"Церква і нація у баченні митрополита Андрея Шептицького".

Виконала студентка МП-1 Юдаїка

Чеботарьова Анастасія

1) Бачення митрополитом Церкви, Нації і Держави і співвідношення між

ними
2) Українські Церкви і Церква Синодальна: екуменічний проєкт митрополита

1) Ідеалом митрополита Шептицького була «всенаціональна Хата-

Батьківщина» (Собор, 1942 р.). Він закликав до об’єднання українців на
християнських засадах. Це об’єднання, що базується на таких ланках як
родина, громада та громадські організації. При цьому ці ланки тримаються на
національній єдності. Він вбачав державу як «національний моноліт», влада в
якому йде перш за все від Бога, тому має керуватися християнськими
принципами. При цьому влада має толерувати усі релігії і не втручатись у
справи церкви. «Одержавлення» церкви було однією з головних претензій
митрополита до РПЦ.

Саму Церкву митрополит Шептицький розглядає як товариство, засноване на

божому характері та підкоряється владі папи Римського (1936р., з нагоди
коронування Папи Пія XI). Церква є одна, заснована Христом і не
підкоряється зовнішній, людській владі.

Митрополит використовує модерні поняття свободи та демократії,

асимілюючи їх під потреби церкви. Він вважає, що ці гасла мають в основі
християнські чесноти, тому не можуть реалізовуватись окремо. Таким чином,
соціалізм є фальшивим. Митрополит наголошує на спільності людей, їх
спільних потребах і інтересах, які має захищати та відстоювати церква і які
мають бути засадничо-релігійними.

Бачення митрополита Шептицького на церкву і державу формувалось на

ґрунті історичної традиції УГК. Греко-католицька церква України звикла до
ролі захисту соціуму перед державою. Шептицький бачить цю функцію як
основну роль церкви в державі.

Митрополит Шептицький виступає ідеологом релігійного націоналізму.

Націоналізм є формою, що поєднує державу, територію і культуру, але не
говорить яким чином. Відповідно одна із можливостей поєднання це релігія.
Це виступає альтернативою світського націоналізму. У документі №35
митрополит пише, що ті хто вважає, що «Богослужіння є лише зовнішньою
формою, а патріотизм полягає тільки на словах і криках, мусимо двері храмів
наших замкнути».

Митрополит закликав святкувати національні річниці молитвами і

богослужінням. (документ №35) Митрополит вірив, що обрядовість як (як
зовнішній атрибут) допоможе віднайти внутрішню спільність. Він
посилається, що церква слугується практикою віків, відсилаючи до
першопочаткової ролі церкви (яка з самих початків відстоювала тепер
модерні ідеали). Таким чином, Шептицький знаходять місце церкви у
модерному світі і стверджує єдність з населенням, захищаючи і релігію, і
населення, яке потерпає від радянських репресій.

Шептицький виводить розквіт тоталітаризму та етатизму як крайню форму

індивідуалізму та матеріалізму, що починається з часів Французької
революції. Тиранію влади можна усунути лише побожністю її носителів.
Тому церква виступає рушієм наведення загального ладу.

Шептицький закликає духовенство йти в народ, стати до нього ближчими

через вихід з обмеженого коло богословських студій. Також він наголошує
на виховній функції священнослужителів.

Митрополит виступає за релігійну терпимість між українцями, які не мають

об’єднаної церкви. Об’єднання церков є одним з ключових кроків до єднання
нації. Внутрішні проблеми постають з антагонізмів, які були прищеплені
різними державами.
2) Митрополит Шептицький виступав за об’єднання українських церков та
відділення від «неканонічної та нецерковної царської інституції» -
Синодальної церкви. УГКЦ була опозиційною да радянської влади, в той час
як Синодальна церква мала довгу традицію підпорядкування державі, ще з
моменту створення Петром Першим для припинення «двовладдя»,
секуляризації, одержавлення релігійного інституту.

