Professional Documents
Culture Documents
2021 - Лекції 2 - матеріал - 1
2021 - Лекції 2 - матеріал - 1
адміністративного судочинства
План
1. Адміністративна юстиція як інститут судового
захисту.
2. Кодекс адміністративного судочинства України.
3. Завдання адміністративного судочинства.
4. Принципи адміністративного судочинства.
(Продовження в іншій лекції)
5. Зміст і форми адміністративного судочинства.
6. Система адміністративних судів.
7. Адміністративна юрисдикція (предметна, інстанційна,
територіальна).
1
судів щодо розгляду і вирішення адміністративних
справ.
Завдання і предмет адміністративного
судочинства обумовлюють більшість його
особливостей, тобто те, що відрізняє його від інших
видів судочинства. Завдання відображає
спрямованість адміністративного судочинства – його
кінцеву мету, а предмет вказує на сферу
правовідносин, на яку поширюється юрисдикція
судів, що здійснюють адміністративне судочинство.
4
Але лише закріплення чинності прав людини
саме по собі не вважається достатнім для того, щоб
забезпечити їх захист.
6
Моделі організації адміністративної юстиції в державах
– членах Європейського Союзу
Практично в усіх країнах світу реалізується той чи інший
спосіб організації зовнішнього контролю за діяльністю публічної
адміністрації через систему судових або квазісудових органів.
У деяких країнах система зовнішнього контролю була
сформована самостійно, у деяких – запозичувалася.
У будь-якому разі конкретний стан організації судового або
квазісудового контролю безпосередньо пов’язаний з історичним
розвитком держави, її правовими та історичними традиціями.
Інститут адміністративної юстиції не є винятком, набуваючи
особливої актуальності у зв’язку зі становленням та розвитком
інститутів громадянського суспільства в державі, демократичних
цінностей та забезпеченням особливої поваги до основоположних
прав та свобод людини та громадянина, їх захисту й реалізації у
публічно-правовій площині.
У науковій літературі пропонуються різні підстави
класифікації моделей адміністративної юстиції, що дає змогу так чи
інакше групувати країни зі схожим підходом до організації
зовнішнього контролю за діяльністю публічної адміністрації.
Найбільш комплексний спосіб класифікації систем
адміністративної юстиції запропонований А.Б. Зєлєнцовим, який за
критерієм наявності або відсутності адміністративних судів вказує,
насамперед, на блок країн, у яких зовнішній
контроль за публічною адміністрацією
здійснюється за допомогою системи судів
загальної юрисдикції (Велика Британія, США,
Австралія, Нова Зеландія, Данія, Норвегія тощо), і
7
на блок країн, у яких такий контроль
здійснюється системою судів спеціалізованої
юрисдикції (Німеччина, Італія, Швеція, Греція
тощо).
8
органами – адміністративними
трибуналами (Велика Британія, США,
Австралія, Нова Зеландія, Індія, Канада,
Кенія, Бельгія, Данія, Норвегія тощо).
Термін «трибунал» може застосовуватися до спеціалізованих
органів, різних за своєю правовою природою.
Так, існують трибунали, що перебувають «на стику»
виконавчої та судової влади.
Вони не виконують управлінських функцій; за структурою,
складом і процедурами вони ближчі до судів, проте складаються не
з суддів, а з чиновників, для яких служба в трибуналі є основною.
В англомовній юридичній літературі їх називають
«установами – замінниками судів» (court – substitute institutions) [11,
c. 73].
Як приклад таких установ можна назвати податкові суди,
митні суди в США, промислові трибунали, Трибунал з питань
психічного стану у Великій Британії тощо.
Проте трибунали можуть перебувати й у тіснішому зв’язку з
публічною адміністрацією, формуватися з державних службовців,
для яких робота в трибуналі не є основною.
Близькість адміністративних трибуналів і судів дістає вияв і у
схожій процесуальній регламентації порядку розгляду спорів.
Так, незважаючи на відсутність єдиного процесуального акта,
що регулює порядок провадження в трибуналах, при розгляді
адміністративних справ квазісуди зобов’язані дотримуватися
принципів «природного правосуддя».
9
Першим із цих принципів є «правило проти упередження»
– відсутність у квазісудового органу особистої заінтересованості в
результаті розгляду справи.
Другим принципом є «правило справедливого
вислуховування» – можливість сторони виступити в процесі,
надати докази, спростувати аргументи іншої сторони, оскаржити
винесену ухвалу тощо;
10
Іспанії разом з палатами з адміністративних спорів існують
адміністративно-економічні суди.
11
Німецька модель адміністративної юстиції
функціонує шляхом «розподілу» судової гілки
державної влади на окремі «відгалуження».
Таким чином, досягається відокремлення юстиції від
публічної адміністрації, а сфера публічних інтересів стає предметом
спеціального судового розгляду.
Адміністративні суди повністю відокремлені від загальних
судів і очолюються Вищим адміністративним судом.
Ця модель також прийнята Швецією, Індонезією та
Мозамбіком;
12
німецьку.
У межах цієї класифікації за основу береться певний спосіб
організації органів адміністративної юстиції, що склався в ході
історичного розвитку у Великій Британії, Франції та Німеччині.
14
Самостійність була надана Держраді лише після ухвалення
законів 1849 і 1872 рр.
Зауважимо, що принцип невтручання судової влади в справи
публічної адміністрації діє у Франції й досі. Зокрема, про це
свідчить повний структурно-функціональний розподіл двох судових
юрисдикцій – цивільної й адміністративної.
Трирівневу вертикаль цивільного судочинства очолює
Касаційний суд (Cour de cassation).
Система органів адміністративного судочинства також
складається з трьох рівнів:
адміністративні трибунали,
апеляційні трибунали й
Державна рада (Counsil d’Etat), що виконує роль
касаційної інстанції.
Юрисдикція французьких адміністративних судів сформована
як загальна клаузула й охоплює всі можливі випадки спростування
рішень і дій публічної влади, починаючи з органів місцевого
самоврядування й закінчуючи президентом Республіки.
При цьому французьке право допускає виникнення колізій
юрисдикції між загальними й адміністративними судами.
Для вирішення подібних спорів про підвідомчість був
створений спеціальний Трибунал з розгляду конфліктів (Tribunal
des conflicts), до складу якого на паритетних основах увійшли судді
Касаційного суду й Державної ради.
Разом з адміністративними трибуналами, що є органами
«загальної юрисдикції» з розгляду адміністративних спорів, у
сучасній Франції діють і адміністративні трибунали спеціальної
юрисдикції.
15
Так, для розгляду спорів у сфері розподілу державних
грошових фондів створений Суд аудиторів (Cour des comptes).
Існують і спеціалізовані трибунали:
Рахунковий суд,
Центральна комісія із соціальної допомоги,
Комісія із скарг біженців.
16
Консультативна функція Державної ради полягає в наданні
висновків щодо проектів нормативно-правових актів, що їх
приймають найвищі органи виконавчої влади.
Уряд має право звернутися до Державної ради з проханням
роз’яснити порядок застосування певної норми адміністративного
права, а також оцінити програму соціально-економічного розвитку
або комплекс заходів на предмет відповідності закону.
