1

Лекція 1
Соціально-політичні студії як навчальна дисципліна
1. Соціальна та політична сфери життя суспільства.
2. Політика як соціальне явище.
3. Методи та функції соціально-політичного знання.

1. Соціальна та політична сфери життя суспільства.

Соціальна сфера забезпечує створення передумов для життя, активності людей. Вона
виникає на основі взаємозв'язку з економічною сферою життя суспільства. Будь-яке
суспільство – це безліч конкретних соціальних груп, що відрізняються одна від іншої і
знаходяться у певних відносинах між собою і суспільством у цілому. Суспільство, таким
чином, – складна сукупність різних груп, їх взаємозв'язків і взаємодій, тобто воно соціально
організовано. Соціально-історичні спільності людей припускають стійкі суспільні зв'язки
між індивідами, які виявляються в особливостях життя конкретної соціальної групи, що має
однакові потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, свої стереотипи поведінки та ін. У результаті
утворяться певні соціальні типи особистості.
Названа сукупність елементів суспільного життя забезпечує задоволення усіх
основних життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих та
духовних); утворює цілість суспільного «організму»; створює умови для історичного
процесування суспільства; дає змогу з'ясувати, що саме та з якими особливостями
змінюється у суспільній історії.
Об’єктом соціально-політичнихстудій виступає суспільство.
Суспільство – це історично сформований тип соціальної організації, соціальних
зв’язків і відносин між людьми. Суспільство розглядається як цілісність, як система, яка
складається з наступних елементів:
– різні сфери соціального життя (економічну, політичну, культурну, сімейну тощо);
– різні групи, спільності людей (ті, що виділяються за статтю, віком, освітою,
релігією, місцем проживання, професією, обсягом влади, доходом та ін.);
– різні соціальні організації й інститути (інститут освіти, інститут політики, інститут
релігії тощо).
назви курсу «Соціально-політичні студії»полягає в тому, що центром уваги
виступають соціальна і політична сфери суспільства, які, перш за все, є предметом
дослідження соціології і політології відповідно. Етимологічно термін «соціологія» походить
від латинського слова societal(суспільство) і грецького слова logos (наука, знання). Тобто
соціологія – це наука про суспільство. Термін «соціологія» був уперше використаний
 2

французьким ученим Огюстом Контом(1798–1857) у роботі «Курс позитивної філософії»

(1842 р.). Спочатку О. Конт називає соціологію соціальною фізикою.
Соціологія в розумінні О. Конта ототожнювалася із суспільствознавством у цілому.
Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвиткові воно
послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в
цивілізаційних критеріях. Кожний новий етап цивілізаційного процесу характеризувався
освоєнням більш високих технологій, ускладненням соціальної структури, більш широким
масштабом взаємодії з навколишнім середовищем, певними формами колективної суспільної
діяльності. Але головними показниками в розвитку суспільства завжди були: характер
суспільних відносин; рівень духовності людського фактора; рівень демократичності
соціальних структур.
Характерними рисами сучасного суспільства є:
глобальні масштаби виробництва (матеріального та духовного);
інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;
утвердження демократичних форм життєдіяльності;
випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших
сторін сучасного суспільства.
У реальному житті політика існує у взаємозв'язку з іншими сферами суспільства.
Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний компонент. Навіть далеко не всі
органи державної влади займаються політикою (діяльність податкової і митної служб,
судочинство). Існує більша сфера міжособистісних відносин, яка є об'єктом тільки
морального регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності
законодавчих органів. Демократичний парламент - це сфера представництва різних груп, де в
мирних формах виясняється співвідношення їхніх і сил, що виражається в прийнятті рішень з
принципових питань внутрішнього і зовнішньополітичного життя. Характер політичних
проблем, що розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і свобод
особистості до питань про норми власності, рівня оподаткування і соціальних витрат
держави. Для того щоби показати межі поширення політики, в науці використовується
поняття політична сфера. 
Політична сфера - це галузь політики, політичного життя суспільства, межі
поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив політичних ідей.
Політична (управлінська) сфера – це сфера діяльності різного роду адміністраторів,
керівників, політиків. Її специфічне завдання – підтримка зв'язків між людьми, регулювання
їхньої діяльності та суспільних відносин. Така діяльність спрямована на забезпечення
узгодженості, упорядкованості різних сфер громадського життя. Без цього, як і без
 3

