ВСТУП

Фізика грецькою мовою – природа. Це наука, що вивчає найпростіші і

разом з тим найбільш загальні закономірності явищ природи, властивості та
будову матерії і закони її руху. При цьому під матерією розуміють об’єктивну
реальність, що існує незалежно від людської свідомості і відбивається нею.
Вивчення фізики має велике значення у формуванні наукового світогляду
фахівця. Фізика поряд з математикою, теоретичною механікою є базовою
дисципліною для всіх загально-інженерних та спеціальних дисциплін.
Оскільки основні фізичні закономірності і поняття використовуються
практично у всіх спецкурсах, що читаються студентам у вищій технічній
школі, роль курсу фізики в фундаментальній підготовці студента виключно
велика.
При вивченні будь-якого фізичного явища в рівній мірі необхідні як
експеримент так і теорія. При експериментальному дослідженні фізичних
явищ проводять вимірювання. Виміряти будь-яку величину означає, що
потрібно знайти її відношення до величини прийнятої за одиницю.
Ми будемо користуватися інтернаціональною (міжнародною) системою
одиниць виміру, скорочено позначається СІ (SI). В СІ прийнято сім основних
і дві додаткові одиниці виміру.
Основні одиниці виміру.
1. ДОВЖИНА - метр (м),
2. МАСА - кілограм (кг),
3. ЧАС - секунда (с),
4. ТЕРМОДИНАМІЧНА ТЕМПЕРАТУРА - кельвін (К), де T = 273,15 + t°C
5. КІЛЬКІСТЬ РЕЧОВИНИ - моль (моль); він дорівнює кількості речовини
системи, що містить стільки ж структурних елементів (атомів, молекул, йонів),
скільки атомів знаходиться в вуглеці - 12 (С12), масою 0,012 кг - число
Авогадро, NA = 6,02⋅1023 1/моль;
6. СИЛА ЕЛЕКТРИЧНОГО СТРУМУ - ампер (А),
7. СИЛА СВІТЛА - кандела (кд).
Додаткові одиниці виміру.
1. ПЛОСКИЙ КУТ - радіан (рад); він дорівнює куту між двома радіусами кола,
довжина дуги між якими дорівнює радіусу; 360° відповідає 2π рад, звідси 1 рад
= 360°/ 2π = 57,3°;
2. ТІЛЕСНИЙ КУТ - стерадіан (стр); це кут з вершиною в центрі сфери, що
вирізає на поверхні сфери площу, рівную R2, повний тілесний кут дорівнює
4π стр.
Похідні одиниці, наприклад, Н, Дж, Вт, В, Ом, Тл, Гн та ін., утворюються
з основних і додаткових одиниць виміру.

1
 ФІЗИЧНІ ОСНОВИ МЕХАНІКИ
В курсі фізики вивчають 3 розділи механіки:
1. Класична або ньютоновская механіка.
2. Релятивістська механіка.
3. Квантова механіка.
Ми приступаємо до вивчення основ класичної механіки, справедливою
для макроскопічних тіл (тобто великих в порівнянні з атомами і молекулами),
що рухаються зі швидкостями v≪c, де с = 3∙108 м/с - швидкість світла у вакуумі.
Вона не справедлива в районі великих гравітаційних полів і при описі руху
елементарних частинок.
Класичну механіку поділяють на кінематику, статику та динаміку.

1. КІНЕМАТИКА
Кінематика - це розділ механіки, в якому вивчається рух тіл без розгляду
причин, що викликають цей рух. Рухом тіла називають зміну його положення
щодо іншого тіла в просторі з плином часу.
Тіла, відносно яких розглядається досліджуваний рух, називаються
тілами відліку (наприклад, стіни лабораторії, Земля). Зазвичай з цими тілами
пов'язують систему координат. Ми будемо користуватися правою
прямокутною системою координат X, Y, Z.
Системою відліку називається система координат, що забезпечена
годинником і жорстко пов'язана з абсолютно твердим тілом (тіло відліку).
Абсолютно твердим тілом називається тіло, відстань між будь-якими двома
точками якого завжди залишається незмінною.
1.1. Кінематика матеріальної точки. Шлях, переміщення.
Вивчення законів руху природно почати з вивчення руху тіла, розмірами
якого можна знехтувати. Таке тіло називають матеріальною точкою. Рух
Z матеріальної точки по відношенню до
z
системи відліку може бути задано
A (x;y;z)
r векторним або координатним способами.
k При векторному способі положення точки
j y
i А (рис. 1) в момент часу t визначається її
0 Y
x радіус-вектором r, (вектори виділені
X
жирним шрифтом) проведеним з початку
Рис. 1 координат до точки що рухається. Закон
руху задається векторним рівнянням:
r = r(t) (1)
При координатному способі положення точки А визначається
координатами х, у, z, а закон руху задається трьома рівняннями:
x = x(t); y = y(t); z = z(t); (2)

2
при цьому
r=xi+yj+zk (3)
де i, j, k - одиничні по модулю і взаємно перпендикулярні вектори-орти
системи координат.
Безперервна лінія, яку описує точка при своєму русі, називається
траєкторією. На рис. 2 показана траєкторія точки. Залежно від форми
траєкторії розрізняють прямолінійний рух і криволінійний рух (окремий
випадок - рух по колу).
Шлях - це довжина траєкторії, яка пройдена точкою. За малий проміжок
часу Δt точка пройде шлях ΔS (рис. 2).
Y Переміщення точки за проміжок часу Δt - вектор
1 τ V
Δr, що з'єднує положення точки в момент t і t+Δt.
r1
∆r На рис. 2 видно, що вектор переміщення
2 Δr = r2 - r1 (4)
r2
1.2. Швидкість.
Х Миттєва швидкість матеріальної точки
визначається співвідношенням
Рис. 2 V = 𝑙𝑖𝑚 (Δr/Δt) = dr/dt = r', (5)
𝛥𝑡 →0
тобто миттєва швидкість є перша похідна від радіуса-вектора за часом. Вона
спрямована по дотичній до траєкторії руху точки. Похідні за часом позначаємо
як d/dt, або штрихом над буквою (r'). Із рис. 2 видно, що при Δt→0, |Δr|→ΔS,
тому модуль швидкості:
V = 𝑙𝑖𝑚 (ΔS/Δt) = dS/dt = S' (6)
𝛥𝑡 →0
Можна описати рух через параметри траєкторії. Для цього деяку точку на
траєкторії приймемо за початкову, тоді будь-яка інша точка характеризується
відстанню S(t) від неї. Радіус вектор стає складною функцією виду r = r(S(t)),
тому з (5) виходить:
V = dr/dt =(dr/dS)∙(dS/dt)=Vτ ,
де τ = dr/dS - одиничний вектор, дотичній до траєкторії; V = dS/dt - модуль
швидкості.
В СІ швидкість вимірюється в метрах на секунду (м/с). З урахуванням
формули (3) із (5) отримуємо:
V= dr/dt = (dx/dt)i+(dy/dt)j+(dz/dt)k = x'i+y'j+z'k = Vx i+Vy j+Vz k (7)
де Vx = x' = dx / dt, Vy = y' = dy / dt, Vz = z' = dz / dt (8)
- компоненти швидкості. Вони дорівнюють похідним відповідних координат
за часом. На рис. 2 вектор τ позначає одиничний дотичний вектор, він
збігається з напрямом швидкості V, тому:
V = Vτ (9)

3
1.3. Прискорення.
Для характеристики швидкості зміни швидкості вводиться векторна
фізична величина, яка називається прискоренням - а. Вона визначається
аналогічно швидкості:
а = 𝑙𝑖𝑚 (ΔV/Δt) = dV/dt = d2r/dt2 = r"(t) (10)
𝛥𝑡 →0
З урахуванням формул (7) і (8) із (10) знаходимо:
a = ax i + ay j + azk, (11)
де ax = x" = d2x / dt2, a y = y" = d2y / dt2, az = z" = d2z / dt2 (12)
- компоненти прискорення, вони рівні другим похідним відповідних
координат за часом. З урахуванням формули (9) із (10) отримуємо:
a = dV/dt = d(Vτ)/dt = (dV/dt)τ + V(dτ/dt) (13)
Можна показати, що
dτ/dt = (V/R)n (14)
де R - радіус кривизни в даній точці траєкторії, а n - одиничний вектор нормалі
до траєкторії в точці, в якій було тіло в момент часу t. При цьому n і τ взаємно
перпендикулярні.
Кожній точці кривої можна зіставити коло, яке зливається з траєкторією
на нескінченно малій її ділянці. Радіус цього кола R характеризує кривизну
лінії в даній точці і називається радіусом кривизни. Підставляючи (14) в (13),
маємо:
a = dV/dt = (dV/dt)τ + (V2/R)n = aτ + an (15)
де aτ = (dV/dt)τ, (16)
дотичне або тангенціальне прискорення. За величиною воно характеризує
швидкість зміни модуля швидкості:
aτ = dV/dt = d2S/dt2 (17)
При прискореному русі dV/dt > 0 і аτ збігається за напрямом зі швидкістю, а
при уповільненому русі dV/dt < 0 і aτ протилежно напрямку вектора швидкості
V. Другий доданок в формулі (15) - нормальне прискорення:
an = (V2/R)n, (18)
воно характеризує швидкість зміни напрямку вектора швидкості і завжди
напрямлене до центра кривизни траєкторії.
Модуль прискорення точки:
2 2 2
2 𝑑𝑉 𝑉
a= √𝑎𝜏 + 𝑎𝑛2 = √( ) + ( ) (19)
𝑑𝑡 𝑅
Прискорення вимірюється в метрах на секунду в квадраті (м/с2).
1.4. Кутова швидкість і кутове прискорення.
Розглянемо рух матеріальної точки по колу радіуса R (рис. 3). Нехай за
час Δt точка повернеться на кут Δφ, тоді кутова швидкість

4
 ω = 𝑙𝑖𝑚 (∆φ/∆t) = dφ/dt = φ′ (20)
𝛥𝑡 →0
Кутова швидкість вимірюється в радіанах за
∆S
1 2
секунду: [ω] = рад/с. Так як ΔS = ∆φR, то
∆φ
V= 𝑙𝑖𝑚 (∆S/∆t)=dS/dt=R(dφ/dt)=Rω (21)
𝛥𝑡 →0
R
. O
Кутове прискорення характеризує швидкість зміни
кутової швидкості, тобто
ε = dω/dt = d2φ / dt2 = φ" (22)
Воно пов'язане з тангенціальним прискоренням
Рис. 3 формулою:
aτ = dV/dt = d(ωR)/dt = (dω/dt)R = εR (23)
Кутове прискорення вимірюється в радіанах за секунду в квадраті (рад/с2).
З урахуванням формул (21) і (23) із формули (19) знаходимо:
2
a = | a | = √𝑎𝜏 + 𝑎𝑛2 = R√𝜀 2 + 𝜔⁴ (24)

2. ДИНАМІКА МАТЕРІАЛЬНОЇ ТОЧКИ

Динаміка - це розділ механіки, присвячений вивченню руху тіл під дією
прикладених до них сил. В основі динаміки лежать три закони Ньютона,
сформульовані в 1687 році. Вони стали узагальненням робіт його попередників
і сучасників: Кеплера, Гюйгенса, Гука та інших.
2.1. Перший закон Ньютона (закон інерції).
Перший закон Ньютона дає визначення інерціальних систем відліку:
Існують такі системи відліку, відносно яких тіло зберігає стан спокою, або
рівномірного прямолінійного руху до тих пір, поки дія інших тіл не виведе його
з цього стану.
Тобто тіло (матеріальна точка) знаходиться в стані спокою, або рухається
прямолінійно і рівномірно доки на нього не діють сили, що змінюють його
стан, або дія цих сил скомпенсована. Таке тіло називають вільним, а його рух
- вільним рухом або рухом по інерції. Вільних тіл, строго кажучи, не існує.
Вони є фізичними абстракціями. Властивість тіл зберігати стан спокою або
рівномірного прямолінійного руху називають інерцією тіла.
Кількісною мірою інерції тіла є його маса. Одиницею маси в СІ є кілограм
(кг). Зазвичай масу тіла визначають, порівнюючи її з масою еталонних тіл
(гирь) шляхом зважування на вагах.
Перший закон Ньютона виконується не у всіх системах відліку.
Наприклад, тіла, що лежать нерухомо на гладенькій підлозі каюти корабля,
який рухається рівномірно і прямолінійно, можуть прийти в рух без будь-якого
впливу на них з боку інших тіл, якщо корабель почне змінювати курс або
швидкість ходу, тобто коли корабель почне рухатися прискорено. Без вказівки

5
системи відліку закон інерції втрачає сенс. Класична механіка постулює, що
існує система відліку, в якій всі вільні тіла рухаються прямолінійно і
рівномірно. Система відліку, по відношенню до якої виконується закон інерції,
називається інерціальною системою відліку.
Таким чином перший закон Ньютона дає визначення інерціальних систем
відліку. Зміст закону інерції, по суті, зводиться до твердження, що існує
принаймні одна інерціальна система відліку. Будь-яка система відліку, що
рухається по відношенню до інерціальноі системі відліку рівномірно і
прямолінійно, буде також інерціальною системою відліку.
З дуже високою точністю інерціальною можна вважати геліоцентричну
систему відліку з початком в центрі мас Сонця і осями, направленими на три
зірки (така інерціальна система відліку використовується в космонавтиці).
Лабораторна (земна) система відліку неінерціальна головним чином через
добове обертання Землі. Однак, це обертання повільне, кутова швидкість ω =
φ/T = 2π/86400 = 7,2∙10-5рад/с, і для вирішення більшості технічних завдань
інерціальною системою відліку можна вважати систему, жорстко пов'язану із
Землею, нехтуючи її обертанням.
Закон інерції аж ніяк не очевидний. До Галілея вважали, що вплив
обумовлює не зміна швидкості (тобто прискорення), а сама швидкість.
2.2. Другий закон Ньютона.
Для того, щоб його сформулювати введемо поняття сили. Силою називається
векторна величина, що характеризує вплив на дане тіло з боку інших тіл. Сила
F повністю задана, якщо вказані її модуль F, напрям в просторі і точка
прикладання.
Механічний вплив може здійснюватися як при безпосередньому контакті
тіл (наприклад, удар, тертя, тиск тіл один на одного і т.п.), так і між
віддаленими тілами за допомогою гравітаційних і електромагнітних полів.
Для матеріальної точки справедливо наступне твердження: прискорення,
яке викликається силою, обернено пропорційно масі, тобто
a = F/m. (25)
Це рівняння називається рівнянням руху матеріальної точки.
У класичній механіці маса матеріальної точки не залежить від швидкості,
і прискорення a = dV/dt, де V - швидкість. Тому рівняння (25) можна
переписати в іншій формі:
d(mV)/dt = F (26)
або dp/dt = F, (27)
де p - імпульс матеріальної точки: p = mV (28)
У теоретичної механіки (а раніше і в фізиці), вектор р називають кількістю
руху.

