1. Поняття та сутність громадянського суспільства.

Взаємодія людини,
громадянського суспільства і держави.

Історично громадянське суспільство прийшло на зміну традиційному, станово-кастовому,

в якому держава практично співпадала з майновими класами і була відособлена від
основної маси населення. Громадянське суспільство по суті своїй буржуазне: його
основою є вільний індивід, незалежний від влади і форм колективного життя.
Найістотніша передумова його свободи - інститут приватної власності, що формує
розвинуту цивільну самосвідомість.
 Відособлення громадянського суспільства від держави відбувалося в процесі ліквідації
станової нерівності і роздержавлення суспільних відносин. Початок даному процесу
поклав формування представницької держави, виступаючої від імені всього населення.
 Відособлення суспільства від всепроникаючої влади держави завершилося в ході
революцій ХУП-ХУШ століть і подальших реформ. Сам же перехід відображав
формування нових соціально-економічних, політичних і культурних реальностей:

 всеосяжним розвитком товарно-грошових відносин;

 промисловою революцією;
 появою прошарку самостійних товаровиробників;
 кризою легітимності абсолютистських режимів;
 секулярізацією (звільненням від церковного впливу) індивідуальної і масової
свідомості;
 виникненням політичних партій, які стали важливим каналом трансляції
різнорідних інтересів різних груп.

 Головними передумовами громадянського суспільства є:

 законодавче закріплення юридичної рівності людей на основі надідення їх правами

і свободами;
 юридична свобода людини, обумовлена матеріальним благополуччям, свободою
підприємництва, наявністю приватної власності, яка є економічною основою
цивільного суспільства;
 створення механізмів саморегуляції і саморозвитку, формування сфери невладних
відносин вільних індивідів, що володіють здатністю і реальною можливістю
здійснювати свої природні права.

 Сам термін «громадянське суспільство» використовується як в широкому, так і у

вузькому значеннях. В широкому значенні громадянське суспільство включає всі
соціальні структури і відносини, які безпосередньо не регулюються державою. Воно
виникає і змінюється в ході природноісторичного розвитку як автономна, безпосередньо
не залежна від держави сфера. При такому підході громадянське суспільство сумісно не
тільки з демократією, але і авторитаризмом, і лише тоталітаризм означає його повне, а
частіше часткове поглинання політичною владою.
 У вузькому значенні - це суспільство на певному етапі свого розвитку, коли воно
виступає соціально-економічною основою демократичної і правової держави. Сучасне
розуміння громадянського суспільства в політології переважно виходить з цього вузького
значення.
 Громадянське суспільство - це сукупність між особових відносин, які розвиваються
зовні кордонів і без втручання держави, а також розгалужена мережа незалежних від
держави суспільних інститутів, реалізуючих індивідуальні і колективні потреби.
 Головні ознаки громадянського суспільства:
  розмежування компетенції держави і суспільства, незалежність інститутів
громадянського суспільства від держави в рамках своєї компетенції;
 демократія і плюралізм в політичній сфері;
 ринкова економіка, основу якої складають недержавні підприємства;
 середній клас як соціальна основа громадянського суспільства;
 правова держава, пріоритет прав і свобод індивіда перед інтересами держави;
 ідеологічний і політичний плюралізм;
 свобода слова і засобів масової інформації.

 Громадянське суспільство є системою, в якій переважають горизонтальні (невладні)

зв'язки і відносини, що само організовується і само розвивається. В державі ж
переважаючими є вертикальні зв'язки. В основі функціональної взаємодії громадянського
суспільства і правової держави лежить принцип єдності і боротьби протилежностей. З
одного боку, вони як би протистоять один одному, а з іншою - вони неможливі один без
одного.