матеріального чи духовного виробництва, воно неможливе. Політична сфера суспільства

становить новий рівень свідомо-ідеологічних форм суспільного життя. Політична сфера
містить у собі політичну свідомість, політичні відносини, політичні інститути та дії

2. Політика як соціальне явище.

Лише той,, хто впевнений, що не похитнеться, коли світ виявиться, з його
погляду, надто дурним або надто підлим..., лише той, хто, всупереч усьому,
здатний сказати: "А все-таки!" — лише той має "професійне покликання" до
політики".
М. Вебер.
Це не біда, коли влада йде у відставку; біда, коли у відставку йде народ.
Безперечно існує багато причин займатись політичною діяльністю. Одні бачать у
політичному мандаті можливості заробляти на цьому гроші, використовувати свій авторитет,
впливати на процес приватизації у свою користь і т.д. Можливості задовольнити власні
амбіції, честолюбство, особисте визнання та кар’єру; це є цілком законним, але ще не
солідним фундаментом, на якому може будуватись відповідальна політика. Інші, у свою
чергу, йдуть у політику, щоб представляти конкретні інтереси; вони створюють громадські
ініціативи, щоб досягти певних цілей, провести конкретні заходи. Демократія живе також із
зіткнення інтересів, у цьому відношенні ця мотивація є правильною і є поза критикою. А ще
одні займаються політикою, навпаки, з усвідомленням своєї відповідальності за загальний
добробут, оскільки вони хочуть брати участь у покращенні життєвого середовища і
створювати гуманніший та багатший на шанси світ для себе і своїх дітей.
Що ж таке, власне, є політика?
Походження поняття «політика» здебільшого пов´язують із назвою однойменної праці
давньогрецького мислителя Арістотеля, в якій він розглядав основи організації та діяльності
держави, політичної влади. Арістотель дає стисле і точне визначення політики: „Політикою
є те, що стосується всіх”.
Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із
соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Вона заявила про себе як
мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності
диференційованого суспільства.
Відомий вислів У.Черчіля: “Навіть тоді, коли ми не цікавимося політикою, політика
цікавиться нами”.
 4

Дуже поширеною на Заході є думка про те, що політика, держава та уряд – це

механізм за допомогою якого вільні громадяни прагнуть задовольнити власні цілі та
інтереси.
«Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед
у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність:
мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і
користолюбних прагнень людей тощо.
На думку Ганни Арендт, у політиці йдеться не про збереження життя, а про вигляд та
конструювання світу.
Узагалі існують два основні підходи до тлумачення терміна "політика": з одного боку,
це заняття малодостойне й цинічне, з іншого – високоморальне й творче, притаманне
"справжнім аристократам духу", як говорили стародавні мислителі.
Сучасні традиції вживання терміна "політика" започатковані античним
(давньогрецьким) розумінням політики як благородної справи – мистецтва державного
управління, покликаного об’єднати суспільство навколо вищої його мети.
Розглядаючи політику як сферу людської діяльності, можна тлумачити її трьома
способами:
1. Політика як діяльність на етичних засадах.
Ця традиція започаткована Арістотелем, який вважав, що кожна спільнота
створюється з певною метою. Означена мета повинна перевищувати всі індивідуальні блага
окремих людей. Цією метою є справедливість або найвище благо для всіх. Виходячи з такого
розуміння домінантною рисою політики має бути мудрість, яка полягає в умінні вибирати
засоби для реалізації моральної мети.
2. Політика як засіб досягнення егоїстичних цілей.
Характеризується як цинічне розуміння політики, яке проявляється в наступному:
"мистецтво можливого", "після нас хоч потоп", виправдання збройної боротьби за "життєвий
простір" та ін. Проте, таке розуміння політики, де мета виправдовує будь-які засоби, не
належить до визначальних традицій західної політичної культури, яку започаткували ще за
часів античності.
3. Ціннісно-нейтральне розуміння політики.
Проявляється в раціональному, аналітичному тлумаченні політики як сфери
діяльності, яка регулюється правовими, соціальними та психологічними нормами, які
різняться в залежності від того чи іншого суспільства.
Метою політики є мир. Але мир це не тільки відсутність насилля, мир подаровано
лише тоді, коли повсюди здійснено справедливість.
 5

