более чем epistemology of religion is determined. The issue of search for adequate universe of
недостижимый идеал. В отличие от точных наук и богословия, религиове- mentations is formulated. The nontrivial interpretations of logical consistency are
analyzed.
дение не может претендовать на принудительность и универсальность.
Key words: logic universe of mentations, relevance, religion, social-humanitarian
Логика не избавит исследователя религии от заблуждений и оши- cognition, epistemology.
бок, но она способна ограничить их распространение через рассуждения.
Логика не дает ответа та вопрос как нужно форматировать социально-
гуманитарное знание, скорее речь идет о том, в какой программе
этого делать не следует. Логика - способ адекватного описания одного из
возможных миров - мира религии. Он, в свою очередь, также не является
целостной конструкцией. Логика не может сделать очевидное яснее, чем
нам подсказывает здравый смысл (и, несомненно, вера), а неочевидное
представить как однозначное. Необходимо демаркировать логическую и
фактическую непротиворечивость. «Пустые понятия» традиционной логи-
ки - фикция. Современная логика не должна заниматься поисками истины
в дилеммах реальное/вымышленное, естественное/сверхъестественное.
Религиозное сознание - это не столько синтез иллюзорного и реалисти-
ческого, сколько смешение разных универсумов рассуждений.
Логический анализ феномена религии: 1) предполагает выход на
актуальную тему взаимосвязи различных логических процессов и коррек-
тности переходов от одного процесса к другому; 2) позволяет сравнивать
типы мышления; 3) расширяет горизонт проблематики модальных логик;
4) ставит вопросы о демаркации семантического и денотационного зна-
чения знака; 5) актуализирует поиски твердого десигнатора и т. д.

Список использованных источников

1. Анисов А.М. Современная логика / А.М. Анисов. – М.: ИФРАН, 2002. –
274 с.
2. Васильев Н.А. Воображаемая (неаристотелева) логика. Логика и метало-
гика // Логіка: Хрестоматія / Авт.-упор. С.Д. Цалін / 2-ге вид., перероб. і доп. /
Н.А.Васильев – Х.: Факт, 2006. – С.596–634.
3. Гладкий А.В. Введение в современную логику / А.В. Гладкий. – М.:
МЦНМО, 2001. – 200 с.
4. Гриненко Г.В. Сакральные тексты и сакральная коммуникация. Логико-
семиотический анализ вербальной магии / Г.В.Гриненко. – М.: «Издательский
дом НОВЫЙ ВЕК», 2000. – 448 с.
5. Ильин В.В. Теория познания. Эпистемология / В.В.Ильин. – М.: Из-во
МГУ, 1994. – 136 с.
6. Карпенко А.С. Предмет логики в свете основных тенденций ее развития //
Логические исследования. – Вып. 11. – М .: Наука, 2004. – С. 149 – 171.
7. Тиллих П. Систематическое богословие (том І, ІІ; части І, ІІ и ІІІ) / Пер. с
англ. Данилушкина М.Б. / П.Тиллих. – СПб.: Алетейя, 1998. – 493 с.

226 227
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 322:316.3 Васильєва І.В.
Релігія в системі комунікацій
Висвітлюються головні особливості релігії у системі кому-
нікації. Проаналізовані проблеми антиномічності суспільної
думки і світовідчуття людини, психологічної безпеки в масо-
вих комунікаціях у сучасному суспільстві.
Ключові слова: духовність, релігія, молитва, масові комунікації,
антиномії.
Проблема духовності постає особливо актуальною в сучасному
просторі України – це пов’язано з багатьма змінами як у соціальному,
економічному житті нашої держави, так і з тими змінами, що, безперечно
відбуваються у свідомості людини XXI ст. Багато філософів, релігієзнав-
ців, психологів, культурологів та представників інших наук звертають
увагу на зростання бездуховності, незацікавленості, байдужості до здо-
бутків вітчизняної і світової культури, байдужості до інших людей і як це
не парадоксально – байдужості людини до себе самої. Відомі українські
дослідники – В.Андрущенко, В.Горський, Л.Губерський, С.Кримський,
В.Лубський, В.Шинкарук, зарубіжні – М.Московічі, В.Ліппман, Т.Лукман,
Дж.Розен, А.Шюц та ін. підкреслюють зміни у свідомості людини напри-
кінці XX – початку XXI ст.
Тому і постає одна з найактуальніших проблем сьогодення: як
зробити людину духовною, як активізувати її духовні потреби? Деякі
дослідники великі надії покладають на релігію як важливу компоненту
людського життя, її можливості в актуалізації емоційної сфери людини.
На користь цього підходу свідчать передусім реалії сьогодення, зокре-
ма, зростання релігійності населення України, його довіри до церкви.
Так, за даними Міжнародного соціального дослідження (18 8Р) за час
незалежності українці стали більш віруючими: загалом нині віруючих
в Україні – три чверті, понад 61% українців довіряють церкві [4,с.22].
В зв’язку з цим важливе значення має розкриття потенціалу релігії
у сучасному суспільстві, механізмів, засобів її впливу на свідомість,
ціннісні орієнтації людей.
Молитва, по своїй психологічній суті, – це публічна комунікація, що
здатна об’єднати людей у колективному потрясінні завдяки тому, що
деякі почуття, які тільки окреслені в душі кожної людини, неочікувано
здобувають загальний вираз, ясний, прозорий як екстатичне переживання.
Універсальним механізмом релігійного мислення стає переживання (здо-
гадка, відкриття, прозріння, одкровення), тобто існує такий момент, коли,
на думку психологів (З.Фройд, Д.Узнадзе) неусвідомлюване переходить
поріг свідомості й в розумінні людини формується новий образ і явища,
і власного «я». Слід підкреслити, що саме у масовій комунікації, якою,
наприклад, є колективна молитва, цей процес не тільки посилюється у
228
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
багато разів, але і набуває діяльнісного характеру. Відомий французький
соціопсихолог С.Московічі у праці «Феномен соціального зображення»
наголошує, що формування нового образу в ідейному універсумі групи
енергетично мобілізує поведінку, тому що перехід пізнавального плану
в план емоційний породжує почуття переконаності [10,с.72].
Очевидно, що молитва – як публічна комунікація розкриває
психологію творчості в моменті самої комунікації, тобто у породженні
та сприйнятті нових образів, що інтерпретують певні події й почуття і,
в такий спосіб, загострюють спільне переживання, виводячи його на
рівень спонтанних реакцій в поведінці й трансформацію неусвідомлених
установок. Відомий російський вчений, академік Д.Ліхачьов характери-
зує, наприклад контакт між виконавцем пісні та реципієнтом наступним
чином: «Співак співає про себе, слухач слухає теж про себе. Виконавець
і слухач (слухач нібито внутрішньо підспівує виконавцю і з цієї точки
зору, певним чином, є також її виконавцем) прагнуть ототожнити себе з
ліричним героєм» [3,с.86]. Тому та думка, яку формулює співак нібито
спливає у свідомості слухача з глибин його власного неусвідомленого
як неочікуване прозріння. Іншими словами, коди сходяться – те, що
було в пісні знаходить своє відлуння в душі реципієнта.
Безперечно, в різних видах масової комунікації: фольклорному
обряді, молитві, народному видовищі, поп–шоу, політичній демонстрації,
телевізійному репортажі і т.п. – такого роду ефекти мають свої особливос-
ті, але всі вони – явища одного порядку. Для прикладу можна порівняти
з «пісенним» контактом психологічну інтерпретацію ключової категорії
трагедії (у початковому смислі стародавнього жанру народного видови-
ща): «На вершині трагедії спів–переживання і спів–страждання герою
переходять у сумісне усвідомлення, вирішення життєвої проблеми...
Катарсис – це усвідомлення... Це – розширення меж індивідуального
до всезагального. Таке розширення свідомості по–новому висвітлює
індивідуальний досвід, минуле людини, допомагає їй побачити свої від-
хилення та їх згубні наслідки» [5,с.568–569]. Очевидно, що катарсис
відбувається і під час молитви, їх глибинний механізм є аналогічним.
Кардинальним моментом будь–якої масової комунікації є творче осмис-
лення життєвої перспективи в реальній комунікативній ситуації (коли
людина звертається до Бога з будь–яким проханням, вона, зрозуміло,
осмислює своє майбутнє, найважливіші речі у своєму житті). Людина
створює культуру, змінює природні умови свого існування заради під-
тримання духовності власного «я».
Втрата духовності сьогодні – це не випадковість. Після того, як
соціальні утопії виявилися кровавими вакханаліями тоталітаризму і за їх
припинення заплатили своїм життям мільйони людей, у суспільстві
виявилася закономірна недовіра до будь–яких державних доктрин і до
офіційної моралі в цілому. Відомий автор, філософ–дисидент О.Зиновьєв
у 1973 році показав, що духовність як така – не сумісна з соціалізмом.
Повернувшись до Росії після еміграції, він виявив такі самі форми життя
і форма масового мистецтва, що вимушений був знову–таки повернувся
до Німеччини.
Безперечним є той факт, що в перехідні періоди в суспільстві
поведінка людей є достатньо ексцентричною, і у минулі роки вона нічим
не відрізнялася від сьогоднішніх проявів. Наприклад, напередодні 1001р.
велика кількість багатіїв віддали все своє майно бідним людям та пішли
229
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
до церкви, щоб зустріти «кінець світу», на який чекали в кінці першого
тисячоліття від Різдва Христова і на який сподівалися як на припинення
матеріальних і духовних негараздів. Але сум’ятиця у почуттях сучасної
людини має інший характер. Вона породжена не стільки відразою до
тих або інших обставин життя, оскільки ясним усвідомленням того, що
знищити ці обставини не можливо. Не можливо призупинити економічну
експансію, тому що світовий порядок не витримає глобального зменшення
виробництва. Окрім того, не можливо і звільнитися від ядерної зброї, тому
що так звана рівновага страху забезпечує самозбереження людства.
У будь–якій галузі діяльності, від міжнародної політики до виро-
щування овочів на власній ділянці, людина опинилася в такій ситуації,
коли продовження традиційної діяльності загрожує цілому людству,
а припинення цієї діяльності теж буде мати катастрофічні наслідки.
Суспільне життя з’являється перед людиною як об’єктивована апорія,
тобто як інтелектуально–моральнісна проблема, тому що рішення, що
взаємно виключають одне одного є однаково правильними і однаково
необхідними. Тому і вчинки сучасної людини знаходяться у протиріччі,
є незрозумілими для самої людини, вони є амбівалентними, тобто такими,
які одночасно передбачають протилежні мотиви і почуття. Суспільна
думка виявилася у полоні політичних антиномій, тобто тих вчень і
теорій, що взаємно виключають одне одного. Сам термін «антиномія»
запропонував професор Марбурзького університету Р.Гоклен у 1613 р.
Але явище логічної неузгодженості знаходилося у центрі уваги філософів
від античності до сьогодення.
Засновник німецької класичної філософії І.Кант виявив декілька анти-
номій, що захищають розум від незрозумілих і невдалих спроб пізнати
світ «речей–у–собі» й водночас оберігають віру від «зазіхань» розуму.
Німецький мислитель або розводив два уточнюючі рішення у різні боки,
або, взагалі, «знімав» питання щодо їх вирішення. У теоретичному плані
це, безперечно, є припустимим, конструктивним і психологічно безпечним.
Але те, що стосується соціально–політичних антиномій – тут виникають
зовсім інші проблеми. Для більшості людей це – психічна реальність, у
якій зливаються душевні прагнення і об’єктивні перспективи існування
людини в світі. Так психічна реальність вимагає практичного вирішення
у соціальній галузі. Так що, в дійсності ми не можемо ані розвести, ані
«зняти» ці питання. Звідси і нестабільність у психіці багатьох людей,
яка виражається у їх ексцентричній поведінці, що постає визначальними
типологічними рисами сучасної людини. Якщо підвести рису під над-
баннями XX ст. – це антиномічність і суспільної думки, і антиномічність
світовідчуття кожної людини, і антиномічність світовідчуття людства –
таким є основний психологічний підсумок минулого століття.
Суверенність кожної особистості, адекватність її реакцій залежать, у
тому числі, й від осмислення оперативної інформації, від того, як може
творити та або інша особистість у комунікативному аспекті. У
психологічному плані масова комунікація – це проблема особистості.
Відомий американський психолог Дж.Розен вважає, що інтелектуальне
життя сучасної людини складається з того, що людина кодує і декодує
масові символи, а її життєвий успіх залежить від того, наскільки швидко
і адекватно сучасна людина засвоює телевізійні (!) образи [11,с.162–166].
Власне тут і необхідно сформулювати питання: очевидно, сучасна люди-
на прагне до релігії, до віри й тому, що релігійна діяльність не передбачає
230
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
постійну кодифікацію і декодифікацію релігійних символів (у цьому
випадку не йдеться про новітні нетрадиційні рухи, які, у зв’язку зі сво-
єю постійною модернізацією, передбачають діяльність людини щодо
кодування і декодування ).
Соціально–економічна антиномія, яка є закономірним психологічним
підсумком минулого століття, в тому або іншому її прояві у повсякденності
відчувається людьми як нагальна потреба. Вийти з масової комунікації не
можливо – це викликає або регресію особистості, або знищення суспіль-
ства. Відомий французький дослідник Ж.Еллюль ще в роки «психологічної
війни» зазначав, що «найхитріший маніпулятивний засіб перестає діяти,
як тільки його таємниця розкрита публічно» [8,с.119].
Очевидним є те, що і релігія має свої засоби впливу на людей і вони,
фактично, враховують ті психологічні закономірності, що знаходяться
як у основі індивідуальної творчості, так і масової свідомості. І для
цього необхідною стає методика паралельного розгляду вищих психічних
функцій людини і масових психологічних процесів. Першою умовою
психологічної безпеки в масовій комунікації виявляється незалеж-
ність мислення. Антиномія, як ми підкреслювали вище, – це зіткнення
протилежних, але у рівній мірі обґрунтованих суджень, тому головним
є не підпадати під їх впливи. По–перше, до будь–якої пропаганди (в тому
числі й релігійної) слід ставитися достатньо обережно. Навіть у XX ст. і
на початку XXI існують випадки, коли замість науки виникає ідеологія,
замість творчості – фанатизм. По–друге, слід уважно розглянути існуючі
точки зору щодо того або іншого питання, щодо тієї або іншої проблеми.
Ми можемо сказати, що в антиномії не існує єдино вірних підходів, як не
існує абсолютно неправильних. Будь–яка точка зору об’єктивно фіксує
реальні феномени, які, з іншої позиції, розрізнити важко.
Аналіз релігійної діяльності, релігійної творчості передбачає вико-
ристання загально методологічного «принципу додатковості» Нільса
Бора. Цей принцип передбачає аналіз та описування внутрішнього
протиріччя у двох еквівалентних аспектах з наступним зовнішнім
співставленням обох взаємододаткових аспектів. Все, що існує у масовій
комунікації є амбівалентним. Це відбувається тому, що все, що в ній існує,
може стати світочем премудрості, а може стати цвинтарем ідей.
Слід також наголосити, що творчість у процесі комунікації, в тому
числі й релігійної комунікації є методологічно коректною і тому може ста-
ти надійним засобом психокорекції антиномічних станів свідомості
в історичному русі людства. Будь–яка однобічність (а з нею ми часто
зустрічаємося в новітніх релігійних рухах) призводить до психічних
відхилень, які або раніше, або пізніше будуть вимагати самокорекції,
а можливо і втручання фахівців. У поведінці людини існують такі про-
яви, про які не знає сама людина, про які вона не хоче знати, але потім
страждає людина, коли заздрість, ненависть та ін. негативні почуття
знищують її власну духовну сутність.
Вже друга половина XX ст. продемонструвала людству необхідність
розробки соціотерапевтичних технологій і методик для того, щоб допо-
могти суспільству подолати негативний вплив того, що в абстракції
визначалося як «психоістеричний стан» і що тепер виразилося у масо-
вих депресіях, асоціальних рухах, девіантних формах поведінки, різкому
зростанні суїциду та ін.
231
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Не випадковим є й те, що саме релігія приділяє увагу енергетиці
людини. Наприклад, проповідь – це, на нашу думку, обов’язковий
енергетичний контакт між усіма присутніми. Першою вимогою для люди-
ни, яка приходить до храму є наступне – приходь з духовною радістю.
Першим виникло слово – Біблія. Спілкуючись з прихожанами,
священики найчастіше використовують звертання «брати і сестри». Якщо
йдеться про звернення до Бога в щоденних молитвах, то вживають такі сло-
ва, які характеризують Його суттєві якості – «Вічний», «Вседобрий»,
«Всеблаженний», «Всемогутній», «Незмінний» та ін. Слово «Бог» – дуже
стародавнє і було відомо українцям ще до прийняття християнства. Як
зазначає митрополит Іларіон (І.Огієнко), «санскритське Ьа§1іаз – щастя,
достаток, заможний, владика... Бог, герб. Елогім – це загальна назва Творця
світу, бо його власна назва Єгова, для передачі якої не маємо відповідного
слова, бо Господь визначає не те. Біблія сильно відрізняє загальну
назву Елогім від власної Єгова, а в нашій мові це близько не розрізня-
ється, хоч розрізняти мусимо. Біблія переповнена такими виразами, як,
напр..: Господь, Бог Ізраїля» [2,с.160 ]. Люди об’єдналися і об’єднуються
й дотепер. Мозок людини сприймає усі коливання звуків, слова, речення,
поняття та образи. Людина розуміє, усвідомлює, хвилюється, може бути
спокійною. Слова «дух» і «дихання» – сильні духом є психічно стійкими.
Дух – це розум, але розум психологічно стійкий.
Відомі американські дослідники Р.Ліфтон і Е.Олсон [9] працювали
з адептами екзотичних сект. На основі великого клінічного матеріалу
вони зробили висновок, що відвідування сект не є випадковим, тому що
відчуття сучасної людини теж містить у собі антиномію – з одного
боку, все дозволено, а з іншого – нічого неможливо досягнути. Таке від-
чуття охопило людину, коли традиційні установки суспільства – закон,
релігія, родина, освіта почали втрачати надійність, вони вже не гаран-
тують успіху в житті, відбувається їх девальвація майже до втрати сенсу
взагалі. В особистісному плані одним з наслідків подібної девальвації стає
«психічне оніміння», що означає блокування емоційної сфери, відсут-
ність переживань, почуттів, сприйняття в цілому. Для характеристики
таких станів американські дослідники запропонували використовува-
ти термін «мортифікація» від лат. «тогіе» – смерть. Водночас вони
наголошують, що такий стан – це своєрідний захисний механізм,
який оберігає психіку в умовах граничних станів, цей механізм залишає
можливість для відродження особистості, яка опинилася поза межею
відчаю. Американські дослідники також зазначають, що сама біда не
призводить до відродження. Людина, яка вижила, може у внутрішньо-
му плані настільки бути враженою розпадом, що вже не знаходить у
собі сили для творчості. Точку опертя людина знаходить у тих, з ким має
духовний контакт, оскільки повноцінний досвід досягається тільки в між-
особистісному просторі, але не на самоті. Німецькі дослідники А.Шюц і
Т.Лукман у праці «Структури життєсвіту» підкреслюють: «До най-
важливіших категорій, що передаються та засвоюються у такий спосіб
(Ми–зв’язки – І.Васильєва), належать соціальні категорії часу, які, так
би мовити, накладаються на внутрішню тривалість окремого індивіда.
У цьому Ми–зв’язку також первісно будується інтерсуб’єктивний
характер життєсвіту. Але й межі свого Тут–буття окремий індивід також
знаходить у соціальних переформуваннях (сіоісе рго раігіа тоге, винагоро-
да в «іншому світі» ТОЩО), ЯКІ передаються йому в ланцюзі подальших
232
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Ми–зв’язків, а потім, можливо, також і Ви–зв’язків. Окремий індивід
дізнається також про те, чого всередині цих меж у його житті, як це
нав’язує йому ситуація варто прагнути (машиніст, військовий ватажок,
бідна, але порядна людина), що можна витримати (хлопець від цього
не плаче), що є «нестерпним»... Але у цих зв’язках більш–менш точно
дізнаються не лише про Що, а й також про Як...» [7,с.111].
На взаємозв’язок індивідуального і колективного вказував також
фундатор російської етнопсихології Г.Г.Шпет. Він у праці «Вступ до етніч-
ної психології» [6,с.480–494] наголошував на тому, що слід усвідомлювати
етнопсихологію як семіотично–інтерпретовану етнологію (через систему
знаків та образів), коли завдяки дослідженню «духу» народу можна
перейти до вивчення людини, оскільки народна душа живе в ній.
Безперечно, мортифікація може проявлятися і на соціальному рівні,
що має свій вираз у створенні негативної символічної системи, яка під-
носить травматичний досвід людини до рівня глобальних категорій, через
що будь–який життєвий проект втрачає свій сенс.
Але парадоксом виявляється і той факт, що найбільш стійким
фактором масової комунікації є вищі психічні функції людини. І в цьому
зв’язку, дійсно вічним є знаменита теза Протагора: «Людина є мірою всіх
речей: існуючих, що вони існують, неіснуючих, що вони не існують»
[1,с.348]. В цьому зв’язку особливу увагу привертає соціотерапевтич-
ний термін «негативна символічна система» (Ліфтон – Ослон). Як
зазначають ці дослідники, життєдіяльність свідомості – це безперервне
створення і пере–створення системи образів, що здатні надати світові
осмисленості, відкрити гідну життєву перспективу. Але швидкість істо-
ричних зрушень у суспільстві настільки зросла, що сама здатність людини
до символічного осмислення власного досвіду не встигає за калейдоскопом
доленосних подій. На думку Р.Ліфтона і Е.Олсона, людина не може подо-
лати деструктивного впливу розриву символотворчості насамоті й вихід
з такого стану «психічного оніміння» – це об’єднання індивідуального
життєвого проекту з колективним історичним проектом. Метою колек-
тивного проекту є формування такої системи позитивних цінностей, яку
можна прийняти як загальна сітка координат для осмислення власної
життєвої перспективи, життєвого плану будь–яким членом суспільства,
постати ґрунтом соціальної оптимізації суспільства. В такий спосіб, мож-
на побачити, наскільки суттєвою у такого роду колективних процесах є
роль масових засобів символічного осмислення дійсності.
Можна зробити висновок, що в сучасному суспільстві традиційні
оцінки головних життєвих категорій – «віра», «надія», «любов»,
«духовність», «щастя» та ін. настільки швидко змінюються, що цілі гене-
рації не можуть з впевненістю визначитися щодо тієї або іншої системи
цінностей, в тому числі – й релігійних (сучасні неокульти) для складання
позитивного життєвого плану, для того, щоб зробити власне життя
осмисленим, щасливим, успішним. Для вивчення стану взаємозв’язку
людини і спільноти, людини і суспільства, для окреслення особливостей
функціонування релігії в суспільстві можна використовувати теоретико–
методологічні принципи різних наукових шкіл та напрямів. Найбільш
ефективною є культурно–історична школа Л.С.Виготського – теорія
соціальної детермінованості психології людини, що дає можливості про-
аналізувати і проблему людини у її релігійному вимірі в системі масової
комунікації. Це пов’язано з тим, що культура у цій школі розглядається
233
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
як результат розвитку знакових систем, а також тих засобів, завдяки
яким людина трансформує свої уявлення в образи і активно обмінюється
ними.
Список використаних джерел
1. Диоген Лазртский. О жизни, ученнях и изречениях философов. /Диоген
Лазртский. – М.: Наука, 1986. – 420 с.
2. Іларіон, митр. Етимологічно–семантичний словник української
мови./Іларіон. – У 4–х т. – Вінніпег, 1979 –1995. – Т.1.
3. Лихачев Д.С. Позтика древнерусской литературьі./Д.С.Лихачев. – Л.:
Наука, 1972. –256 с.
4. Миколюк О. Ми та віра. Як громадяни україни ставляться до
релігії//День. – 2009. – №14, 30 січня.
5. Флоренская Т.А. Катарсис как осознание. /Т.А.Флоренская.
Бессознательное. – В 3–х т. – Тбилиси, 1978. – Т.2
6. Шпет Г.Г. Введение в зтническую психологию. /Г.Г.Шпет. – Сочинения. –
М.: Правда, 1989.
7. Шюц А., Лукман Т. Структури життєсвіту. – / А.Шюц, Т.Лукман. – К.:
Український Центр духовної культури, 2004. – 560 с. 9. ЕНиі ]. Ргора§апсіе5. –
Рагіз, 1962. – 210 з.
9. Ьійоп К., Оізоп Е. ЬІУІП§ апсі сїуіп§. / КХійоп, Е.ОІзоп. – КУ., 1974. –
240 з.
10. Мозкоуісі 8. ТЬе рЬепотеп оґзосіаі гергезепіагіопз /8.Мозкоуісі. – ЕсІ.
Ьу К.М. Рагг. – СатЬгіа§е, 1962. –312 р.
11. Козеп ]. ТЄІЄУІЗІОП апсі Тескпо1о§у. / ]. Козеп. – Еі сеіега. – 1981. –
Уо1.38, 2.–Р.162–166.
Васильева И.В. Религия в системе коммуникаций
Освещаются главные особенности религии в системе коммуникаций.
Проанализированы проблемы антиномичности общественного мнения и миро-
ощущения человека, психологической безопасности в массовых коммуникациях
в современном обществе.
Ключевые слова: духовность, релігія, молитва, массовые коммуникации,
антиномии.
Vasylieva, I.V. Religion in the system of communications
Enlightening of the main peculiarities of a religion in the system of communications.
Analysing of problems of antinomy between the public opinion and individual
mentality, and psychological safety in mass communications in the contemporary
society.
Key words: spirituality, a prayer, mass communications, antinomies.
234
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 141:215:291.1 Вітер Д.В.
Папська рецепція соціального в
філософсько–теологічному дискурсі
католицизму
Розглядаються питання сутнісних змін в соціальній доктрині
католицизму, що відбуваються під впливом теологічної рецеп-
ції філософських концепцій соціального розвитку суспільства
та трансформації філософсько–теологічного дискурсу в пап-
ських енцикліках.
Ключові слова: католицизм, парадигма, соціальна доктрина,
теологія, філософія, християнство.
Соціальна доктрина католицизму з відповідним викладенням філо-
софської та теологічної парадигми найбільш чітко окреслена в таких
підсумкових документах ІІ Ватиканського собору, як Пастирська кон-
ституція «Gaudimum et spes» (1965), «De Ecclesia» (1965), Компендіум
Соціального Вчення Церкви (2004), та в до– і післясоборних енцикликах
«Mater et Magistra» (1961), «Populorum progressio» (1967), Humanae
vitae (1968), «Redemptor hominis» (1979), «Dives in misericordia» (1980),
«Laborem exercens» (1981), «Slavorum apostoli» (1985), «Dominum
et Vivificantem» (1986), «Sollicitudo rei socialis» (1987), «Centesimus
annus» (1991), «Ut unum sint» (1995), «Evanelium Vitae» (1995), «Caritas
in veritate» (2009) тощо. Але не зважаючи на значну кількість доку-
ментів, що відображають офіційне ставлення Ватикану до процесів
суспільного розвитку з притаманними йому проблемами, їх теоретичну
рефлексію в працях В.Бондаренка, В.Гараджи, М.Желнова, О.Кисельова,
Ю.Кімєльова, А.Колодного, І.Кривельова, M.Мчєдлова, О.Радугіна,
О.Сагана, Д.Угріновіча, Л.Філіпович, П.Яроцького та інших дослідників,
трансформація філософської парадигми соціального вчення католицизму
залишається не вирішеним питанням в аспекті перспектив католицизму в
суспільстві майбутнього, в суспільстві соціального хаосу або глобального
регулювання з боку сакралізованої держави та дескралізованої церкви.
Іоанн ХХІІІ в енцикліці «Mater et Magistra», визнаючи явище соці-
алізації та її свідомий характер, намагається зберегти загальне критичне
ставлення до марксизму та відповідної методології, заперечуючи детер-
мінізм, якій, на його думку, призводить до розвитку технократизму.
Іоанн ХХІІІ розглядає в якості фундаментального принципу католицької
соціальної доктрини відношення до людини як основи, причини та мети
існування будь–якого суспільного інституту, виникнення яких є наслідком
соціальної природи людини. І здійснюється на фоні в цілому негативного
ставлення до розвитку постмодерністської філософії, яка, в прагненні
235
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
подолання раціональності та запереченні істини, на теоретичному рівні
суперечила розумінню того факту, що основою соціального прогресу, як
вважає Іоанн ХХІІІ, є прагнення до істини, об’єктивна справедливість та
любов (остання стане основним лейтмотивом енциклік Бенедикта ХVІ
після тривалих спроб Іоанна Павла ІІ запровадити та виправдати постмо-
дернізм у теології та католицькій філософії).
Поступова зміна філософської парадигми та соціальної доктрини
католицизму трансформує та синтезує ці поняття в поняття милосердя,
що розуміється як «магістральний шлях соціальної доктрини Церкви» [2].
Ця теза підсилюється неприйняттям постмодернізму, оскільки Бенедикт
ХVІ пов’язує милосердя з істиною, адже існує «ризик його невірного
тлумачення, витіснення з етичної поведінки». Але фактично йдеться не
тільки про соціально–філософський аспект розуміння базових категорій
та принципів соціальної доктрини католицизму та католицької філософії,
але й (і це мабуть є головним) про розуміння самого християнства, яке в
постмодерному світі втрачає свій сенс під впливом секулярної філософії,
у тому числі й релігійної, та теологічного модернізму, які спотворюють
саму сутність християнства. Парадигма постмодернізму латентно запере-
чується тезою про те, що «християнство, засноване на любові без істини,
можна легко сплутати з запасом добрих почуттів, корисних, але не осно-
воположних для суспільного співмешкання» [2].
Дійсно, з точки зору теології було б невірним розуміти християнство
тільки як любов, оскільки засновник релігії прямо вказував на те, що він
і є істиною. З точки зору секулярної постмодерністської філософії та
модерністської теології (особливо неопротестантської) логічним обґрун-
туванням концепції відсутності істини та наукового релятивізму в сфері
релігії стає концепція смерті бога, християнства (а загалом і релігії) без
бога. Подібна точка зору дає можливість стверджувати, що постмодернізм
як такий є різновидом релігійної філософії, і до того ж не самої кращої,
оскільки не має системи.
На відміну від Іоанна Павла ІІ з його постмодерністськими надіями,
Бенедикт ХVІ зазначає, що будь–який розвиток потребує істини, без якої
«соціальна поведінка залишається на свавілля приватних інтересів та
логіки влади, з руйнівними наслідками для суспільства» [2]. Слід обмови-
тися, що в цьому контексті доволі дивно бачити і зміни, що відбуваються
на рівні окремого теолога, оскільки Й.Ратцингер був одним з провідних
ідеологів Другого Ватиканського собору та повністю підтримував Іоанна
Павла ІІ в послідовному проведенні модерністських ідей а теології та
церковному житті, виступаючи проти прибічників архієп. М.Лефевра та
руху традиціоналістів.
Сучасні суспільні реалії, проблеми, що утворилися внаслідок
активної церковної позиції щодо суспільних проблем, втручання церк-
ви в політичні та економічні процеси суспільного розвитку на рівні
практичної та безпосередньої участі, а не тільки на рівні церковного
вчення, скоріше за все, призвели до змін базових принципів теологічної
та соціально–філософської позиції Бенедикта XVI. Він звертає увагу
лише на справедливість та загальне благо як «критерії моральної дії», що
є наслідком принципу «милосердя в істині», та «інституційний шлях»,
завдяки покликанню до якого милосердям християнин може впливати
на суспільне життя [2]. Відтак, Церква «не пропонує технічних рішень»
[2], а діє лише в рамках своєї місії, тобто фактично йдеться про зміну
236
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
політичної орієнтації соціально–філософської парадигми католицизму
в питаннях соціального вчення на традиційну сотеріологічну парадигму
католицької теології, що підсилюється еклезіологічними принципами.
Але в подальшому загальний контекст різко змінюється і Бенедикт XVI
закликає до «нового гуманістичного синтезу».
У якості проблеми сучасного суспільно–політичного вибору роз-
глядається христологія, що концептуально знаходить ідейну підтримку
в філософії К.Ясперса. Екзистенціалізм та гуманізм останнього імпонує
Й.Рацтингеру, але христологія, яку він пропонує, виглядає далеко не
завжди канонічною. Хоча загальна позиція і утримується в межах като-
лицької традиції, Й.Ратцингер все ж таки підпадає спокусі перевести
проблеми христології в площину проблематики соціальної теології та
філософії, яка традиційно пов’язується з соціальним відчуженням, транс-
цендентним та іманентним людського буття. Навіть існування церкви
розглядається в аспекті трансцендентності бога та іманентності церкви,
в якій він, як неосяжний та недосяжний в своїй трансцендентності, пере-
буває постійно. Останнє обумовлює перевагу в христології моменту, що
пов’язаний з вичленовуванням виключно людського в богові, оскільки
інша позиція призводить до релігійного та суспільного відчуження,
надаючи богу характеристик абстрактної трансцендентної сутності, що
загострює екзистенціальні проблеми людини.
Насправді, традиційна христологія, подолавши монофізитську та
монофілітську єресі, заклала досить міцний фундамент у розуміння не
тільки сутності Другого Лиця Святої Трійці, але й позбавила необхід-
ності вирішувати проблему трансцендентного та іманентного, оскільки
орієнтує християн на спасіння. В сотеріологічному аспекті будь–яке
соціальне перетворення, як створення «нових форм свободи» людини з їх
матеріальним характером, стає незначним порівняно з потенційною акту-
альністю преображення людини, що наблизилася до бога, і, як наслідок,
преображення світу. Навіть персоналізм у даному випадку на рівні філо-
софської парадигми виправдовує особисте спасіння, віддаючи перевагу
внутрішньому людини, враховуючи діалектику форми та змісту.
Суперечливий характер соціально орієнтованої христології
Й.Ратцингера виявляється в її дуалістичному характері, що тільки усклад-
нює вирішення проблеми. Так, Й.Ратцингер зазначає, що «розділяти Ісуса
Христа і Христа – значить тим самим розділяти Ісуса і Церкву: Христос
надається Церкві і уявляється її творінням. Відвертаючись від Нього,
ми сподіваємось знайти Ісуса, а з ним – нову форму свободи, «спасіння»
[3]. Тобто, соціальне зовсім не є спасінням, а є шляхом не стільки навіть
секулярним, скільки взагалі атеїстичним. Але з іншого боку христоло-
гічний догмат про божественну та людську природу Христа в концепції
Й.Ратцингера дає можливість розглядати Церкву також не тільки як
соціальну інституцію, але й водночас як божественну, що суперечить
положенням католицької соціальної доктрини про активну політичну
участь та політичну дію, оскільки не відповідає євангельськім принципам,
за якими церква належить до царства, що не є від світу цього.
Фактично, стверджує Й.Ратцингер, істинною кризою є криза христо-
логічна, філософська причина якої міститься в історіософських концепціях
Просвітництва (ідея, до речі, майже традиційна для релігійної філософії
другої половини ХХ ст.), в яких, на думку Й.Ратцингера, передбачаєть-
ся, що в історії може відбутися тільки те, що за суттю завжди можливе,
237
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
що нормальний причинно–наслідковий зв’язок не може перерватися.
Як наслідок подібного розуміння історії, в якому значну роль відіграє
момент неісторичного, виникає упевненість в тому, що сучасний Ісус не
є євангельським, а є «Ісусом Просвітництва», «освіченим Ісусом». Це
призводить до знищення церкви, яка перетворюється виключно на соці-
альну інституцію, створену людьми, в якій у сучасному секулярному світі
переважає лише зовнішнє (знаки, ритуали), що забезпечує її об’єднання
та стимулює діяльність у світі. Десакралізована церква не втрачає своєї
актуальності тільки поки зберігає значущість як впливовий соціальний
інститут, що, імовірно, і є змістом тієї христологічної кризи, про яку
говорить Й.Ратцингер.
В якості важливої проблеми екзистенціального досвіду люди-
ни Й.Ратцингер розглядає розуміння християнського вчення про
Спокутування, яке в сучасному світі не тільки втратило актуальність, але
й навіть не має обґрунтування в реальному життєвому досвіді людини,
людини відчуженої, а отже і такої, що прагне соціального визволення (але
не спокутування в усій повноті цього поняття). Останнє стає важливою
передумовою десакралізації церковного віровчення та релігії, які під-
падають потужному впливу психологічних та політичних концепцій, в
яких, залежно від пріоритетності та духовної кон’юнктури, вивіщується
індивідуалізм або колективізм, що на рівні філософської парадигми стає
підґрунтям формування нових соціальних міфів, «міфів про прогрес».
Й.Ратцингер висловлюється ще жорсткіше, критикуючи «процес
створення підслащеного образу Бога» вказуючи, що «приписувати Богу
втручання в справи світу значить займатися чистою міфологізацією» [3],
вбачаючи в слідуванню ідеям Просвітництва банальність та інфантильний
раціоналізм. Останнім можна охарактеризувати і позицію Іоанна Павла
ІІ, якій значно посилив постмодерністській деїзм в рамках традиції але
на рівні соціально–філософської парадигми лише тільки загострив про-
блему відчуження, що в межах католицького екзистенціалізму не отримує
вирішення, оскільки в межах філософської парадигми схиляється до
онтології М.Хайдеггера, в якій західне мислення позбавляється істини
– метафізичне західне мислення не здатне оволодіти істиною, істиною
буття. Важливим для цього мислення є подія, тому воно є історичним,
наскільки може бути історичним існуюче.
Більше того, Й.Ратцингер, ґрунтуючись на ідеях августинського про-
віденціалізму та осмислюючи проблему історичного в межах католицької
філософії історії, виступає проти еволюціонізму та гуманістичних теорій
культури і моралі, вважаючи, що в моральній теології відображується вся
повнота розуміння бога та його відносин з людиною. Це, на його думку,
є наслідком деїстичного світогляду. Хоча історицизм не притаманний
деїзму, а відтак, парадигма католицької філософії та соціальної доктрини
отримує незаперечний, і скоріше умовний характер релігійного постулату
(зберігаючи плюралістичний релятивізм Іоанна Павла ІІ), в якому істо-
ричність може і не бути виявленням людини. Така точка зору вимагає
визнання доцільності діалогу релігії та теології з сучасними концепціями
(і в першу чергу соціально–філософськими), метою чого повинно стати
нове осмислення сутності та історичності не тільки в рамках христології,
але й і в рамках антропології, як філософської, так і релігійної.
Обґрунтованість в останньому випадку модерністських інтенцій в
католицькій теології та соціальній доктрині також не є обов’язковою та
238
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
незаперечною, оскільки потребує критичного ставлення, яке, на відміну
від Іоанна Павла ІІ, і виявляє Й.Ратцингер. Ця критика здійснюється
ним також в межах христології (оскільки, як вже зазначалося, проблеми
еклезіології безпосередньо пов’язані з христологією), оскільки, як під-
креслює Й.Ратцингер, відповідь на питання про сутність людського буття
можна знайти тільки через реальний зв’язок людини з богом, тільки через
реальну духовно–релігійну практику.
Логічним наслідком подібного розуміння повинно було б стати
постулювання єдиного шляху спасіння людини через церкву, шляху,
що позбавлений суспільної проблематики як несуттєвої в сотеріологіч-
ному плані. Але подібного висновку Й.Ратцингер не робить, вказуючи
лише, що «ми не повинні задовольнятися Ісусом «за модою», оскільки
в традиційній католицькій соціальній філософії та теології переважає
аспект есхатологічний та екзегетичний, хоча і на перший погляд не сут-
тєвим є зауваженням, що він є цінним, тільки в тому випадку, якщо він
не є закамуфльованою ідеологією. Імовірно це зауваження стосується
тези про необхідність боротися з сучасними міфами, але конкретизація
її була б, скоріше, недвозначною, наводячи на роздуми про соціальні
методи боротьби, методи не релігійні та не християнські, і тому замість
конкретизації Й.Ратцингер звертається до концепції нової євангелізації,
що передбачає створення нової спільноти з основою на «живій вірі», на
досвіді духовно–релігійного життя.
Слід вказати на розуміння проблемності діалогу культур, яке вияв-
ляє Бенедикт XVI. Серед найбільш важливих та складних проблем він
окремо виділяє можливість розвитку культурного еклектизму та його
протилежність – «гомологізація стилів життя», «культурне вирівню-
вання» [2], вирішення яких повинно відбуватися в межах економічної
системи відносин, а саме в процесі технологізації та реформах аграрного
сектору країн, що розвиваються [2]. Це потребує радикального перегляду
традиційних для соціальної доктрини католицизму понять, що розумів
і Іоанн Павло ІІ.
Намагаючись наповнити теологічним змістом соціально–філософські
поняття солідарності та діалогу, Іоанн Павло II вважав, що методи побудо-
ви моделі соціально справедливого суспільства не є прерогативою церкви
як релігійної інституції. Хоча з іншого боку, світські структури та світська
думка, в сфері якої залишається право побудови подібних моделей, під-
падають сакральному впливу церкви, фактично, діють в межах задуму
церкви. З точки зору цінності конкретних соціально–філософських теорій
подібна позиція дає можливість Ватикану на офіційному рівні критикува-
ти марксизм та соціалізм в аспекті їх відповідності християнським ідеалам,
але при цьому на рівні загальної філософської та теологічної парадигми
католицизму виникають певні труднощі: офіційні заяви щодо тенденцій
суспільного розвитку та відповідних проблем в межах теоретичних кон-
цепцій зіштовхуються з необхідністю застосовувати ідеї, що є далекими
від постульованих християнських ідеалів – теологічна критика марксизму
та соціалізму (а у певних питаннях і капіталізму) ґрунтується на ідеях
атеїстичного гуманізму, якій стає більш зручнішим, ніж католицькій
інтегральний гуманізм.
Так, з «містичного Тіла Христова», церква перетворюється на «тіло
суспільне», тіло окремих соціальних груп, що отримує доктринальне
закріплення вже в енцикліці «Quadragesimo anno» Пія XI, якій розвиває
239
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
ідею «корпоративного строю», намагаючись вирішити суспільні про- 3. Quadragesimo Anno Encyclical on Reconstruction of the Social Order His
блеми заміною протистояння класів «добре організованими органами, Holiness Pope Pius XI, May 15, 1931 [Електронний ресурс] // New Advent. – Режим
корпораціями, що об’єднують людей не за їх положенням на ринку праці, доступу : http://www.newadvent.org/library/docs_pi11qa.htm.
а за їх приналежністю до тієї або іншої галузі суспільної діяльності» [1].
Фактично, можна бачити зближення католицької доктрини з протестант- Витер Д.В. Папская рецепция социального в философско–теологическом
ським розуміння (в останньому випадку доволі істотним було питання дискурсе католицизма
гільдій). Рассматриваются вопросы сущностных изменений в социальной доктри-
На перший погляд не суттєва для теології ідея на фоні історичних не католицизма, происходящие под воздействием теологической рецепции
змін поступово загострюється, адже корпорації у наведеному розумінні философских концепций общественного развития, а также трансформации
потребують безумовної підтримки з боку держави. Намагаючись вирішити философско–теологического дискурса в папских энцикликах.
проблему відчуження, католицизм змінює ескапізм на етатизм, виправ- Ключевые слова: католицизм, парадигма, социальная доктрина, теология,
довуючи будь–якій суспільно–політичний режим з суто доктринальних философия, христианство.
міркувань. І лише згодом ідеологічні проблеми (націоналізм та етатизм
фашистської системи) все ж таки змушують Ватикан вдаватися до еле- Viter, D.V. Pope’s reception of social in the philosophical and theological
ментів критики: Пій ХІ підкреслює нехристиянський характер фашизму в discourse of Catholicism
Discusses essential changes in the social doctrine of Catholicism, which occur
енцикліці «Non abbiamo bisogno», а Пій ХІІ, не зважаючи на підтримку ідеї
under the influence by the theological reception of philosophical concepts of social
корпоративного строю, позбавляється нівельованого системою економіки
development of society, and the transformation of philosophical and theological
фашистської Німеччини поняття «корпоративізм», акцентуючи увагу на discourse in a Pope’s encyclicals.
тому, що протилежність між капіталом і працею є уявною, що латентно Key words: Catholicism, Christianity, paradigm, philosophy, social doctrine,
стверджує втілення корпоративного строю в капіталістичній системі. theology.
Таким чином, можна зазначити, що секулярні концепції соціального
латентно сприймаються в якості теоретико–методологічної основи апо-
логетики, стаючи феноменом політизації офіційної церковної позиції,
внаслідок чого теологія як така поступається місцем світській соціальній
та політичній філософії, надаючи цінності політиці та політичній актив-
ності як необхідним умовам досягнення ідеалу соціального устрою. Хоча
євангельській ідеал чітко розводить сфери суспільного та індивідуального,
сакрального та секулярного, профанного.
Подібні погляди вкладаються в рамки розуміння соціальної доктрини
церкви не тільки як офіційної позиції з актуальних суспільних проблем
сучасності, але й як частини теології, що намагається дати теологічне
обґрунтування соціальному як такому з усією сукупністю його відносин
та проблем. Більше того, на рівні офіційного Ватикану йдеться не стільки
про соціальну теологію за аналогією з соціальною філософією, скільки
про соціальну доктрину як частину християнської, зокрема католиць-
кої, антропології. Але ця антропологія є суто соціально–філософською,
оскільки навіть у питаннях, що є традиційними, католицизм фактично
відмовляється від теології та переходить до оперування соціальними
категоріями і поняттями, які значно відстоять і від еклезіології (останній
факт сприяє розумінню трансформації вчення про церкву, що відбуваєть-
ся під впливом сучасних суспільних процесів), що потребує подальших
досліджень.

Список використаних джерел

1. Ратцингер Й., кард. Камни живые / Кардинал Йозеф Ратцингер. – СПб.:
Изд–во св. Петра, 2002. – 197 с.
2. Encyclical letter Caritas in Veritate of the Supreme Pontiff Benedict
XVI [Електронний ресурс] // Vatican. – Режим доступу: http://www.
vatican.va/holy_father/benedict_xvi/encyclicals/documents/
hf_ben–xvi_enc_20090629_caritas–in–veritate_en.html.

240 241
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 17+340 Чикалова О.С.
Проблема формування моральних
мотивів поведінки особистості
Висвітлюються проблеми формування моральних мотивів
поведінки особи. Автор відзначає, що з розвитком сус-
пільства розвивається і моральність, що набуває усе більш
складної структури і вмісту а також що передбачає виро-
блення нової форми людської індивідуальності –самостійній
особі здатною не просто слідувати примусовій дисципліні
заборон, звичаїв і традицій, а керуватися власними мотивами
поведінки.
Ключові слова: особистість, мотивація, мораль, відносини.
(стаття друкується мовою оригіналу)
Чикалова Е.С.
Проблема формирования моральных
мотивов поведения личности
Освещаются проблемы формирования моральных мотивов
поведения личности. Автор отмечает, что с развитием обще-
ства развивается и нравственность, приобретающая все более
сложную структуру и содержание, а также предполагающая
выработку новой формы человеческой индивидуальности –
самостоятельной личности способной не просто следовать
принудительной дисциплине запретов, обычаев и
традиций, а руководствоваться собственными мотивами
поведения.
Ключевые слова: личность, мотивация, мораль,
взаимоотношения.
Проблема формирования моральных мотивов поведения личности
приобретает особую актуальность. Именно «моральный мотив» является
важным способом социальной регуляции, выступает как общественная
242
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
форма отношений между людьми. Наша страна переживает кардинальные
политические, экономические, социальны перемены, которые не могли
не отразиться на нравственной сфере общества. Условия, в которых
происходит нравственное становление социума, характеризуется утра-
той аксиологических ориентиров, что приводит к развитию цинизма и
агрессивного отношения к окружающим. Исследование особенностей
«моральных мотивов» поведения позволит организовать систему целена-
правленного воздействия на духовную сферу личности, которая обеспечит
достижение высокого уровня нравственного развития современного
общества.
Источниками информации для написания данной работы послу-
жили: базовая учебная литература, теоретические труды крупнейших
мыслителей в рассматриваемой области, результаты исследований
видных отечественных и зарубежных авторов, таких как: С.Ф. Анисимов,
Н.И. Бобнева, Ю.Б. Гиппенрейтер , А.А. Гусейнов, Ю.Н. Давыдов,
И.Л. Зеленкова, Е.В. Золотухина–Аболина, Н.Г. Иванов, И. Кант,
М.К. Мамардашвили, Р.С. Немов, Г.П. Прокофьева, А.В. Разин,
А. Шопенгауэр, Ю.А. Шрейдер и др., а также статьи и обзоры специализи-
рованных и периодических изданий, посвященных данной теме,
справочная литература и прочие актуальные источники информации.
Целью исследования является социально–философский анализ
моральной мотивации личности.
«Моральный мотив» выступает в качестве движущей силы нрав-
ственного поведения личности. При образовании моральных мотивов
происходит двусторонний процесс: осознание нравственных чувств и
соотнесение их с конкретной ситуацией. При осмыслении личностью
своего поведения, особое значение приобретает степень ее убежденности в
необходимости поступать в соответствии с чувством совести, долга, спра-
ведливости. Формирование моральных мотивов поведения находится в
тесной зависимости от эмоциональных состояний, настроений человека,
а также его характера и воли. Таким образом, моральные мотивы пред-
ставляют собой морально–психологические феномены. Можно выделить
их следующие функции: побудительную, ориентирующую, регулятивную,
познавательную, смыслообразующую, оценочную, коммуникативную.
При этом следует учитывать специфику моральных мотивов как осозна-
нного нравственного побуждения личности.
Мораль в истории философии рассматривалась главным образом как
моральное сознание. Но ее можно рассматривать и как сторону, характе-
ристику, свойство практической деятельности человека в обществе.
В зависимости от представления морали в регуляции поведения лич-
ности понятие «моральный мотив» можно употреблять в двух смыслах:
узком и широком.
В первом смысле «моральный мотив» рассматривал И. Кант –
как особый род человеческой деятельности, мотивированный чисто
моральными, и никакими другими, побуждениями, императивами. Если
человек говорит, что поступает так, а не иначе, потому что поступить иначе
ему не позволяет совесть, то в этом случае, согласно Канту, мы имеем дело
с чистой моральной мотивацией поведения [9,с.192].
Что касается широкого смысла понятия «моральный мотив», то
мораль понимается как специфическое свойство всякой человеческой
деятельности, поведения людей, какими бы иными непосредственными
243
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
мотивами они ни стимулировались. Здесь следует отметить, что пове-
дением в этике называют не всякую деятельность человека, а лишь
«осознанную», в условиях свободы выбора, под углом зрения морального
качества действий.
Гегель считал, что мотив – всегда внутреннее, субъективное побуж-
дение, и притом осознанное побуждение [3,с.90].
Как известно, потребность формирует мотив, обнаруживая какую–то
конкретную цель, предмет потребности, и побуждает действие. Р. С. Немов
отмечает: «Мотивация поведения человека может быть сознательной и
бессознательной. Одни потребности и цели, управляющие поведением
человека, им осознаются, другие нет» [10,с.112].
Если мотивы не осознаваемы, это не значит, что они вообще не
представлены в сознании. Такие мотивы проявляются в сознании, по
крайней мере, в двух формах: эмоциях и личностных смыслах. Вообще
эмоции – это ключ к разгадке человеческих мотивов, если последние не
осознаются.
Может ли моральный мотив быть неосознанным? Думается, что ответ на
этот вопрос должен быть положительный. Именно неосознанными бывают
моральные мотивы у зрелых личностей, которые давно уяснили, что уби-
вать, обманывать, предавать плохо. Действительно, сложно представить,
к примеру, чтобы судья или врач, да вообще любой человек, осознающий
ответственность своей работы, каждое утро задумывался: поспать ли
подольше или все–таки пойти исполнять свой профессиональный долг.
Можно предположить, что моральные мотивы становятся осознанными
в условиях борьбы мотивов, когда исполнение своего морального долга
ставит под большую угрозу собственное благополучие.
В современных науках, которые интересуются человеческим поведе-
нием таких как, педагогика, этика, психология, социология, криминология
и др. моральный мотив будет представляться по–разному. В связи с
этим в структуре поступка разные дисциплины могут выделять внешние
стимулы, внутренние побуждения, цель, борьбу мотивов, принятие реше-
ния, действие, результат, оценку. В этическом же анализе достаточно
принять во внимание лишь три элемента поступка: мотив, результат и
условия совершения поступка, – а также взаимосвязи между этими тремя
элементами. Моральный мотив с равным основанием можно понять как
субъективно мотивированный результат и как объективно реализованный
поступок. Иначе говоря, моральный мотив субъективен, а результат
объективен. Условия же могут быть и субъективными, и объективными
[12,с.153].
Как указывает Р.С. Немов, любое поведение детерминируется как вну-
тренними, так и внешними причинами. В первом случае такими причинами
выступают психологические свойства субъекта, а во втором – внешние
условия и обстоятельства его деятельности. К внутренним причинам отно-
сятся мотивы, потребности, цели, намерения, желания, интересы и т.п., а
к внешним – стимулы, исходящие из сложившейся ситуации. Примерно
то же отмечает и С. Ф. Анисимов. Иногда внутренние психологические
факторы поведения называют личностными диспозициями. Тогда говорят
о диспозиционной и ситуационной мотивациях как аналогах внутренней
и внешней детерминации поведения соответственно [1,с.88].
Классификация мотивов – один из спорных вопросов философии.
До настоящего времени в философии не сложилось непротиворечивой
244
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
теории мотивации, системы основных понятий. Вследствие этого, терми-
ном «мотив» обозначают инстинкты, цели, интересы, стимулы, влечения,
желания и т.д. Поэтому значительное число разногласий по вопросам
мотивации происходит всего лишь оттого, что разные авторы используют
понятие «морального мотива» в разных по широте смыслах.
Согласно Р.Г. Апресяну, понятие «моральный мотив» неверно отож-
дествлять с понятиями причины, побуждения, стимула, намерения,
умысла. Побуждением является любая внутренняя и внешняя причина
поступка, которая всегда предшествует по времени самому поступку.
Внешнее побуждение еще называют стимулом. Мотив же – это всегда
внутреннее побуждение. Намерение, не является мотивом поступка,
хотя многие философы называют намерения наряду с желаниями
«мотивационными состояниями» и рассматривают намерение как раз-
новидность мотива. Кто–то намерен взять слово в суде, мотивы при этом
могут быть разными: желание доказать истину, свести счеты с проти-
вником, а может быть – просто покрасоваться перед публикой, прослыть
записным оратором [5,с.305]. Вместе с тем И.Л. Зеленкова отмечает: «Цель
и мотив не совпадают. Так, например, у человека может появиться цель –
сменить место работы, а мотивы могут быть различными: улучшить свое
материальное положение; избежать грядущих неприятностей; приблизить
место работы к месту жительства» и т.д. [6,с.115]. Подобных примеров
можно приводить множество. Напрашивается вывод, что оснований для
спора о сущности мотива в большинстве случаев нет, просто разные авторы
пользуются разной терминологией.
Итак, в широком смысле термина, мотивом могут выступать потреб-
ности, интересы, цели, установки, социальные ориентации, привычки.
К числу высших мотивов, поступков следует отнести также убежде-
ния – глубоко осознанные, продуманные и прочувственные установки и
ориентации, ставшие общими принципами поведения, на рациональном
уровне определяющие и контролирующие более частные мотивы поступ-
ков [11,с.57].
Как считает А.В. Разин, «этика – это раздел философии, изучающий
феномен морали. Этот феномен играет важную роль в человеческом
поведении, соотнося его с ориентирами, выходящими за пределы
непосредственных мотивов и целей совершаемых поступков» [14,с.149].
Из этого определения этики можно сделать вывод о несоответствии
«непосредственных мотивов» поступков их моральным «ориентирам»,
идеалам. Иными словами, должные, истинно моральные мотивы – нечто
запредельное по отношению к обыденным мотивам, тем, которыми управ-
ляются действия людей в повседневной жизни.
Деятельность, мотивированная исключительно моральными пред-
ставлениями, нормами, чувствами, – редкое исключение [13,с.86]. Люди
руководствуются в своем поведении неморальными целями, интересами,
помыслами и критериями оценки: выгодой, правомерностью, модой,
здравомыслием и т.д. [13,с.123].
Мы подчеркиваем, что формирование личности в содержательном
плане определяется окружающей действительностью.
В жизни мы постоянно сталкиваемся с ситуацией нарушения одних
моральных принципов ради других. Иначе, собственно, и не может быть.
Моральные мотивы в свою очередь выделяются в сознании по какому–то
245
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
одному основанию, по одной линии абстрагирования. Жизнь же человека
протекает в разных измерениях [15,с.307].
Для того, чтобы понять механизм воздействия общих моральных
мотивов на поведение человека, представляется принципиально важным
показать, как они представлены в сознании личности.
Моральные мотивы формируются теоретическим сознанием,
выделяющим и превращающим в абстракцию некоторое действительно
значимое основание человеческого бытия. Сознательно сформулированные
положения, нормы поведения, как известно, затем могут быть вытеснены
в сферу подсознания, где они приобретают сильную эмоциональную
окраску и становятся действенными регуляторами поведения. Механизм
формирования моральных мотивов показывает важное значение рацио-
нальной аргументации морального действия.
Интересно, что на факт действия морального мотива на уровне
подсознания обратил внимание еще Плотин. Его уровни психической
организации удивительно точно соответствуют уровням, признаваемым
в современной психологии. У Плотина это: сознание, сверхсознание и
бессознательное. Сверхсознание у Плотина – это соединение с абсолю-
том, которое, однако, требует такого психического напряжения, которое
не дает возможности личности находиться на этом уровне долгое вре-
мя. С сознанием связана обычная человеческая деятельность, в том
числе целеполагание. Бессознательное – это проявление мотивов, не
искаженных деятельностью сознания, которое, по Плотину, неизбежно
связано с противоречивым, множественным миром и потому ослабляет
сопровождаемые им действия. Применительно к морали это закономерно
должно означать, что сознание нарушает чистоту нравственного принципа,
так как моральные мотивы оказываются в этом случае соединенными с
условиями бытия. Плотин верно замечает, что «человек, совершающий
мужественный поступок, не осознает в эту минуту, что он поступает
храбро» [10,с.148].
Таким образом, путь возникновения моральных мотивов в мышлении
человека представляется многоступенчатым: от сознания, фиксиру-
ющего необходимые условия бытия, к подсознанию, стремящемуся
зафиксировать отвечающие этим условиям мотивы поведения на уровне
автоматической реакции и работающему по системному принципу (т.е. в
конечном счете стремящимся к упрощению реальности), от него к интуи-
ции, проводящей данное упрощение методом логической абстракции, от
интуиции опять к автоматической реакции подсознания, но, уже минуя
те противоречивые характеристики бытия, которые фиксируются созна-
нием. При завершении формулирования «моральных мотивов» интуиция
работает, минуя те ограничения, которые идут от множественности и про-
тиворечий бытия, но автоматическая реакция подсознания, построенная
в соответствии с выводами интуиции, проявляется в реальном мире, где
реализация мотивов оказывается невозможной и даже кажется проти-
воестественной тому, что может быть разработано сознанием. Отсюда и
возникает мысль о загадочности и божественном происхождении мотивов
[11,с.102].
Позиция рассуждения исключительно с точки зрения приоритета
моральных мотивов как решающих оснований бытия и условий развития
всякой духовной жизни является одним из способов разрешения проти-
246
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
воречия между многомерностью бытия человека и желанием воплощения
в нем абстрактного принципа [16,с.113].
Интересной представляется кантовская попытка автономного обосно-
вания морали. Кант полагал, что отдельный индивид силой своего разума
стремится к принятию такого нравственного закона, который обеспечивает
гармонию целого. Этим законом оказывается «категорический импера-
тив», в основе которого лежит правило универсализации поведения: если
все смогли бы поступать так же, как собираюсь поступить я, и целостная
организация сообщества при этом бы не нарушилась, мое поведение явля-
ется оправданным. С точки зрения Канта, человек как разумное существо
свободно совершает выбор в сторону добра и свободно же принимает его
единственно надежный критерий.
Попытка выделить явления моральной регуляции в абстрактном, очи-
щенном от других смыслообразующих бытия виде неизбежно приводит
нас к противоречию при обращении к процессу моральной мотивации.
Так, например, незаинтересованность нравственного мотива, вступает в
противоречие со свободой морального выбора. Ясно, что бескорыстное
нравственное деяние получает высшую моральную оценку по сравнению с
тем, в котором просматривается какая–то личная заинтересованность. Но
в то же время ясно и то, что полное устранение из мотивов нравственного
поступка представлений о личном счастье невозможно, так как тогда нет и
представлений о счастье других людей, следовательно, нет целей борьбы за
такое счастье, нет причины совершать в отношении других нравственные
действия. Зачем, например, спасать другого или помогать ему, не будучи
уверенным в том, что жизнь для него – благо? Как, вообще, можно помо-
гать человеку в устройстве его бытия, не имея позитивных критериев о
целях человеческой жизни? [16,с.87].
Теоретическая процедура идеализации явлений нравственной жизни
позволяет выявить некоторые существенные стороны моральной моти-
вации, на каком–то этапе идеализация доходит до такого предела, когда
происходит искажение самого феномена. Мораль полностью отделяется
от других сфер человеческого бытия, а субъект нравственного требо-
вания превращается в абстрактную рационально мыслящую величину.
Ему приходится приписать по крайней мере два связанных между собой
априорных качества: уже упоминавшуюся незаинтересованность нрав-
ственного мотива и стремление к нравственному совершенствованию,
взятое в качестве основной цели бытия личности. Но принятие этих двух
положений будет означать онтологизацию морального бытия человека,
своеобразное соединение характеристик нравственной жизни субъекта с
утверждаемой нравственной сущностью универсума [7,с.79].
В трансцендентальном мире антиномия долга и склонности раз-
решается. Но придумывание всяких недоступных познанию миров
в действительности не решает проблемы, а лишь выражает желание
мыслителя ее разрешить. Попытка выявить механизм реализации мораль-
ного долга через особые чувства (вина, угрызение совести), вне связи этих
чувств с рациональной мотивацией приводит либо к тому, что мораль
отождествляется с такими формами регуляции (обычай, традиция), в
которых должное и сущее полностью совпадают, либо вынуждает давать
идеалистическую трактовку самих нравственных чувств, апеллировать к
мистической моральной интуиции.
247
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Изображение нравственного поведения по аналогии с процессом
удовлетворения потребностей (нужд организма), в том числе даже
высокоразвитых, является ошибочным огрублением. Человек, обладаю-
щий нравственной потребностью, стал бы выходить на улицы и искать
случая сделать добрые дела, неоправданно вмешиваясь в жизнь других
людей. Если такое и имеет место, то скорее выглядит как патологическое
поведение [5,с.322].
Категория нравственной потребности переключает внимание с мотива
на результат поступка, зовет к активному воплощению нравственных дел
в действительности. Это открывает новый способ теоретического разре-
шения проблемы несовпадения абстрактного идеала и действительности,
связанный с историческим взглядом на общество. При этом в истории
выделяется одна, доминирующая с точки зрения теоретика линия раз-
вития, что в конце концов и приводит к тому, что идеальное, желаемое
отношение полагается возможным в качестве основы практической вза-
имосвязи людей в обществе будущего.
Элементы подобного подхода можно найти уже во Французском
просвещении, где разум постепенно вытесняет все неразумные, нераци-
онально организованные отношения. Еще более явно он представлен в
кантовской философии. В исторической теории Канта содержатся поло-
жения, показывающие, что общество проходит длительное развитие, в
котором индивид как природное существо терпит ущерб; лишается непо-
средственной связи с природой, испытывает насилие, несправедливость.
Однако в итоге данного движения человеческий род выигрывает в своем
нравственном развитии. «История природы..., – отмечал Кант, – начи-
нается с добра, ибо она произведенье Божье; история свободы – со зла,
ибо она дело рук человеческих. Индивидууму, который в пользовании
своей свободой считается только с самим собой, это изменение нанесло
ущерб; природа, которая в цели, преследуемой ей относительно человека,
имеет в виду род, – выиграла» [9,с.204]. «Историю человеческого рода в
целом можно рассматривать как выполнение тайного плана природы –
осуществить внутренне и для этой цели также внешне совершенное
государственное устройство как единственное состояние, в котором она
может полностью развить все задатки, вложенные ею в человечество»
[9,с.209]. Цели природы заключаются в развитии всех потенциальных спо-
собностей человека и подведении его к такой ситуации, когда он свободно
совершает выбор в сторону добра. Таким образом, сам абстрактный импе-
ратив как бы становится целью истории. Он фиксирует такое состояние
общества, когда ни один человек не может быть использован другим для
достижения своих корыстных целей, т.е. когда создаются практические
условия для всестороннего развития всех человеческих способностей.
Но одного императива все же недостаточно для фиксации цели природы
относительно человека, ведь он показывает лишь наиболее благоприятное
условие развития талантов.
Существование человека в «царстве целей», т.е. в том состоянии
общества, где всемерно развиваются все его способности, обеспечивает-
ся совершенным правопорядком. Это своеобразный итог исторического
развития общества, достижение им состояния, исключающего войны,
умаление национального достоинства и достоинства отдельных граждан
[16,с.147]. Несмотря на очень плодотворные идеи, здесь представлена
весьма показательная системная логика движения от абстрактного к
248
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
конкретному. Правопорядок оказывается необходим для того, чтобы
абстрактный принцип, «категорический императив» мог реально вопло-
титься в действительность. С помощью права обеспечивается такой
контроль внешних условий бытия, при котором они держатся в границах,
не позволяющих исказить чистоту морального мотива.
Правопорядок, конечно, играет значительную роль в процессе нрав-
ственной мотивации, определяет координаты пространства нравственных
исканий. Но логика этих исканий в силу многомерности человеческого
бытия не может строиться в соответствии с каким–то одним веду-
щим принципом. Иначе говоря, осуществляя нравственные искания,
невозможно рассуждать целиком в соответствии с хорошо известной
диалектической процедурой восхождения от абстрактного к конкретному.
Н. Бердяев метко назвал стремление к воплощению в жизнь некоторо-
го абстрактного принципа логикой развития тоталитарных режимов.
Думается, что во многом он был прав. Хотя в основе преобразования
жизни, вообще говоря, всегда лежат какие–то идеи, абсолютизация одно-
го основания развития, одного, даже самого гуманного нравственного
принципа, неизбежно приводит к искажению его содержания, иногда
даже превращает его в свою противоположность. Так, под флагом борьбы
за справедливость осуществляется насилие уравнительного равенства,
гуманизм оборачивается терпимостью и вседозволенностью, патриотизм
превращается в национализм и т.д. [17,с.157].
Моральная мотивация более всего вносится в нравственное дей-
ствие со стороны процесса удовлетворения всех внеморальных высших
социальных потребностей личности. Так, например, нравственный фактор
труда, сознание общественной значимости совершаемого, усиливает твор-
ческие эмоции, в результате чего процесс творчества, ориентированного на
общественные ценности, становится более притягательным для личности,
чем игра или тем более антиобщественное поведение. Таким образом, в
процессе общественно значимого творчества происходит объединение
влияния требований общества и характеристик, идущих от процесса
внутренней самодетерминации, связанных с реализацией престижных
потребностей, стремлением к утверждению собственного достоинства.
Это показывает невозможность и ненужность отделения морали от других
сфер человеческого бытия, или, иначе говоря, требует ввести известные
ограничения на абсолютистскую схему мышления.
Таким образом, содержание духовно–нравственных исканий чело-
века – тема вечно актуальная. И надо помнить, что высокая мораль
личности трудна, но также полезна для мировосприятия личности и
понимания собственного места в этом мире. Человек – существо обще-
ственное, поэтому непременным условием «допуска» в жизнь общества
является процесс духовно роста личности, т. е. освоение человеческого
образа жизни, основных ценностей материальной и духовной культуры.
Главнейшим условием для нравственно–прогрессивного развития
общества является создание объективных общественных условий для
расширения моральной свободы личности, расширения самой возмож-
ности для нравственного положительного выбора. Критерием морального
прогресса может быть именно степень духовной зрелости личности, ее спо-
собность сделать гуманистические, общечеловеческие ценности смыслом
собственной жизнедеятельности. Социальное назначение морали ее
общественно–историческая природа конкретизируется в выполнении ею
249
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
ряда функций. Таким образом, мораль играет чрезвычайно важную роль в
процессе исторического развития общества – служит средством его духо-
вного сплочения и совершенствования посредством выработки ценностей,
позволяющих человеку ориентироваться в жизни и сознательно служить
обществу. Она регулирует общественные отношения, поведение человека
и воспитывает его сознательной и духовно–развитой личностью.
Список использованных источников
1. Анисимов, С.Ф. Мораль и поведение. – М.: Мысль, 1979. – 142 c.
2. Бобнева, М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. – М.: Наука,
1978. – 310 с.
3. Гегель, Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1: Наука логики. М.,
1974.
4. Гиппенрейтер, Ю.Б. Введение в общую психологию. – М.: Норма–Инфра,
2000. – 418 с.
5. Гусейнов, А.А. Этика : учеб. пособие для вузов / А.А. Гусейнов, Р.Г.
Апресян. – М.: Гардарика, 1999. – 472 с.
6. Зеленкова, И.Л. Этика : учеб. пособие для студентов вузов / И.Л. Зеленкова,
Е.В. Бкеляева. – Мн.: Тетра Системс, 2000. – 268 с.
7. Золотухина–Аболина, Е. В. Современная этика : истоки и проблемы: учеб.
для вузов / Е. В. Золотухина–Аболина. – Ростов н/д: Март, 1998. – 448 с.
8. Иванов, Н.Г. Аномальный субъект преступления. М.: Закон и право:
ЮНИТИ, 1998. – 224 с.
9. Кант, И. Сочинения в 6–ти т. – М.: Мысль, 1963–1966. – Т. 2.
10. Немов, Р.С. Психология. Учебник: в 3 кн. Кн.1. – М.: Гуманит. изд. центр
ВЛАДОС, 1997. – 608 с.
11. Прокофьева, Г.П. Этика: курс лекций / Г. П. Прокофьева. – Хабаровск:
Издательство ДВГУПС, 2007. – 110 с.
12. Психология : учеб. / Под редакцией А.А. Крылова. – М.: Изд–во
М.А. Захаров, 2001. – 584 с.
13. Разин, А.В. Основания комплементарной этики // Философия и общество,
2000. – № 4. – 186 с.
14. Разин, А.В. От моральных абсолютов к конкретной действительности. –
М.: МГУ, 1996. – 380 с.
15. Разин, А.В. Этика : учеб. для вузов / А.В. Разин. – М.: Академ проект,
2004. – 622 с.
16. Шрейдер, Ю.А. Этика : учеб. пособие / Ю.А. Шрейдер. – М.: Текст, 1998. –
271 с.
17. Этика: учеб. / Под общей редакцией А.А. Гусейнова и Е.Л. Дубко. – М.:
Гардарика, 1999. – 496 с.
Chikhalova, O.S. The Problem of Forming of Moral Motivation of Behaviour
of a Personality
The article is devoted research of problem of forming of moral reasons of conduct
of personality. An author marks that morality, acquiring more difficult structure and
maintenance, develops with development of society, and also supposing making of
new form of human individuality – to independent personality it is not simple capable
to follow the forced discipline of prohibitions, consuetudes and traditions, and to
follow own reasons of conduct.
Key words: personality, motivation, morality, relationships.
250
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 316.647.8 Лавлінський Р.О.
Феномен стереотипу і формування
масової свідомості
Розглядається феномен стереотипу в контексті масової
свідомості, в період становлення і розвитку. Аналізується
роль і місце стереотипу, яке він займає в масовій свідомості.
Розкривається процес утворення стереотипів в масовій свідо-
мості, який відбувається в період трансформації соціального
життя суспільства, що характеризується зламом старих і фор-
муванням нових феноменів свідомості.
Ключові слова: стереотип, стреотипізація, свідомість, масова
свідомість, масовість.
Вивчення соціальних стереотипів як соціальних явищ відбувається
в процесі формування масової свідомості. Інтерес до стереотипів обу-
мовлюється ситуацією, з якої випливає інверсоване формування образів
сприйняття людиною дійсності, що її оточує. Саме в цей момент станов-
лення і стабілізації суспільних процесів на «розломі» історії формуються
найбільш стійкі стереотипи свідомості, які розповсюджуються на все
суспільство, набуваючи масового характеру.
Стереотип часто розглядають як явище конформізму, що притаман-
не масовій свідомості. Його вивчали наступні дослідники: Х. Арендт,
Г. Маркузе, Ч. Міллю, В. Райх, Д. Рисмен, М. Уайд, З.Фрейд, Е. Фромм
та інші. Розуміння масовой свідомості класифіковано ними як прихід
«масового суспільства» чи «повстання мас».
В українських та російських дослідженнях, питанням розглядання сте-
реотипу присвячені роботи наступних вчених: С.Б. Годзь [1], І.П. Гриценко
[2], Є.А. Іванової [3], Н.Б. Клімової [4], Е.М. Шерман [5], та інших.
Не дивлячись на таку велику кількість робіт, присвячених стереоти-
пам як соціальним феноменам, які функціонують в соціумі, проблеми цих
явищ недостатньо досліджені саме як процес взаємозв’язку та взаємодії
стереотипів і масової свідомості.
Мета статті розглянути стереотип як соціальне явище в період ста-
новлення та функціонування масової свідомості.
При вивченні стереотипів в умовах формування масової свідомості
перед нами стоїть задача розкриття взаємозв’язку свідомості і природи
стереотипів.
В змістовному відношенні масова свідомість представляє сукупність
ідей, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають, в тому чи іншому
вигляді всі боки суспільства. Стереотипи тут займають досить важливе
місце, через те, що являються безпосередніми елементами, які автоматично
251
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
дозволяють засвоювати інформацію безпосередньо про об’єкт, визначаючи
характерні для нього властивості.
Я.В. Любивий визначає масову свідомість, як «багатошарове, складне
й суперечливе утворення, що детермінується безпосередніми умовами
життя індивідів, і яке спирається на їх трудовий та побутовий досвід,
включаючи в себе помірковані й емоціональні елементи» [6,с.11].
Важлива особливість масової свідомості – її самовизначенність, суве-
ренність, чи навпаки, маніпульованість ззовні.
«Суб’єкт – масової свідомості – маси індивідів, що утворюються
на стику інституціаналізованих соціальних груп, але масова свідомість
активно взаємодіє з груповою, класовою свідомістю і глибоко пронизує
його» [6,с.8].
Одною з ознак свідомості є недостатньо сталий, аморфний характер,
коли є відсутньою закінчена система соціальних уявлень, цінностей, а
багато з поглядів, що існують, значно протирічать одне одному. Це про-
тиріччя породжує низку проблем пов’язаних зі сприйняттям дійсності,
де стереотипи є структуруючим елементом, які закріпляють в масовій
свідомості ці уявлення.
Процес становлення стереотипів розпочинається у сфері економіки –
тут відбувається становлення конформістського стереотипу поведінки,
де масовизація викликає до життя спеціальні джерела їх виробництва
і розповсюдження як засобів масової комунікації. Через те, що вони не
мають меж своєї дії, тому впливають і формують масові процеси в різно-
манітних галузях життя суспільства та породжують в глобальних аспектах
нові види масової діяльності.
Стереотипи існували, практично, протягом всього існування сус-
пільства, передаючись із покоління в покоління; вони мали надзвичайно
широкий ареал розповсюдження (існуючи в свідомості майже всіх соці-
альних груп); вони підтримувались не тільки пануючою ідеологією, але й
інститутами держави. Злам такого роду стереотипів в масовій свідомості
здійснюється непросто. Особливо це складно здійснити в умовах кризи,
коли людина змушена йти на зміни старого способу життя і виопрацю-
вання нових стереотипів. При цьому підпадають під глибокий перегляд
ціннісні системи, змінюються парадигми групових зв’язків, що існують
в соціумі.
Зазначимо три проблеми соціального зламу стереотипів: специфіка
зламу соціальних стереотипів (що представляє собою конкретну форму
«зламу соціального консенсусу»); зміна шкали цінностей безпосередньо
вписується в характеристику соціальних факторів процесу соціального
пізнання; криза ідентичності. Всі ці зміни зафіксовані в свідомості всього
суспільства і є представленими в досвіді.
Образ суспільства, його роль та функції, в період становлення
громадянського суспільства, а також перехід від колективного до індивіду-
ального сприйняття людини; в процесі зміни економічних форм розвитку,
які формуються на тлі старих та нових стереотипів, неминуче набувають
надто суперечливого вигляду. Крайнє вираження цього протиріччя –
усвідомлення людиною одночасного існування двох типів якісних змін,
що відбулися в суспільстві. В результаті, суспільство постає як цілком
«інше» порівняно з тим, яке було «зафіксовано» в попередньому наборі
стереотипів [7].
252
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Сама природа феномену стереотипу за своєю соціальною наповненості
і структурі, нагадує побудову й основні елементи масової свідомості. В
сучасній науці розповсюджена точка зору, відповідно до якої, масова свідо-
мість включає два рівні: основний (первинний), емоціонально–дієвий, та
вторинний – раціональний. В основі масової свідомості, зазвичай, полягає
яскраве емоційне переживання певної соціальної проблеми, що викликає
загальну стурбованість, вважає Д.В. Ольшанський [8,с.20–21].
Звичайно, подібна диференціація достатньо умовна, тим не менш, саме
ці рівні розглядання вказують реальну тематичну насиченість стереотипів
як елементів сприйняття світу людиною, що трансформуються будь–яким
наступним імовірним актом свідомості. Таким чином, – масовізація є про-
цес перебудови свідомості, типу мислення, стереотипів поведінки, його
духовно–ціннісна «мімікрія» в натовпі.
Це процес якісної трансформації всіх основних параметрів, які визна-
чають особистість людини, саме в цьому процесі індивід набуває основних
характеристик та якостей притаманних масі, натовпу. Зміст актуального
соціального й особистісно–духовного досвіду, що переживається люди-
ною, входить в свідомість, стає фактором, здатним визначати, мотивувати
і навіть, програмувати майбутню якість людини і спосіб її поведінки.
Сама масова свідомість трансформується в процесі історичних
змін в соціумі, де і відбувається «ускладнення меж проміж сферами
буття і свідомості; посилення активного боку свідомості, якісна зміна
ролі свідомості – механізмі функціонування соціального організму в
цілому, посилення впливу свідомості на матеріальні сторони життя
суспільства» [9,с.95].
При цьому певні акти масової свідомості стереотипізуються в індивіду-
альній поведінці у вигляді сталих, і достатньо впорядкованих залежностей,
деякі постійні «ознаки» комплексної системи, що визначають масову
поведінку в цілому [9,с.93].
Стереотипи формуються в масовій свідомості під впливом двох
факторів: неусвідомленого колективного переопрацювання інформації
соціокультурним середовищем і цілеспрямованого інформаційного впли-
ву ззовні. Основна мета мас–медіа впливу на масову свідомість – зміна
ідейних, суспільно–політичних стереотипів людей. Трансформація цієї
системи може відбуватися саме, шляхом реформування нових стереотипів
або через посилення, а іноді послаблення, вже існуючих.
Зміна стереотипів, як і проблема стереотипізації масової свідомості,
завжди пов’язана зі зміною колективних переконань, які, в свою чергу, є
результатом колективних дій, що визначають якісні зміни життя всього
соціуму.
Стереотип зберігається в суспільній свідомості. Десятиріччя кри-
зового розвитку посткомуністичних суспільств, призвело не тільки до
характерної видозміни в структурі суспільства на всіх його структурних
«поверхах», але й до незворотної еволюції внутрішніх феноменологічних
конструкцій масової свідомості [10,с.120].
Стереотип пов'язаний з особистісним сенсом (відношення мотиву дії
і поведінки до його мети) і особистим зростом. Оволодіння культурою,
передбачає знання певної сукупності уявлень про світ, і, як наслідок,
засвоєння певної системи орієнтирів і вмінь, які для будь–якого члену
суспільства чи соціальної групи, в умовах сьогодення, є необхідними.
253
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Зміни характеру національних відношень призводить до зміни параметрів
стереотипів впритул до повної їх руйнації, або заміни іншими.
Вироблені протягом десятиріч, якщо не сторіч, «лінійні» характеристи-
ки суспільного розвитку (покращення існуючого кращого та погіршення
існуючого гіршого) не цілком можливі у застосування, якщо й можливе
їх застосування взагалі, до аналізу сучасної української ситуації. Звичні
ідеологічні градації та еталони, стереотипи більше не діють в нашому сус-
пільстві. Але, в той же час, в процесі соціалізації, цілі групи «вбирають»
і самостійно виробляють нові комплекси стереотипів, від побутового
сприйняття до суспільно–політичного, і таким чином, за допомогою сте-
реотипізації, фіксується в певні стереотипи в масовій свідомості.
Г.І. Вайнштейн стверджує, що «в структурі масової свідомості присутні
певні «екс групові» компоненти, наявність яких обумовлена низкою про-
блем суспільного життя» [11,с.16–17]. Це компоненти двох пізнавальних
процесів: що засвоюються «ззовні» і виробляються «з середини» в процесі
соціалізації, в якому закладено механізм засвоєння стереотипів індивідом
та привнесення їх в масову свідомість.
В процесі пізнання проявляється характер стереотипів, який є обу-
мовлений їх взаємодією, де аспекти об’єктивної реальності є об’єктом
пізнавальної діяльності. В самому пізнавальному процесі відбувається
осмислення явищ, які проявляються в суспільному житті, входять в сферу
безпосереднього, емпіричного сприйняття людини або його соціальної
групи.
Відповідно цього процесу, в свідомості, як індивідуальній так і масовій,
відбувається осмислення людиною тих соціальних змін, які є об’єктом
емпірично–чуттєвого сприйняття мас. Цей визначальним в процесі фор-
мування стереотипів. В процесі ж соціальної практики в свідомості мас
їх особистий життєвий досвід корегує вплив на масову свідомість, тобто
такий вплив, що привноситься «ззовні». Проявляється залежність масової
свідомості від інструментарію пізнавальної діяльності, який людина вико-
ристовує, так як саме він визначає, багато в чому, її когнітивні здібності
і рівень інтелектуального сприйняття [11,с.34]. Саме від співвіднесення
різноманітних елементів, що створюють досвід мас, від ступеню реального
історичного досвіду залежать пізнавальні процеси, які йдуть «ззовні» та
«зсередини», стереотипні форми мислення, готові впливати на масову
свідомість.
Цей вплив спрямовано на великі угруповання суспільства, а через
те що групи складаються з конкретних індивідів, вони є носіями масової
свідомості. Масова свідомість складається з індивідуальних свідомостей
в процесі спілкування людей й обміну ними соціальною інформацією, де
і відбувається обмін стереотипами. Тоді в процесі обміну внутршньогру-
пові стереотипи стають надгруповими, при цьому набуваючи масового
характеру.
Не весь зміст свідомості стереотипів, що впливають на масу людей
і структурують їх, входить в усвідомлення цієї маси, а тільки загальне,
типове для даної сукупності індивідів. З їх допомогою інтереси й потреби
широких верств населення оформлюються у вигляді серій стандартних
образів й установок, які в процесі засвоєння моделей поведінки формують
стереотипи. І ці підсистеми визначають стабільність суспільного настрою,
зберігаючи позитивне емоційне сприйняття дійсності.
254
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Крайній ступінь переживання проблеми, яка постає перед людиною,
внаслідок соціальних, культурних змін, виступає як системостворюючий
фактор масової свідомості. Таке переживання, проявляючись в сильних
емоціях та почуттях, затуляє собою всі інші звичні правила життя –
групові цінності, норми й зразки поведінки. Воно породжує потребу в
нагальних діях – тому й визначається як емоційно–чуттєва основа (іно-
ді – як «ядро») масової свідомості.
Особливість «масової» людини полягає в ригідності, жорстокості й
інертності її психіки. Масу складно сформувати, але ще складніше її роз-
формувати. Маси в своїй свідомості, як відмічає Х. Арендт, «відображають,
так чи інакше, викривлюють норми й установки відносно суспільних справ
і подій всіх класів. Норми поведінки людини з середини мас обумовлені
проникненнями впливами й переконаннями, які мовчазно й невиразно
розділяються всіма класами суспільства, рівною мірою» [12,с.363].
В той же час, стереотипи масової свідомості володіють внутрішньо
мобільною структурою, яка спроможна миттєво реагувати на ті чи інші
зміни в навколишньому середовищі. Стереотипізація масової свідомості
здійснюється лише в межах «інтерпретативного тла», тобто на такому тлі,
в межах якого і відбувається осмислення та визначення явища свідоміс-
тю та його подальше сприйняття, яке володіє складними і самостійними
механізмами саморегулювання й самоуправління нервової діяльності і
всім організмом в цілому.
Ступінь сталості стереотипу залежить не тільки від зовнішніх умов,
але й від конкретних носіїв – суспільства, колективу, особистості – з їх
звичайними уявленнями, емпіричними настроями, що переломлюються
через систему експлікацій, а іноді побудованих у вигляді цілісної наукової
або політичної картини світу. В ній, світ поглядів має свої особливості і
сопори вираження, свідому (або несвідому) налаштованість, віру (раціо-
нальну або ірраціональну) в ті чи інші суспільні орієнтації на політичні
дії, наприклад, на розвиток масової культури, на підтримку політичної
програми, що висувається тим, чи іншим політичним лідером та ін.
Враховуючи суттєвий розкол, протиріччя, конфлікт в середині самої
культури, який є характерним для свідомості українського населення,
варто звернути увагу на роздвоєння в існуванні та продиціюванні стерео-
типів в суспільстві, що викликане біфуркацією. Стереотипи виникають
в ньому досить швидко та не очікувано, як результат цієї біфуркації, яка
охоплює ключові компоненти культури – цінності, вірування, норми в
масовій свідомості суспільства. Соціальна зміна, пов’язана з цими подіями,
має чотири характеристики. По–перше, їй притаманна часова характерис-
тика у вигляді неочікуваності і швидкості. По–друге, має певний зміст і
розмах – радикальні, глибокі і всебічні, які торкаються основ. По–третє,
витоки соціальних трансформацій сприймаються як екзогенне, що при-
йшло ззовні, яке від нас історично не залежить, але, якщо якийсь вплив
і мало, то це відбувалося не усвідомлено. В четвертих, сприймається в
певному мислітельному контексті.
Вплив біфуркації на створення маси, а, відповідно, і розвиток сте-
реотипів, як емоційна реакція індивіду, залежить від відносного рівню
розколу, який існував у суспільстві у відношенні з попереднім порядком
або з очікуваннями його збереження. Тут можливі дві регулярності, які
і формують негативну чи позитивну природу стереотипу в свідомості.
Перше – чим є більшим розрив між звичним організованим середовищем
255
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
і умовами, що викликані подіями, тим більш сильним є вплив цієї зміни.
Друге – чим більше біфуркація торкається сфери базових цінностей і
правил, тим сильніше вона відчувається.
Така біфуркація є найбільш важливою, через те, що вона володіє дуже
сильною інерцією, продовжує своє існування, протягом довгого часу,
іноді поколіннями зберігаючись в колективній пам`яті або в колективній
підсвідомості. Вона представляє собою основний каркас самовизначення
колективної ідентичності, установлення меж категорії «ми», протилежної
категорії «вони», або такої категорії, що представляє собою протистояння
їй; розкол культурного порядку буде досить часто порушувати колективну
ідентичність [4].
Люди використовують набір стереотипів для інтерпретації цих подій,
ситуацій. Сам процес стереотипізує свідомість, де видозмінені стани в
суспільстві – невідповідність, порушення, протиріччя – діють на сферу
культури. Виникає напруженість між попередніми соціальними стерео-
типами та культурою, що виникає і є адекватною новим умовам соціуму.
Через культурну інерцію, насліддя попередньої, вже застарілої культури,
переживає систему, в якій воно функціонувало адекватно, і деякий час буде
існувати з новою культурою, стаючи непридатною для нової системи
Ці зміни формують емоційно забарвлені стереотипи, відносно тих
подій, які найбільш сильно впливають на масову свідомість і «цементують-
ся» в свідомості цілого покоління. Вони знаходяться в фокусі свідомості
і не просто відображаються в ньому, але переломлюються в масовій сві-
домості через індивідуальне, впливають н групову і суспільну свідомість,
потім можуть повернутися в масові свідомість у вигляді готових штампів,
кліше і стереотипів, в ході цього кругообігу інформації і відбувається
становлення стереотипів як феноменів свідомості.
В наш час в масовій свідомості українців існує два полярних стерео-
типи, які пронизують всі його рівні свідомості как індивідуальної, так і
масової.
Перший стереотип спирається на «магнетичну свідомість». Системо-
створюючий фактор, який впливає на представлення, при цьому формує
такий стереотип, згідно якого, можна досягти всього і відразу. Відбувається
міфологізація соціальної реальності.
В глибині людської свідомості стереотипи складають єдиний, нероз-
ривний комплекс. Їх най важлива характеристика – комплекс жертви
(за останні роки значно посилилася), тобто агресія, спрямована на самих
себе.
В той же самий час в масовій свідомості продовжують зберігатися старі
стереотипи, сталі орієнтації та переваги, система цінностей, що склалася
раніше. Тому не є дивним, що і в масовій свідомості під впливом зовнішніх
і внутрішніх факторів відбуваються кардинальні зміни, результатом яких
і стала парадоксальність мислення, пізнання і оцінки явищ і процесів, що
оточують людину.
Другий полярний тип масової свідомості – реалістична свідомість,
і відповідно, її стереотипи. Для неї характерна опозиція «магічності»,
реалістичність сприйняття дійсності. Люди розуміють, що для того, щоб
досягти чогось, необхідно вжити реальних, конкретних, практичних дій,
на які необхідно витратити певну кількість часу. Носії цього типу масової
свідомості покладають відповідальність за все, що відбувається з людиною
або на соціум, або на самого індивіда.
256
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
В цілому, незалежно від типу свідомості, існують протиріччя між
стереотипами на когнітивному та афективному рівнях, на рівні свідомос-
ті та несвідомого, що ще раз підтверджує існування в сучасній масовій
свідомості взаємовиключних, протилежних одне до одному соціальних
стереотипів.
Порушується ретрансляція стереотипів, так як відбувається їх част-
кове або повне «розмивання», зі зміною сприйняття культури починають
формуватися особистісні або групові стереотипи, відносно тих чи інших
життєвих ситуацій. В суспільній свідомості, процес передачі змістового
світу і стеріотипізованих уявлень із покоління в покоління представляє
собою культурну трансмісію. Фрагментація суспільства тягне за собою
руйнацію єдиної структури цінностей. Це, почасти, відбувається тому,
що окрім свідомості на людську поведінку впливають неусвідомлені
інстинкти та почуття, схильності та емоції, які відображають зв'язок
даного покоління людей з попередніми, історично–соціальну взаємодію
в межах і під впливом парадигм національного характеру і ментальності
народу. Останні, несуть за собою сильні стереотипи, уявлення про цін-
ності, смисли та ін., які можуть перейматися в свідомості людини через
психологічну структуру його внутрішнього світу, синтезуючись з осо-
бистим досвідом.
Таким чином, утворення стереотипів в масовій свідомості, що
відбувається в період трансформації соціального життя суспільства, харак-
теризується зламом старих і формуванням нових феноменів свідомості.
Стереотипи формуються в масовій свідомості під впливом двох факторів:
неусвідомленого колективного переопрацювання інформації соціокуль-
турним середовищем і за допомогою цілеспрямованого інформаційного
впливу ззовні. Соціальні зміни впливають на свідомість і створюють нові
емоційно забарвлені стереотипи, відносно до тих подій, які найбільш
сильно впливають суспільство взагалі. Ці процеси утворюють в масовій
свідомості подвійність сприйняття тих соціальних змін та подій, які від-
буваються протягом перехідного періоду соціального розвитку соціуму.
Матеріал статті має нову для української філософії розробку проблем
відношення стереотипів і масової свідомості, спрямовану на структуру-
вання самого феномену і механізму його формування в умовах сучасних
соціокультурних процесів.
Необхідно відмітити, що проблема взаємодії стереотипів і масової
свідомості є досить широкою. Для більш глибокого розкриття тенден-
цій розвитку даного типу взаємовідносин було б доречним проведення
детального дослідження, ідеї якого запропоновані у вигляді статей чи
монографічної роботи, присвяченої даній темі.
Список використаних джерел
1. Годзь Н. Б. Культурные стереотипы в украинской народной сказке: Дис...
канд. филос. наук: 09.00.04 / Харьковский национальный ун–т им. В.Н.Каразина /
Н.Б. Годзь – Х., 2003. – 199с.
2. Гриценко И. П. Этнокультурный стереотип как феномен культуры:
Дис... канд. филос. наук: 09.00.04 / Таврический национальный ун–т им.
В.И.Вернадского / И.П. Гриценко – Симферополь, 2004. – 215с.
3. Иванова Е. А. Стереотип как феномен культуры : Дис... канд. филос. наук
: 09.00.11 / Е.А. Иванова – Москва, 2000.– 172 с.
257
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
4. Шерман О. М. Політичний стереотип: місце у політичному процесі та
технології формуання засобами масової інформації: монографія / О. М Шерман. –
Львівський держ. ун–т внутрішніх справ. – Л.: Сполом. – 2008. – 228c.
5. Климова С.Г.Стереотипы повседневности в определении «своих» и
«чужих» / С.Г. Климова // Социологические исследования. – 2000. – № 12. – С.
13–22.
6. Любивый Я.В. Современное массовое сознание: динамика и тенденции
развития / Я.В. Любивый. – Киев «Наукова думка», 1993.– 140с.
7. Homo institutius – Человек институциональный :[монография] / под ред.
д–ра. эконом. наук О.В. Иншакова. – Волгоград: Из–во ВолГУ, 2005.– 854с.
8. Ольшанский Д.В. Психология масс / Д.В. Ольшанский. – Питер. –
2001. – 368с.
9. Грушин Б. А. Логические принципы исследования массового сознания /
Б.А. Грушин // Вопросы философии. – 1970.– №8.– С. 91–99
10. Оболонский А.В. Консервативный синдром в советском массовом
сознании / А.В. Оболонский // Общественные науки и современность. – 1991. –
№ 3. – С. 119–131.
11. Вайнштейн Г.И. Массовое сознание и социальный протест в условиях
современного капитализма / Г. И. Вайнштейн. – М. : Наука. – 1990. – 169 с.
12. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Пер. з англ. – К. : Дух і літера. –
2002. – 539с.
Лавлинский Р.А. Феномен стереотипа и формирование массового
сознания
Рассматривается феномен стереотипа в контексте массового сознания,
в период становления и развития. Анализируется роль и место стереотипа,
которое он занимает в массовом сознании. Раскрывается процесс образования
стереотипов в массовом сознании происходящее в период трансформации
социальной жизни общества, которое характеризуется сломом старых и
формированием новых феноменов сознания.
Ключевые слова: стереотип, стереотипизация, сознание, массовое созна-
ние, массовость.
Lavlinskyy, R.A. The phenomena of stereotype and forming of mass
consciousness
In this article the stereotype phenomenon in a context of mass consciousness, in
formation and development is considered. The role and place of stereotypes with which
it occupies in mass consciousness is analyzed. Process of formation of stereotypes in
mass consciousness as a process in transformation of social life of society which is
characterized by demolition of old and formation of new phenomena of consciousness
reveals.
Key words: stereotype, stereotypification, consciousness, mass consciousness,
mass character.
258
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 130.32 Павлова Т.С.
Погляди Г.В.Ф. Гегеля
на право і філософсько-правові
питання сучасності
Проводиться аналіз поглядів Г.В.Ф. Гегеля на право, пода-
ються основні питання, які постають сьогодні як такі, на які
необхідно відповісти філософії за допомогою історико –
філософського аналізу.
Ключові слова: абсолют, право, логіка, дійсність, правові
питання.
Філософські і юридичні науки сподіваються віднайти відповіді на
актуальні і складні питання, які постають сьогодні у правовій сфері.
Філософсько – правова концепція Г.В.Ф. Гегеля на право дозволяє не
тільки поставити такі питання, а й відповісти на них, звісно у межах даної
концепції. Вона є комплексною і відповідно охоплює багато правових
питань, як теоретичного так і практичного характеру.
Проблемами права у гегелівській концепції займалися такі мислителі
як Ф. Коплстон, І. Ільїн, Т. Ойзерман, Ж. Іпполіт, Ж. Валь, В. Пушкін,
В. Нерсесянц, А Кричевський та інші. У своїх роботах вони аналізували
гегелівські філософсько – правові погляди, але не намагалися поставити
сучасні правові проблеми, на які повинна відповісти філософія і вирішити
їх з точки зору гегелівської концепції. Ціллю даної статті є розглянути
особливості філософсько – правового підходу Г.В.Ф. Гегеля у контексті
сучасних правових питань.
Розгляд правової проблематики проводиться Г.В.Ф. Гегелем вихо-
дячи з його принципових основ – раціоналізму, об’єктивного ідеалізму,
діалектики.
Щодо структури філософії Г.В.Ф. Гегеля, влучно зазначає Ф. Коплстон,
що життя Абсолюту містить у собі три головні фази: логічної ідеї, природи,
а також духу. І система філософії розпадається на три головні частини:
логіку, що є для Гегеля метафізикою, у тому сенсі, що вона вивчає при-
роду Абсолюта «у собі», філософію природи і філософію духу. Логіка
вивчає Абсолют «у собі», філософія природи вивчає Абсолют «для себе», а
філософія духу вивчає Абсолют «в собі і для себе». Разом вони складають
повну конструцію життя Абсолюту [1,с.205].
.А. Кричевський розглядає загальну структуру абсолютного духу у
Г.В.Ф. Гегеля як систему кіл: а) дух є ідея, яка через природу з’єднується
із собою в середині духу і тим самим являє собою наявне буття абсо-
лютного духу; в) ідея є природа, яка через дух за допомогою духовного
просвітлення і перетворення – з’єднується з собою у ідеї і тим самим також
259
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
являє собою наявне буття абсолютного духу; с) природа є дух, який через
ідею з’єднується з собою у природі і тим самим знову – таки являє собою
наявне буття абсолютного духу [2,с.130].
Гегель трактує право і моральність, виходячи з особливого пред-
метного досвіду, але зосереджується при цьому не на даних звичного
юристу і загальнодоступного, повсякденного правового досвіду, а на
«духовній» сутності і на «духовному» значенні правових і моральних
станів [3,с.297]. Це є особливістю гегелівської філософії. Юристу, який
звик до чіткого розділення теорії і практики права, права і моралі спочат-
ку дивним видається такій спосіб викладення філософсько – правових
поглядів, оскільки емпірична реальність, яка аналізується мислителем не
є у чистому вигляді емпіричною, вона є розумною емпіричною реальністю.
Розумність міститься у кожному прояві світу і у правовій реальності теж.
Ступінь відповідності реальності розуму є різним, але вона обов’язково
у ній міститься. Крім того, вражає широта поглядів філософа, його філо-
софсько – правовий аналіз є комплексним, теоретико – практичним,
до розгляду правових проблем він підходить нестандартно. Вписує їх у
загал своїх філософських поглядів і таким чином показує всю глибину і
складність права, його значущість і своєрідність, системність вирішення
правових проблем. Духовне і практичне, зміст і форма розглядаються ним
не як такі, що протиставлені одне одному, а у гармонійному поєднанні.
Об’єктивний дух, у межах якого і розглядається Г.В.Ф. Гегелем право-
ва проблематика, є цариною свободи, яка реалізується у світі. Розвиток,
розгортання права фактично є розвитком і розгортанням свободи, що
містить у своєму визначенні розумність і є дещо відмінне від свавілля,
оскільки свавілля враховує лише особливу, суб’єктивну волю, яка може
бути як доброю, так і злою, як правомірною, так і неправомірною, у той
час, як свобода є реалізація узгодженої суб’єктивної і загальної волі, що є
універсальною, правовою по суті. Право виступає як розумне утворення і
для людини є природним прагнути всього розумного, оскільки вона сама
є розум. Розум є «розлитим» у світі і людський розум у процесі пізнання
світу, віднаходить його і ототожнює себе з ним.
Питанням розуму і розумності Г.В.Ф. Гегель присвячує багато уваги у
своїй філософії. Розум виступає у нього не лише як могутній, а і як хитрий,
при чому хитрість розуміється як його мудрість, могутність. На думку
Т.І. Ойзермана, у філософії Гегеля людський розум при всій його природ-
ній та історичній обмеженості є тотожним божественному розуму. Більш
того, він створював культ хитрості розуму, як необхідний, на його думку,
вираз його могутності [4,с.68–69]. Розум є властивим не тільки людині,
він властивий і Богу, і всій субстанціальній сутності сущого. У процесі
пізнання, мислитель відводить керівну роль розуму, а не, наприклад,
інтуїції або чуттєвості. Розумність є аналогом божественного, істинного.
Людина здійснює своє буття, реалізує свою свободу в емпіричному світі,
якій теж містить розум, тому положення філософії Г.В.Ф. Гегеля мають
не тільки теоретичне, наукове значення, а й мають застосовуватися до
емпіричних, практичних відносин у світі.
Про чуттєвий і духовний досвід у гегелівській філософії дуже влуч-
но зазначає І. Ільїн. Філософ повинен впевнено споглядати «незриме»,
скрите за видимістю того стану речей, який настирливо і уперто твердить
про свою самобутність: філософ повинен тут вірити духовному досвіду
всупереч досвіду чуттєвому і добиватися того, щоб його «духовні і тілесні
260
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
очі співпали одне з іншим». У цій довірі до показань предметної інтрос-
пекції – ключ до розуміння всієї філософії Гегеля і особливо його етики
[3,с.353–354]. Чуттєвість є невід’ємною частиною людського світосприй-
няття. Людина має п’ять органів чуття і вони опосередковують її пізнання.
Г.В.Ф. цього не заперечує і не заперечує важливості і невідворотність
чуттєвого сприйняття світу людиною. Він лише зазначає, що філософ,
тобто людина, яка філософську науку з її раціоналістичним методом
ставить понад усе, повинна не довіряти безумовно органам почуття і
чуттєво сприйманому світові, він повинен опосередкувати чуттєвість
розумом. Розум людини повинен як би ідентифікувати себе з розумом
світу, побачити своїм внутрішнім оком духовну, розумну сутність світу.
За часто недосконалим емпіричним буттям необхідно побачити його
хоча і не досконалу, але розумність, оскільки розум міститься у всьому.
Але спиратися при цьому необхідно не на чуттєвість, а на духовність,
бачити у емпіричному бутті поступ духу. Емпіричний досвід у філософії
Г.В.Ф. Гегеля, таким чином, не є виключно емпіричним, він містить у собі
розумність, яку слід у ньому віднайти, побачити, усвідомити.
Незважаючи на високий раціоналізм гегелівських поглядів, високу
оцінку мислителем розуму та його можливостей, логіки як науки про піз-
нання світу, не всі поняття, на думку філософа є виключно логічними, вони
містять у собі дещо таке, що виходить за межі людської логіки. Ж. Валь
зазначає, Бог, абсолют, розум, істина, життя, любов – всі ці поняття
«скривають дещо таке, що з самого початку не є чисто логічним». Можна
віднести їх саме до таких понять, власність на які не є правом людини,
та й претензії на володіння ними не приносять їй ніякої користі [5,с.330].
Зазначені категорії не є суто логічними у тому сенсі, що вони містять у
собі не тільки «людське раціональне», а й дещо раціональне, але «понад
людське». Ці поняття не можуть бути повністю розкриті за допомогою
тільки логіки, як можуть бути розкриті інші, їх розуміння вимагає вищого
споглядання, високого розвитку людської свідомості і духу.
Поняття у Г.В.Ф. Гегеля виступає як дещо таке, що складається з трьох
складових, про які влучно говорить І. Ільїн. Він зазначає, що загальне є
«вільна рівність з самим собою у своїй визначеності»: особливе є «визна-
ченість, у якій загальне залишається незатьмареним, рівним самому собі»,
одиничне є «рефлексія визначеностей загального і особливого у собі,
негативна єдність з собою, визначене саме по собі і для себе і у той же час
тотожне з собою або загальне». Всі ці три ступені разом створюють єдине
ціле, тобто поняття [6,с.108]. Поняття являє собою складну структуру,
яку складають три зазначені елементи: загальне, особливе, одиничне.
Відносини між цими елементами є суперечливими, але це є нормальним
станом цих відносин. Внутрішня суперечливість складових поняття не
говорить у гегелівській філософії про якісь проблеми, а свідчить, про
необхідний і нормальний стан його розвитку і становлення. І. Ільїн зазна-
чає, що логічне «протиріччя» не є обезцінюючий порок, а досягнення, що
підвищує істинність поняття. Правда, це досягнення ще не є кінцевим,
вищим, завершеним: вище досягнення є в усуненні подоланні протиріччя;
воно має не подвоєну природу, а з’єднану і примирену. Але це з’єднання і
примирення є можливим лише у результаті «протиріччя» як його висновок
і підсумок. Логічне, внутрішнє «протиріччя» є необхідний і дорогоцінний
стан поняття: без нього немислимий увесь процес діалектичного розвитку
[3,с.121]. Поняття, таким чином, можна розглядати як процес і як резуль-
261
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
тат. Як процес, поняття є протиріччям, як результат – єдністю. Як процес,
наприклад, поняття права, є розвиток об’єктивного духу від абстрактного
права до моралі через моральність. Це є рух одиничного, особливого до
загального. Цей шлях є суперечливим, складним, але він приводить до
єдності поняття права як результату – гармонійно поєднаного у понятті
одиничного, особливого і загального.
Особливістю гегелівської філософії є те, що його спекулятивне
поняття є ніщо інше як буття. Мова йде про поєднання Г.В.Ф. Гегелем
його онтології і метафізики, теорії і практики, «по сей бічного» і «по той
бічного», таке поєднання відбувається на підставі розумності як поняття
так і буття. Розумність є тією загальною характеристикою, що властива
як поняттю, так і буттю, на підставі розумності вони поєднуються. І. Ільїн
зазначає, що поняття не тільки саме є «дещо суще», але стоїть у простій і
безпосередній єдності з буттям як таким. Поняття, або, що те ж саме «логіч-
но – реальне», є саме істинне буття, воно є «об’єктивна думка», «суща у
собі» і «по собі». Воно безумовне і «самостійне», і той, хто його пізнав,
«досяг потойбічного». У цьому своєму значенні поняття не є множинним,
а є єдиним. Різні поняття суть «лише одне і те ж поняття», «що підтри-
мує себе у всіх переходах» і розгортає себе у цілу систему визначених і
зрощених в єдине ідей [3,с.161–162]. Поняття постає як єдиний цілісний
світ, який проявляє себе як множина різних понять, але від цього його
цілісна сутність не змінюється. Сам світ виступає як поняття, поняття
як процес і як результат.
Таке відношення поняття до буття обумовлене самою гегелівською
діалектикою. Діалектика систем повинна в той чи іншій мірі відтворювати
діалектику буття, якщо ця діалектика не виявляється всього лише пустим
базіканням [6,с.29].
В. Пушкін зазначає, що поняття Гегеля відрізняється від формально-
го поняття саме тим, що воно у корені своєму значно делогізоване, воно
обтяжене рисами, що властиві не – логічним по суті сферам: живій при-
роді, живій душі, здійсненій красоті, реальній моральності. Спекулятивне
поняття оживлене, одушевлене, одухотворене; воно є реальність, реальний
фактор, творча сила; воно живе по законам своєї внутрішньої доцільності,
воно є організм [7,с.242]. Гегелівське поняття не тільки логічне, а й «живе»,
тобто поєднує у собі логіку і буття. Воно живе своїм життям, розвивається,
переходить зі стану поняття як процесу до стану поняття як результату.
Що б не пізнала філософська думка, вона у всьому побачить поняття як
безумовну і єдину стихію змісту. Поняття є те, до чого прагне, йде розум.
Поняття є «головне» і «суттєве». Воно є сутність сущого, «істинна при-
рода речей». Воно є «Логос», «розум того, що є», «істина того, що носить
ім’я речей». Поняття «містить цінність предмету», його внутрішнє; воно
складає «власну самість предмету». І тому можна сказати, що «думка є
принцип і сутність світу». Поняття є саме свій власний предмет: воно
не просто мислиться саме; «абсолютне поняття робить само себе своїм
предметом». Сутність абсолютного поняття у тому, що «знання і предмет
знання суть одне і те ж», так що поняття є «самомислення» і «самоспо-
глядання», і «суб’єкт» співпадає з «об’єктом». Поняття є субстанція.
Субстанціальність поняття виражається у тому, що окрім нього – нічого
немає [3,с.161–163]. Всякі філософські пошуки повинні намагатися від-
найти поняття, оскільки поняття ототожнюється у філософії Г.В.Ф. Гегеля
262
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
з істиною, субстанцією. Коли предмет відповідає своєму поняттю, він стає
тотожним із субстанцією.
Сучасні філософські і юридичні дослідження права показують, що
досі не існує універсального визначення, поняття права, що утруднює
вирішення багатьох теоретичних і практичних правових проблем. Право
було і залишається важливим об’єктом філософського аналізу. Сучасність
демонструє все нові проблеми, що виникають у зв’язку із правом. Але
фундаментальна проблема, що пов’язана з його поняттям залишається
не вирішеною.
Сучасні питання, що постають відносно права, якщо їх проаналізувати,
можна поділити на чотири групи. До першої відносяться ті, що стосу-
ються онтологічної природи права, до них можна віднести такі: що таке
право? У чому сутність права? Яким є поняття права? До другої групи
відносяться ті, що стосуються гносеологічної природи права: пізнаване чи
не пізнаване право? Якими методами право може бути пізнане? Як опо-
середковує правосвідомість процес пізнання права і його реалізацію? До
третьої групи можна віднести ті, що стосуються співвідношення людини
і природи права: як відносяться один до одного свобода волі людини і
право? Чому, на підставі чого, людина повинна підкорятися праву? Яка
природа і у чому значення правового покарання? І, нарешті, до четвер-
тої групи ті, що стосуються взаємодії суспільства і права: яким чином
право може бути фактично реалізоване? Які існують форми реалізації
права? Яким є значення і роль права у суспільстві? Вирішити ці питання
необхідно сучасній філософії. У своїх філософсько – правових поглядах
Г.В.Ф. Гегель розкриває зазначену проблематику, надає універсальну
методологію дослідження, яка може бути застосована до вирішення пра-
вових проблем як сучасних так і минулого. Свої погляди Г.В.Ф. Гегель
розкриває у відповідності до цих важливих правових питань.
Право розглядається Г.В.Ф. Гегелем у контексті всієї його філософїї.
У його загальній системі мислення, абсолютна ідея, яка знаходиться у
процесі безперервного розвитку, розгортання, являє собою і розум, і дух.
Сутність абсолютної ідеї є в тому, щоб проявити себе в окремих обмежених
формах, а потім повернутися до себе і отримати нове знання. Цей розви-
ток, якій проходить дух, має три стадії, які називаються тезис, антитезис,
синтез та три ступеня діалектичного розвитку: суб’єктивний, об’єктивний
і абсолютний дух. Суб’єктивний дух містить у собі антропологію, фено-
менологію, психологію. Об’єктивний дух – абстрактне право, мораль і
моральність. Абсолютний дух – мистецтво, релігію, філософію.
Правова проблематика розглядається Г.В.Ф. Гегелем у контексті
процесу розвитку об’єктивного духу. Людина у процесі свого розви-
тку необхідно вступає у людське суспільство, що і являє собою сферу
об’єктивного духу. При розгляді об’єктивного духу Г.В.Ф. Гегель піднімає
питання, які виникають у системі відносин «людина – суспільство». Ці
відносини є необхідною складовою життя, самоусвідомлення і само-
реалізації особи. Право постає як посередник у цій системі. З одного
боку воно захищає найважливіші людські цінності, а з іншого боку, саме
по собі є цінністю, що потребує захисту. Право фактично виступає як
ланка, що пов’язує людину зі світом, у тому аспекті відносин «людина –
суспільство», яке потребує нормативності, чіткого врегулювання. Право
постулює і забезпечує основи людського буття, такі як життя, свобода,
справедливість, власність. Саме тому значення і роль права у системі від-
263
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
носин «людина – суспільство» важко переоцінити. Комплексний розгляд
Г.В.Ф. Гегелем права у рамках філософії, і з застосуванням філософської
методології пов’язане з цим важливим, онтологічним статусом права.
Тільки філософії під силу надати поняття права. Право має таку специфіч-
ну характеристику як універсальність, тому увесь розвиток об’єктивного
духу фактично є розвитком цього універсального начала. Потяг до загаль-
ності – є потягом до універсальності, до поняття права.
Право виступає об’єктом філософського дослідження. Вчення про
право, визначення його поняття у Г.В.Ф. Гегеля виступає як філософський
пошук істини про право. Мислитель наголошує на такому завданні філо-
софії щодо права, оскільки намагається відділити істинне знання права
від простої думки про нього, яка обумовлена лише уявленням, або його
відчуттям. Завдання філософії – пошук істини, у відношенні до права
уточнюється як пошук істини права, його поняття. Можна сказати, що
Г.В.Ф. Гегеля цікавить не суб’єктивне право – те, яким його хтось бачить,
а об’єктивне право – те, яким воно є на справді, його поняття.
Список використаних джерел
1. Коплстон Ф. От Фихте до Ницше . – М.: Республика, 2004. – 542 с.
2. Кричевский А.В. Образ абсолюта в философии Гегеля и позднего
Шеллинга. – М.: ИФ РАН, 2009.– 199 с.
3. Ильин И. Философия Гегеля как учение о конкретности Бога и человека:
в 2 т. / И. А. Ильин. – СПб..: Наука, 1994 . – 541 с.
4. Ойзерман Т.И. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования / Т.И.
Ойзерман. – М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2008. – 520 с.
5. Валь Ж. Несчастное сознание в философии Гегеля. – СПб.: Владимир
Даль, 2006 – 331 с.
6. Ипполит Ж. Логика и существование: очерк логики Гегеля / Ж. Ипполит. –
Санкт–Петербург: Владимир Даль, 2006. – 321 с.
7. Пушкин В.Г. Философия Гегеля. Абсолютное в человеке / В.Г. Пушкин. –
СПб.: Лань, 2000. – 447 с.
Павлова Т.С. Взгляды Г.В.Ф. Гегеля на право и философско – правовые
вопросы современности
Проводится анализ взглядов Г.В.Ф. Гегеля на право, подаются основные
вопросы, которые предстают сегодня как таковые, на которые необходимо
ответить философски с помощью историко – философского исследования.
Ключевые слова: абсолют , право логика, действительность, правовые
вопросы.
Pavlova, T.S. Looks of G.V.F. Hegel to the right and philosophical are legal
questions of contemporaneity
Тhe analysis of looks of G.V.F. Hegel is conducted on a right, basic questions which
appear today as such are given, on which it is necessary to answer philosophy by means
of history – philosophical analysis.
Key words: the absolute, right, logic, reality, legal questions.
264
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 1(091) (433.3) Бичук І.О.
Місце правової держави
у соціально-філософській концепції
Богдана Кістяківського
Окреслено концептуальні підходи до аналізу права, запо-
чатковані Богданом Кістяківським – фундатором вітчизняної
соціальної науки. Розглянуто принципи побудови правової
держави в його соціально–філософській концепції, дослі-
джено світоглядне, аксіологічне та телеологічне значення
правової держави для розвитку суспільства за оптимальним
сценарієм.
Ключові слова: правова держава, суспільні науки, причинно–
наслідкові зв’язки, генезис, оптимум суспільного розвитку ,
ефективність державної влади.
Створити ефективну науку про суспільство – таким бачив своє завдан-
ня видатний український теоретик права, філософ, соціолог і політичний
діяч Богдан Кістяківський (1868–1920). Велику увагу він приділяв ана-
лізу основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових засад
соціального дослідження. Основою буття соціуму Кістяківський вважав
взаємодію людей, в якій складаються певні форми колективної свідомості.
Формування й трансформація колективної свідомості підпорядковані
практиці причинно–наслідкових відношень.
Кістяківський виходив з тих міркувань, що колективній свідомос-
ті протистоїть нормативно–ціннісна свідомість, яка конституюється
нормами права, етики, логіки й розвивається телеологічно. Звідси форму-
люється основне завдання соціального знання – поєднати телеологічний
і причинно–пояснювальний підходи в розумінні суспільного життя.
У подальшій еволюції своїх поглядів учений відмовляється від ідеї
зведення соціальних явищ до психічних процесів й у своїй основній праці
«Соціальні науки і право» зосереджує зусилля на розробці методологіч-
ного базису «суворо наукової соціології». Він вважав, що соціальна наука
має спиратися на три основні поняття: «загальне», «необхідне», «належне».
Розуміння загального звільняє від аналізу конкретних історичних подій
і дає підставу для застосування поняття причинності, яке, в свою чергу,
сприяє впорядкуванню категорій в єдину систему, а поняття належного
відкриває можливості для здійснення диференціації природних і соці-
альних процесів.
265
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Кістяківський запропонував три умови досягнення науковості
соціальної науки. Перша пов’язана із формуванням ключових понять –
«суспільство», «держава», «право», «культура». Особливий акцент
робиться на категорії можливості, рівнях історичної релевантності, кри-
тиці формально–логічних методів, необхідності зв’язку між теоретичними
поняттями та схемами інтерпретації з реальним світом.
Друга умова зводилась до виявлення причинних відношень у соці-
альній сфері, розгляду проблем можливості та дійсності, необхідності та
випадковості в соціальних процесах. Кістяківський наполягав, що осно-
вним в аналізі соціальних явищ є виявлення відношень причинності й
застосування категорії закону, яке в соціальних науках хоч і відрізняється
від природничо–наукового, але є принципово важливим для пояснення
окремих явищ і подій. Відтак, завдання соціології – встановити причинні
зв’язки, що мають характер необхідності. У суспільстві існує певна мережа
необхідних відношень, які, переплітаючись, створюють його конкретний
образ.
Третьою умовою, що дає змогу вирішити питання про наукову соці-
альну науку, є проблема цінностей, або, як її називає сам вчений, проблема
норм. Згідно з Кістяківським, норми – це певні ціннісні регулятиви, що
визначають перебіг соціального життя. Він відстоював передову на той
час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки
в суспільному житті дослідник стикається не тільки з переплетінням
причинно–наслідкових відношень, а й з певними уявленнями про добро,
справедливість, красу тощо. Отже, окрім категорії необхідності в процесі
дослідження соціальних явищ і визначення ролі свідомого впливу на них
людей потрібно застосувати також категорію належності, яка формується
в суспільній свідомості, закріплюючись у певних нормах.
Ідея права входить до сфери цінностей і за своєю природою є най-
більш чітким уособленням соціально–належного. Проте належне не є
трансцендентною сутністю, яка перебуває за межами реального людського
життя. Воно вплетене в реальний історичний процес, становить одну з
його важливих аспектів. «Саме існування в соціальному світі – це пере-
мога належності над сліпою стихією суспільного життя, яка сама по собі
підкорюється лише необхідності. Належність у соціальному житті має
свого наймогутнішого й яскравого носія у праві» [4,с.689].
Кістяківський окреслює чотири підходи до аналізу права – соціоло-
гічний, психологічний, догматичний і нормативний. Перші два підходи
розглядають право як реальне причинно зумовлене явище, що входить
до структури існуючих соціальних зв’язків. Якщо соціологічний підхід
спрямований на аналіз права як природного явища, на вивчення законів
його виникнення й розвитку, то психологічний пов’язаний з аналізом того,
що в сучасній термінології означується поняттям «правосвідомість».
«Загальна теорія права має досліджувати причинну зумовленість
права і як соціального явища, і як явища психічного. У першому випадку
вона повинна вивчати соціальні відносини, тобто відносини між окремими
індивідами та соціальними групами, зіткнення їхніх інтересів, боротьбу
між ними, перемогу одних і поразку інших, можливі примирення та
компроміси між ними, інакше кажучи, в даному разі, вивчаючи звичайну
соціальну метушню, потрібно виділити, встановити й проаналізувати ті
266
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
причинні соціальні відносини, які зумовлюють право та його природу. В
іншому випадку загальна теорія права має вивчати правову психіку, вона
повинна виділити, встановити й проаналізувати ті елементи душевних
станів, які пов’язані з імперативно–атрибутивною природою правових
переживань. Цим шляхом і буде всебічно досліджено право як явище
природного порядку, яке пізнається за допомогою методів, вироблених
сучасним природознавством» [4,с.674–675].
Догматичний (юридичний) підхід до права вивчає систему правових
норм, або правовий порядок, що діє в історично визначеному суспільстві.
Система права визнається для кожного даного історичного періоду завер-
шеною й позбавленою незрозумілостей. Для її вивчення достатньо знати
закони формальної логіки. Догматичний підхід має справу з правом як
певною системою норм, зафіксованих у певних юридичних текстах.
І нарешті, останній підхід до вивчення права – нормативний (теле-
ологічний), який передбачає у праві реалізацію «трансцендентальної»
мети – раціональної та етичної. Раціональна мета у праві завжди прагне до
максимального логічного завершення цілого, позбавленого суперечностей.
Етична ж природа права, на думку Кістяківського, полягає в його спро-
можності нести ідеї свободи і справедливості. Право – це справедливість
і свобода в їхніх зовнішніх формах відповідно до суспільного середовища.
Воно зумовлене різними етичними цілями. «Право прагне втілити в собі
свободу і справедливість якомога повніше й досконаліше» [4,с.680].
Діяльність Кістяківського важко переоцінити на тлі притаманно-
го тогочасній інтелігенції правового нігілізму, про який учений різко
висловлювався у збірнику «Вехи». У своїх творах і публічних виступах
він закликав брати участь у створенні, застосуванні та культивуванні
права: «Кожен громадянин має бути духовно діяльним у сфері права і
по–своєму творити його» [4,с.690].
І характером своїх інтересів, і методом, який він застосовував,
Кістяківський тісно пов’язаний з російською школою державного пра-
ва. Для нього так само, як і для В. Гессена, правова держава та держава
конституційна – це синоніми. З таким висновком погоджувався і сам
Кістяківський, покладаючись на слова Гессена і додаючи, що з його
погляду «правова держава це цілком і послідовно розвинена держава кон-
ституційна» [4,с.443]. Щоправда, таке ототожнення мало істотний недолік:
воно неминуче приводило російську школу державного права до того, щоб
змальовувати не стільки те, що було, скільки те, що мало б бути.
З’ясувати самі принципи правової держави ставив собі за мету
Кістяківський. Аби виконати це завдання, вчений вдається не до досліджен-
ня позитивного права існуючих на той час держав, а вважає за необхідне
встановити ідеальний тип правової держави. «Абсолютно–монархічна
держава, – пише він, – за останні періоди свого існування проймається
певними рисами правової держави. З іншого боку, конституційна держава
після свого формального встановлення далеко не одразу стає правовою.
Навпаки, цілі історичні епохи її існування треба охарактеризувати як
перехідні. Таким чином, історично кожна з цих форм державного буття
виступає не в чистому своєму вигляді. Вона завжди пройнята більшою чи
меншою кількістю елементів іншої форми. Але тим важливіше уявити собі
кожну із цих форм у безумовно чистому вигляді, бо аж тоді тільки можна
267
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
мати критерій для оцінки, наскільки вона проникла в якусь конкретну
державну організацію» [4,с.559].
Якщо правова держава – це лише «критерій для оцінки» тих держав-
них організацій, які існують, то в царині державного права вона є таким
самим регулятивним принципом, як «природне право» – в царині філо-
софії права. Через те «правова держава» є ідеалом, якого має прагнути
держава конституційна. «Сьогочасна конституційна держава проголошує
певний принцип як свій девіз і свою мету, вона намагається здійснити його,
але спершу здійснює його лише почасти, і тривалий час не може здійснити
його» [4,с.566]. За такого розуміння взаємовідношення конституційної та
правової держави тотожність цих двох понять можна прийняти лише із
застереженням: це тотожність не реального буття, а бажаного, уявного.
Конституційна держава має набуває ознак синоніму держави правової.
Синонімом правової держави має стати також соціалістична держава.
Коли Кістяківський писав свої праці, то соціалістична держава ще не мала
свого історичного втілення. Через це йому доводилося мати справу, як
він сам зазначав, не з фактами, не з явищами реальної дійсності, а лише з
«ідеями, сполученими з уявленнями про соціалістичну державу» [4,с.573].
Аналізуючи наявний світоглядний масив, він прийшов до висновку, що
«поміж сьогочасною правовою державою та тією державою, яка здійснить
соціальну справедливість, немає принципової квалітативної різниці, а є
тільки одмінність у кількості та в рівні» [4,с.591].
Пояснюється це тим, що «через саму природу правової організації в
нормальному соціальному устрої кожній людині має бути гарантовано
право на гідне людське існування, яке править за підставу для цілої низки
правових домагань особи» [4,с.588]. Отже, правова держава – це той ідеал,
втілити який має намагатись як конституційна держава, так і держава соці-
алістична. «Правова держава – найдовершеніший тип державного буття.
Вона витворює ті умови, за яких можлива гармонія поміж громадською
цілістю та особою» [4,с.592].
Кістяківський відрізнявся від прихильників конституціоналізму тим,
що відстоював розвиток і конституціоналізму, і соціалізму як необхідних
умов реалізації суспільного ідеалу – соціалістичної конституційної систе-
ми. На його думку, лише соціалістична держава спроможна забезпечити
соціальну справедливість і, зрештою, права людини, тому що досягнення
соціальної рівності неможливе в капіталістичному суспільстві. А консти-
туційну систему він вважав єдиним державним ладом, який ефективно і
послідовно захищає права індивіда.
Основний принцип правової, або конституційної, держави полягав у
тому, що влада має певні межі, які не повинна переступати. Кістяківський
вважав, що обмеженість влади у правовій державі створюється визна-
нням за особистістю непорушних, недоторканих прав [6,с.144]. Уперше
у правовій, чи конституційній, державі визнається, що є певна сфера
самовизначення та самовияву особи – сфера, в яку держава не має пра-
ва втручатися. Важко не побачити близькості цієї теорії та доктрини
«Декларації прав людини й громадянина». Тому цілком природно, що
Кістяківський вважав за необхідне захищати декларацію від нападів.
Він говорив, що «вимога здійснення прав людини і громадянина
випливає із самої природи взаємовідносин між державою та особою є
268
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
неодмінною умовою будь–якого політичного, правового та соціального
поступу» [4,с.487]. Через це не праві ті, хто «поспішив оголосити деклара-
цію прав за євангеліє буржуазії», тому що, «той державний устрій, в якому
має здійснитися соціальна справедливість, ще більше, ніж конституційний,
потребує послідовного і повного втілення в життя цих принципів».
Кістяківський надавав індивідові та його правам найважливішого
значення. Він писав: «Обмеження влади у правовій державі ґрунтується
на усвідомленні індивідуальних прав людини... По–перше, за правового
чи конституційного ладу усвідомлюється, що певна персональна сфера
самовизначеного... індивіда не повинна порушуватися державою» [5,с.134].
Фактично, він передбачав, що ці права визначатимуться самими людьми, а
не урядом, а тому конституційний лад суспільства буди виявом народного
самоусвідомлення [5,с.134].
Серед невід’ємних, безпосередньо притаманних людині прав на
перше місце Кістяківський ставив свободу совісті. Уся сфера проглядів,
переконань і вірувань повинна бути недоторканою для держави. Звідси
випливало б визнання релігійної свободи, тобто свободи вірувати чи не
вірувати; змінювати релігію, створювати свою власну релігію чи оголо-
шувати себе поза релігією. Безпосереднім наслідком свободи совісті є
свобода слова – як усного, так і друкованого.
Ще однією свободою, якою наділяє Кістяківський людину, є свобода
спілкування. Без свободи спілкування не може відбуватись навіть про-
стого обміну думок і поглядів. Тому серед невід’ємних прав особистості,
визнаних у правовій, чи конституційній, державі, одним з істотних прав
є свобода союзів і свобода зібрань.
Але всі ці, а також інші свободи й права, як, наприклад, свобода
пересування, право на незаплямоване ім’я, були б ілюзією, якби у право-
вій державі не було встановлено недоторканості особистості. Водночас
Кістяківський звертає увагу на те, що свобода також має бути регла-
ментованою, тобто для їх здійснення повинні існувати певні правила,
нормативи, обмеження.
Концепція Кістяківського щодо прав людини випливала з його плід-
них досліджень загальних прав людини в конституційному суспільстві. Він
вважав права людини не абстрактними свободами, а складовими програми
політичної та соціальної трансформації суспільства. Ця концепція прав
людини передбачає суттєву взаємодію між теоретичним визначенням прав
та соціальним, економічним, політичним життям суспільства.
Права людини і громадянина, особисті суспільні свободи становлять
основу всього ладу правової держави. Як і будь–яка інша, правова держава
потребує організованої влади та закладів, які виконували б різні її функ-
ції. «Само собою зрозуміло, що правовій державі відповідає лише відома
організація влади. У правовій державі влада має бути організованою так,
щоб вона не пригнічувала особистість і щоб як окрема особистість, так
і сукупність особистостей – народ – були не тільки об’єктом влади, а й
водночас її суб’єктом» [6,с.147].
Державна влада пов’язана з народом, оскільки сам народ бере
участь в організації державної влади і в створенні державних закладів.
Найважливіший заклад правової держави – народне представництво – є
«співучасником» державної влади. Престиж конституційної державної
269
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
влади полягає не в її недосяжності, а в тому, що вона має підтримку в
народі. Спиратися на народ є її основним завданням і метою, оскільки
сила, міцність і стійкість її забезпечується народною підтримкою. У кон-
ституційній державі уряд і народ не можуть протиставлятися як щось
чуже і вороже одне одному. Це також не означає, що вони зливаються у
щось нерозривне.
Кістяківський вважав, що державна влада і в конституційній державі
залишається владою, зберігаючи власне і самостійне значення та існуван-
ня. Щоправда, ця влада солідарна з народом, а їхні інтереси й цілі значною
мірою є спільними. Таким чином, у конституційній державі створюються
підстави для сутнісно–функціональної єдності між народом та державною
владою. Єдність влади та народу є завжди метою й основним прагненням
будь–якого конституційного уряду.
Кістяківський не заперечував, що класова боротьба, вірогідно, матиме
місце й надалі, проте за умов конституційного ладу відбуватиметься в
межах правових відносин, на правових засадах, виступаючи органічною
складовою становлення конституційної правової держави. «Класова
боротьба вплетена в організацію сучасного конституційної, чи правової,
держави... У будь–якому разі, в сучасних правових державах і соціально
пригнічені елементи завжди мають можливість впливати на перебіг подій
державного життя, оскільки і вони мають своїх представників у загально-
му народному представництві» [6,с.148].
Державна система, котра спроможна гарантувати і захистити права
людини, на думку Кістяківського, має діяти за законом – конституцією –
за підтримки населення. Це ідеальна конституційна держава називається
Rechtsstaat, тобто лад на засадах стабільних і фундаментальних законів.
Оскільки соціальний і політичний устрій може бути гарантовано чіткою
правовою системою, вчений зазначає, що «...правова держава є найбільш
досконалим типом державної формації. Вона створює умови для гармо-
нійних відносин між суспільством та особистістю» [4,с.592].
Проте ідея Кістяківського щодо державного устрою передбачала не
лише правову основу: вона мала представляти всі верстви й класи, ґрун-
туватись на обмеженні й розподілі влади, а також соціальній рівності, що,
на його думку, було притаманне соціалістичній системі. Кістяківський
сперечався з тими, хто вважав, що права людини в соціалістичній системі
будуть не лише не гарантованими, а й навіть занедбаними. Він стверджу-
вав, що права людини зможуть розвинутись саме за умов соціалістичної
конституційної системи [5,с.134].
Для конституційного уряду головним завданням є встановлення суто
соціального устрою, що складався б з дрібних конкретних соціально–
економічних завдань. Практичне їх вирішення полягає в реалізації
різноманітних соціальних заходів і програм: медичного страхування проти
нещасного випадку й хвороби, підтримки інвалідів і пенсіонерів тощо.
Усі ці економічні та соціальні гарантії необхідні громадянам, щоб вони
діставали задоволення від самого життя в суспільстві [5,с.135].
Для встановлення правового порядку необхідною є не лише участь
народу у створенні законів і в контролі над їх виконанням, а й обмеження
самої державної влади, знищення абсолютизму, самодержавності верхо-
вної влади. Отже, конституційна держава була втіленням Rechtsstaat і
270
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
передбачала взаємодію конституціоналізму та соціалізму: соціалістична
держава могла розвиватися лише за умов конституціоналізму, а консти-
туційний лад набував досконалості лише в соціалістичній системі.
За словами Кістяківського, ідеальною була б «система взаємовідносин,
де всі члени суспільства мають свободу дій, а також право на самовиз-
начення. Правовий устрій не контрастує із соціалістичним устроєм,
навпаки – більш глибоке розуміння обох систем приводить до висновку
про їхню схожість і про те, що з юридичного погляду соціалістичний устрій
є просто більш послідовним втіленням правового устрою. З іншого боку,
соціалістичний устрій може бути запроваджений, якщо всі його інституції
матимуть чітке правове визначення» [6,с.147].
Повертаючись до питання про організацію державної влади у пра-
вовій державі та про участь народу в цій організації, він зазначав, що
найважливіша функція влади – законодавство – у правовій державі
повністю підпорядкована народному представництву. Законодавство
нормує не лише відносини окремих осіб і груп між собою, а й відносини
приватних осіб і держави, а також діяльність усіх державних установ.
За умов свободи особистості та самодіяльності суспільства людина сама
має брати участь у виробленні тих норм і правил або, коротше кажучи,
законів, які зв’язуватимуть і зобов’язуватимуть їх. У правовій державі
окремі особи беруть участь у виробленні законодавчих норм шляхом
представництва.
Щоб гарантувати узгодженість законодавства з поглядами і переко-
наннями окремих осіб, власне, й створюється народне представництво.
У його формуванні шляхом виборів має брати участь весь народ. Ніякі
обмеження виборчого права принципово неприпустимі. Воно має бути
всезагальним і рівним. «Тільки всезагальне виборче право прив’яже весь
народ до держави» [2,с.13]. А щоб усезагальність і рівність були дійсно
забезпечені, голосування має бути прямим, тобто відбуватися за безпо-
середнього висування кандидатів, а також таємним, закритим [3].
Отже, Кістяківський вважав, що у правовій державі сам народ здій-
снює всю правову і державну організацію. Тут немає місця анархічним
виявам, оскільки держава спирається на правосвідомість народу, постійно
прилаштовується до нього і змінюється разом зі зміною правосвідомості.
Згідно з Кістяківським, справжнє національне визволення можливе лише
в конституційній (правовій) державі із федеративними устроєм. Правова
держава дає простір для вільного розвитку громадянського суспільства,
його традицій, свідомості, тобто вивільняє ті творчі сили, які мають неза-
перечну перевагу перед політичними рішеннями, прийнятими «згори», і
є справжніми рушіями розвою соціальної культури [1,с.21].
Список використаних джерел
1. Кістяківський Б.О. Вибране. – К., 1996.
2. Кистяковский Б.А. [об избирательном праве] // Архив Кистяковского
Б.А., ф. 61, № 519.
3. Кистяковский Б.А. [об избирательном праве] // Архив Кистяковского
Б.А., ф. 61, № 520.
4. Кистяковский Б.А. Социальные науки и права: Очерки по методологии
социальных наук и общей теории права. – М., 1916.
271
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
5. Хейман С. Кістяківський: Боротьба за національні права в останні роки
царату. – К., 2000.
6. Шамшурин В.И. Человек и государство в русской философии естественного
права // Вопр. философии. – 1990. – № 6.
Бычук И.А. Место правового государства в социально–философской
концепции Богдана Кистякивского
Очерчены концептуальные подходы к анализу права, сформулированные
Богданом Кистякивским – основателем отечественной социальной науки.
Рассмотрены принципы построения правового государства в его социально–
философской концепции, исследовано мировоззренческое, аксиологическое и
телеологическое значение правового государства для развития общества по
оптимальному сценарию.
Ключевые слова: правовое государство, общественные науки, причинно-
следственные связи, генезис, оптимум общественного развития, эффективность
государственной власти.
Bychuk, I.О. Place of the constitutional state in a social–philosophical
concept by Bogdan Kistiakivskyi
There were outlined the conceptual approaches to the analysis of law, initiated
by Bogdan Kistyakivskyi – founder of the national social science. Principles of
construction of law in its social and philosophical concepts explored philosophical,
axiological and teleological importance of law for social development and for optimal
scenario.
Key words: constitutional state, social sciences, causal relationships, origin,
optimum of social development, the effectiveness of the government.
272
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 316 37:111.32 (045) Михайлова І.І.
Гуманістична полеміка між
Джованні Піко делла Мірандола та
Ермолао Барбаро: пошук істини чи
змагання в красномовстві?
Досліджується гуманістична полеміка між гуманістами
Джованні Піко делла Мірандола та Ермолао Барбаро. На під-
ставі аналізу листування між ренесансними мислителями, а
також критичних досліджень, визначається ступінь впливу
означеної полеміки на розвиток ренесансного гуманістичного
світогляду.
Ключові слова: гуманізм, полеміка, ренесанс.
Полеміка між гуманістами, як правило, була не просто дискусією з
приводу того чи іншого філософського питання, а ставала справжнім
шедевром красномовства. Але чи варто так зосереджуватися на красі слів,
коли дискусія ведеться навколо вічних питань? Видається, що бажання
перемогти свого опонента будь–якою ціною дуже часто переважає над
бажанням відшукати істину. Виникає питання, який статус має риторика
для філософа? Це питання стосується проблеми світоглядної орієнтації
гуманізму, суть якої буде викладено в даній статті. Проблема взаємозв’язку
між філософією та риторикою має давню історію. Її корені ми знаходимо
ще в епосі Античності. Питання статусу риторики відносно філософського
знання існувало і в епоху Середньовіччя, і в часи Відродження. В XIX
столітті питання знову актуалізувалося та, в модифікованому вигляді,
присутнє навіть в сучасному філософському дискурсі. До аналізу означе-
ного питання зверталися такі дослідники, як П.О.Крістеллер, Е. Кассірер,
Е. Грассі, О.Ф.Лосєв, Е.Гарен, Л.М. Баткін та інші.
В даній статті ми сконцентруємося на тому, у якому вигляді постала
дана проблема в епоху Відродження. З приводу того, якою повинна бути
орієнтація гуманістичного мислення, дискутували вже самі ренесансні
мислителі. Яскравим прикладом даної полеміки є словесна баталія, яка
розгорнулася між Ермолао Барбаро та Джованні Піко делла Мірандола в
рамках епістолярного жанру. Суть їхньої суперечки, здавалося б, лежить
на поверхні: Піко виступає проти будь–якого застосування риторики
в філософському тексті. Барбаро ж засуджує філософів за сухість та
формальність схоластичної мови. В даній статті спробуємо зрозумі-
ти, по–перше, чи дійсно Барбаро настільки абсолютизував риторику;
по–друге, чи дійсно Піко був щирим у своєму твердженні, що красномов-
273
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
ство не є важливим для філософа; по–третє, і саме головне, ми, повинні
дослідити, яке ще коло питань відкривається нам в перспективі при
глибшому зануренні в текст листування між Піко та Барбаро.
Джерелом полеміки між Піко та Барбаро є невеличкий трактат Піко Ad
Hermolao de genere dicendi philosophorum («До Ермолао Барбаро про стиль
філософського мовлення»). Цей трактат по суті є листом–відповіддю від 3
червня 1485 року на лист Барбаро від 5 квітня 1485 року, в якому останній
засуджував сухість та формальність мови схоластичних текстів. Барбаро
показав себе як захисник емоційних та яскравих промов, а Джованні
Піко – як захисник сухого схоластичного стилю, який є характерним для
мислителя, що не марнує час на прикрашання своїх текстів витонченими
епітетами, а намагається відшукати суть речей.
Дивно, але, незважаючи на вороже ставлення до риторики, Піко
починає лист з панегірика, в якому захоплюється своїм опонентом та не
перестає дивуватися його красномовству. Але серед цих похвал одразу
ж проступає його позиція щодо окресленої проблеми: «Якби мовлення
змогло б коли–небудь висловити те, що відчуваю я завжди! Я знаю, що мої
про тебе думки нескінченно нижчі вершин твоєї вченості. Але знаєш і ти,
що все, що висловлюється нами, набагато мізерніше за те, що доступно
нашому розумінню: душі, як ти знаєш, так само же не вистачає слів, як і
речам – душі»[1,с.274]. Отже, Піко вважає, що слова не завжди відобра-
жають глибинні внутрішні процеси, які відбуваються в людській душі. На
думку Піко, через слово людина повинна наближуватися до божественної
істини, до Бога, до глибин власної душі. Якщо ж застосовувати слово лише
як порожній інструмент (як це, на думку флорентійського мислителя,
роблять оратори), то воно ніколи не розкриє повноту та божественність
людської природи. Більше того, риторика в руках невігласа стає небез-
печною зброєю: при неправильному застосуванні слово може обернутися
проти людини.
Піко зазначає, що існує перевага справжньої філософії над вченими
чи псевдофілософськими розмовами. «Ми прожили у славі, Ермолао, і
в подальшому будемо жити так, одначе не в граматичних школах і не в
педагогіях, але в філософських колах і в зібранні мудреців, де справа та
мова йде не про матір Андромахи, не про дітей Ніоби та інших дрібницях
такого роду, але про підстави справ людських та божественних»[1,с.275] –
запевняє Піко. В цьому уривку ми бачимо характерне для ренесансного
мислення акцентування на унікальності людської природи. «Підстави
справ людських та божественних» цікавлять Піко в першу чергу, а не
справи міфологічних персонажів. «Справи божественні» – це справи
вже не античних богів, а християнського Бога (хоча, у власній довільній
інтерпретації християнського вчення Піко ледь не дійшов до відлучення
від церкви).
Перед Барбаро Піко виставляє себе пересічною людиною, яка займа-
ється справою, що не заслуговує особливої уваги. Він говорить, що останні
шість років намагався осягнути твори Томи Аквінського та Іоанна Дунса
Скота, Авероеса та Альберта Великого, і для цих мислителів істина була
важливіша, аніж порожня риторика. Для Барбаро ж, навпроти, сухість
схоластичних текстів аж ніяк не вкладається в межі гуманістичного сві-
тогляду. Цей спосіб виражати свої думки для нього, як для прихильника
274
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
витонченого красномовства, є «варварським». В свою чергу Піко ствер-
джує, що нема більшої різниці, аніж між оратором та філософом. Оратор
піклується лише про те, як нав’язати власну думку опоненту. Саме це, на
його думку, і робить Барбаро: «Сказати – не повіриш, до якого ступеня
ти здатний переконувати та спрямовувати душу читача, куди тобі
потрібно»[1,с.275]. Філософи ж шукають смисл і не мають права замі-
нювати справжній смисл гарними, але порожніми фразами, тому що їх
«наука…полягає у пізнанні істини та висвітленні її перед іншими»[1,с.276].
Піко визнає існування єдиної первинної мови, яка є мовою і філософії, і
діалектики, і схоластики. Він захищає перевагу філософської мови: вона
виокремлюється своїм «нериторичним» характером, тому що адресована
не до швидкоплинних відчуттів, а спрямована на осягнення чистої сутності
речей. Філософській мові не потрібні надлишкові смислові навантаження.
Будь–яка прикраса руйнує внутрішню єдність філософського тексту.
Барбаро ж на це заперечує, що схоласти не тільки не прикрашали свої
тексти, а вони навіть використовували забруднену, некласичну латину.
Піко ж робить достатньо ґрунтовний висновок: не тільки латинська мова
може бути єдиною придатною для філософської дискусії. Більше того,
Піко навіть пишається своєрідною «темністю» філософії, адже це відлякує
тих, чиї наміри вивчати філософію занадто слабкі. Той же, хто став на шлях
мудрості, тобто філософ, повинен пильнувати за тим, що він говорить, а не
як, тобто головним є не те, як передається смисл, а сам смисл: «…щоб уни-
кала помилок думка, не мовлення»[1,c.279]. Пізніше це висловить і Декарт:
якщо істина очевидна, то стає неважливо, якою мовою вона виражена. Цей
момент є важливим, тому що він виводить нас на інший зріз проблеми, яка
криється в тексті – проблеми дуалізму змісту та форми, (logos та pathos).
А дуалізм виникає тоді, коли слова починають віддалятися від речей.
Коли слова вже не відображають істинний смисл, і все більше віддаляють
людину від пізнання істини. В італійському гуманізмі ця проблема стояла
дуже гостро, але, одночасно, гуманісти прагнули цього дуалізму уникнути,
підходячи до його вирішення все з нових позицій. Піко не лише констатує
наявність проблеми відношення verba та res (слів та речей), а дає власне
її вирішення, яке заслуговує на увагу[2,p.55].
В історико–філософських дослідженнях можна зустріти діаметрально
протилежні оцінки полеміки Піко–Барбаро. Сперечаються дослідники,
здебільшого, з приводу того, наскільки глибоко стосується ця полеміка
загальних тенденцій ренесансної думки. Італійський дослідник Е. Гарен,
здійснив ґрунтовне вивчення філософії Джованні Піко і дав оцінку низці
дискусійних питань з приводу флорентійського мислителя. В своїй кла-
сичній праці «Проблеми італійського Відродження» в рамках розгляду
полеміки Піко проти риторики він влучно охарактеризував останнього як
людину, яка «не залишилася байдужою до чар літературного гуманізму,
але вона була занадто тонким знавцем схоластики та перипатетизму,
щоб дозволити затягнути себе на легкий шлях риторики, яка до того часу
відійшла від реальності людського світу»[3,с133]. На думку Гарена, Піко
виступив не проти риторики, а проти відриву слів від речей. Риторика
перетворилась на культ формалізму, на науку nominum (імен) на проти-
вагу науці rerum (речей). Це був, і Піко розумів, що це може привести до
небажаних наслідків. Що саме непокоїть Піко? Його непокоїть те, яким
275
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
чином Барбаро намагається здійснити свій проект поєднання риторики
та філософії. Наприклад, при здійсненні перекладу Фемістія, Барбаро
прагнув не стільки відтворити ідеї самого Фемістія, скільки позмагатися
із ним в знанні латинської мови та красномовстві. Він прагне сперечати-
ся та змагатися зі своїми античними попередниками і заради перемоги
здатен навіть викривлювати смисл їх вчень. Саме це і викликає обурення
з боку Джованні Піко, для якого філософія починається з принципів та
має справу лише з ними. Він розумів, що підхід Барбаро є не тільки нена-
уковим, а він є підходом у корені хибним, несправедливим, це неповага
до античної мудрості. Барбаро порушує співвідношення між verbum і res
на користь verba. Але, вважає Гарен, це зовсім не означає, що ми повинні
вставати на сторону Піко. Розгадка суперечки з Барбаро в тому, що Піко
вороже сприйняв не саму риторику, а її надмірну формалізацію, неправо-
мірне її возвеличення. Гарен вважає, що Піко скоріше прагне інтегрувати
схоластику в гуманістичну філософію. Він вважав себе гуманістом і ніколи
не виступав проти гуманістичного світогляду, частиною якої було вміння
грамотно та гарно висловлюватися. Піко не міг заперечувати важливість
риторики як такої, адже це мистецтво виникло ще в епоху Античності і
стало частиною як античної культури, так і ренесансної. Отже, і її розквіт
в епоху Ренесансу є закономірним, враховуючи активізацію досліджень в
області граматики, перекладів, тобто розквіт studia humanitatis. Піко і не
намагався захистити схоластику, а його твори і по стилю написання, і по
проблематиці є наскрізь гуманістичними. Гарен вважає, що «філософія як
філологія була закликом до глибокого духовного смислу слова, до слова,
не віддаленого від його значення»[3,с.135]. З цим важко не погодитися.
Дійсно, не можна розглядати полеміку Піко і Барбаро як зіткнення схо-
ласта та гуманіста, адже це – дискусія в рамках оновлення та поглиблення
ренесансної культури, це є проявом складної внутрішньої діалектичної
напруги культури. Але на думку Гарена, Піко так і не зміг раціонально
поєднати res та verba та вирішити проблему дуалізму, тому що занадто
заглибився у сферу res.
З оцінкою Гарена не всі дослідники погоджуються. Наприклад,
П.О. Крістеллер вважає, що серйозне зіткнення Піко–Барбаро було
саме зіткненням схоласта та оратора, і, що проблема лежить на поверхні.
Лист Піко свідчить про негативне ставлення його автора до красномов-
ства і додаткових змістів вигадувати не потрібно. Крістеллер вважає, що
це було принципове зіткнення двох різних напрямів думки, хоча Піко
бажав захистити схоластику від гуманіста Барбаро не як традиціоналіст,
а заради синтезу обох традицій. Можна сказати, що і Гарен, і Крістеллер
сходяться лише в одному: Піко не можна вважати типовим послідовни-
ком схоластичної традиції. Він скоріше експериментатор, який прагне
поєднати різноманітні напрями думки та інтегрувати їх в гуманізм. Це і
є світоглядний фундамент його concordia philosophia.
Італійський дослідник Е. Грассі в книзі «Rhetoric as Philosophy» (1980)
(«Риторика як філософія») дав дещо іншу оцінку полеміки між Піко та
Барбаро, яка, на його думку, безумовно є важливим явищем для епохи
Ренесансу. Грассі вважає, що справжнє риторичне мовлення складає
повну протилежність формальному красномовству. На думку дослідника,
справжнє риторичне мовлення детермінує ті вихідні положення, які не
276
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
можуть бути доведеними, тобто archai. Можливо, якщо ми відійдемо від
інструментального розуміння риторики лише як техніки, ми вийдемо на
інше бачення означеної полеміки. Риторичне мовлення, вважає Грассі,
може через метафору відкрити те, що неможливо встановити дедуктивним
методом. Грассі не погоджується з Гареном в пункті про те, що Піко своїм
невеличким трактатом не надав нового вирішення проблемі дуалізму
слів та речей. Навпаки, саме у Піко досягається теоретично чітке та ясне
співвідношення res та verba. Піко виявляє різницю між раціональною
філософією та первинним, інтуїтивним розумінням. Висуваючи на перший
план тему співвідношення форми та змісту, Грассі не відкидає традиційну
інтерпретацію цього тексту Гареном. Просто він відкриває ще один аспект
оцінки виступу Піко, окрім традиційного випаду проти риторики. Піко
переконує, що відсутність навичок красномовства у стародавніх мудреців
зовсім не применшує їх значущості – в них була їх мудрість: «…у варварів
…нема нестачі в мудрості, хоча їм і не вистачає красномовства»[1,с.275].
Красномовство – це щось манірне, слащаве – говорить Піко – але це не
для філософа.
Німецький дослідник А. Бук охарактеризував дану проблему як
зіткнення нового «онтологічного» гуманізму з гуманізмом «філологічним».
На його думку, попереднє ставлення до слова було інструментально–
етичним. Тепер до слова стали відноситися, як до носія істини про світ,
Бога, а таке слово більше не потребувало красномовства. Його основною
функцією стало вираження смислу. В повсякденних чи урочистих про-
мовах оратор може прикрашати слова, як завгодно, але це не має жодного
стосунку до справжніх глибоких філософських міркувань. Піко і Барбаро
дискутували в широкому сенсі про орієнтацію мислення. Піко прагнув
повороту від самодостатнього спілкування між людьми до спілкування з
Богом. Слово є носієм не лише сугестивної функції, а і функції звернення
до Єдиного. Людина повинна через слово наближуватися до божественно-
го, переходити від розмов про споглядання до самого споглядання. Слово
набувало не соціальної, а космічної функції, воно – таємниця, символ, в
ньому важливий смисл, а не краса [4,p. 276].
Л.М. Баткін в статті «Італійський гуманістичний діалог XV століття»
дає власну оцінку цій історіографічній розбіжності між дослідниками.
Він не може повністю погодитися з жодним із них. Але вважає, що
Бук та Крістеллер все ж таки справедливо побачили в тексті листа до
Барбаро «логічно загострений виклад позиції, протилежної орієнтації
«філологічного» гуманізму на прекрасне класичне мовлення, спрямоване
проти риторики взагалі як осередок культури, а не тільки проти її фор-
малістичного спустошення»[5,c.218]. В той же час Гарен, вважає Баткін,
помилився, вважаючи, що Піко виступив проти епігонського педантизму
граматиків, а не проти словесності та риторики в цілому. Але Гарен правий
в тому, що Піко цілковито і повністю знаходиться в межах гуманістичного
дискурсу XV століття. Ну думку Баткіна, розбіжності між Гареном та
Крістеллером можуть бути вирішені, якщо прийняти гіпотезу про діало-
гічність гуманістичного мислення. Баткін вважає, що діалогічна форма
викладання була пов’язана з певною побудовою мислення гуманістів, а
не тільки з їх соціальною поведінкою. Піко – і це характерно для рене-
сансних неоплатоніків – намагався брати різні, іноді зовсім протилежні
277
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
вчення і розглядати їх як рівні, по–новому їх компанувати, узгоджувати, Buck A. Die «Studia Humanitatis» und ihre Methode. – In. Bibl. D’Humanisme
і все заради того, аби наблизитися до єдиної істини. Це означає, що діа- et de la Renaissance, XXI, 2, 1959
логічність закладена в самому мисленні гуманістів. Отже, суперечка між Баткин Л.М. Итальянский гуманистический диалог XV века// Из истории
Піко та Барбаро відбувається лише за формою, тому що саме у такій формі культуры Средних веков и Возрождения. М.: «Наука»,1976. – 320 с.
найбільш повно розкривається думка самого Піко саме стосовно проблеми Kristeller P.O. Renaissance Thought and its Sources. New York. Columbia
зміщення акцентів з розуміння слова як інструмента на слово як носія University Press. 1979 – 248 s.
істини про світ, звернення до фундаментальної проблеми співвідношення
«слів та речей». Тобто, за вираженням Бука, Піко відстоював «онтологіч- Михайлова И.И. Гуманистическая полемика между Джованни Пико
ний» гуманізм, орієнтований на пошук онтологічного підґрунтя, адже всі делла Мирандола и Эрмолао Барбаро: поиск истины или соревнование в
красноречии?
антропологічні, етичні, політичні, громадянські явища мають під собою
Исследуется полемики между гуманистами Джованни Пико делла Мирандола
єдиний фундамент і він криється в розумінні буття. и Эрмолао Барбаро. На основании анализа переписки между ренессансными
В цілому, із листа Піко можна виділити три основні ідеї. По–перше, мыслителями, а также критических исследований, определяется степень
філософи володіють скоріше внутрішнім красномовством, тобто єдиною влияния данной полемики на развитие ренессансного гумнистического
для всіх мудреців мовою, яка ніяк не поєднується із порожньою формалі- мировоззрения.
зованою риторикою. По–друге, мудрість та красномовство є різними за Ключевые слова: гуманизм, полемика, ренессанс.
природою, і спроба їх поєднати є наругою. По–третє, функції оратора та
філософа є діаметрально протилежними. Ми визнаємо, що терміни «онто- Mykhailova, I.I. Humanistic polemics between Giovanni Pico della Mirandola
логічний» та «філологічний» гуманізм відображають реальні явища, які and Ermolao Barbaro: search for truth or competition in eloquence
мали місце в епоху Ренесансу. Дійсно, на тлі такого прагнення гуманістів The article represents the investigation of polemics between two humanists: Giovanni
говорити по–античному витончено іноді втрачався той самий сенс, заради Pico della Mirandola and Ermolao Barbaro. Based on analyse of correspondence
якого проголошуються всі ці слова. Отже, полеміка існувала, але на якій between renaissance thinkers, as well as critical essays the extent of infuence of this
же стороні, дійсно, виступав Піко? Чи виступав він проти красномовства polemics on the development of renaissance humanistic thought is defined.
взагалі чи виступав він за філософію? Ми вважаємо, що Піко ніколи не був Key words: humanism ,рolemic, renaissance.
і не міг виступати проти красномовства як такого. Вищезазначений лист
Піко написаний в не менш витонченому стилі, аніж лист Барбаро. Але
Піко виступає в суперечці з Барбаро проти того, щоб красномовство зава-
жало філософуванню. Слово – це засіб, який потрібно використовувати,
щоб висловлювати свої думки, але ніколи слово, на думку мислителя, не
зможе передати внутрішньої духовної напруги людини, її почуттів та мір-
кувань в повній мірі. Можливо, Піко демонструє, наскільки загадковим,
непередбачуваним, нескінченним є внутрішній світ людини та її діалог
із самою собою. Вслід за Баткіним, ми вважаємо, що Піко полемізує, по
суті, із самим собою в рамках гуманістичної традиції Відродження, адже
він веде полеміку проти красномовства, засобами якого сам успішно та
вміло користується. І все ж таки, його прагнення до онтологізації слова
суттєво вирізняє його серед багатьох його сучасників і являє собою спробу
поступової переорієнтації гуманістичного мислення з зовнішніх об’єктів,
з соціальних, громадянських практик на практики духовного споглядання
та самозаглиблення.

