1. Політологія – система знань про науку.

Політологія в системі суспільних наук

Політологія як наука вивчає політичне життя суспільства в його різноманітних виявах, заглиблюючись у таємниці
політики і влади, закономірності діяльності політичної еліти, партій, лідерів, соціальних верств і народних мас.
Вона сприяє виробленню світоглядних і ціннісних настанов, вмінню пов'язувати політичні знання із суспільно-
політичною практикою.

Народження політології зумовлене, насамперед, суспільними потребами в розробленні технологій управління і

методик впливу на суспільну свідомість, у теоретичному обґрунтуванні цілей внутрішньої та зовнішньої політики, в
оптимізації управлінських рішень за умов розширення обсягів діяльності та владних повноважень держави.

Політичне життя є об'єктом вивчення багатьох суспільних наук, поза як у суспільстві кожна подія і кожен факт
мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати
політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог
Ж.Бюрдо, "реальність нейтральна, політичною ж є свідомість".

Певна специфіка політики, а також і те, що всі види людської діяльності, усі суспільні явища пов'язані з політикою,
зумовлюють політичний аспект усіх суспільних наук. Водночас є науки, основне завдання яких — дослідження
політичного життя. Провідною серед них є політологія, яка являє собою галузь наукового знання, що вивчає
політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільства та політичного життя в контексті
виборювання, утримання контролю, реалізації та функціонування політичної влади в суспільстві.

Політологія (грец. politika — державні й суспільні справи, logos — слово, поняття, вчення) — наука, об'єктом якої є
політика і її відносини з особистістю та суспільством.
Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини. Її розвиток тісно пов'язаний з
розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна
наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про політику,
які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох.

Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі
політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались
узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-
соціологічне та економічне обґрунтування.

2. Політична влада.
Політика здійснюється з приводу і для досягнення влади. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини
між людьми, у яких ті, хто має владу, визначають програму поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це
реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим людям, при
використанні різних засобів і методів, включаючи і примус.

Звідси стає зрозумілим, що влада — це завжди двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через
підлеглість підвладного. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне
функціонування всіх соціальних суб’єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних
елементів держави і суспільства.

У своєму загальному значенні поняття "влада" означає право і можливість одних веліти, розпоряджатися і
керувати іншими; здатність і можливість одних здійснювати свою волю стосовно інших, впливати на їхнє
поводження і діяльність, використовуючи при цьому авторитет, право, насильство й інші засоби.

Владу можна класифікувати за різними підставами:

- за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу;
- відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах, — державну владу, владу формальних і
неформальних об’єднань тощо.
Отже, політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами
політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями.

Політична влада як, один з найважливіших проявів влади, характеризується реальною здатністю даного
класу, групи, індивіда проводити свою волю, виражену в політику. Поняття політичної влади ширше поняття
влади державної. Відомо, що політична діяльність здійснюється не тільки в рамках держави, але й в інших
складових частинах соціально-політичної системи: у рамках партій, профспілок, міжнародних організацій і т.
д.

Політична влада має ряд особливостей. Її відмітними ознаками є:

- верховенство, обов’язковість її рішень для всього суспільства, і всіх інших видів влади;
 - загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє на основі права від імені всього
суспільства;
- легальність у використанні сили й інших засобів володарювання в межах країни;
- моноцентричность, тобто існування загальнодержавного центра (системи владних органів) прийняття
рішень;
- найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, утримання і реалізації влади.

Розглядаючи це питання, не можна не зупинитися на дуже важливому аспекті, що характеризує якісний

аспект політичної влади, а саме — на проблеми демократії. Демократія — одна з найдавніших форм
організації політичної влади, складовими якої є три основні якості:
- народовладдя, верховенство народу як джерела влади;
- рівноправність, що характеризує ступінь прав і свобод кожної людини;
- свободи особистості. Демократія щодо політичної влади виступає як відповідний політичний порядок,
система взаємних політичних обов’язків влади і народу.