Предмет політики
Предметом політики є устрій співіснування. Цей устрій відбувається під закликом до
загального добробуту, тобто, це устрій, який дає людині можливість розкрити себе, устрій,
який відповідає природі людини. Під цим розуміється не тільки економічно-технічне, але й
моральне, правове, суспільне і духовно-культурне розкриття людини. 
Політика як мистецтво
Політика як мистецтво має справу з суб'єктивною стороною здійснення влади. Вона
пов'язана з людьми, багато в чому залежить від індивідуальних здібностей політика, його
особистої ініціативи й навіть інтуїції. Політика – це сфера продуманих кроків, заходів, маневрів,
компромісів, угод, поступок, обходів, натисків, розрахунків тощо. Мистецтво політичного
діяча виявляється в умінні вибрати найоптимальніші для даних конкретних умов форми й засоби
досягнення політичних цілей. Тому політику називають іще мистецтвом можливого.
Успіх у політиці значною мірою залежить від уміння політика працювати з людьми,
його здатності оцінити не тільки їхні ділові, а й психологічні якості – комунікабельність,
рішучість, відповідальність тощо.
Мистецтво в політиці включає інтелектуальні, раціональні та інтуїтивні засади. За
наявності відповідних знань оволодіти мистецтвом політики можна або на власному досвіді, або
вивчаючи досвід інших та пропускаючи його крізь свої знання, здібності й можливості.
Безумовну перевагу потрібно віддати другому шляху, бо перший – шлях спроб і помилок –
обходиться суспільству надзвичайно дорого. Помилки і прорахунки в політиці є найбільш
згубними для суспільства. Вони страшніші, ніж навіть помилки в медицині, бо помилка лікаря
завдає шкоди окремій людині, тоді як від помилок політиків можуть постраждати все
суспільство й загинути мільйони людей.
Лише органічна єдність науки, що стала надбанням політика, й мистецтво реалізації науки
про політику забезпечують політичне керівництво та управління суспільством із найбільшою
ефективністю і найменшими втратами. І навпаки, відсутність у політика наукових знань про
керівництво та управління суспільними процесами, здійснення влади, вміння і досвіду творчого
застосування їх на практиці обертається для суспільства та його окремих ланок, долі багатьох
людей вкрай негативними наслідками.
Політика – особлива сфера діяльності між класами, націями та іншими соціальними
групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади.
Політика передбачає:
1) регулювання взаємовідносин людей;
2) розробку правил функціонування суспільства;
3) управління і контроль за соціальними процесами; 
 6

4) владу політиків і боротьбу за неї, між ними. 

