Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Факультет міжнародних економічних відносин
та туристичного бізнесу
Кафедра туристичного бізнесу

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни «Країнознавство»
на тему: Близькосхідна проблема і пошуки шляхів її розв’язання (кінець ХХ
‒ початок ХХӀ ст.).

Студентки 3 курсу групи УК-31

Панасовської Ганни Андріївни
напряму підготовки 6.030205 – «Країнознавство»
(ОКР бакалавр, денна форма навчання)
Керівник: к.і.н., доц. Тумаков О. І.

Кількість балів_______________

Оцінка:

Національна шкала____________

Харків – 2018
 2

АНОТАЦІЯ

У роботі розглядаються арабо-ізрайльські війни 1950-70 років, їх причини,

розвиток та вплив на інші країни, а також спроби вреголювання в кінці ХХ
ст.-початку ХXІ ст.
Курсова робота присвячена аналізу складних арабо-ізраїльських відносин,
причин цього конфлікту з самого його зародження, причин його невдалого
вреголювання в кінці ХХ ст.-початку ХІ ст. та сучасних перспектив
розрішення. Особливу увагу приділено розгляду ролі зовнішньго фактору,
що впливає й на сучасний стан конфлікту.

ABSTRACT

The work discusses Arab-Israel wars of the 1950s and 1970s, their reasons,
development and influence on other countries, as well as attempts to resolve it at
the end of the 20th and early 21th centuries.
The course work is devoted to the analysis of complex Arab-Israel relations, the
reasons of this conflict from its origin, the reasons for its unfortunate resolve at the
end of the 20th century and the beginning of the 21th century and resolution
prospects nowadays. A special attention is given to the consideration of the role of
the external factor, which affects the current state of the conflict.
 3

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………..…………….4

РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕСКАЛАЦІЯ АРАБО‒

ІЗРАЇЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ

1.1. Створення Держави Ізраїль………………………………….…………….7

1.2. Перша та Друга арабо-ізраїльські війни…………………………………..9
1.3. Шестиденна війна та війна Судного дня…………………………………11
РОЗДІЛ 2. СПРОБИ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТУ НАПРИКІНЦІ
1970-х –НА ПОЧАТКУ ХХI СТ.
2.1. Кемп-Девідський процес мирного врегулювання………………….........13
2.2. Роль зовнішнього фактору у врегулюванні конфлікту……………...…..17
2.3. Сучасні перспективи врегулювання арабо - ізраїльського
конфлікту…………………………………………………………………….….22
ВИСНОВКИ……………………………………………………………...…….27
СПИСОК ВИКОРИСТАННИХ ДЖЕРЕЛ……………………………...….30
ДОДАТКИ……………………………………………………………………...33
 4

ВСТУП

Близький Схід - територія, на якій сходилися інтереси багатьох

найбільших держав Заходу і Сходу з часів хрестових походів XII в., є
осередком нестабільності. Колонізація, деколонізація, зміни територіального
устрою, поява нових держав - все це перетворило регіон в постійну «гарячу
точку» XX ст. Найбільший і кровопролитний конфлікт в регіоні - це арабо-
ізраїльський, на рахунку якого до 2007 року - сім повномасштабних війн.
Політична нестабільність і боротьба за створення Палестинської
держави сприяла зростанню числа радикальних мусульманських організацій,
проведення терористичних актів. В ході арабо-ізраїльських воєн Ізраїль
захопив територію Палестини, призначену, згідно з резолюцією Генеральної
Асамблеї ООН, для створення арабської держави. Близькосхідний конфлікт
відноситься до числа локальних, проте важко назвати державу, інтереси якої
прямо або опосередковано не торкався б цей конфлікт. Тому суто локальний
конфлікт, який міг би бути швидко і ефективно бути вирішеним зусиллями
місцевих держав, сильно ускладнений втручанням багатьох інших сил. У
цьому ж криється причина його затяжного характеру. Історично конфлікт
складається з шести воєн і періодів протистояння, які використовувалися
сторонами для того, щоб накопичити сили для чергової війни.
Актуальність теми. Актуальність даного питання не викликає сумніву.
Починаючи з 1948 р на Близькому Сході не припиняється конфлікт, щорічно
відносить багато життів. Неврегульованість цієї конфліктної ситуації
несприятливо впливає на розвиток країн регіону. Відсутність політичного
врегулювання створює сприятливі умови для нових зіткнень протиборчих
сторін. Арабо-ізраїльський конфлікт отримав розвиток і в сучасній системі
міжнародних відносин.

Це доводять останні події на лівано-ізраїльському кордоні (34-денна

лівано-ізраїльська війна). Близький Схід перетворився на бомбу, яка може
 5

вибухнути в будь-яку хвилину: загострюється обстановка між партіями

Палестини (ХАМАС і ФАТХ), Ліванської партією «Хезболла» з одного боку
та Ізраїлем з іншого, щодня і щогодини помирають невинні люди. Світова
спільнота, на превеликий жаль, не проявляє належних зусиль по мирному
врегулюванню конфлікту. Посилення тиску західних країн на «ХАМАС»,
«Хезболла», «Фатх», «Ісламський джихад» призводить до напруженій
обстановці на Близькому Сході і до численних жертв.

Об'єктом дослідження є етнополітичні конфліктні відносини арабо-

ізраїльського конфлікту в історичному розвитку та сучасному стані як
складний і специфічний феномен регіональної та світової політики.

Предметом дослідження є арабо-ізраїльські війни 1956-1973 років та їх

причини, розвиток і спроби врегулювання у другій половині ХХ-початку ХІ
століття.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1947 - 2017 рр. Вибір

нижньої межі зумовлений початком обговорення палестинської проблеми в
ООН в травні 1947 року і прийняттям Генеральною Асамблеєю резолюції
№181 (11) від 29 листопада 1947 року про розділ Палестини на єврейську і
арабську держави. Верхня межа дослідження визначається розглядом фази
конфлікту в наші роки.

