Л е к ц і я 4

ІНСТИТУТИ І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

(2 години)

 
План

4.1. Поняття „інститути” та їх функції в економічному житті

4.2. Економічний та юридичний зміст власності. Право власності
4.3. Інституційна структура економіки
4.4. Особливості становлення інституціонального середовища України
 
4.1. Поняття „інститути” та їх функції в економічному житті
         Економічні дії індивіда протікають не в ізольованому просторі, а в
певному соціумі. І тому має велике значення, як суспільство реагуватиме на
них. Щоб уникнути неузгодженості в економічному житті та не допустити
неправомірної економічної поведінки в рамках економічного і соціального
порядків, виробляються схеми поведінки, які за даних умов є
найефективнішими. У той же час економічні суб’єкти при прийнятті рішення
щодо способів використання ресурсів завжди спираються на певну
інформацію, яка носить обмежений характер. Ознаками обмеженості
інформації можуть бути: великий обсяг та складність її
отримання, асиметричність та асинхронність (тобто суб’єкти отримують
інформацію в різних обсягах та неодночасно), невизначеність (неможливість
достовірно її перевірити та прогнозувати).  Саме тому економічна поведінка
носить характер обмеженої раціональності. Частина цієї інформації
накопичена у людини в пам’яті у вигляді певних звичок, іншу він спеціально
здобуває протягом всього  життя. Витрати на обробку інформації, з метою
прийняття раціонального рішення, носять завжди об’ємний характер, що не
під силу зробити окремим індивідам. Саме тому виникає потреба у певних
інститутах, які економлять зусилля окремих індивідів. Слідування
заздалегідь відомим стандартам поведінки робить дії окремих індивідів
більш економними, ефективними, прогнозованими та визначеними. 
         У всякому випадку для прийняття рішення необхідно мати певний
алгоритм поведінки, що її обмежує. Це означає, що здійснення економічних
дій завжди відбувається в межах певних правил, які являють собою загально
визнані розпорядження, що забороняють або дозволяють діяльність як
окремої людини так і різних угрупувань (організацій, фірм, партій, держави).
Можна сказати, що правила – це моделі чи зразки  поведінки людини в
суспільстві. Тим самим ми отримали перше уявлення про інститут як
сукупності правил, що обмежують та визначають поведінку суб’єктів. Але
цього занадто мало, щоб отримати повне уявлення про суспільні інститути.
         Почнемо із визначення самого слова «інститут». В перекладі з
англійської (to institute) воно означає «встановлювати» чи
«фундирувати».  Тобто інститутами може виступати все те, що дозволяє
упорядковувати життєдіяльність людей. Приміром, технологія виробництва
упорядковує діяльність людей згідно з її внутрішніми принципами дії. А
значить, технологія – це теж економічний інститут. В економічній теорії
вперше поняття інституту було включено в аналіз Т. Вебленом. Він вважав,
що інститути – це поширений образ думки у тому, що стосується окремих
відносин між суспільством і особою та  окремих виконуваних ними функцій.
Також під інститутами            Т. Веблен розумів структуру виробничого або
економічного механізму, що прийнята в даний час суспільного життя. Інший
основоположник інституціоналізму Дж. Коммонс визначає інститут таким
чином: інститут – колективна дія по контролю, звільненню і розширенню
індивідуальної діяльності. Це означає, що діяльність окремих людей
здійснюється під контролем колективної спільноти, яка, з одного боку,
обмежує поведінку людей, а з іншого – звільнює їх від зовнішньої
невизначеності та розширює їхні можливості досягати ефективніших
результатів. У іншого класика інституціоналізму – У. Мітчелла можна знайти
наступне визначення: інститути – це пануючі та надзвичайно
стандартизовані, суспільні звички. В даний час в рамках сучасного
інституціоналізму найпоширенішим є трактування інститутів Д. Нортом:
інститути – це правила, механізми, що забезпечують їх виконання, і норми
поведінки, які структурують взаємодії, що повторюються, між людьми.
         У загальному вигляді можна сказати, що інститути – це всі
розроблені людьми обмеження, що регулюють, координують поведінку
економічних агентів та впорядковують взаємодії між ними, а також
передбачають механізми контролю за їх дотриманням.
         Інститути можуть бути формальними, тобто такими, що усвідомлено