6
 Рівняння, записане у формі (27), стверджує, що швидкість зміни імпульсу
матеріальної точки дорівнює діючій на неї силі. Це твердження називають
другим законом Ньютона в імпульсній (або узагальненої) формі.
Другий закон Ньютона, записаний у формі (27), висловлює принцип
причинності в класичній механіці, тому що встановлює однозначний зв'язок
між зміною, з плином часу, стану руху і положенням матеріальної точки та
силою, що діє на неї. Цей закон дозволяє, знаючи початковий стан
матеріальної точки (її координати і швидкість в початковий момент часу) та
діючу на неї силу, розрахувати стан матеріальної точки в будь-який наступний
час.
З рівнянь (26) та (27) випливає, що при F = 0 (тобто за відсутності впливу
на дане тіло з боку інших тіл) прискорення a = 0, тобто тіло рухається
рівномірно і прямолінійно (або, в окремому випадку, знаходиться в спокої).
Таким чином, 1-й закон Ньютона, здавалося б, входить в другий закон як
його окремий випадок. Незважаючи на це, 1-й закон формулюється незалежно
від другого, оскільки в ньому міститься твердження про існування в природі
інерціальних систем відліку.
З (25) випливає, що F = ma. В СІ за одиницю сили приймається Ньютон
(Н): 1Н = 1кг⋅м/с2.
2.3. Третій закон Ньютона.
Вплив тіл один на одного завжди носить характер взаємодії. Якщо тіло 2
діє на тіло 1 з силою F12, то і тіло 1 діє на тіло 2 з силою F21. Третій закон
Ньютона стверджує, що сили взаємодії двох матеріальних точок рівні по
модулю, протилежні за напрямком і діють вздовж прямої, що з'єднує ці
матеріальні точки: F12 = -F21 (29)
Таким чином, сили взаємодії завжди виникають попарно, вони прикладені до
різних тіл і являються силами однієї природи.
2.4. Сили.
Всі сили, що зустрічаються в природі, зводяться до сил гравітаційних,
електромагнітних, слабкої та сильної взаємодії.
Сильні та слабкі взаємодії з'являються в атомних ядрах і в світі
елементарних частинок. Вони діють на малих відстанях: сильні - на відстанях
порядку 10-15 м, слабкі - на відстанях близько 10-18 м.
У макросвіті, який вивчає класична механіка, від сильних і слабких
взаємодій можна відволіктися. У класичній механіці розрізняють гравітаційні
сили, пружні сили і сили тертя. Пружні сили і сили тертя є за своєю природою
електромагнітними.
2.4.1. Сила гравітації, сила тяжіння і вага.
Сила гравітаційної взаємодії двох матеріальних точок:

7
 F = Gm1m2 / r2 (30)
де r - відстань між точками, m1 та m2 - їх маси, G - коефіцієнт пропорційності,
який носить назву гравітаційної постійної, G = 6,67∙10-11 Нм2/кг2. Поблизу
поверхні Землі всі тіла падають з однаковим прискоренням, яке називають
прискоренням вільного падіння і позначають літерою g, чисельно g = 9,81м/с2.
Звідси випливає, що на всяке тіло, яке знаходиться в полі гравітаційного
тяжіння Землі, діє сила F = mg, яку називають силою тяжіння.
Вага тіла - це сила, з якою тіло діє на підвіс або опору внаслідок
гравітаційного притягання до Землі.
2.4.2. Пружні сили.
Вони виникають при деформації тіла і спрямовані в бік, протилежний
зміщенню. Для малих деформацій справедливий закон Гука:
Fx = - kx (31)
де k - коефіцієнт пропорційності. Для пружини він називається коефіцієнтом
жорсткості, вимірюється в Н/м.
2.4.3. Сили тертя.
Вони з'являються при переміщенні дотичних тіл або їх частин одна
відносно одної. Тертя, що виникає при відносному переміщенні тіл,
називається зовнішнім тертям; якщо при цьому немає мастила, то тертя
називають сухим. Сила тертя ковзання:
FТР = μN (32)
тобто сила тертя пропорційна величині сили нормального тиску N, μ -
коефіцієнт тертя, безрозмірна величина. Він залежить від природи і стану
поверхонь, що труться.
Для сил тертя при русі твердого тіла в рідині чи газі при невеликих
швидкостях справедлива формула:
F = - rV, (33)
де r - коефіцієнт опору, який має розмірність (кг/с).

3. ЗАКОН ЗБЕРЕЖЕННЯ ІМПУЛЬСУ

Сукупність тіл, виділених для розгляду, називається механічною
системою. Тіла системи можуть взаємодіяти як між собою, так і з тілами, що
не входять в систему. Відповідно до цього сили, що діють на тіла системи,
поділяються на внутрішні і зовнішні.
Система, в якій зовнішні сили відсутні, називається замкненою, або
ізольованою. Для замкненої системи залишаються постійними (зберігаються)
три фізичні величини: імпульс, енергія і момент імпульсу. Відповідно
формулюються три закони збереження.
3.1. Закон збереження імпульсу системи матеріальних точок.

8
 Розглянемо систему, що складається з n матеріальних точок. Позначимо
через Fik силу, з якою матеріальна точка k діє на i-у матеріальну точку (тобто
Fik - це внутрішня сила). Позначимо через Fi результуючу всіх зовнішніх сил,
що діють на i-у матеріальну точку. Тоді, згідно з другим законом Ньютона
(dp/dt = F) :
dp1 / dt = F12 + F13 + ....... + F1n + F1
dp2 / dt = F2 1 + F23 + ....... + F2n + F2
.........................................................................
dpn / dt = Fn1 + Fn2 + ....... + Fn ,n -1 + Fn (34)
Складемо всі ці рівняння (індекс підсумовування i пробігає значення від
одиниці до n):
Σdpi /dt =(F12 + F21 )+(F13 + F31 )+ ...(Fn-1,n + Fn,n-1 )+ΣFi (35)
Згідно з третім законом Ньютона (Fik = - Fki ), кожна з дужок дорівнює нулю.
Отже, сума внутрішніх сил, що діють на тіла системи завжди дорівнює нулю,
тобто ΣFik = 0. З урахуванням цього із (35) отримаємо:
Σ dpi /dt = ΣFi (36)
Введемо поняття імпульсу системи, як суму імпульсів всіх тіл, що входять в
систему:
Р = Σ рi (37)
З урахуванням цього з (36) знаходимо:
dP/dt = Fзовнішніх, (38)
де Fзовнішніх = ΣFi, тобто швидкість зміни імпульсу системи дорівнює
геометричній сумі зовнішніх сил, що діють на тіла системи. Якщо векторна
сума зовнішніх сил Fзовнішніх = 0, то відповідно dP/dt = 0 і, отже,
Р = const (39)
Таким чином, якщо геометрична сума зовнішніх сил, що діють на
систему, дорівнює нулю, то імпульс системи зберігається, тобто не змінюється
з часом. Зокрема, це має місце, коли система замкнута: iмпульс замкненої
системи тіл зберігається (Р = const) – це твердження являє закон збереження
імпульсу - фундаментальний закон природи, який не знає жодних винятків. У
такому широкому розумінні закон збереження імпульсу не може розглядатися
як наслідок законів Ньютона.
Виявляється, в основі закону збереження імпульсу лежить однорідність
простору, тобто однаковість властивостей простору в усіх його точках.
Однорідність простору означає, що якщо замкнуту систему перенести з одного
місця в інше, поставивши при цьому всі тіла в ній в ті ж умови, в яких вони
перебували в попередньому положенні, то це не відіб'ється на ході всіх
наступних явищ.
3.2. Центр мас і закон його руху.

9
 В динаміці широко використовується поняття центру мас системи
матеріальних точок, який зазвичай позначають буквою С. Положення центру
мас визначається радіусом-вектором:
rс=(mlrl+m2r2+...+mnrn)/(ml+m2+...+mn)=(1/m)Σmiri (40)
де mi - маса i-тої матеріальної точки, ri - радіус-вектор, що задає положення цієї
точки, m = Σmi - сумарна маса системи.
Відзначимо, що в однорідному полі сил тяжіння центр мас збігається з
центром ваги системи. Швидкість центру мас:
Vc = drc /dt = (1/m) Σmi (dri /dt) = (1/m) Σрi = P/m (41)
де P = Σ pi - імпульс системи. Згідно (41) імпульс системи:
P = mVc (42)
Підставивши (42) в (38), отримаємо рівняння руху центру мас
d(mVc )/dt = Fзовнішніх (43)
Таким чином, центр мас рухається так, як рухалася б матеріальна точка з
масою, що дорівнює масі системи, під дією результуючої всіх зовнішніх сил,
прикладених до тіл системи. Для замкнутої системи Fзовнішніх = 0 і, отже, згідно
(43):
Vc = const, (44)
це означає, що центр мас замкненої системи рухається прямолінійно і
рівномірно, або покоїться.
Система відліку, відносно якої центр мас знаходиться в спокої,
називається системою центру мас. Ця система інерціальна.
3.3. Реактивний рух. Рух тіл зі змінною масою.
Є багато явищ в основі яких лежить закон збереження імпульсу.
Наприклад, робота реактивних двигунів (політ ракет), заснована на тому, що в
результаті викидання газів із сопла, ракеті надається такий самий імпульс,
який забирають з собою гази. Вперше думка про можливість такого
застосування реактивних двигунів була висловлена М. І. Кибальчичем в 1881
році. Виведемо рівняння руху матеріальної точки зі змінною масою на
прикладі руху ракети.
Нехай m(t) - маса ракети в довільний момент часу t, V(t) - її швидкість в той
же момент часу, а μ - швидкість зменшення її маси [μ=(dm/dt)] за рахунок
витікання газів. Імпульс ракети в цей момент буде mV. В наступний момент
часу (t+dt) ракета матиме масу (m-μdt), а її швидкість одержить збільшення dV
і буде дорівнювати (V+dV). Гази, що відокремилися від ракети матимуть
відносно Землі швидкість Vгазу. Тоді імпульс ракети в момент часу (t+dt)
дорівнює: (m-μdV)(V+dV), імпульс газів μVгазу dt. Зміна імпульсу всієї системи
(ракета + її гази) за час dt буде дорівнювати:
(m - μdt)(V+dV)+ μVгазуdt - mV= - μdVdt + mdV +μ(Vгазу – V)dt (45)

10
У рівнянні (45) доданком μdVdt як членом другого порядку малості, можна
знехтувати. Згідно з другим законом Ньютона швидкість зміни імпульсу за час
dt дорівнює зовнішній силі, що діє на це тіло за цей час, тобто: dp/dt=F. З
урахуванням (45) знаходимо
mdV/dt + μ(V газу - V) = F (46)

або mdV/dt = F - μVвідн (47)

де Vвідн= Vгазу- V, швидкість витікання газів щодо ракети. Рівняння (47)
(називають рівнянням Мещерського або рівнянням руху тіла зі змінною масою.
Якщо F = 0, то рівняння (47) переходить в рівняння виду:
mdV/dt = - Vвідн dm/dt, (48)
розв’язуючи яке можна отримати:
V=Vвідн ln(m0 /m ), (49)
де m0 - початкова, стартова маса ракети (коли V = 0). Максимальна швидкість:
Vm = Vвідн ln(m0 /( m0 - mпал )), (50)
де mпал - маса палива і окислювача. Насправді, швидкість буде менше. Формула
(49) називається формулою Ціолковського.

4. РОБОТА. ПОТЕНЦІАЛЬНА ЕНЕРГІЯ

4.1. Робота, потужність.
Якщо під дією деякої сили F тіло здійснює елементарне переміщення dr,
то кажуть, що сила F виконує елементарну роботу dA.
F
Fn
α
Fτ

Рис.4 dr

Вектор сили можна розкласти на дві складові, одна з яких Fτ збігається за

напрямком з вектором переміщення, а інша Fn - перпендикулярна йому (рис.4).
Очевидно, що переміщувати тіло, а, отже, здійснювати роботу буде тільки
складова сили Fτ. Таким чином, елементарна робота:
dA = Fτdr = Fcosαdr, (51)
де α - кут між вектором сили і елементарним переміщенням. Так як скалярний
добуток двох векторів дорівнює добутку їх модулів на косинус кута між ними,
то dA = Fdrcosα = Fdr (52)
Для того щоб визначити роботу по всій траєкторії руху, необхідно

11
підсумувати роботи на кожній елементарній ділянці (підсумовування
замінюємо інтегруванням):
A = ∫dA = ∫Fdr (53)
Одиницею роботи в СІ служить робота, що здійснюються на шляху один
метр з силою в один ньютон, що діє в напрямку переміщення. Ця одиниця
називається Джоулем (Дж), тобто 1Дж = 1Н∙1м. Зауважимо, що в Джоулях
вимірюється також енергія, кількість теплоти.
Робота, що здійснюється в одиницю часу, називається потужністю (або
миттєвою потужністю):
P = dA/dt = Fdr/dt = FV (54)
Якщо P≠ const, то часто користуються середньою потужністю 𝑃с за деякий
скінченний проміжок часу t, протягом якого сила виконала роботу А:
𝑃с = A/t (55)
Одиницею потужності в системі СІ є ват (Вт) - це така потужність, при
якій за одну секунду виконується робота, яка дорівнює одному Джоулю, тобто
1Вт = 1Дж/1с. Зауважимо, що 1кВт=103 Вт, 1МВт=10б Вт, 1ГВт=109 Вт
(приставка М читається як «мега», а приставка Г - як «гіга»). У техніці іноді
застосовується одиниця потужності, що носить назву кінської сили (к.с.), яка
дорівнює 736 Вт.
4.2. Консервативні і неконсервативні сили.
Всі сили, що зустрічаються в механіці, прийнято розділяти на
консервативні і неконсервативні. Сила, що діє на матеріальну точку,
2 називається консервативною (потенціальною), якщо
робота цієї сили залежить тільки від початкового і
a кінцевого положення точки. Робота консервативної
b сили не залежить ні від виду траєкторії, ні від закону
руху матеріальної точки по траєкторії (рис. 5): А1a2 =
1 A1b2 = А12. Зміна напрямку руху точки вздовж малої
Рис.5 ділянки на протилежний викликає зміну знака
елементарної роботи dA = Fdr, отже A2b1 = -A1b2. Тому
робота консервативної сили вздовж замкненої траєкторії 1а2b1 дорівнює
нулю: А1a2b1 = А1a2 + A2b1 = А1a2 - A1b2 = 0.
Точки 1 і 2, а також ділянки замкненої траєкторії 1а2 і 2b1 можна вибирати
абсолютно довільно. Таким чином, робота консервативної сили по довільній
замкненої траєкторії L завжди дорівнює нулю:
∮ 𝑭𝑑𝒓 = 0, або ∮ 𝑭𝑑𝒍 = 0 (56)
У цій формулі інтегрування проводиться по замкненої траєкторії. Часто
замкнуту траєкторію L називають замкнутим контуром L. Зазвичай задаються
напрямком обходу контуру L по ходу годинникової стрілки (рис. 6). Напрямок
елементарного вектора переміщення dr збігається з напрямком обходу контуру