Для того, щоб унеможливити конфлікт інтересів, секції
Державної ради, що займаються консультативною роботою,
організаційно відокремлені від Судової секції (Section du
Contentieux), що реалізує судові функції.
Судова секція у свою чергу розподіляється на десять палат,
або «субсекцій» (Subsections).
Щорічно Державна рада розглядає 10–11 тис. справ.
Вона може розглядати справи як суд першої інстанції, що
допускає вирішення спорів щодо відновлення та/або захисту
певного права й установлення юридичного факту.
Це стосується передусім справ «особливої значущості», таких
як скасування декретів уряду або розгляд дисциплінарного спору
щодо державного чиновника.
Зауважимо, що рішення французької влади, які порушують
чиїсь права за межами Франції (наприклад, рішення французького
посла), можуть оскаржуватися також до Державної ради.
У певних випадках, зокрема при розгляді виборчих спорів,
Державна рада може засідати як апеляційна інстанція.
Проте головна функція Державної ради – це перегляд справ у
касаційному порядку. У такому разі Державна рада не має права
встановлювати лише юридичний факт і обмежується питаннями
17
правильного застосування закону нижчестоящим адміністративним
судом.
Оскарженню в касаційному порядку підлягають постанови
апеляційного суду, а також окремі рішення спеціалізованих
трибуналів, можливість апеляційного оскарження яких спеціально
обмежена законом.
Підсумком касаційного розгляду може бути або прийняття
остаточної постанови, або повернення справи до нижчестоящого
суду для повторного розгляду справи по суті з вказівками,
обов’язковими для виконання.
Хоча Франція належить до країн континентальної правової
системи, яка не вважає прецедент джерелом права, проте постанови,
прийняті Державною радою у конкретних справах, фактично
набувають для нижчестоящих судів обов’язкового характеру.
Невідповідність рішення трибуналу постанові Державної ради
є підставою для скасування цього рішення.
Державна рада очолює систему адміністративних судів не
лише тому, що є останньою інстанцією, а її вказівки обов’язкові для
нижчестоящих судів.
Цей орган самостійно приймає рішення з усіх
адміністративних, організаційних і фінансових питань усередині
системи адміністративних судів. Поза сумнівом, подібний стан
справ є істотною гарантією незалежності адміністративних судів від
виконавчої гілки влади.
Таким чином, з одного боку, Державна рада є
«юридичним радником» уряду, з іншого – здійснює судові
функції з розгляду адміністративних спорів у сфері
адміністративного права.
18
Ці дві функції Державної ради, на думку французьких учених,
не суперечать, а навпаки – взаємодоповнюють одна одну.
Консультуючи виконавчу владу з правових питань, Державна
рада «бачить зсередини» дійсний стан справ в уряді, а також
отримує «з перших вуст» інформацію про наявні там проблеми й
ускладнення, що допомагає Раді краще реалізувати покладені на неї
судові функції.
Крім того, розглядаючи індивідуальні адміністративно-
правові спори, Державна рада отримує «за зворотним зв’язком»
інформацію про порушення, які допускаються публічною
адміністрацією, що дає їй змогу ефективніше реалізовувати
консультативні функції.
Система французьких адміністративних трибуналів (Les
Tribunaux Administratifs) першої інстанції почала формуватися в
1953 р. На сьогодні їх 49.
Апеляційні адміністративні суди (Les Cours Administratives
d’Appel) були засновані набагато пізніше – в 1987 р. – з метою
знизити навантаження на Державну раду, що не вже могла
впоратися з потоком скарг на рішення адміністративних трибуналів
першої інстанції. Нині таких судів у Франції 8, при цьому їх
кількість, найімовірніше, надалі збільшуватиметься.
Цікаво, що судді адміністративних і апеляційних трибуналів
не належать до одного «суддівського корпусу» із суддями загальних
судів.
Усі питання проходження адміністративними суддями служби
(призначення, кар’єрне зростання й відставка) вирішує спеціальний
підрозділ Державної ради, що додатково ілюструє відокремленість
системи адміністративних судів як від загальних судів, так і від
виконавчої влади.
19
При цьому адміністративні судді користуються таким самим
переліком прав, привілеїв і гарантій, що й судді загальних судів.
Проте є й деякі відмінності. Наприклад, адміністративним
суддею у Франції можна стати на підставі конкурсу в порядку,
схожому зі вступом на посаду цивільної служби.
У французькому адміністративному судочинстві діє часткова
адвокатська монополія. Так, у Державній раді інтереси сторони має
право представляти тільки адвокат, який носить почесне звання
«avocat au Conseil d’Etat et a la Cour de cassation».
Ці адвокати об’єднані в особливу корпорацію, що налічує
всього 60 членів.
В апеляційному суді справи можна вести через звичайного
адвоката. Особисте представництво можливе тільки в трибуналах
першої інстанції. Проте заявники й тут вважають за потрібне
довіряти захист своїх інтересів адвокатам.
Повноваження адміністративних судів
У французькому адміністративному судочинстві діє принцип
загальної клаузули, тобто предметом оскарження може стати будь-
який нормативний та індивідуальний адміністративний акт.
Не підлягають оскарженню тільки акти політичного
характеру, ухвалені урядом, а також акти, спрямовані на
забезпечення оборони й безпеки держави, та дисциплінарні акти,
ухвалені в школах і пенітенціарних установах країни.
Існує два види адміністративного судочинства, що
здійснюється у Франції.
Критерієм для їх відокремлення є,
по-перше, основа для оскарження адміністративного акта;
по-друге, зміст вимог, заявлених позивачем, і рішення,
ухвалене за результатом розгляду справи.
20
Перший вид адміністративного судочинства
– це розгляд справ, розпочатих через
перевищення повноважень (contentieux de l’excus de
porvoir).
У цьому разі підставою для скасування акта публічної
адміністрації є очевидна його незаконність.
Наприклад, посадова особа в односторонньому порядку
ухвалила рішення, яке може бути прийняте тільки колегіально.
Заявник скарги в такому разі вимагає лише скасування такого
акта повністю або частково.
Французька правова доктрина стверджує, що під час розгляду
справ про перевищення повноважень суд не розглядає спір про
право, а отже, не йдеться про захист судом суб’єктивних
адміністративних прав.
Відтак, позови про перевищення владних
повноважень також називаються об’єктивними
позовами.
Подати такий позов має право будь-яка заінтересована особа.
За підсумками розгляду об’єктивного позову
адміністративний суд визнає оспорюване рішення недійсним і
скасовує його.
22
скасування адміністративного акта, а й правом
у судовому акті вказати органу державної
влади, які саме дії він повинен здійснити для
відновлення порушеного ним суб’єктивного
публічного права.
Практика засвідчує, що адміністративні
трибунали дуже гнучко застосовують правило
про повне невтручання і за необхідності
вдаються до повного перегляду оспорюваного
акта.
Так, при оскарженні відмови чиновника в
наданні дозволу на постійне проживання у Франції
заявник може послатися на порушення
встановленого законом порядку ухвалення таких
рішень або на перевищення ним повноважень.
Не маючи права «замінити» орган виконавчої
влади, суд має право тільки скасувати
адміністративний акт і направити справу
чиновникові для повторного розгляду.
