Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича

факультет іноземних мов

кафедра романської філології та перекладу

ЛІНГВОКОГНІТИВНА ПРОБЛЕМАТИКА ЧАСТИН МОВИ У

ФРАНЦУЗЬКИХ ГРАМАТИКАХ XVI-XVII ст.

Дипломна робота

освітнього рівня «Магістр»

Виконала: студентка V курсу, групи 503

спеціальності:

філологія (французька мова та література)

Носата Юлія Олександрівна

Керівник: Князєва Д. А., доцент

Рецензент: Гладка В. А., доцен

До захисту допущено:

Протокол засідання кафедри №___

від «___» ________2015 р.

зав. кафедри _________ проф. Попович М. М.

Чернівці - 2015
 ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………….4
РОЗДІЛ І. Проблема частин мови у мовознавстві……………………………..9
1.1. Граматика як наука про граматичну будову мови………………...9
1.2. Класифікація частин мови…………………………………………11
1.3. Передумови виникнення граматик XVI - XVII ст……………….13
1.4. Класи слів та критерії їхнього виокремлення у граматиках XVI –
XVII століття……………………………………………………….22
Висновки до I розділу………………………………………………….....27
РОЗДІЛ ІІ. Тлумачення частин мови у граматиках XVI ст.………………....29
2.1. Характеристика самостійних частин мови у граматиках XVI ст…29
2.1.1. Ім’я………………………………………………………29
2.1.2. Займенник………………………………………………38
2.1.3. Прислівник……………………………………………...40
2.1.4. Дієслово та його категорії……………………………..45
2.2. Службові частини мови……………………………………………...48
2.2.1. Артикль…………………………………………………48
2.2.1. Прийменник та сполучник…………………………….52
2.3. Вигук………………………………………………………………......53
Висновки до II розділу……………………………………………………55
РОЗДІЛ ІІI. Тлумачення частин мови у граматиках XVII ст.…………….....57
3.1. Характеристика самостійних частин мови у граматиках XVII ст...57
3.1.1. Ім’я………………………………………………………57
3.1.2. Займенник………………………………………………58
3.1.3. Прислівник……………………………………………...60
3.1.4. Дієслово та його категорії……………………………..61
3.2. Службові частини мови……………………………………………...64
3.2.1. Артикль…………………………………………………64
3.2.2. Прийменник та сполучник………………………….....66
3.3. Вигук…………………………………………………………………66
 Висновки до III розділу…………………………………………………...68
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ………………………………………………………70
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….74
 4

Вступ

Морфологія - розділ граматики, який вивчає системи форм слова (тобто

його парадигми), граматичні категорії форм, особливості будови (морфемний
склад) слів і частини мови. Отже, основною одиницею морфології виступає
слово [40, c. 111].
Проблему поділу слів на класи намагалися розв’язати вчені різних епох
і народів. Обсяг поняття частини мови в різних наукових концепціях
трактують по-різному. У IV ст. до н. е. давньогрецький філософ Арістотель
поділяв слова давньогрецької мови на чотири групи: ім’я, дієслово, член
(вигук), сполучник (зв’язка). У V ст. до н. е. давньоіндійські граматисти Яска
і Паніні в санскриті виділили п’ять груп слів: ім’я, дієслово, прийменник,
частка, сполучник.
Грецький учений, представник александрійської школи Арістарх
Самофракійський і його учень Діонісій Фракшський у II ст. до н. е. вперше в
грецькій мові виділили вісім груп слів і запровадили термін «частини мови»:
ім’я, дієслово, дієприкметник, член (вигук), займенник, прийменник,
прислівник, сполучник. Цю класифікацію прийняли, замінивши назву «член»
вигуком, римська граматика Варрона (І ст. до н. е.) та граматика слов’янської
мови Мелетія Смотрицького (XVII ст.).
Російський учений Михайло Ломоносов (1711—1765) у «Российской
грамматике» стосовно російської мови назвав десять частин мови: ім’я,
прикметник, числівник, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник,
прийменник, сполучник, вигук.
У XX ст. свою теорію частин мови сформулював В. Виноградов у книзі
«Русский язык. Грамматическое учение о слове».
Сучасна традиційна граматика виокремлює десять частин мови:
іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник,
прийменник, сполучник, частка, вигук [42, c. 143].
 5

У морфології вивчаються такі граматичні особливості слова: його

граматична будова, особливості змінювання і творення, вираження властивих
слову граматичних (морфологічних) значень (роду, відмінка, виду тощо).
У даній магістерській роботі з’ясовується лінгвокогнітивна
проблематика частин мов у французьких граматиках XVI-XVII ст. Саме в
когнітивній лінгвістиці частини мови вважаються «природною» категорією, з
відсутністю чітких меж між її сусідніми членами.
В історії французької мови XVI -XVII ст. століття залишається періодом
бурхливого розвитку країни в політичному, економічному та культурному
планах, етапом становлення національної писемно-літературної мови, значних
реформ в орфографії та системі лексичного складу французької мови,
здійснених відомими діячами століття: граматистами, друкарями,
письменниками, перекладачами. Нововведення були пов’язані, по-перше, з
пошуком стандарту французького письма, а, по-друге, з питанням збагачення та
розширення вокабуляру лексично "бідної" французької мови представленої
доби.
Перші граматики французької мови з’являються у період Відродження
(ХVI ст.): праця Дж. Пальсграва «L’éclaircissement de la langue frainçaise», що
була першим досить повним описом французької мови; у 1531р. граматика
Ж. Дюбуа «In linguam gallicam isagoge», спрямована на латинський еталон; у
1550 р. - праця Л. Мегре «Le Tretté de la Grammere francoeze», яка була
вершиною граматичної думки XVI ст.; у 1557 р. - Р. Етьєна «Traicté de la
grammaire françoise»; у 1562 р. П. де ля Раме «Grammaire Française». У
першій половині XVII століття з’явилася граматика Ш. Мопа «Grammaire et
syntaxe françoise» (1625) та граматика К. Вожля «Remarques sur la langue
fransoise» (1647). Французька граматична наука змінила свій характер з
появою А. Арно та К. Лансло «La grammaire générale et raisonée» (1660).
Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що проблему
поділу слів на класи намагалися розв’язати вчені різних епох і народів, також
визначається загальним спрямуванням сучасного мовознавства до вивчення
 6

проблем формування національних мов, зокрема французької

загальнонародної писемно-літературної мови, ролі граматик в її становленні та
в порівнянні тлумачення частин мови з сучасними граматиками.
Об’єктом дослідження є морфологічне слово, тобто система всіх його
форм і їх граматичних значень у граматиках XVI-XVII ст.
Предмет дослідження - частина мови слова, категоріальне значення
слова, морфологічні категорії слова, лексико-семантичний розряд слова,
морфологічна форма слова (словозміна), морфологічний розряд у
французьких граматиках XVI-XVII ст.
Мета магістерської роботи - спроба висвітлити деякі основні проблеми
сутності частин мови в граматиках XVI-XVII ст., простежити, як
формувалася терміносистема частин мови в даний період, які зміни відбулися
в її кількісному та якісному складі і яка перспектива подальшого її вивчення.
Для досягнення поставленої мети в роботі були поставлені такі
завдання:
- описати передумови появи граматик XVI-XVII ст.;
- виявити особливості філософських і лінгвістичних поглядів
французьких граматистів XVI-XVII ст.;
- висвітлити лінгвокогнітивну проблему частин мови у граматиках XVI-
XVII ст.;
- порівняти тлумачення частин мови у граматиках XVI-XVII ст. з
сучасними граматиками.
Для вирішення поставленої проблеми використані такі методи:
описовий, порівняльно-історичний, зіставний.
Новизна магістерської роботи полягає в аналізі міркування про
тлумачення частин мови даного періоду, встановлено основний граматичний
інвентар французької мови XVI -XVII ст. на матеріалі дослідження граматик
Дж. Пальсграва, Ж. Дюбуа, Л. Мегре, Р. Етьєна, П. де ля Раме, Ш. Мопа,
К. Вожля, А. Арно та К. Лансло. З метою з’ясування ступеня впливу
 7

латинської мови на розвиток граматик французької мови доби Відродження в

роботі виділені та проаналізовані частини мови того часу.
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що проведений аналіз
поглиблює уявлення про частини мови та їх функціонування у французькій
мові. Результати проведеного аналізу можуть бути використані для подальшої
розробки питань тлумачення частин мови, а також є внеском у розробку
теоретичних положень історії французької мови та історичної морфології.
Крім того, теоретична значущість розвідки полягає в з’ясуванні впливу
латинської мови на розвиток французької національної писемно-літературної
мови доби Відродження.
Практичне значення роботи - матеріали та результати дослідження
можуть використовуватися в курсах з «Історії французької мови» та з
«Теоретичної граматики».
Структура роботи. Мета і завдання наукового дослідження визначили
його структуру. Дана магістерська робота складається зі вступу, трьох
розділів із висновками до кожного з них, загальних висновків та списку
використаних джерел.
У вступі обґрунтовано вибір теми магістерського дослідження та
актуальність його проведення, сформульовано мету й основні завдання
роботи, визначено об’єкт і предмет, окреслено методи аналізу, розкрито його
наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.
Перший розділ «Проблема частин мови у мовознавстві» присвячено
розгляду граматики як науки та дослідженню морфології в мовознавстві,
представлено класифікацію частин мови у французькій мові доби
Відродження і проаналізовано соціокультурну та соціолінгвістичну ситуацію
Франції зазначеного історичного періоду, визначено передумови виникнення
граматик XVI - XVII ст.
У другому розділі «Тлумачення частин мови у граматиках XVI
століття» розглянуто характеристику частин мови даного періоду, а саме:
ім’я, займенника, прислівника, дієслова, артикля, прийменника, сполучника,
 8

частки. Ці частини мови проаналізовані у граматиках Дж. Пальсграва,

Ж. Дюбуа, Л. Мегре, Р. Етьєна, П. де ля Раме, зазначено їхні спільні та
відмінні ознаки.
У третьому розділі «Тлумачення частин мови у граматиках XVII
століття» представлено трактування частин мови (самостійних, службових
та вигука) XVII ст. та зміни їх характера у граматиках Ш. Мопа, А. Арно та
К. Лансло, зазначено відмінності від граматик минулого століття.
У загальних висновках підсумовуються отримані результати роботи.
 9

РОЗДІЛ І. Проблема частин мови у мовознавстві

1.1. Граматика як наука про граматичну будову мови

Для того, аби мати можливість говорити про граматику та граматичні
процеси, треба спочатку мати уяву про те, що таке граматика. Граматика, як
наука про граматичну будову мови, вивчає спільні закономірності граматик
різних конкретних мов та відмінності між ними. На думку Л. С. Лаборської,
граматика – це система об’єктивно діючих правил щодо утворення
словоформ і сполучення слів у реченні, які організовують процес мовлення.
«Оскільки мова є засобом відображення дійсності, то граматика відображає
об’єктивні відношення і зв’язки між предметами і явищами навколишнього
світу. Граматика як наука описує граматичну будову мови.» [31, c. 121].
А. Мейє у своїй праці «Linguistique historique et générale» зазначає, що
граматика мови – це спільність процесів, за якими групуються слова в цій
мові [33, c.142].
О. І. Вишневський розрізняє в слові «граматика» різні значення:
1) граматична побудови мови, тобто система словесних змін, які об’єктивно
діють у мові;
2) створення словоформ та з’єднання слів у реченні;
3) наука про граматичну побудову мови [14, с. 36].
В. Г. Гак, у свою чергу, наголошує на тому, що граматика – це наука,
яка описує структуру мови та її механізми; це наука, яка пояснює зміни в
словах та комбінації слів, які формують певні вирази [16, c. 5].
Л. С. Андрєєвская – Левенстерн вважає граматику фундаментом мови:
«Зрозуміло, що граматика – це не вся мова. Але вона є фундаментом мови, а
без певного засвоєння головного граматичного матеріалу ми не зможемо ні
говорити, ні розуміти сенсу тексту, який ми читаємо.» [3, с. 139].
Усі ці визначення є правильними тому, що граматика – це наука, багато
речей якої вимагають дискусій.
 10

О. І. Вишневський розрізняє такі граматики, залежно від підходу до

описуваних граматичних явищ:
-традиційну;
-структурну;
-трансформаційну;
-описову або дескриптивну та ін. [14, с. 44].
Граматика складається з двох розділів: морфології та синтаксису.
Морфологія (від гр. morphe «форма» і logos «слово, вчення, наука») - розділ
граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і
пов'язаних із ними граматичних значень.
До морфології належить і вчення про частини мови. Можна сказати, що
морфологія - це граматика слова.
Синтаксис (від гр. syntaxis «побудова, порядок») - розділ граматики,
який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом
є речення. Іншими словами, синтаксис - це граматика зв'язного мовлення.
Поділ граматики на морфологію й синтаксис є умовним. По-перше,
граматичні значення слів повністю розкриваються тільки в реченні; по-друге,
значення такого поділу для кожної конкретної мови залежить від типу її
будови.
У структурі мови граматиці належить центральне місце, а фонетиці й
лексиці - периферійне. Фонетика - це матеріальна периферія, а лексика -
смислова. Оскільки граматика має узагальнюючий характер, то в ній
найяскравіше виявляються найбільш суттєві риси структури мови, а це ще
одне свідчення належності граматики до центральної частини, ядра мови.
Основні одиниці граматики - морфема для морфології і конструкція
(речення) для синтаксису. Правда, є й інші погляди щодо цього. Деякі
граматисти вважають, що їх значно більше, і серед них називають слово,
словоформу, словосполучення, просте речення, складне речення, надфразну
єдність і навіть текст. Однак таке розуміння основних одиниць морфології та
 11

синтаксису не є коректним хоча б тому, що кожен мовний рівень повинен

мати тільки одну основну одиницю.
Хоч у граматиці певною мірою використовують суто формальний,
технічний опис будови мови, проте головною її метою є виявлення значень,
що стоять за мовними структурами. Таким чином, основними для граматики
є проблеми граматичної семантики (граматичних значень) [24, с. 8].

1.2. Класифікація частин мови

У мовознавстві багато уваги присвячували й присвячують описові
основних принципів розподілу слів за частинами мови і питанням
недосконалості традиційної класифікації. Ідеться, передусім, про
застосування гомогенної (за одним критерієм виокремлення) чи гетерогенної
(за кількома різними критеріями) класифікації.
Традиційну класифікацію частин мови критикували за її
непослідовність і відсутність чітких класифікаційних критеріїв. Ще 1921
року Ж. Вандієс підкреслював, що «класифікувати частини мови настільки
важко, що дотепер ніхто задовільної класифікації ще не створив» [9, c. 114].
Пізніше набагато критичніше висловився про традиційну класифікацію
частин мови Л. Теньєр: «Ця класифікація, що ґрунтується на туманному й
безплідному емпіризмі, а не на точній і плідній теорії, не витримує жодної
критики» [45, c. 62]. Проте традиційний підхід залишається досить стійким,
про що свідчать академічні граматики з різних мов.
Нинішня теорія частин мови іде від античної (шкільної) граматики, яка
сприяє частинам мови як безпосереднє відтворення речей, процесів, якостей,
тобто чисто семантично, а це означає – логічно. Таке розуміння частин мови
є «природнім» членуванням словника. І це не дивно: адже слова мають
значення, за якими ховаються реальні предмети, представлені у вигляді
логічних понять. Але оскільки логічні поняття не літають у безповітряному
просторі, а «одягнуті» в національні граматичні «одяги», то теорії частин
 12

мови, орієнтовані на шкільну граматику, викривлюють сутність частин мови

для кожної мови.
Насправді частини мови виокремлені не завдяки зв’язку з речами і
предметами, а успадковані структурою відповідної мови, яка є
відображенням мовної свідомості. І, очевидно, головним у їх теорії треба
вважати те, що вони в різних мовах – цілком різні у всіх значеннях.
Класифікація частин мови, як зауважує Р. Мурясов, «становлять собою
важливий результат діяльності багатьох поколінь лінгвістів у галузі
систематики і таксономії мовних одиниць. Незважаючи на те, що сучасна
лінгвістична наука не наділена однозначним вирішенням питання про суворі,
(тобто логічно послідовні, а в ідеалі - єдині, несуперечні критерії
виокремлення частин мови), у межах індоєвропейських мов
викристалізовується більш-менш стійка система . . . » [35, c. 56].
У сучасній граматиці не знайдеться такої сфери дослідження, у якій
була би така велика кількість взаємопротилежних і критичних поглядів на
критерії вирізнення окремих частин мови, а також – щодо спискового складу
кожної частини мови: частини мови описуються, в основному, лише з
урахуванням їхньої практичної необхідності, а «загальні основи існування і
функціонування частин мови як системи виявились при цьому – як слушно
зауважує О. Кубрякова, відсунутими на задній план» [28, c. 17].
Цікаву класифікацію пропонує французький лінгвіст С. Ору
[49, c. 581], яка охоплює гаму критеріїв, яку можна звести до наступних
груп: а) морфологічна; б) семантична з підкласами: психологічним,
онтологічним, семіологічним; в) функціональна з підкласами: логічним,
синтаксичним, дистрибуційним (парадигматичним, синтагматичним);
г) металінгвістчна з підкласами: комунікаційним, метаграматичним
(парафрастичним, етимологічним і дидактичним).
Проблема частин мови лежить на перехресті багатьох доріг сучасної
лінгвістики. Тому в перспективі варто торкнутися багатьох проблем
теоретичного мовознавства так чи інакше пов’язаних з даною темою, у якій,
 13

однак, не вирішені взагалі, або ж вирішені частково (чи на обмеженому

матеріалі), або лише намічені. Фіксація цих проблем є реєстром невирішених
питань, пов’язаних із даною темою, що засвідчує про невичерпаність об’єкта
[11, c. 41].

1.3. Передумови виникнення граматик XVI - XVII ст.

