17.

Пруст «На Сваннову сторону»

В історії французької і світової літератури особливе місце належить Марселю Просту,
авторові багатотомного роману «У пошуках утраченого часу». Перший том роману, «На Сваннову
сторону», вийшов наприкінці 1913 року накладом автора і не привернув уваги ні критиків, ні
читачів. Перед тим його відхилив «Нувель ревю Франсез», провідний модерний журнал, що його
редагував Андре Жід.
Непідготовленого читача багато що дивує в романі Пруста, і найперше невідповідність між
його розміром і незначністю сюжету — в розумінні «подійного ряду», яким організовується
структура романів традиційного типу. Але ж прустівські «У пошуках утраченого часу» не
закріплені за об'єктивною дійсністю, за її рухом та колізіями, як це бачимо в романах Філдінґа й
Бальзака, Толстого й Франка. У Пруста твір розгортається не в епічному часопросторі, а в
психологічному, в пам'яті оповідача, зближеного з автором. Романний світ суб'єктивізується,
«фізичне» розчиняється у психологічному, не закріплена за об'єктивним станом і ходом речей
розповідь розгортається за «законами» пам'яти з її вибірковістю, зміщеннями часових площин,
відхиленнями, відступами тощо. Радикально міняється архітектоніка роману, скасовуються
традиційні конструкції, що грунтуються на хронологічному та об'єктивному порядку епізодів.
Немає послідовного руху сюжету від певної точки минулого до «сьогодні», точніше до
авторського часу оповіді, натомість маємо вільне поєднання рухливих часових перспектив.
Зрештою, замість поступального руху по визначеній траєкторії романний час починає нагадувати
лабіринт.
Безпосередньо на Пруста великий вплив справила філософія інтуїтивізму Берґсона, якого
письменник знав з юних літ і з яким перебував у родинних зв'язках. У Сорбонні він слухав лекції
Берґсона, які стали одним із чинників, що формували його світогляд. Згодом, уже в процесі
написання «У пошуках утраченого часу», Пруст читав його праці й захоплювався ними, що
відбилося й у творі. Безперечно, в образі Берготта, який є одним з улюблених авторів і наставників
Марселя в його вихованні як митця, втілилися певні Бергсонові риси.
За концепціями цього філософа, розум не здатен проникнути в потаємність життя як вітальної
стихії, в його спонтанну тяглість і органічність, цей поріг переступає лише інтуїція,
уможливлюючи безпосереднє осягнення його сутносте, тоді як розум уловлює його поверхневі й
застиглі елементи, виходячи з готових схем і прикладаючи їх до живої вітальної стихії. У своєму
«Вступі до метафізики» Берґсон писав, формулюючи основний постулат своєї філософії: «Існує
одна дійсність, яку всі ми розуміємо із середини, розуміємо інтуїтивно, а не аналітично. Це наша
особа у своєму часовому перебігу. Це наше «я», що триває. Можемо інтелектуально не
співпереживати якусь річ, але завжди певним чином співпереживаємо самих себе». Розрізняючи
два типи пам'яти, інтелектуально-аналітичну й інтуїтивну, Берґсон саме другу вважає за креативну
силу, яка найповніше виявляється в мистецтві, бо воно найбільшою мірою їй іманентне.
І в Прустовім романі саме інтуїтивна пам'ять виступає креативною силою, вона оживляє
пережите, «втрачений час» і творить із нього нову, художню реальність. Спонтанне пробудження
цієї пам'яти та її функціювання з хрестоматійною наочністю описано у першій частині твору, в
знаменитому епізоді з липовим чаєм та тістечками-мадленками. Одного похмурого зимового дня у
пригніченому душевному стані Марсель (персонаж-оповідач носить те саме ім'я, що й автор)
завітав до матері, яка почастувала його згаданим чаєм із мадленками. Тільки-но напій торкнувся
піднебіння оповідача, як його охопило радісне піднесення, «невмотивоване раювання». Збудилася
інтуїтивна пам'ять і ожив уже далекий час, виринули в їхній чуттєво-емоційній наповненості
образи й картини дитинства: «…всі квіти в нашому садку і в парку пана Сванна, латаття Вівонни,
добрі міщани, їхні оселі, церкви, ціле Комбре з його околицями, все, що наділене формою і
ядерне, все це зринуло — місто і садки — з моєї філіжанки чаю».
Але увага Прустова спрямовувалася не тільки на відтворення спонтанного потоку пам'яти, на
імпресіоністичні замальовки плину митей, як це маємо, скажімо, у романах Вірджінії Вулф, — не
менш істотним об'єктом є для нього також предметно-чуттєва наповненість кожного відтинку
часу, що постає у щедро деталізованій конкретності. Для нього, як він сам про це пише, «година
— це не тільки відтинок часу, це ваза, наповнена запахами, барвами, звуками, рельєф і
атмосфера», і все це відтворюється в локальному колориті із пластичною виразністю. Можна
сказати, що у нього кожна година — це та сама філіжанка чаю, з якої виринув «весь Комбре».