Легітимність влади — це суспільне визнання, довіра і підтримка, які роблять їй суспільство, народ.

У науку поняття "легітимність влади" уперше було введено Максом Вебером. Він виділив три основних
джерела (підстави) законності, правомірності політичної влади:
- відповідно до традиції (монархія);
- харизматичний тип (у зв’язку з величезною популярністю і культом особистості политий діяча);
- раціонально-правовий тип — ця влада визнається народом тому, що вона спирається на раціональні,
визнані їм закони.

3. Держава - базовий інститут політичної влади.

При розгляді першого питання не буде новелою вказівка на те що держава визначає зміст, спрямування та
реалізацію зовнішньої та внутрішньої політики, це найважливіший суб'єкт політики, бо вона є уособленням
влади, сили, авторитету, могутності нації. Томас Гоббс вказував, що у могутності держави зливаються всі
сили суспільства: "Держава — це єдине лице (One Person), яке може використовувати силу і засоби всіх тих,
хто зробив його відповідальним, і так, як воно вважає необхідним для їх же миру та їх спільного захисту".

В сучасних умовах ми розглядаємо державу як "вісь", на якій "обертається", функціонує вся політична
система, бо вона:

• Головний суб'єкт суверенітету нації;

• Базовий інститут політичної системи;

• Найважливіший суб'єкт міжнародного права;

• Виразник загальнонаціональних інтересів;

• Представник всього населення на міжнародній арені;

• Має виключне право на легітимне застосування сили всередині суспільства та у міждержавних відносинах;

• Політична цілісність, яка утворена на базі національної, інтернаціональної, квазінаціональної єдності

народонаселення;

• В умовах глобалізації та інтернаціоналізації всього суспільного життя продовжує виконувати головні

регулятивні функції в соціально-економічній та політичній, оборонній сферах.

Практично всі політологічні теорії визнають видатну роль держави у формуванні і здійсненні нею політики на
внутрішній та міжнародній арені, у веденні збройної боротьби як одного із засобів державної політики.

Приймаємо як робоче таке визначення: держава — базовий інститут політичної системи суспільства,
історично обумовлений спосіб організації та здійснення влади у соціально неоднорідному суспільстві.

Держава є об'єктом вивчення багатьох суспільних наук — права, соціології, однак політологічний аналіз
держави виходить з того, що це є особливим (владним) способом впорядковане суспільство, в якому всі сили
спрямовані на нормальне функціонування суспільних інститутів у загальному масштабі.

Ми вважаємо, що при дослідженні держави повинні застосовуватись методологічні новації, зокрема зважати
на те, що у світовій практиці, по-перше, поширюється утилітарний або прагматичний підхід до типології
держав: діючий президент США та його політичне оточення часто вживають терміни "держави-парії", маючи
на увазі їх агресивну спрямованість проти країн-лідерів з так званим "золотим мільярдом населення", тобто
процвітаючих. По-друге, слід визнавати зміну функцій держави у смислі здатності її регулювати так чи інакше
всі сфери соціального життя.

Видатні мислителі сучасності неодноразово вказували на неможливість існування людської спільноти поза
державою: "Людство не може жити поза державою, - вказував непримиренний російський критик
більшовистської державності Микола Бердяєв, - воно мусить бути підпорядкованим закону. Держава є
об'єднуючою, упорядковуючою і організуючою силою, яка відбита в пітьмі і гріху". Нагадаємо, що у М.
Бердяєва є певне ототожнення суспільства і держави, так само як і у Т. Гоббса, однак ми розглядаємо такий
вислів нього непримиренного критика російського комунізму як акцент на розумінні важливості держави у
впорядкування суспільного життя.

Аристотель визначав державу як ціле, що передує появі частини-людині, бо остання є політична істота, у
Цицерона держава — це справа всього народу (республіка), а у Макіавеллі держава несе в собі елемент
абстракції (Stato).