Слід зазначити, що перші французькі граматики виникли в епоху
Відродження. Початок французького Відродження відноситься до середини
XV століття, до початку французького вторгнення до Італії в 1494 під час
правління Карла VIII до смерті Генріха IV в 1610 році.
Для Франції в епоху Ренесансу були характерні початок абсолютизму,
розповсюдження гуманізму, дослідження «нового світу», запозичення з Італії
та розвиток власних нових методів в області друку, архітектури, живопису,
скульптури, музики, наук, народної літератури, а також розробка нових
правил етикету й ораторського мистецтва.
З кінця XV століття до Франції приїжджають багато відомих
італійських, письменників, художників, філологів [27, с. 264].
Один із видатних французьких гуманістів - Жак Лефевр д'Етапль. Він
був дуже освіченою людиною: енциклопедистом, філологом і філософом,
теологом, математиком, астрономом. Отримав освіту у Флоренції і став
засновником у Франції школи математиків та космографії. Наприкінці XV -
початку XVI століття д'Етапль опублікував коментарі до творів Арістотеля,
відмічені прагненням по-новому поглянути на освячений традицією
авторитет короля філософів. У 1512 він видав коментарі до Послань Павла, у
яких обґрунтував необхідність критичного аналізу творів отців
християнського віровчення. Він перевів на французьку мову Біблію (до того
часу вона існувала тільки латинською мовою), але цей переклад був
засуджений Сорбонною як єретичний [29, с. 187].
Указ Вілле-Котере (Ordonnance de Villers-Cotterets), підписаний у 1539
році королем Франциском І, став засадничим щодо першості й винятковості
 14

французької мови в середньовічній Франції. І хоча в цьому документі майже

200 статей, він став відомим своєю 111-ю мовною статтею під назвою
«Проголошувати і складати всі акти французькою мовою». У попередній,
110-й, статті, яка обґрунтовує зміст наступної, сказано, що розпорядження
мають бути ясними і зрозумілими. «І оскільки такі речі стаються дуже часто
щодо розуміння латинських слів, використовуваних у розпорядженнях, —
зазначено в 111-й статті, — ми хочемо, щоб відтепер усі розпорядження та
інші судові процедури, які виходять чи з нашого монаршого двору, чи з
інших, підлеглих нам, і нижчих, а також книги записів, розслідування,
договори, доручення, вироки, заповіти та інші юридичні і судові акти або
пов’язані з ними, проголошувалися, складалися і видавалися сторонам
рідною французькою мовою і не інакше».
Своїм указом, який став завершенням першого етапу мовного
регулювання у Франції, король Франциск І підніс до рівня
загальнонаціональної мови langue d’oїl. Тим часом французька мова вже
частково завоювала міста, а ареал поширення langue d’oc (діалектів
окситанської мови) поступово скорочувався до містечок і сіл, утворювалася
мовна норма.
Проте, порушуючи питання мовної норми, не слід забувати, що нова
національна мова знаходилась лише на початковій стадії своєї стабілізації і
відрізнялась від латині так само суттєво, як від сучасної французької
літературної мови. Надзвичайно важливим для розуміння процесів
становлення норми, наявних у французькій мові XVI ст., є
зовнішньолінгвістичний фактор. Через те не слід перекладати на процеси
нормалізації, що відбувалися у цей період, сучасні уявлення про норму та її
роль у функціонуванні мови.
Тоді з’являються видання з різних галузей французькою. У 1511 році
вийшла перша наукова праця Шарля де Бовеля «Геометрія французькою
мовою» (Geometrieen francoys). До середини XVI століття французькою було
написано чимало книжок із хірургії, анатомії, гінекології, природознавства,
 15

ботаніки, про життя птахів і риб, трохи пізніше — перший твір з мінералогії
Бернара Паліссі [44].
Крім оригінальних творів, широко заохочуються переклади
французькою з давніх мов. У 1529 році Франциск І запровадив спеціальну
посаду королівського друкаря. Ним став Жофруа Торі, який розповсюдив
свою діяльність у таких різноманітних галузях як переклади латинських та
грецьких текстів, друкарська справа, вироблення нових типографічних
канонів, малювання та гравюра і який водночас намагався проаналізувати
стан французької мови, її орфографію та один із найважливіших предметів
вивчення тогочасної лінгвістики Франції – правопис. У французькому
гуманістичному середовищі Ж. Торі виглядає окремою, особливою постаттю,
у першу чергу через ту увагу, яку він приділяє як самим текстам, так і їх
формам.
Його діяльність співпадає з періодом зародження французької книги.
Робота Торі мала важливі наслідки у двох галузях: французькій орфографії та
типографії. Щодо останньої, то критерії, встановлені ним і засновані на
старовинних романських, дотепер залишаються зразком чистоти та
елегантності. У плані орфографії надзвичайно важливим є внесок Жофруа
Торі - введення на території Франції спеціальних значків (accеnts, apostrophe,
cédille), що значно спростило існуючі правила правопису та вимови.
Виданий у 1529 році «Champfleury» в основному спрямований на
реформу типографії, це водночас роздуми щодо теорії правопису та
піднесення статусу французької мови [25, c. 130].
Необхідність створення граматичних правил є основним аргументом
Ж. Торі, згідно якому тільки відсутність таких правил заважає французькій
мові піднятись до рівня грецької або латинської. Друкар має дуже динамічне
бачення еволюції французької мови. Базуючись на конкретних прикладах, він
намагається довести, що «сьогоднішнє мовлення у тисячу разів відрізняється
від того, яким воно було років п’ятдесят тому». Щоб протистояти тому, що
здавалось йому забрудненням та деградацією рідної мови, Торі закликає до
 16

створення для неї граматичних правил та написання граматики, яка б ці

правила зафіксувала і закріпила [те саме].
1543 року король створив нову посаду з трохи задовгою назвою
«королівський друкар з ушанування французької мови». Відтоді кількість
видань французькою істотно зросла, хоча латина продовжувала домінувати.
У XVI столітті в Західній Європі з'являється безліч граматик, у яких
граматичні категорії, вироблені на матеріалі старогрецької і латинської мов,
автоматично переносяться на нові літературні мови народів Європи.
Праця Пальсграва «L’éclaircissement de la langue frainçaise» була
першим досить повним описом французької мови, що містила відомості про
вимову, хоча і дуже обмежені. Пальсграв вчив французькій мові англійську
знать, мав вчені ступені і створив граматику і великий англо-французький
словник (більше 20 000 статей), для вивчення французької мови англійцями.
У обширній праці Пальсграва – першій великій граматиці французької мови
– питанням вимови присвячена перша частина, більш за третину всього
тексту. Автор починає із загальної характеристики французької вимови,
підкреслюючи ті межі, які можуть викликати важкості в англійців. Він
вказує, що французи уникають різкості звучання, прагнуть до гармонійності і
виразності вимови і при цьому тісно зв'язують слова один з одним, ставлячи
наголос лише на останньому складі словосполучення. У своїй граматиці він
розділяє 9 частин мови. Французи не любили цю граматику, оскільки вона
була написана англійською мовою [19, c. 9].
Перша французька граматика «In linguam gallicam isagoge», видана у
Франції в 1531 році, належить Ж. Дюбуа (J. Dubois), лікарю за освітою, що
писав лише латинською мовою. Він був першим, хто спробував створити
граматику рідної мови, але написав її на латинській мові. У латині автор
бачив не лише першооснову французької мови, але й ідеал, до якого
французька мова повинна прагнути. У першій частині цієї граматики
розглядалися фонетичні зміни, друга була присвячена морфології. Значення
цієї граматики полягає перш за все в тому, що Дюбуа вперше сформулював і
 17

намагався реалізувати на практиці думку про необхідність опису рідної мови

[19, c. 10]. Але у найближці роки у Дюбуа не тільки не виявилося
послідовників, але й сам вчений так і реалізував свої наміри по створенню
«справжньої французької граматики», про що писав на початку своєї роботи
[13, с. 3].
Першою дійсно науковою граматикою була робота Л. Мегре, видана
в 1550 році під назвою «Tretté de la grammere françoeze». Мегре виступає в
ній проти тих, хто хотів би поставити французьку мову в залежність від
латинської. Він прагне не лише описати ті або інші явища, але й пояснити їх.
У книзі три частини: орфографія, пунктуація і морфологія; остання займає
значну частину дослідження [19, c. 11].
Робота Мегре була вершиною граматичної думки XVI століття. Усі
подальші автори – Пило (Pillot), Р. Етьєн (R. Estiennes), Рамус (Ramus), Коші
(Cauchie) практично не вносять нічого принципово нового і часто
запозичують свої думки в Пальсграва і Мегре.
Для Робера Етьена зразком правильності виступає письмова мова, яка
використовується при королівському дворі, у парламенті, королівській
канцелярії (qu’on écrit à la Cour, au Parlement de Paris, à la Cancellerie et à la
Chambre des Comptes). Тим не менш, Етьєн показує чітку і ясну граматику
XVI ст. [53, с. 48]
П’єр де Раме (Рамус) є одним з перших формалістів у європейській
граматичній традиції. Він прагнув описувати частини мови виключно за
їхніми формальними показниками, тобто по флексіях роду, числа, особи,
часу. Граматист завершив створення понятійного апарату і термінології
синтаксису, розпочате модистами [64, c. 227].
Потрібно визнати, що граматики цих авторів знаменують собою
перехід від моделі, яка основана на латинській мові, до моделі, основаної на
спостеріганні за реальним узусом мови.
Провідну роль займає Франсуа де Малерб — французький поет, критик
і перекладач давньоримської літератури. Саме з нього починається новий
 18

період в історії французької мови, позначенний пуризмом у ставленні до

словника і диктатурою норм і правид в граматиці, який Ф. Брюно
характеризує такими словами: «Для Малерба основна заслуга письменника,
заслуга, якій не лише треба підпорядкувати, а навіть принести в жертву всі
інші, полягає у тому, щоб писати ясно. Існує одне правило мови, воно
стосується всіх без винятку: ніхто, навіть сам король, не має права нічого в
ній міняти, жоден письменник, навіть жоден поет, не може звільнитися від
цього правила. Так звані поетичні вольності, не лише не вважаються
красотами, а навіть жодна необхідність не в силі їх виправдати. Правило без
винятків, безперечна помилка, - такі вирази постійно виходять з-під пера
Малерба і переконливо свідчать наскільки змінилися часи. Вперше з часів
існування мови з неї винесли старий непотріб: verbis imperare, non servire
debemus (лат. «маємо володіти словом, а не служити йому» - І.Л.).
Очевидним є факт, що починається царство граматики, царство, яке у
Франції було більш тиранічним і тривалим ніж у будь-якій іншій країні»
[51, с. 3].
У 1606 р. Малерб виступає проти принципів Плеяди, критикуючи
твори Депорта, висуває нову концепцію відносин людини до мови і
формулює три умови, яким повинна відповідати літературна мова: чистота,
зрозумілість і точність. «Мало, щоб нас розуміли, - стверджує він, - треба,
щоб нас не могли не зрозуміти» [51, с. 43].
У першій половині XVII століття продовжували з’являтися
дослідження, автори яких приймали семасіологічну точку зору. До них
відносяться Шарль Мопа і Клод Вожля. Перший з них – автор книги
«Граматика і синтаксис французької мови» (1625). Спосіб викладення
матеріалу в цій граматиці трохи відрізняється від традиційного, так як
синтаксис інкорпорований у морфологію. Ми бачимо прагнення автора,
повністю розділити й осмислити узус.
 19

Прагнення не просто описати структуру французької мови, але

водночас пояснити її, приводить до формалістичної і менталістичної
тенденції у французькій граматичній традиції.
Перший спосіб опису бере свій початок з об’ємної праці К. Вожля, яка
називається «Remarques sur la langue fransoise» (1647). Це довідник, у якому
знаходились орфоепічні, орфографічні, морфологічні і інші відомості
нормативного характера про конкретні слова і вираження. У передмові
Вожля пише, що його прагнення полягає не в реформуванні мови, не у
знищенні слів, не у їх створені, а тільки в показі їх правильного
використання, і якщо воно незрозуміле і невідоме, у його поясненні і
встановленні [66, c. 95].
Вожля відрізняє «mauvaise usage», яка формується в мові основної маси
людей і «bon usage», передбачає манеру говорити, встановлена серед кращої
частини придворного суспільства і яка знаходиться у відповідності з
манерою викладення найбільш авторитетних письменників епохи.
«Bon usage», з точки зору Вожля, є основним і єдиним критерієм, яким
слід керуватися при встановленні норми. Він неоднорідний. У ньому
виділяються «usage déclaré», одноголосно визнаний і підтриманий усіма
письменниками, і «usage douteux». Останньому і присвячена книга Вожля. У
кожній своїй помітці граматист розглядає суперечливі випадки вживання,
порівнюючи їх з іншими явищами, оцінюючи їх на основі «bon gout» -
критерії правильності мови [66, c. 240].
Вожля стверджує перевагу загальноприйнятого вживання. Згідно з його
концепцією граматика не утворює мову, вона повинна слідувати за нею.
Теорія Вожля завойовує велику популярність. Вона становиться
офіційною академічною доктриною, так як орієнтація на «bon usage»
забезпечує швидке вирішення спірних питань лексики та граматики.
Ідеї Вожля знаходять свій розвиток у працях інших граматистів. Бюф’є,
наприклад, розробляє поняття «usage». Він вважає, що «bon usage» у
визначенні Вожля має ряд недоліків: з одного боку, воно засноване на
 20

занадто вузькій і обмеженій соціальній базі, щоб бути надійним критерієм

правильності мови, а з іншої, такий узус занадто умовний і довільний
[66, 243].
У XVII ст. ще більш активно ведуться пошуки універсальних
властивостей мови, тим більше, що поширення міждержавних зв'язків і
труднощі, пов'язані з процесом перекладу, відновлювали ідеї про створення
«всесвітньої мови», спільної для всіх, а щоб створити її, треба було виявити
властивості, якими володіють реальні мови.
Мовознавство XVII ст., в основному, йшло в області теорії двома
шляхами: дедуктивним (побудова штучних мов, про яких мова буде йти
нижче) й індуктивним, пов'язаним зі спробою виявити загальні властивості
реально існуючих мов. Чи не першим, але найвідомішим і популярним
зразком індуктивного підходу стала так звана граматика Пор-Рояля, вперше
видана в 1660 р. без вказівки імен її авторів Антуана Арно і Клода Лансло.
Обидва були пов'язані зі знаменитим абатством Пор-Рояль, звідки
загальноприйнята назва «Граматика Пор-Рояля». Абатство в XVI ст. було
великим центром освіти і науки, при ньому була школа. У середині XVII ст.
воно було центром янсенізму - релігійної течії, яка суперечила низці доктрин
католицької церкви і тому його переслідували; до кінця століття школа при
абатстві була закрита, а саме абатство в XVIII ст. було спалено [43, c. 172].
Книга має дві частини, кожна з яких складається з розділів. У першій
частині мова іде про букви й графічні знаки; вона включає 6 розділів. У
другій частині є 24 розділи, у ній йде мова про принципи і мотиви різних
форм слова. Граматика визначається авторами, як мистецтво говорити.
Говорити – значить виражати свої думки за допомогою знаків, вироблених
людьми з цією метою. Найкращим чином це досягається при використанні
звуку голосу. Щоб звуки зберігалися і передавалися у часі, були винайдені
літери.
Автори граматики вважають, що в мові все має бути підпорядковано
логіці і доцільності: «Якщо логіка, оперуючи категоріями поняття, судження,
 21

умовиводу і доказу, формулює закони і принципи, необхідні для досягнення

яких-небудь результатів, то завдання раціональної граматики полягає в тому,
щоб сформулювати закони, які забезпечують вивчення як окремої мови, так і
всіх мов світу» [50, c. 14]. А. Арно і К. Лансло стверджують, що цього можна
досягти, лише з'ясувавши шляхи і способи відображення в мові таких
логічних категорій, як поняття, судження, умовивід. Судження, будучи
виражено в словах, називається пропозицією, а слово розуміється як поняття,
виражене членороздільними звуками. Кожна пропозиція (наприклад: людина
біжить) включає в себе суб'єкт людина, зв'язок є і атрибут біжить.
Граматика Пор-Рояля виходить з ототожнення логічних і мовних категорій:
логічні категорії є позачасовими і загальними, такими ж вважаються і
відповідні їм мовні категорії. Раз це так, стверджує раціональна граматика, то
не слід дивуватися, виявляючи в конкретній мові ті ж закономірності, що й в
інших мовах. Тому одним з головних завдань мовознавства повинно стати
виявлення універсальних категорій, що зустрічаються у всіх мовах. Автори
граматики вважали недостатнім суто описовий підхід до мови й прагнули
створити пояснювальну граматику, у ній говорилося, що стимулом до її
написання послужив «шлях розумних пояснень багатьох явищ, або загальних
для всіх мов, або властивих лише деяким з них» [50, c. 24].
У цілому в книзі пояснювальний підхід переважає і над описовим, і над
нормативним. Однак ряд розділів, присвячених французькій мові, містять
нормативні правила. До 1660 р. вони були в загальних рисах сформовані, але
багато деталей ще залишалися невідшліфованими. Безумовно, в А. Арно і
К. Лансло не було чіткого уявлення про те, звідки береться їхня «раціональна
основа граматики» всіх мов. Але не можна до авторів XVII ст. пред'являти ті
самі вимоги, що до лінгвістів XX ст. Сама ідея встановлення спільних
властивостей людських мов, заснована на принциповій їх рівноправності
(нехай реально такі властивості виявляються сильно романізованими),
представляла собою важливу віху в розвитку лінгвістичних ідей [10, c. 28].
 22

Спроби нормалізації національної мови, що мали місце в зазначений

період у Франції як процеси впорядкування різних форм мовлення,
дозволили пізніше у французькій мові виробити неперевершені зразки
кодифікації мови, своєрідну філософію норми, на яку орієнтувалась уся
Європа.
Отже, за допомогою граматик відбулось становлення норми мови та
формувались основні стилістичні течії в суспільній мовленнєвій діяльності.
У XVI – XVII ст. стає відчутно помітною тенденція до реформування мови
шляхом «очищення» її словникового складу, визначення стилю для кожного
літературного жанру та вироблення чіткої системи частин мови, тобто до
нормалізації мовного процесу.