Список використаних джерел

Джованни Пико делла Мирандола Джованни Пико делла Мирнадола
приветствует свого Эрмолао Барбаро//Антология мировой философии:
Возрождение. – Мн.: Харвест; М.: ООО «Издательство АСТ», 2001.– 928 с.
Grassi E. Rhetoric as Philosophy. Southern Illinois. Southern Illinois University
Press, 2001. – 124 p.
Гарэн Э. Проблемы итальянского Возрождения. Избранные работы. М.:
«Мысль», 1986. – 400 с.

278 279
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 101.1; 371.13 Ганаба С.О.
Діалог в філософсько-
освітній концепції П. Фрейре
Розглядаються переваги діалогічної моделі освіти над моно-
логічною, оповідною, стверджується, що освітній діалог
сприяє розкриттю людської сутності, саморозвитку учасників
освітньої взаємодії.
Ключові слова: освітній діалог, накопичувальна освіта,
особистісна модель освіти, демократизація освіти.
Початок ХХІ століття ознаменувався низкою змін, пов’язаних з
формуванням інформаційного типу суспільства. Інтенсивна економічна
і культурна інтеграція, високий динамізм життя, розвиток медійного
середовища, новий характер відносин між особою та державою вимагають
від людини не лише вміння адаптуватися до них, але віднайти адекватні
способи самореалізації, активно творити власне життя.
Важливе місце у пошуках світоглядних орієнтирів сучасної людини
належить освіті. Суспільство формує нові цінності, адекватні сучасним
реаліям, а освіта має донести їх до кожної людини у прийнятній, зрозу-
мілій формі.
Сучасне суспільство висуває перед вітчизняною освітою нові вимоги,
однак вона не поспішає їх задовольняти. У педагогічному процесі збері-
гаються традиційні методичні та методологічні прийоми, що переважно
виходять з обов’язкової спрямованості на засвоєння «готових» знань.
Сьогодні учні змушені засвоїти все, що відомо науці. І нікого не цікавить,
чи здатні вони до цього. Розвиток освіти під гаслом «знати все і як у най-
більшому обсязі» є прагненням досягти неможливого та нескінченого.
Знати все про все просто неможливо і чи потрібно. «Українська школа
стала небезпечною для здоров’я, психіки й продуктивного розвитку дити-
ни. Справа не тільки в тому, що навантаження надмірні. Надлишковими
їх робить передусім їх безглуздість, цілковита непродуманість, безлад
в організації знань та навчального процесу, відсутність психологічної,
ергономічної та дидактичної обґрунтованості, навіть елементарної пред-
метної взаємоузгодженості в межах єдиного навчального процесу», – пише
С. Пролеєв [2,с.25]. Не виконується головне призначення навчального
закладу, а саме: розкриття особистісних задатків дитини, формування її
життєвих орієнтирів та перспектив, підготовка до самостійного життя.
Звідси потреба у модернізації освітніх процесів, сутність якої полягає
у переході до нової освітньої парадигми, пошук нових методологічних
підходів і дидактичних прийомів трансляції знань, її оновлення та демо-
кратизації. В основі нової освітньої методології – «антропологічність»
280
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
освіти, тобто керуванням на засадах пріоритетного розвитку особистості
педагога та учня при їх взаємодії, здійснення стратегії демократичного
управління педагогічними процесами.
Імпульсом для вивчення сучасних освітніх процесів з позицій
філософсько–антропологічного підходу є ідеї О.Больнова, М.Гайдеггера,
В.Дільтей, Г. Жиру, Ю.Козелецького, Ф.Новаліса, М.Шелера, П.Фрейре,
М.Фуко тощо. Серед сучасних вітчизняних філософів та педагогів, які зро-
били вагомий внесок у розробок теоретико–методологічних основ нової
парадигми освіти, слід назвати В.Андрущенка, К. Баханова, В. Вашкевича,
Л.Горбунову, С. Клепка, В.Лутая, М.Михальченка, І.Предборську,
С.Пролеєва, О.Пометун, М.Романенка та інших.
Метою статті є аналіз філософсько–освітньої концепції П.Фрейре в
контексті модернізації освітніх процесів та їх переорієнтації на сучасні
соціокультурні реалії, розробку, вдосконалення й реалізацію нових цілей,
пріоритетів, стратегій суспільного розвитку.
П. Фрейре відомий педагог другої половини ХХ століття, бра-
зильський освітянин який розробив інноваційну концепцію освіти як
практику свободи, яка здатна подолати владні, репресивні зазіхання
соціуму і підготувати молоду людину до життя в умовах мінливого, дина-
мічного, непередбачуваного світу. Ідеї П. Фрейре, на думку В. Гайденко,
«постають інноваційним синтезом екзистенціалізму, феноменології,
гегелівської діалектики та історичного матеріалізму»[1,с.92].
У своїй праці «Педагогіка пригноблених» П.Фрейре, виходячи з
дихотомії «домінування–пригнічення», виокремлює дві освітні концепції:
«накопичувальну» та «проблематизуючу».
«Накопичувальна» модель освіти, на думку П.Фрейре, є «процесом
вкладення, у якому учні є депозитаріями, а вчитель – вкладником. Замість
спілкування учитель формує і вкладає повідомлення в учнів, які терпляче
його приймають, запам’ятовують і відтворюють»[4,с.54]. Мета освітньо-
го процесу полягає у «наповненні» учнів інформацією та її механічне
запам’ятовування. Учень є колекціонером та сортувальником знань, а не
їх творцем. Знання розглядаються як «власність» вчителя які він «дарує»
учням. Він виступає перед учнями в ролі того, хто все знає та уміє, а відтак
не має права на помилку. В роботі педагога, що притримується «банків-
ської» моделі навчання П. Фрейре розрізняє дві стадії: на першій стадії
вчитель готує матеріал для свого повідомлення учням, а на другій – роз-
тлумачує його учням [4,с.34]. Освітній процес ґрунтується на необхідності
протиставлення вчитель–учень. «Учні, відчужені, мов ті раби в діалектиці
Гегеля, сприймають своє неуцтво як виправдання існування вчителя,
та, на відміну від рабів, вони ніколи не відкривають для себе, що й самі
навчають свого вчителя», – пише дослідник [4,с.35]. «Накопичувальна»
модель освіти деформує творчі здібності і вчителів, і учнів, робить їх спо-
живачами, трансляторами та зберігачами «готових» істин, не спонукає до
відкриття нових істин та пошуку нових смислів та сенсів у вже відомих та
загальноприйнятих. Освітній заклад уявляється фабрикою, своєрідним
конвеєром з тиражування «готових» знань, досить часто абстрактних та
відчужених від інтересів, потреб та уподобань учасників навчального
процесу. «Банківська» освітня модель побудована на накопиченні чітко
окреслених істин в своїй основі має механіцистську природу, а тому не
281
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
сприяє розкриттю людської сутності. «У накопичувальній освіті той, хто
навчається, не має голосу – просто споживає інформацію, запам’ятовує
(зазубрює) часом незрозумілі істини; а той, хто викладає – насолоджуєть-
ся своєю владою в аудиторії (іноді читаючи) незмінний текст (в рамках
домінуючої ідеології) протягом десятиріч», – пише В.Гайденко [1,с.93].
Результатом такої взаємодії агентів навчального процесу є формування
репродуктивного мислення. «Накопичувальна» освітня модель є ціннісно
не вільною, оскільки слабко пов’язана або зовсім не пов’язана з інтересами
та уподобаннями учасників навчального процесу.
Освіта як практика свободи, за П.Фрейре, можлива тільки за умов
переходу до «проблематизуючої» освіти, що не дихотомізує діяльність
вчитель–учень. Сутність цієї освітньої концепції полягає у створенні вчи-
телем разом з учнями умов, які сприяють сумісному здійсненню пошуку
та народженню знань. Вчитель є дійовою особою у творенні знань, який
розвиває природну допитливість учня. Навчати, на думку П.Фрейре,
«означає не передавати знання, а створювати можливості для продуку-
вання чи побудови знань»[3,с.46]. «Проблематизуюча» освіта передбачає
тісне спілкування того, хто навчає і того, хто навчається, тобто діалогову
взаємодію між агентами навчального процесу. Діалог – це не просто
розмова, бесіда, обмін інформацією, це також і певна співпраця на ниві
спільного пошуку істини. «Діалогові стосунки – неодмінні для реалізації
здатності дійових осіб процесу пізнання співпрацювати в дослідженні того
ж самого пізнавального об’єкта – неможливі в інших умовах», – пише
дослідник [4,с.61].
Концепт діалогу презентує педагогіку співробітництва, конструктив-
ність якої визначається спільним пошуком істини та передбачає відхід від
лінійного, уніфікованого мислення на користь визнання і розуміння бага-
тогранності, різноманітності світу. У цьому контексті знання втрачають
статус раз і назавжди окресленої істини та набувають ознак плюральності,
інтердисциплінарності, динамічності.
Слід зазначити, що витоки становлення діалогічного мислення сяга-
ють ще часів античності. До культурно–філософської скарбниці метод
маєвтики як спосіб діалогічного осягнення буття вніс Сократ. Філософ
стверджував, що істина не народжується у дискусіях чи суперечках.
Її колискою є діалог, у якому не визнається істинність суджень одних
учасників та хибність думок інших, де кожний залишає за собою право
на власне раціо.
Культура діалогу розглядається як своєрідна форма солідарності
екзистенцій, що демонструє здатність до пошуку спільних рішень, шляхів
взаєморозуміння та злагоди у розв’язанні конфліктних ситуацій, подо-
ланні конфронтації та егоїзму. Діалог розглядається як особлива форма
людського спілкування, як співтворчість, котра здатна відкрити світ
«вперше» та подолати як авторитаризм, так і релятивізм окремих смислів
та способів розуміння буття. Його продуктом є «істина», що повсякчас
«народжується» у співтворчості, співрозумінні, співпереживанні уні-
кальних свідомостей, котрі реалізують свій внутрішньо–екзитенційний,
інтелектуальний, духовно–емпатійний потенціал у множинності сенсів,
смислів, конотацій, значень, розумінь буття та не підпорядковуються
єдиній раціонально–системній концептуальній домінанті.
282
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Діалог не підлягає законам «тотожності», а є взаємодоповненням
«іншостей», що визнаються самоцінними та вартісними. «Діалог – це
змагання між людьми, посередником між якими виступає світ, за те, щоб
назвати цей світ. Відповідно, діалог не може відбуватися між тими, хто
хоче назвати світ, і тими, хто цього не прагне, тобто між тими, хто запере-
чує право інших промовляти власне слово, і тими, чиє право промовляти
заперечується», – констатує П. Фрейре [4,с.70]. Виважене і водночас
поважне ставлення до Іншого, до його світоглядно–ціннісних позицій
та поглядів на світ, сприйняття, внутрішня зацікавленість та розуміння
значимості іншої присутності, з її незвичними думками, переконаннями,
поведінкою передбачає позбавлення в освітньому процесі проявів воро-
жості, нетерпимості, неприпустимості домінування та пригнічення моїм
Я світу Іншого буття.
У діалоговій взаємодії людина розкриває свою самість, власне єство,
«демонструючи» собі та іншим, якою вона є насправді. Людське буття має
діалогову природу. Поза діалогом людина не існує свідомо. Позбавлена
взаємодії з іншими людьми вона перетворюється на абстрактну уніфіко-
вану одиницю. Світ такої людини «вмонтовується» в жорсткі ієрархічні
структури, які не визнають багатоаспектність, розмаїтість, альтернатив-
ність суспільного буття, котрий «зачиняється для свободи та творчості».
Відмежування та ізолювання людини від реалій світу зумовлює її дегра-
дацію і, врешті–решт, веде до загибелі її індивідуальності.
Діалог не лише зберігає суверенність суб’єктів комунікації, їх здатність
залишатися на грунті власного світобачення, системи цінностей, життєвих
принципів та засад, але зумовлює живильний взаємовплив, що дозволяє
збагатитися за рахунок пізнання унікального, вартісного досвіду Іншого,
розширити обрії власного буття. Створена діалогом атмосфера відзна-
чається гуманістичністю, передбачає гідність та право кожного учасника
аргументовано обстоювати власну точку зору, отже, використовувати
власні інтелектуальні здібності, знання та цінності.
Діалог зумовлює поворот до особистісно–культурної моделі освіти.
В освітній діяльності робиться наголос на процесі в якому суб’єкти
навчальної взаємодії мають можливість найповніше реалізувати свій
потенціал, морально вдосконалюватися та розвивати відповідно до вимог
часу необхідні здібності, уміння та навички. Освіта сприймається не як
лінійно–спрощений, прогнозований, передбачуваний процес, а як відкрита
система у якій відбувається взаємне зростання та взаємозбагачення учас-
ників навчального процесу. «Завдяки діалогові система «навчитель–учні»
та «учні – навчитель» зникне, і виникнуть нові терміни: «учитель–учні» та
«учні–вчителі». Учитель більше не буде той, хто вчить, а стане також тим,
хто й сам учиться у процесі діалогу з учнями, які, у свою чергу, навчаючись,
учитимуть», – вважає П.Фрейре [4,с.62]. Вчитель навчаючи, продовжує
шукати, досліджувати, а отже вчитися. Діалоговий характер освіти робить
і вчителів, і учнів суб’єктами навчального процесу, допомагає долати їм
хибність сприйняття реальності. Мета викладання полягає у забезпеченні
учням свободи пошуку істини власним шляхом у відповідності до своїх
схильностей, здібностей, інтересів.
Освітній процес, побудований на діалозі, має незавершений характер,
оскільки має справу з людьми як з недосконалими істотами, які завжди
283
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
прагнуть до змін та зазнають цих змін в освітній взаємодії, демонструючи 3. Фрейре П. Педагогіка свободи: Етика, демократія і громадянська
потребу рухатися вперед, дивитися у майбутнє. «Незавершений характер мужність:[пер. з анг. О.Демянчука]. – К.: Видав. дім «КМ Академія», 2004. –
людської істоти й трансформативний характер реальності зумовлюють 120 с.
потребу неперервної освітньої діяльності», – вважає дослідник [4,с.66]. 4. Фрейре П. Педагогіка пригноблених:[пер. з анг. О.Демянчука]. – К.:
Висловлюючи переконання, що неможливо навчати, не навчаючись, П. Юніверс, 2003. – 166 с.
Фрейре формулює принцип навчальної взаємодії: «особа, уповноважена
вчити, формується й реформується, коли вона вчить, а особа яку вчать, Ганаба С.А. Диалог в философско–образовательной концепции Пауло
формується в процесі навчання» [3,с.46]. У діалозі відбувається станов- Фрейре
Рассматриваются преимущества диалоговой модели образования в
лення особистості. Діалог постає як екзистенційна необхідність, як акт
сравнении с монологической моделью образования, подчеркивается, что
становлення, творення особистості. образовательный диалог способствует раскрытию человеческой сущности,
Пауло Фрейре звертає увагу на ту обставину, що діалог не можна саморазвитию субъектов образовательного взаимодействия.
звести до дій однієї особи, що «вкладає» в голови іншої ідеї та думки так Ключевые слова: образовательный диалог, «накопительное» образование,
само як не можна його розглядати в якості простого обміну інформацією: личностная модель образования, демократизация образования.
«Діалог – це акт творчості, він не повинен бути підступним інструментом
для домінування однієї людини над іншою. Те домінування до якого за Hanaba, S.O. Dialogue of educational and phylosophycal concept Paulo
своєю природою спрямований діалог, є опанування світу учасниками Feire’s
діалогу, є завоювання світу для визволення людства» [4,с.71]. The article deals with advantages of the dialogue educational model to the
Апріорними вимогами освітнього діалогу, на думку бразильського monologue one. It is affirmed that educational dialogue adds to un folding of the
освітянина, є любов, скромність та довіра до людей. «За любові, скромності human being, to selfdevelopment of educational interaction participans.
та віри діалог стає горизонтальним взаємозв’язком, логічним наслідком Key words: educational dialogue, accumulative education, personality – oriented
якого – взаємна довіра учасників діалогу. Було б суперечністю, якби діа- educational model, democratization ( marking education democratic–oriented).
лог, що його провадить з любов’ю, скромністю й цілковитою вірою, не
створював цього клімату взаємної довіри, що веде учасників діалогу до
ще тіснішої співпраці у найменуванні світу», – пише він [4,с.73]. Освітній
діалог як взаємодія, пошук нових знань та сенсів не можливий без надії,
що є основою діалогу. Надія, за П.Фрейре, вкорінена у недосконалості
людей, з якої вони виходять у своєму постійному пошуку, який можна
здійснювати лише спільно з іншими. Водночас, безнадія – це форма мов-
чання, заперечення світу й утечі від нього [4,с.73].
Діалог в освітньо–філософській концепції П.Фрейре розглядається
як мета та засіб духовного оновлення сфери освіти. Він спонукає учня до
власних роздумів, навчає критично осмислювати інформацію, приймати
рішення, а отже, варіативно, трангресуюче мислити. Трангресуюче мис-
лення зумовлює спростування існуючих та творення нових меж знання і
визначає суб’єктів такими, що долають межі об’єктивно сконструйованих
соціальних, культурних, політичних уявлень. Освіта сприймається як
процес суб’єктивного засвоєння об’єктивних реалій буття, усвідомлення
молодою людиною свого місця та призначення у світі. Впровадження
філософсько–освітніх ідей бразильського педагога Пауло Фрейре у цари-
ну вітчизняної освіти сприятиме формуванню нового бачення освіти як
соціального партнерства, де суспільні цінності є цінностями мислячого
індивіда.

Список використаних джерел

1. Гайденко В. Філософія освіти в Бразилії: критична педагогіка Пауло
Фрейре // Філософія освіти. – №2(4). – 2006. – С.91–98.
2. Пролєев С. Репресивність освіти: вимушена необхідність чи владні зазіхання
соціуму? // Філософія освіти. – №1. – 2007. – С.17–27.

284 285
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 141,7: 332,15 Греков О.М.
Шляхи управління персоналом
виробнично-комерційної компанії
в умовах інтеграції і глобалізації
Розглядаються деякі шляхи управління персоналом як
результат історичної трансформації організаційної культури
в умовах глобалізації та інтеграції. Показано, що основу
концепції управління персоналом організації в нинішній час
складає зростаюча роль особистості робітника, знання його
мотиваційних установок, вміння їх формувати і направляти у
відповідності із завданнями, які стоять перед організацією.
Ключові слова: мотиви управління, організаційна культура,
виробничо–комерційна компанія, персонал організації.
Культура у сучасному світі все активніше завойовує домінуюче
положення у всіх сферах людського життя і діяльності. Саме вона
виступає природною передумовою як соціальних зв’язків, комунікативно–
інформаційного суспільства, так і гармонізації основних сил суспільства,
організації та їх спільнот. В залежності від функцій культури у тому чи
іншому сутнісно–діяльнісному контексті спостерігають прояви її різних
форм, типів, видів. Соціокультурний підхід до управлінської культури
несе в собі особливу цінність – теоретико–методологічну і практичну,
дозволяє осмислено і цілеспрямовано використовувати в ній все багат-
ство культури накопичене нацією, державою, суспільством і людством.
Соціокультурний підхід пов'язаний з можливостями культурного осмис-
лення соціальної реальності, веде до зростання продуктивності праці,
якісним змінам в організації, гармонізації відносин, а в результаті веде
до збільшення прибутку, підвищення якості продукції і якості життя
людей в цілому.
Метою статті є аналіз шляхів управління персоналом виробничо–
комерційної компанії в умовах інтеграції і глобалізації.
У діяльності виробничо–комерційних компаній важливу роль віді-
грає управління людськими ресурсами, культура трудового процесу і
професійне навчання, саме вони є типовими складовими кожної моделі.
На нашу думку, ці категорії межують і вибудовують тезаурусно дедук-
тивну залежність, те, що на перше місце буде знаходитись управління
персоналом організації.
Розкрити зміст управління персоналом організації без врахування
одного з найважливіших принципів розвитку сучасного суспільства –
інтеграції і глобалізації – не можливо.
286
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Інтеграція як зовнішнє комплексне поняття, що передбачає «від-
новлення», «оновлення», «поняття, яке означає стан зв’язаності окремих
диференційованих частин і функцій системи, організму в цілому», процес
наближення і зв’язку науки. Інтеграція як єдність культури створюється
завдяки близькості або схожості основних елементів культури і роз-
біжності неосновних, неголовних елементів. Фундаментом цілісності та
інтеграції суспільства виступає так звана нормативна система культури.
Її специфіка в тому, що вона забезпечує порядок, установлює правила
поведінки, яким підпорядковуються всі люди. У даному випадку інтегра-
ція розглядається на другому рівні, через емпіричну схожість культурних
рис, єдність образу життя людей, які належать до однієї культури. Слід
зазначити, що обидва аспекти надзвичайно важливі для розуміння тих
процесів, завдяки яким розрізнена сума індивідів однієї національності
перетворюється в якісно нове формування – єдиний народ, наділений
власною культурою.
Процес культурної акумуляції слід розуміти як культурний потенціал,
спадщину, яка має місце там, де до культурної спадщини додається значно
більша кількість нових елементів, аніж відкидається старих. Навпаки, коли
протягом конкретного періоду зникає велика кількість культурних рис,
аніж додається, мають на увазі культурне виснаження. За умов інтеграції
культури культурна акумуляція являє собою такий процес, кінцевим
завершенням якого виступає утворення культурної спадщини, що вказує
на ту частину матеріальної і духовної культури, яка створюється мину-
лими поколіннями і передається наступним як дещо цінне і шановане.
Суспільство, що підтримує свою культуру, створило систему культурних
закладів, покликаних акумулювати культурну спадщину, зберігаючи і
передаючи її наступним поколінням. До найважливіших каналів куль-
турної акумуляції належать музеї, бібліотеки, а нині важливим джерелом
інформації став інтернет–ресурс.
У діяльності виробничо–комерційних компаній під інтеграцією слід
розуміти форму інтернаціоналізації виробничо–господарського і соціо-
культурного життя країн і народів: об’єднання, співробітництво, взаємне
пристосування.
Сучасні дослідники інтерпретують поняття «інтеграція» стосовно
становлення етнокультурних систем. Під час аналізу процесів інтеграції
культурних новацій в практику соціального буття народів, інновація
розглядається як одна з найважливіших форм самоорганізації соціо-
культурних систем. Модернізація містить у собі, по–перше, становлення
і відтворення нових культурних форм, по–друге, процес становлення
нових життєздатних соціокультурних систем і, по–третє, становлення
і формування системних сукупностей локальних культурних форм, які
характеризують в першу чергу етноси і нації.
Процес становлення нових культурних форм містить чотири значущі
фази:
− появу «соціального заказу» на новий культурний феномен, що
визначається новими умовами буття;
− появу людей, здатних виконувати це замовлення і фактично вико-
нуючи його, як різні варіанти інноваційного явища;
− конкурентну боротьбу між різними варіантами нових культурних
форм;
287
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
− останню фазу – фазу широкого відтворення нового культурного
зразку в соціальній практиці.
Процес становлення нових соціокультурних систем включає низку
очевидних етапів: формування соціальної потреби на новий вид соціалізо-
ваної діяльності, об’єктивно необхідний суспільству; розробку ефективних
технологій, які забезпечують задоволення виникаючого попиту; формуван-
ня критеріїв оцінки ефективності нових технологій; розробку нормативів
і стандартизації правил і вимог щодо здійснення нових видів діяльності;
об’єднання представників нової спеціальності, які реалізують новий вид
діяльності в інституціональні або неформальні організації; об’єднання
людей в більш масштабні соціальні страти, соціальні стани, класи, що
суттєво відрізняються від традиційно існуючих у суспільстві.
Процес становлення етнокультурних систем, наділений складною
структурою, включаючи в себе: процес усвідомлення соціальних цілей як
інтерсуб’єктивних інтересів, що можуть бути досягнуті лише колектив-
но; формування необхідних для життєдіяльності специфічних патернів
культури, характерних для конкретного етносу; становлення стабільного
способу життя, яке спирається на систему цінностей, детермінованих
особливостей історичного досвіду; заключним етапом становлення нових
етнокультурних систем є формування на основі суб’єктивної рефлексії
специфічних рис і способів ідентичності.
Процес модернізації стосується створення або запозичення нових
артефактів культури, їх наступного відтворення у суспільстві, на основі
чого виникають нові сфери діяльності соціуму, а разом з ними змінюється
і вся соціальні структура. Така концептуальна позиція відкриває можли-
вість розуміння сутності корпоративної культури, що може складати її
методологічну основу.
Знайомство зі спеціальними дослідженнями дозволяє зробити висно-
вок про те, що більшість сучасних вчених розуміють інтеграцію як злиття
або поглинання двох компаній (або бізнес структур), двох корпоративних
культур.
Досвід багатьох виробничо–комерційних компаній свідчить про те, що
інтеграцію можна визначити як співробітництво компаній на взаємови-
гідних умовах. Для того, щоб вийти на нові ринки, компанії або змушені
відкривати свої представництва або заключати партнерські договори з
компаніями аналогічних сфер діяльності в інших регіонах. Як показує
досвід, представництва не завжди себе економічно виправдовують, а
впроваджувати свою організаційну культуру на відстані декількох тисяч
кілометрів досить складно, а тому багато керівників компаній йдуть шля-
хом інтеграції – створення власної дилерської мережі. Модель дилерської
мережі компанії може мати декілька рівнів і багато незалежних дилерських
центрів.
Інтеграція дозволяє компаніям, на думку незалежних експертів, увійти
в число найбільших поставщиків продукції різного призначення.
Нині світ увійшов в епоху глобалізації з її різноманітними пере-
твореннями, які торкнулися всіх сфер суспільного життя. Глибинна
реструктуризація світу не мала раніше настільки гострого відчуття спіль-
ності проблем, тісного взаємозв’язку і взаємозалежності індивідів, народів,
країн, континентів, цивілізацій. Світ, все ще залишаючись роздрібненим
політично і культурно, у своїх сутнісних основах став сприйматись як
288
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
єдиний, цілісний, глобальний. Слід звернути увагу на складність проті-
кання процесів наростання глобальної взаємозалежності, яка зумовлена
протидією двох основоположних тенденцій: з одного боку, уніфікацією і
фрагментарністю. Історично властива багатьом національним культурам
розділеність за етнографічними, соціальними, конфесійними субкуль-
турами має явну тенденцію до підсилення. Певна протилежність цих
тенденцій надає глобальному розвитку нерівномірного, неоднолінійного,
суперечливого, конфліктного характеру.
Глобалізація створює максимально місткий загальний територіально–
економічний і культурний простір, який супроводжується зростанням
взаємозалежності всіх країн світу. Даний процес веде до фактично єдиної
світової соціоекономічної системи господарювання у сучасному світі.
Таким чином, визначивши принципи інтеграції та глобалізації, шля-
хи їх реалізації в культурі управління, сприймаючи їх не лише в якості
методологічної основи для функціонування цілісної моделі виробничо–
комерційної компаній, але і однією з головних умов для оптимального
управління персоналом організації, перейдемо до конкретного розгляду
питання щодо шляхів управління персоналом організації.
В період глобалізації та інтернаціоналізації економіки, розвитку
інформаційних технологій, підсилення конкуренції і співробітництва стра-
тегія організації все більше орієнтується на споживача. При цьому суттєво
підвищуються вимоги до гнучкості виробництва, технологій, ринків збуту
і робочої сили. Якість людських ресурсів стає головним інструментом в
конкурентній боротьбі. Численні дослідження і опитування керівників
найбільш благополучних компаній світу дозволяють зробити важливе
узагальнення: ефективність роботи, продуктивність) організації залежить
від трьох важливих умов:
− сприятливого ділового навколишнього середовища;
− правильної стратегії компанії;
− якості людських (власне управлінських) ресурсів [3,с.3].
Нині у світі набирає сили тенденція, в рамках якої головним фак-
тором стійкого розвитку стає людський потенціал. Багато дослідників
стверджують, що переможцем у ХХІ ст. виявиться не той, у кого більше
природних ресурсів або основних виробничих фондів, а той, у кого більше
інтелектуального капіталу.
Успіх діяльності будь–якої організації значною мірою залежить від
професіоналізму її робітників. Сучасне виробництво все більше вима-
гає від робітників таких якостей, як: висока професійна майстерність,
здатність приймати самостійні рішення, навички колективної взаємодії,
відповідальність за якість готової продукції, знання техніки і організації
виробництва, творчі навички. Однією з вирізняльних ознак сучасного
виробництва виступає його сильна залежність від якості робочої сили,
форм її використання, ступеню втягнення в справи компанії.
Сучасна концепція розвитку виробництва полягає у тому, щоб мак-
симальна продуктивність, якість і конкурентоздатність можуть бути
досягнуті лише за участі кожного співробітника у вдосконаленні вироб-
ничого процесу перш за все на своєму робочому місці, а в подальшому на
підприємстві в цілому.
Залучення персоналу в процес вдосконалення виробництва створює
творчу обстановку і є могутнім мотиватором персоналу до праці, що дозво-
289
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
ляє кожному співробітнику максимально реалізувати свій досвід і творчі
здібності. При цьому необхідно враховувати, що особливість персоналу
полягає у тому, що:
− по–перше, чим більше люди включені в професійну діяльність, тим
більше в них накопичується і життєвий і професійний досвід, тим менше
часу їм потрібно для якісного вирішення професійних завдань, тим більшу
цінність вони складають для організації;
− по–друге, це складний об’єкт соціального управління;
− по–третє, професіоналізація видів діяльності вимагає більшої капі-
таломісткості для становлення професіоналів;
− по–четверте, висока ефективність діяльності фахівців в орга-
нізації досягається створенням раціонального управління їхніми
можливостями.
На думку В.П.Пугачева, «персонал – це всі робітники, які числяться
в організації і безпосередньо беруть участь в її справах, здійсненні орга-
нізаційних цілей» [2,с.5]. Основними ознаками персоналу є:
− наявність його трудових взаємовідносин з роботодавцем, що
оформлюються трудовим договором (контрактом). Працюючі власники
і співвласники організації включаються до складу персоналу, якщо вони
крім частини доходів, яка їм належить, отримують відповідну оплату за
те, що беруть участь своєю особистою працею в діяльності організації;
− володіння певними якісними характеристиками (професією, спеці-
альністю, кваліфікацією, компетентністю тощо), наявність яких визначає
діяльність робітника на конкретній посаді або на робочому місці, а, отже,
віднесення його до однієї з категорій персоналу: керівників, спеціалістів,
інших службовців, робітників;
− цілеспрямованість в діяльності персоналу, тобто забезпечення
досягнення цілей організації шляхом встановлення адекватних їм
цілей окремого робітника і створення умов для їх ефективної реалізації
[1,с.56].
В понятті «персонал» людина виступає як важливий елемент процесу
виробництва і управління, як носій економічних відносин, джерело еко-
номічних результатів, як особистість з потребами, мотивами, цінностями,
відносинами. Персонал організації являє собою робочу силу, включену в
певну виробничо–господарську структуру, яка в процесі праці виконує
приписані функції. Персонал характеризується такими основними параме-
трами, як здатність до праці, реалізація цих здібностей в рамках організації,
участь у трудовому процесі, відповідність здібностей функціям робочого
місця, цілям і завданням організації. Нарешті, з правової точки зору пер-
сонал – це сукупність фізичних осіб, що знаходяться з організацією як
юридичною особою у відносинах, які регулюються договором найму.
Використання поняття «персонал» зумовлює наявність у об’єкта
управління не лише економічних і соціально–демографічних характе-
ристик, але і соціальних, психологічних і правових.
Особлива і специфічна роль персоналу полягає у тому, що «він складає
і визначає соціальну підсистему організації, в якій основними є питання
відносин людей, соціальних груп, суб’єктивного і духовного базису діяль-
ності. Значення персоналу як ресурсу організації при цьому полягає у його
суб’єктивно і об’єктивно активній ролі, здатній приводити в дію інші види
ресурсів, впливати на процес їх функціонування» [3,с.7].
290
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Специфіка людських ресурсів полягає, по–перше, у тому, що на
відміну від машин і сировини люди наділені інтелектом, відповідно, їх
реакція на зовнішній вплив (управління) – емоційно–осмислена, а не
механістична, а значить, процес взаємодії між організацією і співробіт-
ником є двохстороннім; по–друге, внаслідок наявності інтелекту люди
здатні до постійного вдосконалення і розвитку. У сучасних умовах
науково–технічного прогресу, коли технології, а разом із ними і професійні
навички застарівають протягом декількох років, здатність співробітників
до постійного вдосконалення і розвитку являють собою найбільш важливе
і довготривале джерело підвищення ефективності діяльності будь–якої
організації. По–третє, трудове життя людини продовжується у сучасному
суспільстві 30–50 років, відповідно відносини людини і організації можуть
носити довгостроковий характер; по–четверте, на відміну від матеріальних
і природних ресурсів люди приходять (у більшості випадків) в організацію
свідомо, з певними цілями і очікують від організації допомоги (надання
можливості) для реалізації цих цілей. Задоволення співробітника вза-
ємодією з організацією є такою же необхідною умовою продовження цієї
взаємодії, як і задоволення організації.
Як показує досвід роботи в управлінській сфері, здатність робітника
виконувати професійні обов’язки визначають:
− потенціалом, яким він наділений, приходячи в організацію;
− тим професійним навчанням, яке він отримує в організації;
− його фізичним і моральним станом, який залежить від цілої низки
факторів, в тому числі величини матеріальної винагороди;
− оцінкою, яку отримує співробітник від організації, будь–то фор-
мальна атестація або щоденні настанови керівника.
Управління персоналом безпосередньо залежить від особливостей
співробітників, їх місця і ролі у діловій організації. Розглянемо поняття
«управління персоналом», сформульоване різними авторами. В.П.Пугачев
характеризує управління персоналом як «повсякденне керівництво
співробітниками, яким займаються керівники, а також забезпечення орга-
нізації робітниками та їх ефективне використання для реалізації її цілей.
Наявність управління персоналом полягає в ефективному використанні
трудового потенціалу робітника, людських ресурсів в цілому» [2,с.38].
А.Я.Кібанов розглядає управління персоналом як цілеспрямовану
діяльність керівного складу організації, керівників і спеціалістів підрозді-
лів системи управління персоналом. В організації, де прибуток настільки
затьмарює за важливістю всю решту цілей, що іншим цілям приділяється
лише мінімум уваги, виникають проблеми у тому секторі, який відображає
ефективність персоналу, таких як зростання прогулів, зменшуючи задо-
волення працею, виникнення скарг тощо.
Принцип ефективного використання, який лежить в основі управління
персоналом на сучасному етапі, реалізується за трьома напрямками:
− створення необхідних умов для всебічного розвитку особистісного
потенціалу людини;
− забезпечення умов для найбільш повної мобілізації потенціалу
робітників підприємства на досягнення завдань, які стоять перед ним;
− постійний і систематичний розвиток професійних якостей тру-
дівників у відповідності з довгостроковими завданнями розвитку
виробництва.
291
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Управління людьми являє собою компонент управління будь–якою 3. Шубенкова Е.В. Тотальное управление качеством : учеб. пособие для студен-
організацією, поряд з управлінням матеріальними і природними ресур- тов вузов, обучающихся по специальности «Экономика труда» и др. экон.спец. /
сами. Проте за своїми властивостями люди суттєво відрізняються від Евгения Валериевна Шубенкова. – М.: Экзамен, 2005 – 252, [2] с.
будь–яких інших ресурсів, що використовує організація і вимагає осо-
бливих методів управління. Греков А.М. Пути управления персоналом производственно–коммерческой
Таким чином, основу концепції управління персоналом організації в компании в условиях интеграции и глобализации
нинішній час складає зростаюча роль особистості робітника, знання його Рассматриваются некоторые пути управления персоналом как результат
исторической трансформации организационной культуры в условиях глобализа-
мотиваційних установок, вміння їх формувати і направляти у відповід- ции и интеграции. Современная концепция управления персоналом организации
ності з тими завданнями, які стоять перед організацією. основана на возрастании роли личности работника, знания его мотивационных
Нові служби управління персоналом створюються, як правило, на базі установок, умении их формировать в соответствии с задачами, которые
традиційних служб: відділу кадрів, відділу організації праці і заробітної стоят перед организацией.
плати, відділу охорони праці і техніки безпеки і т. ін. Завдання нових Ключевые слова: мотивы управления, организационная культура,
служб полягає в реалізації кадрової політики і координації діяльності производственно–коммерческая компания, персонал организации.
щодо управління трудовими ресурсами в організації. У зв’язку з цим
вони починають розширювати коло своїх функцій і від суто кадрових Grekov, O.M. Production–and–commercial company human resource
питань переходять до розробки систем стимулювання трудової діяльності, management means in integration and globalization environment
управління професійним ростом, запобігання конфліктів, вивчення ринку Some human resource management means as a result of organizational culture
трудових ресурсів тощо. historical transformation in integration and globalization environment are considered.
При цьому структура служби управління персоналом в багатьох Modern human resource management conception grounds on growth of employee
аспектах визначається характером і розміром організації, особливостями personality, knowledge of his motivational directives and ability to form these
продукції, яка випускається. У дрібних і середніх організаціях багато directives in accordance with organization tasks.
Key words: management motivation, organizational culture, production–and–
функцій з управління персоналом виконують переважно лінійні керівни-
commercial company, organization personnel.
ки, а у великих формується самостійні структурні підрозділи з реалізації
функцій.
Таким чином, зазначити, що принципова побудова служби персоналу
у сучасних умовах не має загальновизнаної форми. Вона орієнтована на
стандартний набір робіт і реалізацію стратегічного підходу до кадрової
політики з урахуванням розвитку організації. Конкретна структура
служби, розподіл кадрової роботи між структурними підрозділами, а
всередині структурного підрозділу між виконавцями, може варіюватись
у більшому діапазоні, оскільки залежить від багатьох моментів. Серед них
слід відзначити, перш за все, розмір підприємства, обсяг управлінських
робіт кожного виду, розуміння керівником завдань управління персона-
лом. Незважаючи на ефективність комплексного підходу до управління
персоналом, на одних підприємствах тим не менш перевага надається
питанню щодо підбору кадрів, на других – плануванню трудової кар’єри,
на третіх – оцінці результатів і оплаті праці, а також стилю і методам
керівництва адміністрації підлеглими тощо.

Список використаних джерел

1. Кибанов А.Я. Управление персоналом организации: учебник для студен-
тов высших учебных заведений, обучающихся по специальностям «Менеджмент
организации», «Управление персоналом», «Экономика труда»/ [А. Я. Кибанов и
др.] ; под ред. А.Я. Кибанова. – Изд. 3–е, доп. и перераб. – Москва : ИНФРА–М,
2008 – 636, [1] с.
2. Пугачев В.П. Руководство персоналом : практикум для студентов высших
учебных заведений, обучающихся по специальности и направлению Менеджмент /
Пугачев В. П. – Москва : Аспект Пресс , 2006 – 316 с.

292 293
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
УДК 371.1/8 Муха–Шаєк Є.
Культурне значення відпочинку і переваги
в проведенні вільного часу студентами
недержавних вищих навчальних закладів
Подано визначення поняття «вільний час», а також терміну
«культура», представлено способи використання вільного
часу студентами п’яти польських недержавних ВНЗ. При
оцінюванні використання вільного часу бралась до уваги
програма навчання розкладу дидактичних занять за різними
спеціальностями, зацікавленість студентів, а також демогра-
фічні та соціальні чинники. Особливу увагу сконцентровано
на можливості культурного використання вільного часу.
Ключові слова: культура, вільний час, вища освіта, відпочинок,
ВНЗ, пасивне та активне проведення часу.
(стаття друкується мовою оригіналу)
Муха–Шаек Е.
Культурное значение отдыха
и предпочтения в проведении свободного
времени студентами негосударственных
высших учебных заведений
Дается определение понятию «свободное время», а также
термина «культура», представлены способы использо-
вания свободного времени студентами пяти польских
негосударственных ВУЗов. При оценке принималась во
внимание программа обучения, расписание дидактических
занятий по различным специальностям, заинтересованность
студентов, а также демографические и социальные факторы.
Особое внимание сконцентрировано на возможности культур-
ного использования свободного времени.
Ключевые слова: культура, свободное время,
высшее образование, отдых, ВУЗ, пассивное и активное
времяпрепровождение.
В нашей цивилизационной среде свободное время теперь принад-
лежит к основным составляющим общественной жизни. По–разному,
однако, воспринимается функция часов, предназначенных для отдыха.
294
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Распространенная на Западе – хотя все менее популярная – одна из кон-
цепций будущей «цивилизации свободного времени» основывается на
высокопроизводительном труде, интенсивном и нетворческом. Это – дея-
тельность личности, лишенной свободы в категориях XX века; личности,
которая свою «настоящую жизнь», как утверждал Г. Фридманн, может
реализовать исключительно во время отдыха.
Свободное время – это время, когда у человека имеется больше всего
возможностей быть самим собой [1,с.54]. В этом случае не отрицается
полностью значение иных, помимо отдыха, сфер жизни личности для
реализации ее личных потребностей. Ж. Дюмазедье, западноевропейский
специалист в области обсуждаемой проблематики, даже категорически
возражает против утверждения, что только свободное время дает человеку
возможность всестороннего развития. По его мнению, следует серьезно
опасаться того, что привлекательность отдыха может деструктивно влиять
на вовлечение людей в семейные, профессиональные, духовные, поли-
тические проблемы. Этот же автор одновременно подчеркивает другую
сторону проблемы: в рамках свободного времени формируются ценности
и представления о ценностях, которые могут позитивно модифицировать
характер и способ реализации институциональных обязанностей.
Целью данной статьи является оценка возможностей использования
свободного времени в зависимости от дидактических условий, а также
исследование предпочтений в отношении отдыха у студентов избранных
негосударственных высших учебных заведений. Особо уделяется вни-
мание определению специфики ценности использования свободного
времени.
Человек является личностью, а не только частью общества и винтиком
в производственной машине. И именно личность проживает свободное
время. Способ отдыха предопределяет в значительной мере стиль жиз-
ни, иерархию потребностей, отношение к окружающим, а также выбор
и способы реализации общественных обязанностей. Отдых избавляет
от эмоционального напряжения, вызванного стрессовыми ситуациями.
В настоящее время «неограниченную способность к приспособлению
и развитию сохраняют только личности и общественность, наиболее
активные с культурной точки зрения; готовые к обмену мыслей и впечатле-
ний, способные участвовать в напряженной технической гонке» [2,с.97].
Этот активный и осознанный подход к жизни у большинства людей
формируется, вероятно, именно в свободное время. Поведение людей в
свободное время является равнодействующей не только их позиций, но
и их возможностей. Возможности означают, в том числе, запас времени,
которым личность располагает, и его распределение. Характер труда в
значительной степени определяет физическое и психическое утомление,
таким образом, косвенно влияя и на свободное время. Конечно же, прав
Б. Грушин, утверждая, что содержание, интенсивность отдыха зависит,
прежде всего, от подхода человека, его образования и общей культуры.
Однако «то, что на первый взгляд может казаться проявлением плохого
вкуса или отсутствия культуры, зачастую является как раз результатом
усталости» [3,с.62]. И это следует учитывать, проектируя исследования
над свободным временем, необходимые также и в Польше. Применимо
это и к студентам. Очень важно, как свое свободное время будет исполь-
зовать молодежь, заканчивающая в настоящий момент высшие учебные
295
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
заведения. Й. Щепаньски спрашивает: «Подтверждает ли практическая
деятельность выпускников надежды, связанные с их образованием?»
Получение определенного уровня образования связано не только с
приобретением определенных профессиональных квалификаций и опред-
еленной суммы знаний, но также и с развитием личности, повышением
уровня и разнообразия интеллектуальных потребностей человека.
Образование является фактором, который не только влияет на темп и
направление профессиональной карьеры человека, но также содействует
пробуждению культурных потребностей. По мере повышения уровня
образования возрастает преимущество активного принятия культурных
ценностей на уровне восприятия, оценки, присвоения и использования.
Возрастает также уровень участия в различного рода культурных меропри-
ятиях. Особенно заметно влияние образования в случае участия в «более
сложных» формах культурной активности (театр, классическая музыка,
опера и т.п.). Образование, таким образом, позволяет также с большой
вероятностью оценить подготовку к принятию отдельных культурных
ценностей. Здесь идет речь об определенных статистических тенденциях,
а не о закономерностях.
Образование не является, однако, единственным фактором, влияющим
на уровень участия в культуре. Человек живет настоящей человеческой
жизнью благодаря культуре. ...Благодаря ей человек отличается от всех
остальных существ, входящих в состав видимого света, человек не может
обойтись без культуры. Культура является единственно правильным
способом существования и реализации человека. Человек всегда
экзистирует в рамках какой–либо культуры. Благодаря этому понятию мы
в определенный способ углубились в вопросы, связанные с культурным
образованием. Можно задуматься над тем, кто должен первым привить
ребенку, а потом молодому, взрослому и зрелому человеку стремление к
культуре.
Ф. Адамски подчеркивает, что культуры современного мира, как
никогда прежде, коснулись определенные извращения. К ним принадле-
жит, во–первых, отчуждение, состоящее в том, что созданные человеком
вещи, инструменты, социально–политические строи существует неза-
висимо от человека и зачастую направлены против него, представляя
биологическую, психическую или же моральную опасность для человека.
Во–вторых, господство «иметь» над «быть», из–за чего человек стано-
виться одной из этих вещей. Таким образом, утрачивается его субъектный
характер. В–третьих, наконец – угроза для свободы человека, связанная с
деформацией самых человеческих ценностей: правды, свободы, особенно
свободы исповедания религий.
Не достаточно, однако, иметь значительный запас знаний, чтобы
человек смог автоматически участвовать в мире культуры. Й. Щепаньски
выделяет среди выпускников высших учебных заведений 4 категории:
а) люди пассивно культурные; б) люди, интересующиеся культурой
пассивно; в) люди с активной позицией в отношении культуры; г) люди,
активно участвующие в культурных процессах. Автор обращает внима-
ние на тот факт, что студенты, лишенные во время пребывания в ВУЗе
контакта с искусством, не приобретая навыков активного участия в куль-
туре, относятся к первой, в лучшем случае, ко второй категории[4,с.37].
296
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
Исследования над свободным временем выпускников ВУЗов указывают,
по разным причинам, на пессимизм в мировом масштабе.
Все три года обучения в ВУЗе, иногда больше, посвящены, прежде
всего, подготовке к профессиональной деятельности. В значительной же
мере условием хорошей учебы – как и любого труда – является настоящий
отдых. Представляет он, впрочем, также ценность саму по себе, не только
обязательный контекст. А это время, проведенное в полумиллионном горо-
де, с доступом ко многим культурным ценностям, более долгое пребывание
в вузовской среде дает особый шанс использовать возможности отдыха,
удовлетворить субъективные потребности.
В данной работе принято считать свободным временем студентов
время, которое остается после удовлетворения потребностей организма
и после исполнения школьных и домашних обязанностей. В это время
они могут предаваться различным занятиям, по своему усмотрению,
связанным с отдыхом, развлеченьем и удовлетворением собственных инте-
ресов. Свободное время в этом понимании не означает бездействия или
абсолютного отрицания обязанностей. Поскольку это время используется
для деятельности, которой каждый предается спонтанно, по собственному
желанию, никем не принуждаемый.
Основными функциями свободного времени, представленными в
доступной нам педагогической литературе, являются: отдых, развле-
чение, развитие интересов и способностей, поиск собственного места в
обществе.
В исследованиях, представленных в данной работе, применен метод
аудиторного анкетирования. Он является стандартизованным способом
получения информации путем взаимного общения, в процессе которого
коммуникация осуществляется в письменной форме. В данном случае
анкетирование было проведено среди студентов пяти негосударственных
высших учебных заведений Польши: Высшей экономической школы
в Варшаве (ВЭШ), Высшей школы гостиничного бизнеса и туризма
(ВШГБиТ) в Гданьске, Высшей школы коммуникации и управления
(ВШКиУ) в Познани, Высшей банковской школы (ВБШ) в Познани,
Высшей школы гостиничного и ресторанного бизнеса (ВШГиРБ) в
Познани.
Исследования концентрировались на поколении, которое входит во
взрослую жизнь в период «великих перемен». Это поколение, в отличие
от своих родителей, живет в условиях личной свободы, при открытых
государственных границах и имеет больший доступ к информации, само-
стоятельно организует свое свободное время и отдых.
В каждом вузе для исследований были выбраны студенты дневного
отделения третьего курса после зимней сессии, акклиматизированные уже
в большом городе и в вузе, еще достаточно редко загруженные какими–
либо иными обязанностями, кроме учебы, имеющие, по сравнению с
остальными курсами, больше времени на восприятие культуры и более
сознательно, чем младшие коллеги, подбирающие занятия свободного
времени.
Исследования собственно предварило 30 интервью со студентами
различных специальностей Высшей школы гостиничного и ресторанно-
го бизнеса, ряд свободных бесед с научными работниками, наблюдение
с частичным участием и анкетный опрос среди студентов всех кур-
297
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
сов Высшей школы гостиничного и ресторанного бизнеса в Познани. дентов. Определенно меньшее количество человек утверждало, что учеба
Это позволило уточнить гипотезы, выбрать техники и разработать влияет на выбор формы проведения свободного времени (см. табл.1).
инструменты исследования.
В опросе использована анонимная аудиторная анкета на репре- Таблица 1
зентативной не взвешенной пробе. Он проведен в апреле 2006 года в
часах, предназначенных на обязательные учебные занятия. Используя Влияние типа обучения на выбор формы проведения свободного времени
коллективный выбор, ко всем студентам, определенных в ходе жеребьевки
учебных групп, составляющих 25% – 50% всей генеральной выборки – все- Ответы ВЭШ ВШГБиТ ВШГБиТ ВШГБиТ ВШГБиТ Строка
го 407 человек (около 100 с каждого факультета), обратились с просьбой «да» 21 19 20 11 3 74
заполнить опросный лист. Таким образом, эта проба является репре- % колонки 31,34% 46,34% 37,74% 17,46% 42,86%
зентативной. Включение в исследования пяти курсов повышает право
на отнесение результатов к целому. Добросовестные и исчерпывающие «нет» 46 22 33 52 4 157
ответы получены в 237 случаях и подвергнуты анализу. % колонки 68,66% 53,66% 62,26% 82,54% 57,14%
Наиболее очевидной функцией свободного времени является и Всего 67 41 53 63 7 231
останется восстановление физических и психических сил организма, т.е. Источник: собственные исследования
отдых. Он состоит во сне, купании, утолении голода и жажды, отвлече-
нии от требований, планов, навязанного общества, шума, темпа и всего, В ответах замечено влияние, прямо или косвенно, указывающие на
что вызывает нервное напряжение, дает нагрузку на мышцы, органы или то, что учебная нагрузка требует ограничения желательных форм отдыха,
клетки мозга, которые уже истощены нагрузкой»[6,с.134]. В работе пред- что, однако, требует самостоятельного улучшения организации свобод-
принята попытка ответить на вопрос: какие условия для отдыха и для ного времени.
повышения его ценности создает на третьем курсе нагрузка на молодежь Случались высказывания, указывающие на достаточно явную
негосударственного вуза в течение академического года? потерянность личности в конфликте обязанностей с желаниями. «Я ста-
Конкретизируя основную проблему, сформулированы следующие раюсь выбирать такой отдых, чтобы тратить на него как можно меньше
вопросы: 1) как формируется зависимость ценности отдыха студентов в ее времени».
динамике от учебной нагрузки? 2) в какой мере и каким образом учебная Среди факторов, влияющих на выбор занятий отдыха, на первый
нагрузка: а) способствует тому, что отдых становиться более ценным? б) план – как можно было предположить в аспекте прежних выводов – вышли
это повышение ценности ограничивает? «усталость и поглощенность учебой», причем во всех ВУЗах подчеркивали
30,0% всех студентов третьего курса связывает трудности в распоряже- скорее утомление организацией учебы, чем количеством посвященных ей
нии временем необязательных занятий с разрозненностью этого времени часов. Был задан вопрос: «Является ли достаточным количество времени,
на несколько частей в течение дня. Это корреспондирует с очень резкой которым располагаешь для активного и пассивного отдыха в свободное
оценкой внеплановых перерывов этой группой. На сопоставимых факуль- время?» Только студенты двух вузов – ВЭШ и ВШГБиТ – ответили в
тетах, где «окна» были не столь многочисленными, а давление большой большинстве своем, что не является достаточным, остальные же студенты,
нагрузки чаще склоняло к заполнению их работой, на разрозненность 50% и более, ответили, что свободное время, остающееся после занятий,
свободного времени обращает внимание несколько меньший процент – их удовлетворяет.
21,5% на третьем курсе. Прекрасно отражают ситуацию два высказывания, Все исследуемые констатировали, что в свободное время менее 10
отраженных в анкетах: «ВУЗ так же беспомощен, как и я», «Усталость, часов в неделю посвящают на подготовку к занятиям.
но не от учебы как таковой, а от ежедневной бессмыслицы, которая нас Количество свободного времени – особенно на факультете туризма и
окружает в ВУЗе. После уже ничего делать, организовать, создавать не рекреации – его структура, были в значительной мере обусловлены вре-
хочется». Многие акцентировались в этом месте анкеты на усталости, менем, посвященным учебе. Происхождение играло роль только в начале
вызванной ситуацией в ВУЗе. Только менее 20% исследуемых – с тен- обучения. Актуальное место жительства несколько модифицировало
денцией снижения в процессе учебы – искало объяснения затруднений, результаты во всех ВУЗах, также потому что предопределяло жилищную
которые приносит время, не регулируемое непосредственно обязаннос- ситуацию, составляющую один из существенных условий обучения. А
тями, в неспособности совладать с этим временем, преодолеть внешние именно эти условия, больше чем само обучение, воздействовали на коли-
трудности. чество и структуру свободного времени, они создавали цепную связь.
Целый комплекс рассмотренных выше вопросов, связанных с количе- Неблагоприятные объективные факторы в рамках этих условий –
ством часов обязательного труда и его объективными и субъективными зачастую непредвиденные, нервирующие, ослабляющие энергию,
условиями, еще раз нашел отражение, как в количественных результа- усложняющие добросовестное исполнение обязанностей – отражались на
тах, так и в обоснованиях ответа на один из подытоживающих вопросов субъективном подходе к учебе, приводили к утомлению ежедневностью.
анкеты: «Влияет ли как–то учеба в ВУЗе на твой выбор формы проведения Правда, что осознанное преодоление трудностей, к которым личность
свободного времени?» Отрицательно ответило больше половины респон- относится как к вызову со стороны действительности – деятельность
298 299
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
с воспитательной ценностью – мобилизовало студента. Тогда он нео-
днократно был в состоянии сэкономить, вопреки препятствиям, даже
значительное количество времени, и это время правильно использовать.
Можно предположить, что исследуемая молодежь не была на этапе
начальной и средней школы подготовлена справляться со сложностями и
возможностями в жизни. Ситуация в ВУЗе, в которой позднее очутились
студенты, ситуация, формирующая их на протяжении нескольких лет,
создает ряд факторов, определенно не способствующих высвобождению
духовных сил.
Представленные в данной работе материалы однозначно указывают
на то, что в учебной нагрузке следовало бы усматривать главную причину
неудовлетворения реально существующих потребностей. Установлена
важная зависимость между количеством часов, посвященных обязан-
ностям, распределению этих обязанностей и утомлению от их избытка, и
структурой отдыха студентов, а также количеством и качеством практи-
чески всех занятий отдыхом, а особенно более популярных в исследуемой
группе. Нагрузка в значительной степени предопределяла реализацию
студентами функций свободного времени и активности позиции в рамках
этого время. Чрезмерная поглощенность обязанностями не только лишает
возможности отдыха, но и зачастую приводит к неправильным реакци-
ям, возможно невротическим: некоторые студенты не могли выйти из
состояния напряжения, жалея о каждой минуте, не посвященной учебе. В
противном же случае их свободное время частично теряло конститутивные
черты добровольности и необязательности, когда участие в различных
занятиях становилось своего рода обязанностью в отношении требования
собственного организма, социального окружения, образца «культурного
человека».
В рамках часов, предназначенных на отдых, значительные резервы
составляло время в сущности бесцельное, заполненное достаточно
случайным культурным потреблением, прежде всего, однако, разговорами
и пассивным отдыхом (просмотр ТВ, встречи в кафе). Характерным явля-
ется то, что обе эти разновидности занятий – по своей сущности не менее
и не более ценные, чем другие – большинство студентов в исследуемой
группе резко критиковало. Как можно судить из данных анкет и интервью,
студенты переняли позиции общества – по–прежнему считающего отдых
принудительным и несколько стыдливым контекстом профессиональных
и семейных обязанностей. Особенно бездействие, как правило, обременяет
неосознанным чувством вины. Студенты, впрочем, проводили свободные
часы в бездействии частично под давлением окружения, а подчинение
давлению оценивается, конечно же, негативно; молодежь особенно нео-
хотно признается в таких мотивах поведения. Одобрялись, таким образом,
занятия более «полезные», исполняющие функцию всестороннего разви-
тия – но в свободное время доминировали две остальные функции.
Содержание и формы отдыха молодежи ВШГиРБ и ВШКиУ в
определенной мере зависели также от других факторов, учтенных в иссле-
дованиях. Программа учебы в ВУЗе на данном факультете формировала
интересы, влияла на экспонирование в рамках свободного времени одних
форм деятельности, пресыщение другими.
Место проживания (речь идет, прежде всего, об общежитии) из–за
функционирующей в его рамках моды, мнений, навязывания личности
300
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36
определенных занятий, частично предопределяло выбор и содержание
форм отдыха, позицию молодежи в отношении ее свободного времени;
позицию, как установлено, обычно пассивную.
С точки зрения пола анкетируемых студентов, в формах отдыха
наблюдались незначительные отличия, скорее качественные, чем
количественные.
На основании представленного диагностического опроса можно сфор-
мулировать определенные практические выводы. Они будут касаться,
прежде всего, учебной нагрузки. Если примем во внимание, что свободное
время является неотъемлемой ценностью в жизни человека, а в случае
студентов это время зависит от нагрузки, следовало бы обратить осо-
бое внимание на просчеты в организации вузовской работы – особенно
просчеты в расписании занятий, так как они вызывают разнообразные
негативные отголоски (сверхпрограммную потерю времени, переутом-
ление от слишком большого количества занятий в одни день и т.п.). При
составлении плана недельных занятий необходимо, по мере возможностей,
учитывать необходимый контекст, которым является отдых. Очень боль-
шая учебная нагрузка студентов III курса в ВБШ и ВШГиРБ наводит на
мысль, что следовало бы также и в негосударственных высших учебных
заведениях провести широкомасштабные опросные исследования погло-
щенности работой академической молодежи, как это уже имело место в
некоторых других ВУЗах, прежде всего в политехнических. Однако в
этих исследованиях должна приниматься во внимание не только учебная
нагрузка, но и объективные возможности отдыха. Результатом были бы,
вероятно, определенные перемещения в учебной программе. Здесь идет
речь о сохранении разумного равновесия, а не механическом ограничении,
как учебных часов, так и требований. Как раз наоборот: исследования
подтвердили широко известный факт, что значительная часть студентов,
особенно в ВШГиРБ, готовится только к текущим занятиям, «знания»,
проверяемые на экзамене, приобретая только перед самой сессией.
Необходимо увеличить контроль усвоения знаний в течение академи-
ческого года. Массовость современного ВУЗа требует, впрочем, в этой
области определенных административных решений, предотвращающих
хаос и дезорганизацию работы, как самих студентов, так и академических
преподавателей. От правильного решения проблемы экзаменов выиграл
бы также отдых молодежи – мог бы планироваться и реализовываться
более целесообразно, в разумном симбиозе с обязанностями. Однако
чтобы этого достичь, личность должна быть способна распоряжаться
временем.
Список использованных источников
1. Kaplan M. Leisure in America. A social Inquire, New York 1960, Р. 354.
2. Welewejski A. Przed trzecim przyspeszeniem. Warszawa, 1968, Р. 267.
3. Griszyn B. Czas wolny – problematyka aktualna. PWN, Warszawa, 1970, Р. 315.
4. Szczepański J. Zagadnienia socjologiczne wyższego wykształcenia. Warszawa,
1963, Р. 298.
5. Nowak S. Metody badań socjologicznych. Warszawa, 1965, Р. 244.
301
 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ Випуск 36 Випуск 36
6. Dąbrowski K. Czas wolny dzieci i młodzieży. Wyd. Szkół Państwowych, Warszawa,
1966, Р. 271.

Mukha–Shayek, E. Cultural value of the rest and preferensces sn ways of

spendsng free time by students of non-state universities
The definition of such concepts as «culture» and «free time» are given on the
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ
basis of the researched materials. The ways of spending free time by the students of
five Polish non–state universities are described. A lot of different devices was used
while this research: Syllabus requirements, curriculum of didactic lessons in different
subjects, student‘s interests and also demographic and social factors. Great attention
was paid to possibility of using free time.
Key words: culture, free–time, higher education, HEI, passive and active time
УДК 342 Мельник А.І.
spending.
Модернізація України: єдність теорії і
практики
Розглядаються шляхи подальшого розвитку української дер-
жави на сучасному етапі.

Ключові слова: держава, демократичний процес, економічна і

політична стратегія, модернізація, політичний розвиток, реформа.