Політика не одне століття знаходиться у центрі уваги дослідників, які по-різному
трактують джерела політики, причини її виникнення та розвитку, суті.
У політиці виділяють три рівні її функціонування:
1) мегарівень стосується діяльності міжнародних організацій – ООН, НАТО,
Європейський Союз;
2) макрорівень характеризує державу як ціле, державну владу;
3) мікрорівень охоплює окремі структури і організації (політичні партії, громадські
організації, профспілки тощо).
Мета політики:
1) забезпечення панування одних суспільних груп над іншими, одних інтересів над
іншими;
2) узгодження соціальних інтересів, забезпечення оптимального можливого в даному
суспільстві та в конкретних умовах здійснення суспільних процесів.
Засобами політики є право, сила, мораль.
Призначення політики у тому, щоб на основі спільних інтересів об'єднувати всі
верстви суспільства і спрямовувати їх дії на вирішення важливих суспільно-державних
завдань. 
Зміст політики визначається інтересами та втілюється в її цілях, програмах,
цінностях; у проблемах та задачах, які вона вирішує, в мотивах, механізмах та методах
прийняття рішень та їх реалізації. Сфера політики охоплює все, що пов'язане владними
відносинами з проведенням тієї чи іншої суспільної лінії поведінки, яка виражає корінні
інтереси певних соціальних груп, організацій, людей.

3. Методи та функції соціально-політичного знання.

До першої групи загальнотеоретичних методів дослідження соціально-політичних
об’єктів відносять історичний, інституціональний, структурно-функціональний, системний,
психологічний, порівняльний, соціально-політичний та інші.
1. Історичний метод заснований на вивченні соціально-політичних явищ у їхньому
часовому розвитку Він дозволяє аналізувати неодноразово повторювані в історії явища та
виявляти закономірності розвитку.
2. Інституціональний метод вивчає принципи діяльності соціальних і політичних
інститутів: держави, її органів, політичних партій, громадських організацій, соціальних груп.
Аналіз базується на сформованих і суспільно вкорінених формальних і неформальних
правил прийняття рішень.
 7

3. Структурно-функціональний метод розглядає суспільство як стабільну, єдину,

згуртовану систему, елементи якої чітко виконують свої функційні обов’язки. Соціально-
політична система виступає як єдність, а функції – то, що сприяє збереженню соціально-
політичної системи як цілого. Поведінка особистості і групи обумовлено нормативними
уявленнями, цінностями, які виступають у ролі вищого регулятора соціально-політичного
процесу.
4. Системний метод акцентує увагу на соціально-політичній цілісності й характері її
взаємин із зовнішнім середовищем. Застосовується при дослідженні складних,
самоорганізованих об’єктів. До них відносяться соціально-політичні системи, інститути,
організації. При аналізі основний акцент робиться на виявленні різноманіття зв’язків і
відносин, що мають місце як усередині держави (системи), так й у її взаєминах із зовнішнім
оточенням (іншими інститутами).
5. Психологічний метод орієнтований на вивчення суб’єктивних механізмів
соціально-політичної поведінки людей, їхніх індивідуальних якостей, рис характеру, а також
на з’ясування типових механізмів психологічних мотивацій, ролі підсвідомих факторів у
житті.
6. Порівняльний метод. Для того щоб зрозуміти істинну сутність світу, необхідно
виявити загальні риси та специфіку розвитку соціальних, економічних, історичних явищ
різних суспільств, держав. Існує кілька різновидів порівняльних досліджень:
кросснаціональні порівняння орієнтовані на порівнянні однієї держави з іншою; бінарний
аналіз, заснований на порівнянні двох, найчастіше схожих держав; кросскультурні й
кроссінституційні порівняння, націлені відповідно на порівнянні національних культур й
інститутів.
7. Соціально-політичний метод орієнтується на вивчення залежності політичної
поведінки індивідів від їхнього включення в соціальні групи, а також на дослідження
психологічних характеристик соціальних об’єднань (націй, класів, соціальних груп тощо).
До другої групи конкретно-емпіричних методів соціально-політичних об’єктів
відносять опитування населення, аналіз документів, експеримент, спостереження, ігрові
методи, математичне моделювання та інші. Цей рівень соціологічного знання пов’язаний зі
збиранням, описом, класифікацією й інтерпретацією конкретних фактів.
1. Опитування – найпоширеніший метод одержання інформації, при якому
респондентам (людям, яких опитують) у письмовій або усній формі задають спеціально
підібрані запитання й просять відповісти на них. Цей метод дає багатий фактичний матеріал
для виявлення різного роду закономірностей, а ретельний аналіз надає можливість виробляти
соціально-політичні прогнози.
 8

