ЛЕКЦІЯ 2

СИНТЕЗ БІЛКА ЯК РЕАЛІЗАЦІЯ ГЕНЕТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Здатність клітин підтримувати високу впорядкованість своєї організації залежить

від генетичної інформації, яка реалізується в чотирьох генетичних процесах: реплікації
ДНК, репарації ДНК, синтезі РНК і білків та генетичній рекомбінації. Ці процеси є
одновимірними: у кожному із них інформація, яка локалізована у лінійній послідовності
нуклеотидів, використовується для утворення чи зміни іншої лінійної послідовності
нуклеотидів (молекули ДНК і РНК) чи лінійної послідовності амінокислот (молекули
білків). Через це генетичні явища є простішими для сприйняття, ніж інші клітинні процеси,
що пов’язані з інформацією, яку несуть трьохвимірні поверхні білкових молекул.
До початку 50-х років минулого століття ще не було вірогідно встановлено, що
білки є індивідуальними хімічними сполуками з визначеною послідовністю
амінокислотних залишків. Синтез білків є найскладнішим із біосинтетичних процесів. У
еукаріотичних клітинах у таких процесах беруть участь щонайменше 70 – 80 рибосомних
білків, більше 20 ферментів синтезу, більше 20 інших ферментів і білкових факторів
ініціації, елонгації і термінації синтезу поліпептидів. Значно більше ферментів за участю
мембран беруть участь в процесингу (дозріванні) білків. Оскільки синтез білків неможливий
без транспортних, рибосомних і матричних РНК, то загальна кількість молекул, які беруть
участь у синтезі поліпептидів, сягає близько 300. Більшість таких молекул організовані у
складні трьохвимірні структури. Найскладнішими серед них є рибосоми, у яких в процесі
синтезу поліпептиду відбувається транслокація мРНК. Така складність процесу синтезу
білків не заважає, а забезпечує високу його швидкість. Так, поліпептидний ланцюг
довжиною біля 100 амінокислотних залишків у Е. соli синтезується за 5 с. Синтез усіх
білків, які потрібні клітині в певний період її росту і розвитку чітко впорядковані як у
просторі, так і у часі.
Синтез білків, як реалізацію генетичної інформації, можна уявити як
багатоступінчастий процес, що складається із транскрипції і трансляції. Під
транскрипцією розуміють ферментативний процес, при якому інформація, що локалізована
в одному ланцюзі ДНК, використовується для синтезу комплементарної нуклеотидної
послідовності в ланцюзі матричної (інформаційної, месенджерної) РНК. Терміном
трансляція називають процес, при якому генетична інформація молекули мРНК (іРНК)
направляє синтез відповідної амінокислотної послідовності в білках.

1068
 Історичний екскурс
До ХХ ст. методів визначення вмісту амінокислот в білках не існувало. У 1901 р.
Е. Фішер і Е. Фурно синтезували перший дипептид гліцил-гліцин. Синтезувавши до 1919 р.
октадекапептид, Е. Фішер встановив, що основним зв’язком амінокислот в білках є амідний
зв’язок між NН2-групою однієї амінокислоти і СООН-групою іншої. Цей зв’язок він назвав
пептидним.
Важливі досягненнями у розумінні біосинтезу білків пов’язані з успіхами у
вивченні нуклеїнових кислот. У 1941 р. Т. Касперсон і у 1942 р. Ж. Браше встановили, що
в тканинах з активним синтезом білків підвищена кількість РНК. У 1954 р. П. Замечник, Д.
Літлфілд і Р. Хесін-Лур’є встановили, що найактивніше синтез білків відбувається у
збагачених РНК фракціях мікросом (термін мікросоми введений у 1949 р. А. Клодом як
фракція дрібних гранул). У 1958 р. М. Хогланд і П. Замечник та інші дослідники виявили,
що для активації кожної амінокислоти необхідний особливий фермент, АТФ і специфічна
тРНК. Стала зрозумілою запропонована у 1957 р. Ф. Кріком адапторна функція тРНК –
знаходження на мРНК місця для відповідної амінокислоти у поліпептиді, який формується.
Ці та інші відкриття 50-х років минулого століття стали основою нинішніх уявлень
про біосинтез білків. Ці відкриття можна сумувати у вигляді трьох постулатів. 1. Місцем
синтезу білків із амінокислот є рибонуклеопротеїдні частки, які Р. Робертсон (1958) назвав
рибосомами. 2. Інкубація амінокислот з АТФ і цитозольною фракцією клітин печінки
приводить до активації амінокислот, які приєднуються до низькомолекулярної
термостабільної РНК, які тепер називають тРНК. Структура першої тРНК – аланінова тРНК
– була встановлена Р. Холлі у 1965 р., що сприяло роботам Г. Корани з синтезу молекул
ДНК, які кодують аланінову тРНК. Ці роботи завершилися у 1970 р. синтезом гена. 3. тРНК
виконує роль адаптора, зв’язуючись однією частиною молекули з амінокислотою, а другою
– з короткою нуклеотидною послідовністю мРНК.
У 1956 – 1957 рр. А. Білозерський і О. Спірін показали, що існує мінорна фракція
РНК, яка повністю відповідає за нуклеотидним складом ДНК і яка може бути істинним
переносником генетичної інформації – від ДНК до білка. Цілеспрямований пошук такої
РНК, який проводився в кількох провідних лабораторіях світу, успішно закінчився у 1961
р. В цьому році С. Бреннер, Ф. Жакоб і М. Месельсон та Ф. Гро і Дж. Уотсон з
співробітниками виявили ДНК-подібну РНК у бактерій. Протягом наступних кількох років
аналогічну РНК виявили у різних еукаріотичних клітинах. Для її позначення був
запропонований термін „інформаційна”, чи „матрична” (інколи – „месенджерна”) РНК.
Класичні дослідження рибосом були проведені у 1958 – 1959 рр. А. Тисьєром і Дж.
Уотсоном. Пізніше було встановлено, що рибосоми дисоціюють на дві різні за масою

1069
субодиниці, до складу яких входить по одній молекулі РНК. У 1963 р. О. Спіріну і Н.
Кисельову вдалося «розгорнути» рибосомні субодиниці і показати, що рибосома – це
компактно організований рибонуклеотидний ланцюг. У 1967 р. М. Номура реконструював
активну рибосому із РНК і білків. На роль рибосомної РНК як специфічної матриці для
зв’язування багаточисельних рибосомальних білків вказував О. Спірін у 1968 р. З 1962 р.
(А. Річ) стало відомо, що рибосоми існують не тільки поодинці, а й у складі полісом.
Виявлення полісом дозволило А. Річу і Дж. Уотсону (1963) припустити, що в процесі
синтезу білка рибосома рухається по мРНК і зчитує інформацію про черговість приєднання
нових амінокислот. В результаті досліджень М. Ніренберга, С. Очоа, Ф. Ліпмана, Г. Корани
і інших дослідників у 1963-1970 рр. стало зрозуміло, що поряд з мРНК, рибосомами, і
аміноацил-тРНК в процесі трансляції беруть участь багато різноманітних факторів, а сам
процес трансляції умовно поділяється на три етапи – ініціацію, власне трансляцію і
термінацію.
Перші спроби пояснити регуляторну активність генів, або, що те ж саме, регуляцію
синтезу білків, були зв’язані з вивченням гістонів. Е. і Е. Стедмани на початку 40-х років
отримали чіткі дані про відмінності хімічної природи гістонових білків. У 1961 р. Ф. Жакоб
і Ж. Моно запропонували схему регуляції активності генів. За цією схемою у ДНК, окрім
структурних генів, є гени-регулятори і гени-оператори. Ген-регулятор кодує синтез
репресора, який може приєднуватись як до гена-оператора, так і до індуктора (наприклад,
лактоза). Якщо в середовищі немає індуктора, то репресор зв’язується з геном-оператором
і виключає роботу всього оперону – блок структурних генів з оператором. Якщо з’являється
індуктор, то репресор зв’язується з ним, знімаючи блок гена-оператора. Окрім цієї схеми, в
клітині існують і інші механізми регуляції генів: клітинною мембраною (Ф. Жакоб, С.
Бреннер, 1963 р.), мутагенними факторами (Ф. Жакоб, 1954 р.), транскрипцією невеликих
молекул ДНК в цитоплазмі (Ф. Белл, 1970 р.) та ін.
Таким чином, у 80-х роках минулого століття сформувалось уявлення, що
регуляція активності генів відбувається на рівні реплікації, транскрипції і трансляції.

Транскрипція генетичної інформації у форму РНК

В процесі транскрипції за допомогою ферментів синтезується РНК, нуклеотидна

послідовність якої є комплементарною одному із ланцюгів ДНК. Транскрипція відбувається
чітко, оскільки клітині потрібні білки з нормальною генетично детермінованою
послідовністю амінокислотних залишків. В результаті транскрипції утворюються три
основні класи РНК:

1070
 – мРНК, яка поступає до рибосом і там направляє синтез одного чи кількох
поліпептидів, амінокислотна послідовність яких була закодована геном (чи групою генів) у
хромосомі;
– тРНК, яка забезпечує постачання амінокислот до рибосом у визначений час;
– рРНК, що є матрицею для рибосомальних білків, які також синтезуються за
рахунок інформації генів. Окрім цього, синтезуються регуляторні послідовності, хвостові
послідовності і інші РНК. Між процесами реплікації і транскрипції існує важлива
відмінність. В процесі реплікації копіюється вся хромосома і утворюються ідентичні
батьківським дочірні ДНК. Процес транскрипції ДНК відбувається вибірково (окремих
генів чи групи генів), направляється регуляторними послідовностями, які визначають
початок і кінець ділянок ДНК, що підлягають транскрибуванню.

