Василенко Вікторія

152 група
Історія та культура України
Семінар №7
Тема: Українська національна революція в Україні 1917-1920 рр.
План
1.Внутрішня політика на терені України в 1917-1920 рр.:
1.1. Еволюція соціально-економічної політики (Центральна Рада, гетьманат,
Директорія, Радянська Україна, уряд А. Денікіна і т.д.);
1.2. Національно-культурне питання:
2.Україна в міжнародних відносинах 1917-1920 рр.:
 Відносини з країнами Четверного союзу;
 Антантівський напрямок зовнішньополітичної діяльності України;
 Відносини з Радянською Росією;
 Україна - Польща: еволюція зовнішньої політики;
 Україна на мирній конференції в Парижі 1919 р.
Відповіді:
1. Внутрішня політика на терені України в 1917-1920 рр.
Внутрішня політика П. Скоропадського проводилася не в останню чергу в
інтересах фабрикантів, банкірів, підприємців та поміщиків. Сформований
гетьманом уряд складався переважно з представників поміщицького,
буржуазних класів і їхніх партій. Гетьманський кабінет міністрів очолив
великий землевласник Ф. Лизогуб.
   
Становище селян та робітників за гетьманського режиму різко погіршилось. У
селян силою відбирали майно, передане їм земельними комітетами відповідно
до законодавства Центральної Ради. У липні 1918 р. було прийнято закон "Про
засоби боротьби з розрухою сільського господарства", згідно з яким селяни
разом із худобою, возами та іншим реманентом віддавалися в розпорядження
поміщиків. Організатори страйків на польових роботах підлягали тюремному
ув’язненню терміном до одного року.
Внутрішня політика Української Держави була зорієнтована і на
виконання потреб німецької адміністрації. Влітку 1918 р. в Україні склалася
розгалужена система німецьких окупаційних воєнно-економічних організацій,
безпосередньо зайнятих вивозом за кордон сировини та продовольства.
Керівною ланкою цієї системи було "Імперське господарське бюро при
німецькій делегації в Україні". Австро-угорські війська мали свої відповідні
органи.
Після того, як термін підписаних із Центральною Радою економічних угод
вичерпався, німці примусили гетьманський уряд підписати 10 вересня 1918 р.
нову угоду. Німці отримали право на вивіз із України великої кількості хліба,
насіння, великої рогатої худоби, овець, інших продуктів харчування, а також
сировину - марганцевої й залізної руди, деревини, спирту, шкіри, тютюну тощо.
За П. Скоропадського відбулося відновлення буржуазно-поміщицького,
монархічного режиму в Україні, його внутрішня соціально-економічна політика
стала основою для відродження буржуазно-поміщицького ладу поваленої
Російської імперії. Під час Гетьманщини до Києва з Росії переїхало чимало
промисловців, поміщиків, фінансистів, міністрів і генералів. Зокрема, тут
знайшли притулок Пуришкевич, Рябушинський, Шульгін та ін. Вони були
засновниками відповідних політичних угруповань, що мали за мету
відновлення великої і неподільної Росії. Різні за політичними поглядами, ці
організації об’єднувала спільна ненависть до української державності. Всі вони
не визнавали незалежної України та українців як націю.
Проте в діяльності Української держави П. Скоропадського були й позитивні
сторони. Насамперед вони стосуються освітньої, національно-культурної
сфери.
1.1. Еволюція соціально-економічної політики (Центральна Рада,
гетьманат, Директорія, Радянська Україна);
 Перетворення Центральної Ради
В Україні революція стала міцним стимулом відродження національної ідеї та
політичного руху за державне самовизначення українського народу. Значно
активізувалась науково-практична діяльність вчених-економістів, спрямована
на економічне і соціальне відродження України. Ця робота ускладнювалась
війною, господарськими труднощами, спробами Тимчасового уряду проводити
у відносинах з Україною стару імперську політику, різною
зовнішньополітичною орієнтацією провідних діячів України, тощо.
Пізніше, восени, у праці Центральної Ради більше стали переважати соціально-
економічні проблеми, зокрема земельне питання. Першочерговим завданням
була підготовка та проведення аграрної реформи.
Передбачалося, що землі козенні, удільні, монастирські та великі поміщицькі
маєтки "повинні бути забрані", а землі землевласників треба було викупити
коштом українського державного скарбу і роздати в користування тим, хто на
них працюватиме. 20 листопада 1917р. Центральна Рада проголосила своїм
третім універсалом Українську Народну Республіку.
У земельній справі третій Універсал проголошував скасування приватної
власності на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші землі
нетрудових господарств і про передачу їх "земельним комітетам, обраним
народом". Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів
(залізні вироби, тютюн, шкіри).Уся земля до початку весняних польових робіт
мала бути передана трудовому народу без викупу.
В офіційному роз'ясненні Генерального Секрітаріату підкреслювалося:
"Колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати,
дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом оскільки ці
землі визнаються Українською Центральною Радою такими що належать не
