Тема 2

РАБОВЛАСНИЦЬКА ДЕРЖАВА І ПРАВО: СТАРОДАВНЯ ГРЕЦІЯ

Розвинуте рабовласницьке суспільство, побудоване у країнах Європи (Греція та її колонії, Римська
імперія та її провінції), було закономірним етапом у розвитку людської цивілізації. Суспільство це було
антигуманним і відверто несправедливим. Більшість його членів – раби – були перетворені з суб’єкта на
об’єкт права. Раба можна було не лише купити чи продати,але й й віддати у публічний будинок,кинути до
домашньої в’язниці чи навіть стратити за вироком домашнього суду. Проте, саме розвинуті рабовласницькі
суспільства дали перші зразки демократії – демократії рабовласників. Вільні громадяни могли зберегти
своє панування над у кілька разів чисельнішою масою рабів та вільних негромадян лише за умови
внутрішньої єдності і недопущення конфлікту між власними групами: бідними і багатими, знатними і
простолюдом. Процедура прийняття законів, формування вищих органів влади, судочинства (за умови, що
суд здійснюється над громадянином чи розглядається конфлікт двох громадян) стають «демократичними»: у
міру можливостей враховується думка кожного члена такого громадянського супільства.
І ще одне. Шлях до такого громадянського супільства рабовласників ніколи не був простим і однозначним.
Становлення демократії проходило різні ступені («тімократія» у Афінах), одні форми управління
поступалися іншим, більш демократичним (так, у Спарті «пожиттєва» герусія втратила свої колишні
повноваження на користь щорічно обираної колегії ефорів).
Місцевість Греції – гориста, землі погано зрошувані, неродючі, країна зі звивистою береговою лінією та
численними гірськими ланцюгами. Така географія зумовлювала розвиток ремесла і мореплавства, політичну
роздробленість і відсутність централізованої держави. Надра країни були багаті на корисні копалини: залізо
(Лаконіка), срібло (Аттіка), золото (Фракія), мармур тощо. Давні греки не обмежувалися самою лише
торгівлею з сусідами, вони активно колонізували Малу Азію, Чорноморський басейн, Сицилію та Італію.
Політичний устрій і форми правління грецьких міст-полісів різнилися між собою: демократія, аристократія,
тиранія, змішані форми, однак це стосувалося лише вільних громадян. Вони становили приблизно 8–10
відсотків населення, решту – раби і вільні негромадяни. Пересічний вільний громадянин володів десятком
рабів і міг не турбуватися про шматок хліба. Свобода давала можливість удосконалюватися духовно і
фізично, створювати мистецькі шедеври. Недаремно найбільш убивчою для вільного елліна була
характеристика: «Він не вміє ані читати, ані плавати».
Своєрідними були і релігійні вірування давніх греків. Їх боги дуже схожі на людей: сварилися, ворогували
між собою, зраджували дружинам тощо. Посмертна відплата очікувала лише тих смертних, які дуже
розгнівали богів (Тантал, Сізіф), інші потрапляли в підземне царство, де доля ремісника, торгівця чи царя мало
чим відрізнялася. Вважалося, що єдиною умовою отримання вічного спокою є обряд поховання. Проте, душі
приємно, коли про неї згадують, влаштовують гучні поминки і спортивні змагання тощо. Такої честі можна
удостоїтися, зробивши щось визначне для громадян свого міста-поліса. Наприклад, переможець олімпійських
ігор відзначався встановленням статуї, а в місто його вносили через «персональний» пролом
у мурі, ніби сама його тінь захищатиме цей прохід від ворогів.
Особливості психології древнього грека, його система цінностей відповідали особливостям історичної доби.
Понад усе цінувалася особиста свобода. Але цю свободу потрібно було щоденно відстоювати у боротьбі із
зовнішніми ворогами та величезною кількістю рабів («Скільки рабів, стільки ворогів»). Втрата
громадянства, незалежно від особистих статків, майже завжди означала втрату свободи, тому патріотизм
був у стародавніх еллінів, що називається, у крові. Греки були життєрадісними, поняття«гріха»,
у його християнському розумінні, для них не існувало. Однак насолода від плотських утіх завжди таїла
небезпеку розслаблення і втрати пильності.Це вимагало самообмежень(так,наприклад,греки пили своє сухе
вино, лише розбавленим водою навпіл).

«Гомерівська» Греція
Вже в ІІІ–ІІ тис. до н. е.високорозвинута культура існувала на
о. Крит. Приблизно в XVІІ ст. до н. е. можна говорити про високий економічний і культурний розвиток
грецьких (ахейських) держав на території Пелопонесу. Найбільшими з них були Мікени і Тіринф
в Арголіді та Пілос в Мессенії. На рубежі XІІІ–XІІ ст. до н. е. ряд ахейських держав під загальним
керівництвом Мікен (легендарний цар Агамемнон) здійснюють грандіозний військовий похід проти
Трої в Малій Азії. Майже у цей час з півночі в Грецію вторгаються дорійські племена. Кілька хвиль
вторгнення дорійців ущент руйнують розвинуту ахейську культуру, міста заносить піском, досягнення
науки і мистецтва щезають у пам’яті нащадків.
Найдавніші пам’ятки грецької літератури – поеми «Іліада» та «Одіссея» змальовують «гомерівське
суспільство» (XІІ–VІІІ ст. до н. е.), коли ахейська культура змінювалася дорійською. Основним
заняттям греків було землеробство, але мірилом багатства слугувала худоба. Торгівля була розвинута
слабо і мала переважно міняльний характер. Так, рабиня коштувала 4 воли, а золоті доспіхи оцінювалися
у 100 бичків. Залізо потроху витісняло бронзу. Відбувся т. зв. другий суспільний поділ праці, тобто
ремесло відокремилося від скотарства і землеробства. Кращі землі належали родовій знаті. Поряд
існували селяни з мізерними земельними наділами або й повністю позбавлені землі. Останні
називалися фетами і фактично перебували на становищі наймитів, їх поденна робота оплачувалася
їжею та одягом.
 Рабство мало патріархальний характер: рабів було ще небагато, і вони використовувалися в
основному в домашньому господарстві. Були раби, які самі володіли рабами і будинками (раб Одіссея
Евмей). Кровна помста ще зберігалася, але уже припускався викуп.