Проте якщо при розгляді справи суд встановить,
що мало місце порушення суб’єктивних прав цієї
особи, наприклад права проживати спільно зі своєю
23
сім’єю, трибунал має право перейти до «повного
перегляду» такого акта.
За підсумками розгляду справи трибунал має
право наказати посадовій особі видати заявникові
дозвіл на проживання [13].
Оскарження не призупиняє дію оспорюваного
адміністративного акта автоматично.
Водночас трибунал має право негайно призупинити дію
адміністративного акта в тому випадку, якщо його дія до розгляду
справи по суті може істотно порушити суб’єктивні права заявника
або спричинити матеріальні збитки.
24
обмежується перевіркою дотримання органом
державної влади формальної законності й досліджує
питання відповідності закону приписів, що містяться в
адміністративному акті.
Отже, якщо в першому випадку трибунал оцінює форму
оскаржуваного акта, то в другому він досліджує його зміст.
До цієї групи підстав можуть бути віднесені всі ситуації, коли
трибунал встановлює безпосередню суперечність оскаржуваного
акта нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
Також до порушення закону належать порушення таких
фундаментальних загальновизнаних принципів права, як рівність
громадян перед законом, заборона зворотної сили закону, що
запроваджує юридичну відповідальність.
25
Навпаки, у випадках, коли з обставин спору випливає, що
публічна адміністрація мала право врегулювати управлінське
питання, покладаючись цілком на власний розсуд (так звані
«дискреційні повноваження», або «pouvoir discrétionnaire»),
адміністративний суд не матиме права на втручання.
Зрозуміло, що на практиці трибуналам доводиться стикатися
з менш однозначними ситуаціями, коли оцінюється комплексна
правомочність публічної адміністрації, у яких мають місце ознаки і
«пов’язаної влади», і права власного розсуду.
У таких випадках трибунал має право перевірити
правильність оцінювання адміністративним органом фактичних
обставин («qualification juridique des faits»).
Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що
адміністративний орган неправильно оцінив юридичні факти при
ухваленні оспорюваного рішення, таке рішення буде скасовано.
Втім, трибунал може обмежитися констатацією відсутності
істотних помилок у питаннях оцінювання фактів («erreur manifeste
d’appreciacion»).
27
– поєднання відкритого й закритого судочинства.
За загальним правилом розгляд адміністративних справ у Франції є
відкритим. Водночас особи, які не беруть участі в справі, не мають
доступу до її матеріалів. Оскільки позиція сторін адміністративного
спору викладена передусім письмово й необов’язково оголошується
ними усно, ідеться про переважання закритого судочинства над
відкритим;
29
справі доказів, а потім готує проект рішення, яке обґрунтовується
посиланнями на закон, судову практику, а також правову доктрину.
Підсумковою стадією є розгляд справи на засіданні («séance
de judgement») й ухвалення рішення у цій справі.
Зазвичай здійснюється відкритий розгляд справи, під час
якого оголошуються справа, висновки доповідача, а сторонам
надається можливість висловитися щодо правильності складання
висновків.
Потім оголошується думка Комісара Уряду, і суд виходить
для ухвалення рішення.
Після оголошення рішення його копію передається сторонам.
Гарантією своєчасності виконання рішення публічною
адміністрацією є можливість стягнення з органу державної влади,
що ухиляється від виконання судового акта, штрафу, що надходить
не лише до бюджету, а й на користь особи, яка виграла
адміністративний спір.
Робота адміністративних судів у Франції не позбавлена
певних недоліків, одним з найістотніших з яких є тривалість
процесу.
Через зростання кількості адміністративних позовів термін
розгляду спорів трибуналом першої інстанції в 2008 р. становив 1
рік і 2 місяці, апеляційним судом – 1 рік і 1 місяць, Державною
радою – 9 місяців [13].
30
не дала змоги середньовічній монархії (адміністрації) повністю
вийти з-під контролю загальних судів, як це сталося у Франції.
Упродовж усієї історії англійський суд залишався головним
охоронцем прав і свобод, оскільки не визнавав поділ права на
приватне й публічне та був готовий однаково захищати права
позивачів і в цивільно-правових, і в адміністративно-правових
відносинах.
Формою здійснення адміністративного
судочинства у Великій Британії є інститут судового
перегляду.
Право судового перегляду й Адміністративний суд
Судовий перегляд (court review) – це спеціальна процедура,
відповідно до якої в судовому порядку оскаржуються дії та рішення
органів виконавчої влади.
Право судового перегляду у Великій Британії належить
Високому суду (the High Court of Justice).
Право судового перегляду – інститут англійського загального
права, не закріплений у нормативно-правовому акті.
Відповідно до роз’яснень Судової служби Її Величності (Her
Majesty’s Court Service) право судового перегляду поширено на
будь-які дії й рішення посадових осіб та органів, що здійснюють
публічно-правові функції.
У порядку судового перегляду можуть бути оскаржені дії,
рішення, відмова в здійсненні дії або ухваленні рішень, а також
протизаконне «невиконання» органом державного управління
певних дій у публічній сфері.
Крім загального порядку оскарження – в порядку судового
перегляду, що належить до системи загального права, дії й рішення
органів виконавчої влади можуть оскаржуватися до Високого суду
31
у випадках, коли така можливість прямо передбачена в нормативно-
правовому акті.
У 2000 р. у складі Високого суду було утворено
Адміністративний суд. Адміністративний суд – не самостійна
судова установа, а скоріше – особливий склад суддів Високого
суду, які мають право розглядати справи в порядку судового
перегляду.
Зараз його склад налічує 37 суддів.
Підставою для створення Адміністративного суду англійські
юристи визнають специфіку цих спорів і викликану нею
необхідність суддівської спеціалізації.
При розгляді справ відповідної юрисдикції Адміністративний
суд використовує цивільно-правову форму судочинства й керується
Правилами цивільного судочинства, що є основним джерелом
англійського процесуального права.
Межі повноважень Адміністративного суду
Межі юрисдикції адміністративних судів – один із
центральних аспектів побудови й роботи системи адміністративної
юстиції в будь-якій державі.
У Великій Британії сучасні межі судового
втручання в діяльність виконавчої влади були
визначені прецедентом у першій половині XX
століття під час розгляду справи «Об’єднана Галерея
Провінційного Мистецтва Лтд. проти компанії
Веднзберрі Корп».
32
У рішенні Високого суду в цій справі були сформульовані
фундаментальні положення, що відображають підхід англійської
судової системи до судового втручання у сферу виконавчої влади.
За ініціативою однієї зі сторін ці положення
були названі принципом Веднзберрі.
Суть його в такому.
При здійсненні судового перегляду суд не досліджує суть
ухваленого органом державної влади рішення, його правильність і
обґрунтованість. Перевірка законності рішення – ось його
прерогатива.
Водночас у випадку, якщо при ухваленні оскаржуваного акта
органом державної влади були реалізовані так звані дискреційні
повноваження, тобто коли чинне законодавство давало змогу
органу державної влади вирішити питання на власний розсуд з
урахуванням конкретної ситуації, суд при перевірці цього рішення
зобов’язаний також визначити правильність реалізації цим органом
влади такого розсуду.
Якщо норма закону надає органу державної влади дискреційні
повноваження, тоді слід виявити явні або передбачувані обставини,
які цей орган влади повинен був брати до уваги при реалізації цих
повноважень.