окремим особам, а всьому трудящому народу".
Цей принцип було покладено в основу земельного законопроекту ухваленого
18 січня 1918р.
З землі, призначеної для розподілу між приватно-трудовими господарствами в
першу чергу мали задовольнитися потреби місцевої малоземельної й
безземельної хліборобської людності, у другу - потреби місцевої
нехліборобської і немісцевої людності.
Ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, яке
агітувало проти Центральної Ради.
Під натиском своїх і чужих напередодні перевороту була прийнята поправка до
земельного закону, відповідно до якої наділи землі до 30 десятин не підлягають
"соціалізації".
На початку 1918р. в УНР з'явились власні паперові гроші з державною
символікою. В обігу були і карбованці, і гривні (1 крб. Дорівнював 2 гривні).
Ухвалою Української Центральної Ради від 1 січня 1918р. надруковано перший
державний кредитний білет.
Відповідно до закону Центральної Ради від 1 березня 1918р.грошовою
одиницею УНР стала гривня. Але нестача потрібної кількості розмінної монети
та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами
(бони, чеки, розмінні знаки). У 1917-1918рр. В Україну плив потік російських
грошей з друкарень Петрограда і Москви.
14 березня 1918р. була утворена Державна комісія по товарообміну, якій було
надано повноваження вести переговори і підписати вироблені спільно з
комісіями Центральних держав умови взаємного товарообміну.
Брестські переговори закінчилися підписанням економічної угоди 23 квітня
1918р. Згідно цієї угоди Україна зобов'язувалась поставити до Центральних
держав певну кількість продовольства та сировини. Центральні держави
поставляли в Україну сільськогосподарські машини, нафтопродукти, вугілля,
емальований посуд, спиртні напої, хімічні та фармацевтичні товари.
Договір не можна назвати рівноправним. Австро-Угорщина та Німеччина
намагалися здійснювати в Україні заграбницьку воєнно-економічну політику з
метою назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток.
Незважаючи на це, він започаткував цивілізовані економічні зносини молодої
української держави з європейськими країнами.
 Політика уряду П.Скоропадського
29 квітня 1918р. відбувся політичний переворот. Того дня на "Хліборобському
конгресі" в Києві відбулося проголошення П.Скоропадського гетьманом
України. Конгрес відбувся з ініціативи "Союзу земельних власників".
Група дрібніших українських селян у "Союзі" наближалася більше до УДХП.
Вони заявили, що "Україна є і повинна бути незалежною та суверенною
державою з парламентарно-демократичним устроєм" на чолі з гетьманом.
Члени цієї групи стояли на тому, що "принцип приватної власності має бути
непорушним, але в інтересах держави розмір володіння землею необхідно
обмежити".
УДХП у земельній справі обстоювала приватновласницький принцип, але
вважала конечним  проголошення примусового викупу великих земельних
маєтків.
Отже 29 квітня 1918р. П.Скоропадський проголосив "Грамоту до українського
народу", в якої виступив за відновлення приватної власності й свободи
підприємництва.
Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові
комісії.
22 жовтня 1918р. була організована Вища земельна комісія, яку очолив
П.Скоропадський. Завданням цієї комісії було виробити основні земельні
реформи.
За період правління П.Скоропадського почала відновлюватись фінансово-
кредитна система України. Законом від 9 травня встановлювалася національна
грошова одиниця - карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він
забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. Але
у гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та
"керенок", німецьких марок та австро-угорських крон.
23 квітня 1918р. була підписана економічна угода між Українською Народною
Республікою, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Отже головний тягар
виконання цього договору з боку України ліг не гетьманський період. А 10
вересня було підписано новий економічний договір між Україною та тими ж
союзниками, але на значно гірших умовах. Так на 1918/19 господарський рік
уряд Української держави надав право вивезти не менше 100 млн. пудів хліба,
худоби до 11млн.пудів (живої маси), овець-300 тис. голів, птиці-2 млн. голів, до
400 тис. пудів сала, масла, сиру, 2,5млн. пудів цукру, а також багато іншого
продовольства та промислової сировини.
В цілому план вивезення з України сировини та продовольства не був
виконаний.
Але значна кількість товарів не доходила до споживачів. Дуже багато товарів
було розграбовано солдатами та селянами. Велика кількість товарів, закуплених
для України, залишилася в Австрії (на 50 млн. крон) або опинилася в Галичині
(на 20 млн. крон).
В Україні тривало подальше скорочення промислового виробництва.
Масового характеру набуло безробіття. Так, у 1918р. у 23 містах України
налічувалося 180,6 тис. безробітних. На криворізьких рудниках безробітними
стали понад 90% всіх робітників. Підірваними були продуктивні сили
сільського господарства. Через скорочення в 1918р. посівних площ майже
