БЛУКАЮЧІ ВОГНІ Й БУРЯ: ДУШІ ПОМЕРЛИХ НА ДАХУ
Костянтин Рахно
старший науковий співробітник
Національний музей-заповідник українського гончарства
в Опішному Опішне, Україна
БЛУКАЮЧІ ВОГНІ Й БУРЯ: ДУШІ ПОМЕРЛИХ НА ДАХУ
Апстракт: Циљ рада је да размотри митолошке идеје народа Европе, укључујући
Словене, о боравку на крову куће душа умрлих који испољавају своју ватрену и ветровиту
природу.
Кључне речи: кров, демонологија, Европа
Дах був частиною будівлі, важливою не
лише конструктивно. Він, за переконанням
носіїв традиційної культури, потребував
магічного й обрядового захисту, оскільки
був головним місцем атаки демонічних сил,
і саме там, на його зовнішньому боці, пере-
бувало багато надприродних істот, що бу-
ли небезпечними для людей. Наприклад, на
даху могли з’явитися блукаючі вогні. 1 Осо-
бливо зазнавав зазіхань з боку нечистої си-
ли гребінь даху.
Блукаючі вогні вважалися таємничи-
ми і загадковими. Їх можна знайти у бага-
тьох забобонах народів Європи. За віру-
ванням сучасних греків, душі немовлят, які
померли без хрещення, часто перетворю-
ються на вогники або викидають із себе іс-
кри, і кожен, хто проходив повз кладови-
ще, чув плач і бачив вогні та іскри. Італій-
ське населення Сардинії вірило, що блука-
ючі вогні (fuochi fatui), які там частіше на-
зивалися «свічками» (candelas), – це ду-
ші, що відбувають покарання після смерті,
через що їх слід не тривожити, а прочита-
ти молитву, побачивши такі вогні. За фран-
цузьким повір’ям, ці вогники (feu follet, fen
belluet, étincelle, brûlon) – теж є душами по-
мерлих, які з’явилися на світ шкодити жи-
вим або прохати про поминальні молитви.2
У Німеччині такі вогні (Irrlichter, Irrwische
1Ha ndwörterbuch des deutschen Aberglaubens, herau-
sgegeben unter besonderer Mitwirkung von E. Hoffmann-
Krayer und Mitarbeit zahlreicher Fachgenossen von
Hanns Bächtold-Stäubli 2. C – Frautragen, Berlin-Leipzig,
1929/1930, 118, 124.
2 В. Клингер, Животное в античном и современном
суеверии, Киев, 1909, 298.
Јухорска чтенија
171
тощо) також повсюдно приймалися за ду-
ші нехрещених немовлят; іноді – за душі
людей, які померли насильницькою смер-
тю чи здійснили якийсь злочин. Зокрема,
до них відносили тих, хто за життя блюзну-
вав на полях, порушуючи межі й не визнаю-
чи їхню святість. Це поширювалося й на не-
чесних землемірів.3 Поширеною була думка,
що це душі тих, хто не заслужив небесного
спокою і мусить блукати по полях та луках
жахливими ночами. Втім, у Верхньому Гес-
сені вважали блукаючі вогні породженням
чорта, відьом.4 До такої ж думки свого ча-
су схилявся й Мартін Лютер у своїй «Відо-
зві про чистилище» (1530), відкидаючи дум-
ку, що це нещасні душі.5 Але в народі га-
дали інакше. За одним переказом із землі
Шлезвіґ-Гольштейн, коли якийсь зубожілий
кравець у відчаї убив свою голодну дитину,
а сам потім наклав на себе руки, тамтешні
мешканці стали бачити на тому місці піс-
ля заходу сонця два вогники, один із яких
був більшим за інший.6 За віруванням насе-
лення Силезії, якщо блукаючим вогням, що
з’явилися на гребені даху житлового будин-
3 J. Grimm, Deutsche Mythologie, Göttingen, 1835, 513-
515; A. Wuttke, Der deutsche Volksaberglaube der Gegen-
wart, Berlin, 1869, 220.
4 W. Horn, „Die Natur im Glauben des Volkes”, Blätter für
hessische Volkskunde 2 (1901), 6.
5 Handwörterbuch des deutschen Aberglaubens, herau-
sgegeben unter besonderer Mitwirkung von E. Hoffmann-
Krayer und Mitarbeit zahlreicher Fachgenossen von
Hanns Bächtold-Stäubli 4. Hieb- und Stichfest – Knistern,
Berlin-Leipzig, 1931/1932, 785.
6 K. V. Müllenhoff, Sagen, Märchen und Lieder der Her-
zogthümer Schleswig, Holstein und Lauenburg, Kiel, 1845,
188.