Властивості мРНК і генетичний код

За своїми властивостями мРНК про-і еукаріот істотно відрізняються. Бактеріальні

мРНК є нестабільними молекулами з періодом напіврозпаду кілька хвилин. Після синтезу
молекули істотно не модифікуються і можуть синтезувати білок ще до завершення їх
транскрипції. Нестабільність мРНК і швидке залучення її до трансляції забезпечує
оперативний контроль білкового синтезу на рівні транскрипції. Вміст мРНК в
бактеріальних клітинах не перевищує 2 % від загальної кількості РНК в клітині.
Еукаріотичні мРНК досить стабільні, час їх напіврозпаду сягає кількох діб. Їх
транскрипція і трансляція відділені у просторі: транскрипція відбувається у ядрі, а
трансляція – у цитоплазмі (рис.1). Еукаріотичні мРНК синтезуються у вигляді попередників
і проходять у своєму біогенезі стадію процесингу (дозрівання). Цей процес включає в себе
щонайменше три етапи: 1) приєднання до 5/-кінця шапочки (кеп-структури); 2)
поліаденилювання 3/-кінця і 3) сплайсинг – вирізання інтронів і ковалентне приєднання
один до одного фрагментів, які залишилися – екзонів – через фосфодиефірний зв’язок. Ці
три стадії відбуваються у ядрі, а у цитоплазму поступають уже дозрілі молекули мРНК.

1071
 РНК-полімераза

Транскрипція

Трансляція

Транскрипція

Поліаденилювання

Трансляція

Рис. 1. Схема транскрипції і трансляції мРНК у прокаріот (А) та транскрипції, процесингу

і трансляції мРНК у еукаріот (Б). НТО – нетранслюючі області. Пояснення в тексті.

Транспорт мРНК із ядра в цитоплазму відбувається через ядерні пори. Усі стадії
процесингу і транспорту регулюються. Час від початку синтезу мРНК до її виходу в
цитоплазму складає більше 10 хвилин. Враховуючи такий час і високу стабільність мРНК,
оперативна регуляція білкового синтезу у еукаріот на рівні транскрипції неможлива. Тому
в таких клітинах важливу роль відіграє регуляція білкового синтезу на
посттранскрипційному рівні. Частина синтезованих молекул мРНК знаходиться в
неактивному (репресованому чи замаскованому) стані.
мРНК прокаріот часто є поліцистронними, тобто мають інформацію для кількох
поліпептидних ланцюгів. Дозрілі мРНК еукаріот, як правило, є моноцистронними і кодують
лише один поліпептидний ланцюг. Ті частини молекули, в яких закодовані білки, є
транслюючими. Області молекули, які не транслюються, можуть досягти (і перевищувати)
довжини транслюючих. Такі нетранслюючі області (рис. 1) знаходяться на обох кінцях
молекули мРНК і називаються 5/- і 3/-нетранслюючими областями (5/- і 3/-НТО). У таких

1072
послідовностях локалізована інформація, яка визначає поведінку мРНК в клітині –
активність, час життя, внутрішньоклітинний розподіл.
Правила перекладу послідовності нуклеотидів РНК в амінокислотну послідовність
білків – генетичний код – були розшифровані у 1966 р. М. Ніренбергом і С. Очоа. Завдання
зводилось до того, щоб чотирма основами записати двадцять амінокислот. Звідси видно, що
код не може складатися із одного нуклеотиду, не може складатися і із двох нуклеотидів (4
х 4 = 16). Кожний триплет нуклеотидів – код − визначає включення однієї амінокислоти, а
кожна молекула мРНК може бути прочитана в будь-якій із трьох рамок зчитування в
залежності від того, з якого нуклеотиду молекули розпочинається процес декодування (рис.
2). Лише одна рамка зчитування дає функціональний білок. Оскільки інформація записана
в РНК (за виключенням початку і кінця кодуючої ділянки) „без знаків правопису”, рамка
зчитування встановлюється при ініціації трансляції і зберігається протягом всього процесу.

Рис. 2. Три рамки зчитування молекули мРНК. Зчитування йде в напрямку від 5 /- до 3/-кінця
по три нуклеотиди. Тому одна послідовність нуклеотидів у молекулі РНК, в залежності від
рамки зчитування (1, 2, 3), теоретично може кодувати три різні послідовності
амінокислотних залишків у молекулі поліпептиду.

Оскільки кодонів 64 (4 х 4 х 4), а у білках знаходиться 20 амінокислот, то деякі

амінокислоти кодуються кількома триплетами. Через це генетичний код (рис. 3) називають
виродженим (з властивостями надлишковості). Генетичний код виявився консервативним
в еволюції. За деякими виключеннями (див. далі) він є однаковим у таких різних організмів,
як бактерії, рослини, ссавці. Як видно з рис. 3, кожній амінокислоті відповідає від одного
(Мет, Трп) до шести (Лей, Арг, Сер) кодонів. Кодон для метионіну одночасно є і старт-
кодоном, тобто він є ініціатором, сигналом початку синтезу поліпептиду. Три кодони –
УАА, УАГ і УГА не кодують амінокислот, їх назвали нонсенс-кодонами (беззмістовними).
Це кодони термінації синтезу білка і зараз їх частіше називають стоп-кодонами. Важливо,
що хоч теоретично ми маємо три рамки зчитування (рис. 2), кодон АУГ (Мет) є тим

1073
триплетом, з якого і розпочинається дешифровка інформації в мРНК (старт-кодон). Будь-
який наступний кодон АУГ просто кодує метионін (не є старт-кодоном). В кінці гена
обов’язково локалізований один (або два) стоп-кодон.

Б Друга буква
U C A G
UUU UCU UAU UGU U
Phe Tyr Cys
U UUC UCC UAC UGC C
Ser
UUA UCA UAA стоп UGA стоп A
Leu
UUG UCG UAG стоп UGG Trp G
CUU CCU CAU CGU U
His
C CUC CCC CAC CGC C
Leu Pro Arg
CUA CCA CAA CGA A
Перша Gln G Третя
CUG CCG CAG CGG
буква AUU ACU AAU AGU U буква
Asn Ser
A AUC Ile ACC AAC AGC C
Thr
AUA ACA AAA AGA A
Arg
AUG Met ACG AAG Lys AGG G
GUU GCU GAU GGU U
Asp
G GUC Val GCC GAC GGC C
Ala Gly
GUA GCA GAA Glu GGA A
GUG GCG GAG GGG G

Рис. 3. Генетичний код у вигляді кола (А) і у вигляді таблиці (Б). А– внутрішнє коло – перша
буква кодону, друге коло – друга буква кодону, третє коло – третя буква кодону, зовнішнє
коло – амінокислоти, НП і П – неполярні і полярні амінокислоти. Б – виділені три стоп- і
один старт-кодони.

Аналізуючи таблицю генетичного коду (рис. 3), можна зробити висновок, що для
кодування більшості амінокислот істотними є два перших нуклеотиди. Тобто, заміни
нуклеотидів у третьому положенні (мутації) багатьох кодонів просто не будуть виявлятися.
Це ж стосується і замін полярних амінокислотних залишків на інші полярні і неполярних –
на інші неполярні. Такі мутантні білки не втрачають повністю свою активність. Так, мабуть,
виникли в еволюції поліпептид-синоніми, які мають однакову геометричну структуру і

1074
ферментативну активність, але різну первинну структуру. Це ж означає, що генетичний код
має високий рівень стійкості по відношенню до місенс-мутацій (мутацій, які змінюють
зміст кодонів). Частіше проявляються місенс-мутації, які приводять до заміни полярних
залишків амінокислот на неполярні і навпаки.
Принципово інші можливості має перетворення змістовних кодонів на нонсенс-
кодони – нонсенс-мутації. Такі мутації блокують нормальну трансляцію мРНК, будуть
з’являтися N-термінальні фрагменти білків. Такі ж високі шанси свого виявлення мають
мутації зміщення рамок зчитування, які виникають в результаті вставки зайвої або
випадання пари нуклеотидів в ДНК гена. У цьому випадку фіксований початок зчитування
залишається незмінним, але, починаючи з місця вставки (випадання), зміст усіх наступних
кодонів буде змінений. Більше того, через певний час серед цих нових кодонів зустрінеться
один із трьох стоп-кодонів і трансляція зупиниться.
Таким чином, внаслідок специфічної організації генетичного коду кодонам-
нонсенсам відводиться особлива роль – термінаторів трансляції. Тому, виникаючи
мутаційним шляхом, вони, як і мутації зміщення рамки зчитування, проявляються частіше,
ніж мутації-місенси, які змінюють зміст кодонів. Нонсенси і зміщення рамки зчитування
часто зустрічаються у псевдогенах. Вони дуже схожі зі звичайними генами, але їх
активність заблокована мутаціями: зміщенням зчитування і нонсенсами. Псевдогени є
резервом еволюційного процесу. Їх фрагменти можуть використовуватися при виникненні
нових генів.
Усі триплети у мРНК, які кодують певні амінокисоти, впізнаються у рибосомах
специфічними молекулами тРНК з приєднаними до них амінокислотами. Термінуючі
кодони впізнаються спеціальними білками – факторами термінації. Для підвищення
надійності термінації стоп-кодони дублюються. Першим, як правило, виступає основний
термінуючий триплет – УАА, за яким на близькій відстані – один із двох інших. Старт-
кодон також впізнається при певних умовах. Інколи ініціація транскрипції з метионіну
може відбутися і на інших кодонах: АУА і АУУ (ізолейцин), УУГ (лейцин). Тобто, для
виконання ролі старт-кодону, важливим є не тільки послідовність самого кодону, а й певні
умови, які „роблять” його ініціюючим. У прокаріот для ефективної ініціації синтезу білка
кодон повинен знаходитися на вершині шпильки, яка утворюється суміжними
комплементарними ділянками мРНК, а передувати їй за 3 – 10 нуклеотидів повинна
поліпуринова послідовність (послідовність Шайна-Дальгарно, SD). Ця послідовність (рис.
4) комплементарна рибосомній РНК і сприяє зв’язуванню рибосом в області ініціюючого
кодону.

1075
Рис. 4. Приклади порушень загальних правил кодування. А – впізнавання ініціюючого
кодону на мРНК бактерій; Б – зчитування стоп-кодону УГА як кодону селеноцистеїну
(СеЦ); В – зміна рамки зчитування на – 1 при трансляції ретровірусної РНК; Г – стрибок
рибосоми на 50 нуклеотидів при трансляції мРНК бактеріофагу Т4.