ВЗАЄМОДІЯ
І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення потреб та інтересів
людини. 
Діалектика відносин громадянського суспільства і держави складна й суперечлива,
оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської праці.
Громадянське суспільство як динамічна система завжди відчуває тиск з боку державної
влади. Воно є незалежним настільки, наскільки держава є терпимою до такої
незалежності. Проте, держава не може розвиватися без вільного формування
громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість
громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав, внаслідок чого
відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі
держава, окрім власних функцій, привласнює ще і функції громадянського суспільства,
змушує Його виконувати винятково державні рішення. Незалежність громадянського
суспільства як правової структури, полягає у здатності протистояти сваволі держави.
Держава і суспільство існують у вигляді суперечливих безупинних взаємодії і
взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня
розвиненості громадянського суспільства та його інститутів. Конфронтація інтересів
держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного
управління і самого механізму держави. Оптимальною умовою їх компромісу слугує
встановлення гармонійного єднання приватних і публічних інтересів з метою
забезпечення прав людини.
Взаємодія громадянського суспільства і держави виявляється в тому, що громадянське
суспільство: 1) слугує соціальною основою держави, не існує поза державою; 2)
розвивається в системі взаємодії з державою через партії, вибори, представницькі органи
влади, а також через групи та об'єднання за інтересами (лобізм); 3) впливає на створення і
функціонування державних органів у власних інтересах (частина партій діє в межах
держави через парламентські фракції; лобісти взаємодіють з органами виконавчої влади
через консультативні комітети при уряді, його міністерствах - це так зване функціональне
представництво); 4) потребує від держави охорони і захисту життя, здоров'я, безпеки
громадян, але не допускає її втручання в їх приватні інтереси; 5) використовує норми
права, встановлені і закріплені державою у формах (джерелах) права - нормативно-
правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах тощо.
Роль цивілізованої держави у розвитку громадянського суспільства:
 1) слугує формою, що організовує громадянське суспільство і створює умови для
його розвитку;
 2) є відносно самостійною щодо громадянського суспільства і здійснює солідарні
публічні інтереси усіх членів суспільства;
 3) встановлює "правила гри", яких повинні дотримуватися громадяни та їх
об'єднання, створює сприятливі умови для їх існування і розвитку;
 4) не втручається в приватну сферу сім'ї, побуту, культури (перший рівень
громадянського суспільства): таке втручання можливе лише з метою забезпечення
особистої або громадської безпеки;
 5) не втручається в приватні (громадянські) правовідносини: у разі вступу в такі
правовідносини втрачає можливість виявляти публічну владу, тобто зберігає всі
ознаки публічно владної особи за межами приватних (громадянських)
правовідносин;
 6) надає необхідний захист громадянському суспільству, яке функціонує в межах її
території, у тому, що належить до соціальної безпеки його суб'єктів;
 7) виступає знаряддям соціального компромісу громадянського суспільства,
пом'якшує соціальні суперечності між різними соціальними групами;
 8) юридично забезпечує можливості громадянина бути власником, створювати
громадські об'єднання, комерційні корпорації, брати активну участь у політичному
житті суспільства;
 9) має межі регулювання відносин у суспільстві, що визначаються конституцією
держави, міжнародними стандартами прав людини.

2. Структура та принципи самоорганізації громадянського суспільства.

СТРУКТУРА:
Громадянське суспільство має таку саму структуру, як і суспільство в цілому. її складають
багатоманітні суспільні відносини — економічні, соціальні, політичні, соціокультурні
тощо та їх суб'єкти, за винятком держави.

Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна

власність на засоби виробництва. Вона може існувати в індивідуальній і колективній
формах. Суб'єктами різновидів індивідуальної власності виступають індивіди та домашні
(сімейні) господарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперативів,
релігійних і громадських об'єднань та організацій, трудових колективів різних форм
господарювання тощо. Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх
незалежними від держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне одержавлення
власності, наприклад за соціалізму, ліквідує економічну основу громадянського
суспільства, ставить громадян у повну залежність від держави як роботодавця.

Поряд з правом приватної власності важливе значення для громадянського суспільства

має гарантована державою свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності.

Соціальну структуру громадянського суспільства складають різноманітні соціальні

спільності — класові, етнічні, демографічні, професійні тощо та відносини між ними. Такі
спільності є в будь-якому суспільстві. Особливість громадянського суспільства полягає в
наявності у ньому класів власників засобів виробництва, економічною основою існування
яких є недержавна, передусім приватна, власність. Характерною рисою соціально-
класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в
ній так званого середнього класу як прошарку людей з відносно високим рівнем
матеріального достатку.