172
ку, ніхто не скаже побожне побажання: «Бог
тобі заплатить!», то вони можуть спалити
дім.7 Подібні повір’я були й на півночі Єв-
ропи. За данським переказом, в одній із за-
хідних парафій, під час епідемії скарлатини,
що забрала багато дитячих життів, малень-
кі вогники з’явилися на кладовищі. На од-
ній могилі, де було поховано трьох малень-
ких дітей, стояли три вогні.8 В Англії блука-
ючі вогні (elf-fire, Jack o’ lanterne, Will o’ the
wisp) також перебували у зв’язку з душами
мертвих. Одна старовинна брошура, вида-
на 1625 року в Лондоні шотландським по-
літиком і богословом доктором Вільямом
Гілдом, прямо звалася «Блукаючий вогник,
або Ельфійський вогонь Чистилища» («Ig-
nis fatuus or the Elf-Fire of Purgatorie»).9 Ще
з античних часів побутувало уявлення про
душу-вогонь, душу як іскру. Можливо, на-
віть грецький Прометей викрадає вогонь
саме для того, щоб запалити ним життя, він
приносить у вогні душі майбутнього люд-
ства, тіла якого він зліпив із глини.10
У Далмації також визнавали блукаючі
вогні душами нехрещених дітей. Як там ка-
зали, в тому місці, де поховано таких дітей,
можна бачити, як танцюють і виграють блу-
каючі вогні.11 Як гадали у Нижній Австрії,
неприкаяні (прокляті) душі з’являються ін-
коли у вигляді чорних вогнедишних поста-
тей, інколи – у вигляді блукаючих вогнів.12
Так само в те, що душі переміщаються у по-
добі вогників, вірили в північноіспанській
провінції Астурії. Це могла бути душа лихо-
го пана, що за життя привласнив чужі зем-
лі, пересунувши межові знаки.13 Блукаю-
7 P. Drechsler, Sitte, Brauch und Volksglaube in Schlesien 1,
Leipzig, 1903, 315.
8 H. F. Feilberg, „Ghostly Lights”, Folklore 6-3 (1895), 294.
9 W. Guild, Ignis Fatuus, or, the Elf-fire of Purgatorie.
Wherein Bellarmine is Confuted by Arguments Both Out of
the Old and New Testament, and by His Owne Proofes out
of Scriptures and Fathers. Also an Annexe to this Treatise of
Purgatorie, Concerning the Distinction of Sinne in Mortall
and Venial, London, 1625; The Denham Tracts: A Collec-
tion of Folklore by Michael Ailabie Denham, and Reprint-
ed from the Original Tracts and Pamphlets Printed by Mr.
Denham Between 1846 and 1859, edited by Dr. James Har-
dy, London 1895, 113.
10 В. Клингер, Животное в античном и современном
суеверии, 289-296.
11 O. v. Reinsberg-Düringsfeld, „Aberglauben der Küsten-
und Inselbewohner Dalmatiens“, Globus. Illustrierte
Zeitschrift für Länder und Völkerkunde 17 (1870), 381.
12 P. W. L. Leeb, Sagen Niederösterreichs 1, Wien, 1892, 30.
13 E. Weinkopf, „Aurello de Llano Roza de Ampudia:
Del Folklore Asturiano, Mitos, supersticiones, costum-
bres. Madrid, Talleres de Voluntad, 1922. 8º. XIX + 277
Костянтин Рахно
чі вогні, за уявленнями населення Швейца-
рії, є душами нехрещених дітей, які не мо-
жуть проникнути в будинок, хоча намага-
ються попасти під дах.14 У Данії наприкін-
ці ХІХ століття бачили, як спалахують та-
кі вогні на гребені даху будівлі.15 Поляки
на Познанщині визнавали блукаючі вогни-
ки душами дітей, померлих нехрещеними,
грішників, які не сповідалися перед смертю,
землемірів, які навмисно хибно мірили зем-
лю, чи лихих власників, які брехливо прово-
дили межі.16 На Радомщині так само розпо-
відали, що вогники – то душі неправедних
землемірів.17 Покутуючими душами вважа-
ли ці вогники й на Добжинській землі.18 На
думку чехів, блукаючі вогні є зловмисними
духами, що збивають людей зі шляху й за-
водять у трясовину або в пустку. Найбіль-
ше їх з’являється перед Різдвом. Їх вважали
душами дітей, що померли нехрещеними,
або скнар, які з’являються у вигляді вогни-
ків на місці, де закопали свої скарби, аж до-
ки останні хтось не знайде.19 Українці Холм-
щини казали, що вогники на кладовищах, –
то душі, які вийшли з могил.20 Лужичани по-
діляли думку, за якою блукаючі вогні є ду-
шами дітей, померлих до хрещення. Вони
могли поставати також у постаті малих ді-
ток з ліхтариками або конячої голови. Най-
частіше вони з’являлися на могилах побіля
цвинтарного муру, бо саме там ховали та-
ких дітей.21
S.“, Wiener Zeitschrift für Volkskunde 29 (1924), 8; A. de
Llano Roza de Ampudia, Del Folklore Asturiano, mitos,
supersticiones, costumbres, Madrid, 1922, 106, 108.
14 E. L. Rochholz, Naturmythen: neue Schweizersagen,
Leipzig, 1862, 178.