1.4. Класи слів та критерії їхнього виокремлення у граматиках XVI

– XVII ст.
Розподіл слів по класах є центральною проблемою в перших
граматиках французької мови. У XVI ст, як і в античності, граматика
розумілася як «мистецтво правильно говорити». Опис частин мови будувався
як розпорядження тих або інших форм слів для правильного вживання в мові.
«Ділення слів на класи необхідне для побудови мови» (Л.Мегре), тобто
підхід до частин мови здійснювався по їх приналежності.
Одні граматисти у виборі «правильних» форм з ряду існуючих
варіантів спиралися перш за все на узус - розмовну мову освічених людей
Парижа (Л.Мегре, П.де ля Раме, А.Матьє, А.Ноши). У той час Л.Мегре і
Рамюс намагалися погоджувати узус із розумом.
Інші граматисти віддавали перевагу тому варіанту, який більш
відповідав нормам латини (Й. Дюбуа, Л.Пілло, А. і Р.Етьєн, М.Гарньє).
Дослідження матеріалу показало, що формування теорії частин мови у
французьких граматиках XVI - XVII ст. знаходилося під дією двох
протилежних тенденцій: дотримання латинського канону і подолання цього
канону. Ученим XVI ст. антична класифікація слів здавалася універсальною
 23

і, отже, застосовною до французької мови, що не мала ще свого канону опису

і тому вимушеному спиратися на вже відомий латинський еталон опису
частин мови.
Це вплив античної традиції виявлявся перш за все в прагненні зберегти
колишній інвентар частин мови, тобто той, що є і в латинській граматиці. Ті
ж вісім частин мови, що і Прісциан пропонує в латинській мові (ім'я,
займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник,
вигук), виділяють у французькій мові Ж. Дюбуа, Л. Мегре.
Учені довго не могли вийти за рамки канонічної восьмичленної
класифікації слів за частинами мови, удаючись до різних хитрувань, щоб
зберегти її. Так, Л.Мегре пише про вісім частин мови ("як в Прісциана"), "не
рахуючи артикля" (артикль для нього не частина мови, а "особливе слово")
[61, c. 85].
Дюбуа об'єднує в один клас (ім'я) не лише іменник і прикметник, але й
артикль [54, c. 283].
П. де ля Раме (1562) повертає вигук в клас говору, як це було ще у
давньогрецьких класифікаціях [64, c. 114].
Проте деякі автори перших граматик долають багатовікову традицію
восьмичастинної класифікації слів, додаючи дев'яту частину мови - артикль
(Дж. Пальсграв, Р. Етьєн).
Як показує наше дослідження, автори перших граматик, спираючись на
античну традицію класифікації слів, заклали в основу принципів виділення
частин мови такі критерії, як форма, значення, функція.
Єдиних критеріїв визначення різних частин мови ще не існувало. Так,
Л. Мегре визначає частини мови як елементи, які необхідні для побудови
мови, тобто частини мови тут не що інше, як члени речення (функціональний
принцип). При визначенні конкретних частин мови Л. Мегре грунтується
лише на семантичному критерії.
 24

Ми тут бачимо, що поступово складається комплексний підхід до

класифікації слів за частинами мови, прийнятий у багатьох сучасних
граматиках французької мови.
Опис частин мови автори перших граматик починали, як правило, з
опису імені. Вперше в певному порядку, аргументуючи його, описав частини
мови Аполоній Діськол. Проте Дж. Пальсграв, Й. Пілло першою частиною
мови в ряді інших класів слів називають артикль – «новою» частиною мови у
французькій граматиці.
Таким чином, аналіз перших граматик французької мови показав, що
проблематика частин мови в них піднімає такі питання: інвентар частин
мови, принципи їх виділення частин мови, ієрархія частин мови.
Питання про необхідність виділення частин мови або непотрібності цієї
мовної одиниці в граматиках XVI ст. не було поставлене, оскільки це не
входило в завдання граматичного мистецтва - мистецтва «правильно
говорити», де частини мови вважалися необхідними елементами мови.
Для позначення класів слів у перших граматиках, так само як і в
граматиках XVI – XVII ст., використовується термін parties d'oralson, який є
перекладом з латинського partes orationis, скалькованого з грецького mere tou
logou. Прослідимо етимології цих термінів. Слова meros, pars мають два
однакові значення: 1) частина від цілого; 2) мова, функція.
Слова logos, oratio передбачають деяку відмінність: logos - мова,
розповідь, пропозиція, думка, слово; oration (від латинського or oris) - мова,
виголошена публічно (звідси orator «оратор»). Проте в поєднанні partes
orationis слова oratio набуває сенс logos, а значить, mere tou logou і partes
orationis виражають ідентичні поняття, тобто термін «частини мови» в
античності і середньовіччі був адекватним [19, c. 14].
Аналіз граматик XVI ст. показав, що в описі частин мови більшість
граматистів слідують античній моделі: визначення частин мови, дробова
семантична класифікація, а потім опис її ознак - акциденцій (категорій).
 25

У більшості граматиках (за винятком граматики П. де ля Раме)

проводиться розділення частин мови на ті частини, що відмінюються (змінні)
і не відмінюються (незмінні).
До частин мови, що відмінюються, перші французькі граматисти
відносять ім'я, дієслово, дієприкметник, займенник. Деякі автори додають
сюди артикль (Дж. Пальсграв, Ж. Пілло). До невідмінюваних частин мови
автори перших граматик відносять прислівник, прийменник, сполучник,
вигук.
Звернення до граматик XVII ст. показало, що в цей період на
формування теорії частин мови зробили вплив два підходи до опису мови:
1) теорія опису мови, представлена в граматиках пуристів І. Мона
(1607), А. Ядена (1632), К. Вожля (1647);
2) теорія опису мови, представлена в «Загальній і раціональній
граматиці Пор-Рояля» А. Арно і К. Лансло (1660).
Автори граматик пуристів в основному продовжували традиції
граматистів XVI ст. в описі частин мови (I. Mона, Й. Уден) [43, c. 129].
У своїй праці «Граматика і синтаксис французької мови» Ш. Мопа,
розглядаючи критерії тієї чи іншої частини мови, одразу ж описує і її сумісні
властивості. Так, у зв’язку з аналізом критерій у прикметника він казав, що
французькі прикметники, зазвичай, ставляться не перед іменником, як у
латині, а після. На відміну від Л. Мегре, Ш. Мопа у виділенні морфологічних
категорій у французьких частинах мови слідував за Донатом і Прісцианом.
Наприклад, він виділяв 6 відмінків.
У праці К. Вожля «Remarques sur la langue françoise utiles à ceux qui
veulent bien parler et bien escrire» (1647) традиційного опису частин мови
(визначення, інвентар, категорії) ми не знаходимо. Проте при аналізі мовного
явища він постійно уточнює, до якої частини мови належить дане слово, в
чому його відмінність від іншого слова, що належить до іншої частини мови:
«Cependant, pendant. Cependant - завжди прислівник. Pendant не завжди є
прислівником, а є сполучником: pendant que vous ferez cela ... або
 26

прислівником: pendant les vacances». Так, у статті, яка присвячується словам

heros, heroїne, heroїque «герой, героїня, героїчний» повідомляється, що
початковий звук у цих словах не вимовляється і що означений артикль перед
ними повинен вимовлятись повністю [66, c. 216].
Розподіл слів по класах, в основному, близький сучасній французькій
мові, але є і розбіжності: К. Вожля називає ім'ям або займенником, але не
прислівником; de - артикль в родовому відмінку; donc - частка; sur, dessus,
dans, dedans – прийменниками [66, c. 212].
А. Арно і К.Лансло - автори «Загальної і раціональної граматики Пор-
Рояля» - розподіляють слова по частинах мови залежно від їх участі в
структурі думки. У зв'язку з цим вони виділяють два види слів. Перші - це
«об'єкти наших думок» (імена, артиклі, займенники, дієприкметники,
прийменники, прислівники); другі – «форма і образ наших думок» (дієслова,
сполучники, вигуки) [50, c. 283].
Відповідно до традиції виділення частин мови, по їхній ролі в думці
автори Пор-Рояля визначали і дієслово, основне вживання якого вони бачили
в позначенні ствердження.
Праця А. Арно і К. Лансло показала, що граматика може розглядатися
вже не просто як твердить правило, яке вчить «добре говорити», але стала
наукою про ці правила. «Граматика Пор-Рояля» поклала початок
становленню теорії частин мови у французькій мові. Частини мови стали
розглядатися як елементи мови.
Отже, історія становлення теорії частин мови у французькій граматиці
є поступовим подоланням впливу латинського граматичного еталону
описання частин мови і затвердженням канону, що зважає на специфіку
граматичної будови французької мови.
 27

Висновки до I розділу

Дослідження граматичної системи частин мови – актуальна проблема

сучасного мовознавства.
Що стосується граматик XVI - XVII ст., то вони виникли в епоху
Відродження. Виданий у серпні 1539 року наказ Франциска І став першим
мовним документом королівської влади, який логічно завершив процеси, що
відбувалися в країні. У зазначений період усі дескриптивні граматики
французької мови висувають на перший план питання про конкретний зміст
наповнення поняття мовної норми.
Праця Пальсграва «L’éclaircissement de la langue frainçaise», яка
написана англійською мовою, вміщувала відомості про вимову, хоча й дуже
обмежені. У своїй граматиці виділяє 9 частин мови.
У граматиці «In linguam gallicam isagoge» Дюбуа вперше формулює і
намагається реалізувати на практиці думку про необхідність опису рідної
мови.
Вершиною граматичної думки XVI століття була робота Л. Мегре,
«Tretté de la grammere françoeze», у якій він виступає проти тих, хто хотів би
поставити французьку мову в залежність від латинської.
Що стосується Рамуса, то автор є одним з перших формалістів у
європейській граматичній традиції.
Французькі граматики XVII ст. Шарля Мопа, Клода Вожля, побудовані
як граматики XVI ст. Пальсграва, Мегре, Рамюса, Етьєна за схемою частин
мови, які включають ім’я (власне іменник і прикметник), займенник,
дієслово, прислівник, дієприкметник (останній виділяється багатьма
авторами), прийменник, сполучник, вигук і досить часто артикль.
Морфологічний блок цих граматик, якому найчастіше передує фонетична (й
орфографічна) частина, визначає смисл (значення) кожної частини мови, а
якщо клас слів має підкласи, вони подаються за семантичним критерієм.
 28

Отже, опис стосується насамперед морфологічних характеристик, навіть

якщо вони мають синтаксичну сферу дії. Саме аналіз цього синтаксичного
вживання в граматиках другої половини XVII ст. приведе до зародження
синтаксису, побудованого на явищах узгодження і керування.
Граматика Пор-Рояля у цьому розумінні посідає особливе місце.
Маючи недолік - відсутність розробленої граматичної класифікації видів
слів. Вона все ж систематизує схему частин мови, відносячи її до теорії
розумових операцій. Розумові дії розміщуються на трьох рівнях:
споглядання, твердження, умовисновок.
Класи слів можуть бути згруповані у два типи залежності від того, чи
належать вони до споглядання чи до судження. Слова першого типу
об’єднують іменники, артиклі, займенники, дієприкметники, прийменники і
прислівники. Словами другого типу є дієслова, сполучники і вигуки.
Як показує наше дослідження, становлення теорії частин мови у
французьких граматиках відрізняється від теорій латинської мови.
 29

РОЗДІЛ ІІ. Тлумачення частин мови у граматиках XVI ст.

2.1. Характеристика самостійних частин мови у граматиках XVI ст.

2.1.1. Ім’я
У латинських граматиках було прийнято вважати іменники і
прикметники однією частиною мови - ім'ям, але для французької та інших
нових мов Європи дані два класи необхідно було розрізняти, у граматиках
прийнятий компромісний підхід: виділяється одна частина мови - ім'я - з
двома підкласами. Хоча у граматиці Ж. Дюбуа не виділяється два підкласи,
він характеризує все під назвою ім'я, не виділяючи прикметник.
Визначення імені граматисти дають на підставі семантичного
принципу: ім'я - це клас слів, що «позначають власну або загальну якість всіх
речей» (Л. Мегре) [61, c. 119]; «слова, позначають тіло або річ, до яких
можна доторкнутися або побачити, або річ, до якої не можна доторкнутися
або побачити» (Р. Етьєн) [53, c. 69]; або морфологічного: «Ім'я - це слово з
числом і родом» (П. де ля Раме) [64, c. 117].
Далі, як правило, пропонується семантична класифікація імен.
Л. Мегре, наприклад, розрізняє імена власні, прозивні, прикметники,
загальні, абсолютні, конкретні, числівники, локальні, темпоральні, порядкові
і тд. (всього двадцять два типи імен) [61, c. 120].
У цілому, у перших граматиках виявлено чотирнадцять акциденцій
імені: якість, вигляд, фігура, рід, число, відмінок, відміна, ступені
порівняння, зменшення, дериват, словоскладання, місце, узгодження, особа.
Як бачимо, у переліку категорій присутні як морфологічні, так і
синтаксичні, семантико-логічні, словотворчі категорії імен. Загальними для
імені у всіх граматичних трактатах є категорії роду і числа.
У граматиках зазначаються три ступені порівняння прикметників:
звичайний, вищий та найвищий.
 30

Так Дж. Пальсграв подає таке їх утворення: вищий ступінь порівняння

– це прикметник, який уживається разом з plus: plus blanc. Найвищий ступінь
порівняння вживається з словами: le, mon, ton, son, notre, votre, leur: les plus
blanc. Граматист показує також чотири прикметники, які є винятками: 1) bon
– meillévr – le meillévr; 2) maluays – pire – le pire, може також бути: plus
maluays – le plus maluays; 3) grant – gregnévr (plus grant) - le gregnévr (le plus
grant); 4) petit – moyndre (plus petit) – le moyndre (le plus petit). Також щоб
підсилити якість прикметника, потрібно ставити перед ним такі слова: trop,
fort, moult, tres, peu, guares і інші [63, c. 735].
Такої ж класифікації дотримувалися й інші граматики XVI ст., тільки
Ж. Дюбуа утворював найвищий ступінь порівняння за допомогою слова très.
Порівнявши з сучасною граматикаю французької мови, можна сказати, що
граматисти не вживали moins у вищому та найвищому ступенях порівняння
та aussi у вищому ступені порівняння.
Однією з рис, що звертають на себе увагу при аналізі французьких
граматик, є те, що в багатьох з них категорії виду (species, espece), якості
(qualitas, qualite) і фігури (figura, figure) термінологічно не визначені.
У традиції французького Відродження акциденція фігури - одна з
найбільш яскравих прикладів девальвації категоріального статусу. У той час
як граматисти початку і в якійсь мірі середини XVI ст. зберігали її в складі
іменних категорій, автори другої половини століття йшли шляхом
виключення її з граматичного опису або по шляху витіснення іншими
акциденціями зі значенням словотворення. У результаті цього у французьких
граматиках з'явилися деривація і зменшення, близькі, але не ідентичні
традиційної акциденції ознак фігури. Ще більшою мірою девальвація
категоріального статусу торкнулася акциденції виду. За нашими даними, ця
категорія отримала відображення в обмеженому числі граматик другої
половини XVI ст. Усунення названих категорій на периферію граматичного
опису імені в традиції французького Відродження було пов'язано із
 31

загальними напрямками в розвитку гуманістичної мовної програми,

насамперед, з емансипацією граматики від інших областей знання про мову.
Звернення до текстів французьких граматик показує, що вид і
якість - верхні ступені категоріальної ієрархії імені. Винятком є лише роботи
Ж. Гарньє і П. де ля Рами, у яких лексико-семантичні і слово - утворювальні
ознаки виведені за рамки приватних категорій імені й представлені як
загальні категорії, що характеризують у тій чи іншій мірі всі частини мови.
У граматичній традиції французького Відродження вигляд і якість є дві
різні категорії, що мають, тим не менш, багато спільного в плані змісту, що
зумовлено їх загальними витоками. Як іменний показник вид з'явився в
граматиці ще за часів античності і згідно з філософським розумінням світу
про те, що матерія оформлюється за допомогою вигляду і форми, в ієрархії
категорій посів провідне місце.
У пізньолатинській граматичній традиції сталося часткове
переосмислення даної категорії. За основу акциденції, що отримала в ній
назву «якості», була взята лексико-семантична сторона, яка в давньогрецьких
авторів носила підлеглий характер. У підсумку встановлені
олександрійськими граматистами відносини всередині даної акциденції були
порушені: класифікація «за звуками» з колись провідної була перетворена на
додаткову ознаку імені, а за класифікацією слів «за значенням» закріпився
статус акциденції. Таким чином, якість стала суто лексико-семантичною
категорією. Таке трактування у Доната і його послідовників [52, c. 2].
Інша точка зору отримала відображення в Прісциана, який
використовував у граматичному описі імені вигляд (species), а не якість
(qualitas) як категорію словозміни, диференціюючу властивості імені (і слова
взагалі) на первинні та похідні [56, c. 384]. Первинність він розглядав з
позицій філософії (субстанція - якість), а не граматики. Таким чином, він
зберіг як термін, прийнятий у олександрійців, так і концепти, які за ним
стояли.
 32