Племенем управляв вождь-басилей, в чиїх руках зосереджується командування військом, судові
функції, обов’язки жерця. Як правило, наступником басилея ставав його син, хоча допускався і
вільний вибір. Важелі влади перебували у руках ради старійшин, до котрої входили евпатриди (тобто,
«діти благородних батьків»). Народні збори все ще залишалися важливим управлінським органом,
особливо під час ведення війни. Басилеї були змушені звертатися до них за підтримкою в складних
обставинах. Втім, за 20 років відсутності Одіссея на рідній Ітаці ці збори жодного разу не скликалися.
Розклад родового ладу і виникнення держави в Спарті і Афінах віднесено до кінця архаїчної епохи
(ІX–VІІІ ст. до н. е.). Цей час в історії Греції позначається важливими економічними і соціальними
зрушеннями. Виникають такі нові ремесла, як: лиття, паяння, ткацтво, удосконалюється гончарство.
Розширюються торговельні зв’язки з Фінікією, звідки запозичується алфавіт. Складається грошова
система і розвивається карбування власної монети. Колишні родові поселення починають зливатися в
більш крупні центри.

Афіни
У Афінах за легендарного царя Тесея (ІX–VІІІ ст. до н. е.) відбулося об’єднання чотирьох
іонійських племен. Прилегла територія була розподілена на паралію (прибережну частину), діакрію
(бідний гірський район) та педіон (територія на північ та північний схід від Афін, де зосередилися
маєтки знаті). Соціальна структура суспільства складалася з евпатридів – аристократів, геоморів –
землеробів та деміургів – ремісників. Родова аристократія користувалася усіма політичними
і громадянськими правами.Представники демосу(від селянина-бідняка до власника кораблів і
майстерень),маючи права громадян,не мали майже жодних політичних прав.
Ще одна група вільного населення – т.зв. метеки (іноземці, що поселилися в Афінах і займалися
ремеслом чи торгівлею) – взагалі
не мала ані громадянських, ані політичних прав. Особливу категорію становили раби, які розглядалися
як робоча худоба чи інвентар.
За Тесея були утворені територіальні одиниці – навкрарії, по 12 на кожне з чотирьох племен. Кожна
така одиниця виставляла по одному бойовому кораблю та двох озброєних вершників.
Влада басилея поступово відійшла в минуле. Афінами управляв ареопаг – рада з евпатридів, яка
збиралася на пагорбі бога війни Ареса. З свого середовища ареопаг вибирав одного, а з 683 р. до н. е.–
дев’ятьох архонтів для управління поточними справами. Народні збори самостійного значення не
мали і не впливали на обрання архонтів. Після річного перебування на посаді архонт ставав
пожиттєвим членом ареопагу.
У 621 р. до н. е. в Афінах з’явилися перші писані закони. Евпатриди намагалися обмежити
пережитки родового ладу, передусім кровну помсту, забезпечити свою особисту і майнову
недоторканність. Автор- ство цих законів приписується Дракону. Саме від його імені пішов термін
«драконівські закони».
Смертна кара була чи не єдиним покаранням, адже в’язниці тогочасні греки не знали. Життям
розплачувалися не лише за убивство, але й за осквернення святинь і навіть крадіжку овочів. Коли
Дракона запитали про причини такої жорстокості його законів, він відповів, що меншого покарання,
ніж смерть, будь-який злочин не заслуговує, а більшого він придумати не зміг. Кроком уперед у
розвитку юридичної думки стало розмежування злочинів на умисні і здійснені з необережності.
Прогресивним слід вважати і те, що закони, попри усю свою жорстокість, обмежували владу архонтів,
які часто надто вільно тлумачили право на свою користь.
Особиста свобода малоімущих громадян Афін перебувала під постійною загрозою. Безземельні
фети ставали т. зв. шестидольниками, тобто працювали за 1/6 врожаю. За несплату орендної плати
мож-
на було узяти в боргове рабство самих шестидольників та їх дітей. У 594 р. до н. е. афінське
суспільство охопила «велика смута», викликана загальним невдоволенням. Давньогрецький історик
Плутарх писав, що «величезна більшість,та й до того ж люди великої фізичної сили, збиралися і
умовляли один одного не залишатися байдужими споглядачами, а обрати одного вождя, надійну
людину, і звільнити боржників, що пропустили строк виплати, а землю переділити і цілком змінити
державний лад».
Цього року першим архонтом було обрано Солона, представника евпатридів, який не був
«спільником багатих в їх злочинах». Афіни стояли на порозі громадянської війни, багато боржників
покинули поліс, втікаючи від кредиторів. Реформи Солона (594–593 рр. до н. е.) врятували ще
незміцнілу рабовласницьку державу в Афінах. Здійснювалися вони рішуче, опір аристократичної
верхівки, вихідцем з котрої був сам Солон, долався силою. По-перше, скасовувалися усі існуючі на той
час борги (т. зв. сісахія, дослівно: звільнення від тягаря): звільнив Солон усіх закабалених і заборонив
боргове рабство на майбутнє. Ті громадяни, які стали рабами і були продані за кордон, викуповувалися
коштом держави. Надалі усі раби мали бути або військовополоненими, або придбаними на ринку.
Заборонявся самозаклад боржника.
Селянам повертали їхні ділянки землі, відібрані за борги. Однак перерозподілу землі не було
проведено, позичкові відсотки не зменшені.
Узаконювалася свобода заповіту. Будь-яке майно, заодно земельні ділянки, можна було продавати,
закладати, ділити між спадкоємцями тощо. Таким чином, майнове розшарування серед вільних громадян
не лише не зменшувалося, а набувало пришвидченого подальшого роз-
витку. З іншого боку, кожний вільний громадянин, боронячи особисту свободу як найвищу цінність,
водночас ставав лояльним захисником інтересів держави в цілому. Невдачі афінян у військовому
змаганні за
о. Саламін (ще одна причина Солонових реформ) були подолані.
По-друге, здійснена великомасштабна політична реформа, введена т. зв. тімократія –державний
лад, який давав громадянам більші чи менші політичні права залежно від їхнього майнового
становища. Громадяни були поділені на чотири розряди, виключно за майновою ознакою, без огляду
на «благородне» чи простолюдне походження. Ті з них, що отримували із своєї землі не менше 500
медимнів (1 медимн – 52,5 л) зерна, олії чи вина, увійшли до першого розряду, 300 – до другого, 200 –
до третього, менше 200 – до четвертого розряду.