Сьогодні Україні вже не можна посилатися на тяжке минуле і на

невизначене майбутнє. Майже два десятка років вона сама господар своєї
історичної долі. Але до цього часу в країні працюють радянські стереотипи
про щасливе життя в СРСР, незважаючи на десятки мільйонів закатова-
них, на голодне і холодне життя. До цього часу ідеологічно не визначено,
яку ж державу ми будуємо, немає стратегії розбудови незалежної держави.
Внутрішні конфлікти дестабілізують політичне, економічне і культурне
життя.
Проблему модернізації України актуалізує і політична ситуація після
президентських виборів 2010 року, створення нової коаліційної більшості
в парламенті та визначення головних пріоритетів розвитку українського
суспільства. Проблематика модернізації України знаходить свій глибокий
та системний аналіз в працях В. Андрущенка, П. Кравченка, В. Кременя,
В. Крисаченка, В. Мадіссона, М. Михальченка, М.Степики, В. Ткаченка
та ін.
Загальновідомим є той факт, що так звана «свідома розбудова кому-
нізму» не відбулася не тільки тому, що більшовицька бюрократія стала
новим правлячим класом, який експлуатував народ і державу, не тільки
тому що «соціалістична держава» виснажувала себе в експорті «пролетар-
ських революцій», не тільки тому, що соціалістична економіка виявилася
неефективною, а й ще тому, що народ не став справжнім творцем своєї
історії, а ідеологія, яка це обіцяла, виявила свою практичну неспромож-
ність. Тут ми розглядаємо ідеологію не тільки як сукупність міфів, утопій,
що живлять прогресистські утопічні проекти перебудови суспільного

302 303
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
життя, але й як форму реальної духовної мотивації практичної діяльності
з реалізації позитивних цінностей рівності, справедливості, які частково
проповідував марксизм–ленінізм.
Але історично вийшло так, що у всіх формах «соціалістичного» тота-
літаризму, соціального романтизму, прожектерства утопія бере гору над
раціонально–практичним змістом у поглядах на історію, інтерпретує
історію у своїх цілях, орієнтує діяльність людей на здійснення красивого,
але не реального майбутнього. На нашу думку, соціалістичну систему
розвалили не стільки імперіалісти, і зовсім не Б. Єльцин, Л. Кравчук і
С. Шушкевич. Вона програла змагання з капіталістичною системою і
розвалилася під вагою своїх власних проблем, які розв–язати у принципі
не могла. Зовнішній фактор – глобальне протистояння США і СРСР –
відігравав другорядну роль, хоча й важливу.
Аналізуючи причини розвалу соціалістичної системи, слід відзна-
чити, по–перше, СРСР стратегічно програв капіталістичним США та
їхніми союзникам не тому, що у соціалістичного табору було менше
матеріально–технічних ресурсів і був гірший людський матеріал. А тому,
що, як ми підкреслили раніше, була неправильна суспільна теорія, яка
лежала в основі економічної і політичної стратегії. Комунізм – це не тільки
ідеологічна утопія, але й економічна, політична, моральна. По–друге, наука
в СРСР, особливо суспільна, була зорієнтована не на реальні потреби та
інтереси населення, а на ілюзорні – перемоги в світовій революції. Тому
суспільне виробництво головним чином було зорієнтовано на військову
перемогу, а не на перемогу за рівнем життя населення. По–третє, розвал
соціалістичного табору в той же час не призвів до науково вивірених
стратегій постсоціалістичних країн ні в економіці, ні в політиці, ні в
духовно–культурних сферах. Усі країни, в тому числі Україна, важко
шукають шляхи в майбутнє, а деякі з них до цього часу знаходяться в
ситуації вибору стратегій розвитку. По–четверте, українське суспільство
зі скептицизмом оцінює результати функціонування ринкової економіки
в країні, особливо результати розподілу власності між членами суспіль-
ства і рівень диференціації в рівні доходів громадян. Держава у наш час
значною мірою регулює рівень доходів, особливо рівень зарплат, пенсій,
стипендій, допомоги соціальним аутсайдерам і тимчасово непрацюючим
громадянам.
Отже, хоч ринок, безумовно, є могутнім і ефективним механізмом
погодження індивідуальних інтересів, однак регулююча функція поки що
не зовсім правової, соціальної держави суттєво не знижується, особливо в
площині «суспільство – держава – особа» і в сфері соціальних відносин.
Регулююча функція держави зберігається і в розвинених суспільствах, і в
так званих суспільствах перехідного типу. Наприклад, найбільш успішні
в економічному розвитку постсоціалістичні країни – Польща, Угорщина,
Чехія, Словакія, Хорватія, Словенія, незважаючи на ліберально–ринкову
риторику більшості теоретиків, скеровують 40–45% на соціальні цілі.
Закономірне питання: яке відношення ці тези мають до економічних,
політичних і культурних реалій в Україні? Безпосереднє. Так, у нашому
суспільстві останні роки спостерігалось економічне зростання, стабі-
лізувалася фінансова сфера, почав повільно зростати життєвий рівень
населення. Але вал економічної кризи відкинув економіку нашої держави
на багато років назад. Це зайвий раз підтверджує наявність нестабільності
та складних внутрішніх проблем і протиріч в Україні.
304
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Практика показує, що Україна виявилась найбільш вразливою за
наслідками сучасної кризи. Однією з причин цього, на нашу думку, є
величезний розрив між теорією і практикою, небажання політичної еліти
прислуховуватися до еліти наукової, відсутність у політичному істе-
блішменту державної волі, патріотизму, наполегливості у впровадженні
політичних і економічних реформ. Аргументуючи цю позицію, наведемо
деякі висновки українських вчених В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка
про проблеми українського суспільства, які були зроблені ще в 1996 році.
А саме, 1) Україна переживає глибоку соціально–економічну та політичну
кризу; 2) Україна завершила перший етап проголошення незалежності,
але запізнилася з переходом до етапу соціально–економічного влашту-
вання; 3) Україна не має цілісної та ефективної системи влади; 4) перед
Україною гостро стоїть проблема вибору форм державного правління; 5)
Україна як держава не стала органічною системою; 6) Україні не вдалося
уникнути «дитячої хвороби» державності; 7) Україна не визначилася з
концептуальними засадами подальшого суспільного розвитку. Окрім того,
визначається тенденція посилення соціального напруження та настроїв
невпевненості і зневіри [2,с.542–549].
Можна висновувати, що, на жаль, актуальність вище зазначених про-
блем залишається для України майже незмінною.
Особливе занепокоєння викликає рівень демократії в суспільстві, роз-
виток освіти, науки, культури, які теж недостатньо розвинені. Невирішені
економічні, політичні, освітянсько–наукові і культурні проблеми не дозво-
ляють сьогодні оптимістично оцінювати ситуацію в Україні і вимагають
прийняти скореговані стратегічні рішення в різних сферах суспільного
життя. При цьому визріла думка більшості економічних, політичних і
духовних еліт, що такі рішення будуть ефективними тільки у випадку:
а) збереження стабільності в країні; б) консолідації нації на базі пануючих
у суспільстві уявлень про внутрішньополітичні і зовнішньополітичні цілі;
в) при достатній політичній волі всіх гілок влади; г) при сприятливій щодо
України міжнародній ситуації. Більшість цих умов існує реально.
В економічній сфері ліберальна стратегія реформ не повинна
суперечити створенню «мережі соціальної безпеки», щоб не допустити
дарвінівської боротьби за існування. Тому соціальна політика держави
повинна бути помітною і результативною.
Європейська орієнтація країни й експорт промислової продукції, на
нашу думку, не повинні стати перепоною зв–язкам з Росією та іншими
східними економічними партнерами. Стратегія опертя «на два крила» в
розвиткові економіки є ознакою виваженості економічного курсу України.
Зберігаючи такий економічний курс, суспільство повинно усвідомлювати
його реальні наслідки: по–перше, нам сировина, паливно–енергетичні
ресурси потрібні не тільки для нарощування економічної динаміки в
традиційних сферах виробництва, хоча це теж важливо, а більше для
завоювання нових позицій у сферах фундаментальної і прикладної науки,
високих технологій, завоювання ринків збуту для наукомісткої продукції;
по–друге, не треба нехтувати найсильнішим аргументом України як краї-
ни з чудовими земельними ресурсами і сприятливими умовами розвитку
сільського господарства. Завдання економічної модернізації України – це
багаторівневе, комплексне завдання.
Бажано, щоб була досягнута згода щодо пріоритетів розвитку. Кожен
із представників влади, опозиції, науки й освіти має право дотримуватись
305
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
будь–яких ціннісних установок щодо шляхів розвитку. Але некоректною є
позиція, коли з ідеологічних міркувань одному шляху розвитку припису-
ються всі «плюси», а іншому – усі «мінуси». Як це відбувається, наприклад,
навколо політичних подій квітня 2010 року, зокрема до підписання, так
званих, Харківських угод. Надмірна ідеологізація й політизація еконо-
мічних стратегій – хибна позиція. Це відомо всім поміркованим людям і
перевірено історичною практикою.
Важливо також розуміти, що модернізація України не може відбувати-
ся без модернізації держави, без реформування законодавчої, виконавчої
і судової влад.
По–перше, потрібен перерозподіл повноважень між Президентом,
Урядом і Верховною Радою України. Але є велика різниця в підходах
політичних партій, науковців, груп політичних еліт на межі цього пере-
розподілу. Крім того, є група депутатів Верховної Ради, які вважають, що
голосування по політичній реформі не відповідало Конституції України,
оскільки не було здійснено постатейне голосування й зміни до Конституції
голосувалися в пакеті з доповненнями до Закону «Про вибори Президента
України».
По–друге, необхідно законодавчо визнати функції різних інститутів
центральної й регіональної влади.
По–третє, правова реформа загальмувала. Без неї модернізації дер-
жави не досягнути.
Повноцінна і чесна політична конкуренція є основою демократії і важ-
ливим стимулом суспільного розвитку. Причому конкуренція не стільки
окремих осіб, скільки проектів суспільного розвитку. Без цього держава
не зможе бути мотором модернізації країни. Отже, суспільству потрібно
зрозуміти, що вирішення питань державного будівництва може стати засо-
бом розв–язання проблем модернізації країни. Провідна роль держави в
модернізації процесів у постсоціалістичних країнах залишається, оскільки
активність інститутів громадянського суспільства є невисокою і вони не
можуть стати флагманами реформ.
При оцінці поточної ситуації в країні й перспектив її розвитку нам
треба системно подивитись на долю існуючої Конституції України. Чи
забезпечує вона необхідну модернізацію держави?
За оцінками вітчизняних і зарубіжних експертів вона є однією з най-
кращих у Європі. При всіх своїх недоліках вона дозволяє модернізувати
державу, забезпечити гарантії основних прав і свобод громадян і ефек-
тивну діяльність органів влади. Крім того, не варто забувати, що в країні
з нестійкою традицією ставлення до права усталеність основного закону
–самостійна політична й правова цінність. Тому зміни в Конституцію
України варто вносити обережно й виважено.
Потрібна додаткова дискусія про форму держави й оптимальну сис-
тему взаємодії гілок влади. До того ж в дискусії повинні брати участь не
тільки депутати Верховної Ради, а й весь народ. Тут можливі плебісцити
й референдум з окремих питань конституційних змін.
Одним із завдань модернізації держави є приборкання української
бюрократії в центрі й регіонах. Тут потрібні не тільки гасла і заклики, а
й відповідні закони і заходи ефективного контролю. Потрібні ефективні
закони про опозицію, про лобізм та інші.
306
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Але і сьогодні очевидно, що не достатньо механізмів формування
Кабінету Міністрів України спільними зусиллями Президента і Верховної
Ради, особливо при наявності коаліційної більшості в парламенті.
Найбільш ефективні політично однорідні уряди, які долають полі-
тичну і відомчу роз–єднаність правлячих груп еліти, розробляють
урядову політику на основі партійних програм. Але сьогоднішня реаль-
ність України – це коаліційний уряд, з усіма його перевагами і недоліками.
Головним завданням у цьому випадку є – не допустити протистояння
уряду і парламенту, уряду і президентської адміністрації, зберігати коалі-
ційну дисципліну, не допускати серйозних розходжень в оцінці перспектив
країни між фракціями, які входять до парламентської більшості. Тим
більше, що в останні роки парламентська більшість в Україні формувалася
неприродно: партії великого капіталу об–єднувалися з комуністами, праві
радикали з лівоцентристами і т.д.
Варто зазначити, що важливою проблемою законодавчої і виконав-
чої влади є адміністративна реформа. Тут багато невирішених питань
на центральному і регіональному рівнях, особливо через розходження
національного інтересу та інтересів бюрократії. Нація зацікавлена в опти-
мізації територіального поділу країни, системи управління. Бюрократія
хоче залишити все так, як є. У радянські часи ці проблеми вирішувалися
волюнтаристськи. Сьогодні потрібні інші підходи – демократичні. Але
й розгулу демократії тут не повинно бути. Національний інтерес, опти-
мізація систем управління країною – це фактори, які повинні бути на
першому місці. Потрібна системна корекція законодавства про регіони,
про місцеве самоврядування, потрібна політична воля парламенту й уряду
в проведенні виваженої адміністративної реформи.
Безумовно, ми окреслили лише частину проблем, які треба вирішити,
щоб модернізувати державу. Це іноді особиста точка зору автора. Тим
більше, що дискусія з цих проблем в Україні йде постійно і кожен має
право висловити свою точку зору, тим більше в дослідженнях, які від-
носяться до визначення шляхів історичного розвитку.
Важливим і небезпечним фактом теперішнього суспільного розвитку
є відсутність стратегічного соціального замовлення на розвиток суспіль-
ствознавства. Якщо ж суспільствознавство розвивається хаотично, то не
існує наукового забезпечення реформ. Тому все частіше в ЗМІ підніма-
ються питання щодо перспектив розвитку суспільної науки в Україні, ролі
науки й освіти в здійсненні сучасної модернізації України.
Сьогодні також на всіх рівнях суспільства виникла дискусія щодо
стану взагалі усієї системи науки і освіти в Україні та її організації не
тільки на академічному рівні. Ці питання широко дискутувалися у ВНЗ
наприкінці 80–х – початку 90–х. А потім дискусія майже вщухла. Хоча
організаційні проблеми науки, кадрове забезпечення науки, зв–язок освіти
й академічної науки – ці проблеми залишалися актуальними.
Хоча якщо залишити в стороні корпоративні дискусії в науці, боротьбу
за адміністративні «крісла», то можна констатувати: 1) природничі науки
ще в XX ст. не тільки довели практичне значення наукового знання, але
й інтелектуально, і матеріально перетворили світ; 2) суспільні науки теж
довели свою практичну значимість, коли вони значною мірою забезпе-
чили Заходу перемогу в «холодній війні». Є потреба їхнього розвитку
і в Україні, якщо ми дійсно хочемо збудувати демократичну, правову,
соціальну та інформаційну вільну державу.
307
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Дійсно, існує багато проблем, пов–язаних з новими організаційними
технологіями в науці, потрібно більш ґрунтовне фінансування науки,
зокрема і суспільної, але поки що держава не може, а інколи не бажає
надати потрібне фінансування науці. Щодо оптимізації організаційних
форм наукових досліджень, то тут держава може спонукати наукове
співтовариство до реформ більше фінансовими засобами через держза-
мовлення, законодавством і менше, звичними для нашого суспільства,
командно–адміністративними методами управління.
На початку XXI ст. потреба на нове знання, на інновації в матеріаль-
ному і духовному виробництві стала життєво необхідною. Суспільство,
держава, які розвивають освіту і науку, швидко прогресують. Які не розви-
вають – стають науково–технічними та інтелектуальними аутсайдерами,
сьогодні освіта і наука – головний цивілізаційний фактор. Хто з політиків
України не розуміє цього, той не розуміє перспективи країни.
Нова українська влада, в переважній більшості, орієнтується на
помірковану (інколи мляву) стратегію підтримки освіти і науки, хоча
інколи і звучать слова, що освіта і наука є пріоритетами державної полі-
тики. Кожний новий уряд заявляє, що в наступні роки планується значно
покращити фінансування освіти і науки. Такі заяви свідчать, що дійсно
визріла проблема нового підходу не тільки до природних, але й до сус-
пільних наук. Суспільство і держава готові піти на їхнє більш масштабне
фінансування. Але тільки у випадку, коли вони готові виконувати великі
й актуальні практичні проекти. Будь–якому сучасному демократичному
суспільству фундаментальна (теоретична) суспільна наука потрібна, але
ще більш потрібне наукове обґрунтування економічної, політичної, право-
вої й адміністративної реформ, потрібні практичні рекомендації у сферах
внутрішньої й зовнішньої політики.
Суспільні науки, на нашу думку, повинні жити на умовах накопичення
і розвитку раціонального знання, а не ірраціонального. Тому треба досить
критично ставитись до псевдонауковців. Розуміння істинного значення
суспільної науки прийде обов–язково, але й самі науковці повинні довести,
що вони потрібні й ефективні.
При цьому науковці повинні переглянути деякі свої позиції. В першу
чергу це стосується критичного ставлення до можливостей наближення
до істини, розуміння того, що істина відносна на кожному історичному
етапі, хоча можна прагнути наблизитись до абсолютної істини. Необхідно
зауважити, що і не треба притримуватися наукової догми про існування
«істинної побудови українського суспільства», наводячи деякі історичні
ідеалізовані приклади. Слід розуміти, що не була ідеальною демократією
Запорізька Січ, не була ідеальною держава Б. Хмельницького. Сьогодні
стоїть завдання розбудови демократичної, соціально–правової держа-
ви – України – через розуміння і критичне ставлення до минулого і
сьогодення. У суспільній науці необхідно виробляти фундаментальні й
утилітарно–прикладні знання, щоб реалізувати цей історичний проект.
Варто підкреслити також, що стратегія демократичного розвитку
України – утвердження демократичних цінностей, збалансованої й ефек-
тивної взаємодії гілок влади, подолання конфліктогенності суспільства.
На це повинна бути зорієнтована громадська думка і діяльність еліти.
Демократичний шлях розвитку України – це не чергова модель перед-
виборчої стратегії й не інтерес однієї частини політичної й духовної еліти
країни. Це цивілізаційний процес об–єктивного характеру. Історія світу і
308
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Європи після Другої світової війни свідчить: по–перше, демократизація
процесів внутрішньополітичного й зовнішньополітичного життя країн,
регіонів, усього світу – це глобальна тенденція розвитку людської цивілі-
зації; по–друге, нові країни, особливо ті, які пройшли етап тоталітаризму,
досягають найбільших успіхів якраз через демократизацію суспільного
життя в політиці, економіці, культурі; по–третє, значна частина конфліктів
у країні, нерозв–язаних проблем в економіці, політиці та культурі поро-
джена гальмуванням процесів демократизації.
Стан демократії в Україні не може задовольнити ані демократично
орієнтованих політиків, ані український народ, ані міжнародні організа-
ції, які спостерігають за становленням України як сучасної держави і які
бажали б бачити нас у колі демократичних країн. Дійсно, наші досягнення
в цій сфері ще досить скромні. Свобода слова зупинилася на етапі свободи
простого говоріння й взаємних образ, права людини реально не гаранто-
вані владою, судом та іншими правоохоронними органами, громадянське
суспільство маловпливове. Навіть ЗМІ втрачають роль захисника прав
і свобод громадянина. Виникають питання: чому у нас такий стан демо-
кратії? що заважає утвердженню демократичних цінностей в Україні?
Чому багато статей, розмов, інтерв–ю про демократію, а народ сприймає
владу як антидемократичну, інколи навіть як антинародну? Без відповіді
на ці питання важко робити наступні кроки в демократизації суспільного
життя.
В першу чергу слід констатувати, що в Україні на сьогодні низька
ступінь демократичності, а відповідно й ефективності системи влади. Різні
гілки влади по–своєму трактують національні інтереси, конфліктують між
собою за політичний і економічний вплив на суспільні процеси, нерідко з
різних позицій тлумачать наші інтереси перед зарубіжними партнерами.
Недостатньо демократична, розколота влада не може повести за собою
народ на досягнення нових історичних рубежів, не може створити позитив-
ний імідж України у світі. Отже, найголовніше завдання сьогоднішнього
моменту – це продовження процесу створення демократичної, народної
влади, яка б була єдиною у відстоюванні докорінних українських інтересів
у внутрішній і зовнішній політиці. Без розв–язання цього завдання немож-
ливо отримати довіру ні українського народу, ні зарубіжних партнерів,
неможливо реалізувати історичний проект нової, незалежної України.
Для розуміння складності ситуації в піднятті рівня демократичності
й ефективності влади варто назвати ще декілька факторів, які заважають
утвердженню демократичних цінностей в Україні:
• бюрократизованість апаратів і управлінських процедур у держав-
ній владі й самоуправлінні на тлі ще низької політичної й управлінської
культури чиновництва;
• низька законослухняність усіх рівнів влади, навіть на вищих щаблях
політичного управління. Через це все більше громадян України, не зна-
ходячи захисту в Україні, звертаються до Європейського суду;
• корупція не тільки у верхніх ешелонах влади, але й на низовому
рівні, коли так звана «побутова» корупція стає звичним стилем повсяк-
денного життя;
• на жаль, недостатньо розвинена політична й правова культура
населення, яке не може внаслідок цього відстояти свої права й свободи,
потрапляє в неправову залежність від чиновника, правоохоронця, підпри-
ємця й просто нахабного правопорушника.
309
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Можна було б називати й інші фактори. Але й перерахованих достатньо,
щоб показати наявність комплексу суперечливих проблем у перетворенні
нашої держави в дійсно демократичну, правову, соціальну.
Заважає утвердженню демократичного процесу в Україні до цього
часу методологічно й історично не розв–язана проблема вибору дійсних
зразків. Ми взяли курс на розбудову демократичної, правової, соціаль-
ної держави. Але які зразки її брати — чужі: європейські, американські,
японські, російські; свої – які треба шукати в історії козацтва? Може, за
кордоном правильні зразки демократії, а в нас неправильні? Тут, мабуть,
правильне рішення в теоретичному й практичному планах підказують
наші предки: «чужого навчайтесь й свого не цурайтесь». Нам потрібно
уважно дивитися на свій національний ґрунт – що на ньому буде рости, а
що не буде. Побудувати нормальне демократичне суспільство без погли-
бленого аналізу власних і зарубіжних цінностей демократії буде важко.
Таким чином, мова йде про подальший розвиток української моделі
демократії, яка б поєднала національний і світовий досвід демократизації
суспільного життя. А це означає, що нам не потрібна стратегія імпорту
демократії в Україну, в розрахунку, що наші світові партнери прийдуть
і збудують нам демократію. Потрібно просувати процес демократизації,
у першу чергу спираючись на внутрішній потенціал країни, на її історію,
освіту, науку, а вже потім на залучення світового досвіду. Без позитивної
трансформації національного характеру, ціннісних орієнтацій населення
країни будь–які обмежені інформаційно–пропагандистські кампанії
дадуть короткочасний ефект.
Список використаних джерел
1. Кравченко П. А. Вітчизняний культурно–історичний досвід у системі сучас-
ного державотворення (Соціально–філософські аспекти) / П. А. Кравченко. – К.:
Ґенеза, 2001. – 332 с.
2. Кремень В.Г. Україна: альтернативи поступу (критика історичного
досвіду). / Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. – К. : ARC–UKRAINE,
1996. – 793 с.
3. Мадіссон В. В. Сучасна українська геополітика / В. В. Мадіссон ,
В. А. Шахов. – К. : Либідь, 2003. – 176 с.
4. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець
Європи / М. Михальченко. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2004. – 488 с.
5. Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или
лимитроф Европы?/ М. Михальченко. – К. : Інститут соціології НАН України,
2001. – 440 с.
Мельник А.И. Модернизация Украины: единство теории и практики
Рассматриваются дальнейшие пути развития украинского государства на
современном этапе.
Ключевые слова: государство, демократический процесс, экономическая и
политическая стратегия, модернизация, политическое развитие, реформа.
Melnyk, А.І. Modernization of Ukraine:unity of theory and practice
The ways of the further development of Ukraine at the present level are depicted
in the article.
Key words: state, democratic process, economic and political strategy ,
modernization, political development, reform.
310
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 327(477) : [327.51+ 061.1 ЄС] Вонсович О.С.
Шляхи інтеграції України до структур
європейської та євроатлантичної
безпеки на сучасному етапі
Досліджено та проаналізовано основні шляхи інтеграції
України до структур європейської та євроатлантичної без-
пеки на сучасному етапі. Шляхом дедуктивного методу
виділено найбільш оптимальні та вірогідні, які є пріоритет-
ними сьогодні, враховуючи складну внутрішню та зовнішню
ситуацію.
Ключові слова: шляхи, безпека, критерії, інтеграція, ЄС, НАТО.
Основною проблемою, яку досліджує автор в даній статті, – є проблема
пошуку та виділення серед запропонованих шляхів найбільш оптимальних
та прийнятних для України в рамках її інтеграції до структур європейської
та євроатлантичної безпеки.
Дослідження шляхів інтеграції України до структур європейської
та євроатлантичної безпеки знайшло своє відображення в публікаціях
українських та зарубіжних фахівців. В нормативно–правовому відношенні
концептуальні положення щодо даної проблематики були закріплені в
таких документах, як: «Договір про Європейський Союз» від 7.02.1992 р.,
наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України
«Про затвердження Методики визначення критеріїв євроінтеграційної
складової державних цільових програм» від 16.03.2005 р. № 62.
Серед останніх українських публікацій можна виокремити такі:
О. Палій «Україна: шлях до Європи через НАТО», Я. Матійчик
«Партнерство України з країнами Балтії: новий етап», В. Горбулін
«Концептуальні підходи до членства в НАТО: досвід держав–членів
Альянсу», В. Ющенко «В отношениях Украины с Европейским Союзом
настало время «нового реализма»«. Також обгрунтування аспектів
інтеграції України до структур європейської безпеки було викладено
в тезах доповідей Г. Месєжнікова та О. Гаярфасової під час круглого
столу «Досвід Словаччини в процесі інтегрування в НАТО. Співпраця
громадських організацій України та Словаччини». 24 червня 2008 р. в м.
Дніпропетровськ. Зазначені автори досліджували можливі шляхи інте-
грації України в сфері безпеки до таких структур як Європейський Союз
та НАТО; співробітництво України з ЄС та НАТО з ключових питань,
що стосуються безпеки; досвід країн–членів вищезазначених структур в
сфері безпеки та оборони, що є корисним для України; геополітичний та
геостратегічний вплив ЄС та НАТО на Україну.
311
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Серед останніх зарубіжних публікацій можна виділити Jopp M.
«Deutsche Europapolitik 2000. Positionen, Prioritäten, Perspektiven»,
Е. Ярошевська «Саммит стран Вышеградской четверки». Йопп М. В
своїй статті дослідив та проаналізував основні позиції, пріоритети та
перспективи діяльності Німеччини в рамках політики ЄС. Також автор
розглядає питання участі Німеччини в Спільній європейській політиці в
сфері безпеки та оборони. Е. Ярошевська у своєму виступі на радіо «Praha»
виклала перебіг саміту країн Вишеградської четвірки 2006 р., під час якого
обговорювались питання співробітництва в рамках Європейського Союзу
та спрямування зусиль Четвірки на підтримку розвитку демократичних
сил в Білорусі, Молдові та Україні.
Конкретні шляхи інтеграції України до структур європейської та євро-
атлантичної безпеки досліджували такі українські та зарубіжні науковці та
дослідники, як Т. Березовець, К. Біла, О. Бодрук, В. Вдовенко, Ю. Гончар,
Г. Перепелиця, О. Семенюк, І. Храбан, П. Ван Хам, Дж. Говорт, Р. Кеохейн,
Р. Коен, Дж. Най, М. Олбрайт.
Незважаючи на досить значну кількість публікацій, багато аспектів
зазначеної проблематики залишаються невирішеними через недостатню
наукову досліджуваність питань пошуку, вибору та визначення шляхів.
Саме внаслідок цього сьогодні в державі і виникають суперечності та
неузгодженості щодо того яким курсом та, відповідно, шляхом має здій-
снюватись інтеграційна політика України до таких структур, як НАТО
та ЄС.
Метою даної статті – є дослідження та визначення найбільш оптималь-
них та прийнятних шляхів інтеграції України до структур європейської
та євроатлантичної безпеки на сучасному етапі.
Кожна країна–претендент обирає для себе шляхи інтеграції, виходячи
зі своїх національних інтересів та особливостей розвитку, але головною
особливістю формування шляхів є їх відповідність основним критеріям
членства в ЄС.
Критерії вступу до ЄС містяться у статті 49 Маастрихтського дого-
вору [2]. Однак вони вимагали деталізації, а тому були розвинені в
«Копенгагенських критеріях», що були закріплені в Заключному акті
Європейської Ради у 1993 р. Ці критерії були надалі уточнені в Заключному
акті Європейської Ради 1995 р. До складу основних Копенгагенських
критеріїв входять наступні: загальний, економічний та політичний. Є
ще один критерій – юридичний, («юридичне вирівнювання»), який не є
Копенгагенським, а виступає в якості додаткової вимоги. Під час перегово-
рів з країною–кандидатом, вона регулярно перевіряється на відповідність
Копенгагенським критеріям. На основі цього приймається рішення щодо
того, чи можливий вступ, і якщо так, то коли, або які дії повинні бути
розпочаті перед приєднанням. В подальшому на підставі цих критеріїв
формуються шляхи інтеграції країни до Європейського Союзу.
Дана формула є найбільш прийнятною з огляду на інтеграційну
політику України щодо ЄС, про що висловився Президент України
В. Ющенко, стверджуючи, що Україна дотримується свого наміру реалі-
зовувати Копенгагенські критерії, необхідні для членства в ЄС. Про це
Віктор Ющенко заявив у своєму виступі під час перебування в Данії в
2007 р. перед членами Датського товариства зовнішньої політики, пред-
ставниками політичних і суспільних кіл Королівства Данія, дипломатами
й журналістами [1].
312
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Щодо виконання Копенгагенських критеріїв вступу до ЄС в Україні
згідно Наказу № 62 Міністерства економіки та з питань європейської
інтеграції України від 27 квітня 2005 р. була затверджена «Методика
визначення критеріїв євроінтеграційної складової державних цільових
програм» [4]. Україна досягла певних успіхів у виконанні політичного та
економічного критеріїв щодо членства в ЄС.
Політичний критерій: ухвалення Конституції України, ратифікація
Конвенції про захист прав та основних свобод людини, схвалено ряд
законів, що регулюють виборчий процес та забезпечують його прозорість
та демократичність, скасування смертної кари, розбудова демократичних
засад розвитку суспільства, скасування інституту прописки, ухвалення
законів щодо захисту прав національних меншин. Наслідки виконання
політичного критерію членства: гарантія політичної стабільності, гарантія
демократії, гарантія безпеки.
Економічний критерій: отримання статусу країни з ринковою еконо-
мікою (23 грудня 2005 р.), набуття членства в СОТ (16 травня 2008 року),
ухвалення ряду необхідних законів. Наслідки виконання економічного
критерію членства: макроекономічна стабільність, збільшення росту,
стабільності, ефективності та продуктивності економіки, збільшення
обсягів торгівлі між Україною та ЄС та іншими країнами, вільне пере-
сування робочої сили в межах ЄС, захист прав працівників, реформа
соціальної сфери.
Дотримання основних критеріїв дає підстави для того, щоб на основі
них формувалися основні шляхи інтеграції України до Європейського
Союзу. Визначимо основні з них:
1. Економічний шлях проявляється у формі відповідності до еко-
номічної складової Копенгагенських критеріїв, насамперед, в наявності
функціонуючої ринкової економіки, яка здатна витримувати конкурент-
ний тиск та ринкову силу всередині ЄС, а також набуття Україною
членства у світових та європейських економічних структурах та імпле-
ментація міжнародних угод у сфері економіки. Внутрішньополітична та
економічна кризова ситуація, яка склалась сьогодні в державі, не дають
можливості та підстав для подальшого розвитку інтеграційної політики
та процесів щодо набуття членства в ЄС.
2. Політичний шлях. Набуття членства Україною в ЄС можливо за
умови виконання Копенгагенських критеріїв в сфері політики: стабіль-
ності інститутів демократії, верховенства закону, прав людини, поваги
та захисту прав меншин. Після обрання в 2005 р. Президентом України
В. Ющенко Україна задекларувала демократичний шлях розвитку
держави, підтримку розвитку демократичних процесів за світовими та
європейськими стандартами. Дані положення стосувалися усіх сфер
суспільного життя і мали на меті поступове, поетапне наближення до
європейських стандартів та отримання членства в Європейському Союзі.
Але на подальшому демократичному шляху розвитку стала теперішня
криза, яка в політичній сфері ознаменувала себе як криза влади. На сьо-
годнішній день, враховуючи складність прийняття рішень та здійснення
цілеспрямованої політики, досягти виконання критеріїв ЄС видається
дуже складним.
3. Безпековий шлях – інтеграція до Європейського Союзу шляхом
вступу до НАТО. У питаннях безпеки ЄС безпосередньо залежить
від іншої організації країн Заходу – НАТО. На Заході НАТО і ЄС
313
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
найчастіше розглядають як дві невід’ємні частини європейської
економіко–політичної системи. Євросоюз відповідає за економічну інте-
грацію, а Північноатлантичний альянс – за питання безпеки. Добробут без
належного рівня безпеки часто в історії був загрозою для самого власника,
ніж його перевагою. Безпека, отримана в НАТО, дає європейцям можли-
вість скористатися добробутом, отриманим в межах ЄС. Країни, що стали
членами ЄС у 2004 р., спочатку були членами Північноатлантичного
Альянсу відповідно до рішень, ухвалених НАТО у 1997 і 2002 рр. Країни
ЄС серйозно залежать від російських енергоносіїв. Також ЄС істотно
залежить від Росії у намаганні грати незалежну від США геополітичну
роль [5].
Очевидно, що найлегшим і найшвидшим шляхом до членства України
в ЄС і посідання гідного місця у Європі, на думку автора, – є вступ до
НАТО. Інтеграція у сфері безпеки прискорить економічну й політичну
інтеграцію з Європою, як це мало місце під час інтеграції до ЄС низки
східноєвропейських держав. Україна мала можливість переконатися, як
саме НАТО впливає на прискорення вступу до ЄС нових членів на при-
кладі таких країн як Румунія та Болгарія. Найбільша проблема вступу
України до НАТО лежить у внутрішньому українському питанні, по суті,
дуже простому – у питанні демократії.
В рамках розгляду та дослідження напрямків інтеграції України до
Північноатлантичного альянсу доцільним вбачається виділення трьох
основних: поступове наближення, укріплення стабільності та стратегічне
реагування. Подальший розгляд кожного з них дасть змогу виокремити
найбільш вірогідний та оптимальний шлях.
Поступове наближення. Даний шлях базується на припущенні, що
головними для України будуть економічні та політичні проблеми. Також
допускається варіант, що в державі не виникне нагальної загрози націо-
нальній безпеці, а реформи будуть проводитися в правильному напрямку
[3,c.11]. У цьому процесі ЄС розглядається як провідна організація,
однак кінцевою метою є участь в обох структурах колективної безпеки.
Розширення НАТО є важливим етапом загальної інтеграції України до
євроатлантичного співтовариства. У разі вступу України до Європейського
Союзу наступним кроком має бути вступ до НАТО. Даний напрямок не
передбачає швидкого набуття членства в НАТО в найближчому майбут-
ньому, а дає змогу використати час для укріплення відносин із Заходом
та уникнути конфронтації з Росією з питання розширення НАТО.
Ще однією важливою особливістю є те, що умовою вступу до НАТО
є членство в ЄС, а отже критерії вступу України визначатимуться, пере-
важно, критеріями Євросоюзу. Однак останні події в Україні та їх бачення
Європейським Союзом свідчать про те, що ЄС відмовився надати чітку
перспективу щодо членства. Варто зауважити, що це пов’язано не тільки з
подіями в Україні, а й з тим, що остання хвиля розширення ЄС створила
багато проблем для Союзу, і тому сьогодні основна увага цієї організації
зосереджена на внутрішніх проблемах.
Отже, шлях поступового наближення можна розглядати з двох точок
зору. З одного боку, він є прийнятним, тому що не передбачає швидкого
набуття членства в НАТО в найближчому майбутньому, а дає змогу вико-
ристати час для укріплення відносин та проведення відповідних реформ, а
з іншого – неприпустимим, адже в рамках цього напряму ЄС розглядається
як провідна організація і передбачає першочергового набуття членства,
314
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
однак кінцевою метою є участь в обох структурах колективної безпеки.
Отже, такий шлях не є прийнятним для України.
Укріплення стабільності. Розширення ЄС та НАТО сприяє укріплен-
ню стабільності у Європі, а ті країни, що залишаються поза межами цих
структур колективної безпеки, створюють вакуум безпеки, опиняючись,
таким чином, у так званій «сірій зоні». Цей чинник може завадити ста-
більному розвитку держави та підштовхнути до відродження старих форм
геополітичного суперництва та конфлікту, що, в свою чергу, чинитиме
безпосередню загрозу національній безпеці. В такому випадку членства в
ЄС буде недостатньо для вирішення геополітичної дилеми. Залишаючись
у нейтральній зоні, Україна створює небезпечну ситуацію, якою може
скористатися Росія – спробувати встановити свій вплив, що, в свою чер-
гу, може негативно позначитись на загальній безпеці ЄС. Тому в цьому
процесі НАТО має відігравати ключову роль і забезпечити структуру
безпеки, яка необхідна для підсилення співпраці України із Заходом, а
також сприяти стабілізації ситуації в Східній Європі. Цей шлях, на відміну
від попереднього, передбачає, що критерії євроатлантичної інтеграції для
України встановлюються Альянсом і відображають стратегічні пріоритети
країн–членів НАТО. Динаміка розвитку процесів у Європі вимагає від
НАТО прийняття оперативних рішень, не очікуючи, коли ЄС буде готовий
до нового розширення, а тому необхідний швидкий вступ до НАТО.
Стратегічне реагування. Даний шлях є прийнятним для України
тільки в разі того, якщо Росія стане на шлях політики авторитарної влади
або територіальної експансії і буде становити воєнну загрозу для України.
У такому випадку першочерговим завданням для НАТО буде відведення
загрози нападу та захист інтересів Заходу за межами кордонів НАТО.
За таких обставин постає дилема: з одного боку з’являється можливість
спровокувати Росію і, відповідно, викликати нову загрозу, з іншого
боку – вступ України до Альянсу може порушити воєнно–політичний
баланс у Східній Європі. Цей напрямок визначатиме терміни та політику
щодо інтеграції України до НАТО в залежності від ситуації в Росії. У разі
виникнення загрози для України вона має бути готовою до вступу до
НАТО, що вимагатиме швидкий процес адаптації до вимог та критеріїв
Північноатлантичного альянсу. Варіант стратегічного реагування, на
думку автора, в найближчій перспективі не може розглядатися як пріо-
ритетний, але в залежності від зміни умов та обставин даний шлях може
стати єдино можливим у разі:
– безпосередньої загрози національній безпеці з боку Росії;
– обрання Росією політики авторитарної влади або територіальної
експансії;
– зміни зовнішньополітичних пріоритетів Росії по відношенню до
України.
Розглянувши три основні напрямки інтеграції України до НАТО,
найбільш вірогідним та оптимальним вважаємо шлях укріплення
стабільності.
Підсумовуючи все вищесказане треба зазначити, що з основних трьох
шляхів (економічного, політичного та безпекового) інтеграції України до
Європейського Союзу найбільш оптимальним та вірогідним видається
безпековий, який полягає в інтеграції до Європейського Союзу шляхом
вступу до НАТО. Позитивною складовою цього напрямку є потреба в
захищеності від проявів зовнішньої агресії, а також у підсиленні та забез-
315
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
печенні національної безпеки та подоланні кризової ситуації, за якої от 26 февраля 2001 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу до документа: http://
економічний та політичний шляхи не виступають в ролі пріоритетних eurocollege.ru/fileserver/infcenter/Treaty–EU–Nice_2001–rus.doc.
через їх неефективність та неспроможність вирішити нагальні завдання 3. Концептуальні підходи до членства в НАТО: досвід держав–членів Альянсу:
євроінтеграційного процесу України. Наук. – інформ. зб. / За заг. ред. В.П.Горбуліна. – К.: Євроатлантикінформ, 2005. –
Що стосується шляхів інтеграції до НАТО, то з трьох запропонованих Вип. 11. – 206 с.
(поступове наближення, укріплення стабільності та стратегічне реагуван- 4. Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України
ня) після аналізу їх складових було визначено найбільш оптимальний для «Про затвердження Методики визначення критеріїв євроінтеграційної складової
України – укріплення стабільності. На відміну від поступового набли- державних цільових програм» від 16.03.2005 № 62 // Офіційний вісник України. –
ження, ключове місце в якому займає Європейський Союз, інтеграція до 2005. – № 17 (13 травня).
якого сьогодні для України призупинена внаслідок тих подій, що відбува- 5. Палій О.А. Україна: шлях до Європи через НАТО / О. Палій / Українська
ються всередині держави, а також внаслідок великої кількості внутрішніх правда. 15.10.2003. [Електронний ресурс] – Режим доступу до документа: http://
проблем ЄС, що виникли після останньої хвилі розширення, провідне міс- www.pravda.com.ua/news/2003/10/15/30723.htm.
це в рамках напряму укріплення стабільності займає Північноатлантичний
альянс, відносини з яким є більш конструктивними та позитивними, ніж Вонсович А.С. Пути интеграции Украины в структуры европейской и
з ЄС. Набуття членства в Європейському Союзі через вступ до НАТО евроатлантической безопасности на современном этапе
сьогодні є найбільш прийнятним варіантом. Исследованы и проанализированы основные пути интеграции Украины
Відносно перспектив подальшого впровадження в життя обраних в европейские и евроатлантические структуры безопасности. С помощью
шляхів інтеграції України до структур європейської та євроатлантичної дедуктивного метода выделены наиболее оптимальные и вероятные, которые
безпеки на сучасному етапі слід зазначити, що все залежатиме від того, як являются приоритетными на сегодняшний день, учитывая сложную внутрен-
до цих запропонованих варіантів поставиться нове керівництво держави нюю и внешнюю ситуацию.
та як на них впливатимуть внутрішні процеси в Україні. Автор вважає, Ключевые слова: пути, безопасность, критерии, интеграция, ЕС, НАТО.
що в середньостроковій перспективі мають бути здійснені рішучі кроки з
боку Уряду та Президента для подолання внутрішньої кризової ситуації Vonsovich, О.S. Ways of Ukraine’s integration to the european and
та здійснений вибір оптимальних шляхів з точки зору інтеграції України euroatlantic security structures on the modern stage
до ЄС та НАТО та з точки зору забезпечення національних інтересів In this article investigated and analysed main ways of Ukraine’s integration to
держави. the European and euroatlantic security structures. By a deductive method the most
Визначивши найбільш оптимальні та вірогідні шляхи інтеграції optimal and probable are selected, which are priority today, taking into account a
України до ЄС та НАТО, автор акцентує увагу на тому, що саме поетап- difficult internal and external situation.
ність та об’єктивність щодо здійснення європейських та євроатлантичних Key words: ways, security, criteria, integration, EU, NATO.
інтеграційних процесів, а також вивчення досвіду та практики інтеграції
країн, що вже стали членами вищезазначених структур, мають стати
вирішальними чинниками процесу приєднання України до системи євро-
пейської та євроатлантичної безпеки.
Подальше дослідження шляхів інтеграції України до структур євро-
пейської та євроатлантичної безпеки може в майбутньому позитивним
чином відобразитись на процесі інтеграції України до Європейського
Союзу та НАТО. Наукове та теоретичне обґрунтування основних шляхів
інтеграції України дасть можливість більш детально вивчити характерні
особливості процесу інтеграції в систему європейської та євроатлантичної
безпеки. Дані дослідження можуть слугувати підставою для розробки на
державному рівні відповідних програм, рекомендацій, постанов та інших
нормативно–правових актів для вдосконалення та пришвидшення про-
цесу інтеграції України до Європейського Союзу та НАТО.
Список використаних джерел
1. В отношениях Украины с Европейским Союзом настало время «нового реа-
лизма» – Виктор Ющенко [Електронний ресурс] – Режим доступу до документа:
http://www.belarus.mfa.gov.ua/belarus/ru/news/detail/3939.htm?lightWords=%D
0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F.
2. Договор о Европейском Союзе от 7 февраля 1992 г. с изменениями,
внесенными Амстердамским договором от 2 октября 1997 г. и Ниццким договором

316 317
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 323.1 Качинська Н.О.
Комунікативні тактики
формування привабливого
міжнародного іміджу держави
Аналізується світовий досвід використання різноманітних
засобів і методів формування привабливого іміджу дер-
жави на міжнародній арені. Пропонується виокремлення
комунікативних тактик іміджевого позиціонування дер-
жави з детальним вивченням їхніх методологічних засад і
особливостей.
Ключові слова: імідж держави, публічна дипломатія, брендінг,
пропаганда, державний PR.
Сучасні теоретичні дослідження в сфері державного іміджевого
позиціонування на міжнародній арені зазначають, що в умовах глобалі-
зації та інформатизації на цей процес впливає велика кількість факторів,
більшість з яких досить важко запланувати та навіть передбачити. Імідж
держави, незважаючи на велику кількість підходів до його визначення, є
результатом комунікативних дій (безпосереднього знайомства з країною
або сприйняття інформації про неї). Пошук механізмів стратегічного
формування привабливого іміджу держави, який, в свою чергу, виступає
як засіб м’якої сили в досягненні національних інтересів та покращення
стосунків зі світовою спільнотою, є актуальним питанням державного
управління багатьох країн.
Метою дослідження є аналіз та узагальнення світового досвіду
формування привабливого іміджу держави на міжнародній арені через
виокремлення конкретних комунікативних тактик та визначення їхнього
інструментарію.
Дослідження ґрунтується на широкій літературній та джерельній базі.
Важливе місце посідають теоретичні роботи вітчизняних та закордонних
науковців в галузі публічної дипломатії, брендінгу, державного PR та
пропаганди, серед яких слід зазначити М. Кунжик, Х. Фін, С. Анхольт,
Дж. Вінсент, С. Куріаку, П. Хем, Г. Поцепцов, Е. Галумов, І. Кісельов, тощо.
Роботи зазначених дослідників переважно спрямовані на дослідженні
іміджу, можливостей та засобів його цілеспрямованого формування.
Особливе місце посідає джерельна база дослідження, яка представлена
законодавчою базою іноземних країн, програмами покращення іміджу,
аналітичними записками світових дослідницьких центрів, тощо.
Аналіз світового досвіду формування привабливого міжнародного
іміджу продемонстрував, що сучасні держави володіють певним нави-
чками та тактиками. Особливий науковий інтерес представляє вивчення
318
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
досвіду країн–лідерів державного іміджмейкінгу: США, Великобританії,
Німеччини, Франції, тощо. Теоретичне вивчення питання вимагає, в
першу чергу, узагальнення світового досвіду, виокремлення найбільш зна-
чущих тактик, їхнього інструментарію та особливостей застосування.
Так, проведений аналіз дозволив нам виділити наступні основні
тактики реалізації стратегії іміджевої політики держави на міжнародній
арені:
- публічна дипломатія;
- брендінг;
- міжнародний PR;
- пропаганда.
Кожна з зазначених тактик, а особливо механізми їхньої реалізації,
вимагають детального наукового осмислення. В рамках публічної дипло-
матії створюється імідж США, Великобританія, Німеччина, Швеція,
Австрія, тощо. На думку американського дослідника в сфері державного
іміджмейкінгу М. Кунжика, публічну дипломатію задля формування влас-
ного іміджу використовують переважно високо розвинуті країни–лідери,
в той час як країни, що розвиваються, в своїй більшості застосовують
методи брендінгу, PR та пропаганди [12]. Вибір однієї з зазначених тактик
залежить від таких факторів, як економічне становище країни, іміджеві
стратегічні цілі та бажаний результат. Так, публічна дипломатія спрямова-
на на формування всебічного позитивного іміджу держави – політичного,
економічного, культурного та ідеологічного, і потребує використання
широкомасштабних ресурсів. Публічна дипломатія як тактика форму-
вання іміджу держави є сферою державного регулювання та реалізації.
Брендінг як тактика іміджевого позиціонування спрямовується на фор-
мування привабливого іміджу – бренду переважно в економічній сфері
(підвищення рівня іноземних інвестицій, туризму та експорту товарів
національного виробництва). Застосування PR–методів в державному
іміджмейкінгу націлене на просування позитивного іміджу переважно
в політичній сфері. Брендінг та PR є специфічним видом діяльності
крупних рекламних холдингів за державним замовленням. Пропаганда
традиційно залишається сферою ідеологічного впливу і через це спря-
мована на формування привабливого політичного та культурного іміджу
держави та реалізується через державні органи та установи (дипломатичні,
інформаційні, тощо).
Ще раз підкреслимо, що публічна дипломатія – це найбільш комп-
лексна та глобальна тактика формування привабливого іміджу держави
на міжнародній арені, інструменти реалізації якої можливо застосувати
окремо або в цілому. Публічна дипломатія певним чином реалізує аспек-
ти брендінгу, PR та пропаганди. Сьогодні в науковій літературі не існує
єдиного визначення поняття «публічна дипломатія». Вперше термін
«публічна дипломатія» був запропонований викладачем Університету
Тафтса Е. Джуіліоном. Публічною дипломатією він назвав вплив на сус-
пільну думку іноземної держави задля впливу на її зовнішню політику
[8]. Більшість американських дослідників використовує термін «публічна
дипломатія» як синонім терміну «PR» або «зв’язки з громадськістю» в
міжнародних відносинах. Багато хто дотримується думки, що «публічна
дипломатія» це еквівалент поняття «пропаганда», який почали викорис-
товувати в США з огляду на негативний контекст терміну «пропаганда» в
очах американців [6]. Ще в 1963 році Е. Мурроу, директор Інформаційного
319
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Агентства США, зазначив наступне: «Публічна дипломатія відрізняється
від традиційної тим, що вона передбачає налагодження стосунків не лише
зі представниками влади, а, переважно, з недержавними установами та
організаціями, більш того, заходи публічної дипломатії демонструють
найрізноманітніші точки зору» [13]. В свою чергу М. Батлер, колишній
постійний представник Великобританії в Європейському Союзі, в своїх
роздумах щодо значення публічної дипломатії звернув увагу на те, що «ціл-
лю публічної дипломатії є вплив на суспільну думку в цільових аудиторіях
задля більш швидкого легкого досягнення інтересів Великобританії, її біз-
несових кіл чи пересічних громадян в цих регіонах. Імідж Великобританії
в цілому є найголовнішої точкою державного та суспільного інтересу, що
реалізується публічною дипломатією» [7].
Відомий британський дослідник, керівник «мозкового центру» з
питань зовнішньої політики, М. Леонард зазначає, «публічна диплома-
тія базується на тлумаченні іміджу чи репутації держави як суспільного
добробуту, який спроможній як покращити, так і погіршити умови
оточення для діяльності індивідуума; робота над іміджем завжди має
зворотній вплив – питання в тому, яким він буде: позитивним чи нега-
тивним» [13]. Мета публічної дипломатії, на думку М. Леонарда, полягає
у наступному:
1. підвищення рівня та якості знань світової спільноти про певну краї-
ну (слід примусити їх постійно думати про певну країну, вдосконалювати
їхнє ставлення, а також за необхідністю змінювати негативне);
2. підвищення суспільної оцінки держави (створення позитивного
сприйняття міжнародної ролі та інтересів держави, слід примусити світове
суспільство дивитися на країну з вашої точки зору);
3. зацікавлення суспільства певною країною (через посилення зв’язків
починаючи з освітніх реформ до наукового співробітництва; покращення
образу країни як привабливого місця для туризму, навчання, дистанційної
освіти; зацікавлення іноземних покупців товарами з позначкою «виро-
блено в вашій країні», підвищення інтересу до культури, цінностей та
особливостей країни);
4. впливати на світову спільноту таким чином, щоб компанії хотіли
робити інвестиції, громадяни відстоювали ваші позиції, а політики вва-
жали вас найперспективнішим партнером) [13].
З метою реалізації поставлених цілей, публічна дипломатія має функ-
ціонувати в наступних напрямках:
- щоденна комунікаційна робота, яка передбачає миттєве відображення
подій у новинах через необхідне стратегічне висвітлення;
- стратегічна комунікація – формування загального сприйняття дер-
жави, тобто формування її іміджу;
- створення довготермінових зв’язків через програми наукового та
освітнього обміну, конференції, залучення світового суспільства до влас-
них медіа [8].
Американська дослідниця К. Фітчпатрік в своїй роботі «Що дипломати
кажуть про формування нового іміджу США у світі» пропонує розмістити
тактичний інструментарій публічної дипломатії в порядку зменшення
ролі та ефективності кожного (за визначенням експертів в сфері публіч-
ної дипломатії): програми обміну; програми освітніх обмінів (наприклад,
Програма ім. Фулбрайта, Американська Освіта, тощо); спілкування з міс-
цевим населенням обличчя–до–обличчя; програми міжнародних візитів;
320
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
діалог з політичною елітою та іншими лідерами суспільної думки; ство-
рення національних бібліотек в інших країнах; медіа стосунки; програми
виступів державних лідерів; міжнародні радіотрансляції; демонстрація
національний мистецтв; інтерв’ю з державними офіційними діячами в
іноземних мас–медіа; культурні виставки; державне видання журналів,
буклетів, тощо; технічна та інша допомога; статті експертів та редакційні
статті в місцевих ЗМІ; документальні та художні фільми; Інтернет сайти;
національні куточки; психологічна війна; дезінформація; платна реклама
в місцевих ЗМІ [8].
Доцільним є узагальнення зазначеного інструментарію за певними
параметрами. Група британських дослідників пропонує виділити три
основні групи методів та інструментів реалізації публічної дипломатії:
• медіа–менеджмент;
• стратегічні комунікативні дії;
• налагодження довготривалих стосунків [6;7].
Медіа–менеджмент передбачає щоденну роботу зі ЗМІ, націлену на
розповсюдження необхідних новин у правильному форматі, а також під-
вищення зацікавленості та лояльності з боку закордонної аудиторії через
створення тематичний передач, фільмів, тощо. Така робота здійснюється
переважно за допомогою створення міжнародної телевізійної та радіо-
мовної мережі; виданню та розповсюдженню друкованих журналів, газет,
буклетів; розміщенню матеріалів в місцевих ЗМІ; заохоченню та співпраці
з іноземними журналістами; презентаційній роботі в мережі Інтернет.
Створення міжнародної телевізійної та радіомовної мережі створює
міцний інструмент впливу на закордонну аудиторію. Так, перші міжнарод-
ні радіомережі були засновані в 1923 в Радянському Союзі – Радіостанція
«Москва», в 1927 році в Німеччині, трохи згодом в 1932 році з’явилась
британська мережа «BBC». Сьогодні переважна кількість держав мають
власні міжнародні телевізійні та радіомовні мережі, робота яких фінан-
сується з державних бюджетів, що ще раз підкреслює їхню значимість та
рівень ефективності реалізації іміджевих цілей. Серед ЗМІ слід особливу
увагу звернути на телебачення як особливий інструмент вербальних та
візуальних якостей. Як зазначають експерти, можливість зменшувати
різницю між фактами та вимислом у телебачення найбільша. Новини, які
пропонує диктор на фоні відеоряду з місця подій, не викликає сумніву, а
використання PR – методу «позиціонування», головна ідея якого – під-
міна понять (наприклад, замість слів «атака» чи «військова операція»
використовуються слова «миротворча операція» чи «контроль ситуації»),
закріплює потрібні враження.
Особливо важливим питанням в контексті медіа–менеджменту є
робота з закордонними ЗМІ, яка поєднує такі питання як розміщення
необхідних матеріалів, сприяння бажаному висвітленню подій у місце-
вій пресі та заохочення роботи іноземних журналістів. Важливість цього
питання витікає з такого психологічного аспекту, що закордонна аудиторія
сприймає більш позитивно інформацію місцевих ЗМІ або авторитетних
світових мас–медіа. Наприклад, сьогодні в Лондоні працює 2000 іноземних
журналістів, яких британський уряд вважає найкращим каналом розпо-
всюдження потрібної інформації у цільових регіонах. Особливу увагу цій
проблемі надають в Ізраїлі, який на думку експертів, має найкращий меха-
нізм заохочення іноземних журналістів через створення сприятливих умов
виконання їхньої роботи (організація зустрічей та інтерв’ю з представни-
321
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ками влади, бізнесу, культури, тощо) та умов комфортного проживання.
Відомим є той факт, що використання інформаційних ресурсів як м’якої
сили є пріоритетним напрямом зовнішньої політики Ізраїлю.
Найпотужнішим каналом вільного розповсюдження різного роду та
різної якості інформації є мережа Інтернет. Широкомасштабна інфор-
матизація світового суспільства відкрила доступ до Інтернет тисячам
користувачів. Традиційні друковані видання, телевізійні канали та радіос-
танції сьогодні обов’язково мають свій віртуальний варіант, що відкриває
можливості для глобального розповсюдження інформації та швидкого
доступу до неї. Присутність держави в мережі Інтернет через створення
спеціалізованих сайтів є однією з пріоритетних задач реалізації іміджевої
стратегії. Проте зазначенні процеси з одного боку відкривають неабиякі
можливості інформаційного впливу, а з іншого формують нові загрози
через неможливість контролю розповсюдження інформації будь–якого
роду про країну, та в результаті зменшує можливості стратегічного фор-
мування іміджу держави. Таким чином, медіа–менеджмент або контроль
за розповсюдженням інформації є стратегічно необхідним компонентом
здійснення публічної дипломатії та формування іміджу держави в очах
світової спільноти.
Наступна група інструментів – стратегічні комунікативні дії – перед-
бачає реалізацію середньострокових цілей та виконання наступної роботи:
проведення виставок та інших мистецьких заходів переважно дипломатич-
ними установами держави; демонстрація спортивних та творчих надбань
держави; демонстрація вітчизняної кінематографії, тощо. Ця група інстру-
ментів майже завжди приносить позитивний та довготривалий результат
на формування іміджу держави. Так, наприклад, кінематографія є вагомим
інструментом реалізації тактики пропаганди (яку ми розглянемо далі у
дослідженні).
Щодо налагодження довготривалих стосунків, така робота проходить
в рамках програм обміну спеціалістами, науковцями, студентами. Слід
звернути увагу на те, що сфера культурно–освітніх обмінів залишаєть-
ся пріоритетною з огляду на рівень її фінансування як державою, так і
приватними фондами. «Особливу роль в іміджевій політиці займають
культурно–освітні програми, за допомогою яких виникають так звані
«іміджеві носії»« [12]. Перебування в країни має величезний вплив на
життя учасників програм, під час яких вони максимально поєднуються
з місцевими культурними, соціальними, політичними та ідеологічними
цінностями. Повертаючись додому учасники прагнуть своїми спогадами
вразити власне оточення або змінити ставлення співвітчизників до країни
попереднього перебування.
Великобританія витрачає приблизно 35 мільйонів фунтів стерлінгів
щороку на здійснення програм обміну для іноземних студентів: переваж-
на більшість з них – це представники Китаю, Індії, Індонезії, Мексики,
Бразилії та Росії.
Таким чином, характерною рисою публічної дипломатії як тактичного
засобу реалізації іміджевої стратегії держави є комплексність та ефектив-
ність. Проте використання усього інструментарію публічної дипломатії
вимагає великих фінансових та людських ресурсів, що є неможливим для
багатьох країн, що розвиваються, особливо в умовах фінансової кризи
та дефіциту бюджету. Публічна дипломатія спрямована на формування
привабливого іміджу держави майже в усіх його модифікаціях (мається на
322
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
увазі імідж політичний, культурний, інвестиційний, туристичний, тощо).
Країни, які з огляду на дефіцит бюджету чи першочергове значення окре-
мих цілей, можуть обрати інші тактичні механізми формування іміджу:
брендінг, пропаганда чи PR.
В контексті дисертаційного дослідження, брендінг держави – це стра-
тегічний підхід розвитку переваг держави, а також стратегічне бачення
того, куди слід рухатися [4]. Теоретичні аспекти поняття «бренд держави»
вже були розглянуті раніше. В цій частині дослідження слід детально
зупинитися на інструментах державного брендінгу з точки зору теорії і,
що найважливіше, практики.
Брендінг держави передбачає використання стратегічного маркетингу
з метою просування іміджу країни чи покращення привабливості таких
галузей як туризм та іноземні інвестиції. Брендінг держави означає, що
держава може виступати у різних ролях – і як бренд [15]. Основною рисою
брендінгу, яка відрізняє його від реклами, є те, що брендінг спрямований
не лише на звичайне інформування та створення знайомого образу, а на
формування лояльності – довготривалого прихильного відношення до
конкретного бренду [3]. Відомі дослідники в сфері державного брендінгу
С. Куріаку та Т. Кромвель в своїй роботі «Концепція та переваги брендінгу
держави» [11] зазначають, що відправним пунктом будь–якої брендінг –
стратегії держави повинен бути «самоаналіз, адже кожен бренд має бути
правдивим та привабливим одночасно. Ціллю брендінгу країни є найкраще
її позиціонування в світовій системі» [11]. Тобто брендінг держави – це
не тільки цікавий логотип. Він має більш глибокі цілі: позиціонування
країни таким чином, щоб вона могла здобути максимум користі в міжна-
родній економічній системі, включаючи здобуття максимального світового
визнання та впливу, укріпити свої партнерські відносини, оздоровити
туристичну індустрію, тощо.
Завданням брендінгу будь–якої держави є формування та підтриман-
ня позитивних асоціацій про державу, її громадян та товари. В багатьох
випадках пріоритетною задачею національного брендінгу є розповсю-
дження інформації про країну. Особливо це стосується країн, які не
викликають або викликають дуже мало асоціацій. Дуже часто брендінг –
це діяльність, спрямована на зміну несприятливих думок та стереотипів,
які не відповідають дійсності, але кінцевою та основою ціллю державного
брендінгу є сприяння зростання добробуту громадян країни [5]. Вагомою
перешкодою на шляху створення ефективного бренду є вже існуючий
бренд – імідж, навіть не враховуючи його позитивну чи негативну якість.
Наприклад, Швейцарія – країна компаній–лідерів ринку фінансових
послуг та фармакології, проте відома у світі більш як країна шоколаду
та годинників. Сьогодні брендінг – стратегія Швейцарія спрямована на
злам цих стереотипів у світі. Слід навести приклад наскільки важливим є
популярний бренд країни для конкурентної боротьби на світових ринках.
Так, країна Кот–д’Івуар охоплює 40% світового ринку какао та кави. Вона
є першим експортером какао та третім – кави. Колумбія має набагато
менші об’єми експорту кави, проте експортний прибуток Колумбії від
кави в декілька разів вищий за той, що має Кот–д’Івуар, адже ціни на
колумбійську каву набагато вищі, хоча, як відмічають експерти, якість
та ж сама. Колумбійська кава має досить сильний бренд, створений ще в
1981 році. Дослідження 1995 р. засвідчили, що 85% американців асоцію-
ють названий логотип з доброю колумбійською кавою. Ще один приклад
323
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
стосується саме значимості брендінгу держави для сфери туризму та
інвестицій. Так, Хорватія після Балканський війн залишилися з дуже нега-
тивним міжнародним іміджем. Керівництво країни поставило завдання
за короткий час змінити ситуацію, розставивши акценти на двох етапах.
По–перше, зацікавити туристів Хорватськими пляжами. По–друге, при-
вабити іноземні інвестиції та покращити стан економіки в країни. Хорватія
є чудовим прикладом, досвід якого слід вивчати, адже всі поставлені цілі
були досягнуті за короткий час [10].
Успіх державного брендінгу, на думку дослідника С. Анхольта, зале-
жить від наступних принципів, належне виконання яких є запорукою
ефективності витрачених ресурсів:
1. Ціль та можливості. Брендінг території створює цінність міста, регі-
ону або держави трьома основними шляхами: формування повідомлень
відповідно до стратегічного бачення; демонстрація таланту місцевого
населення для закріплення стратегічного бачення; створення нових пере-
конливих символів покращення міжнародної репутації.
2. Істина. Країни дуже часто страждають від застарілого, несправед-
ливого іміджу або стереотипів. Задача брендінгу – донесення правдивої
та повної інформації в ефективній формі, проте не слід надмірно при-
крашати інформацію.
3. Стремління та покращення. Бренд має заслуговувати постійну дові-
ру в загальносвітовому контексті.
4. Суспільна користь. Брендінг має використовуватися для досягнення
соціальних, політичних та економічних цілей.
5. Креативність та інновації. Необхідно постійно шукати, сприяти та
розвивати таланти населення, а також просувати ці таланти для досягнень
в галузях освіти, бізнесі, управлінні, мистецтві та збереження навколиш-
нього середовища.
6. Складність та простота. Сутність ефективного брендінгу – це про-
стота та прямолінійність. Це найбільш складна задача – показати державу
с кращої сторони, але розповісти світу про це простими, правдивими,
мотиваційними, приваблюючими та вражаючим способом.
7. Цілісність. Брендінг поєднує різні групи держави та створює пози-
тивні зв’язки з іншими територіями чи державами.
8. Довгостроковість. Брендінг держави – це довгостроковий проект, в
якому правильність стратегії забезпечує міцні довгострокові цілі [4;5].
С. Анхольт виокремлює наступні етапи брендінгу: створення стратегії,
формування видатних ідей про бренд, здійснення їх на вищому рівні та
демонстрація ідей бренду усьому світу.
Ще один відомий представник в сфері державного брендінгу С. Вакнін
в своїй роботі «Брендінг націй та маркетинг територій» підкреслює, що
в умовах розвитку сучасного світу рівень економіки замінив військову
міць як ключову геополітичну детермінанту. «Сила країни тепер вимірю-
ється інвестиційними вливаннями та фінансовим станом, а не кількістю
танків та важкої артилерії». Він окреслює основні компоненти створення
ефективної брендінг – стратегії держави. По–перше, треба визначити
задоволення яких та чиїх потреб безсумнівно задовольнить власні потре-
би (тобто які цільові групи або вільні напрями торгівлі цікавлять нас в
рамках стратегії). По–друге, зібрати данні про усіх стратегічних партнерів
держави: інтереси, пріоритети, смаки, особливості законодавств та мента-
324
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
літету, та інші. По–третє, зробити позиціонування власної країни згідно
всім цим даним, використовуючи мікро–брендінг [15].
Тактика брендінгу передбачає використання наступного інструмен-
тарію:
- створення брендінг – інформації: слогану, логотипу та презентацій-
ного ролику, які мають продемонструвати найбільш видатні ідеї бренду
в простій та лаконічній формі;
- медіа планування розміщення та демонстрації брендінг –
інформації;
- створення тематичних презентаційних сайтів про державу (на основі
брендінг – інформації).
Отже, створення брендінг – концепції для будь–якої держави в сучас-
них умовах є необхідною умовою для конкурентоздатності країни на
світових ринках, перш за все в таких сферах, як туризм, інвестиції, експорт
товарів та послуг. Створення брендінг – кампанії передбачає розробку
брендінг – інформації, її медіа презентацію та використання можливостей
мережі Інтернет через створення презентаційних державних сайтів.
Тактика міжнародного PR як метод формування міжнародного при-
вабливого іміджу держави багато в чому переплітається з публічною
дипломатію, брендінгом та пропагандою. Відомий дослідник в сфері
державного іміджмейкінгу М. Кунжик, вивчаючи засоби формування
привабливого іміджу держави на міжнародній арені, зазначені, що «в кон-
тексті обраної проблематики пропаганда та PR є тотожними поняттями».
Він зазначає, що «для національної держави PR означає сплановане та
постійне розповсюдження спеціальної інформації з метою покращення
державного іміджу за кордоном. Спроби розрізнити рекламу, PR та
пропаганди в контексті формування зовнішнього привабливого іміджу
держави є лише грою семантики і не більше». Як доказ власних поглядів
М. Кунжик наводить визначення пропаганди за Х. Ласуелом, який вважав
пропаганду «маніпуляцією символами як спосіб впливати на позиції з
дискусійних питань». М. Кунжик пропонує використати саме це визна-
чення і для PR [12].
Натомість англійський фахівець з PR Т. Траверс–Хілі диференціює
PR і пропаганду. На його думку, «метою PR є досягнення згоди, у той
час, як мета пропаганди – формування підтримки ідеї. PR прагнуть до
правдивого діалогу, що зовсім не властиво для пропаганди. Технології
зв’язків з громадськістю припускають повну відкритість, у той час як
пропаганда, за необхідності, використовує приховування фактів, або
маніпулювання ними. PR прагнуть до розуміння, а пропаганду цікавлять
наслідки» [3]. За визначенням М. Кунжика, основною метою міжнародної
PR діяльності держави є формування надійного привабливого політичного
іміджу держави. Саме отримання довіри є стратегічної метою іміджевої
політики держави в контексті реалізації національних інтересів на між-
народній арені [12].
Одним з найефективніших інструментів PR в міжнародних відносинах
вважається міжнародний лобізм. Українська дипломатична енциклопедія
визначає лобіювання в міжнародних відносинах «як діяльність соціальних
груп, які відстоюють свої політичні і економічні інтереси, інтереси держав,
коаліції держав або ТНК у міжнародних відносинах; групи тиску на націо-
нальні або міждержавні органи законодавчої та виконавчої влади з метою
прийняття рішень на користь лобі». Лобіювання вважається важливим
325
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
елементом процесу управління в міжнародному співробітництві, відіграє
важливу роль у передачі та отриманні інформації в політичному процесі,
який забезпечує життєдіяльність демократичних інститутів і суспільств.
Американські дослідники розглядають лобізм як особливу зовнішньопо-
літичну технологію, завданням якої є формування і підтримка відносин
з державними органами інших країн – в основному з метою впливу на
законодавчу і нормативну діяльність. На їхню думку, лобіювання стало
однією з технологій, що найбільш бурхливо розвивається у системі між-
народних відносин і розглядається як продукт демократичної системи,
виконуючи неоднозначну роль адвоката, що заслуговує довіри, і надійного
джерела інформації, що забезпечує відкритість влади стосовно тих, на кого
впливають прийняті закони і державне регулювання [7].
Суб’єктами міжнародного лобіювання можуть виступати як окремі
лобісти (найняті з метою лобіювання конкретних питань державами, між-
народними організаціями, ТНК, фірмами або штатні фахівці зі зв’язків
з громадськістю транснаціональних корпорацій), так і організовані гру-
пи – PR–агентства чи фірми, що спеціалізуються в цій галузі. Однією з
особливостей саме міжнародного лобіювання є те, що його суб’єктами
можуть виступати держави та організації загалом або в особі своїх
лідерів.
Тактика пропаганди в контексті формування привабливого імі-
джу держави передбачає цілеспрямоване розповсюдження тематичної
інформації через такі комунікаційні канали як кіно, витвори мистецтва,
музику, культурні надбання, створення пропагандистських плакатів,
тощо. Пропаганда (від лат. – propagare) означає «розповсюджувати». В
англійському тлумаченні воно означає «розповсюджувати інформацію на
користь якої–небудь справи». Перші відомості про використання терміну
«пропаганда» відносяться до 1622 року, коли після Тридцятирічної війни
Папа Григорій ХV заснував «Конгрегацію розповсюдження віри» [14].
Проте саме негативного сенсу цей термін набув під час двох світових війн.
Політична пропаганда, на думку американських дослідників, представляє
собою основну форму однобічної та монологічної організації інформа-
ційних потоків, без врахування думок реципієнтів, а також критичне
відношення до своїх конкурентів. Так, американські психологи Е. Аронсон
та А. Праткінс відносять до пропаганди будь–які засоби масового впливу
на свідомість людей. Головним завданням будь–якої пропагандистської
кампанії є позиціонування одного актора проти іншого, легітимізація
його політичного статусу [7]. Щоб охарактеризувати якість пропаганди,
необхідно охарактеризувати якість ідей, а не сам факт цілеспрямованого
розповсюдження інформації. Враховуючи досвід використання в полі-
тичній історії пропагандистських методик та технологій, можна виділити
декілька базових функцій пропаганди:
- управління подіями на основі переконування реципієнта в право-
мірності поглядів та позицій (пропаганда не стільки інформує реципієнта,
скільки прагне змінити та переформувати його сприйняття);
- контроль за свідомістю, який перетворює пропаганду в певний
інструмент більш загального політичного контролю;
- практична активізація свідомості, перероблення знань і уявлень
реципієнта в сферу політичної мотивації;
- боротьба з ідейними противниками, нейтралізація ворожих дій, коли
структура пропаганди має подавити політичні позиції опонентів:
326
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
- обов’язкова відповідь на напади політичного противника – контр-
пропаганда [1].
Отже, виходячи з тих функцій, які виконує пропаганда на протязі
декількох століть розвитку форм політичної комунікації, можна говорити
про існування типів пропаганди. В сучасній теорії виділяють наступні:
пропаганда дією, ідейна пропаганда, позитивна, негативна, соціологічна,
пропаганда витворами мистецтва, явна чи неявна пропаганда, офіційна та
неофіційна. Зазвичай всі пропагандистські кампанії поділяють на «білі»,
«сірі» та «чорні» [14]. Проте майже всі типи пропаганди, перш за все,
роблять акцент на емоційному аспекті реципієнта.
Таким чином, завданням пропаганди в контексті формування прива-
бливого іміджу держави є маніпуляція певними цінностями (політичними,
економічними, соціальними, культурними, спортивними) з метою змі-
ни ставлення цільової групи та досягнення національних інтересів.
Особливістю тактичного інструментарію пропаганди є його візуальний
характер (це – плакати, буклети, книжки, журнали, фільми, телевізійні
та радіо передачі).
Слід сказати, що узагальнення світового досвіду формування прива-
бливого міжнародного іміджу дозволило виділити наступні комунікативні
тактики: публічна дипломатія, брендінг, міжнародний PR та пропаганда.
Вибір однієї з зазначених тактик залежить від таких факторів, як еконо-
мічне становище країни, іміджеві стратегічні цілі та бажаний результат.
Так, публічна дипломатія спрямована на формування комплексного
позитивного іміджу держави – політичного, економічного, культурного,
ідеологічного, – і потребує використання широкомасштабних ресурсів.
Публічна дипломатія як тактика формування іміджу держави є сферою
державного регулювання та реалізації. Брендінг як тактика іміджевого
позиціонування спрямовується на формування привабливого іміджу –
бренду переважно в економічній сфері (підвищення рівня іноземних
інвестицій, туризму та експорту товарів національного виробництва).
Застосування PR методів в державному іміджмейкінгу націлене на про-
сування позитивного іміджу переважно в політичній сфері. Брендінг та
PR є специфічним видом діяльності крупних рекламних холдингів за
державним замовленням. Пропаганда традиційно залишається сферою
ідеологічного впливу і через це спрямована на формування привабливого
політичного та культурного іміджу держави, реалізується через державні
органи та установи (дипломатичні, інформаційні, тощо).
Список використаних джерел
1. Галумов Э.А. Имидж против имиджа [Текст] / Эраст Галумов. –
М.: Известия, 2005 – 552 с.
2. Киселев И.Ю. Образ государства в международных отношениях: механизмы
трансформации [Текст] // Журнал «Полис», 2003. – №3. – С.50–57
3. Ляпоров В. Бренд–политика как основа внешнеполитической стратегии
[Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://www.proreklamu.com/content/
view/7148/80/. – Последний доступ: 22.01.2010. – Название с экрана
4. Anholt S. Brand new justice: why brands count// Simon Anholt. – CAP Print,
Autumn–winter, 2003. – P.10–40
5. Anholt S. Nation–brands of the twenty–first century // Simon Anholt. – The
journal of brand management, Volume 5, Number 6: Henry Steward Publication, July
1998. – P.395–406
327
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
6. Armstrong M. Developing a national strategic communications and public
diplomacy strategy [Electronic resource]. – Mode of access: http://mountainrunner.
us/2008/05/developing_a_national_strategi.html. – Last access: 22.03.2010 – Title
from the screen
7. Brown J. Public diplomacy and propaganda: their differences [Electronic
resource]. – Mode of access: http://www.unc.edu/depts/diplomat/item/2008/0709/
comm/brown_pudip. – Last access: 07.09.2008. – Title from the screen
8. Finn H. K. Public diplomacy: effective strategies for the future [Electronic
resource]/ Helena K. Finn. – Mode of access: http://www.culturaldiplomacy.org/12. –
Last access: 12.12.2009. – Title from the screen
9. Fitzpatrick K.R. The collapse of American public diplomacy: what diplomatic
experts say about rebuilding America’s image in the world [Text]: United States
Information Agency Alumni Association Survey/ Fitzpatrick R. Kathy. – Quinnipiac
University, 2008. – 20 p.
10. Ham P. The rise of brand state: the postmodern politics of image and reputa-
tion [Electronic resource]/ Peter van Ham. – Mode of access: www.eastwestcoms.
com/The–Rise–of–the–Brand–State.htm. – Last access: 23.05.2007. – Title from
the screen
11. Kyriacou S., Cromwell T. The Concept and benefits of nation branding
[Electronic resource]. – Mode of access: http://www.diplomatictraffic.com/opinions_
archives.asp?ID=75. – Last access 15.05.2010 – Title from the screen
12. Kunczik M. Images of nations and international public relations [Text] /
Michael Kunczik. – New Jersey: Lawrence Erlbaum Associates, 1997 – 337 p.
13. Leonard M. Public Diplomacy [Text]/ Leonard Mark, Stead Catherine,
Smewing Conrad. – London: The Foreign Policy Center, 2002 – 101 p.
14. Snow N. Propaganda and the America’s image in the world. [Electronic
resource] // Author’s site. – Mode of access: www.nancysnow.com – Title from the
screen
15. Vincent J. State branding in 21st century [Text] / Jorge de Vincent. – The
Netherlands: the Fletcher School, 2004 – 36 p.
Качинская Н.А. Коммуникативные тактики формирования привлекатель-
ного международного имиджа государства
Анализируется мировой опыт использования разнообразных способов
и методов формирования привлекательного имиджа государства на меж-
дународной арене. Предлагается выделение коммуникативных тактик
имидж–позиционирования государства с детальным изучением других мето-
дологических основ и особенностей.
Ключевые слова: имидж государства, публичная дипломатия, брендинг,
пропаганда, государственный PR.
Kachynska, N.О. Communicative tactics of creating the attractive
international image of state
The world experience of different methods and tools to create the attractive
international image of state is analyzed. Communicative tactics with their
fundamentals and peculiarities are studied in details.
Key words: image of state, public diplomacy, branding, propaganda and government
PR.
328
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 32:316.75:001:165.12 Майданюк В.М.
Наука та ідеологія: проблеми
співвідношення та демаркації
Розглянуто основні підходи до інтерпретації ідеології та її
здатність об’єктивно відображати дійсність. Досліджено про-
блему співвідношення науки та ідеології, як суперечливих але
водночас взаємодоповнюючих форм суспільної свідомості.
З’ясовано основні ознаки та критерії ідеологічних суджень,
основними рисами яких є суб’єктивність, соціальна обумов-
леність, ціннісна характеристика та тенденційність.
Ключові слова: ідеологія, наука, ознаки ідеології, ідеологічні
судження, об’єктивна дійсність.
На сьогоднішній день політичні ідеології є потужним фактором впли-
ву практично на всі галузі і сфери суспільного життя, зокрема на науку.
Ідеологія намагається охопити своїми ідеями все суспільство, прагне
монополізувати право на тлумачення минулого і формує суспільні ідеали
для досягнення «щасливого майбутнього». Ідеологія констатується як
істина, проте найвищий сучасний суспільний авторитет – наука вважає
цю тезу не такою однозначною.
Тому метою даної статті є з’ясування ознак та критеріїв ідеології та їх
демаркація від об’єктивної науки.
Питання про співвідношення науки та ідеології постало перед вче-
ними з самого початку появи терміну «ідеологія» в кінці XVIII століття,
коли вона почала претендувати на роль науки про людські ідеї, прагнула
монополізувати об’єктивне сприйняття реальності, визначати правду та
брехню. Багато західноєвропейських та американських вчених, зокре-
ма, теоретики Франкфуртської школи (Т. Адорно, К.Ленк, А.Шмідт,
Г. Хоркхаймер та інші), а також Р.Арон, Д.Белл, Т.Гейгер, Д.Гелбрейт,
К.Гірц, К.Мангайм, К.Попер, П.Рікер, Ю.Хабермас, стверджували, що
наука та ідеологія є взаємовиключними антитезами, протилежностями,
оскільки наука об’єктивно і безпристрасно вивчає реальність та історію,
прагнучи знайти істину, керуючись об’єктивністю, неупередженістю та
абстрагуючись від зовнішніх факторів впливу. Ідеологія ж навпаки – вихо-
дячи з суспільно–групових інтересів, інтерпретує дійсність відповідно до
групових інтересів, уявлень та цінностей, намагається монополізувати пра-
во на істинність та адекватність, вказуючи суспільству в якому напрямку
і як йому розвиватися.
Інша група вчених вважає ідеологію невід’ємним елементом
суспільства та мислення людини, в тому числі наукового, оскільки
повністю абстрагуватися від впливу соціального середовища немож-
329
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ливо. Усвідомлюючи неможливість уникнення суб’єктивізму, ця група
дослідників акцентує увагу на позитивних моментах взаємодії ідеології
та науки, їхньому взаємовпливі, взаємодоповненості та відкидає тезу про
несумісність цих двох форм суспільної свідомості. До прихильників такого
підходу належали прихильники марксизму та вчені соціалістичних країн,
які керувалися тезою про науковий характер марксизму: Л. Алютюсер,
А.Грамші, В.Ленін, Дж. Томпсон та інші.
Ще одна група вчених вважає, що взагалі не коректно протиставляти
науку та ідеологію, оскільки у них зовсім різні функції. Крім того, дехто
вважає саму науку своєрідною формою ідеології, оскільки наукові від-
криття та методи суттєво вплинули на свідомість людей останніх двох
століть – періоду бурхливого розвитку науки. (Г.Маркузе, П. Фейерабенд).
С.Кара–Мурза вважає, що «наука активно перебудовувала мислення
людей на раціональній основі, а науковий раціоналізм використовувався
в політичних цілях, руйнуючи традиції, існуючі соціальні норми» [8].
Подібним чином Г.Маркузе стверджує, що наука і техніка стали новою
формою ідеології а «технічна раціональність стає політичною раціональ-
ністю» [21,с.201].
Особливу увагу дослідженню ідеології, сутність, зміст та вплив
цього складного феномена на суспільство та її співвідношенню з нау-
кою та істиною приділяли Р.Барт, П. Бурдьє, М.Вебер, Е.Дюркгейм,
Т.Інглтон, О. Конт, Д.Лукач, К. Маркс, У. Матц, Т.Парсонс, М.Фуко,
Ю. Хабермас.
У Росії значний внесок у дослідження проблеми ідеології зробили
Р. Абрамов, А. Ахіезер, К. Гаджієв, С. Кара–Мурза, В.Межуєв, М. Ормігон,
Д. Піскунов, П. Рачков, І. Рісмухамедов, В.Согрін, Ж. Тощенко,
В. Хмільов, І. Яковенко, та інші. Серед вітчизняних дослідників ідеоло-
гії необхідно назвати таких науковців як В.Андрущенко, Л.Губерський,
О.Донченко, М.Дученко, В.Лісовий, Р.Лях, В. Заблоцький, П.Кравченко,
С.Кримський, М.Михальченко, Ю.Романенко, М.Томенко, І.Попова,
В.Таран, М.Слюсаревський, Т.Ящук, та багато інших.
Враховуючи потужний вплив ідеології на всі галузі суспільства, і
водночас зважаючи на роль науки в сучасному світі як найавторитетнішої
та найдостовірнішої форми пізнання, виникають актуальні завдання про-
ведення демаркаційної лінії між наукою та ідеологією. Але враховуючи
тісний взаємовплив і взаємозв’язки цих вагомих форм суспільної свідо-
мості, виникає потреба виділення якщо не повної демаркації, то якісно
відмінних ознак та елементів, за допомогою яких наука та ідеологія можуть
бути розмежовані.
Хоча ідеологія як суспільне явище існувала здавна, зокрема, у формі
різноманітних релігій, політико–правових вчень, національних культур,
інших форм суспільної свідомості, її роль і місце в суспільному житті
почали досліджувати фактично лише два століття тому. Частково еле-
менти ідеології почали досліджувати багато мислителів раніше, зокрема,
Н. Макіавеллі, та Ф. Бекон, у своїй «теорії ідолів».
Вперше термін «ідеологія» був вжитий французьким філософом та
економістом Антуаном Дестютом де Трасі в 1796 році для позначення
нової «науки про ідеї». В перекладі з давньогрецької мови слово «ідея»
означає думку, ідею, образ а «логос» – вчення, яке ще часто асоціюють
із значенням «наука»[7,с.63]. А.Дестют де Трасі вважав що ідеологія, як
наука про ідеї, зможе досліджувати природу людського мислення і сказати
330
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
що є правдою а що брехнею забезпечити адекватне сприйняття дійсності
і виявити реальні потреби людей, вирішивши, таким чином, всі проблеми
суспільства» [Цит за. 24,c.207]. Дестют де Трасі планував зробити ідео-
логію настільки точною наукою, як і природничі науки, щоб вона була
основою для інших наук, новою «царицею наук».
В цей час у Франції була створена впливова організація – Інститут,
де створювали науку про думки людей (хоча в це поняття вони також
включали почуття, бажання, і спогади) [8]. Діяльність Інституту та його
діячів призвела до конфлікту з Наполеоном Бонапартом, який назвав їх
«ідеологами – тими, хто дурить людям голову»[8]. Це сприяло тому, що
термін «ідеологія» не зберіг свого первісного змісту, та почав сприйматися
не як нова наука, а в протилежному значенні – як неадекватне, суб’єктивне,
ілюзорне сприйняття дійсності.
Одними з перших наукових дослідників ідеології та творцями від-
повідної концепції були К. Маркс та Ф. Енгельс. Марксистський підхід
до ідеології був основним у ХІХ столітті і досі залишається актуальним.
Зокрема, Енгельс, в одному з листів, називав ідеологію «хибною свідоміс-
тю». У співавторстві з Енгельсом та у своїх працях, зокрема у «Німецькій
ідеології», «Капіталі», К.Маркс досить негативно ставиться до поняття
ідеології. Називаючи ідеологію елементом капіталістичного суспільства,
Маркс протиставляє її дійсності і називає тотожною всьому, що є дона-
укового у наших власних підходах до соціальної реальності [18,с.11].
Маркс протиставляє ідеологію науковому знанню, яке на відмінну від
ідеології, адекватно відображає об’єктивну дійсність. Для Маркса ідео-
логічним є те, що відображається за допомогою уявлень [18,с.99]. Проте,
як стверджує ряд вчених,(Хмільов, Баллаєв) ідеологія в Маркса не
тотожна брехні чи дезінформації, а швидше відповідає терміну «ілюзія»
[5,с.92.]. Ідеології притаманні ілюзорні уявлення про дійсність, самооб-
ман, які є протилежностями до дійсності. Ілюзії можуть носити класовий,
національний, релігійний характер. Саму ідеологію Маркс визначає як
сукупність поглядів, ідей, що «опановують» світ, [Цит за 20,с.134] і має
економічне підґрунтя – правлячі ідеї це не більш як ідеальне вираження
існуючих матеріальних відносин [18,с.113]. Таким чином, для марксизму
характерним стало розуміння ідеології, як хибної, викривленої свідомості,
в якій приховано виражені інтереси пануючого класу. Проте, згодом, коли
марксисти прийшли до влади, вони стверджували про хибність буржуаз-
ної ідеології та «науковість» ідеології марксистської, яка хоча і відображає
інтереси пролетаріату як одного класу, але відображає об’єктивно, і тому
є науковою.
Німецький соціолог К. Мангайм у своїй книзі «Ідеологія та утопія»
висловлює дещо відмінний підхід до ідеології. «Ідеологіями, – пише
Мангейм, – ми називаємо ті трансцендентні буттю уявлення, зміст яких
de facto ніколи не досягає реалізації [11,с.211]. А саму ідеологією він
вважає спотвореним, викривленим уявленням про соціальну дійсність.
За Мангаймом, будь–яка ідеологія являє собою апологію існуючого
ладу, виражає погляди класу, зацікавленого у збереженні статусу–кво
[20,с.134]. На його думку, зв’язок будь–якої теорії з класовими інтереса-
ми перетворює її на ідеологію, а будь–яка ідеологія є хибною свідомістю,
отже фальсифікує дійсну соціальну науку [21,с.174]. Мангайм вважав,
що наука та наукове мислення, на відміну від ідеології, не мають жодних
зв’язків з інтересами класів та партій та базуються на «безпристрасності»
331
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
та «надпартійності», самостійності висновків та суджень про досліджувані
об’єкти і наука втратить властивість об’єктивності якщо опуститься до
рівня класового світогляду[21,с.174]. Мангайм прагне знайти об’єктивне
істинне знання, не залежне від суб’єктивізму, класових та інших установок,
інтересів і стверджує що умовою для цього є класова неприналежність
дослідницької групи, до якої він відніс інтелігенцію. Вважаючи ідеологію
неадекватною, суб’єктивною формою сприйняття реальності, проти-
лежністю науці, та враховуючи тотальний вплив ідеології на всі сфери
життя та мислення людини, Мангайм сформулював твердження, відоме
як «Парадокс Мангайма», згідно з яким «якщо все є упередженням, якщо
всі наші висловлювання зумовлені інтересами, про які ми не знаємо, то
яким чином ми можемо побудувати теорію ідеології, яка сама по собі не
є ідеологічною?» [18,с.14]. Причому, як стверджував П.Рікер, К.Мангайм
визнавав, що те, що він робить, також є ідеологією.
Французький неомарксистський філософ Л.Альтюссер у зв’язку зі
спробами обґрунтування наукового статусу марксизму по новому пере-
осмислив питання ідеології[19]. Як спаведливо стверджує І.Рісмухамедов,
теорія ідеології Л.Альтюссера перемогла обмеженість розуміння ідеології
як хибної свідомості і надбудови та акцентувала увагу на самостійному
значенні ідеології в суспільному житті [19]. Розуміючи ідеологію як
«структуру уявлень, що функціонує на підсвідомому рівні» та «уявне,
опосередковане відношення індивідів до структурних умов їх існування»,
Альтюссер вважає її органічною частиною суспільства. На його думку,
«людські спільноти приховують у собі ідеології, як сутнісний елемент і
атмосферу, необхідну для їхнього історичного дихання і життя» [18,с.172].
Досліджуючи питання співвідношення науки та ідеології, Альтюссер
стверджує: «якщо ми маємо високі запити щодо критеріїв науковості, то
значну частину життя ми мусимо віднести до царини ідеології» [18,с.141].
Усвідомлюючи тотальність поширення ідеології в суспільстві, Альтюсер
твердив, що ідеології неможливо уникнути і люди мислять в межах іде-
ології. «Тільки ідеологізований світогляд може уявити собі суспільство
без ідеології і прийняти утопічну ідею світу, в якому ідеологія б могла
безслідно зникнути, а її місце заступила би наука» [18,с.172]. Отже для
Л.Альтюссера ідеологія є природнім але необ’єктивним явищем масової
свідомості, а думку про те, що людство колись зможе позбутися ідеології
та замінити її наукою, він вважав утопією.
Прихильник неомарксизму С. Кара–Мурза вважає науку матір’ю ідео-
логії та її сестрою, наголошуючи на їхній спільній історії та взаємовпливі.
Вчений у своїх працях визначає ідеологію як комплекс ідей та концепцій,
за допомогою яких людина розуміє суспільство, соціальний устрій у саму
себе в суспільстві і в світі [8]. С. Кара–Мурза стверджує, що становлен-
ня та розвиток науки сильно залежали від впливу ідеології, водночас і
ідеологія базується на досягненнях науки, використовує її аргументацію
та авторитет у своїх цілях, приклад, він наводить ряд історичних пре-
цедентів, яким чином наукові відкриття впливали на суспільні ідеології
та показує механізм взаємовпливу науки і ідеології. Вчений вважає, що
декларативний нейтралітет науки від зовнішніх інтересів та факторів на
практиці є недосяжним, проте, цей вплив потрібно дозувати в інтересах
суспільства.
Радянські марксисти, досить позитивно оцінювали ідеологію та
наголошували на її спорідненості, взаємодоповненості та сумісності
332
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
з наукою, наголошуючи зокрема, на науковому характері марксизму.
«Як наука, марксизм покликаний був об’єктивно відобразити процеси
реальної дійсності з усіма її проблемами та протиріччями, а як ідеологія –
сформулювати установки, мотиви для мас, виразити ідеали робітничого
класу, визначити шляхи та засоби їх реалізації» [23,с.223]. Н. Дученко
стверджував, що державна політика та ідеологія сильно впливають на
розвиток науки, а суспільні науки виконують певні ідеологічні функції.
На його думку, світоглядний аспект будь–якої науки має ідеологічний
характер, оскільки завжди ґрунтується на класових інтересах, а в класово-
му суспільстві ідеологія є невід’ємним елементом будь–якої пізнавальної
діяльності [3,с.56]. Болгарський вчений–марксист Н. Ірібаджаков глибоко
переконаний в науковості марксизму, вважає, що ідеологія, незважаючи на
присутність ціннісних та суспільно–класових елементів, може об’єктивно
відображати соціальну дійсність та має пізнавальну властивість, тобто
може бути науковою.
Таким чином, вчені соціалістичних країн, обґрунтовуючи науковий
характер марксистської ідеології, незважаючи на політичну заангажова-
ність, в деяких аспектах проблеми ідеології висловлювали слушні думки
та суттєво доповнили тему взаємовідносин науки та ідеології, зокрема,
аргументувавши тезу про відсутність антагонізму між наукою та ідеоло-
гією, їх взаємовплив та взаємозалежність, інтеграційні елементи. Проте,
слід зазначити, що політична заангажованність та заідеологізованість
радянських вчених, зумовлена тотальним впливом обов’язкової державної
ідеології, насамперед на науковців. Тому ототожнення ідеології її з наукою,
її абсолютизація та месіанство у працях вчених країн «соціалістичного
табору» потрібно вважати скоріше даниною часу та системі.
Прихильники постмодернізму заперечували значення «метанара-
тивів», великих базових ідей, зокрема ідеологій, наголошуючи на їх
застарілості та ілюзорності. Так французький філософ Ж.Ф.Ліотар
акцентує на недовірі до «метарозповідей», розчаруванні в них.[Цит за: 6]
Під метанаративом і його похідними («метарозповідь», «метаісторія») він
позначає всі ті «пояснюючі системи», які на його думку, організовують
буржуазне суспільство і слугують йому засобом самовиправдання –
релігію, історію, науку, мистецтво, тощо [6]. Ці «Великі метарозповіді»
легітимізують, об’єднують і тоталізують уявлення про сучасність, і еро-
зія віри в них буде головною рисою епохи постмодерну [6]. Хоча для
постмодерністів є характерною недовіра до теорій, що претендують на
єдиноправильність та істинність у пізнанні світу, їхнє бачення такого
метанаративу як ідеологія, є досить слушним.
Але й сам постмодернізм, як зазначає ряд вчених, зокрема, В.А.Ємєлін,
є світоглядом інформаційного суспільства, [6] а Ф.Джеймісон нази-
ває постмодернізм ідеологією пізнього капіталізму, його «культурною
логікою»[Цит за:17,с.126]. Й.Терборн вважає, що завданням ідеології
постмодернізму був підрив підвалин лівих ідеологій зсередини та замов-
лення їхнього «дрейфування» у стан правих [Цит за:17,с.126]. На думку
П.Андерсона, ідеологія постмодернізму отримала потужну підтримку
на Заході саме на хвилі протистояння культурно–політичній гегемонії
марксизму тому, на його думку, ідеологи постмодернізму, проголошую-
чи «кінець історії, ідеології, метанаративів, істини, класової боротьби»,
тим самим трансцендують, виводять поза історично зумовлені рамки
суспільства категорії й цінності неоліберального парламентаризму та капі-
333
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
талістичного реформізму, які ніби набувають універсально–фаталістської
ваги[Цит за:17,с.129]. Проте, незважаючи на дискусійний характер постмо-
дернізму, його позиція щодо ідеології, фактично повторює ставлення до
неї більшості дослідників.
Що до визначення терміну «ідеологія, різні вчені та філософи дають
досить відмінні характеристики цьому поняттю. Наприклад, німецький
філософ Е. Лемберг у своїй праці «Ідеологія і суспільство» констатує:
«ідеологія – це система ідей, що включає також цінності та норми, при-
значена об’єднувати людей, аби вони були здатні спільно жити і діяти»
[Цит за:4,с.130]. В Оксфордському політичному словнику ідеологією
називається будь–яка сукупність докладних і несуперечливих ідей,
завдяки яким певна соціальна група сприймає та розуміє навколишній
світ [9,с.261]. А.Мендра трактує ідеологію як систему доцільних науково
обґрунтованих положень, покликаних давати зрозуміле пояснення соці-
альній дійсності [15,с 46 ].
В. Келле стверджує «ідеологія – це теоретично розроблена система
поглядів, які віддзеркалюють інтереси і цілі діяльності мас людей, великих
соціальних груп [4,с.124]. Л. Москвичов вважає ідеологію свідомістю
суспільства, класу або соціальної групи, визначеною матеріальними умо-
вами їх існування й такою, яка задає основні напрями і мету їх практичної
діяльності[4,с.125]. Д.Чесноков визначає ідеологію як «більш–менш
струнку систему поглядів, теорій, суспільних ідеалів, що віддзеркалюють
суспільні відносини на певному етапі ступеневого розвитку суспільства
й яке дає їм певне пояснення» [Цит за: 4,с.125].
Українські вчені наступним чином визначають поняття «ідеологія».
В політологічному енциклопедичному словнику ідеологія визначається
як система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на полі-
тичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей,
класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших
суб’єктів політики [22,с.140]. А.Волинський називає ідеологією сукупність
оформлених у певну доктрину положень, що виправдовують претензії тієї
чи іншої групи осіб на державну владу[2,с.72]. П.Шляхтун, визначаючи
поняття ідеології описує її як систему ідей і поглядів, що виражає інтереси
суспільних класів стосовно політики і процесу здійснення влади..[Цит за:
2,с.73]. І.Дзюбко вважає ідеологію однією з форм, що відбиває основні
суспільні інтереси суб’єктів політики[Цит за:2,с.73].
М.Михальченко визначає політичну ідеологію класу як форму кла-
сової політичної самосвідомості, систему теорій, концепцій, ідей, ідеалів,
лозунгів, програм, цілей, в якій відображенні корінні політичні інтереси
класу, обґрунтовується право даного класу на політичне керівництво
суспільством, висувається програма політичного розвитку суспільства в
теперішньому та в майбутньому [14,с.72].
Автори книги «Культура. Ідеологія. Особистість. Методолого–
світоглядний аналіз» визначають ідеологію як словесно–теоретичну чи
знаково–образну форму подання ціннісних орієнтацій певних соціальних
груп. В ній з більшою чи меншою адекватністю виражено їх соціальне
становище, колективний інтерес, історичну еволюцію, сучасний стан, мож-
ливі перспективи розвитку. Вона є формою духовної діяльності, системою
поглядів, ідей і теорій, які є результатом віддзеркалення дійсності крізь
призму (і з позицій) інтересів певних суспільних класів (груп), як тео-
ретичне обґрунтування системи практичних дій цього класу (соціальної
334
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
групи), як керівництво до дії й інструмент прогнозування майбутнього,
який дає практичні установки для діяльності класу (соціальній групі)
особистості і суспільству [14,с.132].
Підсумовуючи вище викладенні визначення українських та зарубіж-
них науковців, ми спробуємо означити ідеологію як систему теоретично
обґрунтованих поглядів, ідей, теорій, сформованих ідеалів, яка виражає
та формує світогляд певних соціальних груп, виходить з інтересів своїх
прихильників та спрямована на досягнення певних соціальних цілей,
зокрема, здобуття політичної влади, претендуючи на загальносуспільний
характер.
Ідеологія та наука настільки тісно пов’язані одна з одною, що багато
вчених сумнівається в існуванні науки вільної від ідеологічного компо-
ненту. Як твердить П.Рікер: «будь–яке судження спирається на певні
норми, і будь–яка система норм є в певному сенсі ідеологічною» [18,с.205].
Стосовно об’єктивного вивчення ідеології, він переконаний, що «немож-
ливо стверджувати, що ми лише емпірично спостерігаємо за ідеологіями,
адже навіть така нібито безоціночна точка зору підпадає під дію ідеології
об’єктивності, яка в свою чергу, сама є частиною певної концепції істини»
[18,с. 208].
П.Мартинкус вважає, що неможливо відділити наукове пізнання, як
невмотивоване нічим крім любові до істини від ідеології, як соціально
обумовленої форми пізнання, до того ж, ідеологія як і наука, використо-
вує логічні та раціональні операції при викладенні фактів [12]. П.Рачков
зазначає, що сама ідеологія не є повністю суб’єктивною та соціально обу-
мовленою, оскільки в ній поєднано як суб’єктивно–ціннісне сприйняття
дійсності, так і безпристрасне, незацікавлене, претендуюче на істину
осягнення світу [16].
Враховуючи вище наведенні підходи щодо співвідношення науки
та ідеології, ми погоджуємося з тезами про ідеологію як про «хибну,
викривлену свідомість», суб’єктивну інтерпретацію дійсності. Проте, всі
дослідники єдині в тому, що ідеологічні прояви властиві практично всім
формам і рівням соціального та індивідуального буття, а ідеологія суттєво
впливає на перебіг політичних, економічних, громадянських процесів у
суспільстві, тобто є істотним чинником впливу на соціальну реальність
[20,с.138]. Тому, вважаємо, що ідеологія наскрізь проникла у всі форми
суспільної свідомості та мислення і тому, чітко провести межу між іде-
ологією та наукою, без жодного впливу суб’єктивізму, як стверджує ряд
вчених та засвідчує «парадокс Мангайма» неможливо.
Проте, якщо неможливо взагалі відділити науку від ідеології, то
можливо виділити явні, суто ідеологічні елементи, які не є науковими.
Якщо виходити з загальноприйнятих тверджень про суб’єктивні, цін-
нісні та соціально обумовлені складові елементи ідеології, її орієнтацію
на певні ідеали, то можна спробувати визначити ті ознаки та критерії, які
є безсумнівно суб’єктивними, не орієнтовані на пізнання, а скоріше на
інтерпретацію дійсності.
Практично всі дослідники ідеології, починаючи від К.Маркса та закін-
чуючи сучасними науковцями, визнають її ознакою соціально–групову
орієнтацію, оскільки ідеологія і створюється як теоретична репрезента-
ція інтересів певної соціальної групи: класу, верстви, нації, партії, статі,
конфесії, тощо. Ідеологія виходить з інтересів конкретних соціальних
груп, пристосовує свої ідеї відповідно до їх вимог, орієнтується на групові
335
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
настрої. Незважаючи на декларативне прагнення ідеології репрезентувати
все суспільство, вона завжди виражає інтереси відповідних соціальних
спільнот, виходячи з вузькогрупових, часто суб’єктивних позицій та
інтересів, інтерпретує дійсність відповідно до їх положення, отже не може
вважаться об’єктивною, неупередженою та незацікавленою формою сус-
пільної свідомості. Ідеологічне судження завжди «інфіковане» інтересом
того суб’єкта, ідеологією якого воно є,а якщо цей інтерес є класовим, про
істину можна говорити лише умовно і навіть тоді, коли класовий інтерес
об’єктивно збігається з ходом історії, він не перестає бути інтересом лише
певного класу, рано чи пізно дасться взнаки щось відмінне від інтересу
загальної людської маси[4,с.128]. Тому, наявність в текстах та промовах
ознак суспільно–групових чи навіть особистих інтересів, може вважатися
ідеологічною рисою.
Т. Гейгер стверджує, що ідеологічні судження є ціннісними. На його
думку, наука складається з теоретичних суджень, які відносяться до
реальних фактів, і можуть бути доведені фактами, а ідеологічні судження є
викривленими, невірними та суб’єктивними картинами дійсності [7,с.72.].
Т.Гейгер, вважає, що всі висловлювання про красиве та некрасиве, добро
і зло, справедливе та несправедливе, свободу та прогрес є ідеологічними
та не можуть бути науково верифіковані, не можуть бути доведені чи
спростовані фактами дійсності [7,с.73–74.]. Отже, за Гейгером, наявність
ціннісних характеристик вважається ознакою ідеологічного судження.
Подібні тези підтримували Р.Арон, Д.Белл, С.Ліпсет. А.Айєр вважає,
що ціннісні судження не мають жодного пізнавального характеру, отже
є ідеологічними, оскільки не встановлюють і не заперечують жодного
дійсного факту, лише виражають почуття і є повністю суб’єктивними
[7,с.74].
Болгарський марксист Н.Ірібаджаков, опонуючи Гейгеру, зазначає,
що не всі ціннісні судження є ідеологічні, а лише ті, що мають пряме чи
опосередковане відношення до інтересів та боротьби соціальних класів та
систем [7,с.76]. Також, болгарський вчений, констатує, що характерною
особливістю ідеологічних суджень є їх зв’язок з соціально–психологічними
явищами, та здатність викликати ці явища. Якщо, наприклад, висловлю-
вання викликає позитивні чи негативні емоції (страх, песимізм, оптимізм,
революційний ентузіазм) воно вважається ідеологічним [7,с.76–77].
Про викликання емоцій та вражень говорив ще Г. Лебон у своїй праці
«Психологія народів і мас», зазначаючи, що ідея може бути виражена
в кількох словах і навіть в одному слові, але це слово викликає яскраві
образи, то спокусливі, то страшні, і відповідно завжди справляє сильне
враження [10,с.112].
Слід зауважити, що викликання емоцій є дуже ефективним та
важливим елементом впливу ідеології на суспільні маси. Агітаційна
демонстрація життєвих прикладів героїзму, доброти, прощення, взаємо-
допомоги, а особливо брехні, жорстокості, підлості, цинізму тощо дуже
часто визначали підтримку народом тієї чи іншої ідеології. Викликання
емоції та почуттів є невід’ємним елементом ідеологічного впливу, дуже
ефективним для сприйняття народними масами. Наука не використовує
емоційність в дослідженнях і не прагне впливати емоційними факторами
на суспільну свідомість.
Багато вчених вважають ознакою ідеології її спрямованість в майбутнє,
прагнення до створення ідеального суспільства. «Ідеологія починається
336
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
з віри в те, що речі можуть бути кращими, ніж вони є насправді, це по
суті план удосконалення суспільства» [23,с.224]. О.Висоцький називає
ідеологію оптимістичною концепцією майбутнього та оптимального шляху
його досягнення [1]. Обґрунтована обіцянка майбутнього з посиланням на
об’єктивність, стратегія його досягнення є суттю будь–якої ідеології [1].
Наука, констатує С.Кара–Мурза, безпристрасно вивчає те що існує і не пре-
тендує на те, щоб вказувати як повинно бути [8]. Хоча насправді, наука не
завжди є безпристрасною і часто зазнає зовнішніх впливів, до того ж здійснює
прогнози та дає практичні рекомендації. Саме прагнення до майбутнього, а
не вивчення реальності, на думку багатьох мислителів відрізняє ідеологію
від науки, і часто перетворює її на утопію.
На відміну від науки, ідеологія завжди має свій суспільний ідеал –
досконалий еталон до якого потрібно прагнути. Соціальний ідеал, разом
із засобами його досягнення є основним змістом будь–якої ідеології
[23,с.222]. Таким ідеалом в ідеологіях можуть виступати різні моделі
суспільної організації. Наявність суспільного ідеалу та ідеалізація майбут-
нього чи минулого може вважатися ознакою ідеологічного мислення.
Дж. Геррінг вважає ознакою ідеології ієрархічність, простоту, ясність,
догматизм, та протиставлення. Щодо протиставлення, то ідеології дій-
сно, завжди потрібен противник для консолідації своїх прибічників та їх
активної діяльності чи боротьби. Кожна ідеологія має своїх «ворогів», –
суперників, конкурентів чи недоброзичливців які не дозволяють їм
змінити життя суспільства на краще. Будь–яка ідеологія, в своїй основі
має справу з бінарними опозиціями, протиставляючи «своїх» та «чужих»
[Цит за:12]. Ідеологія, яка не оголошує своїх ворогів, завжди твердить
про «загрози», які зазвичай несуть величезну небезпеку, аж до руйнації
«системи». Ідеологія є спрощеним тлумаченням дійсності, доступною для
розуміння широкими народними масами, часто не вельми освіченими.
Тому, простота, ясність викладення постулатів ідеології, для їх засвоєння
різними прошарками населення, вважаються складовими успіху та гро-
мадської підтримки будь–якої ідеології. Як зазначав Г.Лебон, ідеї доступні
масам лише в найпростішій формі [10,с.188]. Спрощення дійсності ідео-
логією може проявлятися у схемі боротьби однозначно позитивних груп
суспільства проти негативних груп, а перемога позитивної сторони, за
допомогою рішучих і простих засобів, однозначно приведе до «світлого
майбутнього».
О. Висоцький стверджує, що ідеологія абсорбувала з релігії ідею спасіння
та її структуру, що включає такі елементи: 1) негативна ситуація 2) жертва;
3) винуватець, лиходій; 4) герой, спаситель; 5) програма принципів та дій; 6)
спасіння [1]. На відміну від науки, яка не спрощує реальність, а намагається
зрозуміти усю її складність та багатоваріантність, ідеологія використовує
спрощені пояснення дійсності для впливу на народні маси.
Ознакою ідеологічного мислення також можна вважати упередженість,
тенденційність до підбору фактів та їх інтерпретація. Наприклад, акценту-
вання на перевагах чи недоліках одних сторін об’єкта, та замовчування,
приховування інших його аспектів та фактів, вважається суб’єктивізмом,
на відмінну від наукового підходу, який намагається комплексно дослі-
дити об’єкт, усі його переваги та недоліки.
Крім простих схем спасіння ідеологія, перейняла в релігії також
трохи видозмінену віру, пристосовану до політичного буття, та догми, що
нерідко проявляється в фанатичній вірі в лідерів, святість та важливість
337
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
деяких атрибутів державності чи окремих суб’єктів політики. Релігійний
догматизм очевидно став також політичним і знайшов друге життя в
ідеях та концепціях, здебільшого радикальних та тоталітарних ідеологій.
Як справедливо зазначає Г.Лебон, натовп, маси потребують релігії, так
як всі вірування, політичні, божественні і соціальні, засвоюються ними
лише в тому випадку, якщо вони вбрані в релігійну форму, що не допус-
кає заперечень [10,с.199]. Фанатизм заідеологізованих радикалів, що
свято вірили непорушним догмам ідеології та ідеологам, в ХХ столітті
став причиною багатьох жахливих війн, злочинів і масових репресій в
захоплених комуністами та нацистами державах. Догми не базуються
на жодних наукових доказах, фактах, аргументаціях, а сприймаються на
віру внаслідок певних суб’єктивних переконань чи зовнішніх впливів.
Хоча і в науці були, особливо в минулому, і залишаються певні елементи
догматизму, пов’язані переважно з науковими авторитетами, домінуючими
теоріями, суб’єктивізмом вчених, але особливо притаманним догматизм є
саме для ідеологій, активно ними використовується і є надійним засобом
пропаганди ідей та заповнення вакууму віри в громадянській свідомості.
Наука намагається боротися з догмами в своїх положеннях, піддаючи
критичній інтерсуб’єктивній перевірці теорії та тези, вважаючи це явище
шкідливим для істинного, адекватного реальності, об’єктивного знання.
Таким чином догматизм, може вважатися ознакою ідеології.
Тому, підводячи підсумки та узагальнюючи вище наведенні твер-
дження щодо ознак ідеології та ідеологічних суджень, ми можемо
сформулювати їх наступним чином. Судження є ідеологічними якщо в
них містяться:
1. Вираження суспільно–групових, суб’єктивних інтересів;
2. Наявність оціночних суджень та ціннісних характеристик, зокрема,
використання емоційних чинників;
3. Наявність суспільного ідеалу та ідеалізація майбутнього чи
минулого;
4. Спрощенні пояснення соціальної дійсності для впливу на народні маси,
зокрема, наявність противника за моделлю бінарної опозиції;
5. Упередженість, тенденційність до підбору фактів та їхня інтерпре-
тація;
6. Догматизм.
Присутність в текстах та виступах суспільно–політичної тематики
явних ознак ідеологічності, дозволить зробити висновки про наявність
чи відсутність у авторів об’єктивності, вірогідності, достовірності та
спрямованості ідейних положень. За вищевказаними критеріями можна
буде визначити прагнення та цілі автора щодо аудиторії, зрозуміти рівень
його заангажованості, проаналізувати форми інтерпретації фактів та подій,
виявити тенденційність, ідеалізацію, різноманітні почуття, можливо навіть
ненависть, та встановити в загальному, ступінь його заідеологізованості.
Усвідомлення явних необ’єктивних елементів в ідеях та висловлюваннях
різноманітних діячів, дозволить чіткіше визначити ступінь довіри гро-
мадян до них в умовах потужних та часто заангажованих інформаційних
впливів.
Незважаючи на певну суб’єктивність та спрощеність ідеологій, тенден-
ційність та упередженість, їх іноді негативний, руйнівний вплив на соціум,
їхнє позитивне значення важко переоцінити. Держава не може існувати
без «своєї ідеології», адже ідеологія – це духовна сутність держави, засіб
338
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
консолідації громадян в єдиний народ, фактор мобілізації найголовнішого
з усіх ресурсів – людського, активізації потенціалу, дієздатність якого є
визначальним фактором прогресу [4,с.335]. Завдяки силі ідеологічних
впливів на народні маси, формувалися незалежні держави та міцні нації,
народи здобували права та свободи, відбувалася переможна боротьба
проти гнобителів, диктаторів, колонізаторів, окупантів, і лише сила ідео-
логії, дозволяла перемагати сильніших противників з новим озброєнням
та технологіями. Тому заперечувати та вимагати знищення ідеології не
зовсім доцільно, потрібно лише дозувати її вплив. Як зазначають автори
книги «Культура. Ідеологія. Особистість», переважна більшість при-
хильників «скасування ідеології» – люди духовно деформовані й, мабуть
психологічно зламані насильством [4,с.362].
Не заперечуючи важливого значення та впливу ідеологій на суспільні
процеси, державне будівництво, масову свідомість, формування осо-
бистості, та відзначаючи суспільну користь та необхідність існування
конструктивних ідеологій, які, використовуючи раціональні аргументи,
чесно ведуть пропаганду своїх ідей, не використовуючи масових репресій
та маніпуляцій свідомістю народних мас, прагнуть покращити суспільне
життя раціональними діями та планами суспільного розвитку, і не в
далекому майбутньому, після знищення всіх «ворогів», та усвідомлюючи
необхідність існування патріотичних, консолідуючих, гуманістичних,
моральних ідеологій, не применшуючи їх позитивного впливу на суспіль-
ство, ми вважаємо, що ідеологія за деякими ознаками та індикаторами
відрізняється від науки, тому можливо розмежувати за наведеними вище
критеріями ідеологічні та наукові ідеї і судження у працях того чи іншого
діяча.
Різні вчені по–різному підходили до ідеології, як фактору суспільного
життя, методу сприйняття дійсності та її здатності бути авангардною,
скеровуючою силою суспільства. Враховуючи ряд суб’єктивних елемен-
тів, вона містить також об’єктивні, раціональні складові, отже не може
бути абсолютно неадекватною формою суспільної свідомості. Абсолютно
вільною від ідеології, на думку практично всіх вчених не може бути жод-
на галузь суспільства, в тому числі наука. Проблему розділення науки
та ідеології вивчали ряд дослідників, і прийшли висновку, що провести
чітку межу між ними неможливо, проте можна виділити суто ідеологічні
елементи, які не є науковими. Ними є оціночні судження, орієнтація на
суспільно–групові інтереси, емоційні фактори, тенденційність, проти-
ставлення, догматизм, та інші.
Список використаних джерел.
1. Висоцький О.Ю. Ідеологія як форма легітимаційної політики // Вісник
Дніпропетровського університету. Філософія. Соціологія. Політологія. Вип.14. –
Дніпропетровськ: ДНУ, 2006. – С.276–285. http://www. nmetau.edu.ua/file/55.
doc
2. Волинський А. Ідеологічна структуризація суспільних політичних інтер-
есів. // Політичний менеджмент. № 5.(8). 2004..
3. Дученко Н.В. Познание и идеология. – К.: Политиздат Украины, 1980. –
110 с.
339
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
4. Губерський Л. та ін. Культура. Ідеологія. Особистість: методолого– 24. Хмылев В.Л. Концепт идеологии и его интеграция в современную эпоху.
світоглядний аналіз.// Губерський Л., Андрущенко В., Михальченко. – К.: Знання http://www.sun.tsu.ru/mminfo/000063105/299/image/299_066–070.pdf.
України, 2002. – 580 с.
5. Гіжа А., Сімченко Г. Феномен ідеології як об’єкт соціальної рефлексії.// Майданюк В.М. Наука и идеология: проблемы соотношения и
Схід. Аналітично–інформаційний журнал. № 3 (81) травень–червень 2007 р. демаркиции
Рассмотрены основные подходы к интерпретации идеологии и ее спосо-
6. Емелин В.А. Постмодернизм: в поисках определения. //. http://www.
бность объективно отображать действительность. Исследовано проблему
emeline.narod.ru/postmodernism.htm. соотношения науки и идеологии, как противоречивых но одновремено вза-
7. Ирибаджаков. Н. «Конец идеологий» или идеологическая диверсия?// имодополняющих форм общественного сознания. Выяснены основные признаки
Зарубежные марксисты в борьбе против буржуазной идеологии: Сборник перево- и критерии идеологических суждений, основными чертами которых является
дов.// ред. и предисловие др.филос.наук проф. В.В. Мшвениерадзе. Издательство субъективность, социальная обусловленность, ценностная характеристика
«ПРОГРЕСС». – М.,1971. и тенденциозность.
8. Кара–Мурза. С. Г. «Идеология и мать её наука».// – М.: Алгоритм, 2002. Ключевые слова: идеология, наука, признаки идеологии идеологические
http://www.kara–murza.ru/books/ideolog/ideolog_content.htm. суждения, объективная действительность.
9. Короткий оксфордський політичний словник. //За редакцією Іена Макліна
Maydanyuk, V.M. Science and ideology: problems of correlation and
і Алістера Макмілана. пер з англ. Київ, вид–во Соломії Павличко «Основи». – demarkation
2005. – 779 с. The major approaches to interpretations of ideology and its possibility to reflect
10. Лебон Г. Психология народов и масс.// СПб.: «Макет», 1995. – 316 с. reality are examined. The problem of correlation of science and ideology as discordant,
11. Мангайм К. Ідеологія та утопія. // Пер. з нім. – К.: Дух і літера, 2008. – but at the same time complementary forms of social consciousness is researched. The
370 с. main characteristics and criteria of ideological judgements are defined. The main
12. Мартинкус П.П. Рациональность и иррациональность идеологий. // http:// features of them are subjectivity, social conditionality, valuable characteristic and
www.conf.stavsu.ru/conf.asp?ReportId=435. tendentiousness.
13. Межуєв В. От власти идеологии к индивидуальной свободе.// 1991 http:// Key words: ideology, science, signs of ideology, ideological judgments, objective
reality.
www.ecsocman.edu.ru/images/pubs/2005/05/15/.../Mezhuev.pdf
14. Михальченко Н.И. Политическая идеология как форма общественного
сознания.// Киев. «Наукова думка». 1981. – 261 с.
15. Недюха М., Михайлич О. Ідеологія як критерій класифікації політичних
партій. //Політичний менеджмент. № 2 (17). 2006.
16. Рачков.П.А. О смерти и бессмертии идеологии. // http://www.philos.msu.
ru/vestnik/philos/art/1999/ratchkov_ideology.htm/
17. Рєпа А. Ілюзії молодости. Сніданок на кладовищі неолібералізму.//
Незалежний культурологічний часопис «Ї». Число 46. 2007.
18. Рікер.П. Ідеологія та утопія.// Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2005. –
386 с.
19. Рисмухамедов И.А. Концепции идеологии А.Грамши и Л.Альтюссера и их
рецепция в современном неомарксизме.// Автореферат. канд.социол.наук. Сп.б
2003 г. http://www.situation.ru/app/j_art_699.htm.
20. Сімченко Г. Філософські проблеми ідеології: теоретико–методологічий
аспект. // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. – 2005.
Вип. 8.
21. Социальная философия Франкфуртской школы. (Критические очерки) //
Ред.коллегия: Б.Н.Бессонов и др. М.: «Мысль»; Прага: «Свобода»,1975. – 359с.
22. Політологічний енциклопедичний словник: Навч.посібник для студентів
вищ.навч.закладів.// За ред. Ю.С.Шемшученка, В.Д.Бабкіна. – К.: Генеза, 1997. –
400 с.
23. Обушний М.І. Політологія: Довідник/ М.І.Обушний, А.А.Коваленко,
О.І.Ткач; За ред.. М.І.Обушного. – К.: Довіра, 2004. – 599 с.

