Лекція 27.04.

21
Тема : Сучасна світова філософія
План
1.       Тенденції розвитку сучасної філософії.
2.       Позитивізм.
3.       Філософія життя.
4.       Екзистенціалізм.
5.       Герменевтика.
                          
Сучасними (або некласичними) називають філософські течії, що сформувалися ще в
ХІХ ст. Причиною їх виникнення був інтерес до тих сторін життєдіяльності людини, які були
другорядними (або взагалі не помічалися) у класичній філософській традиції. Класична
філософія намагалася пізнати природу та суспільство з метою їх розумного перетворення. З
часів Декарта в філософії панував культ розуму; вважалося, що раціональне пізнання є тією
силою, яка згодом дозволить вирішити всі проблеми, які стоять перед людством.
Сучасником Гегеля був датський філософ та мислитель С. К’єркегор. Він одним з
перших виступив проти абстрактних і малозрозумілих для звичайних людей проблем, що їх
піднімали німецькі класичні філософи. За К’єркегором, головна проблема філософії - це
особистість в усій повноті та унікальності її існування (екзистенції). Ось так зароджується
один із напрямків сучасної філософії - ірраціоналістичний, екзистенціально –
антропологічний. В своєму подальшому розвитку некласична філософія значно розширила
коло своєї проблематики - в ній з’явилися теми науки, техніки, глобальних проблем людства,
культури і історії, комунікації та мови.
Філософію ХХ ст. відрізняє багатопредметність, це відображено в розмаїтті шкіл та
напрямків. Все нові і нові сфери буття світу та людини стають об’єктами філософського
осмислення.
Наприкінці ХХ ст. поширюються ідеї “філософського постмодерну”, який закликає
відмовитись від логоцентризму в культурі, від пошуків Істини, від визнання традицій та
авторитетів . Філософія, яка більшу частину свого існування перебувала у статусі “науки
наук”, перетворюється на жанр літератури.
В ХІХ ст. виникають два напрямки некласичної філософії – філософія життя і
позитивізм, які по-різному руйнують класичні традиції. В ХХ ст. продовжується еволюція
філософії позитивізму, виникають екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз, філософська
антропологія, структуралізм. Відповідно до розмаїття конфесій, функціонують різні
напрямки релігійної філософії (неотомізм, неопротестантизм, тейярдизм ).
 
2.Позитивізм  і його різновиди
 
Вивчення позитивізму у всіх його різновидах надзвичайно актуально, так як він  і в
наш час продовжує впливати на логіку і самовідчуття науки на Заході. Крім цього, на нашу
думку, філософія науки розпочинається саме з цієї течії.
Засновником позитивізму (від лат. рositives, що означає позитивне знання) вражається
французький філософ Огюст Конт (1798-1857). Значний вклад в розвиток позитивізму
внесли англійські вчені Дж.Ст.Мілль (1806 -1873) і Г. Спенсер (1820-1903). Вони поставили
задачу створити таку філософію, яка б враховувала  розвиток природознавства. Справа була
в тому, що пануюча в їх час гегелівська філософія примушувала  конкретні науки вважати
філософію «наукою наук». Конкретні ж науки уже не потребували умоглядності і диктату.
Тому позитивісти виступили з гаслом: «Наука сама собі філософія!».
Представники нової філософії  заявили, що наука нічого не пояснює і ні з ким не
радиться. Вона відповідає на питання «чому», а на питання «як» дає позитивний матеріал і не
потребує ніякої піднесеної над нею філософії, яка має справу з «метафізичними»
абстракціями (під «метафізикою» розумілись філософські погляди). Відмовляючись від
філософії в минулому її сенсі, позитивісти оголосили матеріалізм, ідеалізм і діалектику,
боротьбу філософських напрямків хибною проблемою і претензійно заявили, що позитивізм
буде мати всезагальне значення.
В ХХ ст. позитивізм підсилив орієнтацію на філософсько-методологічні проблеми
науки і став неопозитивізмом (лат. neo - новий). Представники неопозитивізму мають
серйозні заслуги в розробці сучасної формальної логіки, семантики, методології та історії
науки.
Вважаючи, що наука покликана давати опис фактів, і розуміючи під «фактом» чуттєві
показники в індивідуальному досвіді, О. Конт, який працював в області математики та
фізики, і його послідовники розчиняли філософію в природознавстві і створили замасковану
форму суб’єктивного ідеалізму. Позитивізм широко розповсюдився серед вчених -
природознавців, його прибічників можна зустріти в різних країнах і континентах.
Наприкінці ХІХ ст. австрійський фізик ф філософ Е.Мах (1838-1916), швейцарський
філософ Р. Авенаріус (1843-1896), англійський математик, біолог та філософ К.Пірсон (1857-
1936), француз – математик А.Пуанкаре (1854-1912), фізик, історик природознавства
П.Дюгем (1861-1916) та інші розробили суб’єктивно – ідеалістичний варіант позитивізму.
Течія за прізвищем Е.Маха була названа махізмом, який положив в основу своєї концепції
принцип «економії мислення», і  саме з нього бере початок положення про «опис» як ідеал
науки. Пояснювальна частина науки в цілях економії мислення повинна бути, на думку
Маха, вилучена. Наприклад, причинність замінювалась функціональною залежністю.