12
L (dl = dr). У цьому випадку формула (56) стверджує: циркуляція вектора F по
замкнутому контуру L дорівнює нулю.
Слід зазначити, що сили тяжіння і пружності є
dl консервативними, а сили тертя та опору є
неконсервативними. Справді, оскільки сила тертя
L спрямована в бік, протилежний переміщенню або
швидкості, то робота сил тертя та опору по
Рис. 6 замкненому шляху завжди від'ємна (cosα = -1) і ніколи
не дорівнює нулю.
4.3. Потенціальна енергія.
Якщо на матеріальну точку діє консервативна сила, то можна ввести
скалярну функцію координат точки Wn(r), яка носить назву потенціальної
енергії. Потенціальну енергію визначимо наступним чином:
Wn (r) = Ai0 + C, (57)
де С - довільна стала, a Ai0 - робота консервативної сили при переміщенні
матеріальної точки з положення ri в фіксоване положення r0. Запишемо
різницю значень потенційної енергії для точок 1 і 2 та скористаємося тим, що
А20 = -А02. Тоді Wn (r1) - Wn (r2) = (A10+С) - (А20+С) = А10 - А20 =А10 + А02. Права
частина отриманого співвідношення дає роботу, що здійснюється на шляху з
точки 1 в точку 2, що проходить через точку О. Внаслідок незалежності роботи
від форми шляху така ж робота А відбувається на будь-якому іншому шляху,
тобто:
A12 = Wn(r1) - Wn(r2) (58)
Отже, робота консервативних сил дорівнює різниці значень функції Wn в
початковій і кінцевій точках шляху, тобто зменшенню потенціальної енергії
(A12 = -𝛥Wn (r)).
Потенціальна енергія визначається з точністю до постійної. Однак, це не
має істотного значення, оскільки в усі фізичні співвідношення входить або
різниця значень потенціальної енергії, або її похідна по координатам.
4.4. Потенціальна енергія системи матеріальних точок.
Розглянемо систему, що складається з багатьох матеріальних точок. Якщо
задано положення кожної матеріальної точки, то цим самим визначено і
положення всієї системи або її конфігурація. Якщо сили, що діють на
матеріальні точки системи, залежать тільки від конфігурації системи (тобто
тільки від координат матеріальних точок) і сума робіт цих сил при переміщенні
системи з одного стану в інше не залежить від шляху переходу, а визначається
тільки початковим і кінцевим конфігураціями системи, то такі сили
називаються консервативними. В цьому випадку для системи матеріальних

13
точок також можна ввести поняття потенціальної енергії системи, яка має
властивість:
А12 = Wn (r1) - Wn (r2) = W nl - W n2, (59)
де А12 - повна робота консервативних сил, що діють на матеріальні точки
системи при переході її з конфігурації 1 в конфігурацію 2; Wn1 і Wn2 - значення
потенціальної енергії системи в цих конфігураціях.
Зв'язок між силою, що діє на тіло в даній точці поля і його потенціальною
енергією визначається за такими формулами:
F = -[(дWп /дх)i + (дWп /дy)j + (дWn /дz)k] (60)
або F = - grad Wn , (61)
де grad Wn - називається градієнтом скалярної функції Wn; i , j , k - одиничні
вектори вздовж координатних осей; градієнт - це вектор, координати якого -
часткові похідні:
grad = (д/дх)i + (д/дy)j + (д/дz)k (62)
4.5. Приклади.
4.5.1. Потенціальна енергія деформованої пружини.
Позначимо через х деформацію (розтягнення) пружини, тобто різницю
довжин пружини в деформованому і недеформованому станах. При
поверненні пружини з деформованого стану в недеформоване сила F здійснює
роботу:
0 0
A = ∫х 𝐹𝑑𝑥 = - k∫х 𝑥𝑑𝑥 = kx2/ 2 (63)
Таким чином, потенціальна енергія пружно деформованої пружини:
Wn = kx2/ 2. (64)
4.5.2. Потенціальна енергія гравітаційного притягання.
На рис. 7 зображені дві матеріальні точки масами m1 і m2. Положення їх
характеризується радіус-векторами r1 і r2 відповідно. Елементарна робота, що
здійснюються силами гравітаційного притягання цих точок:
dA = dA1 + dA2 = F12 dr1 + F21 dr2 ,
де Fl2 - сила, що діє на першу матеріальну точку з боку другої, а F21 - сила, що
діє на другу матеріальну точку з боку першої; згідно третього закону Ньютона
F12 = -F21; dr1 і dr2 - елементарні переміщення матеріальних точок. З
урахуванням цього, dA = F21dr2 - F21dr1 = F21d(r2 - r1) = F21dr, де r = r2 - r1. З
огляду на те, що F21 і dr протилежно спрямовані і що величина F21 = Gm1 m2 /r2,
знаходимо: dA = F21 dr = F2l dr cos π = - Gm1 m2 dr/r2. Тоді повна робота:
2 2
A = ∫1 𝑑𝐴 = - Gm1 m2 ∫1 𝑑𝑟/𝑟 2 = Gm1m2 (1/R2 - 1/R1 ) (65)
де R1 і R2 – початкова і кінцева відстань між матеріальними точками.

14
 Ця робота дорівнює зміні потенціальної енергії точок в початковому і
m1 F12 F21 кінцевому стані: A = Wn1 - Wn2. З огляду на (65),
r m 2 знаходимо, що потенціальна енергія
r1 r
2 гравітаційної взаємодії двох матеріальних точок:
O Wn = - Gm1 m2 /R, або Wn = - Gm1m2/r (66)
Рис. 7 де R, або r - відстань між матеріальними
точками.
4.5.3. Потенціальна енергія тіла в однорідному полі сили тяжіння Землі.
Формула (66) справедлива також для однорідних сферичних тіл; в цьому
випадку r - відстань між центрами мас таких тіл. Зокрема, потенціальна енергія
тіла маси m, що знаходиться в гравітаційному полі Землі, маса якої М,
Wn = - GMm/r. (67)
Зміна потенціальної енергії тіла маси m, піднятого з поверхні Землі (r =
R, де R - радіус Землі) на висоту h ( r = R + h ), згідно ( 67), дорівнює:
ΔWn = - GMm(1/(R + h) - 1/R ) = GMmh/((R + h)R) (68)
Якщо h≪R, то в знаменнику формули (68) можна знехтувати доданком h і вона
перейде в відому формулу:
ΔWn = GmMh/R2 = mgh, (69)
де GM/R = g - прискорення сили тяжіння на поверхні Землі. Якщо
2

потенціальну енергію на поверхні Землі прийняти рівною нулю, то

ΔWn = Wn = mgh - потенціальна енергія тіла маси m, піднятого з поверхні Землі
на висоту h .
Таким чином, формула (69) була отримана в припущенні, що сила тяжіння
(і прискорення сили тяжіння) не змінюються з висотою h, тобто поле сили
тяжіння Землі є однорідним. Тому формула (69) є наближеною формулою, на
відміну від формули (67).

5. КІНЕТИЧНА ЕНЕРГІЯ. ЗАКОН ЗБЕРЕЖЕННЯ ЕНЕРГІЇ

5.1. Кінетична енергія.
Напишемо рівняння руху матеріальної точки маси m, що рухається під
дією сил, результуюча яких дорівнює F: mdV/dt = F. Помножимо скалярно
праву і ліву частину цієї рівності на елементарне переміщення точки dr = Vdt,
тоді:
m(dV/dt)⋅Vdt = Fdr. (70)
Так як VV = V , то легко показати, що VdV = VdV= d(V /2). Використовуючи
2 2

останню рівність і те, що маса матеріальної точки постійна величина,

перетворимо (70) до вигляду d(mV2/2) = Fdr.
Проінтегрувавши частини цієї рівності вздовж траєкторії руху точки від
початкового положення 1 до кінцевого положення 2, маємо:

15
 2 2
∫1 𝑑(𝑚𝑉 2 /2) = ∫1 𝑭𝑑𝒓. Згідно з визначенням первісної і формулою для роботи
змінної сили, отримаємо співвідношення: m(V2 2 - V1 2)/2 = А12. Величина:
WK = mV2/2 = p2/2m (71)
називається кінетичною енергією матеріальної точки. Таким чином ми
приходимо до формули:
A12 = WK2 - WK1 , (72)
з якої випливає, що робота результуючої всіх сил, що діють на матеріальну
точку, витрачається на приріст кінетичної енергії цієї матеріальної точки.
Отриманий результат узагальнюється на випадок довільної системи
матеріальних точок.
Кінетичною енергією системи називається сума кінетичних енергій
матеріальних точок, з яких ця система складається або на які її можна подумки
розділити:
WK = ∑miVi 2/2.
Напишемо співвідношення (72) для кожної матеріальної точки системи, а
потім всі ці співвідношення сумуємо. В результаті знову отримаємо формулу,
аналогічну (72), але для системи матеріальних точок:
А12 = WK2 - WK1, (73)
де WK1 і WK2 - кінетичні енергії системи, а під А12 необхідно розуміти суму
робіт всіх сил, що діють на матеріальні точки системи.
Таким чином, ми довели теорему про зміну кінетичної енергії тіла
(системи матеріальних точок) (73): робота всіх сил, що діють на систему
матеріальних точок, дорівнює приросту кінетичної енергії цієї системи.
5.2. Закон збереження повної механічної енергії в механіці.
Розглянемо систему із n матеріальних точок, на які діють як
консервативні так і неконсервативні сили. Знайдемо роботу, яку здійснюють
ці сили при переміщенні системи з однієї конфігурації в іншу. Робота
консервативних сил може бути представлена як зміна потенціальної енергії
системи Wn:
A12 конс = Wn 1 - Wn 2.
Роботу неконсервативних сил позначимо А*12. Згідно (73), сумарна робота всіх
сил витрачається на приріст кінетичної енергії системи WK, отже, А12 = А12конс
+ А*12 = Wn1 - Wn2 + A*12 = Wк2 - Wк1, або (Wn2+Wк2) - (Wn1+Wкl) = A12*.
Суму кінетичної та потенціальної енергії називають повною механічною
енергією (Е) системи:
E = Wк + Wп. (74)
Таким чином: *
E2 - E1 = A 12 (75)
Очевидно, якщо неконсервативні сили в системі відсутні, тобто А*12 = 0,
то її повна механічна енергія залишається постійною (зберігається), тобто

16
 E2 - E1= 0, або Е = const.
Це твердження називають законом збереження повної механічної енергії, він
стверджує: повна механічна енергія системи матеріальних точок, що
знаходяться під дією консервативних сил, залишається постійною
(зберігається).
У такій системі можуть відбуватися лише перетворення потенціальної
енергії в кінетичну та навпаки, але повний запас енергії системи змінитися не
може. При наявності неконсервативних сил (наприклад, сил тертя, сил опору)
повна механічна енергія системи не зберігається, вона зменшується, що
призводить до нагрівання системи. Такий процес називається дисипацією
(розсіюванням) енергії. Сили, що призводять до дисипації енергії, називаються
дисипативними.
5.3. Пружне і непружне зіткнення.
При зіткненні тіл вони в більшій чи меншій мірі деформуються. При
цьому кінетична енергія тіл частково або повністю переходить в потенціальну
енергію пружної деформації та у внутрішню енергію тіл. Збільшення
внутрішньої енергії призводить до нагрівання тіл.
Розглянемо центральне зіткнення двох куль, при якому кулі рухаються
вздовж прямої, що проходить через їх центри. На рис. 8 зображені два
можливих випадки центрального зіткнення. Розглянемо два граничних
зіткнення - абсолютно непружний прямий центральний удар і абсолютно
пружний прямий центральний удар.
5.3.1. Абсолютно непружний прямий центральний удар.
Абсолютно непружний прямий центральний удар є прикладом, де має
місце втрата механічної енергії під дією дисипативних сил, при якому
потенціальна енергія пружної деформації не виникає, а кінетична енергія тіл
частково або повністю перетворюється у внутрішню енергію. Після
абсолютно непружного зіткнення тіла рухаються разом як одне тіло з
однаковими швидкостями, або знаходяться в спокої. При абсолютно
непружному зіткненні виконується тільки закон збереження сумарного
імпульсу тіл: m1V1 + m2V2 = (m1 + m2)V, звідки,
V = (m1 V1 + m2 V2 )/(m1 + m2 ) (76)
Щоб здійснити розрахунки, потрібно спроектувати всі вектори на вісь Х, яка
напрямлена вздовж прямої, що проходить через їх центри (рис. 8).
Кінетична ж енергія, яку має система до зіткнення, після зіткнення
зменшується або прямує до нуля.
5.3.2. Абсолютно пружний прямий центральний удар.

17
 Абсолютно пружний удар - це таке зіткнення тіл, при якому повна
механічна енергія тіл зберігається. Спочатку кінетична енергія частково або
повністю переходить в потенціальну
m1 m2
енергію пружної деформації. Потім тіла
V1 V2 x
повертаються до початкової форми,
відштовхуючись один від одного. В
m1 m2 результаті потенціальна енергія пружної
деформації знову переходить в кінетичну
V1 V2
x і тіла розлітаються зі швидкостями, які
визначаються виходячи із законів
Рис. 8 збереження сумарного імпульсу і
сумарної енергії тіл.
Позначимо маси куль m1 і m2, швидкості куль до зіткнення V1 і V2,
швидкості куль після зіткнення U1 і U2. Напишемо рівняння збереження
імпульсу і енергії:
m1V1 + m2V2 = m1U1 + m2U2 і (m2V2 2+m1V1 2)/2 =(m1U1 2+m2U2 2 )/2
Розв'язуючи спільно ці два рівняння, знайдемо швидкості куль після
абсолютно пружного зіткнення:
U1 = (2m2V2 + (m1 - m2 )V1 )/(m1 + m2 ) ,
U2 = (2m1V1 + (m2 - m1 )V2 )/(m1 + m2 ) (77)
Щоб здійснити розрахунки, потрібно спроектувати всі вектори на вісь Х
(рис. 8). Якщо відповідь буде додатною, то це означає, що куля після зіткнення
рухається вздовж осі Х, якщо від'ємною, то куля після зіткнення рухається в
протилежному напрямку.
5.4. Загальнофізичний закон збереження енергії.
Класична механіка враховує тільки кінетичну енергію макроскопічного
руху тіл та їх потенціальну енергію. Вона повністю відволікається від
внутрішньої атомістичної будови речовини. При зіткненні, терті та
аналогічних процесах кінетична енергія видимого руху тіл не пропадає. Вона
тільки переходить в кінетичну енергію невидимого хаотичного руху атомів і
молекул речовини, а також в потенціальну енергію їх взаємодії. Ця частина
енергії отримала назву внутрішньої енергії. Хаотичний рух атомів і молекул
сприймається нашими органами відчуття у вигляді тепла. Таким є фізичне
пояснення втрати механічної енергії при зіткнені, терті тощо.
У фізиці закон збереження енергії поширюється не тільки на явища, що
розглядаються в механіці, але й на всі без винятку процеси, що відбуваються в
природі: загальна кількість енергії в ізольованій системі тіл завжди
залишається постійною; енергія лише може переходити з однієї форми в іншу
і передаватися від одного тіла до іншого.