У еукаріот ініціація відбувається з першого АУГ, але тільки тоді, коли за два
нуклеотиди до нього знаходиться один із пуринових нуклеотидів, а після нього – гуанін.
Найоптимальнішим для впізнавання ініціюючого кодону у ссавців вважається оточення:
ГЦЦГЦЦА(Г)ЦЦАУГГА. Якщо перший АУГ у мРНК знаходиться не у оптимальному
контексті, він пропускається, а ініціація розпочинається з наступного АУГ. Важливим для
ініціації трансляції є наявність кеп-структури на 5/-кінці і полі(А)-послідовності на 3/-кінці
мРНК. При такому способі ініціації трансляції у еукаріот послідовність мРНК ніби
оглядається (сканується) від кеп-структури для пошуку кодону АУГ в оптимальному
контексті. Така ініціація отримала назву кеп-залежна ініціація за скануючим механізмом.
Іншим механізмом є внутрішня ініціація. Специфічні білки, які здатні сприяти ініціації
трансляції, впізнають послідовності перед внутрішнім АУГ. За таким механізмом
ініціюється трансляція на багатьох вірусних РНК, а також на окремих клітинних мРНК, які
кодують дуже важливі регуляторні білки, наприклад, фактори росту. Вміст таких білків
завжди малий, а збільшення їх кількості в клітині може супроводжуватись трансформацією
клітин на ракові. Деякі віруси за цим механізмом здатні виключати ініціацію трансляції
клітинних мРНК за скануючим механізмом і переключати білок-синтезуючий апарат
клітини на синтез власних білків за механізмом внутрішньої ініціації.
Оточення кодона може навіть змінювати значення кодона. Так, амінокислота
селеноцистеїн (аналог цистеїну, у якого S замінена на Se) безпосередньо включається в

1076
білок, хоч власного кодону не має. Вона кодується стоп-кодоном УГА, якщо за ним
(безпосередньо чи на певній віддалі) знаходиться особлива послідовність (рис. 4, Б). Деякі
мРНК мають сигнали на зміну рамки зчитування на -1, + 1 і + 2 (рис. 4, В). Більше того,
зчитування не завжди є безперервним. Наприклад, при трансляції мРНК гена 6О фага Т4
значна послідовність може пропускатися (рис. 4, Г). При цьому рибосома «перестрибує» з
одного гліцинового кодону ГГА (який знаходиться перед стоп-кодоном УАГ) на інший
гліциновий кодон ГГА, який від першого знаходиться на віддалі 50 нуклеотидів. Частина
мРНК, яка при цьому пропускається, створює петлеподібну структуру.
Таким чином, наведені приклади порушення загальних правил кодування пов’язані
з існуванням певного контексту у мРНК (певної послідовності). Цей контекст, або
перекодуючі сигнали, інколи називають другим генетичним кодоном.

Роль специфічних нуклеотидних послідовностей і білків у матричній активності

мРНК

Близько половини мРНК еукаріот поліаденілюються на 3/-кінці під час процесингу

в ядрі. Сигналом для цього процесу є послідовність ААУААА, розміщена за 10 – 20
нуклеотидів від 3/-кінця. Деякі мРНК поліаденилюються в цитоплазмі. У таких молекул на
нетранслюючому 3/-кінці поряд з сигналом ядерного поліаденилювання є додаткова
послідовність – сигнал цитоплазматичного аденилювання. Полі(А) – хвіст на мРНК
впізнається особливим Полі(А)-зв’язуючим білком, який бере участь в ініціації трансляції
мРНК по кеп-залежному механізму.
Матрична активність різних мРНК дуже відрізняється. Активними (сильними)
матрицями є фагові і вірусні мРНК, а також клітинні мРНК для „мажорних” білків,
наприклад, глобінів (прикладом глобінів є білкова частина гемоглобінів). Навпаки, матриці
для білків, які присутні в клітинах у невеликих кількостях (наприклад, фактори росту), є
слабкими. Сила матриці найчастіше визначається ефективністю процесів її ініціації. У
еукаріот, окрім контексту нуклеотидів в області ініціюючого триплету (див. вище),
ефективність матриці значно падає при наявності у 5/-нетранслюючій області розвинутої
вторинної структури (шпильки та інші двохспіральні ділянки). Аналогічний ефект
спостерігається зі збільшенням довжини 5/-НТО (нетранслюючій області) вище певної
межі. Активність еукаріотичних мРНК в трансляції різко знижується при їх декепуванні чи
при введені у 5/-НТО старт-кодонів АУГ в контексті, неоптимальному для ініціації.
Прокаріотичні мРНК погано транслюються, якщо ініціюючі кодони знаходяться в
спіральних структурах.

1077
 Вибірковий вплив на активність мРНК виявляють специфічні регуляторні білки
або спеціальні регуляторні РНК. Обидва ці регулятори виявляють свою дію, зв’язуючись зі
специфічними послідовностями чи структурами в мРНК, які називаються регуляторними
елементами. У більшості такі елементи розміщуються в 5/-НТО поблизу ініціюючого
кодону. При зв’язуванні з мРНК на великих віддалях від місця ініціації регуляторні білки
впливають на процес ініціації шляхом зміни загальної просторової структури мРНК,
змінюючи таким чином доступність ініціюючого кодону. Регуляторні ефекти проявляють
спеціальні білки, які мають „свої” функції, а як регуляторні виступають „за сумісництвом”
і самі продукти трансляції (авторегуляція). Прикладом авторегуляції є трансляція мРНК
треоніл-тРНК-синтетази у бактерій, яка знаходиться під контролем самої синтетази.
Авторегуляція досягається за рахунок специфічної спорідненості треоніл-тРНК-синтетази
до своєї матриці. Таке зв’язування відбувається в 5 /-НТО зі специфічною послідовністю,
яка складається у вторинну структуру, що нагадує окремі елементи вторинної структури
треонілової тРНК. Коли фермента мало, він зв’язується зі своїм субстратом (треоніл-тРНК),
коли багато – зв’язується з 5/-НТО мРНК. Це приводить до утворення двохспіральної
структури, до якої входить і ініціюючий кодон.
Прикладом регуляції трансляції мРНК у еукаріотичних клітинах є синтез
феритину (залізозв’язуючий білок). Сам синтез феритину залежить від рівня вільних іонів
заліза: у присутності Fe феритин синтезується, при нестачі Fe – трансляція мРНК
зупиняється на стадії ініціації. Виявилось, що регуляція синтезу феритину залежить від
специфічної послідовності довжиною 26 нуклеотидів, яка утворює шпильку у 5/-НТО (рис.
5). Коли заліза мало, то шпилька зв’язує білок-репресор – аконітазу циклу Кребса, який
заважає скануванню 5/-НТО рибосомами. Коли заліза багато, білок-репресор зв’язується з
ним і дисоціює від 5/-НТО феритинової мРНК і трансляція активується. Синтезований
феритин „забирає” залізо у репресора, який знову зв’язується з мРНК і зупиняє синтез
феритину.

1078
 А Б

мРНК феритину мРНК рецептора трансферину

АУГ АУГ
Елемент
нестабільності

Аконітаза Аконітаза

Феритин
АУГ

Регуляторний елемент
АУГ

Рис. 5. Схема регуляції трансляції мРНК феритину і стабільності мРНК рецептора

трансферину. Пояснення в тексті.

Оосбливі нуклеотидні послідовності визначають час життя мРНК в клітині, який

варіює в широких межах – від десятків хвилин до десятків діб. Найбільш стабільними є
мРНК, які синтезують білки, що забезпечують функціонування організму як цілого (мРНК
альбумінів сироватки, скоротливих білків і ін.). Деякі мРНК руйнуються на окремих стадіях
клітинного циклу чи певних етапах клітинного диференціювання. Час життя мРНК в клітині
запрограмовано специфічними послідовностями, найчастіше у 3/-нетранслюючих областях.
Ці послідовності впізнаються специфічними білками. Наприклад, за деградацію гістонових
мРНК на певній стадії клітинного циклу відповідає особлива шпилька у 3 /-НТО – елемент
нестабільності.
Різні мРНК у еукаріотичних клітинах розподіляються неоднаково, що
контролюється специфічними послідовностями у їх 3/-НТО (рис. 1). Сигнали
внутрішньоклітинної локалізації в 3/-НТО є дуже довгими і формують складні вторинні
структури. Процес локалізації мРНК в клітині має кілька стадій, які забезпечують транспорт
нових молекул мРНК із ядра і потім „фіксацію” їх в цитоплазмі. Як правило, транспорт
мРНК після виходу із ядра відбувається шляхом взаємодії з тубуліном мікротрубочок, а
„фіксація” цієї ж мРНК відбувається в результаті її зв’язування з актиновими філаментами.
Таким чином, у молекулах мРНК є інформація не тільки про послідовності
амінокислотних залишків для конкретного білка, а також інформація про те, коли, в якій
кількості, у якому місці клітини, за яких умов, у яких фазах клітинного циклу і

1079
диференціювання цей білок буде синтезований. Схема розміщення цієї інформації на
молекулі мРНК показана на рис. 6.

Сигнали ініціації трансляції за

скануючим механізмом

Перекодуючі
сигнали
Сигнали
Зміни цитоплазматичного
Зсув Стрибок змісту і ядерного
рамки рибосоми кодону поліаденілювання

Кеп АУГ Транспортуюча область полі(А)

Сигнал Елементи
внутрішньої нестабільності
ініціації мРНК
Сигнал
внутриклітинної
Регуляторні локалізації
елементи

Рис. 6. Схема розміщення функціональних ділянок на молекулі мРНК.

Первинна структура білка закодована у вигляді лінійної послідовності триплетів. Інша

інформація локалізується як у вигляді певних нуклеотидних послідовностей, так і у вигляді
окремих просторових структур, які утворює мРНК. Інформація про одну і ту ж властивість
мРНК може локалізуватися і у різних частинах молекули на деяких віддалях. Хоч не
виключається наближення один до одного цих частин при формуванні просторової
структури усієї молекули мРНК чи її частин. Функціональні сигнали у мРНК впізнаються
рибосомами, регуляторними РНК, тРНК, регуляторними білками.