15 H. F. Feilberg, „Ghostly Lights”, 300.
16 O. Knoop, Sagen und Erzählungen aus der Provinz
Posen, Posen, 1893, 17-18; O. Knoop, „Podania i
opowiadania z W. Ks. Poznańskiego“, Wisła: Miesięcznik
geograficzno-etnograficzny 8 (1894), 727-728.
17 J. Grajnert, „Zapiski etnograficzne z okolic Wielunia
i Radomska“, Zbiór wiadomości do antropologji krajowej
IV (1880), 192.
18 A. Petrow, „Lud ziemi Dobrzyńskiej, jego character,
mowa, zwyczaje, obrzędy, pieśni, przyslowia, zagadki
i t.p.“, Zbiór wiadomości do antropologii krajowej II
(1878), 128.
19 J.V. Grohmann, Aberglauben und Gebräuche aus Böh-
men und Mähren I, Prag, 1864, 19-21.
20 П.П. Чубинский, Труды этнографическо-ста-
тистической экспедиции в западно-русский край,
снаряжённой Императорским Русским Географичес-
ким Обществом 1, Верования и суеверия. Загадки и
пословицы. Колдовство, Санкт-Петербург, 1872, 46.
21 J. L. Haupt. “Aberglauben in der Lausitz”, Neues
Lausitzisches Magazin 21(8) (1843), 353; A. Černý,
Јухорска чтенија
БЛУКАЮЧІ ВОГНІ Й БУРЯ: ДУШІ ПОМЕРЛИХ НА ДАХУ
У слов’янських народів існували й
більш антропоморфні уявлення про блука-
ючі вогні. У Моравії уявляли їх собі як ма-
лих чоловічків з ліхтариками, діток з пала-
ючими мітлами або як вогнистих хлопців.22
У віруваннях словаків блукаючий вогник –
це малий хлопчик з каганцем у руці. Поля-
ки казали, що блукаючі вогні мають подобу
малих дітей, які в руці тримають свічку. По-
дібним чином і серби вірили, що блукаючі
вогні танцюють на могилах у подобі малих
дітей, які тримають свічку в руці.23 У знаме-
нитій «Лісовій пісні» Лесі Українки (1911)
потерчата, тобто діти, померлі нехрещени-
ми, «в руках мають каганчики, що блима-
ють, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаю-
чи». А в сцені, де Русалка підмовляє їх завес-
ти Лукаша в болото, вони виявляються блу-
каючими вогниками:
Ви маленькі,
ви легенькі,
в ручках вогники ясненькі,
ви як ласочки тихенькі, –
ви підіть у чагарник,
не почує Лісовик,
а як стріне –
вогник свіне –
був і зник!
Перекиньтесь блискавками
над стежками.
Спалахніть над купиною,
поведіть драговиною, –
де він стане,
там і кане
аж на саме дно болота....24
Удмурти, коли бачили блукаючий вог-
ник, проказували: «Боже мій!», оскільки
вважали, що то душа померлої відьми.25 По-
пулярним було уявлення, що після смер-
ті кожної людини на небі з’являється нова
зірка. З іншого боку, оскільки, за народни-
ми віруваннями, душа за життя людини мо-
же не тільки перебувати в тілі, але й існува-
ти поряд із ним, бути не тільки іманентною,
Mythiske bytosče lužiskich Serbow, Budyšin, 1893, 241-
244; A. Czerny, „Istoty mityczne Serbów lużiskich“, Wisła:
Miesięcznik geograficzno-etnograficzny 10 (1896), 74-78.
22 B. M. Kulda, Moravské národní pohádky, povĕsti, obyčeje
a povĕry 2. Prahar, 1875, 257; A. Černý, Mythiske bytosče
lužiskich Serbow, 243; A. Czerny, Istoty mityczne Serbów
lużiskich, 77.
23 H. Máchal, Nakres slovanského bájesloví, Praha, 1891,
158.
24 Л. Українка, Зібрання творів у дванадцяти томах
5. Драматичні твори (1909-1911). Київ, 1976, 237-238.
25 B. Munkacsi, „Volksglauben der Wotjaken“, Am Ur-
Quell IV (1893), 89.