18
 В основі закону збереження енергії лежить така властивість часу, як
однорідність, тобто рівнозначність всіх моментів часу, яка полягає в тому, що
заміна моменту часу t1 моментом часу t2, без зміни значень координат і
швидкостей тіл, не змінює механічних властивостей системи. Поведінка
системи, починаючи з моменту часу t2, буде такою ж, якою вона була б,
починаючи з моменту часу t1.
Загальнофізичний закон збереження енергії не може бути виведеним з
рівнянь механіки, він повинен розглядатися як одне з найбільш широких
узагальнень дослідних фактів.

6. ЗАКОН ЗБЕРЕЖЕННЯ МОМЕНТУ ІМПУЛЬСУ

6.1. Момент сили і момент імпульсу відносно нерухомої точки О.
Нехай точка О - будь-яка нерухома точка в інерціальній системі відліку.
Її називають центром обертання твердого тіла. Позначимо через r радіус-
вектор, проведений з цієї точки до точки А, де прикладена сила F (рис. 9).
Моментом сили F відносно точки О називається вектор М, який є векторним
добутком радіуса-вектора r і вектора сили F:
M
M = [r, F], або M = r×F (78)
Числове значення момента сили дорівнює:
F M = rFsinα, де α - кут між векторами r і F.
r α Плече сили (l) - це перпендикуляр, опущений
O
A з точки О на лінію дії сили F (див. рис. 9).
l Чисельно плече сили дорівнює добутку
радіуса - вектора r на синус кута між
Рис. 9 векторами r і F, тому:
M = rFsinα = Fl (79)
Вектор М напрямлений перпендикулярно до площини, проведеної через
вектори r і F (рис. 9). Напрямок вектора момента сили М вибирається так, щоб
послідовність векторів r, F, М утворювала праву трійку векторів, тобто якщо
дивитися з кінця вектора М, то поворот по найкоротшому шляху від першого
співмножника в (78) до другого (від r до F) відбувається проти годинникової
стрілки. Таким чином, М збігається з напрямком поступального руху правого
гвинта, рукоятка якого обертається від r до F по найкоротшому шляху.
Моментом М декількох сил відносно точки О називається векторна сума
моментів цих сил відносно тієї ж точки:
M = ∑𝑛i =1[ 𝒓i , 𝑭i ] (80)
Відзначимо окремий випадок двох рівних паралельних сил F1 і F2,
спрямованих в протилежні сторони (F1 = - F2). Такі сили утворюють так звану
пару сил. В цьому випадку:

19
 М = [r1, F1] + [r2, F2] = [(r1 - r2), F1] = [(r2 - r1), F2].
Таким чином момент пари сил дорівнює моменту однієї з цих сил відносно
точки прикладання іншої. Очевидно, що момент пари сил не залежить від
вибору точки О. Зокрема, якщо рівні і протилежно направлені сили F1 і F2
діють уздовж однієї і тієї ж прямої, то вони колінеарні з вектором r2 - r1, і тому
момент пари таких сил дорівнює нулю.
Моментом імпульсу матеріальної точки відносно точки О називається
векторний добуток радіуса-вектора r на імпульс р:
L = [r, p] (81)
Для системи n матеріальних точок моментом імпульсу відносно деякої точки
О називається векторна сума моментів імпульсів цих точок відносно точки О:
L = ∑𝑛i =1[ 𝒓i , 𝒑i ] (82)
6.2. Рівняння моментів.
Припустимо, що точка О нерухома. Якщо йдеться про одну матеріальну
точку, то диференціюючи (81), отримуємо dL/dt = [(dr/dt), p] + [r, (dp/dt)]. При
нерухомій точці О вектор V, рівний dr/dt, паралельний вектору р і тому
векторний добуток [(dr/dt ), p] = 0. Крім того, dp/dt = F . Таким чином:
dL/dt = M (83)
Це рівняння моментів для однієї матеріальної точки. Поширимо його на
систему матеріальних точок, для чого запишемо рівняння (83) для кожної
матеріальної точки механічної системи, розуміючи під М момент всіх діючих
на неї сил, як внутрішніх так і зовнішніх. Потім складемо всі ці рівняння.
Внутрішні сили входять в систему попарно так, що Fik = - Fki , де Fik - сила
впливу k -ї матеріальної точки на i -у. Крім того, ці сили F ik і F ki , діють уздовж
однієї і тієї ж прямої. Момент таких двох сил, а значить і моменти всіх
внутрішніх сил, дорівнюють нулю. В результаті знову виходить рівняння
моментів типу (83) тільки для системи матеріальних точок, в якому L
визначається виразом (82), а М - виразом (80) для зовнішніх сил, таким чином:
dL/dt = Мзовн. (84)
Z
M
Отже, швидкість зміни момента імпульсу тіла,
що обертається навколо нерухомої точки,
Mz F дорівнює результуючому моменту відносно цієї
О r A точки всіх зовнішніх сил, прикладених до тіла.
Рівняння (84) називається основним законом
динаміки обертального руху тіла відносно
Рис. 10 нерухомої точки (О).
Нехай тепер тверде тіло закріплене в двох нерухомих точках О і О₁ так,
що воно може обертатися навколо нерухомої осі ОZ, яка проходить через ці
точки. Моментом сили механічної системи відносно нерухомої осі обертання

20
називається проекція на цю вісь вектора моменту сили системи відносно будь-
якої точки, обраної на розглянутій осі (рис. 10). Відповідно, моментом
імпульсу відносно осі називається проекція на цю вісь вектора моменту
імпульсу відносно будь-якої точки на даній осі.
Можна довести, що вибір точки на осі впливає на значення моментів
імпульсу L і М відносно точки, але не впливає на значення відповідних
проекцій моментів на цю вісь. Якщо ми вибираємо прямокутну систему
координат з початком в точці О, то маємо:
dLx /dt = Mx,зовн; dLy /dt = My,зовн; dLz /dt = Mz,зовн (85)
Це рівняння обертання тіла навколо нерумої осі ОХ, ОY та ОZ відповідно. Тут
Lz і Mz,зовн - проекції на вісь ОZ обертання тіла векторів момента імпульсу і
результуючого момента зовнішніх сил.
Рівняння dLz /dt = Mz,зовн - це основний закон динаміки обертального руху
тіла навколо нерухомої осі ОZ: швидкість зміни момента імпульсу тіла
відносно нерухомої осі обертання дорівнює результуючому моменту відносно
цієї осі всіх зовнішніх сил, прикладених до тіла.
6.3. Закон збереження моменту імпульсу.
Якщо система замкнута (зовнішніх сил немає), то Мзовн = 0 і, отже,
відповідно до рівняння (84) вектор L не змінюється з часом, тобто L = const.
Звідси випливає закон збереження моменту імпульсу, який свідчить, що:
момент імпульсу замкненої системи матеріальних точок відносно будь-якої
нерухомої точки О залишається постійним.
З основного закону динаміки обертального руху навколо нерухомої осі
(85) випливає закон збереження момента імпульсу тіла відносно цієї осі: якщо
момент зовнішніх сил відносно нерухомої осі обертання тіла дорівнює нулю,
то момент імпульсу тіла відносно цієї осі не змінюється в процесі руху,
тобто зберігається. Момент імпульсу зберігається і для незамкненої
системи, якщо сума моментів зовнішніх сил дорівнює нулю.
В основі закону збереження моменту імпульсу лежить ізотропія простору,
тобто однаковість властивостей простору в усіх напрямках. Поворот замкненої
системи матеріальних точок, без зміни їх взаємного розташування і відносних
швидкостей, не змінює механічних властивостей системи. Рух матеріальних
точок після повороту буде таким, яким він був би, якби поворот не був
здійснений.
Поряд з законом збереження імпульсу і енергії закон збереження моменту
імпульсу є одним з фундаментальних законів фізики.
6.4. Рух в полі центральних сил.
Якщо на матеріальну точку діє сила виду
F = f(r)r/r, (86)

21
то кажуть, що матеріальна точка знаходиться в полі центральних сил, якщо
початок координат співпадає з центром сил. Прикладами матеріальних точок
в такому полі є штучні супутники Землі.
Очевидно, що момент М центральних сил F відносно центру сил (точка
О), дорівнює нулю. Отже, при русі в центральному полі момент імпульсу
матеріальної точки залишається постійним.
Вектор L завжди ортогональний площині векторів r і V. Тому постійність
напрямку L свідчить про те, що рух матеріальної точки в полі центральних сил
відбувається в одній площині.
Матеріальна точка, що рухається в полі центральних сил, являє собою
консервативну систему. Тому при русі матеріальної точки зберігається і повна
механічна енергія точки: E = Wк + Wп = const.

7. ТВЕРДЕ ТІЛО В МЕХАНІЦІ

7.1. Ступені вільності. Узагальнені координати.
Положення точки в просторі можна задати деяким числом незалежних
координат, наприклад, трьома координатами х, у, z декартової системи. Але це
можна зробити й інакше. Наприклад, замість прямокутних можна взяти
циліндричні r, z, φ або будь-які інші координати. Проте важливо, що при будь-
якому виборі системи координат число незалежних координат, потрібних для
однозначного визначення положення точки, яка може переміщатися в просторі
як завгодно, дорівнює трьом. Про таку точку кажуть, що вона має три ступені
вільності.
Нехай матеріальна точка весь час перебуває на будь-якій заданій
поверхні. В цьому випадку незалежними залишаються дві координати,
наприклад, х і у. Третя координата може бути обчислена з рівнянь зв'язку
f( x, y, z) = 0. В таких умовах точка має дві ступені вільності.
Якщо точка може переміщатися тільки уздовж будь-якої заданої кривої,
то число незалежних координат, потрібних для визначення її положення,
знижується до одного. За координату можна прийняти, наприклад, відстань
матеріальної точки від фіксованої точки на кривій, відрахувавши вздовж цієї
кривої. У таких випадках кажуть, що точка має одну ступінь вільності.
У разі механічної системи з n матеріальних точок, які можуть
переміщатися без всяких обмежень, для визначення їх миттєвого положення
треба задати 3n координат. У цьому випадку говорять, що система має 3n
ступені вільності.
Часто свобода переміщення матеріальних точок обмежена. На 3n
координат накладаються додаткові умови, які називаються зв'язками. Для
однозначного визначення положення всіх матеріальних точок системи досить

22
знати менше число координат. Позначимо його через k. Решта 3n - k координат
можуть бути обчислені з рівнянь зв'язку.
В якості незалежних координат можуть бути використані будь-які
величини будь-якої розмірності q1 , q2 , q3 , ..., qk , завданням яких положення
матеріальних точок системи визначається однозначно. Такі величини
називаються узагальненими координатами. Узагальнені координати можуть
бути обрані як завгодно, лише б вони в будь - який момент часу повністю
визначали положення механічної системи. Однак число незалежних
узагальнених координат k у всіх випадках буде одним і тим же, і воно
дорівнюватиме числу ступенів вільності системи.
7.2. Число ступенів вільності твердого тіла.
Абсолютно твердим тілом в механіці називають ідеалізовану систему
матеріальних точок, всі відстані між якими при русі системи не змінюються з
плином часу.
Щоб однозначно визначити положення твердого тіла, досить задати
положення будь-яких трьох точок А, В, С, які не лежать на одній прямій.
Положення точок можна задати їх прямокутними координатами:
хА , уА , z A ; хB , уB , z B ; x C , уC , z C .
Ці дев'ять координат, однак, не незалежні, а пов'язані трьома
співвідношеннями:
(хА - xB )2 + (уА - уB )2 + (zA - zB )2 = (AВ)2 = const
(хА - xC )2 + (уА - уC )2 + (zA - zC )2 = (AC)2 = const
(хB - xC )2 + (уB - уC )2 + (zB - zC )2 = (ВC)2 = const,
оскільки довжини АВ, АС, ВС не змінюються при русі твердого тіла.
Незалежних координат залишається тільки шість - тверде тіло має шість
ступенів вільності.
Відзначимо, що тверде тіло, одна з точок якого нерухомо закріплена,
може обертатися тільки навколо цієї нерухомої точки, і має три ступені
вільності. Тверде тіло, яке може обертатися тільки навколо закріпленої осі,
має одну ступінь вільності. Якщо ж тверде тіло може ковзати уздовж
закріпленої осі і одночасно обертатися навколо неї, то число ступенів
вільності дорівнює двом.
7.3. Рівняння руху і рівноваги твердого тіла.
Так як тверде тіло є механічною системою з шістьма ступенями вільності,
то для опису його руху потрібно шість незалежних числових рівнянь або два
незалежних векторних рівняння. Одне з них - це рівняння руху центру мас:
dP/dt = Fзовнішніх, (87)
друге - це рівняння моментів:
dL/dt = Мзовнішніх. (88)