Виділяються два різновиди опитування:

Анкетування – опитуваний сам заповнює опитувальний лист у присутності
інтерв’юєра або без нього (бувають індивідуальні або групові, очні й заочні).
Інтерв’ювання – припускає безпосереднє спілкування інтерв’юєра з респондентами.
Інтерв’юєр сам задає питання й фіксує відповіді. За формою проведення воно може бути
прямим (фокус-групи) або опосередкованим (наприклад, по телефону, надсилання поштою
анкети).
Залежно від джерела інформації розрізняють:
1. Масові опитування. Джерелом інформації виступають представники великих
соціальних груп (етнічних, релігійних, професійних та ін.).
2. Спеціалізовані (експертні) опитування. Головне джерело інформації – компетентні
особи (експерти), що володіють необхідними для дослідника професійними й теоретичними
знаннями, життєвим досвідом, що дозволяє їм робити авторитетні висновки.
2. Аналіз документів – метод збирання інформації, джерелом якої може бути будь-яка
інформація, фіксована у друкованому або рукописному тексті, на магнітній стрічці, на фото
або кіноплівці. Документом у соціології називається спеціально створений людиною
предмет, призначений для передачі або зберігання інформації. За формою фіксації документи
бувають: письмові, іконографічні й фонетичні. Виділяють два основних типи аналізу
документації:
3. Експеримент – це метод збору і аналізу емпіричних даних з метою перевірки
гіпотез щодо причинних зв’язків між явищами. За специфікою поставленого завдання
розрізняють науково-дослідні та практичні експерименти.
4. Спостереження у соціологічному дослідженні – метод збирання первинної
інформації про досліджуваний об’єкт шляхом безпосереднього сприйняття й прямої
реєстрації всіх фактів, що стосуються досліджуваного об’єкта. Спостереження рідко буває
основним методом збирання соціальної інформації. Залежно від ступеня участі спостерігача
у досліджуваній соціальній ситуації розрізняють: зовнішнє (з боку спостерігають процеси,
що відбуваються, не втручаються в їхній хід, не задають ніяких питань – вони просто
реєструють хід подій, що відбуваються) та внутрішнє (безпосередньо включений у
досліджуваний процес, перебуває у контакті з людьми, за якими спостерігають, й бере участь
у їхній діяльності).
5. Застосування ігрових методів дає можливість зімітувати розвиток того або іншого
соціально-політичного явища (переговори, конфлікти і т.п.). Це дозволяє дослідникам
розкрити внутрішні механізми досліджуваного явища, видати рекомендації для прийняття
рішень.
 9