Јухорска чтенија
173
але й паралельною йому, і в обох випадках
рівнозначно обумовлюючи її життя й рух,
то зрозуміла також поява й прямо проти-
лежного уявлення, за яким саме в момент
народження людини спалахує на небі новий
вогник, який росте, тьмяніє й згасає разом з
нею.26 У Грубешівському повіті Люблінської
губернії в ХІХ столітті українці казали, що
зірки, які падають з неба, є нехрещеними ді-
тьми. На Холмщині вважали їх душами по-
мерлих, особливо грішників.27 Якщо над да-
хом будинку літав вогник чи в напрямку бу-
динку летів метеорит, то, за німецькими ві-
руваннями, це свідчило про прихід смерті,
а вмираючий являвся присутнім раптовим
спалахом вогню.28
Поява блукаючих вогників на даху ві-
дома і поза Європою. Китайці розповідали
про подію, що сталася з фучжоуським чен-
цем на ім’я Хун-ци, людиною високих чес-
нот, яка вела чисте, аскетичне життя. У піс-
ку на березі річки він знайшов фрагмент
людського черепа, поклав його в кошик із
одягом і відніс до монастиря. Через декілька
днів, коли чернець спав, хтось схопив його
за вухо і потягнув, після чого пролунав гур-
кіт, немовби впав якийсь предмет велико-
го розміру. Чернець вирішив, що це зроби-
ла кістка, але не надав цьому значення. Од-
нак наступного ранку він прокинувся вже
на підлозі біля ліжка. Тоді він розбив кістку
на шість шматків і покидав їх у ринву. По-
серед ночі звідти з’явилися вогні розміром
з куряче яйце і зникли під черепицею.29 По-
дібні уявлення добре відомі в інших країнах
Азії, особливо в Японії. Там було звичай-
ним повір’я, за яким, коли дощ розмиє мо-
гилу, де похоронений воїн, то з кісток його
виходять вогники, які блукають уночі. Дав-
ні японські живописці часто зображували
блукаючі вогні на кладовищах побіля над-
гробків. Іноді у вогнях, які траплялися тем-
ної ночі, вбачали душі старих жінок, яких у
Японії в давнину убивали.30
Більш конкретний образ стосовно ду-
ші отримується при зіставленні оживлення
з подихом (духом), в якості її conditio sine
26 В. Клингер, Животное в античном и современном
суеверии, 292.
27 П.П. Чубинский, Труды, 16.
28 E.H. Meyer, Mythologie der Germanen, Straszburg,
1903, 75.
29 Я. де Гроот, Демонология древнего Китая, Санкт-
Петербург, 2000, 200.
30 В. Клингер, Животное в античном и современном
суеверии, 300.
174
qua non, звідси разом з життям душа зали-
шає тіло.31 Широко поширеним міфічним
уявленням було те, що душа померлого жи-
ве в повітрі і переміщується разом з ним.
Повсюди вірили, що душа існує в диханні
живої людини, з останнім подихом залишає
тіло, а після цього переходить в ту стихію,
яка має подібну рухому сутність, так само
невидиму і недоторкливу. До того ж у різ-
них мовах можна бачити близькість понять
‘потік повітря’ і ‘душа’. Так латиною anima
поєднує обидва поняття, латиною animus
означає ‘дух, душа’, а грецькою anemos –
‘вітер’.32 Ще давньогрецький філософ Анак-
сімен ставив знак рівності між душами і по-
вітрям. Представники орфізму і піфагориз-
му вважали всі частини космосу мислячи-
ми сутностями, які, як і людські душі, ви-
никли з божественного ефіру. За тверджен-
нями стоїцизму, людська душа є теплим по-
дихом, частиною світової душі. Ці умогляд-
ні ідеї вказують на переконливі аналогії з
тими з первісних народів, які життя і душу
тісно пов’язували з процесами в повітря-
ному просторі, а назви для понять життя,
душа, дух (частково бог) пояснюють рухо-
мим повітрям (вітер, подих). У мові ацтеків
ім’я божества вітру Еекатль означає одно-
часно ‘вітер’, ‘душа’, ‘життя’. В індіанців пле-
мені зуні душа і подих є синонімами. Ескі-
моси застосовують слово silla для назв по-
вітря, вітру, духа і світу.33 Душу в Австралії
називали waug ‘дихання, дух’, індіанці дако-
та – niya ‘дихання, дух’. На острові Ява душу
звали nava ‘подих’, малайці казали, що душа
вилітає через ніс. У Тіролі вважали, що ду-
ша з’являється у вигляді білої хмаринки34. У
германців дух вважався вогнем чи подихом
вітру. У мові і переказах багатьох народів ві-
тер стоїть у зв’язку з вогнем. У фінській мо-
ві tuli ‘вогонь’ одного походження з tuuli ‘ві-
тер’. Із обопільним переходом понять вітру і
вогню узгоджується прекрасна епічна фор-
ма в «Пісні про Нібелунґів»: «von viwerrôten
winden» ‘вогняно-червоний вітер’35. Остан-
31 A. Bastian, Beiträge zur vergleichenden Psychologie.
Berlin, 1868, 14.
32 F. Vogt, „Über schlesischen Volksglauben“, Mitteilungen
der Schlesischen Gesellschaft für Volkskunde 1 (1894/95),
4.
33 F. F v. Andrian, „Ueber Wetterzauberei“, Mitteilungen
der Anthropologischen Gesellschaft in Wien XXIV
(1894), 1.
34 A. Bastian, Ethnologische Forschungen 2, Jena, 1873,
336.