340 341
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 342.511.5 Малкіна Г.М.
Інститут контрасигнатури
в системі засобів реалізації політичної
відповідальності: світовий та
український досвід
Аналізується інститут контрасигнатури як один із засобів
реалізації політичної відповідальності, його впровадження
в країнах з різними формами державного правління, а також
виокремлюються особливості його застосування в Україні.
Ключові слова: контрасигнатура, політична відповідальність,
монарх, президент, уряд, форма державного правління.
Контрасигнатура, або контрасигнація (від лат. contra – навпроти
і signo – підписую), – це скріплення акта глави держави підписами
прем’єр–міністра і/або міністра, відповідального за акт та його виконан-
ня, без якого акт не набирає юридичної сили. Інститут контрасигнатури
як система правових норм, що встановлюють і регулюють відповідну
процедуру, передбачений конституціями багатьох держав, що залежить
передусім від форми державного правління – монархічної чи республі-
канської та їх різновидів.
Формально існування інституту контрасигнатури пов’язується з невід-
повідальністю глави держави як з одним із найважливіших принципів
його конституційного статусу. Невідповідальність глави держави полягає
в тому, що він не несе юридичної відповідальності за свої дії, здійснювану
політику, незалежно від її наслідків для суспільства і держави.
Невідповідальність монарха є абсолютною – він не відповідає за
будь–які свої дії. В конституціях монархічних держав містяться прямі
застереження щодо невідповідальності (недоторканності) монарха, напри-
клад: «Особа Короля недоторканна; його міністри відповідальні» (ст.88
Конституції Бельгії 1994 р.); «Король не несе відповідальності за свої дії;
його особа недоторканна» (§ 13 Конституції Данії 1953 р.); «Особа Короля
недоторканна, і він не підлягає відповідальності» (ч.3 ст.56 Конституції
Іспанії 1978 р.); «Король не може бути притягнений до відповідальності
за свої дії» (§ 7 гл.5 Акта «Форма правління» Швеції 1974 р.) [3,с.731].
На відміну від монарха президент як глава держави може бути при-
тягнений до юридичної відповідальності в порядку особливої процедури
– імпічменту – у разі вчинення ним злочину або іншого правопорушення.
Принцип невідповідальності президента й інститут імпічменту, який
полягає у можливості усунення президента з поста парламентом за вчи-
нене ним правопорушення, у тій чи тій формі передбачені конституціями
більшості держав з республіканською формою правління, наприклад:
342
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«Президент Республіки не несе жодної відповідальності за дії, вчинені при
виконанні ним своїх обов’язків, за винятком державної зради або навмис-
ного порушення Конституції» (ч.1 ст.49 Федерального конституційного
закону Австрії від 10 листопада 1920 р.) [1,с.14]; «Президент не повинен
нести відповідальності перед якою–небудь палатою Парламенту або
яким–небудь судом за здійснення або виконання повноважень і функцій,
які відповідають його посаді, або за будь–яку дію, яку він вчинив або мав
намір вчинити для здійснення або виконання таких повноважень і функ-
цій» (§ 8.1° ст.12 Конституції Ірландії 1937 р.) [1,с.799]; «Президент не несе
відповідальності за свої офіційні дії» (ч.1 ст. 11 Конституції Ісландії 1944
р.) [2,с.21]; Президент Республіки не відповідальний за дії, вчинені під час
виконання своїх функцій, за винятком державної зради або посягання на
Конституцію» (ч.1 ст.90 Конституції Італії 1947 р.) [2,с.59]; «Президент
Республіки не несе відповідальності за здійснення своєї функції» (ч.3
ст.54 Конституції Чехії 1992 р.) [3,с.642].
З формального (юридичного) боку інститут контрасигнатури роз-
глядається як засіб зняття юридичної відповідальності з монарха чи
президента за їхні дії і покладення її на прем’єр–міністра і міністрів,
реально у політико–правовій практиці зарубіжних країн він виступає
засобом підпорядкування глави держави урядові.
Інститут контрасигнатури найбільш широко використовується за
парламентарних форм правління – у парламентарній монархії й пар-
ламентарній республіці, де організація державної влади грунтується на
принципі верховенства парламенту в системі вищих органів держави.
У парламентарній монархії і парламентарній республіці контрасигнації
підлягають усі, або майже всі акти глави держави. Винятки, якщо вони
є, найчастіше стосуються актів щодо самого уряду – його формування та
відправлення у відставку. У деяких парламентарних країнах контрасигна-
ції підлягає й акт глави держави про розпуск парламенту. Це означає, що
фактично парламент розпускається урядом, а точніше – парламентською
більшістю, яка його сформувала.
Наведемо відповідні положення зі згаданих вище конституцій:
«Жодний акт Короля не може мати сили, якщо він не контрасигнова-
ний міністром, який тим самим несе за нього відповідальність» (ст.106
Конституції Бельгії 1994 р.) [1,с.328]; «Підпис Короля під резолюціями,
що стосуються законодавства й управління, надає вказаним резолюціям
силу за умови, що поряд з підписом Короля ставиться підпис чи підписи
одного або кількох міністрів. Міністр, який підписав резолюцію, несе
відповідальність за таку резолюцію» (§ 14 Конституції Данії 1953 р.); «1.
Акти Короля скріплюються підписом голови Уряду і в разі необхідності
відповідними міністрами… 2. За акти Короля несуть відповідальність
особи, які скріпили їх своїм підписом» (ст.64 Конституції Іспанії 1978 р.)
[2,с.41]. У Швеції, де король навіть формально не має більш–менш вагомих
повноважень, інститут контрасигнатури взагалі не передбачений.
Аналогічні положення щодо контрасигнації є в конституціях парламен-
тарних і парламентарно–президентських республік, наприклад: «Жодний
акт Президента Республіки недійсний, якщо він не контрасигнований
міністрами, які його запропонували і за цей акт відповідальні. Акти, що
мають силу закону, та інші вказані в законі акти контрасигнуються також
Головою Ради Міністрів» (ст.89 Конституції Італії 1947 р.); «3. Рішення
Президента Республіки, прийняті відповідно до частин 1 і 2 (в них йдеться
про частину повноважень глави держави. – Г.М.), набирають силу після
їх підписання головою Уряду або уповноваженим ним членом Уряду. 4.
343
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
За рішення Президента Республіки, які вимагають підпису голови Уряду
або уповноваженого ним члена Уряду, несе відповідальність Уряд» (ч.3,4
Конституції Чехії 1992 р.) [3,с.513].
Конституції деяких республік з парламентарною формою правління
містять прямі застереження щодо здійснення президентом повноважень
під контролем уряду: «1. Всі дії, на які уповноважений Федеральний
президент, якщо інше не встановлено конституційним законодавством,
здійснюються на підставі пропозицій Федерального уряду або уповно-
важеного урядом федерального міністра… 2. Всі рішення Федерального
президента, якщо інше не встановлено конституційним законодав-
ством, для забезпечення їх дійсності повинні бути скріплені підписом
Федерального канцлера або компетентного федерального міністра»
(ст.67 Федерального конституційного закону Австрії від 10 листопада
1920 р.) [1,с.34]; «9. Повноваження і функції, покладені на Президента
Конституцією, повинні здійснюватись і виконуватись ним тільки за
порадою Уряду, за винятком передбаченого Конституцією випадку, коли
він повинен діяти на власний розсуд або після консультації з Державною
радою, або за порадою, або пропозицією, або іншому повідомленню якої–
небудь особи або органу… 11. Жодні повноваження і функції, покладені
на Президента законом, не повинні здійснюватись або виконуватись без
поради уряду» (§ 9,11 Конституції Ірландії 1937 р.) [1,с.801]. Наявність
таких конституційних формулювань означає, що повноваження глави
держави фактично здійснюються урядом.
Інститут контрасигнатури, як правило, не використовується в пре-
зидентських республіках, де президент конституційно визнається главою
виконавчої влади (це основна ознака президентської республіки) і, як
такий, не може перекладати відповідальність за її здійснення на інший
орган чи посадову особу. У класичних президентських республіках
(наприклад, у США) уряду як колегіального органу взагалі немає, є
адміністрація, очолювана президентом.
Конституції Грузії, Таджикистану, Туркменістану й Узбекистану,
що обрали президентську форму правління, взагалі не передбачають
контрасигнації. В Казахстані, який також є президентською республі-
кою, контрасигнації підлягають акти президента, запропоновані самим
урядом: «Акти Парламенту, що підписуються Президентом Республіки, а
також акти Президента, що видаються за ініціативою Уряду, попередньо
скріплюються відповідно підписом Голови кожної з палат Парламенту
або Прем’єр–Міністра, на яких покладається юридична відповідальність
за законність даних актів» (ч.3 ст.45 Конституції Казахстану 1995 р.)
[2,с.98].
За змішаної форми республіканського правління інститут контрасиг-
натури використовується залежно від її конкретного різновиду – більшою
мірою у парламентарно–президентській республіці і меншою, або й зовсім
не використовується – у президентсько–парламентарній. Конституції
Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Росії, які є президентсько–
парламентарними республіками, інституту контрасигнатури взагалі не
передбачають. В Латвії і Литві, що є парламентарно–президентськими
республіками, а також у Молдові, яка стала парламентарною республікою,
він, навпаки, використовується.
Ефективність інституту контрасигнатури як засобу контролю уря-
дом президента визначається ступенем залежності уряду від президента.
Якщо уряд несе політичну відповідальність перед президентом і може
бути відправлений ним у відставку, то інститут контрасигнатури носить
344
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
формальний характер – прем’єр–міністр і міністри беззастережно контр-
асигнують будь–які акти президента. Якщо ж уряд відносно незалежний
від президента, то інститут контрасигнатури виступає засобом контролю
урядом президента, а в ідеалі – засобом досягнення між ними компромісу
щодо тих чи тих рішень.
В контексті світового досвіду з’ясуємо особливості використання
інституту контрасигнатури в Україні. Він був закріплений частиною 4
статті 106 Конституції України 1996 року, яка визначає повноваження
Президента України, в такій формі: «Акти Президента України, видані в
межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21,
22, 23, 24 цієї статті, скріплюються підписами Прем’єр–міністра України
і міністра, відповідального за акт та його виконання» [4]. Конституційна
реформа 2004 року обмежила обсяг контрасигнації актами, виданими
в межах повноважень, передбачених тільки пунктами 5, 18, 21 і 23, за
того, що форма закріплення інституту контрасигнатури залишилася
незмінною [5]. Ці повноваження стосуються, відповідно: призначення та
звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах
і при міжнародних організаціях, прийняття вірчих і відкличних грамот
дипломатичних представників іноземних держав; очолювання Ради
національної безпеки і оборони України; прийняття у разі необхідності
рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичай-
ного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей
України зонами надзвичайної екологічної ситуації; утворення судів у
визначеному законом порядку.
Згідно з конституційним формулюванням інститут контрасигнату-
ри виступає засобом зняття юридичної відповідальності з Президента
України за видані ним акти і покладення її на Кабінет Міністрів України.
До конституційної реформи він не міг бути засобом контролю урядом
глави держави через цілковиту залежність Прем’єр–міністра України і
міністрів від Президента України, встановлену, зокрема, такими нормами
Конституції України: «Кабінет Міністрів України відповідальний перед
Президентом України…» (ч.2 ст.113); Президент України… 9) призначає
за згодою Верховної Ради України Прем’єр–міністра України; припи-
няє повноваження Прем’єр–міністра України та приймає рішення про
його відставку» (п.9 ч.1 ст.106); «Прем’єр–міністр України зобов’язаний
подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів
України за рішенням Президента України…» (ч.6 ст.115) [6]. За таких
умов Прем’єр–міністр України і міністри беззастережно контрасигнували
акти Президента України.
Правові відносини між Президентом України і Кабінетом Міністрів
України докорінно змінилися в результаті конституційної реформи. Вона
зберегла норму про відповідальність уряду перед главою держави, але
позбавила Президента України права з власної ініціативи відправляти
Кабінет Міністрів у відставку. Тепер Президент України може тільки
внести до Верховної Ради України пропозицію розглянути питання про
відповідальність Кабінету Міністрів України, прийняття рішення з якого
залишається за Верховною Радою України: «Верховна Рада України за
пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних
депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України
може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів
України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України
більшістю від конституційного складу Верховної Ради України» (ч.1
ст.87) [5,с.94].
345
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Незалежність Прем’єр–міністра України і міністрів від Президента
України надає іншого сенсу інституту контрасигнатури: із засобу знят-
тя юридичної відповідальності з Президента України і покладення її
на Кабінет Міністрів України він перетворюється на засіб контролю
Кабінетом Міністрів України Президента України. Це з’ясувалося одразу
ж після формування у Верховній Раді України за результатами парламент-
ських виборів 2006 року коаліції депутатських фракцій Партії регіонів,
Комуністичної партії та Соціалістичної партії і на її основі – Кабінету
Міністрів України на чолі з В.Януковичем, тоді як представлені у парла-
менті пропрезидентські політичні сили опинилися в опозиції.
В країні склалася ситуація розділеного правління – Президент України
і коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України представля-
ли взаємно опозиційні політичні сили, що породжувало суперечності і
загострювало відносини як між ними, так і між Президентом України та
сформованим коаліцією Кабінетом Міністрів України. Глава новосформо-
ваного уряду заявив про своє право утримуватися від контрасигнації актів
Президента України В.Ющенка у разі незгоди з їхнім змістом. Президент
наполягав на беззастережній контрасигнації його актів.
Розв’язати суперечності між главою держави й урядом, що виникли
після конституційної реформи, у тому числі щодо контрасигнації, був
покликаний Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 груд-
ня 2006 року, який встановив: «У разі, якщо Прем’єр–міністр України,
міністр, відповідальний за акт та його виконання, вважають неможливим
скріплення підписами акта Президента України, вони повертають такий
акт із викладенням у супровідному листі мотивів своїх рішень у строки,
встановлені цією статтею для скріплення акта Президента України» (ч.9
ст.27) [7].
Президент України В.Ющенко, вважаючи, що закон «Про Кабінет
Міністрів України» обмежує його конституційні повноваження, спершу
застосував щодо нього своє право вето, а після подолання останнього пар-
ламентом відмовився підписувати закон, в результаті чого відповідно до
Конституції України він був офіційно оприлюднений Головою Верховної
Ради України і опублікований 2 лютого 2007 року за його підписом.
Після формування у Верховній Раді України за результатами позачер-
гових виборів 2007 року коаліції депутатських фракцій пропрезидентських
політичних сил і на її основі – нового складу Кабінету Міністрів України
на чолі з Ю.Тимошенко питання контрасигнації втратило свою гостро-
ту – у всякому разі до появи розбіжностей між Президентом України і
Прем’єр–міністром України з питань, акти щодо вирішення яких під-
лягають контрасигнації. Водночас Президент України В.Ющенко 10
січня 2008 року вніс до Верховної Ради України проект нового Закону
України «Про Кабінет Міністрів України», який, зокрема, передбачає:
«Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених
пунктами 5, 18, 21, 23 частини першої статті 106 Конституції України,
невідкладно скріплюються підписами Прем’єр–міністра України і міні-
стра, відповідального за акт та його виконання» (ч.4 ст.26) [8].
Вимога щодо «невідкладності» контрасигнації є надто категоричною і
не отримає підтримки навіть нинішнього – пропрезидентського – складу
Кабінету Міністрів України, а відтак і Верховної Ради України, яка його
сформувала. Уряд не може беззастережно брати на себе відповідальність за
будь–які акти глави держави, оскільки вони можуть суперечити політиці
самого уряду і навіть Конституції України. Формулювання відповідного
положення щодо контрасигнації у чинному Законі України «Про Кабінет
346
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Міністрів України» видається більш прийнятним, аніж у проекті нового
закону.
Реально, на нашу думку, інститут контрасигнатури має бути не тільки
засобом зняття юридичної відповідальності з глави держави за видані ним
акти і покладеаня її на уряд, контролю урядом глави держави, а передусім
засобом досягнення між ними компромісу щодо вирішення тих чи тих
питань державного управління. Саме це у тій чи тій формі доцільно відо-
бразити у новій редакції Конституції України в разі її прийняття.
Список використаних джерел
1. Конституции государств Европы. В 3 т. / Под общ. ред. Л.А.Окунькова.–
М., 2001. – Т1. – 818 с.
2. Конституции государств Европы. В 3 т. / Под общ. ред. Л.А.Окунькова.–
М., 2001. – Т2. – 838 с.
3. Конституции государств Европы. В 3 т. / Под общ. ред. Л.А.Окунькова.–
М., 2001. – Т3. – 790 с.
4. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
2–го скликання 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. –
1996. – № 30. – Ст.141.
5. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 року. Із змінами, внесеними Законом № 2222–IV від 08.12.2004 р. –
К.: Парламентське вид–во, 2006. – 160 с.
6. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України
2–го скликання 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. –
1996. – № 30. – Ст.141.
7. Закон України «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 року //
Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 11. – Ст.94.
8. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=31288
Малкина А.Н. Институт контрасигнатуры в системе способов реализации
политической ответственности: мировой и украинский опыт
Анализируется институт контрасигнатуры как одно из средств реализа-
ции политической ответственности, его применение в странах с разными
формами государственного правления, а также выделяются особенности его
использования в Украине.
Ключевые слова: контрасигнатура, политическая ответственность,
монарх, президент, правительство, форма государственного правления.
Malkina G.M. Countersign Institution In The System of Political Responsibility
Realization: World and Ukrainian Experience
Countersign Institute as a one of instrument of political responsibility realization,
its practicing in countries with different form of government as well as features of it
realization in Ukraine are analyzed.
Key words: countrsign, political responsibility, president, monarch, government,
form of government.
347
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 061.2:316.3 Рябека О.Г.
Процесуальний характер
участі громадських організацій у
демократизації управління суспільством
Проаналізовано суспільну потребу демократизувати дер-
жавне управління суспільством шляхом залучення до
реалізації управлінського циклу організацій громадянського
суспільства. Організаційну взаємодію розкрито як механізм
формування системи державно–громадського управління
суспільством.
Ключові слова: державна влада, організаційна взаємодія,
елементи, структура, механізм державної влади.
Метою статті є визначення елементів державного управління, з якими
принципово повинні вступати у організаційну взаємодію організації гро-
мадянського суспільства для створення системи державно–громадського
управління.
Історико–філософські та державно–правові аспекти організа-
ції державної влади й управління: «Артхашастра», класичні роботи
Конфуція, Платона, Аристотеля, Цицерона, праці філософів епохи серед-
ніх віків (Аврелій Августин), роботи авторів епохи Відродження,
зокрема Н. Макіавеллі, праці учених епохи буржуазних револю-
цій у Європі (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк), роботи
французьких просвітників (Ш.–Л. Монтеск’є, Ж.–Ж. Руссо,
Г. Бабеф), праці «отців–засновників» США (Т. Джефферсон, А. Гамільтон),
а також наукові роботи В. Денисенка та Б. Рассела.
Концепції політичного розвитку: а) концепція «соціології розвитку» –
М. Вебер, Т. Парсонс й інші; б) «оригінальний» (первинний, західний)
політичний розвиток – Р. Арон, Д. Белл, Р. Даль, М. Фрідман, Е. Фромм,
В. Хорос та інші; в) «вторинний» («відображений», «навздогінний»,
незахідний) політичний розвиток – Г. Алмонд, С. Верба, М. Обушний,
Д. Коулмен, Д. Ростоу й інші; г) корекція ліберально–демократичної моделі
вторинного політичного розвитку – С. Хантінгтон (консервативна доктрина),
Р. Даль (теорія поліархії); д) альтернативні концепції вторинного політич-
ного розвитку – Л. Алаєв і А. Володін, Сунь Ятсен, Ден Сяопін, М. Каддафі,
Г. Чуфрін й інші; є) соціалістичний розвиток – К. Маркс, Ф. Енгельс,
В. Ленін, Й. Сталін та інші.
Сучасний стан політичних систем, що розвиваються, аналізували
Р. Абдулатіпов, Г. Арбатов, Б. Венн, О. Дугін, А. Романюк, О. Зинов’єв,
Г. Зюганов, С. Кара–Мурза, А. Колодій, Ю. Шведа, А. Подберьозкін,
348
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Ф. Рудич, С. Наумкіна, А. Білоус, С. Фатєєв, І. Чубайс, І. Шафаревич й
інші.
Джерела з політичної історії США (механізм взаємодії держави
та громадянського суспільства) вивчали В. Кривохіжа, В. Лисичкін і
Л. Шелепін, Дж. С. Най (мол.), О. Токвіль, Д. Вілсон, А. Шлезингер,
М. Яковлєв; Д. Істон, Г. Алмонд (системний аналіз); К. Дойч (кіберне-
тичний підхід); Д. Трумен (криза, плюралізм, група тиску); М. Пауелл
і М. Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної
системи); Т. Парсонс (політична система як специфічний елемент соціаль-
ної системи) та ін. Засновниками «класичної» теорії політичної системи
є політологи Д. Істон та Г. Алмонд.
Питання гармонізації стосунків між суспільством і державою у той
чи інший спосіб вирішуються в працях К.Аллена, Г.Алмонда, А.Аренда,
А.Арато, Р.Арона, Р.Броуна, С.Верби, Р.Дарендорфа, Д.Кола, О.Ланге,
М.Маркуса, К.Поппера, А.Тойнбі, Ю.Габермаса, Ф.Броделя, Жака Ле
Гофа.
Проблеми державного управління досліджували такі науковці,
як В.Авер’янов, Г.Атаманчук, В.Бакуменко, Р.Войтович, І.Грицяк,
Б.Гурне, Д.Зєркін, В.Ігнатов, Ю.Кальниш, С.Кіндзерський, В.Князев,
В.Козбаненко, В.Малиновський, В.Мамонова, В.Мартиненко, О.Машков,
І.Надольний, Н.Нижник, О.Оболенський, Г.Райт, І.Розпутенко, Г.Саймон,
С.Серьогін, Ю.Сурмін, О.Сушинський, В.Тертичка, В.Тронь, С.Фаренік,
С.Хаджирадева, В.Цвєтков, С.Чукут, Ю.Шаров, І.Шкурат та ін.
Для реалізації означеної вище мети необхідно проаналізувати визна-
чення феномену «державне управління», яке пропонує теорія державного
управління. Виявляється, що як відносно самостійна галузь наукового
знання державне управління виробляє власну систему основних понять,
принципів, ідей і методів їх реалі зації, що збагачують практичний
досвід і відображають загальні закономірності предмета державного
управління.
Державне управління – це не тільки сума управлінських знань, а й
процес їх створення. «Продукування» таких знань здійснюється у пев-
ному соціальному середовищі, у сформованому науковому кліматі, що
впливає на цілі дослідження державного управління, його практичну
спрямованість. Особливу роль відведено принципам організації наукового
управлінського знання. Вони покликані акумулювати нові тенденції в
розвитку державного управління, враховувати стан сучасного наукового
пізнання, що підвищує його суспільне значення.
Отже, у цьому випадку термін «державне управління» вжито у тому
ж значенні, що й у «Політологічному енциклопедичному словнику»:
«певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпоряд-
чий характер. Полягає в організуючому впливі на суспільні відносини в
економічній, соціально–культурній і адміністративно–політичній сферах
шляхом застосування державно–владних повноважень» [4,с.147].
Для нас принципово важливо встановити, які саме елементи сис-
теми державного управління складають його цілісність, адже до цих
елементів необхідно долучити організації громадянського суспільства,
щоб утворити якісно нову систему управління суспільством – систему
державно–громадського управління. Варто також з’ясувати, за яких умов
це можливо зробити.
349
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Спочатку встановимо елементну базу для налагодження організацій-
ної взаємодії державної влади і організацій громадянського суспільства. У
найширшому значенні організаційна взаємодія – це різновид соціальної
взаємодії, яка є комплексним і взаємоузгоджуваним зв’язком елементів
організаційної системи (організації) та її структури управління при їх
одночасних та узгоджених взаємовідносинах із зовнішнім середовищем.
У вужчому значенні – це взаємовигідні та узгоджені за цілями, часом,
місцем і ресурсами дії учасників організаційних формувань (контраген-
тів, партнерів, виконавців), якими можуть бути суб’єкти господарської та
управлінської діяльності (фізичні, юридичні і посадові особи). У цьому
випадку ми виходимо з визначення організаційної взаємодії М.Туленкова
[5].
У будь–якому соціальному утворенні (підприємство, організація,
фірма тощо) організаційна взаємодія виникає на основі розподілу повно-
важень, функцій і взаємних зобов’язань між структурними підрозділами,
рівнями управління і співробітниками. Форми реалізації організаційної
взаємодії визначаються з урахуванням статусу структурного підрозділу чи
працівника, характеру технологій виконання роботи, форм розвиненості
комунікацій тощо. Вона організовується, як правило, керівниками і мене-
джерами, що відповідають за виконання контрольних і координаційних
функцій, або встановлюється в порядку самоорганізації на основі вільної
домовленості учасників спільної діяльності.
Організаційна взаємодія – це багаторівнева система з широким
спектром розподілу організаційних сил між суб’єктами управління, що
дозволяє виявляти й уточнювати їх цілі, а також сукупність формальних
і неформальних зв’язків і відносин між ними. Організаційна взаємодія
проявляється в різних формах: співробітництво, консенсус, узгодження,
гегемонія, контроль, панування, керівництво, ізоляція, нейтралізація,
боротьба, суперництво тощо. У складних системах соціального управління
з розгалуженою ієрархічною структурою організаційні взаємодії можуть
бути вертикальними, горизонтальними і діагональними.
Механізм організаційної взаємодії, що базується на системі орга-
нізаційних норм, культури і цінностей, складається з таких елементів:
а) індивідів (членів організації), які здійснюють ті чи інші дії; б) змін у
зовнішньому середовищі, викликаних цими діями; в) впливом цих змін на
інших індивідів – членів організаційної системи; г) зворотною реакцією
індивідів. При цьому спосіб організаційної взаємодії включає, як правило,
шість основних аспектів: 1) передачу інформації; 2) одержання інформації;
3) реакцію на отриману інформацію; 4) перероблену інформацію;
5) одержання переробленої інформації; 6) реакцію на перероблену
інформацію.
Враховуючи розмаїття зв’язків, відносин, дій і взаємодій між
суб’єктами та об’єктами управління всередині організаційних формувань,
між сумісними організаціями і оточуючим середовищем, а також те, що
усі вони відбивають складні організаційно–управлінські явища і процеси,
які мають відповідну структуру, що постійно змінюється під впливом
зовнішніх і внутрішніх факторів.
Єдиного підходу до визначення морфології системи державної влади у
теорії державного управління немає. Російські науковці, уточнюючи визна-
чення системи державного управління як реального об’єкту Г.В.Атаманчука,
350
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
дійшло висновку, що сучасна система державного управління – це
цілісність, яка утворюється наступними компонентами: 1) інститутами
державного управління; 2) професійною спільністю державних службовців;
3) професійною діяльністю державної служби; 4) процесами реалізації
управлінських функцій; 5) технологією (методами, прийомами і засо-
бами управлінської дії); 6) відносинами і зв’язками, які виникають між
суб’єктами управління, провідні позиції серед яких займають управлінські;
7) об’єднаними структурою, що є визначений спосіб поєднання компо-
нентів і елементів [1, с.28].
Але нам більш імпонує і здається більш технологічно придатною
до організаційної взаємодії структура державної влади, запропонована
у вітчизняному підручнику для державних службовців за редакцією
В.Я.Малиновського [3].
Виходячи з наявної політологічної літератури і джерельної бази
державного управління, такими елементами, до яких мають долучитися
організації громадянського суспільства у організмі будь–якої держави, є такі:
а) механізм державного управління, б) апарат державного управління, в)
орган державного управління, г) інститут державного управління, д) прин-
ципи організації та діяльності апарату державного управління [2;3].
Коротко розглянемо ці складові системи державного управління у дис-
курсі відповідності їхнім вимогам сучасних організацій громадянського
суспільства та з’ясуємо можливості їх співпраці.
Апарат державного управління. Апарат держави – частина меха-
нізму держави. Апарат держави – юридично оформлена система всіх
державних органів, що здійснюють безпосередню практичну роботу
з управління суспільством, виконують завдання і функції держави.
Можливе подвійне розуміння апарату держави. Апарат держави (у вузь-
кому розумінні) – власне управлінський апарат або апарат виконавчої
влади, який складається з чиновників. Апарат виконавчої влади репрезен-
тований вищими виконавчими органами. Апарат держави (у широкому
розумінні) – поряд із власне управлінським апаратом складається з глави
держави, парламенту, місцевих органів управління, збройних сил, міліції
(поліції), дипломатичних представництв за кордоном та ін.
Орган державного управління. Державні органи є структур-
ними ланками державного апа рату. Орган держави – частина
державного апарату – група осіб або одна особа, що має юридичне визна-
чену державно–владну компетенцію для виконання завдань і функцій
держави. Кожний орган держави створюється для здійснення певного
виду державної діяльності, тобто має свої предмет відання, завдання
і функції. Ознаки органу держави: 1) формується державою або без-
посередньо народом (наприклад парламент) відповідно до закону і
функціонує на його основі; 2) має передбачені конституцією або інши-
ми законами спеціальні функції, які здійснюються від імені держави;
3) має державно–владні повноваження, що дозволяють здійснювати
юридично обов’язкові дії: а) видає нормативні та індивідуальні акти; б)
здійснює контроль за точним і неухильним виконанням вимог, перед-
бачених цими актами; в) забезпечує і захищає ці вимоги від порушень
шляхом застосування заходів виховання, переконання, стимулювання, у
разі потреби – державного примусу; 4) функціонально взаємодіє з іншими
органами у процесі реалізації своїх повноважень, керуючись принципом
351
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Принцип «дозво-
лено усе, що не заборонено законом» не належить до діяльності державних
органів. Цей принцип діє у сфері майнових відносин громадян, юридичних
осіб; 5) складається із службовців, що перебувають в особливих право-
відносинах один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними
владних повноважень встановлюються законом і конкретизується в поса-
дових інструкціях, штатних розписах та ін. 6) має необхідну матеріальну
базу – казенне майно, що знаходиться в його оперативному управлінні;
свій рахунок у банку; джерело фінансування – державний бюджет; 7) має
організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і кількісним
складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової під-
звітності та службової дисципліни.
Під «державним апаратом» розуміють систему органів, які без-
посередньо здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього
державно–владними повноваженнями. Поняття «механізм держави»
охоплює державні підприємства і державні установи, що під керівництвом
апарату держави практично здійснюють функції держави у сфері виробни-
чої діяльності, пов’язаної зі створенням матеріальних цінностей держави
(державні підприємства) і нематеріальних цінностей (державні установи).
Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охо-
рони здоров’я, наукових досліджень, проектування, навчально–виховної,
духовно–освітньої роботи тощо.
Інститут державного управління. Інститут держави – відносно
відокремлена частина державної структури, що користується певною
автономією. Відповідно до структурно–функціонального принципу інсти-
тути держави можна поділити на: а)організаційні (інститут президента,
інститут парламенту); б) функціональні (інститут референдуму, інститут
адміністративного контролю, інститут державної влади).
Інститути держави змінюються у процесі історичного розвитку. Деякі
інститути зникають (інститут абсолютної монархії), інші з’являються
(участь громадян в управлінні державою). Специфічні інститути існують
у мусульманських країнах (меджліс – порядок звернення до правителя
члена мусульманської общини), в Ізраїлі (кібуци – особлива форма міс-
цевого самоврядування) та ін.
Принципи організації і діяльності апарату державного управлін-
ня. Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри
чиновників–управлінців, які мають необхідну кваліфікацію і професіо-
налізм. Прошарок людей, які працюють в апараті держави, визначають як
бюрократію (бюрократ – грец. столоначальник). Цей термін вживають і
для негативної характеристики таких проявів у діяльності державного
апарату, як формалізм, тяганина, кар’єризм, прагнення до особистої виго-
ди, корумпованість, байдужість до людей та їх потреб.
Щоб перебороти негативні явища, використовують демократичні
методи і стиль роботи, систему спеціально розроблених дієвих захо-
дів і механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію.
Ефективні такі заходи, як призначення посадових осіб за конкурсом,
переведення управлінського апарату на роботу за контрактом, позбав-
лення державних служ бовців права брати участь у комерційній
діяльності, але одночасно встановити для них високий рівень заробітної
плати (соціально–правова захищеність), яка забезпечує зацікавленість
352
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
у чесній службі. Управлінський апарат має бути інструментом органів
влади, обраних і контрольованих народом.
Отже, будь–яка держава виробляє і реалізує внутрішню і зовнішню
політику у різних сферах соціального розвитку і здійснює державне
регулювання і державне управління конкретними галузями, регіонами і
кризовими ситуаціями морфологічно розгалуженою системою суб’єктів.
Саме тому громадянському суспільству не просто втрутитись у держав-
ний механізм регуляції соціального процесу, а обставини вимагають саме
такого втручання.
Усе це інтегрується у цілісність, маємо на увазі організаційні рівні,
види діяльності, застосування принципів організації і діяльності держав-
ного управління, наявність засобів державного управління, механізми
державного управління.
Механізм держави – цілісна ієрархічна система державних органів,
що здійснюють державну владу, а також установ, підприємств, за допо-
могою яких реалізовуються завдання і функції держави. Ознаки механізму
держави: 1) ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах
субординації та координації. Політико–організаційну основу системи
складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші
державні військові формування, державні символи, столиця держави; 2)
цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині прин-
ципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із суб’єктів
механізму держави як його системний елемент є органічно обумовленим
усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в цілому; 3)
система, яка має чітку структуру з певними зв’язками між її елементами.
Первинними елементами є державні органи.
Як механізм годинника складається з різних елементів, так і меха-
нізм держави, будучи єдиним, містить у собі органи, блоки, підсистеми
і навіть самостійні гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову. У цій
розчленованості простежується ієрархія: різні державні органи, їх бло-
ки, підсистеми займають неоднакове місце у державному механізмі,
але усі разом повинні діяти злагоджено і без збоїв. Механізм держави
необхідно розглядати не як просту сукупність складових його елементів
(державних органів, організацій, установ), а як систему цих елементів,
функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в цілому,
котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання своєї
основної функції – управління.
Взаємодія між державною владою і організаціями громадянського
суспільства можлива за однієї умови – наявності процесу–посередника,
у якому їх функції співпадають. Це так званий управлінський цикл – тех-
нологія прийняття управлінських рішень.
У підсумку слід зазначити, що процес демократизації соціального роз-
витку реалізується через участь організацій громадянського суспільства
в процесі державного управління, що визначається елементами управ-
лінського циклу, до яких вони можуть долучитися, а саме: 1) внесення
(лобіювання, консалтінг) проблем; 2) дискусія (громадські слухання); 3)
експертна оцінка альтернатив; 4) вибір альтернатив; 5) прийняття рішен-
ня; 6) організація виконання рішення; 7) соціальний контроль завдяки
формуванню громадської думки; 8) корекція (зворотний зв’язок).
353
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
За нашою робочою гіпотезою це є типовим і найбільш прийнятним для
дослідження управлінським циклом, що знаходиться в основі прийнят-
тя рішень в органах державного управління. Держава може поділитися
своїми функціями за виключенням двох складових: вибору альтернатив
і затвердження рішення, оскільки вони забезпечують політичне керівни-
цтво суспільством з боку держави.
Тепер постає завдання на кожному організаційному рівні функціону-
вання державної влади знайти організаційні утворення, що вступають у
взаємодію з державною владою. Це справа нелегка навіть для серйозного
теоретичного аналізу, оскільки виникають суперечності, які потребують
узгодження: по–перше, державна влада знаходиться у вертикальній пло-
щині, а влада громадянського суспільства – у горизонтальній; по–друге,
державна влада використовує засоби насилля, а влада громадянського
суспільства – вплив; по–третє, організаційна взаємодія має відбува-
тися під патронатом державної влади, оскільки саме вона відповідає
за реалізацію національних інтересів і узгодження потреб особистості,
держави і суспільства; по–четверте, взаємодія можлива, якщо державна
і недержавна влади будуть відповідати одна одній не тільки структурно
а й функціонально.
Система державно–громадського управління є природним продуктом
організаційної взаємодії державної влади і організацій громадянського
суспільства, що за змістом є процесом демократизації управління
суспільством. Структурна і функціональна характеристика системи
державно–громадського управління, принципи організації і механізм
самореалізації, межі їх перетинання, критерії оцінки якості такої взаємодії
мають стати предметом низки спеціальних політологічних досліджень,
оскільки така цілісність має віртуальний характер і топологічно знахо-
диться у просторі між державною і недержавною видами влади.
Отже, на основі вищевикладеного ми можемо дійти низки важли-
вих висновків. По–перше, для залучення організацій громадянського
суспільства у процес управління суспільством потрібно, щоб держава і
громадянське суспільство мали відповідність у морфологічному і функ-
ціональному вимірі.
По–друге, механізмом їх інтеграції є організаційна взаємодія, що
«замикається» на управлінський цикл, у якому провідну роль відіграють
принципи державного управління і за яким залишаються дві провідні
функції держави: вибір альтернатив і затвердження державних рішень.
По–третє, елементами, до яких мають долучитися організації гро-
мадянського суспільства у організмі будь–якої держави є: а) механізм
державного управління б) апарат державного управління, в) орган дер-
жавного управління, г) інститут державного управління, д) принципи
організації та діяльності апарату державного управління.
По–четверте, найбільш глибокою суперечністю, що заважає інтегру-
вати державну і недержавну владу у систему державно–громадського
управління є суперечність між вертикальним виміром морфологічної
основи державної влади і горизонтальною комунікацією між організаці-
ями громадянського суспільства.
По–п’яте, система державно–громадського управління за походжен-
ням є продуктом процесу демократизації управління суспільством, а за
змістом – віртуальним утворенням, у якому «об’єкт–об’єктні» відносини
354
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
перетворюються у «суб’єкт–суб’єктні», а місце її знаходження треба шука-
ти між державною владою і владою громадянського суспільства.
Cписок використаних джерел
1. Государственная политика и управление. Учебник. В 2 ч. Часть I. Концепции
и проблемы государственной политики и управления / Под ред. Л.В.Сморгунова.–
М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2006. – 384 с.
2. Державне управління в Україні: організаційно–правові засади: Навчальний
посібник / Н.Р.Нижник, С.Д.Дубенко, В.І.Мельниченко та ін. /За загл. ред.
Н.Р.Нижник. – К.: Вид–во УАДУ, 2002. – 164 с.
3. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. – Вид.
2–ге, доп. та перероб. – К.: Атіка, 2003. – 576 с.
4. Політологічний енциклопедичний словник./Упорядник В.П.Горбатенко;
За ред. Ю.С.Шемшученка. В.Д.Бабкіна. В.П.Горбатенка. – 2–е вид.. доп. і пере-
роб. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.
5. Туленков М. Організаційна взаємодія як предметна сфера соціології управ-
ління //http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=66&c=1497http://
www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=6&n=66&c=1497
Рябека А.Г. Процессуальный характер участия общественных организа-
ций в демократизации управления обществом
Проанализирована общественная потребность демократизации
государственного управления обществом путем привлечения к реа-
лизации управленческого цикла организаций гражданского общества.
Организационное взаимодействие раскрыто как механизм формирования
системы государственно–общественного управления обществом.
Ключевые слова: государственная власть, организационное взаимодей-
ствие, элементы, структура, механизм государственной власти.
Riabeka, O.G. The procedural nature of the part that public organisations
take in democratization of public administration
The public need to democratise the state government has been analysed through
involvement of public organisations in order to realise the administrative cycle. The
organisational interaction is regarded as a mechanism for formation of a state-and-
public system for public administration.
Key words: governmental power, organisational interaction, elements, structural,
the state power mechanism.
355
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 061.2:316.3 Матвійчук А.В.
Громадські об’єднання як інститут
громадянського суспільства
Об’єднання громадян розглядаються як інститут грома-
дянського суспільства. Зроблено висновок, що кожна
класифікаційна система має свої переваги і кожна дає змогу
уважно придивитися до природи громадянського суспільства і
громадського сектору. Проте жодна окрема система не зможе
охопити всього розмаїття діяльності у цій сфері.
Ключові слова: громадянське суспільство, громадські організації,
інституціоналізація, держава, «третій сектор», сфера інтересів.
Характерною ознакою сучасних демократичних суспільств є розгалу-
жена мережа громадських організацій найрізноманітнішого спрямування.
На майже одностайну думку політологів, громадські об’єднання як інсти-
тути громадянського суспільства виступають єднальною ланкою між
суспільством і державною владою, вони є формою інституціоналізації різ-
номанітних суспільних інтересів та їх захисту на рівні публічно–правових
відносин. З цієї точки зору ступінь поширення («щільності») громадських
об’єднань та рівень участі в них громадян може розглядатись як один з
основних показників розвиненості громадянського суспільства, хоча, без-
умовно, не слід шукати якогось однакового для всіх країн математичного
значення цього показника.
Питання сутності і типологізації громадських організацій у вітчизня-
ній літературі розглядали Т. Базовкін, О. Лісничук, Г. Новичков, О. Ярош
та інші. Щодо громадських організацій національних меншин, то вони
виступають, як правило, лише основою досліджень політико–правових
аспектів захисту прав національних меншин (О. Антонюк, Н. Беліцер, В.
Никитюк, Ю. Римаренко, М. Шульга, Л. Шкляр) та етнонаціональних
відносин в Україні (В. Євтух, В. Котигоренко, І. Кресіна, О. Майборода,
Р. Чілачава).
Як підструктура суспільної системи, громадянське суспільство, у свою
чергу, має складну внутрішню структуру, до якої входять такі компоненти
інституційного плану як: «добровільні громадські організації і громад-
ські рухи, а також політичні партії на перших стадіях свого формування,
поки вони ще не задіяні в механізмах здійснення влади; незалежні засо-
би масової інформації, які обслуговують громадські потреби та інтереси,
формулюють і оприлюднюють громадську думку; громадська думка як
соціальний інститут; у певному аспекті – вибори та референдуми, коли
вони служать засобом формування і виявлення громадської думки та
захисту групових інтересів; залежні від громадськості елементи судової
356
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
і правоохоронної системи (як–то суди присяжних, народні міліцейські
загони тощо)» [1,с.8].
Говорячи про такий інститут суспільства як громадські організації,
необхідно, перш за все дати визначення поняттям «громадська органі-
зація», «неурядова організація», «недержавна організація», оскільки в
науковій літературі ці поняття вживаються як тотожні.
У сучасних міжнародних правових документах щодо громадських
організацій використовується назва «неурядові організації» (non–
governmental organizations, NGOs). Зазначити, що зміст понять «неурядові
організації» у Західній Європі та країнах СНД не зовсім збігається. У
західноєвропейському контексті уряд не підмінює собою державу. Тому
інколи можна зустріти поняття «недержавна організація», що є іншим
варіантом перекладу англійського терміну [2,с.95].
У Законі України «Про об’єднання громадян» вживається
поняття «громадська організація» і дається наступне визначення: «гро-
мадська організація – це об’єднання громадян для задоволення та захисту
своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно–
культурних, спортивних та інших спільних інтересів» [3,с.504].
Крім цього, існують професійні спілки, релігійні, кооперативні
організації; об’єднання громадян, що мають основною метою одержання
прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самовря-
дування (в тому числі ради й комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні,
квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльнос-
ті (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян.
Все це розмаїття загалом підпадає під категорію об’єднань громадян (хоча,
в силу їх специфіки, у правовому відношенні їх діяльність регулюється
різними законами).
Проблема пострадянського суспільства та України зокрема, що розви-
ток громадянського суспільства почався наприкінці 80–х р. ХХ ст. після
довготривалого тоталітарного режиму Комуністичної партії. Зміни, що
відбулися наприкінці 1980–х р., були викликані економічними, еколо-
гічними та соціальними проблемами, серйозність яких посилилася після
Чорнобильської катастрофи. Влада була нездатна контролювати значне
зростання спонтанного громадянського руху, що кинув виклик комуніс-
тичній системі країни. З розпадом СРСР основні демократичні права,
включаючи свободу слова, свободу інформації та право на об’єднання
громадян, були визнані в Україні одразу після здобуття нею незалежності.
Закон України «Про об’єднання громадян» (1992) став каталізатором
швидкого росту громадських організацій. Українські громадяни почали
використовували нові можливості для заснування незалежних від дер-
жави, відкритих організацій.
На сучасному етапі кількість громадських організацій в України ста-
новить більше 30000. Найпоширенішою сферою діяльності громадських
організацій є розроблення та впровадження освітніх і навчальних про-
грам, абсолютна більшість громадських організацій протягом останніх
років брала участь у тій або іншій програмній діяльності. Створення та
діяльність громадських організацій регулюється Законом України «Про
об’єднання громадян». За цим Законом «громадською організацією є
об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціаль-
357
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
них, економічних, творчих, вікових, національно–культурних, спортивних
та інших спільних інтересів громадян» [3,с.504].
Окремі громадські організації в Україні можуть бути також зареє-
стровані та діяти на підставі Закону України «Про благодійництво та
благодійні організації». Зокрема це стосується тих організацій, які надають
матеріальну фінансову допомогу (гранти) з метою «сприяння практичному
здійсненню загальнодержавних, регіональних, місцевих та міжнародних
програм, що спрямовані на поліпшення соціально–економічного стано-
вища» [3,с.292].
Не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань гро-
мадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є: зміна шляхом
насильства конституційного ладу і в будь–якій протизаконній формі тери-
торіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення
діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства
чи жорстокості, фашизму та неофашизму; розпалювання національної
та релігійної ворожнечі; створення незаконних воєнізованих формувань;
обмеження загальновизнаних прав людини.
Залежно від територіальних меж діяльності створюються громадські
організації із загальноукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.
Усі вони можуть також на добровільних засадах створювати або вступати
у спілки (асоціації тощо), укладати між собою угоди про співробітництво
та взаємодопомогу. Згідно із Законом України «Про об’єднання громадян»
засновниками громадських організацій можуть бути громадяни України
та інших країн, особи без громадянства, які досягли 18 років, а щодо
молодіжних та дитячих організацій – 15 років. Членами громадських
організацій, за загальним правилом, можуть бути особи, які досягли 14
років. Вік членів молодіжних і дитячих громадських організацій повинен
відповідати характеру їхньої діяльності. Учасниками деяких організацій,
наприклад, наукових, можуть бути також колективні члени.
Громадські організації діють на підставі статутів, прийнятих на
загальних зборах їх членів. Офіційне визнання (легалізація) організацій
здійснюється реєстрацією в органах, зазначених у ст. 14 Закону «Про
об’єднання громадян», або повідомленням про створення цих органів.
Відмова в реєстрації може бути оскаржена в судовому порядку. З моменту
реєстрації громадська організація визнається юридичною особою, тобто
може бути учасником цивільно–правових відносин, набувати від свого
імені майнових та особистих прав, а також бути носієм інших прав, перед-
бачених ст. 20 Закону «Про об’єднання громадян».
З цього моменту вона набуває права засновувати підприємства, а також
інші господарські організації із статусом юридичної особи, які необхідні
для виконання її статутних цілей. Власністю громадської організації є
кошти та інше майно, передані їй засновниками, членами або державою,
набуті від вступних внесків, пожертвувані громадянами та організаціями,
а також набуті внаслідок діяльності створених підприємств, господарських
організацій, за рахунок власних коштів або на інших засадах, не заборо-
нених законом. За порушення законодавства до громадських організацій
можуть бути застосовані покарання у вигляді попередження, штрафу,
тимчасової заборони діяльності або окремих видів її примусового роз-
пуску (ліквідації) [3,с.504].
358
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Слід відмітити, що відповідно до українського законодавства громад-
ські організації можуть бути як прибутковими (і підлягати стандартній
системі оподаткування), так і неприбутковими (і, отже, користуватися
певними преференціями). Прибуткові громадські організації складають
незначну частку від їх загальної кількості і не стикаються з проблемами
законодавчого визначення виключного переліку видів доходів, порушення
яких призводить до втрати неприбуткового статусу. Неприбуткові гро-
мадські організації в Україні розподіляються на 8 типів, які визначено
Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28
грудня 1994 року № 334/94–ВР [19]. Кожен тип громадських організацій
відповідно до закону має дозволені види доходів, які істотно різняться
для різних їх типів. Отримання інших видів доходів окрім визначених
Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» та від-
повідним наказом Державної податкової адміністрації України «Про
затвердження Положення про Реєстр неприбуткових організацій та уста-
нов» від 11 липня 1997 року № 232 призводить до втрати громадськими
організаціями статусу неприбуткової організації та застосування до неї
штрафних санкцій [4].
З 1 січня 2004 року ситуація із законодавчим регулюванням діяльності
громадських організацій різних типів суттєвим чином змінилася у зв’язку
з набуттям чинності новою редакцією Цивільного кодексу України. Задля
приведення законодавства у відповідність з його вимогами було роз-
роблено Закон України «Про непідприємницькі організації» [4]. Закон
установлює організаційно–правові форми непідприємницьких організацій
та вимоги до процедур їх заснування, реорганізації, ліквідації, а також
визначає суспільно–корисну організацію колективної чи приватної форми
власності. За цього закон жодним чином не торкається статусу непри-
бутковості громадських організацій, що є коректним, оскільки відповідає
нормам закону України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991
року № 1251–XII [4].
Необхідно відзначити, що Господарський кодекс України, який набув
чинності з 1 січня 2004 року, розглядає всі громадські організації як
суб’єкти господарювання (у ст. 55 визначено, що господарські організації –
це юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України,
а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність
та зареєстровані в установленому законом порядку). Своєю чергою, й
Господарський кодекс вводить поняття «неприбуткової організації у
сфері господарювання», хоч і не регламентує умов набуття неприбутко-
вого статусу.
З 1 липня 2004 року вступив у дію Закон України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців» від 15 травня
2003 року № 755–IV, відповідно до якого будуть реєструватися всі гро-
мадські організації [4].
Відповідно до Закон України № 997–V від 27.04.2007 р. (набрав чин-
ності 20.06.2007 р.) «Про внесення змін та визнання такими, що втратили
чинність, деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям
Цивільного кодексу України» [5]. Але слід зазначити, що очікувати на
вирішення проблем громадських організацій лише законодавчими актами
не варто.
359
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Проблеми заснування громадських організацій перебувають у сфері
дії Цивільного та Господарського кодексів, Закону України «Про держав-
ну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», а також
закону «Про непідприємницькі організації». Проблеми фінансування
громадських організацій охоплюються податковим законодавством і регу-
люються Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств»,
хоча вони могли б регламентуватись окремим спеціальним законом про
оподаткування неприбуткових організацій, який доцільно було б роз-
робити та прийняти.
Проте розбіжності у визначенні об’єктів регулювання в Цивільному і
Господарському кодексах призводить до того, що громадські організації
опиняться в законодавчо–невизначеному просторі. Законом України «Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»
не передбачено статусу об’єднань громадян (місцевих, всеукраїнських,
міжнародних).
У науковій літературі мають місце різноманітні визначення понять
«громадська організація», «недержавна організація», «неурядова орга-
нізація». Але в більшості вони є синонімічними. Так, на думку Л.Лойко:
«Громадські організації – це формалізовані самодіяльні (неурядові)
неприбуткові об’єднання громадян, спрямовані на реалізацію різноманіт-
них колективних інтересів і захист колективних прав» [6,с.51].
У такому широкому значенні до розряду громадських організацій
потрапляють досить різні за суттю інституції – політичні партії, власне
громадські організації, організації за інтересами, благодійні фонди тощо.
Вочевидь, ці групи організацій необхідно розглядати окремо, хоча, з іншого
боку, не можна не бачити їх спільної сутності як організацій громадян-
ського суспільства.
«Неурядова організація (НУО), – на думку С.Г. Рябова, – громадське
об’єднання індивідів або груп, яке бере участь також у політичній діяль-
ності. Міжнародні неурядові організації поширюють свою діяльність
за межі державних кордонів. Найвідоміші правозахисні НУО: Amnesty
International (Міжнародна амністія), Human Rights Watch (Нагляд
за правами людини), International Commission of Jurist (Міжнародна
комісія юристів) і Minority Rights Group (Група захисту прав меншин)»
[7,с.189].
«Неурядові організації – локальні, національні чи міжнародні
об’єднання людей, діяльність яких здійснюється з ініціативи громадян,
а не із санкції чи вказівки уряду, й не має на меті отримання прибутку.
Неурядові організації виконують широке коло функцій таких як захист
прав людини, надання допомоги біженцям, боротьба за роззброєння,
здійснення дослідницьких та освітніх заходів» [8,с.567].
На думку О. Голіченко, відповідно до західних джерел, можна виді-
лити наступні види громадських організацій:
1) власне громадські організації (civil society organizations) – фор-
мальні та неформальні групи індивідів або асоціації, які не належать ні
владним ні бізнесовим структурам;
2) недержавні організації (non–governmental organizations) – недер-
жавні організації часто ототожнюють з поняттям громадянського
суспільства. Насправді вони складають лише верхівку «айсберга» грома-
дянського суспільства. Вони працюють над питаннями надання допомоги
360
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
у питаннях захисту прав людини, екологічної безпеки, тощо. Розрізняють
недержавні організації з членством та без нього;
3) недержавні організації з розвитку (non–governmental development
organizations) – це такі організації які займаються пошуками шляхів залу-
чення коштів в цілях розвитку певного регіону. Наприклад, такі організації
міжнародного масштабу як CARE, Caritas, Novib, Oxfam. Розрізняють
організації північного та південного типів. Північні – працюють тільки
у напрямку розвитку регіонів. Південні залучаються і до інших проектів
на місцевому рівні;
4) регіональні організації (сommunity–based organizations) – це неви-
димий шар «айсбергу» громадських організацій, що знаходиться під
шаром недержавних організацій. Зазвичай – це організації з членством,
які розташовані і діють в певному регіоні. Регіональні організації не є
завжди формально зареєстрованими. Вони складаються з гуртків, груп
інтересів, клубів. Ці організації працюють на волонтерських засадах, хоча
і отримують гранти від недержавних організацій;
5) представницькі недержавні організації (advocacy NGOs) – органі-
зації, що не мають індивідуального членства, а складаються з професійних
груп або регіональних недержавних організацій, які прагнуть розширити
свої права шляхом колективних зусиль в місцевих асоціаціях та державних
структурах. Вони можуть мати місцевий, регіональний, національний та
міжнародні масштаби. Представницькі організації забезпечують тренінги,
збір інформації та проведення досліджень для своїх членів;
6) асоціації груп інтересів (interest group associations) – це асоціації
професіоналів. Профспілки найбільш повно репрезентують цю групу
організацій. Інші недержавні організації відрізняються від профспілок
тим, що вони є формально відповідальними тільки перед собою, тоді як
профспілка звітується перед своїми членами [9,с.28–30].
Підсумовуючи подані тлумачення термінів «громадянська організа-
ція», «неурядова організація», «недержавна організація» та інших, можна
зробити висновок, що найдоцільнішим в даній роботі буде використання
терміну «громадська організація», оскільки дане поняття має місце в
Законі України «Про громадські об’єднання», а також є найбільш вжи-
ваним і традиційним для українського суспільства.
Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., закріпила право
громадян на вільне об’єднання в політичні партії і громадські органі-
зації. Професійні союзи також визнано громадськими організаціями,
«що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх
професійної діяльності». Усі об’єднання громадян рівні перед законом
(ст.36) [10,с.7–8].
Можна виокремити найбільш суттєві елементи правового статусу гро-
мадських організацій згідно з українським та міжнародним законодавством:
правосуб’єктність громадських організацій, що базується на міжнародно
визнаній правосуб’єктності кожної людини і праві кожного індивіда на
свободу створення асоціації; персональне членство (міжнародні норми
розглядають право на свободу асоціації як право індивіда); добровільність;
недержавний характер; законність організації та її діяльності; некомерцій-
на мета; можливість обмеження права на асоціацію в окремих випадках у
порядку, встановленому національним законодавством.
361
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Сьогодні можна виокремити такі головні проблеми, що стоять перед
громадськими організаціями: недостатність людських ресурсів; неста-
більне фінансування, через що деякі організації мають припинити свою
діяльність або лишаються тільки на папері; крім того, постійний пошук
джерел фінансування штовхає громадські організації на зближення з
бізнесовими і державними організаціями, що призводить до втрати неза-
лежної позиції; недостатня розвиненість горизонтальних зв’язків між
громадськими організаціями (обмін інформацією, проведення спільних
заходів) внаслідок того, що кожна з них займає окрему нішу, є практично
самодостатньою і діє самостійно; практика створення громадської орга-
нізації під окрему політичну особу для реалізації її власних інтересів,
а не виконання соціальної місії та суспільної функції; як правило, такі
організації існують формально і з’являються на арені лише тоді, коли
в цьому є політична потреба; маловпливовість. Реальну змогу вплива-
ти на рішення Уряду та місцевих органів влади мають лише обмежено
коло організацій; брак професіоналів високої кваліфікації. Зараз немає
достатньої кількості спеціалістів, які можуть залучатися громадськими
організаціями до співпраці, а послуги тих фахівців, які є, потребують
високого рівня оплати.
Недостатньою є увага до громадських організацій з боку держави.
Державні структури частіше сприймають їх як небажаного прохача, а не
як рівноправного партнера, не виявляють бажання до співпраці взагалі
або, в кращому разі, відводять громадським організаціям роль друго-
рядного партнера. За таких умов особливого значення набувають такі
пріоритети, як забезпечення належних правових та інституціональних під-
валин становлення громадянського суспільства, підтримка громадських
організацій різних типів, діяльність яких спрямована на утвердження
демократичних цінностей у суспільстві, координація діяльності місцевих
органів виконавчої влади щодо співпраці з громадськими організаціями.
Тому проблема законодавчого регулювання механізмів взаємодії гро-
мадських організацій з державними інституціями є однією з найбільш
пріоритетних у цій сфері.
Для детальнішого вивчення сутності громадських організацій необ-
хідно визначити, які саме види організацій існують. Слід зазначити,
що детальна класифікація громадських об’єднань в політологічній науці
практично не розроблена – на відміну, скажімо, від класифікації політич-
них партій (щоправда, і в останньому питанні існує значна розбіжність
думок). Пояснити це можна, з одного боку, величезною розмаїтістю цих
інститутів громадського життя як всередині країн, так, особливо, між
різними країнами. Існує значна різниця між американською практикою,
яка ґрунтується на принципах плюралізму і визначена історично тим, що
нові жителі американських штатів були об’єктивно змушені об’єднуватися
в асоціації для досягнення як абстрактних політичних, так і щоденних
практичних цілей поза будь–яким впливом або контролем держави, і
це виробило певні навички самоорганізації для вирішення політичних і
суспільних питань [11,с.5–7].
Класифікація є важливим аспектом аналізу громадських організацій.
Вона допомагає визначити суспільну роль цих організацій, передбачити
можливі напрями та наслідки їх активності. Класифікація здійснюється
на підставі різних критеріїв. Найголовнішими з них є такі: ступінь орга-
362
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
нізованості, мета і спрямування групової діяльності, а також способи їх
дій. Вони є підставою для поділу громадських організацій на захисні,
проблемні та інституційні, жорстко організовані і розмиті, легальні й
нелегальні тощо [12,с.23].
Найпоширенішими і найтиповішими є групи асоціативного типу, що
створюються задля артикуляції, захисту і задоволення власних потреб
та інтересів. Вони мають чітку формальну структуру і правовий статус.
До таких груп належать профспілки, бізнесові спілки (Українська спіл-
ка промисловців та підприємців), молодіжні, жіночі, етнічні, релігійні
об’єднання, товариства споживачів, асоціації для проведення вільного часу
та інші. Іноді до громадських організацій відносять лобістські організації
та групи тиску. Але специфіка останніх полягає в їхньому посередництві
(а не захисті своїх власних інтересів), зорієнтованості на політичну владу
та відсутності неполітичних форм діяльності.
Незважаючи на відмінності та множинність громадських організацій,
для них усіх характерні певні спільні риси, а саме: колективний характер
діяльності; добровільність асоціації; принаймні спорадичне здійснення
впливу на політичну владу; відсутність претензій на здобуття політичної
влади. Саме за цими ознаками ми й відрізняємо їх від усіх інших угрупу-
вань у суспільстві. Класифікація громадських організацій окрім обліку
дає змогу змалювати загальну картину існуючої мережі горизонтальних
зв’язків між членами суспільства, визначити, які форми суспільної актив-
ності є більш, а які менш розвиненими.
Оскільки діяльність організацій дуже багатогранна, і вони вступають у
найрізноманітніші суспільні зв’язки з іншими підструктурами суспільства,
то критеріїв такої класифікації може бути багато. Найголовнішими серед
них є: суб’єкт та об’єкт діяльності, сфера діяльності, вид і спрямованість
діяльності, мета організації тощо [25].
За суб’єктом діяльності виділяємо жіночі, молодіжні організації,
об’єднання ветеранів, пенсіонерів тощо. У цьому випадку нас передусім
цікавлять відповіді на питання: хто об’єднався і заради чого об’єдналися?
Критерієм класифікації тут є мета організації. Наприклад, розв’язання
проблем, пов’язаних з аварією на Чорнобильській АЕС, – це настільки
важлива мета, що, незалежно від того, хто і як буде діяти, вона об’єднує в
окремий клас усі організації, спрямовані на її досягнення.
Важливим є питання, в якій сфері суспільного життя діють організації,
а критерієм в цьому випадку слугує сфера діяльності. Від критерію зале-
жить конкретний зміст того, що люди роблять: чи це кредитна спілка, яка
допомагає своїм членам розв’язувати фінансові проблеми, чи танцюваль-
ний клуб, в якому молодь проводить свій вільний час. За цим критерієм ми
виділяємо культурно–освітні, екологічні, соціальної допомоги, спортивні
організації тощо [12,с.23].
Ще один критерій – за типом і спрямованістю діяльності організації
стосовно того суб’єкта, який її утворив. Це може бути благодійна діяль-
ність, спрямована на допомогу іншим, на те, щоб допомогти людям, які
не можуть з певних причин (через брак сил, ресурсів, гарантованих прав)
захистити себе самі. Прикладом можуть бути організації, що допомагають
інвалідам, малозабезпеченим, потерпілим від якогось лиха, правозахисні
групи тощо.
363
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Іншою є діяльність, спрямована на захист власних групових інтер-
есів. Працівники об’єднуються з цією метою у профспілки, знедолені
групи утворюють свої організації, щоб спільно, громадою домагатись
врахування своїх інтересів чи задоволення потреб. Є й такі організації,
діяльність яких спрямована на розв’язання проблем, з якими стикаються
люди, власними силами членів об’єднання (такими є гаражні кооперативи,
кредитні спілки). Діяльність може бути також спрямована на задоволення
потреби в саморозвитку, відпочинку і розвагах. Ця потреба реалізується
через утворення об’єднань «за інтересами» або аматорських спілок та клубів
[13,с.3].
Існує ще один тип діяльності, спрямованої на розв’язання загально-
суспільних проблем: реформування освіти або економіки, впровадження
певних ініціатив тощо. Ці організації близькі до громадсько–політичних
рухів і часто переростають в них.
Найістотнішою характеристикою будь–якої організації, на нашу
думку, є усе ж таки тип діяльності, що визначається її спрямуванням та
змістом. Відповідно до цього загальна типологія громадських організацій
буде мати наступний вигляд:
1. Організації, діяльність яких спрямована на самих себе: а) захисні,
що найчастіше виступають як групи тиску, котрі домагаються врахування
своїх інтересів на урядовому рівні; б) самодопомогові; в) аматорські.
2. Організації, діяльність яких спрямована на інших: а) благодійні
фонди; б) благодійні організації; в) правозахисні групи; г) громадсько–
політичні й політичні організації та рухи [14,с.17].
Класифікація за виконанням функцій дає можливість виділити
наступні типи організацій громадянського суспільства: об’єднання за
інтересами ( «аматори», «колекціонери» тощо); об’єднання, які викону-
ють економічні і соціальні функції (профспілки, самоврядні професійні
організації та союзи, асоціації бізнесменів та споживачів); групи, в центі
яких перебувають політичні та громадські свободи і обов’язки (так звані
сторожові) [15,с.6].
У світовій практиці має місце класифікація громадських об’єднань за
такими критеріями як:
1) за рівнем політизованості чи місцем у політичній системі (полі-
тичні партії, громадсько–політичні організації, громадські організації за
інтересами);
2) за рівнем комерціалізації (некомерційні та неприбуткові організації,
благодійні фонди, кооперативи);
3) за характером організованості (партії, рухи, організації);
4) за ступенем ієрархії (місцеві, регіональні або загальнодержавні
організації; первинні організації чи їх об’єднання, асоціації);
5) за напрямом діяльності, сферою інтересів (професійні, демогра-
фічні, творчі, спортивні, культурно–просвітницькі, науково–технічні
тощо);
6) за рівнем стабільності (постійно діючі або тимчасові) [16,с.132].
При класифікації громадських об’єднань слід брати до уваги і їх міс-
цевий, регіональний або загальнодержавний статус. На думку Ласоціка
Збігнєва громадські організації можна класифікувати наступним
чином:
364
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
1) організації самодопомоги – їхня специфіка зводиться до того, що
вони працюють тільки для своїх членів (організація пенсіонерів Х в місті
V);
2) опікунські організації – декларують послуги для всіх, хто їх потре-
бує, або лише для певних категорій осіб (організація опіки над глухими
дітьми);
3) представницькі організації – найчастіше представляють інтереси
якоїсь спільноти (громадський комітет мешканців вулиці Х);
4) організації меншин – тут представлені інтереси людей з рисами,
що відрізняють їх від інших (організація гомосексуалістів);
5) організації, створені ad hoc – виникають для здійснення конкретної
акції (організація, що збирає підписи під петицією);
6) організації, що займаються хобі та відпочинком – задовольняють
специфічні потреби членів та інших людей, зацікавлених даною сферою
діяльності(філателістична організація);
7) цільові організації – найчастіше виконують певні функції, доручені
владою (організація, що займається охороною парку);
8) «традиційні» організації – в широкому змісті як щодо завдань, так і
до людей, що підпадають під дію такої організації (скаутська організація)
[17,с.6–7].
На нашу думку, кожна класифікаційна система має свої переваги і
кожна дає змогу уважно придивитися до природи громадянського сус-
пільства і громадського сектору. Проте жодна окрема система не зможе
охопити всього розмаїття діяльності у цій сфері. Більш того, класифікації,
які були чіткими в один із періодів, стають менш чіткими в інші часові
відрізки. Наприклад, тенденція до комерціалізації соціально активної
держави, яка спостерігається в останні роки, спричиняла розмивання
меж між державним, приватним і доброчинним. А це призвело до того, що
отримало назву «гіпотези розмитого сектора», в якому у громадянському
суспільстві настає безлад і плутанина.
Висновки:
1. Ознакою існування громадянського суспільства є наявність іді-
євість громадських організацій. Громадські організації – добровільні
масові обєднання громадян, що виникають внаслідок їхнього вільного
воєвиявлення для задоволення та захисту своїх законних соціальних,
економічних, творчих, національно–культурних, спортивних, вікових
та інших спільних інтересів. Це формалізовані самодіяльні (неурядові)
неприбуткові обєднання громадян, спрямовані на реалізацію різнома-
нітних колективних інтересів і захист колективних прав. Характерною
ознакою громадянських організацій є документальне оформлення мети й
завдань і організаційно–структурне забезпечення, що власне, й відрізняє
їх від громадських рухів.
2. За своєю природою і характером діяльності громадські організації не
є політичними. Однак сама по собі їх діяльність може набувати політич-
ного характеру, оскільки вони об’єднують людей, котрі входять до різного
спектру політичних сил, і навіть рідко становлять собою потенційну базу
для виникнення на їхній основі нових політичних партій.
3. Діяльність громадських організацій корисна і потрібна для сус-
пільства оскільки вони допомагають людям у повсякденному житті
365
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
розв’язувати безліч проблем, відкривають широкі можливості для 16. Дослідницькі неурядові організації Центральної Європи / [укл. І.
суспільно–політичної ініціативи громадян, для здійснення ними само- Климпуш, О. Сторожук та ін.]. – К.: «Агентство «Україна», 1998. – 302 с.
врядування. Проте це нерідко стикається з перешкодами. Ці перешкоди 17. Збігнєв Л. Кілька зауважень про роль неурядових організацій у демокра-
можуть бути як зовнішніми за походженням, наприклад тиск або непро- тичній державі / Л. Збігнєв ; [пер. Л.Довган]. – Львів : Т–во Лева, 1998. – 10 с.
думана політика держави, так і внутрішніми, які виникають внаслідок
викривлення чи ухилення від принципів на яких базується діяльність Матвийчук А.В. Общественные обьединения как институт гражданского
громадських організацій як «прояву» громадянського суспільства. общества
4. Створення класифікацій і типологій, фактично, є спробами побачити Общественные объединения рассматриваются как институт гражданского
загальне в різних організаціях, звести множину громадських організацій общества.Сделан вывод о том, что каждая классификационная система имеет
до якихось загальних класів чи типів. Це допомагає визначити суспіль- свои преимущества и каждая дает возможность присмотреться к природе
ну роль цих організацій, передбачити можливі напрями та наслідки їх гражданского общества и общественного сектора. При этом ни одна отдель-
активності. ная система не может охватить весь спектр деятельности в этой сфере.
Ключевые слова: гражданское общество, общественные обьединения,
Список використаних джерел институционализация, государство, «третий сенктор», сфера интересов.
1. Колодій А. Ф. Історична еволюція громадянського суспільства та уявлень
про нього (формування ідеалу) / А. Ф. Колодій // Електронний незалежний Matviychuk, A.V. Civil groups as an institution of a civil society
культурологічний часопис «Ї». – 2001. – № 21. Civil groups are reviewed as an institution of a civil society. It is inferred that every
2. Нікітін В. В. Ресурсний потенціал становлення громадянського суспільства system of classification has its advantages, and each of them allows for a closer view
в Україні / Нікітін В. В. – Х.: Магістр, 2006. – 247 с. of the nature of the civil society and public sector. However, no separate system can
3. Збігнєв Л. Кілька зауважень про роль неурядових організацій у демокра- encompass all diversities in activities in this sphere of action.
тичній державі / Л. Збігнєв; [пер. Л.Довган]. – Львів : Т–во Лева, 1998. – 10 с. Key words: a civil society, civil groups, institutionalisation, a state, ‘the third
4. Веб–сторінка Державної податкової адміністрації України: http://www. sector,’ a field of interests.
sta.gov.ua
5. Веб–сторінка офіційного інтернет–представництва президента України:
http://www.president.gov.ua
6. Лойко Л. Типологічне позиціюванyя національних організацій в інсти-
туціональній структурі громадянського суспільства Л. Лойко // Політичний
менеджмент. – 2005. – № 5. – С.51–60.
7. Руссо Ж.–Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического
права // Об общественном договоре: Трактаты ; [пер. с фр.] – М.: КАНОН–пресс;
«Кучково поле», 1998. – 414 с.
8. Політологічний словник / [ред.–упоряд. О. Д. Авдєєнко, О. В. Антонюк, О.
В. Бабкіна та ін. – К.: Міжрегіон. акад. упр. персоналом. 2005. – 791 с.
9. Аналіз українського законодавства, що впливає на розвиток третього секто-
ру: Доп. підгот. для Світ. Банку Міжнар. центром некомерц. права / [Н. Боржелі,
А. Ткачук]. – К.: [Леста], 2002. – 112 с.
10. Конституція України. Закон України «Про внесення змін до Конституції
України»: Текст відповідає офіц. – К.: Школа, 2006. – 64 с.
11. Боренько Я. Плюралізм як основна риса американської системи груп
інтересу / Я. Боренько // Вісник Львівського університету. Серія : філософські
науки. – Л. – 2002. – Вип. 4. – С.5–7.
12. Органи самоорганізації населення: створення, легалізація, організація
діяльності: Нормат. акти, навч.–метод. матеріали / [В. В. Кравченко, Н. В.
Кравченко, В. С. Лісовик та ін.; ред. В. В. Кравченко – К.: Атіка, 2004. – 175 с.
13. Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича. – К., 1993.
14. Білецький В. Громадські організації та їх роль у житті суспільства / В.
Білецький // Схід. – 1997. – № 8. – С.16–19.
15. Боренько Я. Плюралізм як основна риса американської системи груп
інтересу / Я. Боренько // Вісник Львівського університету. Серія : філософські
науки. – Л. – 2002. – Вип. 4. – С.5–7.

366 367
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 32.019.51 Вахрамєєва Н.Ю.
Політичні Інтернет–технології як
сучасний засіб зв’язків із громадськістю
Аналізуються сучасні тенденції використання політичних
Інтернет–технологій в системі зв’язків з громадськістю,
описуються загальні умови та фактори ефективності вико-
ристання даних технологій.
Ключові слова: Інтернет, політичні Інтернет–технології,
паблік рілейшнз, ЗМІ, мереживі ЗМІ.
Наразі відбувається формування інформаційного суспільства як
суспільства нового типу, в якому головною умовою благополуччя окремо
взятого громадянина та суспільства в цілому стає інформованість. В умо-
вах відносної кризи ефективності традиційних політичних технологій
паблік рілейшнз на вітчизняному ринку, зростає попит на впровадження
інноваційних інформаційних технологій, а також формування ефективних
зв’язків політичних сил з громадськістю новими каналами комунікації.
Сучасні інформаційні та комунікаційні технології постійно збільшують
свою присутність у житті суспільства та утвердження власної незалеж-
ності [1,с.336].
Характер, масштаби та глибина сучасних змін такі, що потребують
принципово нових підходів та рішень. З виникненням та розвитком гло-
бальної інформаційно–комунікаційної мережі загального користування
зародились і нові можливості ефективного політичного управління.
Розвиток інформаційних технологій змушує публічну політику функці-
онувати за новими, раніше не відомими їй законами [8,с.25]. Особливо це
проявляється у діяльності політичних кіл. Інтернет по праву стає єдналь-
ною ланкою між політичними лідерами та їх електоратом.
В наш час практично всі політичні сили не тільки представлені у
мережі Інтернет, але й активно борються за вплив в Інтернеті та використо-
вують його для досягнення власних цілей. Інтернет–технології політичних
паблік рілейшнз, що формуються, призвели до виникнення нового стилю
встановлення зв’язків між політичними силами та потенційним електо-
ратом: більшої незалежності від традиційних ЗМІ; встановленню прямих
каналів взаємодії політичних сил з цільовою аудиторією; двосторонньої
спрямованості та інтерактивності комунікації.
Сьогодні вже можливо говорити про мережеву політику та про полі-
тичний Інтернет, завдяки яким активно ведеться боротьба за виборців.
Отже зміна форм, методів та механізмів політичних паблік рілейшнз із
впровадженням інформаційних технологій є необхідною умовою, і за
висловом академіка М.Моісеєва, «…щоб стати альтернативою сучасному
планетарному суспільству, інформаційне суспільство має не тільки спира-
368
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
тись на всі досягнення комп’ютерної техніки і засобів зв’язку, але й багато
в чому змінити структуру своїх суспільних інститутів» [9,с.444]. Таким
чином, стає явним, що впровадження інноваційних каналів формування
політичних зв’язків з громадськістю вимагає свого, як будь–який феномен,
наукового дослідження.
В даній статті автор має на меті проаналізувати сучасні тенденції
інтеграції політичних Інтернет–технологій до системи паблік рілейшнз у
кількох аспектах: вивчення задач, що вирішують політичні Інтернет–PR,
визначення основних інструментів політичних Інтернет–PR, розгляд
переваг та недоліків мережі Інтернет як середовища реалізації політичних
PR–технологій, а також виділення критеріїв оцінки ефективності полі-
тичних Інтернет–PR, та формування пропозицій по її підвищенню.
Аналіз літератури, присвяченої вивченню інтеграції політичних
Інтернет–технологій до системи паблік рілейшнз, праці з політичної
комунікації, теорії та практики паблік рілейшнз, використанню Інтернет–
технологій, теорії масової комунікації, журналістики та інших галузей
свідчить про мозаїчність інтересу (навіть внутрішньогалузевого) з даної
наукової проблематики.
Проблематиці впливу появи комп’ютерної техніки на розвиток інфор-
маційного суспільства приділено увагу у працях російського академіка
М.Моісеєва. Процеси інтеграції інформаційних Інтернет–технологій у
систему паблік рілейшнз досліджують американські (Д.Філліпс, М.Хейг),
російські (Б.Борисів, Л.Іловайська) та українські (О.Бейко) вчені. Вплив
розвитку політичних Інтернет–технологій на формування громадських
зв’язків досліджується у працях російських (Д.Данилов, Д.Іванов, І.Биков)
та українські (В.Бебік, Л.Кочубей) політологів. Огляд сучасної літератури
та інших джерел інформації із вказаного напрямку виявив необхідність
дослідження практики стрімкого розвитку використання політичних
Інтернет–технологій в системі зв’язків з громадськістю.
У рамках міждисциплінарного підходу до вивчення інтеграції полі-
тичних Інтернет–технологій в систему паблік рілейшнз актуальним є
використання таких методів: історичного (розгляд еволюції питання
політичних Інтернет–PR), системно–структурного (визначення структу-
ри питання політичних Інтернет–PR), моделювання (побудова наукової
картини відносин, пов’язаних із використанням політичних Інтернет–
технологій в системі паблік рілейшнз), аналізу та синтезу (формування
висновків).
Друга половина 1990–х років стала часом проникнення інформацій-
них Інтернет–технологій в усі сфери людської активності, не обійшли
ці зміни і сферу політичних паблік рілейшнз. Британський дослідник
Д.Філліпс писав, що «наслідки комунікаційного вибуху» від інтеграції
Інтернет та паблік рілейшнз «виявились на стику тисячоліть» [11,с.308].
М.Хейг зробив висновок, що, використовуючи мереживі технології в
своїй роботі, спеціалісти паблік рілейшнз отримують ряд переваг, бо
Інтернет–технології дозволяють підтримувати цілодобовий зв’язок з
представниками цільової аудиторії, забезпечують двосторонній зв’язок
між політиком та виборцем, політичною силою та її прихильниками,
помітно зменшують витрати, що виділяються на зв’язки з громадськістю
[10,с.8].
Український політолог В.Бебік стверджує, що Всесвітня павутина
як принципово нова форма суспільної комунікації поєднує в собі мож-
369
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ливості як засобу масової комунікації, так і засобу міжособистісного та
міжгрупового спілкування. Інтернет уможливлює виникнення нових
ефективних механізмів суспільної, у тому числі політичної мобілізації
громадян. Зокрема, він виступає як засіб дуже оперативної організації і
координації дії політичних однодумців, які є прихильниками нетрадицій-
них соціальних рухів [5,с.221–222].
Український вчений В.В.Недбай ввів у науковий політологічний дис-
курс поняття «інноваційні політичні медіа–технології», до яких належать
цифрові, комп’ютерні, інформаційні, мереживі технології й комунікації,
продукція яких має політичний характер, є інтерактивною. При цьому
головним елементом в ідеології інноваційних медіа стала інтерактив-
ність, яка є результатом стрімкого збільшення кількості точок доступу в
Інтернет. При цьому В.В. Недбай робить висновок, що сучасна інформа-
ційна революція, змінивши політичну картину світу, владно диктує нові
принципи й правила політичних комунікацій [8,с.25].
Л.Іловайська впевнена, що Інтернет сьогодні стає ключовим меха-
нізмом комунікації, який використовують у своїй роботі спеціалісти
паблік рілейшнз. Якщо діяльність фірми, політичної партії або освіт-
нього закладу оперативно не відображається в Інтернет–просторі, то
можна припустити, що дану організацію сучасне суспільство практично
не помічає [7,с.54]. Політолог Д.Іванов, говорячи про бурне зростання
політичного сектору у мережі Інтернет у кінці 1990–х років, пояснює це
двома загальними причинами. По–перше, прагненням політичних діячів
прилучитися до Інтернету, як до явища сучасного світу, яке сприймається
як символ майбутнього. По–друге, функціональним підходом політиків до
Інтернет – середовища. В кінці 1990–х багато політиків відкрили для себе
Інтернет як не менш ефективне середовище комунікації для вирішення
власних PR–задач [6,с.6].
Сучасний спеціаліст у галузі політичної комунікації І.Биков відмічає,
що у мережі Інтернет «державні органи, власті провідних країн світу
активно працюють над створенням «електронних урядів», а інститути
громадянського суспільства за допомогою Інтернету досягли значних
успіхів не тільки у рамках окремих держав, але й у міжнародній коопе-
рації власних зусиль». Все це говорить про те, що інтерактивність мережі
Інтернет, а також «можливість багатостороннього та невідкладного спіл-
кування, повинні зробити Інтернет зручним інструментом налагодження
ефективної комунікації між політичними суб’єктами [3,с.172].
Інтернет – дуже динамічне середовище, яке потребує все нових та
нових креативних рішень щодо завоювання електорату. Вивченню нових
моделей політичного PR в мережі Інтернет присвячена ця стаття. Для
того, щоб виявити можливі тенденції розвитку направлення політичних
Інтернет–PR необхідно спочатку проаналізувати поточну ситуацію на
ринку послуг PR у мережі.
Аналіз автор пропонує почати з виявлення загальних задач вико-
ристання Інтернет – технологій у галузі політичного PR. Політолог
Д.Іванов виділяє наступні задачі, які дозволяє вирішити використання
політичних паблік рілейшнз у мережі Інтернет: створення видимості
підтримки політика Інтернет – аудиторією (під «видимістю» мається не
навмисна містифікація, а конструювання у ЗМІ наочних доказів існуючої
підтримки); демонстрування залучення політика (політичної структу-
ри) до сучасних технологій, що є символом прогресу (публічні заходи,
370
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
пов’язані із Інтернетом, в першу чергу Інтернет – конференції; згадування
будь–яких свідчень про Інтернет – присутність політика у традицій-
них ЗМІ); пред’явлення ЗМІ позиції політика в Інтернеті, адекватної
його положенню в політичному житті ( створення якісних, «солідних»
Інтернет – представництв; імітація діяльності політичної структури);
використання Інтернету як каналу комунікації, що не має жорстких обме-
жень до змістовних, стилістичних, форматних параметрів на відміну від
традиційних ЗМІ [6,с.7–8].
Особливості Інтернету як нового інформаційного простору доко-
рінним образом змінюють методи та інструментарій політтехнолога, що
склались та стали вже традиційними. Спеціаліст Інтернет–PR у політичної
сфері повинен враховувати правила та комунікації у мережі Інтернет,
розуміти психологію Інтернет – користувача. Використання інноваційних
медіа–технологій у політичних комунікаціях може перевернути уявлення
як про систему забезпечення політичної діяльності, так і про традиційні
інструменти політичної участі [8,с.24].
Серед загальних інструментів політичного Інтернет–PR потрібно
виділити: створення та підтримка Інтернет – ресурсу політичного діяча або
політичної організації, промоушн – кампанія з просування цього ресурсу
як у мережі, так і у оффлайні; медіарілейшнз з мереженими ЗМІ; банер-
на реклама; розсилка у мережі Інтернет (direct–marketing); проведення
PR– кампаній у мережі Інтернет; Інтернет – конференції; моніторинг
профільних веб–форумів. У сфері політичного PR часто застосовують
також політичну Інтернет – рекламу особливо у період виборчої боротьби,
співпрацю із представниками ЗМІ тощо [2,с.367].
При цьому окрім цивілізованих PR – технологій політолог Д.Іванов
виділяє наступні «чорні» політичні PR – прийоми у мережі Інтернет: роз-
повсюдження у інформаційному просторі Інтернет – середовища тем, на
яких лежить табу у традиційних ЗМІ, ведення контрпропаганди; викорис-
тання неоднозначного статусу публікації у мережі Інтернет щоб зробити
легітимними свідчення (подальше цитування з посиланням «надруковано
у Інтернеті»); створення ресурсів, що спеціалізуються на дезінформації
та компроматі; створення сайтів – «двійників» та пародій; використання
рекламних банерів у якості негативних політичних листівок [6,с.8].
До речі, Б.Борисов вважає, що саме у політичній сфері простежується
часте використання та званих «чорних» Інтернет – технологій, напри-
клад, веб–сайти з компрометуючими матеріалами, розповсюдження
неправдивої інформації через чати, форуми та Інтернет – конференції
тощо [2,с.367].
На думку політолога Д.Данилова, визначились деякі очевидні пере-
ваги мережі Інтернет як інструменту ефективного політичного PR:
– У порівнянні із традиційними ЗМІ організація політичного сайту
обходиться набагато простіше та дешевше, а це серйозний аргумент для
невеликих, небагатих, але активних політиків та партій. Особливо для
початківців.
– Небувала оперативність. Часовий інтервал між створенням мате-
ріалу та його публікацією у Інтернет – ЗМІ стає дуже невеликим. Це дає
можливість невідкладного реагування, миттєвого обміну PR–уколами.
– Відсутність цензури та можливість висловити особисту політичну
позицію. Додаткова перевага Інтернету як майданчика для політичних
PR–акцій: можливість експресивних, хльостких висловлювань.
371
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
– Увага з боку журналістів традиційних ЗМІ – головний козир ство-
рювачів політичних мережених ресурсів [4,с.1].
Також, до явних особливостей Інтернету, що забезпечують його
очевидні переваги як ефективного, високотехнологічного засобу полі-
тичних PR, відносяться наступні: політичний Інтернет як інструмент PR
відкриває дуже багаті можливості інтерактивного спілкування із вибор-
цями; глобальна транскордонність політичного Інтернету; політичний
Інтернет дозволяє створити найбільш повний образ політика, що набагато
складніше зробити, використовуючи тільки традиційні ЗМІ; політичний
Інтернет суттєво розширює мережі соціологічних досліджень; за допомо-
гою ресурсів політичного Інтернету легше проводити PR–акції на користь
кандидатів та політичних сил, які балотуються, здійснювати збір коштів
для проведення передвиборчої кампанії.
Окрім очевидних переваг політичного Інтернету як інструменту
паблік рілейшнз, можливо виділити також низку визначених недоліків:
небезпечність «дігітального розколу» суспільства (digital divide) – розша-
рування суспільства (розрізнення у доходах, складі сім’ї, походженні, рівні
освіти та ін.), що ускладнює деякий частині його громадян повноцінний
доступ до мережі Інтернет; недостатність технічних навиків використан-
ня комунікаційної платформи, що формується; спокуса використання
мережі Інтернет тільки як «політичного шоу»; анонімність користувачів
мережі Інтернет зможе оказати негативний вплив на довіру громадян;
відсутність освідомлення сучасними політичними силами ролі Інтернету
та важливості використання інтерактивних комунікацій; неспроможність
мережі Інтернет впливати на пасивну аудиторію, тоді як традиційні ЗМІ
(телебачення, газети, журнали) можуть це зробити хоч би і посередньо.
Політолог Д.Данилов виділяє наступні недоліки мережі Інтернет
як інструменту ефективних політичних PR: невелика аудиторія мережі
Інтернет; обмеження у якості подання матеріалу та різні можливості
психологічного впливу на аудиторію у мережі Інтернет у порівнянні з
телебаченням. При цьому, вказані проблеми з часом можуть бути вирі-
шеними [4,с.3].
Вчені визначають широке коло критеріїв оцінки ефективності вико-
ристання політичного Інтернету у сфері паблік рілейшнз, але ж їх можливо
розділити по трьох напрямках: у залежності від реалізації задач, що були
поставлені (перемога кандидата на виборах); підбиття підсумків роботи
(зріст рейтингу кандидата або політичної сили, мінімізація наслідків
розповсюдження негативної інформації та ін.); вимірювання фактичних
результатів роботи PR– спеціалістів у політичному Інтернеті (кількість
PR– акцій, прес–релізів, що розповсюджені у ЗМІ, відвідувачів політич-
ного ресурсу та ін.).
Нарешті можливо сформулювати деякі пропозиції щодо підвищення
якості та ефективності використання політичних ресурсів мережі Інтернет
у сфері паблік рілейшнз: чітко визначити цілі проведення політичних
PR– кампаній та розподілити їх відповідно до пріоритетів; враховувати
інтереси потенційного електорату; формувати чесні, відкрити відносини
політичного діяча або політичної сили з цільовою аудиторією; чітко
формувати критерії успішності та неуспішності проведення політичної
PR– кампанії в мережі Інтернет; приділити більшу увагу оформленню
політичного ресурсу у мережі Інтернет; надавати відвідувачам політич-
ного ресурсу більшу свободу для самореалізації (можливість підготувати
372
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
статтю для ресурсу, прокоментувати повідомлення, взяти участь у дис-
кусії тощо).
Інтернет–простір ще дуже молодий, а це означає, що його злети та
падіння як комунікаційного простору ще попереду. Для спеціалістів у
сфері політичних паблік рілейшнз ще існує можливість отримання кон-
курентної переваги, оскільки не дуже велика кількість політтехнологів
відчула та усвідомила всі переваги використання інформаційних техноло-
гій мережі Інтернет. Розроблення схем заміщення традиційних політичних
технологій паблік рілейшнз інноваційними технологіями мережі Інтернет
надає суттєву економічну ефективність, враховуючи більш низьку собі-
вартість проведення політичних кампаній в мережі Інтернет.
Справедливо відмічено, що специфіка Інтернету дозволяє використо-
вувати його технології для усіх напрямків паблік рілейшнз (соціального,
політичного, економічного та ін.) [5,с.225].
Потенціал використання мережі Інтернет в наш час далеко не вичер-
пано: постійно розширюється спектр його мультимедійних можливостей,
рік від року зростає кількість користувачів глобальною мережею, постій-
но впроваджуються нові технології для забезпечення високошвидкісної
передачі сигналу тощо. Технології мережі Інтернет постійно розвиваються,
отже, це є підґрунтям для подальшого розвитку методології політичних
паблік рілейшнз у мережі Інтернет. Більш того, нові технології призводять
до поступового формування нового стилю формування суспільних відно-
син, тому зрозуміло, що Інтернет поступово стає одним з найважливіших
інструментів політичної комунікації.
Список використаних джерел
1. Бейко О. Зміцнення зв’язків уряду з громадськістю як умова ефективного
державного управління в демократичних країнах// Вісник Національної академії
державного управління при Президентові України. – 2005. – №4. – С.334–339.
2. Борисов Б.Л. Технологии рекламы и PR: Учеб. пособ. – М.: ФАИР–ПРЕСС,
2001. – 624 с.
3. Быков И.А. Политическая коммуникация в российском сегменте гло-
бальной сети Интернет: Проект контент–аналитического исследования//
PR–технологии в информационном обществе: Материалы II Всероссийской
научно–практической конференции. – СПб.: Издательство Политического уни-
верситета, 2004. – С.172–173.
4. Данилов Д. Интернет как инструмент политических PR// Мир Internet. –
2001. – №10. – С.1–3.
5. Держава і громадянське суспільство: партнерські комунікації у глобальному
світі: Навч. – метод. посіб./ В.Бебік, В.Бортніков, Л.Дегтярьова, А Кудряченко;
За заг. ред.. В.Бебіка. – К.: ІКЦ «Леста», 2006. – 248 с.
6. Иванов Д. Политический PR в Интернете: российские реалии//
Интернет–маркетинг. – 2002. – №4. – С.6–14.
7. Иловайская Л.Б. Интернет–технологии как инструмент института паблик
рилейшнз в России/ Вестник Поволжской академии государственной службы им.
П.А.Столыпина. – 2007. – №13. – С.54–58.
8. Кочубей Л. Особливості політичних комунікацій в умовах розвитку
технологій інформаційного суспільства// Віче/ Журнал Верховної Ради
України/. – 2009. – №19/256/. – С.24–25.
9. Моисеев Н. Информационное общество: возможность и реальность/
Информационное общество. – СПб., М.: ООО Издательство АСТ, 2004. – 507 с.
373
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
10. Хейг М. Электронный public relations. – М.: ФАИР–ПРЕСС, 2002 – УДК 321.7:352.07 Черниш Я.В.
192 с.
11. PR в Интернете/ Дэвид Филипс. – Пер. с англ. И.Гаврилова. – М.:ФАИР–
ПРЕСС, 2004. – 320 с.: ил. – «Начальная школа бизнеса».
Співвідношення місцевого
Вахрамеева Н.Ю. Политические Интернет–технологии как современное
средство связей с общественностью самоврядування та демократії:
Анализируются современные тенденции использования политических
Интернет–технологий в системе связей с общественностью, описываются основні підходи
общие условия и факторы эффективности применения данных технологий.
Ключеные слова: Интернет, политические Интернет–технологии, паблик
рилейшнз, СМИ, сетевые СМИ Аналізується співвідношення місцевого самоврядування
та демократії. Виокремлено три теоретико–методологічні
Vahrameeva, N.Yu. Political Internet–technologies as modern means of
public relations підходи до їхньої кореляції: місцеве самоврядування та
Modern tendencies of using political Internet technology in public relations sphere демократія не тотожні і можуть існувати один без одного,
are analyzed, general conditions and factors efficacy of using this technologies are місцеве самоврядування передує демократизації держави,
described. становлення місцеве самоврядування потребує певних пере-
Key words: Internet, political Internet–technology, PR, media, Internet media.
думов, тому може розвинутися лише у дійсно демократичній
державі.

Ключові слова: місцеве самоврядування, демократія, політичний

інтерес, політична свобода.