6. Метод математичного моделювання складається з дослідження соціальних,

політичних процесів й явищ шляхом розробки й вивчення моделей. Наприклад, по
призначенню виділяють вимірювальні, описові, пояснювальні й передбачувані моделі.
Найбільш важливими, на наш погляд, є методологічна, гносеологічна,
інструментальна, прогностична і світоглядна функції.
Методологічна функція політології полягає у виробленні способів і прийомів аналізу
політичних явищ і процесів. Результатом такого пошуку є система соціально апробованих
принципів і способів раціонального пізнання політичної дійсності, правил і нормативів
побудови політичної теорії і зразків організації практичної політичної діяльності.
Гносеологічна функція політології передбачає накопичення, опис, вивчення фактів
політичної дійсності, аналіз конкретних політичних явищ і процесів, виявлення
найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. Політологія покликана
дати раціональне пояснення політичної дійсності, відповідаючи на питання: як, чому, через
які причини виникли дані політичні явища і процеси, чому їм притаманні саме ці
особливості? Гносеологічна функція політології спрямована на адекватне відбиття
політичної реальності, розкриття властивих їй об'єктивних зв'язків, тенденцій і
закономірностей розвитку.
Інструментальна функція
Характерною рисою політології є її тісний зв'язок з політичним життям суспільства, з
політичною практикою. Політологія, розкриваючи тенденції політичного розвитку, подає
конкретну інформацію, необхідну для здійснення ефективного політичного керівництва та
управління суспільними процесами. Політологія спеціально розглядає проблему прийняття
політичних рішень при керуванні політичною діяльністю. Сюди входять підготовка
політичних рішень, аналіз проблемної ситуації, оцінка співвідношення сил, рівень сили
(впливу) учасників політичних подій, політичний ризик і стратегія "невразливості",
політичний моніторинг, реалізація політичних рішень і протидія опозиційним силам.
Інструментальна функція виражається в тому, що політологія (прикладна її частина)
безпосередньо бере участь у розробці практичних рекомендацій з питань підвищення
ефективності керівництва політичними процесами, керування політичними подіями.
Прогностична функція політології передбачає визначення найближчих і віддалених
перспектив політичного розвитку суспільства, вироблення прогнозів, моделювання
майбутніх політичних процесів і відносин. Прогнози повинні спиратися на розкриті
об'єктивні закономірності і тенденції суспільно-політичного розвитку. Прогнозування - одне
з найважливіших і найскладніших завдань політичної науки. Останнім часом можливості
 10

прогнозування дещо розширилися завдяки використанню новітніх наукових досягнень,

обчислювальної техніки, сучасних методик тощо.
Світоглядна функція виражається в пошуку відповіді на запитання, яке місце
займають політичні явища в системі уявлень людини про суспільство, світ у цілому, про своє
місце в системі суспільних відносин і свою роль у політичних процесах. Результатом такого
пошуку є розвиток політичної свідомості від повсякденного рівня до науково-теоретичного,
формування ціннісних орієнтацій, допомога у визначенні політичної позиції громадянина,
групи, партії.

Основна література :

1. Гаджиев К.С. Политология. Базовый курс. Серия: Основы наук. Издательство:

Юрайт, 2010. 512 с.
2. Ґіденс Е. Соціологія. К., Основи. 1999р. 835 с.
3. Кузьменко Т.М. Соціологія. Навчальний посібник. Київ: «Центр учбової
літератури», 2010. 320 с.
4. Політологічний енциклопедичний словник / В.Б. Авер’янов, І.В. Алєксєєнко, С.С.
Андрєєв та ін.; В.П. Горбатенко (упоряд.), Ю.С. Шемшученко та ін. К., 2004. 428 с.
5. Політологія: відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навчальний посібник / за
ред. В.Ф.Цвиха. К.: Знання, 2012. 374 с.
6. Цвиха В. Ф., Батрименка О. В. Політологія: підручник для студентів вищих
навчальних закладів. К.: ВПЦ “Київський університет”, 2010. 629 с.
7. Макєєва С.О. Соціологія: навч. посібник К., 1999.
8. Пилипенко В.Є. Спеціальні та галузеві соціології. Навч. посібник 2-е видання. К.:
«Каравела», 2004. 350 с.
9. Шляхтун П.П. Політологія: історія та теорія: Підручник. К.: Центр учбової
літератури, 2010. 472 с.
10.Штомпка П. Социология. Анализ современного общества / Пер.с польского. М.:
«Логос». 2008. 664 с.

Додаткова література :
1. Арістотель. Політика. Пер. з давньогр. та передм. О. Кислюка. К.: Основи. 2003. –
239 с.
2. Бергер П. Приглашение в социологию. Гуманистическая перспектива. М.: Аспект-
Пресс, 1996. 264 с.
3. Вебер М. Господарство і суспільство / Макс Вебер; пер. з нім. М. Кушнір.  К.:
Всесвіт, 2013.  1112 c.
4. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім.
Олександр Погорілий. К: Основи, 1998. 534 с.
5. Вебер М. Покликання до політики. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика
/ Пер. з нім. Олександр Погорілий. К.: Основи, 1998. С. 173-191.