Утім, якщо з природи правовідносин і загального тлумачення
закону випливає, що певні обставини не є істотними при розгляді
цього питання, владний орган повинен ігнорувати такі несуттєві
супутні обставини.
Недобросовісність ухваленого органом державної влади
рішення, його нечесність і необґрунтованість, його суперечність
державній політиці – це обставини, при виявленні яких суд у будь-
33
якому разі має право втрутитися в дискреційні повноваження
органу виконавчої влади.
На наш погляд, принцип Веднзберрі істотно звужує межі
судового втручання, обмежуючи можливості судового перегляду
адміністративних актів по суті питання.
Таке обмеження передусім ґрунтується на концепції поділу
влади й функціонуванні системи стримувань і противаг.
Принцип Веднзберрі був і залишається класичним прикладом
підходу англійських судів до визначення своєї юрисдикції у сфері
адміністративної юстиції.
Проте подальший розвиток прецедентного
права Великої Британії дає підстави говорити про
відхід від цього принципу й розширення сфери
повноважень адміністративних судів.
У 1985 р. Високим судом було розглянуто
справу «Рада з цивільних послуг проти Міністерства
цивільних послуг».
При розгляді цієї справи було вказано на три види
обставин, при встановленні яких суд матиме право
втрутитися в діяльність виконавчих органів і скасувати
ухвалене ними рішення.
Цими обставинами є
незаконність адміністративного акта,
його необґрунтованість, а також
порушення органом державної влади
процедурних правил ухвалення рішення.
34
Наявність хоча б однієї із зазначених обставин може бути
підставою для подання позову про судовий перегляд рішення
адміністративного органу.
Розгляньмо докладніше ці підстави.
Незаконність.
У вказаній вище справі суд зазначив, що під незаконністю як
підставою для судового перегляду слід розуміти таку обставину:
уповноважені на ухвалення рішення орган або особа зобов’язані
правильно розуміти ті закони, що надають їм повноваження з
ухвалення рішення, і повинні певним чином їх застосовувати.
Ці обставини можуть бути предметом розгляду суду.
Окремими випадками, в яких ухвалене адміністративним
органом або посадовою особою рішення вважатиметься
незаконним, є:
перевищення повноважень на ухвалення рішень;
незаконне делегування повноважень з прийняття
рішень;
невикористання дискреційних повноважень у тих
випадках, коли використання цих повноважень є
обов’язковим за законом.
Необґрунтованість.
Як випливає з цієї справи, рішення адміністративного органу
можна вважати необґрунтованим у тому випадку, якщо воно
настільки суперечить законам логіки або загальноприйнятим
нормам моралі, що жодна розумна людина не ухвалила б таке
рішення за схожих обставин.
Не маючи права ставити себе на місце органу державної
влади, суд обмежується перевіркою обґрунтованості рішення в
контексті загальних законів розуму й логіки.
35
Порушення процедурних правил при ухваленні рішення.
Ця категорія підстав для звернення до Адміністративного
суду використовується, коли орган державної влади або посадова
особа при ухваленні оскаржуваного рішення порушили правила, що
регулюють порядок ухвалення подібних рішень.
Зокрема, з цих підстав можуть оскаржуватися рішення
трибуналу в тому випадку, якщо він при розгляді спору виявився
упередженим до однієї зі сторін, наприклад, не дав їй можливості
висловитися й належним чином захистити свої інтереси.
36
Отже, відмову у видачі дозволу на право здійснення
торгівлі підприємець має право оскаржити до суду як таку,
що не відповідає його законним очікуванням.
Невідповідність законним очікуванням особи як підстава для
оскарження владно-розпорядчих актів є особливо актуальною при
оскарженні рішень, ухвалених у порядку реалізації дискреційних
повноважень органів виконавчої влади, тобто в ситуаціях, коли
головну роль відіграє розсуд посадової особи.
Варто також зазначити, що доктрина законних очікувань не
дістала застосування в українській правовій системі, особливо коли
йдеться про публічно-правові галузі права.
Слід ураховувати, що зазначені підстави для оскарження
рішень органів державної влади не взаємовиключні.
Більш того, їх перелік не є закритим і вичерпним.
На нашу думку, подальший розвиток судової практики дасть
можливість говорити про появу нових підстав для оскарження актів
органів виконавчої влади.
37
Водночас категорія «істотної заінтересованості» розуміється
англійськими судами ширше.
Суди визнають наявність істотного інтересу в оскарженні
певного адміністративного рішення не лише у фізичних і
юридичних осіб, права яких безпосередньо порушені в результаті
ухвалення цього рішення.
Визнається, що такий інтерес може бути й у так званих
«представницьких груп» і «груп тиску» (наприклад, Грінпіс), що
виступають від імені осіб, права яких безпосередньо зачіпалися
ухваленням оскаржуваного акта.
38
наявність у позивача заінтересованості в поданні позову й приймає
рішення про призначення усного слухання справи з викликом
сторін.
Вказана стадія відіграє роль своєрідного «фільтра»,
відсікаючи безперспективні справи й справи, процесуальні
документи в яких складені з істотними порушеннями.
При розгляді справи на другій стадії вона, як правило,
слухається судом в одноосібному складі.
Розгляд справи відбувається у традиційній змагальній формі:
виступ позивача,
виступ відповідача,
завершальний виступ позивача.
За підсумками розгляду справи Адміністративний суд має
право виносити рішення, що приймаються у формі судових наказів
(writ), зокрема:
– рішення про обов’язок вчинити певні дії;
– рішення про заборону вчиняти певні дії;
– рішення про скасування акта органу виконавчої влади.
40
При цьому чинне законодавство послідовно встановлює
вимогу щодо незалежності членів трибуналу від адміністративного
органу, рішення якого підлягає оскарженню.
41
Можливість ефективного оскарження владних
актів Гнейст розглядав як головний атрибут правової
держави.
Суд, на його думку, був «межею» державної
(адміністративної) влади.
З урахуванням специфіки основного об’єкта захисту –
об’єктивних публічних прав – він запропонував створити
самостійну систему адміністративних судів [2, c. 45].
Ідеї Гнейста були втілені в життя під час прусської
адміністративної реформи 1870-х рр. У 1872 р. був прийнятий
Статут окружного управління, що передбачав запровадження
трирівневої системи органів адміністративної юстиції.
Очолював цю систему Вищий адміністративний суд Пруссії.
Нижче розташовувались обласні адміністративні суди, що
формувалися з представників місцевого самоврядування, обраних
на певний строк.
На рівні повіту розгляд адміністративних спорів покладався
на посадових осіб органів місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування в Пруссії, на відміну від України, не
відокремлювалось від органів державної влади, а було їх
невід’ємною складовою.
Місцеве прусське чиновництво входило до єдиного
державного апарату.
Проте сфера діяльності адміністративних судів була вельми
обмеженою через невизнання прусським правом загальної
клаузули, тобто оскаржуватися могли тільки ті дії й рішення органів
публічної влади, можливість судового скасування яких прямо
встановлена законом.
42
Прусський підхід до адміністративної юстиції був
запозичений і в інших німецьких землях: Бадені, Гессені, Баварії,
Вюртембюрзі.