Територіальні межі. Робота розглядає одне з ключових подій в історії

міжнародних відносин XX століття, тому в ній зачіпаються події, що
відбуваються на території США, Ізраїлю, СРСР і арабських держав, що
мають безпосереднє відношення до Палестини.
Мета дослідження.
При написанні роботи нами була поставлена мета: вивчити причини
виникнення, розвиток і спроби врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту
в другій половині ХХ-початок ХІ століття.
Відповідно до мети ставилися наступні завдання:
 6

1. З'ясувати причини виникнення арабо-ізраїльського конфлікту;

2. Розглянути розвиток арабо-ізраїльського конфлікту в 1950-70е роки;
3. Проаналізувати спроби врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту в
другій половині ХХ-початку ХХІ століття.
4.Проаналізувати вплив зовнішнього фактору щодо конфлікту.
5. Визначити сучасні перспективи вреголювання конфлікту.
Близькосхідний конфлікт - один з найбільш застарілих і складних за
своєю структурою. Протягом своєї історії він збагачувався новими
протиріччями, відображаючи глобальні тенденції світової політікі. Існує
багато наукової літератури з тих чи інших аспектів конфлікту. У тисячах
роботах досліджуються передумови протистояння. Залишаються відкритими
багато питань правового та етичного характеру, проте не існує об'єктивних
підходів. Так як конфлікт досі не врегульовано і на сьогодняшній час він
суттєво впливає на міжнародні відносини, існує необхідність повернення до
даної проблематики.
Використовуючи широку наукову літературу ми проаналізували всі
етапи розвитку близькосхідного конфлікту. Теоретико-методологічною
базою дослідження стали монографічні та інші наукові видання з
міжнародних економічних відносин, а також необхідна для розуміння даної
теми спеціальна наукова література і джерела.
Теоретичну та інформаційну базу дослідження склали:
- офіційні документи міжнародних організацій та держав;
-монографічні дослідження проблем етнополітології, теорії конфлікту, історії
арабо-ізраїльських відносин;
-публікації в пресі, присвячені арабо –ізраїльського конфлікту і позиціям
задіяних в ньому сторін;
-інформаційно-аналітичні матеріали, включаючи Інтернет-
джерела.
Структура курсової роботи. Робота складається з вступу, двох розділів,
висновків, списку використаних джерел.
 7

РОЗДІЛ 1. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕСКАЛАЦІЯ АРАБО‒

ІЗРАЇЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ

1.1. Створення Держави Ізраїль

У центрі багаторічного арабо-ізраїльського протистояння знаходиться
палестинське питання, тобто проблема існування і співіснування єврейської
та арабської держав на території Палестини.
Для обох народів палестинська земля має не тільки геополітичну, а й
релігійну цінність, так як на ній розташовуються найважливіші святині іудеїв
і мусульман; як євреї, так і араби часів історичними правами на Палестину.
Єврейська держава існувала там з 1250 до н. е. Палестина (територія, що
знаходиться на Близькому Сході біля берегів Середземного моря) з давніх
часів є ареною воєн між різними державами. Ще з часів Мойсея на цій
території були війни між євреями і єгіпетським царством. Піздніше цю
територію не раз підкорювали.
Її підкорив Навуходоносор II (вавилонський правитель) і забрав в рабство
євреїв. Також ці землі підкорили перси Воліком Куром Великим і звільнили
євреїв від рабства і гноблення. На початку нашої ери на сцені з'явився новий
більш потужний завойовник - Римська імперія. Євреі були вигнані
римлянами з Палестини в II в. до н. е. Після підкорення і руйнування
Єрусалима римлянами в сімдесятому році євреї були розсіяні по різних
країнах.
Араби, історично були сусідами з євреями, залишилися, таким чином,
найбільшим етносом на території Палестини. Після розпаду Римської імперії
Палестина послідовно була частиною Візантії, держави хрестоносців (XI-XII
ст.), Арабського халіфату (з VII ст.), Османської імперії (XVI ст.). У 1920 р за
рішенням конференції в Сан-Ремо ця територія перейшла під мандатне
управління Великобританії. [ 5,с.45]
 8

На території Палестини залишалися тільки єврейські поселення, в той

час як за її межами утворилася велика єврейська діаспора, серед
представників якої в кінці XIX в. набула поширення ідея повернення на
батьківщину предків, Ертц Ізраїль. На рубежі XIX-XX століть різко зросла
еміграція євреїв до Палестини, а після приходу до влади фашистів у
Німеччині єврейське населення за чисельністю наблизилося до арабського.
Якщо порівняти чисельність євреїв до приходу фашизму до Європи і після то
можна помітити що їх населення збільшилося в кілька разів. Наприклад, в
1914 році їх населення налічувалося всього в 85 тисяч чоловік, а вже в 1937
році - понад півмільйона. При цьому араби сприймали масовий приплив
євреїв як сіоністську експансію - їх обурення брало форму повстань (1920,
1929 і 1936), що носили одночасно Антисіоністський і антибританський
характер. Лондон, заохочував переселення євреїв, але виявився не в силах
протистояти визвольного руху арабів і євреїв і поклав вирішення
палестинської проблеми на плечі новоствореної ООН.
У квітні 1947 Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181,
згідно з якою на території Палестини мали утворитися дві держави:
єврейську (14 тисяч кв. Км) і арабську (11 тисяч кв. Км). Для Єрусалима, в
якому розташовувалися як іудейські, так і арабські святині, встановлювався
міжнародний режим.[ 20]
Це рішення викликало радість євреїв і невдоволення арабів, так як
відповідно до нього євреї отримали більше половини території Палестини
(56,37%), в той час як вони становили третину загального числа населення, а
площа належала їм земельної власності не досягала і 6% від всієї площі
Палестини. Крім того, половину жителів майбутнього єврейської держави
становили араби. Цю пропозицію підтримали сіоністи, так як тільки цього
вони і домагалися (створення своєї держави), але араби знали, що територія
Палестини належить їм (з огляду на те, що євреїв до двадцятого століття
проживало там незначна кількість). Араби хотіли створити єдину державу, в
якому були б гарантовані права всіх національних групп. 14 травня 1948 року
 9

було оголошено про створення держави Ізраїль; відразу ж після цього

Єгипет, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія і Трансйорданія оголосили новій
державі війну - першу в низці арабо-ізраїльських воєн.
З того часу на Близькому Сході не налагоджуються стосунки між
арабськими країнами та Ізраїлем.

1.2. Перша та Друга арабо-ізраїльські війни

1948-1949 рр. - перша арабо-ізраїльська війна. Незважаючи на
початкові успіхи, коаліція арабських держав зазнала поразки в результаті
відсутності внутрішньої єдності. Арабська єдність підривалася гострими
протиріччями. Серед всіх арабських країн лише Йорданія мала боєздатну
армію - Арабський легіон, яким командував англієць - генерал Глабб.
Ізраїльтяни були озброєні сучасною зброєю. В ході війни Ізраїль захопив 6,7
тис. кв. км території Палестини і західну частину Єрусалима. Західна
частина міста була окупована Ізраїлем, туди були перенесені основні органи
влади. Вигнання арабів із завойованих територій породило проблему
палестинських біженців, число яких до середини 1949 р досягло 900 тисяч
чол. Арабське держава так і не було створена, а призначені для нього
території розділили між собою Єгипет (сектор Газа) і Йорданія (західний
берег р. Йордан). Єрусалим був розділений на дві частини: західна відійшла
під контроль Ізраїлю, східна - Йорданії. Війна завершилася підписанням
угод про перемир'я між Ізраїлем і окремими арабськими країнами; ці угоди
не усунули ворожості і не знизили рівня конфліктності.
Ізраїльський уряд вживав заходів проти арабського населення шляхом
виселення їх зі своєї країни. Таким чином, в 40 - 50 роки з'явилося багато
біженців. Але ООН та іншими організаціями було прийнято рішення про
повернення арабів-біженців. Виконання рішення ООН зривалося Ізраїлем: в
1950 році було дозволено повернутися лише 5,5 тис. Біженців. ООН, з метою
мирного уреголювання, вирішило позначити Східний Єрусалим в якості
 10