Лише з представників першого розряду обиралисястратеги(воєначальники)і архонти,а інші вищі
посади заміщувалися представниками двох вищих розрядів.Представники першого розряду не
служили у війську, але у військовий час на них лягали поставки для армії й утримання флоту. Другий
розряд формував кавалерію, третій – гоплітів, тобто важкоозброєну піхоту. Четвертий розряд складав
собою легкоозброєних воїнів, які у бою розміщувалися попереду основного строю (і гинули
найбільше). Ополченці зобов’язувалися мати власну зброю і утримувати себе під час походів.
Вищим органом влади ставали загальні народні збори, які віднині скликалися регулярніше. Участь
у роботі народних зборів брали представники усіх чотирьох розрядів.
Одночасно було засновано Раду чотирьохсот (по 100 чол. від кожного племені-філи), до якої могли
бути обрані вільні громадяни, крім жебраків і наймитів. Рада чотирьохсот готувала проекти народних
зборів, а у певних випадках діяла від їхнього імені. Поступово Рада чотирьохсот перебрала колишні
функції ареопагу.
Ще одним органом самоуправління виступала геліея, тобто суд присяжних, до якої обиралися
громадяни з усіх майнових груп віком від 30 років. Обрання здійснювалося жеребкуванням. Геліея
приймала звіти вищих посадових осіб, мала право денонсації міжнародних та приватних договорів,
надавала громадянство, чинила суд у цивільних справах.
Якщо в Раді чотирьохсот домінували зазвичай аристократи, то геліея була більш демократичним
органом. Загалом же, реформи Солона завдавали удару родово-аристократичному принципу
організації держави і суспільства, замінюючи його майновими. Вищий дохід зобов’язував
громадянина до більших витрат на суспільні(передусім війсь-
кові) потреби, але такий внесок компенсувався вищими політичними можливостями, ширшою участю в
управлінні державою. Знать залишилася у програші, вигравала верхівка демосу – купці, лихварі, багаті
ремісники. Водночас до участі в управлінні (геліея, народні збори) допускалися навіть неімущі фети, що
перетворювало останніх на лояльних громадян держави та її захисників у воєнних конфліктах з ворогом.
В античних Афінах тімократія стала перехідною формою державної влади від олігархії аристократів
до повної демократії.
Після Солона владу в Афінах захопив тиран Пісістрат (з 561 р. до н. е.). Тиранія Пісістрата та його
синів (з 527 р. до н. е.) сприяла перерозподілу землі на користь селянства (земельна реформа, під час
якої у знаті відібрали «надлишки»). Одночасно тиран примусив громадян платити податки. Його
особиста охорона – 400 юнаків – мала ознаки регулярної армії, на відміну від колишнього народного
ополчення. Незважаючи на антидемократичний характер тиранії, вона все ж була поступальним
кроком у формуванні державного апарату Афін.
Після скинення диктатури Пісістратидів справу Солона продовжив архонт Клісфен. Він походив з
аристократичного роду Алкмеонідів, але очолював афінський демос (дослівно народ) і утверджував у
су-
спільстві владу народу – демократію. Молодій афінській демократії
у цей час загрожували дві небезпеки: 1) олігархи-аристократи, чия влада базувалася на підтримці
виборців тієї чи іншої філи (племені),
з якої вони походили, та 2) тирани типу Пісістрата, чиєю потенційною опорою могла стати та чи інша
заінтересована верства населення (наприклад, бідняки, яких тиран наділював землею).
У509р.до н.е.,замість попереднього родового поділу,вводився територіальний.Зчотирьох
племінних філ утворено десять територіальних.Уся територія Аттіки була розподілена на три зони:
берегову, Афіни з передмістями та внутрішню частину. До складу кожної з 10 територіальних філ
входило 3 тритії – по 1 від кожної зони. Першочергово філи розподілялися ще й на деми – дрібні
райони, яких налічувалося близько 100. Внаслідок реформи аристократичні родини виявилися
розпорошеними. Так, рід Амінандритів мав представництво в 26 демах різних філ і тритій, рід
Керкірів
– у 19 демах тощо. Така роздрібненість унеможливлювала спільні дії родовитої аристократії,
а також їхню перемогу на виборах внаслідок підтримки одноплеменців. Відтепер вибори проходили не
у племенах-філах, де аристократи завжди діставали перемогу, а у нових – територіальних – виборчих
округах, де населення було змішаним і зазвичай голосувало проти «чужого» аристократа. Тим самим
адміністративна реформа поклала край засиллю родо-племінної верхівки і тим самим сприяла
утвердженню демократії.
Замість Ради чотирьохсот (по сто виборних представників від кожного племені-філи) створювалася
Рада п’ятисот – по 50 чол. від кожної філи територіальної. У цьому новому органі вплив аристократів
також був зведений до мінімуму.
З іменем Клісфена пов’язане виникнення остракізму, тобто, дослівно, «суду черепків». Популярність
окремих осіб завжди таїла загрозу для демократії. Задля досягнення необмеженої особистої влади
політичний діяч міг здійснити ту чи іншу популярну реформу і отримати підтримку значної частини
населення. Саме таким шляхом пішов
Пісістрат, наділивши неімущих землею. Підтримка бідноти дозволила йому встановити режим
особистої тиранії. З метою запобігання в майбутньому самій можливості поновлення тиранії вводилося
таємне голосування щодо найбільш популярних державних діячів. Кожний учасник народних зборів
отримував черепок, на якому видряпував ненависне для себе ім’я політичного діяча. Той з політиків,
«проти» якого назбирувалося понад6000черепків,на10років виганявся з Афін без позбавлення
громадянства і конфіскації майна.В разі його появи у місті до завершення десятирічного терміну будь-
хто з громадян мав право безкарно убити такого вигнанця.Зрозуміло, що після десятирічної
відсутності політичний вплив колишнього потенційного тирана уже не становив небезпеки для
демократичних підвалин держави.