Первинний соціальний осередок громадянського суспільства — сім'я. Це — заснована на

шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту,
взаємною відповідальністю і взаємодопомогою. Як соціальний інститут сім'я
характеризується сукупністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, що
регламентують взаємовідносини подружжя, батьків, дітей та інших родичів. Сім'я є
найбільш сталим інститутом громадянського суспільства, який зберігає певну автономію
стосовно держави навіть у тотально одержавлених суспільствах.

Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні

політичні інститути, основними з яких є політичні партії, громадські організації і
суспільні рухи, органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації. У
політологічній літературі нерідко висловлюється думка про неполітичний характер
громадянського суспільства, тобто про відсутність у ньому політичних інститутів і
відносин. Така позиція необгрунтовано залишає поза межами громадянського суспільства,
зокрема, політичні партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації, які
є найважливішими засобами впливу громадянського суспільства на державу.

Політичні відносини як відносини з приводу влади притаманні і громадянському

суспільству, однак у ньому вони не є державно-політичними і виступають як відносини
між недержавними політичними інститутами. Найважливішим політичним інститутом
громадянського суспільства є політичні партії. Це — добровільні об'єднання громадян, що
виконують у громадянському суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних
інтересів, ідеологічну, політичної соціалізації, формування громадської думки тощо.
Водночас політичні партії є найважливішою ланкою, яка з'єднує громадянське суспільство
з державою; передусім саме завдяки їм здійснюється представництво багатоманітних
соціальних інтересів на державному рівні. У разі оволодіння державною владою та чи
інша партія стає суб'єктом державно-політичних відносин і в такій якості не виступає
інститутом громадянського суспільства. Це стосується не лише правлячої партії, а й усіх
інших тією мірою, якою вони є носіями державної влади.

Інституціональними елементами структури громадянського суспільства є багатоманітні

громадські організації. Політичними інститутами є ті з них, які тією чи іншою мірою
впливають на здійснення державної влади, тобто виступають як групи інтересів. Групами
інтересів є передусім громадсько-політичні організації — професійні, жіночі, молодіжні,
ветеранські тощо. Інші громадські організації як групи інтересів виявляють себе лише
ситуативно — у разі безпосередньої чи опосередкованої взаємодії з політичними
інститутами.
Управлінська діяльність в адміністративно-територіальних одиницях держави —
областях, районах, містах тощо — поділяється на місцеве управління і місцеве
самоврядування. Місцеве управління є державним управлінням, що здійснюється
центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління,
як правило, через призначувані вищестоящою владою адміністративні органи. Місцеве
самоврядування — це діяльність самого населення територіальної одиниці —
територіальної громади — та її виборних органів з управління місцевими справами.
Місцеве самоврядування є не управлінською діяльністю взагалі, а лише діяльністю самого
населення з управління власними справами. Лише в цьому значенні місцеве
самоврядування є інститутом громадянського суспільства.

На органи місцевого самоврядування можливе покладення завдань державного

управління. Під час виконання цих завдань відповідні органи діють уже не як місцеве
самоврядування — інститут громадянського суспільства, а як органи державного
управління.

Важливим політичним інститутом, за допомогою якого громадянське суспільство

справляє істотний вплив на державу, є засоби масової інформації. Інститутом
громадянського суспільства можуть бути лише недержавні засоби масової інформації, а
саме політичним інститутом вони виступають тоді, коли виконують політичну функцію,
взаємодіючи з політичною владою, державою.

Структуру духовної сфери громадянського суспільства складають соціокультурні

відносини, а її елементами є школа, церква, різноманітні культурно-мистецькі заклади —
тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя
громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю. Воно
несумісне з пануванням єдиної ідеології, з так званою державною ідеологією,
насаджуваною ідеологізованою державою.