столиці майбутньої палестинської держави, а Західний Єрусалим - столиці

держави Ізраїль. У 1950 році Ізраїль всупереч рішенню ООН оголосив
Єрусалим своєю столицею.
1956 г. - друга арабо-ізраїльська війна ( «Суецький криза», або потрійна
агресія Ізраїлю. Великобританії і Франції проти Єгипту). Війна була
пов'язана з приходом до влади в Єгипті президента Г. А. Насера і його
політикою націоналізації Суецького каналу. Націоналізація Суецького каналу
підштовхнула Англію, Францію та Ізраїль до прямої агресії проти Єгипту. Їх
зближувало прагнення ліквідувати єгипетський режим, який перетворився на
лідера антиімперіалістичного руху в арабському світі. Англія і Франція
розраховували силою відновити свої втрачені «права» на величезні прибутки
від експлуатації Суецького каналу. Каїру вдалося заручитися дипломатичною
підтримкою не тільки ООН, але і СРСР і США, в результаті чого Ізраїль,
Великобританія і Франція були оголошені агресорами. Суецький криза
сприяла значному зростанню авторитету Єгипту і фактичного перетворення
його в лідера арабського світу. Президент Насер взяв на себе ініціативу по
створенню антиізраїльській коаліції: в 1966-1967 рр. Єгипет підписав пакти
про спільну оборону з Сирією, Йорданією, Іраком. [ 16,с.15]
У жовтні 1956 р Ізраїль спільно з Великобританією і Францією здійснив
напад на Єгипет. Ізраїль прагнув не допустити військово-політичного
зміцнення Єгипту, який отримав зброю з Чехословаччини і СРСР, який уклав
військові угоди з Йорданією і Сирією. Спільними зусиллями СРСР і США
(це було дуже рідко коли вони співпрацювали) вогонь був припинений.
1964 г. - створення Організації визволення Палестини (ООП), яка
представляла інтереси палестинців, які залишили свої землі в результаті воєн
з Ізраїлем. Метою ООП стала ліквідація Ізраїлю як держави, вигнання з
Палестини всіх євреїв, що переселилися туди після 1948 року і створення
палестинської арабського держави. Ядром ООП стала найбільша з них -
ФАТХ (Рух за національне визволення Палестини). У 1969 р ООП очолив
Ясир Арафат, а в 1974 р в ООП стався розкол: частина її членів на чолі з
 11

Арафатом виступила за використання не тільки насильницьких, але і мирних

засобів для вирішення палестинської проблеми. З 1974 р ООП офіційно
визнана як єдиний законний представник палестинського народу. Підйом
арабського національно-визвольного руху, зміцнення радикальних режимів,
поява на арабській політичній арені в 1964 р Організації визволення
Палестини (ООП) істотно змінили політичну карту арабського світу. З
початком Холодної Війни Близький Схід став все більше перетворюватися на
арену радянсько-американського суперництва. Підходи обох держав до
регіону відчували сильний вплив ідеології, що відбилося на виборі місцевих
союзників. СРСР підтримував арабських радикалів, США-Ізраїль,
розвиваючи при цьому зв'язку з прозахідними арабськими режимами.
Конфронтаційний характер радянсько-американських відносин того часу в
поєднанні з гострими місцевими протиріччями приводив до подальшого
поглиблення конфлікту, істотно ускладнюючи пошук взаємоприйнятних
компромісів. [ 14,с.53]

1.3. Шестиденна війна та війна Судного дня

5-10 червня 1967 року - третя арабо-ізраїльська ( «Шестиденна») війна.
Саме її результати в найбільшою мірою визначають сучасну ситуацію в
регіоні. І ось вже п'ятого червня 1967 долі почалася шестиденна війна, більше
відома, як «знаменита Арабо-ізраїльська війна», так як крім Йорданії, Іраку і
Сирії під час війни були втягнуті також Алжир і Ірак. Для Єгипту стан
покращився, коли СРСР забезпечив їх величезною кількістю ППО і літаків.
Крім техніки в Єгипет були направлені сотні військових радників (під час
початку війни в Єгипті знаходилося близько 1500 радянських військових
радників). СРСР відшкодував Єгипту його втрати в авіації. . В ході
військових дій ізраїльтяни окупували території, спочатку призначені для
палестинської держави, - Сектор Газа, Західний берег р. Йордан, а також
східну частину Єрусалима. Східна частина міста, де за планами ООН
 12

повинна розміщуватися столиця палестинської держави, вважається

окупованою Ізраїлем територією. [8,с 13]
Сирія втратила багаті водними ресурсами і важливі в стратегічному
відношенні Голанські висоти, Єгипет втратив Синайського півострова. На
завойованих територіях почали виникати єврейські поселення і
зменшуватися частка арабського населення. Демонструючи свою підтримку
арабів, Радянський Союз пішов на крайні заходи і розірвав дипломатичні
відносини з Ізраїлем, що в подальшому значно ускладнило проведення його
близькосхідної політики.
1973-1974 рр. - четверта арабо-ізраїльська війна ( «Війна Судного
дня»). Після трирічного затишшя на Близькому Сході ситуація знову
загострилася. Через такого неблагополучного для арабських країн розвитку
подій арабські лідери зважилися на нову війну з єврейським сусідом. Сирія і
Єгипет вирішили напасти на Ізраїль з двох сторін (Сирія з півночі, Єгипет з
півдня), заставши ворога зненацька. Цілями нової війни були:
- повернення Синайського півострова і Голанських висот.
- відновлення авторитету арабських країн на світовому рівні.
Арабські країни розраховували на раптовий напад з двох фронтів в Судний
день (Іом-Кіпур за єврейським календарем 6 жовтня), коли весь Ізраїль в
буквальному сенсі завмирав, в цей же день починався священний для всіх
мусульман місяць Рамадан. Військова справа в Сирії поліпшувалося тим що
їх підтримувала СРСР. СРСР продовжив поставки удосконаленої військової
техніки як Єгипту, так і Сирії. Поставлялося величезна кількість ППО,
ракетних установок і всякої військової техніки.
Сталося чергова поразка Єгипту, що сприяла зміцненню в ньому позицій
прихильників сепаратного угоди з Ізраїлем. В Ізраїлі також отримувала
поширення ідея обміну Синая на вихід Єгипту з війни і визнання їм статусу
Західного берега р. Йордан і Сектора Газа.
 13

РОЗДІЛ 2. СПРОБИ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТУ НАПРИКІНЦІ

1970-х –НА ПОЧАТКУ ХХI СТ.