Синтез і процесинг РНК

Хромосоми є матрицею для синтезу молекул РНК, бо тільки в такому виді

генетична інформація хромосом безпосередньо використовується клітиною. РНК
синтезується досить інтенсивно. Синтезу РНК (транскрипції ДНК) притаманна висока
специфічність.
В результаті транскрипції утворюються молекули мРНК, транспортні, рибосомні і
інші види молекул РНК, що виконують структурні і каталітичні функції. Синтез РНК-копій
нуклеотидних послідовностей певних ділянок молекули ДНК каталізується ферментом
РНК-полімеразою (ДНК-залежною РНК-полімеразою). Вільні молекули РНК-полімерази
взаємодіють з ДНК випадково, але міцно зв’язуються лише зі специфічною послідовністю
– промотором. У промотора є сайт – старт-сигнал, з якого розпочинається сам синтез.

1080
Після приєднання до промотора, фермент розкручує невелику ділянку ДНК, один із
ланцюгів якої стає матрицею для синтезу РНК (рис. 7, А).
Сам синтез – це комплементарне спарювання основ рибонуклеозидтрифосфатів з
основами ДНК. Спочатку полімераза з’єднує два мономери, що і є початком синтезу. Після
цього, РНК-полімераза, рухаючись вздовж ДНК, додає по одному рибонуклеотиду до уже
синтезованого ланцюга, тобто нарощує РНК в напрямку 5/ → 3/. Рушійною силою реакції є
термодинамічно вигідні зміни вільної енергії при гідролізі пірофосфату до неорганічного
фосфату (рис. 7 Б). В процесі синтезу РНК утворюється гібридний дуплекс ДНК-РНК, що є
необхідним для правильного зчитування ланцюга ДНК. Такий дуплекс невеликий (у
бактерій – 17 п.н.), час його існування невеликий, оскільки за молекулою полімерази
спіраль ДНК-РНК відновлюється, бо зв’язування між мономерами ДНК є сильнішим, ніж
мономерами РНК і ДНК. Подовження молекули РНК продовжується до тих пір, поки
фермент не зустріне ще одну специфічну послідовність – сигнал термінації транскрипції
(стоп-сигнал). У цьому місці полімераза від’єднується і від ДНК, і від РНК, яка стає вільною
одноланцюговою молекулою з числом нуклеотидів від 70 до 10 000.

1081
 6
3
2

А 1 8

7
4

5
4

1
2 3

Б Основа = Основа

Основа = Основа

РР→ РН + РН +Е

Основа = Основа

Рис. 7. Схема синтезу РНК ДНК-залежною РНК-полімеразою (А), реакція елонгації (Б) і
утворення „шпильки” РНК (В). А: 1 – промотор, 2 – синтезована РНК, 3 – РНК-полімераза,
4, 7 – сайти закручування і розкручування спіралі ДНК, 5 – дуплекс РНК-ДНК, 6 –
рибонуклеозидтрифосфати і місце їх використання, 7 – сайт розкручування, 8 – сигнал
термінації транскрипції. Б: 1 – РНК, що синтезується, 2 – основи рибо- і
дезоксирибонуклеотидів, 3 – водневі зв’язки між основами, 4 – матричний ланцюг ДНК, 5
– гідроліз пірофосфату з вивільненням енергії (Е), 6 – рибонуклеозидтрифосфат, що
поступає в реакцію. Стрілками показано напрямок росту ланцюга РНК. В: 1 – ДНК
(матриця), 2 – РНК (транскрипт), 3 – шпилька, утворення якої сприяє зупинці синтезу.

1082
 Транскрибується лише один ланцюг ДНК, тому РНК, що синтезується, відповідає
за нуклеотидною послідовністю іншому нематричному ланцюгу ДНК (за виключенням
того, що замість Т у ДНК, у РНК стоїть У). Вибір ланцюга ДНК визначається промотором,
оскільки синтез РНК відбувається лише у напрямку 5/ → 3/. РНК-полімераза, не залежно від
вибору ланцюга ДНК як матричного, охоплює велику (біля 60 п.н.) ділянку ДНК. Фермент
впізнає в молекулі ДНК дві чітко визначені – консервативні – шестинуклеотидні
послідовності, розділені приблизно 17-ма нуклеотидами. Такі послідовності називають
консенсусними послідовностями (consensus sequences), вони розміщуються від початку
синтезу РНК на 10 і 35 нуклеотидів. Разом з точкою початку синтезу ці послідовності
утворюють промотор. Полімераза зупиняє синтез після того, як буде синтезована ділянка із
декількох залишків У (що відповідає залишкам А на матриці) і самокомплементарна
нуклеотидна послідовність. Відповідні нуклеотидні послідовності на ДНК є стоп-сигналом.
Порядок нуклеотидів у самокомплементарній послідовності може бути різним.
Вирішальним для зупинки транскрипції є швидке утворення двохспіральної ділянки РНК –
шпильки (рис. 7, В).
У прокаріот усі типи РНК синтезуються однією РНК-полімеразою. Фермент
складається із 5-ти субодиниць: α, β, β/, ω і σ. σ-Субодиниця РНК-полімерази є фактором
ініціації транскрипції. Ця субодиниця забезпечує впізнавання консенсусних
послідовностей промотора, взаємодіючи в основному з великою борозною спіралі ДНК.
Тому РНК-полімерази, які працюють на різних промоторах, мають різні форми σ-
субодиниць, а бактерії мають кілька різних генів, які кодують їх утворення. Спочатку
фермент, зв’язуючись з ДНК, утворює „закритий комплекс”, у якому ланцюги ДНК не
роз’єднані (рис. 8). Наступним етапом є утворення «відкритого комплексу», у якому
матриця доступна для ініціації синтезу РНК. Полімераза, поки до її складу входить σ-
субодиниця, веде себе так, ніби вона прикріплена до області промотора і не здатна до
елонгації ланцюга РНК. Щоб відбулася елонгація, необхідно щоб від ферменту
дисоціювався фактор ініціації (на рис. 8 – це σ-субодиниця) і приєдналися інші білки –
фактори елонгації.

1083
Рис. 8. Схема взаємодії РНК-полімерази з промотором і початок синтезу РНК у бактерій. 1
– ДНК, 2 – РНК-полімераза з σ-субодиницею, 3 – дисоціація σ-субодиниці, 4 – відкритий
комплекс, 5 – фактор елонгації, 6 – матричний ланцюг ДНК, 7 – РНК, яка синтезується і на
якій синтезується білок (9) рибосомами (8) ще до закінчення синтезу РНК.

У еукаріотичних клітинах функціонує три ядерні РНК-полімерази (І, ІІ, ІІІ). РНК-
полімераза І локалізована у ядерці і бере участь в біосинтезі великих рРНК, РНК-полімераза
ІІ забезпечує синтез мРНК і малих ядерних РНК (мяРНК), а полімераза ІІІ відповідає за
синтез тРНК, малих рРНК і інших коротких стабільних РНК. На відіміну від
прокаріотичного ферменту, РНК-полімерази еукаріот не впізнають своїх промоторів на
очищених ДНК. Щоб відбулося впізнавання, ДНК повинна зв’язати специфічні білки –
фактори транскрипції (ФТ, ТF). Вони відрізняються від σ-субодиниць прокаріот тим, що
зв’язуються з ДНК незалежно від РНК-полімерази. Оскільки полімераз три, то і факторів
стільки ж: ФТ І, ФТ ІІ, ФТ ІІІ. Полімерази І і ІІ утворюють комплекси з тими факторами
транскрипції, які зв’язані на молекулі ДНК перед сайтом початку транскрипції, а
полімераза ІІІ – з факторами за таким сайтом. Важливим фактором для багатьох
промоторів РНК-полімерази ІІ є ФТ ІІ – ТАТА-фактор. Назва фактора походить від багатої
на А і Т послідовності ДНК – ТАТА-бокс, з яким фактор зв’язується і який розміщений за
25 – 30 нуклеотидів до сайта початку транскрипції (рис. 9).

1084
Рис. 9. Схема дії ТАТА-фактора, який стимулює транскрипцію РНК-полімеразою ІІ. 1 –
ТАТА-бокс, 2 – сайт початку транскрипції, 3 – приєднання ТАТА-фактора (ФТ ІІ), 4 –
приєднання РНК-полімерази (5), 6 – приєднання фактора ініціації (7), 8 – утоврення
відкритого комплексу (див. рис. 17.8). ТАТА-фактор залишається зв’язаним з ТАТА-
боксом під час синтезу РНК, що сприяє використанню одного промотора багатьма
молекулами РНК-полімерази.

Транскрипційно активні молекули РНК-полімерази під електронним мікроскопом

виглядають як глобулярні частки, за кожною з яких тягнеться молекула РНК, яка
синтезується. Більшість генів транскрибуються не так часто, так що одна РНК-полімераза
встигає завершити транскрипцію до того моменту, коли синтез розпочне наступна
полімераза. У генів, які транскрибуються з високою частотою (наприклад, у ооцитів) можна
бачити кластери таких часток. Довжина молекул РНК такого кластера збільшується у
напрямку руху молекул полімерази. Кожна така ділянка має сигнали початку і закінчення
транскрипції для РНК-полімерази і є транскрипційною одиницею. Розмір ділянки молекули
ДНК, на якій відбувається транскрипція, сягає 3 мкм. Ділянки ДНК, що не
транскрибуються, називаються спейсерами (рис. 10).

1085
Рис. 10. Схема зображення ідеальної транскрипційної одиниці. 1, 8 – спейсерна ділянка
ДНК (яка не транскрибується); 2 – сигнал термінації; 3 – майже повний транскрипт; 4 –
напрямок транскрипції; 5 – молекули РНК-полімерази; 6 – транскрипційна одиниця; 7 –
молекули РНК в процесі елонгації; 8 – сигнал ініціації транскрипції.