Знайомство з інтерпретацією категорій виду та якості в граматичній

традиції епохи Відродження показує, що обидва її трактування (за Донатом і
за Прісцианом) знайшли своє місце в описі імені. Надзвичайно цікавим
прикладом поєднання цих двох підходів є роботи Депотера, у яких обидві
акциденції включені в граматичний опис як самостійні повноправні ознаки
імені.
У більшості французьких граматиках ім'я характеризувалося через
акциденцію якості (qualitas, qualite). Так, Ж. Дюбуа, орієнтуючись на схему
опису імені за Донатом, переніс всі ознаки традиційної категорії на
французьку мову. У першу чергу усі імена діляться ним на власні і загальні,
для яких потім виділяються типи або, як пише граматист, «різновиди» імен:
родові, невизначені, загальні, приватні, узагальнені, числівники (кількісні та
порядкові), порівняльні, зменшувальні, присвійні, вказівні, дієслівні,
первинні, похідні [54, с. 98]. Як бачимо, лексико-семантична категорія виду з
властивим їй поділом слів на первинні та похідні розчиняється в
представленому вченим «різноманітності» імен.
Аналогічний підхід до опису імені через акциденцію якості у
переважної більшості авторів шкільних граматик. Різниця полягає лише в
тому, що одні граматисти виділяють свої типи всередині класів власних і
загальних імен, інші обмежуються лише вказівкою на наявність у імені цих
двох типів.
Таким чином, у граматичній традиції французького Відродження опис
якості як іменної акциденції втрачає свій первинний зміст і стає засобом для
виділення двох класів слів (імен власних і загальних) всередині імені як
частини мови. Будучи одним з елементів педагогічної граматики, ця
акциденція продовжувала залишатися в числі констант граматичного знання
XVI ст. навіть тоді, коли опис її зводився до формул-кліше.
Вид як самостійна граматична категорія представлений лише в
декількох граматиках епохи Відродження. Найбільш розгорнутий його опис
поданий у роботах середини XVI ст. - у Л. Мегре, Ж. Пілло і Р. Етьєна. Тим
 33

часом, як видно з аналізу робіт, у трактуванні даної акциденції серед

названих авторів, які представляли одне покоління граматистів, відсутня
єдність думок.
Для Л. Мегре вид є категорією, яка визначає словотвірні моделі.
Слідом за Прісцианом він виділяє два види імен - первинні і похідні Paris -
Parisien, Lion - Lionoęs, Rome - Romein [61, с. 23]. У розгорнутій картині
словотворення, типової для французьких імен, провідне місце автор
відводить суфіксальній деривації, підкреслюючи при цьому, що витоки
французьких похідних форм найкраще шукати в латинських або грецьких
граматиках. Таким чином, він звертає увагу на греко-латинське походження
не тільки окремих французьких слів, але і словотворчих моделей, вказуючи
тим самим на історичні зв'язки між рідними і класичними мовами.
Як випадки деривації Л. Мегре пропонує розглядати і ступені
порівняння прикметників. І хоча в його трактаті це положення не отримало
свого експліцитного вираження, тим не менш, у ньому міститься достатньо
доказів на користь саме такого трактування.
По-перше, з усіх ознак імені категоріальний статус мають тільки вид,
рід, число і образ - порівняння в це число не входить. По-друге, до опису
порівняння граматист приступає безпосередньо після розгляду особливостей
суфіксальної деривації. По-третє, при аналізі форм ступенів порівняння він
використовує терміни «вихідні», «похідні», що вказує на спільність
принципів побудови ним усіх перерахованих типів французького слово- і
формоутворення.
Усередині акциденції виду в граматиці Л. Мегре встановлені відносини
суворої ієрархії, згідно з якою клас імен ділиться в першу чергу на іменники і
прикметники.
Недостатньо явно виражене в античних авторів поділ імен на ці два
класи стало широко вживатися в середньовічних граматиках. Його появу в
західно-європейській традиції пов'язують з діяльністю Абеляра і Петра
Гелійського [1, c. 169], [21, c. 231]. Як зазначає Ш. Тюро, з XII ст. поділ імен
 34

на іменники і прикметники стало вже розповсюдженням [65, с. 165]. Ця ідея

була в перших окситанських граматиках, використовували її і граматисти
пізнього Середньовіччя [20, с. 143], [46, с. 91].
Таким чином, французька граматика XVI с. отримала вже готове
рішення питання про поділ імен на класи, Л. Мегре лише ввів його в ужиток
стосовно до опису французької мови. Незабаром воно було сприйнято
деякими авторами французьких граматик і було своєрідною сходинкою для
нового вирішення даної проблеми, що стало виділенням прикметника в
самостійну частину мови, але вже в XVII - XVIII ст. [61, с. 122], [7, с. 25].
Певний інтерес для реконструкції лінгвістичних поглядів розглянутої
епохи викликала подальша класифікація імен у рамках категорії виду, яка
отримала відображення в трактаті Л. Мегре. Так, у класі іменників
виділяються імена власні і загальні. До перших він відносить імена власні,
родові імена та прізвиська, до других - імена абстрактні і предметні або, як
він їх називає, «тілесні» і «безтілесні» (у традиційній термінології їм
відповідали corporalia, incorporalia) [61, с. 25].
Прикметники він ділить на якісні та кількісні, тобто на власне
прикметники (те, що в сучасній граматиці прийнято називати якісними і
відносними прикметниками) і порядкові числівники. Що стосується
кількісних числівників, то він трактує їх так само, як і інші граматисти того
часу, тобто як іменники. Серед якісних прикметників Л. Мегре виділяє
прикметники з позитивним і негативним значенням (de louange, de blame), а
також прикметники душі, тіла, зовнішніх проявів (de l'ame, de corps, des
accidents extérieurs) [61, с. 26].
У цілому Л. Мегре трактує акциденцію виду так само, як і Прісциан. У
даному випадку можна говорити про відтворення канонічної акциденції на
новому мовному матеріалі. Доречно згадати, на наш погляд, у зв'язку з цим
той факт, що Мегре починав свою філологічну діяльність як перекладач з
грецької та латини, тому немає нічого дивного в тому, що для його концепції
 35

притаманне насамперед прагнення до точності як у вживанні термінів, так і у

використанні значень.
Інше вирішення проблеми, пов'язаної з описом імені через категорію
виду, представлено в трактаті Р. Етьєна. Приступаючи до опису імені, він
докладно розбирає семантику різних його типів. Ця класифікація містить два
рівні: у першу чергу, у ній виділяються іменники і прикметники, потім для
кожного з цих двох типів імен виводиться додаткове ділення імен за
значенням, яке лише частково перегукується з тим, що раніше мало місце у
Л. Мегре або у авторитетів давнини. Так, зовсім інакше у Р. Етьєна
представлено розподіл власних назв на класи, серед них називаються
антропоніми і топоніми, за рамками власних назв (oultre le nom propre)
виводяться всі імена, що вказують на походження людей, або «родові імена».
Ця дворівнева класифікація імен у граматиці Р. Етьєна стоїть поза
акцидентальною системою, хоча принципи її організації запозичені ним з
латинських граматик і об'єднують у собі риси традиційних акциденцій якості
і виду. Вид як один з неодмінних атрибутів граматичного опису
розглядається Р. Етьєном виключно з точки зору деривації. На думку цього
автора, розподіл слів на первинні та похідні притаманний не тільки іменам, а
й іншим змінним частинам мови, за винятком артикля.
Як бачимо, трактування акциденції виду у Р. Етьєна вужче, ніж у
Л. Мегре. По суті справи, представлений у його трактаті опис даної
акциденції не збігається ні з тим, що представлено у Л. Мегре, ні з тим, що
дано у Ж. Дюбуа, - авторів, граматики яких слугували йому основою для
складання свого трактату або, як він сам його називав, «збірника з
граматики» [54, с. 3]. Побудова системи імені як частини мови в трактаті
Р. Етьєна заснована на інших принципах об'єднання варіантів в інваріанти.
Зміщення їх акцентів у лексико-семантичній типології імен призвело до того,
що значущим для французької мови в його граматиці став поділ їх,
насамперед, на іменники і прикметники, а не на імена власні і загальні, як це
було прийнято, зокрема, в Доната.
 36

У тій же мірі, що і акциденція виду, акциденція фігури (figura, figure)

представлена далеко не у всіх французьких граматиках XVI ст. При цьому в
її трактуванні спостерігається набагато більше протиріч, ніж на інших рівнях
категоріального аналізу. У той час як граматисти першої половини століття
включали фігуру в число акциденцій імені, зберігаючи за нею традиційні
концепти, автори другої половини XVI в. йшли по шляху трансформації
вихідних положень канону. Суперечності в описі даної категорії виразилися в
недостатньо чіткому визначенні її змісту і рухливості кордонів, що стало
прямим наслідком переосмислення всієї проблематики, пов'язаної з
питаннями словотворення у французькій мові.
Згідно з античною та середньовічною граматичною традицією, під
фігурою (способом або будовою) прийнято було розглядати лише ті
словотворчі моделі, які були пов'язані зі словотворенням. У найбільш
авторитетних граматиках для імен виділялися три образи: простий, складний
і утворений від складеного. Серед складних прийнято було розрізняти чотири
різновиди в залежності від комбінацій, які утворюють ці елементи [5, с. 130].
Виходячи з такого розуміння постаті, складними словами вважалися лише ті,
утворення яких було пов'язано зі словотворенням і префіксальною
деривацією.
Як показує аналіз французьких граматик, спроба докласти традиційну
модель до рідної мови поставила гуманістів перед необхідністю осмислення
сутності одиниць, утворених шляхом словотворення. У античній та
середньовічній граматиці фігура припускала розгляд лише цільної
оформленості смислових одиниць. Такий же підхід зберігався в описі
класичних мов і в епоху Відродження (Депотер, Скалигер, Санчес, Линакр,
Рамус, Коші та ін.). У французьких граматиках XVI ст. рамки словотворення
поширилися і в описі акциденції фігури. Наприклад, у граматиці Ж. Дюбуа
як типові випадки словоутворення розглядаються такі аналітичні утворення:
moult docte, fort docte, bien docte [54, с. 95]. Входженню цих форм в опис
імені, поряд з цільною оформленістю одиниць типу ennemi, сприяло те, що
 37

лінгвістичною свідомістю епохи вони сприймалися як нерозривне смислове

ціле, що відповідає всім вимогам, що представлені граматичною традицією
до слова (dictio). Про це свідчить, по-перше, типове для загальнофранцузької
норми того часу, злите їх написання (tresdocte, tresfort, etc.) і, по-друге,
трактування односкладових прислівників інтенсивністю в цих формах як
часток (particules), а не як повнозначних слів.
Підхід Л.Мегре до опису акциденції фігури є одним з наочних
прикладів точного відтворення традиційних постулатів граматики при
перенесенні їх на новий мовний матеріал. У його трактаті досить докладно
описуються такі типи словоскладання:
1) імена, що складаються з двох цілих слів (malheur);
2) імена, що складаються з двох форм, кожна з яких окремо не має
значення (benivole);
3) імена, що складаються з однієї неповної і однієї повної форми
(chacun, aocun, qelcun) [61, с. 48].
При цьому граматист зазначає, що тонкощі словоскладання найкраще
розбирати на прикладах з латини та грецької, тим самим він звертає увагу на
недостатньо розвинену систему словоскладання в рідній мові. Аналогічна
оцінка словоскладання і в роботах Дж. Пальсграва, Ж. Піллея та інших
граматистів, які виключили традиційну акциденцію фігури з опису
французьких імен.
По-іншому оцінює поширеність словоскладання в рідній мові Рамус, на
думку якого цей спосіб словотворення використовується у французькій мові
набагато ширше, ніж у латині [64, с. 60]. Як бачимо, уявлення граматистів
про типові риси побуту не в усьому збігалися.
У граматиках другої половини XVI ст. все виразніше простежується
тенденція зі зміщення категорії фігури не лише на периферію, а й за межі
граматичного опису імені. Причина інновацій в аналізі словотворчих
моделей французької мови криється в переосмисленні значення традиційної
категорії або у розщепленні загального значення, що стоїть за канонічним
 38

терміном. Якщо в античній та середньовічній традиції акциденція фігури

включала префіксальну деривацію як один з типів словоскладання, то у
французькій традиції XVI в. на переломному і заключному етапах її розвитку
- префіксальну і суфіксальну деривації, які відображалися у двох різних
акциденціях (вид і фігура).
У зв'язку з новим трактуванням фігура розглядалася вже виключно як
словоскладання, що і стало причиною переміщення її на периферію, а потім і
виключенням з граматичного опису імені.
Так, Ж. Піллей замінив фігуру на акциденцію виду, Дж. Пальсграв
вивів на зміну їй деривацію, основу якої складало традиційне
протиставлення: вихідні / похідні слова. У роботах А. Коші і Ж. Масі в якості
однієї з ознак імені виділена зменшувальна, яка в класичній традиції була
однією з елементів категорії виду.
Як бачимо, осмислення гуманістами епохи Відродження словотворчих
моделей, типових для французької мови, здійснювалося на матеріалі
традиційних категорій виду і фігури. Аналіз джерел показує, що зміст обох
категорій виявився трансформованим не стільки у зв'язку з додатком його до
нового мовного матеріалу, скільки зі зміною загальнограматичної доктрини,
у результаті чого в центрі граматичного опису виявилися суто граматичні
ознаки слів.

2.1.3. Займенник
Для сучасного читача аналіз займенників виявиться досить дивним.
Логічне розділення в основному базується на тому принципі, що займенники
«завжди позначають певну людину» [52, c. 24]. Наприклад, ce et ceste, які
входять до числа вказівних займенників разом luy і elle; невизначені
займенники включають у себе ті, які сьогодні є визначеними, у той час як
присвійними займенниками є mon, ma і mes; ton, ta, tes, і т. д. Розглянемо
класифікацію займенників першої граматики англомовного автора.
 39

Пальсграв зазначає, що «займенниками є слова, які керують дієсловом,

замість іменника». У другій книзі граматист розрізняє 7 видів займенників:
1. Первинні займенники. Тут він називає займенники, які є особовими: je,
tu, il, elle, se, nous, vous, ils, elles, on. Але у вступі другої книги Пальсграв
відносить il і on до групи наказових займенників.
2. Похідні займенники, які сьогодні називаються присвійними: mon, ton,
son і т. д., le mien, le tien, le sien і д. т.
3. Питальні займенники: qui, quel, que.
4. Відносні займенники: qui, le quel.
5. Наказові займенники: се.
6. Часткові займенники. Це є неозначені займенники сьогодні, яких
Пальсграв називає також «розподільні займенники», або «неозначені імена».
7. Числівникові займенники, які граматист називає ще іменами, які мають
число.
Пальсграв виділяє вісім акциденцій первинних займенників:
1) число (однина і множина);
2) особа (три);
3) керування дієслова, яке повинно бути у тому ж числі й особі, що й
займенник;
4) рід (чоловічий, жіночий, спільний);
5) відміна;
6) порядок (вживання до чи після дієслова);
7) подвоєння перед займенниковими дієсловами: nous nous levons;
8) складання – з прикметником même: moi-même, eux-même і т. д.
[63, c. 742].
Ж. Дюбуа говорить в основному про особові займенники, які він
приєднав до присвійних прикметників. Що стосується інших типів,
граматист тільки описує їхнє вживання, порівнюючи з латинськими
еквівалентами, не встановлюючи різниці між ними [54, c. 81].
 40

Л. Мегре трактує :«Займенник є частиною мови, яка вживається, щоб

замінити ім'я, не має ніякого сенсу, що позначає певна людина. Займенник
має три особи, як і дієслово» [61, c. 127].
Крім займенників, він зберігає також у цьому класі і прикметники й
інші слова, які визначають ім’я, які його не замінюють. Ця частина мови
характеризується за 6 властивостями: вид, особа, рід, число і відмінок.
Отже, немає в граматиках XVI ст. спільної класифікації займенників.