35 Ф. Буслаев, Исторические очерки русской народной
словесности и искусства І. Русская народная поэзия,
Костянтин Рахно
нє уявлення поділялося більшістю індоєв-
ропейських народів, на що вказує спорід-
неність коренів слів, які позначають ці по-
няття: санскритське anila ‘вітер’ і animus,
âtem ‘дух, дихання’ і санскритське âtma ‘ду-
ша’, spirare і spiritus. Коли останній подих
залишав заклякле тіло, він піднімався в по-
вітря й з’єднувався або з хмарою, або з бу-
рею, залишаючись при цьому окремою сут-
ністю у складі стихії36. Слов’янське «дух»
може означати повітря, надприродну без-
плотну істоту, дихання.37 Ще в ХІХ століт-
ті серед вірмен можна було знайти прадав-
ні уявлення про зв’язок душі з подихом, то-
му ними вона розглядатися як вітер або по-
вітряна істота.38 Угорською вітер назива-
ється szél, подих вітру – szellö. Спорідне-
ним з цими словами є szellem ‘душа, дух’. В
Угорщині наприкінці ХІХ століття вважа-
ли, що буревій виникає тоді, як хтось у цій
місцевості повіситься чи відьми непомітно
для людського ока переміщаються в пові-
трі39. Ще на початку XVIII століття німець-
кий лютеранський проповідник Генріх Люд-
віґ Фішер у своїх проповідях відзначав на-
явність забобонів щодо зв’язку негоди із
самовбивцями.40 У польському Щецині на-
прикінці ХІХ століття казали, що сильна бу-
ря виникає тоді, якщо хтось повіситься.41
Германські і слов’янські уявлення про те, що
смерть вішальника може спричинити бурю,
за твердженням австрійського антрополога
барона Фердинанда Леопольда фон Андріа-
на, можна обґрунтувати насильницьким ви-
вільненням душі в повітря.42 В австрійській
землі Зальцбурґ вірили, що після поховання
самовбивці слід очікувати на велику бурю з
градом.43 У Сербії вважали, що душі само-
вбивць і потопельників перетворюються на
демонів грози.44 Мотив потопельника дуже
Санкт-Петербург, 1861, 9.
36 W. Mannhardt, Germanische Mythen: Forschungen,
Berlin, 1858, 269.
37 J. Grimm, Deutsche Mythologie, 360.
38 M. Abeghian, Der armenische Volksglaube, Leipzig,
1899, 8.
39 H. v. Wislocki, Volksglaube und religiöser Brauch der
Magyaren, Münster, 1893, 61.
40 H. Fischer, Das Buch vom Aberglauben, Leipzig, 1791,
70.
41 K. Knorrn, „Sammlung abergläubischer Gebräuche“,
Baltische Studien. 38-2, (1898), 142.
42 F. F v. Andrian, „Ueber Wetterzauberei“, 2.
43 K. Adrian, „Wind und Wetter im Glauben und Brau-
chtum unseres Volkes“, Mitteilungen der Gesellschaft für
Salzburger Landeskunde 84/85 (1944/45), 14.
44 E. Schneeweis, Serbokroatische Volkskunde: Volksglaube
Јухорска чтенија
БЛУКАЮЧІ ВОГНІ Й БУРЯ: ДУШІ ПОМЕРЛИХ НА ДАХУ
поширений у метеорологічних віруваннях
сербів, македонців і західних болгар. Пото-
пельники водять отари овець або череди ве-
ликої рогатої худоби – градові хмари. Тому в
Ужицькому краї, коли хотіли звернутися до
градових хмар із проханням, то питали, хто
в селі був останнім потопельником, і звер-
талися до нього з проханням завернути би-
ків і корів у гори й не пускати їх на врожайні
ниви. Так само чинили в Драгачеві, в Косо-
во й Метохії, у Чорногорії, північно-східній
Боснії й інших місцевостях. Іноді звертали-
ся також до вішальників, убитих громом і
інших померлих неприродною смертю, що
мали перебувати в хмарах, аби вони відвер-
нули від свого села біду.45 У Куявії на почат-
ку ХХ століття вважали, якщо хтось пові-
ситься, то станеться велика буря. Поясню-
вали це тим, що тоді у повітрі танцювати-
муть чорти від радощів через добру здобич,
яку отримали. Також під час смерті одержи-
мого дияволом міг виникати великий вітер,
оскільки при смерті тіло такої людини зали-
шають стрімко чорти, які там мешкали до
цього, що викликає бурю. При такому вітрі
не можна було нічого їсти під відкритим не-
бом, оскільки разом з їжею можна було про-
ковтнути чорта. За народними уявленнями
мешканців Куявії, під час смерті одержимо-
го можна також почути голос півня, на яко-
му чорти відправляються потім геть.46 У Ба-
варії вірили, що зле буде, якщо на терито-
рії громади чи поблизу неї хтось повіситься,
оскільки вважалося, що вішальник розгля-
дався в якості харчу для вітру, отож впро-
довж трьох днів мала панувати буря. Якщо
у громаді Ехінґ часто траплялася буря, що
приходила із заходу, то там казали, що знову
повісився котрийсь баварський селянин.47
У Моравії пояснювали, що коли вітер
шаленіє впродовж трьох днів так сильно, що
зриває покрівлю з даху, це означає, що хтось
повісився.48 В австрійському місті Штоке-
рау наприкінці ХІХ століття казали, що ко-
und Volksbrauch 1, Berlin, 1961, 163.