В зв’язку з критикою ідеалістами досвіду, махізм отримав службову назву
«емпіріокритицизм».  Це був другий етап позитивізму.
Неопозитивізм являє собою третій етап в розвитку позитивізму. Спочатку він проявив себе в
20-х роках ХХ ст. в рамках філософського семінару у Віденському університеті («Віденський
гурток»), в якому об’єднались філософи і представники спеціальних наук. Керував
семінаром керівник кафедри філософії індуктивних наук австрійський філософ і фізик Моріц
Шлік (1882-1936).
«Віденський гурток», крім махізму, сприйняв суб’єктивно-ідеалістичні установки
філософії «логічного атомізму» (або аналітичного емпіризму), відомого філософа Б. Рассела і
особливо ідеї «Логіко-філософського трактату» Л.Вітгенштейна (1889-1951), які містили в
собі варіанти позитивістських поглядів. Б.Рассел, наприклад, розглядав математичні аксіоми
як апріорні (від лат. apriori – із попереднього: знання, яке передує досвіду і незалежне від
нього) логічні положення і стверджував, що чиста математика черпає свій зміст не із
матеріального світу, а із «світу універсалій» (загальних понять).
Так склалась школа логічного позитивізму. Ідейним і організаційним ядром її, як уже
говорилось, став «Віденський гурток».
Головну проблему філософії науки логічний позитивізм вбачав у відсіюванні істинно
наукових положень від хибних. На думку його представників, мовні побудови, щоб стати
положеннями (фразами) науки, перетворюючись із довільно прийнятих концепцій (гіпотез) в
теоретичні положення, повинні бути співвіднесеними з чуттєвими даними.
Зверніть увагу, що логічні позитивісти  розрізняють два види речень: логічні, коли
судження адекватні законам і правилам логіки та знаходять вираження в математичній
символіці (не мають предметного виразу); і фактичні, коли висловлювання  співпадають з
чуттєвими даними. Одні неопозитивісти називають ці чуттєві дані «атомарними фактами»
(Вітгенштейн, Рейхенбах), а інші «протокольними положеннями» (Нейрат); їх вони
вважають базисом науки, «матеріалом» пізнання. Вони говорять, що людське пізнання
окреслено «чуттєвими даними», відчуттями і не може вийти за їх рамки. Об’єкти входять в
«атомарний факт» як деякі відношення, але самі факти не входять.
Процес співвідношення речень науки з «атомарними фактами» або «протокольними
положеннями» - це емпірична перевірка, яку М.Шлік називав верифікацією (від лат.
verificatio – доказ, підтвердження, verio – істина, facio - роблю). Сутність верифікації –
визнавати  реальним тільки те, що спостерігається.
В процесі вивчення неопозитивізму можна започаткувати дискусію, наприклад, а як
бути з речами, про які раніше нічого не було відомо? Чи, наприклад, колись ми нічого не
знали про зворотну сторону Місяця, про атомну енергію, про радіохвилі.
 Суворе застосування принципу верифікації наштовхується на нездолану перепону:
справа в тому, що чуттєвій перевірці не підлягають загальні положення, оскільки вони не
можуть бути підтверджені кінцевою кількістю актів досвіду. Більшість законів науки – це
загальні теоретичні побудови, наприклад, закон всесвітнього тяжіння, збереження енергії,
імпульсу, закон товарного виробництва і так далі.  Особливо слід зауважити, що вони як і
більшість положень науки, мають смисл і до емпіричної перевірки. Крім того, не можуть
бути верифіковані знання про минуле і майбутнє, як і процеси, які зараз недоступні
спостереженню, наприклад, зоряна система Альфа Центавра, чи мегагалактики.
Проти принципу верифікації виступив відомий англійський філософ Карл Раймунд
Поппер (1902-1994). Він писав, що цей принцип разом з метафізикою знищує також і
природознавство, закони якого не можна звести  до елементарних висловлювань за
результатами дослідів. Замість верифікації він запропонував термін «фальсифікація», суть
якого в тому, що науково-емпірична система завжди  спростовується досвідним шляхом.
Однак на відміну від верифікації, фальсифікація слугує лише критерієм розмежування
наукового і ненаукового знання, науки і метафізики, але не критерієм значущості, різниці
осмислення або безглуздості речень. Метафізичні речення, згідно Попперу, цілком ймовірно
можуть бути осмисленими, хоч і ненауковими.
Р. Карнап і О. Нейрат взагалі відкинули принцип верифікації та запропонували
вважати істинними ті речення, які корелюють зі всією сукупністю раніше встановлених
наукових речень, тобто несуперечливо входять в ту чи іншу «мову» науки.
Ось тут всі, хто вивчає позитивізм,  можуть долучитися до дискусійного питання: а як бути з
тим, що в процесі розвитку науки відкриваються закони, прямо протилежні всій пізнавальній
«системі» наукових речень? Наприклад, відкриття Й. Кеплера і М. Коперніка були прямо
протилежними космології Птолемея, а закони квантової механіки  -  законам класичної
механіки . Карнап вважав, що кожний вчений може будувати свою картину світу і
пропонував «принцип терпимості», а це без сумніву, призводить до конвенціалізму, до
заперечення об’єктивної значущості законів науки.