Погляди митрополита Шептицького на РПЦ. У праці 1913 року він пише про
РПЦ як про «церкву правительства» яка стоїть під синодом і управляється
світськими чиновниками. Ця церква не була легітимною в справах спасіння
та моралі. У 1914 році митрополит висловлює ідею незалежної української
церкви, відділення від російської. Це аргументувалось тим, що вплив
російської церкви вбачався як відхилення від принципів православ’я через те,
що Петербурзький синод - це політична інституція, яка ще з часів Петра
Першого мала звітувати обер-прокурору. Церква Росії була поверховою,
показовою, догматичною. Також ця скомпроментована конфесія мала малий
вплив на паству. А УГКЦ черпає силу від зв’зку із Святим Престолом. Це все
стало фундаментом проєкту Андрея Шептицького по об’єднанню двух
українських церков, що мали б позбавитись від поганого впливу, а також
стати даниною «християнському патріотизму».

При цьому митрополит Шептицький підкреслював, що основою

міжконфесійного взаєморозуміння є пізнання себе та Іншого. В цьому
контексті навіть прихід російських військ у Львів бачився як можливість
пізнати і дати щось одне одному. Вважав, що «нез’єднаних» не можна
вважати схизматиками. Митрополит виступав проти нетерпимості. Роблячи
закиди «батюшкам», він зазначав, що і католики не пішли від цього образу
далеко. Митрополит закликав до християнської доброчесті: терпимості,
любові до ближнього та до інших православних. Православна віра не була
фальшивою, а лише неповною. Але при цьому РПЦ не була релігійною
інституцією, не була православною, а квазірелігійною політичною
«фальшивкою» в очах митрополита і західних українців. Аби очистити
православ’я від цих впливів треба об’єднатися.

За релігійним націоналізмом нація не може існувати без національної церкви,

бо вона є символічним носієм ідентичності. Церква також є важливою в
періоди культурного зламу, яким стала радянізація. Шептицький визначав
українських греко-католиків як «одиноку вітку українського народу, що
зберегла святу вселенську віру та візантійсько-слов’янський обряд». Тому
саме греко-католики можуть втілити проєкт по об’єднанню. Таким чином,
митрополит легітимізує свою ідею. Його метою є утворення власного
релігійного та культурного життя українців, що захистить їх від зовнішніх
ворогів, так і від внутрішніх воєн.

РПЦ бачилось греко-католиками як загроза для національної ідентичності

західноукраїнців. Це є проявом еклезіальний націоналізму (за Сабриною
Рамет). Церква тут вкорінена в націю, відбувається отоження, що носить
трансидентний характер. Якщо при цьому змінити релігію, то це призводить
до асиміляції. Релігія виступає також як форма колективної пам’яті, що
захищає націю від історичної амнезії.

Священство РПЦ сприймалось греко-католиками як традиціоналістичне,

відстале та поверхове, а священики як носії русифікації та радянської влади.
Остаточно стереотипний образ РПЦ і дискридетація москвофільства
відбулась під час подій Першої Світової війни. Він вказує, що РПЦ не має
авторитету і серед росіян, де існує багато сект, тобто не має єдності, що є
одним з акцентованих ідеалів Шептицького. Той факт, що Синод заявляє про
себе як про Вселенський, тим самим відкидаючи розуміння себе як однієї
частини православ’я, митрополит називає єрессю.

Еклезіальний націоналізм перетворив незрозумілого РПЦ у ворога протягом

1940-50-х років. через співставлення з радянським атеїстичним режимом.
Шлях до зближенні православ’я митрополит Шептицький бачив в
поверненні до візантійської обрядовості, літургії, без московський та
латинських впливів. Але галичани тримались за свій обряд як за символ їх
ідентичності.

Суттю програми Шептицького є релігійне «помирення» українців та певні

взаємні поступки (як «очищення» обряду). Цю місію Шептицький вважає
історичною та як ніколи актуальною і можливою. Він акцентується на
концепціях християнської єдності, любові до ближнього, тяжкій праці. Також
він дає настанови церковнослужителям про те як треба етично себе поводити,
аби не дискретувати унійну церкву. Нарриклад, священник має усувати усі
конфлікти і бути обачливим щодо інших перепон (як матеріалізм, партійна
політика) на шляху до християнського єдинства.