Французький дослідник політики та історії Алексіс де Токвіль у своїх

працях підкреслював, що інститути місцевого самоврядування вплива-
ють на свободу так, як початкова школа на розвиток науки – роблять
її доступною для народу. Якщо інститути місцевого самоврядування
не функціонують або недостатньо розвинуті, політичний режим може
бути вільним лише зовні, адже дух свободи у такій державі відсутній.
Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету народу та передбачає
створення механізмів для безпосередньої чи опосередкованої реалізації
політичних інтересів громадян через гарантування їхньої політичної
свободи.
У сучасній Україні ідеї політичної свободи актуалізуються у зв’язку
з прагненням до демократизації суспільства та успішного завершення
транзитивних процесів. Немає сумнівів, що становлення демократично-
го режиму передбачатиме формування якісно нової системи місцевого
самоврядування, однак, в нашій державі відсутня згода щодо того, що є
первинним – побудова демократії чи самоврядування, чи, можливо, ці
процеси жодним чином не пов’язані між собою. Тому варто виокремити
основні підходи до кореляції як понять, так і феноменів демократії та
місцевого самоврядування, що і є метою даної статті.
Визначення цих підходів має теоретико–методологічну цінність,
оскільки дозволяє структурувати основні погляди до понять «демократія»
та «місцеве самоврядування». Знаючи головні точки зору на цю проблему,
можна краще осягнути сутність обох понять та сформувати методологію
подальшого дослідження. Загалом, у сучасній українській політичній та
юридичній науці можна зустріти три основні теоретико–методологічні
374 375
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
підходи до кореляції місцевого самоврядування та демократії. Досить
часто вони зустрічаються навіть в межах одного наукового дослідження
і суперечність між ними або навмисне, або несвідомо ігнорується.
Відповідно до першого, існування та функціонування демократії
та місцевого самоврядування не є взаємопов’язаними. Головним при-
значенням місцевого самоврядування є задоволення потреб громадян
на базовому рівні. Політична свобода розглядається суто як право
брати участь у вирішенні побутових проблем через наперед визначені
структури та інституції. Тому місцеве самоврядування може існувати
і, більш того, бути ефективним, не лише в демократичних, а й у тота-
літарних та авторитарних суспільствах. Переконання про необхідність
розмежування місцевого самоврядування та демократії було зустріто
у монографіях та статтях наступних вчених: В. Дубінін, О. Головко,
В. Кравченко, М. Лендьел, О. Ярмиш.
Безсумнівно, демократичні політичні режими дійсно сприяють
активному та усесторонньому розвитку місцевого самоврядування.
Воно максимально наближає владу до кожного громадянина, створюючи
додаткові можливості участі у процесі прийняття рішень та управлінні
суспільними справами. Разом з тим, місцеве самоврядування як соціально–
правовий інститут існує і за інших політичних режимів. В історії можна
знайти винятки, коли авторитарні чи тоталітарні режими не намагаються
зберегти хоча б видимість місцевого самоврядування, встановлюючи свої
правила у кожному містечку чи селищі.
Однак, це є особливим випадком, оскільки місцеве самоврядування
потрібне будь–якій сучасній державі, незалежно від форми політичного
режиму. Сьогодні політичне життя надзвичайно складне і динамічне,
тому центральні органи влади неспроможні контролювати усі його аспек-
ти. Навіть тоталітарна політична система не може повністю ігнорувати
інтереси народу, оскільки боїться суспільного вибуху [6,c.121]. Органи
місцевого самоврядування, виступаючи первинними осередками управ-
ління, мають достатньо інформації та ресурсів (в тому числі людських та
часових), для того щоб діяти максимально оперативно та продуктивно та
не лише вирішувати проблеми, а й, що більш важливо, запобігати їхньому
виникненню.
Відповідно, для того щоб реалізовувати інтереси народу в тих сфе-
рах, де втручання держави і її тотальний контроль за усіма деталями та
процесами (житлово–побутові справи, освіта, медичне обслуговування)
є неможливим (занадто обтяжливим для державного апарату, дорогим
тощо), недемократичні політичні системи допускають існування місцевого
самоврядування, хоча і передбачають жорсткі рамки обмеження автономії
та беззаперечне підпорядкування місцевих та індивідуальних інтересів
загальнодержавним.
Рівень демократизму політичної системи загалом не завжди може бути
прямо пов’язаний із рівнем децентралізації та розвитку місцевого самовря-
дування. Чимало демократичних держав віддають перевагу централізації
владних повноважень. Це дозволяє більш оперативно вирішувати про-
блеми, забезпечує кращу координацію діяльності місцевих служб і,
навіть, знизити вартість послуг, які надаються локальними громадськими
службами [11,с.124]. З іншого боку, в державах, де ще немає сталих демо-
кратичних традицій, надмірний акцент на децентралізації може призвести
376
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
до гальмування демократизації. Повноваження, передані на місця, можуть
використовуватися для задоволення корпоративних інтересів місцевих
еліт, які мало контролюються з центру. Відомий американський журналіст
та дослідник у сфері політики Річард Мінітер наводить численні приклади
того, як отримавши владу, місцеві органи почали створювати безглузді
перешкоди та правила, які змушували громадян постійно звертатися до
них за відповідним дозволом [16]. І це у США – державі з сталими демо-
кратичними цінностями та традиціями громадянської участі.
Ще одним аргументом на користь розмежування демократії та міс-
цевого самоврядування є наступний – місцеве самоврядування має свої
специфічні функції, виконання яких не залежить від політичного режиму
в державі. Функції органів місцевої влади можна умовно класифікувати
на дві великі групи – політичні та господарсько–економічні. Якщо місцеві
органи влади розглядаються перш за все як служби, які надають населенню
ті чи інші послуги, така система місцевого самоврядування може функ-
ціонувати і в авторитарних державах. Оскільки підрозділи чи агенції не
виконують політичні функції, процес передачі господарсько–економічних
повноважень територіальним громадам не руйнує підвалин держави, цен-
тральні органи влади і надалі домінуватимуть в політичній, економічній
та інших сферах, не відволікаючись на дрібні побутові проблеми окремих
регіонів. У такому випадку можна стверджувати, що місцеве самовряду-
вання характерне не лише для розвинутих демократичних держав, а й,
зокрема, для авторитарних.
Даний теоретико–методологічний підхід є достатньо аргументованим
та має право на існування. Місцеве самоврядування, навіть у тоталітар-
них та авторитарних політичних режимах, більшою чи меншою мірою
задовольняє потреби та реалізовує політичні інтереси громадян. Однак,
атрибутивною ознакою місцевого самоврядування є гарантування полі-
тичної свободи громадян через участь у політичних процесах на місцевому
рівні. Очевидно, що в недемократичних політичних системах воно не
характеризується доступністю для громадян, їхньою зацікавленістю в
участі в процесах прийняття рішень, місцеві органи підпорядковуються
представникам влади (чи партії) на місцях, громадянське суспільство
не контролює державу, відсутня субсидіарність та бюджетна автономія.
Важко знайти приклади того, щоб місцеве самоврядування як форма
функціонування політичної свободи дійсно активно розвивалось та функ-
ціонувало у недемократичних державах. Оскільки політична свобода на
локальному рівні є атрибутивною ознакою місцевого самоврядування,
можна спростувати тезу про те, місцеве самоврядування може повноцінно
існувати незалежно від політичного режиму в державі.
Послідовники другого теоретико–методологічного підходу ґрунтують-
ся на теорії А. де Токвіля, який наголошував, що місцеве самоврядування
є своєрідною «школою» демократії. Наявність розвиненого місцевого
самоврядування позитивно впливає на соціалізацію кожного індивіда,
формуючи необхідні вміння. Це є одним із основних методів та шляхів
демократизації, який сприяє достатньо швидкому проходженню усіх
етапів та успішному завершенню. Теза про поєднаність цих двох фено-
менів та первинність місцевого самоврядування як джерела демократії
була висловлена у працях О. Яцунської, П. Андресюка, М. Баймуратова,
К. Домашенка, С. Дорошенка, М. Грищука, Л. Лановюка, Г. Лебединської,
377
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
В. Лебеця, О. Мороза, В. Наконечного, З. Печара, Т. Татаренка, А. Ткачука,
О. Власюка, Н. Прозорової, Л. Ярічевської та О. Захарченка.
Місцеве самоврядування як самостійне явище громадського життя,
стверджують прихильники цього підходу, існувало ще у додержавну епоху
та еволюціонувало протягом Античності, Середньовіччя та Нового часу
[4,с.53]. В історії є взірці того, як демократичні держави починали своє
становлення із місцевого самоврядування. Найяскравіший приклад –
США. Тут місцеве самоврядування було основною інституцією у ранні
роки республіки. В той час штати не володіли достатньою адміністратив-
ною спроможністю та покладалися на місцеві органи самоврядування
[15,р.88].
Як наслідок, відбувся потужний поштовх у розвитку місцевого само-
врядування в США. Громадяни почали вбачати в них основу демократії,
зросла довіра до них та легітимність і таким чином відбулося становлення
громадянської культури, яка згодом, із утворенням держави, була пере-
несена і на національний рівень. Те ж відбувалось і на європейському
континенті, де саме місцеве самоврядування стало рушійною силою демо-
кратизації держав. Еволюція територіальних громад та органів їхнього
управління сприяла демократизації держави загалом [5,с.26].
Шлях до самоврядування, у такому випадку, навіть сьогодні є і
шляхом до гарантування політичної свободи. Типовим для нових демо-
кратій, кількість яких збільшується, є відставання «духу» демократії від
її «букви» [12,с.365]. Тому потрібно виробити демократичні механізми
формування органів та наблизити владу до народу, саме через місцеве
самоврядування. Приклад такого розвитку подій уже наявний – місцеве
самоврядування дозволило Польщі зруйнувати тоталітарний лад та подо-
лати його наслідки [7,с.94].
До того ж, стратегії для вдосконалення в суспільстві не можуть суто
впроваджуватися «згори». Зміни повинні ініціюватися та розпочинатися
на місцях, всередині місцевої територіальної громади як осередку демо-
кратії або хоча б публічно обговорюватися та відповідно модифікуватися
на локальному рівні. Саме у місцевих спільнотах можуть сформуватися
нові ролі та обов’язки із відповідною зміною існуючої політичної культури
[13,с.75]. Цей процес не почнеться, поки місцеві жителі не сприймуть осно-
ви самоврядування, подолавши бар’єр, створений декадами радянського
правління та панування політико–ідеологічних догм.
Відповідно, місцеве самоврядування є первинною ланкою демократії,
важливим інститутом громадянського суспільства. Через це воно не може
сформуватися зверху, через децентралізацію. У такому випадку буде
створена суто формальна система інститутів, які не виконуватимуть свого
дійсного призначення, оскільки неможливо штучно створити будь–який
компонент громадянського суспільства. Процес демократизації існуючих
політичних систем потребує укорінення на локальному рівні і повинен
супроводжуватися ефективним засвоєнням демократичних принципів
через налагодження спільних дій на місцях. Держава, яка прагне успішно
розпочати демократичний транзит, повинна передати частину відпові-
дальності територіальним громадам і лише коли місцеве самоврядування
сприйматиметься громадянами як належне, сформується підґрунтя для
демократичного політичного режиму [3,с.48].
378
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Багато принципів місцевого самоврядування як однієї із форм
організації людського співжиття є спільними з демократією. Зокрема,
це – свобода, рівність прав і можливостей, врахування громадської
думки, гласність, прагнення консенсусу тощо [14,с.88]. Однак, місцеве
самоврядування дозволяє не просто побачити всі ці принципи в дії, а й
взяти безпосередню участь у процедурах демократії. Тому його достатньо
часто називають «школою» демократії. Разом із усіма іншими інститута-
ми демократичної політичної системи місцеве самоврядування сприяє
формуванню вільної особистості.
Тобто, місцеве самоврядування, на думку прихильників даного
теоретико–методологічного підходу, є могутнім засобом активізації
політичної системи, демократичних інститутів, громадян, боротьби з
бюрократизмом і формалізмом у роботі органів управління [14,с.89].
Передусім, сила місцевого самоврядування полягає у здатності ініціювати
рух до демократії «знизу». Беручи участь у цього процесах, громадяни
починають розуміти, що демократія – це не набір формальностей під
час виборів, а щоденна особиста участь кожного окремого індивідах у
справах своєї спільноти. Відчуття спільної відповідальності за майбутнє
своєї громади може сильно згуртувати людей та перетворити навіть най-
пасивніших у активних особистостей, які здатні та бажають реалізовувати
свою політичну свободу [9,с.44].
Загалом погоджуючись із тим, що місцеве самоврядування може
забезпечувати політичну свободу лише в умовах демократії, ми все ж
переконані, що першоджерелом усіх необхідних змін в суспільстві є не
місцеве самоврядування, а демократичний політичний режим. Важко
собі уявити розвиток дійсного самоврядування, яке реалізовуватиме
політичні інтереси громадян та гарантуватиме їх свободу, у суспільстві,
яке ще не відійшло від засад тоталітаризму чи авторитаризму. Навики
участі не можуть виникнути у системі, в якій відсутня політична свобода
в її традиційному розумінні. Якщо держава контролює громадянське сус-
пільство та, навіть, особисте життя, то громадянськість окремого індивіда,
прагнення до участі у прийнятті рішень, активне залучення до політичних
процесів, є неможливим. Відповідно, спочатку має хоча б розпочатися
процес демократизації і лише тоді може відбуватися становлення місце-
вого самоврядування, яке дійсно базуватиметься на політичній свободі
людини та громадянина.
Наголос на необхідності хоча б формального проголошення демократії
як передумові розвитку місцевого самоврядування в державі притаман-
ний роботам М. Баймуратова, О. Батанова, В. Демидова, І. Дробота,
С. Фільчашкіна, В. Мартиненка, Н. Моісеєвої, А. Некряч, С. Саханенка,
Л. Савенка, і В. Ткаченка. Врешті, у працях багатьох вчених наводяться
хоча б два із виокремлених підходів без абсолютного переконання у
вірності одного із них. Це, зокрема: А. Ачкасов, Г. Чапала, П. Любченко
та Н. Пронок.
Натомість, після формування держави із часом відбувався розви-
ток демократії, що і призвело до створення існуючої системи місцевого
самоврядування. Держава передала частину своїх прав та повноважень
на місця, залишаючись єдиною верховною владою на території в цілому.
Вірність цього твердження особливо помітна сьогодні. Недемократичні
держави не можуть розпочинати демократизацію із місцевого само-
379
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
врядування. Складно сформувати культуру громадянськості, якщо ще
існує той владний апарат, який нещодавно реагував на подібні прояви
репресіями та переслідуваннями. Поки держава в цілому не почне змі-
нюватися, окремі регіони і тим більше територіальні громади не зможуть
цього здійснити.
До того ж, якщо у державі процес демократизації розпочинається із
місцевого самоврядування, територіальним громадам згодом важко від-
дати частину своїх повноважень центральним органами влади. Якщо це
самоврядування розвинеться до такого рівня, коли локальні спільноти
зможуть себе повністю забезпечувати та ефективно управляти своїми
справами, вони не захочуть віддавати цю самостійність в обмін на абстрак-
тне право належати до великої держави. Отримуючи можливості для
реалізації своїх політичних інтересів та гарантію своєї політичної свободи
від одного політичного утворення, громадяни можуть бути проти ризику-
вати, об’єднуючись із громадянами інших територій. Це може призвести
до спалахів сепаратизму та громадянських воєн.
Якщо виходити суто із виміру часу, то дійсно, локальні спільноти
формувалися значно раніше, ніж виникала держава на цій території.
Проте, лише встановлення демократії дозволило громадам розвивати
місцеве самоврядування, яке б дійсно виконувало своє призначення та
базувалось на всіх принципах самоврядності. До того часу значна частина
мешканців була виключена із політичних процесів і, для того щоб взяти
участь у прийнятті важливих рішень, потрібно було відповідати багатьом
критеріям. Тобто, інституціоналізація демократії зумовила становлення
системи органів місцевого самоврядування, а не навпаки. Відкинення фео-
дального абсолютизму та впровадження ідеї представницького правління
призвело до виникнення нового рівня ідентифікації індивідів із тією чи
іншою громадою [2,с.10].
Ще одним аргументом, який часто використовується прихильниками
даного теоретико–методологічного підходу, є те, що місцеве само-
врядування може функціонувати тільки у державах із високою мірою
демократичності. Розвиток місцевого самоврядування може відбутися
лише в ринковій економіці та при політичному плюралізмі. Потрібна і
спеціальна юридична база, яка б гарантувала право територіальних громад
на самоврядування і розмежовувала повноваження місцевих органів та
держави.
Відтак, держава повинна створити своєрідний «простір» для місцевого
самоврядування. Це можливо через офіційне визнання та законодавче
гарантування місцевого самоврядування в певній державі. Допускаючи та
сприяючи розвитку місцевого самоврядування, держава вперше не просто
заохочує, а й самостійно долучається до створення своєрідного соціального
простору, вільного від постійного державного втручання, в межах якого
пріоритетним є не інтерес держави, а індивідуальні та колективні інтереси
мешканців відповідної території [1,с.115].
Слід також врахувати і той факт, що громадянська активність можлива
лише за умови початку демократичного транзиту. Необхідні перетво-
рення та модифікації повинні хоча б розпочатися, тобто, має наступити
як мінімум лібералізація режиму, для того щоб були подолані психоло-
гічні бар’єри, які створювалися протягом десятиліть авторитарних та
тоталітарних режимів та які формували страх перед участю у прийнятті
380
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
політичних рішень. Якщо немає демократичних передумов, традиція
участі громадян у вирішенні побутових питань локального значення не
зможе призвести до трансформації політичного режиму в цілому. Якщо
громадяни брали участь в місцевому самоврядуванні в недемократичних
режимах, їм навпаки складно зруйнувати стереотипи про заангажованість
влади, про неможливість захистити свої інтереси з допомогою органів
влади, подолати страх перед покаранням у вигляді втрати соціального чи
матеріального статусу тощо [8,с.55]. Тому громадяни повинні спочатку
повірити у демократизацію держави загалом і лише тоді зможуть долу-
чатися до її розбудови на місцях.
Аналізуючи тезу про первинність місцевого самоврядування як під-
ґрунтя для розвитку демократії в тій чи іншій країні, можна зіткнутися
із певним парадоксом. Якщо б суспільство дійсно переходило від тота-
літаризму із централізованою командно–адміністративною економікою
до демократії із економікою ринковою через місцеве самоврядування,
то воно б розвивалося в надрах тоталітаризму [10,с.90]. Для будь–якого
дослідника політичних режимів таке припущення здасться нелогічним та
абсурдним, а такий перебіг подій – попросту неможливим. Тоталітаризм
та демократія (у формі місцевого самоврядування) не можуть ефективно
поєднуватися і історія доводить, що у випадках боротьби тоталітарного
владного апарату з окремими острівками локальної демократії, остання
програє.
Таким чином, не всі вчені погоджуються, що між місцевим самовряду-
ванням та демократією варто ставити знак рівності. З одного боку, місцеве
самоврядування не завжди неодмінно виникає в процесі демократизації
держави чи є атрибутивною ознакою демократичної політичної системи.
Будучи інститутом, яким реалізовує політичні інтереси громадян, місцеве
самоврядування може функціонувати і в недемократичних державах, але
при цьому, трохи по–іншому розуміється його сутність.
Проте, є і інші позиції щодо кореляції місцевого самоврядування
та демократії. Інститути місцевого самоврядування як складова грома-
дянського суспільства можуть існувати та ефективно функціонувати
лише у державах з високим рівнем розвитку демократії. Участь людей
у розв’язанні тих чи інших завдань формує громадянські цінності та
ініціативу та створює умови для безконфліктної реалізації приватних
інтересів.
З іншого боку, враховуючи, що провідні політичні лідери та посадовці
здебільшого розглядають діяльність у органах місцевого самоврядування
як першу сходинку у власній політичній кар’єрі, можна розглядати місцеве
самоврядування не як наслідок демократизації держави, а як передумову
цього процесу. Саме на місцевому рівні формується громадська ініціатива,
територіальні громади мають можливість брати участь у прийнятті полі-
тичних рішень, брати за них відповідальність та колективно знаходити
консенсус між різними приватними інтересами.
Таким чином, місцеве самоврядування не завжди неодмінно виникає
в процесі демократизації держави чи є атрибутивною ознакою демокра-
тичної політичної системи. Взаємозв’язок місцевого самоврядування та
демократії є динамічним та залежить від ряду інших факторів. Проте,
саме місцеве самоврядування дозволяє сформувати людину, здатну до
політичної участі та контролю за владою. Тому розвиток інститутів міс-
381
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ
цевого самоврядування сприятиме відродженню довіри до влади як такої,
безвідносно до конкретних особистостей, та подолати відчуження як від
владних структур, так і від оточуючих, що особливо важливо в реаліях
сучасної України.
Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
15. Lowi T. J. American government: Freedom and power / Theodore J. Lowi,
Benjamin Ginsberg. – N.Y. : Norton, 2000. – 737 p.
16. Miniter, R. Small towns, big government: local bureaucracies can be tyrannical
too / Richard Miniter // The American Enterprise. – 1997. – № 8.6. – P.32–35.

Список використаних джерел Черниш Я.В. Соотношение местного самоуправления и демократии:

1. Баймуратов М. О. Становлення місцевого самоврядування в Україні як основные подходы
фактор формування демократичної державності / М. О. Баймуратов // Європа, Анализируется соотношение местного самоуправления и демократии.
Японія, Україна: шляхи демократизації державно–правових систем: Матеріали Выделяются три теоретико–методологические подходы к их корреляции:
міжнар. наук. конф., 17–20 жовтня 2000 року / НАН України; Інститут держави местное самоуправление и демократия не тождественны и могут существо-
вать друг без друга, местное самоуправление предшествует демократизации
і права ім. В.М.Корецького. – К., 2000. – С.114–115.
государства, становление местного самоуправления нуждается в определенных
2. Батанов О. В. Територіальна громада – основа місцевого самоврядування в
предпосылках, потому может развиться лишь в действительно демократи-
Україні / О. В. Батанов. – К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН ческом государстве.
України, 2001. – 260 с. Ключевые слова: местное самоуправление, демократия, политический
3. Безсмертний Р. Самоврядування. Конституційна модель і проблеми повно- интерес, политическая свобода.
цінного функціонування / Р. Безсмертний // Віче. – 1997. – № 11. – С.45–56.
4. Грищук М. В. Нариси історії місцевого самоврядування України / М. В. Chernysh, Ya.V. Correlation of local self–government and democracy: basic
Грищук. – Острог : Національний ун–т «Острозька академія», 2003. – 159 с. approaches
5. Демидов В. Місцеве самоврядування: інститут держави чи громадянського Correlation of local self–government and democracy is analyzed. Three theoretic–
суспільства? / В. Демидов // Транскордонне співробітництво у поліетнічних methodological approaches towards their correlation are distinguished: local
регіонах Східної та Південно–Східної Європи». Матеріали наукового симпозіу- self–government and democracy are not interconnected and can exist without each
му. – Чернівці : Золоті литаври, 1999. – С.24–29. other, local self–government precedes democratization of the state, development of
6. Дубінін В. В. Роль інтересів народу в становленні та розвитку політичної local self–government requires certain prerequisites therefore it can exist only in the
системи суспільства / Віктор Власович Дубінін. – Краматорськ : ДДМА, 2006. – truly democratic state.
260 с. Key words: local self–government, democracy, political interest, political liberty.
7. Лебець В. С. Теоретичні засади місцевого самоврядування / В. С. Лебець //
Актуальні проблеми державного управління. – 2001. – № 3(11). – С.93–99.
8. Любченко П. М. Громадянська активність – основа розвитку місцевого
самоврядування в Україні / П.М. Любченко // Проблеми законності. – 2004. –
Вип. 65. – С.53–62.
9. Любченко П. М. Розвиток місцевого самоврядування як інституту
громадянського суспільства / П. М. Любченко // Проблеми законності. – 2006. – № 80. –
С.38–46.
10. Мартиненко В. М. Місцеве самоврядування як рушійна сила транс-
формації / В. М. Мартиненко // Регіональна політика в Україні: стан та
перспективи розвитку: Матеріали Міжнар. наук.– практ. конф., 24–25 травня
2000р. / Українська академія держ. управління при Президентові України.
Харківський філіал; Громадська наукова організація «Інститут регіональної
політики» / редкол.: Мостовий Г.І. – Х., 2000. – С.90–93.
11. Місцеве самоврядування в Україні: історія, сучасність, перспективи роз-
витку /В. В. Кравченко, Н. В. Кравченко, В. П. Лисюченко, В. А. Негода, М. В.
Пітцик. – К.: Арарат–Центр, 2000. – 206 c.
12. Мороз О. Природа місцевого самоврядування: теорії минулого і сучасність /
О. Мороз //Ефективність державного управління. – 2006. – № 11. – С.365–371.
13. Печар З. Стратегія місцевого самоврядування / З. Печар // Актуальні
проблеми державного управління. Дніпр. філ. – 2000. – Вип. 2(2). – С.75–81.
14. Пронюк Н. В. Взаємозв’язок категорій «місцеве самоврядування» і «демо-
кратія» / Н. В. Пронюк // Науковий вісник Дніпропетровського державного
університету внутрішніх справ. – 2007. – № 1. – С.80–91.

382 383
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК: 342.511.5 Чижова О.М.
Українська політика
в умовах прагматичної детермінації
соціальних процесів
Розглядається сутність прагматичної детермінації соціальних
процесів; підкреслюється, що в умовах політичної транс-
формації в Україні йде процес становлення демократії та
формування громадянського суспільства, а політичне життя
українського суспільства під впливом прагматизму є дина-
мічним та складним.
Ключові слова: політичні процеси, політичний прагматизм,
детермінація, політична діяльність, демократія, режим.
Прагматична політика та проблеми її імплементації вимагають глибо-
ких знань трансформаційних процесів у суспільстві та розгляду їх
закономірностей і особливостей. Слід підкреслити, що політичні процеси
в Україні відбуваються на тлі високого рівня суперечливих декларова-
них і запрограмованих різними силами політичних ідей та програм, а
також обумовлені зіткненням ціннісних інтересів. В таких умовах при-
йняття політичних рішень вимагає, згідно з політичним прагматизмом,
врахування соціокультурних детермінант. А прагматизм при здійсненні
соціально–політичного аналізу переносить розгляд процесів та рішень у
площину реалій, які, суттєво впливають як на суб’єктів ухвалення рішень,
так і на розроблені ними схеми і механізми впровадження, залишаючись
на другому плані, зберігають свою латентність. Таким чином, прагма-
тичне ухвалення політичних рішень, впливаючи на українську політику,
посилює діяльність суб’єктів політики.
Звернення до соціокультурних детермінант дозволяє відмовитися
від обмежуючої тези щодо загальної задоволеності демократичною полі-
тичною системою, а тим часом, українське суспільство, як твердять
прагматики, не має історичного, громадянського та культурного досвіду
щодо того, яким має бути наповнення макрополітичних понять у кожному
конкретному випадку прийняття політичних рішень.
Тому метою даної статті слід вважати аналіз української політики в
умовах прагматичної детермінації соціально–політичних процесів.
Прагматик – прихильник прагматизму, людина, яка вишиковує свою
систему вчинків, в напрямку одержання корисних результатів, а звідси:
актуальність статті полягає в тому, що в умовах політичної трансформації
в українському суспільстві молода незалежна держава перебуває на шляху
становлення демократії та громадянського суспільства, а політичне життя
384
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
України, щодо проявів процесів політичного прагматизму, є динамічним,
складним і потребує глибокого розгляду.
Політичний прагматизм є суперечливим, оскільки має декілька під-
ходів до трактування: один підхід розглядає прагматизм як властивість
української політики та політичної діяльності, а другий підхід – це
необхідність діяти, шукати різні варіанти дій, випробувати їх, відбирати
ефективні, обгрунтовані рішення. Ці підходи пояснення прагматизму,
наближаючись до головних елементів філософії, трактують прагматизм
як вміння та можливість обирати у сфері політики, у політичній діяль-
ності розумні політичні рішення для досягнення адекватних політичних
цілей [9,с.39].
З самого свого виникнення прагматизм відмовився від ряду ідей і
запропонував новий тип філософського мислення, яке констатувало дію як
основну форму життя людини, внаслідок якої пізнавальна діяльність поча-
ла розглядатися стосовно внутрішніх процесів. Згодом вчені–прагматики
стали говорити про переконання, яким замінили поняття «об’єктивне
знання», а звідси і визначення істини як примусового переконання.
Сучасна українська політика – це політика розумних рішень,
розрахунків та дій, якими керується прагматизм для досягнення постав-
лених задач, особливо, в процесі соціальної взаємодії осіб, спільнот та
інститутів, сутність якої полягає в тому, що вона впливає на форму-
вання та трансформацію суспільних інститутів. Політична взаємодія є
складовою суспільної взаємодії і охоплює різні види діяльності суб’єктів
політичного процесу і передбачає здобуття влади як основного засобу
задоволення багатьох потреб людини [3,с.95–96].
Поняття політичного прагматизму застосовують також щодо
характеристики процесу та принципів прийняття політичних рішень та
політичних дій, які є прагматичними, коли будуються на основі розумного
розрахунку. При цьому успіх політичної взаємодії залежить від цінностей
і норм суб’єктів політичних дій та їх вміння правильно оцінити історичну
ситуацію та реалізувати суспільну мету. Шляхом використання різних
форм політичної взаємодії.
Прагматична політична дія є такою, яка сьогодні зорієнтована на
досягнення цілей будь–якими засобами. Можна твердити: прагматичними
можуть бути названі лише виправдані цілі політичних суб’єктів, що оправ-
дані наявністю усіх необхідних ресурсів, зокрема, інтелектуальних.
Аналізуючи специфіку соціальних відносин в українському суспільстві,
необхідно зазначити, що взаємовідносини «влада – громадянин» сьогодні
детерміновані соціально–політичним досвідом, нагромадженим усіма
учасниками цього процесу, який в свою чергу впливає на реалізацію інших
соціальних відносин. Важливе місце в нашій державі посідають також
традиції, що впливають на політичний досвід, який склався в результаті
ухвалення політичних рішень, відносячи до них і життєвий досвід.
Прагматичним соціодетермінантом можна вважати вибори, згідно
з якими перемогу отримує та сила, яка може представити детальну,
обгрунтовану програму соціально–політичного розвитку і відповідну
команду професіоналів, що зможуть її реалізувати.
Отже, взаємовідносини «влада – громадянин» є прагматичними,
оскільки наявна мета – здобуття влади як наявної для даної політичної
сили, ресурсно її виправдовує.
Таким чином, політична сила повинна розраховувати на ті цілі, для
досягнення яких вона має необхідну ресурсну базу, а якщо ця політич-
на сила ставить перед собою цілі, для досягнення яких вона не має
385
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
відповідних ресурсів, то ці цілі можна назвати непрагматичними, безпер-
спективними. В такому випадку дана політична сила змушена діяти
згідно головного принципу теорії прагматизму.
Політична історія знає багато політичних сил, що на початку свого
існування та боротьби за владу не були сильними та не користувались
підтримкою народу, не мали чітких прагматичних програм розвитку, а
мали сильних політичних супротивників, які за короткий проміжок часу,
опинилися на політичній вершині [8,с.123].
Соціокультурна детермінація соціальних процесів ухвалення рішень в
умовах суспільства, що трансформується, є важливим фактором при виборі
політичних рішень, згідно з теорією прагматизму, як на рівні соціальних
структур, так і на рівні суб’єктів соціально–політичних процесів.
Діалектику соціокультурної детермінації можна уявити як вплив на
соціальних суб’єктів, які, в свою чергу, через соціальні стратегії вплива-
ють на соціокультурний потенціал суспільства, а соціально–політичні
процеси, політичні рішення перебувають під впливом соціокультурних
чинників.
Процес прийняття політичних рішень – класичний вияв соціаль-
ної дії, яку за М. Вебером можна розглядати як цілераціональний вид
діяльності, а звідси слідує, що і політико–соціальні дії, і цілі, задля
яких вони здійснюються, можуть бути прагматичними. Однак, часто
об’єктивна та суб’єктивна сторони характеристики політичних цілей
тих чи інших політичних сил не співпадають.
Політичний прагматизм характеризує політичну діяльність політич-
них суб’єктів під час політичних відносин [2,с.242].
Політична ситуація сьогоднішньої України досить складна, тому
що політична система, що склалась в нашій державі – «делегативна
демократія».
Делегативна демократія може бути стійкою, бо успадкувала
від попереднього режиму уявлення про правильне використання
політичної влади, перехід якої до демократично обраного уряду має
обумовлювати наступний перехід до сталого демократичного режиму.
При цьому аналіз соціокультурної детермінації політичних процесів та
рішень набуває великого значення. Слід підкреслити, що на всі ці про-
цеси впливає політичний прагматизм згідно з яким в українському
суспільстві «демократія» не відповідає уявленням теорій прагматизму
[5,с.12].
Після першої світової війни американський прагматизм вірує у
соціальну філософію, а прихильники прагматизму застосували цю док-
трину до кожної стадії розвитку соціальної теорії. Так, філософська
теорія прагматизму Д. Дьюї торкається соціальних, економічних, політич-
них питань, досліджуючи певні цінності морального і соціального життя
суспільства. Його філософія не була простою абстракцією, а тому його ідеї
були і залишаються близькими до відбиття суті детермінації соціальних
процесів і перевірені на практиці.
В політиці прагматизм спрямований на реалізацію соціально–
політичних цінностей, протиставляється обмеженню соціальної,
матеріальної складової на користь інтелектуальної, керуючись в прогно-
зуванні соціально–політичних процесів системним аналізом. На рівні
соціокультурної детермінації створюються альтернативні моделі, що
виявляють політичні та соціальні протиріччя, а нарівні прагматичного
рішення при мінімальних витратах на реалізацію соціальної програ-
ми суб’єктом вибирається модель, що потім реалізується на практиці.
386
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Прагматизм є адекватною ідеологічною установкою, згідно з якою про-
робляється проблема, висуваються шляхи її рішення, суспільнозначимі
цілі та здійснюється підготовка для реалізації соціально–прагматичної
цілі.
Слід підкреслити, що прагматизм має і недоліки. Так, обмеженістю
прагматизму в соціально–політичній дійсності можна вважати проти-
річчя між приватним і загальним результатом дій. Короткий успіх
приводить до протилежних наслідків у загальному політичному процесі.
Тому прагматизм краще доповнювати іншими ідеолого–прагматичними
установками, в яких це протиріччя дозволяється.
Однак, в українській політиці прагматизм, а, особливо, політичний,
придушується утопічністю . Жодна обіцянка уряду за період реформ від-
носно населення виконана не була. Важливо, підкреслити – в Україні
прагматизм носить яскраво виражений тіньовий характер.
В умовах прагматичної детермінації соціальних процесів велике
значення має соціальний захист населення, який вимагає від держави
прагматичних гарантій: економічних, соціальних.
Українська держава повинна розвивати соціальне страхування,
запроваджувати обов’язкове медичне страхування та нову систему пен-
сійного забезпечення, керуючись прагматизмом як методологією дії.
Сьогодні повністю втрачено стимулюючу функцію заробітної плати та
її вплив на науково–технічний прогрес, стримується розвиток соціальної
сфери, сфери освіти.
Стратегічним завданням української держави, її політики, як твердить
прагматична теорія, є вирішення питання реформування структури орга-
нів соціального партнерства [7,с.107].
Згідно з прагматизмом, у соціальній сфері, головним завданням має
стати цілеспрямоване забезпечення надійних передумов реалізації прав
і свобод громадян у всіх їх виявах, а протягом 2005–2015 р. в Україні має
бути досягнуто послідовне та стійке зростання показників, що характе-
ризують рівень споживання населення.
Прагматична школа абсолютизує принципи, зорієнтовані на прагнен-
ня, потреби, що формують соціальні інтереси та розвивають соціальні
процеси. Якщо прагматизм формулює суть політичної діяльності як
реалізацію інтересів і досягнення цілей, які є корисними, то варто визна-
читися із групами соціально–політичних детермінованих інтересів
основних учасників політичного життя країни: суспільства, держави,
владної еліти.
До загальних інтересів суспільства можна віднести добробут, свободу
та прагматичні перспективи. Інтересами держави слід вважати незалеж-
ність, цілісність, управлінську ефективність та міжнародне становище, а
інтересами владної еліти – стабільне положення, заможність, поши-
рення влади, легітимність [4,с.5].
Таким чином, у сучасному українському суспільстві, в якому тривають
трансформаційні процеси, українська політика зазнає детермінованого
впливу соціальних та політичних криз, а в умовах визначення праг-
матичних тенденцій та їх соціальної орієнтації, посилюється думка, що в
суспільстві має місце необхідність умілого користування різними систе-
мами – економічними, соціальними, політичними.
В сучасних умовах реформування політичного, економічного і
соціального життя України, український народ активно включився в
подолання труднощів для чого потрібен певний період, щоб люди освоїлись
у нових умовах, породжених необхідністю переходу до ринку, здобули
387
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
господарські навички, навчилися висловлювати власну думку, відчули
себе самостійними в реалізації соціальних процесів.
Соціальна зрілість сучасного українського суспільства, даючи
об’єктивну оцінку всіх суспільних явищ, прагматично передбачає умін-
ня бачити цілісну картину світу та тенденції його розвитку, а також
вірно оцінювати рівень соціальної підготовленості людей до самостійної
діяльності, соціальної зрілості, активності.
Отже, сучасність ставить нові прагматичні вимоги перед людьми,
піддає перевірці її здібності в напрямку забезпечення неухильного
зростання економіки, подальшого вдосконалення суспільних відносин і
поглиблення демократії [1,с.2].
Об’єктивне осмислення проблеми прагматизму є особливо актуаль-
ним і важливим для українського суспільства, яке намагається подолати
наслідки тоталітарного минулого і продовжувати власний розвиток у
напрямку демократії.
Роки, що минули від часу проголошення незалежності України,
дають достатньо підстав до деяких підсумків і аналізу. Однією з актуаль-
них проблем й надалі залишається проблема становлення демократії,
хоча очевидна її слабкість і непослідовність, нестійкість деяких вже
завойованих позицій. Щоб оцінити стан демократії в Україні, потрібно
зрозуміти що таке демократія. Процес демократизації науковці розумі-
ють як конституювання визнаних елементів демократії, а не як процес
руйнування принципів та інститутів попередньої системи, чи просто
конституційно–політичну декларацію демократії.
Сьогодні важко робити прогнози майбутнього демократії в Україні. її
зміст, вибір того чи іншого напрямку розвитку визначатимуться не лише
внутрішніми чинниками, які готує їй сьогодення, а й багатьма іншими
сприятливими чи несприятливими обставинами. Висновок напро-
шується такий: демократія в Україні вступає у найвідповідальніший
етап свого розвитку. Якщо демократія поглибиться, вдихне у маси хоч
трохи надії й ініціативи, відчуття особистої причетності до всього, що
діється, стане тим вирішальним чинником, спираючись на який можна
вивести країну на новий якісний етап розвитку. Соціальна реальність
твориться у практичній політиці і хочеться вірити, що вона буде більш
демократичною, ніж ми можемо констатувати на сьогоднішній день.
Повноцінного громадянського суспільства в Україні нема, але є пози-
тивна динаміка його розвитку. Між партіями практично нема різниці,
їх декларовані ідеології та цінності ними ж ігноруються або змінюються,
або взагалі відсутні.
«Сьогодні демократія в Україні діє достатньо ефективно, так як не
гармонізовані взаємовідносини держави і громадянського суспільства»
[6,с.69].
Громадянське суспільство це специфічний сегмент соціального
простору, у якому відтворюється соціальне життя людини.
В теоретичному плані актуальним є дослідження взаємовпливу про-
цесів соціальної трансформації, що притаманна сучасній Україні й іншим
країнам пострадянського простору, та світоглядних установок їх громадян,
виявлення їх конституційних елементів формування світоглядних орієн-
тацій і кореляції с постмодерністським світоглядом, з інтенціями сучасної
культури до етичного переосмислення духовних вимірів людського жит-
тя. Соціальне середовище, як один з головних чинників особистості,
має ненав’язливо формувати інтереси і пріоритети індивіда, які б не
суперечили інтересам інших індивідів або суспільства в цілому. Для
388
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
запобігання конфлікту між інтересами індивідуальними та суспільними
індивід повинен знаходити підтримку з боку суспільства.
В рамках системної кризи, що переживається соціумом, який
трансформується, економічна криза є найгострішою, а ідейна є найбільш
глибокою. Зрозуміло, що доки людина і суспільство не відновлять своєї
ідентичності, доки не вироблять власну систему цінностей та світорозумін-
ня, не визначать сенс своєї життєдіяльності і світоглядні орієнтири,
перетворююча енергія буде витрачатися соціально неефективно. Україна
здобула політичну незалежність і зараз гостро потребує світоглядної
та ідейної незалежності – знаходження соціально ефективної страте-
гії існування українського народу, збереження ним національної
самобутності і продовження традицій тисячолітньої історії. При цьому
потрібно враховувати світовий досвід соціального трансформування,
способи вирішення світоглядних проблем, що виникають під впливом
політичного прагматизму.
Список використаних джерел
1. Бекешіна І., Кучерів І., Небеженко В., Оробець Ю. Громадська думка
про стан демократії в Україні та перспективи політичного вибору //
Політичний портрет України. – К.: Демокр. ініціатива, 2000. – Вип.З.
2. Валевський О.Л. Державна політика в Україні: методологія аналізу,
стратегія, механізми впровадження: Монографія. – К.: НІСД, 2001.
3. Головаха Е.И. Трансформирующееся общество. – К., 1996.
4. Головаха Е. Політичний портрет України: загальні тенденції розвитку //
Політичний портрет України. – К.: Демокр. ініціатива, 2001. – Вип.1.
5. О’Доннелл Г. Делегативна демократія. Посилання на матеріал. – М.,
2000.
6. Збірник досліджень ОКЕСО. Звіт по Україні. – К.? 2007.
7. Іванова О.Л. Соціальна політика: теоретичні аспекти. – К.: Академія,
2003.
8. Політологія: Підручник / Заред. І Дзюбка. – К., 2001.
9. Рассел Б. Теория западной философии. – СПб., 2001.
Чижова Е.М. Украинская политика в условиях прагматичной детермина-
ции социальных процессов
Рассматривается сущность прагматической детерминации социальных
процессов; подчеркивается, что в условиях политической трансформации в
Украине идет процесе становлення демократии и формирования гражданского
общества, а политическая жизнь общества под влиянием прагматизма – дина-
мична и сложна.
Ключевые слова: политические процессы, политический прагматизм, детер-
минация, политическая деятельность, демократия, режим.
Chyzhova, O.M. The Ukrainian policy in the environment of pragmatic
determination of social processes
Review of the core of pragmatic determination of social processes; it is underscored
that under conditions of political transformations in Ukraine, there are democracy and
civil society formation processes are under way, while the political life in the Ukrainian
society is dynamic and complicated due to the impact of pragmatism.
Key words: political developments, political pragmatism, determination, political
activity, democracy, a regime.
389
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 165.43+321.7 Супруненко О.М.
Основні напрями та механізми
впливу політичної віри на демократичну
трансформацію суспільства
Розглядаються основні напрями впливу політичної віри на
процес демократизації. Змодельовано механізми в яких віра
виступає чинником змін політичних режимів відповідно до
позицій еліти та населення. Проаналізовано роль маніпулю-
вання у даних перетвореннях.
Ключові слова: політична віра, демократизація, тоталітаризм,
авторитаризм, політична еліта.
Дослідження політичної віри як чинника демократизації суспільства
передбачає визначення основних напрямів та механізмів впливу віри на
процес зміни політичного режиму. Проте розгляд даної проблеми усклад-
нюється тим, що трансформація сучасних суспільств передбачає не тільки
зміну режиму, але й способів комунікації громадян з владою. Розглядаючи
процес демократизації, науковці досить часто наголошують на становленні
її інститутів та наявності виборів, проте недостатньо приділяють уваги тим
змінам, що відбуваються в політичній культурі та психології.
Теоретичним підґрунтям даної статті є роботи науковців, які у своїх
працях розглядали особливості недемократичних режимів: Х. Аренд,
К. Фридрих, З. Бжезинський, А. Арон, К. Поппер; а також процес їх транс-
формації – С. Хантінгтон, А. Лейпхарт, Є. Вятр, І. О. Воронов та інші.
Для того, щоб дослідити механізми впливу віри на демократичну
трансформацію суспільства необхідно визначити особливості політичної
віри у тоталітарному та авторитарному суспільствах як вихідних станах
політичної системи, що підлягають змінам.
Тоталітаризм – форма державного устрою, що відзначається повним
контролем держави над усіма сферами суспільства [4,с.663]. Він є спо-
собом організації суспільства, що характеризується підпорядкуванням
інтересів людини державі. До основних рис тоталітаризму відноситься
наявність загальнообов’язкової ідеології з беззаперечною вірою в неї,
що проникає в усі сфери життя людини й суспільства, підпорядкування
особисті загальнодержавним цілям режиму, жорстоке переслідування
супротиву, інакодумства, масовий державний терор як засіб досягнення
цілей.
Тоталітаризм – це безперервна маніпуляція неглибокими по своїй суті
ідеями, що обрамлені національно–цільовим забарвленням. Вони звер-
нені до несвідомо–інстинктивного комплексу і зумовлені певним типом
і якістю суспільних відносин. Також тоталітаризм є визначеним типом
390
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
управління, що відбувається в жорстко підпорядкованому алгоритмічному
виконанні команд із «центру».
Тоталітарна ідеологія, як і релігія, створює у своїй догматичній части-
ні систему абсолютних цінностей – світогляд. Вона підкріплена вірою у
істинність і тому в індивіда виникає прагнення відстоювати її положення,
що усвідомлюються ним як боротьба за правду. В такій боротьбі можна
виокремити дві складові: те, що людина отримує, і те, що вона втрачає –
тобто, чим розраховується відстоюючи цю правду.
За тоталітаризму пропаганда підміняє освіту громадян, політична
освіченість і громадянська зрілість людей тлумачаться як «беззастережна
відданість справі та уряду». Політична віра підтримується за допомогою
культової діяльності. Культ при однопартійній системі правління скла-
дається з дій ритуального характеру: зібрань, демонстрацій, суботників,
виборів та інших масових кампаній, пропагандистських заходів. Мета цих
дій – це тиск на безпартійні маси та найнижчі прошарки членів партії, при-
мушування до публічної самокритики. Передбачається, що все це створює
у учасників відчуття єдності та віри у рішення партійного керівництва.
Проте ця одноманітність та рутина досить часто призводить до швидкого
та незворотного зниження ефективності таких методів.
Тому в процесі трансформації ще досить довгий час продовжують
діяти форми тоталітарної свідомості, адже специфіка політичної сві-
домості (особливо на рівні суспільної психології) полягає в тому, що
верифікувати будь–що в її сфері дуже складно, так як інформації щодо
політичних подій, зазвичай, недостатньо, тому починає функціонувати
вже сформований стереотип.
У свою чергу, авторитаризм не вирізняється таким високим ступе-
нем політизації суспільства, як тоталітаризм: особистість і суспільство
зберігають визначену автономію в неполітичних сферах. Тому при
меншому, ніж в умовах тоталітарної системи, державному насильстві
авторитаризм характеризується більшими можливостями для сво-
боди індивіда. Відповідно демократизація цього режиму передбачає
трансформацію переважно політичної сфери і відбувається легше, ніж
зміна структур тоталітаризму, що охоплюють усе соціально–політичне
життя.
Народжена і соціалізована людина під тотальним ідеологічним тиском
не відчувала конфлікту вірувань та світоглядів. В процесі трансформації
політичної свідомості індивіда від тоталітарних установок з’являється
цей конфлікт. Виникає проблема формування альтернативних культур та
ідеологій, що може розглядатись не як проблема різних поглядів і уявлень
«верхів» і «низів», а як проблема «двомислення», невідповідності офіцій-
ного і «приватного». Формується віра у суперечливі ідеї, переконаність в
правильності як одного, так і іншого світорозуміння. Саме на цьому етапі
трансформації з’являється хоч і керована, але множинність ідей; масова
особистість набуває риси самостійності.
У процесі трансформації відбувається перехід від авторитарного типу
особистості до демократичного. Остання формується шляхом ресоціалі-
зації, набуваючи таких рис як відсутність етнічних упереджень, широта
мислення, толерантність, визнання рівності людей, відкритість, низький
рівень тривоги, пріоритет раціонального початку, активна життєва позиція
та почуття відповідальності за інших.
391
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Демократичне суспільство повинно засновуватись на тому, що
політична участь виконує функції політичної соціалізації і виховання
громадян. Авторитарне суспільство менше ніж демократичне допускає
певні форми протесту і незгоди з політикою влади. Людина починає вірити
в те, що вона може бути не згодною з існуючим політичним ладом, від-
стоювати свої інтереси. Хоча за авторитаризму можна не погоджуватись
з існуючим ладом, але в більшості випадків потрібно не афішувати власну
позицію, яка може лише частково не збігатись з пануючою ідеологією та
лише в несуттєвих моментах.
Враховуючи особливості тоталітарного та авторитарного режимів,
трансформаційні процеси в останньому відбуваються динамічніше.
Суттєве значення має можливість прискорення переходу від авторитариз-
му до демократії через наявність елементів громадянського суспільства,
існування незалежних від держави економічних інтересів, на основі яких
можуть бути сформовані інтереси політичні. Необхідно зауважити, що
при такій трансформації повинні відбуватися не лише політичні, але й
комплексні економічні реформи. Хоча високий економічний розвиток
не є необхідною умовою виникнення демократії.
Під досягненням демократичного режиму мається на увазі реалізацію
будь–якої концепції демократії (ліберальної, електоральної, плюралістич-
ної, елітарної та ін.) залежно від того, яка модель є більш прийнятною для
того чи іншого суспільства. Демократизація завершується успіхом, коли
встановлюється демократична система та досягається фаза зрілої демокра-
тії [7,s.13]. Проте, процес переходу може бути зупинений, що призводить
до формування так званих гібридних політичних режимів («делегована
демократія», «неліберальна демократія», «дефектна демократія», «авто-
ритарна демократія», «фасадна демократія»). Останні, по своїй суті є
способом організації та функціонування інститутів державної влади, що
поєднує в собі авторитарний та демократичний набір ознак та характерні
окремій країні в залежності від інтересів правлячої еліти [6,с.209]. Слід
зазначити, що політичні комунікації вимагають чіткої дефініції наявно-
го політичного режиму, тому всі різновиди гібридного режиму містять
в назві слово демократія, що дає можливість віднести їх до різновидів
«формальної демократії». Під «формальною демократією» слід розуміти
такий політичний режим, коли на законодавчому рівні закріплені демо-
кратичні принципи, проте фактично вони режим не втілені в життя, а
під «реальною» – функціонування та реалізацію демократичних прав і
свобод у процесі повсякденної взаємодії громадянського суспільства та
держави.
Тому основними векторами впливу віри на процес трансформації
політичних режимів є: вплив на процес переходу від тоталітаризму до
демократії, від авторитаризму до демократії та від «формальної демокра-
тії» до «реальної».
Дослідивши демократизацію та роль в ній політичної віри, слід виокре-
мити механізми впливу віри на трансформацію. Механізм – це сукупність
станів і процесів, що характеризується певною структурою, вплив – це
здатність вносити зміни, отже слід розглянути здатність політичної віри
вносити зміни у процес демократизації. Слід зазначити, що механізми
впливу політичної віри демократичну трансформацію більшою мірою
є психологічним механізмом – цілісним набором психічних станів, які
здійснюють рух згідно певного результату і відповідно до стандартної, чи
392
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
частково стандартної послідовності [3,c.146]. Дослідження впливу віри як
чинника демократизації обумовлено тим, що у процесі зміни політичного
режиму змінюється і сама віра: з’являються нові суб’єкти політики зі своє
вірою, змінюється зміст віри і сила переконання в результаті реалізації або
спростування очікування. Трансформації політичної віри завжди передує
певна об’єктивна подія: поява або смерть політичного лідера, технологіч-
ний розвиток, зміна способу виробництва чи модернізація. Політична віра
не є вродженою характеристикою людини. Остання народжується лише
з певними здібностями та темпераментом, а віра формується у процесі
життєдіяльності.
Первинне формування політичної віри ґрунтується на вихованні.
Якщо суспільство не переживає суттєвих потрясінь, то політична віра
змінюватиметься повільно від одного покоління до іншого шляхом роз-
ширення або зміни кола агентів політичної соціалізації. Таким чином,
політичні вірування змінюватимуться від одного покоління до іншого, а
не в межах одного покоління.
Процес демократизації відбувається під керівництвом політичної
еліти, тому більшість змін у суспільстві залежить від політичних пере-
конань керівної верхівки. На думку сучасних дослідників Дж. Каллберга,
Дж. Хіглі і Я. Пакульскі, якщо формування демократичної культури є сут-
тєвим аспектом демократії, то необхідно визнати, що позиція еліт дійсно
може мати вирішальне значення в окреслюванні напрямку і перспектив
подальшого розвитку суспільства: буде воно розвиватися шляхом демо-
кратії чи диктатури.
Демократизація розуміється як дії еліт: участь мас є короткотерміно-
вою – це минущий феномен початку демократизації. Еліти є пануючими
акторами. Соціально–економічні структури, політичні інститути, між-
народний вплив та історичний досвід утворюють лише простір дій, в
якому демократично і автократично налаштовані еліти переслідують свої
політичні цілі.
Політична віра проявляється через політичні цінності, переконання,
установки та настанови, а також впливає на процес демократизації через
політичну поведінку. Остання залежить від освіти, соціального статусу
та середовища. І в демократичному, і в тоталітарному, і в авторитарному
суспільствах всі громадяни не можуть мати єдино узгоджених вірувань.
Політична культура, свідомість, поведінка та віра еліти значно відрізня-
ється від уявлень мас про політику. Механізм впливу політичної віри
на трансформацію суспільства визначається трьома чинникам: носієм
вірувань, їхнім змістом та силою переконання. Якщо перші два можна
об’єктивно визначити, то третій проявляється лише в процесі взаємодії з
іншим суб’єктом. Змоделюємо кілька ситуацій, намагаючись змалювати
механізми впливу політичної віри на процес демократизації.
У свою чергу, завершення процесу переходу визначається немож-
ливістю повернення до вихідного стану, тобто перехід закінчується тоді,
коли політичні актори починають добре розуміти необоротність змін, що
відбулися.
Проте вибір типу або шляху демократизації ні в якому разі не є довіль-
ним. Він диктується не стільки волею політичної еліти чи її частини,
скільки історичними традиціями, нормами та інститутами, що притаманні
даному суспільству, політичною культурою конкретної держави, а також
393
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
великою мірою «зовнішніми» – економічними, соціальними, політичними
та іншими факторами.
Якщо політична еліта є більш–менш консолідованою та має єдиний
вектор розвитку держави, тоді за допомогою наявних ресурсів, може пере-
конати народні маси у необхідності підтримки певного державного курсу.
Якщо усвідомлений нею інтерес сумісний з демократичними ідеями та
принципами, то за допомогою політичної віри, демократизацію буде роз-
почато та підтримано, а при необхідності і прискорено.
Якщо інертні маси піддаються процесу маніпуляції, а шляхом
спілкування та мислення вони починають усвідомлювати необхідність
демократичних перетворень, то їх політична віра сприятиме процесу
демократизації. Тобто, після певних змін вірування еліти та маси в більшій
мірі співпадатимуть та за змістом будуть демократичними, що сприятиме
формуванню відповідної культури та інститутів.
Зміст вірувань народних мас визначається політичною культурою та
ментальністю. Тобто існують народи, яким психологічно легше підкорю-
вати, ніж підкорюватись і навпаки. У першому випадку громадяни всіма
силами намагатимуться втримати всі важелі впливу на органи державної
влади та відстоюватимуть демократичні принципи, вірячи у їх здійснення.
В іншому – маси чекатимуть на появу «сильної руки» та не віритимуть у
можливість становлення демократії.
Слід зазначити, що політичні вірування еліти, в першу чергу, зале-
жать від її інтересу і практично не містять ірраціонального компоненту,
на відміну від вірувань народних мас. Інтереси виступають базою для
формування політичних поглядів, ідеологічних позицій та політичної
віри. Проте і тут не обходиться без «зачаровного кола»: усвідомлення
потреб утворює інтерес, що визначає політичну віру, яка в свою чергу
впливає на усвідомлення потреб вищого порядку. З психологічної точки
зору інтерес розглядється як позитивне ставлення до об’єкта, що може
виникати ситуативно, а більш–менш постійний інтерес виступає таким,
що характеризує особистіть та є умовою її творчої діяльності. В той же
час як інтерес передує вірі та має менш стійкий характер, являє собою
усвідомлення потреби, а не переконання.
Чим менше усвідомлюється інтерес, тим меншу силу має політична
віра – зростає необхідність в формальному регулюванні відносин, що при-
зводить до збільшення ролі держави та звуження сфери громадянського
суспільства. Якщо інтерес постає як мета, то віра окреслює шлях його
реалізації, встановлює межі допустимого і недопустимого в політичній
діяльності, постає регуляторами політичного життя.
Якщо владарююча еліта все ж таки переконана у необхідності демокра-
тизації, та її віра форсує трансформацію політичного режиму, а вірування
народу наповнені іншим змістом, тоді нові демократичні інститути спри-
ятимуть лише створенню нових корупційних схем, що принесе у життя
суспільства безлад, розчарування та навіть економічний занепад. Проте
це не заперечує можливість подальших демократичних перетворень, хоча
вони мають припинитись для того, щоб навести порядок в державі. Тоді
виникає можливість утвердження «демократії другої спроби», попередньо
створивши для цього підґрунтя.
Розглянемо наступний механізм взаємодії, згідно з яким якщо віруван-
ня еліти за змістом є авторитарними, а народу демократичними. В такому
394
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
випадку з’являються додаткові змінні – політична культура суспільства
та здатність правлячих кіл застосовувати репресії.
Якщо політична культура є активістсько–демократичною, а застосу-
вання репресій є мало ймовірним, тоді ситуація може розвиватись двома
шляхами. В першому варіанті правляча верхівка за допомогою маніпулю-
вання, переконання та навіювання поступово змінює вірування населення
в бік обґрунтування авторитаризму. Тоді у двох суб’єктів змінюється зміст
політичної віри і процес демократизації сповільнюється або ж припиняєть-
ся. В разі, якщо активістська культура населення є досить утвердженою та
функціонують інститути демократії, то згодом представники еліти будуть
змінені на тих, хто підтримує демократичні ідеї.
Водночас, якщо зміст політичної віри народу не співпадає з елітою,
то остання, використовуючи свої ресурси, зможе переконати маси, проте
маси ніколи не вплинуть на вірування еліти, хоча в окремих випадках
матимуть можливість фізично змінити її представників.
І остання ситуація, коли політична еліта не є консолідованою і віра
кожної її частини за змістом відрізняється від іншої, тоді сила переконання,
яка має звільнитись для здійснення до політичних змін, урівноважується
всередині самої еліти і якісних змін не відбувається.
У даній статті автор описала механізм впливу політичної віри як
переконання на процес демократизації, проте інший аспект віри – довіра
також є важливим чинником в цьому процесі. Довіра передбачає наявність
об’єкта, на який вона спрямована. Для демократичної трансформації
отримують кредит довіри як суб’єкти політичного процесу, так і держа-
ви від інших держав та світового співтовариства, якщо вести мову про
демократичний транзит.
Демократизації прискорює багато інших процесів серед них трансфор-
мація масс–медіа та системи комунікації [7,s.13]. Проте засоби масової
інформації завжди прагнули використовувати маніпулятивні технології.
Якщо раніше маніпулювання передбачало стимулювання певних дій або
бездіяльності, то на сьогодні воно спрямоване на приховане провадження
вірувань, переконань, цілей, бажань, намірів та установок. І чим більш
ширшими стають права людини та її свободи, тим більше зростає потен-
ціал маніпулювання.
Щодо основних технологій, то маніпулятори здебільшого намагаються
не використовувати слова, зміст яких утвердився в суспільній свідомості і
які є загальновідомими. Чим парадоксальнішою є метафора (чим далі вона
знаходиться від реальності), тим краще вона діє, також досить ефектив-
ним є переконання числами та статистикою. Цікавим є те, що стандарти
алогічного мислення задають люди, які мають високі наукові ступені та
яких засоби масової інформації представляють як найвищий авторитет.
Ще одним джерелом енергії є сила зобов’язань перед маніпулятором.
Глибинна сутність маніпулятивного наміру полягає у прагненні пере-
класти відповідальність за дії на адресата, в той час, як виграш отримує
маніпулятор. Маніпулятор намагається посилити тягар відповідальності
на боці адресата та свободу на своєму боці. У суспільствах, де діє політич-
не право голосу, заведено вважати, що у своїх незадовільних соціальних
умовах винні самі громадяни, що на них самих лежить відповідальність за
вирішення проблем легітимним демократичним шляхом. Проте відпові-
дальність не може бути просто переданою – вона повинна бути прийнятою
в результаті вільного вибору. Але як раз свободу надавати маніпулятор і
395
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ
не хоче. Замість того він організовує взаємодію таким чином, щоб у адре-
сата створилась підкріплена вірою ілюзія власної свободи у прийнятті
рішень. Вона виникає в результаті поєднання трьох необхідних елементів:
наявність боротьби мотивів, самого вибору та усвідомлення відсутності
стороннього втручання [3,c.166].
Важливою для маніпулювання є сфера почуттів. У цій сфері досить
легко створити ланцюгову реакцію – зараження та передачу почуттів.
Тому загальним та принциповим завданням для маніпулювання є «розка-
чування» емоційної сфери. Основним засобом для цього слугує створення
та використання кризи, аномальної ситуації, яка досить сильно вплине
на почуття.
Якщо маніпулятор ставить перед собою завдання змінити поведінку
людини, то йому потрібно на цей час спотворити шкалу її цінностей –
змусити захотіти того, чого вони не хотіли. Мішенями такого впливу є:
логічність, критичне мислення, уявлення про зовнішній світ, потреби,
оцінки та уявлення про місце людини взагалі та своє місце у колективі,
міфи, ідеї, табу, ідеологія, культурне ядро, історична пам’ять.
До прямих способів маніпулювання належать: передача неправдивої
інформації, підтасування фактів, замовчування невигідної інформації; до
непрямих – лінгвістично–мовне маніпулювання (створення і наклеюван-
ня ярликів) та евфемізми.
Також до маніпулювання належать і прийоми інформаціно–
психологічної війни: багаторазові повторення однієї і тієї ж тези,
посилання на авторитети, викривлення цитат, статистики, тенденційний
підбір ілюстративного матеріалу, підміна тези, «рух по колу», дроблення
інформації, підвищення швидкості подачі інформації, передача інформації
без коментарів, маніпулювання зображенням, «спіраль замовчування» –
замовчування думок опонентів, «переключення» уваги громадськості на
менш важливі політичні події.
Маніпулювання може бути як зовнішньополітичним, так і внутріш-
ньополітичним. З одного богу політичні еліти можуть чинити вплив на
погляди населення, а з іншого боку інші держави через засоби масової
інформації та громадські організації можуть впливати на переконання
спільнот.
Отже, політична віра є чинником демократизації суспільства і може
впливати на даний процес в напрямках від тоталітаризму та від авторитариз-
му до демократії (ліберальної, електоральної, плюралістичної,елітарної);
а також від формальної демократії до реальної. Основні ж механізми
впливу віри на трансформацію проявляються у взаємодії політичної елі-
ти та населення. Проте на сьогодні досить поширеними стали технології
маніпулювання суспільною свідомістю, і політична віра постає об’єктом
цього маніпулювання, тому вона будучи рушійною силою змін у суспіль-
стві потерпає від маніпуляцій.
Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
4. Політичний енциклопедичний словник. За ред. Ю. С.Шемшученка, В. Д. Бабкіна,
В. П. Горбатенка. – К.: Генеза, 2004 . – 736с.
5. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце XX века / [Пер. с англ.
Л.Ю.Пантиной]. – М.: РОССПЭН, 2003. – 423 с.
6. Шипунов Г. В. Гібридні політичні режими як феномен суспільно– політичної
трансформації пострадянських країн (на прикладі України, Росії та Білорусі) // Розвиток
демократії і демократична освіта в Україні. – К., 2007. – С.206–212.
7. Media masowe w demokratyzującuch się systemach politzcznych. Pod redakcją
B.Dobek–Ostrowskiej // Acta Universytetu Wratislaviensis №2843. Wrocław 2006.,
198 s.
Супруненко Е.М. Основные направления и механизмы влияния полити-
ческой веры на демократическую трансформацию общества
Рассматриваются основные направления влияния политической веры на
процесс демократизации. Смоделировано механизм, в которых политическая
вера выступает причиной изменения политических режимов в соответствии
с позициями элиты и населения. Проанализировано роль манипулирования при
таких изменениях.
Ключевые слова: политическая вера, демократизация, тоталітаризм,
авторитаризм, политическая элита.
Suprunenko, O.М. The main directions and mechanisms of influencing of
political belief to democratic transformation of society
The article is devoted to the basic directions of influencing of political belief in the
process of democratization. The models of mechanisms which political belief gives
reason of change of the political regime are presented on this research. These models
depend on positions of the political elite and citizens. It is researched the role of the
manipulation in these transformations.
Key words: political belief, democratization, totalitarianism, authoritarianism,
political elite.

Список використаних джерел

1. Арендт Х. Джерела тоталітаризму – 2–е вид./ Пер. З англ. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА,
2005. – 584 с.
2. Воронов І.О. Демократична транзитологія. Політико–владні трансформа-
ції. –К.:Генеза, 2006 . – 467 с.
3. Доценко Е.Л. Психология манипуляции: феномены, механизмы и защита. –М.:
ЧеРо, Издательство МГУ, 1997. – 344 с.

396 397
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 32 – 027.21(073) Панасюк Л.В.
До витоків білінгвізму в Україні: мовний
стан міст України у пострадянський
період (спроба історико–
політологічного аналізу)
Розглядаються особливості розповсюдження російської мови
в незалежній Україні. Визначаються основні причини та тен-
денції розвитку мовної ситуації в Україні, основні завдання
держави щодо нормалізації мовно–культурного стану укра-
їнського соціуму.
Ключові слова: мова, білінгвізм, мовна політика.
Проблема «людина і мова» та «мова і суспільство», що належать до
найбільш привабливих для дослідників мовознавства, соціолінгвістики,
етнополітики, історії, активно почала розроблятися в роботах соціо-
логічного, по тому соціолінгвістичного напрямів, які розглядають мову
насамперед як засіб комунікації людей в мовному колективі (Ш. Баллі,
У. Лабов, А. Мейє, Е. Сепір, А. Сеше, Ф. де Соссюр, Д. Хаймс та ін.)
Характеризуючи вітчизняний науковий доробок з проблеми сучасних
етномовних міжнаціональних відносин, зазначимо, що в 1990–ті роки
цій проблематиці приділили увагу І. Іванченко, В. Наулко, М. Панчук,
В. Тертичка, В. Боєчко, Ю. Войцехівський, І. Попова, М. Дмитрієнко,
Д. Табачник, О. Тимошенко, Б. Чирко.
Нині активно досліджують питання взаємодії спільнот – взаємодії
мов на загальноукраїнському тлі та в окремих регіонах Ю. Жлуктенко,
О. Тараненко, Л. Масенко, В. Крисаченко, В. Котигоренко, В. Демченко,
І. Попеску, Ю. Саплін, Є. Степанов, Н. Шумарова та ін. До дослідження
окремих аспектів мовної політики на радянському та пострадянсько-
му просторі долучились іноземні дослідники: А. Каппелер, Е. Вілсон,
Ю. Шевельов, В. Алпатов, Е. Борісьонок. Особливості функціонування
мов у міському середовищі аналізують X. Розенкранц, X. Шенфельд,
Б. Вечоркевич та ін.
Політичний досвід українства має цікаву особливість: в історично-
му проміжку формування нації українське місто не стало її постійною
основою, лише на короткі періоди беручи на себе провід національного
відродження, а, врешті, такий розвиток мав результатом протистояння
зросійщеного (зпольщеного) міста українському селу, що й визначило
мету дослідження: з’ясувати, за яких обставин українське суспільство
змушене змінювати свої мовні норми, переходячи, в кращому випадку,
від одномовного середовища до двомовного, білінгвістичного, а в гіршому
398
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
до одномовного (російськомовного), як ситуація двомовності впливає на
сучасний український соціум.
Двомовність і багатомовність – це наявність і функціонування в
межах одного суспільства (здебільшого – держави) двох або кількох
мов, тому не дивно, що урбанізація, відзначає А. Загнітко, мала в Україні
суто російськомовний характер, внаслідок чого витворювалося своєрідне
протистояння міста і села, формування мовного бар’єру як константної
величини. У силу відсутності української мови в місті тут не міг утвори-
тися найбільш значущий елемент урбанізації мови – міський український
наддіалект [1,c.194–195]. В політичному сенсі наслідки були ще невтіш-
нішими, адже мовний бар’єр між українським містом і селом перетворив
міські центри підросійської України, з Києвом включно, у провінцію
Москви, викривив почуття національної ідентичності, що послабило до
критичної межі почуття національної гідності й національної солідарності
в українському соціумі [2,c.32].
Потрібно зазначити, що Україна відзначається не тільки високою
вагою міського населення, але й значним числом великих міст з кількістю
мешканців понад 100 тис. осіб (на 1989 – 50, в яких концентрувалося 57%
міського населення України), серед них 5 міст з числом мешканців понад
мільйон осіб [3,c.83]. За міжпереписний період ситуація практично не
змінилась: незважаючи на зменшення міст з кількістю мешканців понад
100 тис. осіб (за переписом 2001 р. включно з «міліонерами» – 46), в них
проживає 58% міського населення держави. За роки, що минули після
перепису населення 1989 року, загальна кількість міст в Україні збільши-
лась на 20 і на дату Всеукраїнського перепису населення склала 454 міста.
Серед загального числа міст 37 – це міста із кількістю населення від 100 до
500 тис. осіб, 9 міст налічували понад півмільйона жителів, у 5 з них кіль-
кість населення перевищувала мільйон осіб, в тому числі в столиці України
м. Києві кількість населення становила більше 2,6 мільйона [4].
Частка міських жителів серед українців у 1989 р. становила 60,3%;
серед росіян 87,5%; євреїв – 99,2; білорусів – 79,3; поляків – 67,3% (хоча
деякі етнічні групи – кримські татари, болгари, гагаузи та інші – за рів-
нем урбанізації відстають від українців) [5,c.184]. За переписом 2001 р.
відповідні показники становили: серед українців – 63% (23651 тис. осіб),
росіян – 86,8% (7234 тис. осіб); євреїв – 98,5%; білорусів – 77,8%; поля-
ків – 69,1%; грузин – 87,2% [6,c.11–15].
Аналіз статистичних матеріалів дозволяє визначити територіаль-
ний (регіональний) та урбанізаційний аспекти масового (соціального)
білінгвізму в Україні: пропорції українців та росіян (україномовного
та російськомовного населення) в етнічній структурі різних регіонів
не однакові. Російськомовне населення переважає в східних областях
держави та Криму, україномовне – в західних [7,c.96]. До регіонального
додається урбанізаційний аспект двомовності – значний відсоток місь-
кого населення у російськомовних Донецькій (90%), Луганській (86%)
та Дніпропетровській (83%), Харківській (79%) та Запорізькій (76%)
областях, блище до загальнодержавного (67,2%) – у Миколаївській,
Одеській та Сумській областях; низький рівень (менше 50%) характерний
для переважно україномовних Вінницької, Рівненської, Тернопільської,
Івано–Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей [8]. Отже
соціальна потужність русифікації набагато більша на Сході України, аніж
українізації на Заході.
399
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Схід і Південь держави значно населеніші ніж Захід та Північ. Східний
регіон України найбільш урбанізований – 8843,1 тис. осіб мешкає в містах,
на Півдні – 6260 тис. осіб, у Центрі – 6172 тис. осіб (окремо варто виділити
Дніпропетровську область, де чисельність урбанізованого населелення
складає половину загальної кількості мешканців центрального регіону).
У західному регіоні країни в містах проживає 5289 тис. осіб, на Півночі –
6010 тис. осіб.
Отож, сумарно на Сході, Півдні та Центрі мешкає 21275,1 тис.
городян, на Заході та Півдні – 11299 тис. За загальними показниками
урбанізації південно–центрально–східний регіон України домінує над
західно–північним практично вдвічі [8].
Як бачимо, кількість населення (особливо в порівнянні чисельнос-
ті українців, та росіян серед міського населення, що яскраво засвідчує
рівень русифікації українців Сходу та Півдня держави), його соціаль-
ний та національний склад, безперечно, впливають на мовну ситуацію,
зумовлюючи дію «кількісних факторів», які разом з іншими – характером
розвитку народної освіти, культурного життя, книговидавничої справи,
роботою засобів масової інформації тощо – беруть участь у формуванні
стереотипів комунікативної поведінки, створюючи специфічний мовний
портрет міста.
Традиція спілкування російською мовою в багатьох містах має різну
глибину і демографічну потужність внаслідок своєрідного історико–
культурного та, додамо, політичного розвитку окремих регіонів. Для
деяких, особливо невеликих міст, це надбання останніх десятиліть,
пов’язане з певною національно–мовною політикою, з результатом постій-
них міграцій населення, урбанізацією та індустріалізацією, впливом НТП
тощо, для інших – ще й логічний розвиток монокультурної структури соці-
уму, підвалини яком почали закладатися ще за часів Петра І [9,c.53,58].
Нинішнє урбаністичне середовище створює комфортні умови для
російської мови. На сьогодні немає вибору мови спілкування в місті на
Півдні чи на Сході України, оскільки неформальне міське середовище
суворо детерміноване російськомовною атмосферою міст (при поблаж-
ливому ставленні до суржику, розпізнавання «свого») [1,c.194–195].
Міста східної і південної України лишаються потужними центрами
русифікації населення. Тривають процеси мовно–культурної креолізації,
тобто змішування української і російської мов, що є глибоко деструктив-
ним для суспільства явищем. Це має наслідком надмірне розростання
здеградованих форм усного мовлення – гібридної російсько–української
субмови, характерною рисою якої є обмежений словник і спрощені
синтаксичні структури, а також не менш спрощеного і вкрай звульга-
ризованого варіанта російського усного мовлення. У сучасній Україні
поширення зазначених люмпенізованих форм спілкування підтримується
експансією російської масової культури в її гірших примітивних зразках,
і якщо наше суспільство не змінить мовно–культурних орієнтацій, про-
цеси соціокультурної деградації можуть набути незворотнього характеру
[10,c.157–158].
Реальна мовна ситуація в Україні, вважає Ю. Андрухович, виглядає ще
похмуріше: фактичний українсько–російський білінгвізм існує вже тільки
на Заході. Російської мови в Галичині хоч і відчутно менше, ніж україн-
ської, проте жоден з її носіїв не має ніяких проблем щодо користування
400
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
нею. Важко уявити дзеркальне відображення цього явища, наприклад, у
Донецьку або Криму.
Схід України на сьогодні вже не білінгвістичний, він російськомовний,
а суржик там, де йому й належить бути – там, де й сам білінгвізм. Тобто
вже не на Сході, а на Заході. Суржиком нині спілкується значна частина
західноукраїнської людності, включно зі «свідомими галичанами». При
цьому він справді зникає на Сході – разом із «неперспективними» селами
і містечками. Суржик крокує на Захід, супроводжуючи великий похід
російської мови, мові українській відступати нікуди – не до Польщі ж і
не до Словаччини з Угорщиною [11,c.2–4]!
З іншої сторони, теза про вільний вибір мови спілкування в загаль-
номіській комунікації – зазначає Л. Масенко – це фікція. Насправді
мовна поведінка особистості в розмаїтих ситуаціях неформального місь-
кого спілкування суворо детермінована російськомовною атмосферою
наших міст (крім Заходу держави), яка породжує ефект мовного диктату
середовища.
Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфорт-
ні умови для російськомовної частини населення і дискомфорті для тих,
хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях
міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища.
Можна сказати, що мовно–культурна атмосфера наших міст зробила
російську мовою пристосування, а українську мовою протистояння
[10,c.133–134].
Загострює ситуацію мовного розколу в Україні низький економічний і
соціальний статус української мови в Східній Україні, уособлений у відпо-
відному становищі її носіїв [12,c.2–4]. Лише в західних регіонах України,
приєднаних до неї після 1939 – 1945 рр., – вважає О. Ткаченко – пощастило
цю неповноту усунути. Тут українська мова поширена не тільки в селі і
малому місті, а й у великих містах, не лише серед селян, а й робітників та
інтелігенції. На Сході України українська мова, нерозривно пов’язана із
твореною нею або завдяки ній українською культурою, масово поширена
лише на селі або в невеличких містах, залишаючись здобутком тільки
вузьких прошарків у великих містах, таких як Київ, Харків, Донецьк,
Луганськ, Дніпропетровськ, Одеса. Оскільки ж у таких містах, де головним
чином і має творитися національна культура, розвиватися національна
мова, переважна частина їхніх мешканців і досі користується російською
мовою, то й українська мова з українською культурою перебуває у стані
постійної анемії, недокрів’я.
Ці обставини гальмують розвиток української культури в цілому,
а разом з тим і мови, яка мала б обслуговувати весь загал українського
народу, а обслуговує лише загал його україномовної частини, не знахо-
дячи контактів із великою кількістю російськомовців, серед яких значну
частину становлять російськомовні українці [13,c.133].
Треба бути свідомим, що проголошення державного статусу мови,
елітарність мови не засвідчує її універсальність, повноту функцій. Для
консолідації суспільства необхідно, щоб відповідною мовою користува-
лася більшість і визнавала право цієї мови на покриття усіх визначальних
сфер для держави. Саме в цьому полягає одне з найактуальніших завдань
розширення сфери української мови, її простору.
Навіть у столиці, не говорячи вже про великі міста Сходу й Півдня,
російська домінує в побутовому спілкуванні, а відтак майбутнє української
401
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
мови лишається загроженим, оскільки розмовно–побутове мовлення,
зокрема в родинній сфері, належить до базових у функціонуванні й роз-
витку кожної мови.
Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілку-
вання, не врятує від забуття створена нею культура, якою б елітарною
та досконалою вона не була [10,c.131]. Тому вимога «українізації» чи,
скажімо, «суворішого дотримання державного статусу української мови»
є лише загостреною реакцією на дальше тривання русифікації, яке є най-
кращим доказом того, що реальної рівноправності двох мов (не кажучи про
якісь там міфічні переваги української) в Україні поки що не досягнуто.
Мігруючи до великих міст (заради кращої освіти, престижнішої праці і,
взагалі, «вищої» цивілізації), провінційні українофони й далі русифіку-
ються – і то не лише тому, що російська мова, як і за совєтських часів,
відкриває перед ними кращі кар’єрні можливості, а й тому, що вона є пси-
хологічно комфортнішою: побутова «українофонофобія» є й досі масовим
явищем у російськомовних містах [14,c.124–125]. Продовжуючи аналіз
психологічних особливостей переходу до російської мови варто згадати
думку Ю.Андруховича щодо непривабливості вигляду власної держави в
очах більшості громадян – відтак і мова цієї держави стає непривабливою
та непотрібною [11,c.2–4].
Слід зазначити, що двомовна група «апатії», яка становить більшість
в українському суспільстві і прагматично ставиться до вживання мови,
не усвідомлює ступеня загроженості української мови [10,c.149]. Навіть
російські науковці звернули увагу на звуження функцій української мови
у 90–х рр. ХХ ст., особливо на Півдні держави [15,c.109–110], зазначаю-
чи, що урбанізація нівелює етнічну та мовну своєрідність, призводить
до втрати не тільки діалектів, а й інших традиційних форм спілкування
[16,c.165]. Це засвідчують соціологічні дослідження, за якими, з 80 %
міських інформантів, що визнають українську мову рідною, користується
своїм етнічним кодом лише третина. Хоча в контексті української куль-
тури, зазначає В. Демченко, російська мова є все ж таки зовнішньою, бо
основна частина населення – українці за національністю [17,c.41].
Як бачимо, розширення сфер міського спілкування звужує вико-
ристання української мови, і навіть діти з україномовних родин у
позасімейних контактах переважно переходять на російську. Дуже важ-
ливо за таких умов максимально розширити вживання української мови
у засобах масової інформації – на телебаченні й радіо, у масовій пресі й
популярній літературі, активізуючи в такий спосіб рецептивне її сприй-
няття, що стимулюватиме й поступове розширення вживання державної
мови в основній її функції – функції засобу щоденного спілкування
[2,c.75–76].
Поширення суржику засвідчує масштаби розгортання мовної хворо-
би. Протистояти дальшій суржикізації і пов’язаному з нею соціальному
приниженню державної мови могло б створення в українських містах
впливових осередків, передусім молодіжних, з виключно україномовним
спілкуванням, яке б оберігало державну мову від розкладового впливу
домінуючої російської. Наявність середовищ одномовців, які б не зазна-
вали впливу другої мови, є обов’язковою передумовою збереження мови в
ситуації масового білінгвізму [2,c.32]. А виховання молодшого покоління
українців в атмосфері потужного впливу російської мови і попкульту-
ри може вже протягом наступних двох десятиліть підвести Україну до
402
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
білоруського варіанта мовно–культурного розвитку, а разом з цим і до
політичної інтеграції з Росією.
Майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних
угруповань – проукраїнського і проросійського. Боротьба точиться за
вплив на людність, поведінку якої значною мірою характеризує апатія,
спричинена втратою мовної стійкості у попередній колоніальний період.
Можливо, українській інтелектуальній еліті додасть сил усвідомлення
того, що доля держави залежить від її здатності до солідарності, стій-
кості й організованого опору у боротьбі з новітнім мовно–культурним
імперіалізмом.
Сформована в колоніальний період російськомовна атмосфера місь-
ких центрів східної й південної України чинить стихійний опір поширенню
живого українського мовлення. Це передбачає адекватне збільшення
зусиль, що їх мають докласти владні структури і громадські організації для
зміни конфліктної ситуації на користь української мови, добре продуманої
і контрольованої мовно–культурної політики, поєднання наполегливості
у її впровадженні із вмінням маневрувати. Для наукового забезпечення
державної політики в мовній сфері слід вивчити досвід національного
будівництва інших держав, передусім тих, яким вдалося здолати наслідки
асиміляції і повернути своїй національній мові повноту державотворчих
функцій [10,c.157–158], утвердити національну мову в містах, адже урба-
нізація у сучасній етнополітиці розглядається як одна з найважливіших
причин політизації етнічності [18,c.16].
Політичний і мовно–культурний розвиток держави – це взаємопов’язані
і взаємообумовлені процеси, відтак немає нічого дивного в тому, що схід-
но– і південноукраїнські регіони обирають до владних структур осіб,
вихованих на здеградованих зразках російської культури з відповідним
мовленням, менталітетом і поведінковими стереотипами.
За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населення Сходу
й Півдня, а частково й центральних регіонів, що включив у дію механізм
суспільної самоасиміляції, без державної підтримки українськомовної
культури фактор більшої комунікативної потужності російської мови,
про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, «пра-
цюватиме» на дальшу русифікацію країни й утримування її в зоні впливу
російського інформаційного простору [10,c.136].
На думку Е.Вілсона, щоб змінити недбале ставлення українців своєї
держави, нових українців–городян треба долучати до нової, живої та
модерної української культури, здатної подолати ностальгію за радян-
ськими часами, щоб міста і містечка ставали глибинно європейськими.
У багатьох сферах вистачить просто бути успішним. Українці охочіше
асоціюватимуть себе з «національною ідеєю», якщо вона стане більш ніж
просто ідеєю: асоціюватиметься з потужнішою економікою, з новою, а не
«відродженою» старою культурою; із спортивними та мистецькими здо-
бутками; коли національні герої розмовлятимуть українською мовою. З
іншого боку, проблема полягає в тому, щоб культивувати й модернізувати
щось національно унікальне, адже, в кінцевому підсумку, тільки це зможе
витіснити радянсько–російську культуру. Україна мусить стати сама
собою, а не просто «заходом Сходу чи сходом Заходу» [19,c.345].
Проблема функціонування двох мов в Україні (повільне відро-
дження української та домінування російської) залишається вкрай
актуальною для формування української ідентичності та української
403
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
сучасної державності, адже саме розмовна мова великих міст – зауважує 18. Картунов О. Політизація етнічності: характер, умови, результати //
Г. Нещименко – може стати підгунтям формування загальноетнічної Наукові записки ІПіЕНД. – Вип.6. – К., 1998. – С.14–19.
розмовної мови [20,c.138]. 19. Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Е. Вілсон; пер. з англійської. – К.,
«К.І.С.», 2004. – 552 с.
Список використаних джерел 20. Нещименко Г. П. Языковая ситуация в славянских странах: Опыт описа-
1. Загнітко А. П. Сучасні лінгвістичні теорії: Монографія / А. П. Загнітко. – ния. Анализ концепций / Г.П. Нещименко; Ин–т славяноведения. – М.: Наука,
Вид. 2–ге, випр. і доп. – Донецьк: ТОВ «Юго–Восток, Лтд», 2007. – 219 с. 2003. – 279 с.
2. Масенко Л. Т. Мова і політика. / Л.Т. Масенко. – К.: Соняшник,
1999. – 100 с. Панасюк Л.В. К истокам билингвизма на Украине: языковое состояние
3. Глуханова Г. Л. Демографические аспекты урбанизации УРСР в 1959– городов Украины в постсоветский период (попытка историко–политического
1989гг. // Россия и ее соседи. Соотнесение национальных интересов внутри анализа)
СНГ: Проблемно–тематический сборник / РАН. ИНИОН, Центр глобальных и Рассматриваются особенности распространения русского языка в совре-
региональных проблем. Отдел Восточной Европы. Отв. Ред. Литвинова А.Н. – М., менной Украине. Определяются основные причины и тенденции развития
1999. – С. 83–91 языковой ситуации на Украине, приоритетные задачи на пути нормализации
4. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського культурно–языкового состояния украинского общества.
перепису населення 2001 року // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/ Ключевые слова: язык, билингвизм, языковая политика.
city/
5. Україна: друга половина ХХ століття. Нариси історії. // Панченко П.П., Panasiuk, L.V. Bilingualism іn modern Ukraine: the linguistic russification
Плющ М.Р., Шевченко Л.А. – К.: «Либідь», 1997. – 350 с. of the ukrainian townspeople
6. Державний комітет статистики України. Національинй склад населення The author of the article analyses the spreading of the Russian languages in different
України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису наслення 2001 regions of Ukraine, the functioning of the Ukrainian and Russian languages in our
року. // За ред. О.Г.Осауленка. – К., 2003. – 245 с. country, the assimilation of the Ukrainian townspeople. On the whole the situation
7. Кононов І. Ф. Етнос. Цінності. Комунікація. (Донбас в етнокультурних can be denoted as Ukrainian–Russian bilingualism.
координатах України). / І. Ф. Кононов. – Луганськ: Альма–матер, 2000. – 494 с. Key words: language, bilingualism, language policy.
8. Хомра А., Русанова Т., Москаленко Л. Население Украины в 1989 – 2001
годах (к опубликованию предварительных итогов Всеукраинской переписи населе-
ния 2001 года) // http://demoscope.ru/weekly/2002/073/analit01.php; Про кількість
та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення
2001 року // http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/urban–rural/
9. Шумарова Н.П. Мовна компетенція особистості в ситуації білінгвізму:
Монографія. / Н.П. Шумарова. – К.: Київський державний лінгвістичний уні-
верситет, 2000. – 283 с.
10. Масенко Л. Т. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. / Л. Т.
Масенко. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 163 с.
11. Андрухович Ю. «Орім свій переліг... і сіймо слово». // Урок української. –
2001. – № 7. – С.2–4.
12. Ткаченко О. Б. Якщо держава хоче жити…(про сучасну мовну ситуацію в
Україні) // Урок української. – 2001. – № 2. – С.2–4
13. Ткаченко О. Б. Українська мова і мовне життя світу / О. Б. Ткаченко. – К.:
Спалах, 2004. – 272 с.
14. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворен-
ня. / М. Рябчук. – К.: «Критика», 2000. – 303 с.
15. Алпатов В. М. 150 языков и политика. 1917 – 1997. Социолингвистические
проблемы СССР и постсоветского пространства / В. М. Алпатов. – М.: Институт
востоковедения РАН, 1997. – 192 с.
16. Мечковская Н. Б. Общее языкознание. Структурная и социальная
типология языков: учеб. пособие дня студентов филологических и лингвис-
тических специальностей / Н.Б. Мечковская. – 5–е изд. – М.: Флинта: Наука,
2007. – 312 с.
17. Демченко В. Мовне середовище. Екстралінгвістичний нарис про Південь
України: Монографія. / В. Демченко. – Херсон: АЙЛАНТ, 2001. – 210 с

404 405
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 32.019.5: 316.5 Олещук П.М.
Харизма як політична технологія
Досліджена сутність політичної харизми. Вивчені традиційні
та сучасні підходи до явища політичної харизми. Досліджені
напрямки використання харизми як політичної технології..
Ключові слова: політична харизма, політичний процес,
політична технологія.
Традиція дослідження політичної харизми як фактору політичного
процесу започаткована видатним німецьким соціологом М.Вебером,
котрий запропонував т.зв. «харизматичний тип легітимності» влади,
що ґрунтується на «вірі у пророка» [3,с.169]. Фактично, започаткована
Вебером традиція розгляду легітимності влади як поєднання раціональ-
ного обґрунтування та певних ірраціональних елементів зберігає своє
значення і до цього часу, проте проблема політичної харизми до цього часу
залишається недостатньо чітко окресленою. Так, на думку британського
дослідника Р. Ітвела, харизма часто використовується як певна метафора
впливу [4,с.9].
Сам М. Вебер, фактично, не надає детального обґрунтування для
поняття політичної харизми, залишаючи його у переліку власних «іде-
альних понять», що описують не явища реального світу а множину
однорідних феноменів, та визначаючи лише деякі фундаментальні риси
політичної харизми, зокрема, наголошуючи на її позаповсякденній при-
роді [3,с.171].
Водночас, сама по собі харизма являє собою механізм легітимації
політичної влади, що перетворює її, у певному сенсі, на політичну тех-
нологію, що описує механізм завоювання та утримання влади. Водночас,
це зумовлює проблему визначення, опису та інструменталізації харизми
як політичної технології.
Наявні в вітчизняній та російській науковій традиції дослідження
[3;5;9 та ін.] акцентують увагу на різноманітних соціологічних, психо-
логічних, культурологічних та ін. механізмах реалізації харизматичного
лідерства у політиці, водночас, це залишає необхідність у опрацюванні
загальної логіки технологічності харизми, що зумовлює необхідність
вивчення харизми як політичної технології.
Поставлена мета передбачає дослідження концептуального виміру
проблеми політичної харизми, визначення сутності даного явища та опису
технологічного процесу побудови харизми у політиці.
Загалом, харизма – це особлива властивість, завдяки якій людину
оцінюють як обдаровану особливими якостями і здатну впливати на
інших. Поняття «харизма» веде свій початок з давньогрецької міфології,
де означає привертання уваги (Харити – це давньогрецькі богині краси,
грації).
406
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Як відзначав ще М. Вебер, принципово важливо те, що для визнання
і збереження своєї харизми вождь повинен постійно надавати докази
харизматичної легітимності, знаки «благодаті», реальні «успіхи» прав-
ління й т.п. [3,с.169–171].
Харизма має багато аспектів: релігійний, соціологічний, культуро-
логічний, психологічний, комунікативний, соціально–політичний та
історико–філософський [6,с.135]. Тобто це і релігійна віра прихильників
у те, що харизматик наділений певними потойбічними для розуміння але
реальними за змістом якостями. У соціологічному сенсі харизма являє
собою сукупність ролей та ролевих відносин у межах певного колективу.
Культурологічний аспект вказує на певні культурні домінанти (образ,
зовнішній вигляд, значимі фрази), що апелюють до глибинних смислів
колективного несвідомого даного суспільства. У психологічному сенсі
харизма являє собою поєднання надзвичайних особливостей того чи
іншого політичного діяча у поєднанні із ілюзією взаємності, тобто спро-
можності до особливого типу психологічної взаємодії. Комунікативний
аспект показує спроможність харизматичного лідера поєднувати лінгвіс-
тичні та пара лінгвістичні аспекти комунікації. Соціально–політичний
аспект вказує на те, що харизма залежить від соціально–політичної
ситуації та не існує абстрактно «взагалі» а тісно пов’язана із політичним
процесом.
Проблема харизматичного панування має, насамперед, два ключові
виміри. По–перше, це харизма як сукупність особистісних рис та якостей
індивіда, тобто як набір психологічних рис, котрі дозволяють справляти
вплив на інших. Але з іншого боку, харизма існує не загалом, не як певна
абстракція, але, насамперед, як певна готовність до сприйняття пропо-
нованого харизматичного посилу.
Підсумовуючи та систематизуючи різні підходи, можна виокремити
певні традиційні психологічні характеристики харизматичних особистос-
тей: 1) обмін енергією (в даному випадку мова про психологічний ефект,
за якого оточуючи відчувають нібито одержання енергетичного посилу від
лідера, його своєрідну «зарядженість», котра спроможна надихати інших).
2) значна зовнішність (харизматичний лідер не обов’язково привабливий
зовнішньо. Крім того, він може мати взагалі певні ознаки, які можуть
розцінюватися як потворні, але в будь–якому випадку він має виглядати
значно, солідно, близько до соціокультурних стереотипів владності, мас-
кулінності, поважності) 3) самостійність у проявах характеру та прийнятті
рішень (харизматичний лідер постійно демонструє та підкреслює власну
незалежність від інших та відданість лише своїй фундаментальній цілі) 4)
гарні риторичні здібності (для того, щоб лідер міг впливати, він повинен
спиратися на відповідний комунікативний потенціал, що дозволяє йому
не залишитись непоміченим) 5) сприйняття захоплення своєю особис-
тістю (для харизматичного лідера відчуття захоплення інших є чимось
природним, що виражається у вмінні сприймати захоплення і належно на
нього відповідати, без презирства до інших але й без самоприниження).
6) гідна і впевнена манера триматися на публіці.
Дійсно, харизматичне лідерство передбачає наявність відповідних
здібностей та навичок у потенційного харизматичного лідера. Саме ці зді-
бності та навички відкривають певний потенціал для реалізації впливу на
маси. Однак, харизматичне лідерство об’єднує у собі найрізноманітніших
політиків та різні форми впливу останніх на громадську думку, що спо-
407
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
нукає шукати основи для його реалізації не стільки у особистісних рисах
політиків скільки у особливостях сприйняття лідера з боку громадськості
відносно до наявної у суспільстві ситуації [4,с.10].
Проте, за жодних обставин харизматичне лідерство у політиці не
може бути пояснене виключно як набір психологічно–особистісних рис,
оскільки цілий ряд політиків, не зважаючи на неординарні здібності,
так і не стали харизматичними лідерами. Деякими дослідниками навіть
пропонується окреме поняття «іконний лідер» для позначення такого
типу лідера. На відміну від харизматичного, «іконний лідер» – той, хто
наділений лідерськими якостями, але не прагне до реалізації визначної
суспільної місії або радикальних суспільних змін [4,с.13].
Відповідно, це переводить дослідження харизми у вимір вивчення
даного явища не стільки як сукупності особистих рис характеру та про-
фесійно підготовлених навичок, скільки певної суспільно–політичної
ситуації. Так, згідно до Ван Дурена, для появи у суспільстві явища хариз-
матичного лідера необхідна, як передумова, наявність «харизматично
налаштованих» представників громадськості, котрі перебувають у стані
пошуку лідера, для реалізації власних прагнень і очікувань. У той час,
коли вони знаходять сприятливий об’єкт, механізм зараження поширює
афективне сприйняття особистості політика [за: 4,с.11].
Необхідно підкреслити, що ще у концепції М.Вебера харизматичне
панування виступає опозицією по відношенню до раціональних та звичних
форм панування. Воно змістовно є ірраціональним та поза повсякденним.
Останнє поєднання є невипадковим, оскільки саме ситуація виходу за
межі повсякденного досвіду відкриває можливості для поширення ірра-
ціональних практик та уявлень, що засновані на афективному впливі на
колективну свідомість.
Повсякденність відзначається сталістю та стабільністю практик, у тому
числі і політичних. Щоденно (або згідно до певного часового інтервалу)
повторюються певні дії, згідно до заведеної процедури. У такому повто-
рюванні немає місця для навіювання, зараження або інших механізмів
афективного впливу, до якого постійно апелюють лідери–харизматики.
Водночас, ситуація, за якої традиційний світ політичної повсякденності
руйнується призводить до стану фрустрації індивіда, котрий не знає, як
діяти у ситуації, яким чином знайти себе і яку стратегію обрати. Відсутність
раціонально–осмислюваних даних, зневіра у об’єктивній інформації та
стан перманентного стресу відкривають можливості для розвитку ірра-
ціональної віри, котра виступає своєрідним компенсаторним механізмом
захисту особистості від впливу зовнішніх руйнівних факторів.
Пошуки об’єкту віри, котрий може запропонувати пояснення кризової
ситуації та вказати на вихід з неї, призводить індивіда до стану готовності
сприймати посили харизматичного лідера, які вказують на шляхи вирі-
шення проблем та відновлення стану стабільності повсякденного досвіду.
Так, для консервативного напрямку дослідження природи соціальних
конфліктів властивим є проголошення єдино–можливого напрямку
розгортання кризової ситуації у авторитаризації політичної системи та
концентрації влади у одних руках [5,с.79].
Харизматичний тип легітимного панування являє собою пряму
протилежність пануванню традиційному: якщо традиційний тип влади
ґрунтується на прихильності до звичайного, раз і назавжди заведеного,
то харизматична влада спирається на щось екстраординарне, незвичайне,
408
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ніколи раніше що не визнаване. Афективний тип соціальної дії є фун-
даментом харизматичного панування. Тому даний тип легітимності, як
правило, пов’язаний з періодами глибоких суспільних змін – революцій,
великомасштабних суспільних трансформацій і т.д. Харизматичний вождь
з’являється тоді, коли традиція перервана і формується новий порядок.
Харизматик саме тому, що він з’являється в період кризи і діє разом зі
своїми прихильниками в новій незнайомій соціальній ситуації, повинен
домогтися того, щоб його оточення повірило в нього, у те, що він знає
шлях до порятунку [2,с.217].
Відповідно, харизматичний лідер постає, з одного боку, носієм певних
рис, а з іншого – ситуативним втіленням суспільно–політичних очікувань
та вираженням кризової ситуації у суспільстві. Відповідно, якщо тради-
ційне і раціональне панування об’єднує постійність (вони належать до
структур повсякденності), то харизматичне панування ґрунтується на
екстраординарності ситуації, що впливає на психічне збудження громадян.
Тому харизматичний лідер та його оточення змушені постійно підтриму-
вати стан тривожності у суспільстві [10,с.5].
На думку багатьох дослідників, першопоштовхом для формуван-
ня ситуації харизматичного лідерства у політиці виступає криза. При
чому, оскільки харизма стосується афективних елементів суспільної
свідомості, то і криза, в даному випадку, стосується не стільки раціо-
нальних економічних чинників, скільки ідентичності, власного місця
у суспільно–політичний системі. С Фрідландер виокремлює наступні
чинники «харизматичної ситуації»: жах перед суспільними проблемами,
страх від втрати групової ідентичності, «екзистенційна біль» від утрати
сенсу повсякденних життєвих ситуацій [4,с.14].
Відповідно, можлива технологія організації політичної харизми
є складною для реалізації, оскільки передбачає, з одного боку, комп-
лекс вимог до носія харизматичного лідерства, а з іншого – масштабні
зміни у соціально–політичній ситуації. Це зумовлює питання, чи вза-
галі можливою є технологізація процесу створення політичної харизми
і чи взагалі можливо за таких умов говорити про певні аспекти прояву
«технологічності».
Відповідь на це запитання породило у межах американської полі-
тологічної традиції появу концепції «псевдохаризми». Так, Й. Бенсман
та М. Гайвант впроваджують поняття «псевдохаризма» для позначення
ситуації інсценування бюрократичним апаратом кризи та її долання через
підключення харизматичного лідера [10,с.6]. За такого підходу технологія
створення політичної харизми передбачає інсценування двох основних
аспектів харизматичного панування: особистості лідера та ситуації у сус-
пільстві, котру має «виправити» лідер. Реалізацію даної стратегії мають
забезпечувати підконтрольні ЗМІ, через які інсценуються відповідні
публічні образи, що покликані через репрезентацію смислів забезпечити
підтримку владі.
Це створює підстави для розмежування між істинною та фабрико-
ваною штучно харизмою. Так, на думку американського соціолога Р.
Такера, головною характеристикою істинної харизми є орієнтація на
здійснення соціальних змін [7]. Тобто, передбачається, що істинна харизма
орієнтована на революційні соціальні перетворення, у той час як псев-
дохаризма лише імітує соціальні перетворення, залишаючи незмінним
суспільно–політичний лад.
409
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Відповідно, формою існування псевдохаризми є системні політичні
сили (парламентські партії, легальні громадсько–політичні об’єднання
тощо), у той час як істинна харизма реалізується через т.зв. «антисис-
темні партії». Харизматичне лідерство часто виникає в умовах слабкості
наявних політичних партій [4,с.15]. При чому, висуваючи альтернативу,
харизматичне лідерство оформлюється у вигляді позасистемних партій,
котрі, на думку Дж. Сарторі, справляють делегітимізуючий вплив на
владну систему [7].
Харизматичне лідерство тоді виступає вираженням, з одного боку,
заперечення наявної системи, а з іншого боку – відображенням альтер-
нативного шляху суспільного розвитку.
Харизматичний лідер очолює політичний рух на ірраціональній основі,
використовуючи імпульс кризової ситуації та глибокого занепаду спіль-
ноти [7]. Репрезентуючи шлях вирішення проблеми, він пропонує вихід
із ситуації, що видається безвихідною. Оскільки пропозиції харизматика є
відповіддю на соціальний запит з боку громадськості, то він сприймається
як належне, на чому і ґрунтується довіра до харизматика.
Водночас, це відсилає до необхідності опису конкретних механізмів реа-
лізації вищеназваної харизматичної стратегії у політико–комунікативній
практиці.
У літературі наявні відмінні підходи до опису загальних стратегій
технологізації політичної харизми. На думку психолога О. Покальчука –
харизматичний лідер антитехнологічний і часто не може сам пояснити
прийняття власних рішень [9]. Згідно до британського дослідника Р.
Ітвела, будучи інтуїтивно осмисленим, поняття харизми не піддається
вимірюванню, оскільки воно не операціоналізується [4,с.10]. У той же
час, наявний цілий пласт публікацій представників російської школи
комунікативних тренінгів, у яких пропонуються рекомендації щодо «роз-
витку харизми».
Як вже відзначалося вище, харизма є вираженням одночасно і індивіду-
ального, і колективного, а тому єдиного комплексу вимог та рекомендацій
із технологізації харизми запропонувати неможливо, водночас, можна
виокремити цілий ряд т.зв. «харизматичних стратегій», котрі описують
вимоги до ефективності реалізації харизми у політико–комунікативному
просторі [2,с.220].
По–перше, харизматична особистість повинна з’явитися зненацька
і «зі сторони». Оскільки харизматик виражає у собі соціальний протест
і заклик до радикальних змін, то він не може асоціюватися із звичною,
давно сформованою політичною елітою. Досить хоча б належати до
іншої національності, як корсиканець Бонапарт у Франції або грузин
Джугашвіли в СРСР. Це виводить харизматичного лідера за межі прак-
тики повсякденності.
По–друге, харизматичний лідер має відрізнятися від інших. У людини,
що претендує на харизматичну кар’єру, повинні бути якісь ознаки, або
стигмати (мітки), що виділяють його із навколишньої маси. У зовнішньому
вигляді харизматичного лідера має бути щось вражаюче. Важливо вияви-
ти винятковість, вразити уяву, миттєво запам’ятатися. Характерні риси
корисно доповнити реквізитом, що починає сприйматися як невід’ємна
частина даного персонажу (наприклад, трубка Сталіна, сигара Черчіля).
Це також виводить харизматика за межі повсякденного досвіду.
410
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
По–третє, лідер має пережити осяяння, що означає одержання певного
знаку, котрий вказує на суспільне призначення лідера. Герой одержує
якийсь знак, що вказує на його призначення. Це може бути і раптове
осяяння внаслідок тривалих міркувань, і просвітлення іншими. Осяяння
стає переламним моментом індивідуальної біографії.
Харизматичне лідерство передбачає новизну. Оскільки воно базуєть-
ся на доланні повсякденності, то новизна – невід’ємна частина харизми.
Неможливо уявити собі, щоб екстраординарні здатності проявлялися
загальноприйнятим чином.
Магія харизматичної особистості ґрунтується, багато в чому, на усві-
домленні великої мети, до якої вона нас спонукає. Харизматичний лідер
визнається прихильниками як реалізатор певної суспільно–значимої ідеї,
при цьому розмежовується «харизма кутюр’є» (вплив на найближчих
прихильників») і «масова харизма» (вплив на широкий загал [4,с.12].
Харизматичне панування відверто антираціональне, а тому передбачає
апеляцію до віри та інших ціннісних категорій. Штаб управління обирається
на підставі особистої відданості вождеві, раціональне поняття «компетент-
ність», як і традиційне поняття «привілей», відсутні. «Харизматичний
принцип легітимності, на відміну від формально–раціонального, авто-
ритарний. По суті авторитет харизматика базується на його силі – тільки
не на грубій, фізичній (що теж, зрозуміло, не виключено), а на силі його
дару». Типової харизматичною фігурою є диктатор, наділений винят-
ковими повноваженнями (політичний еквівалент пророка в релігійній
області), а політичний режим трансформується в плебісцитарну особисту
диктатуру [2,с.218].
Харизматична поведінка найчастіше припускає якусь театральність.
Із цим пов’язане широке використання гербів, емблем, гімнів, прапорів
та різних обрядів, а також ритуалізацію політичної дійсності.
Важливою характеристикою харизматичності є акцентуванні на ролі
індивіда в політичному процесі. Так, на етапі становлення націонал–
соціалізму та італійського фашизму провідну роль відігравала харизма
лідера та віра у його надприродні здібності. Після інституціоналізації
Націонал–соціалістичної німецької робітничої партії у 1926–27 рр. у
всіх подальших виборчих кампаніях партія реєструвалася під подвійною
назвою «NSDAP (рух Гітлера) [7].
Проте, водночас, харизматичність накладає і вимоги щодо успішності
персоналізованого лідерства, оскільки кожен неуспіх сприймається як
втрата «дару» [3,с.169–173]. Водночас, успішність, як правило, реалізу-
ється через долання «ворогів» (навіть удаваних), тому ситуація постійної
боротьби є однією із провідних харизматичних стратегій.
Оскільки харизматичне лідерство базується на доланні повсякденності
та презентації соціально–політичних альтернатив, то це виражається у
радикалізмі гасел та ідей. Загалом, для харизматичної особистості влас-
тиве надцінне відношення до ідей, що передбачає радикалізм як форму
відношення людини до ідей, які він втілює у життя. «Ідеї харизматичного
лідера вимірюються їх мобілізаційною спроможністю» [7].
Загалом, харизматичний лідер формує довкола себе особливий дис-
курс, що передбачає актуалізацію ряду питань: особлива місія, особиста
неординарність, маскулінність, наративи про мертвенність і боротьбу,
ідентифікація з масою, позиціонування у категоріях «друг–ворог», акти-
візм прихильників [4,с.17–18].
411
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Харизма може бути передана шляхом використання деякої форми
магічної або релігійної практики». Наприклад, процедура коронуван-
ня – одна з форм передачі благодаті, що стає приналежністю родини, а
не однієї людини. У цьому випадку «відбувається «рутинізація» хариз-
ми – процес повернення харизматичної влади до повсякденності»
[1,с.557–558].
Підсумовуючи, необхідно відзначити, що політична харизма являє
собою категорію, що вказує на можливість політичного лідера справляти
вплив на громадськість. При цьому, це передбачає, з одного боку, наявність
у політичного лідера комплексу певних рис, а з іншого боку – готовність
аудиторії сприймати такий вплив, що передбачає наявність ситуації, за
якої харизматичний вплив є найбільш ефективним.
Оскільки харизматичне лідерство є підкреслено ірраціональним та
таким, що заперечує традицію, то воно базується на афектах та емоційному
впливі на громадськість. Крім того, харизматичне лідерство є заперечен-
ням традиційних аспектів політичного устрою та суспільно–політичного
ладу, а тому є альтернативою до повсякденності.
Відповідно, за таких умов найоптимальнішою ситуацією для реалізації
харизматичного лідерства є ситуація суспільної кризи, за якої руйнуються
схеми повсякденності а традиційний досвід та раціональний підхід втра-
чають своє значення.
За таких умов потенційний харизматичний лідер пропонує власний
варіант долання суспільних проблем (навіть якщо цей шлях є відверто
утопічним та ірраціональним), та, спираючись на деякі власні риси харак-
теру та зовнішнього ритуалу, завойовує прихильність широких суспільних
верств. Загалом, саме кризова ситуація суттєво знижує критичність сус-
пільної свідомості, а необхідність долання проблем реалізується через
компенсаторний механізм «віри у вождя», котрий пропонує легкі шляхи
вирішення надскладних проблем.
Оптимальний період для харизматичного лідерства у суспільстві –
глибока ціннісна криза ідентичності, що не передбачає раціональних
шляхів розв’язання. За таких умов харизматичне лідерство постає виходом
із ситуації повсякденності. Харизматичний лідер формує довкола себе
особливий дискурс, що передбачає актуалізацію ряду питань: особлива
місія, особиста неординарність тощо. Специфіка харизми накладає на її
використання ряд технологічних обмежень. Насамперед це часові обме-
ження, котрі долаються творенням «керованої кризи».
Загалом, харизма є специфічною ситуаційною політичною технологі-
єю, котра передбачає значний ефект але і накладає ряд обмежень.
Список використаних джерел
1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / [пер. с фр. общ, ред. и
предисл. П.С. Гуревича] / Раймон Арон. – М.: Издательская группа «Прогресс» –
«Политика», 1992. – 608 с.
2. Беглов А.С. Веберовская концепция харизматической легитимности и
современный политический процесс / А. С. Беглов // «Политэкс». – 2008. – №
1. – С.215–224.
3. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичний аналіз. Політика [пер. з німецьк.
О. Погорілого] / Макс Вебер. – К.: Основи, 1998. – 534 с.
412
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
4. Итвелл Р. Возрождение харизмы? Теория и проблемы операционализа-
ции понятий / Итвелл Роджер // Социологические исследования. – 2003. – №
3. – С.9–20.
5. Кейзеров Н. Доктрина персонализации власти / Н. Кейзеров //
Социологические исследования. – 1990. – № 3. – С..79–87.
6. Кравченко В.И. Харизматическая личность: многообразие понимания //
Социологические исследования / В.И. Кравченко. – 2004. – № 4. – С.134–137.
7. Михальчишин Ю. Індикатори антисистемної партії нового типу на базі
протестного руху [електр. ресурс] / Юрій Михальчишин // Ватра. – режим
доступу: http://www.vatra.org.ua/pohlyad–kriz–chas/indykatory–antysystemnoyi–
politychnoyi–partiyi–novoho–typu–na–bazi–protestnoho–rukhu.html
8. Московичи С. Психология харизматического вождя / Серж Московичи //
Психология и психоанализ власти. – т. 2. – Самара: Издательский дом «БАХРАХ»,
1999. – С.408–448.
9. Покальчук О.В. Психологічні помилки політичного лідера / О.В.
Покальчук // Наукові студії із соціальної та політичної психології. – 2002. – вип.
6(9). – С.208–215.
10. Фреик Н.В. Политическая харизма: версии и проблемы / Наталья Викторовна
Фреик // Социологические исследования. – 2003. – № 12. – С.3–10.
Олещук П.Н. Харизма как политическая технология
Исследована сущность политической харизмы. Изучены традиционные и
современные подходы к явлению политической харизмы. Проанализированы
направления использования харизмы как антикризисной политической
технологии.
Ключевые слова: политическая харизма, политический процесс, полити-
ческая технология.
Oleshuk, P.M. The charisma as the political technology
In the article are investigated the essence of political charisma. In the article is
analyzed the modern approaches to study of political charisma. In the article are
defined the field of use of charisma as political technology.
Key words: political charisma, political process, political technology.
413
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 165.43 Щербакова Ю.Е.
До питання конкретизації поняття
«цінності політичного простору»
Обґрунтовується використання в політологічному аналізі
такого поняття як «цінності політичного простору», яке
відображає частину соціальної реальності, але не є широко
вживаним у науковому обігу.
Ключові слова: потреба, інтерес, цінності, політичний простір,
цінності політичні, цінності політичного простору.
Погоджуючись з думкою видатного польського вченого Яна
Щепанського [1], ми вважаємо недоречним приймати за основу ті чи інші
дефініції, розуміючи їх суб’єктивність, умовність і тимчасовий характер,
адже наразі переважає тенденція до інтеграції суспільних наук, а також
зближення гуманітарних та технічних наук. Головною тенденцією сучас-
них досліджень стає комплексний та всебічний аналіз явищ і процесів
суспільного життя, а також сукупний аналіз предмету дослідження з
точки зору декількох наук, комбінування їх пізнавальних можливостей.
Крім того сама по собі дефініція науки не є вирішальним моментом всього
дослідження, оскільки жодна наукова дисципліна не існує в готовому
вигляді, у замкненій і незмінній формі, а є відкритою та змінною системою
поглядів, теорій, гіпотез, тверджень, проблем та питань, на які вчені шука-
ють відповіді, досить часто заперечуючи те, що нещодавно визнавалося
безумовним та беззаперечним.
Отже, конкретизацію основного поняття дослідження, що є метою
даної статті, ми вирішили подати у формі дискурсу, який, на нашу думку,
доречно розглядати через інтеграцію структуралістського та постмодер-
ністського бачення, а саме, як сукупність теоретичних думок та соціальних
значень, що являють собою інструменти дослідження, які дійсні лише в
певних соціальних контекстах та у реалізації визначених завдань.
Для того, щоб уточнити поняття «цінності політичного простору»,
мусимо спочатку конкретизувати зміст складових концептів даного
поняття, а саме поняття «цінність, цінності» та поняття «політичний
простір», а далі вийти на логіку формування сумарного поняття «цінності
політичного простору».
Основним питанням філософії було й залишається питання «що пер-
винне матерія чи дух?», тобто філософи всіх часів і народів сперечаються
не з приводу існування самої матерії чи духу, що є цілком доведеним, а з
приводу підходу до аналізу навколишнього світу, що вважати вихідною
субстанцією всього сущого. Це питання як ми можемо логічно припустити
не може бути вирішене раз і на завжди, завжди будуть існувати докази
підтвердження та заперечення обох позицій. Конкретизуючи поняття
414
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
«цінність», мусимо проаналізувати сукупність підходів до аналізу даного
поняття, й окреслити свою дослідницьку позицію, взявши за основу один
з них. По–суті, відповідаючи на запитання, «що є джерелом цінностей?»,
ми мусимо в рамках нашого дискурсу обґрунтувати власну відповідь на
основне питання філософії, приймаючи за висхідну ту чи іншу позицію.
Теоретична спадщина з цього питання є дуже багатою та плідною з
точки зору роботи майбутніх науковців. Серед сучасних зарубіжних та
вітчизняних науковців, що працювали й працюють на лоні зокрема полі-
тичної аксіології варто в контексті нашого дослідження згадати таких,
як Г. Алмонд, О. Башкірова, В. Бебик, О. Білий, С. Верба, К. Гаджієв,
М. Головатий, Є. Головаха, А. Горбань, М. Карват, В. Лапкін, І. Лебедєв,
С. Ліпсет, В. Мілановський, В. Нойман, В. Пантін, Н. Паніна, Ю. Півоваров,
І. Попова, А. Ручка, П. Естер.
Питання становлення політичних систем перехідного типу, струк-
тур громадянського суспільства та місця політичних цінностей у їх
розвитку актуальні для нашого сьогодення зокрема для нашої держави
розкриваються в роботах В. Андрущенка, В. Бабкіна, В. Беха, А. Величка,
І. Вільчинської, В. Горбатенка, В. Кременя, М. Михальченка, В. Полохала,
М. Томенка, М. Шульги.
Вивчаючи сутність ціннісних детермінант політичного простору ми
перш за все будемо спиратися на теорії полів А. Гуревича, М. Сетрова,
П. Бурдьє.
Отже, цінність є предметом дослідження особливого розділу філо-
софського знання – аксіології, формування якої як самостійної галузі
філософії проходить тоді, коли поняття «буття» розділяється на «реаль-
ність» і «цінність» (онтологію та аксіологію).
Загалом, серед філософів немає єдиного розуміння цінностей і спо-
собу їх буття. Це зумовлено як розмаїттям філософських концепцій, так і
складністю предмета дослідження. Людина, яка прямо чи опосередковано
визначає цінності, є складною і суперечливою істотою. Вона і свідомо
вибирає цінності, і поставлена самою природою в ціннісне відношення до
певних речей. Вона є і матеріальною істотою, для якої, наприклад, повітря,
вода є базовими цінностями, які забезпечують її існування, водночас вона
і духовна істота, яка через утвердження вищих цінностей підноситься над
тваринним буттям.
У Великій Радянській енциклопедії зазначено, що головним завдан-
ням аксіології є дослідження можливості цінності в структурі буття і яке
її співвідношення з «фактами» реальності. Відповідно до цього у Великій
Радянській енциклопедії виділяються наступні типи теорій цінностей:
1) натуралістичний психологізм; 2) трансценденталізм; 3) персоналіс-
тичний онтологізм; 4) релятивізм; 5) соціологізм [2].
Коротко розглянемо сутність кожної з цих теорій. Представники нату-
ралістичного психологізму (А. Мейнонг, Р.Б. Перрі, Дж. Дьюї, К.І. Льюіс
й інші) вважають, що джерело цінностей знаходиться у біопсихологічно
інтерпретованих потребах людини, а цінності можуть бути емпірично
зафіксовані як специфічні факти реальності. С. Александер розглядав
цінності як «третинні якості», поряд із «первинними» – об’єктивні влас-
тивості матеріальних тіл: протяжність, величина, положення, рух, спокій
й інше та «вторинними якостями» – суб’єктивними почуттями: колір,
звук, смак й інше. Значну роль в натуралістичному психологізмі грає
стандартизація цінностей на основі «корисності». Цей елемент теорії
415
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
натуралістичного психологізму, ми використаємо для побудови власного
дискурсу розуміння цінностей.
Представники аксіологічного трансценденталізму (В. Віндельбанд,
Г. Ріккерт) розглядають цінність як ідеальне буття, буття норми, що спів-
відноситься не з емпіричним, а з трансцендентальним. Оскільки цінності є
ідеальними предметами, вони не залежать від людських потреб та бажань;
виникає проблема «нормативної свідомості», тобто джерела цінностей.
Ця проблема може бути вирішена двома шляхами: або ідеальне буття
повинно спиратися на реальність (це твердження буде обґрунтоване нами
у визначенні природи цінностей), або знайти джерело свого існування у
«надлюдському логосі». Саме останній шлях вибирають представники
персоналістичного онтологізму (М. Шелер, Н. Гартман). Цікавими для
нас виявляються такі ідеї М. Шелера: джерелом існування ціннісного
світу визнається Бог; структура ціннісного світу в своїй недосконалій
формі дублюється в структурі особистості. Відповідно основним шляхом
налагодження оточуючого світу є пробудження почуття цінності в свідо-
мості людини. М. Шелер здійснив спробу створення ієрархії цінностей, він
виділив чотири типи модальності цінностей, ієрархія яких будується від
найнижчого до найвищого: 1) гедоністичні – задоволення або незадоволен-
ня, корисні та цивілізаторські цінності, тобто ті, що створюють «приємне»;
2) життєві – шляхетність та буденність, почуття життєвої сили, життєвого
розвитку та здоров’я на відміну від втоми та хвороби; 3) духовні – есте-
тичні цінності: краса та потворність, справедливості та несправедливості,
чистого пізнання, культурні: твори мистецтва, позитивне законодавство,
наукові організації; 4) релігійні – святе і не святе [3,с.74].
Цінності нижчих рівнів повинні слугувати цінностям вищих рівнів.
Таку ієрархію цінностей, за словами М. Шелера, визнавали у західній
культурі найдавніших часів та середніх віків. Наслідувати правильній
ієрархії цінностей є надзвичайно важким завданням, адже різні внутрішні
та зовнішні фактори можуть нівелювати правильну систему цінностей,
що й трапилося, на думку М. Шелера у західній культурі, починаючи з
епохи буржуазних революцій.
Значну роль у зміні правильної ієрархії цінностей відіграло почуття
ресентименту, яке філософ розуміє як почуття стриманої образи або
заздрості, яке деформує аксіологічну точку зору. Стриманість прояв-
ляється у безсиллі, зростає напруга між безсиллям та стриманістю, яку
незадоволена людина реалізує через створення ілюзорних цінностей. Нові
почуття, що з’являються у результаті формування ілюзорних цінностей
сприяють перетворенню позитивного у негативне і навпаки. Люди, які
були об’єктом заздрості стають вартими жалю. Таким чином, формується
конфлікт цінностей, який іманентний буржуазному суспільству. Цікавим
видається аналіз М. Шелера «емпіричних змінних» абсолютних ціннос-
тей, науковець зауважує, що не цінності є відносними, а саме історичні
форми їх існування.
Представники культурно–історичного релятивізму (В. Дільтей,
О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Фейерабенд й інші) відстоюють ідею
аксіологічного плюралізму, тобто існування багатьох рівноправних цін-
нісних систем, які розпізнаються за допомогою історичного методу, що
по–суті означає критику загальної ціннісної теорії як абстрагування від
культурно–історичного контексту і сакралізації «справжньої» системи
цінностей. Конституюється серед представників культурно–історичного
416
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
релятивізму інтуїтивний підхід до аналізу ціннісного змісту культур.
Прихильники релятивізму вважають безрезультатними спроби підійти
з арсеналом раціональних міркувань до аналізу понять «абсолютна істи-
на», «абсолютна краса», «абсолютне добро». Ці поняття є безосновними,
їх не можна розкласти на смислові складові, адже вони є семантичними
символами іншого світу. Намагаючись визначити зміст основних філософ-
ських категорій, людське мислення змушене породжувати, конституювати
реальність, що співвідноситься зі змістом досліджуваної категорії. Так
поряд з добром неодмінно з’являється зло, з істиною – неправда, поряд з
поняттям «буття» – «ніщо». Так з’являється діалектика як спроба через
відносне, співставлення виявити абсолютне. Людська діяльність, наука,
політика знаходяться між цими бінарними опозиціями. За твердженням
представників релятивізму міфологічна свідомість та естетична іронія
разом переходять на інший бік площини, за межу цієї бінарної опозиції,
розглядаючи ці два полюси як людський спосіб символізації абсолютного,
але не в якості вимог практичного завдання, яке потрібно вирішити.
Представники соціологізму (М. Вебер, Т. Парсонс, Ф. Знанецький)
розглядають цінності як засіб вияву сутнісних характеристик соціальних
зв’язків та функціонування соціальних інститутів, адже соціальна сис-
тема будь–якого масштабу передбачає існування загальних цінностей,
які поділяються суспільною більшістю. Слабкістю даного підходу є, на
наш погляд, те, що в дослідженні не враховується суспільний контекст, а
саме конкретно–історична ситуація та суспільна боротьба за матеріальні
ресурси, властива, до речі, всім сферам людської життєдіяльності, також
представники даного підходу перебільшують роль ціннісних механізмів
у регуляції людської діяльності.
Окрему увагу, хотіли б приділити матеріалістичному розумінню
природи цінностей, яке становить основу нашої власної дослідницької
позиції. Надзвичайно важливою для нас видається думка матеріалістів
про взаємозв’язок ціннісних аспектів в структурі особистості з пізнаваль-
ними та вольовими. Таким чином в самих ціннісних категоріях виражені
граничні орієнтації знань, інтересів, переваг різних суспільних груп та осо-
бистостей. Марксизм, зокрема, підкреслює суспільно–практичну сутність,
історичність та можливість пізнання цінностей, ідеалів, норм людської
діяльності, заперечуючи ідеалістичні уявлення про позаісторичну та над-
соціальну природу цінностей.
Кожна конкретна історична суспільна форма може характеризуватися
специфічним набором та ієрархією цінностей, система яких виступає в
якості найбільш високого рівня соціальної регуляції. У даній системі
зафіксовані ті критерії соціально визнаного даним суспільством або
соціальною групою, на основі яких розгортаються більш конкретні та
спеціалізовані системи нормативного контролю, відповідні суспільні
інститути й ціленаправлена індивідуальна та колективна діяльність людей.
Інтеграція, суперечливість, динамізм суспільних систем відображаються
в структурі відповідних ціннісних систем і способах їх впливу на різні
суспільні групи. Плідним для нашого дослідження є також визнання
факту трансформації ціннісних систем у відповідності з історичним роз-
витком суспільства, на противагу аналізу історії суспільства як реалізацію
системи «вічних цінностей».
Отже, приймаючи матеріалістичне розуміння природи цінностей за
основу, дедуктивна логіка конкретизації понять підштовхує нас до аналізу
417
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
цінності спочатку в соціальному просторі життєдіяльності суспільства, а
потім і в політичному. Тобто ми неодмінно мусимо звернутися до сутності
та джерела походження цінності в політичній економії, адже аналізуючи
значення певного об’єкта навколишнього світу, ми досліджуємо не лише
його цінність – якісну складову, а й по–суті його вартість тобто вираження
цієї цінності у кількісних параметрах. Також ми мусимо хоча б окрес-
лити механізм функціонування цінності в соціальному та політичному
просторах. Для роз’яснення цих питань ми звернулися до роботи Карла
Менгера «Основи політичної економії». Автор визначає цінність як зна-
чення, яке для нас мають конкретні блага або кількості благ, в наслідок
того, що у задоволенні своїх потреб ми усвідомлюємо залежність цінності
від наявності благ у нашому розпорядженні.
У своїй роботі К. Менгер спирається на думки інших науковців,
зокрема М.Фрідлендера, який визначає цінність як усвідомлене людиною
відношення, у якому річ (предмет) може стати засобом для досягнення
мети. Розкриваючи далі природу цінності К. Менгер зазначає, що цінність
благ заснована на відношенні благ до наших потреб, а не на самій лише їх
сутності. Зі зміною цього відношення повинна виникнути або зникнути
цінність. Науковець наводить такий приклад, для мешканців оазису, які
мають у своєму розпорядженні джерело води, певна кількість води не має
цінності на місці знаходження джерела. Проте якщо б джерело в наслідок
землетрусу раптово почало давати настільки меншу кількість води, що
задоволення потреб мешканців цього оазису не було б забезпечено, то
навіть невелика кількість води стала б цінністю для мешканців даного
оазису. Але ця цінність втратила б своє значення, якщо б джерело почало
давати попередню кількість води. Отже, цінність не є тим, що належить
благам, не є їх властивість, але разом з тим не є і самостійною сутнісною
річчю. Цінність є усвідомленою потребою, судженням, яке люди мають по
відношенню до ресурсів, які потрапляють (необхідні) у їх розпоряджен-
ня для підтримання життя та добробуту, тому поза свідомістю людини
цінність не існує.
Спираючись на матеріалістичну природу формування цінностей та
розуміючи, що цінності є одним з найважливіших елементів формування
суспільної поведінки, ми мусимо звернутися до соціологічного аналізу
цінностей саме з точки зору їх суспільного значення. Ми вирішили звер-
нутися до аналізу цінностей проведеного видатним польським вченим
та суспільним діячем Яном Щепанським. Наразі окреслимо декілька
важливих для нашого дослідження елементів ціннісної теорії вченого.
Отже, цінністю є будь–який предмет матеріальний або ідеальний, ідея
або інститут, предмет, що існує насправді або є уявним, по відношенню
до якого індивіди або групи займають позицію оцінки, приписують йому
важливу роль в своєму житті і прагнення володіти ним відчувають як
необхідність [1,с.52]. Цінностями є ті предмети, які необхідні групі для під-
тримання внутрішньої згуртованості і є важливими факторами поведінки
індивіда. Потяг до них рішучим чином впливає на відносини з іншими
індивідами. Кожен індивід має певну ієрархію цінностей, які він цінує
в більшій або меншій мірі. Можуть існувати визнані цінності, до яких
проте не має потягу індивідів, а може існувати потяг до тих цінностей, в
яких індивід не зізнається. Тут можна зробити висновок про існування
так би мовити «прихованих» цінностей. Визнаючи однією з найважли-
віших ієрархію цінностей за рівнями дослідження на мікро– (людина),
418
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
макро– (суспільство) і мегарівнях (глобальне суспільство), ми робимо
припущення, по–перше, про те, що на кожному з цих рівнів можуть існу-
вати та реалізовуватися «приховані» цінності; по–друге, цінності кожного
з рівнів офіційно задекларовані в нормативно–правових актах можуть не
відповідати або не повністю відповідати цінностям, що реально існують
на відповідних рівнях.
Важливим для нас залишається питання про природу походження
цінностей, зокрема в суспільному житті. Згаданий вище науковець дає
наступне бачення, яке ми беремо за основу нашого власного розуміння
походження цінностей. Цінності є колективним продуктом, який фор-
мується в довгих процесах, він є основною частиною культури кожного
індивіда та колективу або спільноти [1,с.53]. Отже, ми говоримо про
матеріальну природу цінностей а не трансцендентну, відкидаючи зокрема
персоналістичний онтологізм в походженні цінностей. Таким чином, цін-
ності є продуктом колективної життєдіяльності суспільства, формування
якого починається зі створенням родових форм життя з метою регуляції
соціального процесу, іншими словами цінності є соціальним феноменом,
який виникає під впливом потреб суспільства. Закріплюючись в цій ролі,
цінності стають також елементом саморегуляції, підтвердження зазна-
чених міркувань знаходимо у роботі Н. Крохмаль «Історичні форми
саморегуляції соціального процесу» [5]. У культурі кожної спільноти
визнані певні системи цінностей й певна їх ієрархія. В первісних сус-
пільствах ця ієрархія нав’язувалась членам суспільства, на противагу
більш розвиненим суспільствам, в яких кожен має право вибирати та
формувати власну систему цінностей з відповідною ієрархією, виявляючи
поблажливе ставлення до відмінних цінностей. Існують цінності, повагу
до яких спільнота вважає важливим для власного існування і які вона
беззаперечно нав’язує всім членам спільноти, існують також інші ціннос-
ті, які визнаються менш важливими. Особливі ієрархії індивідуальних
цінностей повинні розміщатися в рамках ієрархії, визнаної спільнотою,
право здійснювати спроби щодо зміни системи цінностей належить дуже
невеликій кількості людей, які займають особливе положення в спільноті.
Таким чином система цінностей розвивається в рамках культури і здій-
снює вагомий вплив на хід суспільного життя.
В рамках політологічної теорії цінностей свого розповсюдження набув
підхід до розуміння політичних цінностей як феномену, що відноситься
до належного стану речей на відміну від дійсного.
«У політичних цінностях наявні соціально–політичні ідеали й цілі,
принципи й норми політичного життя, політичні традиції й символи, зразки
політичної поведінки» [6,с.719]. Звідси «політичний ідеал – це ціннісно–
світоглядне відображення та впорядкування соціально–політичних реалій
у вигляді мети, образів, уявлень про майбутнє; взірець досконалості,
котрий виступає для суб’єктів політики й широких верств населення
моделлю бажаного, критерієм оцінки дійсності з позицій віддаленої мети»
[6,с.224].
Таким чином політичні цінності відображають належний стан речей,
мету, бажаний результат політичної діяльності, на відміну від цінностей
політичного простору, які відображають специфіку вподобань, позицій,
диспозицій, потреб та інтересів акторів політичного простору, акторів,
які діють в реальному політичному вимірі та часі, акторів, які ведуть
постійну боротьбу за перерозподіл ресурсів спеціалізованих полів.
419
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
До цінностей політичного простору, спираючись на думку П. Бурдьє,
ми відносимо «економічні, соціальні та ідеологічні детермінанти розподілу
політичної праці» [7,с.112]. За словами П. Бурдьє «для політичної науки
замовчування умов, які ставлять громадян, причому тим жорстокіше,
чим більше вони обділені економічно та культурно, перед альтернативою
або відмовитися від своїх прав, звертаючись до абсентеїзму, або позбу-
тися прав через делегування, означає теж саме, що і для економічної
науки замовчування економічних та культурних умов «раціональної»
економічної поведінки». Й далі «з побоювання натуралізації соціальних
механізмів, які продукують та репродукують розрив між «політично
активними» та «політично пасивними агентами» й перетворення у вічні
закони історичних закономірностей, дійсних лише в певних межах стану
структури розподілу капіталу, необхідно в основу будь–якого аналізу
політичної боротьби (а отже за П. Бурдьє і політичного простору) стави-
ти аналіз економічних та соціальних детермінант розподілу політичної
праці» [7,с.125].
Таким чином, актуалізуючи поняття «цінності політичного просто-
ру», мусимо виходити зі специфіки та структури політичного простору.
Структура політичного простору складається, як ми визначили раніше, зі
спеціалізованих полів, а специфіка політичного простору розкривається
динамікою боротьби, що розгортається в кожному із цих полів. Розглянемо
визначення політичного поля – «поле сил та боротьби, направленої на
зміну співвідношення цих сил, яке визначає структуру поля в кожний
даний момент…» й далі «…з причини нерівного розподілу засобів вироб-
ництва політичне життя може бути описано з точки зору логіки попиту
і пропозиції…» і нарешті, «політичне поле – це місце, де в конкретній
боротьбі між агентами, які в неї втягнені, народжується політична про-
дукція, проблеми, програми, аналізи, коментарі, концепції, події з яких
і повинні вибирати громадяни низведені до положення «споживачів» й
тим більше ризикуючих потрапити в халепу, чим більше вони віддалені
від місця виробництва» [7,с.96]. Аналіз цінностей політичного простору
мусить бути максимально наближеним до реалій політичного життя, полі-
тичної боротьби, до дійсної структури політичного простору, структури у
синергетичному розумінні як локалізованого у часі та просторі процесу.
В цьому контексті логічним є наведення декількох визначень поняття
«політичні цінності», які максимально наближені до описаної вище нашої
власної дослідницької позиції.
«Цінності політичні – норми, ідеї, актуальні стереотипи політичної
свідомості, які дозволяють оцінити політичну ситуацію та орієнтувати-
ся в ній; відображають стійку позитивну значущість для людини тих чи
інших засад, що орієнтують її в світі політики. Політичні цінності входять
в структуру ідеології та ментальності, суспільної психології. Ті є самі
політичні явища в залежності від ідеології та системи цінностей будуть
розумітися, інтерпретуватися по–різному. В західній політичній куль-
турі й практиці склався ряд парадигмальних наборів цінностей. До них
можна віднести: консервативні, ліберальні, комуністичні, соціалістичні,
національно–етнічні, пацифістські. Цінності тісно пов’язані зі структурою
суспільства та існуючим розподілом праці в ньому. В цій системі вони
набувають загальнодержавного, класового, корпоративного або особис-
того характеру. Серед цінностей, що актуалізуються в демократичному
420
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
суспільстві виділяються наступні: патріотизм, громадська і політична
активність, легітимність, політична відповідальність» [8,с.153].
«Політичні цінності – це об’єкти, явища, процеси політичного життя
до яких людина ставиться як до таких, що задовольняють її соціальні
потреби та інтереси і які вона залучає у сферу своєї життєдіяльності»
[6,с.720]. Отже, політичні цінності з одного боку виступають своєрідним
фільтром, крізь який людина дивиться, аналізує події, ситуації, проблеми
політичного життя, з іншого боку, політичні цінності реалізуються через
усвідомлену, а отже, реалізовану на практиці політичну поведінку (дію
або бездіяльність) та політичний вибір, яким би він не був.
Традиційними в політичній науці вважаються такі політичні цінності,
як свобода, рівність, демократія, індивідуалізм, плюралізм, політична
конкуренція, лібералізм та інші. Беручи до уваги конкретно історичні
умови, дійсний стан структури політичного поля, розподіл політичного
капіталу, мусимо зауважити, по–перше, що зазначені вище цінності є цін-
нісними детермінантами лише капіталістичного суспільства, по–друге, в
різні історичні епохи зазначені цінності мали різне сутнісне наповнення,
таким чином ці ціннісні детермінанти мусять бути переглянуті з точки
зору зазначених зауважень.
Ми з’ясували, яким чином співвідносяться поняття «політичні цін-
ності» та «цінності політичного простору», наразі маємо дати визначення
поняття «цінності політичного простору». Отже, під цінностями полі-
тичного простору будемо розуміти предмети матеріальні або ідеальні,
ідеї або інститути, які є складовими частинами політичного простору
та по відношенню до яких актори, які наділені відповідними потребами
та інтересами, позиціями та диспозиціями, що визначають статику та
динаміку положення актора в даному просторі, займають позицію оцінки,
володіння якими відчувають як необхідність.
Таким чином, реалізувавши наукову спробу обґрунтування актуаль-
ності та змістовності введення і застосування у політологічному аналізі
поняття «цінності політичного простору», наступну сходинку дослід-
ницького шляху варто зосередити на проблемах класифікації цінностей
політичного простору.
Список використаних джерел
1. Щепаньский Я. Элементарные понятия социологии / Я. Щепаньский; общ. ред.
и послесл. А. М. Румянцева; пер. с польского М. М. Гуренко. М.: Прогресс, 1969. –
240 с.
2. Ляликов Д. Ценности // Большая Советская енциклопедия [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://bse.sci–lib.com. – Заголовок з екрану.
3. Scheler M. Resentyment a moralność / Per. J. Garewicz. – Warszawa: «Czytelnik»,
1977. – 250 p.
4. Менгер К. Учение о ценности. О сущности и источнике происхождения ценнос-
ти благ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://polbu.ru/menger_politeconomy/
ch12_i.html. – Заголовок з екрану.
5. Крохмаль Н. Історичні форми саморегуляції соціального процессу. – Запоріжжя:
Просвіта, 2000. – 144 с.
6. Політологічний енциклопедичний словник / Упорядник В.П. Горбатенко; За
ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенка. – 2–е вид., доп. і перероб. – К.:
Генеза, 2004. – 736 с.
421
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
7. Бурдье П. Социология политики: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и предисл. Н.А. УДК 327.733:321(427) Крилова Н.С.
Шматко / – М.: Sосіо–Lоgos, 1993. – 336 с.
8. Політологія: Термінологічний словник / Укл. Луценко Є.М. – К.: ДАКККіМ,
2005. – 176 с.
Підходи до визначення і розуміння
Щербакова Ю.Э. К вопросу уточнения понятия «ценности политического
пространства» поняття «інформаційна безпека» в
Обосновывается использование в политологическом анализе такого понятия
как «ценности политического просторанства», которое отражает часть рамках національного безпекознавства
социальной реальности, но не является широко употребляемым в научном
обороте.
Ключевые слова: потребность, интерес, ценности, политическое просто- Розглядається множина підходів до визначення терміну
ранство, ценности политические, ценности политического просторанства.
«інформаційна безпека», що сформувались у рамках науко-
Shcherbakovа, Y.Е. On the question of clarifying the concept of «values of вих шкіл країн пострадянського простору. А також відмінність
political space» визначень у рамках кожного з них. Пропонуються способи
The article made an attempt to justify the use of political analysis such thing as поєднання цих підходів для успішного вирішення питання
«values of political space» that reflects part of social reality, but is not commonly щодо розуміння поняття «інформаційна безпека».
used in scientific use.
Key words: needs, interests, values, political space, political values, the values of
political space. Ключові слова: інформаційна безпека, кібербезпека, факторний
підхід, методологічний підхід, аксіологічний підхід