розроблені людьми (конституції, закони, нормативні акти),
та неформальними, «неписаними», які проявляються в загальноприйнятих
умовностях, традиціях, звичках, етичних нормах, релігійних поглядах.
Слід розрізняти три основних види інститутів. Перший –
це інститути-діяльності,  що обмежують  та регулюють діяльність
професійних груп фахівців, приміром, інститут кредитування, інститут
судочинства. Другий – це інститути-норми, до яких включається вся
сукупність правил, що регулюють спільні дії людей. Третій  – інститути-
організації, тобто всі установи, що регламентують, контролюють, захищають
діяльність суб’єктів та примушують  їх дотримуватися вироблених норм. До
них належать всі державні (сама держава та її органи, комітети)
та саморегулюючі (різного роду фірми, домогосподарства, товариства)
організації. 
         Сутність інститутів та механізмів впливу на економіку краще за все
розкривається за допомогою виявлення їхніх функцій.
         Інститути виконують функцію інформаційного інструментарію. Це
означає, що в інститутах узагальнюється і накопичується досвід сумісної
життєдіяльності. Спадкоємство інститутів та можливість їх передачі від
покоління до покоління призводить до накопичення знань та освіти.  Людині,
що поводиться в економіці, не треба кожного разу самостійно отримувати
необхідну інформацію, щоб здійснити ті чи інші дій. Приміром, підприємець
для здійснення своєї діяльності орієнтується на існуючі нормативні акти,
типові договори, суспільну думку (яка те ж надає йому необхідну
інформацію).
         Зниження рівня невизначеності зовнішнього середовища. Ця функція
полягає в тому, що інститути зменшують невизначеність вибору шляхом
забезпечення прогнозування результатів. Якщо люди здійснюють свою
діяльність згідно розроблених норм та правил, їхні дії завдяки інститутам
стають передбачуваними та прогнозованими. Це дозволяє. наприклад,
планувати і здійснювати довгострокові інвестиції, знижувати їх ризики
невизначеності та добиватися створення більшої вартості. Крім того, засоби,
заощаджені на дослідженні і прогнозі поведінки контрагентів, також можуть
бути використані в продуктивних цілях. Навпаки, в умовах невизначеного
середовища, за відсутності діючих інститутів, економічні агенти не тільки
стикаються із зменшенням вигоди від намічених інвестицій (що, вочевидь,
може привести до відмови від їх здійснення), але й вимушені витрачати
додаткові кошти на запобіжні різні засоби при здійсненні господарських
заходів, наприклад, на страхування операцій чи отримання додаткової
інформації про контрагента угоди.  Цю функцію інститути найкраще всього
виконують у формі різного роду договорів, правочинів, контрактах, що саме і
виникають для зниження невизначеності у сумісних діях.
         Економія витрат часу (трансакційних витрат) на виконання сумісних
дій. Прийняття рішень та їх виконання завжди передбачає збір і обробку
інформації, укладання угод, передбачення поведінки необхідних економічних
суб’єктів (приміром, фірма збирає дані про можливий попит на свій продукт),
захист від несумлінних контрагентів. Самостійне виконування цих дій
потребує значного використання грошей і часу. Тому в економіці об’єктивно
з’являється  потреба в інститутах (діяльності, нормах, установ), які беруть на
себе професійне виконання всіх цих дій. За рахунок спеціалізації та
професіоналізму посередницькі операції стають ефективнішими, що
економить гроші та час для всіх економічних суб’єктів. Прикладом такого
процесу є поява банків як професійних інститутів кредитування, що
виникають з метою економії витрат при пошуку та отриманні грошей.    
         Координаційна функція. У загальновідомому сенсі координація в
економіці здійснюється  на підставі поточних цін. Але в довгостроковому
періоді розподіл ресурсів не може здійснюватися через механізм
ціноутворення, тому економічна координація буде залежати від інститутів.
Координаційний ефект виступає одним з тих механізмів, за допомогою яких
інститути впливають на ефективність функціонування економіки. Це
досягається тим, що інститути обмежують доступ до певних ресурсів
(приміром, шляхом видачі ліцензій, сертифікатів), спрямовують діяльність
фірм у необхідному напрямі (наприклад, встановлюючи різні ставки
податку), забороняють виконання певних економічних дій (приміром,