2.1. Кемп-Девідський процес мирного врегулювання

Криваві війни показали, що жодна з протиборчих сторін не в змозі
вести війну без ефективної допомоги великих держав. Перелом настав у
кінці 1980-х качана 1990-х років, з Розпад СРСР. США зробили ряд кроків
на вреголювання блізькосхідного конфлікту.
СРСР, побачивши, що їх союзники програють, почав добиватися
припинення вогню. Для цього вони призначили зустріч з держсекретарем
США Генрі Кіссінджера 20 жовтня. 21 жовтня обидві наддержави внесли до
Ради Безпеки спільну пропозицію про негайне припинення вогню. Ізраїль і
Єгипет прийняли цю резолюцію, Сирія відхилила її. [ 12,с.27]
У 1979 році президент Єгипту Анвар Садат і прем'єр-міністр Ізраїлю
Бегін підписали Кемп-Девідської угоду, що поклала край протистоянню
Ізраїлю і Єгипту. В ході єгипетсько-ізраїльських переговорів, що проходили
за посередництва США в Кемп-Девіді, були підписані два документи:
«Рамки миру на Близькому Сході» (1978) і мирну угоду Єгипту і Ізраїлю
(1979). У 1982 році Ізраїль повертає Єгипту Синайський півострів після
дев'ятирічної окупації. Після Кемп-Девіда підходи арабської та ізраїльської
сторін конфлікту до близькосхідного врегулювання стали більш
реалістичними. Однак підписання сепаратного миру з Ізраїлем завдало
істотної шкоди репутації Єгипту серед арабських держав - Каїр розірвав
дипломатичні відносини практично з усіма своїми партнерами по Лізі
арабських держав і був виключений з організації. Президент Єгипту А.
Садат, який підписав Кемп-Девідські угоди, був убитий в 1981 р.
1982 г. - широкомасштабна агресія Ізраїлю проти Лівану, з метою
ліквідації базувалися там основних частин ООП (Організація визволення
Палестини).
 14

31 травня 1974 року, між Сирією та Ізраїлем була підписана угода про
роз'єднання сторін на Голанських висотах. Після цієї події Ліван став
основною ареною, в якій велися воєнні дії арабів і євреїв. Все почалося з
того, що Ліван став підтримувати організацію звільнення Палестини (ООП)
і дозволяв цій організації ставити військові бази на своїй території. І тільки
через це Ізраїль напав на Ліван. Цахал напав на Ліван з метою принести мир
в північну частину своєї країни (операція «світ в Галілеї»), тобто врятувати
їх від ООП, але в подальшому стає зрозуміло, що Ізраїль ставив перед
собою мету знищити бази ООП і палестинських арабів, які жили в Лівані.
Війна почалася 5 червня 1982 року захопленням ізраїльською армією
міст Тир і Сидон. Всього за 3 дні з початку війни ізраїльська армія дійшла
до Бейрута і оточила його. Результатом війни стала окупація ізраїльтянами
південної частини Лівану, що тривала аж до 2000 р. Підрозділи ООП
покинули країну; проте ізраїльська окупація сприяла активізації шиїтського
угруповання «Хізбалла», яка ставила перед собою мету вигнання ізраїльтян
з території Лівану.

Вибір Лівану в якості об'єкта ізраїльського нападу був не випадковим. З

1975 р в країні розвивалася гостра криза. В його основі лежав комплекс
соціальних, етнічних, політичних і релігійних протиріч. Приблизно 60%
ліванського населення - мусульмани, 40% - християни. Встановлена ще в
1943 р конфесійна система, яка визначала долю участі християн і мусульман
в законодавчих та виконавчих органах Лівану, закріпила переважне
становище християнської громади в управлінні країною, що прийшло в
протиріччя з інтересами ліванських мусульман. Разом з тим серйозну роль в
ліванському кризі зіграв «палестинський фактор». Після того як в 1970 р
палестинський рух опору втратило в результаті братовбивчої війни свої
позиції в Йорданії, збройні сили палестинців перемістилися до Лівану.
Наявність в сусідній країні цивільних таборів і баз палестинців розглядалося
в Ізраїлі в якості серйозної загрози. Його військові акції проти палестинців в
 15

свою чергу провокували антіпалестинські настрої в Лівані, де праві сили

вимагали відставки палестинців. Втручання Ізраїлю в ліванські справи було
одним з факторів, що сприяли затягуванню військових дій, подальшої
дестабілізації обстановки.

1987 г. - початок інтифади (в перекладі з арабської - «повстання», або

«війна каменів»), кампанії громадянської непокори населення Сектора Газа і
Західного берега р. Йордан. Палестинці висловлювали своє обурення
двадцятирічної окупацією, не вдаючись до вогнепальної зброї. Основними
проявами інтифади стали бойкот ізраїльських товарів, страйки, демонстрації,
закидання ізраїльських солдатів каменями і пляшками із запальною сумішшю
і т. п. Значення інтифади складалося, перш за все, в тому, що населення
окупованих територій заявило власні претензії на державність, - їх метою
вже не було повернення до складу Йорданії. [ 23,с.111]

1988 - проголошення Я. Арафатом незалежності Палестинської держави

зі столицею в Єрусалимі. Рішення про це було прийнято на сесії національної
ради Палестини в Алжирі після того, як король Йорданії Хусейн відмовився
від Західного берега р. Йордан і Сектора Газа на користь майбутньої
палестинської государства.После цієї події починається мирний процес на
Близькому Сході. Для посилення світу в 1991 році за ініціативою США і
СРСР була проведена Мадридська близькосхідна мирна конференція. На цій
конференції зібралися представники всіх воюючих арабських країн та
Ізраїлю для мирного вирішення. В результаті конференції:

- Вироблена формула «мир в обмін на землю».

-Остаточно сформувався інститут коспонсорства.
- Конференція дала поштовх переговорному процесу на Близькому Сході.
У 1992 р почався діалог Ізраїлю з самим непримиренним з його
супротивників - Сирією; в Осло стартували секретні двосторонні
переговори між керівництвом Ізраїлю і ООП. Угоди в Осло, досягнуті в
 16

1993 р, вважаються найяскравішим успіхом за всю історію близькосхідного

мирного врегулювання. Відтепер Ізраїль і ОВП визнавали один одного
партнерами по переговорам, з національної хартії Палестини було
виключено положення про невизнання держави Ізраїль. Найважливішим
документом, підписаним в Осло, стала «Декларація про принципи» (1993), в
якій були закладені основи палестинської автономії. Ізраїль брав на себе
зобов'язання вивести війська з Сектора Газа і з Західного берега р. Йордан;
на цих територіях на п'ятирічний термін повинно було бути встановлено
палестинське перехідний уряд.
Незважаючи на незавершений характер документа (в ньому не були
визначені кордони майбутньої автономії, не була вирішена проблема її
територіальної роздробленості, доля біженців і питання про статус
Єрусалиму), в 1994 р на його основі була створена Палестинська автономія
(ПНА). Першим головою палестинської національної адміністрації став Я.
Арафат.
У 2000 р з ініціативи президента США У. Клінтона відбувся Кемп-
Девідської саміт, де сторонам належало обговорити питання, навмисно
обійдені стороною в Осло: проблеми кордонів, єврейських поселень,
біженців та статусу Єрусалиму. Переговори виявилися фактично зірваними,
і в 2000 р палестино-ізраїльські відносини вийшли на новий виток
напруженості - в Єрусалимі сталися зіткнення між палестинцями та
ізраїльтянами. Після приходу до влади Шарона в 2001 р фактично
замороженим виявився і діалог з Дамаском - каменем спотикання стало
питання про межі Голанських висот, які Ізраїль мав намір передати Сирії в
разі успішного завершення переговорів, а також небажання Сирії
відмовитися від підтримки організації «Хізбалла» і військового присутності
в Лівані. [ 11,с.22]
Розгорнуту програму врегулювання палестинської проблеми
представили і США в рамках створеного в 2002 р близькосхідного квартету
 17