45 Н.И. Толстой, С.М. Толстая, „Заметки по славян-
скому язычеству. 5. Защита от града в Драгачеве и
других сербских зонах“, Славянский и балканский
фольклор: Обряд. Текст. Москва, 1981, 52, 54-55, 57-
58, 63, 65, 67-68, 70-83, 91-92, 98, 102-103, 105-106, 110.
46 O. Knoop, „Die Himmels- und Naturerscheinungen
in der Anschauung des kujawischen Volkes“, Hessische
Blätter für Volkskunde 3 (1904), 116.
47 K. Adrian, „Wind und Wetter im Glauben und
Brauchtum unseres Volkes“, 32.
48 J.V. Grohmann, Aberglauben und Gebräuche aus Böh-
men und Mähren, 35.
Јухорска чтенија
175
ли віє сильний вітер, то хтось повісився.49 У
Штирії в ті ж часи мовили, що коли хтось
повіситься, буде сильний вітер.50 Лужича-
ни наприкінці ХІХ століття стверджували,
що коли раптом здійметься велика буря, то
впродовж трьох днів хтось повіситься.51 По-
ляки ще в другій половині ХХ століття по-
яснювали, що коли хтось повісився, то віє
сильний вітер. Це покара за вчинене само-
губство. Вітер також означав, що везуть не-
біжчика, який за життя був лихою люди-
ною. Розповідали, що одного разу везли по-
мерлого, то зірвався такий вітер, що коні не
хотіли йти. У такому вітрі літали вогники.
Припускалося, що то душі потопельників і
вішальників.52 Білоруси вважали, що душа
самогубця неодмінно потрапляє у відання
чортів, і вони цілою ватагою прилітають за
нею; тому така смерть супроводжується бу-
рею; те ж саме буває і при смерті відьмака
чи відьми.53 Якщо на дорозі вгору злітало
багато пилу, то гуцули казали, що це спра-
ва рук чорта, а, оскільки душі вішальників
переходять у володіння чорта, то над міс-
цевістю, де хтось через повішання позба-
вив себе життя, дутиме стійкий штормо-
вий вітер.54 В українській бувальщині з села
Золотий Потік Бучацького повіту хлопець-
потерча порятував свого живого брата від
страти, з’явившись вбраним, як пан, на по-
возі, запряженому четвериком, і допоміг-
ши виявити справжнього злочинця – війта,
а коли того повісили, то буря забрала його
разом із шибеницею.55 В той же час литовці
в ХІХ столітті вважали, що коли під час за-
хоронення здіймається сильна буря, це знак
того, що померлий пройшов свій життєвий
шлях гідно, тому його душа швидко здійма-
49 C. M. Blaas, „Volksthümliches aus Niederösterreich“,
Germania 29 (1884), 104.
50 A. Schlossar, „Volksmeinung und Volksaberglaube aus
der deutschen Steiermark“, Germania 36 (1891), 390.
51 E. Veckenstedt, Wendische Sagen, Märchen und
abergläubische Gebräuche, Graz, 1880, 282.
52 L. J. Pełka, Polska demonologia ludowa, Warszawa,
1987, 53.
53 П. П. Демидович, „Из области верований и ска-
заний белоруссов“, Этнографическое обозрение 2–3
(1896), 136.
54 R. F. Kaindl, „Der Festkalender der Rusnaken und
Huzulen“, Mitteilungen der k. k. Geograph. Gesellschaft
XXXIX (1896), 433.
55 В. Гнатюк, „Знадоби до української демонольоґії“,
Етнографічний збірник. Видає Етноґрафічна комісія
Наукового Товариства імени Шевченка ХХХІV. ІІ- 2
(1912), 205-207.
176
ється в небо.56 Мексиканці теж уявляли, що
душа досягає місця раювання серед іншого
завдяки бурі.57
З іншого боку, таку ж шкоду дахові
могли нанести стихійні духи. На Кєлеччи-
ні й Познанщині розповідали, що демон ві-
тру під час жнив може зривати стріхи.58 На
Воронежчині вважали віщуванням нещас-
тя, якщо вітер зривав дах з будинку.59 Зне-
сений бурею дах віщував у росіян смерть
господареві дому, бачити уві сні дім без да-
ху – прикмета смерті60. У Росії, якщо ви-
хор зносив з хат дахи, а в лісах ламав дере-
ва, гадали, що це через село проїхав весіль-
ний поїзд лісовиків.61 Розказували, що ве-
сілля свої святкують лісовики гучно, з ди-
ким розгулом; поїзд їхній завжди супрово-
джується сильними вітрами і спустошен-
ням. Якщо поїзд помчить через село, то нео-
дмінно у багатьох будинків знесе дахи, тут і
там розкидає стодоли і скирти, а якщо про-
їде лісом, то повалить дерева.62 У Сарапуль-
ському повіті В’ятської губернії удмурти ві-
рили, що у вихорі ходить лісовик. Якщо мо-
вити вихору: «Чорте, розметай дах!», то ві-
тер розкидає дах, навіть цілу хату.63 Комі-
перм’яки розповідали, як лісовик розізлив-
ся на одного чоловіка й почав робити йому
збитки: то заведе у нього худобу кудись до
лісу, то розвіє сіно на лузі, то розкриє дах
на хаті. Селянин довго терпів напасті від лі-
совика, втратив терпіння й, помітивши, що
лісовик у вигляді вихору почав у його дво-
рі здіймати тріски, солому, хмиз, вихопив
з-за паска ніж і кинув його вгору. Через де-
який час чоловік ішов лісом і побачив, що
56 E. Veckenstedt, Die Mythen, Sagen und Legenden der
Žamaiten 1, Heidelberg, 1883, 240.