4. Політичні режими.
Поняття політичного режиму. Політична влада багатоманітна по формах і засобах прояву. Для
віддзеркалення різних аспектів її функціонування використовуються такі поняття, як «політична система»,
«форма правління», «політичний режим».
Організація верховної державної влади, її органів, їх взаємостосунки з населенням позначається поняттям
«форма правління». Звичайно виділяють монархічну і республіканську форми правління (див. Тему 8). Проте
не завжди характер політичної влади в суспільстві відповідає формі правління. Наприклад, Швеція, Норвегія,
Бельгія більш демократичні, ніж багато республік, хоча за формою правління є конституційними монархіями.
В той же час Германія 30-х років за формою правління була республікою, проте характер влади був
диктаторським. У зв'язку з цим з'явилася потреба у визначенні тих засобів і методів, за допомогою яких
державна влада упорядковує відносини між людьми. Цей аспект функціонування влади відображає поняття
«політичний режим».
В європейській політичній науці це поняття є базисним, тоді як в американській віддається перевага категорії
«політична система». На наш погляд, терміни «політична система» і «політичний режим» характеризують
політичне життя з різних сторін: якщо політична система відображає характер взаємозв'язку політики з
економікою, соціальною, культурної і іншими сферами життя суспільства, то політичний режим визначає
засоби і методи реалізації політичної влади.
Політичний режим - це спосіб функціонування політичної системи суспільства, визначальний характер
політичного життя в країні, система прийомів, методів, способів здійснення політичної (включаючи державну)
влади в суспільстві.
Різновидів політичних режимів незліченна множина. Але в політичних дослідженнях звичайно виділяють
основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Розглянемо кожний з
перерахованих режимів докладніше.

Тоталітарний політичний режим. Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова
«totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка
регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого
озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину.
Диктатура ( від лат. dictatura – «необмежена влада») - режим правління однієї особи або групи осіб на чолі з
лідером без якогось контролю з боку керованих виникла давно і мала безліч історичних форм свого прояву.
Спочатку, в республіканському Римі (У-1 століття до н.е.) диктатором іменувався надзвичайний посадовець
(магістрат), що призначався на термін не більше шести місяців для організації захисту від зовнішньої загрози
або для придушення внутрішнього заколоту. Починаючи з Сулли і, особливо з Цезаря, який багато разів
отримував диктаторські повноваження, характер диктатури істотно змінився. Диктатор став непідвладний
праву, непідзвітний народу і змінював закони в своїх інтересах.
Тоталітаризм є принципово новим типом диктатури, в якій особливу роль грає держава і ідеологія. Термін
«тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Мета
фашистського руху, на його думку, полягала в створенні сильної держави, використовуванні виключно
силових принципів здійснення влади. Сутність тоталітаризму Б.Муссоліні виразив формулою: «Все в державі,
нічого зовні держави, нічого проти держави». З 1925 р. він став використовувати термін «тоталітаризм» для
характеристики фашистської держави. А з 1929 р. (газета «Таймс») цей термін став вживатися стосовно
режиму, що склався в Радянському Союзі.
Тоталітаризм виникає в ХХ столітті як політичний режим і як особлива модель соціально-економічного
порядку, характерна для стадії індустріального розвитку, і як ідеологія. Створення розгалуженої системи
масових комунікацій дозволило забезпечити ідеологічний і політичний контроль над особою. Особа ж в
умовах руйнування традиційних форм життя стала беззахисної перед світом ринковій стихії і конкуренції.
Ускладнення соціальних відносин зажадало посилення ролі держави («етатизм») як універсального
регулятора і організатора взаємодії індивідів, що мають не співпадаючі інтереси. Досвід показує, що
тоталітарні режими, як правило, виникають за надзвичайних умов: наростаючої нестабільності в суспільстві;
глибокій кризі, що охоплює всі сторони життя; нарешті, при необхідності рішення стратегічної задачі,
виключно важливої для країни.
В числі основних ознак, якими характеризується тоталітаризм як політичний режим, Х.Арендт, К.Фрідріхс і
З.Бжезінській виділяють наступні:
- централізоване керівництво і управління у сфері економічної;
- система загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної;
- визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури;
- панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства;
- зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно);
- культ керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу
номенклатурної адміністрації;
- зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних;
- вихід каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді
державного терору і масових репресій.
Ці риси властиві всім тоталітарним режимам. Проте виділяють декілька різновидів тоталітаризму:
комуністичний тоталітаризм («лівий»), фашизм, націонал-соціалізм («правий»).
Комуністичний тоталітаризм існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує
на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї.
Тоталітаризм в його комуністичній формі виявився найбільш живучий. До 80-м рокам ХХ в. в тоталітарних
державах проживала приблизно третина людства.
Фашизм вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою.
Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.
Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі
загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного
та іншого.
Головні відмінності основних різновидів тоталітаризму чітко виражені в їх політичних цілях: побудова
комунізму, відродження римської імперії, утвердження світового панування арійської раси. Вони виявлялись
також і в соціальних преференціях: робітничий клас, нащадки римлян, германська нація.