в складі ООН, ЄС, США та Росії. У 2003 р квартет оприлюднив план

«Дорожня карта», який представляв собою найбільш деталізований з усіх
існуючих проект поетапного вирішення палестинської проблеми. Творцем
«Дорожньої карти» був Дж. Буш-молодший, перший американський
президент, який закликав до створення незалежної палестинської держави.

2.2. Роль зовнішнього фактору у врегулюванні конфлікту

Роль зовнішнього фактора у всій історії Близькосхідного конфлікту
дуже велика.
Створення Ізраїлю, а також періодично виникаючі міжетнічні та
міжконфесійні конфлікти всередині регіону в комплексі створювали умови
для розробки нових варіантів близькосхідного курсу як США, так і СРСР.
Якщо на початку ХХ ст. претензії США на участь в близькосхідних процесах
визначалися прагненням витіснити з регіональної політики Великобританію і
Францію шляхом встановлення протекторатами над колишніми володіннями
Османської імперії, то друга половина століття поетапно демонструвала
відхід від конфронтації з Англією в сторону протистояння з СРСР. Близький
Схід став яблуком розбрату між СРСР і США під час холодної війни.
Мабуть, ніде так не стикалися інтереси двох супердержав. В таких умовах
підвищувався значення відносин Радянського Союзу не тільки з арабськими
країнами, а й з Ізраїлем.
Значення Ізраїлю для США зросла не тільки в зв'язку з тим, що він
ставав однією з опор проведення близькосхідного курсу США. Під час
холодної війни Ізраїль став прямим американським союзником в
протиборстві з Радянським Союзом. Унікальна в цьому плані роль Ізраїлю не
обмежувалась пропагандистською діяльністю, але охоплювала навіть
військову область. У війнах з арабами проходили важливі для американських
конструкторів випробування на поле бою сучасних американських озброєнь.
 18

У вісімідесяті роки, після укладення Ізраїлем стратегічного союзу з

США, межі протиборства ще більш розширилися. Ізраїль перетворився в
партнера США по СОІ, що, в свою чергу, сприяло впровадженню новітніх
засобів і озброєнь на близькосхідному ТВД.
Монополістичний капіталізм зацікавлений в збереженні постійної
напруженості на Близькому Сході. Регіон як і раніше залишається одним з
основних клієнтів цього монополістичного капіталізму і ринком збуту
їхньої військової продукції. Хоча Сполучені Штати і брали участь
практично у всіх мирних переговорах по Близькому Сходу і виступали
ініціаторами більшості планів врегулювання конфліктів. [ 2,с.3]
Позиція ж радянської сторони характеризувалася більшою
стабільністю у відносинах з арабськими державами, ніж при розгляді
інтересів Ізраїлю. За іншими напрямками близькосхідної політики
Радянський Союз виходив з принципу необхідності «... забезпечити безпеку
і суверенітет усіх держав цього регіону, в тому числі Ізраїлю». Під час
«холодної війни» зовнішня політика Радянського Союзу на Близькому і
Середньому Сході була в цілому спрямована на підтримку
антиімперіалістичних політичних сил. Взаємодіючи з прогресивними
(згідно радянської офіційної точки зору) країнами, Радянський Союз
зміцнював свої позиції на Близькому Сході. СРСР допомагав арабським
країнам зброєю і військовими радниками.
Розпад Радянського Союзу і фактичне закінчення «холодної війни»
привели до зміни розстановки сил. Фактичне витіснення російських
інтересів в кінці 80-х і в 90-х роках з близькосхідного геополітичного
процесу призвело до різкого посилення американської присутності.
Сучасна позиція Російської Федерації щодо цілої низки спірних питань
близькосхідного регулювання має двостороннє значення: з одного боку,
жорстка позиція російського керівництва щодо тероризму, а з іншого боку,
 19

триває конкуренція у військово-політичних і економічних сферах з США і

НАТО.

З метою вирішення арабо ізраїльського питання скликались чимало

міжнародних конференцій: Мадридська конференція в 1991 році,
конференція в Осло (1993), конференція в Кемп Девіді (2000), прийняття
"квартетом міжнародних посередників" (США, ЄС, ООН, Росія) плану
"Дорожня карта "в квітні 2003 року.

У 2005 році Ліга арабських держав (ЛАГ) підтримала план вирішення

близькосхідного конфлікту, висунутий Саудівською Аравією в 2002 році:
визнання арабськими державами права Ізраїлю на існування, відмова від
насильницьких акцій з обох сторін, визнання палестинської стороною всіх
попередніх угод, відведення ізраїльських військ до кордонів 1967 року і
повернення палестинських біженців. У 2005 році в результаті плану прем'єр
міністра Аріеля Шарона по односторонньому розмежуванню, Ізраїль вивів з
сектора Газа війська і знищив всі єврейські поселення. Також були
зруйновані 4 поселення в північній частині Самарії.

За відлигою в арабо-ізраїльських відносинах наспіла ще один криза,

викликана відсутністю будь-якого прогресу в скороченні терористичної
діяльності палестинців. Поступовий процес зрощування світської
націоналізму з ісламським фундаменталізмом зароджується ще в 1980-і рр .:
в результаті на початку XXI ст. основними противниками Ізраїлю виявилися
не мирні прихильники незалежності Палестини, а ісламістські терористичні
організації - ліванська «Хезболла» і ісламський рух опору - ХАМАС.

З 2006 року ситуація в Палестинській національній адміністрації

ускладнилася внутрішньопалестинським протистоянням між рухами ФАТХ і
ХАМАС.
 20

У червні 2007 року ХАМАС військовим шляхом взяв владу в секторі Газа і
заявив про намір створити там ісламську державу. У відповідь глава
Палестинської автономії, лідер угруповання ФАТХ заявив про розпуск
уряду, в якому домінував ХАМАС, ввів режим надзвичайного стану в регіоні
і взяв всю повноту влади в свої руки. Експерти заговорили про розкол
Палестини на два ворожих рухи. Лідер Палестинскої автономії, Махмуд
Аббас, створив новий уряд на Західному березі річки Йордан і назвав
бойовиків ХАМАС "терористами".[ 7,с.139]

У жовтні 2007 року Ізраїль оголосив Сектор Газа "ворожим державним

утворенням" і приступив до його часткової економічної блокади, періодично
відключаючи подачу електроенергії, припиняючи постачання енергоносіями
і т.д. 27 грудня 2008 року Ізраїль почав операцію "Литий свинець". Армія
оборони Ізраїлю здійснювала інтенсивні бомбардування і обстріли території
Газа; в результаті сухопутної операції сектор Газа був розчленований і
фактично ізольований від зовнішнього світу. Газа виявилася на межі
гуманітарної катастрофи, що посилювало міжнародний тиск на Тель Авів з
вимогою припинити операцію.