Існують й інші аспекти та елементи структури громадянського суспільства. У кожному

разі йдеться про все те, що перебуває поза межами держави як політичного інституту, що
не є державним.
САМООРГАНІЗАЦІЯ:
Самоорганізація громадянського суспільства – це процес створення, збереження чи
удосконалення цілісності, автономії та динамічного розвитку системи взаємодії
добровільних, самоврядних спільнот та організацій, самосвідомих громадян для
підтримки демократичних процесів в країні. Важливими показниками рівня
самоорганізації громадянського суспільства є участь громадянина в волонтерській
діяльності, соціальній роботі та роботі громадських організацій, відкритість процесів
прийняття рішень, широка участь громадян в цьому процесі, інформування громадян про
зміни в цих процесах, консультації з широким колом соціальних суб’єктів, включаючи
неформальні групи, окремих громадян, підтримка загальнонаціональних та місцевих
програм громадянської ініціативи.
Серед найбільших загрозливих ризиків самоорганізації громадянського суспільства
виділяємо боротьбу з корупцією та низький рівень суспільної довіри громадян. Окремо
суспільну довіру можна вважати одним із головних детермінантів економічного розвитку,
соціальної згуртованості та індикатору соціального капіталу. Довіра є визначним
показником ставлення людей до держави та визначення рівня її спроможності
здійснювати соціальне забезпечення, пропагувати спільні економічні та людські цінності.
Протягом тривалого періоду суттєвим показником самоорганізації громадянського
суспільства вважався кількісний ріст громадських організацій. І сьогодні важливе
значення має співвідношення числа таких організацій до населення країни. Проте ваги
набуває аналіз саме змістовних зрушень у роботі громадських організацій, рівень
членства, вплив на прийняття рішень, показники відповідальності.

Сучасний рівень самоорганізації громадянського суспільства в Україні характеризується

певними протиріччями. З одного боку, оптимізму надає зростання готовності людей
відстоювати свої права, об’єднуватися у громадські організації, підвищення громадянської
активності, успішний розвиток та запровадження різноманітних форм участі населення в
громадському житті. З іншого – ефективності самоорганізації громадянського суспільства
заважає низький рівень включення громадян у процеси місцевого розвитку, в діяльність
громадських організацій та органів місцевого самоуправління, пасивність та патерналізм
українських громадян на місцях, низький рівень репрезентації членів спільноти в
самоуправлінні та довіри громадян у суспільстві.
Для посилення процесів самоорганізації необхідно сприяти підвищенню аналітичних
спроможностей у суспільстві, має відбуватися розширений дискурс із залученням
широкого кола експертів громадянського суспільства, підвищення участі громадськості у
реформуванні країни.
3. Поняття та види громадських об’єднань. Принципи організації та діяльності
громадських об’єднань.
Поняття і принципи діяльності громадських об’єднань визначені у Законі України «Про
громадські об’єднання».
 1. Громадське об'єднання - це добровільне об'єднання фізичних осіб та/або
юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення
суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших
інтересів.
2. Громадське об'єднання за організаційно-правовою формою утворюється як
громадська організація або громадська спілка.
3. Громадська організація - це громадське об'єднання, засновниками та членами
(учасниками) якого є фізичні особи.
4. Громадська спілка - це громадське об'єднання, засновниками якого є юридичні
особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного
права та фізичні особи.
5. Громадське об'єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи
або без такого статусу. Громадське об'єднання зі статусом юридичної особи є
непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.
Стаття 3. Принципи утворення і діяльності громадських об'єднань
1. Громадські об'єднання утворюються і діють на принципах:
1) добровільності;
2) самоврядності;
3) вільного вибору території діяльності;
4) рівності перед законом;
5) відсутності майнового інтересу їх членів (учасників);
6) прозорості, відкритості та публічності.
2. Добровільність передбачає право особи на вільну участь або неучасть у
громадському об'єднанні, у тому числі в його утворенні, вступі в таке об'єднання або
припиненні членства (участі) в ньому.
3. Самоврядність передбачає право членів (учасників) громадського об'єднання
самостійно здійснювати управління діяльністю громадського об'єднання відповідно до
його мети (цілей), визначати напрями діяльності, а також невтручання органів державної
влади, інших державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів
місцевого самоврядування в діяльність громадського об'єднання, крім випадків,
визначених законом.
{Зміни до частини третьої статті 3 див. в Законі № 5026-VI від 22.06.2012}
4. Вільний вибір території діяльності передбачає право громадських об'єднань
самостійно визначати територію своєї діяльності, крім випадків, визначених законом.
5. Рівність перед законом передбачає, що громадські об'єднання є рівними у своїх
правах та обов'язках відповідно до закону з урахуванням організаційно-правової форми,
виду та/або статусу такого об'єднання.
6. Відсутність майнового інтересу передбачає, що члени (учасники) громадського
об'єднання не мають права на частку майна громадського об'єднання та не відповідають за
його зобов'язаннями. Доходи або майно (активи) громадського об'єднання не підлягають
розподілу між його членами (учасниками) і не можуть використовуватися для вигоди
будь-якого окремого члена (учасника) громадського об'єднання, його посадових осіб (крім
оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи).
 Для громадських об’єднань, які мають статус організації колективного управління
відповідно до Закону України "Про ефективне управління майновими правами
правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав", відсутність майнового
інтересу їхніх членів передбачає здійснення виплат на користь членів (правовласників)
після розподілу організацією колективного управління доходу від прав.
{Частину шосту статті 3 доповнено абзацом другим згідно із Законом № 2415-VIII
від 15.05.2018}
7. Прозорість, відкритість передбачає право всіх членів (учасників) громадського
об'єднання мати вільний доступ до інформації про його діяльність, у тому числі про
прийняті громадським об'єднанням рішення та здійснені заходи, а також обов'язок
громадського об'єднання забезпечувати такий доступ. Публічність означає, що громадські
об'єднання інформують громадськість про свої мету (цілі) та діяльність.