З огляду на динамічність процесів інформатизації та широкий спектр

застосування інформаційних технологій в усіх сферах життя, включно
із сферою національної безпеки держави, проблема визначення поняття
«інформаційної безпеки держави» набуває великої наукової ваги. Різниця
у підходах до визначення цього поняття різними науковими школами не
сприяє виробленню єдиного погляду на явище інформаційної безпеки, а
разом з ним загроз інформаційній безпеці держави. Метою дослідження
є формулювання найбільш прийнятного визначення, шляхом порівняння
існуючих дефініцій «інформаційної безпеки».
Теоретико–методологічні аспекти дослідження безпеки розгляда-
ються в роботах таких російських вчених Арбатова А.Г., Карпова В.И.,
Мирошниченко В.М., Бєлова П.Г, Возженікова А.В., Рибалкіна та вітчиз-
няних науковців: В.А. Ліпкан, Ю.Є. Максименко, В.М. Желіховський.
Аналіз інформаційної безпеки здійснюється із меншою інтенсивністю.
Серед досліджень виділяються праці Сосніна О., Логінова О.В., Ярочкіна
В.І, Харченко Л.С., Почепцова Г.Г., Ожевана М.А., Панаріна І.Н., Гріняєва
С.Н. Серед представників західної школи проблемами інформаційної
(кібер–) безпеки займаються Лейті М., Мінихен К.А., Най Дж.С., Оуенс
У.А., Шафранскі Р., Лібіцкі М., Гудбі Д., О.Шерман.
Варто зазначити , що сам термін «інформаційна безпека» як такий,
що використовується на позначення стану захищеності особи, сус-
пільства та держави в цілому від негативних інформаційних впливів,
притаманний для наукових шкіл країн пост–радянського простору. Серед
західних наукових шкіл поширенним є розуміння терміну «інформаційна
безпека»(у перекладі «information security») у якості захисту інформації
від несанкціонованого доступу до неї, використання, зміни, розголошення
та видалення. Таке та подібні значення у вітчизняній науці має термін
«безпека інформації». Гуманітарні аспекти, тобто захист інформаційного

422 423
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
простору від негативного зовнішнього впливу, вміщує поняття «кібер–
безпеки» (cybersecurity). Такі відмінності пояснюються рівнем розвитку
інформаційного суспільства в країнах пострадянського простору та країн
Західної Європи та Північної Америки.
Серед зарубіжних та вітчизняних науковців існує декілька підходів
до визначення цього поняття: факторний, ціннісний (аксіологічний) та
методологічний.
Український фахівець у сфері національного безпекознавства Ліпкан
В.А. у рамках методологічного підходу пропонує розподіляти визначення
поняття «національна безпека» на три групи, а саме: нормативно–правова
(в основі лежить аналіз нормативно–правових актів, які містять дефіні-
цію певних видів безпеки), доктринальна ( в основі – аналіз визначень
в роботах науковців, дослідників цієї проблематики), енциклопедична
(аналіз визначень, що містять словники, енциклопедії). Екстраполюючи
цей підхід до визначення «національної безпеки» на «інформаційну без-
пеку», розглянемо окремо ці три групи визначень[1,с.415].
1. Нормативно–правова група.
Аналіз національних законодавств у сфері інформаційної безпеки,
інформатизації та побудови інформаційного суспільства, надає цілий
спектр визначень понять, що стосуються інформаційної сфери. Так, напри-
клад, у Законі України «Про національну безпеку України» та в Доктрині
інформаційної безпеки України поняття «інформаційна безпека» не
знаходить свою операціоналізацію[2,с.3]. Єдиним визначенням, що роз-
криває суть поняття інформаційної безпеки є визначення, наведене у ЗУ
«Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на
2007–2015 роки»: «інформаційна безпека – це стан захищеності життєво
важливих інтересів людини, суспільства і держави, при якому запобіга-
ється нанесення шкоди через: неповноту, невчасність та невірогідність
інформації, що використовується; негативний інформаційний вплив; нега-
тивні наслідки застосування інформаційних технологій; несанкціоноване
розповсюдження, використання і порушення цілісності, конфіденційності
та доступності інформації»[4].
Схожий підхід знаходимо у Доктрині інформаційної безпеки
Російської федерації від 9 вересня 2000 року, яка визначає інформаційну
безпеку, як стан захищеності національних інтересів у інформаційній
сфері, що визначаються сукупністю збалансованих інтересів особистості,
суспільства і держави [5].
У Кодексі Сполучених Штатів (US Code) інформаційна безпека (infor-
mation security) визначена як захист інформації та інформаційних систем
від несанкціонованого доступу, використання та розкриття інформації,
руйнування, зміни або знищення [6].
Треба звернути увагу, що обсяг понять «інформаційна безпека» в зако-
нодавствах наведених вище країн суттєво відрізняється. Це пояснюється
різними підходами до позначення певних процесів та явищ. Законодавчі
акти країн СНД спираються на гуманітарний аспект поняття, в той час
як федеральне законодавство США підкреслює технічний аспект, який
у нормативній базі країн пострадянського простору містить у терміні
«безпека інформації».
2. Доктринальна група.
Як вітчизняні, так і російські дослідники приділяють значну увагу до
визначення поняття «інформаційної безпеки». Щоб уникнути повторюва-
424
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ності визначень, що можуть бути включені до доктринальної групи були
використано порівняльний метод та контент–аналізу, а також критерії
розповсюдженості та популярності обігу у наукових колах для відбору
визначень.
Українські дослідники Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т.
визначають інформаційну безпеку як стан правових норм відповідних
їм інститутів безпеки, які гарантують постійну наявність даних для при-
йняття стратегічних рішень та захист інформаційних ресурсів країни
[7,с.8]. Близький за суттю підхід демонструють російські науковці Ярочкін
В.І. та Шевцова Т.А.: інформаційна безпека – це проведення правових,
організаційних та інженерно–технічних заходів при формуванні та вико-
ристанні інформаційних технологій, інфраструктури та інформаційних
ресурсів,захисті інформації високого значення й прав суб’єктів, що беруть
участь у інформаційних діяльності [8]. Обидва визначення зводять понят-
тя інформаційної безпеки до процесу захисту інформації в інформаційних
системах та інформаційної інфраструктури, що не відбиває її повної сутті
і скоріше відповідає визначенню поняття «безпека інформації».
Більш широке бачення інформаційної безпеки репрезентують вітчиз-
няні дослідники Данільян О.Г., Дзьобань О.П., Панов М. І., які визначають
інформаційну безпеку як безпеку об’єкта від інформаційних загроз або
негативних впливів, пов’язаних з інформацією та нерозголошення даних
про той чи інший об’єкт, що є державною таємницею. Розглядаючи при
цьому, систему інформаційної безпеки як інструмент протидії інформа-
ційній агресії [9].
Об’єднуючи гуманітарний та технічний підходи, український науко-
вець Литвиненко О.В. пропонує під інформаційною безпекою розуміти
єдність трьох складових: забезпечення захисту інформації, захисту та
контролю національного інформаційного простору, забезпечення належ-
ного рівня інформаційної достатності [10]. Звернімо увагу на те, що в
цьому визначенні інформаційна безпека подається як процес, що має певні
функціональні характеристики та об’єктну і предметну спрямованість.
Український науковець Кормич Б.А. зазначає, що інформаційна
безпека – це захищеність встановленим законом правил, за якими від-
буваються інформаційні процеси в державі, що забезпечують гарантовані
Конституцією умови існування і розвитку людини, всього суспільства та
держави [11]. Таке визначення є досить дискусійним, оскільки відображає
лише правову складову поняття, повністю оминаючи питання інформа-
ційних впливів на особистість та суспільство в цілому.
Новий підхід до поняття демонструє визначення вітчизняного нау-
ковця Гурковського В.І., відповідно до якого національна інформаційна
безпека – це суспільні відносини, пов’язані з захистом життєво важливих
інтересів людини і громадянина, суспільства та держави від реальних
загроз в інформаційному просторі, що є необхідною умовою збереження
та примноження духовних і матеріальних цінностей державо утворюючої
нації, її існування, самозбереження і прогресивного розвитку держави, як
суверенної, що належить від цілеспрямованої інформаційної політики
гарантій, охорони, оборони, захисту її національних інтересів [12,с.35].
Український науковець Галамба М. в основу визначення покладає
поняття загроз, перераховуючи їх: інформаційна безпека держави – це стан
її інформаційної захищеності, за якої спеціальні інформаційні операції,
акти зовнішньої інформаційної агресії та негласного зняття інформації
425
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
(за допомогою спеціальних технічних засобів), інформаційний тероризм
і комп’ютерні злочини не завдають суттєвої шкоди національним інтер-
есам [13].
Проаналізувавши весь спектр підходів, можна зробити деякі уза-
гальнення, що існує три основних підходи до визначення цього поняття:
гуманітарний, технічний та змішаний. Найбільш продуктивним є остан-
ній, оскільки сучасні тенденції розвитку світу показують, що обмежувати
розуміння інформаційної безпеки одним з аспектів не можна.
3. Енциклопедична група.
Енциклопедична група представлена першою в Україні багатотомною
юридичною енциклопедією, в другому томі якої (виданому в 1999 році)
і є спроба дати визначення інформаційної безпеки. Водночас зазначи-
мо, що в Українській радянській енциклопедії та в інших радянських
енциклопедіях не міститься цікавих для розкриття сутності феномену
«інформаційної безпеки» визначень.
Отже, інформаційна безпека– один із видів національної безпеки,
важлива функція держави. Інформаційна безпека означає:
• законодавче формування державної інформаційної політики;
• гарантування свободи інформаційної діяльності та права доступу
до інформації у національному інформаційному просторі;
• підтримка розвитку національних інформаційних ресурсів з ураху-
ванням досягнень науки та техніки й особливостей духовно–культурного
життя ;
• створення і впровадження безпечних інформаційних технологій;
• охорону державної таємниці, а також інформації з обмеженим
доступом, що є об’єктом права власності або об’єктом лише володіння,
користування чи розпорядження державою;
• створення загальної системи охорони інформації, зокрема охорони
державної таємниці, а також іншої інформації з обмеженим доступом;
• захист національного інформаційного простору від розповсюдження
спотвореної або забороненої для поширення законодавством держави
інформаційної продукції тощо[14,с.714].
Факторний підхід, запропонований Р.Калюжним, Б.Кормичем, О.
Литвиненко, дозволяє найбільш повно розкрити актуальність, в той
час як ціннісний підхід спрямований на виявлення загальнолюдської та
цивілізаційної значущості.
Серед факторів впливу на розв’язання проблеми інформаційної без-
пеки можна виділити:
1. Глобалізація інформаційного простору, телекомунікаційних мереж
та інформаційних ринків
2. Перехід суспільства в фазу інформаційного розвитку.
3. Формування громадянського суспільства.
Ціннісна проблематика найбільш грунтовно і плідно розроблялася
починаючи з XIX століття неокантіанцами Р. Лотце, який вперше вико-
ристав категорію «цінність», В. Віндельбандтом, Г. Ріккертом, Г. Когеном
та розвинена у XX ст. Н. Гартманом, Р. Перрі, Дж. Дьюї, М. Шелером, А.
Мейнонгом. Теорія цінностей дістала солідну наукову різнобічну розробку
у вітчизняній філософії після дискусії 60–х років в працях О. Бакарадзе, О.
Дробницького, А. Здравомислова, М. Кагана, Д. Леонтьєва, І. Нарського,
В. Тугарінова. Обґрунтуванню застосування ціннісного підходу як ґрунту
426
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
визначення національних інтересів, присвячені праці В. Горбуліна, А.
Качинського, С. Пирожкова.
Згідно з аксіологічним (ціннісним) підходом, проблему інформацій-
ного впливу на індивідуальну, масову і суспільну свідомість, культуру і
психіку людини передбачається розглядати ні в полі забезпечення інфор-
маційної безпеки, як це пропонується у більшості наукових публікацій,
а як питання психологічної і духовної безпеки, що розглядається і забез-
печується у сфері гуманітарної і духовної безпеки, відповідно до об’єкту
інформаційного впливу – культури або свідомості.
Інформаційна безпека вже набуває того структуроутворюючого ком-
понента, на якому будується вся система національної безпеки держави.
Адже в інформаційному суспільстві канали, мережі і системи інформації
та комунікації стають, так би мовити, і нервовою, і серцево–судинною
системою суспільства водночас. Розробка та поширення інформаційних
засобів впливу та мирні моменти співіснування відбуваються одночасно у
межах інформаційної протидії. Збереження стану рівноваги у стосунках,
скоріше за все, і буде визначником інформаційної безпеки.
Отже, зважаючи на інформаційну складову процесів сучасності
доцільним є розширення поняття інформаційної безпеки та визначен-
ня її як «міри відсутності загрози правам і свободам людини базовим
інтересам і цінностям суверенної національної держави». При цьому
принциповим є такий порядок переліку об’єктів інформаційної безпеки:
особистість,суспільство, держава. Виходячи з цього, пропонується розгля-
дати поняття «інформаційна безпека» саме в широкому розумінні цього
концепту, включаючи до нього питання рівня загроз комунікаційним
та інформаційним правам і свободам людини, а також базові інтереси і
національні цінності держави.
Список використаних джерел
1. Ліпкан В.А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України:
Монографія. – К.: «Текст», 2003. – 600 с.
2. Закон України «Про основи національної безпеки» від 19.06.2003
3. Указ Президента №514/2009 «Про доктрину інформаційної безпеки
України» від 8.07.2009.
4. Закон України «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства
в Україні на 2007–2015 роки» від 09.01.2007.
5. Доктрина информационной безопасности Российской Федерации от
9.09.2000
6. US Code. Title 44 § 3542
7. Нижник Н.Р., Ситник Г.П., Білоус В.Т. Національна безпека України
(методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навчальний посібник/За заг.
ред.. П.В.Мельника, Н.Р.Нижник. – Ірпінь,2000. – 304 с.
8. Ярочкин В.И., Шевцова Т.А. Словарь терминов и определений по безопас-
ности и защите информации. – М.: «Ось–89», 1996. – 78 с.
9. Данільян О.Г., Дзьобань О.П., Панов М.І. Національна безпека України:
сутність, структура та напрямки реалізації. – Харків: «ФОЛІО», 2002. – 296 с.
10. Литвиненко О.В. Проблеми забезпечення інформаційної безпеки в постра-
дянських країнах (на прикладі України та Росії): Автореф. Дис.канд.політ.наук.
23.00.04. – К., 1997. – 18 с.
11. Кормич Б.А. Організаційно–правові засади політики інформаційної без-
пеки України: Монографія. – Одеса: Юридична література, 2003. – 472с.
427
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ
12. Гурковський В.І. Організаційно–правові питання взаємодії органів дер-
жавної влади у сфері національної інформаційної безпеки: Дис.канд. юрид.наук\
25.00.02. – К., 2004. – 225 с.
13. Галамба М. Інформаційна безпека України: поняття, сутність та загрози//
Юридичний журнал – 2006 – №11 – Електронний ресурс – Режим доступу: http://
www.justinian.com.ua/article.php?id=2463
14. Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю.С. Шемшученко (відп. ред)
та ін. – К.: Укр.енциклопедія, 1998–1999. – Т.2: Д–Й. – 744 с.
Крылова Н.С. Подходы к определению и пониманию понятия «информа-
ционная безопасность» в рамках изучения национальной безопасности»
Рассмотрено множество подходов к определению термина «информационная
безопасность», которое сформировалось в рамках научных школ постсовет-
ского пространства, а также отличия в рамках каждого из них. Предлагаются
способы объединения этих подходов для успешного решения проблемы опред-
еления термина «информационная безопасность».
Ключевые слова: информационная безопасность, кибербезопасность, мето-
дологический подход, факторный подход, аксиологический подход.
Krylova, N.S. The Approaches to the Definition of «Information Security» in
the System of the National Security
The article deals with set of approaches to the definition of «information security»,
which had formed within the post–soviet science schools, and the difference within
each of them. The article offers ways of combining these approaches to address
successfully the issue of understanding the concept of «information security».
Key words: information security , cybersecurity , methodological approach,
axiological approach, factor analysis
428
Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК (324) Сомова К.О.
Теоретико-методологічні засади
проведення виборчих кампаній
Надано визначення поняттям вибори, виборчі кампанії та
виборчі pr – технології. Висвітлено основні наукові під-
ходи та точки зору на застосування PR – технологій під час
виборчих кампаній. Проаналізовано технології комунікацій
з виборцями. Визначено основні етапи становлення виборчих
технологій та їх вплив на проведення виборчих кампаній,
розглянуто ефективність застосування комунікативних тех-
нологій у виборчих кампаніях.
Ключові слова: вибори, виборчі кампанії, PR – технології,
комунікації, виборець.
Якісні і кардинальні зміни нашого суспільства роблять особливо
актуальним системний аналіз ґенези та сутності політичних технологій,
зокрема public relations, можливостей впливу на сучасні державні та
суспільні процеси.
Усвідомлення ролі PR–технологій в умовах постійного технічного
удосконалення, використання у виборчих технологіях, можливостей
їхнього маніпулятивного впливу на виборців сьогодні становить актуальну
проблему аналізу суспільно–політичних процесів.
З розвитком суспільства політичні технології невпинно вдоскона-
люються. У ХХ столітті вони набувають нових сутнісних характеристик.
Лише з появою високотехнічних масових комунікацій з’являються нові
можливості для впливу на свідомість і поведінку громадян. Постійний
контроль над величезними масами населення можливий був лише на новій
науковій і технічній основі. Вивчення політичних технологій, зокрема у
сфері PR є актуальним в силу того, що процес поширення політичних ідей
та інформації існував завжди. Не став винятком і початок ХХІ століття.
Світові процеси глобалізації, поширення нових ідеологій і доктрин заго-
стрили увагу до можливостей маніпулятивних технологій.
Особливо яскраво можливості застосування політичних PR–технологій
проявляється під час виборчих кампаній. Це ми можемо спостерігати як в
Україні, так і на досвіді інших країн, зокрема США – визнаному світовому
лідері розвитку політичних технологій. Перемога у 2008 р. на президент-
ських виборах у США представника Демократичної партії Барака Обами
вкотре примусила фахівців звернути увагу на постійне вдосконалення
PR–технологій, що стало однією із запорук перемоги демократів.
Здійснення політичних комунікацій, пов’язаних з організацією й
проведенням виборів, стало невід’ємною частиною PR. Вибори в демо-
429
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
кратичному суспільстві служать найважливішим показником відносини
населення до політичних інститутів, партій і рухів. А їхні результати
стають основою для зміни або продовження того або іншого політичного
курсу.
Аналізуючи наукові думки, дискусійний характер оцінювання впливу
нових інформаційних технологій, а саме виборчих PR, подані у науко-
вих працях С. Блека, Е. Бернайза, Б. Вудворда, В. Ліппмана, Д. Вінтера,
М. Аронсона, С. Катліпа, Дж. Макгиниса, Г. Брума, А. Сентера, К. Кейвуда,
Дж. Віл’ямсона, П. Гріна, П. Бьорда тощо, Ф. Арфіна, Дж. Фіске, В. Кея,
Р. Бринкмана, Р. Кершнера, Р. Норланда, К. Веркмана, Н. Арнольда,
П. Берда, Л. Брауна, Т. Грінберга, Ф. Дейвіса, Е. Ноель–Нойман,
Ч. Сендіджа, Й. Шумпетера, Г. Ліндблома, А. Вільдавскі, Р. Керрі, які
розглядають інтегровані виборчі PR як систему різних чинників, у якій
важливу роль відіграють сучасні комунікативні технології. Вони виступа-
ють як фактор зовнішньої політики і міжнародних відносин, реалізуючи
насамперед функції особи у її зв’язках з громадськістю для забезпечення
певних інтересів.
Сучасні напрямки досліджень виборчих PR в Україні, Росії та інших
можна поділити на теоретико – методологічні (ВУ. Королько, Г. Почепцов,
Є. Тихомирова, В. Бебик, О. Шевченко, Є. Зарецька, Л. Землянова.
Є. Доценко, Т. Лєбєдева, А. Лєонтэ’в), прикладний (І. Альошина,
С. Бєлановський, І. Соколов, А. Романов) та комплексний (Г. Пушкарьова,
М. Кошелюк, А. Соловйов, Д. Ольшанський, М. Богран).
В оцінці ефективності застосування виборчих PR домінує поняття
інтегрованості політичної реклами, політичного маркетингу, політич-
них комунікацій. Більшість західних теоретиків схильна у першу чергу
досліджувати застосування виборчих PR на прикладі виборів у власній
державі, або звертатися до американського досвіду. Особливо активно
при цьому застосовується аналіз виборчих стратегій.
Поняття «виборчий PR» закономірно базується на поняття політич-
ного PR, що призводить до того, що чіткого визначення терміну «виборчі
зв’язки з громадськістю» не існує, превалює неоднозначність. Це пов’язано
перш за все з тим, що в цій сфері працюють спеціалісти різного профі-
лю: політологи, психологи, рекламісти, маркетологи тощо. Кожен з них
по–своєму трактує це поняття, виходячи з власних професійних знань і
досвіду своєї практичної діяльності.
Відтак, йдеться про диференційований підхід до розробки виборчої
стратегії, складових виборчих зв’язків з громадськістю, організацій перед-
виборчої рекламної кампанії.
Відповідно до проведеного аналізу літератури було поставлено
завдання даної статті: визначити теоретико–методологічні засади поняття
виборчих PR – технологій, виділити основні етапи становлення виборчих
PR – технологій.
Отже, напередодні виборів будь–якого рівня в країні складається
особлива ситуація, на формування якої впливає ряд факторів. Найбільш
значимими з них є:1. Законодавча й правова база, що регламентує
проведення передвиборних заходів і самих виборів з урахуванням
національно–державних особливостей (наприклад, за англійськими
законами заборонена платна політична реклама);
2. Політична, економічна й екологічна ситуація в країні й за
рубежем.
430
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
3. Розміщення політичних сил (партій, рухів, фінансових груп);
4. Власне політична боротьба, її характер і особливості;
5. Політична культура суспільства;
6. Соціальні особливості електорату.
Передвиборна ситуація багато в чому нагадує звичайну ділову опе-
рацію, у якій кандидати на виборні посади виступають у ролі товару на
продаж.
Передвиборна робота має подібність із процесом маркетингу, і тому
на Заході у відношенні її давно застосовується назва «політичний марке-
тинг». У світовій практиці прикладного маркетингу накопичений великий
досвід його застосування у всіх сферах, де є присутнім конкурентна
боротьба. Відповідно й ми вправі говорити про політичний маркетинг у
політичній сфері [1,с.8].
Виборча кампанія – період найбільш продуктивного політичного жит-
тя. Саме в цей час партія (виборчий блок) та кандидати від неї на виборні
посади усіх рівнів вступають в найбільш активні контакти з виборцями,
налагоджуючи різноманітні комунікаційні лінії. Виділяють такі технології
комунікації з виборцями, як:
• технологія роботи із засобами масової інформації;
• технологія роботи з місцевою громадськістю;
• технологія збирання підписів;
• технологія проведення агітаційної кампанії «від дверей до дверей»
• листівкова експансія;
• технології зовнішньої політичної реклами
• технологія організації зустрічей кандидата з виборцями [2, c.127].
Грамотно поставлені відносини зі ЗМІ, як центральними, так і регі-
ональними – один з потужних інструментів впливу на суспільну думку.
Все більш потужним засобом інформування громадськості стає Інтернет,
тому будь–яка політична сила вже не може обходитись без власної при-
сутності в мережі. Бажано, щоб там були представлені в як можна більшій
кількості і регіональні відділення. Збільшення рівня відкритості, активі-
зація інформаційної роботи особливо актуальне в періоди передвиборної
боротьби, коли необхідне масоване вкидання інформації для «заявки»,
позначення присутності партії в інформаційному просторі й політичному
полі. Інформування з використанням передових електронних ЗМІ здатне
якісно підвищити зовнішню складову іміджу партії – не варто забувати,
що багато інформаційних агентств черпають свою інформацію саме з гло-
бальної мережі. Так само, за допомогою статистичної обробки кількості і
географії відвідувачів, часу відвідувань, цікавлячих матеріалів можна вже
більш детально планувати стратегію відносин зі звичайними ЗМІ.
Важко переоцінити роль ЗМІ у створенні пабліситі:
• організація популярності популярності партії;
• організація популярності керівника партії.
Серед взаємин з місцевою громадськістю слід виділити насамперед
такі:
• внесок у рішення соціальних проблем;
• участь у зборах громадськості [2,c.130].
Слід постійно пам’ятати, що 1 людина поширює інформацію й свою
думку приблизно на 50 чоловік своїх друзів і знайомих. Якщо керівник
регіонального відділення зможе щось зробити в благоустрої мікрорайо-
431
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ну – це найкращий спосіб придбати міцний позитивний образ у свідомості
людей.
Зрозуміло, що проблема взаємовідносин із однотипним учасником
процесу завжди є однією з визначальних у будь–яких політичних проце-
сах. Відноситься це і до між партійних стосунків. Приказка «один у полі не
воїн» у більшості випадків буває цілком застосовна до політичних партій.
Справжня партія – це меншість громадян. Щоб спонукати на що–небудь
більшість, партійці майже завжди змушені об’єднувати свої зусилля з
іншими меншостями, утворювати коаліції, або союзи. І тут парт будівничі
відразу стикаються з новими труднощами: адже потрібно й поставлених
цілей домогтися, і обличчя (точніше – соціальну суть) партії не втратити.
З ким і як вигідніше союзничати партії – от дві основні проблеми сьогод-
нішньої практичної партійної діяльності.
На перше з цих питань – з ким – відповісти нескладно. А саме: по
розміру коаліція повинна бути рівно такою, щоб забезпечити досягнення
конкретної мети.
Технологія збирання підписів використовується для збирання під-
писів у підтримку кандидата або списку кандидатів виборчого об’єднання
(блоку). Наявність певної кількості підписів або внесення виборчої
застави є умовою реєстрації кандидата або списку кандидатів виборчого
об’єднання (блоку) для їхньої участі у виборчій кампанії. На цьому етапі
офіційно дозволена взаємодія кандидата або представників виборчого
об’єднання (блоку) з виборцями. Збирання підписів – це працезатратна
й кропітка робота, що вимагає від команди граничного ступеня органі-
зованості. Якість проведеної роботи є першим показником дієвості й
злагодженості роботи всієї команди кандидата або виборчого об’єднання
(блоку) [2,c.132].
Кампанія «від дверей до дверей» – це один з основних видів безпо-
середньої агітації членами команди кандидата або партії (блоку). Її сила
полягає в тому, що виборців переконують голосувати за кандидата інші
такі ж, як і вони, громадяни доступною для їхнього розуміння мовою,
використовуючи звичну для них аргументацію. Ця кампанія передбачає
обхід квартир або будинків виборців, зустрічі в ними, поширення агіта-
ційних матеріалів і мобілізацію особистим прикладом живої людини.
Логіка переконання проста: «Оскільки вони агітують за нього, отже за
ним стоїть щось серйозне».
Листівки у вмілих руках – це потужний інструмент впливу на вибор-
ців. Як показує досвід, за допомогою однієї тільки листівкової експансії
зовсім невідомий кандидат, не вдаючись до жодних інших заходів і акцій
виборчої кампанії, може одержати до 5% голосів. Листівки можуть бути
прочитані практично всіма виборцями. Відповідно до соціологічних
опитувань, більше 50% виборців знайомляться з основними ідеями перед-
виборних платформ кандидатів з листівок, розклеєних або отриманих
ними поштою. Якщо немає можливості скористатися послугами пошти,
непогано організувати рознесення листівок силами добровольців і роздачу
листівок у пікетах у місцях і під час найбільшого скупчення виборців (у
години «пік»). Кращий варіант – використання всіх способів поширення,
залежно від типу листівок і часу передвиборної боротьби. Форми й зміст
листівок можуть бути найрізноманітнішими. Просте перерахування видів
листівок дає лише найбільш загальне уявлення про них [3].
432
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Зовнішня політична реклама потрібна для того, щоб забезпечити
вплив кандидата (партії / виборчого блоку) на виборців на вулицях і
площах міста або іншого населеного пункту. Агітатори, насамперед, ходять
по квартирах. Кандидати і їхні довірені особи зустрічаються з виборцями
переважно в трудових колективах. Теле– і радіореклама наздоганяє вибор-
ця також у приміщенні. Але значну частину свого часу виборці проводять
на вулиці. Саме тут їх і наздоганяє зовнішня реклама кандидата (партії /
виборчого блоку), що закликає голосувати за нього.
Зустрічі кандидата з виборцями – одна з найбільш ефективних і широ-
ко використовуваних виборчих технологій. Ніщо не замінить особистого
спілкування кандидата, його довірених осіб з виборцями. Якщо кандидат
уміє добре говорити й триматися на публіці, то зустрічі з виборцями – це
найбільш дієва форма агітації. Головним для виступів на зустрічах є іден-
тифікація (тобто взаємне визнання кандидатом і виборцями спільності
цілей і намірів, способу життя й цінностей, мови й світовідчуття). Ця спіль-
ність повинна бути виражена в промові кандидата. Вона повинна бути, як
би модульною, тобто складатися з декількох частин. У головній частині
виражається ідея, за яку кандидат і його політична сила бореться, його
політична й громадянська позиція. Інші частини промови вбудовуються
в загальну канву, адаптуючи мову до конкретних соціально–економічних
проблем, що хвилюють виборців. Ідея–фікс кандидата не працює, якщо
не враховуються психологічні характеристики аудиторії.
Проводити зустрічі з виборцями необхідно протягом всієї вибор-
чої кампанії з моменту реєстрації аж до суботи перед днем виборів.
Організовувати зустрічі майбутнього кандидата з населенням можна
й до реєстрації, під час збирання підписів. Можна й раніше, але привід
повинен бути значимим. Щоправда, у цьому випадку не можна прямо
агітувати за кандидата, тобто закликати голосувати за нього. Зустрічі до
реєстрації повинні носити інформаційний, тематичний, дискусійний та
інший характер.
Політичні PR–технології в ході виборчих кампаній уперше у світі
почали застосовувати у США. Перші виразні свідчення цього явища ми
знаходимо наприкінці 20–х рр. XIX ст., коли президентом США був вибра-
ний Ендрю Джексон – звичайна людина, виходець із народу. Обставини
склалися так, що недостатньо досвідченому в питаннях політичного марке-
тингу Е. Джексону виявилося не під силу самостійно оформляти свої ідеї
й рекламувати власні політичні дії. Тільки завдяки такому досвідченому
фахівцю у сфері PR як Амос Кендалл йому вдалося провести реформи,
що прославили його як істинно «народного» лідера [4,с.36].
Перші передвиборні радіовиступи пролунали теж у США в 1901 р., а
регулярно їх почали практикувати там з 1920 р.
Початком «ери телебачення» в політиці вважається 1952 рік, коли цей
засіб було вперше використано для висвітлення президентських виборів
у США. Кандидат у президенти генерал Д. Ейзенхауер для забезпечення
своїх телевізійних виступів уперше залучив до співробітництва профе-
сійну рекламну фірму. У результаті з’явилася серія роликів «Відповіді
Ейзенхауера Америці», які зіграли досить корисну роль у створенні
іміджу кандидата.
А вже в 70–х роках минулого століття телевізійний канал успішно
змагався з державними структурами у формуванні громадської думки.
У 80–90 роки телебачення, яке набувало все більшого значення, стало
433
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
домінуючим засобом масової інформації. Все це дає підстави говорити про
існування телеполітики, про те, що «сьогодні політика – це телеполітика»
[5,c.5]. У якості прикладу впливу телебачення на характер політичного
процесу часто приводять теледебати.
Останні виборчі кампанії в США демонструють все більше залучен-
ня новітніх технологій. Комп’ютерні технології використовуються на
усіх ділянках передвиборчої кампанії, зокрема у сфері прогнозування.
Оскільки ми діємо інтуітивно, ми не маємо адекватного інструментарію
прогнозування наслідків таких дій. Ми не можемо дати, наприклад,
прогноз, як саме вплине на громадську думку той чи інший виступ
президента.
На виборах Дж. Буша використовувалася релігійна тематика. Буш
взагалі мав своїм спічрайтером випускника в галузі теології М. Герсона,
який наводить п’ять різних варіантів релігійного спрямування виступів
Буша. Це теж можна розглядати як передвиборчий інструментарій по
активації конкретної цільової групи. М. Герсон також згадує як помилку
використання Бушем фрази про «хрестовий похід» у відповідь на 11
вересня, оскільки це призвело до ще більшого загострення зовнішньої
ситуації.
Але цікаво те, що такі періоди «відродження» релігійної тематики
подекуди були і до цього. Це ситуація з В. Вільсоном і Дж. Картером.
Головним ресурсом сьогоднішнього дня для пропагандиста стає жор-
стка деталізація по кожному компоненту комунікаційного ланцюжка.
Точкою відліку при цьому є кінцевий компонент – цільова аудиторія.
Застосування передвиборних PR–технологій – ефективний засіб
впровадження політичних і ідеологічних цінностей, що виходять із
очікувань громадськості. Досить згадати передвиборні гасла колишніх
американських президентів:
• Франклін Рузвельт: «Чотири свободи і новий курс».
• Гаррі Трумен: «Справедливий курс».
• Джон Кеннеді: «Нові рубежі».
• Ліндон Джонсон: «Велике суспільство».
• Ричард Ніксон: «Уперед разом. Закон і порядок».
• Джиммі Картер: «Нові обрії».
• Рональд Рейган: «Новий конструктивний курс і новий початок» і
«Ера національного відновлення».
• Білл Клінтон: «Новий старт для Америки» і «Голосуй або програєш»
[6,с.210].
Ефективність політики сьогодні визначається не стільки реальними
діями, скільки думками людей, що формуються під впливом засобів
масової комунікації. Тепер не так важливо, що реально думає, говорить
і робить кандидат, головне – як люди сприймають те, що бачать і чують
під впливом мас–медіа і які роблять з цього висновки.
Сучасні вибори – що завчасно спланована і добре організована PR
комунікативна подія, яка враховує очікування мас. Без PR і інформацій-
ного впливу на людей та ефективного управління такого впливу немає
політики як такої.
Поняття виборчих PR визначається науковцями і практиками прак-
тиками неоднозначно. Це пов’язано з тим, що в цій сфері працюють
спеціалісти різного профілю: політологи. Психологи, рекламісти, марке-
тологи тощо. Тим не менш, найбільш містки визначенням є пояснення
434
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
виборчих PR як управління масовими виборчими комунікаціями. Це
управління інформаційними процесами та інформаційними потоками під
час виборів. За такого підходу PR охоплює весь комунікативний простір
виборів.
В рамках виборчих PR реалізуються комунікаційні дії, направлені
на формування, розробку і мобілізацію іміджу кандидату; комунікаційні
кампанії, пов’язані з отриманням підтримки з боку громадськості, партії,
уряду; комунікацій процеси, направлені на формування і управління
громадською думкою; інформування громадськості і пояснення сутності
виборчої кампанії, що проводиться.
Список використаних джерел
1. Бебик В. Політичний імідж: «упаковка» і «продаж» / В. Бебик // Урядовий
кур’єр. – 1994. – №21 (5 лют.).
2.Варій М.А. Політико–психологічні передвиборчі та виборчі технології:
Навчально–методичний посібник / М.А. Варій. – К.: Ельга, Ніка–Центр, 2003. –
400 с.
3.Политический PR / ред. Д.Ольшанский. – СПб.: Питер, 2003. – 544 с.
4.Науменко Т.В. Общественное мнение и массовые коммуникации / Т.В.
Науменко // ВМУ. – Серия 12.Политические науки. – 2003. – №5. – С.35–58.
5.Маніпуляції громадською думкою за допомогою ЗМІ. – К.: Факт, 2004. –
24 с.
6.Самые успешные PR–кампании в мировой практике /пер. с англ. – М.:
ИНФРА–М, ИМИДЖ–Контакт, 2002. – 310 с.
Сомова К.А. Теоретико–методологические основы проведения
избирательных кампаний
Дано определение понятиям выборы, избирательные кампании и
избирательные PR – технологии. Освещены основные научные подходы и
точки зрения на проблему использования PR – технологий во время проведе-
ния избирательных кампаний. Проанализировано технологии коммуникаций
с избирателями. Определены основные этапы становления избирательных
технологий и их влияние на проведение избирательных кампаний, рассмотрено
эффективность использования коммуникативных технологий в избирательных
кампаниях.
Ключевые слова: выборы, избирательная кампания, PR – технологии, ком-
муникации, избиратель.
Somova, K.О. Methodological and theoretic basis of electoral campaigns
The definition is given to such notions as election, electoral campaigns and voting
PR – technologies. Main scientific attitudes and points of view on the inoculation of
PR – technologies during electoral campaigns are represented. The analysis is given to
technologies of communication with electorate. Main development stages of electoral
technologies and their influence on electoral campaigns are given. The effectiveness
of usage of communicative technologies in electoral campaigns is analyzed.
Key words: elections, electoral campaign, PR – technologies, communications,
voter.
435
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 32 (477.75) Євтюшкiн I.В.
Багатонацiонально-територiальна
автономiя в Криму: полiтологiчний
аналiз концепту
Аналiзується концепт багатонацiонально– територiальної
автономії стосовно до Криму, розглядаються етнополiтичнi
особливiстi автономного улаштування регiону на сучасному
етапi та в iсторичної ретроспективi.
Ключові слова: багатонацiонально–територiальна автономiя,
національна автономiя, суб’єкт автономних прав, полiетнiчнiсть,
територіальне спiвтовариство.
(стаття друкується мовою оригіналу)
Евтюшкин И.В.
Многонационально-территориальная
автономия в Крыму: политологический
анализ концепта
Анализируется концепт многонационально–территориальной
автономии применительно к Крыму, рассматриваются
этнополитические особенности автономного устроения реги-
она на современном этапе и в исторической ретроспективе.
Ключевые слова: многонационально–территориальная
автономия, национальная автономия, субъект автономных прав,
полиэтничность, региональное сообщество.
Понятие «многонационально–территориальная автономия»
применительно к крымской автономии родилось в условиях общественно–
политической дискуссии. Эта дискуссия началась задолго до того, как
известный в Крыму учёный и общественный деятель Валерий Сагатовский
в 1989–1990 годах сформулировал понятие «интернационально–
территориальная автономия» применительно к автономной республике,
которая активно воссоздавалась в Крыму в тот период. Начало дискуссии
436
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
положили требования представителей крымскотатарского национального
движения (вызванного к жизни выселением крымских татар с террито-
рии Крымского полуострова в 1944 году) о восстановлении Крымской
АССР, существовавшей в 1921 – 1945 годах, по национальному признаку.
Представители движения направляли в адрес руководящих партийных
и государственных органов СССР многочисленные письма, запросы и
обращения [8, с. 12], в которых содержались требования о восстановлении
Крымской АССР по «ленинскому декрету», в границах, определенных
Постановлением ВЦИК и СНК от 18 октября 1921 года [11,с.223]. При
этом, как отмечает исследователь крымскотатарского национального дви-
жения С. М. Червонная, «не реальный декрет ВЦИК и СНК <…>, а некая
легенда об этом декрете брались на вооружение, и приписывались ему
те качества якобы гарантированной «национальной государственности»
крымских татар <…> каких на самом деле строгая юридическая экспертиза
в этом декрете никак бы не смогла выявить» [11,с.225].
Дискуссия о сущности крымской автономии набирает обороты в 1989–
1990 годах. Мнением учёных и общественности по данному вопросу стали
интересоваться представители Крымского обкома Компартии Украины,
который до марта 1990 года был высшим органом региональной власти на
территории полуострова. Под эгидой обкома КПУ в Симферополе прово-
дились научные конференции, издавались научные труды, посвящённые
истории крымских автономий. Именно в тот период В.Н. Сагатовский
сформу лировал понятие «интернационально-территориальная
автономия» применительно к воссоздаваемой в Крыму автономной
республике. Этот концепт был воспринят и «взят на вооружение» не
только крымскими учёными – коллегами Валерия Сагатовского [32,c.53],
но и представителями власти1. Однако, слово «интернационально–
территориальная автономия» было заменено сходным по смыслу словом
«многонационально–территориальная автономия» (впоследствии стал
использоваться термин «многонациональная автономия»).
Ныне, почти 20 лет спустя после воссоздания в Крыму автономной
республики, понятие «многонациональная автономия» стало частью
политического дискурса Автономной Республики Крым. В отличие от
политиков, исследователи – специалисты в области конституционно-
го права, понятие «многонациональная автономия» применительно к
Автономной Республике Крым практически не используют, а определяют
её как административную (чисто территориальную) автономию в составе
унитарного государства Украина.
Тем не менее, само понятие «административная автономия» нуждается
в уточнении. В частности, некоторые украинские исследователи гово-
рят о нетипичности крымской автономии, как автономии, построенной
по территориальному принципу. Так, профессор Владимир Шаповал
1 Например, в своём докладе на пленуме Крымского обкома партии, посвящённом проблеме гар-
монизации межнациональных отношений в Крыму Н.В. Багров, – первый секретарь обкома,
впоследствии возглавивший Верховный Совет автономии, – подробно рассмотрел вопрос о прин-
ципах воссоздания Крымской АССР. Докладчик отметил наличие двух точек зрения на решение
данного вопроса, представители первой их которых (в основном – крымские татары) считают, что
Крымская АССР «должна быть национальным образованием», представители второй – «за создание
многонационально–территориальной автономии». Заключая выступление, Николай Багров под-
черкнул, что поддерживает позицию сторонников создания многонационально–территориальной
автономии [22].
437
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
отмечает: «Нетипичной для постсоциалистических стран является
<…> административная автономия, примером которой является также
Автономная Республика Крым. Ведь все без исключения территориальные
автономии в постсоциалистических странах образованы в соответ-
ствии с национально–историческим принципом» [38,с.99]. Понятие
«многонационально–территориальная автономия» позволяет вывести
Автономную Республику Крым из тупика «нетипичности».
С другой стороны, политический концепт, согласно которому
крымская автономия, является одновременно территориальной и много-
национальной автономией, «снимает» очень серьёзное противоречие в
сфере межнациональных отношений в Крыму. Это противоречие связано
с планами трансформации Автономной Республики Крым в националь-
ную автономию, где в качестве субъекта автономных прав выступал
бы единственный этнос – крымские татары. Эти планы вынашиваются
нелегальными (не зарегистрированными в соответствии с зако-
нодательством Украины) крымскотатарскими этнократическими
структурами – меджлисом и курултаем. Как отмечает политолог Андрей
Мальгин, «именно крымская региональная автономия, которая является
формой самоуправления и самоопределения всего многонационального
крымского сообщества является наиболее существенным препятствием
для осуществления подобных планов» [26].
Исходя из вышеизложенного, основной целью нашей статьи
является политологический и кросс–исторический анализ концепта
«многонационально–территориальная автономия» применительно к
современной крымской автономии и предшествовавшим ей автономным
образованиям на территории полуострова.
При этом, мы будем исходить из гипотезы о том, что многонационально–
территориальная автономия является одной из форм административной
автономии. Иначе говоря, это – административная автономия, на террито-
рии которой проживает несколько этнических групп, ни одна из которых
не признаётся монопольным субъектом автономных прав.
В.Н. Сагатовский в статье «Таврида интернациональная» предлагает
концепт «многонационально–территориальная автономия» применитель-
но к Крыму, исходя из следующих аргументов:
1. «Бывают <…> ситуации, когда ни исторически, ни в настоящее
время ни один из народов, проживающих на определённой территории,
преобладающим не является, а вопрос о том, какая нация может считаться
коренной, не имеет бесспорного решения. Именно такая ситуация у нас
в Крыму».
2. «Крым всегда населяло множество народов, которые чаще
всего образовывали разные государства: скифы и греки, позднее – сла-
вяне (Тьмутаракань), греки (Феодоро), крымские татары, генуэзские
колонисты и т.д.» [31,c.34].
3. «Опыт такого рода – сочетание территориальной и национальной
автономии в Крыму – уже имеется. Созданные в 1918 г. Республика
Тавриды, в 1919 г. – Крымская ССР, а в 1921 г. – Крымская АССР не
были национальными автономиями, но последняя имела в своем составе
национальные районы и сельсоветы» [31,c.36].
438
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Приведём и противоположные аргументы сторонников концепта
крымскотатарской национальной государственности на территории
Крыма2:
1. Крымские татары являются коренным народом на территории
полуострова, обладающим, по сути, монопольным правом на самоопре-
деление. Крымские татары сохраняют культурную, расовую и духовную
преемственность как с наиболее древним автохтонным населением полу-
острова (таврами, скифами, сарматами), так и с более поздними племенами
и группами, оседавшими здесь в эпоху Великого переселения народов и
в Средневековье (гуннами, хазарами, половцами, греческими колонис-
тами, византийцами, генуэзцами, готами, золотоордынцами, турками и
др.) [2,с.59].
2. До включения Крыма в состав Российский империи все коренные
народы полуострова проживали в составе одного государства – Крымского
ханства. Оно объединяло крымских татар и три других коренных для
Крыма народа – караимов, крымчаков и урумов (крымских греков)
[2,с.61–62].
3. Существовавшая в 1921–1945 годах Крымская АССР была
крымскотатарской национальной автономией.
Начнём с тезиса о коренном народе. Как известно, представители
крымскотатарского национального движения добиваются признания
крымских татар коренным народом на территории Крыма. Но статус
коренного народа является лишь тактической целью. Стратегическая
цель остаётся неизменной – политическое самоопределение крымских
татар на территории полуострова в соответствии с так называемой
«Декларацией о национальном суверенитете крымскотатарского народа»,
принятой крымскотатарской этнократической структурой – курул-
таем (национальным съездом) в 1991 году. В пункте первом данной
декларации говорится: «Крым является национальной территорией
крымскотатарского народа, на которой только он обладает правом на
самоопределение, так как оно изложено в международных правовых актах,
признанных мировым сообществом» [12,c.110–111].
Условность деления представленных в Крыму народов на коренные
и некоренные вытекает не только из особенностей исторического раз-
вития полуострова, но и из международно–правовых документов, ни
в одном из которых не даётся определение понятия «коренной народ».
Этого определения нет ни в конвенции № 169 «О коренных народах и
народах, ведущих племенной образ жизни в независимых странах», при-
нятой Международной организацией труда (международная организация
в системе ООН) в 1989 году, ни в принятой в 2007 году Декларации
Организации Объединённых Наций о правах коренных народов.
Вопрос о допустимости использования термина «коренной народ»
применительно к татарам в Крыму в свете конвенции МОТ № 169
подробно рассмотрен в аналитическом материале, опубликованном в
газете «Русский мир» за май 1999 года (№ 4) [13]. Авторы данного мате-
риала приходят к выводу о том, что «татары, проживающие в Крыму
(крымские татары) не могут считаться группой, определяемой в правовом
смысле как «коренная» на данной территории (Автономная Республика
2 Первые два аргумента сформулированы в работе президента Фонда исследований и поддержки
коренных народов Крыма Н.В. Бекирова [2].
439
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Крым)». Этот вывод делается на основе следующих аргументов: крымские
татары не являются первопоселенцами на данной территории (Крымский
полуостров)3. Исторические и археологические источники четко фиксиру-
ют их первое появление здесь в 1223 году. До первой половины XIV века
они входили в состав более обширной общности, распространенной на
значительном пространстве Восточной Европы за пределами Крымского
полуострова, – государство татар Золотая Орда; татары, как этнос, никог-
да не занимали всей территории Крымского полуострова и никогда не
составляли большинства населения во всех его регионах. На побережье
от Кафы (Феодосии) до Чембало (Балаклава), на бывшей территории
княжества Феодоро, в горной и предгорной частях Крыма население
всегда было полиэтничным; в этногенезе татар, проживающих в Крыму,
главную роль играли общности, сложившиеся за пределами Северного
Причерноморья и Крыма и пришедшие сюда в качестве завоевателей или
колонистов и не являющиеся в этом регионе коренными; на татар про-
живающих в Крыму не распространяется главная особенность, которая
отличает «коренной» (в правовом смысле) народ или группу, – сохранение
традиционных систем жизнеобеспечения, прежде всего – особых форм
хозяйственной деятельности (сухопутная, морская охота, рыболовство,
собирательство, оленеводство); определение «курултая» и «меджлиса»
нынешними политическими лидерами татар, проживающих в Крыму,
как традиционной формы самоуправления коренного народа, входит в
противоречие с их же утверждением об исконности татар проживающих в
Крыму на земле Тавриды. Курултай – это форма самоуправления, харак-
терная лишь для народов Центральной Азии, в частности для Монголии.
В созданных на обломках империи Чингисхана государствах она была
заменена феодальными формами правления (о чём свидетельствует
пример Золотой Орды, Крымского ханства). Тем более она не может
быть характерной и традиционной для Тавриды, поскольку нет истори-
ческих источников, подтверждающих проведение здесь хотя бы одного
курултая; татары давно прошли этапы традиционной формы социальной
организации – родоплеменной (бесклассовой) структуры общества – и
живут по традициям и законам современного общества. По мнению авто-
ров исследования, «эти факты полностью опровергают необходимость
относить татар к «коренным народам» с традиционными формами соци-
альной организации общества (например саамы, чукчи, папуасы Новой
Гвинеи, аборигены Австралии, индейцы Канады и т.д.), защиту которых
предусматривает Конвенция 169 МОТ» [13].
Выводы и формулировки, содержащиеся в материале, опу-
бликованном в газете «Русский мир» (материал подготовлен
информационно–аналитическим отделом Русской общины Крыма), не
смотря на политизированность некоторых из них, сделаны в рамках нау-
чного дискурса. А их политизация является не меньшей, чем, к примеру,
3 Выводы авторов исследования не соответствуют утверждениям о культурной, расовой и духовной
преемственности крымских татар с наиболее древним автохтонным населением полуострова. Эти
утверждения, как известно, впервые были озвучены В.Е. Возгриным в книге «Исторические судьбы
крымских татар», изданной в 1992 году. Но, исходя, из подобных антиисторических построений, верна
и скифская теория происхождения восточных славян, которые, следуя этой логике, сохраняют расовую
и культурную преемственность со скифами и другими народностями, исторически проживавшими в
Поднепровье и Северном Причерноморье.
440
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
политизация суждений о русских Крыма как о «потомках колонизаторов»
(озвучиваются представителями меджлиса).
Состав населения Крыма в ходе исторического развития данного
региона был полиэтничным, поликультурным. Многие народности оста-
вили здесь следы своей деятельности – тавры и скифы, греки и сарматы,
аланы и готы – в античную эпоху, греки и гунны, хазары и праболгары,
печенеги и половцы, русские и аланы, армяне и евреи, венецианцы и
генуэзцы, татары и турки – в средние века [39,c.3]. Какие бы поселения и
государственные образования не возникали на территории полуострова, –
таврские, скифские, сарматские, аланские, готские поселения, греческие
колонии (прежде всего – Боспорское царство и Херсонес Таврический),
гуннское княжество, княжество Феодоро, Тмутараканское княжество4,
генуэзские и венецианские колонии, Крымское ханство, – население
Крыма оставалось полиэтничным.
С одной стороны, этот феномен объясняется, например, тем, что
вдоль Северного Причерноморья на заре средневековья проходил один
из путей т.н. великого переселения народов [39,c.3]. Следовательно,
многочисленные волны миграций и завоевательные походы не обходи-
ли Крым стороной. С другой стороны, исторически Крым находился на
пересечении сфер влияния крупных европейских и азиатских государств,
стремившихся закрепиться на полуострове, основать на его территории
те или иные государственные образования. Или – распространить своё
влияние на уже существующие.
Ещё во ІІ веке до нашей эры крупнейшие греческие государства на
территории полуострова – Боспорское царство и Херсонес – оказались
в сфере влияния Понтийского царства (государства, чья территория
соответствовала восточной части современной Турции), после чего на
протяжении длительного времени пребывали под протекторатом Римской
империи, а после её распада – вошли в состав Византийской империи.
Как известно, Понтийское царство, Римская и Византийская империи
защищали Боспорское царство и Херсонес от натиска варварских племён
(как называли древние греки многочисленные негреческие племена, с
которыми им приходилось сталкиваться). Для Римской империи, а впо-
следствии – для Византии, особую роль играла торгово–экономическая
и военно–стратегическая значимость Таврики.
Тенденцию создания на территории Крыма государственных образова-
ний, которые с некоторой долей условности можно назвать автономными,
продолжили торговые республики Генуя и Венеция, основавшие на
южном берегу Крыма колонии – Кафу и Солдайю (XIII – XV века).
С другой стороны, в XIII веке на территории степного и предгорного
Крыма был создан Крымский улус монголо–татарского государства
Золотая Орда.
Крымское ханство, которое выделилось в 1443 году из соста-
ва Золотой Орды, не долго сохраняло независимость. Уже второй
крымский хан – Менгли – Гирей – признал себя вассалом турецкого
султана. Менгли – Гирей в 1479 году заключил с турецким султаном
специальный договор, который закрепил за Крымским ханством по сути
4 Древнерусское княжество, основная территория которого располагалась на Таманском полуострове
(Восточный Крым). Князям Тьмутаракани, первое упоминание о которой появляется в 988 году, перво-
начально являлся сын князя Владимира Мстислав. В последний раз княжество упоминается в летописи
под 1094 годом. В дальнейшем, как предполагают исследователи, было поглощено половцами.
441
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
автономный статус в составе Османской империи [17,c.153]. Через триста
лет Крымское ханство было выведено из состава Османской империи
Российской империей и временно стало независимым (в соответствии с
Кючук–Кайнарджйским договором 1774 года). В 1783 году крымский хан
Шагин – Гирей отрекся от престола и Крымский полуостров был включён
в состав Российской империи.
Крымское ханство никогда не было единственным государственным
образованием на всей территории полуострова. До и после создания
крымского улуса (провинции) Золотой Орды, из которого выросло
Крымское ханство, в юго–западном Крыму существовало княжество
Феодоро. На территории Феодоро проживала большая группа христи-
анского населения. Феодориты исповедовали Православие, являлись
носителями греческого языка, греческой культуры. Крымское ханство,
которое выделилось в XV веке из состава Золотой Орды, граничило
не только с княжеством Феодоро, но и с итальянскими (точнее – с
генуэзскими и венецианскими) колониями в юго–восточном Крыму –
Кафой и Солдайей. В пределах Крымского ханства наряду с крымскими
татарами проживали крымские греки, армяне, караимы, крымчаки и
представители других народов. После захвата Османской империей в
1475 году генуэзских и венецианских колоний и уничтожения княжества
Феодоро, в пределах данных территорий был образован Кафский сан-
джак – административно–территориальная единица Османской империи,
управляемая турецкой администрацией [34,c.20–21].
Крым остался многонациональным и после масштабного пере-
форматирования политического пространства в пределах Северного
Причерноморья и Крымского полуострова, которое стало итогом дли-
тельной борьбы между Османской и Российской империями за контроль
над Азовским и Черным морями. Борьба Российской империи за выход
к южным морям велась на протяжении всего ХУІІІ века и завершилась
упразднением Крымского ханства и включением Приазовья, Крыма
(1783 год) и целого ряда территорий на северных берегах Черного моря
в состав России.
После образования Таврической области, которая впоследствии
стала губернией, этнический состав населения Крыма начал меняться.
С одной стороны, в конце ХУІІІ–ХІХ веках происходила эмиграция
крымскотатарского населения на территорию Османской империи.
Крымские татары продолжали составлять значительную часть населе-
ния Крымского полуострова, но их численность уменьшилась в связи с
эмиграционными процессами. Но в целом многонациональный состав
населения Крыма был сохранен. Крымские татары, крымчаки, караимы,
армяне, греки5 продолжали составлять значительную часть населения
полуострова.
С другой стороны, российские власти стремились привлечь в Крым
жителей различных губерний и областей империи, а также колонистов
из иностранных государств. В состав населения Крыма вошли русские,
украинцы, немцы, болгары, греки (выходцы из островной и северной
Греции)6 и представители других народов.
5 Часть крымских греков, переселённых в 1778 году в Приазовье, вернулась в Крым.
6 Греческая община на полуострове в конце ХУІІІ–ХІХ веках пополнилась греками–выходцами из
различных регионов Османской империи.
442
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
В национальной политике Российской империи в отношении Крыма,
декларировались, говоря современным языком, принципы мультикульту-
рализма и общегражданского общества. Так, в Манифесте Екатерины II
«О принятии полуострова Крымского, острова Тамани и всей Кубанской
стороны под Российскую Державу» (1783 год), было сказано: «Возвещая
жителям тех мест силою сего Нашего Императорского манифеста
таковую житья их перемену, обещаем свято и непоколебимо за Себя и
Преемников Престола Нашего, содержать их на равне с природными
Нашими подданными, охранять и защищать их лица, имущества, храмы
и природную веру, коей свободное отправление со всеми законными
обрядами пребудет неприкосновенно; и дозволить напоследок каждому
из них состоянию все те правости и преимущества, каковыми таковое в
России пользуется». [Цит. по: 1,с.96].
При рассмотрении форм административного устройства Крыма
в составе Российской империи, необходимо учитывать тот факт, что
Российская империя была унитарным государством, не смотря на всю
сложность системы ее государственно–территориального устройства.
Унитарной модели строительства Российского государства соответство-
вал, в частности, указ Екатерины II от 2 февраля 1784 года об образовании
Таврической области. В состав области вошли Крымский полуостров,
Тамань и ряд территорий за пределами Крыма. В 1796 году усилиями
сына Екатерины, императора Павла I, Таврическая область была упразд-
нена и включена в состав Новороссийской губернии. И, наконец, указом
Александра I от 8 октября 1802 года была создана Таврическая губерния
в тех же территориальных границах, в каких существовала Таврическая
область. На момент ее создания, Таврическая губерния включала 7 уездов;
из них – 5 крымских7 и 2 уезда к северу от Перекопа8 [1,с.7–8].
С формально–правовой точки зрения автономный статус был закре-
плен за Крымским полуостровом только после Октябрьской революции
в России, в контексте реализации большевистской партией масштаб-
ной реформы государственно–территориального устройства бывшей
Российской империи. Здесь мы переходим к рассмотрению третьего тезиса
В.Н. Сагатовского относительно многонационально–территориальной
автономии в Крыму.
Как известно, все союзные и большинство советских автономных
республик, а также областей, национальных округов и других форм авто-
номии, которые пришли на смену территориальным административным
единицам Российской империи, были созданы в соответствии с
национально–территориальным принципом. При этом в советской прак-
тике государственного строительства существовали и многонациональные
автономии, одной из которых, как считают многие исследователи, явля-
лась Крымская АССР 1921–1945 годов. Крымской АССР предшествовали
Советская Социалистическая Республика Тавриды и Крымская ССР,
построенные по территориальному признаку, как и целый ряд других
советских республик, созданных руководством РКП (б) в годы станов-
ления советской власти.
7 Симферопольский, Евпаторийский, Феодосийский, Перекопский и Тмутараканский (на территории
Таманского полуострова).
8 Днепровский и Мелитопольский.
443
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Опыт создания на территории Крыма Республики Тавриды, Крымской
ССР и Крымской АССР свидетельствует о том, что специфика государ-
ственного строительства на уровне крымского региона определялась
многосоставностью (термин, введённый в научный оборот американским
политологом Арендом Лейпхартом) крымского сообщества и вместе с
тем – геополитическими факторами.
Геополитическими факторами было обусловлено создание Республики
Тавриды и Крымской ССР в 1918–1919 годах.
Советская Социалистическая Республика Тавриды была создана в
Крыму в марте 1918 года. Политическая ситуация, сложившаяся вокруг
Крыма в 1918 году, определялась тем, что после заключения Брестского
мира между Советской Россией и Германией (3 марта 1918 года), Крымский
полуостров оказался спорной территорией. Согласно Брестскому догово-
ру Крым не входил в состав Украины, от федеративной связи с которой
РСФСР пришлось отказаться. Однако, руководство Германии ставило
под сомнение принадлежность полуострова также и Советской России
под предлогом необходимости применения в Крыму принципа само-
определения [37,с.86,88]. Германские интервенты вынашивали планы
захвата Крыма, Донской области и Кавказа. В этих условиях Центральный
комитет РКП (б), Совнарком РСФСР под руководством В. И. Ленина ини-
циируют создание формально независимых советских республик в Крыму,
на Дону, на территории Донецкого бассейна, на Кавказе9 [10,с.2–3].
Первоначально Таврический Центральный исполнительный комитет
объявил республикой бывшую Таврическую губернию (декрет от 19 марта
1918 года), которая наряду с крымскими уездами включала в себя три
уезда материковой Украины. Затем, по указанию Совнаркома РСФСР,
Таврический ЦИК декретом от 22 марта 1918 года объявил Советской
Социалистической Республикой Тавриды только территорию Крымского
полуострова [4,с.225,227].
Немецкие войска всё–таки вошли в Крым, и Республика Тавриды пала,
но год спустя, в апреле 1919 года, Красная армия снова заняла полуостров.
После поражения Германии в Первой мировой войне активизировались
геополитические притязания на Крым государств Антанты – Франции
и Англии. Французские войска базировались в Севастополе и попытки
вытеснить их из города силами подразделений Заднепровской дивизии
Украинской Красной армии успехом не увенчались. Как и в случае с
Германией, руководство Советской России стремилось избежать войны
с Антантой. Поэтому, ЦК РКП (б) и Совнарком РСФСР противодей-
ствовали вторжению войск Антанты на территорию Крыма от имени
правительства Крымской АССР10 [9,с.23–24]. Обязанности председателя
Временного Рабоче–Крестьянского правительства Крымской ССР были
возложены на родного брата В.И. Ленина Д.И. Ульянова.
9 Советская Социалистическая Республика Тавриды, Кубано–Черноморская Советская республика,
Донская Советская республика, Донецко–Криворожская Советская республика, Терская Советская
республика.
10 Первые советские республики в Крыму были формально независимыми, однако реально партийные
и государственные органы Республики Тавриды и Крымской АССР подчинялись ЦК РКП (б),
Совнаркому и ВЦИК РСФСР. Так, согласно секретному протоколу заседания Политбюро партии
(май 1919 года), правительство Крымской АССР должно было действовать на правах губисполкома,
подчиняясь ВЦИК РСФСР [15, с. 164].
444
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Республика Тавриды и Крымская ССР были созданы по террито-
риальному принципу. Ни в одном из документов, конституировавших
эти республики, не шла речь о национальном самоопределении того или
иного народа. А в декларации Временного Рабоче–Крестьянского пра-
вительства Крымской ССР, в соответствии с которой Крым объявлялся
Советской Социалистической Республикой (от 6 мая 1919 года), прямо
говорилось: «Отвергая всякий национальный гнет, являющийся только
маской классового господства, Временное Рабоче–Крестьянское прави-
тельство объявляет полное и безоговорочное равноправие всех народов,
населяющих Крым» [5,с.146].
Территориального принципа организации политической власти в
регионе придерживались не только большевики, но и Крымские Краевые
правительства (1918 – 1919 годы) и «белое» Правительство Юга России11
(1920 год). Краевые правительства пришли на смену Республике Тавриды
и опирались, соответственно, на войска Германии (Первое Краевое пра-
вительство) и Антанты (Второе Краевое правительство), а Правительство
Юга России осуществляло управление Крымом в 1920 году, в период,
когда Крым находился под контролем Вооруженных сил на Юге России
(представлявших Белое, антибольшевистское движение).
Необходимо отметить, что существовали и этнические проекты госу-
дарственного строительства в Крыму. Так, Курултай (национальный съезд)
крымских татар, созванный по инициативе Временного крымскотатарского
исполнительного комитета (Мусисполкома) еще в 1917 году своими реше-
ниями провозгласил создание Крымской Демократической республики,
а затем – принял национальную конституцию («Крымскотатарские
основные законы»). Данная конституция, принятая вторым Курултаем 13
(26) декабря 1917 года, регламентировала деятельность властных структур
провозглашаемой республики [12,с.22–26].
Политические проекты представителей крымскотатарского нацио-
нального движения подвергались критике как со стороны большевиков,
так и со стороны партий, участвовавших в работе первого и второго
Крымских Краевых правительств (особенно принципиальную позицию
в этом вопросе занимала партия кадетов [14,c.438]12. А представители
Белого движения, которые действовали на основе принципа «единой и
неделимой России», вообще запретили деятельность крымскотатарской
Директории [23,с.40].
Вопрос о формах и принципах государственного строительства в
Крыму был заново поставлен на повестку дня политической жизни
полуострова в 1921 году, после окончательного установления в Крыму
советской власти (ноябрь 1920 года). В результате длительной подготови-
тельной работы региональных и центральных партийно–государственных
органов, этот вопрос был решен в пользу создания в Крыму автономной
республики, входящей в состав РСФСР. Соответствующее постановление
об образовании Автономной Крымской ССР, под которым стояли подписи
11 Первое и Второе Крымские краевые правительства возглавляли, соответственно, Сулькевич Матвей
Александрович и Крым Соломон Самуилович, а Правителем Юга России был барон Петр Николаевич
Врангель.
12 По словам В. А. Оболенского, позиция кадетов состояла в том, что «нельзя было признать ответствен-
ность Крымского правительства перед Курултаем, т. е. парламентом национального меньшинства»
[30].
445
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
М. И. Калинина, В. И. Ленина и А. С. Енукидзе, было принято ВЦИК и
СНК РСФСР 18 октября 1921 года.
Крымская АССР, созданная в 1921 году и просуществовавшая до
1945 года, является базовой моделью крымской автономии советского
периода. Не смотря на то, что ход создания Крымской АССР, в отличие
от Советской Социалистической Республики Тавриды и Крымской ССР,
определяли не столько геополитические факторы13, сколько необходи-
мость решения национального вопроса в Крыму, ни за одним народом,
проживающим на территории полуострова, не закреплялось право на само-
определение. В Конституции Крымской АССР, принятой 10 ноября 1921
года, говорилось: «Крымская Советская Социалистическая Республика,
утверждая равенство и право на свободное развитие всех националь-
ностей Крыма, отменяет все существовавшие ранее национальные и
национально–религиозные привилегии и ограничения» [19,с.30].
О многонациональном характере Крымской АССР свидетельствуют
следующие факторы: нормативно–правовые акты, конституировавшие
Крымскую АССР, не содержали в себе положений об этническом самоопре-
делении; в названии Крымской АССР присутствовало название региона; в
административно–территориальном делении республики присутствовали
национальные районы и сельсоветы; органы власти Крымской АССР, по
сути, не занимались национально–государственным строительством.
Говоря о названии «Крымская АССР», как о названии региона,
следует отметить, что в названиях национально–территориальных авто-
номий, создаваемых в тот период на территории РСФСР, присутствовали
этнонимы тех или иных народов.
Ещё одна особенность Крымской АССР – наличие национальных
районов в административно–территориальном делении республики. В
1930 году вместо существовавших 10 районов было образовано 16. Причем
все эти районы были выделены как национальные. Из них 5 татарских (от
43 до 86% их населения составляли крымские татары [33]), 1 украинский, 1
немецкий, 1 еврейский и 8 смешанных районов (преобладание смешанных
районов свидетельствует о преимущественно дисперсном характере рассе-
ления жителей Крымской АССР разных национальностей). В Крымской
АССР существовали также национальные сельсоветы. В соответствии с
тем, представители какого народа составляли большинство в пределах того
или иного сельсовета, сельсоветы были русскими, украинскими, татар-
скими, болгарскими, греческими, немецкими, еврейскими, армянскими,
смешанными [21,с.22–23].
Органы власти первых крымских советских республик не занимались
национально–государственным строительством. На это обстоятельство
обратил внимание исследователь О. И. Чистяков. Говоря о Крымской ССР
1919 года, О. И. Чистяков отмечает: «Эта республика по идее продолжала
оставаться объединением чисто территориального, а не национально–
территориального порядка. Правда, в органы власти и управления вошли
татары, печать республики была выполнена на двух языках. <…> Однако
все эти мероприятия не означали превращения Крыма в республику
местных татар. Комиссариат по мусульманским делам при крымском
13 Тем не менее, некоторые партийные руководители обосновывали необходимость создания в Крыму
республики, исходя из внешнеполитических обстоятельств. Так, Ю. П. Гавен считал, что «в целях
революционизирования мусульманского Востока целесообразно создать видимость самостоятельного
Крыма» [6,с.9].
446
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
правительстве не занимался вопросами национально–государственного
строительства. Его деятельность ограничивалась преимущественно сфе-
рой просвещения» [37,с.148].
Похожая ситуация сложилась и в Крымской АССР. Активисты
крымскотатарской национальной секции при Крымском обкоме РКП
(б) (она называлась Крымоблтатбюро) приняли целый ряд решений о
создании самостоятельных татарских профсоюзных и спортивных орга-
низаций, союза молодежи, телеграфа и др. Эти вопросы рассматривались
и на бюро обкома РКП (б) 22 декабря 1920 года, 3 января, 30 июля, 28 ноя-
бря, 28 декабря 1921 года. На них было принято одно решение: «Считать
недопустимым существование самостоятельных татарских организаций»
[6,с.46–47].
Аргументом, который часто приводится для опровержения
тезиса о многонациональном характере Крымской АССР, является
наличие в Конституции Крымской АССР 1921 года упоминания о
двух государственных языках Крымской АССР – русском и татарском.
Положение конституции крымской автономии о двух государственных
языках вряд ли могло являться подтверждением однонационального
характера Крымской АССР. Об этом, в частности, свидетельствует тот
факт, что в конституции Крымской АССР, принятой в 1937 году, поло-
жение о государственных языках автономии отсутствует [20].
Многонационально–территориальная природа Крымской АССР
1921–1945 годов определялась, прежде всего, многонациональным
составом населения полуострова. Полиэтничность Крыма являлась
тем фактором, который не позволял создать в регионе национальную
автономию одного народа, не нарушая прав других народов. Cудя по
данным переписи 1921 года, крымские татары составляли 25,7 % от
общей численности населения полуострова, русские и украинцы – 51,5%,
евреи – 7%, немцы – 5,9 % , греки – 3,3%, болгары – 1,7%, армяне – 1,6%
и т. д. [16,с.47].
Следует учитывать и геополитическую значимость Крымского полу-
острова, как базы Черноморского флота и приграничной территории. В
случае создания в Крыму однонациональной автономии, возникали гео-
политические угрозы, о которых руководство Советской России не могло
не знать, исходя из опыта 1918–1920 годов.
Термин «многонационально–территориальная автономия» достаточ-
но точно отражает сущность крымской модели региональной автономии.
Интересно, что ещё в 1921 году крымские татары – коммунисты, пред-
ставлявшие Крымоблтатбюро при областном комитете РКП (б), в
специальном постановлении Крымоблтатбюро обозначили необходимость
объявления Крыма «Советской Социалистической интернациональной
республикой в границах Крымского полуострова» [6,с.10]. Другой много-
национальной автономной республикой в контексте советской практики
государственного строительства был Дагестан [36,с.49].
Некоторые исследователи оспаривают тезис о том, Крымская АССР,
существовавшая на территории Крымского полуострова в 1921–1945
годах, являлась многонациональной автономией. При этом основной
акцент делается на постулате о коренных народах и их, якобы, исклю-
чительном праве на автономию в контексте ленинской национальной
политики. Так, Р. И. Музафаров отмечает: «Дело в том, что на террито-
рии Крыма в то время находился лишь один коренной народ – крымские
447
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
татары, а остальные – русские, украинцы, белорусы были здесь лишь
национальными группами, являющимися частью своих наций, как и гре-
ки, чехи, немцы, болгары, основная масса которых всегда жила на своей
национальной территории, расположенной за пределами СССР» [28,с.28].
На этой основе делается вывод о том, что Крымская АССР не могла быть
ничем иным, как крымскотатарской национальной автономией.
Вопрос о коренных народах мы уже рассматривали. Монополии
на право называться единственным «коренным» для Крыма народом
у крымских татар не было ни в 1921 году, нет её и в настоящее время.
Даже представители так называемого «меджлиса крымскотатарского
народа» заявляют сегодня о необходимости наряду с крымскими тата-
рами придать статус коренного народа также крымчакам и караимам (о
крымских греках меджлис, в отличие от президента Фонда исследований
и поддержки коренных народов Крыма Надира Бекирова, почему–то
умалчивает). При этом, согласно «Декларации о национальном сувере-
нитете крымскотатарского народа», право на самоопределение курултай
признаёт только за крымскими татарами.
Эти заявления на одной из пресс–конференций прокомментировал
руководитель культурно–просветительской организации крымчаков
«Кърымчахлар» Марк Агатов. По мнению М. Агатова, каждый человек,
родившийся и выросший в Крыму, может считать себя коренным жите-
лем полуострова. Тот уклад жизни, который крымчаки вели в 18–19 веке,
не сохранился – следовательно, нет необходимости в статусе коренного
народа. «Этот статус направлен, прежде всего, на сохранение народных
промыслов. А таких у крымчаков нет», – отметил М. Агатов [24].
Вызывает вопросы и аргумент об исключительном праве на автоно-
мию народов, не являющихся «частью» какой–либо другой общности. В
рамках советской системы государственного устройства существовали
такие автономные республики как Нахичеванская АССР14 (где большин-
ство составляли азербайджанцы), АССР Немцев Поволжья, Еврейская
автономная область и др. В контексте международного опыта в целом
ряде автономий и регионов с особым статусом большинство населения
составляют представители народов, имеющих государственность за пред-
елами того государства, в состав которого входят данные автономии или
регионы. А если следовать логике утверждений о преимущественном
праве на автономию народов, не реализовавших право на самоопреде-
ление, получается, что жители Аландских островов, примерно 95% из
которых являются этническими шведами, не имеют права на автономию
в составе Финляндии, также как и жители Южного Тироля в Италии, где
большинство составляют этнические немцы и т.д.
Перейдём к вопросу о принципах создания современной крымской
автономии. Она была воссоздана в 1991 году как Крымская АССР. Как
известно, Крымская АССР была упразднена в составе РСФСР, а вос-
создавалась уже в составе Украинской ССР. После распада Советского
Союза крымская автономия прошла непростой путь определения её
политико–правового статуса в рамках политической системы независи-
мой Украины. В 1992 году Крымская АССР стала Республикой Крым, а
14 Создание Нахичеванской АССР было обусловлено внешнеполитическими причинами, и прежде всего
– необходимостью урегулирования территориального спора с кемалистской Турцией [40]. На момент
создания Нахичеванской АССР значительную часть населения автономии составляли армяне.
448
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
затем – Автономной Республикой Крым. При этом название Крыма, как
региона осталось в названии автономии.
В Конституции Украины 1996 года Автономная Республика Крым обо-
значена как один из элементов системы административно–территориального
устройства Украины (то есть, – как административно–территориальная,
а не национально–территориальная единица).
Важным правовым основанием внеэтнического принципа воссоздания
современной крымской автономии стал референдум15 от 20 января 1991
года, который гарантировал правосубъектность всего многонациональ-
ного населения Крыма в решении вопроса об автономии. За воссоздание
автономной республики в Крыму проголосовало 93,26% жителей Крыма,
принявших участие в голосовании [18].
В качестве противовеса территориальному принципу воссоздания
крымской автономии и референдуму 20 января 1991 года национальный
съезд крымских татар (курултай), который состоялся 30 июня 1991 года
в Симферополе, принял «Декларацию о национальном суверенитете
крымскотатарского народа».
Что касается понятия «народ» именно в качестве субъекта права на
самоопределение, то данное понятие не раскрывается ни в одном между-
народном документе и до сих пор является предметом дискуссий [2,с.106].
Причем, большинство исследователей сходятся во мнении о том, что
субъектом права на самоопределение согласно международно–правовым
нормам является народ как территориальное сообщество, а не этнос, или
этническая общность» [35,с.80]. Именно в таком значении понятие «народ»
использовалось в первоначальном варианте Конституции Республики
Крым (данная Конституция была принята Верховным Советом Крыма
6 мая 1992 года), которая принималась от имени «свободных и равных в
своих правах и достоинстве граждан, составляющих многонациональный
народ Крыма» [7].
С другой стороны, попытки трансформировать Автономную
Республику Крым в крымскотатарскую национальную автономию
актуализируют вопрос о русских Крыма. Крым является единственным
регионом Украины, где этнические русские составляют большинство
населения. В ответ на претензии курултая, ряд русских организаций
полуострова заявляют о праве русских по национальности крымчан на
самоопределение на территории Крыма, вплоть до придания Автономной
Республике Крым статуса русской национальной автономии [27].
Учитывая остроту вопроса о превращении Автономной Республики
Крым в однонациональную автономию той или иной этнической группы,
концепт многонационально–территориальной автономии в Крыму не
утратил своей актуальности. Но речь идёт о сочетании территориальной
по форме автономии с некоторыми элементами национальной автономии,
которые связаны с защитой прав представителей всех этнических групп,
проживающих на территории Крыма.
Подведём итоги исследования. Анализируя концепт многонацио-
нально–территориальной автономии применительно к Крыму, мы
рассмотрели особенности государственного строительства на терри-
15 Идея референдума «среди всего населения Крыма», который признавался «единственно правильным
решением вопроса об автономии» была впервые сформулирована в итоговом документе II съезда
РСДРП (б) Таврической губернии. Данный съезд прошел в Симферополе 23–24 ноября 1917 года
[4, с. 118].
449
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
тории полуострова в кросс–исторической ретроспективе. Выявлены
политические процессы и тенденции, которые в целом подтверждают
выводы исследователя В.Н. Сагатовского, сформулировавшего поня-
тие интернационально–территориальной автономии (между термином
«интернационально–территориальная автономия», который использовал
Валерий Сагатовский, и термином «многонационально–территориальная
автономия», мы ставим знак равенства). Выводы Сагатовского В.Н. мы
дополнили гипотезой о том, что многонационально–территориальная
автономия всё же является одной из форм административной автономии.
Иначе говоря, это – административная автономия, на территории которой
проживает несколько этнических групп, ни одна из которых не признаётся
монопольным субъектом автономных прав. При этом административная
по форме автономия может сочетать в себе признаки территориальной
и национальной автономий, как в случае с Крымской АССР 1921–1945
годов, в административно–территориальном делении которой присут-
ствовали национальные районы и сельские советы.
Проведённое исследование показало, что полиэтничность крымского
региона исторически определяла многообразие форм государственного
строительства на его территории. При этом для Крыма актуально поня-
тие «многонациональное общество», сформулированное политологом
Арендом Лейпхартом. Как известно, многосоставным обществом А.
Лейпхарт назвал общество, разделённое «сегментарными различия-
ми», которые могут иметь, этническую, религиозную, идеологическую,
языковую, культурную и т.д. природу. По оценке исследователя, в таком
обществе политические партии, группы интересов, средства коммуни-
кации, школы, добровольные объединения и т.д. имеют тенденции к
организации по линиям, повторяющим контуры существующих внут-
ри общества границ [25,с.38]. Подобные тенденции прослеживаются в
этнополитическом развитии Крыма.
Историческая многосоставность крымского сообщества не позво-
ляет говорить о том, что какая–то одна этническая группа правомочна
монополизировать, например, право на самоопределение на территории
Крымского полуострова. Речь идёт о претензиях крымскотатарских
этнократических структур на создание в регионе крымскотатарского
национального государства, или, по крайней мере, – крымскотатарской
национальной автономии. Отметим, что даже Крымское ханство, которое
принимается за образец представителями меджлиса, никогда не занимало
всей территории Крыма.
Полиэтничность Крыма является тем фактором, который не позволяет
создать в регионе национальную автономию одной этнической общности,
не нарушая прав других общностей. Автономное устроение крымского
региона должно осуществляться над границами, существующими внутри
многосоставного крымского сообщества, а не работать на раскол. Используя
формулировку, предложенную крымским политологом Андреем
Никифоровым о крымской автономии, как о технологии обеспечения
стабильности [29,с.36], добавим, что стабильность в условиях много-
составного общества возможна в многонационально–территориальной
автономии, чего нельзя сказать об автономии однонациональной. Поэтому
концепция многонационально–территориальной автономии актуальна
сегодня для Крыма.
450
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Список использованных источников
1. Административно – территориальные преобразования в Крыму. 1783–1998
гг. /Справочник.– Симферополь: Таврия–Плюс, 1999. – 464 с.
2. Ахметшин Р. И. Народ как субъект права на самоопределение / Р. И.
Ахметшин //Вестник Московского университета. Серия 11. Право. – 1998. – №
2.
3. Бекиров Н. Право крымских татар как коренной нации Крыма на само-
определение. Украинское государство и современная этносоциальная ситуация
в Крыму / Н. Бекиров //Кримськi татари: iсторiя i сучаснiсть (до 50–рiччя
депортацiї кримськотатарського народу). Матерiали мiжнародної наукової
конференцiї (Київ – 13–14 травня 1994 р.). – К., 1995. – С.58–76.
4. Борьба за советскую власть в Крыму. Документы и материалы. [Ред.
коллегия: П. Н. Надинский (отв. ред.) и др.]. Т. 1. – Симферополь: Крымиздат,
1957. – 320 с.
5. Борьба за советскую власть в Крыму. Документы и материалы. [Ред. кол-
легия: М. М. Максименко (отв. ред.) и др.]. Т. 2. – Симферополь: Крымиздат,
1961. – 364 с.
6. Брошеван В. М. Форманчук А. А. Крымская Республика: год 1921–й
(Краткий исторический очерк). – Симферополь: Таврия, 1992. – 127 с.
7. Ведомости Верховного Совета Крыма. – 1992. – № 7.
8. Габриелян О. А., Петров В. П. Крым. Депортированные граждане: возвра-
щение, обустройство, социальная адаптация. – Симферополь: Изд. Дом «Амена»,
1997. –108 с.
9. Гарчев П.I., Овод В.В. Про створення Кримської Радянської Республiки /
П.I. Гарчев, В.В. Овод //Український iсторичний журнал. – 1992. – №4.
10. Гарчев П. И., Гарчева Л. П. О создании и значении крымских советских
республик в 1918 – 1919 гг. / П. И. Гарчев, Л. П. Гарчева //Информационно–
методический бюллетень. Выпуск четвертый. – Симферополь, 1990, с. 1– 11.
11. Губогло М. Н., Червонная С. М. Крымскотатарское национальное движе-
ние. Том 1. История. Проблемы. Перспективы. – М., 1992. – 331 с.
12. Губогло М. Н., Червонная С. М. Крымскотатарское национальное движе-
ние. Том 2. Документы, материалы, хроника. – М., 1992. – 340 с.
13. Допустимо ли использование термина «коренной народ» применительно
к татарам в Крыму. – «Русский Мир».– май 1999 г. – №4 [Электрон. ресурс]. –
Режим доступа: // http://www.ruscrimea.ru/news.php?point=1189
14. Зарубин В. Г. Из истории государственности Крыма в годы революции и
гражданской войны / В. Г.Зарубин //Бахчисарайский историко–археологический
сборник. Вып.1. – Симферополь: Таврия, 1997. – 496 с.
15. Из архивов партии //Известия ЦК КПСС. – 1989. – № 12.
16. Информационно–методический бюллетень. Выпуск 1. – Симферополь. –
1989. – 93 c.
17. История Крыма с древнейших времён до наших дней (в очерках). –
Симферополь: Атлас–компакт, – 2006. – 400 с.
18. Как мы голосовали (о референдуме) //Крымская правда. – 1991. – 22
января.
451
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
19. Конституция Крымской Советской Социалистической 37. Чистяков О. И. Становление Российской Федерации (1917–1922). – М:
Республики //Информационно–методический бюллетень. Выпуск Издательство Московского университета, 1966. – 327 с.
1. – Симферополь. – 1989. – С.29–36. 38. Шаповал В. Територiальнi автономiї в постсоцiалiстичних країнах / В.
20. Конституция (основной закон) Крымской Автономной Советской Шаповал // Мiсцеве самоврядування. – № 1–2 (9). – 1998.
Социалистической Республики. – Симферополь: Государственное издательство 39. Якобсон А.Л. Крым в средние века. – М.: Наука, 1973. – 174 с.
Крым. АССР, 1938. – 33 с. 40. Kolsto P. Territorial Autonomy as a Minority Rights Regime in Post–
21. Крымская АССР (1921 – 1945) /Сост. Ю. И. Горбунов. – Симферополь: Communist Societies /P. Kolsto // Can Liberal Pluralism be Exported? Western
Таврия, 1990. – 320 с. – (Вопросы – ответы; Вып. 3). Political Theory and Ethnic Relations in Eastern Europe. 2001 /Eds. Will Kymlicka
22. Крымская правда. – 1990. – 7 января and Magda Opalski. Oxford: Oxford University press.– Р.200–219.
23. Крымские репатрианты: депортация, возвращение и обустройство /О.А.
Габриелян, С.А. Ефимов, В.Г. Зарубин и др. – Симферополь: Издательский Дом Yevtyushkin, I.V. Multinational–territorial autonomy in the Crimea:
politological analysis of the concept
«Амена», 1998. – 340 с.
The concept of multinational–territorial autonomy with reference to the Crimea is
24. Крымчаки не хотят, чтобы крымскотатарские националисты использовали analyzed, ethnopolitical features of autonomous building in the Crimea are considered
их этнос в борьбе за национальную государственность [Электрон. ресурс]. – Режим (at the present stage and in a historical retrospection).
доступа: // http://www.nr2.ru/crimea/41852.html Key words: мultinational–territorial autonomy, national autonomy, subject of
25. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравнительное autonomy rights, multiethnicity, regional community.
исследование /Пер, с англ, под ред. А.М. Салмина, Г.В. Каменской. – М.: Аспект
Пресс, 1997. – 287 с.
26. Мальгин А. Попытка демонтажа автономии – ни что иное, как начало
демонтажа всего государства //Русский архипелаг. Сетевой проект «Русского
Мира». – 2002. – [Электрон. ресурс]. / А. Мальгин. – Режим доступа: // http://
www.archipelag.ru/authors/malgin/?library=1170&version=forprint
27. Мордашов В. Право русских в Крыму на национальную автономию
[Электрон. ресурс]. / В. Мордашов. – Режим доступа: // http://kro–krim.narod.
ru/LITERAT/KRIM2/rusnaz.htm
28. Музафаров Р. И. АССР национальная / Р. И. Музафаров // Крымская
АССР (1921 – 1945) /Сост. Ю. И. Горбунов. – Симферополь: Таврия, 1990. – 320
с. – С.27–30.
29. Никифоров А. Р. Специфика крымского региона в политическом про-
странстве Украины / А. Р. Никифоров //Регiональнi проекції державної полiтики.
Збiрник наукових праць Кримського фiлiалу НIДС. В 2–х т., т. 1. – Симферополь:
Таврия, 2003. – 112 с.
30. Оболенский В. А. Крым в 1917–1920–е годы / В. А. Оболенский //
Крымский архив. – 1994. – №1.
31. Сагатовский В. Н. Таврида интернациональная / В. Н. Сагатовский //
Крымская АССР (1921 – 1945) /Сост. Ю. И. Горбунов. – Симферополь: Таврия,
1990. – 320 с. – С.33–37.
32. Сараев А.Д. Системное мышление как основа гармонизации
межнациональных отношений / А.Д. Сараев // Информационно–методический
бюллетень. Выпуск второй (часть II). – Симферополь, 1989. – 97 с.
33. Софийский П. Новое административное деление Крымской АССР / П.
Софийский //Экономика и культура Крыма. – 1930. – № 2.
34. Тунманн. – Крымское ханство. – Симферополь: Таврия, 1990. – 96 с.
35. Филиппов В. Р. Критика этнического федерализма. – М., 2003. – 379 с.
36. Халилов А. М. РСФСР – социалистическое федеративное государство. –
Казань: издательство Казанского университета, 1967. – 137 с.