На проведеному в ніч на 17 січня 2009 року екстреному засіданні,

Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію № 1863 з вимогою негайного
припинення вогню в секторі Газа. До 20 січня із сектору Газа були виведені
останні військові підрозділи Армії оборони Ізраїлю.

Після операції "Литий свинець" переговорний процес між палестинцями

та ізраїльтянами фактично припинився. З тих пір світова спільнота,
включаючи посередників з близькосхідного "квартету" (РФ, США, ЄС,
ООН), провідних політиків регіону безуспішно намагалися його відновити.
 21

16 вересня 2009 року в Раді ООН з прав людини в Женеві була представлена
доповідь незалежної комісії ООН, яка протягом року проводила власне
розслідування подій в Газі. Комісія прийшла до висновку про те, що дії та
Ізраїлю, і бойовиків палестинських угрупувань ХАМАС можна
кваліфікувати як військові злочини. [ 25,с.144]

Розкол Палестини помітно ускладнив мирний процес, в якому виникла

ще одна діюча сторона в особі ХАМАС, відомого своєю непримиренною
позицією щодо Ізраїлю. Ні Тель-Авів, ні Вашингтон, ні керівництво ПНА не
готові розглядати ХАМАС в якості партнера по мирному врегулюванню і
вважають за краще просто ігнорувати рух як актора близькосхідного мирного
врегулювання: в цьому сенсі показовий раунд палестино-ізраїльських
переговорів, що почався у Вашингтоні восени 2010 р і практично відразу ж
зайшов в глухий кут. Цілком очевидно, що без урахування «фактора
ХАМАС» подальші кроки на шляху врегулювання конфлікту чи можливі.
Просування мирного процесу, ймовірно, більшою мірою залежить не від дій
США, Ізраїлю або керівництва ПНА, а від політики регіональних
посередників і учасників конфлікту (Сирії, Туреччини, Саудівської Аравії,
Єгипту), що мають реальий вплив і на ХАМАС і навіть до певного ступеню й
на Ізраїль. З членів близькосхідного квартету найбільш конструктивною
можна назвати позицію Росії, яка є єдиним з ко-спонсорів, здатним вести
діалог з усіма учасниками конфлікту, включаючи ХАМАС.

З обранням президентом РФ Володимира Путіна чималу увагу було

приділено відновленню тісних відносин з традиційними арабськими
партнерами СРСР, зокрема з Єгиптом, Сирією, Іраком, Алжиром і Лівією.
Росія підтримує відносини з усіма сторонами конфлікту, що підкреслює її
потенціал посередника. Важлива складова російських зусиль - робота з
керівництвом ХАМАС з метою забезпечення позитивної еволюції його
підходів. У січні 2006 року Росія стала першою немусульманській країною,
яка виступила за ведення діалогу з новим керівництвом Палестини в особі
 22

лідерів ХАМАСу з метою трансформації його радикальних позицій.

Делегації ХАМАС тричі відвідали Москву для консультацій в МЗС Росії
(2006, 2007 і 2010 роках).

У врегулюванні близькосхідного конфлікту не можна обійти стороною

позиції оточуючих Ізраїль і Палестину країн. Історично арабський світ
завжди знаходився на стороні Палестини, але не виходив за рамки власних
інтересів. У підсумку часом послаблюють підтримку палестинців ті арабські
країни, які мають дипломатичні відносини з Ізраїлем. Після пропозиції
«Дорожньої карти» як плану врегулювання близькосхідного конфлікту ці
країни зберегли вірність своїм інтересам і, зрозуміло, дотримуються своїх
орієнтирів у зовнішній політиці. Розглядаючи реакцію арабських країн,
хочеться розділити їх на дві групи. [ 13,с.181]

Перша група - це Йорданія і Єгипет, позиція яких орієнтована в

основному на США. В даний момент ці країни знаходяться з Ізраїлем в стані
миру, їх визнання Ізраїлю як держави відбулося і офіційно задокументовано.
Основне їхнє завдання в тому, щоб переконати ізраїльтян і палестинців
прийняти план «Дорожня карта» в його первісному вигляді, мова йде про те,
щоб підштовхнути до прийняття тільки Ізраїль, тому що для палестинців, в
очах цих країн, план більш вигідний.

Друга група країн - це Ліван і Сирія. На їхню думку, «Дорожня карта» є

всього лише ще однією спробою США ввести ситуацію на Близькому Сході у
вигідне для себе русло. Поки США будуть пропонувати плани, у палестинців
не буде можливості говорити з Ізраїлем на рівних.

2.3. Сучасні перспективи врегулювання арабо - ізраїльського

конфлікту

Але, незважаючи на всі ці зусилля, спроби миротворчості не привели до

міцних і тривалих результататів, а за ступенем конфліктогенності регіону
 23

конфлікт має яскраво виражену тенденцію до зростання. Одна з характерних

причин того, що конфлікт не можуть врегулювати, це те, що за кожним
«мирним проривом» слідує, як правило, відкат до нової конфронтації. Це
породжує серед протиборчих сторін і їх міжнародних спонсорів певний
песимізм.

Більш цього, конфлікт постійно загострюється із зовні. Як приклад, 6

грудня 2017 року підписання Дональдом Трампом указу про визнання
Єрусалиму столицею Ізраїлю викликало у всьому світі ефект бомби, що
розірвалася.

Статус Єрусалима - головний камінь спотикання в тривалому

близькосхідному конфлікті. Священне місто Єрусалим має важливе значення
для і євреїв і християн, а також для мусульман. В ході війни 1967 року Ізраїль
зайняв східну частину міста і проголосив його своєю столицею. Але
Палестина вважає це місто своїм. Міжнародне співтовариство визнало
Єрусалим окупованою Ізраїлем територією.

Після цього проголошення пройшли протести в Туреччині, в Йорданії,

Лівані. Глава Палестинської автономії Аббас розцінив рішення президента
США як вихід Вашингтона з мирного процесу. [ 24,с.207]

З критикою на адресу американського президента виступили практично

всі світові лідери, включаючи найближчих союзників США як в Європі, так і
на Близькому Сході. Вони бояться, що прийняте рішення може призвести до
загострення арабо-ізраїльського конфлікту і ситуації в регіоні в цілому. Це
рішення може призвести до повного зриву мирного процесу і до нового
конфлікту в регіоні.