Транскрипти РНК-полімерази ІІ через гетерогенність їх розмірів називаються

гетерогенною ядерною РНК – гяРНК. У ядрі вони ковалентно модифікуються: 5/-кінець
молекули РНК добудовується за рахунок приєднання 7-метилгуанозину шляхом
приєднання трифосфатної групи ГТФ (рис. 11).

Рис. 11. Кеп (7-метилгуанозин) 5/-кінця молекули РНК, синтезованої РНК-полімеразою ІІ.
Кеп приєднаний до 5/-кінця транскрипта РНК трифосфатним зв’язком.

1086
 Такий 5/-кеп відіграє важливу роль в ініціації білкового синтезу (в т. ч. і у зв’язку
з рибосомою) і захищає РНК від деградації. 3/-Кінець транскриптів РНК-полімерази ІІ
утворюється в результаті модифікації: транскрипт розрізається в певному місці і до 3/-кінця
у точці розрізу спеціальна полімераза – поліаденілатполімераза – додає полі(А)-
послідовність від 100 до 200 залишків аденілової кислоти, утворюючи полі(А)-хвіст. Так
завершується утворення первинного транскрипту РНК. Сигналом до розрізання є синтез на
ланцюзі РНК за 10 – 30 нуклеотидів до сайту розрізання послідовності ААУААА. У
дріжджів полімераза ІІ зразу ж після розрізу РНК закінчує синтез. У вищих еукаріот
транскрипція продовжується, але транскрипти тепер не несуть на 5/-кінці кеп і тому швидко
руйнуються (рис. 12). Функція полі(А)-хвоста полягає у транспорті РНК із ядра і у зниженні
ферментативної деградації її в цитоплазмі.

1
4

2 3

Г
6

7
8

10

Г
9

Рис. 12. Схема синтезу гяРНК з утворенням 5/-кепа і 3/-полі(А)-послідовності. 1 – сайт

ініціації синтезу РНК; 2 – фактор елонгації; 3 – трнаскрипт РНК, що синтезується (Р-
фактор); 4 – сайт поліаденилювання; 5 – 5/-кеп (див. рис. 17.11); 6 – розрізання транскрипту;
7 – поліаденилювання; 8 – гідроліз транскриптів, які не мають 5/-кепу; 9 – первинний
транскрипт (попередник мРНК) з 5/-кепом і полі (А); 10 – термінація транскрипції.

Таким чином, 5/-кепи і 3/-полі(А)-хвости є тільки у тих молекулах РНК, які

синтезуються РНК-полімеразою ІІ. В процесі такого синтезу утворюється лише одна 3-

1087
полі(А)-послідовність. Це дає підставу для припущення, що поліаденілат-полімераза має
щонайменше один фактор, який після завершення реакції поліаденилювання,
відщеплюється від фермента. Тому інші сигнали поліаденилювання (ААУААА) ферментом
„ігноруються”.
Первинний транскрипт є точною копією гена, до складу якого входять як екзони,
так і інтрони. Гени ссавців мають більше інтронних послідовностей, ніж екзонів. Через це
довгі молекули гяРНК (50 000 нуклеотидів) перетворюються у більш короткі молекули
мРНК (500 – 3000 нуклеотидів) в результаті процесу, який називається сплайсингом (англ.
splice – зрощувати). Це процес вирізання інтронів і з’єднання екзонів за допомогою малих
ядерних РНК (мяРНК), які складаються приблизно із 100 нуклеотидів. Нуклеотидна
послідовність мяРНК комплементарна послідовностям на обох кінцях кожного інтрону. В
результаті спарювання основ мяРНК і кінців інтронів утворюються „інтронні петлі”, що
наближує два сусідні екзони один до одного. Після цього стає можливим видалення інтрона,
що локалізований між двома екзонами і ферментативне з’єднання (сплайсинг) кодуючих
фрагментів – екзонів.
На відміну від прокаріот, у еукаріот синтезована РНК після синтезу зразу ж
конденсується з утворенням рибонуклеопротеїнів (РНП). По мірі елонгації транскрипту
РНК гяРНП швидко утворюються у місцях сполучення екзонів та інтронів і зливаються з
утворенням великих агрегатів – сплайсосом (60S), які і каталізують сплайсинг (рис. 13).

1088
 А 2
1

Б 2 3 5 6
1 7
U1 4 U2

10
11

12

Рис. 13. Схема формування сплайсосом (А) і каталіз сплайсингу РНК сплайсосомою (Б). А:
1 – 5/-кінець транскрипту РНК; 2 – РНП-частки, при злитті яких утворюється сплайсосома
(3); 4 – ДНК. Б: 1, 7 – екзони молекули-попередника мРНК; 2 – донорний 5/-сайт сплайсинга;
3, 5 – мяРНП; 4 – інтрон; 6 – акцепторний 3/-сайт сплайсинга; 8 – формування сплайсосоми;
9 – утворення петлеподібної структури і розщеплення 5/-сайта сплайсингу; 10 –
розщеплення 3/-сайта сплайсингу і зв’язування екзонів; 11 – лассоподібна структура
інтрону (потім вона розпадається в ядрі); 12 – дозріла мРНК.

Окрім гяРНП, у ядрі існують і малі ядерні нуклеопротеїни – мяРНП, які довільно
були позначені U1, U2 …U12-РНК (рис. 13). РНК цих комплексів за розмірами невелика (~
250 нуклеотидів). мяРНП на основі комплементарності впізнають специфічні послідовності
нуклеїнових кислот, беручи участь у сплайсингу, в реакціях розрізання РНК, утворення
полі(А) та ін.
Щодо ферментативних механізмів реакцій сплайсингу, то відомо, що у них беруть
участь як мяРНП, так і сама РНК. Каталітичні властивості РНК обумовлені утворенням

1089
складних трьохвимірних структур, у яких „незвичайне” розміщення атомів може
деформувати ковалентні зв’язки і надавати окремим атомам реакційну здатність. Такі
молекули РНК можуть вирізати частину своєї власної нуклеотидної послідовності –
самосплайсинг.
Один і той же транскрипт в ході сплайсинга може дати кілька мРНК, що надає
клітині додаткову генетичну пластичність. Така пластичність вперше була відкрита у
аденовірусів (ДНК-вірусів). Геном цих вірусів детермінує синтез дуже довгих транскриптів
РНК, яка кодує різні білки. У нормальній еукаріотичній клітині такого не відбувається:
кожна молекула РНК кодує лише один білок. У аденовірусів існує інший механізм
сплайсингу РНК, за яким певні кодуючі послідовності «визначаються» як інтрони і
видаляються. При цьому один і той же 5/-кеп може з’єднуватися з будь-яким екзоном,
утворюючи різні мРНК у співвідношеннях, які необхідні для життєдіяльності віруса. Такий
альтернативний сплайсинг дає можливість використовувати один 5/-кеп як сигнал для
ініціації синтезу різних білків. Альтернативний сплайсинг дозволяє невеликому числу
транскриптів РНК вірусів кодувати значну кількість білків.
Втрата першого сайту сплайсингу в результаті, наприклад, мутації, не веде до
зупинки сплайсингу. Наступний нормальний сайт «шукає» найближчу відповідну ділянку і
з’єднується з нею. При цьому може реалізуватися кілька варіантів сплайсинга. Тобто,
мутаційний ген здатний детермінувати кілька змінених білків. Завдяки цьому сплайсинг
РНК може відігравати вирішальну роль в еволіції вищих еукаріот. У нижчих еукаріот
(наприклад, дріжджі) сплайсинг регулюється однозначно, що обмежує ймовірність
утворення нових мРНК, чим знижується швидкість дивергенції форм і функцій у нижчих
еукаріот.
Гени рРНК транскрибуються РНК-полімеразою І з утворенням первинних
транскриптів, відомих як 45S-РНК, і які мають 13 000 нуклеотидів. Такі транскрипти
розщеплюються у ядрі з утворенням 28S-РНК (5 000 нуклеотидів), 18S-РНК (~ 2 000
нуклеотидів) і 5,8S-РНК (~ 160 нуклеотидів), які утворюються в рівних кількостях і є
компонентами рибосом. Формування рибосомних часток відбувається у ядерці, у якому
розміщені петлі ДНК – ядерцеві організатори, які ефективно транскрибуються РНК-
полімеразою І.
Утворення рибосомних часток розпочинається із зв’язування 45S-транскрипта з
білками, які транспортуються із цитоплазми. У такі комплекси включається і 5S-рРНК, а
сам процес утворення таких комплексів каталізується мяРНП. Під час процесингу 45S-РНК
поступово губить частину білків і послідовностей РНК, потім розщеплюється, утворюючи
самостійні попередники великої (5,8S- і 28S-рРНК) і малої (18S-рРНК) рибосомних

1090
субодиниць (рис. 14). Спочатку малі субодиниці рибосом виходять із ядра, а формування
великих дещо затягується в часі. Через це в ядерці накопичується більше великих
субодиниць рибосом. Заключні стадії процесингу рибосом відбуваються в цитоплазмі. Цим
досягається ізоляція функціонуючих рибосом від недозрілих ядерних транскриптів.

Рис. 14. Схема утворення рибосом після транскрипції генів РНК-полімеразою І з

утворенням 45S – попередника рРНК і полімеразою ІІІ з утворенням 5S-рРНК. 1 – петля
ДНК ядерцевого організатора; 2 – 45S-РНК; 3 – рибосомні білки цитоплазми
транспортуються через ядерні пори; 4 – крупна рибонуклеопротеїнова частка, в якій
розпочинається процесинг 45S-РНК; 5 – 5S-рРНК, що синтезована за межами ядерця; 6 –
недозріла велика субодиниця рибосоми; 7 – велика субодиниця рибосоми, готова вийти в
цитоплазму; 8 – мала субодиниця рибосоми; 9 – ядерна мембрана, через дві ядерні пори якої
виходять мала (із 18S-рРНК) і велика (із 5,8 S-, 5S- і 28S-рРНК) субодиниці рибосоми; 10 –
заключна стадія процесингу рибосом у цитоплазмі; 11 – рибосома з двох субодиниць: 40S
– мала і 60S– велика.