2.1.4 Прислівник
За свідченням багатьох лінгвістів, прислівник є тим класом слів, при
описі якого зустрічаються труднощі, які стосуються виділення даної частини
мови і її дефініції [62, с. 239]. В історії лінгвістичної думки є немало
прикладів, які показують прозорість і рухливість границі прислівника, що
обумовлено природою даної частини мови, до відмінних ознак, якої
відноситься строкатість будови, «мозаїчність» значення, широта
синтаксичних можливостей.
Важка природа прислівника стала одною з причин неоднозначних
підходів щодо його опису і в перших французьких граматиках. Цілком
можливо, що таке різноманіття підходів щодо опису прислівника в
ренесансних граматиках французької мови було пов’язано з тим, що «Велика
латинська граматика», взята за основу французької мови, у відношенні
прислівникового класу слів не відрізнялась однозначністю критерій її
виділення. Донат пише про прислівник як про частину мови, яка приєднана
до дієслова, і яка доповнює чи уточнює його значення. У числі ознак
(акціденцій) прислівника він виділяє значення (significatio), порівняння
(comparatio), фігуру (figura), опис яких обмежується короткими правилами і
малим переліком прикладів. Опис прислівникового класу слів вичерпується у
нього питаннями морфології, синтаксис залишається за рамками
граматичного аналізу.
 41

Слідом за Донатом, французькі граматисти починають опис

прислівника з його визначення. Прослідковується залежність його
формування від типології граматик: у практичних представлене канонічне
визначення Доната – або дослівне, чи з невеликими уточненнями (Ш. Етьєн,
Ж. Гарньє, Ф. Гарньє); у пояснювальних граматиках автори роблять спробу
сформулювати власне визначення для даної частини мови, включаючи в
нього як можна більше число диференціальних ознак (Л. Мегре, Р. Етьєн,
П. де ла Раме, А. Коші, Ш. Мопа). У деяких граматиках XVI століття
визначення прислівника відсутнє. А саме у граматиках Ж. Дюбуа і Ж. Массе,
у яких опис прислівника починається з презентації його ознак (акциденцій) і
обмежується їхньою класифікацією за значенням (significatio).
Найбільш цікавими з точки зору розширення традиційного підходу у
вирішенні проблеми прислівника визначаються як слова, виконуючи будь-
яке керування дієслова. Виходячи з цього, до даного класу граматист
відносить як власне прислівник, так і дієприкметник у зв’язку з тим, що вони
мають багато спільного в значенні [61, с. 48]. Як бачимо, Мегре виходить з
етимології терміна adverbum, уточнюючи його в деталях стосовно до
особливостей французького узуса.
Визначення прислівника, дане Рамусом, принципово відрізняється від
визначень, які є в інших граматиках XVI століття, що обумовлено
оригінальною концепцією частин мови, представленою у всіх написаних ним
граматиках – латинської, французької, грецької мовах. Оригінальність цієї
концепції обумовлена тим, що Рамус був головою філософського
скептицизму в епоху великих змін, що відбувалися у сфері пізнання. В основі
його теорії частин мови лежить ідея про те, що категорія числа виступає в
якості провідної одиниці при категоризації світу мов. Тому класифікацію слів
на частини мови він проводить на основі того, володіє чи ні той чи інший
клас слів даною категорією. Так, прислівник – «слово без числа, яке, крім
свого основного значення не має ніякого числа» [64, с. 116].
 42

Бажання зрозуміти будову прислівника призвело гуманістів до

необхідності вирішення питання про границі даної частини мови. Аналіз
ренесансних граматик французької мови показує, що в них відсутній єдиний
репертуар класу слів, що відносяться до прислівника. Автори французьких
граматик значно поширили прислівникову парадигму за рахунок інших
класів слів, які зберегли своє місце в системі граматичного опису і як
самостійних частин мови. До їхнього числа відносяться вигук (hé, heu, jau,
heus, hola, haula, etc.), прийменник (à, par, en, de, avec, vers, etc.),
дієприкметник (ioignant, tenant), артикль (du, des, au, aux, aus), іменник (soer,
matin), займенник з прийменником (avec moy, avec toy, avec luy, l’un d’avec
l’autre). Крім того, у ряді робіт у рамках прислівникової парадигми
представлені різного роду словосполучення (par ma foi, a l’ancienne mode, a
la Francoeze, a plus de foi, vive le Roy). Різноманіття форм, які отримали
відображення в ренесансних граматиках у рамках прислівникової парадигми,
вказує на те, що проблема класифікації слів на частини мови вирішувалась
гуманістами як частина глобальної проблеми слова: з одного боку, слова,
наділені певним репертуаром значення і ознак; з іншого боку, слова щільно
оформлені або роздільно. Своєрідним підтвердженням останнього
положення служить варіативність орфографії складних прислівникових
форм, які є в текстах граматик: tresbien, trepeu, tré-peu, tré-mal, de tous-iours,
au point duiour. Злите, роздільне або написання через дефіс прислівників
говорить про прагнення гуманістів узгодити членування семантико-
синтаксичного цілого з принципами опису класу слів, які були у «Великій
латинській граматиці», ядром частиномовного аналізу, якого було саме
щільно оформлене слово.
Найбільше число розбіжностей в описі класу прислівників виявляється
в категоріальному рівні аналізу. Ренесансна традиція внесла суттєві
корективи в канонічний набір ознак для прислівника, який був
представлений акциденціями значення, порівняння, фігури. До числа
принципових змін, занесених в канон граматичного опису, належать:
 43

1) девальвація статусу традиційних категоріальних ознак прислівника;

2) розширення їх репертуару;
3) зміна відношення між ними (частина замість цілого, горизонталь
замість вертикалі).
У результаті, замість трьох акциденцій прислівникової парадигми,
маємо опис таких ознак, як вид, якість, фігура, порівняння, значення,
деривація, використання. Ці ознаки дозволяють авторам французьких
граматик достатньо повно описати характерні для класу прислівника
особливості семантики (значення, порівняння), формоутворення (вид, якість,
фігура, деривація) і функціонування (використання, приєднання).
Детальний опис різносторонніх значень прислівника представлено в
пояснювальних граматиках, автори яких, були послідовниками авторитетів
античності й виділяли від одного до трьох десятків семантичних типів чи
«різновидів» прислівників. Центром цієї системи були час, місце, якість,
кількість, периферія була представлена такими значеннями, як питання,
відповідь, ствердження, заперечення, заборона, клятва, наказ,
протиставлення, повторення, згода, сумнів і тощо.
Ще одним способом зміни постулатів канону в описі даної ознаки, є
винесення його за рамки прислівникової парадигми. У результаті цього
порівняння отримало висвітлення чи разом з категорією порівняння
прикметників у рамках імені як частини мови (Ж. Пілло, Ф. Гарньє) або
винесено, як у Рамуса, у розділі синтаксису, що було обумовлено специфікою
створення ступенів порівняння прислівників, використовуючи для цього
переважно аналітичну модель (plus volontiers, trefbien, trefmal, plus saigement,
moyns discretement, etc.). Таким чином, природа мови-об’єкта граматичного
опису змушувала граматистів звертатися при описі прислівників до двох
ключових понять античної граматики – «слова» і «конструкції».
Не менше розбіжностей у граматиках XVI ст. виявляється при
зверненні до трактування гуманістами питань утворення прислівників,
отримавши пояснення через такі ознаки, як вид, якість, фігура, деривація. Як
 44

бачимо, замість канонічних категорій фігури, яка дозволяє виділити прості і

складні прислівники (hier, deuant, hier), гуманісти наповнили парадигму
прислівника новими ознаками, якими була деривація, і ввели вид і якість, які
традиційно використовуються для таких частин мови, як ім’я і дієслово.
Новим елементом для канонічної схеми опису прислівникової
парадигми стало використання / приєднання – ознак, які введені гуманістами
для того, щоб показати сполучні можливості прислівників з дієсловами і
іншими частинами мови: іменником, прикметником, артиклем,
прийменником, і з самим прислівником. У граматиках XVI ст. він є яскравим
прикладом лакуни в граматичній терміносистемі, оскільки не має
термінологічного статусу й у різних авторів вербалізується по-різному:
l’emploi, il est employé, il est adjoint, il se joint, etc. У той же час, за цими
нововведеннями чітко прослідковується прагнення гуманістів вивести аналіз
частин мови за рамки понять «слово» і «конструкція» і показати його
можливості в рамках речення.
Слід звернути увагу на те, що представлена ознака була далеко не в
усіх авторів і не для всіх типів прислівника. У граматиках Л. Мегре і
Р. Етьєна при описі прислівників беруться тільки ті, які мають значення часу.
Так, у Мегре зазначено, що такі прислівники, як hier, matin, soir, можуть
поєднуватися тільки з тими дієслівними формами, які мають той ж час,
наприклад: je boe maintenant, je bus hier, je burey demain [61, c. 49]. У Етьєна
представлений більш розгорнутий перелік прикладів, які показують, яким
чином значення часу реалізується в окремих формах: «Prefent, comme hores,
aupauant, temps futur, demain, apres demain» [53, c. 8]. Ці приклади показують,
що опис прислівникового класу слів виступає не настільки навколо поняття
«слово», стільки з поняттям «конструкція», тобто виражає розуміння
авторами ренесансних граматик аналітичної природи французької мови.
Отже, аналіз поглядів гуманістів на природу прислівника дозволяє
узагальнити, що різноманіття в інтерпретації даного класу слів у період
зародження французької національної граматичної традиції обумовлені
 45

сукупністю причин. Перш за все, це зв’язано з тим, що канонічна модель у

відношенні парадигми прислівника не була настільки регламентована, як у
відношенні таких частин мови, як ім’я і дієслово. Крім того, узус, даний
гуманістам у безпосередньому спостеріганні, відрізняється широкою
варіативністю форм, що також ускладнило процес класифікації і
категоризації прислівників як частини загальної системи мови. Також
суб’єктивне сприйняття дійсності, обумовлене філософськими,
прагматичними й іншими факторами, виявило специфіку сприйняття,
осмислення і репрезентації класу прислівників, що отримало відображення в
численних для ренесансної традиції оригінальних авторських парадигмах. У
результаті перегляду положень канону, гуманісти змушені по-новому підійти
до рішення питання про сутність слова, звернути увагу на необхідність
висвітлення питань синтаксису, переосмислити традиційні постулати теорії
частин мови, а особливо те, що було зв’язано з усвідомленням ними
аналітичної природи французької мови.

2.2. Дієслово та його категорії

Становлення парадигми французького дієслова XVI ст. - еволюційний
процес, що здійснюється шляхом співіснування і конкуренції варіантів
дієслівних форм на основі співвідношення нормалізаторських і варіативних
тенденцій, перші з яких є стабілізуючими факторами, інші виступають як
фактори «розхитування» системи і сприяють поетапній зміні мовних
дієслівних форм.
Описана норма французької мови XVI ст., зв’язана з нормою-еталоном,
представлена в граматиках даного періоду. Виділяючи зразкову мову,
граматисти бачили різні шляхи її «культивування», нормалізації. Частина
вчених (Ж. Дюбуа, Ж. Пилло, Р. Этьен) вважали, що необхідно слідувати
латинським еталонам, інші (Л. Мегре, П. де ля Раме) стверджували, що варто
опиратися на узус.
 46

Згідно з Пальсгравом «дієсловами є слова, що вказують на дію, яка

відбувається, або на особу, яка піддається дії, яка при з'єднанні до
примітивних займенників може утворювати ідеальне речення, як ie ayme, tu
parles, il court, tu es regardé, il pleut» [63, c. 66].
Він класифікує дієслова у дві великі групи:особові дієслова, не особові
дієслова.
Особові дієслова мають 3 типи: недостатні (або недосконалі),
неправильні і досконалі.
До групи недостатніх дієслів належать дієслова, у яких не вистачає
часу, як наприклад, дієслово pouvoir, який не має наказового способу, і всі
безособові дієслова, які не мають третьої особи однини. «Безособові дієслова
є недостатніми у своїй особі» [41, c. 67].
До групи неправильних дієслів Пальсграв відносить три дієслова: avoir,
être, aller, тому що вони міняються при відмінюванні.
Досконалі дієслова мають 3 форми: активну, пасивну, нейтральну
(середню).
Пальсграв стверджував, що «дієслова мають 7 способів»: дійсний,
сюбжонктив, можливий, наказовий, бажаний, умовний, інфінітивний.
У Ж. Дюбуа дієслово вивчається за допомогою 7 категорій: якість, рід,
число, фігура, час, особа, відмінювання. Вивчення дієслова закінчується
висновком, де автор подає зразки відмінювання дієслів у всіх часах і
способах [41, c. 83].
Л. Мегре визначає, що «дієслово - частина мови, що позначає дію або
показує час і нахил» [61, c. 126]. Він підкреслює також, що дієслово être, яке
не позначає ні дію, ні бажання, виражає тільки ідею існування і вживається з
усіма іншими дієсловами.
У граматиці Л. Мегре приділяє велику увагу вивченню дієприкметника.
Через вплив латинської традиції він узгоджує в дієслові 8 акциденцій:
значення, час, спосіб, вид, фігура, відмінювання, особа і число.
 47

Якщо говорити про те, що дієслово є центром всієї граматичної

системи і теорія Л. Мегре не відрізняється майже від теорій сучасних
граматиків, можна сказати, що ця граматика є справжнім першим джерелом
сучасної французької граматики.
Рамус прагнув описати частини мови за їхніми формальними
показниками, тобто по флексіями роду, числа, особи, часу і т. д. Так, дієслова
визначились ним як слова, які мають ознаки числа, часу і особи [64, c. 87].
При дослідженні проблеми становлення парадигми відмінювання
французького дієслова XVI ст. можна виділити декілька аспектів аналізу.
У першу чергу виникає проблема парадигми, яка є моделлю
відмінювання, тобто схемою, яка складається із одиниць мовного рівня. У
мові парадигми не існує, можна спостерігати лише її конкретні прояви у
вигляді окремих дієслівних вживань. Побудова парадигми є роботою
теоретичної думки, що здійснюється на основі морфемного аналізу, тобто
виділення деякого числа загальних знакових компонентів різноманітних
форм.
Наступний аспект пов'язаний з поняттям «становлення парадигми» і
аналізом ролі еволюційних мовних процесів, серед яких ми виділяємо
нормативні і варіативні.
По-третє, враховуючи можливості виділення моделі відмінювання
кожного синхронічного зрізу, ми вивели характерні особливості XVI ст.,
який впливав на процес становлення парадигми:
а) у цей час достатньо чітко прослідковується тенденція до
одноманітності, вибору і закріплення в узусі визначених форм з всього числа
існуючих варіантів. У дієслівній системі спостерігається поступова
стабілізація;
б) у XVI ст. починає складатися єдина національна мова і її норми;
в) даний період відзначений підвищеним інтересом науковців до
теоретичних питань мови, а також активною реформаторською і
нормалізаторскою діяльністю граматистів.
 48

Граматисти XVI ст. по-різному підходили до проблем розподілу дієслів

за типами відмінювання. Основою класифікації служить виділення
загального типу флексій. Можна сказати, що даний підхід зберіг актуальність
і зараз.
Таким чином, вивчення відмінювання дієслова XVI ст. проводиться на
основі ролі нормалізаторських і варіативних процесів, які діють у даний
період, і структурно-функціонального аналіза морфем, який входить у склад
дієслівних форм.

2.2. Службові частини мови

Визначення так званих службових слів було і залишається однією з
основних і спірних проблем лінгвістики. Концепція службових слів існує в
різних версіях – від розуміння службових слів як незмінних до інтерпретації
їх як граматичних морфем. Досить часто службові слова розглядаються в
системі частин мови як її складові, отже ігнорується їх специфічність, не
досліджується граматичний статус та їх допоміжний зв'язок з основними
словами та інші значення частин мови.
Однією з радикальних проблем у визначені статусу службових слів є
проблема наявності лексичного значення.
У французькій мові є 6 груп службових слів: детермінативи,
включаючи артикль, придієслівні займенники, дієслова-зв’язки,
прийменники, сполучники, частки.
Традиційна граматика використовує відносно рідко термін «частка». У
працях XVI ст. цього терміна навіть немає. Сфера вживання часток значно
варіюється, інколи можна побачити «частки», які водночас є і
прислівниками, прийменниками, сполучниками.

2.2.1. Артикль.
Система французьких артиклів уже протягом довгого часу є предметом
уваги дослідженнь. Відомо декілька десятків варіантів класифікації
 49

артиклевих функцій і значень, запропонованих різними авторами, але немає

єдиної думки навіть відносно складу артиклевих форм. Подібна кількість
точок зору визначається, з однієї сторони, багато аспектністю і полі
функціональністю самого предмета дослідження, а з іншої – існуванням
різних підходів до його вивчення.
Артиклі властиві далеко не всім мовам. Вони необхідні в арабських,
романських і германських мовах. Для теорії службових слів артиклі дуже
суттєві. Вони не виражають відносини між членами речення, не утворюють
синтаксичні форми мови, але є найбільш типовими «граматичними
супровідниками» повнозначних слів [4, c. 31].
Форми артикля служать засобом вивчення кількісної характеристики
предметності, які тісно зв’язані з граматичним значенням однини та
множини. Також різні форми артикля є граматичним способом вираження
категорії визначеності та невизначеності, які виявляються через вживання
форм означеного і неозначеного артиклів.
У списку частин мови в латинських граматиках не всі граматисти
виділяють артикль. Так, на думку Ж. Дюбуа, основна роль артикля полягала
у вказівці на рід і число іменника, а також на відмінок іменника. Автор, крім
того, зробив важливе для подальшого розвитку французької лінгвістичної
думки зауваження про природу походження французького артикля. На думку
граматиста, форми le, la, les походять від латинського вказівного займенника
ille, ilia, illud [54, c. 90].
Етимологічні паралелі парадигми відміни іменника, що є у латинських
відмінках показують, що в аналізі французьких граматичних форм автор
шукав опору перш за все в граматичній будові латинської мови, а не в
конкретних узуальних вживаннях артикльових форм сучасної йому
французької мови.
Іншої точки зору дотримувався англомовний автор французької
граматики Дж. Пальсграв. Принциповою відмінністю від робіт сучасників
було виділення артикля як самостійної частини мови. У ієрархії частин мови
 50

Дж. Пальсграв розглядав його в останню чергу. Позиція граматиста істотно

відрізнялася від прийнятого з часів Доната і Прісциана підходу в
граматичному описі, згідно з яким іменник, прикметник і детермінативи
імені розглядалися в рамках однієї частини мови - імені. Цей факт
пояснюється тим, що в аналізі явищ французької мови Дж. Пальсграв
спирався на відомі йому факти своєї рідної мови, що володіла розвиненою
артиклевою системою.
Пальсграв виділяє артиклю одну сторінку. Він їх розділяє на два види:
ung, le, які змінюються у роді та числі (однина, чоловічий рід - ung, le;
жіночий рід - unе, lа; множина, чоловічий рід - ungz, les; жіночий рід - unеs,
les).
Потрібно зазначити, що форми le, lа втрачають голосну літеру, якщо
наступне слово починається на голосну чи h німе. У розділі про прийменник
Пальсграв говорить про труднощі прийменників à і de, які зв’язуються з
означеними артиклями й у результаті утворюють злиті форми, такі як: au,
aux, du, des. Але граматик не показує нам це як вид артикля, він показує їх
просто, як утворення артикля і прийменника [63, c. 751].
На думку Ж.- Кл. Шевальє, важливою перевагою граматики Пальсграва
є той факт, що він не підтримував точку зору, згідно з якою іменник у
французькій мові має відмінкову систему відміни. Автор особливо виділив ту
обставину, що в практиці граматичного опису саме Дж. Пальсграв першим
відмовився фактично від думки про те, що французький іменник
відмінюється, і звів відміну імені до опозиції єдиного і множинного числа
[52, c. 133].
Необхідно додати, що в граматичних описах французьких авторів дана
точка зору мала місце також в Л. Мегре і Р. Етьєна. Але хоча граматисти й
заявляли про відсутність відміни у французькій мові, у практиці
граматичного опису вони продовжували дотримуватися відмінкової схеми,
відмінюючи іменник з прийменником.
 51

Л. Мегре починає своє граматичне вивчення з опису артикля, якому він

присвячує цілий розділ (7 розділ). Але представляє тут тільки «справжні
артиклі», означені le, la, les. Щодо інших форм de, du, des, які є «більш
прийменниками,ніж артиклями» і мають деякі функції займенника, вони
вивчаються у розділі, що стосується прийменників.
Актуальна форма неозначеного артикля un тлумачиться як ім’я
кількості, яке може мати значення займенника «certain».
Граматист формулює декілька правил вживання артиклів: le, la, les
вживаються із власними, загальними і конкретними іменами, як l’homme; з
присвійними займенниками, як le mien; з відносними, як lequel. Він
підкреслює також , що артиклі мають декілька значень обмеження, як у «J’ai
vu l’homme qui a couru deux cents pas d’un aliéné», де ім’я aliéné означає
«якусь особу». Ім’я, атрибут підмета, який зв’язаний за допомогою дієслова
être, може вживатися без артикля, як у je suis l’homme. Навпаки, артиклі le, la
знаходяться перед прикметником, як Philippe est bel. Власні імена
вживаються без артикля, але «іноді через спосіб вираження більш чіткий і
демонстративний ми використовуємо le і la перед власними назвами, як у J’ai
envoyé Pierre à Lion, je dis le Pierre, que vous avez autrefois vu à Paris.
Інфінітив і дієприкметник, які мають властивості іменника, отримують також
артикль, як le boire, le manger, la désolée і інші.
Л. Мегре розділяє le, la, les і займенники такої ж форми. Але водночас,
він класифікує артиклі du і des у реченні Je mange du mouton і Il y a des
hommes ici, як форми, які близькі до займенника. Він не говорить про
детермінативну функцію, їхня роль – позначати рід і число слів, з якими вони
зв’язані [41, c. 119].
Більш детальний опис артикля можна побачити у граматиці Етьєна.
Вживання артикля є однією з переваг, якою французька мова може
похвалитися перед латинською, каже автор на початку V розділа. Накінець
ця перевага, що стосується французького артикля, так як і грецького,
допомагають «розрізняти особливість від загального» [41, c. 121].
 52

Етьєн ще зазначає, що le і la ніколи не використовується з іменами

чоловіків чи жінок: так як не можна сказати Le Pierre, Le Iehah, але можна
сказати La Seine, Le Rosne, La Champaigne [53, c. 48].
Як бачимо, граматичні функції артикля у французьких граматиках дуже
різні, найважливіша з них полягає у тому, що артикль служить основним
засобом граматичного оформлення імені.