заборона на продаж наркотиків), захищають від неправомірних та
непередбачуваних дій тих, хто намагається уникнути виконання
домовленостей.
 Необхідно відзначити, що координаційний ефект інститутів виникає і
проявляє себе як чинник, що позитивно впливає на економіку, лише в тому
випадку, якщо інститути злагоджені між собою по напрямах дій економічних
агентів.  Якщо в сукупності інститутів існує суперечність між правилами, або
вони не співпадають з загальним «мегаправилом», то досягнути
координуючого ефекту буде неможливо. Мегаправилом виступають
найсуттєвіші установки людського життя у вигляді менталітету або
релігійних поглядів. Якщо розробляються формальні правила, що не
відповідають їм, то інститути не в змозі виконати координацію сумісних дій.
Так трапилось у нашій країні в процесі створення інституційного середовища
земельного ринку, де  дуже складно йдуть інституційні перетворення.
Координаційна функція  інститутів проявляється у формі положення про те,
що у разі суперечності національного і міжнародного права застосовуються
норми міжнародного права, а у разі ухвалення органом державного
управління двох підзаконних нормативних актів, що суперечать один
одному, прийнято вважати, що застосовуватися повинен той, який прийнятий
пізніше.
         Регулююча функції. Кожний інститут, обмежуючи спосіб економічної
поведінки, дозволяє змінити поведінку економічних агентів у певному русі, а
тим самим впливає на розподіл ресурсів, витрат і доходів. Спостереження за
економічним життям переконують, що правила здійснення різних
господарських операцій — виконання договорів, ведення бухгалтерського
обліку, проведення рекламних кампаній і т.п., — самим безпосереднім чином
позначаються як на структурі і рівнях витрат, так і на ефективності та
результатах господарської діяльності підприємств. Приміром, правила
тарифного і нетарифного регулювання експорту та імпорту, разом із
співвідношенням цін на внутрішніх і світових ринках, безпосередньо
впливають на розподіл капіталів. З погляду економічної теорії законодавчо
встановлені правила господарської діяльності є не що інше, як особливий тип
ресурсних обмежень, а останні, звичайно ж, впливають на економічні
результати.
         Стимулююча функція. Інститути обмежують економічні дії людей,
надають їм позитивні та негативні (покарання за недотримання визначених
правил) стимули. Так, податкові пільги венчурному капіталу стимулюють
ризиковані інвестиції в інноваційний процес — найважливіший ресурс
економічного зростання в сучасній економіці. Один з найяскравіших
прикладів такого роду — пояснення Д. Нортом різкої розбіжності в
економічній могутності Англії і Іспанії, що відбулася в Новий час, після
тривалого стану зразкової рівності їхніх сил у XVI—XVII ст. На його думку,
причиною зростання економіки Англії і стагнації економіки Іспанії були не
ресурси як такі (Іспанія одержала їх з американських колоній більше, ніж
Англія), а характер взаємостосунків королівської влади та економічно
активного дворянства. В Англії можливості корони у сфері вилучення
доходів та іншого майна були істотно обмежені парламентом, що
представляв дворянство. Останнє, маючи вплив на прийняття законодавчих
рішень, могло захистити свою власність від владних посягань короля, а тим
самим – здійснювати довгострокові і вигідні капіталовкладення, результати
яких і відбилися у вражаючому економічному зростанні. В Іспанії ж влада
корони була обмежена кортесами чисто формально, так що експропріація
майна у потенційно економічно активних суб'єктів була цілком можливою.
Відповідно, значущі і довгострокові капіталовкладення робити було вельми
ризиковано, і одержувані з колоній ресурси використовувалися для
споживання, а не для накопичення. Внаслідок прийнятих у цих країнах
базових політико-економічних правил Велика Британія стала світовою
державою, а Іспанія трансформувалася в другорозрядну європейську країну.
Інститути, що зовсім не були способами державного регулювання економіки,
у даному прикладі проявили себе в Іспанії як могутні обмеження на ділову
активність, що фактично пригнічували економічну ініціативу.
         В історії нашої країни можна навести приклад
із  приватнопідприємницькою діяльністю, яка Кримінальним кодексом СРСР
трактувалася як кримінальний злочин. Це пригнічувало ініціативу
найактивніших верств населення, призводило до спаду виробництва.
 