Сучасна система адміністративних судів у Німеччині
успадкувала багато рис прусської системи.
Адміністративні суди утворюють самостійну гілку
правосуддя, незалежну від цивільних судів і судів спеціальної
юрисдикції.
Першою ланкою системи адміністративних судів є загальні
адміністративні суди земель.
При цьому кількість судів у землях неоднакова й варіюється
від одного до семи, залежно від розміру території та навантаження
на суди.
Розгляд справ здійснюється колегіально палатами, що
складаються з трьох суддів-професіоналів і двох засідателів.
Наступна ланка – вищі адміністративні суди земель або
Адміністративні судові палати земель.
Вищі адміністративні суди виконують роль касаційних і
апеляційних інстанцій, а також розглядають у першій інстанції
особливо важливі справи.
Справи розглядаються колегіальними складами (палатами) з
трьох суддів.
Вищою інстанцією адміністративних судів у ФРН є
Федеральний адміністративний суд, що розглядає справи в порядку
касації і є судом першої інстанції для обмеженого кола
адміністративно-правових спорів.
Розгляд справи здійснюють 12 колегій (сенатів), що
складаються з п’яти суддів.
43
Суди спеціальної юрисдикції також мають трирівневу
структуру.
Деякі з них розглядають публічно-правові спори в певній
вузькій сфері публічного управління – фінансові суди, соціальні
суди.
У Німеччині встановлено загальну клаузулу: згідно з ч. 4 ст.
19 Конституції ФРН дії публічної влади, що порушують чиїсь
суб’єктивні права, можуть бути оскаржені до суду.
Відповідно до ст.ст. 95–100 Конституції ФРН і Закону про
адміністративні суди 1960 р. юрисдикція адміністративних судів
поширюється на будь-які спори публічно-правового характеру, крім
справ, підвідомчих Федеральному конституційному суду [5, c. 162].
У Німеччині виділяються кілька видів адміністративних
позовів:
позови про скасування адміністративного акта;
позови про примушування до виконання публічно-
правового обов’язку;
позови про визнання (наявності або відсутності
адміністративних правовідносин);
позови про проведення абстрактного нормоконтролю
(перевірка дійсності адміністративних приписів, що
ґрунтуються на законі землі, перевірка на відповідність
підзаконних актів закону).
45
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА: 1. Брэбан Г. Французское
административное право / под ред. С.В. Боботова; пер. с фр. – М.:
Прогресс, 1988. – 488 с. 2. Гнейст Р. Правовое государство и
административные суды Германии / под ред. М.И. Свешникова;
пер. Ф.С. Фустов. – 2-е изд., испр. и доп. – СПб.: Тип. В.
Безобразова и Ко, 1896. – 345 с. 3. Дерюжинский В.Ф.
Административные суды в государствах Западной Европы / В.Ф.
Дерюжинский. – СПб., 1906. – 390 с. 4. Евтихеев И. Доктрина Ориу
об административной юстиции / И. Евтихеев // Юридический
вестник. Издание Московского юридического общества. – 1916. –
№ 14(2). – С. 79–83. 5. Зеленцов А.Б. Конфликты в управлении и
управление конфликтами / А.Б. Зеленцов. – М.: РУДН, 2001. – 543
с. 6. Конституции зарубежных государств: учеб. пособ. – М.: БЕК,
1996. – 520 с. 7. Корф С.А. Очерк теории административной
юстиции / С.А. Корф. – СПб.: Тип. Трепке и Фюско, 1910. – Кн. 2–3.
– 437 с. 8. Маджед P.A. Административная юстиция / Р.А. Маджед.
– Каир, 1995. – 250 с. 9. Камел М. Основы административного
процесса / М. Камел. – Каир, 1987. – 265 с. 10. Николаева Л.Л.
Административно-правовые проблемы теории и практики
разрешения публично-правовых споров / Л.Л. Николаева, Л.К.
Соловьева. – СПб.: Пресс, 2004. – 190 с. 11. English Legal System in
Context. Fourth Edition. Fiona Cownie, Antony Bradney&Mandy
Burton. – Oxford University Press, 2007. – 347 р. 12. Neville Brown L.
French Administrative / L. Neville Brown and John S. Bell. – Law 5th
ed. – New-York: Oxford University Press, 1998. – 387 р. 13.
Administrative Justice In France 2008 [Електронний ресурс] – Режим
доступу:
http://www.aat.gov.au/SpeechesPapersAndRescarch/speeches/frydman/
Ad ministrativeJusticeInFrance2008.htm
46
Кодекс адміністративного судочинства
України
Прийняття - 06.07.2005
Набрання чинності - 01.09.2005
Структура КАСУ
7 розділів
391 стаття
47
Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ (10 глав)
Глава 1. Основні положення
Глава 2. Адміністративна юрисдикція
Глава 3. Склад суду. Відводи
Глава 4. Учасники судового процесу
Глава 5. Докази та доказування
Глава 6. Процесуальні строки
Глава 7. Судові виклики і повідомлення
Глава 8. Судові витрати
Глава 9. Заходи процесуального примусу
Глава 10. Забезпечення позову
49
Адміністративне судочинство характеризується
тим, що:
● спрямоване на захист прав, свобод та інтересів
фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб
незалежно від категорії справ, що підлягають
розгляду, навіть у спорі між двома суб’єктами
владних повноважень суд повинен виходити із
необхідності гарантувати дотримання прав, свобод
та інтересів фізичних і юридичних осіб;
● зусилля суду спрямовані на захист прав, свобод
та інтересів вказаних осіб від порушень з боку
суб’єкту владних повноважень;
● предметом адміністративного судочинства є
публічно-правові відносини, переважно між
фізичною чи юридичною особою з одного боку і
суб’єктом владних повноважень з іншого боку.
50
правовідносин, як правило, мають нерівні
можливості.
Складність захисту у сфері таких відносин
пояснюється підпорядкованістю, підлеглістю осіб у
цих відносинах органам та посадовцям, які
здійснюють управлінські функції і мають право
приймати обов‘язкові рішення.
А тому надійність такого захисту повинна
забезпечуватися розглядом адміністративних спорів
незалежним авторитетним органом – судом, перед
яким особа і суб‘єкт владних повноважень є
рівними.
Адже в адміністративному процесі особі, яка
потребує судового захисту, як правило, протистоїть
потужний адміністративний апарат.
У зв‘язку з цим у сторін заздалегідь складаються
нерівні вихідні можливості, і щоб збалансувати їх,
адміністративний суд повинен відігравати активну
роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у
захисті її прав, свобод чи інтересів.
Це зобов‘язує адміністративний суд вжити всіх
заходів, що передбачені законом аби права людини і
громадянина, які влада порушила, були захищені,
тобто суд повинен виявляти активну роль, яка
обумовлена ще й тим, що переважно саме з вини
публічної адміністрації виникають конфлікти, які
змушують особу звертатися до суду, або публічна
адміністрація не вжила достатніх заходів, щоб цьому
запобігти.
51
Предметом судового розгляду в
адміністративних справах переважно є рішення
(нормативно-правові акти чи правові акти
індивідуальної дії), дії або бездіяльність суб‘єктів
владних повноважень, крім випадків, коли стосовно
таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи
законами України встановлено інший порядок
судового провадження.