наполовину порівнено з довоєнним періодом зменшилася товарна маса зерна.
Внаслідок цього зросла спекуляція. Робітники великих міст й промислових
центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.
 Стан господарства України та економічна політика за Директорії
У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією на чолі з С.Петлюрою.
26 грудня 1918р. вона видала Декларацію, в якій заявила про свій намір
експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для
перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути
представником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції".
У зв'язку з критичним політичним та воєнним становищем, в якому з самого
початку діяла Директорія УНР, їй не вдалося налагодити управління
економікою.
У ряді галузей промисловості України, посилився процес роздроблення
виробництва навіть у такій галузі, як кам'яновугільна, в 1919р. з 61
підприємства залишилося лише 23. Зросла частка середніх і невеликих
підприємств. У 1918р. було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913р., а в
1919р. - лише 20,5%. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева
промисловість у 1919р. повністю припинила свою діяльність. Не працював
жоден рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість
України. Так, випуск паровозів у 1918р. проти 1917р. зменшився в 2,5 раза, а в
1919р. - в 15 разів. Істотно зменшилося виробництво цукру. Якщо у 1918р. було
вироблено тільки 50% випуску 1913р., то в 1919р.-20%. В такому становищі
перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося
на матеріальному становищі населення, особливо міського. 4 січня 1919р.
згідно з законом Директорії українські гроші було визнано єдиним законним
засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила
більшу частину території, українські гроші мали більшу купівельну вартість
ніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікінки".
Українське селянство, яке на початку боротьби гетьманщини підтримало
Директорію, почало виявляти політичне невдоволення її економічною
політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон
Директорії, опублікований 8 січня 1919р. За основу був взятий закон
Центральної Ради, до якого було внесено деякі поправки.
Закон Директорії декларував ліквідацію приватної власності на землю.
Земельна власність іноземних землевласників була оголошена недоторканою. Її
долю мав вирішити спеціальний закон.
На додаток до закону 8 січня 1919р. Директорія УНР видала ще окремий закон
з 18 січня 1919р. про додатковий земельний наділ для козаків армії УНР. Кожен
волк УНР мав право отримати додатково 2 десятини землі і 2000 гривень
безпроцентної позики на господарювання, яку належало сплатити за 5 років по
закінчення війни. Волк, який самовільно покинув ряди армії, втрачав право на
наділ землі.
Реалізацію земельного закону Директорії земельні управи могли здійснювати
лише на дуже обмеженій території України, бо впродовж двох років українська
влада мусила вести війну у важких умовах з більшовиками, Денікином і
Польщею. На великих просторах велися воєнні операції. Більшовицька
пропаганда закликала селянство забирати землю негайно в свої руки, бо
Директорі, мовляв, має в своїй програмі передати землю в руки "куркулів".
Самі більшовики спочатку передавали поміщицькі землі й інше майно селянам;
майбутніх форм аграрних відносин вони докладно не встановлювали.
У добу "воєнного комунізму" все селянство більшовики обтяжили
"продразверствою" - податком, що під гострими карами зобов'язував здавати
державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої
норми, залишеної для особистого споживання. Більшовицька земельна політика
відбирання хліба або примусового продажу худоби й інших продуктів за
бувартісні банкноти, викликала селян усвідомлення, що на обіцянки
більшовицької пропаганди не можна покладатися. Запізно поверталися симпатії
селян до своєї української влади. Повстання проти більшовиків вибухали по
всій Україні й тривали довший час по невдачі збройної боротьби Директорії
УНР.
1.2. Національно-культурне питання
Відразу після лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного
поширення національні культурно-освітні організації - "Просвіти".
Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення "Просвіти". На цей час було
відкрито 57 середніх шкіл з українською мовою навчання, які існували на
приватні або громадські кошти, а через рік їх число зросло до понад 150.
Велика увага приділялася виданню українських підручників. Товариство
шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світ 2 млн. навчальних видань.
В 1917 р. було видано 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63
періодичних видання. 
У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала
Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні
українські митці - Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, О.
Мурашко. Гетьманським урядом був затверджений проект закону про
Українську Академію наук. її першим президентом став В. Вернадський, а
секретарем - А. Кримський.
   