4.2. Економічний та юридичний зміст власності.
Право власності
Власність в побутовому, життєвому розумінні – це будь-яка річ, добро, яким ми володіємо. Або все, що ми можемо
визначити як "моє", "наше", сприймається нами як власність. Нам здається, що власність тісно пов'язана із річчю. Однак таке
розуміння власності відразу же розвалюється, як тільки ми представимо окрему людину на пустотному острові. Ніхто не буде казати
про навколишні блага (плоди, землю та інше) як про "мої" або "чужі". І лише тоді, коли на острові з'явиться ще одна людина, виникає
необхідність поділяти та розподіляти речі поміж ними. Отже, власність  –  це суспільні відносини, що визначають спосіб
привласнення  різних речей, можливість отримання вигоди від користування ними, характер реалізації певних інтересів. Власність
має дві сторони – об’єктивну (визначає її економічний зміст) та суб’єктивну (свідомо формується людьми).
Об’єктивний (економічний) зміст власності, перш за все, визначається умовами її виникнення. Вони пов’язані з
об’єктивною обмеженістю економічних благ. Тільки коли виникає обмеженість, з’являється інтерес  до власності. У цьому випадку
виникає необхідність подолати відчуження блага шляхом його привласнення і одночасно заборонити користуватися ним іншим
людям. Оволодіння благом може здійснюватися шляхом витрачання трудових зусиль або загарбництвом. В цих випадках
установлюються відносини між людьми за виключний контроль над речами. Метою володіння є користування речами, тобто
видобування з них якогось корисного ефекту. Цінність володіння визначається ступенем обмеженості та відтворення благ. Більш
рідкісні блага обмежують доступ до них, тим самим потребують додаткових витрат на їх привласнення, що означає зростання
цінності прав користування, розпорядження та володіння. Отже, поняття власності охоплює сукупність відносин між людьми, їхні
можливості відносно речей, які зустрічаються в природі певною мірою обмежено.
                Об'єктом власності можуть виступати: ресурси, речі, добро, продукт, товар, гроші, капітал, послуги, знання, інформація,
здібності людини та інше. Характер об'єкта обумовлює спосіб його використання і багато в чому визначає особливості
взаємовідносин між суб'єктами. Так, привласнення землі має специфіку порівняно з володінням споживчим майном (одягом,
автомобілем та інше). А власність на капітал відтворює особливі економічні, соціальні та політичні відношення.
                Економічний зміст власності визначається тим, що користування, володіння, розпорядження речами залежать від певного
рівня розвитку продуктивних сил суспільства і не можуть бути змінені в разі бажання людей чи держави. Це наочно виявилося за часи
радянської економіки, коли суспільна власність була впроваджена директивними засобами, що зумовило її економічну
неефективність. Економічний зміст власності відтворюється через всю систему економічних відносин і визначає характер
виробництва (тобто яким способом будуть поєднані ресурси), розподілу (яка частина і в якій формі   буде отримана учасниками
виробництва), обміну (буде це натуральна чи товарна форма) та споживання (індивідуальне чи спільне).
Якщо існує обмеженість благ, то суб’єкти в процесі привласнення повинні якимось чином їх відокремити (уособити). Це
робиться шляхом усвідомлених дій, які закріплюються через традиції, табу, правила, норми моралі і норми права. Не завжди
економічний зміст власності регламентується через правові норми. Так, людина може бережливо ставиться до чужого майна не тому,
що боїться кримінальної відповідальності, а тому, що це відповідає її моралі, правилам нормальної поведінки. Тобто відносини
власності можуть бути закріплені не обов’язково державою у вигляді законів, судових рішень, але й у вигляді неписаних правил,
традицій. Однак найбільш надійно відносини власності забезпечуються силою держави, яка має більш вагомі засоби її охорони.
Економічний зміст власності набуває правової форми, завдяки цьому створюється єдиний економіко-правовий альянс
відносин, який неможливо роз'єднати в реальній дійсності. Тому власність є категорію як економіки, так і права. Юридичний зміст
власності реалізується через право власності. Під правом власності розуміється санкціоновані норми поведінки, які виникають у
зв’язку із привласненням економічних благ. За допомогою права власності створюються "правила
гри",  якими люди керуються в економічних взаємовідносинах.
Встановлення повноважень (тобто можливість щось робити із речами) відбувається через специфікацію прав власності,
що передбачає закріплення певних правомочностей за певним суб’єктом на певний об`єкт з визначеним способом дії з ним.
Специфікація прав власності забезпечує сталість економічного середовища тому, що зменшує його невизначеність, формує   у
суб`єктів стабільну поведінку відносно того, що вони можуть отримати в разі своїх дій та на що вони можуть розраховувати в своїх
відносинах з іншими людьми. Якщо специфікація прав не встановлена, то це називається  ослабленням (розмиванням) прав власності.
Воно відбувається в тому разі,  якщо права власності не ретельно встановлені, погано захищені або права власності дуже обмежені,
наприклад, з боку держави. Специфікація права власності  проникає майже в кожну економічну дію. Все, що відбувається в ринковій
економіці, пов`язане з відносинами власності. Купівля чи продаж будь-якого товару, послуги водночас є процесом набування та
відчуження прав власності чи її окремих повноважень.
Обмін повноважень, який відбувається разом із обміном економічних благ, називається трансакцією. Остання може
набувати таких юридичних форм, як правочин, угода, контракт, договір, погодження та ін. Трансакція може відбуватися навіть без
певного блага, наприклад, ф’ючерсний контракт. У цьому разі йдеться про обмін правами в чистому вигляді. Проте цій обмін надає
суб`єктам взаємовідносин певні економічні вигоди у формі доходу. За наявності прав власності цінність кожного товару визначається
не тільки витратами на його виробництво, але й вартістю отриманих на нього прав. Чим більшою кількістю повноважень наділяється
суб`єкт, тим більшим стає стимул враховувати вигоди та шкоду, які його рішення надають іншим особам. Кожне повноваження має
вартість, яка складається з економічної вигоди від володінням об`єктом, і трансакційних витрат, необхідних для укладання угоди (це
витрати на збирання і обробку необхідної інформації, проведення переговорів, прийняття рішення, контроль за діями контрагентів та
юридичний захист в разі порушення умов).
Існують дві основні точки зору на право власності. Згідно з континентальною правовою традицією, право власності – це
абсолютна єдність приватної власності, яка не розподіляється на окремі повноваження. Відповідно до англосаксонської правової
школи власність, навпаки, є сукупністю часткових повноважень, які знаходять своє відображення в трансакціях, тобто угодах,
контрактах. За їхньою допомогою відбувається обмін “пучка” повноважень на якийсь об`єкт (це може бути фізичне благо, послуга та
ін.). Кількість набору прав власності залежить від норм, традицій, звичаїв у певній країні, які юридично оформлені в законодавстві
цієї країни.
У 1961 році англійський юрист А. Оноре запропонував так званий “повний пучок” (перелік) правомочностей з 11 класичних
специфікацій прав власності:

      право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;

      право користування, тобто право застосування корисних якостей благ для себе;

      право управління, тобто право вирішувати, хто і як буде забезпечувати використання благ;

      право на прибуток, тобто право володіти результатами від використання благ;

      право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення добра;
      право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ та від шкоди з боку зовнішнього середовища;

      право на передачу благ у спадщину;

      право на безстрокове володіння добром;

      заборона на використання засобом, що завдає шкоду зовнішньому середовищу;

      право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення майна до сплати боргу;

      право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених

правомочностей.
                Сукупність усього набору повноважень визначає існування абсолютної приватної власності. Та чи інша комбінація
визначають певні форми та види власності. Так, якщо переважну роль відіграють  право управління та право безстрокового володіння
майном, то в цьому разі існує номенклатурна форма державної власності.
Зараз у законодавстві України ще не існує нормативного розподілу окремих повноважень. Так, згідно із Законом України
"Про власність" право власності визначається як  врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню і
розпорядженню майном. Але делегування та розподіл цих відносин відбувається завжди, коли укладаються різні договори.
І хоча економічний зміст власності є визначальним, у той же час юридична форма власності не є пасивним його
відбиванням. Без існування права власності часто стає неможливим користування речами, привласнення їх корисних ефектів. А якщо
все ж користування благами здійснюється без відповідного правового забезпечення, то це може призвести до порушення інтересів
інших людей, що в кінцевому рахунку закінчиться правовим актом - кримінальною, адміністративною та іншими видами
відповідальності.
Юридична форма власності може стати фактором, що стимулює чи гальмує розвиток економічних відносин. Часто без
правового акту стає неможливим вирішувати економічні проблеми. Так, перехід до ринкових відносин у перехідній економіці
України був би неможливим без встановлення права приватної власності.
Власність як економічна категорія, за своєю сутністю, є приватна власність. Це історично перша форма привласнення, яка й
забезпечила становлення економіки як особливої сфери життєдіяльності людей.
Індивідуалізація людини, поява економіки нерозривно пов'язані з інститутом приватної власності. Розвиток поділу праці
історично сприяв збільшенню продуктивності праці, що, в свою чергу, дало можливість отримувати більше корисності від благ
окремим індивідом, якому стає вигідним відділити свої засоби виробництва від групового (колективного) привласнення, тобто
перетворити їх на свою приватну власність.
Поряд з приватною власністю існують колективна і державна власність. У Конституції України до окремої форми винесена
комунальна власність, тобто власність адміністративно-територіальної одиниці, а колективна власність взагалі не присутня. З цим
можна погодитися, враховуючи ту обставину, що власність кооперативів, товариств, акціонерних товариств, за своєю природою є
приватною власністю, оскільки припускає володіння, розпорядження, користування в інтересах частини суспільства, відокремленої
групи індивідів.
 