57 A. Wuttke, Geschichte des Heidenthums in Beziehung
auf Religion, Wissen, Kunst, Sittlichkeit und Staatsleben 1,
Breslau, 1852, 227.
58 H. Biegeleisen, U kolebki. Przed ołtarzem. Nad mogiłą,
Lwów, 1929, 552.
59 А.И. Селиванов, „Этнографические очерки Воро-
нежской губернии“, Воронежский юбилейный сбор-
ник в память трехсотлетия г. Воронежа 2, Воронеж,
1886, 107.
60 Н.Е. Мазалова, Состав человеческий: Человек в
традиционных соматических представлениях рус-
ских, Санкт-Петербург, 2001, 70-71.
61 Е. Мадлевская, Русская мифология: Энциклопедия,
Москва-Санкт-Петербург, 2006, 316.
62 А.Н. Афанасьев, Поэтические воззрения славян на
природу: Опыт сравнительного изучения славянских
преданий и верований, в связи с мифическими сказани-
ями других родственых народов 2, Москва, 1868, 348.
63 Г. Верещагин, Вотяки Сосновского края, Санкт-
Петербург, 1886, 80.
Костянтин Рахно
назустріч крокує великий чоловік у білому
одязі і з одним оком. Зустрівшись, чоловік
запитав здорованя, що сталося з його дру-
гим оком. «А пам’ятаєш, – відповів той йо-
му, – як ти ножем кинув угору, тоді й вико-
лов у мене око». Селянин зрозумів, що з ним
розмовляє лісовик, а великий чоловік зник
і більше вже не плюндрував господарство
селянина.64 Для порівняння, в африкансько-
го народу йоруба смерчі й бурхливі пори-
ви вітру, що зносили дахи будинків і вали-
ли дерева, були проявом гніву Ойя – боги-
ні найбільшої ріки Одо Ойя, тобто Нігеру.65
Ще на початку ХХ століття в Тіролі ві-
рили, що неприкаяні душі переміщаються
разом з різким вітром, який часто трапля-
ється в День Всіх Святих (1 листопада).66 До
цього ж часу відносяться німецькі віруван-
ня, про які сповіщав ще на початку XVI сто-
ліття відомий проповідник Ґайлер фон Кай-
зерберґ, згідно з якими всі душі померлих
насильницькою смертю та нехрещених ді-
тей впродовж дванадцяти ночей святок (від
Різдва до Богоявлення) беруть участь у Ди-
кому Полюванні під проводом Одіна у су-
проводі гончих псів.67 Серед скандинав-
ських народів широко розповсюдженою бу-
ла історія про Дике Полювання. У Норве-
гії вірили, ніби під час грози на своїх вели-
ких конях по країні мчить з шумом над мо-
рем і сушею процесія, що, за християнськи-
ми уявленнями, складалася із духів пияків,
розбійників, заздрісників і ошуканців та ін-
ших грішників, які не були пригожими для
неба, в той же час були досить хорошими як
для пекла. Якщо вони кидали свої сідла на
дах якогось будинку, там у той момент мав
хтось померти.68
Ніч належить духам. Тому неприкая-
ні душі проявляють активність в період між
вечірнім і вранішнім звучанням церков-
них дзвонів, особливо опівночі. Однак пе-
реслідувати людину вони можуть лише до
звису даху.69 У Міндені (Північний Рейн-
Вестфалія), якщо хтось вечірньої пори за-
64 И.Н. Смирнов, „Пермяки: Историко-этногра-
фический очерк“, Известия Общества археологии, ис-
тории и этнографии при Императорском Казанском
университете IX-2 (1891), 272.
65 В.Б. Иорданский, Звери, люди, боги: Очерки афри-
канской мифологии, Москва, 1991, 102.
66 I. V. Zingerle, Sitten, Bräuche und Meinungen des Tiroler
Volkes, Innsbruck, 1871, 176.
67 E.H. Meyer, Mythologie der Germanen, 73.
68 W. Mannhardt, Die Götter der deutschen und nordi-
schen Völker, Berlin, 1860, 155.