Зворотні транскриптази, РНК-реплікази і полінуклеотидфосфорилази

1091
 Низка онкогенних РНК-вірусів мають унікальний фермент РНК-залежну ДНК-
полімеразу, який каталізує синтез ДНК у еукаріотичній клітині на вірусній РНК як на
матриці. Результатом такого синтезу є ДНК, що має гени, експресія яких обумовлює
онкологічні перетворення клітин. Така ДНК вбудовується в геном еукаріотичної клітини,
де знаходиться, як правило, у неекспресованому стані (неактивованому стані). При
активації таких генів онкогенними факторами відбувається реплікація вірусної РНК, що
часто закінчується перетворенням нормальної клітини в ракову. Такі ферменти названі
зворотніми транскриптазами. Відкриття цих ферментів стало доказом того, що генетична
інформація передається не тільки від ДНК до РНК, а й навпаки. Через це такі РНК-віруси,
які мають зворотню транскриптазу, називають ретровірусами. (лат. retro – назад).
Уже накопичено багато експериментальних даних про те, що в ДНК вищих
еукаріот є гени, які беруть початок від РНК-вірусів, навіть у таких тварин, які не були
інфіковані вірусами. Одним із найбільш вірогідних пояснень такого явища є те, що гени
РНК вірусів на ранніх етапах біологічної еволюції транскрибувалися на ДНК, яка
вбудувалася в еукаріотичні хромосоми (рис. 15). Потім вони передавалися наступним
поколінням при реплікації усієї ДНК клітини.
Отриману синтезовану ДНК називають комплементарною ДНК (кДНК). Таким
чином можна отримати синтетичний ген, тобто кДНК, яка кодує конкретний поліпептид,
використавши як матрицю відповідну РНК. кДНК використовується і для клонування
рекомбінантних ДНК.

1092
Рис. 15. Схема утворення комплементарної ДНК (кДНК) на вірусній РНК-матриці з
наступним вбудовуванням кДНК в геном клітини-хазяїна. 1 – плазматична мембрана; 2 –
вірусна РНК; 3 – одноланцюгова кДНК; 4 – двохланцюгова кДНК; 5 – геном клітини-
хазяїна; 6 – кДНК, вбудована в геном клітини.

У деяких бактеріофагів до складу хромосоми входить не ДНК, а РНК. РНК таких

вірусів, які при синтезі вірусних білків виступають в ролі мРНК, реплікується в клітині
бактерій за участю ферментів РНК-залежних РНК-полімераз, або РНК-репліказ. Такі
ферменти в нормі відсутні у клітинах і з’являються у них лише у відповідь на присутність
вірусних РНК

1093
Рис. 16. Схема основної догми молекулярної біології (А) і розширеного тлумачення
передачі генетичної інформації. 1 – реплікація; 2 – транскрипція; 3 – синтез білка; 4 –
зворотня транскрипція; 5 – реплікація РНК; 6 – принципово можлива, але експериментально
не підтверджена, передача генетичної інформації з ДНК на білок.

Синтез білків

Синтез білків залежить від одночасної дії кількох класів РНК і йому передують
кілька підготовчих етапів. Спочатку в результаті транскрипції утворюються м(і)РНК.
Одночасно в клітині до кожної із 20 амінокислот, із яких будується білок, приєднується
молекула тРНК, а до субодиниць рибосоми, на якій відбувається синтез, приєднуються
допоміжні білкові фактори. Початком синтезу білка є момент, коли усі ці компоненти
об’єднуються в цитоплазмі, утворюючи функціональну рибосому.
Таким чином, біосинтез білка – це центральний процес клітини: тільки через нього
біоорганічні молекули нуклеїнових кислот можуть забезпечити основні властивості
живого. Такий синтез – створення хімічної структури молекули білка (синтез
поліпептидного ланцюга) і в значній мірі її згортання у функціонально активну білкову
глобулу забезпечує рибосома.

Принципи молекулярної організації рибосом

Кількість рибосом в клітині варіює від тисяч до десятків тисяч, що залежить від
інтенсивності білкового синтезу. Кожна рибосома прочитує одну молекулу мРНК і у
відповідності з її програмою (яку вона «запозичила» у ДНК) синтезує одну молекулу білка

1094
(рис. 7). Після цього рибосома може перейти на іншу молекулу мРНК і синтезувати іншу
молекулу білка і т.д.

4 4
4

6 5

Білок

Рис. 17. Загальна схема біосинтезу білків в клітині за схемою: ДНК → РНК → білок. 1 –
транскрипція; 2 – процесинг РНК; 3 – трансляція; 4 – рибосоми; 5 – тРНК; 6 – аміноацил-
тРНК; 7 – амінокислоти; 8 – процесинг поліпептиду.

Транспортні РНК

Основним призначенням транспортних РНК (тРНК) є постачання активованими

амінокислотними залишками рибосом і забезпечення їх включення у поліпептидний
ланцюг, що синтезується, у відповідності з програмою, записаною генетичним кодом у
матричній (інформаційній) РНК.
Первинна структура тРНК. До складу тРНК входить від 74 до 95 нуклеотидних
залишків. Усі тРНК мають однаковий 3/-кінець, побудований із двох залишків цитозину і
одного залишку аденозину – ЦЦА-кінець (рис. 21). Якраз цей кінцевий аденозин зв’язується
з амінокислотним залишком при утворенні аміноацил-тРНК.

1095
 А А
Ц
Ц

2
4

6
7
Б

O
O
H C N
H C H N C
N N C H
C C C
H N N
O C H
HO-CH2 HO-CH2
O O
H H H H
H H H H
OH OH OH OH

Псевдоуридин Інозин

O O
H
H C H3C C N
H N C
N C
C H
C C C C
H H2N N N
O N
H
HO-CH2
HO-CH2
O
O
H H H H
H H
H H
OH OH OH
OH
Дигідроуридин 1-метилгуанозин

Рис. 21. Схема структури молекули тРНК (А). Нумерація нуклеотидних залишків – від 5/-
кінця. Прямі лінії – Н-зв’язки, що формують спіральні ділянки. Пунктиром позначена
непостійна пара. Овалами показані нуклеотиди, які відсутні в структурі багатьох тРНК,
вони мають спеціальну нумерацію. 1 - акцепторна гілка; 2 – Т-гілка; 3 – Т-петля; 4 – D-
петля; 5 – D-гілка; 6 – U-петля; 7 – антикодонова петля; 8 – антикодонова гілка. Б. Приклади
деяких з незвичайних чи модифікованих нуклеозидів тРНК.

1096
 Ізоакцепторні тРНК. У будь-якій клітині є більше 20 тРНК. Наприклад, у E. coli є
45 типів тРНК, які кодуються різними генами. Це означає, що кілька різних тРНК можуть
з’єднуватися з однією амінокислотою. Такі тРНК називаються ізоакцепторними. Вони
впізнають різні кодони на мРНК, хоч несуть одну і ту ж амінокислоту. Ізоакцепторні тРНК
можуть мати різні антикодони, однакові чи подібні антикодони і впізнають однакові
кодони. Існують ізоакцепторні тРНК, які кодуються одним і тим же геном. У цьому випадку
ізоакцептори з різною первинною структурою виникають в результаті хімічної модифікації
окремих нуклеотидів.

Етапи синтезу білків

Синтез білка відбувається в п’ять етапів. Етапи 2 – 3 є власне синтезом білків на

рибосомах. Перший і п’ятий етапи є позарибосомними. Перший етап полягає в
аміноацилюванні тРНК – перенесенні активованого аміноацильного залишку на одну із ОН-
груп рибозного кільця кінцевого аденозину ЦЦА-кінця тРНК. Другим етапом є ініціація
трансляції – серія молекулярних перетворень у рибосомі, що приводить до взаємодії
рибосоми з початком нуклеотидної послідовності мРНК. Третім етапом є елонгація – власне
трансляція кодуючої послідовності мРНК. Коли рибосома в процесі елонгації зустрічає
триплет, який не кодує будь-якої амінокислоти, наступає четвертий етап – термінація
синтезу і вивільнення поліпептиду із рибосоми. П’ятим етапом є формування нативної
просторової структури білків і їх процесинг.

Аміноацилювання тРНК

Реакція аміноацилювання тРНК каталізується ферментами аміноацил-тРНК-

синтетазами (АРСази), здатними впізнавати три різних субстрати: АТФ, амінокислоту і
тРНК.
Таким чином, різні тРНК, які ідентифікуються 20 аміноацил-тРНК-синтетазами, у
відповідності зі своєю індивідуальністю навантажуються кожна своєю амінокислотою.
Тільки після цього вони готові до виконання своєї адапторної функції в рибосомах на
першому передрибосомному етапі синтезу білків. Різні аміноацил-тРНК стають
рівноправними субстратами для синтезу білків і їх відбір залежить від того, який кодон

1097
мРНК зчитується рибосомою в даний момент. У рибосомі використовуються переваги
єдиного плану будови усіх тРНК. Універсальна L-форма молекули тРНК дозволяє усім
аміноацил-тРНК однаково ефективно зв’язуватися з рибосомними субчастинками і
спеціальними білковими факторами, які є відповідальними за ініціацію, елонгацію і
термінацію синтезу білкової молекули.

Ініціація трансляції – перша стадія епіциклу трансляції

Трансляція однієї кодуючої послідовності мРНК з синтезом індивідуального

поліпептиду включає три стадії: ініціації, елонгації і термінації. Разом усі три процеси
називаються епіциклом трансляції.
Як видно з рис. 20, молекули аміноацил-тРНК і пептидил-тРНК у ділянках
рибосоми, які для зручності називаються А- і Р-ділянками, своїми антикодонами
зв’язуються з сусідніми кодонами мРНК, а своїми акцепторними кінцями – з пептидил-
трансферазним центром. Коли рибосома розпочинає трансляцію, обидві ділянки вільні.
Запуск механізму ініціації полягає в тому, що спеціальна ініціаторна–тРНК, взаємодіючи
зі спеціальними білками – факторами ініціації, зв’язується зі спеціальною ініціюючою
ділянкою мРНК на рибосомі. При цьому ініціаторна аміноацил-тРНК поступає якраз в Р-
ділянки рибосоми, що дає їй можливість бути донорним субстратом в утворені першого
пептидного зв’язку. Таким чином, ініціаторна-тРНК у Р-ділянці рибосоми імітує пептидил-
тРНК.