4.3. Інституційна структура економіки

         В економічній теорії існують два поняття, що характеризують
інституційні процеси: «інституційна структура» та «інституційне
середовище». Дані поняття мають близьке значення, але їх не можна
ототожнювати. Інституційне  середовище – це сукупність всіх формальних і
неформальних організацій і правил, які визначають рамки людської
діяльності.  Інституційна структура – це певний упорядкований спосіб
поєднання (і взаємодії) окремого індивіда через систему інституційних угод
із інституційним середовищем.  В інституційній структурі економіки
відбувається  зв'язок людини з державою і приватною економікою через ті
або інші форми організації, інститутів, що визначають обмеження для
поведінки суб'єктів, які формуються в рамках тієї або іншої системи
координації господарської діяльності. У загальному вигляді інституційна
структура запропонована О. Уільямсоном (рис. 4.1.).
Інституційна структура відображає ієрархічний характер
взаємостосунків правил, діючих в суспільстві і економіці. Розглянемо
взаємозв’язок між рівнями інституційної угоди.
                   Вплив індивідів на інституційні угоди. Перше за все в основі
інституційної структури знаходиться індивід із сукупністю всіх своїх звичок,
умовностей, менталітетом і т.п. Для того, щоб існувати, індивіди повинні
вступати у певні зв’язки один з одним. Окремі з цих зв’язків формуються у
сім’ї, що в економічному сенсі стає домогосподарством. Інший тип
взаємозв’язків пов’язаний із організацією господарської діяльності, що
відбувається у фірмі. У кожному випадку між індивідами
укладаються інституційні угоди. Оскільки інституційні угоди є
добровільними домовленостями, переваги й інтереси індивідів виконують
вирішальну роль у виникненні (створенні) тих або інших інституційних угод
(зрозуміло, в рамках, визначених інституційним середовищем). У сім’ї це
можуть бути оформлені чи неоформлені шлюбні угоди чи контракти. Навіть
обов’язки між подружжям є формою неформальної угоди. Тим самим
індивіди формують різні форми інституційних угод. На рівні фірми
інституційні угоди стають ще більш різноманітними. Це статути внутрішньої
діяльності, договори з клієнтами, контракти з робітниками, навіть сплата
податку є інституційною угодою між фірмою і державою.
Вплив індивідів на інституційне середовище. Індивіди впливають на
інституційне середовище різними способами. По-перше, індивіди мають свої
інстинктивні природні звички, які поступово оформлюються в соціальні
інститути, що потрапляють в інституціональне середовище. По-друге,
індивіди беруть участь у виборах законодавчих органів держави та місцевих
органів влади, що приймають закони. А по-третє, цей вплив здійснюється
через укладання  інституційних угод,  які потрапляють в інституційне
середовище.
    
     
Рис. 4.1. Інституційна структура
 
         Вплив інституційних угод на індивідуальну поведінки. Якщо
інституційні угоди виникли, вони формують у індивідів обов’язки з їх
дотримання, навіть якщо ці угоди були укладені добровільно. Коли ж в
економіці трапляються непередбачувані  обставини, які змінюють ситуацію
прийняття рішення, тоді виконання укладеної угоди може стати невигідним
для однієї сторони, а розрив контракту приведе до збитків одного із
контрагентів. За цих умов виникає потреба у механізмах примушення
виконання угоди та покарання за її невиконанням. При будь-якому розкладі
цей елемент інституційної структури запобігає виникненню суттєвих збитків
для економіки в цілому.
         Вплив інституційних угод одна на одну.  Зміст даного типу
взаємовідношень багатогранний. З одного боку, інституційні угоди можуть
оформлюватися у вигляді різноманітних фірм, організацій, спілок, товариств.
Зрозуміло, що між ними виникають різні взаємозв’язки як формального, так і
неформального характеру. Приміром, картельні угоди (неформальні
домовленості про розподіл ринків) призводять до виникнення бар’єрів, що
змінюють ринкову структури. З іншого боку, інституційні державні угоди
(вони набувають форми законів, нормативних актів) зумовлюють приватні
контракти, впливають на їх типи і характер.
         Вплив інституційних угод на інституційне середовище. Простішим
прикладом такого впливу може бути наявність інституту лобіювання, який
виникає тоді, коли певні інституційні угоди забезпечують відчутні вигоди
своїм учасникам. Для збереження й збільшення одержуваних вигод
зацікавлені суб’єкти починають впливати на законодавчий процес з тим, щоб
домогтися ухвалення закону, що закріплює одержувані переваги шляхом
формалізації попередньої приватної угоди.
         Вплив інституційного середовища на інституційні угоди. Зміст даного
зв'язку полягає у тому, що  інституційні угоди укладаються згідно із
сукупністю всіх правил і норм, що включені в інституційне середовище.
Якщо тип інституційної угоди заборонений загальними правилами, то
витрати індивідів, які вирішили все ж таки укласти таку угоду, зростають (бо
додаються, наприклад, витрати на приховування інформації); зменшуються
також очікувані вигоди від такої угоди, оскільки знижується ймовірність
досягнення успіху.
         Вплив інституційного середовища на індивідуальну поведінку. Така
дія виявляється основоположними правилами як безпосередньо, наприклад
законами, що є обов’язковими до виконання кожним індивідом, так і через
інституційні угоди, що також формуються під впливом інституційного
середовища.
         Не всі з розглянутих взаємодій вивчено економічною теорією
однаковою мірою. Разом з тим описана схема є корисним засобом для
системного уявлення про взаємодії інститутів та їхній вплив на
індивідуальну поведінку суб’єктів.
 