2.2.2. Прийменник та сполучник

Функція прийменника полягає в типових випадках у тому, щоб
перевести субстантив із субстантивної позиції в адвербіальну. Особливість
функціонування прийменника залежить від іменника. Ця незалежність
виявляється насамперед у тому, що між прийменником і іменником можуть
встановлятися інші самостійні атрибутивні члени синтаксичної групи.
Щодо прийменника Пальсграв бачить «слова, які є у реченні як цілі
слова, які допускають, що є іменник або займенник, у тому реченні, до якого
вони належать». Він подає список з 24 властивостей, роблячи зауваження, що
деякі з них можуть бути використані і для прислівника.
Пальсграв приписує прийменнику 5 акциденцій:
1. Прийменник має право на керування непрямим відмінком: pour moi, en
elle.
2. Його місце є найвіддаленішим від іменника: pour mon bon maître.
3. Він уживається з іншими словами.
4. Зливається з артиклем.
5. Має керуюче вживання у деяких випадках. Можна сказати: la robe (de)
mon maitre.
Л. Мегре вважає, що «прийменник – це частина мови, яка не
відмінюється, але взаємодіє з іншими частинами мови за допомогою
додавання чи приєднання. Додаванням, як: le livre de Pierre і приєднанням
démentir, утвореним з dе і mentir [41, c. 101].
 53

Граматична функція прийменника - поєднати в мові два слова, з яких

одне є керуючим, а інше – те, яким керують, «в іншому випадку, це свого
роду прислівник».
Науковою цікавістю цього розділу є те, що Л. Мегре приділяє більшу
увагу вивченню артиклю, ніж самого прийменника. В основному, він
аналізує вживання злитих форм артикля au, aux, du, des. Також граматист
показує вживання часткового артикля у французькій мові: «Du і de є іноді
частковими після дієслів, як je mange du mouton, de la volaille; якщо ми
хочемо зрозуміти цілісніть, ми скажемо j’ai mangé un mouton, le mouton, чи
une volaille. Іноді також вони є згруповані, як j’ai mis du brochet, de la carpe
dedans cet étаng» [41, c. 102].
Сполучники – неоднорідна категорія аналітичних, синтаксичних
морфем, вони об’єднуються лише сферою вживання – сферою складного
речення.
Пальсграв каже, що це «слова, які служать, щоб поєднати інші частини
мови між ними, і утворити одне речення з іншим у єдину фразу». Граматист
розділяє різні типи сполучників у залежності від їхньої синтаксичної ролі.
Сполучник, на думку Л. Мегре, є «частиною мови, невідмінюваною,
без артикля і без жодного керуючого слова», яка має функцію поєднати слова
чи речення. Мегре виділяє різні типи сполучників у залежності від їхньої
синтаксичної ролі. Це є сполучні (et, aussi, que), розділові (qui, ou),
протиставні (mais, toutefois, ainsi), причинні (parce que, donc, dont), умовні (si,
selon, que) та інші. Слід зазначити, що дана класифікація не є характерною
для сучасних граматик [41, c. 103].
Так як, Рамус прагнув описати частини мови виключно за їхніми
формальними показниками, тобто за флексіями роду, числа, особи, часу і т. д.
У службових частинах мови немає морфологічних ознак. Рамус знайшов
вихід з ситуації – він визначає їх як слова без числа.
 54

2.3. Вигук
Ще більші труднощі викликає кваліфікація вигуків, як специфічних
мовних знаків. Визначення їх статусу лежить на лінії слово – морфема –
речення. Слова виконують одночасно дві функції: денотативну і
сігніфікативну. Морфеми обслуговують сферу комунікативно-мовленнєвої
діяльності. Речення відображають позамовну ситуацію і вказують на
відношення мовця до дійсності. Щодо семантичних ознак вони не мають
притаманного словам лексичного значення і притаманної морфемам
семантики відношень. Звичайно, розглядають вигуки як слова в системі
частин мови.
Пальсграва відносить до цієї частини мови «слова, які означають
бажання й уподобання розуму». За допомогою цих слів виражають радість
(How!), сум (O!), образу (Haro!), попередження небезпеки (Garre!), й інші
людські почуття [41, c. 165].
Останньою частиною мови, яка вивчається у граматиці Мегре, є вигук.
Він його представляє як «голос надмірного бажання», який представляє різні
почуття [41, с. 178]. І як людські почуття «є спільними у всіх народів, і тільки
один характер їх породжує» [41, с. 179].
Ось П. де ля Раме взагалі не розглядає вигук, як частину мови, він
повертає його в клас говору, як це було ще в давньогрецьких класифікаціях.
Отже, важливою ознакою вигуків є співвідношення у них емоційного і
понятійного початку. Характер передаваних емоцій у типовому вияві не
залежить від семантики самих вигуків, а виникає внаслідок дії
контекстуального оточення. Вигуки, втрачаючи свою реченнєутворювальну
спроможність і переходячи в частини мови, набувають відповідних ознак цих
класів слів.
 55

Висновки до II розділу

Досліджуючи частини мови у граматиках XVI ст., ми звернули увагу на

трактування самостійних частин мови (ім’я, займенник, прислівник,
дієслово), службових (артикль, сполучник, прийменник) і вигук. Граматисти
цього періоду не виділяють такі частини мови як числівник та частка, хоча
говорять про них, додаючи до інших частин мови.
Що стосується імені, то майже у всіх граматиках виділяється два
підкласи цієї частини мови – іменник та прикметник. Тільки Ж. Дюбуа
характеризує все під назвою ім'я, не виділяючи прикметник.
У перших граматиках виявлено чотирнадцять акциденцій імені: якість,
вигляд, фігура, рід, число, відмінок, відміна, ступені порівняння, зменшення,
дериват, словоскладання, місце, узгодження, особа. Загальними для імені у
всіх граматиках є категорії роду і числа.
Згідно з граматиками XVI ст. займенники завжди позначають певну
особу. Але автори не наводять їхню спільну класифікацію.
Усі граматисти починають опис прислівника з його визначення, крім
граматики Ж. Дюбуа. Трактування цього автора відсутнє, він починає свій
опис з презентації його ознак і обмежується їхньою класифікацією по
значенню.
Дієслову вчені приділяють велику увагу. Вони стверджують, що це є
слова, що вказують на дію. Граматисти описують дієслово за допомогою
категорій числа, часу, особи, роду, відмінювання.
Не у всіх граматиках вивчається артикль. Так Ж. Дюбуа орієнтується
більш на латинську мову. Дж. Пальсграв, Л. Мегре, Р. Етьєн і Рамус
описують артикль як частину мови. Вони вважають, що роль артикля -
позначати рід і число слів.
 56

На думку граматистів, прийменник – частина мови, яка не відмінюється

і взаємодіє з іншими частинами мови. Описуючи цю частину мови, автори
приділяють увагу й артиклю.
Говорячи про сполучник, то зазначають, що це слова, які служать, щоб
поєднати частини мови і вживаються без жодного керуючого слова.
Не всі автори розглядають вигук як частину мову. П. де ля Раме
повертає його в клас говору. Граматисти пояснюють, що це слова, які
означають бажання, виражають радість, сум, образу й інші людські почуття.
Отже, можна сказати, що у граматиках XVI ст. ми можемо знайти певні
відмінності від латинського канону в трактуванні частин мови, але все ж таки
певні ознаки залишилися спільними для двох мов.
 57

РОЗДІЛ ІІI. Тлумачення частин мови у граматиках XVII ст.

3.1. Характеристика самостійних частин мови у граматиках

XVII ст.
3.1.1. Ім’я
У граматиці Мопа цей термін об’єднує 3 частини мови: іменник,
прикметник, числівник, який вважається як прикметник.
Автор починає вивчення імені, характеризуючи рід. Описує три роди:
чоловічий, жіночий та спільний. Вивчення числа є досить загальним у
граматиці. Мопа наводить декілька правил утворення множини та їхні
винятки.
Також автор приділяє увагу ступеням порівняння прикметників:
звичайний (prudent), вищий (plus prudent) та найвищий, який утворюється за
допомогою прислівника très: tresprudent. Винятками до цього правила є
слова: bon (meilleur, tresbon), mauvais (pire, tres mauvais), petit (moindre, tres-
petit), bien (mieux, tres-bien), mal (pis, tres-mal), peu (moins, tres-peu), beaucoup
(plus і davantage) [41, c. 143].
Як багато інших авторів того часу, Мопа вивчає у своїй граматиці
відмінювання іменників.
В описі імені знаходимо велику інформацію щодо орфографічних та
синтаксичних особливостей кількісних та порядкових числівників.
Так у граматиці Пор-Рояля орієнтація на латинський еталон була ще не
цілком подолана, що особливо помітно в розділі про відмінки і прийменники.
Хоча і сказано, що «з усіх мов тільки грецька та латинь мають відмінки імен
у повному сенсі цього слова» [50, c. 257], але за еталон береться латинська
відмінкова система, саме вона визнається «логічною». У давньогрецькій мові,
де, в порівнянні з латиною, на один відмінок менше, пропонується вважати,
що відсутній аблатів «є і у грецьких імен, хоча він завжди збігається з
 58

датівом». Так, А. Арно і К. Лансло виділяють одну частину мови - ім'я - з

двома підкласами. Таке трактування проектується і на семантику: у слів
виділяються «ясні» значення, які роз'єднують іменники і прикметники, і
«смутні» значення, спільні для них: слова червоний і почервоніння мають
загальне «неясне» значення і різні – «ясні». Вступ «ясних» значень вказує на
відхід від латинського еталона, введення «смутних» - на часткове його
збереження [50, c. 259] (в тім, є й інше трактування, згідно з яким виділення
двох видів значень має глибокий філософський зміст).
У класі імен А. Арно і К. Лансло ділять «об'єкти наших думок» на
«власне речі (субстанції)» і «образи цих речей (акциденції)» [50, c. 260].
Основна відмінність між субстанціями і акциденціями полягає в тому, що
«субстанції існують самі по собі» в той час, як «акциденції існують лише
через субстанції». У цьому А. Арно і К. Лансло бачать основне джерело
відмінностей між іменниками (субстанціями) і прикметниками
(акциденціями). Це положення знайде блискуче рішення в теорії
психосистематики: іменник - це слово, яке знаходить опору своєму
значенню, не виходячи за його межі цього значення (внутрішня акциденція).
Прикметник - слово, що має акциденцію на опору, узяту за межами того, що
воно означає.
Багато граматик намагалися розмежувати іменник і прикметник, що до
цих пір розглядаються в рамках однієї частини, - імені. Але їхнього
остаточного розділення так і не сталося.

3.1.2. Займенник
У даний період граматистів цікавить семантика і синтаксис
займенників, визначення їх місця в системі частин мови.
Мопа починає своє вивчення про займенники, представляючи їхні
види. Він їх розділяє 5: особові, вказівні, присвійні, відносні та неозначені
займенники. Не даючи жодного пояснення, граматист додає до займенників
 59

займенникові прикметники, але враховує їхню різницю. Майже всі

займенники взяті як еквівалент від латинської мови. Значення і використання
кожної займенникової форми розглядаються в конкретному випадку.
У граматиці Пор-Рояля пояснюється, що так як люди були змушені в
одному і тому ж тексті говорити часто про одні і ті ж самі речі, а повторення
їх привело би до занадто настирливого враження, прийшлося придумати
слова, які заміняли в мові ці імена, і тому їх назвали займенниками.
Перш за все, люди зрозуміли, що часто безкорисно і незручно називати
себе самого в мові по імені, і стали це робити неохоче, що й призвело до
введення займенника першої особи для заміни імені людини, яка говорить:
ego, moi, je «я».
Щоб не було необхідності у називанні того, до кого звернена мова,
знайшли займенник другої особи: tu, toi «ти» чи vous «ви».
А щоб уникнути повторення імен інших людей чи назви речей, про які
йде мова, придумані займенники третьої особи: ille, illa, illud, il, elle, lui і т. д.
А від цих займенників пішли й інші, які указують прямо на річ, про яку іде
мова. Такі займенники були названі наказові (démonstratifs), наприклад, hic,
celui-ci, iste, celui-là і т. д.
Учений називає ще один займенник зворотнім (reciproque), тобто який
звертається на самого себе, як, наприклад, sui, sibi, se – se. Pierre s’aime «П’єр
любить себе»; Caton s’est tué «Катон убив себе».
Одне з найвідоміших місць граматики Пор-Рояля - це фрагмент розділу
про відносні займенники, де аналізується фраза: «Невидимий Бог створив
видимий світ». З цього приводу А. Арно і К. Лансло пишуть: «У моїй
свідомості проходять три судження, ув'язнені в цьому реченні, бо я
стверджую:
1) Бог невидимий;
2) він створив світ;
3) світ бачимо.
 60

З цих трьох речень друге є основним, у той час як перше і третє є

підрядними, що входять у головне як його складові частини; при цьому
перша пропозиція складає частину суб'єкта, а остання - частина атрибуту цієї
пропозиції.
Отже, подібні придаткові пропозиції є лише в нашій свідомості, не
виражені словами, як у запропонованому прикладі. Але часто ми
висловлюємо ці пропозиції в мові. Для цього і використовується відносний
займенник» [50, c. 289].
Як бачимо, є деякі відміності з сучасними граматиками.

3.1.3. Прислівник
Клас прислівників знаходиться у постійному русі, який полягає у його
збагаченні за рахунок інших частин мови. Взаємозв'язок між формою
прислівника і його змістом, а також між формою, прислівника і його
вживанням є приватним виявом загального принципу динамічної
солідарності семантичних і формальних сторін елементів і лежить в основі
розвитку і функціонування мовної системи [43, c. 80].
На відміну від всіх інших частин мови, Мопа досить добре дає
визначення для прислівника у своїй граматиці. Він пояснює, що «можна
вважати прислівниками, всі слова, які без відміни і відмінювання приєднані
до дієслова, дієприкметника чи прикметника, що заповнюють, розширюють,
обмежують, пояснюють, міняють їх значення, від яких багато перенесено з
частин мови у ту чи іншу» [60, c. 215].
Арно і Лансло стверджують, що бажання людей скоротити мову
привело до створення прислівника (adverbes), бо більшість слів позначають
те, що можна виразити лише іменем у зв’язку з прийменником. Наприклад
sapienter, sagemant «розумно» замість cum sapientia, avec sagesse «з розумом,
з розсудливістю; hodie замість in hoc die, aujourd’hui «сьогодні».
Тому в нових мовах більша частина подібних прислівників
виражається, як правило, за допомогою імені з прийменником, що є для цих
 61

мов більш витонченим способом вираження. Так, ми скажемо скоріше avec

sagesse, avec prudence, avec orgueil, avec modération, ніж sagement «мудро,
розумно», prudemment «обережно», orgueilleusement «гордо, гордовито»,
modérément «помірно». У латинській мові, навпаки, більш витончено
вважається використання прислівників.
Так пояснюється той факт, чому за прислівник часто приймають те, що
у дійсності є ім’ям. Наприклад: у латині instar «наче, на зразок», primum чи
primo «по-перше, спочатку», partim «від частини» і т. д.
Але оскільки ці частини зазвичай приєднуються до дієслова,
виявляючи і модифікувавши дії, які виражені цим дієсловом, наприклад,
generose pugnavit «він хоробро боровся», вони названі прислівниками, тобто
придієслівними, чи прислівниковими словами.