1098
 I II

II

COO-
В
H C NH C H
O CH2

CH2
S

CH3

Рис. 26. Схеми термінальної ініціації еукаріот (А) і внутрішньої ініціації прокаріот (Б)
процесів трансляції. В – N-формілметионін-ініціююча амінокислота у всіх прокаріот. N –
формільна група показана пунктиром.

Тільки ініціаторні Мет-тРНК і F-Мет-тРНК можуть зв’язуватись з Р-ділянкою рибосоми.

Усі інші аміноацил-тРНК приєднуються до А-ділянки, а Р-ділянка рибосоми – це та ділянка,
з якої дисоціюють тРНК, які звільнилися від амінокислот в процесі синтезу білка (рис. 29).
Ініціація трансляції є одночасно і початком зчитування мРНК, яке завжди повинно
відбуватися з певної точки матричного полінуклеотиду. Цей початок зчитування ніколи не
є початком полінуклеотидного ланцюга мРНК, а завжди знаходиться на певній відстані
(інколи далеко) від 5/-кінця. Тобто, існує механізм впізнавання першого кодону на мРНК
для початку синтезу поліпептиду якраз з його першого амінокислотного залишку. Це
важливий процес, бо помилка початку зчитування навіть на один нуклеотид приводить до
зсуву рамки і цим самим не тільки до втрати першого амінокислотного залишку пептиду,
але і до повної беззмістовності усієї іншої амінокислотної послідовності. Тобто,
безпомилкове знаходження рибосомою першого кодону означає і старт, і рамку трансляції
мРНК, що є фундаментальною функцією механізму ініціації.
1099
 Третім важливим аспектом функціонального значення механізму ініціації є його
ключова роль в регуляції біосинтезу білка на рівні трансляції. Якраз ініціація є виявленням
механізмів регуляції, які визначають інтенсивність трансляції, зупинку трансляції при дії
внутрішньоклітинних сигналів, індукцію трансляції тих мРНК, які до цього були
заблоковані. Регуляція синтезу білків на рівні трансляції розглядається і як “дозвіл” чи
”заборона” ініціації на даній мРНК.
У живій природі є два шляхи пошуку стартового кодону трансляції на мРНК. У
еукаріот мала рибосомна субчастинка спочатку приєднується до 5/-кінця мРНК, потім
рухається вздовж ланцюга і сканує його, поки не зустрінеться ініціюючий кодон (рис. 26).
Цей спосіб називається термінальною ініціацією. Для цього використовується низка
спеціальних мРНК-зв’язуючих білків, які допомогають малій рибосомній частці впізнати
5/-кінець і рухатися вздовж ланцюга, гідролізувати АТФ і використовувати енергію
гідролізу на розплітання вторинної структури мРНК і на сам рух.
Другий шлях пошуку стартової точки – це внутрішня ініціація (рис. 26),
використовується переважно прокаріотами. За цим шляхом повна рибосома асоціює з
локальною структурою мРНК, яка має ініціюючий кодон, незалежно від 5 /-кінця. Оскільки
у прокаріот мРНК переважно є поліцистронною, то такий спосіб забезпечує ініціацію
трансляції зразу кількох кодуючих послідовностей всередині молекули мРНК. Шлях
внутрішньої ініціації може використовуватися і еукаріотами. Так мРНК, які кодують
регуляторні білки ембріонального розвитку, транслюються через внутрішню ініціацію. Так
транслюється і мРНК пікорнавірусів.
Рибосомні субчастинки у відсутності мРНК знаходяться у динамічній рівновазі
асоційованої і дисоційованої форм (рис. 27, угорі). Спеціальні білки – фактори ініціації,
зв’язуючись з малою субчастинкою (30S у прокаріот і 40S у еукаріот), зміщують таку
рівновагу у бік дисоціації. Якраз вільна мала рибосомна субчастинка і розпочинає процес
ініціації.

1100
 30S
40S

ФІ3/еФІ3

30S: ФІ3 F-Мет-тРНК/Мет-тРНК

мРНК ФІ2/еФІ2
40S:еФІ3 ГТФ F-мет-

30S :ФІ3:мРНК 30S :ФІ3:(F-Мет-тРНК:ФІ2:ГТФ)

40S :еФІ3:мРНК 40S :еФІ3:(Мет-тРНК:еФІ2:ГТФ)

F-Мет-тРНК/Мет-тРНК
ФІ2/еФІ2 мРНК
ГТФ

30S ФІ3:мРНК:(F-Мет-тРНК:ФІ2:ГТФ)
40S еФІ3:мРНК:(Мет-тРНК:еФІ2:ГТФ)

ФІ2:ГДФ/еФІ2:ГДФ
ФІ3/еФІ3

70S:мРНК:(F-Мет-тРНК (Р)
80S:мРНК:(Мет-тРНК (Р)

70S:мРНК:F-Мет-тРНК(Р):Ак-тРНК(А)
80S:мРНК:Мет-тРНК(Р):Ак-тРНК(А)

Рис. 27. Схема послідовних етапів ініціації трансляції. ФІ – фактори ініціації; F-мет –
формілметионін; А – ділянка, яка зв’язує аміноацил-тРНК, Р – ділянка на рибосомі, яка
зв’язує мет-тРНК. Пояснення в тексті.

У прокаріот мала рибосомна субчастинка з факторами ініціації має підвищену

спорідненість до спеціальної внутрішньої ділянки мРНК, яка називається ініціаторною, або
рибосомозв’язуючою. Тому, коли субчастинка шляхом „проб” і „помилок виявиться у
контакті з цією ділянкою мРНК, вона закріплюється там і „чекає” приходу ініціаторної
аміноацил-тРНК. Остання підходить до субчастинки (рис. 27, 3) і взаємодіє своїм
антикодоном з відповідним ініціаторним кодоном мРНК.
У еукаріот мала рибосомна частинка з факторами ініціації і ініціаторною
аміноацил-тРНК має високу спорідненість до 5/-кінця мРНК і асоціює з ним. Зв’язавшись з
5/-кінцем мРНК (рис. 27, 3/) такий комплекс рухається в напрямку 3/-кінця і сканує
нуклеотидну послідовність мРНК за рахунок енергії гідролізу АТФ. Коли рибосомна
частинка зустрічає ініціаторний кодон, антикодон ініціаторної аміноацил-тРНК взаємодіє з
ним: рибосомна частинка знайшла початок кодуючої послідовності мРНК. У більшості
випадків ініціаторним кодоном є АУГ. У еукаріот він є практично єдиним ініціаторним
1101
кодоном, Здатність таких триплетів бути ініціаторними визначається їх положенням у
ініціаторній, або рибосомозв’язуючій ділянці мРНК. Коли ці триплети зустрічаються в
кодуючій послідовності в процесі елонгації трансляції, то вони втрачають ініціаторні
властивості і кодують відповідні амінокислоти: АУГ – метионін, ГУГ – валін, а УУГ -
лейцин.
Ініціаторною аміноацил-тРНК як у прокаріот, так і у еукаріот є метионіл-тРНК.
Наслідком універсальності ініціації за участю ініціаторної метионіл-тРНК є те, що будь-
який поліпептидний ланцюг, що синтезується на рибосомі, розпочинається з метионінну. В
ході трансляції чи після неї в реакціях процесингу більшості білків цей кінцевий залишок
метионіну відщеплюється спеціальною протеазою.
Таким чином, за описаними на рис. 27 реакціями 1, 2 і 3 мала рибосомна
субчастинка локалізується на ініціаторному кодоні – стартовому триплеті кодуючої
послідовності мРНК. У такому стані фактор ініціації ФІ2 несе на собі молекулу ГТФ і
взаємодіє з ініціаторною метионіл-тРНК. На цьому етапі у процес включається вільна
велика рибосомна субчастинка (рис. 27; 4). Ця субчастинка, асоціюючи з малою
субчастинкою і взаємодіючи зі зв’язаним ФІ2, індукує у цьому факторі ініціації ГТФазну
активність. Результатом цього є гідроліз ГТФ і наступне зниження спорідненості ФІ2 до
ініціаторної метионіл-тРНК і цей фактор та ГДФ витісняються великою субчастинкою.
Витісняються і інші фактори ініціації, включаючи ФІ3. Результатом цих процесів є
утворення повної рибосоми (70 S у прокаріот і 80 S у еукаріот) з Р-ділянкою (рис. 20),
зайнятою ініціаторною метионіл-тРНК, і вільною А-ділянкою. Остання може приймати
першу елонгаторну аміноацил-тРНК у комплексі з фактором елонгації ФЕ1 і ГТФ, потім
іде гідроліз ГТФ, дисоціація ФЕ1 і АДФ і елонгаторна аміноацил-тРНК залишається поряд
з ініціаторною метионіл-тРНК (рис. 27; 5). Це дає можливість для реакції транспептидації
– утворення першого пептидного зв’язку.
Основною реакцією у синтезі білка є реакція утворення пептидного зв’язку між
СООН-групою кінцевого амінокислотного залишку поліпептидного ланцюга, що
синтезується, і NH2-групою наступної амінокислоти, яка входить до складу аміноацил-
тРНК. Тобто, поліпептидний ланцюг синтезується шляхом поступового нарощування від
амінного кінця до карбоксильного. Протягом цього процесу карбоксильний кінець
поліпептидного ланцюга залишається у алкільованому стані і зв’язаний ковалентним
зв’язком з тРНК в молекулі пептидил-тРНК. У кожному циклі синтезу відбувається розрив
цього ковалентного зв’язку, проте він зразу ж заміщується таким же зв’язком, який
утворюється наступною приєднаною до ланцюга амінокислотою. Реакція відбувається за
схемою:

1102
 H H R2 R3 H H R2 H R3 O
O O - тРНК (2)
H2N C C N C C + H2N C C H2N C C N C C N C C
O O - Н2О O
R1 O H H R1 O H O H
тРНК(2) тРНК(3) тРНК(3)

Таким чином, генетичні функції малої рибосомної субчастинки в ході ініціації

трансляції можна розділити на три групи процесів з мРНК. По-перше, мала субчастинка є
первинним приймачем генетичної інформації для системи синтезу білків. По-друге, вона
разом з факторами ініціації впізнає ініціаторну ділянку на мРНК або шляхом
безпосереднього впізнавання її структури і приєднання (у прокаріот), або шляхом
сканування ланцюга мРНК (у еукаріот). По-третє, мала субчастинка забезпечує кодон-
антикодонову взаємодію ініціаторного кодону мРНК з антикодоном ініціаторної тРНК.
Велика рибосомна субчастинка включається в процес на завершальному етапі процесів
ініціації і виконує біохімічну частину ініціації трансляції.