23
 Якщо тверде тіло знаходиться в спокої, то:
Fзовнішніх = 0 і Мзовнішніх = 0 (89)
Це необхідні умови рівноваги твердого тіла. Але вони не є достатніми. При їх
виконанні центр мас тіла може рухатися прямолінійно і рівномірно з
довільною швидкістю, а саме тіло може обертатися із збереженням моменту
імпульсу. Такий рух твердого тіла називають вільним. Слід зазначити, що
навіть вільний рух твердого тіла може бути дуже складним. Тому спочатку
розглянемо найпростіший випадок руху твердого тіла.
7.4. Обертання твердого тіла навколо нерухомої осі.
Рух твердого тіла, при якому всі точки прямої, жорстко пов'язаної з тілом,
залишаються нерухомими, а всі інші точки тіла рухаються в площинах,
перпендикулярних до нерухомої прямої, що називається віссю обертання тіла,
і описують кола, центри яких лежать на цій осі, називається обертанням тіла
навколо нерухомої осі.
Таке тверде тіло має одну ступінь вільності і його положення в просторі
повністю визначається значенням кута повороту навколо осі обертання з
деякого початкового положення цього тіла. Мірою переміщення тіла за малий
проміжок часу dt вважають вектор dφ елементарного повороту тіла. За
модулем він дорівнює куту повороту тіла за час dt, а його напрямок збігається
з напрямком поступального руху правого гвинта, напрямок обертання
рукоятки якого збігається з напрямком обертання тіла (рис. 11).
Вектор кутової швидкості ω чисельно дорівнює першій похідній від кута
повороту по часу (швидкості зміни кута повороту) і напрямлений вздовж осі
обертання так, як і вектор dφ:
𝒅𝝋
ω= (90)
𝑑𝑡
Якщо r - радіус вектор, проведений з деякої точки О на осі обертання OZ
до довільної точки тіла, то швидкість цієї точки визначається
співвідношенням:
V = [ω, r] = [ω, r┴] (91)
де r┴ - складова вектора r, перпендикулярна до осі Z, тобто r┴ - найкоротша
відстань від осі обертання до матеріальної точки.
Рівняння динаміки твердого тіла, що обертається навколо нерухомої осі
ОZ, має вигляд:
dLz/dt = Мz зовнішн. (92)
де Lz, Мz зовнішн. - проекції моментів імпульсу Lz та моменту зовнішніх сил
Мz зовнішн. на вісь обертання Z. Виведемо інший вираз для рівняння (92).
Визначимо момент імпульсу відносно точки О, що лежить на осі OZ (рис. 11),

24
вважаючи ri = ООi + r┴i, де Оi – центр кола, по якому рухається i -а матеріальна
точка твердого тіла, тоді:
L = ∑𝑛𝑖=1[ 𝒓𝑖 , 𝑚𝑖 𝑽𝑖 ] = ∑𝑛𝑖=1 ([ООi , miVi ] + [r┴i , miVi ]) (93)
Перший доданок перпендикулярний осі OZ, а другий - паралельний. Оскільки
[r┴i , miVi ] = [ r┴i , [ mi ω, r┴i ]] = mi r┴i 2ω, то Lz дорівнює: Lz = ∑𝑛𝑖=1(mi r┴i2ω), або
Lz = Jz ω, (94)
де величина
Jz = ∑𝑛𝑖=1 (mi r┴i2) (95)
називається моментом інерції тіла відносно нерухомої осі Z.
Тоді рівняння динаміки тіла, що обертається навколо нерухомої осі OZ
(92), можна записати у вигляді Jz dω /dt = Мz зовнішн., або
Jz ε = Мz зовнішн , (96)
де ε = dω/dt - кутове прискорення, тобто кутове прискорення твердого тіла,
яке обертається навколо нерухомої осі ОZ, прямо пропорційне результуючому
моменту відносно цієї осі всіх зовнішніх сил, що діють на тіло, і обернено
пропорційне моменту інерції тіла відносно тієї самої осі.
7.5. Момент інерції тіла. Теорема Штейнера.
У механіці тверде тіло зазвичай розглядають як механічну систему, маса
m якої безперервно розподілена по об'єму V тіла, тому при обчисленні моменту
інерції тіла, підсумовування у формулі (95), переходить в інтегрування:

(97)
де ρ – густина матеріалу тіла, dm = ρdV -
Z V маса малого елемента об'єму dV,
Oi r ┴i . mi
віддаленого від осі обертання тіла на
відстані r┴.
ω
Приклад. Розрахунок моменту інерції
ri
однорідного циліндра відносно його
геометричній осі симетрії (ОZ).
О
Подумки розділимо циліндр висоти h
і радіуса R на концентричні шари
Рис.11 товщиною dr. Якщо густина матеріалу
циліндра ρ, то маса dm, що знаходиться в
шарі dr, дорівнює: dm = ρdV = ρhdS. Так як
S = π𝑟 2 , то dS = 2πrdr, а dm = 2𝜋𝜌hrdr.
Використовуючи формулу (97),
знаходимо момент інерції Jz однорідного
циліндра:

25
де m = πρhR2 - маса циліндра.
Підрахунок моменту інерції тіла відносно довільної осі полегшується,
якщо скористатися теоремою Штейнера:
J = Jc + md2, (98)
де Jc - момент інерції тіла відносно осі, що проходить через центр мас тіла
паралельно осі обертання; d - відстань між осями.
Момент інерції тіла відносно будь-якої осі обертання дорівнює сумі
момента інерції тіла відносно осі, що проходить через його центр мас
паралельно осі обертання, і добутку маси тіла на квадрат відстані між цими
осями.
7.6. Кінетична енергія тіла при обертальному русі.
Плоским (плоскопаралельним) називається такий рух, при якому всі
точки тіла рухаються в паралельних площинах. Уявімо плоский рух тіла як
поступальний рух зі швидкістю V0 деякої точки О в ньому і обертання навколо
осі, що проходить через цю ж точку та перпендикулярної до V0, з кутовою
швидкістю ω.
У цьому випадку швидкість i-тої матеріальної точки тіла визначається
формулою Vi = V0 + [ω, ri]. Кінетична енергія i -тої матеріальної точки
дорівнює: Wк i = mi Vi 2/2 = mi (V0 + [ω, ri ])2/2 = mi(V02 +2V0 [ω, ri ] + [ ω, ri ]2)/2,
або Wк i = mi (V0 2 +2V0 [ω, ri ] + ω2 r┴ i 2 )/2. Підсумувавши по всім матеріальним
точкам, отримаємо:
Wк = (МV0 2 + J0 ω2)/2 + МV0 [ω, rс] (99)
де М - повна маса тіла, rс - радіус-вектор центра мас, J0 - момент інерції тіла
відносно осі, що проходить через точку О.
Якщо в якості точки О взяти центр мас тіла С, то rс = 0 і формула (99)
спрощується:
W к = (МVс2 + Jсω2)/2 (100)
Таким чином, якщо розбити плоский рух тіла на поступальний зі швидкістю
центру мас Vc і обертальний з кутовою швидкістю ω навколо осі, що проходить
через центр мас тіла, то кінетична енергія розпадається на два незалежні
доданки, одне з яких визначається тільки швидкістю центру мас тіла Vс , а інше
- кутовою швидкістю ω.
З (100) випливає, що при обертанні тіла відносно нерухомої осі Z, що
проходить через його центр мас С, його кінетична енергія:
Wк = Jz ω2/2 (101)

26
7.7. Робота і потужність при обертальному русі.
При повороті тіла на малий кут dφ навколо осі Z здійснюється робота:
dA=Fdr = Fdrcosα = Fτdr = Fτ r┴dφ = Мzdφ = Мdφ (102)
Тоді потужність при обертанні:
P = dА/dt = Мz(dφ/dt) = Мzω = Мω (103)
Порівнюємо основні величини і рівняння поступального і обертального
рухів.

ПОСТУПАЛЬНИЙ РУХ ОБЕРТАЛЬНИЙ РУХ

маса M момент J
інерції

шлях S = V0t + (at2/2) кут повороту φ = φ0t +(εt2/2)

швидкість V = dS/dt кутова ω = dφ/dt

V = V0 + at швидкість ω = ω0 + εt

тангенціальне at = dV/dt = кутове ε = dω/dt =

прискорення d2S/dt2 = S" прискорення d2φ/dt2 = φ"

сила F момент сили M

рівняння руху dp/dt = F рівняння руху dL/dt = M

ma = F Jz ε = Мz

кінетична WK = mV2/2 кінетична Wк = Jz ω2 /2

енергія енергія

елементарна dA = Fdr = Ft dS елементарна dA = Мdφ = Мzdφ

робота робота

потужність P = FV = FtV потужність P = Мω = Мzω

27
8. ПРИНЦИП ВІДНОСНОСТІ ГАЛІЛЕЯ. ЕЛЕМЕНТИ СПЕЦІАЛЬНОЇ
ТЕОРІЇ ВІДНОСНОСТІ
8.1. Перетворення координат Галілея. Механічний принцип відносності.
Якщо системи відліку рухаються одна відносно одної тільки поступально
і притому рівномірно і прямолінійно, і в одній з них справедливий перший
закон Ньютона, то ці системи є інерціальними. Галілей встановив: в усіх
інерціальних системах відліку закони класичної механіки мають однакову
форму (інваріантні відносно перетворень Галілея). У цьому полягає суть
принципу відносності Галілея. Для його
/
Y Y доказу розглянемо дві системи відліку,
що рухаються одна відносно одної з

r
. M постійною швидкістю V0 вздовж
напрямку ОХ (рис. 12). Одну з них
r/ позначимо літерою К і будемо вважати
V0 нерухомою, іншу, яка рухається зі
O
O/
/ швидкістю V0, позначимо К'.
X X
Припустимо, що в початковий момент
Z / часу t = 0 початок О збігається з О'.
Z Нехай в момент часу t рухома точка
Рис. 12 знаходиться в положенні М, тоді
r = ОО' + r', причому ОО' = V0 t. Таким
чином, r = V0 t + r', t = t' (104)
Запишемо (104) в проекціях на осі:
x = x' + V0 t, у = у', z = z', t = t'. (105)
Формули зворотного перетворення мають вигляд:
r' = r - V0t, t = t' (106)
x' = х - V0 t, у' = у, z' = z, t = t'. (107)
Формули (105) або (107) називаються перетворенням координат Галілея.
У класичній механіці вважають, що хід часу не залежить від відносного
руху систем відліку, тобто час вважається абсолютним і тому не
перетворюється. Співвідношення (104) - (107) справедливі лише в рамках
класичної механіки, коли V≪c. Диференціюючи (104) за часом t, отримаємо:
dr/dt = V0 + dr'/dt, або
V = V0 + V' (108)
де V - швидкість точки М в системі відліку К, а V' - в системі К'. Ця формула
виражає нерелятивістський закон додавання швидкостей, або правило
додавання швидкостей в класичній механіці (вона залишається справедливою
і в разі, коли V0 змінюється).

28
 Диференціюючи (108) в припущенні, що V0 = const , отримаємо:
dV/dt = dV'/dt, або а = а' (109)
Таким чином, прискорення в обох інерціальних системах відліку одне і те ж,
або говорять: прискорення інваріантне (незмінне, незалежне) щодо
перетворення Галілея.
Отже, рівняння руху F = mdV/dt = mа не змінюється при переході від
однієї інерціальної системи до іншої. Таким чином, рівняння механіки
Ньютона інваріантні щодо перетворень Галілея.
Це твердження носить назву принципу відносності Галілея, або
механічного принципу відносності. З нього випливає, що ніякими механічними
дослідами, проведеними всередині даної системи відліку, не можна
встановити, чи знаходиться система в спокої, чи рухається рівномірно і
прямолінійно.
8.2. Постулати спеціальної теорії відносності.
Історично саме закон додавання швидкостей (108) показав обмеженість
галілеєвих уявлень про властивості простору і часу. Дійсно, згідно з цим
законом по відношенню до системи відліку, наздоганяючої світло, швидкість
світла (с) повинна бути менше, ніж по відношенню до нерухомої системи, і
має дорівнювати (с - V). При протилежному русі швидкість світла повинна
дорівнювати (с + V). Насправді цього не спостерігається. З дослідів випливає,
що с - швидкість світла в вакуумі в різних інерціальних системах відліку має
одне і те ж значення.
Вперше сталість швидкості світла була показана в дослідах Майкельсона
і Морлі, поставлених в період з 1880 по 1887 роки. У цих дослідах в якості
рухомої системи відліку використовувалася Земля, яка рухається по орбіті
навколо Сонця зі швидкістю 3∙104 м/с. Швидкість світла вздовж напрямку руху
Землі порівнювалася зі швидкістю світла поперек цього напрямку. Швидкості
виявилися однаковими. З рівнянь Максвелла, що описують електромагнітні
явища, також випливає сталість швидкості світла.
У 1905 році А. Ейнштейн запропонував відмовитися від пошуку
пояснень, чому швидкість світла у всіх інерціальних системах відліку
виявляється однаковою. Їм була висловлена смілива думка про те, що сталість
швидкості світла є фундаментальною властивістю природи, яку потрібно
констатувати як факт.
Сталість швидкості світла у вакуумі у всіх інерціальних системах відліку
відомо під назвою постулату Ейнштейна. Постулат це те ж саме, що і
аксіома: "безперечна, яка не потребує доказів, істина".

29
 Іншим постулатом є принцип відносності Ейнштейна: закони природи
однакові в усіх інерціальних системах відліку. З цього постулату випливає, що
ніякими дослідами (механічними, електричними, оптичними та ін.),
проведеними всередині даної системи відліку, не можна встановити чи
знаходиться вона в спокої, або рухається рівномірно і прямолінійно.