У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді
ж були започатковані Державний український архів, Національна галерея
мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також
засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий
театр на чолі з Л. Курбасом. Г. Юра з групою акторів, що відокремилися від
Молодого театру, створив театр ім. І. Франка.
Під керівництвом О. Кошиця в Києві постала Українська Державна
капела. Жили й творили майстри старшого покоління - письменники Панас
Мирний, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко, С. Васильченко, багато
видатних живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу входили
молодші - П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, В. Кобилянський, котрі почали
свою творчість іще до революції.
В українській культурі 1917-1920 рр. було, звісно, чимало проблем і
труднощів, а то й гірких сторінок. Особливо це стосується тих пір, коли гору
в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди
розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та
більшовики. В. Чумак, відомий український поет, у 1919 р. був розстріляний
денікінцями.
Школа, в тому числі вища, перетворилася на знаряддя партійної
політики. Зносилися пам'ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися
монументи Маркса, Енгельса, Леніна. Робився максимум того, аби знищити все
національне самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність.
Наслідки такої політики даються взнаки й сьогодні. Саме тому слід уважно
вивчати і враховувати уроки тих складних і драматичних часів.

2. Україна в міжнародних відносинах 1917-1920 рр

Визвольні змагання українського народу привели спочатку до утворення двох
суверенних держав – Української Народної Республіки (УНР) та
Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а 22 січня 1919 року
проголошено злиття цих держав в єдину Українську Народну Республіку.
Центральна Рада вивела УНР на міжнародну арену, де насамперед
налагоджувались дипломатичні відносини з Тимчасовим урядом Росії. 15 липня
1917 року Центральна Рада і Тимчасовий уряд прийняли угоду, яка фактично
визнавала право України на автономію. За ходом українсько-російських
переговорів стежили правлячі кола воюючих сторін: Антанти і Четверного
союзу.
Розпад царської Росії прискорив роз’яснення німецької політики щодо
України. Держави Антанти (Англія, Франція, Італія і США) вважали, що
Україна повинна стати їхнім союзником у війні проти так званого Четверного
союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина). Відокремлення
України від Росії значно мало послабити Росію в усіх аспектах, в особливості
відсунуло б її від Балканів та Чорноморських проток. 1 лютого 1918 р. після
перерви відбулося перше пленарне засідання на переговорах у Брест-
Литовську, Польща. Польща визнавала Директорію та головного отамана –
Симона Петлюру найвищою владою УНР, а Директорія погодилася на
відновлення кордонів Польської держави 1772 року. 25 квітня 1920 року
польські війська, близько 60 тисяч жовнірів офіцерів, з 20 тисячним військом
УНР вступили на територію Україні зайняту більшовицькими військами. 25
вересня 1920 року радянський уряд закликав Польщу до припинення воєнних