Предмет оскарження.
Щоб відповісти на питання, що складає предмет
оскарження у цій категорії адміністративних справ,
необхідно з’ясувати зміст поняття “рішення, дії чи
бездіяльність суб’єкта владних повноважень”.
У контексті КАС під рішеннями суб’єкта
владних повноважень розуміються як нормативно-
правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.
Нормативно-правові акти – рішення, дія яких
поширюється на невизначене або визначене
загальними ознаками коло осіб і які призначені для
неодноразового застосування.
Правові акти індивідуальної дії – рішення, дія
яких поширюється на конкретних осіб або які
стосуються конкретної ситуації, і які є актом
одноразового застосування норм права.
Усі рішення суб’єкта владних повноважень
мають підзаконний характер, тобто повинні
прийматися на підставі, в межах повноважень та у
спосіб, що визначені законом.
52
Дії суб’єкта владних повноважень – це активна
поведінка суб’єкта владних повноважень, яка може
мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних
та юридичних осіб (наприклад, дії щодо вилучення
майна, затримання особи тощо).
Бездіяльність суб’єкта владних повноважень –
це пасивна поведінка суб’єкта владних повноважень,
яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод,
інтересів фізичної чи юридичної особи (наприклад,
неприйняття рішення за заявою особи, ненадання
допомоги працівниками поліції, неоприлюднення
нормативно-правового акта тощо).
Чиї саме рішення, дії чи бездіяльність можуть
буди оскаржені за правилами адміністративного
судочинства?
КАС вводить новий термін “суб’єкт владних
повноважень”.
55
Часто делегування повноважень може бути пов‘язане із
необхідністю здійснювати нормативне регулювання.
Можна згадати декрети Кабінету Міністрів України,
що приймалися з «метою оперативного вирішення питань,
пов'язаних із проведенням ринкової реформи» протягом
1992-1993 років на підставі Закону України «Про
тимчасове делегування Кабінету Міністрів України
повноважень видавати декрети в сфері законодавчого
регулювання» від 18 листопада 1992 року. Або укази
Президента України з економічних питань, не
врегульованих законами, видані на підставі пункту 4
Розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
Можна виділити такі ознаки делегованих
повноважень:
• делегування повноважень неможливе без
відповідної законодавчої підстави;
• делегування повноважень полягає у
попередньому дозволі суб’єкта владних
повноважень іншому суб’єкту здійснювати
повноваження, віднесені до компетенції першого;
• делегуються лише окремі повноваження, у
результаті чого відбувається тимчасове розширення
повноважень суб’єкта, якому вони делегуються;
• делегування повноважень можливе на
визначений час або без зазначення строку. При
делегуванні повноважень на певний строк
делеговані повноваження припиняються
автоматично. При делегуванні без зазначення строку
повноваження можуть бути відкликані в будь-який
час за рішенням суб’єкта, який їх делегував;
56
• суб’єктом владних повноважень можуть
делегуватися повноваження лише у межах його
компетенції (не можна передати більше
повноважень, ніж має сам суб’єкт, так само не
можна передати ті повноваження, яких не має);
Положення про делеговані повноваження містяться і в
законах України.
Так, з абзацу чотирнадцятого статті 1 Закону України
«Про місцеве самоврядування в Україні» випливає, що
окремі повноваження органів виконавчої влади
делегуються органам місцевого самоврядування законом, а
окремі повноваження органів місцевого самоврядування
можуть делегуватися відповідним місцевим державним
адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.
Частиною другою статті 14 Закону України «Про
місцеві державні адміністрації» передбачено, що Кабінет
Міністрів України в межах, визначених законами України,
може передавати місцевим державним адміністраціям
окремі повноваження органів виконавчої влади вищого
рівня.
57
2) чи прийнято рішення (вчинено дію) з
використанням повноваження з тою метою, з якою
це повноваження надане органу;
3) чи прийнято рішення (вчинено дію)
обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин,
що мають значення для прийняття рішення
(вчинення дії);
4) чи прийнято рішення (вчинено дію)
безсторонньо (неупереджено);
5) чи прийнято рішення (вчинено дію)
добросовісно;
6) чи прийнято рішення (вчинено дію)
розсудливо;
7) чи прийнято рішення (вчинено дію) з
дотриманням принципу рівності перед законом,
запобігаючи всім формам дискримінації;
8) чи прийнято рішення (вчинено дію)
пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного
балансу між будь-якими несприятливими
наслідками для прав, свобод та інтересів особи і
цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення
(дія);
9) чи прийнято рішення (вчинено дію) з
урахуванням права особи на участь у процесі
прийняття рішення;
10) чи прийнято рішення (вчинено дію)
своєчасно, тобто протягом розумного строку.
58
Завдання адміністративного судочинства
(Збірка Застосування практики ЄСПЛ)
Не викликає сумніву, що низка положень КАС
України, зокрема, які містяться у пункті 2 статті 2
КАС, прийняті під впливом і послуговуються
термінологією ЄСПЛ. Серед них, наприклад,
відповідність повноважень законній меті;
безсторонність (неупередженість);
вимога дотримання суб’єктом владних
повноважень принципу рівності перед законом,
запобігання ним несправедливої дискримінації;
вимога дотримання суб’єктом владних
повноважень принципу пропорційності;
урахування суб’єктом владних повноважень
права особи на участь у прийнятті рішення;
своєчасність прийняття суб’єктом владних
повноважень рішення, тобто прийняття такого
рішення у розумний строк.
Безперечно, ці та інші положення КАС України
вимагають їхнього тлумачення і застосування у
світлі практики ЄСПЛ. Окремі приклади
складових змісту цих понять буде висвітлено далі.
59
ПЛЕНУМ ВИЩОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
06.03.2008 N 2
Про практику застосування
адміністративними судами окремих положень
Кодексу адміністративного судочинства України
під час розгляду адміністративних справ
60
інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення
(дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття
рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
61
Зазначені критерії певною мірою відображають
принципи адміністративної процедури, вироблені у
практиці європейських країн.
Вони важливі не лише для суду.
Суб’єкти владних повноважень повинні також
враховувати ці критерії-принципи, знаючи, що
адміністративний суд керуватиметься ними у разі
оскарження відповідних рішень, дій чи
бездіяльності.
Крім того, ці критерії-принципи одночасно є
важливим орієнтиром при реалізації дискреційних
повноважень владного суб’єкта, а також в умовах
відсутності законодавства, яке чітко регулює
порядок здійснення адміністративних проваджень.
Також законодавче закріплення цих критеріїв-
принципів дає можливість фізичній чи юридичній
особі сформувати уявлення про якість та природу
належних рішень чи дій, які вона має право
очікувати від суб’єкта владних повноважень.
63
Для забезпечення дотримання цього принципу
доцільно, щоб у законодавчому акті чітко
зазначалася мета, задля якої надається
повноваження.
Цілі закону часто можуть бути виведені з його
назви або преамбули, або загальних положень. Часто
для з‘ясування мети повноважень та цілей закону
доцільно звертатися до пояснювальної записки
відповідного законопроекту та матеріалів його
обговорення.