Якщо розглядати процес близькосхідного врегулювання в

короткостроковій перспективі, то тут виникає ряд конфліктогенних чинників,
через які конфлікт поки врегулювати неможливо. По-перше, проблема
біженців, яка залишається одним з основних джерел напруженості в арабо-
ізраїльських відносинах. По-друге, статус Єрусалиму, який і став основною
 24

причиною останньої інтифади в 2000 р. Небажання ізраїльтян слідувати

практично всім резолюціям ООН про передачу палестинцям Східної частини
Єрусалима як столиці палестинської держави пояснюється такими
факторами, як неподільність столиці єврейської держави (в Єрусалимі
перебувають резиденція президента , кнесет, урядові установи і т.д.),
побоюванням, що з часом Східна частина Єрусалима перетвориться в центр
терористичної діяльності палестинських організацій типу ХАМАС і
«Ісламський джихад», а також тим, що саме на території східної частини
міста зосереджені реліквії трьох релігій, в тому числі і іудаїзму. По-третє,
розбіжності всередині арабського суспільства. По-четверте, проблема
єврейських поселень. По-п'яте, це проблема сприйняття конфлікту. Ось уже
п'яте покоління ізраїльтян і палестинців народжується в період конфлікту.
Протягом цього часу кожна зі сторін сформувала свій величезний багаж
міфів, переробок історії і забобонів. Дії кожної зі сторін визначаються його
версією історії конфлікту. Ізраїльський і палестинський погляд на історію
конфлікту повністю суперечать один одному як в загальних моментах, так і в
деталях.

На думку керівництва Ізраїлю, виконання будь-якого з пропонованих

арабським спільнотою вимог, особливо що стосуються питання кордонів і
біженців, загрожує фактично втратою незалежності. Повернення майже 4
млн палестинців для шестимільйонної країни, де єврейське населення
становить 83%, означає тотальна зміна етнічного складу населення, що
неминуче спричинить за собою політичні та економічні катаклізми.
Ізраїльський уряд відмовляється від повернення Голанських висот Сирії з
міркувань безпеки. Тель-Авів пов'язує відведення своїх військ звідти з
припиненням сирійської підтримки організації «Хезболлах» і радикальних
палестинських угруповань, в той час як Дамаск наполягає на передачі
окупованих територій без будь-яких попередніх умов. Ізраїльтяни
побоюються, що сирійці можуть дозволити Ірану розгорнути на цьому
 25

стратегічно важливому плацдармі свої збройні сили. Палестинське напрямок

сприймається в Тель-Авіві як частина і результат загального арабо-
ізраїльського протистояння. Тому всі переговори по створенню незалежної
палестинської держави ізраїльтяни жорстко обставляють трьома попередніми
умовами: по-перше, демілітаризація майбутньої палестинської держави,
включаючи відмову від власної військової авіації і фактичний контроль
Ізраїлю над його повітряним простором (що означає обмеження
палестинського суверенітету); по-друге, визнання палестинцями
«єврейського характеру держави Ізраїль»; по-третє, відмова від Східного
Єрусалиму, який розглядається як «єдиної столиці держави Ізраїль», а також
від повернення палестинських біженців на ізраїльські території.

Таким чином, сторони продовжують наполягати на своїх основних

вимогах, готові йти на поступки в дрібницях, - але не в головному. Поки
зберігається така ситуація, будуть зберігатися і всі існуючі проблеми. Арабо-
ізраїльський конфлікт триває вже довго, і сьогоднішня ситуація не дозволяє
сподіватися на його швидке вирішення - занадто багато інтересів сплітається
на невеликий палестинської території.

При сучасній міжнародній в т.ч. фінансової підтримки обох країн

короткострокове врегулювання представляється малоймовірним тому, що
існує варіант стану відносин двох сторін - проміжний етап між миром і
війною. [ 9,с.143]

Більшість людей вводяться в оману щодо близькосхідного конфлікту

сучасною зброєю масового ураження - ЗМІ. Не маючи інших джерел
інформації, люди змушені вірити різним ЗМІ, які формують як мінімум дві
точки зору громадськості. У зброєних арабо-ізраїльських зіткненнях,
неможливо знайти правих і винуватих, тому що тут кожним народом була
вистраждана і відстоювалася своя правда. За останні півсотні років тут з
різних сторін так багато пролито крові і нанесено настільки багато образ, що
 26

сильне бажання помститися і «відновити справедливість» постійно буде

жити в душах людей, що живуть в воюючих країнах.

У довгостроковій перспективі врегулювання конфлікту можливо при

спільному бажанні і цілому ряду поступків і компромісів з обох сторін, і
відповідному керівництві. При цьому також враховувати зовнішній фактор
впливу на конфлікт (інших країн) і фактор впливу ХАМАС і інших
угрупувань, які діють за своїми інтересами, по мірі можливості обмежити їх
діяльність та вплив, який сприяє тільки розвитку конфлікту.

А також, виробити чіткий план, що задовольнить інтереси обох сторін,

який вирішує чотири ключові проблеми: суперечка про території; майбутнє
єврейських поселень (багато в чому, слідство проблеми територій); доля
палестинських біженців та їхніх нащадків; питання про релігійні святині
іудаїзму, християнства та ісламу, в т.ч. питання про статус Єрусалиму, а
також встановлення рівних прав для всіх, незалежно від походження.
 27

ВИСНОВКИ

Арабо-ізраїльський конфлікт - це одночасно і регіональна, і міжнародна

криза, яка не має аналога в історії. Головна його особливість полягає в тому,
що він не однолінієн, а замішаний на багатьох причинах, що створює великі
складності для його вирішення. В силу ряду причин Близький Схід в
післявоєнний період поступово перетворився в одну з головних сфер
діяльності ООН. Генеральна Асамблея ООН створила всебічну систему
надання допомоги палестинському народу на окупованих територіях і.
палестинським біженцям у вигнанні.

У конфлікті брали участь і беруть участь арабські країни (Ліван, Сирія,

Саудівська Аравія, Ємен, Єгипет, Ірак і інші арабські країни) і єврейська
держава Ізраїль. За час конфліктів було укладено багато договорів про
перемир'я між різними країнами, але конфлікт все одно тривав і з кожним
роком стає все більш агресивною і агресивніше і з боку євреїв, і з боку
арабів. З'являються все нові причини для війни і цілі в ній. Але
найголовнішою метою арабів є створення суверенної держави в Палестині,
яке повинно було скластися після резолюції ООН 1947 року.
В даний час статут незалежної палестинської держави (повністю або
частково) визнають понад 100 країн. З європейських держав палестинців
визнав поки тільки Кіпр. Крім того, керівництво Норвегії оголосив про плани
стати першою країною ЄС, яка визнає Палестину в кордонах 1967 року.
Однозначно проти такого положення виступають США, Японія,
Великобританія і більшість країн Євросоюзу.
 28

Конфлікт забрав багато тисяч життів і з одного, і з іншого боку.