Елонгація синтезу поліпептидів як друга стадія епіциклу трансляції

Елонгація як власне трансляція кодуючої послідовності мРНК рибосомою має два

аспекти: генетичний – сканування триплетів (кодонів) мРНК і біохімічний – синтез
поліпептидного ланцюга.
Після ініціації трансляції рибосома забезпечує міцний комплементарний контакт з
двома суміжними триплетами мРНК: з метионіл-тРНК у Р-ділянці і першої елонгаторної
аміноацил-тРНК у А-ділянці (рис. 29).
Перша елонгаторна аміноацил-тРНК зв’язується з А-ділянкою рибосоми,
знаходячись у комплексі з фактором елонгації і молекулою ГТФ. Приєднання такого
комплексу „аміноацил-тРНК-Тu-ГТФ” до А-ділянки рибосоми супроводжується гідролізом
ГТФ і комплекс „Тu-ГДФ” покидає рибосому.
Проте однієї лише кодон-антикодонової взаємодії недостатньо для правильного
зв’язування аміноацил-тРНК з рибосомою. Для цього реалізується ще один специфічний
контакт всередині ділянки А між іншою частиною тРНК і рРНК. Лише після цього може
розпочатися наступна стадія елонгації.

1103
 1 4

2 5

Рис. 29. Схема елонгації синтезу пептиду. 1 – перенесення залишку метионіну від
ініціаторної тРНК на аміноацил-тРНК у А-ділянці з утворенням дипептидил-тРНК (за
показаними кодонами – це Мет-Вал- тРНК); 2 – транслокація тРНК із А- у Р-ділянку, а
нового кодону (ЦУГ) – в А-ділянку; 3 – аміноацил-тРНК, яка комплементарна кодону ЦУГ
(лей-тРНК), зв’язується з А-ділянкою; 4 – перенесення дипептиду в результаті реакції
транспептидації на Лей-тРНК в А-ділянці: утворюється трипептидил-тРНК (Мет-Вал-Лей-
тРНК); 5 – транслокація тРНК із А-ділянки у Р-ділянку, що приводить до переміщення
мРНК ще на один трипелет і у А-ділянці встановлюється новий кодон УСУ.

Між цими двома (ініціаторною і першою елонгаторною) аміноацил-тРНК

відбувається реакція транспептидації. Реакція відбувається в результаті перенесення
метионінового (у еукаріот) і формілметионінового (у прокаріот) залишків амінокислот від
ініціаторної тРНК до NH2-групи нової амінокислоти, яка тільки попала у А-ділянку, з
утворенням пептидного зв’язку. Цей процес каталізується пептидилтрансферазою, яка
входить до складу великих субчастинок рибосом. В результаті реакції утворюється
дипептидил-тРНК, зв’язаний з триплетом в А-ділянці рибосоми. При наступній трансляції
залишок тРНК молекули дипептидил-тРНК рухається із ділянки А у Р-ділянку, протягуючи
за собою зв’язаний з нею кодон мРНК і витісняючи уже ненавантажену ініціаторну тРНК.
В результаті цього ланцюг мРНК зміщується відносно рибосоми рівно на один триплет
нуклеотидів, а у А-ділянці локалізується наступний кодон. На стадії транслокації

1104
необхідний ще один фактор елонгації – транслоказа (ФЕ-G, ФЕ2) і гідроліз ще однієї
молекули ГТФ. І сама транслокація, і зміни конформації рибосоми, які сприяють
протягуванню мРНК, забезпечується енергією гідролізу ГТФ.
У прокаріот ДНК не відділена мембраною від цитоплазми і рибосом. Тому останні
розпочинають трансляцію на ланцюгах мРНК ще тоді, коли їх синтез не закінчився (рис.
30). Тобто, молекули РНК-полімерази рухаються по ДНК і синтезують ланцюги мРНК в
напрямку від 5/-кінця РНК, а рибосоми, приєднуючись до того ж 5/-кінця, ініціюють
трансляцію і рухаються в процесі елонгації в тому ж напрямку. Це явище отримало назву
спряженої транскрипції-трансляції. У бактеріальних клітинах швидкість транскрипції 30 -
50 нуклеотидів за секунду (при 37оС) строго координована зі швидкістю трансляції 10-15
триплетів за секунду. Тобто, один триплет нуклеотидів синтезується приблизно за той же
час, за який він прочитується і забезпечує синтез одного пептидного зв’язку. Таким чином,
спряження транскрипції і трансляції у прокаріот організовано як у просторі (комплекс
ДНК–РНК-полімераза–мРНК), так і у часі – координація швидкостей транскрипції-
трансляції, що є одним із прикладів просторово-часової організації клітини.
Транскрипція

РНК-полімераза
Трансляція

Рис. 30. Схема спряженої транскрипції-трансляції у прокаріот. Пояснення в тексті.

У екукаріот спряженя транскрипції і трансляції є неможливими, оскільки їх мРНК

синтезується повністю у ядрі, там же проходить її процесинг і тільки після цього, вийшовши
із ядра, вона може зустрітися з рибосомами.
Швидкість елонгації у еукаріот, на відміну від прокаріот, здійснюється в широких
межах – від 1 до 10 триплетів на секунду в залежності від типу клітин, їх фізіологічного
стану і природи (властивостей) мРНК, що транслюється під впливом клітинних механізмів
регуляції трансляції. Синтез одного білка продовжується від 20 до 560 секунд. Проте і за
такий короткий проміжок часу на кожній молекулі мРНК ініціація синтезу відбувається
багаторазово.

1105
 Таким чином, етап елонгації складають три послідовні процеси: зв’язування
аміноацил-тРНК, утворення пептидного зв’язку і транслокація.

Термінація – остання стадія епіциклу трансляції

Термінація трансляції – це зупинка синтезу поліпептиду, вивільнення його з

рибосоми і дисоціація рибосом. Скануючи ланцюг мРНК по триплетам і подовжуючи
поліпептидний ланцюг, рибосома доходить до кінця транслюючої послідовності і
зустрічається з одним із трьох триплетів, які називаються стоп-кодонами (беззмістовними
триплетами), або кодони термінації – УАГ, УАА і УГА.
В результаті завершальної стадії транслокації пептидил-тРНК локалізована разом
з останнім змістовним триплетом у Р-ділянці рибосоми. А у А-ділянці встановлюється
кодон термінації (рис. 31). Клітина не має аміноацил-тРНК, які були б здатні
комплементарно зв’язуватися з стоп-кодоном, тому ця ділянка і не заповнюється звичайним
акцепторним субстратом, яким є аміноацил-тРНК. Замість цього в процес вступають білки
– фактори термінації (ФТ), або фактори вивільнення (release factors, RF). Результатом
зв’язування таких факторів з рибосомою є наведення гідролазної активності у рибосомі.
Пептидилтрансферазний центр рибосоми каталізує реакцію взаємодії поліпептидил-тРНК
як донорного субстрату з молекулою води як з акцепторним субстратом:
H2N−CHR1CO−NH−CHR2CO−тРНК + Н2О → H2N−CHR1CO−NH−CHR2COОН + тРНК.
Тобто, зв’язок між С-кінцем синтезованого пептиду і тРНК гідролізується, пептид уже не
має чим утримуватись в рибосомі і вивільнюється в цитоплазму (рис. 31).

1106
 1
4

ФТ 1 ФТ1
2 ФТ3:ГТФ
ФТ3

5
ФТ1

ФТ3 : ГТФ

Н2О
3 ФТ1

ФТ3

ФТ1

ФТ3 : ГТФ
ГДФ

Рис. 31. Схема термінації трансляції: 1 – кодон термінації УАА; 2 – зв’язування ФТ1 (або
ФТ2) з малою субчастинкою і ФТ3 з великою субчастинкою рибосоми; 3 – гідроліз зв’язку
між тРНК і поліпептидом; 4 – внаслідок гідролізу ГТФ, деацильована тРНК вивільнюється
із рибосоми; 5 - дисоціація рибосоми і факторів термінації.

Заключним актом термінації є вихід тРНК із Р-ділянки і дисоціація рибосоми на

субчастинки. Дисоціація відбувається спонтанно внаслідок послаблення зв’язку між двома
рибосомними субчастинками у відсутності двох лігандів (пептидил- і аміноацил-тРНК). У
прокаріот цей процес прискорюється спеціальним білком – фактором вивільнення рибосом.
Після такої дисоціації (рис. 31) велика субчастинка обов’язково переходить в цитоплазму.
Мала ж субчастинка не обов’язково покидає мРНК. Вона може затриматися на ній у
випадку поліцистронних мРНК, прошмигнути по мРНК (обминути стоп-кодон) до початку
наступної кодуючої послідовності і реініціювати трансляцію. Проте це не завжди так, бо
зв’язок малої субчастинки з мРНК до початку ініціації послаблений, і вона, як і велика
субчастинка, переходить до пулу вільних рибосомних субчастинок цитоплазми, які готові
до ініціації трансляції інших мРНК.

1107