Зводячи спеціальні науки до їх мовних засобів, логічний позитивізм не зміг пояснити
єдність наук, єдність «світу». Вони хотіли створити «універсальну науку» і для цього
Р.Карнап запропонував фізичну мову, але теорія «фізикалізму» заперечувала якісну різницю
і специфіку наук. І на Цюріхському конгресі в 1954 р.  було визнано, що в умовах розвитку
сучасної науки неможливо створити універсальну мову, яка б була однаково значущою для
всіх галузевих наук. Це було ознакою внутрішньої кризи і незбалансованості філософських
позицій. Цю кризу намагалися подолати представники постпозитивізму і, водночас,
найбільші авторитети сучасної філософії науки – К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос та П.
Фейєрабенд.
Постпозитивізм починає розвиватися в 60-70 рр. ХХ ст. Його натхнеником виступив
англійський філософ К.Поппер, який відійшов в ряді задач від логічного позитивізму і
розглядав наукове знання як здатне до розвитку, до накопичення і зростання шляхом зміни
однієї теорією іншою. Постпозитивісти, до яких належать такі широко відомі вчені і
філософи, як Томас Кун ( 1922 -1996), Імре Лакатос (1922-1974), Пол Фейерабенд ( 1924-
1994), Стівен  Тулмін (1922-1997) та ін., поставили перед собою задачу виявити форми і
методи, які дозволяють розкрити динаміку розвитку змісту наукового знання. В методології і
філософії науки вони створили “історичну школу” і сформулювали висновок про те, що
логіка науки може бути тільки теорією її розвитку. Вони також звернули увагу на
дослідження соціокультурних і лінгвістичних світоглядних факторів в науковому пізнанні на
відміну від стартового гасла позитивістів “Наука сама по собі філософія” та вважали, що
філософська рефлексія органічно входить в “тіло” науки.
Прибічники цієї течії відкидають абсолютизацію методів логічної формалізації,
підкреслюють  значення дослідження історії науки для її методології, пізнавальну значимість
“метафізики” в розвитку науки. Предметом сильної критики стає також радикальний
сцієнтизм неопозитивізму, ігнорування ним ролі різних форм позанаукової свідомості, в
тому числі і значимості їх і для самої науки.
  Про історичну динаміку розвитку знання можна прочитати в роботі Т.Куна
“Структура наукових революцій” (російський переклад 1977 р.). В цій роботі історія науки
представлена як чередування епізодів конкурентної боротьби між різними науковими
співтовариствами.
Члени наукових співтовариств приймають певні моделі наукової діяльності –
сукупність теоретичних стандартів, методологічних норм, ціннісних критеріїв, світоглядних
установок. В рамках цієї моделі (парадигми або “дисциплінарної матриці”) вирішуються
“задачі-головоломки”; панування такої моделі є періодом “нормальної науки”. Цей період
відразу закінчується, коли парадигма руйнується під впливом протиріч між теоріями і
фактами (“аномалій”), які визрівають в ході розвитку знання. Наступає криза або
“революційний перехід”, коли створюються нові парадигми, які повинні зняти всі протиріччя
і знову привести науку в стабільний стан, “норму”. Перехід до нової парадигми дозволяє
говорити про прогрес науки, подолання кризи і перебудову фундаментальних теоретичних її
засад. Т. Кун виступає проти абсолютних і незмінних критеріїв науковості у логічних
позитивістів і наполягає на їх історичній відносності.
Таким чином, поспозитивісти, виступаючи з ревізією неопозитивістського розуміння
задач методологічного аналізу науки, все ж зберегли зв’язок з загальними настановами
логічного позитивізму. Вони від них беруть у спадок процедури аналізу, а суто філософські
переводять у сферу мови. Постпозитивісти ряд своїх цінних методологічних ідей еклектично
сполучають з елементами релятивізму,  конвенціоналізму, прагматизму і інструменталізму, а
також із запереченням принципу відображення реальності в науці.
 
 
3.Філософія життя.
У 30-40  рр.  ХІХ ст. західноєвропейська філософія  тематично і змістовно впали в
глибоку кризу. Одним із поштовхів кризи став занепад гегелівської філософської школи, яка
на початку століття здавалась фундаментальною і “вічною”. Філософія Гегеля, яку можна
вважати величним  підсумком попередньої філософської думки, виявила себе не здатною
відповісти  на практичні запити природознавства.
Іншим фактором стала революція 1848 р. в Європі, вона показала умоглядність ідей
Гегеля про розумний поступ абсолютного духу. Реальна дійсність вчинків і прагнень людей
перевернула всі теоретичні раціональні рекомендації щодо облаштування суспільства. Це
викликало потребу нового, адекватного щодо дійсності бачення ролі особистості, пошуку
нових підходів, заснованих на іншому  світогляді .
“Філософія життя” стала одним із варіантів відповіді на соціальні запити. Наприкінці
ХІХ ст. вона стала самостійним явищем як широка філософська течія з великою кількістю
прихильників. Це був якісно новий світогляд, який спирався не на абстрактне відображення
світу, а на новий тип філософствування щодо повноти потоку життя, де центром міркування
стає людина. Засновником “філософії життя” став німецький філософ Артур Шопенгауер
(1788-1860). Навіть сьогодні він є ідейним джерелом сучасної філософської антропології.
