ТРІУМФАЛЬНА АРКА

I
Жінка наближалася до Равіка навскоси через міст. Вона йшла швидко, але так, ніби
в неї запліталися ноги. Равік помітив її аж тоді, як вона опинилася майже біля нього. Він
побачив бліде, вилицювате обличчя й широко посаджені очі. Обличчя було застигле й
скидалося на маску. Здавалося, наче в ньому до краплі вичахло життя, а в осклілих очах
при світлі ліхтаря відбивалась така порожнеча, що Равік насторожився.
Жінка пройшла так близько, що мало не зачепила його. Він простяг руку і схопив її
за плече. Вона похитнулася і була б упала, якби він її не тримав.
Равік не відпускав її.
— Ви куди? — за хвилю спитав він.
Жінка безтямно дивилася на нього.
— Пустіть мене, — прошепотіла вона.
Равік нічого не сказав. Він і далі міцно тримав її за плече.
— Пустіть мене! Що це таке? — Жінка майже не ворушила губами.
Равікові здавалося, що вона не бачить його. Жінка дивилася крізь нього в порожню
ніч. Просто її затримало щось, і вона казала:
— Пустіть мене!
Равік відразу помітив, що вона не повія. І не п'яна. Він ледь попустив пальці, і жінка
могла б вирватись, якби хотіла, але вона, мабуть, і не помітила цього. Равік трохи почекав.
— Ну справді, куди ви? Так пізно самі, в Парижі! — ще раз спокійно спитав він і
відпустив її плече.
Жінка мовчала, проте не рушила з місця. Здавалося, що, зупинившись, вона вже не
мала сили йти далі.
Равік прихилився до поруччя мосту. Він відчув під руками вологий дірчастий камінь.
— Не туди, бува? — Він кивнув головою вниз, де сіруватим полиском мерехтіла Сена,
що неспокійно напливала на темну тінь мосту Альма.
Жінка не відповіла.
— Надто рано, — мовив Равік. — Надто рано й надто холодно. Тепер листопад.
Він витяг пачку сигарет і пошукав у кишені сірників. На картонці їх виявилось
тільки два, і він обережно схилився, щоб прикрити долонями полум'я від легенького
вітру, що повівав від води.
— Дайте й мені сигарету, — ледь чутно попросила жінка.
Равік випростався й простяг їй пачку.
— Алжірські. Чорний тютюн. їх курять солдати інтернаціонального легіону. Мабуть,
надто міцні для вас. Інших я не маю з собою.
Жінка похитала головою і взяла сигарету. Равік підніс їй запаленого сірника. Жінка
курила швидко, глибоко затягуючись. Равік викинув запаленого сірника за поруччя. Він
летів у темряві, наче крихітна падуча зірка, й погас, аж як досяг води.
На міст поволі в'їхало таксі. Водій пригальмував, глянув на них, трохи почекав, тоді
додав газу й поїхав далі мокрою, з чорним полиском бруківкою авеню Георга П'ятого.
Равік раптом відчув, що він страшенно стомлений. Він цілий день напружено
працював і не зміг заснути. Тому й вийшов знов надвір, щоб випити чогось. І тепер, у
вологій холоднечі пізнього вечора, втома зненацька важким лантухом упала йому на
голову.
Він глянув на жінку. Навіщо, власне, він її затримав? З нею щось, сталося,
безперечно. Та яке йому діло? Хіба він мало бачив жінок, з якими щось сталося, а надто
вночі, надто в Парижі? Йому тепер було до всього байдуже, він хотів хоч кілька годин
поспати.
— Ідіть додому, — сказав він. — Чого вам треба в таку пору надворі? Ще вскочите в
якусь халепу.
Він звів комір плаща й повернувся, щоб іти далі. Жінка дивилася на нього, наче
нічого не розуміла.
— Додому? — перепитала вона.
Равік здвигнув плечима.
— Додому, до свого помешкання, в готель — як хочете, так і називайте. Куди
завгодно. Чи вам забаглося попасти в поліцію?
— У готель! О господи! — простогнала жінка.
 Равік зупинився. Знов комусь нікуди поткнутися, подумав він. Можна було
здогадатися наперед. Завжди те саме. Вночі не знають, де їм дітися, а вранці зникають,
перше ніж ти прокинешся. Тоді вони знають, куди їм іти. Одвічний, банальний розпач,
навіяний темрявою, що приходить і минає разом із нею. Равік кинув сигарету. Наче йому
самому той розпач не в'ївся в печінки!
— Ходімо кудись, вип'ємо по чарці горілки, — сказав він.
Так було найпростіше. Він потім заплатить і піде, а вона
тим часом надумає, що їй робити.
Жінка невпевнено ступила крок і спіткнулася. Равік підтримав її за руку.
— Стомилися? — спитав він.
— Не знаю. Мабуть, стомилася.
— Так, що не можете заснути?
Жінка кивнула головою.