9. КОЛИВАЛЬНИЙ РУХ
9.1. Гармонічний коливальний рух.
Коливальним рухом, або просто коливаннями, називається всякий рух, що
характеризується тим чи іншим ступенем повторюваності в часі значень
фізичних величин, що визначають цей рух. З коливаннями ми зустрічаємось
при вивченні найрізноманітніших фізичних явищ: коливань маятників, звуку,
змінних струмів, радіохвиль, світла. Існує спільність закономірностей цих
явищ і математичних методів їх дослідження. Тому основні закони вчення про
механічні коливання, які розглянемо в цьому розділі, повинні бути міцним
фундаментом для вивчення різних видів коливань у наступних розділах
фізики.
Коливальний рух називається періодичним, якщо значення фізичних
величин, які змінюються в процесі коливань, повторюються через однакові
проміжки часу (період). Найпростішим типом періодичних коливань є
гармонічні коливання. Коливання якої-небудь фізичної величини х
називаються гармонічними, якщо її залежність від часу t має вигляд:
x = A sin(𝜔t + φ0), або x = A cos(𝜔t + φ01) (110)
Коливання, що виникають у системі, на яку не діють зовнішні сили,
називаються вільними. Якщо система консервативна, то під час коливань
енергія не розсіюється. У цьому разі вільні коливання називаються
незатухаючими.
Розглянемо коливання пружинного маятника, що відбуваються під дією
пружної сили Fx = - kx. За другим законом Ньютона: ma = - kx, md2x/dt2 = - kx,
або mx"(t) = - kx. Якщо ввести заміну:
𝑘
𝜔 =√ , (111)
𝑚
то маємо рівняння:
x" + 𝜔2x = 0 (112)
Сили, що мають іншу природу, ніж пружні сили, але також
задовольняють закону Гука, називаються квазіпружними силами: Fx = - kx, де
k = m𝜔2 - коефіцієнт квазіпружної сили. Рівняння (112) - це основне рівняння
прямолінійних вільних незатухаючих гармонічних коливань, збуджених
пружними або квазіпружними силами. Його розв'язком є рівняння (110), де

30
A - амплітуда коливань - максимальне зміщення тіла від положення рівноваги,
𝜔 - циклічна (або колова) частота коливань, φ0 і φ01 - початкові фази коливань,
𝜋
де 𝜑01 = 𝜑0 + .
2
Період незгасаючих коливань (Т) - це час одного повного коливання.
Частота коливань (𝜈) - це число повних коливань за одиницю часу. Циклічна
частота (𝜔) - це число повних коливань за 2π секунд. Тому:
𝜔 = 2πν = 2π /Т (113)
Фаза коливань (φ)- це вираз (𝜔t + φ0), або (𝜔t + φ01), що стоїть під знаком
синуса, або під знаком косинуса.
Вирази для числових значень швидкості і прискорення можна знайти
диференціюванням рівняння x = Asin(𝜔t + φ0):
Vx = x' = dx/dt = A𝜔соs(𝜔t + φ0) (114)
ax = x" = d x/dt = - A𝜔 sin(𝜔t + φ0) = - 𝜔 x,
2 2 2 2
(115)
де Vмах = A𝜔 - амплітуда швидкості, aмах = A𝜔2 - амплітуда прискорення.
9.2. Енергія вільних незгасаючих гармонічних коливань.
Потенціальна енергія пружинного маятника в той момент часу, коли його
зміщення дорівнює x,
Wn = kx2/ 2 = k(A sin(𝜔t + φ0))2 (116)
Кінетична енергія, як випливає з (114),
Wк = mV 2/ 2 = m(A𝜔соs(𝜔t + φ0))2 (117)
Аналіз формул (116) і (117) показує, що коли одна з енергій збільшується, то
друга зменшується. Повна ж енергія
Е = Wn+ Wк = kА2/ 2 (118)
залишається сталою. Тому при вільних незгасаючих гармонічних коливаннях
повна механічна енергія тіла в будь - який момент часу дорівнює:
Е = Wnмах = Wкмах = kА2/ 2 (119)
9.3. Векторна форма відображення коливань.
Нехай гармонічний коливальний рух
А описується рівнянням x = A соs(𝜔t + φ0). Побудуємо
вектор А, що чисельно дорівнює амплітуді коливань
𝛗 A і напрямлений з точки О під кутом φ0 до осі ОХ
(рис. 13). Обертатимемо вектор амплітуди навколо
О осі, перпендикулярної до площини рисунка, що
Х
x(t) проходить через точку О з кутовою швидкістю 𝜔
проти стрілки годинника. За проміжок часу t вектор
Рис. 13
амплітуди повернеться на кут 𝜔t. Проекція вектора

31
А на вісь Х в момент часу t дорівнює x = x(t) = Aсоs(𝜔t + φ0) = Aсоs𝜑. Отже,
вектор амплітуди А повністю характеризує гармонічне коливання.
9.4. Комплексна форма відображення коливань.
За формулою Ейлера для комплексних чисел:
еі𝜑 = соs𝜑 + і sin𝜑, (120)
де і = √−1. Тоді для будь-якого комплексного числа 𝑥̃ = а + ib, де а = Re𝑥̃ -
дійсна частина, b = Іm𝑥̃ - уявна частина комплексного числа 𝑥̃, можно
записать: а = соs𝜑, b = sin𝜑. Тому рівняння гармонічного коливання
x = A соs(𝜔t + φ0) можно записати в комплексної (експоненціальної) формі:
𝑥̃ = Aеі𝜑 = 𝐴еі(𝜔𝑡 +𝜑0) , де
x = Re𝑥̃ = Aсоs(𝜔t + φ0) - зміщення точки (x) при гармонічному коливанні.
Зазвичай позначення Re𝑥̃ опускають і пишуть так:
x = 𝐴еі(𝜔𝑡 +𝜑0) = Aехр(і (𝜔t +φ0) (121)
9.5. Додавання гармонічних коливань, напрямлених вздовж однієї прямої.
Нехай точка одночасно бере участь у двох гармонічних коливаннях
однакового періоду, напрямлених вздовж однієї прямої. Ці коливання зручно
додавати, користуючись методом векторних діаграм. Коливання зображують
за допомогою векторів амплітуди А1 та А2, які мають початкові фази φ1 та φ2
(рис. 14) і обертаються проти стрілки годинника з однаковою кутовою
швидкістю 𝜔. Тому кут ∆φ = φ2 - φ1 між ними весь час залишається незмінним.
Результуюче коливання можна подати вектором амплітуди А, що дорівнює
сумі векторів А1 та А2, і обертається навколо точки О з тією самою кутовою
швидкістю 𝜔, що й вектори А1 та А2. Результуюче коливання описується
рівнянням виду: x = A соs(𝜔t + 𝜑), де A - амплітуда результуючого коливання,
𝜑 - початкова фаза. За теоремою косинусів:

А A = √А21 + А22 + 2А1 А2 cos(𝜑2 − 𝜑1 ) (122)

А початкову фазу 𝜑 можна визначити із

А1 співвідношення:
𝛗1 𝛗2 А2 𝐴1 𝑠𝑖𝑛𝜑1 +𝐴2 𝑠𝑖𝑛𝜑2
tg𝜑 = (123)
𝐴1 𝑐𝑜𝑠𝜑1 + 𝐴2 𝑐𝑜𝑠𝜑2
x1 x2 Х
З виразу (122) випливає, що амплітуда A
Рис. 14 результуючого коливання залежить від різниці
початкових фаз ∆φ = φ2 - φ1 коливань, що додаються.
Оскільки різниця початкових фаз (φ2 - φ1) з бігом часу не змінюється (такі
коливання називаються когерентними), то за формулою (122) можна
визначити значення амплітуди A. Косинус будь - якого кута не може бути

32
більший від +1 і менший від -1. Отже, можливі значення амплітуди A лежать
у межах: А1 + А2 ≥ A ≥ |А2 − А1 |.
9.6. Додавання взаємно перпендикулярних гармонічних коливань.
Нехай матеріальна точка С одночасно бере участь у двох гармонічних
коливаннях, що здійснюються з однаковими періодами Т в двох взаємно
перпендикулярних напрямках. З цими напрямами можна зв'язати прямокутну
систему координат ХОУ, розмістивши початок координат у положенні
рівноваги точки. Щоб знайти положення коливної точки в будь-який момент
часу t, треба для цього моменту знайти її зміщення x і у.
Нехай початкові фази коливань однакові, тоді зміщення точки С вздовж
осей ОХ і ОУ можна подати рівняннями: x = Aсоs(𝜔t), у = Всоs(𝜔t). Поділивши
ці рівності, знайдемо рівняння траєкторії точки С :
У
у = (В/А)х. Отже, внаслідок додавання двох взаємно
В
перпендикулярних коливань точка С коливається
О Х вздовж прямої, що проходить через початок
-А А координат (рис. 15). Такі коливання називаються
-В лінійно поляризованими.
Якщо початкова різниця фаз дорівнює π/2, то
Рис. 15 рівняння коливань для цього випадку мають
вигляд: x = Aсоs(𝜔t), у = Вsіn(𝜔t), або x/A = соs(𝜔t),
у/В = sіn(𝜔t). Підносимо обидві рівності до квадрата і додамо їх. Дістанемо
рівняння траєкторії результуючого руху коливної точки: x²/A² + у²/В² = 1.
Точка С рухається по еліпсу з півосями А і В. Це випадок еліптично
поляризованих коливань. Якщо, крім того, амплітуди обох коливань однакові
(А = В), то точка С рухатиметься по колу. Такі коливання називаються
циркулярно поляризованими.
При різних частотах криві, які дістають при додаванні взаємно
перпендикулярних коливань, прийнято називати фігурами Ліссажу.

10. ГАРМОНІЧНІ ОСЦИЛЯТОРИ

10.1. Фізичний маятник.
Фізичним маятником називають абсолютно тверде тіло, що здійснює
коливання під дією сили тяжіння навколо горизонтальної осі, що проходить
через точку О (рис. 16), яка не проходить через його центр мас С. На маятник,
відхилений з положення рівноваги на невеликий кут φ, діє повертаючий
момент сили:
М = - mglsinφ ≈ -mglφ, (124)
який спричиняє прискорене обертання з кутовим прискоренням ε = dω/dt =

33
d2φ/dt2 = φ". За основним законом динаміки обертального руху твердого тіла
навколо нерухомої осі: Jzε = Мz, тому Jφ" = - mglφ, або:
φ" + 𝜔2φ = 0, (125)
де 𝜔2 = mgl/J. Рівняння (125) - це рівняння вільних незгасаючих коливань.
Його розв'язок має вигляд φ = 𝜑мах соs(𝜔t +𝜑0 ).
2π
Період коливань фізичного маятника Т = =
𝜔
о 𝐽 𝐿
2π√ = 2π√ , де l - відстань ОС, L - відстань ОО₁,
L 𝑚𝑔𝑙 𝑔
l
L = J/ml - зведена довжина фізичного маятника. Точка
О₁, що лежить на відстані L від осі обертання О,
називається центром коливань маятника. Періоди
коливань фізичного маятника відносно точок О і О₁
співпадають.
С
10.2. Математичний маятник.

φ
о1 Математичним маятником називається
матеріальна точка, підвішена на невагомій,
нерозтяжній нитці. На практиці математичним
mg маятником можна вважати важку кулю, підвішену на
легкої довгої нитці. Якщо відхилити маятник з
Рис. 16 положення рівноваги так, щоб нитка утворювала
невеликий кут φ з вертикаллю, а потім відпустити, то
він почне коливатись у вертикальній площині під дією власної сили тяжиння.
На маятник, відхилений з положення рівноваги на невеликий кут φ, діє
повертаючий момент сили тяжіння:
М = - mglsinφ ≈ -mglφ, (126)
який спричиняє прискорене обертання з кутовим прискоренням ε = dω/dt =
d2φ/dt2 = φ". За основним законом динаміки обертального руху твердого тіла
навколо нерухомої осі: Jzε = Мz, тому Jφ" = -mglφ, або
φ" + 𝜔2φ = 0, (127)
де 𝜔2 = mgl/J. Рівняння (125 і 127) - це рівняння вільних незгасаючих коливань.
Його розв'язок має вигляд: φ = 𝜑мах соs(𝜔t +𝜑0 ).
2𝜋 𝐽
Період коливань Т = = 2𝜋√ , де l - відстань ОС (рис. 16), довжина
𝜔 𝑚𝑔𝑙

нитки математичного маятника. Оскільки момент інерції матеріальної точки

𝑙
J = ml², то період коливань математичного маятника Т = 2𝜋√ . Тому зведеною
𝑔

довжиною фізичного маятника L називається довжина такого математичного

34
маятника l, період коливань якого співпадає з періодом коливань даного
фізичного маятника.

11. ВІЛЬНІ ЗГАСАЮЧІ КОЛИВАННЯ

Для невеликих швидкостей руху сили, що спричиняють затухання
механічних коливань, пропорційні швидкості. Називатимемо такі сили
незалежно від їх походження силами тертя, або опору: Fоп. = - r𝒗, де r -
коефіцієнт опору, а 𝒗 - швидкість руху. Запишемо другий закон Ньютона для
затухаючих (згасаючих) прямолінійних коливань:
ma = - kx - r𝑣, (128)
де m - маса тіла, a - його прискорення, -kx - повертаюча сила. Оскільки 𝑣x = x'
= dx/dt, ax = x" = d2x/dt2, то mx" = -kx - rx', або:
x" + 2βx' + ω02х = 0, (129)
𝑘
де β = r/2m - коефіцієнт затухання (згасання), ω0 =√ - циклічна частота
𝑚
вільних незгасаючих коливань. Рівняння (129) - це основне рівняння динаміки
згасаючих коливань. Розв'язок рівняння (129) при β ≤ ω0 має вигляд:
x = A(t)соs(𝜔t + φ0) = А0 е−𝛽𝑡 соs(𝜔t + φ0) = А0 ехр(-𝛽t)соs(𝜔t + φ0), (130)
де A(t) = А0е−𝛽𝑡 = А0ехр(-𝛽t) (131)
- амплітуда згасаючих коливань, 𝜔 = √𝜔02 − 𝛽 2 - власна циклічна частота
згасаючих коливань.
Згасаючі коливання - неперіодичні, бо в них ніколи не повторюються,
наприклад, максимальні значення зміщення, швидкості і прискорення. Тому
називати величину𝜔циклічною частотою згасаючих коливань можна лише
умовно в тому розумінні, що вона показує, скільки разів за 𝜋секунд коливна
система проходить через положення рівноваги. З тих самих причин величину
2𝜋 2𝜋
Т = = , яку називають періодом згасаючих коливань, правильніше
𝜔
√𝜔02 −𝛽 2

називати умовним періодом згасаючих коливань.

Згасаючі коливання не є строго гармонічними, бо їх амплітуда
зменшується з часом і тим швидше, чим більший коефіцієнт згасання, згідно
формулі (131).
11.1. Логарифмічний декремент згасання.
Натуральний логарифм відношення амплітуд зміщень, що йдуть одне за
одним через проміжок часу Т, називається логарифмічним декрементом
згасання 𝛿:
𝛿 = ln𝐴𝐴𝑛 = 𝛽Т (132)
𝑛+1

35
З'ясуємо фізичний зміст величин 𝛽 і 𝛿. Позначимо через 𝜏 проміжок часу,
протягом якого амплітуда коливань зменшується в е = 2,7 раз. Тоді:
А₀ /А𝜏 = е, 𝛽𝜏 = 1, або 𝛽 = 1/τ
Отже, коефіцієнт згасання β є фізична величина, обернена проміжку часу
τ, протягом якого амплітуда коливань зменшується в е раз. Час τ називається
часом релаксації. Нехай N - число коливань, після яких амплітуда зменшується
в е = 2,7 раз. Тоді:
𝜏= NТ, 𝛿 = 𝛽Т = Т/𝜏 = 1/N.
Отже, логарифмічний декремент згасання 𝛿 є фізична величина, обернена
числу коливань N, після яких амплітуда зменшується в е = 2,7 раз.
𝜋
Величина Q = називається добротністю коливальної системи.
𝛿

12. ВИМУШЕНІ КОЛИВАННЯ

Вимушені коливання виникають у системі, на яку, крім сил пружності -kx
і сил опору -r𝑣, діє зовнішня періодична сила F, яку називають змушуючою.
Основне рівняння динаміки для вимушених прямолінійних коливань:
ma = -kx - r𝑣 + F, (133)
де F - періодично діюча змушуюча сила.
Розглянемо найпростіший випадок, коли змушуюча сила змінюється за
гармонічним законом: F = 𝐹𝑚𝑎𝑥 соs(𝛺t). Запишемо рівняння (133) у вигляді:
𝐹𝑚𝑎𝑥
x" + 2βx' + ω02х = соs(𝛺t) (134)
𝑚
З розв'язку рівняння (134) випливає, що амплітуда усталених вимушених
коливань А прямо пропорційна амплітуді змушуючої сили Fмах, обернено
пропорційна масі m системи і зменшується із збільшенням коефіцієнта
затухання β:
А = Fмах / 𝑚√(𝜔02 − 𝛺2 )2 + 4𝛽 2 𝛺2 (135)
З формули (135) випливає, що амплітуда вимушених коливань залежить від
частоти 𝛺 змушуючої сили. Досліджуючи (135) на екстремум, можно
показати, що тільки при резонансної частоті 𝛺рез. = √𝜔02 − 2𝛽 2 амплітуда
вимушених коливань досягає максимального значення:
А рез. = Fмах / 2𝑚𝛽√𝜔02 − 𝛽 2 (136)
Явище збільшення амплітуди вимушених коливань при наближенні
циклічної частоти змушуючої сили до значення 𝛺рез. називається явищем
резонансу.
У різних спорудах і машинах, що зазнають дії навантажень, які
періодично змінюються, резонанс дуже небезпечний. Він може зруйнувати їх
внаслідок значного збільшення амплітуди коливань.