Види громадських об'єднань

1. За рівнем політизованості або за місцем у політичній системі (політичні партії,
суспільно-політичні організації, громадські організації);
2. За рівнем комерціалізації (некомерційні і неприбуткові організації, благодійні фонди);
3. За характером організованості (партії, рухи, організації);
4. За місцем у ієрархічній структурі (місцеві, регіональні або загальнодержавні організації;
первинні організації або їх об'єднання, асоціації);
5. За напрямами діяльності, сферами інтересів (професійні, демографічні, творчі,
спортивні, культурно-просвітницькі, науково-технічні тощо);
6. За рівнем стабільності (такі, що постійно діють або тимчасові).
Дещо інша типологія громадських об'єднань:

1. За завданнями — політичні, професійні, наукові, творчі та інші організації;

2. За типом членства — лише індивідуальне членство (партія, профспілка), лише
колективне членство (асоціації міст і підприємств), змішане членство (наукове
товариство) без членства (суспільні рухи) та ін.;
3. За суспільною роллю виділяють масові організації, орієнтовані на справи
всього суспільства і такі, що дбають переважно про потреби та інтереси своїх членів;
4. За галузями діяльності[2].
Існує багато інших класифікацій.
4. Конституційний статус політичних партій. Порядок створення політичних
партій. Принципи діяльності політичних партій. Заборона політичних партій
за конституційним законодавством України.
Закон України «Про політичні партії»:

Стаття 2. Поняття політичної партії (і конституційний статус):

Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання
громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що
має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере
участь у виборах та інших політичних заходах.
Політичні партії провадять свою діяльність відповідно до Конституції України, Закону
України «Про політичні партії в Україні», а також інших законів України та згідно із
партійним статутом, прийнятим у визначеному Законом України «Про політичні партії в
Україні» порядку. Політичні партії в Україні створюються і діють тільки із
всеукраїнським статусом. Політичні партії є рівними перед законом. Органам державної
влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено
виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також
сприяти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у провадженні їх
діяльності. Втручання з боку органів державної влади та органів місцевого
самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних
партій та їх місцевих осередків забороняється, за винятком випадків, передбачених
Законом України «Про політичні партії в Україні».
Стаття 10. Створення політичної партії
Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді
(конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч
громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах,
зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України,
міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки
Крим.
На установчому з’їзді (конференції, зборах) політичної партії затверджуються статут і
програма політичної партії, обираються її керівні та контрольно-ревізійні органи.
Політична партія створюється групою громадян України у складі не менш як 100 осіб.
Рішення про створення політичної партії приймається на установчому з’їзді
(конференції, зборах) політичної партії, що оформлюється протоколом, який підписують
головуючий та секретар.
Протокол установчого з’їзду (конференції, зборів) про створення політичної партії
має містити такі відомості:
1) дата та місце проведення установчого з’їзду (конференції, зборів);
2) рішення про обрання головуючого та секретаря;
3) рішення про створення політичної партії із зазначенням мети діяльності;
4) рішення про визначення найменування та, за наявності, скороченого найменування
політичної партії;
5) рішення про затвердження статуту і програми політичної партії;
6) рішення про обрання керівника, визначення кількісного та персонального складу
керівних та контрольно-ревізійних органів політичної партії відповідно до затвердженого
статуту;
7) прийняття рішення про організацію збору підписів громадян України на підтримку
рішення про створення політичної партії;
8) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти політичну партію
для здійснення реєстраційних дій.
Невід’ємною частиною протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчому з’їзді
(конференції, зборах) політичної партії.
У реєстрі зазначаються дані щодо учасників установчого з’їзду (конференції, зборів)
політичної партії: прізвище, ім’я та по батькові особи, дані її паспорта, реєстраційний
номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб,
які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера
облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган
і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером
паспорта). Дані про особу засвідчуються її особистим підписом.
Обласні, міські, районні організації, первинні осередки політичної партії або інші
структурні утворення, передбачені статутом партії, утворюються в порядку, визначеному
статутом партії.
Рішення про утворення обласної, міської, районної організації, первинного осередку
політичної партії та іншого структурного утворення, передбаченого статутом партії,
приймається на установчих зборах (конференції) обласної, міської, районної організації,
первинного осередку політичної партії або іншого структурного утворення, передбаченого
статутом партії, оформляється протоколом, який підписують головуючий та секретар.
Протокол установчих зборів (конференції) про утворення обласної, міської, районної
організації, первинного осередку політичної партії або іншого структурного утворення,
передбаченого статутом партії, має містити такі відомості:
1) дата та місце проведення установчих зборів, конференції;
2) рішення про обрання головуючого та секретаря;
3) рішення про утворення обласної, міської, районної організації, первинного
осередку політичної партії або іншого структурного утворення, передбаченого статутом
партії;
4) рішення про визначення найменування обласної, міської, районної організації,
первинного осередку політичної партії або іншого структурного утворення, передбаченого
статутом партії;
5) рішення про обрання керівника, визначення кількісного та персонального складу
керівних та контрольно-ревізійних органів обласної, міської, районної організації,
первинного осередку політичної партії або іншого структурного утворення, передбаченого
статутом партії;
6) рішення про визначення особи (осіб), яка має право представляти обласну, міську,
районну організацію, первинний осередок політичної партії або іншого структурного
утворення, передбаченого статутом партії, для здійснення реєстраційних дій.
Невід’ємною частиною протоколу є реєстр осіб, які брали участь в установчих зборах
(конференції) обласної, міської, районної організації, первинного осередку політичної
партії або іншого структурного утворення, передбаченого статутом партії.
У реєстрі зазначаються дані щодо учасників установчих зборів (конференції)
обласної, міської, районної організації, первинного осередку політичної партії або іншого
структурного утворення, передбаченого статутом партії: прізвище, ім’я та по батькові
особи, дані її паспорта, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія
та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися
від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про
це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати
платежі за серією та номером паспорта). Дані про особу засвідчуються її особистим
підписом.
Діяльність політичної партії може здійснюватися лише після її реєстрації. Не
допускається діяльність незареєстрованих політичних партій.
Принципи діяльності політ. партій:

Заборона політичних партій за конституційним законодавством України.