452 453
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 316.3776351.858 (043.5) Крисаченко В.С.
Конфронтаційна модель розвитку
етнополітичних процесів в Криму
Аналізуються можливі варіанти зовнішньополітичних впли-
вів на територію кримського півострову в міжнародному
контексті.
Ключові слова: етнополітика, міжнаціональна стабільність,
національні меншини.
Не зважаючи на те, що в Україні діють законодавчі акти, які ство-
рюють необхідні умови для задоволення етнічних й культурно–освітніх
потреб національних меншин, постійно виникають певні проблеми, які
потребують оперативного розв’язання. Серед них особливо виділяється
так зване російськомовне питання.
Поряд із інформаційними компаніями у медійному просторі гучни-
ми заявами МЗС з приводу утиску прав російськомовного населення у
ряді країн колишнього СРСР, Російська Федерація посилює ідеологічну
роботу за кордоном, у першу чергу на пострадянському просторі. Зокрема,
відмічалася активна діяльність ряду російських політиків, які намагалися
на офіційному рівні переглянути сучасний статус Автономної Республіки
Крим (АРК) та його належність до України [1;2]; створення суспільно–
політичних організацій і громад, мета та практична діяльність яких несе
в собі ознаки територіальних претензій до України[3;4;5]. Іншим спосо-
бом інформаційного впливу є використання Росією панівного становища
російського супутникового та ефірного телебачення у південно–східних
областях України, що дає змогу пропагувати проросійські настрої у
населення цих регіонів (формування у населення негативного ставлення
до ЄС та НАТО, створення в Україні осередків напружень з мовного та
національного питань, а також передумов для подальших територіаль-
них претензій до України, зокрема по м. Севастополь та АРК). Це стало
можливим завдяки якісному прийому російських каналів у прикордонних
із РФ районах України; відсутності, при перегляді російських каналів,
мовного бар’єру; розважальному наповненню каналів, що створює ефект
звикання до перегляду саме російського телебачення.
Також помітно посилення уваги Москви до російської діаспори в
Україні, особливо до тієї її частини, яка об’єднана у різноманітні рухи,
громадські організації та осередки, тобто являє собою організовану силу,
спроможну вплинути на ситуацію. Як наслідок, серйозним чинником,
який дедалі більше справляє вплив на розвиток внутрішньої обстановки
в окремих регіонах нашої держави, є поступова активізація політичних
454
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
елементів, які займають явно проросійську, а інколи відверто антиукра-
їнську позицію.
Серед найбільш відомих та активних проросійськи налаштованих
організацій та рухів виділяються ті, які діють в основному в АРК, а саме:
Міжнародна молодіжна корпорація «Прорив», «Координаційна рада
російських співвітчизників Криму», «Міжнародна асоціація молодіжних
організацій російських співвітчизників», «Російська громада Криму»,
«Російський молодіжний центр Криму», «Російський культурний
центр».
Діяльність більшості таких організацій переважно зосереджена на:
відродженні російської національної ідеї; збереженні та розвитку росій-
ської культури, мови і традицій на території Криму; вихованні російської
національної самосвідомості, відчуття гордості за належність до росій-
ського народу, роз’ясненні зацікавленим особам порядку отримання
російського громадянства; сприянні направленню на навчання у вищі
навчальні заклади Росії. Одним із головних напрямків пропагандистської
кампанії проросійськи спрямованих громадсько–політичних організацій
АРК є збереження російської військової присутності в Криму до кінця
терміну дії базових угод щодо статусу та умов тимчасового перебування
Чорноморського флоту РФ на території України (до 2017 р.), підняття
рейтингу проросійських політичних сил в Україні. Однак, найбільш ради-
кальні організації активно пропагують ідею приєднання Криму до РФ.
Провідна роль у реалізації ідеологічних планів за кордоном відводить-
ся Управлінню адміністрації президента РФ з питань міжрегіональних
та культурних зв’язків із зарубіжними країнами та державному фонду
«Русский мир», створеному указом президента РФ від 21.06.07 р. № 796
з метою популяризації російської мови [6]. Ця державна ідеологічна
структура повинна шляхом виділення відповідних грантів (На діяльність
фонду «Русский мир» (рос.) у 2008 році з коштів федерального бюджету
Росії виділено 500 млн. рос. рублів (приблизно $ 20 млн.). забезпечити
підтримку російських шкіл та курсів вивчення російської мови у країнах
близького і далекого зарубіжжя; організацій і об’єднань співвітчизників
у їх роботі по виявленню, збереженню і популяризації творів російського
мистецтва, а також підтримку заходів, які сприяють «відновленню єдності
культури Росії і російського зарубіжжя».
Таким чином, активність Росії у цій сфері свідчить про те, що вона
не збирається обмежуватись лише на етнокультурологічній підтримці
своєї діаспори в Україні, а намагатиметься консолідувати її потенціал в
організаційному та релігійному плані з метою виведення на якісно інший
рівень, який дозволив би впливати на політичне та економічне життя
регіонів проживання, а у подальшому, можливо, й на внутрішню політику
нашої держави, а також лобіювати власні інтереси. Розвитку таких подій
згодом може породити ідею автономізації.
Подібний прецедент вже існує на території Румунії, де чисельна
та згуртована угорська меншина відчутно впливає на політичне життя
країни. Зокрема, проголошення незалежності Косово викликало актив-
ність Демократичного союзу угорців Румунії (ДСУР, 27 мандатів у
парламенті), який тривалий час ініціює питання щодо надання регіону
Сєкуєск (повіти Харгіта, Ковасна, Марамуреш, де проживають 808,7 тис.
етнічних угорців) статусу автономії (у лютому–березні 2007 р. намагали-
455
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ся провести регіональний референдум з питання автономізації). Лідери
ДСУР заявили, що прецедент із Косово має бути взятий за приклад
усіма європейськими державами, які мають у своєму складі території
з компактним проживанням етнічних меншин та розпочали відповідну
агітаційно–пропагандистську кампанію, одночасно апелюючи щодо під-
тримки до Угорщини та ЄС [7].
Наступна проблема – проблема подвійного громадянства. Вона є
важливою складовою міжнародного і національного права, суттєвим еле-
ментом політики міждержавних відносин і, внаслідок цього, чинником,
що впливає як на міжнародну, так і на національну безпеку. У випадку
законодавчого оформлення рівноцінного подвійного громадянства його
носії опиняються перед нормами і вимогами двох політико–правових
систем, які бодай у чомусь, але не повністю співпадають одна з одною, а
нерідко – в тих чи інших пунктах – суперечать одна одній. Звідси колізії
«подвійних громадян» у сфері виконання і дотримання конституційних
норм кожної з держав, прав та обов’язків громадянина: вимог податкового
законодавства, виборчих прав, ставлення до військової служби, права
на освіту, охорону здоров’я, свободу слова і віросповідання тощо. Саме
в таких політико–правових умовах з’являються умови, наприклад, для
того, щоб здійснювати бізнес в одній країні, а отримувати прибуток від
нього – в іншій (несплата податків), переводити фінансові ресурси в т.зв.
«офшорні» зони, уникати кримінальної відповідальності за протизаконні
дії на території однієї із «споріднених» держав, використовувати найману
робочу силу як підневільну працю іммігрантів без гарантування їхніх
соціальних прав тощо. Зараз ця проблема є дуже актуальною для України.
Особливо це стосується Кримського півострову. Так, в 2008 р. отримати
російське громадянство стало несподівано просто і жителі Криму поспі-
шають цим скористатись.
На думку В. Стретовича, кількість виданих паспортів буде лише
зростати. Він вбачає в цьому підготовку РФ до остаточного вирішення
кримського питання: «Після чергової дрібної провокації на Кримському
півострові Росія зможе задіяти формулу захисту власних співвітчизників,
втілення якої ми вже мали можливість бачити в Південній Осетії». Зараз
в Криму близько 70 тис. чол. – кожен 27–й житель півострова – крім
українського має ще й російське громадянство [8].
З метою запобігання можливих проблем та колізій різні країни
вишукують запобіжні заходи (політико–правові моделі) запобігання т.зв.
феномену «подвійного громадянства». Наведемо типові моделі.
Сполучені Штати Америки. Після виконання всіх формальних вимог
щодо набуття американського громадянства, претенденти на отримання
громадянства США складають Присягу відданості. Базовими позиціями
цієї Присяги є наступні положення: (1) знання англійської (офіційної
мови держави), що засвідчується складанням Присяги цією мовою; (2)
проголошення відданості цінностям американського суспільства, насам-
перед його політико–правовим основам; (3) зречення від лояльності і
відданості всім тим іноземним системам та їх зверхникам, підданим яких
новий громадянин був раніше. Цими позиціями утверджується непри-
пустимість будь яких проявів «подвійного громадянства».
Канада. Досить жорсткою є процедура надання громадянства в Канаді.
Ця країна може щорічно прийняти близько 200 тис. іммігрантів, але серед
456
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
інших обов’язкових умов (наприклад, відсутність кримінальної відпові-
дальності) є і вимога щодо знання мови – англійської для власне Канади,
і французької для Квебеку. Крім цього, іммігранти, які претендують на
громадянство, повинні мати певну професію, рівень освіти тощо. За пози-
тивного рішення міграційних властей іммігрант отримує статус постійного
жителя, а через три роки постійного проживання на території Канади може
претендувати на її громадянство. Рішення приймається за результатами
тестування. Саме тестування претендента включає оцінку мовного, освіт-
нього та фахового рівня претендента, оцінку його знань про саму Канаду,
її конституційний лад, природу і суспільство, проблеми країни в цілому
та регіону власного проживання. Таким чином, інкорпорація іммігрантів
в канадське суспільство відбувається з врахуванням потреб і цінностей
самого суспільства. Одночасно, це вимагає прийняття цінностей країни
нового громадянства і, автоматично, усвідомленого прийняття рішення
щодо складання зобов’язань відносно законодавства країни попереднього
громадянства. Подібні ж жорсткі критерії та вимоги ставлять перед новими
громадянами і інші країни – Австралія, Нова Зеландія тощо.
Саудівська Аравія. Етноконфесійний менталітет та природні багатства
(нафта) унеможливили в цій країні повноцінну імплементацію іммігран-
тів. На початку ХХI ст. відсоток іммігрантів та їхніх нащадків складав
майже половину населення країни, але ніхто з них не був її громадянином.
Причина цього – закоріненість уявлень про виключність саудівців як пря-
мих нащадків пророка та його послідовників і охоронців святинь ісламу.
В той же час, корінна людність вважає низку професій непрестижною
(водії, продавці, прибиральники, техніки, ювеліри тощо), а необхідність
елітарного суспільства задовольняти свої, далеко не мінімальні, життєві
потреби вимагає залучення іммігрантів до суспільно–корисної справи в
малопрестижних (з погляду самих саудівців) сферах діяльності. Фінансові
можливості держави для цього є (нафтодолари). Як наслідок, під загрозою
опинилася власна ідентичність саудівського суспільства, насамперед через
кумулятивний вплив іммігрантів, включаючи генетичний рівень. Саме в
цьому контексті слід розуміти програму саудизації країни, насамперед – на
ринку праці. Це – державна програма, метою якої є витіснення мігрантів з
низки робочих місць і їх заміщення корінними мешканцями – саудівськи-
ми арабами. За цією державною програмою у перше десятиріччя ХХI ст.
передбачено повернути за межі Саудівської Аравії понад 3 млн. колишніх
мігрантів. Це – яскравий приклад стратегії збереження етнокультурної
ідентичності суспільства і пошанування цінності громадянства власної
країни.
Ісландія. Ісландія є практично моноетнічною країною. За спостере-
женнями відомого українського мислителя і політолога Ю. Шевельова,
який відвідав цю країну, «ісландці з гордістю думають і кажуть, що в
них нема національних меншин, нема й не буде національного питання.
Статистика каже, що людність країни – це 99% ісландці. Той один відсо-
ток, що лишається, це напевне, гості, яких завтра не буде» [9,с.325]. Такого
стану ісландцям вдалося досягти абсолютною забороною імміграції, а
також ненадання навіть символічного дозволу іммігрантам на постійне
проживання. Єдиним виключенням з цих правил стало ставлення до Боббі
Фішера, шахові здобутки якого істотно сприяли підвищенню міжнарод-
457
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
ного іміджу Ісландії. Але навіть у цьому випадку необхідно було рішення
вищого законодавчого органу країни – Риксдагу Ісландії.
Ізраїль. Очевидно, одну з найефективніших моделей збереження влас-
ної ідентичності (включаючи громадянську) реалізувала держава Ізраїль.
Мова йде про досить жорстку взаємопов’язаність таких субстанцій, як
«етнос», «віра», «держава». В даному випадку це єврейський етнос, іуда-
їзм та держава Ізраїль. Очевидно, мова йде про історичний досвід народу
щодо єдності походження та духовних цінностей в часи бездержав’я, а в
часи суверенітету – ще й про відданість Вітчизні. Інакше кажучи, єврей
не міг бути не іудеєм, а іудей не міг бути не євреєм. Подібна парадигма
суспільно–політичного буття етносу виявилась напрочуд ефективною
протягом багатьох століть історичного процесу.
Подібні приклади можна продовжувати і продовжувати. Очевидною є
та обставина, що розвинені країни охороняють (різними методами) грома-
дянство власної країни, і надання громадянства вихідцям з інших країн є
надзвичайно прискіпливою і важливою справою. В цьому контексті можна
вести мову про певну спадкоємність у справі громадянства, починаючи
ще античних часів. Адже відомо, що в грецьких містах–полісах, кожне з
яких мало власне громадянство, така кара, як позбавлення громадянства
нерідко сприймалася більшим покаранням, аніж смертна кара.
Набагато складнішою проблемою, порівняно з подвійним громадян-
ством де–юре, постає феномен подвійного громадянства де–факто. Мова
йде про так зване приховане або потенційне подвійне громадянство. Воно
проявляється у двох основних формах: по–перше, у формі надання певних
преференцій громадянам колишніх колоній з боку колишньої метрополії
і, по–друге, аналогічній позиції окремих держав, титульний етнос яких
реалізовує протекторську політику щодо власних діаспорних спільнот
(національних меншин в інших країнах).
Зупинимось на громадянських преференціях метрополій колишнім
колоніям щодо громадянства.
Велика Британія. Великобританія, поставши перед фактом розвалу
власної колоніальної імперії, в якій «ніколи не заходило сонце», пішла на
крок, який мав неоднозначні стратегічні наслідки. Зокрема, Британським
Національним Актом 1948 р. було проголошено (фактично – підтвердже-
но спадкоємність Британської імперії) єдине громадянство і для жителів
власне Об’єднаного Королівства, і його колишніх колоній з правом пере-
селення і роботи жителів останніх на території колишньої метрополії.
Причини цього двоякі: з одного боку, низка країн Співдружності (Канада,
Австралія, Нова Зеландія та ін.) навіть зберегли номінальну зверхність
британської королеви над собою (відносини: «королівство–протекторат»),
з іншого – на момент розпаду імперії (для порівняння: після її розпаду
утворилось 54 держави – 3 європейські, 13 американських, 8 азійських,
11 тихоокеанських та ін.) всі її складники існували в полі спільної полі-
тичної реальності, офіційної мови, системи управління, економічних та
політичних цінностей тощо. Слід пам’ятати, що існують т. зв. «заморські
території» Великобританії – факторії, порти, військові бази (Гібралтар,
Фолклендські острови, Бермуди, Піткорн та ін.), жителі яких є повно-
правними громадянами Королівства. Втім, у 1968 р. британський уряд
вніс корективи у законодавство щодо громадянства – до британських
громадян було віднесено нащадків британських громадян у першому
458
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
та другому поколіннях. Таким чином, Великобританія певним чином
зберегла свою геополітичну роль, етнополітичну єдність колишнього
імперського простору і, водночас, стала привабливим місцем для числен-
них іммігрантів із своїх колишніх колоній. Як наслідок: на сьогоднішній
день у Великобританії серед населення лише 60% християн. Таким чином,
політика Великої Британії у сфері громадянства обертається для неї
втратою власної етнокультурної ідентичності.
Іспанія. Для набуття громадянства тут необхідне десятирічне легальне
проживання. Це, однак, не стосується представників т.зв. «ібероамерикан-
ських країн», тобто іспаномовних країн Латинської Америки, для яких
цей термін скорочується до двох років легального проживання в Іспанії.
Франція. Аналогічну позицію, як і Іспанія, після Другої світової війни
зайняла і Франція щодо своїх колишніх колоній. Людські втрати Франції
у Другій світовій війні склали близько 1 млн. 100 тис чол. і країна відчула
брак робочої сили. Тому було дозволено в’їзд для роботи на заводах авто-
мобілебудування вихідцям з Алжиру, Малі, Марокко, Тунісу та інших
франкомовних країн. Згодом на законодавчому рівні була спрощена про-
цедура воз’єднання сімей, внаслідок чого Франція опинилася в ситуації
масового притоку нових громадян із старих колоній. Цьому сприяє і та
обставина, що на початку 80–х років ХХ ст.. французький уряд увів прак-
тику автоматичного подовження на десять років перебування в країні, що
гарантує професійні та соціальні права мігрантів.
Схожу до Іспанії та Франції громадянську політику щодо іммігрантів
проводить Португалія. Її колишні колоніальні землі включають десятки
країн в Латинській Америці, Африці, Азії та Тихоокеанії. Щодо їх гро-
мадян встановлено полегшений варіант отримання права на тимчасове
проживання і власне на набуття громадянства. В Нідерландах громадян-
ство отримують після п’яти років проживання в країні, причому вид на
постійне проживання для осіб з колишніх колоній (наприклад, Сурінаму)
надається практично автоматично.
Осібно потенційне громадянство проявляється в економічних та
примордіалістських вимірах.
В економічному вимірі класичним прикладом є політика ФРН.
Зазнавши колосальних людських та матеріальних втрат у роки Другої
світової війни для потреби подолання економічної руїни Німеччина поча-
ла активно залучати робочу силу з–за кордону, насамперед з Туреччини,
надаючи право мігрантам на постійне проживання і пільгові умови при
набутті німецького громадянства. Згодом до кола країн міграційних доно-
рів, долучилися численні інші мусульманські країни з Балкан, Північної
Африки, Азії тощо. Все це дало підстави аналітикам прогнозувати, що
з 2010 р. співвідношення у віковій групі до сорока років у німецькому
суспільстві зміниться на користь мігрантів та їх потомків. Таким чином,
етнічні німці ризикують самі перетворитися на меншину на власній
землі.
Схожа тенденція спостерігається у Франції, Великій Британії,
Нідерландах, Бельгії та деяких інших європейських країнах.
Примордіалістський підхід своєю основою має спільне етнічне
(генетичне) походження громадян різних країн і надання внаслідок цього
певних преференцій і пільг конкретною державою своїм співвітчизникам
за кордоном (тобто, етнічній діаспорі). Така політика в своєму контек-
459
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
сті включає і можливість надання подвійного громадянства не лише
де–факто, але й де–юре.
Показовим щодо цього є приклад Німеччини. Вище наводилась
позиція органів влади щодо надання громадянства трудовим мігран-
там ненімецького походження. Але ще набагато простіше ця проблема
розв’язувалась щодо зарубіжних німців–іммігрантів, оскільки грома-
дянами ФРН потенційно вважаються всі особи німецького етнічного
походження, незалежно від того, в якій країні вони проживають.
Держава Ізраїль створює максимально сприятливі умови для повер-
нення представників єврейської діаспори на їхню історичну Батьківщину
та їхньої подальшої підтримки, оскільки всі вони розглядаються реальни-
ми або потенційними громадянами Ізраїлю. Подібна, але дещо послаблена
модель «подвійного громадянства», реалізується ще деякими європей-
ськими державами, наприклад Грецією та Румунією. Остання, зокрема,
порушуючи українське законодавство, практикує видачу румунських
паспортів жителям Буковини за Закарпаття, незважаючи на наявність у
них українського громадянства.
Нарешті, низка країн (Польща, Словаччина, Угорщина, Болгарія та ін..)
певні переваги за принципом етнічного походження (візового режиму,
працевлаштування, набуття громадянства та ін.) надають у законах прямої
дії, типу «Про зарубіжного співвітчизника» (поляка, словака, чеха, угорця
і т.д.), тим самим дискримінуючи у правах громадян тієї чи іншої країни
іншого етнічного походження.
Особливу політику в набутті власного громадянства проголосила і реа-
лізовує Російська Федерація. Після негативного сприйняття українським
суспільством ідеї президента В.В. Путіна про подвійне громадянство,
РФ запропонувала програму добровільного переселення до Російської
Федерації співвітчизників, які проживають за кордоном. Згідно Указу
президента Росії В.В. Путіна, а також Постанови уряду РФ №993 (2007
р.) ця програма виконується у три етапи: 1) 2006–2007 рр. – розробка
нормативної бази; 2) 2008–2009 рр. – власне процес переселення; 3) 2009–
2012 рр. – аналіз зробленого і коригування програми. Визначено також
базові регіони переселення: Красноярський, Приморський, Хабаровський
краї, Іркутська, Калінінградська, Калузька, Липецька, Новосибірська,
Тамбовська, Тверська, Тюменські області. Означені регіони, в свою чергу,
поділені на три зони: «А» – прикордонна; «Б» – інвестиційного зростан-
ня; «В» – демографічної кризи. Поселенцям до зони «А» надають 60 тис.
руб. допомоги на учасника програми і по 20 тис. руб. на кожного з членів
сім’ї; зони «В» – відповідно по 40 і 8 тис. руб. Переселенцям гарантований
безплатний проїзд та перевезення вантажу до місця проживання, тим-
часове проживання у гуртожитках, іпотечний кредит для купівлі землі
та придбання житла, отримання громадянства РФ протягом 2 місяців та
інші пільги. Такими пропозиціями російська влада прагне стимулювати
громадян інших країн, насамперед пострадянського простору, до зміни
громадянства і розв’язання власних демографічних проблем.
Феномен прихованого (потенційного) подвійного громадянства є
проблемою насамперед морально–психологічного характеру. Громадянин
певної держави, знаючи, що від іншої держави він отримав запевнення у
низці гарантій щодо власного статусу в цій державі та додаткових прав
у взаєминах з нею, психологічно – свідомо чи підсвідомо – готовий до
460
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
позитивного селективного ставлення до неї. А стосовно держави, грома-
дянином якої він ще залишається, може формуватися зворотна реакція,
включно з негативною – як до місця, яке він може залишити у будь–який
час на користь іншої держави. Маємо справу, таким чином, з певним тис-
ком, навіть – форматуванням свідомості громадян однієї держави з боку
іншої. Зрозуміло, що протидіяти таким впливам можна лише в умовах
ефективної внутрішньої політики щодо прав і свобод громадян, постійного
зростання рівня людського розвитку в країні тощо.
Таким чином:
– подвійне громадянство на законодавчій основі є явищем малопо-
ширеним у сучасному світі і не є легітимізованим у системі міжнародного
права;
– встановлення подвійного громадянства досягається на осно-
ві двосторонніх угод та домовленостей між суб’єктами міжнародних
відносин;
– внаслідок відсутності офіційних двосторонніх угод подвійне гро-
мадянство може надаватись спеціальною ухвалою вищого законодавчого
органу держави за особливі заслуги перед нею конкретної особи;
– наміри та спроби легітимізувати можливість набуття подвійного
громадянства суперечить національним інтересам України;
– надання громадянства України громадянину іншої країни без
втрати попереднього громадянства можливе лише за особливі заслуги
перед Україною і має ухвалюватись спеціальним рішенням Верховної
Ради України;
– в міжнародній практиці досить поширеним явищем є т. зв. феномен
потенційного (прихованого) подвійного громадянства, коли певна держава
закріплює преференції та пільги у стосунках з представниками власної
діаспори, створюючи таким чином для них особливий статус в державах,
громадянами яких вони є;
– відповідно, Україні доцільно на законодавчому рівні закріпити
особливий статус для громадян українського походження інших країн
у стосунках з Україною, що дозволить представникам діаспори брати
активнішу участь в різних сферах українського життя. У цьому контексті
слід розглянути і ухвалити нову ефективну редакцію Програми і Закону
України «Про закордонне українство».
При набутті громадянства України необхідно розробити і ввести
в практику прийняття Присяги відданості Україні громадянами інших
країн. При розробці та здійсненні даного акту слід використати досвід
США і Канади.
Список використаних джерел
1. Лавров підтверджує слова Путіна «Україна – це навіть не держава» //
http://www.unian.net/ukr/news/news–245485.html/
2. Росія може підняти питання про приналежність Криму? // http://www.
pravda.com.ua/news/2008/4/10/74442.htm/ http://www.nr2.ru/kiev/105843.html;
http://www.nr2.ru/kiev/l13912.html; http://www.nr2.ru/crimea/l19145.html
3. В Крыму требуют проведения референдума о независимости. – Новый
Регион – Крым. – 06.05.07. – http://www.nr2.ru/crimea/117672.html.
461
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
4. Крым будет бороться за самоопределение совместно с Абхазией, Осетией и
Приднестровьем. – Новый Регион – Киев. – 13.08.07. – http://www.nr2.ru/13416l.
html
5. «Севастополь–Крым–Россия» требует референдум по воссоединению с
РФ. – Новый Регион. Киев. – 17.12.06. – http://www.nr2.ru/kiev/96690.html
6. http://www.russkiymir.ru/
7. Литвин М.М. Про результати моніторингу політики суміжних держав
щодо зміцнення зв’язків з нацменшинами у прикордонному просторі України //
Доповідь: Державна прикордонна служба України. – 2007.
8. Бироваш М. Третий Крым // Кореспондент. – 2008. – № 33
(322). – С.26–30.
9. Шерех Ю. Життя у Рейк’явіку (або – незалежність – і що завтра) // Юрій
Шерех. Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія. В 3–х т.– Т.2. –
Харків: Фоліо, 1998.
Крисаченко В.С. Конфронтационная модель развития этнополитических
процессов в Крыму
Анализируются возможные варианты внешнеполитических влияний на
территорию крымского полуострова в международном контексте.
Ключевые слова: этнополитика, межнациональная стабильность,
национальные меншинства.
Krysachnko, V.S. Confrontation model of ethnopolitic processes in the
Crimea
Possible variants of exterior political influences on the Crimean peninsular are
analyzed in international context.
Key words: ethnopolitics, international stability, national minority.
462
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 614.4:316 Семигіна Т.В.
Політико-правові засади протидії
соціально небезпечним хворобам
Аналізуються правові аспекти протидії поширенню тубер-
кульозу та ВІЛ/СНІДу в Україні, визначаються здобутки та
обмеження чинного нормативного регулювання цих сфер
охорони громадського здоров’я, з’ясовуються відмінності
міжнародних та національних підходів до забезпечення права
на охорону здоров’я.
Ключові слова: право на охорону здоров’я, правове регулювання
політики протидії епідемії туберкульозу , правове регулювання
політики протидії епідемії ВІЛ/СНІДу.
Політика охорони здоров’я в багатьох країнах, принаймні тих, що
вважаються демократичними, виробляється на основі міжнародних та
національних норм, які визначають право людини на охорону здоров’я.
Власне, це право накладає на державу обов’язки щодо забезпечення гро-
мадян медичним обслуговуванням, безпечним для здоров’я навколишнім
середовищем тощо.
Питання правового, державного регулювання певних сфер охорони
громадського здоров’я в Україні досліджували такі вчені, як З. Гладун,
Н. Кризина В. Лехан, В. Рудий, І. Солоненко та ін. Вони відзначали
потребу в посиленні чинної нормативно–правової бази та наголошували
на проблемах виконання норм законодавства. Проте їх аналіз не врахову-
вав появу нових стратегій протидії епідеміям. Ця стаття розглядає чинне
політико–правове регулювання на прикладі двох складних сфери охорони
громадського здоров’я – протидії поширенню туберкульозу та боротьби
з епідемією ВІЛ/СНІДу. Стаття ґрунтується на результатах наукової
роботи, що її виконує Центр дослідження соціальної політики та здоров’я
Національного університету «Києво–Могилянська академія».
Аналіз політико–правового регулювання протидії соціально небезпеч-
ним захворюванням слід розпочати з того, що міжнародне та українське
визначення права на охорону здоров’я містить концептуальні відмінності,
які зрештою детермінують характер та спрямованість відповідної галузевої
політики. Так, Загальна декларація прав людини, ухвалена Організацією
Об’єднаних Націй 1948 року, окреслює доволі широке право на охорону
здоров’я, виразно пов’язуючи його із забезпеченням належного рівня
життя: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи
їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування,
який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї,
і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства,
463
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні
від неї обставини» (стаття 25).
Тим часом у Конституції України міститься низка статей, що прямо
чи опосередковано стосуються питань охорони здоров’я. Так, стаття 49
констатує, що кожен має «право на охорону здоров’я, медичну допомогу
та медичне страхування. Охорона здоров’я забезпечується державним
фінансуванням відповідних соціально–економічних, медико–санітарних
і оздоровчо–профілактичних програм. Держава створює умови для
ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування.
У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допо-
мога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути
скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм
власності. Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забез-
печує санітарно–епідемічне благополуччя». Сформульоване у такий
спосіб право радше визначає організаційні аспекти охорони здоров’я, аніж
гарантує людям належний рівень життя і медичного обслуговування. Воно
неодноразово піддавалось критиці і навіть тлумаченню Конституційним
Судом України. Щоправда, в інших статтях Основного Закону України
йдеться про те, що кожен має право «на достатній життєвий рівень для
себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (стаття
48) та «на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування
завданої порушенням цього права шкоди» (стаття 50). Однак, ці статті
рідко пов’язують із завданнями політики охорони здоров’я.
Отже, міжнародне та українське визначення права на охорону здоров’я
відрізняються. В останньому йдеться не стільки про гідні умови життя,
як про організацію системи медичного обслуговування. Відтак і політи-
ка охорони здоров’я є медикалізованою, орієнтованою на забезпечення
надання медичної допомоги населенню. І це яскраво виявляється у сфері
протидії соціально небезпечним хворобам, де, за експертними оцінками
[1], спостерігається дисбаланс між лікувальним та профілактичними
заходами на користь перших.
Вивчення нормативно–правового регулювання окремих сфер охо-
рони громадського здоров’я також засвідчує наявність концептуальних
відмінностей між міжнародним та українськими підходами.
Наприклад, у царині протидії епідемії туберкульозу, оголошеної в
Україні 1995 року, чинними є два окремі Закони – «Про захист населення
від інфекційних хвороб» і «Про боротьбу із захворюванням на тубер-
кульоз», які конкурують та вступають між собою в колізії. При цьому
названі акти не відповідають рекомендованому ВООЗ модельному закону
про боротьбу з інфекційними хворобами і Хартії пацієнтів про медичну
допомогу хворим на туберкульоз.
Результати аналізу, проведеного експертами Агентства США з
міжнародного розвитку (USAID), засвідчують, що в Україні ухвалено
необґрунтовано велику кількість різних актів, покликаних регулюва-
ти питання протидії поширенню туберкульозу, до того ж, більшість із
них мають низьку якість підготовки з юридичної точки зору і рівня
конкретності та зрозумілості для тих, кому вони адресовані, а також міс-
тять низку застарілих норм, які не базуються на сучасних достовірних
науково–обґрунтованих доказах і кращих світових практиках. Ці підза-
конні акти:
464
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
– не забезпечують цілковитої й послідовної підтримки принципів
класичної стратегії ДОТС (яка передбачає обмежене контрольоване
лікування туберкульозу короткими стандартними курсами хіміотерапії)
у тому вигляді, що пропагується ВООЗ. В Україні натомість проголошено
так звану Концепцію адаптованої ДОТС–стратегії;
– за своєю суттю є лише галузевими актами Міністерства охорони
здоров’я, а тому не є обов’язковими для виконання відомчими і приват-
ними постачальниками медичних послуг, які не підпорядковані цьому
міністерству та місцевим органам охорони здоров’я;
– не відповідають основним нормативним принципам, закладеними в
рекомендовані ВООЗ Модельні правила (інструкцію) щодо контролю за
туберкульозом, і міжнародним стандартами надання медичної допомоги
хворим на туберкульоз [4].
Важливою прогалиною української нормативно–правової бази є також
відсутність належного врегулювання процедур обов’язкової ізоляції та
лікування хворих, відсторонення їх від виконання певних видів робіт та
інших видів діяльності. Водночас фахівці звертають увагу на можливість
необґрунтованої (але, фактично, дозволеної законом) дискримінації
туберкульозних хворих щодо повноцінної реалізації ними права на працю,
безпеку та особисту недоторканість, а також на конфіденційність інформа-
ції про стан здоров’я та ін. Це, в свою чергу, призводить до стигматизації
(тобто соціально–психологічної дискримінації), зокрема інфікованих
туберкульозом дітей тощо.
Деякі невирішені питання у законодавчій базі щодо туберкульозу
потребують розв’язання і публічного обговорення. Скажімо, нині чимало
хворих на туберкульоз з різних причин відмовляються від лікування і
заражають при цьому здорових людей. У багатьох навіть найдемокра-
тичніших країнах, таких як США, Швейцарія та інші, діють закони, які
в судовому порядку примушують хворих лікуватися і не поширювати
хворобу. Відтак актуальним видається запровадження норм, що реально
мотивуватимуть як постачальників медичних послуг, так і пацієнтів до
проведення та повного завершення адекватного лікування.
Оскільки протидія туберкульозу визнана в Україні пріоритетом
державної політики охорони здоров’я, то були розроблені та ухвалені
відповідні державні програми, профінансовані з державного бюджету.
Проте в цих програмах мало береться до уваги реальна епідеміологічна
ситуація та природа захворювання. Наприклад, у вступній частині чинної
програми на 2007–2011 роки констатується, що до найуразливіших груп
належать соціально дезадаптовані особи – бездомні, ув’язнені, особи, що
виходять з місць позбавлення волі, однак заплановані заходи спрямовані
не на ці групи, а роботу з усім населенням. Власне, туберкульоз вважається
«соціальною» хворобою і його профілактика має бути структурною, орі-
єнтованою на боротьбу з бідністю і хронічними стресами, які зменшують
імунітет людини, а державні документи знову ж таки більше орієнтуються
та своєчасне виявлення та ефективне лікування бактеріоносїів (медичний
компонент проблеми).
Відзначимо, що загальний обсяг державного фінансування проти-
туберкульозних заходів не дав змоги приборкати епідемію. Більше того
Україна була змушена звернутися до міжнародної спільноти з проханням
про допомогу і 2009 року вона отримала грант у 100 млн. доларів від
Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярі-
465
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
єю, який буде реалізовано через фонд «Розвиток України» (недержавну
організацію). Однак досвід втілення схожих грантів засвідчує обмежену
можливість недержавних структур змінити зміст державної політики в
сфері протидії соціально небезпечним хворобам.
В іншій проблематичній для України сфері охорони громадського
здоров’я – протидії епідемії ВІЛ/СНІДу – базовим нормативним актом є
Закон «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіци-
ту (СНІД) і соціальний захист населення», ухвалений Верховною Радою в
грудні 1991 року. У цьому документі викладено основні засади профілак-
тики СНІДу в країні та визначено позицію держави щодо забезпечення
прав ВІЛ–інфікованих громадян. Закон гарантує доступний та якісний
медогляд, доступність засобів профілактики, втілення програм обміну
шприців для наркозалежних, обов’язкове тестування донорської крові
на ВІЛ, надання ВІЛ–інфікованим та членам їх сімей всіх видів медич-
ної допомоги, профілактику зараження ВІЛ для професіоналів (лікарів,
перукарів, хірургів, косметологів тощо). Цей нормативно–правовий акт
став першим політичним документом про участь держави у вирішені
проблем ВІЛ/СНІДу та першим кроком до визнання України суб’єктом
міжнародної спільноти на шляху боротьби з глобальною епідемією.
Закон, за оцінками фахівців, відповідає міжнародним нормам, врахо-
вує міжнародні керівні принципи в сфері протидії епідемії ВІЛ/СНІДу
[3]. Водночас він потребує удосконалення. Наприклад, зняття обмежень
для тестування неповнолітніх, а також опису порядку тестування дітей,
які позбавлені батьківського піклування. Також у цьому законодавстві
або і інших нормативно–правових актах потрібно узаконити сучасні
ВІЛ–сервісні послуги, як–от, зменшення шкоди від вживання наркотиків,
замісну підтримувальну терапію, догляд та підтримку ВІЛ–позитивних
людей, проведення експрес–тестування, які зараз активно упроваджують-
ся державними та недержавними ВІЛ–сервісними організаціями, однак
не спираються на належну нормативну базу.
Аналіз законодавства та практики його втілення засвідчує неадек-
ватність існуючих соціальних гарантій реальній ситуації, необхідність
їх перегляду як для ВІЛ–позитивних, так і для персоналу, який надає
їм послуги. Наприклад, ідея виділення «ізольованої кімнати» для
ВІЛ–позитивних людей виявилась абсолютно не працюючої на практи-
ці. Натомість варто було б додати гарантоване забезпечення молочними
сумішами малюків, народжених від ВІЛ–позитивних матерів (вигодову-
вання грудним молоком є одним із шляхів передачі вірусу від матері до
дитини), тощо. Водночас, законодавство містить застарілі норми, що не
відповідають сучасним уявленням про перебіг захворювання. Так, стаття
11 обумовлює в’їзд в Україну іноземців та осіб без громадянства за умови
пред’явлення ними документа про відсутність у них ВІЛ–інфекції. Проте
наявність такої довідки не свідчить про ВІЛ–негативний статус особи,
адже вірус на початкових етапах хвороби неможливо виявити (це так
званий «період вікна»).
2010 року у Верховній Раді України зареєстровано законопроект
(автор – народний депутат П.Унгурян), яким пропонуються зміни до
базового законодавства у сфері ВІЛ/СНІДу. Законодавчі інновації
стосуються обмеженого кола питань, зокрема, визнання пріоритетнос-
ті у профілактиці поширення ВІЛ–інфекції інформаційної роботи з
населенням, потреби ширшого пропагування здорового способу життя,
466
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
включення до державних гарантій сприяння участі благодійних, гро-
мадських, релігійних організацій у інформаційній роботі щодо протидії
поширення ВІЛ–інфекції, наданні благодійної допомоги, медичних та
соціальних послуг.
Як і у сфері протидії епідемії туберкульозу, питання унормування сто-
сунків у сфері ВІЛ/СНІДу покликана вирішувати ціла низка підзаконних
актів – указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України,
наказів, інструкцій та протоколів Міністерства охорони здоров’я, наказів
та рішень Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, Міністерства осві-
ти та науки України, що визначають певні питання політики та практики
протидії епідемії ВІЛ/СНІДу, зокрема, порядок надання тих чи інших
послуг. Хоча, як відзначалось, раніше, чимало послуг залишаються без
нормативного регулювання.
Україна приєдналась до багатьох глобальних ініціатив у сфері ВІЛ/
СНІДу. Однією з перших серед країн колишнього Радянського Союзу
вона підписала Декларацію про відданість справі боротьби з ВІЛ/СНІД у
червні 2001 року під час спеціальної сесії Генеральної Асамблеї Організації
Об’єднаних Націй з ВІЛ/СНІД. Україна взяла на себе зобов’язання поси-
лення боротьби з епідемією, визначення завдань з фінансування цієї сфери
та вироблення спеціальної політики та програм.
У 2006 році під час засідання Генеральної Асамблеї ООН Україна, беру-
чи участь у Зустрічі на високому рівні з проблеми ВІЛ/СНІДу, ухвалила
Політичну Декларацію з ВІЛ/СНІД, яка зобов’язує всі країни–учасниці
«докласти всіх необхідних зусиль задля досягнення цілей універсального
доступу до програм профілактики, лікування, догляду та підтримки до
2010 року». Ці зобов’язання були відображені в розробленій «Дорожній
Карті щодо розширення універсального доступу до профілактики ВІЛ/
СНІДу, лікування, догляду та підтримки в Україні до 2010 р.». Однак
чимало цілей та завдань так і лишилися не досягнутими.
19 лютого 2009 в нашій офіційно почала діяти шоста Загальнодержавна
програма забезпечення профілактики ВІЛ–інфекції, лікування, догляду
та підтримки ВІЛ–інфікованих і хворих на СНІД на 2009–2013 роки.
Вперше за всі роки подібна програма набула рівня закону. Таке під-
вищення юридичного статусу покликано забезпечити пріоритетність
бюджетного фінансування.
Формат та зміст чинної Загальнодержавної програми з протидії ВІЛ/
СНІД повторює чимало структурних недоліків попередньої програми. В
чинній програмі, як і раніше, відповідальність за виконання більшості
завдань покладається на багатьох партнерів, і тому незрозуміло, хто саме
є підзвітним за впровадження окремих видів діяльності, і якою є роль
інших партнерів. Хоча в новій програмі вперше чітко зазначено внески
грантів Глобального Фонду, конкретні внески інших зовнішніх донорів
та неурядових партнерів не зазначено. Також мають місце значні прога-
лини у охопленні базовими програмами, а також не вказується, як саме
держава забезпечуватиме сталість та удосконалення програм профілак-
тики, догляду та підтримки після завершення зовнішнього донорського
фінансування.
Окрім цього, Загальнодержавна програма не включає універсальний
доступ як одну із цілей і не містить жодного цільового показника, роз-
робленого в рамках Дорожньої карти щодо розширення універсального
доступу до профілактики ВІЛ/СНІДу, лікування, догляду та підтримки
467
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
в Україні до 2010. Це свідчить про паралельне існування міжнародних
зобов’язань держави та пріоритетів її національної політики.
Дослідження підтверджують фрагментарність українського законо-
давства щодо захисту прав ВІЛ–позитивних осіб, несистемність правового
поля у сфері охорони громадського здоров’я, а також наявність можливос-
тей для умисного або неумисного порушення прав людей, яких торкнулась
проблема ВІЛ [2;5;6]. Найбільша ж проблема українського законодавства
у сфері ВІЛ/СНІДу – це його декларативність, бо реалізація норм щодо
лікування, профілактики та соціальних послуг відбувається переважно
коштом міжнародних донорів (в Україні реалізується п’ятирічна програма
Глобального Фонду вартістю 151 млн. доларів, завершено програму цієї
ж організації в 92 мільйони та проект Світового Банку вартістю у 60 млн.
доларів).
Крім того, орієнтація на статусний підхід у наданні послуг та привілеїв
для ВІЛ–інфікованих осіб має чимало негативних моментів. Насамперед,
пов’язаних із тим, що для отримання цих гарантій потрібно офіційно під-
тверджувати свій ВІЛ–позитивний статус, що призводить до порушення
конфіденційності інформації про стан здоров’я. Відтак високим є ризик
наразитися на суспільне неприйняття та навіть відторгнення з боку сус-
пільства, якому притаманна «нульова» толерантність [7] до людей, яких
зачепила проблема ВІЛ/СНІДу.
Отже, політика України в галузі охорони здоров’я базується на
тому, що держава визнає право кожного громадянина держави на охо-
рону здоров’я, забезпечує його захист, а також гарантує всім громадянам
реалізацію їх прав у галузі охорони здоров’я. Водночас у нашій країні
практикується підхід, заснований на правових статусах, що надають додат-
кові гарантії соціального захисту певним групам населення, в тому числі
й людям, яких торкнулась епідемія ВІЛ/СНІДу, туберкульозу та інших
соціально небезпечних захворювань. З іншого боку, українська держава,
хоча й не виконує значну частину власних законодавчих зобов’язань, під-
писала та ратифікувала чимало міжнародних документів, що не завжди
узгоджуються із національними нормативно–правовими актами та поточ-
ною політичною практикою.
В Україні діє потужна, хоча й фрагментована, законодавча база, що
регулює питання протидії туберкульозу та ВІЛ/СНІДу. Однак, вона міс-
тить норми, що заважають імплементації сучасних стратегій зміцнення
системи охорони здоров’я в цілому і поліпшенню контролю за туберку-
льозом та ВІЛ/СНІДом зокрема. Чинне законодавство не віддзеркалює
сучасних поглядів на охорону громадського здоров’я, не створює умов
для запровадження сучасних послуг та гарантій, здатних посприяти під-
вищенню ефективності та якості системи охорони здоров’я. Частково це
пов’язано із загальним тлумаченням у політико–правових документах
України охорони здоров’я як забезпечення суто медичними послугами,
а як широку діяльність із забезпечення права людини на гідний рівень
життя, що пропонується міжнародними нормами.
Список використаних джерел
1. Комплексна зовнішня оцінка національних заодів з протидії епідемії ВІЛ/
СНІДу в Україні: Зведений звіт. Варіант «0». – К., 2008. – Режим доступу: http://
www.unaids.org.ua/evaluation/users.
468
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
2. Риторика та ризик. Порушення прав людини перешкоджає боротьбі України
з ВІЛ/СНІДом // Звіт організації «Нагляд за правами людини».– Режим доступу:
http://www.hrw.org/ukrainian/docs/2006/03/02/ukrain12735.htm.
3. Рудий В. Законодавство України у сфері боротьби з ВІЛ/ СНІДом:
Сучасний стан і шляхи вдосконалення. – К.: Сфера, 2004. – 187 с.
4. Рудий В. Політика та законодавство України у сфері боротьби з тубер-
кульозом: сучасний стан та шляхи вдосконалення // Проект «Зупинимо
туберкульоз». – Режим доступу: http://www.stoptb.in.ua/uk/resources/show/3.
5. Семигіна Т. Політика протидії епідемії ВІЛ/СНІДув Україні: роль міжна-
родної допомоги: за матеріалами дослідження глобальних ініціатив у сфері ВІЛ/
СНІДу в Україні. – К.: Агентство Україна, 2009. – 144 c.
6. Скала П. Юридичні підстави для впровадження замісної терапії в Україні
та шляхи вдосконалення чинної нормативної бази. – К., 2005. – 41 с.
7. Щербина В. ВІЛ/СНІД і молодь: знання та поведінка // Соціальна політика
та соціальна робота. – 2008. – № 1. – С.27–36.
Семыгина Т.В. Политико–правовые основы противодействия социально
опасным заболеваниям
Анализируются правовые аспекты противодействия распространению
туберкулеза и ВИЧ/СПИДа в Украине, оцениваются достижения и ограничения
действующего нормативного регулирования этих сфер общественного здраво-
охранения, определяются отличия международных и национальных подходов
к обеспечения права на здоровье.
Ключевые слова: право на здравоохранение, правовое регулирование полити-
ки противодействия эпидемии туберкулеза, правовое регулирование политики
противодействия эпидемии ВИЧ/СПИДа.
Semigina, T.V. Political and legal grounds for combating socially dangerous
diseases
Legal issues of combating tuberculosis and HIV/AIDS in Ukraine are analyzed.
Strong and weak features of the current laws in these domains of public health are
defined, as well as differences between international and national understanding of
the right to health.
Key words: right to health protection, legal provision for policy to combat
tuberculosis epidemic, legal provision for policy to combat HIV/AIDS epidemic.
469
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 327.7 Ґеник М.А.
Формування доктрини
дворівневості у політичній думці
Гжегожа Костжеви–Зорбаса
Політичні концепції польської опозиції справили вирішаль-
ний вплив на геополітичні трансформації Центрально–Східної
Європи. Еволюція політичної думки опозиції привела
до формування доктрини дворівневості або доктрини
Г.Костжеви–Зорбаса, яка передбачала пріоритетом зовніш-
ньої політики Польщі підтримку незалежності України,
Білорусії і Литви.
Ключові слова: Гжегож Костжева–Зорбас, доктрина
дворівневості, Центрально-Східна Європа.
Важливим фактором успіху геополітичних і суспільно–економічних
трансформацій наприкінці ХХ ст. стали концепції польської опозиції,
спрямовані на пропаганду спільності інтересів народів Центрально–
Східної Європи (ЦСЄ), необхідність підтримки незалежності України,
міжнаціональне примирення, непорушність кордонів та лібералізацію
політики щодо національних меншин. Великий внесок у розробку нової
доктрини східної політики Польщі здійснив діяч польської опозиції, полі-
толог, журналіст, дипломат і державний діяч Гжегож Костжева–Зорбас.
Концепцію «дворівневості» у зовнішній політиці Польщі початку 1990–х
років називають також «концепцією Костжеви–Зорбаса».
Незважаючи на висвітлення багатьох аспектів формування східної
політики Польщі у постбіполярний період, політичні концепції Г.Костжеви
не стали предметом спеціальних досліджень. Окремі публікації про
нього належать В.Домагальському [1], Й.Стжельчик [3] та ін. Метою
статті є розкриття концепцій Г.Костжеви у питаннях східної політики та
їхнього впливу на формування зовнішньополітичних доктрин Варшави.
Джерельну базу склали матеріали архіву Інституту національної пам’яті,
приватних архівів В.Мокрого і П.Казанецького, інтерв’ю з Г.Костжевою
[4] та інформація його приватного сайту [5] і т.д.
Гжегож Костжева–Зорбас народився 1958 р. у Варшаві, закінчив
Вищу театральну школу та отримав післядипломну освіту у галузі
національної безпеки в університеті Джорджтауна (1993). Він захистив
докторат у галузі міжнародних відносин в Університеті Джона Гопкінса
у Вашингтоні (1998), де був учнем З.Бжезінського. Г.Костжева є авто-
ром публікацій з питань міжнародних відносин і національної безпеки.
Опозиційну діяльність розпочав від 1978 р. Він був діячем студентських
470
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
організацій, а в період військового стану редагував опозиційні видання
«Służba Informacyjna Studentów» i «Biuletyn Oporu» та співпрацював в опо-
зиційних та еміграційних виданнях «Więz», «Myśl Niezależna», «Tygodnik
Mazowsze», «Kontakt» (Париж), «Rzeczpospolita Polska» (Лондон) та ін.
Член Клубу католицької інтелігенції та радник «Солідарності» з питань
східної політики. У своїх публікаціях використовував псевдоніми Marcin
Mięguszowiecki й Adam Realista.
Формування нової концепції польської східної політики займало одне
з пріоритетних місць в публікаціях заснованого у 1985 р. Г.Костжевою
журналу «Nowa Koalicja». На обкладинці було поміщено карту регіону
ЦСЄ, народи якого і розглядалися як нова коаліція. До 1989 р. вийшло
8 номерів.
У програмній статті «Nowej Koalicji»стверджувалося, що у Європі є
багато народів, поневолених радянським імперіалізмом і тоталітаризмом.
Усі спроби визволення окремо і поодинці приречені на поразку. Тому
пропонувалося співробітництво народів між Балтикою і Балканами у
реалізації спільних геополітичних інтересів. «Вони мають спільну осно-
вну мету: повернення незалежності і суверенності, гарантованого ООН
права на самовизначення, здобуття позиції рівнорядного партнерства з
сусідніми наддержавами, створення у Європі порядку справедливості
і рівноваги, отримання взаємної користі з дружби і співпраці в євро-
пейському дусі». Автори статті зазначали, що надії на визволення дає
значний людський, цивілізаційний, економічний і духовний потенціал
народів ЦСЄ, який Москва не в силах переважити і над котрим панує
внаслідок його дезінтеграції. Умовою використання цього потенціалу
є взаємозближення. Співпраця народів мала створити нову коаліцію
[6,s.1–2;7,s.126;8,s.66–72].
Важливе значення для усвідомлення спільності антитоталітарної
боротьби народів ЦСЄ мало Звернення І з’їзду «Solidarności» до трудя-
щих Східної Європи, ухвалене 7 вересня 1981 р [9;10,s.94–95]. У кількох
номерах витяг зі Звернення передруковувався як мотто на передостанній
сторінці.
Г.Костжева розробив основні положення нової концепції зовнішньої
політики незалежної Польщі, які в 1985 р. Ruch Społeczny Solidarność
прийняв як базовий матеріал для створення політичної програми. У
цих положеннях стверджувалося, що для визволення Польщі необхідне
зближення з країнами чи народами Міжмор’я, що перебувають у подібній
геополітичній ситуації, поневолені радянською імперією і мають спільні
міжнародні інтереси. До Міжмор’я зараховувалося Чехословаччину,
Угорщину, Румунію, балканські країни, Україну, Білорусію, та балтійські
країни (Литву, Латвію і Естонію). «Єдність Міжморя, яку мусимо твори-
ти, щоб повернути незалежність, є шляхом до визволення, єдність Європи
буде найкращою з можливих гарантій свободи». До Європейського Союзу,
як об’єднання незалежних і суверенних держав, мали б ввійти залежно від
бажання країни Міжмор’я. Усвідомлюючи специфіку простору Міжмор’я,
географічну та історичну компактність, можливі труднощі в інтеграції з
Західною Європою чи її небажання та для противаги можливому німець-
кому натискові пропонувалося створити Конфедерацію Міжмор’я. Це
об’єднання розглядалося як аналог або частина Європейського Союзу.
Члени обох об’єднань повинні відмовитися від територіальних претен-
471
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
зій, гарантувати права національних меншин, делегувати частину своєї
суверенності наддержавним органам та отримати гарантію міцності своєї
суверенності, яку захищатиме потенціал всіх держав. У рамках об’єднань
передбачалася ліквідація або мінімалізація бар’єрів для руху людей,
цінностей культури, капіталів і товарів. З метою успішного захисту про-
понувалося тісний оборонний союз, інтеграція армій, поширення сучасних
технологій, технічна уніфікація та спеціалізація виробництва.
Констатуючи кордони як необхідне зло, стверджувалося, що вони
повинні розділяти державні структури, а не людей і народів. Вимагалося
відкритих кордонів та свободи місця проживання. Відкритість кордонів
знизить рівень територіальних суперечок та створить умови для реалізації
ідей об’єднаної Європи і Міжмор’я. Зазначалося, що лінію кордону мають
право визначати тільки поляки у погодженні з сусідами, тому рішень
Тегеранської, Ялтинської і Потсдамської конференцій не визнавалося як
юридичної основи для територіального оформлення Польщі. Однак нові
договори повинні підтвердити існуючі лінії кордонів. Територіальні зміни
і переселення потягнули б занадто високу, драматичну і неприпустиму
людську і національну ціну. Насамперед, слід підтвердити існуючі кордони
з Україною, Білорусією і Литвою, що стане основою співробітництва зі
східними сусідами. «Польща, відступаючи зі своїх колишніх окраїн, отри-
має цінних, близьких союзників і розпочне будову ладу співробітництва
на просторі Міжмор’я, що становить єдиний реальний шлях подолання
важкого геополітичного положення». Реваншистські акції здатні розпо-
рошити сили народів Міжмор’я, закриваючи перспективи їх визволення і
тривалої незалежності. Територіальні договори повинні також визначати
права національних меншин, стосовно яких пропонувалося застосувати
принцип адекватності, тобто поляки у Львові чи на Заользі повинні отри-
мати аналогічні права з українцями чи чехами у Польщі.
Г.Костжева виступав за рівність прав національних меншин з іншими
громадянами. Передбачалася можливість автономії шляхом здобуття
меншинами більшості у територіальних органах влади та введення другої
регіональної мови як офіційної.
Стратегією досягнення незалежності вважалося співробітництво
народів регіону Міжмор’я зі спільними інтересами і цілями. Таке міжна-
родне співробітництво у боротьбі мало паралізувати імперський принцип
«поділяй і владарюй», зв’язати сили радянського блоку на найширшому
фронті та психічно зміцнити народи, що борються, подолавши почуття
самітності і безсилля. З метою співробітництва пропонувалося створення
координаційної інституції опозиційних осередків народів Міжмор’я на
принципах конфедерації. Її планувалося створити на еміграції і поступово
поширювати її діяльність в регіон ЦСЄ [11,s.17–25;12,s.56–60].
У березні 1986 р. Г.Костжева–Зорбас опрацював проект створення
Європейського Гельсінського Комітету (ЄГК) як форму регулярної
співпраці демократичної опозиції ЦСЄ, включно з Росією і Східною
Німеччиною. У проекті Декларації ЄГК стверджувалося неподільність
Європи та свободу як іманентну рису Європи. ЄГК проектувався як
неурядова міжнародна організація, членами якої могли бути окремі особи,
групи і організації. Основною ціллю діяльності передбачалося контроль
за дотриманням прав людини [13,s.7–10]. На етапі глибокої кризи кому-
ністичного табору «Nowa Koalicja» наголошувала на винятковій ролі
472
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
України в процесі геополітичних трансформацій: «Без Вільної України
не буде Великої Європи. (…) Без вільної України не впаде остання в світі
імперія» [14,s.1]. Редакція «Nowej Koalicji» усвідомлювала важливість
українського фактора для змін у ЦСЄ, базуючись на Декларації в укра-
їнській справі 1977 р [15,s.40–41].
Г.Костжева та «Nowa Koalicja» ініціювали акцію, спрямовану на
досягнення порозуміння щодо непорушності польського східного кордону.
Значного розголосу набула спільна декларація шести опозиційних орга-
нізацій, особливо активних в розгляді питань східних сусідів. 16 грудня
1984 р. у Варшаві організація «Свобода–Справедливість–Незалежність»,
політичний рух «Визволення», Ліберально–Демократична партія
«Незалежність» (ЛДПН), видавництво «In Corpore», політична група
«Воля» та група часопису «Niepodleglosc» – виступили із «Пропозицією
спільної позиції щодо польсько–українського, польсько–білоруського
та польсько–литовського кордону». У декларації стверджувалося, що
територіальні конфлікти багаторазово ділили, сварили і грізно ослаблю-
вали як поляків, так і українців, білорусів і литовців. Єдиним способом
подолання таких конфліктів вважалося збереження теперішніх кор-
донів. Ця заява була опублікована в в 1–му номері «Nowej Koalicji» на
польській і англійській мові, а в 2–му – на польській, українській, біло-
руській і литовській. Пізніше її передрукували інші опозиційні видання
[16;17,s.4;18,s.12–13;19,s.61–63;20,s.86–90].
Згадані опозиційні політичні організації звернулися до Президії
Конференції українських політичних партій і організацій (КУППО) з
пропозицією визнання існуючих кордонів і отримали позитивну відповідь
[21, s. 6]. Ініціативу Польських Незалежницьких Організацій схвалила
також УГВР [16;22,s.1–2;23,c.3–5;24;25,s.3].
Активізація польсько–українського діалогу дала можливість досяг-
нути у березні 1987 р. у Парижі домовленості між КУППО, з одного боку,
та ЛДПН і організацією «Свобода–Справедливість–Незалежність», з
другого боку. Визнання існуючих кордонів кваліфікувалося як необхідна
умова польсько–української співпраці у боротьбі за незалежність.
Сторони підтримували право національних меншин на вільний
розвиток та зобов’язувалися поборювати всі прояви національної дис-
кримінації з боку держави і суспільства. Сторони дійшли згоди стосовно
необхідності створення у Польщі ієрархії УГКЦ на чолі з єпископом,
української системи освіти та надання права українцям на повернення
на свої землі, з яких були безправно виселені комуністичними властями.
Відповідно підтримувалося також право поляків, проживаючих на Україні,
на власну систему освіти та безперешкодний національний розвиток.
Останній пункт домовленості стверджував, що тільки спільна політична
боротьба поляків і українців та інших народів Міжмор’я може привес-
ти до здобуття ними вільних і незалежних держав [16;26,s.1;27,s.6;28,s.
128;29;30,s.2;31,s.51–52].
У редакційній статті «Nowa Koalicja» високо оцінила «Заяву». «Нова
ситуація дозріває у всій ЦСЄ, під багатьма кутами зору: від економічних до
релігійних, вже щонайменше від середини сімдесятих років. Однак власне
тепер настала пора жнив». Редакція вказувала на принципові зміни у від-
носинах двох найбільших народів регіону. «Добрі польсько–українські
відносини є необхідною умовою спочатку визволення, а потім рівноваги
473
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
і розвитку центрально–східної частини європейського континенту, поді-
бно як французько–німецьке зближення і примирення визначає обличчя
західної частини». Редакція закликала наслідувати приклад французів
і німців, зокрема тому, що у майбутньому чотири народи мали стати
елементами єдиної об’єднаної Європи, в якій немає місця застарілим
конфліктам. Заява кваліфікувалася як підписання першого документу
між незалежними опозиційними польськими та українськими осередками
після міжурядової угоди 1979 р [16;32,s. 4–6].
Після 1989 р. польська опозиція отримала можливість впливу на
формування державної політики. Г.Костжева виклав наступні принципи
курсу у справі кордонів: «Визнання територіального status quo, тобто
взаємна відмова від територіальних претензій, у т.ч. посередніх вимог,
наприклад вимог територіальної автономії (...) По–перше теперішні кор-
дони в принципі співпадають з етнічними, по–друге, будь–яке ставлення
під сумнів кордонів відкрило б справжню скриньку Пандори зі всіма
наслідками також для польських західних кордонів. Повна повага прав
національних меншин з обох боків кожного кордону. Прагнення до від-
критості кордонів (...), вільний рух людей, інформації та ідей залишається
нашою метою» [33;34].
Важливе місце у політичних концепціях Г.Костжеви займала лібералі-
зація національної політики. В публікаціях «Nowej Koalicji» аналізувався
стан, виконання і необхідність реформування законодавства Польщі у
галузі національних меншин [35]. Велику роль в опрацюванні напрям-
ків цієї політики відіграла Комісія у справах національних меншин
Громадянського Комітету. До неї ввійшли представники польських опо-
зиційних середовищ, а також білоруського, литовського, українського і
єврейського суспільств у Польщі. Головою комісії став Марек Едельман,
заступником – Я.Куронь, секретарем – Г.Костжева. Завданням комісії
було інформування Громадського комітету та суспільство про проблеми
національних меншин, міжнаціональні відносини та приготування дій
у цій галузі. Комісія мала готувати та давати експертну оцінку проектів
правових актів, покликаних гарантувати рівноправність меншин [29].
Г.Костжева, характеризуючи принципи національної політики,
зазначив, що вони грунтуються на поглядах Літературного Інституту,
КОР–овської опозиції та журналу «Nowа Koalicjа». Курс національної
політики передбачав повну повагу прав національних меншин по обидва
боки кордонів, гарантування політичних і освітніх прав, культурну авто-
номію, доступ до засобів масової інформації [33;34]. Г.Костжева відмічав
необхідність взаємного визнання права на суверенність. При цьому він під-
креслив, що право Польщі на суверенність східними сусідами не ставиться
під сумнів, тоді як деякі польські політичні рухи не схильні визнавати це
право за українцями, білорусами чи литовцями [33;34].
Г.Костжева у меморіалі на ім’я міністра закордонних справ
К.Скубішевського виклав основні напрямки польської східної полі-
тики. Він виконував у 1990–1992 рр. в період урядів Т.Мазовецького,
Я.К.Бєлецького і Я.Ольшевського функції заступника директора депар-
таменту Європи та директора Департаменту планування і аналізу в
Міністерстві закордонних справ. Реалізовував доктрину дворівневості
(dwutorowości), яка передбачала підтримку незалежності східних сусідів
474
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
шляхом утримування паралельних контактів з Москвою та республіками,
які виборювали суверенність.
У рамках доктрини дворівневості міністр закордонних справ
К.Скубішевський у жовтні 1990 р. відвідав Москву, Мінськ і Київ. На
переговорах з українським міністром А.Зленком Підписана міністрами
«Декларація про принципи і основні напрямки польсько–українських
відносин» фіксувала взаємне визнання сторонами своєї суверенності,
передбачала встановлення консульських відносин, а у майбутньому
повних дипломатичних відносин. Сторони відмежовувалася від всяких
територіальних претензій та зобов’язалися поважати права національних
меншин. А.Романовський дуже високо оцінив досягнуті домовленості.
«Вперше після 1920 р. поляки і українці вели офіційні державні перегово-
ри без нічийого посередництва. Також вперше з ХІV ст. суверенні польські
власті погодилися в ім’я добросусідських відносин на санкціонування
втрати Львова» [36,p.428;37,s.4].
Згідно з положеннями доктрини дворівневості Польща була першою
державою, яка визнала проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.
Пізніше Г.Костжева очолював польську делегацію на переговорах стосовно
виведення радянських військ з Польщі. У квітні–липні 1992 р. – директор
бюро оборонної політики в МВС. Активно займався науковою роботою,
у 1992–1993 рр. проводив дослідницьку роботу в США над проблемами
глобалізації і тероризму в Інституті дослідження дипломатії (Institut for
the Study of Diplomacy), потім у 1993–2004 рр. – науковий працівник
Осередку американських досліджень Варшавського університету, в
1998–1999 директор програми в Фундації Центру міжнародних відносин.
1999–2003 адьюнкт в Інституті політичних досліджень Польської акаде-
мії наук. Г.Костжева у 2009 р. безрезультатно балотувався на виборах до
Європейського парламенту.
Політична думка Г.Костжеви–Зорбаса демонструє еволюцію поглядів
польського політикуму в усвідомленні важливої ролі незалежності східних
сусідів Польщі для безпеки і стабільності ЦСЄ.
Список використаних джерел
1. Domagalski W. Grzegorz Kostrzewa–Zorbas // http://www.encyklopedia–solidar-
nosci.pl/wiki/index.php?title=Grzegorz_Kostrzewa–Zorbas
2. Grzegorz Kostrzewa–Zorbas // http://www.slownik–niezaleznidlakultury.pl/index.p
hp?page=wysyp&sel=K&klucz=762&s
3. Strzelczyk J. Ucieczka ze Wschodu: Rosja w polskiej polityce, 1989–1993.–
Warszawa: Oficyna Wydawnicza Rytm, 2002.– 487 s.
4. Інтерв’ю з Гжегожем Костшевою–Зорбасом, Варшава, 18.07.2009.
5. www.kostrzewa–zorbas.pl
6. Organizacja RP WSN Wyzwolenie. Wspólnota losów i celów // Nowa Koalicja.–
Warszawa: Niezależna Oficyna Wydawnicza.– № 1.– 1985.– S. 1–2. . . .
7. Organizacja Wolność–Sprawiedliwość–Niepodległość– Ruch Polityczny Wyzwolenie.
Wspólnota losów i celów // Nowa Koalicja.– Warszawa: Wydawnictwo Krąg.– №
3.– 1987.
8. Mieguszowiecki M., Realista A. Razem jesteśmy silniejsi. O potrzebie koalicji
narodów Europy Środkowo–Wschodniej // Nowa Koalicja.– № 1.– 1985.– S.66–72.
9. Archiwum Instytutu Pamięci Narodowej w Warszawie.– Sygn. IPN BU MSW II
1637.– Npgn.
475
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
10. Posłanie Pierwszego Zjazdu Delegatów NSZZ «Solidarność» do ludzi pracy Europy 35. Zachwiej P. O prawie mniejszościowym w Polsce // Nowa Koalicja.– №
Wschodniej, № 17/81 // I Krajowy Zjazd Delegatów NSZZ «Solidarność». Statut. Uchwała 5.– 1988.– S.92–102.
programowa z Aneksem. Dokumenty Zjazdu / Do użytku wewnątrzzwiązkowego.– Gdańsk: 36. AILP.– CP.– 1992.– Vol. 3.– K.428.
Biuro Informacji Prasowej Komisji Krajowej NSZZ «Solidarność», [1981].– S.94–95. 37. Romanowski A. Przeciw fatalizmowi. Polska i Ukraina: przeszłość i perspektywy
11. Polska i Międzymorze. Wokół dróg działania i programu przyszłości (Ruch Społeczny // Tygodnik Powszechny.– Nr 28.– 12.07.1992.
Solidarność).– Wrocław: Kret, 1986..
12. Z materiałów programowych WSN. Fragmenty opracowania «Polska i Międzymorze. Генык Н.А. Формирование доктрины двух уровней в политической мысли
Wokół dróg działania i programu przyszłości» // Nowa Koalicja.– № 1.– 1985.– S.56–60. Гжегожа Костжевы–Зорбаса
14. Redakcja «NK». Przedstawiamy siódmy numer // Nowa Koalicja.– S.l.: Wydawnictwo Политические концепции польской оппозиции решающим образом повлияли
Myśl.– № 7.– 1987 [1989]. на геополитические трансформации Центрально–Восточной Европы. Эволюция
15. Deklaracja w sprawie ukraińskiej // Nowa Koalicja.– № 2.– 1986.– S.40–41. политической мысли оппозиции привела к формированию доктрины двух уров-
ней или доктрины Г.Костжевы–Зорбаса, предусматривающей приоритетом
16. Archiwum prywatne W.Mokrego w Krakowie.
внешней политики Польши поддержку независимости Украины, Белоруссии и
17. Markowicz P. Granice // Zomorzadnosc.– Krakow.– 1988.– N 157.– 4 marca.
Литвы.
18. Boruta M. Problemy etniczne i polityka. Wybrane zagadnienia w opiniach sro- Ключевые слова: Гжегож Костжева–Зорбас, доктрина двух уровней,
dowisk niezaleznych. Ludzie – Partie – Czasopisma.– Krakow: Towarzystwo Pomost, Центрально–Восточная Европа.
2000.– S.12–13.
19. Do Braci Ukraincow, Bialorusinow i Litwinow! Propozycja wspolnego stanowi- Genyk, M.A. Forming of «Two levels» doctrine in political thought of Grzegorz
ska wobec granicy polsko–ukrainskiej, polsko–bialoruskiej i polsko–litewskiej // Nowa Kostrzewa–Zorbas
Koalicja.– № 1.– 1985.– S.61–63. Polish opposition’s political conceptions made decisive influence on geopolitical
20. Do braci Ukraińców, Białorusinów i Litwinów! Propozycja wspólnego stanow- transformations of East Central Europe. Evolution opposition’s political thought
iska wobec granicy polsko–ukraińskiej, polsko–białoruskiej i polsko–litewskiej // Nowa had led to formation of «two levels» doctrine or G.Kostrzewa–Zorbas’s doctrine that
Koalicja.– № 2.– 1986.– S.86–90. provided for the support of Ukraine’s, Lithuania’s and Byelorussia’s independence to
21. Stanowisko Konferencji Ukraińskich Partii i Organizacji Politycznych w kwestii be the priority of Poland’s foreign policy.
stosunków polsko–ukraińskich // Nowa Koalicja.– Warszawa: Wydawnictwo Krąg.– № Key words: Grzegorz Kostrzewa–Zorbas, «two levels» doctrine, East Central
3.– 1987. Europa.
22. Oswiadczenie Ukrainskiej Glownej Rady Wyzwolenczej UHWR // Obszar III. Pismo
Konfederacji Polski Niepodleglej. Obszar Lodz.– N 2.– X.1986.– S.1–2.
23. До питання українсько–польських взаємин. Заява // Самостійник. Вісник
українського незалежного слова.– 1986.– Вип. 4–5.– С.3–5.
24. Les archives de l’Institut Litteraire a Paris (AILP).– Les coupures de presse
(CP).– 1987.– Vol.2.
25. Laszewski B.T. Sprawy polsko–ukrainskie – czy droga donikad? // Przeglad
Polski.– 1987.– 7 maja.–S.3.
26. Oświadczenie w sprawie zasad współpracy polsko–ukraińskiej // Nowa Koalicja.–
№ 5.– 1988..
27. Oświadczenie w sprawie zasad współpracy polsko–ukraińskiej // Niepodległość.
Pismo Liberalno–Demokratycznej Partii.– № 14.– Maj 1988.
28. Wspolne oswiadczenie polsko–ukrainskie // ABC.– № 6.– 1988.
29. Archiwum prywatne P.Kazaneckiego w Warszawie. Teczka «Ukrainscy studenci.
Rada przy ZSP».
30. Oświadczenie w sprawie zasad współpracy polsko–ukraińskiej // Dialogi. Biuletyn
Polsko–Ukrainski.– № 5–6.– 1987.
31. Oświadczenie w sprawie zasad współpracy polsko–ukraińskiej // Zamek. B.m.:
Wydawnictwo Oleandry. – № 3.– Luty 1989.– S.51–52.
32. Redakcja «Nowej Koalicji». Znaki przelomu // Nowa Koalicja.– N
5.– 1988.– S.4–6.
33. AILP.– CP.– 1989.– Vol. 4.
34. Zanim będziemy Europą. Z Grzegorzem Kostrzewą rozmawia Jerzy Stankiewicz //
Tygodnik Polski.– Warszawa, 1989.– № 35.– 27 sierpnia.

476 477
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 32.019.5 Титаренко Д.М.
«Німецька пропаганда в Україні мусить
здійснюватися…»: цілі нацистської
пропаганди в Україні у світлі німецьких
документів
В публікації, що базується на матеріалах Федеральних архівів
Німеччини, зроблено спробу охарактеризувати зміст основних
програмних документів, які визначали напрями нацистської
пропаганди на території України. Акцентується увагу на тому,
що нацистська пропаганда з метою підвищення своєї ефек-
тивності та досягнення поставлених нею політичних цілей
мусила враховувати історичне минуле України та очікування
населення на окупованій території.
Ключові слова: політика, пропаганда, директива, суспільна
свідомість, нацистська окупація.
Пропаганда, як відомо, є найважливішим інструментом поширення
політичних ідей та лозунгів, формування суспільної свідомості, спо-
нукання до цілеспрямованої активності, політичних дій. За допомогою
пропагандистського інструментарію – засобів масової інформації – полі-
тичні сили завжди мають можливість трактувати події у вигідному для
себе світлі, впливати на психологію мас та окремих людей. Особливо
велику роль відіграє пропаганда на переламних для людства етапах – під
час революцій та війн.
Період Другої світової війни став часом розробки та апробуван-
ня сторонами, що протистояли, різноманітних пропагандистських
технологій, створення штампів, спрямованих не лише на духовну мобі-
лізацію населення всередині країни, але й на розклад потенційного
ворога, обробку людності загарбаних територій в вигідному для оку-
пантів руслі. Одна з найбільш ефективних пропагандистських машин,
що діяли в ході війни, була створена нацистською Німеччиною. Свій
пропагандистський потенціал вона використала і на окупованій тери-
торії Радянського Союзу, в тому числі і в Україні. Проте до цього часу
в роботах, у яких знайшли відображення питання функціонування
нацистської пропаганди на території України [1,s.264–287;2;3,s.175–
201;4,с.134–139;5,с.204–208;6,с131–144;7,с.123–132], бракує відомостей
про характерні, зафіксовані в директивних документах, особливості її
проведення по відношенню до українського населення. Не в останню
478
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
чергу, очевидно, це зумовлюється обмеженістю доступу дослідників до
відповідних першоджерел.
Виходячи з цього мета даної роботи полягає в тому, щоб визначити
основні чинники впливу нацистської пропаганди, надати уявлення про
ключові документи, згідно з якими мусили здійснюватися пропагандист-
ські заходи на окупованій території України.
На окупованій території Радянського Союзу нацистська пропаганда
здійснювалася декількома структурами – Міністерством пропаганди
третього рейху, Міністерством окупованих східних територій, відділом
пропаганди вермахту. Безумовно, не всі з цих органів діяли з однаковою
мірою ефективністю. Це зумовлювалося і різницею в завданнях, які стояли
перед ними, і фаховим рівнем пропагандистів, і концептуальними роз-
ходженнями стосовно населення та майбутнього окупованих територій
в нацистській верхівці. Так, райхсміністр окупованих східних областей
А.Розенберг був прихильником більш «м’якої» лінії поведінки стосовно
українського населення. В аналітичних документах, що готувалися в цьому
відомстві, зокрема в так званій «Записці з українського питання», навіть
висувалася ідея створення під протекторатом Німеччини маріонеткової
української держави, яка мала служити санітарним кордоном між влас-
не Німеччиною та Росією [8,с.19]. Певну роль відігравали і протиріччя,
які спостерігалися у питаннях здійснення пропаганди між відомствами
(в цьому плані найгостріші суперечки мали місце між Міністерством
пропаганди Гебельса та Міністерством окупованих східних території
Розенберга). Слід відмітити, що в цю тривалу суперечку був змушений
втрутитися Гітлер, наслідком чого стала поява восени 1943 р. його указу
про розмежування сфер компетенції.
Проте попри певні неузгодженості в цілому нацистській пропаганді
вдалося досягти значного рівня ефективності, в тому числі і в Україні.
Секрет успіху нацистської пропаганди на території України багато
в чому зумовлювався тим, що вона враховувала етнічний склад та істо-
ричну долю населення окупованих територій, трактувала у відповідному
пропагандистському ключі певні одіозні дії Радянської влади – політику
розкуркулення та колективізації, голодомор, репресії, русифікацію тощо.
Обіцянки, які давалися нацистською пропагандою, програма перетво-
рень, які нібито незабаром мали здійснитися на окупованій території
України, відповідали очікуванням широких верств населення і на певний
період часу забезпечили лояльне ставлення до окупантів значної його
частини.
Показовими в плані змісту та аргументації пропаганди, спрямованої
на українське населення, є директиви, спеціально розроблені для веден-
ня пропаганди на території України у Міністерстві окупованих східних
областей в грудні 1942 р. та у квітні 1944 р. Документи було виявлено
автором влітку 2004 р. під час роботи у Федеральному архіві в Берліні
(фонд R 6 – Міністерство окупованих східних областей [9,Bl.159–160])
та у Федеральному воєнному архіві у Фрайбурзі (фонд RH 19 V –
Командування груп армій [10,Bl.3–5]). Супровідна записка, що додається
до «Директив для трактування українського питання у пресі та пропаган-
ді» [10,B l.2], дозволяє стверджувати, що цей документ у травні 1944 р. був
направлений для ознайомлення до штабів груп армій «Південна Україна»
та «Північна Україна». Поява цього документу, безперечно, була зумовле-
на глибокою кризою окупаційного режиму, усвідомлення якої настало ще
479
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
під час Сталінградської битви. Наявність в тексті «Директив…» пункту про
приналежність українців до Європи значною мірою служить відображен-
ням положень виданих у міністерстві пропаганди Гебельса в лютому 1943
р. вказівок з питань «поводження з європейськими народами», в яких він
ще до появи у 1944 р. розроблених у міністерстві Розенберга «Директив…»
підкреслював необхідність уникати в пропаганді, зверненій на «східні
народи», усілякого роду дискримінаційних висловлювань [11,с.261].
«Додаткові вказівки для здійснення пропаганди в Україні» та
«Директиви для трактування українського питання у пресі та пропаганді»
дозволяють не лише скласти уявлення про основні напрямки пропаган-
дистських заходів окупаційних властей, колоніальні наміри нацистів,
але й простежити певну еволюцію в пропагандистських гаслах та цілях,
зумовлену перебігом стану на фронтах, діями окупантів та змінами у
ставленні населення до окупаційних властей.
***
Райхсміністр
окупованих східних областей Берлін, 16 грудня 1942.
ДОДАТКОВІ ДИРЕКТИВИ ЩОДО ЗДІЙСНЕННЯ
ПРОПАГАНДИ В УКРАЇНІ
Німецька пропаганда в Україні мусить здійснюватися таким чином,
щоб недвозначність в усіх питаннях, пов’язаних з військовими потребами
Німеччини, поєднувалася із свідомо лояльним ставленням в питаннях, в
яких ми це можемо собі дозволити.
Для цього складено декілька вихідних принципових пунктів, які
мусять доповнити видані 10 листопада директиви стосовно роботи преси
та пропаганди в Україні.
1) Необхідно розпалювати ненависть по відношенню до Москви, а
саме не лише ненависть проти більшовизму, який є винуватцем ниніш-
нього, жахливо злиденного стану країни, але й також ненависть стосовно
всього великоросійського взагалі, з яким Україна за часів Хмельницького
та пізніше разом з Карлом ХІІ вела історичну боротьбу.
2) Необхідно все більше пробуджувати спогади про смерть від голоду
мільйонів, про двадцятирічну постійну боротьбу на знищення більшовиків
проти українських селян, які були раніше свідомими власниками.
3)Необхідно вказувати на те, що вихід з теперішнього злиденного
стану з усією його жорстокістю потребує довгого часу та неможливий в
умовах війни. Необхідно насамперед встановити, що взагалі залишило
від України двадцятирічне більшовицьке панування.
4)Треба пояснити, що остаточне врегулювання українських справ
може бути здійснене фюрером лише після ознайомлення із загальним
станом справ, але перш за все на основі дій самих українців в сучасній
війні.
5) Не підлягає сумніву, що оздоровлення країни буде вимагати в
будь–якому випадку багаторічного німецького управління і що Німеччина
для здійснення цього управління, проливаючи дорогоцінну німецьку кров,
без чого українці програли та були б знищені, має більш ніж достатньо
прав.
6)Німеччина готова вже зараз, невдовзі після передачі території
цивільному управлінню, піти на суттєві поступки українцям:
480
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
а) українцям буде дозволено мати під німецьким наглядом власне
сільське та районне управління.
в) в областях із змішаним населенням в органах сільського та районно-
го управлінні українцям віддаватиметься перевага перед московітами.
с) буде втілюватися релігійна толерантність, у діяльність конфесійних
утворень у тому разі, якщо вони не будуть політично задіяні, не будуть
втручатися.
d) усіма засобами буде підтримуватися та заохочуватися українська
мова.
e) буде знов відкрито народні школи. Передбачений дозвіл на від-
криття фахових сільськогосподарських та ремісничих шкіл.
f) не викликає сумніву, що під німецьким управлінням зростаючі гос-
подарські зусилля населення матимуть наслідком зростання економічної
винагороди.
g) в земельному питанні збільшення вдвічі присадибної ділянки
працьовитих українських селян та звільнення цієї приватної землі від
податків показує, що німецька адміністрація стоїть на боці селянства.
Доля українських селян, як і усіх українців загалом, буде вирішена їхньою
працелюбністю та готовністю до праці їхніх родин.
Bundesarchiv (Berlin). – R 6/ 206.
***
Таємно !
Копія
Додаток до кур’єрської пошти № 93/44 від 22 квітня 1944.
ДИРЕКТИВИ ДЛЯ ТРАКТУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО
ПИТАННЯ В ПРЕСІ ТА ПРОПАГАНДІ
Відступ з України робить необхідним нове трактування пропагандист-
ських директив для розгляду українського питання серед
евакуйованих українців,
українських остарбайтерів,
українських добровольчих з’єднань так само як і для
пропаганди серед ворога.
Трактування українського питання в пресі та пропаганді необхідно
здійснювати у відповідності з наступними директивами:
1) Принцип: німці повернуться знов
Необхідно постійно підкреслювати та наголошувати на тому, що від-
ступ з України є тимчасовим. З огляду на той факт, що на 5 році війни
центр тяжіння цієї війни тимчасово перенісся зі Сходу на Захід, німецьке
військове командування було змушене на певний час відступити з України.
Тезу про те, що німецький вермахт повернеться, необхідно розробити в
незаперечній формі і за кожної нагоди повторювати та підкреслювати. Цю
тезу за допомогою пропаганди необхідно перетворити на безсумнівний
символ віри, який мусить стати вихідним пунктом для будь–яких мір-
кувань серед українців. При висвітленні становища на Східному фронті
необхідно постійно наголошувати, що усі операції німецького вермахту
здійснюються планомірно та у встановленому порядку і зумовлюються
лише необхідністю переносу акценту на Захід. Закидам ворожої агітації,
яка хоче зобразити втрату України Німеччиною як остаточну, необхідно
481
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
протиставити дійові аргументи. Як тільки акцент цієї війни знов пере-
міститься на Східний фронт, Червоній Армії знов доведеться відчути на
собі сконцентровану ударну силу німецького вермахту та зазнати тієї ж
долі, як і в попередніх винищувальних битвах східної кампанії.
2) Принцип: українці належать до Європи.
Усвідомлення того, що український народ належить до Європи,
необхідно особливо підсилювати за допомогою преси та пропаганди.
Український народ буде жити лише тоді, якщо він належатиме до Європи.
Більшовизм є смертю для українського народу. Всі спроби Рад за допомо-
гою федералістського агітаційного маневру замаскувати наміри знищити
український народ, необхідно викривати в їхній цинічній брехливості.
Особливо необхідно викривати в якості типово більшовицького агіта-
ційного трюку створення самостійних українських народних комісаріатів
оборони та зовнішніх справ, за допомогою чого українському народові
прагнуть замилити очі, щоб він не дізнався про жорстокі згубні наміри
Кремля. Братські могили у Вінниці є страшним символом долі, яку могли
б очікувати українці від більшовизму. Виходячи з цього захист Європи із
зброєю пліч–о–пліч з німецькими солдатами та робітниками є кровною
справою українців. Захист Європи для кожного українця та кожної укра-
їнки означає водночас і відвоювання старої батьківщини. В цьому зв’язку
необхідно виразно апелювати до народного почуття честі, при цьому має
бути наголошено на тому, що український народ сьогодні бореться нарівні
з усіма іншими європейськими народами. Розпорядження Ради міністрів у
справі захисту Рейху про зрівняння остарбайтерів з іншими європейськи-
ми робітниками та очікувану заміну знаків остарбайтерів на національні
символи необхідно належним чином використати у пропаганді.
3) Принцип: Німеччина принесла українському народові життя, сво-
боду, порядок, власну землю та хліб.
Для ефективного порівняння необхідно зіставити становище укра-
їнського народу під час німецької окупації з теперішнім становищем. З
огляду на роки 1941/43 слід визначити, що незважаючи на великі, зумов-
лені війною складнощі та необхідні з метою ведення війни запити щодо
постачання вермахту, у віддалених областях України все більше та більше
стверджувався порядок. При цьому необхідно відзначити:
а) німецький аграрний лад 1942 р. та декларацію про власність 1943 р.,
які поступово усунули колгоспну систему та проклали шлях до власного
земельного володіння.
в) Забезпечення харчування українського народу. Під час німецької
окупації ніхто не голодував, ніхто не помер від нестачі продовольства.
с) Релігійну свободу.
d)Поступову консолідацію публічного життя в галузях військової
економіки, транспорту, грошового обігу, ремісництва.
Якщо в ряду сфер життя з німецького боку ще не вдалося досягти
остаточного задовільного вирішення, це зумовлювалося умовами воєн-
ного часу. В будь–якому випадку становище було набагато краще, ніж
нинішнє становище в окупованій Радами Україні. Нинішню ситуацію в
Україні необхідно на основі великої кількості проаналізованих повідо-
млень радянської преси та радянського радіомовлення висвітлювати в
найтемніших фарбах. При цьому можна відповідним чином вказати на
те, що з розчарованого українського населення створилися великі анти-
482
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
більшовицькі партизанські з’єднання, які борються проти більшовизму
за лінією фронту.
4) Принцип: Після нового заняття України повернення евакуйованих
на батьківщину.
Стосовно часу після нового зайняття України німецьким вермахтом,
то тут необхідно обнадіювати українців якнайскорішим відновленням
батьківщини так само як і поверненням евакуйованих. Посилаючись на
цілеспрямовані німецькі відбудовчі заходи з 1941 по 1943 роки необхідно
позначити планомірну відбудову як зрозумілу річ, відносно якої ніхто не
може мати сумніви. При цьому, зокрема, мусить бути сказане, що відбу-
дова України базуватиметься на багатому досвіді, який німецьке цивільне
управління та німецький вермахт здобули протягом трьох років. Помилок,
яких в 1941 та 1942 роках неминуче припускалися з–за взаємної необіз-
наності, в майбутньому буде уникнено.
Принципом відбудови України стане порядок в аграрних відносинах.
В світлі нового земельного порядку та Декларації про власність колгоспна
система, яку Ради тим часом запровадили знов, буде негайно ліквідована.
Зародки самоврядування, які розвивалися в райхскомісаріаті Україна,
в майбутньому буде підсилено. Зародки культурного життя будуть в
будь–якому випадку розвиватися і надалі. Само собою є зрозумілим, що
свободу совісті та релігії буде одразу ж відновлено, в усіх інших сферах
життя буде здійснено заходи для впорядкування та зміцнення відносин.
Коли нарешті цю величезну боротьбу за свободу європейських народів
буде завершено і більшовизм буде знищено, тоді всі українці, які сьогодні
мусять знаходитися за межами своєї батьківщини в якості евакуйованих,
остарбайтерів або солдатів, повернуться в Україну і український народ,
як і усі інші європейські народи, розпочне відбудову своєї батьківщини. В
об’єднаній вільній Європі український народ, як і усі європейські народи,
знаходитиметься під захистом та у безпеці і буде розвивати свої власні
сили, що містяться в ньому.
5) Принцип: залучення всіх сил українського народу – вимога часу.
Українцям, що знаходяться на роботах та на військовій службі, необ-
хідно зображувати співучасть у визвольній боротьбі народів Європи та
у визволенні України як величезну задачу та обов’язок. Кожен окремий
українець, який сьогодні віддає сили без останку, забезпечує водночас
своє особисте майбутнє. Хто в цій боротьбі проявить себе як робітник або
солдат, той буде колись мати привілей користуватися плодами перемоги.
Звідси максимальне напруження всіх сил та зусиль є великою вимогою
часу. Випробування українського народу полягає в тому, щоб сьогодні з
усіма своїми силами поставити себе в ряди європейського фронту та бути
готовим понести жертви заради свого майбутнього.
Копія вірна
(підпис)
лейтенант
Bundesarchiv–Militärarchiv (Freiburg). – RH 19 V/ 95.
Список використаних джерел
1.Ortwin Buchbender. Das tötende Erz. Deutsche Propaganda gegen die Rote Armee im
Zweiten Weltkrieg / Ortwin Buchbender. – Stuttgart : Seewald Verlag, 1978. – 379 S.
483
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
2.Орлов Ю.А. Крах немецко–фашистской пропаганды в период войны против
СССР / Орлов Ю.А.. – М. : Изд–во Московского ун–та, 1985. – 176 с.
3.Wolfram Wette. «Rassenfeind». Die rassistischen Elemente in der deutschen
Propaganda gegen die Sowjetunion / Wolfram Wette // Deutsch–russische Zeіtеnwendе:
Krieg und Frieden 1941–1995/ [Hans–Adolf Jacobsen (Hrsg.)]. – 1.Aufl. – Baden–Baden :
Nomos Verl.–Ges., 1995. – S.175–201.
4. Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939–1945
рр.) / Коваль М.В. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – 336 с.
5.Волковский Н.Л. История информационных войн. В 2 ч. / Н.Л. Волковский. –
СПб. : ООО «Издательство «Полигон», 2003. – Ч.2. – 2003. – 729 с.
6.Михайлюк М.В. Нацистська пропаганда в окупованому Києві / Михайлюк М.В. //
Український історичний журнал. – 2006. – № 1. – С.131–144.
7.Грідіна І.М. Вплив нацистської пропаганди на духовне життя населення України
(технології, механізми та ефективність) / Грідіна І.М. // Український історичний жур-
нал. – 2009. – № 3. – С.123–132.
8.Коваль М.В.Українська культура та її діячі в політиці нацистських колонізаторів /
Коваль М.В.// Український історичний журнал. – 1993. – № 9. – С.13–28.
9. Bundesarchiv (Berlin). – R 6/ 206.
10.Bundesarchiv–Militärarchiv (Freiburg). – RH 19 V/ 95.
11. Мюллер Н. Вермахт и оккупация (1941–1944) / Мюллер Н. ; [пер. с нем. / Под
ред. А.Юденкова]. – М. : Воениздат, 1974. – 387 с.
Титаренко Д.Н. «Немецкая пропаганда в Украине должна осущест-
вляться…»: цели нацистской пропаганды в Украине в свете немецких
документов
В публикации, основывающейся на материалах Федеральных архивов Германии,
предпринята попытка охарактеризовать содержание основных программных
документов, которые определяли направления нацистской пропаганды на
территории Украины. Акцентируется внимание на том, что нацистская про-
паганда с целью повышения своей эффективности и достижения поставленных
нею политических целей должна была учитывать историческое прошлое
Украины и ожидания населения на оккупированной территории.
Ключевые слова: политика, пропаганда, директива, общественное созна-
ние, нацистская оккупация.
Tytarenko, D.M. «Nimec’ka propaganda v Ukrajini musyt’ zdijsnjuvatysja…»:
the aims of German propaganda in Ukraine in the light of German documents
In the article, based on the materials of the Federal archives of Germany, the attempt
to characterize the documents, which determinated the content and the trends of the
Nazi propaganda in Ukraine during the World War II, was made. It is emphasized, that
the propaganda of Nazis’ was forced the history of Ukraine and the expectations of
the people to take in the account.
Key words: policy, propaganda, directive, social consciousness, Nazi occupation.
484
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК: 327.54(73) Худолій А.О.
Аналіз зовнішньополітичного
курсу Б. Клінтона
Проаналізовано зовнішньополітичний курс адміністрації
колишнього президента США Б. Клінтона. Розглянуто основні
моменти зовнішньої політики американського президента
під час його перебування при владі. Обґрунтовано ключові
поняття зовнішньої політики США протягом 1993–2001 років.
Вивчено та описано політичні погляди американського пре-
зидента та мотивацію його політичних кроків.
Ключові слова: зовнішня політика, конфлікт, перемовини,
договір, контроль.
В умовах ключової ролі США набуває актуальності дослідження моти-
вів та поглядів, що впливають на політику американських президентів.
Вагомим є прогнозування подальших кроків американських політиків,
що впливають не тільки на європейську, але й геополітичну ситуацію.
Власне актуальним і раніше не досліджуваним виявляється аналіз
політичних поглядів та чинників, що вплинули на зовнішню діяльність
американського політика, колишнього президента США Б. Клінтона.
Зовнішню політику Б. Клінтона досліджувало чимало науковців,
які акцентували увагу на різних аспектах цієї проблеми. Серед них слід
окремо виділити політично–психологічний аналіз діяльності американ-
ських президентів за працями О. Єгорової–Гартман [2], політичний аналіз
американських політиків за працями З. Бжезінського [1], Г. Кіссінджера
[4], історичні аспекти зовнішньої політики США за працями Е.О. Іваняна
[3], осмислення геополітичної ситуації у працях М.М. Лебедєвої [6],
М. Паренті [7] С.Н. Конопатова [5], В.О. Рукавішнікова [8] тощо.
Однак політичні погляди Б. Клінтона та мотиви, що суттєво впливали
на формування зовнішньої політики залишилася поза увагою науковців.
Ми вбачаємо наше завдання у висвітленні зовнішньополітичної діяльнос-
ті президента Б Клінтона за умов зміни стратегії та формування нового
політичного курсу США протягом 1993–2001 років.
Метою даної статті є вивчення тих чинників, що сприяли формуванню
уявлення президента Б. Клінтона, зовнішньої політики США.
485
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:
• Виявити та описати політичні погляди та переконання екс–
президента США Б. Клінтона, що впливали на формування зовнішньої
політики країни;
• Здійснити аналіз зовнішньополітичного курсу колишнього амери-
канського президента.
В. Клінтона, який заступив на посаду президента в 1993, перебував
на посту до 1997, а потім з 1997 по 2001 рік. Клінтон вибрав ветеранів
попередньої демократичної адміністрації для того, щоб заповнити посади
в його адміністрації. Більшість в адміністрації президента Клінтона дотри-
мувалася центристських поглядів на зовнішню політику. Вони вірили, що
світ змінився після холодної війни. Вони вважали, що США відігравали
провідну роль у світі і були єдиною наддержавою, і що глобалізація та
торгова експансія були важливими моментами зовнішньої політики. Вони
також вірили в військову силу для досягнення своєї мети [20,с.321].
У 1993 міжнародні проблеми для американського президента здава-
лося випарувалися з пилом зруйнованої Берлінської стіни. Він висміював
попереднього президента за спроби втілити американські ідеали в післяво-
єнному Іраку та Китаї після придушення демократії на площі Тяньанмень.
Він звинувачував Білий Дім за загравання зі старою комуністичною
владою у Китаї [12,с.138]. Йому вірилося, що економічні санкції були
відповідним заходом для впливу на порушення громадянських прав у
Китаї. Коротше кажучи, молодий губернатор видавав себе за досвідченого
у міжнародній політиці президента, реаліста, якому не був притаманний
американський ідеалізм і який вірив у поширення демократії за кордоном.
Проте, обійнявши посаду президента, без досвіду міжнародних відносин,
Білл Клінтон шукав допомоги в інших стосовно питань зовнішніх зносин.
Президент вибрав Уоррена Крістофера своїм Державним Секретарем,
зважаючи на його досвід у держдепартаменті адміністрації Дж. Картера
[14,с.58].
У своїй інавгураційні промові Б. Клінтон висловив ідею про зростаю-
чу міжнародну роль США. Він вжив стандартну вже зараз фразу про те,
що Вашингтону слід вдаватися до воєнних засобів коли «кинуто виклик
нашим життєвим інтересам». До того ж 42 президент США повторив
зауваження Вільсона про те, що Америка не стоятиме осторонь, якщо
буде кинуто виклик міжнародній спільноті, то «ми будемо діяти шляхом
мирної дипломатії допоки це буде можливо, а коли необхідно то й засто-
совуючи силу « [9,A11]. Цією заявою американський президент визначив
роль глобального охоронця порядку від імені міжнародної спільноти.
Насправді президент уникав міжнародних справ на початку своєї полі-
тичної кар’єри, передавши обов’язки своїм підлеглим [13,A5]. Закордонна
політика не привертала увагу Клінтона допоки вона не торкалася наці-
ональної економіки. Йому здавалося, що період по закінченню холодної
війни дав можливість оживити економіку шляхом посилення міжнародної
торгівлі. Цей підхід переріс у концепцію глобалізації, яка стала на порядку
486
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
денному у ході його правління. Роками по тому, коли радикальний Іслам
дав початок тероризму, глобалізація стала вагомим чинником, що спри-
чинив криваву реакцію проти глобальної торгівлі, західних цінностей
та універсальної демократії, тому що вона стала загрожувати догматам
Ісламського екстремізму [14,с.59].
Політика антитероризму яку проводив президент Клінтон була озна-
кою того, що президент мав намір покращити стосунки з прихильниками
односторонньої політики. Хоча, в деяких ситуаціях він залишався вірним
принципам багатосторонньої політики, особливо в питаннях контролю
за озброєнням та міжнародного закону [10,с.246]. Акцент Клінтона на
співробітництві з ООН був іншою сферою конфлікту між президентом
та прихильниками односторонньої політики. Між 1992 та 1996 роками
Клінтон намагався використати ООН для досягнення певних американ-
ських цілей за кордоном. Починаючи з 1996 року консерватори розпочали
агресивно критикувати участь США в ООН. Критика стосувалася надто
великих внесків та ще й здійснення миротворчих місій (до 1996 року
американський уряд заборгував ООН 1 мільярд доларів). У широкому
аспекті американські політики підняли питання і висловили заперечення
співробітництву між США та ООН. Консерватори заявляли, що ООН не
виконує своїх функцій і добивається влади, що, в свою чергу, негативно
відбивається на американському суверенітеті та обмежує силу США
[10,с.251]. Президент та його радники були переконані, що ООН відіграла
важливу роль в узаконенні застосування сили США і стояли на позиції,
що повне членство було необхідним для встановлення міжнародних
норм співпраці. У 1999 році стосунки між США та ООН продовжували
погіршуватися, оскільки борг США зостав, то інші делегацію попереди-
ли, що США втратять місце в Генеральній Асамблеї, якщо не покриють
борг. США заплатили значну частину боргу ООН в 1999 та 2000 роках
[10,с.252].
Інший конфлікт виник через Міжнародний Кримінальний Суд
(МКС), орган, що відповідав за переслідування військових злочинців по
всьому світі. Ідея полягала в міжнародній кооперації по дотриманню прав
людини і базувалася на принципах нового світового порядку. Клінтон
спочатку її підтримав, проте Пентагон вимагав гарантій того, щоб аме-
риканські військові, які вчинили військові злочини бути притягнути до
американських судів а не судів тих країн, де вони вчинили ці злочини.
Опозиція примусила Клінтона змінити свою думку і до кінця 1997 року
американські посадовці вимагали щоб Рада Безпеки наклала вето на
переслідування військових, що вчинили злочини під час здійснення
миротворчих операцій [10,с.252].
В основі консервативної ворожості до ООН та МКС був зростаючий
односторонній погляд і підхід до вирішення питань у зовнішній політи-
ці. Захищаючи американську свободу дії та боячись непевної, нестійкої
ситуації в світі, американські політики виступали проти будь–яких
заходів, що могли обмежити застосування сили США. Їм здавалося, що
487
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
в однополярному світі єдиною загрозою американській безпеці було не
існування загрози, а можливість того, що лідерам нації може не вистачити
сили волі застосувати сильні, можливо, й односторонні засоби. Відступ у
1990–х вони стверджували, породив хибну обіцянку багатостороннього
підходу до вирішення питань у зовнішній політиці. І така політика зазна-
ла невдачі оскільки не попередила небезпек з якими зіткнулася нація. До
кінця 1990–х такий підхід був популярним серед політичних оглядачів.
Прихильники цієї точки зору доклали зусиль до того, щоб створити
конфлікти через зазначені вище питання і до певної міри їм вдалося доби-
тися успіху в переорієнтації американської політики в напрямку більшої
незалежності у питаннях зовнішньої політики [19,с.198–247]. Зростаюча
опозиція консервативної крила американських політиків виникла як
наслідок безладу, який існував в зовнішній політиці Клінтона.
Президент Клінтона не мав конкретної програми та концепції зовніш-
ньої політики, тому його опоненти чинили опір його пропозиціям. В
певні моменти між 1997 та 2000 роками окремі груп політиків зіграли на
падінні громадського інтересу до питань зовнішньої політики і чинили опір
президенту в питаннях які стосувалися самої основи зовнішньої політики.
Їхні зусилля привели до формування настрою закінчення холодної війни,
звели нанівець вагомі питання порядку денного президента, і призвели до
формування одностороннього підходу до вирішення питань зовнішньої
політики кінця 20–го століття [10,с.256].
Міра і контроль над зовнішньою політикою стали очевидними
в обговоренні договору по національній ракетній обороні (НРО) та
анти–балістичних ракетах (ДАБР). У 1993 році Клінтон, намагаючись
покращити американсько–російські стосунки, припинив дію діючої
Стратегічної Оборонної Ініціативи періоду Рейгана. Ідея більш обмеженої
ракетної оборони була привабливою, хоча, починаючи з першої війни в
Перській Затоці 1991 р. стало зрозумілим, що США та їхні союзники в пев-
них регіонах залишалися вразливими до ракетних атак. США планували
підписати договір по ракетній обороні з такими союзниками як Японія та
Ізраїль щоб зменшити загрозу від ракет малого та середнього радіусів дії. У
1996 та 1997 роках адміністрація досягла розуміння з Єльциним, що дозво-
лило США укласти договір по ракетній обороні не порушуючи Договору
по Анти–балістичних ракетах (ДАБР). Намагаючись врятувати стосунки
з Росією водночас із розширенням НАТО і питанням Косово, президент
хотів здійснити іншу ініціативу, що певно б зміцнила позицію кремлів-
ських прихильників жорсткого курсу. Агресивно налаштовані політики та
Пентагон виступали за втілення програми національної ракетної оборони
(НРО), проте Клінтон боявся, що це зашкодить стосункам між США та
Росією. Намагаючись врятувати договір по анти–балістичним ракетам
і втримати контроль над зовнішньою політикою Клінтон погодився на
компроміс. Адміністрація намагалася втримати баланс між стурбованіс-
тю Конгресу та Росії. Мета Клінтона полягала в модифікуванні позиції
обох сторін, він намагався переконати росіян переробити договір ДАБР,
488
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
а Конгрес у прийнятті чогось на кшталт найповнішої концепції НРО.
Проте, навіть його пом’якшена позиція не змогла переконати Єльцина та
його наступника Владіміра Путіна. Москва мала досить теплі стосунки з
Іраком та Іраном двома країнами, що входили до списку США як одні з
країн, що володіють балістичними ракетами, та Путін просто не вірив в
те, що загроза ракетного удару була настільки страшною, що загрожува-
ла безпеці США. А коли Клінтон здійснив останню спробу переконати
Путіна в зробити поправку до ДАБР у 2000 році, то російський президент
уникнув відповіді [21,с.375–396].
Дейтонська дипломатія. Коли спалахнула війна в Югославії, то
незважаючи на складну ситуацію і розбіжність поглядів в адміністрації
Клінтона, президент дійшов висновку, що США не можуть стояти осто-
ронь спостерігаючи як балканська трагедія дестабілізувала Європу. Щодо
поглядів самого Клінтона, то він схилявся до думки про застосування
воєнної сили, що не було притаманно його першому терміну перебування
на посаді президента. Кризи в Боснії та Руанді переконали президента
в необхідності застосовувати військову силу як антидот балканському
вірусу [11,с.632–633]. Президент Клінтон хотів стабілізувати Європу,
виявити американську солідарність з союзниками по НАТО та вберегти
спадковість ефективної президентської влади вдома [14,с.112].
Невдачі на саміті в Рамбуль’є у питанні мирного врегулювання косов-
ського конфлікту стало ще одним підтвердженням максими Клаузевіца
про те, що війна є продовженням політики іншими способами. НАТО
вдалося до застосування сили, щоб втілити в життя політичне рішення
24 березня 1999 року, розпочавши другу американську військову інтер-
венцію на Балканах, випередивши натовську коаліцію. З військової точки
зору, сама операція була з помилками. Перші атаки спричинили жахливі
руйнування. Замість цього атаки поступово зростали, від 400 літаків на
початку, до 1000 в кінці на відміну від масованого удару у першій війні
в Перській Затоці, коли 2700 літаків нанесли бомбовий удар на протязі
першого тижня [18,с.181–232]. Американські натовські сили здійснили
40% від усіх вильотів, за підтримки Франції, що забезпечила сто літаків,
зайнявши друге місце після США у цій кампанії. Америка домінувала в
плануванні повітряної війни, оскільки вона сама володіла розвідувальною
інформацією і аналізувала ситуацію. Разом з оцінкою можливих втрат.
91% цілей було визначено завдяки розвідувальних даних США [14,с.113].
Військова стратегія США передбачала руйнування електричних, водних
і виробничих потужностей разом зі знищенням ворожої сили і техніки.
Вибираючи заводи, мости і електростанції означало і можливі помилки і
жертви серед цивільних. Приблизна оцінка втрат цивільних коливалася
між 500 і 2000, плюс 6000 поранених [16,с.258].
Коаліція і військова дипломатія. Дипломатія є вагомим чинником,
та в умовах війни вона набуває критичної, виняткової ролі. Незважаючи
на конфлікти між членами НАТО, альянс тримався, не розпався. Окрім
НАТО, у США, проблеми виникли і з Росією, оскільки напруження у
489
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
сосунках знову могло призвести до ситуації конфронтації холодної війни.
Строуб Телбот, який за посадовими обов’язками відповідав за російсько–
американські відносини, пізніше писав, що бомбардування Косово «було
найжорстокішою, найнебезпечнішою і найбільш нерозсудливою кризою в
американсько–російських стосунках за весь період після холодної війни
« [21,с.297]. Держдепартамент Клінтона і віце–президент Ел Гор мали
клопоти з Росією з того моменту, як прийшли до влади. Разом з Віктором
Чорномирдіним, Гор співпрацював у спільній американсько–російській
комісії економічної та технологічної співпраці щодо розвитку торгівлі та
інвестицій з Росією. Як наслідок, адміністрація Клінтона виділила 0,5
мільярда доларів на розвиток Росії у 1997 році, не рахуючи сотні міль-
йонів, що вже вклали в розвиток країни. Клінтон і російські політики
визначили мету, згідно з якою Росія мала стати дружньою і стабільною
країною, якщо не близьким союзником [14,с.116].
Російсько–американські тертя розпочалися після початку бомбар-
дувань. Депутати Думи вимагали від Єльцина послати добровольців до
Югославії; і Кремль відкликав своїх представників з НАТО. Та, Росія не
погіршила своїх стосунків ні з альянсом ні з США. Вихід було знайдено.
Підписавши Акт на протязі 1997 року між НАТО і Росією, який передбачав
регулярні консультації між Кремлем і штабом НАТО з метою уникнути
тертя, Єльцин хотів зберегти стосунки та економічні вигоди від співпраці
з Заходом [14,с.116].
США знали, що Москва робила спроби припинити бомбардування,
телефонуючи в столиці країн Європи, членів НАТО. Коли НАТО все ж
таки витримало натиск внутрішніх незгод через війну у Косово, Єльцин
і Клінтон відкрили канал Гор–Чорномирдін щоб вирішувати питання
Косово. І росіяни і американці вирішили знайти третього члена про-
цесу перемовин щоб вести їх безпосередньо з Мілошевичем [21,с.314].
Мадлен Олбрайт прийняла пропозицію щодо фінського президента Марті
Ахтісаарі, представника з країни, що не була членом НАТО. Троє – Телбот,
Чорномирдін і Ахтісаарі консультувалися декілька раз щодо стратегії
шляхів як переконати Мілошевича, який опирався двом суттєвим вимогам
НАТО – повністю вивести 50 тисяч сербських військ і військової поліції
і прийняти натовські війська як основний контингент миротворчого про-
цесу у Косово. Зважаючи на те, що тільки Росія мала вплив на сербського
лідера, цю місію поклали на Чорномирдіна здійснювати регулярні візити
до Белграда для того, щоб переконати Мілошевича мудро зважити ситу-
ацію і у никнути марних втрат до того як НАТО захопить Сербію як і
Косово. Троє політиків зустрілися в Петербурзі на зустрічі Росія–НАТО.
Росіяни вимагали окремого командування і військового сектора в Косово.
Вашингтон опирався, тому що боявся, що серби мігруватимуть у російську
зону створюючи сербський анклав у провінції. Нарешті росіяни погоди-
лися на підпорядкування своїх військ американському офіцеру, і тому
тільки опосередковано натовському командуванню. Без підтримки Росії,
президент ФРЮ був ізольованим [14,с.117]. Як тільки питання домов-
490
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
леності було погоджено в Белграді і в Москві, обидві країни спробували
добитися поступок щодо втілення угоди.
НАТО припинила бомбардування 9 червня 1999 року, і Рад Безпеки
ООН прийняла відповідну постанову 1244. Резолюція ООН санкціону-
вала інтервенцію натовських військ у Косово і їх розміщення у провінції
під наглядом ООН. І хоча резолюція відклала питання про остаточний
статус Косово, його суверенність була невизначеною. Після цього настав
час дипломатичних перемовин на високому рівні між Росією та США.
Обидві сторони досягли угоди, згідно з якою Москві відмовили у її сек-
торі в Косово, та дозволили тримати свій контингент там в межах 3600
військових (спочатку йшлося про 10 тисяч) [14,с.118].
Американське рішення щодо Косово зупинило нестабільність не дало
поширитися конфлікту за межі Балкан, що в свою чергу могло піддати
небезпеці НАТО і спричинити конфронтацію з Росією періоду холодної
війни. Незважаючи на стратегічні інтереси у стабілізації Косово і Боснії,
Клінтона різко критикували політики, які звинуватили Америку в «стра-
тегічній непослідовності, « глобальній «турботі « як зовнішній політиці
[15,A39].
Американська, за підтримки НАТО, окупація забезпечувала мир.
Унаслідок розміщення сил НАТО і Дейтонської угоди США повернули
собі рішучість [14,с.99]. Американська сила гарантувала мир, економічне
покращання та стабільність на цій зруйнованій війною території.
Проте, незважаючи на вплив США у ході війни в колишній Югославії,
наступні події, зокрема судове розслідування, що ледве не закінчилося
імпічментом В. Клінтона в 1998 році, напружені вибори 2000–го, та
скандальна війна в Іраку підтвердили думку, про те, що американська
політика знаходиться майже у кризовому стані. Це підтвердили і соціо-
логічні опитування, що продемонстрували високий рівень громадської
недовіри до основних урядових інституцій країни [17,с.281].
Коли Клінтон закінчував свій термін як президент, вплив Конгресу
у питаннях зовнішньої політики був найбільший за останні 25 років.
Недолік Клінтона полягав у тому, що у нього була відсутня концепція
і цільне бачення зовнішньої політики, що зрештою призвело до втрати
влади в дипломатії і обороні.
Окрім суперечностей у його дипломатії, він ще до того ж і був нездат-
ний контролювати американську політику, що вказувало на провал у
вирішенні дилеми успадкованої від періоду після холодної війни. Як і
Буш Клінтону не вдалося лад і сформувати чітке уявлення громадськості
по питаннях зовнішньої політики. Його другий термін перебування при
владі засвідчив, що відсутність ясності також може завдати шкоди. Для
його наступників Клінтон може слугувати навчальним прикладом.
У ширшому контексті труднощі Клінтона показали, що американські
лідери зазнали невдачі, намагаючись вести націю по дорозі періоду після
холодної війни. Спроби спростити боротьбу за провідну роль у зовнішній
політиці і право наддержави, так само як і відхід від парадигми цільності
491
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
і послідовності у політиці зазнали невдачі. Невдача в запровадженні 19. Mann J. Rise of the Vulcans: The History of Bush’s War Cabinet. – New York:
порядку в новому світі як і спроби Клінтона нової стратегії американсько- Viking, 2004. – 426 p.
го лідерства підтверджують такий висновок. Американське стратегічне 20. Schultzinger R.D. U.S. Diplomacy since 1900. – N.Y.: Oxford University
бачення було неповним. Навіть після десятиліття після закінчення холод- Press, 2008. – 419 p.
ної війни не змінило ситуації в світі, і США належало знайти концепцію 21. Talbott Strobe. The Russian Hand: A Memoir of Presidential Diplomacy. –
своєї ролі за кордоном. N.Y.: Random House, 2002. – 478 p.
Перспективу подальших розвідок вбачаємо в аналізі зовнішньої полі-
тики наступного президента США Дж. Буша молодшого. Худолий А.А. Анализ внешнеполитического курса Б. Клинтона
Проанализирован внешнеполитический курс администрации бывшего пре-
зидента США Б. Клинтона. Рассмотрены основные моменты внешней политики
Список використаних джерел американского президента во время его пребывания у власти. Обоснованы
1. Бжезінський З. Вибір: світове панування чи світове лідерство. – Київ: ключевые понятия внешней политики США на протяжении 1993–2001 годов.
Видавничий дім «Києво–Могилянська Aкадемія», 2006. – 203 с. Изучены и описаны политические взгляды и мотивация политических шагов
2. Егорова–Гартман Е. Игры в солдатики. Политическая психология пре- американского президента.
зидентов. – М.: Группа компаний «Николо М.», 2003. – 336 с. Ключевые слова: внешняя политика, конфликт , переговоры, договор,
3. Иванян Э. А. История США. – М. : Дрофа, 2006. – 571 с. контроль.
4. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика?: пер с англ. под ред.
Khudoliy, A.O. Analysis of Bill Clinton Foreign Policy
В. Л. Иноземцева. – М.: Ладомир, 2002. – 352 с.
The article deals with foreign policy of the former American president Bill Clinton.
5. Конопатов С.Н. Военно–политическая ситуация в современном мире: Few main aspects of American foreign policy during Clinton’s presidency are described.
Истоки, состояние, перспективы. – М.: КомКнига, 2005. – 240 с. Key notions of foreign policy of the USA from 1993 till 2001 are analyzed. Political
6. Лебедева М.М. Мировая политика. – М.: Аспект Пресс, 2006. – 365 с. views of the American leader and motifs of his political activity are studied and
7. Паренти М. Власть над миром. Истинные цели американского империа- described.
лизма; пер. с англ. Л. Афанасьевой. – М.: Поколение, 2006. – 288 с. Key words: foreign policy, conflict, negotiation, treaty, control.
8. Рукавишников В.О. Холодная война, холодный мир. Общественное мнение
в США и Европе о СССР / России, внешней политике и безопасности Запада. –
М.: Академический проект, 2005. – 864 с.
9. A Transcript of the President Bill Clinton’s Inaugural Address appeared entitled
«We Force the Spring» / The New York Times, January 21, 1993. – 80 p.
10. Brands H. From Berlin to Baghdad: America’s search for purpose in the post–
Cold War world. – Lexington: The University Press of Kentucky, 2008. – 416 p.
11. Blumenthal S. The Clinton Wars. – N.Y.: Farrar, Straus, and Giroux, 2003. –
822 p.
12. Drew E. On the Edge. The Clinton Presidency. – N.Y.: Simon and Schuster,
1994. – 462 p.
13. Friedman T. L. Foreign Policy Cooks on Back Bruner / New York Times,
February 8, 1993. – 80 p. A5.
14. Henriksen T.H. American power after the Berlin Wall. – New York:
PALGRAVE MACMILLAN, 2007. – 250 p.
15. Hoagland J. «The Trouble with Playing Global Cop,»/ Washington Post,
September 2, 1999. – P. A 39.
16. Judah T. Kosovo: War and Revenge. – New Heaven, CT: Yale University
Press, 2000. – 348 p.
17. Keller M. America’s Three Regimes. A New Political History. – Oxford: Oxford
University Press, 2007. – 336 p.
18. Lambeth B.S. Transformation of American Air Power. – Ithaca, New York:
Cornell University Press, 2000. – 337 p.