Ця демократія проіснувала 150 років, до поразки у Пелопоннеській війні (431–404 рр. до н. е.). Саме
демократії Афіни зобов’язані своєму звеличенню. Громадяни демократичного полісу були
прекрасними воїнами, оскільки на полі бою усі вони – багаті і бідні, родовиті і незнатні – боронили
свою спільну свободу і власність. Високий бойовий дух дозволяв перемагати удесятеро сильнішого
ворога, наприклад, персів, чиїх воїнів командири підганяли у бій бичами. В 490 р. до н. е. під
Марафоном 11-тисячна афінська армія Мільтіада перемогла
в кілька раз більшу сухопутну армію персів, розбивши її наголову.
У 480 р. до н. е. перси посунули проти Греції 5-мільйонну (за свідченнями древніх авторів) армію.
В морському бою біля о. Саламін перський флот був розгромлений, його відступ перетворився на
панічну втечу. Наступного року була розгромлена сухопутна армія персів. Був утворений
Афінський
морський союз, загальносоюзна скарбниця перенесена з острова Делос у Афіни, а у всі міста і общини
союзу надіслані афінські уповноважені. Спроби окремих міст вийти з союзу афіняни придушували
силою зброї. Велика кількість полонених зумовила неймовірну дешевизну рабів. Держава процвітала.
Найбільш видатним політичним діячем цієї епохи (близько 444–
429 рр. до н. е.) був Перікл. Він походив із старовинного і знатного роду Алкмеонідів. Перікл
очолив афінську д емократію і протягом
15 років був загальновизнаним керівником цієї держави, якого народ прозвав «олімпійцем». Перікл
провів ряд важливих демократичних реформ. При ньому було розширено виборче право, в 458–457 рр.
до н. е. посада архонта стала доступною для дрібних землевласників. Було введене жеребкування на
виборах до гелії та ради п’ятисот. Державні посади уперше почали оплачуватися, що давало змогу
займати їх не лише багатим (ще пізніше буде введена навіть оплата відвідувань народних зборів).
За Перікла вводяться також «театральні гроші», тобто оплата відвідування театру для біднішого
населення. В Афінах театр став не лише розвагою чи видовищем, а й засобом політичного
виховання, вважалося, що через катарсис формується духовний світ громадянина.
Ще в 457 р. до н. е. архонтом Афін уперше був обраний зевгіт, тобто представник третього розряду.
Офіційного скасування закони Солона не зазнали, але посади стали доступними для усіх громадян –як
правило, за жеребком. Така процедура мала ту перевагу, що виключала можливість підкупу при
виборах і зосередження влади в руках вузького кола родової аристократії чи фінансової олігархії. За
часів Перікла оплату почали отримувати не лише члени Ради п’ятисот,
а й солдати, матроси і взагалі усі посадові особи, за винятком найвищих – стратегів.
Суспільний устрій Афін у Vст. до н. е. є класичним зразком рабовласницької демократії. Населення
поділялося на громадян, метеків
і рабів.
Громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати були уродженими і
повноправними громадянами Афін. Громадянство набувалося з 18 років, що тягнуло за собою
обов’язок дворічної служби у війську.З20років дозволялося брати участь у народних зборах.
Громадянин залишався військовозобов’язаним до60 років,у виняткових випадках оголошувалася
загальна мобілізація. За філою закріплювався обов’язок формувати військовий загін з числа своїх
членів. Командир такого загону обирався.
Основна кількість громадян була людьми середнього достатку, чиї земельні наділи не
перевищували 10 га. Фізична праця, крім землеробської, вважалася принизливою, недостойною
громадянина, нею займалися лише іноземці, вільновідпущеники, раби. Цікаво, що охорона
правопорядку також вважалася другорядною справою, якої вільні люди уникали. Афіни були єдиним
грецьким містом, де існувала поліція – триста скіфів-токсотів (дослівно лучників). Ознакою такого
правоохоронця був не лише звичний для скіфів одяг (свого роду поліцейська уніформа), але й
неодмінна для скіфа борода.
Метеки (іноземці-негромадяни) і вільновідпущеники мали обмежену дієздатність. Вони
займалися ремеслом і торгівлею (крім торгівлі нерухомістю). Позбавлялися участі в народних
зборах, а займати посади не мали права. За несплату податків могли потрапити у рабство.
Раб мав статус речі. Його можна було продати, купити, віддати
у винайм. Часто громадяни віддавали своїх рабів у винайм державі, наприклад, для будівництва
кораблів військового флоту чи роботи
у рудниках. Рабам заборонявся шлюб,діти від рабині ставали власністю її господаря. Убивство раба
формально заборонялося, але не тягнуло за собою жодної відповідальності.
Афіни як держава були полісом, столицю від крайньої межі відділяло кілька десятків кілометрів.
Верховним органом управління були народні збори, які скликалися кожних 8–10 днів, у середньому
40 разів на рік. Зрозуміло, що число учасників у пересічному випадку становило 2–3 тис. чоловік і
навіть менше. За участь у першому засіданні громадянин отримував 9 оболів, за кожне наступне – 6.
Для порівняння, «послуги»повії коштували приблизно3оболи.Народними зборами розглядалися
питання продовольчого постачання,оборони,приватні суперечки
громадян.Фор-
мально будь-яке питання війни і миру, зовнішньої політики чи фінансів могло бути поставлене на
голосування. Кожний громадянин міг добиватися через народні збори скасування будь-якого закону,
особливо якщо цей закон порушував принцип демократії (графа параномон).
Однак процедура була складною: попередній розгляд в Раді п’ятисот, потім – схвалення народних
зборів, далі – затвердження в геліеї. Все це відбувалося у формі змагального процесу: ініціатор нового
закону звинувачував старий закон, що вимагало неабияких ораторських здібностей. Коли такий
учасник процесу свою справу програвав, його могли позбавити громадянських прав. Якщо врахувати,
що збори призначали «старим» законам кваліфікованих захисників, стає зрозумілим, що внесення
поправок у законодавство було під силу лише справді непересічним особистостям з високим
авторитетом та ораторськими навиками. На зборах афінський громадянин міг висунути обвинувачення
проти будь-якої посадової особи в зловживанні владою. Якщо збори визнавали звинувачення
достовірним, винного негайно усували з посади. Рішення зборів приймалося схвальним (чи обурливим)
криком присутніх, а у сумнівних випадках – розходженням на дві групи прихильників і супротивників
вотованої пропозиції.