КОНСТИТУЦІЯ Ст. 37:
Стаття 37. Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій,
програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну
конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної
цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду
війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання
на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняються.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань.
Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в
органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування,
військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та
інших державних установах і організаціях.
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

НА ВСЯКИЙ СЛУЧАЙ ИЗ ЗАКОНА «ПРО ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ»:

Стаття 21. Заборона політичної партії
Політична партія може бути за адміністративним позовом центрального органу
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації
(легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань заборонена в судовому
порядку у випадку порушення вимог щодо створення і діяльності політичних партій,
встановлених Конституцією України, цим та іншими законами України.
{Частина перша статті 21 із змінами, внесеними згідно із Законами № 5461-VI від
16.10.2012, № 1697-VII від 14.10.2014}
Заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності
політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і
первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії,
припинення членства в політичній партії, а також прийняття центральним органом
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державної реєстрації
(легалізації) об’єднань громадян, інших громадських формувань, та його територіальними
органами рішень про припинення політичної партії та її структурних утворень відповідно.
{Частина друга статті 21 в редакції Закону № 835-VIII від 26.11.2015}
 У разі якщо в рішенні суду про заборону діяльності політичної партії не призначена
комісія з припинення (ліквідаційна комісія) політичної партії, її структурних утворень, які
мають статус юридичної особи, в рішенні про припинення політичної партії, її
структурних утворень визначається як голова комісії з припинення (ліквідаційної комісії)
політичної партії, її структурних утворень керівник органу управління або особа, яка
згідно з відомостями, внесеними до Єдиного державного реєстру юридичних осіб,
фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, має право вчиняти юридичні дії
від імені юридичної особи без довіреності, якщо інше не встановлено рішенням суду.