36
 ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ
1. Класична механіка і межі її застосування. Матеріальна точка. Система
відліку. Кінематичні рівняння (Вступ, 1.1).
2. Радіус-вектор, вектор переміщення, траєкторія, шлях. Середня і миттєва
швидкості. Рівномірний прямолінійний рух (1.1, 1.2).
3. Прискорення. Нормальна і тангенціальна складові прискорення.
Рівнозмінній рух (1.3).
4. Рух матеріальної точки по колу. Кут повороту, кутова швидкість, кутове
прискорення (1.4).
5. Зв'язок між лінійними і кутовими кінематичними характеристиками. Період
і частота обертання (1.4).
6. Динаміка матеріальної точки. Перший закон Ньютона. Інерціальні і
неінерціальні системи відліку (2.1).
7. Сила. Маса. Імпульс матеріальної точки. Другий закон Hьютона. (2.2).
8. Третій закон Ньютона. Види сил у механіці (2.3, 2.4).
9. Гравітаційні сили. Закон всесвітнього тяготіння. Сила тяжіння, вага тіла
(2.4.1).
10. Сили пружності. Закон Гука (2.4.2).
11. Сили зовнішнього і внутрішнього тертя. Коефіцієнт тертя (2.4.3).
12. Система матеріальних точок. Зовнішні та внутрішні сили. Замкнута
система (3, вступ).
13. Імпульс системи матеріальних точок. Закон збереження імпульсу (3.1).
14. Центр мас і закон його руху. Система центру мас (3.2).
15. Реактивний рух. Рух тіл зі змінною масою (3.3).
16. Робота постійної і змінної сил. Потужність (4.1).
17. Консервативні і неконсервативні сили. Зв'язок між силою і потенційною
енергією (4.2 - 4.4).
18. Робота сил пружності. Потенційна енергія пружно деформованого тіла
(4.5.1).
19. Робота гравітаційних сил. Потенційна енергія матеріальної точки в полі
сил тяжіння (4.5.2).
20. Робота сили тяжіння. Потенційна енергія матеріальної точки в полі сил
тяжіння (4.5.3).
21. Види механічної енергії. Кінетична енергія і робота (5.1).

37
22. Закон збереження механічної енергії. Загальнофізичний закон збереження
і перетворення енергії (5.2, 5.4).
23. Абсолютно пружний і абсолютно непружний удари (5.3.1, 5.3.2).
24. Момент сили і момент імпульсу відносно нерухомої точки і відносно
нерухомої осі (6.1, 6.2).
25. Рівняння моментів для матеріальної точки відносно нерухомої точки (6.2).
26. Рівняння моментів для системи матеріальних точок відносно нерухомої
осі (6.2).
27. Закон збереження моменту імпульсу системи матеріальних точок (6.3).
28. Абсолютно тверде тіло. Ступені вільності, узагальнені координати (7.1 -
7.2).
29. Рівняння руху і рівноваги твердого тіла (7.3).
30. Момент імпульсу абсолютно твердого тіла щодо осі обертання (7.4).
31. Момент інерції тіла відносно осі обертання. Теорема Штейнера (7.4, 7.5).
32. Основне рівняння динаміки обертального руху абсолютно твердого тіла
відносно нерухомої осі (7.4).
33. Кінетична енергія тіла при обертальному русі. Кінетична енергія при
плоскому русі абсолютно твердого тіла (7.6).
34. Робота і потужність при обертальному русі (7.7).
35. Перетворення координат Галілея. Закон додавання швидкостей в класичній
механіці. Механічний принцип відносності (8.1).
36. Сталість швидкості світла у вакуумі. Досліди Майкельсона-Морлі
Постулати Ейнштейна (8.2).
37. Гармонічний коливальний рух. Зміщення, швидкість, прискорення точки,
що здійснює гармонічні коливання (9.1).
38. Динаміка гармонічних коливань. Основне рівняння прямолінійних
гармонічних коливань, спричинених пружними та квазіпружними силами
(9.1).
39. Енергія вільних незгасаючих гармонічних коливань (9.2).
40. Векторна форма відображення коливань (9.3).
41. Комплексна форма відображення коливань (9.4).
42. Додавання гармонічних коливань, напрямлених вздовж однієї прямої (9.5.).
43. Додавання взаємно перпендикулярних гармонічних коливань (9.6).
44. Фізичний маятник. Рівняння малих коливань фізичного маятника (10.1).
45. Математичний маятник. Зведена довжина фізичного маятника (10.2).
46. Вільні згасаючі коливання. Основне рівняння динаміки згасаючих
коливань (11).
47. Логарифмічний декремент згасання (11.1).
48. Вимушені коливання. Резонанс (12).

38
 1. Феноменологічна термодинаміка. Загальні ідеї та основні
визначення
Феноменологічна1 термодинаміка2 розглядає великі системи не з позицій
їх внутрішньої мікроскопічної будови, а шляхом введення деяких
макроскопічних параметрів, тобто фізичних величин, які зв’язані з даною
системою і характеризують її фізичний стан (наприклад: тиск, об’єм,
температура і т.п.). Термодинаміка встановлює закони, які визначають
залежність між цими параметрами. Ці закони є узагальненням
експериментальних даних і складають основи термодинаміки. Розглянемо
деякі термодинамічні параметри.
1. Температура. Це макроскопічна характеристика системи, яка була
введена як первинне поняття, безпосередньо через відчуття людини (теплий,
холодний, гарячий). В феноменологічній термодинаміці поняття температури
вводиться таким чином: якщо два тіла, що мають тепловий контакт,
знаходяться у термодинамічній рівновазі, то вони мають однакову
температуру.
Із основного рівняння молекулярно-кінетичної теорії газів випливає, що
температура – макроскопічний параметр, який характеризує середню
кінетичну енергію частинок системи:

(1)
2. Внутрішня енергія системи. Внутрішня енергія системи є сума
кінетичних енергій руху частинок всередині системи та потенціальної енергії
їх взаємодії. Якщо Е – повна енергія системи, то:

де Ек – кінетична енергія руху системи, як цілого, Еп – її потенціальна енергія

в зовнішніх полях, а U – внутрішня енергія. Таким чином, внутрішня енергія
системи – це різниця між повною енергією системи та сумою кінетичної та
потенціальної енергій цієї системи як єдиного цілого у полі зовнішніх сил. В
кожному стані система може мати тільки певне значення внутрішньої енергії,
тобто внутрішня енергія є функцією стану системи. Якщо внутрішня енергія
системи в якомусь стані дорівнює U1, а в іншому U2, то зміна енергії при
переході системи з першого стану в другий, дорівнює U2 - U1, бо енергія

1Від латинського phenomenon – явище. В феноменологічній термодинаміці фізичне явище описується за

допомогою вибраних параметрів без врахування внутрішніх мікроскопічних процесів у ньому.

2Термодинамика. Терминология. АН СССР. Комитет научно – технической терминологии. Сборник

рекомендуемых терминов. « Наука ». М., 1973

39
залежить тільки від стану. Це означає, що зміна внутрішньої енергії між двома
станами не залежить від шляху переходу з одного стану в інший, тобто не
залежить від того, через які проміжні стани система проходила, щоб перейти з
першого стану в другий. Тому зміна внутрішньої енергії між двома станами 1
і 2 може бути виражена інтегралом :

Якщо відбувається процес, при якому система повертається в початковий

стан (2→1) (круговий процес), то зміна внутрішньої енергії системи в цьому
випадку дорівнюватиме нулю:

Тобто:

Це означає, що підінтегральний вираз dU є повним диференціалом.

Розрахуємо внутрішню енергію ідеального газу. В ідеальному газі
потенціальна енергія взаємодії між молекулами вважається нехтовно малою.
Тому внутрішня енергія ідеального газу визначається тільки кінетичною
енергією хаотичного руху молекул.
Середня кінетична енергія поступального руху молекули за формулою (1)
3
дорівнює kT. Помножим дану величину на сталу Авогадро 𝑁А , та дістанемо
2
значення внутрішньої енергії одного моля ідеального газу:

(2)
Внутрішня енергія довільної маси m ідеального газу буде рівна
внутрішній енергії одного моля𝑈м , помноженій на число молів газу, що
містяться в масі m:

(3)
Формула (3) визначає внутрішню енергію одноатомного ідеального газу,
молекула якого має три ступені вільності і = 3. Нагадаємо, що числом ступенів
вільності системи називають найменшу кількість незалежних координат, які
однозначно визначають стан системи у просторі.
В ідеальному газі молекули розглядають як матеріальні точки.
Положення точки у просторі визначається трьома координатами (x, y, z). Тому
число ступенів вільності і = 3. Це число збігається з числом можливих
переміщень молекули в просторі (вздовж осей x, y та z), тому одноатомна
молекула має три ступеня вільності поступального руху.

40
 Молекула двоатомного газу в першому наближенні являє собою два
“жорстко” зв’язаних атоми, які розміщені на певній відстані один від одного
(рис. 1). Для неї і = 5 – три ступеня вільності поступального, та два ступеня
обертального рухів, які відповідають обертанню навколо осей y та z (відносно
осі х момент інерції дорівнює нулю).

Рис. 1 Рис. 2
Система із трьох “жорстко” зв’язаних між собою матеріальних точок, що
не лежать на одній прямій (рис. 2), має шість ступенів вільності: три на
поступальний рух й три на обертальний. Шість ступенів вільності мають і
молекули ідеального газу, що складаються з більш як трьох атомів.
Якщо зв’язок між атомами в молекулах не жорсткий, а пружній, то атоми
можуть здійснювати коливання одне відносно другого. Це породжує додаткові
ступені вільності, які називають коливальними. Наприклад, у двоатомній
молекулі з пружним зв’язком з’являється шостий – коливальний ступінь
вільності (і = 6), який враховує можливість коливання атомів вздовж осі х .
Згідно з законом Больцмана рівномірного розподілу енергії за ступенями
вільності: у рівноважній системі, що складається з великої кількості частинок,
кінетична енергія розподіляється в середньому порівну між різними
ступенями вільностей, на кожний ступінь вільності поступального та
обертального рухів припадає енергія, що дорівнює ½ kТ, тоді як на один
ступінь вільності коливального руху припадає енергія, що дорівнює kТ, бо в
середньому на потенціальну енергію гармонічних коливань припадає ½ kТ,
стільки ж й на кінетичну енергію (½ kТ), тобто разом kТ .
Враховуючи все це, вираз для середньої енергії молекули можна записати
так:

(4)
де і – сума числа поступальних, числа обертальних і подвоєного числа
коливальних ступенів вільності молекули, тобто:

41
 Тоді матимемо вираз внутрішньої енергії для довільної маси ідеального
газу:

(5)

2. Робота процесу
Всі фізичні явища в природі – це процеси переходу фізичних об’єктів з
одного стану в інший. В даному розділі зосереджено увагу на характеристиках
процесів.
Якщо у ході процесу система виконує роботу, то ця робота вважається
позитивною. У випадку, коли виконується робота над системою (робота
зовнішніх сил), то вона вважається негативною. Робота процесу визначається
енергією, що передається від одного тіла до іншого під час їх взаємодії, вона
незалежна від температури цих тіл і не пов’язана з переносом речовини від
одного тіла до іншого. Розглянемо газ, що міститься у циліндрі з поршнем
(рис. 3). Елементарна робота, яку здійснює газ при переміщенні поршня на
нескінченно малу відстань dl, становить 𝛿A = Fdl, де F - сила, з якою газ діє на
поршень. Якщо р - тиск газу, а S - площа поршня, то F = pS і тоді 𝛿A = pSdl.
Добуток Sdl - це зміна об’єму під час розширення газу, тому елементарна
робота: 𝛿A = pdV (6)

Рис. 3 Рис. 4
Зобразимо процес зміни об’єму газу графічно в координатах P і V (рис. 4).
При збільшенні об’єму газу на dV виконана робота 𝛿A = PdV відповідає площі
нескінченно вузької заштрихованої на графіку смуги. Зрозуміло, що робота,
яка виконана газом при розширенні його об’єму від V₁ до V₂, складається з
елементарних робіт 𝛿A. Графічно вона вимірюється площею заштрихованої
криволінійної трапеції. Величина цієї площі залежить не тільки від
початкового V₁ і кінцевого V₂ об’ємів, а й від форми кривої P = f(V). Тобто, на
відміну від внутрішньої енергії газу виконана ним робота залежить від шляху
переходу з початкового стану в кінцевий. Інтегруючи рівняння (6), обчислимо
повну роботу, виконану газом при розширенні його об’єму від V₁ до V₂:

42
 (7)
Обчислити інтеграл (7) можна тоді, коли відома залежність тиску p від об’єму
V. Зокрема, при p = const ця робота дорівнює:
.
При круговому процесі (рис. 5) система спочатку здійснює позитивну
роботу на ділянці 1А2 (газ розширюється), а потім система повертається в
початковий стан 1 за шляхом 2В1. Робота, що виконується при стисканні -
від’ємна і графічно зображається площею під кривою 2В1. Результуюча
робота, виконувана системою, дорівнює різниці цих двох площ, тобто
відповідає заштрихованій площі, обмеженій кривою 1А2В1, яка зображує
круговий процес. Таким чином, хоча система і повертається в початковий стан,
робота, виконувана нею в круговому процесі, не дорівнює нулю:

(8)
Оскільки робота, яка виконується системою, суттєво залежить від шляху
переходу її з одного стану в інший, то елементарна робота δА не є повним
диференціалом.
Таким чином, макроскопічна робота є характеристикою процесу
переходу системи з одного стану в другий, а не функцією стану системи.