Якщо мету повноваження в законі не визначено,
то слід виходити із загальної мети, яка визначена у
статті 3 Конституції України, – утвердження і
забезпечення прав людини є головним обов’язком
держави.
Використання повноважень з неналежною метою
за своїм змістом є зловживанням ними:
використання їх нечесно,
із протиправними намірами,
з недоброю волею,
зі спотвореним тлумаченням мети, з якою
надано повноваження,
з наявністю особистого інтересу у прийнятті
рішення або вчиненні дії.
Якщо рішення приймається для досягнення
результатів, на які повноваження суб’єкта владних
повноважень аж ніяк не спрямоване, таке рішення
повинно визнаватися протиправним.
Так, несумісним з метою повноваження можна визнати
рішення місцевої влади провести ремонт на громадському майдані,
де плануються законні акції протесту, для того, щоб їм
перешкодити, хоча потреби у такому ремонті немає (цей приклад
хоч і наводився раніше, але вважаємо виправданим навести його
знову).
64
3.Прийняття рішення, вчинення дії
обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх
обставин, що мають значення для прийняття
рішення або вчинення дії.
Цей критерій відображає принцип
обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від
суб’єкта владних повноважень враховувати як
обставини, на обов’язковість урахування яких прямо
вказує закон, так і інші обставини, що мають
значення у конкретній ситуації.
Для цього він має ретельно зібрати і дослідити
матеріали, що мають доказове значення у справі,
наприклад, документи, пояснення осіб, висновки
експертів тощо.
Суб’єкт владних повноважень повинен уникати
прийняття невмотивованих висновків, зокрема тих,
що ґрунтуються на припущеннях, а не на
конкретних обставинах.
Так само недопустимо надавати значення
обставинам, які насправді не мають відношення до
справи.
65
Упереджено ставитися означає бути прихильним
до особи або навпаки поводитися з нею
дискримінаційно через особисту симпатію чи
антипатію або через власний інтерес у справі
(фінансовий, родинний тощо), соціальний
(корпоративний) інтерес, пов’язаний із належністю
до певної спільноти, професії та ін.
Приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб’єкт
владних повноважень не може ставати на сторону
будь-якої з осіб та не може проявляти себе
заінтересованою стороною у справі, виходячи з
будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу,
який не випливає із завдань цього суб’єкта,
визначених законом.
67
принципи та підходи, застосовані під час розгляду
подібної справи.
Несправедлива дискримінація буде відсутня,
якщо орган надаватиме переваги певним категоріям
осіб, виходячи із законних підстав та розумних
об’єктивних обставин.
Наприклад, не можна говорити про
несправедливу дискримінацію, якщо суб’єкт
владних повноважень надаватиме першочергове
право на прийом вагітним жінкам, інвалідам тощо.
Принцип рівності (недискримінації) тісно
пов'язаний із принципом безсторонності
(неупередженості), адже упереджене ставлення
може проявлятися у дискримінації особи.
1) верховенство права;
2) рівність усіх учасників адміністративного
процесу перед законом і судом;
3) змагальність сторін, диспозитивність та
офіційне з'ясування всіх обставин у справі;
4) гласність і відкритість адміністративного
процесу;
5) забезпечення апеляційного та касаційного
оскарження рішень адміністративного суду, крім
випадків, установлених цим Кодексом;
6) обов'язковість судових рішень.
Верховенство права
Принцип верховенства права є визначальним
при формуванні всіх інститутів держави і
суспільства в цілому.
Згідно з ч. 1 ст. 8 Конституції в Україні
визначається і діє принцип верховенства права.
Можна погодитись з М.І. Козюброю, який
зазначає, що феномен верховенства права може бути
розкрито тільки за умови дотримання певних
гносеологічних позицій щодо права:
по-перше, повинно мати місце розрізнення
права і закону;
по-друге, право слід розглядати не як акт
державної влади, а як соціальний феномен,
пов'язаний з такими категоріями, як справедливість,
свобода, рівність, гуманізм;
75
по-третє, право має розглядатися у нерозривній
зв'язці з правами людини.
78
поширюваність цієї пріоритетності, цього
принципу на діяльність усіх без винятку
органів держави;
правова визначеність становища людини у
тій ситуації, в якій вона перебуває;
неприпустимість затримання особи на
невизначений і непередбачуваний термін,
якщо воно не ґрунтується на законі чи
судовому рішенні;
обсяг будь-якого правового розсуду й
спосіб його здійснення мають бути з
достатньою ясністю визначені законом;
наявність громадської довіри до судів як до
гарантів справедливості, майже
безвиняткова можливість доступу до суду;
наявність судового контролю за
втручанням виконавчих органів у права
людини;
підпорядкованість судовому рішенню усіх
органів держави, безвиняткова
обов'язковість його виконання будь-якими
органами і посадовцями;
можливість скасування вищим судом
рішення нижчого суду, яке не набрало
чинності;
незмінність, неоспорюваність остаточного
судового рішення, яке набрало чинності;
невтручання законодавчої влади у
відправлення правосуддя;
забезпечення державою, у разі
застосування смертельної зброї, швидкого
79
й ефективного розслідування справи її
органами.
80
Звідси й ще одна вимога принципу
верховенства права – захист від свавілля.
Захист від свавілля означає, що втручання
публічної адміністрації у права людини повинно
підлягати ефективному контролю. Щонайменше це
має бути судовий контроль, який найкращим чином
забезпечує гарантії незалежності, безсторонності та
належної правової процедури. Держава також
повинна забезпечувати наявність достатніх та
ефективних гарантій проти зловживань.
У зв‘язку з судовим контролем важливою є
вимога про доступ до суду. Серед іншого, вона
означає, що з юрисдикції судів не можна вилучати
будь-які позови, так само не можна надавати
імунітети певним категоріям осіб від судових
позовів. З цією вимогою несумісними є надмірні
затримки зі здійсненням правосуддя та виконанням
судових рішень.
Ще однією складовою верховенства права є
вимога (принцип) юридичної визначеності.
Відповідно до неї, зокрема, остаточне рішення суду
у вирішеній ним справі не може піддаватися
сумніву, навіть у разі зміни законодавства. Вимога
про юридичну визначеність одночасно включає й
вимогу про обов’язковість судових рішень.
Елементом принципів верховенства права та
юридичної визначеності є вимога про невтручання
законодавчої влади у здійснення правосуддя. Будь-
яке втручання з боку законодавчого органу в процес
здійснення правосуддя з метою вплинути на
81
вирішення судом спору є недопустимим, окрім
випадків, коли для цього існують неспростовні
підстави, що випливають із загального інтересу.
83
КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
http://reyestr.court.gov.ua/Review/54881465
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
В С Т А Н О В И В :
86
28 грудня 2014 року прийнято Закон України "Про внесення змін до
Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів щодо
податкової реформи" (далі Закон).
87
Аналізуючи цю норму права суд робить такі висновки:
П О С Т А Н О В И В:
Позов задовільнити.
88
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення
Кіровоградської об’єднаної державної податкової інспекції Головного
управління державної фіскальної служби у Кіровоградській області
від 26 серпня 2015 року, яким ОСОБА_4 визначено суму
грошового зобов’язання з транспортного податку у 25000 грн.