492 493
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 323.1 (7) Афанасьєв В.О.
Політика із забезпечення прав
етнічних общин у мультікультурному
суспільстві США
Проведений аналіз політики центральних і муніципальних
органів влади США відносно етнічних общин. Розглянута
методика медіації, що вживана громадськими організаці-
ями для вирішення міжетнічних і міжрасових конфліктів.
Запропоновані практичні рекомендації щодо вживання аме-
риканського досвіду в українських реаліях.
Ключові слова: медіація, міжетнічний конфлікт, міжрасовий
конфлікт.
Мультіетнічні і мультікультурні держави сьогодні набули великого
поширення у сучасному світі. Не виключенням стала і Україна, де співісну-
вання багатьох етносів і культур, окрім безумовного взаємного збагачення,
привело і до появи протистояння та напруженості. Держава об’єктивно
зацікавлена в тому, аби мінімізувати число конфліктів, проте в основному,
практика їх рішення зводиться до ліквідації «за фактом спалаху». Мало
уваги приділяється ранньому попередженню конфліктів, практично не
ведеться робота з їх профілактиці на рівні місцевого самоврядування.
Тим часом, більшість проблем, пов’язаних з комунікацією представ-
ників етнічних общин між собою і владою можливо вирішувати саме на
локальному рівні і це не вимагає серйозного втручання з центру. Для
України, як країни молодої демократії представляє особливий інтерес
теорія і практика попередження конфліктів у США.
Досвід побудови мультікультурного суспільства у США вивчався в
роботах В. Бублікова [1], І. Семененко [2], І. Цапенко [3].
Метою даної статті є аналіз вжитого в США механізму попередження
і вирішення конфліктів на основі медіації та вироблення на цій основі
рекомендації для України.
Американське суспільство є «плавильним казаном» етнічних культур.
Зокрема, дослідження, проведене Pew Research Center, свідчить про те,
що електорат президентської кампанії – 2008 був найбільш всіляким з
етнічної і расової позицій за всю історію США. Білі склали 76,3% з 131
мільйона людей, що взяли участь у голосуванні, афроамериканці – 12,1%,
латіноамериканці – 7,4% і вихідці з Азії – 2,5%. Статистика свідчить, що
доля білих виборців в загальній структурі електорату падає, доля представ-
ників інших рас і етнічних груп неухильно зростає (у 2004 році це 79,2%;
11%; 6%; 2,3%; у 2000 році 80,7%; 11,5%; 5,4%; 1,8% відповідно) [4, р.1].
494
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
У абсолютних цифрах найбільш вагомим є приріст числа латино-
американських виборців. Приклад з расовою і етнічною динамікою
американського електорату показовий ще і тому, що це політично соціалі-
зовані громадяни, тобто вони в тій або іншій мірі контактують з органами
державної та муніципальної влади.
Структура державної системи США відводить місцевому самовряду-
ванню досить серйозні повноваження у вирішенні питань, пов’язаних з
розв’язанням расових та етнічних проблем. Згідно принципу федералізму,
до компетенції муніципальної гілки влади або рівня штату відноситься
право встановлення мови тієї або іншої національної спільноти на тери-
торії окремої адміністративно–територіальної одиниці як офіційний,
додатковий до загальновживаної англійської.
Законодавство США не закріплює за англійською мовою державного
статусу, виключаючи, таким чином, конфлікти між расовими, етнічними
і релігійними групами на грунті примусу представників який–небудь з
них до вивчення англійської мови.
Крім того, враховуючи високу етнічну і культурну різноманітність, в
структурі уряду відсутній федеральний орган, що виробляє і впроваджує
єдину державну політику у сфері культури.
У цілому, пріоритет в справі вирішення конфліктів різного походжен-
ня, у тому числі, міжетнічних, належить техніці медіації. Медіація, або
посередництво у вирішенні суперечок вважається ефективним шляхом
виходу із спірних ситуацій між сусідами, національними та територіаль-
ними громадами, віковими групами. Дана методика загалом орієнтована
на модель розвиненого цивільного суспільства і зацікавленість людей у
вирішенні приватних та суспільних проблемних ситуацій через можливо
максимальну міру громадянської активності.
Не дивлячись на достатню ефективність і набагато нижчу в порівнянні
з українською корумпованість судової системи США її мінусом продо-
вжує залишатися висока завантаженість адміністративними справами.
Тому сьогодні в країні отримує високе поширення техніка досудового
вирішення суперечок за допомогою медіації. Про це свідчить введення у
деяких ВНЗах спеціальних курсів підготовки для медіаторів.
Наприклад, в Samford University в м. Бірмінгем, Алабама на юри-
дичному факультеті діє центр суспільного посередництва, що здійснює
професійну підготовку медіаторів. Чимале значення в плані попиту на їх
послуги має і економічна підоснова. Послуги професійного досудового
«умиротворителя» обходяться значно дешевше, ніж допомога професійно-
го адвоката. При підготовці медіаторів основним є принцип «нейтральної
позиції», при якій посередник зобов’язаний вислухати аргументи обох
сторін, але при цьому не встати на бік одній з них [5,р.13].
При вирішенні міжетнічних і міжрасових суперечок серед підлітків і
молоді у віці від 12 до 21 років, громадські організації реалізують методику
ролевих ігор. Вони використовують актуальні для молоді питання навчан-
ня, працевлаштування, сім’ї і браку, для того, щоб пояснити перевагу
ненасильницьких способів вирішення конфліктів. Для дієвої організації
навчальних семінарів у формі ділових ігор волонтери навіть відвідують
курси акторської майстерності [6].
Перед муніципальними органами влади у США, також повстає
завдання із створення умов для запобігання міжетнічним і міжрасовим
конфліктам. У зв’язку з цим інтересним слід вважати досвід графства
495
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Хеннепін в м. Міннеаполіс, Міннесота. У структурі органу виконавчої
влади графства створений унікальний навіть в цілому для США відділ
мультікультурних служб (OMS). Його працівники допомагають людям
різного етнічного і расового походження, особливо тим, хто недавно
прибув до США, адаптуватися до життя у американському суспільстві,
оформити необхідні документи, заповнити анкети з перекладом на англій-
ську з семи мов [7].
У графстві Хеннепін проживає велика община вихідців з Південно–
Східної Азії хмонг, чия рідна культура і мова значно відрізняється від тих
культурних і мовних зразків, що оточують їх. Характерно, що в питаннях
пов’язаних з оформленням документів, засвідчуючих особу, застосовуєть-
ся принцип транслітерації імен і прізвищ іммігрантів на англійську мову,
що знімає ще один можливий привід для конфлікту з владою.
На федеральному рівні політика у сфері забезпечення прав етнічних
общин координується Службою у справах общин при міністерстві юстиції
(CRS). Маючи розвинену мережу у 10 філій по країні, служба працює з
проблеми досягнення взаєморозуміння між представниками етнічних
общин і поліцією, розробляючи принципи досягнення взаєморозуміння,
серед яких:
– неухильне дотримання норм демократії;
– широке залучення громадськості до співпраці;
– високий професіоналізм в діях.
Проблемою загальнодержавного масштабу продовжують залишатися
міжетнічні і міжрасові стосунки між учнями в школі. Для зниження числа
можливих інцидентів на грунті расової і міжетнічної ненависті службою
розроблені критерії–ознаки потенційної загрози, наприклад:
– збільшення числа графіті з елементами міжрасової і міжетнічної
ненависті;
– високе безробіття і неповна зайнятість;
– відмічені невідповідності в соціальних послугах і добробуті [8]
Для використання педагогами і працівниками поліції створені спеці-
альні рекомендації sp зниження числа правопорушень на ґрунті расової і
міжетнічної ворожнечі, зокрема:
– Визначити роль команд учнів–медіаторів і організувати курси з їх
підготовці;
– Обладнати школи «тривожною кнопкою» для виклику поліції [9].
Отже, для ефективного попередження етнополітичних конфліктів
необхідно:
1. Наділити органи місцевого самоврядування України додатковими
правами у сфері вироблення мовної політики.
2. Зробити реальні заходи з декорумпування українських владних
структур.
3. Підвищити рівень довіри громадян до органів внутрішніх справ.
Серйозною перешкодою на шляху побудови системи цивільного
контролю над діями влади є тотальна корумпованість українських
владних структур. Відсутня з одного боку, реальна схема забезпечення
прозорості рішень, що приймаються органами місцевої самоврядності, з
іншого – дієздатних структур цивільного суспільства, що здатні змусити
владу проводити відкриту і прозору політику на користь місцевих тери-
торіальних громад.
496
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
Надалі представляється корисним вивчення зарубіжного досвіду
забезпечення «прозорості» вирішень органів муніципальної влади.
Список використаних джерел
1. Бубликов В.В. Ассимиляция или мультикультурализм – опыт зарубежных
стран / В.В. Бубликов // Вестник Томского государственного университета. –
2008 – № 315 октябрь. – С.38–41.
2. Семененко И. Интеграция инокультурных сообществ в развитых странах
И. Семененко // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. –
№ 10. – С. 58–68; № 11. – С.57–71.
3. Цапенко И. Развитые страны: интеграционная политика в отноше-
нии иммигрантов / И. Цапенко // Мировая экономика и международные
отношения. – 2008. – № 3. – С.59–69.
4. Dissecting the 2008 Electorate: Most Diverse in U.S. History // 2009. – April
30. – Report. – PewResearch Center. –16 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://pewhispanic.org/reports/report.php?ReportID=108.
5. The Cumberland Lawer. Cumberland School of Law, Samford University–
2009. – Winter. – P.12–13.
6. Effective Alternative in Reconciliation Services (EARS) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу: http://www.earsbronx.org/id8.html.
7. Office of Multicultural Services (OMS) Agency: Hennepin County Human
Services and Public Health Department [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.co.hennepin.mn.us.
8. Distant Early Warning Signs (DEWS) System [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.usdoj.gov/crs/pubs/dewslast.htm.
9. School disruptions tips for educators and police [Електронний ресурс]. – Режим
доступу: http://www.usdoj.gov/crs/pubs/schooldisrupt.htm.
Афанасьев В.А. Политика по обеспечению прав этнических общин в
мультикультурном обществе США
Проведен анализ политики центральных и муниципальных органов власти
США в отношении этнических общин. Рассмотрена методика медиации, которая
применяется общественными организациями для разрешения межэтнических
и межрасовых конфликтов. Предложены практические рекомендации по при-
менению американского опыта в украинских реалиях.
Ключевые слова: медиация, межэтнический конфликт , межрасовый
конфликт.
Afanasyev, V.A. Policy on providing of ethnic communities rights of USА
multicultural society
The analysis of policy of central and municipal bodies of power of the USA is
conducted in regard to ethnic communities. We have seen public organizations
permission of inter–ethnic and interracial conflicts methods of facilitation. Practical
recommendations are offered on application of American experience in Ukrainian
realities.
Key words: facilitation, inter–ethnic conflict, interracial conflict.
497
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
УДК 327.44 Шаповалова О. І.
Моделі диференційованої інтеграції
в євроінтеграційній політиці Франції
В постбіполярний період офіційні особи Франції неодноразово
заявляли про доцільність запровадження в Європейському
Союзі тих чи інших моделей диференційованої інтеграції,
зумовлюючи це потребою у поглибленні інтеграційних про-
цесів. Аналіз подібних ініціатив доводить, що їхнім джерелом
виступає прагнення подолати обмеження, які накладаються
діючою конфігурацією ЄС на європейську політику Франції,
і стимулювати держави–члени ЄС до більшої політичної
консолідації.
Ключові слова: Франція, Європейський Союз, диференційована
інтеграція, змінна геометрія, концентричні кола.
Одна з найбільш важливих проблем серед тих, які постають перед
французькою дипломатією в контексті розширення Європейського Союзу,
полягає у поєднанні двох підходів – посилення двосторонніх зв’язків з
іншими державами–членами ЄС і зміцнення відповідних інтеграційних
інститутів. Зважаючи на переважне використання двосторонніх комп-
лексів співробітництва для досягнення цілей євроінтеграційної стратегії
Франції, особливо в останні декілька років, дилема між інституційним та
білатеральним рівнями французької стратегії стосовно Європейського
Союзу набула нового вигляду – яким чином вийти за межі білатеральних
схем, які виявляються недостатніми для просування інтеграції в ціло-
му, і не порушити при цьому налагоджені тісні відносини з окремими
європейськими державами, що виступають ефективним каналом впли-
ву за сучасних обставин [1,p.142]. Одним із способів розв’язання цієї
дилеми виступає вдавання до тих чи інших моделей диференційованої
інтеграції.
Хоча питання диференційованої чи різношвидкісної інтеграції роз-
глядаються в достатній кількості наукових праць, аналіз цих питань
відбувається, як правило, в рамках вивчення процесів європейської інте-
грації загалом і можливих наслідків запровадження тих чи інших моделей
для нинішньої конфігурації євроінтеграційного об’єднання, тоді як мотиви
висунення державами–членами ЄС ініціатив стосовно започаткування
таких моделей не виступали предметом окремих досліджень. В контексті
євроінтеграційної політики Франції ці питання частково висвітлені у
працях Ж.–Л. Арно, А. Міссіролі, Дж. Ховорта, Ф. Шарійона тощо.
Дана стаття має на меті проаналізувати, яке місце відводиться
диференційованої інтеграції в євроінтеграційній політиці Франції після
звершення «холодної війни», які моделі диференційованої інтеграції
498
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
вважались французькими посадовцями більш оптимальними на тому чи
іншому етапі інтеграційних процесів, які пропозиції стосовно становлення
конкретних моделей висувались офіційним Парижем, і якими є наслідки
цих пропозицій.
Протягом постбіполярного періоду французькі урядовці приділяли
увагу насамперед спроможності євроінтеграційного утворення викону-
вати роль центру глобального впливу, а не кількості його членів. Тому
для Франції немає концептуальних застережень щодо можливості впро-
вадження моделей диференційованої інтеграції. Дотримання принципу
єдності усіх учасників інтеграційних процесів не є абсолютною і нео-
дмінною умовою реалізації французького європейського проекту. Інша
справа, що цей принцип має нормативне закріплення в євроінтеграційній
спільноті: з огляду на її історичну практику, прийнятним вважається
лише утримання однієї чи декількох держав від участі в тих чи інших
комунітарних ініціативах (opt–out) без гальмування самих цих ініціатив.
Утворення окремих авангардних груп декількома державами не вважаєть-
ся легітимним, оскільки це є дискримінаційним по відношенню до інших
учасників процесу, а також порушує його інституційну архітектуру. Але,
що найголовніше, одна лише політична мотивація доцільності такого
кроку є недостатньою для його легітимізації. Для цього потрібна чітка
функціональна аргументація, заснована на об’єктивній адекватності та
корисності формування групи чи груп поглибленої інтеграції для ЄС
загалом, а також конкретні цілі та принципи їх формування. Але критерії,
цілі та процедури диференційованої інтеграції видаються ще більш про-
блематичними, особливо у взаємозв’язку з діючими механізмами.
У 90–ті роки у Франції домінували два підходи до цієї проблеми –
«Європа змінної геометрії» та «Європа концентричних кіл». Спершу на
офіційному рівні домінувала концепція концентричних кіл, яку запропо-
нував прем’єр–міністр Е. Балладюр у 1994 році у відповідь на доповідь
депутатів Бундестагу В. Шойбле і К. Ламерса, що висувала ідею «міцного
ядра» [2]. Ця концепція полягала у формуванні в Європі трьох інтегра-
ційних кіл: «загального кола всіх членів ЄС, обмежених спеціалізованих
кіл для тих, хто хоче просуватися швидше і системи асоціацій для третіх
країн, які бажають співпрацювати з Європою», але без фіксованої ієрар-
хізації держав в рамках цієї структури [3]. Слід наголосити на відмінній
політичній спрямованості французького та німецького проектів: якщо
доповідь В. Шойбле і К. Ламерса була орієнтована на уможливлення
утворення Європейського Валютного Союзу, перспективи якого на
тому етапі видавались неоднозначними, то концепція концентричних
кіл була продиктована необхідністю реорганізації політичного простору
європейського континенту в умовах «політичного вакууму» на території
колишнього східного блоку та набуття євроінтеграцією ознак основного
структуруючого процесу в європейській системі.
Іншу позицію займав міністр закордонних справ в уряді Л. Жоспена
Ю. Ведрін, стверджуючи, що система концентричних кіл розмежує ЄС
на центр і периферію, що немає об’єктивних критеріїв для виокремлення
держав, що складатимуть «європейський авангард» і що це має неминуче
призвести до посилення федералістських тенденцій [4,p.96]. Визнаючи
потребу у тіснішій співпраці між окремими європейськими державами як
засобі відновлення інтеграційної динаміки ЄС [5,p.31], Ведрін розглядав
ідею «змінної геометрії», тобто формування поглибленого співробітни-
цтва між різними державами в різних сферах європейської інтеграції без
499
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
формального його закріплення і без окремої інституційної системи, як
єдиний ефективний інструмент функціонування ЄС після розширення
на Схід [4,p.96–97].
Головні розбіжності між цими моделями містяться, по–перше, у
принципі монолітності чи плюралістичності груп поглибленої інтеграції, і
по–друге, в ступені юридичної та інституційної відокремленості цих груп
від існуючої комунітарної структури ЄС.
На тлі такого неоднозначного ставлення до моделей диференційованої
інтеграції у своєму виступі у Бундестазі 27 червня 2000 року Ж. Ширак
слідом за Й. Фішером виклав своє бачення «багатошвидкісної Європи»,
яке ґрунтується на необхідності формування відкритої для приєднання
«авангардної групи» («groupe pionnier») європейських держав, які воліють
брати участь у поглибленому співробітництві, одразу після підписання
нового договору за результатами міжурядової конференції в Ніцці. Він
виділив три сфери, які було доцільно включити до об’єкту такої співп-
раці – економічна політика, політика безпеки і оборони та боротьба зі
злочинністю, тобто всі ті напрямки, які регулювались міжурядовою
процедурою і не входили до комунітарного методу управління. Проект
Ширака передбачав утворення секретаріату, що має сприяти зближенню
позицій держав–учасниць, і можливість укладення окремої установчої
угоди [6]. На думку французького президента, формування груп погли-
бленої інтеграції мало відповідати двом умовам: не спричиняти ревізію
діючих acquis communautaires (а звідси не ставити під питання наглядові
функції Єврокомісії) і зберігати безумовну відкритість для приєднання
інших держав [7].
Примітним у проекті Ширака є те, що він скоріше нагадує німецькі
моделі «європейського ядра» – стійкого формалізованого утворення
держав, які прагнуть «швидше просуватися на шляху інтеграції» у чітко
визначеному комплексі сфер, ніж власне французькі моделі динаміч-
ної внутрішньої конфігурації ЄС. Це було пов’язано з тим, що в даний
історичний період відбувалась реконтекстуалізація питання диференці-
йованої інтеграції загалом: якщо в 90–ті роки це питання розглядалось
переважно у контексті формування Європейського Валютного Союзу, з
одного боку, та належних способів налагодження співпраці з країнами
Центрально–Східної Європи, то на зламі 2000 років, коли проект ЄВС
був успішно реалізований, а перспектива набуття країнами ЦСЄ повно-
правного членства в ЄС стала невідворотною, питання диференційованої
інтеграції постало у контексті загальної ревізії засад євроінтеграційного
об’єднання, його інституційної архітектури та політичної конфігурації,
тобто набуло набагато більш вагомого значення в дебатах щодо подаль-
шого просування процесів європейської інтеграції.
Виголошення подібного проекту Ж. Шираком напередодні голову-
вання Франції в Європейській Раді спричинило внутрішню кризу в уряді
Франції через його розбіжності з баченням Ю. Ведріна [5,p.34], а також не
знайшло адекватного сприйняття в європейських партнерів Франції. Тому
в кінцевому підсумку в Ніццькому договорі була закріплена можливість
утворення «авангардних груп» в межах другої опори за умови входження
в таку групу не менш, як восьми держав і одностайного прийняття відпо-
відного рішення Європейською Радою.
Надалі в офіційних промовах французького президента ідея «аван-
гардної групи», хоча й в пом’якшеному варіанті, фігурувала неодноразово
протягом 2000–2004 років. Особливої актуальності вона набула на тлі
500
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
розбіжностей між європейськими державами стосовно операції США
в Іраку. Мета запровадження механізмів більшої гнучкості у процедурі
прийняття рішень була задекларована у Спільних франко–німецьких
пропозиціях до Європейського Конвенту щодо Європейської політики
безпеки і оборони, оприлюднених 22 листопада 2002 року на саміті НАТО
в Празі. Більше того, в Деклараціях франко–німецької Ради з оборони та
безпеки у Парижі 22 січня 2003 року і у Берліні 18 вересня 2003 року зазна-
чено, що однією з цілей співробітництва двох держав у безпековій сфері є
перетворення Європейської політики безпеки і оборони на Європейський
союз безпеки і оборони держав, які готові поглиблювати співробітництво
в даних сферах задля надання ЄС здатності відігравати в повній мірі
свою роль на міжнародній арені. Логіка цієї пропозиції була подібною до
логіки Європейського Валютного Союзу: група провідних країн повинна
погодити і запровадити проект посиленого співробітництва, пропонуючи
іншим країнам вибір або приєднатися до цього проекту, або залишитись
поза його рамками [8,p.48].
Питання поглибленої інтеграції було одним з пріоритетних для
Франції предметів дискусій і в ході переговорів з вироблення проекту
Європейської Конституції, в результаті яких в кінцевому варіанті був
сформульований механізм «постійного структурованого співробітни-
цтва», який надавав можливість утворити «авангардну групу» в межах
Спільної зовнішньої та безпекової політики на постійній основі за умови
визначення критеріїв для входження до неї та зобов’язань щодо погли-
блення інтеграції або на тимчасовій задля виконання певного практичного
завдання – проведення операції чи втілення спільних проектів в галузі
озброєнь. Звісно, сам по собі конституційний проект був несумісний з
проектами багатошвидкісної Європи, оскільки його кінцевою метою було
формування уніфікованих умов і процедур для просування європейської
інтеграції [9,p.497], але встановлення принципів та механізмів, які умож-
ливлювали утворення «авангардних груп» в майбутньому, було серйозним
досягненням для французької дипломатії.
Парадоксальним є те, що, незважаючи на амбітні плани французьких
та німецьких лідерів, вони зайняли досить непоступливі позиції щодо
реального поглиблення інтеграції в існуючих інституційних рамках ЄС в
ході міжурядових конференцій 2000 і 2003 року [10,p.19]. Тому подекуди
складалось враження, що Франція і Німеччина використовують ідею
різношвидкісної інтеграції задля того, щоб змусити інших партнерів піти
на потрібні їм поступки, аби уникнути ізоляції [11,p.9], а справжній зміст
ідей диференційованої інтеграції, які висувалися урядами двох держав, є
відмінним від риторики, що їх супроводжує.
З приходом до влади адміністрації Ніколя Саркозі проекти формуван-
ня «авангардних груп», зокрема у сфері ЄПБО, набули нової актуальності.
На початку 2008 року в політичних колах активно обговорювалась
ініціатива утворення групи посиленої інтеграції на основі положень
Лісабонського договору щодо постійного структурованого співробітни-
цтва у сфері зовнішньої і безпекової політики, що була викладена у статті
радника Президента з питань оборони П. Лелуша в газеті «Ле Фігаро» 31
січня 2008 року. В ній пропонується залучити до цієї групи шість найбіль-
ших країн ЄС – Францію, Великобританію, Німеччину, Іспанію, Італію та
Польщу з можливістю приєднання інших держав–членів на будь–якому
етапі її становлення на підставі обсягу оборонного бюджету, який має
складати не менше, ніж 2% ВВП. Фактично, мова йшла про посилення
501
 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ
співробітництва у військовій сфері поза межами діючої ЄПБО. Примітно,
що в цьому переліку містились функціональні аспекти співробітництва і
не йшлось про становлення нових інституційних механізмів.
На тлі паралельних заяв з боку офіційних про зміну ставлення Франції
до процесу розширення ЄС в бік нівелювання його деструктивного впли-
ву на цілісність євроінтеграційної спільноти, ця ініціатива виглядала як
свічення справжньої налаштованості Парижу вдатися до диференційо-
ваної інтеграції для реалізації своїх устремлінь до посилення ЄПБО.
Тим більше, що диспропорційність видатків, які несуть великі та малі
країни ЄС при здійсненні спільних операцій, робить диференційовану
інтеграцію об’єктивною реалією, а не середньостроковою перспективою.
Однак, проблеми на шляху ратифікації Лісабонського договору влітку
2008 року знизили на певний час актуальність питання про утворення
окремих угрупувань держав у сфері безпеки і оборони.
Розпал світової фінансово–економічної кризи виніс на перший план
проблему згуртованості держав–членів ЄС і координації їхньої еконо-
мічної політики. На тлі зростання кризових явищ в окремих країнах ЄС
ідея надання можливостей для просування інтеграції в більш гнучких
форматах дедалі частіше лунає в публічних дискусіях. Однак, враховуючи,
що забезпечення солідарності між державами–членами ЄС і збереження
цілісності євроінтеграційного об’єднання як такого є наразі предметом
значних зусиль урядів провідних європейських країн, моделі диферен-
ційованої інтеграції не розглядаються в якості інструментів подолання
існуючих проблем. Хоча це не означає, що такі моделі не будуть акту-
алізовані у випадку подальшого поглиблення загальної кризи процесів
європейської інтеграції.
Таким чином, диференційована інтеграція для урядовців Франції
являє собою спосіб подолання імперативної необхідності у підтриманні
балансу між державами–членами ЄС. Але будь–який її практичний вияв
автоматично означає радикальне порушення цього балансу і ставить під
питання дієздатність існуючих інституційних механізмів, тобто також
порушує баланс між державами та інститутами. Тому навіть згадування
можливості вдавання до тих чи інших форм різношвидкісного просування
інтеграції провокує інтенсивні спалахи напруження в європейській спіль-
ноті і є предметом гострих дебатів в ході вироблення установчих договорів
чи інших нормативних документів ЄС. Однак, дискурс про можливість
впровадження тих чи інших форм диференційованої інтеграції відіграє
важливу роль в євроінтеграційному позиціонуванні Франції – по–перше,
він стимулює європейське об’єднання до політичної консолідації, а
по–друге, сприяє зменшенню абсолютного значення інтеграції в її сучас-
ному вигляді як єдиного засобу для реалізації європейського проекту
Франції, певним чином диверсифікує канали впливу і залишає додаткові
можливості для втілення своїх ініціатив в разі їх блокування формальними
рамками Європейського Союзу.
Список використаних джерел
1. Charillon F. Politique étrangère de la France: l’heure des choix // Politique étran-
gère. – 2007. – № 1. – P.139–150.
2. Schäuble W., Lamers K. Überlegungen zur europäischen Politik. – 1 September
1994. – http://www.cducsu.de
3. Diplomatie française. Entretien avec Edouard Balladur // Politique internationale. –
Hiver 2004–2005. – № 106. – P.161–174.
502
Випуск 36 ПОЛІТИЧНІ НАУКИ Випуск 36
4. Védrine H. Les cartes de la France à l’heure de la mondialisation / dialogue avec
Dominique Moїsi. – Paris: Fayard, 2000. – 191 p.
5. Arnaud J.–L. France and Europe. The European Debate in France at the start of French
presidency // Notre Europe Research and Policy Papers. – July 2000. – № 10. – 35 p.
6. Discours du M. Jacques Chirac, Président de la République, devant le Bundestag. –
Berlin, 27 juin 2000.
7. Conférence de presse de M. Jacques Chirac à l’issue de la Conférence intergouver-
nementale. – Bruxelles, 13 décembre 2003.
8. Howorth J. The Euro–Atlantic security dilemma: France, Britain, and the ESDP //
Journal of Transatlantic Studies. – 2005. – Vol. 3, No. 1. – P.39–54.
9. Levade A. La France et la Convention sur l’avenir de l’Europe // Annuaire française
de relations internationales. – 2004. – Volume V. – P.487–505.
10. Hall B. How flexible should Europe be? // Center for European Reform Working
Paper. – October 2000. – 20 p.
11. Grabbe H., Guérot U. Could a hard core run the enlarged EU? // Center for European
Reform Briefing Note. – February 2004. – 9 p.
Шаповалова А.И. Модели дифференцированной интеграции в евроинте-
грационной политике Франции
В постбиполярный период официальные лица Франции неоднократно заяв-
ляли о целесообразности введения в Европейском Союзе тех или иных моделей
дифференцированной интеграции, обуславливая это необходимостью в углу-
блении интеграционных процессов. Анализ подобных инициатив доказывает,
что их источником выступает стремление преодолеть ограничения, которые
налагаются действующей конфигурацией ЕС на европейскую политику
Франции, и стимулировать государства–члены ЕС к большей политической
консолидации.
Ключевые слова: Франция, Европейский Союз, дифференцированная инте-
грация, изменяемая геометрия, концентрические круги.
Shapovalova, A.I. Differentiated Integration Models in the French Policy
towards European Integration
In the post–bipolar period French officials have repeatedly proclaimed the expediency
of introducing models of differentiated integration in the European Union stipulating
it with the necessity to deepen the integration processes. Analysis of such initiatives
proves that their source lies in aspiration to overcome the constraints imposed by the
existing EU configuration on the French European policy and to give momentum to
enhancing political solidarity of the EU member states.
Key words: France, the European Union, differentiated integration, variable
geometry, concentric circles.
503
 Випуск 36
НАУКОВЕ ЖИТТЯ
Бех В.П.
Рецензія на цикл робіт С.Д. Максименка, В.В. Клименка,
А.В. Толстоухова «Психологічні механізми зародження,
становлення, здійснення особистості», поданих на Державну
премію в галузі науки і техніки у 2010 році
Національна академія педагогічних наук України у 2010 році висунула
на здобуття Державної премії в галузі науки і техніки цикл робіт докто-
рів психологічних наук, професорів С.Д.Максименка і В.В.Клименка та
доктора філософських наук, професора А.В.Толстоухова за загальною
темою: «Психологічні механізми зародження, становлення, здійснення
особистості», що є результатами багаторічних фундаментальних дослі-
джень і не має аналогів у дослідженнях зарубіжних вчених.
Оригінальність концепції С.Д.Максименка, В.В.Клименка і
А.В.Толстоухова «Психологічні механізми зародження, становлення,
здійснення особистості» полягає у тому, що вона побудована на принципах
цілісності, єдності свідомості і діяльності, що дозволяє три відносно само-
стійних явища онтогенезу людини: зародження, становлення і здійснення
(самореалізації), розглядати у взаємодії і взаємовпливах одне на одного.
Водночас вітчизняні і зарубіжні дослідники їх вивчали як окремі предмети
дослідження без взаємного впливу один на одного.
Концепцію реалізовано у національній системі науково–дослідних
інститутів та навчальних закладів України, у яких відбувається процес
навчання і виховання вітчизняної молоді, і частково перекладено на
англійську мову – вийшла друком і розміщена в мережі Інтернеті для
англомовного користувача.
Загальний обсяг циклу робіт складається з 29 книжок, у тому числі
з 15 монографій, 6 підручників та 8 навчальних посібників і словників.
Загальний тираж 15 монографій становить 92500 тисяч примірників. Всі
книги зареєстровані у міжнародних журналах, що містяться в базі даних
SCOPUS. Загальний тираж 6 підручників становить 47000 примірників.
Загальний тираж 8 навчальних посібників і словників складає 16000
примірників.
Експертна оцінка здійснена на основі принципів наукової і науково–
технічної експертизи, що викладені у ст. 3 Закону України «Про
наукову і науково–технічну експертизу», а саме врахування світового
рівня науково–технічного прогресу, норм і правил технічної та екологіч-
ної безпеки, вимог стандартів, міжнародних угод; експертиза громадської
думки щодо предмету експертизи, її об’єктивна оцінка; відповідаль-
504
НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
ність за достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій
експертизи.
Предметом експертної оцінки, відповідно до вимог ст. 2 «Завдання
наукової і науково–технічної експертизи» Закону України «Про наукову
і науково–технічну експертизу», є наступне:
– перевірка відповідності концепції «Психологічні механізми заро-
дження, становлення, здійснення особистості» вимогам і нормам чинного
законодавства;
– оцінка відповідності концепції «Психологічні механізми зароджен-
ня, становлення, здійснення особистості» сучасному рівню наукових і
технічних знань, тенденціям науково–технічного прогресу, принципам
державної науково–технічної політики, вимогам екологічної безпеки,
економічної доцільності;
– аналіз рівня використання науково–технічного потенціалу кон-
цепції «Психологічні механізми зародження, становлення, здійснення
особистості»;
– прогнозування науково–технічних, соціально–економічних і
екологічних наслідків реалізації концепції «Психологічні механізми
зародження, становлення, здійснення особистості».
Концепції «Психологічні механізми зародження, становлення, здій-
снення особистості» не суперечить жодним вимогам і нормам чинного
законодавства України, оскільки сприяє більш глибокому вивченню
творчого потенціалу особистості людини і виробничих сил країни, а її
втілення у практику призводить до накопичення так званого соціального
капіталу, що в умовах переходу світової спільноти до інформаційної фази
розвитку і побудові на теренах Об’єднаної Європи економіки знань сприяє
як виходу України на передові позиції науково–технічного прогресу, так
і органічному її входженню до європейського загалу. У цьому одночасно
полягає теоретична актуальність і практична та економічна доцільність
реалізації цієї концепції.
Найбільш складним і відповідальним елементом експертизи є оцінка
відповідності концепції «Психологічні механізми зародження, становлен-
ня, здійснення особистості» сучасному рівню наукових і технічних знань,
оскільки тільки у сучасній психологічній науці існує понад 50 концепцій
особистості, її креативно–спонукальних джерел біологічної і соціальної
активності.
Концепція С.Д.Максименка, В.В.Клименка і А.В.Толстоухова, що
була подана на здобуття Державної премії в галузі науки і техніки 2010
року, аналогів ні у вітчизняній, ні у світовій практиці не має, оскільки
їй властивий комплексний характер, вона стосується цілої сукупності
механізмів і умов творення і відтворення людини, а саме:
1) заглиблюється до субстанційної глибини Всесвіту, оскільки дослі-
джує експериментально–генетичним методом енергетичний потенціал
вихідної одиниці – нужди за межами її реального носія – живої люди-
ни і вивчає її прояв і буття у відносинах між протилежностями, на які
розірваний біот живого – чоловічим і жіночим началами, біологічним і
соціальним, раціональним і ірраціональним;
2) визначає нужду як «суперечливу, рухливу і енергетичну єдність
біологічного і соціального, як втілення і можливість подальшого нескін-
ченного втілення людського у людське, як те, що моделює і реалізує рух
особистості, і є вихідною всезагальною одиницею – носієм особистісної
505
 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
природи психіки людини» і формалізує низку її атрибутивних власти-
востей: гетерогенність, здатність до саморозвитку, її спрямованість, що
є ортогенезом, здатність до породження живого, втілення у породжену
нею живу істоту; афіліативну природу, дійсною формою буття якої є
любов; нескінченність її існування; у поєднанні вони трансформують у
онтогенезі людини потужні соціальні впливи у біологічні (морфологічні)
та психологічні структури (Див.: С. 10 концепції);
3) формалізує низку психологічних механізмів, що є новоутвореннями
функціонального походження і розгортають особистість у вертикальному
просторі: тропізми – систему ростових рухів організму; інстинкти –
систему внутрішнього чуття у експансії життя; інтелект – раціональне
пізнання, що спрямоване на освоєння зовнішнього світу, до оцінювання
стану і загроз екологічних проблем і опанування змісту ноосфери;
4) відтворює оригінальні функціональні механізми та енергетику
творчості через дії мислення – відображення невідчутного, почуттів –
ставлення і оцінка довкілля, уяви – відображення ще неіснуючого або
невидимого, що означає дослідження особистості людини на трьох
структурних рівнях побудови Всесвіту: ірраціональному, раціональному
і надраціональному;
5) доводить, що психомоторика матеріалізує і структурує внутрішній
світ особистості шляхом створення специфічних новоутворень – функ-
ціональних органів – образів, почуттів та думок, а натхнення виводить
особистість за межі вже пізнаного;
6) розгортає екологічну складову у процесах творення і відтворення
особистості людини у першу чергу не як постійну загрозу життю, а як
сферу практичного розуму, що завдяки сучасній науці перетворює живу
природу, а точніше розумну живу природу, на домінанту в екологічній
культурі особистості;
7) піднімається до ноосфери як невичерпного джерела буття смислів/
знань і накопиченого досвіду світової і вітчизняної спільнот, архетипів
мислення і дії, ментальних алгоритмів або автоматизмів побутової і вироб-
ничої поведінки, що робить людину надзвичайно потужною у онтогенезі і
філогенезі, а також ефективним рушієм соціального і економічного прогре-
су, особливо з огляду на перехід до провідної ролі духовного виробництва,
суспільства знань і знаннєвої економіки, до якої прагне Об’єднана Європа
і Україна;
8) окреслює контури оригінальної моделі онтогенезу особистості
людини, що системно враховує впливи сукупності чинників, які функ-
ціонують у горизонті підсвідомого, свідомого і надсвідомого і одночасно
тиснуть на неї, а психологічні механізми зародження, становлення і здій-
снення працюють разом, в кожному всі три: у здійсненні особистість
зароджується у новій якості, а становлення є підґрунтям для нового злету
до самої себе.
Варто окремо оцінити цю концепцію щодо відповідності її сучасним
тенденціям науково–технічного прогресу, оскільки саме вони визна-
чають темпи і спрямованість загальноеволюційного просування світової
спільноти по шкалі часу, а відтак і долю винаходів і пропозицій, врешті
практичну цінність і долю науково–дослідних проектів. На нашу думку,
ця концепція є доцільною і своєчасною, оскільки перехід від техногенного
до інформаційного розвитку гостро потребує новітніх підходів до форму-
вання особистості ХХІ століття і третього тисячоліття, розкриття більш
506
НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
глибинних енергетичних джерел її саморозгортання і самореалізації у
реаліях становлення інформаційної єдності світової спільноти, значного
нарощування енергетичної потужності соціального капіталу і спрямуван-
ня людини на орбіту повсякденного космічного життя і виробництва.
Відповідність поданої концепції принципам державної науково–
технічної політики молодої української держави слід оцінити через
проблематику науково–технічних розробок, що закладена у комплексно–
цільові програми підтримки науково–технічного розвитку України, що
формуються і подаються на затвердження уряду країни Національною
Академією наук України. У них, як відомо, значне місце і важливу роль
відведено нарощуванню виробничих сил країни, у яких людина та її про-
фесійна підготовка до праці посідають чільне місце.
Отже, концепція «Психологічні механізми зародження, становлення,
здійснення особистості»є гуманітарно орієнтованою і цілком вписується у
русло новітньої державної науково–технічної політики України, оскільки
має людиноцентристський характер і спрямована на створення позитив-
них умов для повної самореалізації особистості у дискурсі становлення
інформаційної фази розвитку і превалювання у суспільстві знань духо-
вного виробництва над матеріальним.
Концепція С.Д.Максименка, В.В.Клименка і А.В.Толстоухова цілком
відповідає вимогам екологічної безпеки, оскільки екологічний імпера-
тив стає одним із чинників, який проаналізовано у її контексті, отримує
подальше теоретичне осмислення і практичне спрямування. Автори кон-
цептуально переосмислюють вплив екологічного чинника і розкривають
його позитивну функцію взаємодії з людиною у контексті формування
відповідної екологічної культури, пролонгуючи їх взаємовідносини у
майбутнє під виглядом ідеї Еко–Майбутнього людини.
Щодо оцінки економічної доцільності або ефективності концепції
С.Д.Максименка, В.В.Клименка і А.В.Толстоухова «Психологічні механіз-
ми зародження, становлення, здійснення особистості» варто погодитись з
оцінкою Національної Академії педагогічних наук України, висловленою у
комплекті документів на Державну премію України в галузі науки і техні-
ки за підписом академіка Національної Академії наук України, Президента
Національної академії педагогічних наук України В.Г.Кременя, оскільки
ця концепція насправді «відкриває нові напрями дослідження психології
особистості і сприяє підвищенню ефективності навчального процесу в
освітніх закладах» країни.
Внесок авторів С.Д.Максименка, В.В.Клименка і А.В.Толстоухова у
розробку концепції «Психологічні механізми зародження, становлення,
здійснення особистості» є співвимірним, оскільки кожен з них подав
оригінальний блок.
С.Д.Максименко обґрунтував нужду як механізм зародження осо-
бистості людини за відомим принципом флорентійського натураліста
Ф. – «живе – тільки від живого», – і тим самим органічно вписав її у світову
наукову спадщину і фундаментальну психологічну науку, оскільки подав
її як «інтегративне об’єднання двох глобальних прагнень/потягів – роз-
множення та взаємодії (біологічного і соціального)» (Див.: Максименко
С.Д. «Генезис существования личности». – К.: Издательство ООО «
КММ», 2006. – 240 с., С. 92);
В.В.Клименко відтворив механізми здійснення особистості, до яких
входять наступні складові, що мають бути в основі розбудови вітчизняної
507
 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
державної стратегії інноваційного розвитку країни: людина – феномен
природи і ноосфери; механізм творчості; мислення, почуття як ставлення
і оцінка довкілля; уява – відображення неіснуючого; енергопотенціал як
здатність до дії; психомоторика – одухотворена жива машина; натхнен-
ня – вихід за межу пізнаного.
А.В.Толстоухов органічно дослідив екологічний імператив, або умови,
за яких підстава – зміст особистості людини, її генетична програма або
потенціал, що детермінується нуждою, – може розгорнутись у повноцінну
особистість людини–виробника і людини–творця нового глобалізованого
світу на засадах набуття нею певного рівня свободи мислення і дії, а також
накопиченого власного енергетичного потенціалу.
Іманентний, або внутрішній зв’язок між частинами циклу робіт
цих авторів виявляється у системному аналізі С.Д.Максименком і
В.В.Клименком підстави явища – саморозгортання атрибутивних мож-
ливостей особистості людини і дослідженням А.В.Толстоухова зовнішніх
умов буття явища, що репрезентовані екологічним імперативом, у якому
матеріалізовані вимоги Всесвіту до біоту розумної живої матерії, для жит-
тєзабезпечення якого формується і стало функціонує ноосфера.
До проблемних аспектів цього циклу праць необхідно зарахувати
наступне:
• по–перше, введення категорії «любов» у семантичне поле, що фор-
мується навколо базової категорії «нужда», є досить проблематичним і
потребує спеціального обґрунтування, оскільки діти народжуються не
тільки в любові, а й у випадку застосування насилля, відвертої нелюбові,
шлюбу за контрактом, наявності сурогатної матері, а також при штучному
заплідненні;
• по–друге, введення категорії «механізм здійснення» не сприяє
включення напрацювань автора до вже напрацьованого психологією,
соціологією і педагогікою теоретичного матеріалу, що розглядає цей же
процес як самоактуалізацію, саморозвиток, саморозгортання і, врешті,
самореалізацію особистості;
• по–третє, залишаються недостатньо з’ясованими взаємозв’язки
і взаємодія між екологічною сферою і ноосферою, з одного боку, і осо-
бистістю – з іншого.
Концепція С.Д.Максименка, В.В.Клименка і А.В.Толстоухова
«Психологічні механізми зародження, становлення, здійснення особис-
тості» була предметом громадського обговорення на засіданні Президії
Національної академії педагогічних наук України 16 березня 2010 року,
на якій були присутні 24 з 28 її членів і двоє запрошених фахівців. У її
обговоренні взяли участь провідні вчені – академіки НАПН України
В.Г.Кремень, І.Д.Бех, В.І.Луговий, О.Я.Чебикін і академік–секретар
Відділення педагогіки і психології НАПН України Н.Г.Ничкало, а також
члени–кореспонденти НАПН України М.М.Слюсаревський, В.П.Кравець
та ін. За результатами прилюдного відкритого обговорення науковцями
ця концепція отримала позитивну оцінку та підтримку науковців.
Рівень використання науково–технічного потенціалу концепції
«Психологічні механізми зародження, становлення, здійснення осо-
бистості» необхідно визнати задовільним, оскільки вона викладена у 15
монографіях, 6 підручниках і 8 навчальних посібниках та словниках і вида-
на загальним тиражем 155500 тисяч екземплярів, що робить її доступним
для науковців, докторантів, аспірантів, магістрів, студентів психологічних
508
НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
і соціологічних спеціальностей, а також для усіх тих, хто бажає озна-
йомитися з нею у процесі самоосвіти і роботи над науково–дослідними
проблемами.
Прогнозуючи науково–технічні, соціально–економічні і екологічні
наслідки реалізації концепції «Психологічні механізми зародження, ста-
новлення, здійснення особистості», можна визнати, що вони повинні бути
позитивними, оскільки розкривають глибинні основи і джерела саморуху
механізму онтогенезу особистості людини, а також спрямовані на ство-
рення позитивних екологічних, семантично–смислових і енергетичних
умов для її самореалізації.
Теоретична цінність циклу робіт С. Д. Максименка, В. В. Клименка і
А. В. Толстоухова «Психологічні механізми зародження, становлення,
здійснення особистості», поданих на Державну премію в галузі науки
і техніки у 2010 році, полягає у тому, що ця концепція здатна швидко
перерости у сталу теорію онтогенезу особистості людини у дискурсі
саморозгортання соціального світу, тобто з врахуванням законів і зако-
номірностей підсвідомого, свідомого і надсвідомого горизонтів, чого так
гостро вимагає знаннєва економіка, що формується на теренах Об’єднаної
Європи. До цього прагнуть вчені, що прогнозують розвиток планетарного
людства у вимірі Ближнього і Дальнього Всесвітів, наприклад Міжнародне
філософсько–космологічне співтовариство, окремі дослідники, що вивча-
ють можливості людини у дискурсі поширення впливу нанотехнологій
на організм людини.
Практична цінність запропонованої концепції «Психологічні механіз-
ми зародження, становлення, здійснення особистості» полягає у тому, що
вона сформувала якісно новий напрям у психології – генетична психоло-
гія, а також у тому, що на її основі розширено коло досліджень психології
особистості. Ідеї концепції утворюють низку ідеологем у дослідженні
онтогенезу особистості людини, наприклад момент зародження особис-
тості, генетико–моделюючий розвиток людини, функціональні органи
особистості людини, структура внутрішньоособистісних органів людини,
формування позитивних замість панівних кризових взаємин особистості
з екосферою, відтворювальна функція ноосфери, енергоінформаційна, або
польова, форма життя.
Особливу практичну спрямованість концепції надає можливість роз-
робки психокорекційних технологій оптимізації психічних станів людини,
розробка і впровадження новітніх технологій формування і соціалізації
особистості, психокорекцій деструктивної поведінки молоді і педагогічних
технологій для освіти, підвищення кваліфікації психологів–практиків і
педагогів, вихователів дошкільних навчальних закладів.
На основі вищевикладеного логічно зробити наступні висновки:
1) цикл робіт докторів психологічних наук, професорів С.Д.Максименка,
В.В.Клименка і доктора філософських наук, професора А.В.Толстоухова
«Психологічні механізми зародження, становлення, здійснення особистос-
ті» є оригінальною вітчизняною концепцією, яка не має світових аналогів
і цілком відповідає вимогам до наукових праць, поданих для отримання
Державної премії України в галузі науки і техніки;
2) ця концепція є гуманітарно орієнтованою і має значний евристичний
потенціал та практичну спрямованість на розширення фундаментальних
засад філософії у контексті нового погляду на зародження життя людини і
світоглядних засад формування особистості ХХІ століття; удосконалення
509
 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
методології сучасної науки стосовно використання евристичного потен-
ціалу генетико–моделюючого методу; збагачення фундаментальної або
теоретичної психології у питанні поглибленої розбудови оригінального
напряму – генетичної психології; модернізації сучасної вітчизняної і світо-
вої педагогіки у дискурсі технологічного удосконалення процесу навчання
і виховних практик, а також поглиблення дистанційної освіти і самоосвіти
протягом життя і тому заслуговує на присудження її авторам докторам
психологічних наук, професорам С.Д.Максименку, В.В.Клименку і док-
тору філософських наук, професору А.В.Толстоухову Державної премії
в галузі науки і техніки за 2010 рік.
Бех В.П. Рецензия на цикл работ С.Д. Максименко, В.В. Клименко,
А.В. Толстоухова «Психологические механизмы зарождения, станов-
ления, свершения личности», представленных на Государственную
премию в сфере науки и техники в 2010 году
Beh, V.P. Review of the cycle works S.D. Maksimenko, V.V. Klimenko,
A.V. Tolstouhova
510
НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
Дмитрієнко М.Ф. Рецензія на книгу: Буряк Л. Жінка в
українському історичному наративі: автори, ідеї, образи. –
К., 2010. – 368 с.
Останнім часом ми є свідками особливого інтересу науковців до пере-
осмислення історіографічної спадщини своїх попередників, її окремих
складових, що протягом тривалого часу в силу різних причин залишались
за межами дослідницького поля. Змістово–концептуальне розширення
та поглиблення досліджень дозволяє відновити цілісність української
історіографії, осмислити багатовекторність тематики та пріоритетність
її напрямів, доповнюючи уявлення про неї як невід’ємну складову куль-
турного простору у розмаїтті вимірів.
Монографію Л. Буряк «Жінка в українському історичному нара-
тиві: автори, ідеї, образи», яка вийшла у світ 2010 р., можна вважати
новаторським історіографічним дослідженням, що зумовлюється одразу
кількома факторами. Уперше історіографічний процес другої половини
ХІХ – першої третини ХХ ст. представлено з позицій присутності в ньо-
му історично–фемінологічних студій, центром уваги яких були жінки,
їхні соціальні ролі, правовий та сімейний статус. Досліджуючи одну з
ключових в історії, але з часом відсунутих на маргінес проблем, авторка
послуговується її важливим значення для розуміння як історіографічного
процесу в цілому, так і окремих його сегментів, усвідомленням органіч-
ної спорідненості тогочасних українських фемінологічних досліджень з
загальноєвропейською науковою традицією, яка демонструвала поглибле-
ний інтерес до вивчення людини і особи жінки зокрема. Зародження та
становлення цих студій в Україні, що стали органічною складовою загаль-
ної історіографічної спадщини, дає підстави розглядати ці дослідження
як своєрідну предтечу сучасної історичної фемінології, її первісну форму,
вибудовану згідно з тогочасними суспільними запитами, історіографічни-
ми схемами, системою філософських уявлень, ментально–психологічними
характеристиками соціуму. Професійно, змістовно, багатоаспектно
історично–фемінологічні студії аналізуються в монографії у контексті
національного відродження, органічної єдності з поступом вітчизняної
історіографії, а також як своєчасний відгук науковців на соціокультурні
трансформації.
Залучаючи до свого дослідження сучасні базові поняття, такі як
«історична фемінологія», «ґендерна історія», «жіноча історія» Л. Буряк
зробила подальший сміливий крок. Вона обґрунтувала правомірність,
актуальність та доцільність проекції модерної термінології на тогочасні
матеріали, послуговуючись тим, що у досліджуваний період при наяв-
ності наукових праць, у яких аналізувалась жіноча складова у розмаїтті
теорій, соціокультурних та правових практик, був ще відсутній відповід-
ний поняттєво–термінологічний апарат. Запропонована термінологія
відображає суть тогочасних досліджень і водночас підкреслює зв’язок
між сучасною та попередньою традиціями, формуючі нові смислові та
концептуальні перспективи щодо наукових розвідок. Ще одне поняття
«український історичний наратив», що має багатоаспектне звучання і
широко використовується істориками як категорія доби Постмодерну,
надало дослідниці можливість розширити коло джерел, залучаючи до
реконструкції фемінологічного сегменту не тільки історичні праці, але й
511
 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
ті, що створювалися на перехресті історії з етнографією, антропологією,
соціологією, літературознавством, літературною критикою, белетристи-
кою та публіцистикою.
Історіографічні дослідження зазвичай висувають перед авторами
надто непрості завдання щодо вибору методології та віднайдення най-
більш оптимальних конструкцій висвітлення проблеми. Дотримуючись
методологічного плюралізму, Л. Буряк професійно вибудувала цілісну
модель фемінологічних студій в українському історичному наративі з
урахуванням тріади автор – текст – контекст. Елементи біографістики та
просопографії вдало вписані в загальний історіографічний формат праці,
домінантою якого виступає мережа інтелектуальних зв’язків науковців та
проблемно–хронологічні константи. З огляду на це історичну фемінологію
другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. проаналізовано у контексті
інституалізаційних процесів української історіографії, а саме діяльності
археографічних комісій, університетських центрів, наукових товариств,
Української Академії наук, наукових та науково–публіцистичних часо-
писів. Запропонована авторкою періодизація історично–фемінологічних
студій, критерієм якої виступають віхові події в українській історіографії
та зміна пріоритетності системоутворюючих компонентів на кожному
з трьох виокремлених етапів, переконливо свідчить про поступальний,
еволюційний характер цього напряму історичних знань.
У монографії обґрунтовано доводиться, що вивчення соціокуль-
турного феномена жінки багато в чому залежало від наявності певного
корпусу історичних джерел. Наголошуючи на важливості цього моменту,
авторка звернула увагу саме на аналіз джерел, на яких базувалися праці
українських істориків. Твердження про те, що зародження та становлен-
ня фемінологічних студій стало можливим завдяки джерельній базі, є
одним з ключових для вирішення гносеологічних проблем цих студій як
складової української історіографії. Фольклорно–етнографічні матері-
али, які суттєво домінували на перших етапах, здебільшого відігравали
роль первинної репрезентації об’єкта дослідження, проте самі по собі вже
розкривали жіночу психологію, надавали можливість наблизитися до
усвідомлення цілісної картини українського соціуму, зрозуміти природу
та глибину соціальних протиріч.
Подальше розширення та ускладнення концептуально–проблемного
кола досліджень у монографії пояснюється передусім зростанням
джерельної бази. На думку Л. Буряк підтвердженням синтезованого вико-
ристання джерел (архівних, етнографічних, літописних, епістолярних)
виступає історично–фемінологічна спадщина В. Гнатюка, О. Єфименко,
В. Іконникова, М. Костомарова, О. Лазаревського, В. Шульгіна. Серед
науковців, котрі віддавали пріоритет фольклорно–етнографічним
джерелам, називаються К. Грушевська, М. Драгоманов, П. Житецький,
Н. Заглада, В. Охримович, М. Сумцов, І. Франко. У ретельно викона-
ному дослідженні показано, що на матеріалах археографічних комісій,
зокрема судових актах, вибудовували історично–правові моделі спо-
чатку М. Владимирський–Буданов та О. Левицький, традиція яких була
продовжена І. Черкаським вже у структурах ВУАН. Особливо потрібно
підкреслити: цінними є спостереження дослідниці з приводу хоча й
поодиноких, але від того ніяк не менш значущих праць таких істориків, як
В. Бузескул, джерельною базою фемінологічного доробку якого слугувала
антична історія, А. А. Котляревський, який аналізував жіночу компоненту
у контексті слов’янознавства, І. Линниченко, І. Малишевський, А. Лобода,
512
НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
котрі вивчали династичні зв’язки, Ф. І. Мищенко – голови Візантологічної
комісії ВУАН, чиї дослідження підтверджували розширення діапазону
цих студій на ґрунті давньої історії.
Закономірно, що окрема увага у монографії приділена проблемі взаємо-
дії різних факторів зародження та становлення історично–фемінологічних
студій, серед яких соціокультурні трансформації, ліберально–демократичні
суспільні настрої та рухи, національне відродження, впливи європейської
та світової науки, а також особистісні характеристики авторів, обставини
їхнього громадського та приватного життя, зокрема причетність більшості
істориків до жіночої освіти, родинні зв’язки, психоемоційні характерис-
тики окремих постатей української історіографії.
Дослідниці вперше серед інших авторів з даної проблематики вдалось
органічно презентувати фемінологічні студії як культурно–історичний
феномен, характерними рисами якого були тяжіння до розвитку в межах
єдиного українського географічного простору та закономірність інтелекту-
альних зв’язків, що зумовило тяглість, спадковість, тривалість цих студій
в історіографічному процесу.
Не менш вагомим результатом проведення складного за суттю
дослідження є розкриття міждисциплінарного характеру історично–
фемінологічних студій, які представлені як такі, що синтезували
історичні, історично–правові, культурологічні, етнологічні, антрополо-
гічні, соціологічні знання. Показано, що не маючи на той час визначеної
структури, ці студії проходили свою еволюцію у системі різних базових
історичних наук, у зв’язку з чим вибудовувалася їхня конфігурація та
методологія, яка передбачала включення до загальних концептуальних
схем відомостей не тільки з галузі історії та права, а також соціології,
психології, культурології, релігії, філософії, антропології.
На ґрунті широкого кола вперше опрацьованих та введених до науко-
вого використання даних різнопланових джерел у монографії визначено,
структуровано та проаналізовано пріоритетні системоутворюючі ком-
поненти історично–фемінологічного наративу відповідно до кожного з
виокремлених етапів. Аналізуючи історичний наратив, Л. Буряк дійшла
висновку, що у другій половині ХІХ ст. такими виявилися проблеми соці-
ального та правового статусу жінки, політичний та релігійний контекст
жіночої історії. Актуальними темами української історіографії стали у цей
час правові механізми, що історично визначали матеріальне становище
жінки, її незалежність / залежність у сім’ї та суспільстві, існуючі у минуло-
му форми укладання та розірвання шлюбу, співвідношення в них світських
та церковних елементів, що з урахуванням часових і просторових чинників
знайшли своє висвітлення у спадщині М. Владимирського–Буданова,
О. Левицького (Правобережна та Лівобережна Україна XVI–XVII ст.),
В. Іконникова (різні епохи та цивілізації, включаючи Античність, Візантію,
європейське Середньовіччя, Реформацію, Нові часи), О. Лазаревського
(Гетьманщина XVII–XVIIІ ст.), В. Шульгіна (Київська Русь).
Фемінологічний доробок М. Костомарова, О. Лазаревського,
Д. Мордовця, Dr. Antoni I. (Й. Ролле) у монографії Л. Буряк рекон-
струйований як такий, що висвітлює одну з актуальних тогочасних
історичних проблем – перебування жінок при владі або впливів на
політичні процеси окремих представниць жіночої статі, в тому числі з най-
ближчого оточення гетьманів Б. Хмельницького, І. Мазепи, І. Виговського,
І. Скоропадського.
513
 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
Значна увага приділена у монографії релігійній складовій, яка була
неодмінною у фемінологічній спадщині вчених і мала коло питань щодо
впливів церкви на інституції шлюбу та розлучення, стосунків між жінкою
та чоловіком, формування стереотипних уявлень про жінку. Релігійний
вимір фемінологічної спадщини проаналізовано дослідницею з огляду на
актуалізацію культурно–релігійних конверсій у контексті українського
відродження, коли звернення істориків до питань жіночої релігійної
самоідентифікації розглядалось як необхідна компонента у пробудженні
національної свідомості.
Авторка відобразила, перелічила та розглянула детально у своїй праці
суттєві зміни, що відбулися в історичній науці на межі ХІХ та ХХ століть
і безпосередньо позначились на студіях з жіночої історії. Проаналізовано
змістові трансформації, що намітилися на зламі ХІХ та ХХ ст., коли так
звана первинна репрезентація джерел почала поступатися місцем їхньому
історично–психологічному аналізу. Репрезентовані фундаментальними
працями В. Гнатюка, Ф. Вовка, З. Кузелі, І. Франка, ці студії засвідчили
свою пріоритетність у площині етнологічних досліджень, доповнюючи
та поглиблюючи автентичність української історії, стали органічною
складовою українознавчих досліджень. Іншими системоутворюючими
компонентами в історичній фемінології на цьому переломному етапі в
суспільстві та, закономірно в науці, поставали материнський дискурс,
яким передбачалося втілення в образі жінки–матері ідей патріотизму,
самопожертви, національної ідентичності та жіноча освіта, що часто
аналізувалась у контексті урбанізаційних процесів – важливого чинника
тогочасних цивілізаційних трансформацій.
Наголошуючи на спадковості дослідницьких традицій в українській
історіографії, Л. Буряк справедливо пов’язує наступний етап у розвитку
історичної фемінології з діяльністю Української Академії наук. Наразі
логічно і переконливо підкреслюється, що жіноча компонента висвіт-
лювалась широким спектром питань – історичних, культурологічних,
етнографічних, соціологічних, антропологічних. Відповідно до соціо-
культурних трансформацій та з подальшим поступом історичної науки на
цьому етапі відбулися не тільки систематизація та подальший розвиток
історично–фемінологічних досліджень, а й відповідно до запитів часу
намічалися нові напрями, а саме вивчення жінки в контексті творення
національно–культурного середовища.
Важливими, переконуючими та обґрунтованими є висновки, зроблені
у процесі опрацювання різноманітних комплексів джерел, щодо складної
конфігурації історичної фемінології на етапі її зародження та становлення,
непростого «ритму» її життя упродовж другої половини ХІХ – першої
третини ХХ ст.
Рецензована праця засвідчує про високий професіоналізм авторки,
котра взяла на себе зобов’язок щодо вивчення проблематики, яка ще й
досі не підлягала глибокому дослідженню та осмисленню.
Дмитриенко М.Ф. Рецензия на книгу: Буряк Л. Женщина в укра-
инском историческом наративе: авторы, идеи, образы. – К.,
2010. – 368 с.
Dmytriyenko, M.F. Review of the book: Buryak L. Woman in the Ukrainian
historical narrative: authors, ideas, images. – K., 2010. – 368 p.
514
НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
Литвиненко В.Ф.
Рецензія на монографію Євдокімова М.О. «Історія формування
поглядів Володимира Даля та їхня трансформація». –
Луганськ: вид–во СНУ ім.В. Даля, 2010. – 376 с.
Монографія М.О. Євдокимова – вперше у вітчизняній історіографії
комплексне дослідження формування поглядів та їх трансформації неор-
динарної, у повному розумінні сучасної (для нас усіх, зокрема і автора)
талановитої різнобічної людини, якою був Володимир Іванович Даль.
Слід відзначити, що й автор монографічного дослідження – людина
невипадкова: – провідний викладач університету, котрий носить ім’я
Володимира Івановича, професійний журналіст. Повнота охоплення й
осмислення ним матеріалу заслуговує на сприйняття і схвалення. Він
засвідчує цією монографією органічну єдність науковця – історика й
гуманіста – публіциста.
Тема монографії відповідає актуальним напрямкам сучасних історич-
них досліджень в контексті створення в Україні духовного простору, в
якому на перший план вийшли б вічні моральні цінності: працездатність,
порядність, доброта, совість, справедливість, толерантність, гуманізм, які
були притаманні багатьом людям минулих століть і в їх числі видатному
вченому – етнографу ХІХст., письменнику – публіцисту, моряку, лікарю
і географу В.І. Далю. Формувати, розвивати, пропагувати його цінності,
філософські й педагогічні висловлювання про мистецтво слова, низку
наук, виховання й грамотність народу, його звільнення від кріпосної
залежності, про роль Православної Церкви для слов’янських людей –
завдання надзвичайно важливе і вчасне.
Таким чином, звернення кандидата історичних наук, доцента
М.О. Євдокимова до історичних поглядів В.І. Даля важливе і необхідне
не тільки як причетність до історичного минулого, але і як осмислення
суспільно – політичних процесів сьогодення, сучасної історіографії,її
завдань і призначення, потреба привнести довічні моральні цінності у
сучасний духовний простір, сучасну художню публіцистику України.
Мета дослідження даної наукової роботи – вивчення історичних
етапів формування поглядів В. І. Даля, їх еволюції, втілення вхудожньо–
публіцистичні праці, способів та функцій введення фольклору в тексти.
Заслуговує на увагу пояснення М.О.Євдокимовим успіху В.І Даля
як письменника – публіциста з особливими поглядами. Могло б здати-
ся, що світосприйняття В.І.Даля було зумовленеприватностями. Але ці
приватності, як показав дослідник, стали наслідком усієї його діяльності.
Монографія присвячена розгляду саме цієї проблеми. Науковець на основі
осмислення величезного фактичного матеріалу зумів відтворити повну
картину суспільної думки в Російській Імперії і в її складі в Україні,
визначити у ній місце поглядів знаменитого словознавця. Він дійсно був
активним учасником багатьох суспільних явищ. Разом з тим на відміну
від абсолютної більшості сучасників не був байдужим, сприймав почуте
й побачене і намагався осмислити, оцінити його й втілити в конкретні
справи свого життя.
Дослідник неоднозначно констатує, що В.І.Даль не обмежився роллю
вузького обкантуванного чиновника, яким би він мав бути за походженням
та особливостями роботи ординатором Військово–сухопутного госпіталю
в Санкт– Петербурзі, людиною особливих доручень при військовому
515
 НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
губернаторі Оренбурж’я В.О. Перовскому, Керуючим канцелярією при
Міністерстві внутрішніх справ а потім – Удільною конторою у Нижньому
Новгороді.
З самого початку науковцем наголошується, що датчанин за етносом
В.Даль був насправді росіянином за походженням і за національністю.
Він народився в Луганську, на благодатній українській землі. В.І.Даль не
тільки досконало володів українською а й займався перекладами на росій-
ську творів літераторів – українців, зокрема, Г.Ф.Квітки – Основ’яненка,
постійно збирав і записував український фольклор, українські слова,
вісім тисяч з яких увів у російський лексикон, та понад сорок тисяч слів
залишив для українського тлумачного словника. Володимир Іванович
однозначно визначився що до своєї батьківщини. Весь його життєвий
і творчий шлях був підпорядкований інтелігентному служінню багато-
національної Росії, Громадянином якої був по народженню.Патріотизм
ставмотивом його життєдіяльності.
Усе це розкривається автором монографії у процесі аналізу історії
творчої спадщини ученого, громадського діяча і письменника – публіцис-
та. Він робить це на основі аналізу написаного іншими дослідниками і
встановленого ним самим. Особа В. І. Даля близька нам своїми індивіду-
альними рисами та поглядами. У бюрократичній корумпованій Росії він
виділявся не тільки німецькою пунктуальністю, але й повагою до закон-
ності й безкорисливістю. Скажемо, ще юнаком Володимир Даль заявив
про себе як про людину з гідністю, написавши епіграму на командуючого
Чорноморським флотом адмірала Грейга. За це він був розжалуваний у
матроси. Однак, завдяки своєї волі, добився виправдання і переводу на
посаду мічмана Балтійського флоту.
Високий інтелектуальний рівень В.Даля, різнобічна творча діяль-
ність і демократизм зумовили коло його знайомств. Воно було широким
і показовим. Для нього не було важливим якої національності кожен з
його знайомих: чим багатонаціональнішим було коло його друзів, тим
різноманітніше ставав для нього оточуючий світ. У будинку В.Даля бувала
величезна кількість знаменитих людей. Серед них Т.Шевченко, Є.Гребінка,
М.Щепкін та ін. Погляди їх різнились, але було і те, що їх з’єднувало – це
любов до України. А чого варте те, що він був з Олександром Пушкіним
до останнього подиху поета.
Хронологічні межі роботи характеризуються важливими історични-
ми подіями в Російській імперії: Вітчизняна війна 1812 року, повстання
декабристів 1825 року, військові кампанії на Балканах, у Польщі, похід
до Хіви. Доречно, дослідник стверджує, що В.І. Даль, цей пишучий лікар,
був безпосереднім учасником цих військових кампаній і як творець слід-
кував за подіями в країні і, осмислюючи їх, інформував громадськість.
Констатується і те, що спадщина ученого і письменника – публіциста
реалізована активним співробітництвом його збагатьма газетами і
журналами різних ідейно–політичних напрямів і поглядів у вигляді
художньо–публіцистичних творів різної тематики. Його публіцисти-
ка характеризується періодизацією тем, мотивів, завершеністю форм,
активною інтеграцією з художніми творами, автобіографізмом, інтер-
текстуальністю, неординарністю світосприйняття.
За тематикою публіцистичні твори В.І.Даля розчленовуються автором
монографії на такі сім розділів: ранні неопубліковані нариси й епіграми;
статті, листи й звернення з приводу гомеопатії; публікації воєнного
циклу; різножанрові матеріали про Оренбурзький край; статті й виступи
на захист народної мови; дослідження російського фольклору; полеміч-
516
НАУКОВЕ ЖИТТЯ Випуск 36
ні виступи про грамотність та виховання народу, його визволення від
кріпосницької залежності. Дослідник називає понад 360 різножанрових
журналістських матеріалів у вигляді відкритих листів до редакцій газет і
журналів, портретних і подорожніх нарисів в дусі «натуральної школи»,
статей, рецензій, текстів промов, кореспонденцій, численних передмов
до збірок творів, у яких найліпшим чином трансформувались погляди
Володимира Івановича на оточуючу його дійсність.
Наукова новизна роботи визначається тим, що уперше дослідже-
на лабораторія цікавого мислителя В.Даля, його світогляд з позицій
російського і українського історикознавства. Уперше розглянуті етапи
формування, ствердження та втілення поглядів у конкретні справи Даля.
Також уперше проведений аналіз розвитку поглядів у публіцистиці
Володимира Івановича, їх проблем в контексті з тими проблемами, які
обговорювалися передовими людьми Росії і України в 20–70 рр. ХІХ ст.
– на основному етапі більш ніж 50–річної письменницької, наукової і
суспільно – публіцистичної діяльності В.Даля.
Монографія складається з п’яти розділів, які логічно розкривають
поставлені у вступі проблеми та завдання. Автор зосередився на чотирьох
етапах життєдіяльності і творчості Володимира Даля: формування його
поглядів, їх ствердження, втілення в літературно – публіцистичну спад-
щину, та сходження творця від лютеранства до православ’я. Важливим
внеском автора монографії в історіографію є, на наш погляд, дослідження
наполегливого втілення Далем своїх ідей при складанні «Толкового слова-
ря живого великоруського языка», а також збірників «Солдатские досуги»
і «Матросские досуги», написанні різних художніх, публіцистичних та
епістолярних творів. На досить високому рівні в роботі матеріалізована
еволюція світоглядних позицій Даля, його концепція дійсності і державо–
творчості, життєвий і естетичний ідеал, а також особливість суспільної
діяльності, яка яскраво проявилася в участі визволення Тараса Шевченка
з солдатчини.
Здобутком автора стало використання не тільки історичних методів
дослідження, а й залучення методів суміжних наук – контент–аналізу,
лінгвістичного аналізу Далєвих текстів та ін., що значно підсилює досто-
вірність та об’єктивність викладених положень.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що їх
теоретичне положення та підсумки, а також зібраний матеріал можуть
знайти використання у фундаментальних дослідженнях з історії
суспільно–політичної думки як в України, так і в Росії.
Рецензована монографія підготовлена в руслі нового наукового
напрямку, націленого на вивчення історичних аспектів розвитку суспіль-
ства на різних етапах та його різноманітних проявах. М.О.Євдокимову
вдалося зробити роботу, яка знаходиться на межі кількох наук – історії,
філології, соціології й журналістикознавства. Такий досвід заслуговує на
позитивну оцінку.
Литвиненко В.Ф. Рецензия на монографию Евдокимова Н.А.
«История формирования взглядов Владимира Даля и их трансфор-
мація». – Луганск: изд–во ВНУ им. В. Даля, 2010. – 376 с.
Lytvynenko, V.F. Review of monography History of formation of
Volodymyr Dahl’s viewpoints and their further transformation by M. O.
Yevdokimov. – Lugansk: publishing house with V. Dahl East Ukrainian
National University, 2010. – 376 р.
517
 Випуск 36
НАШІ АВТОРИ
Афанасьєв Віктор Олександрович – кандидат політичних наук, доцент
кафедри філософії й права Національної академії природоохоронного
й курортного будівництва (м. Сімферополь).
Бех Володимир Павлович – доктор філософських наук, професор,
перший проректор Національного педагогічного університету імені
М.П.Драгоманова (м. Київ).
Бичук Ірина Олександрівна – асистент кафедри соціології Інституту
соціальних наук Волинського національного університету ім. Лесі
Українки (м. Луцьк).
Броннікова Лариса Володимирівна – кандидат філософських наук,
доцент кафедри філософії Чорноморського державного університету
імені Петра Могили (м. Миколаїв).
Васильєва Ірина Василівна – кандидат філософських наук, доцент,
завідувач кафедри філософії та соціології Національного медичного
університету імені О.О.Богомольця (м. Київ).
Вахрамєєва Наталія Юріївна – здобувач Севастопольського національного
технічного університету (м. Севастополь).
Вашкевич Віктор Миколайович – доктор філософських наук, академік
Української академії наук, професор Національного педагогічного
університету імені М.П.Драгоманова (м. Київ).
Вітер Дмитро Володимирович – кандидат державного управління,
старший науковий співробітник, доцент Національної академії
керівних кадрів культури і мистецтв (м. Київ).
Водоп’янов Костянтин Григорович – викладач кафедри гуманітарних
дисциплін Класичного приватного університету (м. Запоріжжя).
Волошин Володимир Вікторович – кандидат філософських наук, доцент
кафедри філософії Донецького національного університету.
Вонсович Олександр Сергійович – старший викладач кафедри
міжнародних відносин Київського гуманітарного інституту.
Ганаба Світлана Олександрівна – кандидат філософських наук,
асистент кафедри філософських дисциплін Кам’янець-Подільського
національного університету імені І. Огієнка.
Геник Микола Антонович – кандидат історичних наук, доцент кафедри
політології Прикарпатського національного університету імені Василя
Стефаника (м. Івано–Франківськ).
Герасимчук Олександр Михайлович – асистент кафедри педагогіки і
методики викладання історії та суспільних дисциплін Чернігівського
державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка.
Герман Зоя Петрівна – аспірантка історичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка.
Греков Олександр Михайлович – науковий співробітник кафедри ЮНЕСКО
ХНТУСГ імені Петра Василенка (м. Харків).
518
НАШІ АВТОРИ Випуск 36
Губанов Олег Олександрович – здобувач кафедри історії України
Інституту історії та права Миколаївського державного університету
імені В.О. Сухомлинського.
Дмитрієнко Марія Федорівна – доктор історичних наук, професор,
старший науковий співробітник Інституту історії Національної
академії наук України.
Євтюшкiн Iгор Володимирович – викладач кафедри фiлософiї та
суспiльних наук Кримського державного медичного університету iмені
С.I. Георгiєвського (м. Сімферополь).
Жовтий Сергій Анатолійович – аспірант історичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Іщук Сергій Миколайович – старший викладач кафедри філософії
Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету
(м. Київ).
Карпець Любов Анатоліївна – кандидат філологічних наук, доцент
ХДАФК.
Качинська Надія Олександрівна – аспірантка Маріупольського
державного гуманітарного університету.
Кашуба Ольга Віталіївна – аспірантка історичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка.
Кивлюк Ольга Петрівна – кандидат педагогічних наук, доцент
Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова
(м. Київ).
Кондратюк Юлія Сергіївна – кандидат історичних наук, доцент кафедри
гуманітарних наук Житомирського державного технологічного
університету.
Крилова Наталія Сергіївна – бакалавр Інституту міжнародних відносин
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Крисаченко Валентин Семенович – доктор філософських наук, професор,
провідний науковий співробітник Інституту філософії
імені Г.С. Сковороди НАН України.
Лавлінський Руслан Олександрович – аспірант кафедри філософських
наук Донецького національного університету економіки і торгівлі
імені М. Туган-Барановського.
Литвиненко Віталій Федосійович – доктор історичних наук, професор
кафедри історії України Східноукраїнського національного
університету імені Володимира Даля (м. Луганськ).
Луньков Артур Володимирович – кандидат історичних наук, полковник,
начальник факультету підготовки спеціалістів забезпечення військ
Академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного.
Майданюк Валерій Миколайович – аспірант кафедри теорії та історії
політичної науки Львівського національного університету імені Івана
Франка.
Малкіна Ганна Миколаївна – кандидат політичних наук, доцент кафедри
політичних наук філософського факультету Київського національного
університету імені Тараса Шевченка.
519
 НАШІ АВТОРИ Випуск 36
Маргулов Артур Худувич – кандидат історичних наук, декан факультету
філології, журналістики та перекладу Донецького інституту соціальної
освіти.
Матвійчук Андрій Васильович – старший науковий співробітник
Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського.
Мельник Анатолій Іванович – доктор філософських наук, доцент,
перший проректор Чернігівського державного інституту економіки і
управління.
Михайлова Ірина Ігорівна – аспірантка філософського факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Муха-Шаєк Єва – доктор економічних наук, професор, проректор
з науково-дидактичної роботи Академії готельного бізнесу та
громадського харчування у м. Познань (Польша).
Нетудихаткін Ігор Анатолійнович – аспірант історичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Олещук Петро Миколайович – кандидат політичних наук, асистент
кафедри політичних наук Київського національного університету
імені Тараса Шевченка.
Оніпко Тетяна Володимирівна – кандидат історичних наук, доцент
кафедри культурології та історії Полтавського університету споживчої
кооперації України.
Онопрієнко Валентин Іванович – доктор філософських наук, професор,
завідувач відділу методології і соціології науки Центру досліджень
науково-технічного потенціалу і історії науки імені Г.М. Доброва НАН
України.
Павлова Тетяна Сергіївна – кандидат філософських наук, викладач
кафедри філософії Дніпропетровського національного університету.
Павлюк Віктор Володимирович – кандидат історичних наук, професор
кафедри міжнародних відносин та країнознавства Національного
університету «Острозька академія» (м. Острог, Рівненська область).
Панасюк Леонід Валерійович – кандидат історичних наук, доцент
кафедри суспільно-політичних дисциплін і правознавства Київського
міського педагогічного університету імені Б.Д.Грінченка.
Погребна Ольга Олегівна – аспірантка історичного факультету Київського
національного університету імені Тараса Шевченка.
Пода Тетяна Анатоліївна – аспірантка кафедри філософії Національного
авіаційного університету.
Полуянов Валерий Петрович – доктор хімічних наук, професор
Бєлгородського державного технологічного університету
імені В.Г. Шухова (Російська Федерація).
Рябека Олександр Григорович – аспірант Національного педагогічного
університету імені М.П. Драгоманова (м. Київ).
Сегеда Сергій Павлович – кандидат філологічних наук, доцент, полковник,
докторант Національного університету оборони України.
Семигіна Тетяна Валеріївна – кандидат політичних наук, доцент
Національного університету «Києво-Могилянська академія».
520
НАШІ АВТОРИ Випуск 36
Сомова Ксенія Олександрівна – бакалавр Інституту міжнародних
відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка.
Стасенко Станіслав Олександрович – кандидат філософських наук,
асистент кафедри історії та філософії Донбаської національної
академії будівництва і архітектури (м. Макєєвка).
Супруненко Олена Михайлівна – аспірантка кафедри політичних наук
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Титаренко Дмитро Миколайович – кандидат історичних наук, доцент
кафедри філософії та політології Донецького юридичного інституту
Луганського державного університету внутрішніх справ.
Тиха Олександра Віталіївна – студентка кафедра етики, естетики і
культурології Київського національного університету імені Тараса
Шевченка.
Ткаченко Володимир Володимирович – доктор історичних наук,
професор Національного педагогічного університету
імені М.П. Драгоманова (м. Київ).
Худолій Анатолій Олексійович – кандидат філологічних наук, доцент
Національного університету «Острозька Академія» (м. Острог,
Рівненська область).
Чернявський Валерій Валерійович – аспірант кафедри історії України
Інституту історії та права Миколаївського державного університету
імені В.О. Сухомлинського.
Черниш Ярослав Васильович – аспірант кафедри філософських
та соціальних наук факультету банківської справи Київського
національного торгово-економічного університету.
Чижова Олена Михайлівна – кандидат політичних наук, доцент кафедри
теорії та методики викладання соціально-гуманітарних дисциплін
Інституту політології і права Національного медичного університету
імені О.О.Богомольця (м. Київ).
Чикалова Елена Сергеевна – аспірантка Донецького національного
університету.
Шаповалова Олександра Ігорівна – кандидат політичних наук, викладач
кафедри зовнішньої політики та дипломатії Дипломатичної академії
України при МЗС України (м. Київ).
Шелюто Володимир Михайлович – кандидат історичних наук,
доцент кафедри світової філософії і естетики Східноукраїнського
Національного Університету імені В. Даля (м. Луганськ).
Шийко Альона Анатоліївна – аспірантка історичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Шимко Олена Володимирівна – аспірант історичного факультету
Донецького національного університету.
Щербакова Юлія Едуардівна – викладач кафедри управління та
євроінтеграції Національного педагогічного університету
імені М.П. Драгоманова (м. Київ).
521
 Випуск 36
ЗМІСТ
ІСТОРИЧНІ НАУКИ
Нетудихаткін І.А. Шанування церковних благодійників
у православних храмах Києва та Лівобережної України
XVIII–XIX cт.: нормативно–правовий аспект .............................................. 5
Кондратюк Ю.С. Порядок формування фінансових документів
церков Волинської єпархії кінця ХVІІІ – початку ХХ століть ........................ 10
Герасимчук О.М. Створення землевпорядних
комісій в Чернігівській губернії (1906–1907 рр.) ....................................... 16
Карпець Л.А. Система виховання й освіти (з досвіду В.А. Жуковського) .......... 22
Онопрієнко В.І., Ткаченко В.В. Розвиток науки
в Україні у до інституційний період .......................................................... 29
Сегеда С.П. Військова преса про мовне
питання в становленні українського війська.............................................. 53
Кашуба О.В. Цензура в УРСР 1922–1994 рр.................................................... 61
Оніпко Т.В. Історичні уроки співпраці вітчизняної споживчої
кооперації з пайовим товариством «Укрнархарч» у період непу .................. 71
Погребна О.О. Відновлення діяльності бібліотек
університетів УРСР в повоєнний період .................................................... 80
Губанов О.О. Проблема забезпечення житлом українського населення,
депортованого з Польщі у південну Україну в 1944–1945 роках................... 87
Шимко О.В. Структура прибутків населення
Донецької області у 1965–1985 рр. ........................................................... 96
Маргулов А.Х. Концепція етнічної консолідації
ассирійців в Україні: історичний аспект .................................................... 100
Герман З.П. Фольклорно–етнографічні матеріали
Д.І. Яворницького в наукових архівних фондах ........................................ 105
Шийко А.А. Археографічна діяльність Дмитра Івановича Багалія .................... 110
Жовтий С.А. Участь українців у розвитку освіти
в Росії в першій половині XVIII століття .................................................... 116
522
Випуск 36
Павлюк В.В. Зовнішньополітичні орієнтири Адама Чарторийського
на дипломатичній службі в Російській імперії ............................................ 124
Чернявський В.В. Дефіцит робочої сили на німецькому
ринку праці та поразка Третього рейха в Другий світовій війні ................... 132
Луньков А.В. Південна Осетія в локальних
конфліктах: історична ретроспектива ....................................................... 138
ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ
Стасенко С.О. Симулятивна онтологія:
спроба формально–логічної інтерпретації ................................................ 145
Тиха О.В. Від взірця до симулякра: історико–естетичний
аспект проблеми смаку ............................................................................ 151
Кивлюк О.П. Розвиток суспільного життя і виклики сучасної епохи ............... 157
Водоп`янов К.Г. Сучасне управління та синергетичний
підхід: можливості інновацій ................................................................... 168
Вашкевич В.М. Специфіка історичних процесів в умовах глобалізації............. 174
Броннікова Л.В. Трансформація системи комунікацій
в сучасній науці: соціально–філософській аспект ...................................... 183
Пода Т.А. Політичний вектор епохи постмодерну .......................................... 191
Полуянов В.П. Єдність і протиріччя між людиною й природою ....................... 198
Іщук С.М. Віртуальна реальність як феномен культури постмодерну ............... 204
Шелюто В.М. Сакральний аспект храму в християнській естетиці.................... 211
Волошин В.В. Логіка та пізнання релігії ....................................................... 220
Васильєва І.В. Релігія в системі комунікацій .................................................... 228
Вітер Д.В. Папська рецепція соціального в філософсько–
теологічному дискурсі католицизму ......................................................... 235
Чикалова О.С. Проблема формування моральних
мотивів поведінки особистості ................................................................. 242
Лавлінський Р.О. Феномен стереотипу і формування масової свідомості ......... 251
Павлова Т.С. Погляди Г.В.Ф. Гегеля на право і
філософсько – правові питання сучасності ............................................... 259
Бичук І.О. Місце правової держави у соціально–філософській
концепції Богдана Кістяківського ............................................................. 265
523
 Випуск 36
Михайлова І.І. Гуманістична полеміка між
Джованні Піко делла Мірандола та Ермолао Барбаро:
пошук істини чи змагання в красномовстві? .............................................. 273
Ганаба С.О. Діалог в філософсько–освітній концепції П. Фрейре ..................... 280
Греков О.М. Шляхи управління персоналом виробнично–
комерційної компанії в умовах інтеграції і глобалізації .............................. 286
Муха–Шаєк Є. Культурне значення відпочинку і переваги
в проведенні вільного часу студентами недержавних
вищих навчальних закладів ..................................................................... 294
ПОЛІТИЧНІ НАУКИ
Мельник А.І. Модернізація України: єдність теорії і практики ........................ 303
Вонсович О.С. Шляхи інтеграції України до структур європейської
та євроатлантичної безпеки на сучасному етапі......................................... 311
Качинська Н.О. Комунікативні тактики формування
привабливого міжнародного іміджу держави............................................. 318
Майданюк В.М. Наука та ідеологія: проблеми співвідношення та демаркації ... 329
Малкіна Г.М. Інститут контрасигнатури в системі засобів реалізації
політичної відповідальності: світовий та український досвід ...................... 342
Рябека О.Г. Процесуальний характер участі громадських
організацій у демократизації управління суспільством ............................... 348
Матвійчук А.В. Громадські об’єднання як
інститут громадянського суспільства ........................................................ 356
Вахрамєєва Н.Ю. Політичні Інтернет–технології
як сучасний засіб зв’язків із громадськістю................................................ 368
Черниш Я.В. Співвідношення місцевого
самоврядування та демократії: основні підходи ......................................... 375
Чижова О.М. Українська політика в умовах
прагматичної детермінації соціальних процесів ......................................... 384
Супруненко О.М. Основні напрями та механізми впливу
політичної віри на демократичну трансформацію суспільства ..................... 390
Панасюк Л.В. До витоків білінгвізму в Україні: мовний стан міст України у
пострадянський період (спроба історико–політологічного аналізу) ............. 398
Олещук П.М. Харизма як політична технологія ............................................. 406
524
Випуск 36
Щербакова Ю.Е. До питання конкретизації поняття
«цінності політичного простору» ............................................................. 414
Крилова Н.С. Підходи до визначення і розуміння поняття
«інформаційна безпека» в рамках національного безпекознавства .............. 423
Сомова К.О. Теоретико–методологічні засади
проведення виборчих кампаній................................................................ 429
Євтюшкiн I.В. Багатонацiонально–територiальна
автономiя в Криму: полiтологiчний аналiз концепту .................................. 436
Крисаченко В.С. Конфронтаційна модель
розвитку етнополітичних процесів в Криму .............................................. 454
Семигіна Т.В. Політико–правові засади протидії
соціально небезпечним хворобам ............................................................. 463
Ґеник М.А. Формування доктрини дворівневості
у політичній думці Гжегожа Костжеви–Зорбаса ......................................... 470
Титаренко Д.М. «Німецька пропаганда в Україні мусить здійснюватися…»:
цілі нацистської пропаганди в Україні у світлі німецьких документів ........... 478
Худолій А.О. Аналіз зовнішньополітичного курсу Б. Клінтона ....................... 485
Афанасьєв В.О. Політика із забезпечення прав етнічних
общин у мультікультурному суспільстві США ............................................. 494
Шаповалова О. І. Моделі диференційованої інтеграції
в євроінтеграційній політиці Франції ........................................................ 498
НАУКОВЕ ЖИТТЯ
Бех В.П. Рецензія на цикл робіт С.Д. Максименка, В.В. Клименка, А.В. Толстоухова
«Психологічні механізми зародження, становлення, здійснення особистості»,
поданих на Державну премію в галузі науки і техніки у 2010 році ............... 504
Дмитрієнко М.Ф. Рецензія на книгу: Буряк Л. Жінка в українському
історичному наративі: автори, ідеї, образи. – К., 2010. – 368 с. ................... 511
Литвиненко В.Ф. Рецензія на монографію Євдокімова М.О.
«Історія формування поглядів Володимира Даля та їхня
трансформація». – Луганськ: вид–во СНУ ім.В. Даля, 2010. – 376 с. .............. 515
525
 Випуск 36
СОДЕРЖАНИЕ
ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
Нетудыхаткин И.А. Почитание церковных благодетелей
в православных храмах Киева и Левобережной Украины
XVIII–XIX ст.: нормативно–правовой аспект .............................................. 5
Кондратюк Ю.С. Порядок формирования финансовых документов
церквей Волынской епархии конца ХVІІІ – начала ХХ веков ........................ 10
Герасимчук А.М. Образование землеустроительных
комиссий в Черниговской губернии (1906–1907 гг.) .................................. 16
Карпец Л.А. Система воспитания и образования (из опыта В.А. Жуковского) ... 22
Оноприенко В.И., Ткаченко В.В. Развитие науки в
Украине в доинституционный период ....................................................... 29
Сегеда С.П. Военная пресса о вопросе языка
в становлении украинской армии ............................................................ 53
Кашуба О.В. Цензура в УССР 1922–1994 гг..................................................... 61
Онипко Т.В. Исторические уроки сотрудничества
отечественной потребительской кооперации с паевым
товариществом «Укрнарпит» в период нэпа ............................................... 71
Погребная О.О. Восстановление деятельности библиотек
университетов УССР в послевоенный период ............................................. 80
Губанов О.А. Проблема обеспеченья жильем украинского населения,
депортированного с Польши в Южную Украину в 1944–1945 годах ............. 87
Шимко Е.В. Структура доходов населения Донецкой области в 1965–1985 гг. .. 96
Маргулов А.Х. Концепция етнической консолидации
ассирийцев в Украине: исторический аспект ............................................. 100
Герман З.П. Фольклорно–этнографические материалы
Д.И. Яворницкого в научных архивных фондах ......................................... 105
Шийко А.А. Археографическая деятельность Дмитрия Ивановича Багалея...... 110
Жовтый С.А. Участие украинцев в развитии образования
в России в первой половине XVIII века ...................................................... 116
526
Випуск 36
Павлюк В.В. Внешнеполитические ориентиры Адама Чарторыйского
на дипломатической службе Российской империи ..................................... 124
Чернявский В.В. Дефицит рабочей силы на немецком рынке
труда и поражение Третьего рейха во Второй мировой войне ...................... 132
Луньков А.В. Южная Осетия в локальных конфликтах:
историческая ретроспектива ................................................................... 138
ФИЛОСОФСКИЕ НАУКИ
Стасенко С.А. Симулятивная онтология: попытка
формально–логической интерпретации .................................................... 145
Тихая А.В. От образца до симулякра: историко–эстетический
аспект проблемы вкуса ............................................................................ 151
Кивлюк О.П. Развитие общественной жизни и вызовы современной эпохи ...... 157
Водопьянов К.Г. Современное управление и синергетический
подход: возможности инноваций .............................................................. 168
Вашкевич В.Н. Специфика исторических процессов
в условиях глобализации ......................................................................... 174
Бронникова Л.В. Трансформация системы коммуникации
в современной науке: соціально–философский аспект ............................... 183
Пода Т.А. Политический вектор эпохи постмодерна ....................................... 191
Полуянов В.П. Единство и противоречия между человеком и природой .......... 198
Ищук С.М. Виртуальная реальность как феномен культуры постмодерна ........ 204
Шелюто В.Н. Сакральный аспект храма в христианской эстетике .................... 211
Волошин В.В. Логика и познание религии .................................................... 220
Васильева И.В. Религия в системе коммуникаций ............................................228
Витер Д.В. Папская рецепция социального в философско–
теологическом дискурсе католицизма ....................................................... 235
Чикалова Е.С. Проблема формирования моральных
мотивов поведения личности ................................................................... 242
Лавлинский Р.А. Феномен стереотипа и формирование массового сознания ... 251
Павлова Т.С. Взгляды Г.В.Ф. Гегеля на право и философско –
правовые вопросы современности ............................................................ 259
527
 Випуск 36
Бычук И.А. Место правового государства в социально–
философской концепции Богдана Кистякивского ....................................... 265
Михайлова И.И. Гуманистическая полемика между
Джованни Пико делла Мирандола и Эрмолао Барбаро:
поиск истины или соревнование в красноречии? ....................................... 273
Ганаба С.А. Диалог в философско–образовательной
концепции Пауло Фрейре......................................................................... 280
Греков А.М. Пути управления персоналом производственно–
коммерческой компании в условиях интеграции и глобализации ................ 286
Муха–Шаек Е. Культурное значение отдыха и предпочтения
в проведении свободного времени студентами негосударственных
высших учебных заведений ..................................................................... 294
ПОЛИТИЧЕСКИЕ НАУКИ
Мельник А.И. Модернизация Украины: единство теории и практики ............... 303
Вонсович А.С. Пути интеграции Украины в структуры европейской и
евроатлантической безопасности на современном этапе ............................ 311
Качинская Н.А. Коммуникативные тактики формирования
привлекательного международного имиджа государства ............................ 318
Майданюк В.М. Наука и идеология: проблемы соотношения и демаркиции ..... 329
Малкина А.Н. Институт контрасигнатуры в системе способов реализации
политической ответственности: мировой и украинский опыт ..................... 342
Рябека А.Г. Процессуальный характер участия общественных
организаций в демократизации управления обществом .............................. 348
Матвийчук А.В. Общественные обьединения как
институт гражданского общества ............................................................. 356
Вахрамеева Н.Ю. Политические Интернет–технологии как
современное средство связей с общественностью ...................................... 368
Черниш Я.В. Соотношение местного самоуправления
и демократии: основные подходы ............................................................ 375
Чижова Е.М. Украинская политика в условиях
прагматичной детерминации социальных процессов .................................. 384
Супруненко Е.М. Основные направления и механизмы влияния
политической веры на демократическую трансформацию общества ............ 390
528
Випуск 36
Панасюк Л.В. К истокам билингвизма на Украине: языковое
состояние городов Украины в постсоветский период
(попытка историко–политического анализа) ............................................. 398
Олещук П.Н. Харизма как политическая технология ...................................... 406
Щербакова Ю.Э. К вопросу уточнения понятия
«ценности политического пространства» .................................................. 414
Крылова Н.С. Подходы к определению и пониманию
понятия «информационная безопасность» в рамках
изучения национальной безопасности» .................................................... 423
Сомова К.А. Теоретико–методологические основы
проведения избирательных кампаний....................................................... 429
Евтюшкин И.В. Многонационально–территориальная
автономия в Крыму: политологический анализ концепта............................ 436
Крисаченко В.С. Конфронтационная модель
развития этнополитических процессов в Крыму ........................................ 454
Семыгина Т.В. Политико–правовые основы
противодействия социально опасным заболеваниям .................................. 463
Генык Н.А. Формирование доктрины двух уровней в политической
мысли Гжегожа Костжевы–Зорбаса ........................................................... 470
Титаренко Д.Н. «Немецкая пропаганда в Украине должна
осуществляться…»: цели нацистской пропаганды в Украине
в свете немецких документов .................................................................. 478
Худолий А.А. Анализ внешнеполитического курса Б. Клинтона...................... 485
Афанасьев В.А. Политика по обеспечению прав
этнических общин в мультикультурном обществе США............................... 494
Шаповалова А.И. Модели дифференцированной интеграции
в евроинтеграционной политике Франции ................................................ 498
НАУЧНАЯ ЖИЗНЬ
Бех В.П. Рецензия на цикл работ С.Д. Максименко, В.В. Клименко,
А.В. Толстоухова «Психологические механизмы зарождения, становления,
свершения личности», представленных на Государственную премию
в сфере науки и техники в 2010 году ........................................................ 504
Дмитриенко М.Ф. Рецензия на книгу: Буряк Л. Женщина в украинском
историческом наративе: авторы, идеи, образы. – К., 2010. – 368 с. ............... 511
Литвиненко В.Ф. Рецензия на монографію Евдокимова Н.А. «История
формирования взглядов Владимира Даля и их трансформація». –
Луганск: изд–во ВНУ им. В. Даля, 2010. – 376 с. ......................................... 515
529
 Випуск 36
CONTENT
HISTORICAL STUDIENS
Netudikhatkin, I.A. Reverence of religious patrons in the Orthodox
churches of Kyiv and Left Bank Ukraine in XVIII–XIX centuries:
regulatory and legal aspects ...................................................................... 5
Kondratiuk, Y.S. Order of formation the financial documentations
at church parishes of the Volynsk diocese at the end of XVIII –
to beginning of XX centuries...................................................................... 10
Gerasimchuk, O.M. Formation of the land managemental
commissions in the Chernihiv province (1906–1907) ..................................... 16
Karpets, L.A. System of upbringing and education
(from experience of V.A.Zhukovsky) ........................................................... 22
Onoprienko, V.I., Tkachenko, V.V. Development of science
in Ukraine in preinstitutional period........................................................... 29
Segeda, S.Р. Military press about the issue of language in the Ukrainian Army ...... 53
Kashuba, O.V. Censorship in the USSR 1922–1994 ............................................ 61
Оnipko, T.V. Historical lessons of cooperation of domestic
consumer cooperatives with share association «Ukrnarpit»
in the period of New Economic Policy .......................................................... 71
Pogrebna, O.О. Restoration of USSR library university
activity in a post–war period ..................................................................... 80
Gubanov, O.O. Problem of rehousing of the Ukrainian people
who were deported from Poland to southern Ukraine in 1944–1945 ................. 87
Shimko, E.V. Structure of earnings of population
of the Donetsk region in 1965–1985 ........................................................... 96
Margulov, A.H. Conception of Assyrian ethnical
consolidation in Ukraine: historical aspect .................................................. 100
Herman Z.P. Folklore and ethnographical data collected
by Dmytro Yavornyts’kyi in scientific archive funds ...................................... 105
Shyiko, A.A. Archeographical activity of Dmytro Ivanovych Bagaliy .................... 110
Zhowty, S.A. The participation of Ukrainians in the development
of education in Russia in the first half of the XVIII century ............................ 116
530
Випуск 36
Pavlyjk, V.V. Adam Czartoryski foreign policy goals
in the diplomatic service in the Russian Empire ............................................ 124
Chernyavskiy, V.V. Deficit of the labour on German market
of the labour and defeat Third Reich in ІІ World War ...................................... 132
Lunkov, A.V. South Ossetia is in local conflicts: historical retrospective view ....... 138
PHILOSOPHIC SCIENCES
Stasenko, S.O. The Simulative Ontology: Attempt of Interpretation
in Concepts of Formal Logic ....................................................................... 145
Tiha, O.V. From pattern to the simulacrum: historical–aesthetic aspect of taste .... 151
Kyvliuk, O.P. Development of the public life and challenges of the modern age .... 157
Vodopyanov, K.G. Modern management and synergetic approach:
possibilities for innovations ....................................................................... 168
Vashkevych, V.M. A specific nature of historic processes under globalisation ....... 174
Bronnikova, L.V. Transformation of communicative system
in the modern science: social and philosophical aspect .................................. 183
Poda, T.А. Political vector of postmodern world ................................................ 191
Poluyanov, V.P. The unity and contradictions between the man and the nature.... 198
Ishchuk, S.N. Virtual reality as a culture phenomenon of post–modernity ........... 204
Shelyuto, V.M. The sacral aspect of temple in Christian aesthetics ...................... 211
Voloshin, V.V. Logic and cognition of religion .................................................. 220
Vasylieva, I.V. Religion in the system of communications .................................. 228
Viter, D.V. Pope’s reception of social in the philosophical
and theological discourse of Catholicism ..................................................... 235
Chikhalova, O.S. The Problem of Forming of Moral Motivation
of Behaviour of a Personality .................................................................... 242
Lavlinskyy, R.A. The phenomena of stereotype
and forming of mass consciousness ............................................................. 251
Pavlova, T.S. Looks of G.V.F. Hegel to the right and philosophical
are legal questions of contemporaneity ....................................................... 259
Bychuk, I.О. Place of the constitutional state
in a social–philosophical concept by Bogdan Kistiakivskyi ............................. 265
531
 Випуск 36 Випуск 36
Mykhailova, I.I. Humanistic polemics between Giovanni Pico della Mirandola Krylova, N.S. The Approaches to the Definition of «Information Security»
and Ermolao Barbaro: search for truth or competition in eloquence ................. 273 in the System of the National Security ........................................................ 423

Hanaba, S.O. Dialogue of educational and phylosophycal concept Paulo Feire’s ..... 280 Somova, K.О. Methodological and theoretic basis of electoral campaigns ............. 429

Grekov, O.M. Production–and–commercial company human resource Yevtyushkin, I.V. Multinational–territorial autonomy
management means in integration and globalization environment .................. 286 in the Crimea: politological analysis of the concept ....................................... 436

Mukha–Shayek, E. Cultural value of the rest and preferensces sn ways Krysachnko, V.S. Confrontation model of ethnopolitic processes in the Crimea..... 454
of spendsng free time by students of non-state universities .......................... 294
Semigina, T.V. Political and legal grounds for
combating socially dangerous diseases ....................................................... 463

POLITICAL SCIENCES Genyk, M.A. Forming of «Two levels» doctrine in political

thought of Grzegorz Kostrzewa–Zorbas ....................................................... 470
Melnyk, А.І. Modernization of Ukraine:unity of theory and practice ................... 303
Tytarenko, D.M. «Nimec’ka propaganda v Ukrajini musyt’ zdijsnjuvatysja…»:
Vonsovich, О.S. Ways of Ukraine’s integration to the european the aims of German propaganda in Ukraine in the light of German documents .. 478
and euroatlantic security structures on the modern stage .............................. 311
Khudoliy, A.O. Analysis of Bill Clinton Foreign Policy ........................................ 485
Kachynska, N.О. Communicative tactics of creating the attractive
Afanasyev, V.A. Policy on providing of ethnic communities
international image of state ...................................................................... 318
rights of USА multicultural society ............................................................. 494
Maydanyuk, V.M. Science and ideology: problems
Shapovalova, A.I. Differentiated Integration Models
of correlation and demarcation .................................................................. 329
in the French Policy towards European Integration ....................................... 498
Malkina G.M. Countersign Institution In The System of Political
Responsibility Realization: World and Ukrainian Experience .......................... 342
SCIENTIFIC LIFE
Riabeka, O.G. The procedural nature of the part that public
organisations take in democratization of public administration ..................... 348 Beh, V.P. Review of the cycle works S.D. Maksimenko,
V.V. Klimenko, A.V. Tolstouhova ................................................................. 504
Matviychuk, A.V. Civil groups as an institution of a civil society ........................ 356
Dmytriyenko, M.F. Review of the book: Buryak L. Woman in the Ukrainian
Vahrameeva, N.Yu. Political Internet–technologies as historical narrative: authors, ideas, images. – K., 2010. – 368 p. ...................... 511
modern means of public relations ............................................................... 368
Lytvynenko, V.F. Review of monography History of formation
Chernysh, Ya.V. Correlation of local self–government of Volodymyr Dahl’s viewpoints and their further transformation
and democracy: basic approaches ............................................................... 375 by M. O. Yevdokimov. – Lugansk: publishing house with
V. Dahl East Ukrainian National University, 2010. – 376 р. ............................. 515
Chyzhova, O.M. The Ukrainian policy in the environment
of pragmatic determination of social processes ............................................ 384

Suprunenko, O.М. The main directions and mechanisms of influencing

of political belief to democratic transformation of society.............................. 390

Panasiuk, L.V. Bilingualism іn modern Ukraine: the linguistic

russification of the ukrainian townspeople .................................................. 398

Oleshuk, P.M. The charisma as the political technology..................................... 406

Shcherbakovа, Y.Е. On the question of clarifying

the concept of «values of political space» .................................................... 414

532 533
 Вимоги до оформлення наукових статей
для публікації в збірнику наукових праць
«Гілея: науковий вісник»
1. Редакція приймає до друку статті виключно за умови їх відповідності вимогам
ВАК України до структури наукової статті.
Наукові статті повинни містити такі необхідні елементи:
• постановка проблеми у загальному вигляді та зв’язок із важливими
науковими чи практичними завданнями;
• аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано
розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення
невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується
означена стаття;
• формулювання цілей статті (постановка завдання);
• виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням
отриманих наукових результатів;
• висновок з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у
даному напрямку.
2. Стаття подається українською або іншими мовами у електронному варіанті у
вигляді файлу, який виконаний в текстовому редакторі MS Word for Windows,
на дискеті, диску чи електронною поштою.
3. Статті, автори яких не мають наукового ступеня, супроводжуються рецензією
доктора наук за фахом публікації або витягом із протоколу засідання кафедри
(відділу) про рекомендацію статті до друку. Рецензія або витяг з протоколу
подається у сканованому вигляді електронною поштою.
4. Текст статті має супроводжуватись шифром УДК і трьома анотаціями (україн-
ською, російською, англійською). Всі анотації повинні містити:
• прізвище, ініціали автора;
• назву статті;
• текст анотації (до 50 слів);
• перелік ключових слів.
Матеріал в анотації викладають стисло і точно з використанням синтаксич-
них конструкцій, притаманних мові ділових документів, уникаючи складних
граматичних зворотів. Необхідно вживати стандартизовану термінологію, а не
маловідомі терміни і символи. Без вживання слів «У статті …» або «Стаття
присвячена …».
5. Вимоги для оформлення тексту: всі поля 20 мм; шрифт Times New Roman,
кегель 14, інтервал – 1,5; абзацний відступ – 10 мм. Кількість сторінок для статті
не повинна перевищувати 0,5 друкованого аркуша (12 сторінок комп’ютерного
тексту). Рисунки й таблиці оформляються згідно з ДСТУ. Щодо символів.
В тексті необхідно використовувати лапки лише такого зразку: «», тире –
це коротке тире: «–». Не потрібно ставити зайві пробіли, особливо перед
квадратними чи круглими скобками, а також в них. Для запобігання потрібно
використовувати функцію «Недруковані знаки».
6. Перелік джерел розташовується за алфавітом або в порядку їх використання
після тексту статті з підзаголовком Список використаних джерел і виконується
мовою оригіналу. В переліку посилань зазначається загальна кількість сторінок
(для книг) або номерів сторінок початку і кінця тексту джерела (для статей).
Джерела в переліку посилань нумеруються вручну, без використання функції
меню Word «Формат – Список – Нумерований».
7. Посилання на джерела в тексті подаються за таким зразком: [7,с.123], де
7 – номер джерела за списком літератури, 123 – сторінка. Посилання на декілька
джерел одночасно подаються таким чином: [1;4;8] або [2,с.32;9,с.48;11,с.257].
Посилання на архівні джерела – [15,арк.258,231зв]. Згадані в тексті науковці,
дослідники називаються за абеткою – М.Тард, Е.Фромм, К.Юнг, К.Ясперс
та інші. На початку зазначається ім’я, а потім прізвище вченого. Необхідно
виокремлювати зарубіжних та вітчизняних дослідників.
8. Стаття обов’язково супроводжується авторською довідкою із зазначенням
прізвища, ім’я, по батькові (повністю); наукового ступеня, звання, посади, місця
роботи, поштового індексу, домашньої адреси і телефонів, адреси електронної
пошти.
9. Відповідальність за точність поданих фактів, цитат, цифр і прізвищ несуть авто-
ри матеріалів. Редакція матеріали не рецензує і не повертає. У статтю можуть
бути внесені зміни редакційного характеру без згоди автора. Редакційна колегія
залишає за собою право відхилити неякісні матеріали без пояснення причин.
Редколегія може не поділяти світоглядних переконань авторів.
10. У разі передруку посилання на «Гілея: науковий вісник» обов’язкове.
11. Збірник регулярно розсилається у бібліотеки за переліком, встановленим ВАК
України.
Адреса редакції: ......03142, м. Київ, вул. Семашка , 13 оф. УАН
Телефони: ................(044) 424-51-81, (067) 509-33-99; (097) 364-06-65
Е-mail: .....................gileya@gileya.org.ua
 Наукове видання
Збірник наукових праць «Гілея: науковий вісник»
Випуск 36

Научное издание
Сборник научных работ «Гилея: научный вестник»
Выпуск 36

Scientific edition
Collection of scientific papers «Gileya: scientific herald»
36-th edition

Співзасновники:
Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова;
ВГО Українська академія наук

Шеф-редактор – Андрущенко В.П.

Головний редактор – Вашкевич В.М.
Відповідальний секретар – Кривошея В.В.

Формат 60х90 1/16. Друк офсетний.

Друк. арк. 36,43
Наклад 300 прим.

Видавництво УАН ТОВ «НВП «ВІР».

03142, Київ, вул. Семашка, 13.
Друк ПП «Фенікс».
Зам. №

Підписано до друку 09.07.2010 р.

Ціна договірна