5. Національно-культурна сфера
КОНСТИТУЦІЯ:
Стаття 54. Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і
технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і
матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної
діяльності.
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої
діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за
винятками, встановленими законом.
Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв'язків України зі
світовим співтовариством.
Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять
культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей
народу, які знаходяться за її межами.
ЗАКОН «ПРО КУЛЬТУРУ»:
Стаття 3. Основні засади державної політики у сфері культури
1. Основними засадами державної політики у сфері культури є:
визнання культури одним з основних факторів самобутності Українського народу -
громадян України всіх національностей (далі - Український народ);
сприяння створенню єдиного культурного простору України, збереженню цілісності
культури;
захист і збереження культурної спадщини як основи національної культури, турбота
про розвиток культури;
сприяння утвердженню гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному
житті;
забезпечення свободи творчості, захист прав інтелектуальної власності, авторського
права і суміжних прав;
гарантування прав громадян у сфері культури;
створення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня,
естетичного виховання громадян, доступності освіти у сфері культури для дітей та
юнацтва, задоволення культурних потреб Українського народу, розвитку закладів
культури незалежно від форми власності, залучення до сфери культури інвестицій, коштів
від надання платних послуг, благодійництва, інших не заборонених законодавством
джерел;
сприяння діяльності професійних творчих спілок та громадських організацій у сфері
культури, активному функціонуванню державної мови в культурному просторі України,
доступу громадян до культурних благ;
визначення естетичного виховання дітей та юнацтва пріоритетом розвитку культури;
забезпечення діяльності базової мережі закладів культури, закладів освіти сфери
культури;
підтримка діяльності у сфері культури, пов'язаної з виготовленням і
розповсюдженням електронних та друкованих засобів масової інформації, аудіо- та
аудіовізуальної продукції, розробленням комп'ютерних технологій та підвищенням їх
потенціалу для розширення доступу та залучення громадськості до діяльності у сфері
культури тощо;
пропагування української національної культури у всій її різноманітності за кордоном
та світового культурного надбання в Україні;
підтримка вітчизняного виробника у сфері культури;
забезпечення розвитку міжнародного культурного співробітництва;
створення страхового фонду документації про культурні цінності та документів на
об'єкти культурної спадщини.
Стаття 4. Пріоритети державної політики у сфері культури
1. Пріоритети державної політики у сфері культури визначаються:
програмами Президента України, щорічним посланням Президента України до
Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України та програмами
діяльності Кабінету Міністрів України, в яких обов'язково враховуються аспекти розвитку
культури;
{Абзац другий частини першої статті 4 із змінами, внесеними згідно із Законом  №
4731-VI від 17.05.2012}
державними цільовими програмами у сфері культури, що розробляються і
затверджуються згідно із законодавством;
програмою діяльності центрального органу виконавчої влади, що забезпечує
формування державної політики у сферах культури та мистецтв, з розвитку культури на
відповідний рік, яка розробляється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує
формування державної політики у сферах культури та мистецтв, та затверджується
Кабінетом Міністрів України.
{Частину першу статті 4 доповнено абзацом четвертим згідно із Законом № 954-
VIII від 28.01.2016}
2. Держава у пріоритетному порядку створює умови для:
розвитку культури української нації, корінних народів та національних меншин
України;
збереження, відтворення та охорони історичного середовища;
естетичного виховання громадян, передусім дітей та юнацтва;
 розширення культурної інфраструктури села;
охорони, заохочення та підтримки культурного розмаїття як одного з найважливіших
чинників сталого розвитку держави.
{Частину другу статті 4 доповнено абзацом шостим згідно із Законом № 2458-VIII
від 19.06.2018}
3. Кабінет Міністрів України щороку затверджує програму діяльності центрального
органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах
культури та мистецтв, з розвитку культури на відповідний рік (далі - Програма діяльності
з розвитку культури), що визначає стратегічні цілі та пріоритетні завдання державної
політики у сфері культури на певний календарний рік, а також заходи, що плануються та
здійснюватимуться центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування
державної політики у сферах культури та мистецтв, для досягнення зазначених цілей і
реалізації завдань.
Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики
у сферах культури та мистецтв, щороку не пізніше 1 жовтня розробляє та подає Кабінету
Міністрів України проект Програми діяльності з розвитку культури на наступний
календарний рік. До участі у розробленні Програми діяльності з розвитку культури
залучаються інші центральні органи виконавчої влади, до компетенції яких належать
питання виконання завдань у сфері культури, зокрема центральні органи виконавчої
влади, що забезпечують формування державної політики у сфері освіти і науки, державної
політики економічного і соціального розвитку, та інші.
Програма діяльності з розвитку культури не може суперечити Програмі діяльності
Кабінету Міністрів України, державним цільовим програмам у сфері культури, іншим
законодавчим актам.
Стаття 6. Права громадян у сфері культури
1. Громадяни мають право на:
свободу творчості;
вільний вибір виду діяльності у сфері культури, засобів і сфер застосування творчих
здібностей, самостійне розпорядження своїм твором;
провадження творчої діяльності самостійно або з використанням будь-яких форм
посередництва;
створення закладів культури недержавної форми власності різних напрямів діяльності
та організаційно-правових форм;
об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, центри, фонди,
асоціації, інші громадські організації у сфері культури;
збереження, розвиток, пропагування культурної, мовної самобутності, традицій,
звичаїв та обрядів;
захист прав інтелектуальної власності, зокрема авторського права і суміжних прав;
доступ до культурних цінностей, культурної спадщини і культурних благ;
здобуття культурно-мистецької освіти;
інші права, встановлені законодавством.
Стаття 12. Види і суб'єкти діяльності у сфері культури
 1. До основних видів діяльності у сфері культури належать:
створення, виконання, тиражування, розповсюдження, демонстрування (публічний
показ і публічне сповіщення) та популяризація творів літератури і мистецтва;
створення, збереження, охорона, використання та популяризація національного
культурного надбання;
проведення наукових досліджень у сфері культури, літературна і художня критика,
кінокритика;
організація відпочинку і дозвілля громадян.
2. Суб'єктами діяльності у сфері культури є:
держава в особі уповноважених органів виконавчої влади;
територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування;
професійні творчі працівники;
наукові працівники, зокрема, музейних, бібліотечних закладів, історико-культурних
заповідників, архівних установ;
педагогічні працівники закладів освіти сфери культури;
митці, які працюють на засадах мистецького аматорства;
працівники культури;
заклади культури, а також підприємства, установи та організації всіх форм власності,
статути (положення) яких передбачають провадження діяльності у сфері культури;
окремі громадяни, об'єднання громадян, які провадять діяльність у сфері культури.