Його основний твір – “Світ як воля і уявлення” (1818). “Філософія життя” мала
послідовників і фундаторів -  Ф.Ніцше, В.Дільтея,  О.Шпенглера, А.Швейцера,  А.Бергсона,
Х.Ортега-і-Гасета та ін.
Цікаво, що сам А.Шопенгауер вважав себе засновником нової філософської системи.
Після виходу друком його основної праці “Світ як воля і уявлення” він писав: “Моя праця
являється новою філософською системою... найцікавішим складом думок пов’язаних між
собою, які до цього не приходили нікому в голову”. Подальші публікації філософа – “Про
свободу людської волі” (1839), “Про обґрунтування моралі” (1840), “Дві основні проблеми
етики” (1841) – є подальшим обґрунтуванням і способом популяризації його оригінальної
філософської системи. Після публікації його робіт з’явилось дуже багато бажаючих її
пояснити. Сам Шопенгауер розумів свою філософію як спробу пояснити світ через людину, 
побачити світ як “макроантропос” – щось живе і сповнене смислу.
Світ – це світ людини, такий,  по суті, вихідний пункт філософії Шопенгауера. Від
цього і всі властивості цього світу: простір, час, причинність – суть лише форми нашого
уявлення. Світ сам по собі об’єктивний, його буття  не викликає сумніву. Тому невідворотна
протилежність між об’єктивним світом і світом в людських уявленнях примушують
Шопенгауера вести пошук внутрішньої сутності буття в чомусь іншому.
Цю першооснову, яка пояснює структурну єдність світу і людини, Шопенгауер вбачає
в наявності волі – безконечного прагнення світу і людини до активності і змін. Всі
характеристики світу опосередковані волею, оскільки множинність в просторі і часі речей та
істот, підпорядкованих необхідності (силі, подразненню, мотиву), складають тільки сферу її
проявів. Нижчим ступенем прояву волі являють собою загальні сили природи – вага, 
специфічні якості матерії – твердість, пружність, текучість, електрика, магнетизм та інше. В
неорганічному царстві природи всяка індивідуальність відсутня, її зачатки знаходять прояв
лише у вищих представників тварин. І тільки у людини ми знаходимо завершену
особистість.
Шопенгауер намагався визначити головний атрибут волі як боротьбу, яка просякає усі
рівні живої і неживої природи, забезпечує перехід від одного ступеня прояву волі до другого.
Суперництво найбільш яскраво проявляється в світі тварин: тут воля є “волею до життя”, в
якій повсякденно проявляється зверхність одних над іншими, шляхом “поїдання” одних
іншими. Слабші водночас і жертва, і їжа для більш сильних тварин. Людина також наглядно
демонструє таку саму боротьбу: природу вона  розглядає як продукт свого споживання, а
іншу особу – як свого суперника.
Воля – “воля до життя як така” – безцільна, вона “безконечний потяг”, а світ як воля –
“вічне становлення. Безконечний потік”. Шопенгауерівська “воля до життя”, як світовий
принцип, несвідома, не має ніякої розумної цілі. Це злий саморуйнівний потяг, гола і голодна
агресивність – і тому світ явищ, породжений волею, безвихідний і не розвивається. Без
сумніву, Шопенгауер був першим філософом, який запропонував етику мікро- і
життєзабезпечення, що відображається у винайденому самим мислителем для визначення
суті свого вчення терміні “песимізм” (найгірший). Цей термін виражає негативне ставлення
до життя, в якому неможливе щастя і панує безглуздість. Згідно Шопенгауера, тільки в самій
людині бере початок потяг до звільнення від покори безглуздій “волі до життя”, а це
звільнення і є благом.
У такий спосіб,  А. Шопенгауер руйнує традиційну схему світорозуміння, згідно якій
діяльність світового начала і благо людини співпадають. Він був першим філософом, який
запропонував етику абсолютного заперечення світу і життя.
         В творах філософа наявні спроби вийти на позитив через естетичні цінності, через
“прекрасне”, “піднесене”, а також через “моральний досвід”. Згідно Шопенгауеру, 
моральний сенс буття людини розкривається через співчуття в містерії перевтілення в “друге
Я”. І це співчуття звільнює людину від тягаря турботи за власне життя і підсилює в ній
турботу про чуже благо.
         Подальший розвиток ідей “філософії життя” був    продовжений у вченні Фрідріха
Ніцше (1844-1900). В творчості цього німецького філософа відобразилась драматична
“перехідна епоха” кінця ХІХ – початку ХХ  ст. Як фахове явище, філософія Ніцше
представляє собою, з одного боку, спадок класичних традицій європейської культури, з
іншого боку, торжество ірраціональної духовності, цинічне нехтування людськими
цінностями, аморалізм, політичний екстремізм. Тому не дивно, що націонал-соціалізм
долучив філософію Ніцше до своєї ідеології, ігноруючи цивілізаційні пошуки філософа,
потяг до гуманізації свідомості людини.