Важливі судові справи розглядав суд присяжних – геліея. Суддею міг стати кожний громадянин у
віці від 30 років, за умови бездоганної репутації. Від кожної філи жеребком обиралося 600 чол., після
чого створювалося 10 судових колегій, як правило, по 501 чол. у кожній (решта обраних вважалися
запасними). Усі десять колегій засідали одночасно. Чию конкретно справу мала розглядати та чи інша
колегія, вирішувалося також жеребком. Такий порядок практично виключав можливість підкупу
членів геліеї. Часом, залежно від важливості справи, суддівські колегії могли обиратися чисельністю в
201, 401, в особливо важливих процесах – 1001, 1501, 2001 член. У виключних випадках вердикт
виносили усі 6000 членів геліеї. Суд був відкритим і гласним, але рішення виносилося шляхом
таємного голосування (кидання камінців в урни). Вирок вважався остаточним і оскарженню не
підлягав.
Геліея розглядала лише найважливіші політичні і релігійні справи. Однак вона також могла бути
апеляційною інстанцією тих справ, де рішення виносили посадові особи. Крім суто судових справ,
геліея вирішувала також питання про надання прав громадянства. Вона ж розглядала законність
заміщення державних посад, користуючись правом відводу небажаних посадових осіб. Нарешті, геліея
була ніби другою законодавчою палатою: як уже зазначалося, саме геліея затверджувала чи відкидала
рішення народних зборів.
При винесенні рішень та вироків суд не завжди був пов’язаний
законом. Геліея сама творила норми права. У переліку покарань існували смертна кара (різні види,
залежно від важкості злочину), конфіскація майна, позбавлення громадянства, заборона поховання
зрадника батьківщини (така «тінь» позбавлялася спокою в загробному житті). Звинувачений міг ще до
вироку суду добровільно піти у вигнання, що автоматично позбавляло його громадянських прав.
Важливе значення в управлінні мала Рада п’ятисот – т. зв. буле. Члени обиралися жеребкуванням,
але не у філах, а на загальних народних зборах. До обрання допускалися громадяни у віці від 30 років,
платники податків, які виявляли турботу про батьків. Кандидат проходив перевірку на політичну
зрілість (докімасію). Буле, як вища постійно діюча державна установа, стежила за виконанням
існуючих законів та за діяльністю посадових осіб.Рада п’ятисот будувала свою роботу через секції
(пританії),яких було10,за числом філ. 50членів Ради,представники однієї з філ,були при владі
упродовж десятої частини року. Як уже згадувалося, Рада попередньо розглядала питання, що
підлягали винесенню на народні збори. У її віданні також перебувала державна скарбниця.
Ареопаг, що відігравав роль вищого законодавчого та управлінського органу Афін у ІX–VІ ст.
до н. е., поступово втратив більшість своїх функцій. За реформою Ефіальта (462 р. до н. е.), його
політичні функції розподілялися між народними зборами, буле та геліеєю. Відтепер ареопаг став
судом у справах про навмисні вбивства, тяжкі тілесні ушкодження та підпали. Члени суду засідали
уночі, під час засідання одягали на очі пов’язки (саме тому богиня правосуддя Феміда зображується із
зав’язаними очима).
Справи розбійників, викрадачів рабів, грабіжників розглядала колегія одинадцяти. Вона обиралася
Радою п’ятисот. Ця ж колегія виконувала вироки.
Серед вищих виконавчих органів Афінської держави існували колегії архонтів і стратегів. До
складу першої входило 9 чол., причому перші три члени колегії архонтів мали владу більшу, ніж інші
шість.
Перший архонт – епонім стояв на чолі міських властей, а також розглядав скарги афінських громадян
і скеровував їх на розгляд народних зборів, ареопагу чи колегії одинадцяти. Другий – басилей наглядав
за релігійними справами, моральністю жерців та притягав до відповідальності за святотатство. Третій
– полемарх відповідав за справи, суб’єктами яких були іноземці (тут існував ризик конфлікту з іншими
полісами і державами) та метеки. Він здійснював нагляд над збройними силами держави і стежив за
тим, щоб загиблі воїни були обов’язково поховані (навіть якщо доводилося викуповувати тіла),
а на їхню честь відбулися жертвоприношення. Решта 6 архонтів – фесмофетівготували справи для
розгляду у суді, проводили жеребкування судових колегій тощо.
У віданні епоніма перебувалаь поліція, яка опікувалася дотриманням правопорядку та безпекою
держави.Вона також стежила за таємними зборами,гучними бенкетами та оргіями і доповідала
народним зборам про виявлені факти розпусти,неробства тощо.Окрім уже згаданих токсотів нагляд
за дотриманням суспільного порядку здійснювали сикофанти – професійні донощики, які висували
звинувачення проти таємних правопорушників і могли розраховувати на частку конфіскованого у них
майна. У випадку непідтвердження облудного доносу сикофанта могли позбавити особистої свободи,
отож займалися цією малоблагородною працею зазвичай негромадяни-метеки та вільновідпущеники.
Найширші повноваження мала колегія стратегів з 10 чоловік. Вона обиралася не жеребкуванням,
а прямим голосуванням усіх учасників народних зборів. Дозволялося переобрання на наступний
термін (Перікл переобирався 15 разів). Теоретично у віданні комісії були лише армія і флот, а де-факто
ще й державна скарбниця, зовнішні зносини і підготовка найважливіших питань для винесення на
народні збори. Перед зборами стратеги відповідали лише за посадові злочини. На відміну від колегії
архонтів, усі члени колегії стратегів вважалися рівними. Фактично ж завжди найбільший вплив
зосереджувався в одних руках. З середини V ст. до н. е. роль цієї колегії в системі державних органів
значно зросла.
По суті кожний громадянин брав участь в управлінні. Кожних
2–3 роки він отримував місце в геліеї, не менше 2-х разів за життя ставав членом Ради п’ятисот (буле).
На перший погляд, така форма державної влади –так звана пряма демократія – мала б служити
зразком й ідеалом не лише для древніх часів, а й для наступних століть.