4.4. Особливості становлення
інституціонального середовища України
         Актуальним питанням сучасних економічних  перетворень в Україні є
вибір сценаріїв трансформаційного розвитку. Велика група зарубіжних
економістів провела дослідження, фінансування якого здійснював Всесвітній
банк, з тим, щоб визначитися – які фактори є найвпливовішими на розвиток
економіки, перш за все в значенні частки валового доходу на душу
населення. В результаті було виявлено, що розвиток країн залежить не від
кількості ресурсів, які є у тієї або іншої країни. Більш того, у відомому
значенні країни, позбавлені природних ресурсів, розвиваються краще, ніж
країни, які мають такі  ресурси. Вийшло, що такі чинники, які звичайно
відносять до економічної політики: рівень інфляції, збирання  податків,
відкритість  для зовнішньої торгівлі, - впливають дуже мало. Набагато
сильніше впливають правила, які діють в країні: влада закону, ризик
експропріації, загроза дефолту і недотримання урядом своїх контрактних
зобов'язань, рівень корупції, якість бюрократії. Те, що пов'язане з правилами,
впливає в два рази сильніше ніж те, що пов'язане з хорошою економічною
політикою. Країна, яка має погану економічну політику, але просту, ясну і
міцну систему правил, розвивається істотно краще, ніж країна, де чудовий
уряд проводить дуже мудру економічну політику. Це все свідчить про
необхідність зосередити увагу на інституційному облаштуванні економіки.
         Інституційні зміни завжди відбуваються внаслідок об’єктивних
технологічних та економічних процесів (перш за все, впровадження
прогресивних технологій та появи нових ринків чи їх сегментів). В результаті
чого стають неефективними попередні способи взаємозв’язків суб’єктів
економіки і вони замінюються на нові. Приміром, нові виробничі технології
потребують великих розмірів капіталу, власники яких об’єднуються в
акціонерні товариства, що породжує потребу  в ринку цінних паперів та
інститутів, що його обслуговують.
         Існують дві моделі інституціоналізації як процесу закріплення у
відносинах між індивідами певних правил і норм та збільшення частоти їх
використання. Перший – еволюційний процес формування інститутів, коли
вони з’являються згідно із історичним розвитком країни.  Еволюційна теорія
обґрунтовує висновок про те, що з часом неефективні інститути відмирають,
а ефективні - виживають, і тому відбувається поступовий розвиток
ефективніших форм економічної, організації. Другий – революційний – коли
інститути імпортуються (трансплантуються чи копіюються) із іншого
інституціонального середовища. Відмінності двох моделей проявляються не
тільки у змісті здійсненних реформ, але й у швидкості  їх проведення. Якість
інституціоналізації  залежить від того, наскільки швидко буде зростати
кількість індивідів, що використовують даний інститут. А це залежить від
того, наскільки буде усвідомлена необхідність и переваги від дотримання
певного набору правил.  Сучасний етап інституціоналізації української
економіки має деякі закономірності. Розглянемо їх біль детальніше.
1.                Інституційні зміни, що відбуваються в економіці мають певні
особливості, однією із яких є те, що спочатку з’являються формальні
інститути, які протягом певного часу замінюються формальними нормами.
Причому формальні норми можна змінювати достатньо швидко шляхом
прийняття чи скасування необхідних законів. У той час, як неформальні
обмеження (традиції, звичаї, менталітет) неможливо змінити чи
ліквідувати  за один день, вони будуть існувати та впливати на розвиток
суспільства довгий час. A це значить, що формальні норми, які не
відповідають довготривалим інститутам, не будуть мати можливості
ефективно впливати на економічний розвиток. У нашому суспільстві люди
більш довіряють неформальним, ніж  правовим формам регулювання своїх
відносин, що призводить до правового нігілізму. Сьогодні в Україні ми
можемо спостерігати, як неформальні традиційні форми взаємовідносин  між
людьми суттєво впливають на економіку. Прикладом чого може бути
непереможність хабарництва. Остання стала національною особливістю
функціонування економіки, «добровільною» традиційною формою плати
чиновникам, свого роду індивідуальною винагородою за  ризик прийняття
рішення. За даними експертів Світового банку, від 2 до 2,5 відсотків
прибутку українських підприємств йдуть на хабарництво. Багато в чому