69 P. W. L. Leeb, Sagen Niederösterreichs 1, 32.
Јухорска чтенија
БЛУКАЮЧІ ВОГНІ Й БУРЯ: ДУШІ ПОМЕРЛИХ НА ДАХУ 177

блукав, то причину цього вбачали у витів- області наприкінці ХХ століття розповідали

ках злих духів і блукаючих вогнів, які при- про тяжку смерть чаклуна, якому чорти зі-
тягували до себе людей. Зникнути вони мо- рвали дах будинку.75
гли завдяки розкурюванню люльки.70 По- Зв’язок із поняттями «межі», «огорожі»
ляки в Радечниці уявляли собі душі нехре- вказує на лімінальність неприкаяних душ,
щених дітей у вигляді малих птахів, які хо- яких не приймає потойбіччя, себто на їхнє
ваються під час грози під стріхи й волають: перебування на межі між світами. У міфо-
«Хреста!».71 Мерці часто з’являлися на даху. логії більшості народів так чи інакше розро-
Наприклад, у швейцарському кантоні Ва- блена концепція лімінального «місця поза»
ле на початку ХХ століття розповідали іс- – невизначеного, перехідного посмертного
торію про безчесного пастуха, який за не- стану, який передує або переродженню, або
належний догляд за худобою після смер- «розміщенню» в якомусь певному потойбіч-
ті мусив вночі на даху розстилати і скру- ному місці. А самі ці істоти, як і решта духів
чувати коров’ячу шкуру.72 Литовці назива- і привидів, об’єднують у собі живе й мертве
ли примарні образи померлих vēlēs. Сло- начала. Саме тому вони з’являються на даху,
во vēlē за допомогою суфікса -lē було утво- який, поряд з іншими семантично наванта-
рено від спільного для майже всіх індогер- женими конструктивними деталями будин-
манських народів кореня vē-, який, як відо- ку, відмежовує впорядковане людське жит-
мо, означав «дути, віяти» і був спорідненим ло від хаотичного довколишнього світу, на-
із латинським animus, anima ‘вітер, душа, магаються проникнути під дах, зруйнувати
дух’. Відоме з XVI століття, слово vēlēs час- його, уподібнюючись цим самим до стихій-
то згадувалося в голосіннях над померли- них духів.
ми, у казках і народних оповідках, хоча ли-
ше наприкінці ХІХ століття, завдяки дослід-
никам побуту і вірувань литовського наро-
ду, його почали пов’язувати, хоча й з деякою
домішкою християнства, з уявленнями ли-
товців, які довгий час залишалися язични-
ками, про життя і переміщення душ помер-
лих. Слід зазначити, що у свідомості наро-
ду vēlēs могли проявляти велику силу і жор-
стоко мучити та терзати людей. Якщо во-
ни переміщалися одночасно великою кіль-
кістю, то могли повалити все, що зустріча-
лося на шляху, – будинки, комори, дахи. Це
траплялося за дикої, буремної погоди, при
різкому штормовому вітрі. Подібно до цьо-
го, на півночі Росії, якщо буря зривала дах з
будинку, на початку ХХ століття казали, що
це зробили невдоволені і роздратовані душі
померлих.73 За поліськими повір’ями, тяж-
ка смерть відьми супроводжується бурею,
негодою, вихром, вітер зриває дах74. У селі
Грабово Любомльського району Волинської
70 P. Sartori, „Zur Volkskunde des Regierungsbezirk
Minden“, Zeitschrift des Vereins für rheinische und
westfälische Volkskunde 3 (1906), 208.
71 H. Biegeleisen, Matka i dziecko w obrzędach, wierze-
niach i zwyczajach ludu polskiego, Lwów, 1927, 228.
72 J. Jegerlehner, Sagen und Märchen aus dem Oberwallis,
Basel, 1913, 13.
73 R. Meulen, „Über die litauischen Vēlēs“, Archiv für
Religionswissenschaft 17 (1914), 123, 127.
74 Народная демонология Полесья: Публикация тек- 75 Народная демонология Полесья: Публикация тек-
стов в записях 80-90-х годов ХХ века І. Люди со стов в записях 80-90-х годов ХХ века 2. Демонологи-
сверхъестественными свойствами, составители Л.Н. зация умерших людей, составители Л.Н. Виноградова,
Виноградова, Е.Е. Левкиевская, Москва, 2010, 108. Е.Е. Левкиевская, Москва, 2012, 342.

Јухорска чтенија
178 Костянтин Рахно

Summary

WANDERING LIGHTS AND STORMS: SOULS OF THE DEAD ON THE ROOF

Many peoples of Europe, including the Slavs, believed that supernatural beings, including the
souls of the dead, could be present on the roof of the house. They could have both fiery and windy
nature, which is why they could appear both in the form of wandering lights and in the shape of
a whirlwind. The roof, along with other semantically loaded structural details of the house, sepa-
rates the ordered human dwelling from the chaotic surrounding world, which is why these spir-
its try to penetrate the roof, destroy it, thus resembling elemental spirits. Similar ideas also existed
among some peoples outside Europe.

Јухорска чтенија