Участь усіх громадян у прийнятті законів, здійсненні правосуддя, змінність і підзвітність посадових
осіб, колегіальність у вирішенні питань, авторитетність і остаточність винесених рішень – все це разом
узяте забезпечувало ефективність афінської системи державного управління. Населення мало широкі
соціальні гарантії (плата за участь
у народних зборах та інших органах управління, «театральні гроші» тощо), бідніше селянство могло
розраховувати на отримання землі за рахунок завойованих територій. У свою чергу, таке врахування
інтересів усіх громадян зумовлювало високу морально-політичну єдність афінського суспільства,
забезпечувало необхідну стійкість армії і флоту, утримувало усіх громадян від асоціальних вчинків
під загрозою втрати громадянства – незалежно від соціального становища. З іншого боку, серед
недоліків цієї системи відзначимо наступне:
По-перше, Афіни були полісом, чисельність вільних громадян котрого не перевищувала кількох
десятків тисяч чоловік. Для більших за чисельністю громадян державних формацій подібна пряма
демократія не змогла б бути такою ж ефективною.
По-друге, матеріальне і, у певному розумінні, моральне благополуччя Афін будувалося на
використанні праці сотень тисяч абсолютно безправних рабів. Виплати за участь у народних зборах та
виконання інших державних функцій, наділення неімущих землею тощо вимагали великих
матеріальних засобів. У кінцевому підсумку ці блага досягалися ціною жорстокого пригнічення рабів,
метеків, вільновідпущеників.
По-третє, давно з’ясовано, що «кожна палиця має обидва кінці»,
а «наші недоліки – це продовження наших достоїнств». Демократія сприяла піднесенню Афін, вона ж
призвела до їх занепаду. Соціальні гарантії розслаблювали нижчі верстви повноправного населення,
чий життєвий мінімум був практично гарантований, утверджували презирливе ставлення до праці. З
іншого боку, верхи втрачали смак до подальшого збагачення. Оскільки над кожним громадянином
тяжіла загроза остракізму і практично кожний міг потрапити під суд за звинуваченням у зловживанні
службовим становищем,майнові злочини тощо,то верхівка афінського суспільства вимушено
підстраховувалася, заграваючи з низами. Вигідніше було роздати частину майна у вигляді подачок, ніж
під справжнім чи надуманим приводом бути засудженим до конфіскації усього майна. Сподіватися на
те, що злидар-геліаст виявить справедливість стосовно зарозумілого багатія-аристократа, особливо не
доводилося. В новітній час з чимось подібним (якщо можна порівнювати непорівнюване) зіткнулися
власті Швеції та інших розвинутих капіталістичних держав з широкою системою соціальних гарантій.
Високі податки на майнові класи і відносний соціальний комфорт для низів суспільства призводять до
сповільнення темпів економічного розвитку, втечі капіталів з країни, люмпенізації частини громадян.
 Що стосується афінського права, то воно може служити зразком права рабовласницької
демократичної республіки, подібно до того, як сама Афінська держава була прикладом такої
рабовласницької демо-
кратії.
Як уже зазначалося, в 621 р. до н. е. Афіни отримали закони Дракона. Уже в них здійснювалось
обмеження кровної помсти (відповідає не рід, а сам винний, дозволено за згодою родичів убитого
примирення за викуп), провадилося розмежування між навмисним і ненавмисним злочинами (так, за
ненавмисне убивство винний підлягав вигнанню, а не смертній карі, як за умисне), вводилося поняття
необхідної оборони, встановлювалося однакове покарання для виконавця злочину і підбурювача.
За Солона закони Дракона, крім кари за убивство, були скасовані. Після цього геліея кожного разу
виносила окремий присуд, керуючись звичаями чи власними переконаннями. Звинувачувач
(потерпілий або сикофант) викладав свої претензії до звинуваченого, причому поруч стояв водяний
годинник-клепсидра. Вважалося, що справжня істина є очевидною і не потребує надто багато часу для
свого обґрунтування. Також з клепсидрою виступав і звинувачений. Після заслуховування сторін
геліасти запитували їхню думку про те,яким має бути покарання.Вирок багато у чому залежав від
поведінки звинуваченого.Так,зухвальство Сократа,звинуваченого у розбещенні молоді своїми
повчаннями, вартувало йому життя. Філософ вимагав як «покарання» влаштувати банкет на його
честь коштом держави (найвища з можливих форм державного визнання заслуг громадянина).
Геліасти були шоковані такою нескромністю і винесли вирок смерті.
Розквіт античного світу забезпечувало рабство. Раб виступав об’єктом права, розмовляючим
знаряддям і вважався власністю пана. Значного поширення дістав інститут приватної власності на
землю, особливо після реформ Солона, що дозволили дроблення, продаж, заповіт та інші відчуження
земельної власності. Держава була власником рудників, багатьох орних земель (особливо
завойованих), суднобудівельних потужностей. Усе це, за винятком культових споруд, передавалося
в оренду приватним особам. Вона ж лише здійснювала нагляд за станом орендованого майна,
експортно-імпортними операціями, суднобудуванням, заснуванням колоній. Так, здача в оренду
державної власності відбувалася лише з відома спеціальних посадових осіб (полетів).
Детальна кодифікація прав власника афінськими законами не була проведена. Однак неабиякого
поширення набули оренда землі, будинків, рабів, худоби, різноманітні кредитні операції. «Кожний
може віддати своє майно будь-якому громадянинові, якщо він не позбавився глузду, не вижив з розуму
від старості або не потрапив під вплив жінки».
У зобов’язальному праві афінське суспільство вдавалося до: а) завдатку, б) застави, в)
поручительства третіх осіб. Порушення укладеної угоди вело за собою втрату завдатку або сплату його
подвійної суми, у разі неможливості грошового стягнення практикувався відробіток боржника у
господарстві кредитора. За певних умов передбачалася можливість позбавлення громадянських прав
недобросовісного орендатора державного майна.
Що стосується оренди, то державне майно здавалося в оренду на 40 років чи пожиттєво, а приватні
земельні наділи – на 1–3 роки. Несвоєчасна сплата орендної плати слугувала підставою для
розірвання договору оренди.
Кредити надавалися під високий відсоток – від 12–18 до 30–36 відсотків річних, залежно від
ризикованості справи (наприклад, морська торгівля). Однак кредитор позбавлявся своїх прав у
випадку кора-
бельної катастрофи, тобто втрати закупленого товару на узяті в борг гроші в силу форс-мажорних
обставин.