 Те, що дійство в романі Пруста перенесено у внутрішній світ наратора і розгортається він як
потік пам'яти, аж ніяк не означає, що зовнішній, предметно-чуттєвий світ втрачає для автора
інтерес і значення. Навпаки, його зображення, докладні описи й точні фіксації посідають у епопеї
«У пошуках утраченого часу» дуже значне місце; однак цей світ не є субстанційним, як і світ
духовно-психологічний. Він за Прустом реально існує, але явленим стає для нас у пам'яті та
свідомості як буттєві феномени, в яких інтегруються названі світи.
Воднораз, роман Пруста є не тільки колосальним розповіданням і найретельнішим описом, а й
на рідкість, як для художньої прози, розгорнутим і докладним коментарем. Все те, про що в ньому
розповідається і що описується, тут же, нерідко в одному розгалуженому реченні, стає предметом
аналітичного розтину. Спектр цієї прустівської дискурсивности дуже широкий, але можна
помітити, що особливу схильність письменник виявляє до її розгортання в епістемологічному,
екзистенційному й соціопсихологічному планах. Можна сказати, що роман нагадує величезну
творчу лабораторію: в ньому автор зводить художній світ із пережитого («весь матеріал твору —
моє колишнє життя») із діяльносте пам'яти (і не тільки інтуїтивної), залучаючи попутно найширше
коло різноманітних явищ і проблем, і тут-таки і самий цей світ, і процес його зведення піддаються
докладному обговоренню й аналізу. Така парадигматика твору характерна для модерністської
літератури, а своє завершене втілення знайде вже у літературі постмодернізму.
Автор «У пошуках утраченого часу» обирає незвідану дорогу, його твір є плином життя у
спогаді, але цей плин не звертає на уторовану колію суб'єктивно-ліричної прози. Твір
відзначається рідкісною заглибленістю в суб'єктивний світ особистости, проте вираження цього
світу, навдивовижу тонке й деталізоване, не є самодостатнім і на ньому твір не замикається. Адже
світосприйняття Прустове не було ні «суб'єктивним», ні «об'єктивним», як констатувалося вище,
воно було феноменологічним за своїм характером, і саме таким розгортається воно в потоці
Марселевої пам'яти — як «феноменологічний універс», як злиття суб'єктивного й об'єктивного,
суб'єкта й об'єкта. Письменник обрав форму, де герой-оповідач є центром, що організовує
мимовільний плин буття і пропускає його крізь себе як живу вітаїстську стихію, розкриває його
зсередини в іманентній цільності.
Роман «У пошуках утраченого часу» має дуже розвинений описовий аспект, що своєю
ґрунтовністю і докладністю не поступається описам у романах Бальзака та Золя. Та попри це він
не замикається, сказати б, у мікрокосмі життя, в емпірично-побутовій сфері. Вчитуючись у роман,
починаєш відкривати в ньому глибинний екзистенційний змістовий шар, константами якого
виступають буттєві первні — життя, смерть, час, ерос, мистецтво, які перебувають у складних і
неоднозначних взаємозв'язках та взаємодіях. Водночас вони є тими силами, якими на метафізико-
екзистенційному рівні чи, певніше, глибині розігрується драма людського буття.
Своєрідність Прустового стилю наочно розкривається в його синтаксисові, у
«молекулярній» структурі його речення, обтяженого довгими періодами, в яких підрядні речення
чіпляються одне в одне у своїй спрямованості до повноти вислову. Як запримітив відомий
французький літературознавець А. Тібоде, оригінальність прустівської фрази в тому, що вона є
ніби мікрокосмом усього твору. А згадуваний Е.Р. Курціус зафіксував ту її своєрідність, що вона
прагне одразу передати об'єкт, його образ і образ цього образу. Справді, авторові «У пошуках
утраченого часу» притаманна інтенція в одному розгалуженому реченні дати не лише саме
враження чи переживання, внутрішній психологічний процес, а й зовнішню обстановку, пейзаж чи
інтер'єр, ситуацію чи середовище, в яких він перебігає, тобто зобразити його і зсередини, і ззовні,
зрештою, подати його як феноменологічну цілісність.
http://flibusta.site/b/428338/read
https://pidru4niki.com/16280414/literatura/marsel_prust_predstavnik_frantsuzkoyi_modernistsko
yi_prozi
https://lit.ukrtvory.ru/problema-syuzhetnosti-povestvovaniya-v-romane-v-poiskax-utrachennogo-
vremeni/