         Твори Ніцше можна поділити на дві групи, що в загальних рисах повторює два етапи
розвитку поглядів їх автора. Перша група включає ранні роботи, присвячені поглядам на
призначення людини у природі і суспільстві (до речі, написаних під сильним впливом
А.Шопенгауера). Це “Походження трагедії із духу музики” (1872), “Несвоєчасні роздуми”
(1874-1876), “Людське, надлишково людське” (1878-1880), “Весела наука”. В другій групі
творів намічається відмова від ідей Шопенгауера на користь “переоцінки всіх цінностей”. Це
роботи “Як говорив Заратустра” (1883-1886), “По той бік добра і зла” (1886), “Генеалогія
моралі” (1887), “Антихрист” (1888), “Присмерки кумирів”, “Ессе Ноmo” (зібрано і видано в
1908 р. після смерті філософа). В цих роботах, наскільки дозволяє їх афористична
літературна форма, викладається філософська концепція Ніцше, в якій центральне місце
займають поняття «воля до влади» і «надлюдина» .
Розглядаючи, подібно до Шопенгауера, світ як продукт волі – першооснови всього
сущого, Ніцше, однак, замінив шопенгауерівський моністичний волюнтаризм, вчення про
єдність волі – «плюралізмом воль»,  множинністю конкуруючих  в смертельній боротьбі
«центрів сил». На основі цієї критичної установки філософ  піддає сумніву єдність
структурної організації світу.
Світ, згідно Ніцше, не єдиний, а значить, не є буттям, не є матерією; в кращому випадку він
являється виявом дискретної волі. Воля конструює світ. Звідси і особливості світу – рух,
тяжіння, відштовхування – в механічному значенні – це ті ж самі “фікції”, які не мають
сенсу, якщо до них не приєднується воля, намір.
У такий спосіб,  в “філософії життя” була перервана класична філософська традиція,
яка в абстрактно-раціональній формі пояснювала світ і людину в ньому. “Філософія життя”
стала передвісником нової духовної ситуації, в центрі якої стоять соціально-етичні проблеми
людини.
Проаналізуйте таблицю співставлення філософських поглядів Шопенгауера і Ніцше.
  А.Шопенгауер Ф.Ніцше
1. Першооснова світу і “Воля до життя” – творець, “Воля до влади” – нічим
людини деміург Всесвіту причинно не обумовлене явище
2.Загальна Світ єдиний, оскільки є  Світ дискретний, так як в
характеристика світу об’єктивацією єдиної “волі до наявності багато “воль до
життя” влади”
3.Саморозвиток світу Світ має динамічний характер, У наявності тільки “вічне
  оскільки “воля до життя” повернення”, а прогрес 
забезпечує його перехід від відсутній.
однієї сходинки до іншої.
4.Шляхи “звільнення Моральне і естетичне Утвердження індивідуальності
людини” прозріння. Звільнення від за допомогою боротьби із
  індивідуальності і “волі до загальноприйнятими  формами
життя”. моралі і релігії.
5.Підсумок Усвідомлення над Набуття індивідуальних
самовдосконалення індивідуальної цінності якостей “надлюдини” як повної
людини людського життя. реалізації “волі до влади”.
 
 
                                        4. Основні проблеми філософії екзистенціалізму
Одним із впливових напрямків сучасної зарубіжної філософії  протягом всього ХХ ст.
являється екзистенціалізм. Назва походить від латинського слова ех (s) istentia – «існування»,
тому цей напрям часто називають також «філософією існування». Течія проникнута
психологією кризи, екстриму, абсурду, тому її проблематика завжди актуалізувалась в
періоди соціальних, політичних криз і війни. Коли відчуття граничної ситуації між життям і
смертю минало, виникала криза «кризової» філософії. Але  в нашому нестабільному світі
кризи і війни трапляються майже постійно і тому екзистенціалізм знов  стає актуальним.
Засновником екзистенціалізму вважається данський теолог і філософ Серен К’єркегор
(1813-1855), який виступив проти панлогізму Гегеля, проти його системи. Як відомо, Гегель
«розчиняє» буття в мисленні, а для К’єркегора екзистенція це завжди щось таке, що вислизає
від понять. Зі світогляду К’єркегора випливає висновок, що самопізнання людини не може
бути виражено за допомогою наукових методів.
Теоретичні засади значно ширші: своїми попередниками екзистенціалісти вважають
феноменологію Е.Гуссерля (1859-1938), «філософію життя» В.Дільтея (1833-1911), 
творчість Ф.Ніцше (1844-1900), а також Ф.М.Достоєвського (1821-1881).
Ідеї екзистенціалізму поширювались скрізь, в різних країнах і в різні роки. В Росії,
наприклад, ще до Першої світової війни теорію екзистенціалізму пропагували Л.Шестов
(1866-1938), М.Бердяєв (1874-1948). В Німеччині екзистенціалізм почав  розвиватися після
Першої світової війни і пов'язаний з іменами К.Ясперса (1883-1969), М.Хайдегера (1889-
1976) і О.Ф.Больнова (1903-1991).
В період Другої світової війни і після неї екзистенціалізм швидко розповсюдився у
Франції – Г.Марсель (1889-1973), Ж.-П.Сартр (1905-1980), А.Камю (1913-1960) та в інших
європейських країнах – Іспанії (Х.Ортега-і-Гасет, 1883-1955), Італії ( Н.Аббаньяно ).
Наприкінці 50-х років екзистенціалізм виникає і в США.