причинами такого явища є історичний процес відчуження людини від
державі, яка не сприймається багатьма в якості організації, що призвана
захищати інтереси людей.
2.                Суттєве значення для сучасного процесу інституціоналізації має
таке явище, яке отримало назву аномія  (від франц. anomie — відсутність
закону, норм). Аномію можна розглядати як  заперечення (неприйняття з
різних причин) норм з боку людей, так і відсутність законів в суспільстві.
Перша сторона відображає суб'єктивний аспект аномії, друга - об'єктивний.
Але обидві сторони знаходяться у взаємозв'язку. Проте відношення до різних
сторін аномії міняє орієнтири практичної діяльності по інституціоналізації
суспільства. Одна справа, коли закони є, але населення - через різні причини
- не прагне їх дотримувати. І зовсім інша справа, коли суспільство - в особі
виконавчої або законодавчої влади - не створило ефективні закони або вони
не діють. Прикладом аномії може стати психологічне неприйняття певними
верствами населення приватної власності, оскільки остання за часи існування
соціалістичного суспільства сприймалася як негативне явище. Чим більше
нормативних актів, рівень їх суперечностей і нижче ступінь їх виконання,
тим більш розвинутою стає аномія. Проявом аномії є прийняття великої
кількості нормативних актів та безперервний процес їх перегляду, внесення
доповнень та змін. Важливим критерієм аномії є зростання економічної
злочинності.
3.                      Важливою рисою сучасного процесу становлення інститутів є
наявність інституційних пасток,  тобто існування неефективних норм, що не
відповідають об’єктивним реаліям, але які набули стійкого характеру.
Інституційні пастки виникають в разі неузгодженості інтересів різних груп
економічних суб’єктів, а також невідповідності між довготерміновими та
короткостроковими інтересами. Прикладом такої інституційної пастки є
проведення приватизації, яка за своїм економічним змістом означала процес
первісного нагромадження капіталу (а значить виражала інтереси
зароджуваної буржуазії), але здійснювалася неадекватними
інститутами  соціалістичного характеру – безкоштовно, рівноправно для всіх
громадян, з перевагами інтересів трудового колективу. Ця суперечність
призводила до необхідності постійно змінювати орієнтири приватизації, яка в
значній мірі деформувала приватну власність.
4.                      Характерною ознакою інституційних перетворень
трансформаційного типу є наявність інституційних пустот – це частина
інституційного простору, в якому відсутні належні  інституційні утворення
(правила, норми, закони, установи  і т. ін.) для узгодження професійної,
комерційної або конкурентної поведінки. Вони виникають в результаті
інституційної недобудованості системи. Можна привести приклад з
інвестиційними компаніями, які вкладають кошти на ринку нерухомості.
Відсутність необхідних інститутів контролю та регламентування призвело до
заповнення інституційних пустот інституційними сурогатами
(недобросовісними фондами та трастами), що привело до порушення
нормального функціонування інституційного  механізму довіри і його
суттєвих деформацій, наслідки яких це довго будуть впливати на поведінку
багатьох громадян. Грошові кошти, які потекли  в розкриту інституційну
пустоту, було в значній мірі розкрадено.
         Інституціоналізація економіки здійснюється постійно, оскільки
відбуваються постійні зміни як в об’єктивних відносинах, так і свідомості
людей.  Кожний сегмент ринкової економіки наповнюється своїми
інститутами. Чим краще пізнані ці процеси, тим ефективнішими будуть
інститути (правила, норми, закони).
 
                                      Питання для самоконтролю
1.     Наведіть визначення  інститутів?
2.     Що таке формальний та неформальний інститут?
3.     Які функції виконують інститути?
4.     В чому полягає економічний зміст власності?
5.     Що таке специфікація прав власності?
6.     В чому полягає розвивання прав власності?
7.     Чим відрізняються континентальна та англосаксонська концепції прав
власності?
8.     Яким чином правова форма власності впливає на економічний зміст?
9.     Що таке інституційна структура та які ієрархічні зв’язки вона
встановлює?
10. Що є основою побудови інституційної структури?
11. Як відбувається субординація взаємовідносин у інституційній
структурі?
12.  Які особливості інституціоналізації економіки України в сучасних
умовах?