З'явилися мільйони біженців, і в арабських країнах, і в Ізраїлі. Обидва народи
(арабський і єврейський) несуть економічні, фізичні та моральні втрати.
Протягом багатьох років проблему цього конфлікту вирішували Рада безпеки
ООН, ЄС, проблема обговорювалася навіть на самітах Великої вісімки.
Однією зпрічін неврегульованості конфлікту є те, что в конфлікт залучені й
інші країни. На хід арабо-ізраїльського конфлікту і можливості його
врегулювання значний вплив має позиція безпосередніх учасників - США,
європейських держав, а також ведучих країн арабського і мусульманського
світу. Історія розвитку Арабо-ізраїльського конфлікту показує, що створення
Ізраїльської держави було вигідно всьому західноєвропейському світу по
ряду причин. Але з іншого боку, ісламський світ дуже неоднозначно зустрів
таку ініціативу. Їм зовсім не хочеться віддавати свої території абсолютно
іншому народові. І араби, і євреї мають історико-релігійне обгрунтування
своїх прав на дані території.
І на тій і на іншій стороні є впливові сили, які стоять за той чи інший
варіант вирішення проблем. Людський вимір конфлікту полягає в тому, що
дуже шкода людей, що гинуть не зі своєї вини, просто в силу обставин, що
склалися.
Також останнім часом все більш активну роль почали відігравати
екстремістскіе ісламістські угруповання, все більш нещадними сталі
терористичні акти, дедалі масштабнішими дії ізраїльських збройних сил на
окупованих територіях.
Сьогодні неможливо запропонувати однозначного рецепту вирішення
конфлікту задовільного для обох сторін. Ясно лише одне: в будь-якому
випадку на багатостраждальній землі Палестини завжди будуть жити обидва
народи. Ні вигнати, ні знищити один одного вони не в змозі.
Миротворчі зусилля великих міжнародних держав, безсумнівно,
реальний фактор розвитку арабо-ізраїльського конфлікту. Однак вплив цього
фактора далеко не однозначно. Кожна зацікавлена у вирішенні конфлікту на
 29

Близькому Сході країна, зацікавлена в ньому по своєму. По справжньому

піднятися над егоїзмом своїх інтересів могла б авторитетна міжнародна
організація, така як ООН, але, на жаль, її можливості обмежені. Вони
обмежені як в ресурсному відношенні, так і в сенсі політичної самостійності,
свободи, незаангажованості певними центрами впливу і сили. Палестинці та
ізраїльтяни приречені жити на одній землі, але їм слід розділити територію,
що потребує цілого ряду поступок і компромісів.
Як наслідок, до прийняття угоди, що враховує інтереси всіх учасників
конфлікту і містить реальний спосіб вирішення перерахованих
суперечностей, палестино-ізраїльські взаємини приречені на існування між
миром і відкритої війною.
 30

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Азимов А. Ближний Восток: история десяти тысячелетий. Москва:

Центрполиграф, 2003. 331 с.
2. Арабо-израильские войны. Арабский взгляд. Москва: Эксмо, 2008. 480
с.
3. Беленькая М. Ближний Восток: большая политика «большой
восьмерки» // Азия и Африка сегодня. 2006. №6. С. 43-47.
4. Ближневосточная политика великих держави арабо-израильский
конфликт. Закономерности и особенности. В 2-х кн. / Под общ. ред.
О.А. Колобова. Нижний Новгород: ИСИ ННГУ, 2008.
5. Динамика арабо-израильского конфликта: Материалы научной
конференции / Ред. кол.: О.А. Колобов (отв. ред.) и др. – Нижний
Новгород: ННГУ, 1991. – 133 с.
6. Дмитриев Е. Ладейкин В. Путь к миру на Ближнем Востоке. Москва:
Международные отношения, 1974. 345с.
7. Исмаилов Р. А. Гончаров В. Арабо-израильские войны. Москва
[ Б.и.],1998. 279 с.
8. История арабо-израильского конфликта // Политика. 2008. URL:

https://ria.ru/politics/20081229/158280840.html (дата звернення

03.03.2018)
9. Колобов А. О., Колобов О. А., Жукарин Р. Ю., Хохлышева О. О.
Арабо-израильский конфликт и новая ближневосточная политика
Российской федерации // Вестник Нижегородского университета им.
Н.И. Лобачевского. 2007. № 2. С. 258-264.
 31

10.Кон-Шербок Д., Эль-Алами Д. Палестино-израильский конфликт. Две

точки зрения. Москва [ Б.и.] , 2002.- 132 с.
11.Коппель О. Конфлікт шести десятиліть // Віче. 2009. №7. С.18-23.
12. Косов Ю. В. Мировая политика и международные отношения.Москва.

[ Б.и.],, 2012. 165 с.

13.Кузнецов Д. В. Арабо-израильский конфликт: История и
современность. Благовещенск: БГПУ, 2006. 289 с.
14.Лаффин Дж. Израильская армия в конфликтах на Ближнем Востоке.
1948-1973. Москва: Астрель, 2002. 60с.
15.Маршруты «Дорожной карты». Палестино-израильский конфликт //
Азия и Африка сегодня. 2003. №12. С.2-7.
16. Палестино-израильский конфликт // Спутник. 2017.
URL:https://ru.sputnik-news.ee/infographics/20171211/8343405/palestino-
izrailskij-konflikt.html (дата звернення 14.02.2018)
17.Поволоцкий Г. Как построить мир на Блинем Востоке //
Международная жизнь.2009. №8. С. 4-10.
18.Примаков Е. М. Анатомия ближневосточного конфликта. Бейрут
[ Б.и.], 1981.- 108 с.
19. Примаков Е. М. Конфиденциально: Ближний Восток на сцене и за
кулисами. Москва: ИИК «Российская газета», 2006. 384 с.
20.Резолюция № 181 ГА ООН от 29 ноября 1947 г. URL: https://documents-
ddsny.un.org/doc/RESOLUTION/GEN/NR0/040/42/IMG/NR004042.pdf?
OpenElement
21.Рыжов И. В., Золина Д. М., Интяков А. А. Роль ведущих европейских
держав в процессе урегулирования ближневосточного конфликта //
Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. 2008.
№5. С. 213-219.

22.Смирнов А. Арабо-израильские войны. Москва: Вече, 2003. 384 с.

23.Соколов Б. 100 великих войн. Москва: Вече, 2001.323 с.
 32

24.Торкунов А. Современные международные отношения: Учебное

пособие. Москва: Аспект Пресс, 2012. 688 с.
25.Эпштейн А. Д. Бесконечное противостояние. Израиль и арабский мир:
войны и дипломатия. История и современность. Москва: ИИИиБВ,
2003. 230 с.
 33

ДОДАТОК А

Рисунок 1. Ізраїль, Палестина та їх навколишні країни

 34

ДОДАТОК Б

Рисунок 2. Зміна території Палестини від 1947 р. до початку ХХІ

ст.
35