У зв’язку з розповсюдженням екзистенціалізму в ньому, як і в інших напрямках
філософії, виявляється національна специфіка і національний стиль відображення дійсності.
Так, можна говорити про німецький, французький, італійський, американський
екзистенціалізм. Самі екзистенціалісти називають свої концепції по-різному: німецький
філософ Хайдеггер назвав своє вчення «фундаментальною онтологією», італійський філософ
Н. Аббаньяно «позитивним екзистенціалізмом», треті вважають себе християнськими
екзистенціалістами (М.Бердяєв, Л.Шестов, К.Ясперс, Г.Марсель), четверті сповідують
атеїстичний екзистенціалізм (А.Камю, Ж.-П.Сартр, С. де Бовуар).
Для того, щоб збагнути екзистенціалізм, потрібно добре знати історію ХХ ст., історію
політичних вчень і психологію. Річ в тому, що ті, хто вибудовували екзистенційне бачення
природи і суспільства,  притримувалися різних ідейних і політичних векторів. У довідковій
літературі можна ознайомитись з нюансами біографій  М Хайдегера та  К.Ясперса, Ж.П.
Сартра і А. Камю.
Незважаючи на суперечності, ця течія  має загальні вихідні принципи. Центром  уваги
є самотня людина з її крайнім індивідуалізмом і роздвоєною свідомістю. Філософи
протестували проти нівелювання особистості, байдужості до її страждань,  проти масової
загибелі людей у війнах.
Ця модель філософії виступала з позицій захисту гуманізму, вона привертала увагу до
«вічної» проблеми філософії – людини, її місця і ролі в світі, виступала глашатаєм
емансипації особистості. Одне це гарантувало їй широку популярність.
В ХХ ст. відбулась переоцінка цінностей. Минуле століття називали «століттям
впевненості», коли, не дивлячись на всі соціальні бурі,  панувала віра в тріумф розуму і
прогрес науки і техніки. ХХ ст. цю впевненість зруйнувало, воно стало часом «кризи» і
«тривоги». Камю вважав,  що світ, в якому ми живемо, абсурдний. О.Ф. Больнов -  що дві
світові війни протиставили людині світ як жахливий і небезпечний.
  Філософія екзистенціалізму відповідає запитам вибитої із колії особистості, зім’ятої
перед  лицем прогресу науки і великих історичних зрушень сучасного світу. Історичні
катаклізми приводять до висновку про беззмістовність традиційних поглядів на історичний
розвиток, про непереборний трагізм людського існування.
  Парадоксально впливає на ситуацію, в якій стає можливим існування
екзистенціалізму, регламентація суспільного життя різними правилами і нормами; посилення
бюрократизації і стандартизації виробничого, суспільного і особистого життя сковує
різноманітність можливостей внутрішнього світу особистості; пересічна людина не може
проявити в повному діапазоні свої здібності. В цих умовах виникає ілюзія, що справжній
смисл людського існування коріниться в відхиленні від стандартизованого життя і сталих
суспільних норм. Тільки так особистість може відчути себе вільною.
 Об’єктивний процес «деперсоналізації» суспільства викликає зростаючий опір в
індивідуальній свідомості. Суб’єктивно це проявляється по-різному в залежності від
соціального статусу і ролі людини, її світоглядних засад. Одні намагаються відгородитися
від загалу, оточити себе вузьким колом друзів і однодумців, відчужити себе в своїй
свідомості від свого реального положення в суспільстві. Інші, не обмежуючи себе
суб’єктивним відчуттям внутрішнього протесту, стають функціонерами демократичних
рухів.
 Екзистенціалісти радять пересічній людині за допомогою інтелекту підноситись над
своїм соціальним і рольовим статусом в суспільстві шляхом «релігійного або філософського
пориву». Ставлячи в центр філософствування людину, екзистенціалісти стверджують, що
можна навчити особистість, яка стоїть на краю безодні, зберегти незалежність, виваженість і
свободу в умовах дегуманізованого суспільства. Отже, екзистенціалісти намагаються не
тільки будувати «філософію розпачі», а і виступати в ролі «філософії розради».
Екзистенціалісти чудово і гармонічно вписались в сучасну західну «масову культуру».
Вони зробили її своїм «повітрям», новим засобом пропаганди своїх ідей. Декларуючи
особистість як виключну сферу свого світоглядного інтересу, екзистенціалісти добилися
можливості широкого впливу на літературу, а через неї на так звану «масову людину».
Пропаганда ідей екзистенціалізму вийшла за межі лекційних курсів, філософських трактатів і
монографій, розрахованих на спеціалістів, і проникла майже у всі жанри літератури: поезію,
прозу, драматургію, публіцистику. Загострення проблем особистості сподобалось
кінематографістам, для яких екранна гострота зіткнення особистості з соціальним
середовищем являється основою успіху їх продукції.
Філософія, а екзистенціалізм особливо, в значній мірі впливає на сучасне західне
мистецтво, вбачаючи в ньому засіб власного самоствердження. П’єси, романи, есе виявились
більш адекватними в порівнянні з науковими трактатами. Це характерно особливо для
французького екзистенціалізму, з іншого боку, основна проблематика екзистенціалізму –
людина і сенс її життя – не може бути байдужою письменницькому і мистецькому загалу.