89
Формулювання ознак принципу верховенства
права надає суддям адміністративних судів
інструмент до правильного та однакового його
застосування при здійсненні адміністративного
судочинства.
Враховуючи вищевикладене, можна дійти
висновку, що принцип верховенства права є одним із
головних принципів, який має застосовуватись при
здійсненні адміністративного судочинства.
Його правильне застосування залежить від рівня
правової підготовки, правової свідомості, правової
культури кожного судді адміністративних судів,
Змагальність
Змагальність існує у судових процесах, де є
рівноправні сторони.
90
Вона полягає у процесі доведення перед судом
особами, які беруть участь у справі, своєї позиції у
справі (вимог та заперечень).
Змагальність реалізується передусім через
доказування, тобто підтвердження сторонами
обставин, на які вони посилаються для
обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами.
Адже саме сторонам найкраще відомі обставини
у справі, саме вони найкраще знають, якими
доказами ці обставини можна підтвердити.
Розгляд і вирішення справ в адміністративних
судах здійснюються на засадах змагальності сторін
та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у
доведенні перед судом їх переконливості.
(частина перша статті 9 КАС)
93
тонкощах юриспруденції, і суб‘єкта владних
повноважень,
а по-друге, предмет публічно-правового спору
найчастіше стосується публічних інтересів – тобто
інтересів широкого кола осіб.
Диспозитивність
Класичний принцип диспозитивності покладає
на суд обов’язок вирішувати лише ті питання, про
вирішення яких його просять сторони у справі
(учасники спірних правовідносин).
Суд позбавлений можливості ініціювати судове
провадження, інакше він перетворився б з органу
правосуддя у контролюючий орган.
95
чи їх окремі положення, крім тих, щодо яких
відкрито провадження в адміністративній справі,
безпосередньо впливають на прийняття рішення
у справі і без визнання таких нормативно-
правових актів протиправними неможливий
ефективний захист прав позивача, суд визнає такі
акти чи їх окремі положення протиправними в
порядку, визначеному цією статтею.
(частина десята статті 264 КАС)
97
товариство і можливість вступити у справу у ролі позивача,
підтримавши заявлений акціонером позов.
Акціонер у разі його заміни належним позивачем вибуває зі
справи.
Якщо ж позивач не погоджується на його заміну іншою
особою, то ця особа може вступити у справу як третя особа, яка
заявляє самостійні вимоги на предмет спору.
Офіційність
Особливим принципом в адміністративному
судочинстві є принцип офіційності, який обумовлює
основні відмінності адміністративного судочинства
від цивільного.
Офіційність полягає в активній ролі суду і за
своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і
диспозитивності.
Наявність принципу офіційності обумовлена
специфікою публічно-правових відносин, яка
полягає у тому, що в учасників таких правовідносин,
як правило, нерівні можливості.
Особливістю адміністративного судочинства
вважається те, що у судовому процесі особі
протистоїть потужний адміністративний апарат.
У зв‘язку з цим у сторін заздалегідь складаються
нерівні вихідні можливості.
Щоб збалансувати їх, адміністративний суд
повинен відігравати активну роль у судовому
процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав.
Тому адміністративний суд має вжити всіх
передбачених законом заходів, щоб порушені
владою права були захищені.
Така роль суду обумовлена тим, що переважно
саме з вини публічної адміністрації виникають
конфлікти або вона не вжила достатніх заходів, щоб
цьому запобігти.
98
Принцип офіційності, інакше – «розшуковий»,
або «інквізиційний» принцип, в адміністративному
судочинстві характерний для багатьох європейських
країн.
101
Застосування практики ЄСПЛ при тлумаченні
загальних положень та принципів адміністративного
судочинства
1. Завданням адміністративного
судочинства є справедливе, неупереджене та
своєчасне вирішення судом спорів у сфері
публічно-правових відносин з метою
ефективного захисту прав, свобод та інтересів
фізичних осіб, прав та інтересів юридичних
осіб від порушень з боку суб’єктів владних
повноважень.
103
виключно до посилань на національне право відповідної
держави.
У кількох випадках Суд вже підтверджував принцип,
що це поняття в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції є
«автономним», оскільки інше рішення може призвести до
результатів, які будуть несумісними з предметом і метою
Конвенції.
Для того, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції міг бути
застосований в його цивільній частині, необхідна наявність
спору щодо «права» як такого, котре визнане у
внутрішньому законодавстві, а також щоб спір за своєю
суттю стосувався цивільного права.
Оскільки Конвенція є живим документом, який має
тлумачитися у світлі сьогоденних реалій, а за роки, що
минули з часу прийняття Конвенції, відносини набули
очевидного розвитку в багатьох сферах, Суд у контексті
змінених поглядів у суспільстві на правовий захист, який
має надаватися фізичним особам у їхніх стосунках з
державою, поширив сферу застосування пункту 1 статті 6
на спори між громадянами та державними органами,
зокрема на:
● спори щодо експропріації, скасування дозволу на
будівництво, землевідведення та загалом рішення, які
порушують право на володіння майном10;
10 Див., наприклад, рішення у справі «Спорронґ та Льоннрот проти
Швеції» (Sporrong and Lönnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 р., заяви №№.
104
7151/75; 7152/75, серія А, № 52; «Хоканссон і Стурессон проти Швеції»
(Hаkansson and Sturesson v. Sweden) від 21 лютого 1990 р., серія A, № 171-A;
«Якобсон і Скарбі проти Швеції» (Jacobsson and Skärby v. Sweden) від 28
червня 1992 р., серія A, № 180 A і B.
А, № 192.
чи професійної діяльності12;
12 Див., наприклад, рішення у справі «Кьоніґ проти Федеративної
Республіки Німеччини»(König v. Federal Republic of Germany) від 28 червня
1978 р., серія A, № 27.
105
У пункті 62 рішення у справі Вілхо Ескелайнена
ЄСПЛ виклав свій новий підхід, який було застосовано
потім у справі «Мітін проти України», де заявник –
військовий офіцер скаржився на тривалість невиконання
рішення військового суду, винесеного на його користь.
Ухвалюючи рішення на користь заявника,
ЄСПЛ зазначив, що відповідно до рішення Великої
палати у справі Вілхо Ескелайнена, стаття 6
Конвенції у «цивільному» аспекті має
застосовуватися до всіх спорів, які стосуються
державних службовців, якщо національне
законодавство не виключає можливість звернення до
суду осіб, що обіймають певні посади, чи категорій
працівників, про яких йдеться, і таке виключення
базується на об’єктивних підставах (п. 22 рішення у
справі «Мітін проти України»).
У даній справі позов заявника було прийнято,
розглянуто та частково задоволено національним судом
відповідно до звичайних правил цивільного процесу. І хоча
справа заявника стосувалася перевірки законності
накладення на нього дисциплінарного стягнення відповідно
до специфічних військових статутів, ніщо не дає підстав
вважати, що справа щодо компенсації моральної шкоди
106
особі внаслідок незаконних дій державних службовців
лежить поза сферою дії статті 6 Конвенції (п. 23 цього ж
рішення).
Таким чином, поняття «цивільних прав і обов’язків» є
автономним в інтерпретації ЄСПЛ і застосовується до
широкого спектру прав і обов’язків, які є цивільними за
своєю суттю.
107