дій, з чим вона погодилась. 12 жовтня 1920 року в Ризі представники РРФСР і
УРСР підписали з Польщею договір про перемир'я.
В цілому ж протягом 1918-1920 років УНР направила за кордон де-факто
36 своїх представництв (19 посольств першого і другого класів, 9 консульств та
8 дипломатичних місій). Недостатня ефективність зовнішньої політики УНР та
її дипломатичних місій у різних країнах була обумовлена передусім складними
відносинами й суперечками між великими державами, лідери яких не бажали
сприймати факт розпаду Російської імперії і відновлення з її колишніх колоній
самостійних держав. Така позиція керівників, насамперед, держав Антанти,
ускладнювала зовнішньополітичну діяльність УНР.
 Україна на мирній конференції в Парижі 1919р.
У січні 1919 р. країни Антанти скликали Паризьку мирну конференцію, на якій
підписали договори з Німеччиною, Австрією та іншими країнами, що зазнали
поразки у Першій світовій. Конференція тривала з перервами до 21 січня 1920.
Були присутні делегації з 27 країн, 10 із яких – учасниці війни, а також три
новостворені держави
Утім, під час "ремонту" Європи виявилося, що для Української держави місця
там не знайшлося. Ані прагнення українців до об'єднання, ані намагання
достукатися до делегацій Паризької мирної конференції ні до чого не призвели.
Українські землі були поділені між кількома державами.

Щоб отримати офіційне запрошення на конференцію, відстояти національні

інтереси і державність українців, УНР та ЗУНР доклали значних зусиль. Та їхнє
звернення залишилися поза увагою організаторів.

29 грудня 1918 р. УНР направила до Парижа Надзвичайну дипломатичну місію,

яка з великими труднощами дісталася Франції лише 20 січня 1919 р., після
початку роботи конференції. Українська делегація прибула без формального
запрошення, тому не була визнана і могла розраховувати лише на неофіційні
зустрічі з іншими делегаціями.

Обговорення наслідків розпаду Російської імперії та Австро-Угорщини не

враховувало українських інтересів. Політика щодо України формувалася на
основі підтримки країнами Антанти польської сторони під час українсько-
польської війни 1918-1919 рр., а також надання допомоги російським
білогвардійським арміям Денікіна та Врангеля.

Польща намагалася переконати учасників, що утворення незалежної України

цілком в інтересах німців та австрійців, а самі українці мають
пробільшовицькі настрої.

Польща намагалася переконати учасників, що утворення незалежної України

цілком в інтересах німців та австрійців, а самі українці мають
пробільшовицькі настрої.

25 червня 1919 р. Найвища Рада Паризької мирної конференції дозволила

Польщі окупувати Східну Галичину до річки Збруч, що повністю
ліквідувало державне існування ЗУНР. Пізніше конференція послів Антанти
ухвалила приєднати Східну Галичину до Польщі на умовах автономії краю,
політичної, релігійної та особистої свободи його населення (що не було
дотримано)\

Українські землі розділили між чотирма державами: Наддніпрянська

Україна – окупована більшовиками та включена до складу СРСР; Галичина та
Західна Волинь – до складу Польщі; Північна Буковина та Південна Бессарабія
– до Румунії, а Закарпаття – до складу Чехословаччини.