Тому більшість митців на Заході відчували і відчувають на собі вплив екзистенціалізму в
більшій чи меншій мірі, наприклад,  близькі до екзистенціалізму настрої проявились у таких
письменників, як А. Жид, П. Верлен, Г. Аполлінер, А. Сент-Екзюпері, Е.М. Ремарк, Е.
Хемінгуей, Ж. Ануй і ін.
Екзистенціалізм значно розширив категоріальне поле сучасної західної філософії,
особливо в сфері суб’єктно-об’єктних відносин і ситуацій, тому що в центрі своєї філософії
він ставить відчуження особистості від суспільства. Концептуально екзистенціалісти
зштовхують  особистість і суспільство, так як вважають, що достоїнство має тільки та
людина, яка зуміла звільнитись від суспільства. Для цього, говорив ще К’єркегор, слід забути
ілюзорний світ і заглибитись в справжню дійсність, котрою являється наше Я. Мислячий
суб’єкт створює «свій світ», особистий, інтимний, внутрішній світ. Коли говориться про
«існування», то це не фізична реальність, а чиста суб’єктивність, «те, чим я являюсь для
себе». Категорія «Я» для екзистенціалістів означає безпосередню свідомість,  самовідчуття.
У екзистенціалістів своє тлумачення категорії «буття», для них це вчення про
особистість, це тільки людське буття, до якого буття взагалі звужується і концентрується.
Наприклад, Хайдеггер протиставляє поняття «буття» і «суще». Суще – це різні предмети,
речі, певні явища. Буття не являється чимсь фіксованим, окресленим. Хайдеггер не заперечує
існування зовнішнього світу («сущого»), але речі і процеси зовнішнього світу розглядаються
поза людським існуванням, вони позбавлені смислу визначеності. Тільки людська
зацікавленість піднімає їх із «ніщо» в ранг сущого. Виходить, що зовнішній світ виявляє себе
і існує до тих пір, поки є людське існування. Зосереджуючись на індивідуальній свідомості,
екзистенціалісти матерію тлумачать як чисту інертність і просторову рядопокладеність
(тобто механістично). Вони вважають, що матерія ніяк не представлена в людському досвіді.
 К.Ясперс також стверджував, що «аналіз буття є аналізом свідомості». Звичайно, реальна
людина не тільки пізнає, але і емоційно реагує на світ. Екзистенціалісти перетворюють ці
емоційні реакції в «онтологічну основу», вважаючи, що особистість визначена не зовнішніми
обставинами, а своєю апріорною емоційною структурою.
В дусі цивілізаційних парадигм екзистенціалісти говорять про миттєвість людського
існування. Для цього вони вводять поняття «тимчасовість», як переживання людиною часу,
окрашене в трагічні емоційні фарби, оскільки існування фіксується між народженням і
смертю. В цьому, вважають екзистенціалісти, полягає історичність людини. Ця історичність
не є незалежним від людини процесом. «Час» у екзистенціалістів несе на собі конкретний,
особистісно-історичний тягар, його не можна абстрагувати від таких екзистенціальних
понять, як «надія», «проект», «рішучість», «пошук», від почуття любові, сподівання,
розкаяння. Людина повинна навчитися жити і кохати, відчуваючи хрупкість і конечність
цього всього. Тому екзистенціалісти розрізняють звичайний – фізичний – час, як суто
кількісне, від якісно іншого -  конечного і неповторного часу, який виступає як доля людини.
 І все ж таки існування не буває вічним.  Значить, повинно бути щось таке, що
обмежує існування, кладе йому край. К. Ясперс в книзі «Філософія» посилається на Бога,
Абсолютну реальність, які покладають кінець любій функціональній структурності. Сартр в
книзі «Буття і ніщо» стверджує, що це небуття, ніщо, відсутність людського існування,
страшна ірраціональна сила трансценденції. Вона в широкому смислі означає перехід межі
між буттям і небуттям, із цього світу в потойбічний. Це перехід із сфери можливого досвіду
в сферу, яка лежить по той бік його, вихід за його межі. Тому основними почуттями і
настроями людини являються приреченість, тривога, безнадія і страх. В контексті
екзистенціалізму це дуже важливі категорії.
Для екзистенціалістів відношення суб’єкта до об’єкта починається і закінчується
страхом, більше того, для них світ як такий є предметом страху. Із реального факту
неможливості звести світ до свідомості екзистенціалісти роблять хибний висновок про
фатальну ворожість цього світу по відношенню до людини. Навіть свободу вибору вони
трактують негативно, оскільки людина в своєму виборі не має ніякої опори, вона вибирає
невизначене, покладаючись на саму себе. А вибирати вона повинна завжди, тому що
існування є активний вибір самого себе, в процесі якого людина отримує свою сутність і, тим
самим,  свободу. Спробуйте посперечатись з  К. Ясперсом, який говорив: «Оскільки я
вибираю, я існую, якщо я не вибираю, я не існую». Згадайте слова Р.Декарта: «Я мислю,
отже,  я існую».