3.1.4. Дієслово та його категорії

Дієслово як лексико-граматичний розряд французької мови належить
до найдавніших, але різні аспекти цього класу слів ще потребують
детального вивчення. Як було зазначено вище, у французькій мові
віднесеність того чи іншого дієслова до певного парадигматичного класу
пов’язується перш за все із характером флексії.
Ця частина мови у граматиці Мопа описана:
а) як частковий елемент граматичної системи;
б) як частина висловлювання, якої різні функції дискурсу, подібні
функціям інших елементів цієї системи.
У якості одного з елементів системи дієслово отримує семантичне та
морфологічне визначення як складова частина висловлювання.
Розділ про дієслово є найважливішим з усієї граматики, якому автор
приділяє 135 сторінок, які складають третину книги.
Мопа не дає жодного теоретичного визначення дієслова, не називає
категорії, як об’єкт пізнього вивчення. Крім того, на відміну від
попередників, він спрощує список дієслівних категорій. Замість виду та
 62

фігури, він протиставляє правильну та неправильну форму відмінювання,

повертає категорії особи та числа до ім’я та займенника і не зберігає
положення і відмінювання, під яким він розуміє час та спосіб. Його метою є
полегшити вивчення французьких дієслів.
Автор пропонує добре вивчити допоміжні дієслова «avoir» і «être», так
як вони допомагають іншим дієсловам утворити певний час. Модель
відмінювання допоміжних дієслів нам представляє часи та способи. Мопа
виділяє 6 способів: indicatif, impératif, optatif, subjonctif (conditionnel), infinitif
et participe.
Багато сторінок книжки автор присвячує вивченню синтаксису
дієслова. У розділах «Вживання дієслів» і «Режим і синтаксис дієслів, з
сполучником que» автор аналізує з синтаксичною структурою, три дієслівні
конструкції:
1) constructions nominatives (Le soleil mollit la cire. La cire mollit au
soleil);
2) constructions complétives (Je sais bien que vous etes de mes amis);
3) constructions infinitives (Je veux écrire des lettres. Je crains
d’importuner mes amis).
Мопа стверджує, що багато дієслів мають різне використання і
значення, і згідно з цим різний синтаксис [41, c. 155].
Серед усіх частин мови автори граматики Пор-Рояля особливу увагу
приділяють дієслову. Вони вважали за справжню дієслово-зв’язку «бути».
Справа у тому, що основне призначення дієслова бачили в тому, щоб
слугувати зв’язкою в судженні. Розуміння природи дієслова ґрунтується на
положенні, а саме, що судження про предмети, вироблене нами, допускається
у тому випадку, коли говоримо la terre est ronde (земля кругла) містить два
члена (termes): один, який називається суб’єктом і є тим, про що
стверджується щось, як, наприклад, земля, і другий - атрибут і є те, що ми
стверджуємо, як, наприклад, кругла.
 63

У інших дієсловах вони бачили в їхньому значенні два компонента –

зв’язність (загалом дієслівний) і ад’єктивність. Так, дієслова бігти і співати
розділялись на «є + бігучий» і «є + співочий». Виходить, що «ад’єктивні»
дієслова (тобто всі слова, крім «бути») є дієсловами в справжньому значенні
цього слова тільки частково, іншим своїм смисловим компонентом вони
виконують ту ж функцію, що й прикметники і дієприкметники. Ось чому
речення Pierre vit і Pierre est vivant «П’єр живе» і «П’єр є живучий»
розглядаються як синонімічні.
Основним вживанням дієслова є позначення ствердження, хоча «воно
послуговується для вираження інших рухів нашої душі, як, наприклад,
бажати, просити, наказувати та ін. Але останні виражають лише через
посередництво зміни флексії та способу» [4, с. 151].
Підкреслюючи здатність дієслова виражати значення часу, особи,
числа, образу і т. д., автори граматики Пор-Рояля відзначали, що
«різноманітність об’єднаних в одному слові значень викликали в учених
труднощі в пізнанні природи дієслова» [4, с. 150]. Так, Арістотель, як
зауважують Арно і Лансло, зупинявся тільки на значенні часу, який є лише
одним із значень, «що приєднуються до основного» [4, с. 151].
У граматиці Пор-Рояля змінилося і визначення дієприкметника. У
граматиках Античності та Середньовіччя дієприкметник – це «слово, що
стосується особливостей і дієслів, і імен». Акцинденції дієприкметника – ті ж
самі, що й у імені та дієслова, крім осіб і способів» (Д. Фракієць) [4, с. 181]. У
розділі XX – «Про дієприкметники» - автори Пор-Рояля пишуть:
«Дієприкметники належать до прикметників, і може видатися недоречним,
що ми розглядаємо їх у розділі «Дієслова», якби не зв’язок, який вони мають
з дієсловами».
У підсумковому (24) розділі граматики – «Про синтаксис, або
конструкції з поєднаннями слів» - автори Пор-Рояля формулюють «декілька
спільних положень, що стосуються слів, які через свою розповсюдженість
становлять особливу важливість для всіх мов» [4, с. 206].
 64

Перше положення полягає в тому, що « ніколи не зустрічається

номінатив, який не був би пов’язаний із деяким дієсловом, вираженим чи
ймовірним, оскільки мовлення містить не тільки вихідні поняття, але й
виражає те, що мислиться відносно цих понять. Останнє передається за
посередництвом дієслова» [4, с. 206].
Друге положення твердить, «що, у свою чергу, не зустрічається
дієслово, яке б не мало би свого номінатива, вираженого чи ймовірного».
Правда, Арно і Лансло підкреслюють, що в ролі номінатива («предмет
мовлення») може виступати й акузатив у позиції до інфінітива [4, с. 206].
Отже, синтаксичні правила формулюються, виходячи з основних
відношень у межах судження. Це природно для Арно і Лансло, які визначали
ЧМ і граматичні категорії імен та дієслова за їхньою роллю в структурі
судження.

3.2. Службові частини мови

3.2.1. Артикль
У XVIІ ст. автори граматик рішуче відходять від латинського еталона
на користь французької мови. Особливо це відчувається у трактуванні
артикля.
Шарль Мопа починає опис частин мови з артикля, приділяючи йому
33 сторінки своєї граматики. Спочатку дає визначення цього елементу
граматичної системи: «Зазвичай називають артиклями деякі склади, які ми
використовуємо, щоб розрізняти і характеризувати наші слова. Ми їх
розділяємо: артиклі закінчені і незакінчені, або краще кажучи, артиклі
означені та неозначені» [41, c. 138].
Таким чином 4 види артикля:
- означені: le, la, les, du, de la, des, au, à la, aux, ès;
- неозначені: à, de;
- артиклі для іменників, які «можуть бути взяті для цілого чи
інтегрального стану»: un, une, de, des;
 65

- артиклі «для речей часткових та поділених на шматки та частини»: de,

du, de la, de. Згідно з теорією Шарля Мопи, невизначеність множини
іменників пояснюється за допомогою «часткових значень поділу та
невизначеності». Наприклад: du pain, du vin, de la chaleur, du plaisir, та
інші [41, c. 139].
Можна сказати, що заслуга граматики Мопа полягає у тому, що
артикль займає відтепер місце більш впевнене серед частин мови, і поділ
артиклів на означений та неозначений став остаточним [41, c. 141].
Автори граматики Пор-Рояля зазначають: «В латині зовсім не було
артиклів. Саме про артикль стверджували, що ця частка була марною, хоча,
здається, вона була б дуже корисною для того, щоб зробити мову більш
зрозумілою і уникнути численних двозначностей» [50, c. 285].
У нових мовах два артиклі: один називається означеним, як, наприклад,
le, la у французькій мові; інший – неозначеним – un, une.
Ці артиклі не мають власне відмінків, так як і імена (у французькій
мові). Але що заставляє думати, нібито артикль le має відмінки, та це те, що
генетив і датив, утворені від цього артикля у множенні, а часто і в однині, є
результатом стягнення частинок de і à, які є показниками цих двох відмінків,
з формами les (у множині) і le (в однині). Чи у множині, яка є спільною для
чоловічого і жіночого роду, у генетиві завжди вживається des, утворене за
допомогою стягнення de les: les rois, des rois замість de les rois; і у дативі aux
замість à les: aux rois замість à les rois.
Арно і Лансло кажуть, що стосується іншого артикля, un і une, який
назвали неозначеним, то зазвичай вважається, що в нього немає множини. І
дійсно, у нього немає форм множини, утворених від форм однини. Але
можна стверджувати, що для цієї цілі використовуються слова, утворенні від
іншого слова: des перед іменниками - des animaux і de перед прикметниками -
de beaux lits і т. д. Тобто можна сказати, що des і de відіграють у множині ту
ж роль, що й неозначений артикль un в однині.
 66

І далі: «Уживання не завжди узгоджується з розумом. Тому в грецькій

мові артикль часто з іменами власними, навіть з іменами людей. В італійців
ж таке вживання стало звичайним. Ми не ставимо ніколи артикля перед
іменами власними, які позначають людей» [50, c. 286].
Отже, виявляється, що у «нас», французів, у даному випадку «ужиток
узгоджується з розумом», а в інших народів немає.

3.2.2. Прийменник та сполучник

Мопа показує, яку синтаксичну роль відіграють ці частини мови. На
думку Арно і Лансло, прийменники були придумані людьми для однієї і тієї
ж мети: для позначення речей, пов’язаних одне з одним. Найосновніші з них:
місця, положення, порядку (chez, dans, en, à, hors, sur, sous, devant, après),
часу (avant, pendant, depuis), межі (vers, à, en, envers, de), причини (par, de,
pour, avec, sans, outre) та інших видів відношення (avec, sans, outre, contre, de,
pour, selon).
Автори Пор-Рояля описують, що іншими видами слів, які позначають
форму наших думок, а не об’єкти думки, є сполучники, як наприклад et «і»,
non «ні», vel «чи», si «якщо», ergo «отже». Придивившись уважно до них,
неважко переконатися, що ці частки означають не що інше, як операції
нашого розуму, за допомогою яких ми з’єднуємо чи розділяємо речі, дещо
заперечуємо, розглядаємо щось абсолютно чи відносно якоїсь умови.
Наприклад, немає такого природного об’єкта, який існує поза нашою
свідомістю, який би відповідав частці non. Але зрозуміло, що вона пояснює
тільки судження про те, що деяка річ не може ототожнюватися з іншою.
Те саме можна сказати і про частку ne в латинській мові, яка є
питальною ais-ne? dîtes-vous? насправді? Вона також не означає ніякий
об’єкт в нашій свідомості, тільки рух душі, направленої на те, щоб щось
дізнатись.
Отже, можна сказати, що в описі сполучника автори описують і частку.
Також порівнюють свої твердження з латинською мовою.
 67

3.3. Вигук
Як було зазначено вище, вигук є важливою складовою процеса
міжкультурної комунікації в наслідок того, що дані мовні одиниці виконують
функцію вираження почуттів, емоцій і волевиявлення. Будучи короткими
емоційними формами вираження ставлення мовця до комунікативної
ситуації, вигуки відрізняються від інших типів мовних одиниць за
граматичними ознаками і функціями в мові.
У пізньоантичній латинській граматиці Доната (III-IV ст. н.е.) вигуки
були як окрема частина мови, яка знаходиться «між іншими частинами мови
для вираження душевних афектів»; у граматиці Присціана вигук виділявся
від прислівників, оскільки він «вміщає у собі дієслівний афект і дає повне
визначення душевного руху, хоч дієслово і не приєднувалось [49, c.137].
У граматиці Пор-Рояля про вигук виділяють тільки один абзац.
Граматисти зазначають, що це слова, які визначають щось поза нашою
свідомістю. Але вони є звуками скоріше природними, ніж штучними, і
показують душевні рухи, як наприклад, ah! ах!, ! о!, heu! гм! hélas! на жаль та
інші.
 68

Висновки до III розділу

Франція вступила в XVIІ ст. впливовою централізованою державою, у

якій політична й економічна цілісність вимагала і мовної уніфікації. Автори
граматик намагаються відійти від латинської мови.
Так як і у XVI ст., автори граматик XVIІ ст. виділяють ім’я як одну
частину мови з двома підкласами. Але Мопа описує тут ще числівник, який
вважається як прикметник. Автори приділяють увагу і відмінюванні
іменників з прийменниками, що залишилось від латинської мови.
При вивченні займенника, Мопа представляє їхні види, які майже всі
взяті з латинської мови. Арно і Лансло пояснюють, що займенниками є слова,
які замінюють у мові імена.
Граматисти говорять про прислівник як про частину мови, яка не
відмінюється.
Автори приділяють особливу увагу дієслову. Так, Мопа показує їхнє
відмінювання, але не представляє теоретичного визначення та не називає
категорії. У граматиці Пор-Рояля основне призначення дієслова бачили у
тому, щоб слугувати зв’язкою у судженні. У інших дієсловах є два
компонента – зв’язність і ад’єктивність.
У XVIІ ст. автори граматик виділяють артикль як окрему частину мови.
Мопа називає артиклями деякі склади, які ми використовуємо, щоб
розрізняти і характеризувати наші слова. Арно і Лансло вважають, що
артикль робить мову більш зрозумілою і за допомогою нього можна
уникнути численних двозначностей.
На думку граматистів Пор-Рояля, прийменники позначають зв'язок
речей між собою. Вони описують, що слова, які позначають форму наших
думок, а не об’єкти думки, є сполучники.
Як і у раніше написаних граматиках, так і у XVII ст вигук виражає
почуття, емоції і волевиявлення.
 69

Можна сказати, що у XVII ст. встановлюється літературна мовна

норма, що зберігається в основному до нашого часу.
Автори Пор-Рояля виходили з ідеї існування спільної логічної основи
мови, від якої конкретні мови відхиляються тією чи іншою мірою. Через те
вони вважали, що положення їхньої універсальної теорії незмінні й можуть
застосовуватися до будь-якої мови, тобто не залежать від місця і часу.
Тлумачення частин мови цього століття показало, що граматики ще
продовжують традиції французьких граматистів минулого (Мегре,
П. де ля Раме та інші). Однак уже можна побачити, що у нормативній
граматиці Мопа, автор вносить зміни в традиційну латинську схему опису
мови, адаптувавши її до французької мови. Так, він одним з перших
відмовляється від такого традиційного розділу граматики, як відмінювання, а
особливо виділяє і описує безособові конструкції, характерні для
французької мови.
 70

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Частини мови є однією з найбільш важливих і дискурсивних

лінгвістичних категорій, яка має багатовікову традицію свого розвитку.
Досліджуючи лінгвокогнітивну проблематику частин мови, а саме:
артикля, ім’я, займенника, прислівника, дієслова, прийменника та
сполучника у французьких граматиках XVI-XVII століття, ми звернули увагу
насамперед на передумови того періоду. Слід зазначити, що це Відродження
Франції. У цей час розглядалися проблеми нормалізації мови, шляхи її
вдосконалення, проблема походження, формування французької нації
супроводжувалося перетворенням мови французької народу в мову
французької нації, формування французької національної мови.
У XVI столітті в Західній Європі з'являється безліч граматик, у яких
граматичні категорії, вироблені на матеріалі старогрецької і латинської мов,
автоматично переносяться на нові літературні мови народів Європи.
Праця Пальсграва «L’éclaircissement de la langue frainçaise» була
першим досить повним описом французької мови. Після неї з’являється
граматика «In linguam gallicam isagoge» Жака Дюбуа, яка написана
латинською мовою. Вона складається з двох частин: фонетики і морфології,
при цьому французька мова розглядається, як «зіпсована латинська мова», і
автор приписує їй категорії, які властиві саме латинській мові. Дюбуа вважає
правильними форми, які зближають французьку з латинською мовами. Саме
тому граматика не мала великого успіху.
Першою науковою граматикою була робота Л. Мегре, видана під
назвою «Tretté de la grammere françoeze». Автор виступає в ній проти тих, хто
хотів би поставити французьку мову в залежність від латинської. Наступною
була робота Р. Етьєна, яка, на думку сучасних дослідників, не внесла нічого
нового в науку, так як автор у значній мірі використав роботи Дюбуа та
Мегре. Етьєн показує чітку і ясну граматику XVI ст.
 71

Граматика П. де ля Раме «Grammaire Française» з’являється у 1562 р. і

є одним з перших формалістів у європейській граматичній традиції. У своїй
граматиці Рамус пропонує класифікувати дієслова не за типом відмінювання,
а за коренем (на –е і на –і); він не визнає категорії відмінювання,
розглядаючи Impératif і Subjonctif як часові форми.
У першій половині XVII століття з’явилася граматика Шарля Мопа
«Grammaire et syntaxe françoise» (1625) та граматика Клод Вожля «Remarques
sur la langue fransoise» (1647), автори яких підтримували семасіологічну
точку зору. Наступним відомим зразком індуктивного підходу стала
граматика Пор-Рояля, Антуана Арно і Клода Лансло.
Розподіл слів за класами є центральною проблемою в перших
граматиках французької мови.
Дослідження матеріалу показало, що формування теорії частин мови у
французьких граматиках XVI - XVII ст. знаходилося під дією двох
протилежних тенденцій: дотримання латинського канону й подолання цього
канону. Ті ж вісім частин мови, що і Прісциан пропонує в латинській мові
(ім'я, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник,
сполучник, вигук), виділяють у французькій мові К. Дюбуа, Л. Мегре.
Деякі автори перших граматик долають багатовікову традицію
восьмичастиної класифікації слів, додаючи дев'яту частину мови - артикль
(Дж. Пальсграв, Р. Етьєн).
Учені довго не могли вийти за рамки канонічної восьмичленної
класифікації слів за частинами мови. Так, Л. Мегре пише про вісім частин
мови, «не рахуючи артикля».
Багато граматик намагалися розмежувати іменник і прикметник, що до
цих пір розглядалися в рамках однієї частини мови - імені. Визначення імені
граматисти дають на підставі семантичного принципу. З цього випливає, що
ім'я - це клас слів, що позначає власну або загальну якість усіх речей. Дюбуа
об'єднує в один клас (ім'я) не лише іменник і прикметник, але й артикль.Так
остаточного розділення імені і не сталося.
 72