Переклад на німецьку:

Die Frau näherte sich Ravik quer über die Brücke. Ihr Gang war schnell, aber sah so aus, als wären
ihre Beine miteinander verflochten. Ravik bemerkte sie erst, als sie fast neben ihm war. Er sah ein
blasses, freches Gesicht und weit aufgerissene Augen. Ihr Gesicht sah, wie vereist aus und ähnelte einer
Maske. Es strahlte eine Trauer aus, ohne einen Hauch von Leben, und ihre glaskalten Augen schienen
beim Laternenlicht so leer, dass sie Ravik ein wenig Angst einflößten.
Die Frau ging so nah heran, dass sie ihn fast berührte. Er streckte die Hand aus und packte sie an
der Schulter. Sie schwankte und wäre gefallen, wenn er sie nicht festgehalten hätte.
Ravik hilt Sie weiter an der Schulter.
„Wohin gehen Sie?“ – Fragte er nach einem Moment.
Die Frau starrte ihn verständnislos an.
„Lassen Sie mich loss“ – flüsterte sie.
Ravik sagte nichts. Er hielt sie immer noch fest an der Schulter.
„Lassen Sie mich gehen! Was soll das?“ - Die Frau bewegte ihre Lippen kaum.
Es schien Ravik, dass sie ihn nicht bemerkte. Die Frau schaute durch ihn in die leere Nacht. Etwas
hielt sie einfach auf und sie sagte:
„Lassen Sie mich gehen!“
Ravik bemerkte sofort, dass sie keine Prostituierte war, und auch nicht betrunken. Er ließ kaum
seine Finger los, und die Frau hätte entkommen können, wenn sie gewollt hätte, aber sie bemerkte diese
Geste wahrscheinlich nicht. Ravik wartete ein bisschen.
„Nun, wirklich, wohin gehen Sie? So spät alleine in Paris!“ – Fragte er wieder ruhig und ließ ihre
Schulter los.
Die Frau schwieg, bewegte sich aber nicht. Es schien, als hätte sie nach dem Stehenbleiben keine
Kraft mehr weiter zu gehen.
Ravik lehnte sich gegen das Geländer der Brücke. Er spürte unter den Fingern einen nassen
porösen Stein.
„Dorthin, oder?“ – er nickte mit dem Kopf nach unten, wo der graue Glanz der Seine schimmerte
und unruhig im dunklen Schatten der Alma-Brücke schwebte.
 Die Frau antwortete nichts.
„Es ist zu früh“, sagte Ravik. „Zu früh und zu kalt. Es ist November“.
Er holte eine Schachtel Zigaretten heraus und suchte nach Streichhölzern in seiner Tasche. Es
waren nur zwei von ihnen in der Schachtel, und er bückte sich vorsichtig, um die Flammen mit seinen
Handflächen vor dem leichten Wind zu schützen, der aus dem Wasser wehte.
„Gib mir auch eine Zigarette“, sagte die Frau leise.
Ravik richtete sich auf und reichte ihr den Rucksack.
„Algerier. Schwarzer Tabak. Sie werden von Soldaten der Internationalen Legion geraucht.
Wahrscheinlich zu stark für dich. Ich habe keine anderen bei mir.“
Die Frau schüttelte den Kopf und nahm eine Zigarette. Ravik reichte ihr ein brennendes
Streichholz. Die Frau rauchte schnell mit tiefer Einatmung. Ravik warf das brennende Streichholz über
das Geländer. Es flog im Dunkeln wie eine winzige Sternschnuppe und verlöschte, sobald es das Wasser
erreichte.
Ein Taxi fuhr langsam auf die Brücke. Der Fahrer bremste, sah sie an, wartete eine Weile, gab
dann Gas und fuhr entlang des nassen, schwarz polierten Kopfsteinpflasters der Avenue von George V.
Ravik fühlte sich plötzlich furchtbar müde. Er arbeitete den ganzen Tag hart und konnte nicht
schlafen. Deshalb ging er wieder nach draußen, um etwas zu trinken. Und jetzt, in der feuchten Kälte des
späten Abends, packte ihn plötzlich, wie eine schwere Last, Müdigkeit.
Er sah die Frau an. Warum hat er sie tatsächlich gepackt? Natürlich ist etwas passiert. Und warum
kümmert es ihn? Hat er wenige Frauen gesehen, mit denen etwas passiert ist, besonders nachts, und dazu
noch in Paris? Es war ihm im Moment alles egal, er wollte ein paar Stunden schlafen.
„Gehen Sie nach Hause“, sagte er – „Was suchen Sie zu einem solchen Zeitpunkt draußen? Sie
können in Schwierigkeiten geraten“.
Er breitete den Kragen seines Umhangs aus und drehte sich um, um weiterzugehen. Die Frau sah
ihn an, als verstehe sie nichts.
„Nachhause?“ - fragte Sie.
Ravik zuckte die Schultern.
„Nachhause, in Ihre Wohnung, ins Hotel – nennen Sie es, wie Sie wollen. Irgendwo. Wollten Sie
zur Polizei gehen?“
„Ins Hotel! Oh mein Gott!“ – stöhnte die Frau.
Ravik blieb stehen. Wieder hat jemand nirgends zu gehen, dachte er. Das könnte man schon gleich
erraten. Immer wieder das Gleiche. Nachts wissen sie nicht, wohin sie gehen sollen, und am Morgen
verschwinden sie, bevor du aufwachst. Dann wissen sie, wohin sie gehen müssen. Ewige, banale
Verzweiflung, inspiriert von der Dunkelheit, die mit kommt und geht. Ravik warf seine Zigarette weg.
Als ob ihm selber diese Verzweiflung nicht bis zum Halse stehen würde!
„Lass uns irgendwohin gehen und ein Glas Wodka trinken“, sagte er.
So war es am einfachsten. Er wird dann bezahlen und gehen, und sie kann sich in der Zwischenzeit
überlegen, was sie tun soll.
Die Frau machte einen vorsichtigen Schritt und stolperte. Ravik hielt sie an der Hand.
„Müde?“ – fragte er.
„Ich weiß nicht. Wahrscheinlich schon“
„So, dass du nicht schlafen kannst?“
Die Frau nickte.