Авторитарний політичний режим. Авторитаризм звичайно розглядається як тип режиму, який займає
проміжне положення між тоталітаризмом і демократією.
Авторитаризм - політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха,
диктатора) або правлячої групи.
Авторитаризм є одним з найпоширеніших політичних режимів сучасності. Він отримав розвиток переважно у
ряді країн Азії, Африки, Латинської Америки, що звільнилися, а також в СРСР, коли після смерті І.Сталіна,
почалася трансформація тоталітарного режиму в авторитарний.
Істотними рисами авторитаризму є:
- Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна.
- Повна або часткова заборона на діяльність опозиції.
- Сильно централізована моністична структура влади.
- Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і
державою.
- Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти.
- Відсутність можливості не насильницької зміни влади.
- Використовування силових структур для утримання влади.
До витоків авторитаризму можна віднести:
- збереження традиційного типу суспільства з орієнтацією на звичні і стійкі форми соціального життя і
авторитети;
- збереження патріархально-підданського типу політичної культури як переважаючої;
- значний вплив релігійних норм (раніше всього ісламу, буддизму, конфуціанства) на політичну
орієнтацію населення;
- економічна відсталість;
- нерозвиненість цивільного суспільства;
- високий ступінь конфліктності в суспільствах, що розвиваються.
Відповідна авторитаризму політична система займає як би проміжне положення між тоталітаризмом і
демократією. Під впливом складного комплексу економічних, соціально-політичних, культурних і інших
чинників він, кінець кінцем, еволюціонує у напрямі демократії або тоталітаризму. Такий перехідний характер
авторитарний політичний режим носив в останні десятиріччя ХХ в. Так, авторитарний режим Ф.Кастро,
встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді,
Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував
по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська
Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).
Демократичний політичний режим. Демократія є найскладнішим типом політичного режиму. Термін
«демократія» в перекладі з грецького (demos – народ, kratos - влада, владарювання) означає «владу
народу».
Демократія - це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є
(вважається) носієм державної влади.
Демократія асоціюється з свободою, рівністю, справедливістю, дотриманням прав людини, участю громадян
в управлінні. Тому демократію як політичний режим прийнято протиставляти авторитарним, тоталітарним і
іншим диктаторським режимам.
Найважливішими ознаками демократії є:
- Юридичне визнання верховної влади народу.
- Періодична виборність основних органів влади.
- Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні
представницьких інститутів влади.
- Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не
тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду.
- Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості.
- Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади.
- Підзвітність виборних органів своїм виборцям.
- Основні способи (форми) реалізації демократії.
- Залежно від того, як, яким чином народ здійснює право на владу можна виділити три основні способи
реалізації демократії.

Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх
виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової
общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний
збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія
існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.
Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час
референдуму з якогось питання.
Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою
або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки
представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не
завжди виконують волю тих, кого вони представляють.