П. де ля Раме повертає вигук у клас говору, як це було ще у

давньогрецьких класифікаціях.
Л. Мегре визначає частини мови як елементи, необхідні для побудови
мови. При визначенні конкретних частин мови граматист грунтується лише
на семантичному критерії або на сукупності семантичного і морфологічного
критеріїв.
У більшості граматиках (за винятком граматики П. де ля Раме)
проводиться розділення частин мови, що відмінюються (змінні) і не
відмінюються (незмінні). У граматичних описах французьких авторів дана
точка зору мала місце також в Л. Мегре і Р. Етьєна. Але хоча граматисти і
заявляли про відсутність відміни у французькій мові, у практиці
граматичного опису вони продовжували дотримуватися відмінкової схеми,
відмінюючи іменник з прийменником.
Звернення до граматик XVII ст. показало, що в цей період на
формування теорії частин мови зробили вплив два підходи до опису мови: 1)
теорія опису мови, яка представлена в граматиках пуристів І. Мона, А. Ядена,
К. Вожля; 2) теорія опису мови, яку пропонували А. Арно і К. Лансло в
«Загальній і раціональній граматиці Пор-Рояля».
А. Арно і К. Лансло розподіляють слова на частини мови залежно від їх
участі в структурі думки. У зв'язку з цим вони виділяють два види слів.
Перші - це «об'єкти наших думок» (імена, артиклі, займенники,
дієприкметники, прийменники, прислівники); другий – «форма і образ наших
думок» (дієслова, сполучники, вигуки).
Відповідно до традиції виділення частин мови за їхньою роллю в думці
автори Пор-Рояля визначали і дієслово, основне вживання якого вони бачили
в позначенні ствердження.
Проведений аналіз дає змогу сказати, що французька національна
граматична традиція XVI-XVII ст., будучи складовою частиною ренесансної
парадигми знань про мову, є відображенням культури Відродження.
Рухливість і відкритість цієї традиції, яка була у розмаїті ідей граматик того
 73

часу і у відсутності єдиного для неї архетипу граматичного опису, були

обумовлені трансформацією загальної доктрини Ренесансу і пошуком нових
шляхів представлення мови.
Отже, граматики XVI-XVII ст. мають чільне місце в історії науки про
мову й зокрема про теорію частин мови, які впливають на розвиток сучасної
лінгвістики. Саме їхні твердження неодноразово були об’єктами наукових
досліджень і нині залишаються актуальними.
 74

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. А. Очерки по

истории лингвистики / Т. А. Амирова, Б. А. Ольховиков, Ю. А.
Рождественский – М.: Академия, 1975. – 672 с.
2. Андреева E. B. О значениях и функциях артиклей LE, LA, LES в
современном французском языке. Кн. Исследования по языкознанию /
E. B. Андреева. – СПб.: Изд-во С.- Петербургского университета, 2001.
– С. 264–276.
3. Андреевская-Левенстерн Л.С. Méthodologie de l’enseignement du
français / Л. С. Андреевская-Левенстерн. - М. : Высш. шк., 1973. - 272 с.
4. Арно А., Лансло К. Грамматика общая и рациональная Пор-Рояля: Пер.
с франц., коммент. и послесл. Н.Ю. Бокадоровой / Общ. ред. и вступ.
ст. Ю.М. Степанова. — М.: Прогресс, 1990. — 272 с.
5. АТЯиС – Античные теории языка и стиля (антология текстов) / Под
ред. О.М. Фрейденберг. – СПб.: Алетейя, 1996. – 363 с.
6. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка /
Ш. Балли; [пер. с фр. ]. – М.: изд-во иностр. лит., 2010. – 416 с.
7. Бокадорова Н.Ю. Французская лингвистическая традиция XVIII-начала
XIX века. Структура знания о языке / Н.Ю. Бокадорова. – М.: Наука,
1987. – 152 с.
8. Вайнрих Х. Текстовая функция французского артикля / Х. Вайнрих //
Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. 8. – М. : Прогресс, 1978. – C.
370–387.
9. Вандриес Ж. Язык. Лингвистическое введение в историю / Ж.
Вандриес. – М: Соцэкгиз, 1937. – 410 с.
10. Вацеба, Р.В. Граматика Пор-Рояля і традиція загальних і раціональних
граматик / Р.В. Вацеба // Актуальні проблеми романо-германської
філології в Україні та Болонський процес : матеріали Міжнар. наук.
конференції, 24 - 25 листопада 2004 р. - Ч.: Рута, 2004. - 320 с.
 75

11. Вацеба, Р.В. Класи слів та критерії їхнього виокремлення / Р.В. Вацеба
// Структурно-семантичні і когнітивно-дискурсивні парадигми
сучасного романського мовознавства: друга всеукраїнська наук.
конференція романістів, 16 - 18 жовтня 2008 р. - Ч.: Рута, 2008. - 132 с.
12. Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове): Учеб.
пособие для вузов / Отв. ред. Г. А. Золотова. – 3-е изд., испр. / В.В.
Виноградов. – М.: Высш. шк., 1986. – 640 с.
13. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті / І.
Р. Вихованець. – К.: Наукова думка, 1988. - 256 с.
14. Вишневський О.І. Довідник учителя іноземної мови / О.І.
Вишневський. – К.: Радянська школа, 1982. – 194 с.
15. Волкова З. Н. История французского языка. Истоки и условия
формирования фр. яз. древнейшего периода: Курс лекций / З. Н.
Волкова. – М.: Тверь, 1992. - 54с.
16. Гак В.Г. Теоретичиская грамматика французького языка . Синтаксис:
Учебник. / В.Г. Гак. – М.: Высш. шк., 1986. – 220 с.
17. Гак В.Г. Языковые преобразования.: Учебник. / В.Г. Гак. – М.: Школа
«Языки русской культуры», 1998. – 768 с.
18. Гладка В.А., Князєва Д.А. Histoire de la langue française / В.А. Гладка,
Д. А. Князєва: навчальний посібник. – Ч.: Рута, 2008. – 108 р.
19. Головкина Е.Н. Становление грамматической терминологии во
французском языке XVI-XVIII вв. / Е.Н. Головкина. – СПб.: РГПУ,
1996. – 20 с.
20. Гринина Е.А. Ранние провансальские грамматические трактаты /
Формирование романских литературных языков: провансальско-
окситанский / Е.А. Гринина. – М.: МГУ, 1991. – С.117-161.
21. Грошева А.В. Грамматические учения западноевропейского
средневековья / История лингвистических учений: Средневековая
Европа. – Л.: Наука, Ленингр. отд-ние, 1985. – С.208-242.
 76

22. Эпштейн М.Н. Идеология и язык (Построение модели и осмысление

дискурса) / М.Н. Эпштейн. - М.: Высш. шк., 1991. – № 6. – С. 19–34.
23. Жеребкін В. Є. Логіка : підручник / В. Є. Жеребкін. - К.: Знання, 2008.
- 255 с.
24. Кацнельсон С.Д. Речемыслительные процессы / С. Д. Кацнельсон. -
M.: Наука, – 1984. - 12 с.
25. Комаровська В. Мовна реформа XVI-го століття та «Champfleury»
Жофруа Торі / В. Комаровська // Актуальні проблеми романо-
германської філології в Україні та Болонський процес: матеріали
Міжнар. наук. конференції, 24 - 25 листопада 2004 р. - Ч.: Рута, 2004. -
320 с.
26. Кочерган М.П. Вступ до мовознавства: Підручник. / М.П. Кочерган. –
К.: Видавничий центр «Академія», 2000.- 386 с.
27. Кравченко А.И. Культурология: Учебное пособие для вузов /
А.И. Кравченко — 3-е изд. М.: Академический Проект, 2002.— 496 с.
28. Кубрякова Е.С. Части речи с когнитивной точки зрения /
Е.С. Кубрякова. – М.: РАН, 1997. – 328 с.
29. Культурологія : Навчальний посібник / Гриценко Т.Б., Гриценко С.П.,
Кондратюк А.Ю. - К.: Центр навчальної літератури, 2007.- 392 c.
30. Кучеренко І. К. Теоретичні питання граматики української мови:
Морфологія / І. К. Кучеренко: – Вид. 2-е, уточн. і доп. – В.: Поділля,
2000. – 172 с.
31. Лаборская А.А. Методика преподавания французкого язика / А.А.
Лаборская. – М.: Высш. шк., 1938.– 198 с.
32. Матвіяс І. Г. Іменник в українській мові / І. Г. Матвіяс. – К.: Рад.
школа, 1974. – 184 с.
33. Мейе А. Сравнительный метод в историческом языкознании / А. Мейе.
– М.: Высш. шк., 1954. - 231 с.
34. Михайлова Е.Н. Грамматическая традиция французского Возрождения
(Класс имен) / Е.Н. Михайлова. – СПб. : РГПУ, 2000. – 32 с.
 77

35. Мурясов Р.З. Лексико-грамматические разряды в граматике и

словообразовании / Р.З. Мурясов. - М.: Высш. шк., – 1999, - С. 52-58
36. Ошанина Ж.Г. Употребление артикля во французском языке / Ж.Г.
Ошанина. – М.:Наука, 1973. – 112 с.
37. Павский Г. П. К истории русской грамматики: Критические заметки на
первое издание «Русской грамматики» Греча / Г. П. Павский. – В.: Тип.
Исаева, 1887. — 20 с.
38. Пєшковський А.М. Російський синтаксис у науковому освітленні /
А.М. Пєшковський. - М.: Учпедгиз, 1956. – 416 с.
39. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике / А. А. Потебня. – М.:
Учпедгиз, 1958. – Т. 1, 2.
40. Пономарев О.Д. Сучасна українська мова / О.Д. Пономарев. – К.:
Либідь, 2001. - 400 с.
41. Попович М. М. Histoire de la grammaire française: підручник / М. М.
Попович. – Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 2014. – 317 с.
42. Сергієва А.В. Сучасна українська літературна мова: Навчальний
посібник / А.В. Сергієва.  Х.: ХНУРЕ, 2011.  345 с.
43. Скрелина Л.М. История французского языка (на франц. яз.) / Л.М.
Скрелина. – М.: Высш. шк., 1972. – 280 с.
44. Тарас Марусик. Мовне законодавство і мовні відносини у Франції //
[Електроний ресурс] – Режим доступу: http://www.ukrrudprom.ua/digest
45. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса / Л. Теньер. – М.:
Прогресс, 1988. – 654 с.
46. Черняк А.Б. Первые окситанские грамматики // История
лингвистических учений. Позднее Средневековье. – СПб.: Наука, СПБ.
отд-ние, 1991. – С.80-102.
47. Универсальная интернет-энциклопедия: [Електронний ресурс] –
Режим доступу до статті: http://uk.wikipedia./org/wiki/Французька_мова
48. Фрейденберг О. М. Античные теории язика и стиля [Текст] / под. общ.
ред. О. М. Фрейденбер; Н-ИИ язык-я ЛИФЛИ – М. : ОГИЗ, 1936. – 341
 78

49. Auroux S. Histoire des idées linguistiques. – T. 2. Le développement de la

grammaire occidеntale / S. Auroux. – P.: Mardaga, 1992. – 684 с.
50. Arnauld A., Lancelot Cl. Grammaire générale et raisonnée de Port-Royal /
A. Arnauld, Cl. Lancelot. – P.: Aparté, 1660. – 464 p.
51. Brunot F. Histoire de la langue française des origines à 1900 / F. Brunot. –
Tome III, Première partie. – P.: A. Colin, 1909. – 418 p.
52. Chevalier J.Cl. Histoire de la grammaire française / J.Cl. Chevalier -
P.:Presses universitaires de France, –1994.- 126 p.
53. Estienne R. Traicte de la Gramaire Francoise / R. Estienne. – P.: Ex off.,
1556. – 128 p.
54. Dubois Jacques (Sylvius Jacobus Ambianus). In linguam Gallicam Isagoge,
una cum eiusdem Grammatica Latino-Gallica exHebraecis, Graecis et
Latinis scriptoribus. – Parisiis: R.Stephanus, 1531. – S.p.
55. Du Marsais C.-Ch. Logique et principes de grammaire / C.-Ch. Du Marsais.
– P.: Librairie, 1769. – 700 p.
56. Holtz L.D. et la tradition de l’enseignement grammatical / L.D. Holtz. – P.:
SNRS, 1981. – 750 p.
57. Grammatici Latini. Vol 3. – Lipsiae: B.G.Teubner, 1861. – 345 p.
58. Grevisse M. Le bon usage / M. Grevisse . – P.: Editions J.Duculot, 1998. –
1224 p.
59. Livet Ch.L. La grammaire française et les grammairiens du XVI e siècle /
Ch.L. Livet. – P.: Didier et Cie, 1859. - 536 р.
60. Maupas, C., Grammaire et syntaxe françoise / C. Maupas. - B: Сottereau,
1607. – 378 p.
61. Meigret L., Tretté de la grammere francoeze / L Meigret. -T: G. Narr, 1550.
- 172 p.
62. Nolke, H. Formes et emplois des énoncés négatifs: polyphonie et syntaxe de
«ne...pas». / H. Nolke Le regard du locuteur, P.: Kimé, 1993. - 233-258.
63. Palsgrave J. L'éclaircissement de la langue française. Suivi de la Grammaire
/ J. Palsgrave. – P.: F. Gerin, 1899. - 1136 p.
 79

64. Ramus P. Grammaire / P. Ramus. – P.: Wechel, 1572. – 211 p.

65. Thurot Ch. Extraits de divers manuscrits latins pour servir a l'histoire des
doctrines grammaticales au Moyen Age // Notices et extraits des Manuscrits
de la Bibliothèque nationale. T.XXII. –P.: M. Ducrot, 1868. – 540 p.
66. Vaugelas Cl. F. Remarques sur la langue françoise: utiles a ceux qui veulent
bien parler et bien escrire / Cl. F. Vaugelas. – P.: A. Courbé, 1647. – 391 p.
 Résumé

Les parties élémentaires du discours sont les signes qui constituent la chaîne
parlée, et ces signes peuvent être classés en catégories d’après leurs relations dans
l’énoncé.
Le classement des parties du discours doit ses racines à l’antiquité. Au IV s.
le philosophe grec Aristote a divisé tous les mots de la parole en quatre groupes: le
nom, le verbe, le membre (l’interjection) et la conjonction (légament).
La grammaire traditionnelle d’aujourd’hui distingue dix parties du discours:
le nom, l’adjectif, l’adjectif numéral, le pronom, le verbe, l’adverbe, la préposition,
la conjonction, la parlicule et l’interjection.
Le problème du clasement des parties du discours est toujours actuel. Dans
notre mémoire de fin d’études nous nous sommes mis pour but d’éclaircir le
problème linguocognostigue des parties du discours dans les grammaires des XVI-
XVII ss., puisqu’ elles jouissent d’un rȏle important dans l’histoire de la
linguistique et surtout dans la théorie des parties du discours qui a exercé une
grande influence sur l’épanouissement de la linguistique actuelle.
L’objectif de notre investigation est d’examiner le traitement des parties du
discours par les grammairiens des XVIe-XVIIe ss.
En abordant ce sujet nous nous sommes servis de la méthode descriptive
d’observation de structure ainsi que de celle d’analyse et de synthèse, de l’analyse
complexe et comparative.
La valeur théorique de la recherche: ce travail peut avoir une contribution
au développement des aspects théoriques dans la grammaire et l’histoire de la
langue française.
Notre mémoire pourrait etre utile aux cours pratiques de la grammaire et
aider les étudiants dans leurs travaux scientifiques consacrés à ce sujet.
Le travail comprend une introduction, trois chapitres, les conclusions et la
bibliographie.
 L’analyse du matériel a montré que la formation de la théorie des parties du
discours dans les grammaires françaises des XVIe-XVIIess. s’est trouvée sous
l’influence des deux tendances contradictoires: les savants se tenaient au canon
latin et en même temps ils s’en débarrassaient.
Les auteurs des premières grammaires françaises ont surpassé la tradiction
séculaire de la classification en huit parties du discours en y ajoutant la neuvième –
l’article (Palsgrave, Etienne).
Dans la majorité des grammaires de cette période on tâchait de séparer le
nom et l’adjectif qui étaient jusque là considérés comme une seule partie du
discours. On déterminait le nom d’après le principe sémantique. D’ici résulte la
conclusion que le nom c’est la classe de mots qui désigne la qualité générale ou
particulière de toutes les choses.
Dubois unit en une classe (le nom) non seulement le nom et l’adjectif mais
aussi l’article.
Selon L. Maigret les parties du discours sont des éléments nécessaires à la
construction de la langue. En déterminant les parties du discours il ne se base que
sur le principe sémantique ou bien sur l’ensemble des critères sémantiques et
morphologiques.
Les grammaires (sauf celle de P. de la Ramé) distinguent les parties du
discours variables et invariables. Bien que les grammairiens de cette époque-là
aient déclaré l’absence du système casuel, ils continuaient à décliner le nom et
l’adjectif.
En nous adressant aux grammaires du XVIIes. nous nous sommes aperçues
que cette période est totalement sous l’influence de deux approches sur la
description des faits linguistiques: c’est, avant tout, la théorie des puristes et celle
de Cl. Vaugelas et deuxièmement c’est la théorie proposée par Arnauld et Lancelot
dans leur «Grammaire générale et raisonnée».
Ces derniers classifient les parties du discours selon leur résultat dans la
structure de la pensée.
 Ils repartissent tous les mots en deux groupes: «les objets de nos pensées»
(le nom, l’article, le pronom, les participes, les prépositions, les adverbes) et «la
forme et l’image de nos pensées» (les verbes les conjonctions et les interjections).
Donc les grammaires des XVIe-XVIIess. sont à la tête de l’histoire de la
linguistique, surtout par la théorie des parties du discours qui a influencé sur le
développement ultérieur de la science linguistique.
La théorie des parties du discours traitée par les grammairiens de la période
en question ont été souvent l’objet d’étude des savants et reste toujours actuelle.