Шлюб набував різновидності договору купівлі-продажу, одруження жінки було справою її батька
чи старшого брата. Вступ у шлюб вважався справою обов’язковою, до холостяків ставилися як до
суспільно неповноцінних. Дружина в умовах офіційно моногамної сім’ї перебувала на становищі
старшої служниці, а усі жінки жили в своїй частині будинку. Чоловік був законним представником її
прав. Для розлучення достатньо було покликати свідків. Невірну дружину можна було вигнати з дому,
а майно її присвоїти. Зрада чоловіка не тягнула відповідальності перед дружиною, але, упіймавши на
місці злочину коханця своєї дружини, ображений чоловік міг безкарно його убити.
Дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, між братом
і сестрою.
Існувала свобода заповіту. У якості спадкоємців виступали сини,
а у разі їх відсутності–дочки-спадкоємниці.Улаштування їхнього майбутнього брала на себе держава.
Діти не повинні були утримувати батьків,якщо ті не навчили їх якогось ремесла.
У карному законодавстві справи про поранення, крадіжки, вбивства, перелюби розглядалися в судах
тільки за заявою заінтересованої сторони. Винятком було лише убивство посла, яке розглядалося як
релігійний злочин, оскільки посли формально перебували під покровительством богів.
Державними злочинами вважалися: зрада державі, обман народу, образа богів, внесення
протизаконних пропозицій на розгляд народних зборів. За законом 410 р. до н. е., кожний, хто
намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався поза законом і його можна було безкарно
вбити. Релігійні злочини також каралися смертю. Так, Со-
крат мусив випити чашу з отрутою як винний у безбожництві, філософ Анаксагор – піти у вигнання, бо
стверджував, що Сонце – розпечена куля, а не бог Аполлон.
Визначення покарання залежало від важкості злочину, а також таких характеристик, як
приготування, замах, підбурювання.
При покаранні смертною карою засудженому пропонували самому виконати вирок за допомогою
самогубства (отрута, меч, шворка). Найважчим покаранням було позбавлення політичних і
громадянських прав (атімія). Застосовувалось також обмеження громадянських прав, конфіскація
майна, штраф. В’язниця виступала лише місцем попереднього утримання до винесення судового
вироку.
За хабарі та розкрадання посадові особи обкладалися штрафом
у десятикратному розмірі. Штраф чекав за облудний донос і сикофантів, тобто професійних донощиків.
Грабіжники і розбійники могли бути продані у рабство, нічного злодія дозволялося убити на місці.
Покаранню могли бути піддані і тварини чи неживі предмети (наприклад, колоди і камені), якщо вони
ставали причиною випадкової загибелі людини.
Афінських громадян не піддавали катуванню чи тілесним покаранням(за винятком страти).
Натомість допит раба,навіть якщо останній проходив лише свідком у справі,обов’язково
здійснювався із застосуванням тортур.
Афінське право виступало знаряддям класової держави у формі рабовласницької демократичної
республіки. Саме цією обставиною пояснюються усі його характерні ознаки та особливості.

Спарта
Постійним суперником Афін у боротьбі за політичне домінування в регіоні виступала Спарта. Її
суспільний лад характеризується як аристократична республіка. В VІ ст. до н. е. дорійські племена
підкорили собі Мессенію (боротьба тривала кілька сторіч – з VІІІ ст. до н. е. по VІ ст. до н. е.), її землі
стали спільною власністю переможців, а населення перетворене на державних рабів-ілотів. Для того,
щоб утвердити і зберегти своє панування над корінними мешканцями Мессенії, дорійці були змушені
об’єднатися з 12-ма ахейськими общинами. З того часу спільну общину очолювали 2 царі (архагети)
– дорійський і ахейський. Невелика група повноправних громадян-спартіатів експлуатувала величезну
кількість поневолених ілотів. Це, звісно, вимагало створення сильної воєнної організації.
Захоплену землю спартіати розділили на спадкові ділянки (клери), які оброблялися ілотами.
Середній розмір клеру становив 11–15 га. Спартіат не міг продати, закласти чи здати в оренду свій
клер. Ілоти, що обробляли цю землю, сплачували податок (половину отриманого врожаю), який йшов
на утримання спартіата. Обов’язком останнього була військова справа, а весь вільний час зайнятий
полюванням,
гімнастикою, хороводами. Чисельність спартіатів разом з сім’ями
не перевищувала 10 відсотків від загальної кількості населення.
На ІІІ ст. до н. е. громадян-спартіатів залишалося усього 100 чоловік. При цьому спартіати не лише
воювали з сусідами та утримували в покорі ілотів, але й наймалися охоронцями-тілохранителями до
перських сатрапів. Зрозуміло, що уся суспільна і державна організація Спарти була орієнтована на
виховання універсального воїна, нечутливого до болю, здатного з честю долати будь-які труднощі,
голод, холод, спрагу.
Основи такого ладу у Спарті заклав ще легендарний законодавець Лікург (ІX–VІІІ ст. до н. е.). Саме
йому приписується поділ терито-
рії Лаконіки (первісного ядра майбутньої держави, площею усього
в 300 кв. км) на 39 тис. ділянок-клерів, введення залізних грошей (для запобігання хабарництву,
оскільки навіть незначні суми доводилося перевозити волами), розробку законів проти розкоші (дах
мав зводитися лише сокирою, двері – пилкою, без оздоб і прикрас).
Новонароджених оглядали посадові особи. У разі виявлення якоїсь недуги (наприклад, вродженого
вивиху) новонародженого, з якого не міг у майбутньому вирости повноцінний воїн, скидали у прірву.
Виховання дітей з 7 до 20 років стало справою держави, від 20 до
60 літ громадянин вважався військовозобов’язаним. Не пізніше 30 років він мав вступити у шлюб,
придане було заборонене за законом, оскільки Лікург вважав, що шлюб не повинен бути прихованою
проституцією. Чоловік міг мати кількох дружин, узятих по любові, і навпаки кілька братів могли мати
одну дружину.
Молоді (від 7 років) спартіати утримувалися державою у «спартанських» умовах: злиденний харч,
мінімум одягу навіть узимку, і мусили здобувати собі харчування набігами на господарства ілотів.
Двічі на рік ілотам оголошувалася«війна»,під час якої озброєні підлітки убивали цих беззбройних
напіврабів.Спарта,схоже,єдина держава,де убивство,пограбування,крадіжки вважалися похвальною
справою, якщо об’єктом злочину було життя і майно підкореного населення. Вважалося, що лише
таким способом можна виховати воїна, здатного вижити у будь-яких умовах.