Екзистенціалісти піднімають страх до рівня головного принципу життя кожної
людини. Французький екзистенціаліст Альбер Камю писав, що XVII ст. було століттям
математики, XVIII – століттям фізичних наук, ХІХ – століттям біології, а ХХ століття стало
століттям страху. Звичайно, це  є деяка надмірність, абсолютизація, але справедливості ради,
треба сказати, що почуття страху мало і має свої чинники в економічній і інтелектуальній
ситуації сучасного суспільства. Невлаштованість  існування для частини членів суспільства,
війни, безробіття, загроза розорення, страх перед майбутнім, перед завтрашньою
невідворотною загибеллю – все це породжує страх перед завтрашнім днем, який
екзистенціалісти перетворюють в універсальний «людський» елемент. Вони говорять, що від
страху неможливо звільнитися, і тому з ним можна тільки змиритися.
Дійсно,  в житті індивіда присутній страх, наприклад,  страх захворіти, втратити
рідних, коханого, страх за майбутнє, а не перед майбутнім і т. ін. Але ж звичайне людське
відчуття екзистенціалісти гіпертрофують, відривають від соціальних умов, ігноруючи
соціальні фактори, в яких є  не тільки страх, а і захист, розрада. Під час воєн, навал,
революцій матері бояться за долю своїх дітей і цей страх має реальне підґрунтя. 
Міжнаціональна ворожнеча, всілякі фобії, расизм, розгул наркоманії, кризи, політична
нестабільність, звичайно викликають страх і занепокоєння, але ж соціальні системи
налаштовані на досягнення миру, стабільності. Страх перед ядерною війною об’єднує
зусилля народів в боротьбі за мир і роззброєння, страх перед руйнуванням екосистем
об’єднує людей в рухові «зелених», які борються за відновлення екологічної рівноваги між
техногенним суспільством і природою. Страх може бути конструктивним в якості стимулу
для боротьби  з особистими і соціальними негараздам.
Однак,  екзистенційний страх – це не боязнь чогось конкретного (небезпека
матеріалізувалась і треба шукати методи і сили для боротьби з нею), а невизначений страх,
віртуальний, який є скрізь,  де є людина. Він деформує природне людське існування,
перетворює вибір поведінки в жахливий дискомфорт і нісенітницю. У такий спосіб,
екзистенціалісти прирікають людину на безглузду розтрату фізичних і духовних сил.
Екзистенціалізм не дає поради, не має в собі необхідного оптимізму для дій в подоланні всіх
негараздів.
Екзистенціалісти протиставляють страх розумові і перебільшують його роль в
соціальному житті людини. Вони стверджують, що страх створює людину і її поведінку, він
ніби дає можливість повного розкриття особистості, так як переживається індивідуально і
тим самим виділяє її із натовпу. Звідсіля робиться сумнівний висновок, що страх стає
способом розкриття свободи, що свобода невіддільна від «Я». Порядок полягає в тому, що по
екзистенціальній моделі вільним можна визнати і раба, оскільки він також може вибирати
між покірністю і бунтом. Цей вибір здійснюється в його душі і ніякі сили не можуть
позбавити його цієї свободи.
Про проблему смерті писали всі представники екзистенціалізму - вони трактують її не
як припинення життя, яке затьмарює його, вона заповнює собою існування. К. Ясперс, 
говорив: «Вчитися жити і вміти вмерти – це не одно і те ж». У М. Хайдеггера смерть
виступає як ціль свободи,  вона розкриває найбільші можливості людини. Людина стає
неповторним індивідом, якщо усвідомлює свою смертність, оскільки смерть це
індивідуалізуючий акт, це моя смерть, її я можу відчути, а смерть іншого-  ні. В смерті 
М.Хайдеггер бачить символ самотності людини, котра може привести її до свободи, тому
цей страх потрібно свідомо взяти на себе. Справжня свобода, говорить він, це «свобода
смерті». В смерті існування, яке стає цілісністю, приходить до самого себе, тому смерть і є
майбутнє.

5. Герменевтика.
Філософська герменевтика як течія оформлюється у 60-7- рр. ХХ ст. Її засновником є
німецький філософ Г. Гадамер(1900-2002). Головний твір Гадамера – «Істина і метод».
Безпосередніми джерелами герменевтики ХХ ст. дослідники вважають феноменологію Е.
Гуссерля та вчення М. Хайдеггера про мову та розуміння.
Герменевтика Гадамера і є філософією розуміння. Розуміння - це універсальний
спосіб освоєння світу людиною, в якому поряд із теоретичним суттєву роль відіграють і
безпосереднє переживання(життєвий досвід), різні форми практики (досвід історії) та форми
естетичного осягнення (досвід мистецтва). Цілісність досвіду забезпечує мова. Саме мова є
головним посередником між світом та людиною.
Герменевтичне розуміння означає розкриття смислів речей та явищ. Але ці смисли
сформовані багатьма поколіннями людей, культурою суспільства загалом. У той же час
відтворення смислів у діалозі різних культур передбачає їх збагачення, оновлення. У такий
спосіб, герменевтика проявляє свій універсальний творчий потенціал. Вона є не тільки
філософською течією, а й загальнонауковою методологією. Після широкого
розповсюдження  філософської герменевтики в Європі та США, виникли юридична,
філологічна, теологічна, політична герменевтика. Ці різновиди герменевтичних вчень
об’єднує одна основа – метод розуміння, роз тлумачення, інтерпретації.