Спартіатам заборонялося займатися ремеслом, торгівлею, фінансово-кредитними операціями.
«Довірити» цю діяльність ілотам вони не могли, але й обходитись без зброї, посуду, одягу тощо було
неможливо. В згаданих сферах були зайняті т. зв. періеки (тобто ті, що живуть навколо Спарти) –
особисто вільні люди без політичних прав. Пе-
ріеків також використовували у війську як легкоозброєних воїнів. Вони ж платили державі данину і
були проміжною ланкою між 200 тис. ілотів та 8 тисячами (далі – навіть 700) спартіатів. Цим
співвідношенням пояснювався допуск періеків до військової справи і дещо легші умови життя.
На чолі вільної общини, як уже згадувалося, стояли два царі-архагети – дорійський та ахейський.
У воєнний час це були воєна-
чальники, у мирний – вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали великі ділянки родючої
землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма
повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефорат відомий з 754–
753 рр. до н. е. Ефори стежили за розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст.
до н. е. мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинстві. Вони ж скликали Раду
старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з іноземними послами. Старший ефор –
епонім давав своє ім’я назві року. Звіт ефори складали лише перед своїми наступниками.
Народні збори(апелла)формувалися з одружених громадян віком від30років.Виступати на зборах,
пропонувати закони чи кандидатів на посади дозволялося лише посадовим особам.Збори висловлювали
своє рішення зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому приміщенні і прислухалися до того, як
кричать обидві сторони (згідні і незгідні), визначаючи переможця. У сумнівних випадках
практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом розходження у різні сторони. Однак власті
своїми постановами могли оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити. Якщо
народні збори у демократичних Афінах (агора) були найголовнішим органом державної влади, то в
аристократичній Спарті збори (апелла) мало що реально вирішували.
Рада старійшин складалася з 28 членів-геронтів, які обиралися народними зборами з представників
найбільш знатних родин, не молодших за 60 років. Герусію скликали ефори, вона готувала рішення
народних зборів, складала заключення з найважливіших державних справ та кримінальних процесів.
До герусії також входили і обидва царі (цим її чисельність доводилася до «круглих» 30 членів), і
лише цей орган мав право зміщення царів. Загалом геронти ні перед ким не були відповідальні. У наш
час терміном геронтократія іноді називають таку державу, де влада перебуває у людей надто
похилого віку (наприклад, брежнєвське Політбюро поч. 80-х рр. ХХ ст.).
Суперництво Спарти і Афін стало причиною Пелопонеської війни. В 431 р. до н. е. спартанські
війська вдерлися в Аттіку і спустошили її. Спарта виграла цю війну через 27 років у 404 р. до н. е.,
вдавшись до допомоги персів. В 386 р. до н.е. був укладений Анталктідів мир з Персією, за яким
Спарта визнавалася гегемоном над Грецією.
Перемога над Афінами дорого обійшлася Спарті. В 400 р. до н. е. закон ефора Епітадея дозволив
відчуження землі. На той час більшість спартіатів загинула в битвах, їхня загальна кількість скоротилася
з 8 тис. до 1 тис. 2/5 земельного фонду опинилося в руках жінок-спадкоємців.
У наступній війні з Фівами в 371 р. до н. е. непереможні спартанці були розбиті полководцем
Епамінондом в битві при Левктрах. Заволодіти Спартою переможцям тоді не вдалося, але ця війна
виснажила її сили. Знову піднеслися Афіни, населення яких досягло 200 тис. чол.
У 338 р. до н. е. Греція була захоплена Македонією. Спарта зуміла ще деякий час зберігати
самостійність. Її могутність була остаточно підірвана в 221 р. до н. е., після поразки в битві під
Селассією від македонського царя Антігона Дозона. З 146 р. до н. е. Спарта потрапила під владу Риму.
В 395 р. її зруйнували готи під проводом Аларіха.
Суспільство, яке майже півтисячоліття проіснувало в Спарті, було в певному розумінні унікальним.
Зневага до будь-якої продуктивної діяльності, крім військової справи, знищення батьками своїх фізично
немічних дітей (за вироком герусії), убивства ілотів у щорічних криптіях, виховання підростаючого
покоління в постійній атмосфері грабежів і крадіжок, – з одного боку. Разом з тим не можна не зазначити
інший бік медалі – високий бойовий дух цього народу. Коли перський розвідник перед битвою у
Фермопільській ущелині підкрався до їх табору, він не повірив своїм очам. Спартанці розчісували один
одному гребенями волосся. Однак знаючі люди пояснили цареві Ксерксу, що ці 300чол. готуються до
неминучої смерті. І справді, усі вони до одного полягли, але ніхто не покинув поля бою. Спартанські
матері проводжали своїх дітей у бій словами: «З щитом або на щиті». Боягуз-утікач, щоб легше бігти від
озброєного ворога, завжди кидав важкий щит. На щиті ж приносили з почестями убитого бійця, який
виконав свій обов’язок. Хрестоматійною стала історія про спартанського підлітка, який украв лисицю і
сховав її за пазуху.Разом з іншими він стояв на плацу,не сміючи покривитися від болю,поки лисиця
вигризала його живіт.
Суперництво – військове – «суворої» Спарти і «розніжених» Афін завершилося, як відомо,
перемогою Спарти. Однак, що стосується галузі культури, то тут відставання від Афін було
вражаючим. За півтисячі років у Спарті не було жодного визначного філософа, художника,
скульптора і лише один поет, та й той творець військових гімнів.
Рекомендована література
Історія стародавнього світу / За ред. Крушкол Ю. С.– К.: Вища школа, 1976.– С. 12–41, 47–58, 78–99.
 История Древней Греции.– М.: Высшая школа, 1986.
Кечекьян С. Ф. Государство и право Древней Греции. Учеб. пособие.– М.: Юридическая литература, 1963.
Сергеев В. С. История Древней Греции. Изд. 3-е.– М., 1963, гл. 5–7.
Страхов М. М. Всесвітня історія держави та права. Вип. 1. Держава та право Стародавнього Світу.– Х., 1994.
Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран.– М.: Юридическая литература, 1984.– С. 34–
43.
Хрестоматия по истории Древнего мира.– М., 1956.
Шевченко О. О. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія.– К.: Вентурі, 1995.– С. 16–29.