3. Теплота процесу
Дослідні дані показують, що системи можуть переходити в нові стани і у
випадках, коли над ними не виконується механічна робота. Наприклад, якщо
розташувати у вакуумі на певній відстані одне від одного два тіла – одне з
більш високою температурою T1, друге – з більш низькою T2, то через деякий
час обидва тіла матимуть однакову температуру Т3, відмінну і від Т1, і від Т2
(Т2 < T3 < T1).
Це значить, що стан обох тіл змінився без
виконання макроскопічної роботи. На основі
подібних експериментальних даних в
термодинаміці вводиться поняття теплоти
процесу - енергії, що передається від одного тіла
до іншого при їх взаємодії, залежної лише від
температури цих тіл і не пов’язаної з
перенесенням речовини від одного тіла до
Рис. 5
іншого.3

3 Див. виноску 2.

43
 Наведене визначення доцільно прокоментувати. Очевидно, що подібна
ситуація виникає і при нагріванні тіла лазерним променем, газовою горілкою
і т.п. В подібних випадках не завжди можна просто ввести поняття
“температури нагріваючого” тіла. Загальною рисою таких процесів є те, що
зміна стану тіла відбувається без здійснення над ним макроскопічної роботи.
Робота, тим не менш відбувається, але її не можна описати, використовуючи
поняття макроскопічної механіки. Наприклад, при нагріванні тіла лазерним
променем, або у мікрохвильовій печі, роботу виконують кванти (порції)
електромагнітного поля; це ж саме відбувається при нагріванні тепловим
випромінюванням. Таку роботу доцільно називати мікроскопічною роботою,
маючи на увазі не її величину (вона може бути дуже великою), а характер:
мікроскопічна робота здійснюється мікрооб’єктами.
Якщо два тіла з різними температурами дотикаються, але не
деформуються, то перехід енергії від більш нагрітого тіла до менш нагрітого
здійснюється за рахунок теплопровідності. Теплопровідність – це перенесення
енергії від ділянок системи, що мають високу температуру, до ділянок
системи, що мають низьку температуру за рахунок теплового руху та взаємодії
мікрочастинок, що входять до складу системи. В металах передача енергії від
однієї частини системи до іншої при теплопровідності здійснюється головним
чином за рахунок хаотичного теплового руху електронів провідності, що
мають різну кінетичну енергію в об’ємах системи з різною температурою.
Поняття макроскопічної роботи і в цьому випадку також не можна ввести.
Таким чином, теплота процесу – це робота, що здійснюється над
системою мікроскопічними об’єктами (мікроскопічна робота). Ця робота
може бути як додатньою, так і від’ємною. Наприклад, якщо тіло
охолоджується, то його енергія передається в оточуюче середовище у формі
електромагнітного випромінювання, тобто теплота такого процесу є
від’ємною. Теплота процесу традиційно позначається буквою Q (від
латинського – qualorie, калорія).
Теплота процеса не є функцією стану. Тому нескінченно мала кількість
теплоти позначається символом 𝛿Q4 і не є повним диференціалом.

4. Квазірівноважні процеси
Важливу роль в теоретичній термодинаміці грають квазірівноважні (інша
назва - “квазістатичні”) процеси, які являють собою послідовність
рівноважних станів. Це означає, що квазістатичний процес йде настільки

4Завжди будемо мати на увазі, що теплота може як поступати в систему, так і виходити з системи, тобто
можуть бути ситуації, коли Q>0 та Q<0.

44
повільно, що на кожному його етапі система встигає адаптуватися до
зовнішніх умов. Якби зовнішні умови не змінювалися, то ніякого процесу
взагалі б не було - зберігався б вихідний рівноважний стан.
Найпростійша схема квазістатичного процесу – дуже повільний рух
поршня з вантажем в циліндрі з ідеально гладенькими стінками (рис. 6). Під
поршнем знаходиться газ (робоче тіло). Якщо нагрівач відсутній, то вся
система знаходиться при температурі оточуючого середовища, наприклад, при
кімнатній температурі. Пісок грає роль вантажу, що забезпечує змінну частину
зовнішнього тиску: якщо знімати з поршня піщинку за піщинкою, то тиск, під
яким знаходиться газ, буде повільно зменшуватися і поршень буде повільно
рухатись вгору. Оскільки процес відбувається нескінченно довго, температура
системи весь час залишається постійною. Пізніше ми розглянемо процеси, що
пов’язані з використанням нагрівача, тобто з постачанням теплоти в систему.
Характерною особливістю квазістатичних процесів є те, що:
квазістатичний процес в прямому та в зворотному напрямках обов’язково
проходить одну й ту саму послідовність станів. Це випливає з того, що при
заданих зовнішніх умовах рівноважний стан системи – єдино можливий.

Рис. 6 Рис. 7
Важливу роль у термодинаміці грають наступні квазістатичні процеси:
1. Ізотермічний процес, який відбувається при постійній температурі (T =
const). Для одного моля ідеального газу рівняння стану PV = RT, а графік
ізотерми в координатах p - V має вигляд, показаний на рис. 7.
2. Ізобарний процес, який відбувається при постійному тиску (p = const). Назва
відповідної кривої – ізобара (рис. 8).
3. Ізохорний процес, який відбувається при постійному об’ємі (V = const).
Крива, що графічно зображує процес, називається ізохорою (рис. 9).
4. Адіабатичний процес, який відбувається без обміну теплотою між
системою та оточуючим середовищем, або з іншими системами (𝛿Q = 0, або Q

45
= 0). Крива, що графічно зображує процес, називається адіабатою (рис. 10). В
подальшому, в цьому випадку, постійною є одна з найважливіших функцій
стану – ентропія (S)5.
Всі назви процесів містять префікс “ізо”; isos грецькою означає
“однаковий”. При ізотермічному процесі, наприклад, “однаковою”, незмінною
залишається температура системи, при ізохоричному – об’єм і т. д. Процеси з
такими властивостями називаються “ізопроцесами”. Прикметник
“адіабатичний” (грец. аdiabatos) в перекладі означає “неперехідний”. Цей
термін пов’язаний з властивостями ентропії, які розглядаються нижче.

Рис. 8 Рис. 9

5. Перший закон термодинаміки

Перший закон термодинаміки являє собою закон збереження енергії для
тих процесів, в яких одним із важливих параметрів є температура. Цей закон –
фундаментальний, він є узагальненням експериментальних даних і
формулюється так: теплота, що отримана системою від зовнішніх джерел,
йде на приріст її внутрішньої енергії та здійснення роботи.
Аналітичний вираз першого закону термодинаміки при нескінченно
малій зміні стану системи має вигляд:
𝛿Q = dU + 𝛿A (9)
де 𝛿Q – нескінченно мала кількість теплоти, що надається системі; 𝛿A -
елементарна робота, що виконується системою; dU – зміна внутрішньої енергії
системи. Порядок малості всіх величин у формулі (9) однаковий. Вище (в 1.)
було показано, що величина dU є повним диференціалом, тоді як 𝛿Q і 𝛿A -
просто нескінченно малі прирости. Коли стан системи змінюється тільки за
рахунок зміни її об’єму, як, наприклад, при розширенні ідеального газу, то
елементарна робота: 𝛿A = рdV. Тоді перший закон термодинаміки можна
записати у вигляді:
𝛿Q = dU + рdV (10)
Проінтегруємо співвідношення (9):

5 Можна показати (це буде зроблено в подальшому), що ентропія вводиться диференційним

співвідношенням dS=𝛿Q/Т, де 𝛿Q-нескінченно мала кількість теплоти, яку отримала система при
температурі Т.

46
 ,
де Q12 – кількість теплоти, яку отримала система від зовнішніх джерел в
процесі переходу зі стану 1 у стан 2, А12 – робота, що здійснюється системою
під час цього процесу. Таким чином,
Q12 = (U2 – U1) + A12 (11)
Формула (11) – інтегральна форма запису першого закону термодинаміки.
Якщо процес круговий, то U2 = U1, отже Q12 = A12 і, таким чином, в
круговому процесі (циклі) вся теплота, яку отримала система від зовнішніх
джерел за один цикл йде на виконання роботи:
Q12 = A12 (12)
Звідси випливає ще одне формулювання першого закону термодинаміки:
неможливо побудувати періодично діючий двигун, який би виконував роботу
без підведення енергії ззовні, або виконував би роботу більшу, ніж кількість
переданої йому ззовні енергії (вічний двигун першого роду неможливий).

6. Теплоємність ідеального газу

Досвід показує, що тіла або речовини нагріваються по-різному, тобто
необхідна різна кількість теплоти, щоб змінити їх температуру на одну й ту ж
саму величину. Цю властивість тіл та речовин називають теплоємністю.
Теплоємність тіла дорівнює відношенню нескінченно малої кількості
теплоти 𝛿Q, що поступила в систему, до нескінченно малої зміни dT його
температури:
С0 = 𝛿Q / dT (13)
Теплоємність одиниці маси речовини називають питомою
теплоємністю:

(14)
Теплоємність одного моля речовини називають молярною теплоємністю.
Якщо М – молярна маса, то молярна теплоємність:

(15)
В одиницях СІ питома теплоємність вимірюється в Дж/(кг·К), а молярна
теплоємність – в Дж/(моль·К).
Оскільки кількість теплоти залежить від характеру процесу переходу
ідеального газу з одного стану в інший, то й теплоємність суттєво
відрізняється в процесах, які здійснюються при сталому об’ємі (𝐶𝜏 ) та при
сталому тиску (𝐶𝜏 ).

47
 Запишемо вираз першого закону термодинаміки (10) для одного моля
газу:

Якщо газ нагрівається при сталому об’ємі, то: 𝑑𝑉м = 0 і 𝛿A = 0. Тоді надана газу
ззовні теплота йде тільки на збільшення його внутрішньої енергії: 𝛿Q = 𝑑𝑈м .
Тоді молярна теплоємність при сталому об’ємі:

, або (16)
З формули (16) випливає, що для одного моля ідеального газу зміна
внутрішньої енергії дорівнює:
(17)
Крім того, згідно з співвідношенням (5) для одного моля:

(18)
З порівняння (17) і (18) випливає, що молярна теплоємність газу при
постійному об’ємі:

(19)
Якщо газ нагрівати при сталому тиску, то:

(20)
Враховуємо, що 𝑑𝑈м /dT не залежить від виду процесу (внутрішня енергія
ідеального газу не залежить ні від тиску р, ні від об’єму V, а визначається
тільки температурою Т). Згідно з (17):

Продиференціювавши по температурі (Т) рівняння Менделєєва-

Клапейрона для одного моля ідеального газу при p = const, дістанемо:
Р𝑑𝑉м = RdT. Тоді рівняння (20) набуває вигляду:

(21)
Вираз (21) називається рівнянням Майєра. Враховуючи (19), рівняння (21)
можна записати у вигляді:

(22)
Відношення теплоємностей при сталому тиску 𝐶𝜏 та при сталому об’ємі
𝐶𝜏 позначається через γ:

48
 (23)
Наприклад, для одноатомного ідеального газу γ = 5/3 = 1,67. Для
двоатомного газу з “жорстким” зв’язком між атомами і = 5, і згідно з (23), γ =
7/5 = 1,4. Для багатоатомних газів і = 6, і γ = 8/6 = 1,33.

7. Робота ідеального газу при ізотермічному процесі.

Ідеальний газ – одна з небагатьох термодинамічних систем, які можна
досить строго описати аналітично. Використовуючи рівняння для різних
процесів, що відбуваються у системі “ідеальний газ”, можна отримати
термодинамічні рівняння для процесів у реальних складних системах.
Розглянемо, чому дорівнює робота, яка здійснюється ідеальним газом при
ізотермічному процесі (T = const). За першим законом термодинаміки можна
записати 𝛿Q = dU + 𝛿A, оскільки 𝛿A = pdV, то 𝛿Q = dU + pdV. Для ідеального
газу внутрішня енергія пропорційна температурі. Якщо температура постійна,
то dU = 0. Таким чином, 𝛿Q = 𝛿А.
Позначимо через А126 роботу ідеального газу, що здійснюється при
ізотермічному переході одного моля газу зі стану 1 у стан 2 (рис. 7). Перехід
із 1 в 2 здійснюється за ізотермою pV = const, а з рівняння Менделєєва -
Клапейрона, р = RT/V. Тоді:
2
2 ∫1 𝑑𝑉
A12 =∫1 𝑝𝑑𝑉 = RT .
𝑉
Таким чином, робота в ізотермічному процесі визначається за формулою:
𝑉2
A12 = RT ln (24)
𝑉1

8. Рівняння адіабати (рівняння Пуассона)

Адіабатний – це такий процес, який протікає без обміну теплотою між
термодинамічною системою і зовнішнім середовищем, Такий процес може
відбуватися, коли система вміщена в термоізоляційну оболонку, або при тій
умові, що процес відбувається так швидко, що теплота за цей час не встигає
ввійти в систему ззовні, або перейти з системи до навколишніх тіл. Прикладом
можуть служити процеси стиску й розширення газу, зумовлені проходженням
в ньому звукових хвиль.
Оскільки 𝛿Q = 0, то перший закон термодинаміки для адіабатного
процесу набуває вигляду: dU + 𝛿A = 0. Звідси 𝛿A = - dU, тобто система виконує
роботу за рахунок зменшення власної внутрішньої енергії.

6 Раніше ми позначали цю величину А12. Надалі напрям процесу будемо визначати по послідовності
цифрових індексів у відповідних величин: А12, або А21.

49
 Для одного моля ідеального газу маємо: pdV = - 𝐶𝜏 dТ. Оскільки, згідно з
рівнянням Менделєєва - Клапейрона, р = RT/V, то дістанемо:

, або
Так як R = 𝐶𝜏 − 𝐶𝑉 , γ = 𝐶𝜏 /𝐶𝜏 , то:

, або (25)
Співвідношення (25) доцільно переписати у вигляді:
d(lnT+ln𝑉 𝛾−1 )= const, або d(𝑙𝑛𝑇𝑉 𝛾−1 ) = const, або 𝑇𝑉 𝛾−1 = const′ (26)
Співвідношення (26) являє собою одну з форм запису рівняння адіабати
ідеального газу. Це рівняння можна подати в дещо іншій формі, записавши
його за допомогою змінних p та V (pV=RT):

(27)
де const - довільна стала, яка визначається з початкових умов.
Отримане рівняння (27) називається рівнянням Пуассона. Воно дає
шукану залежність між р і V при адіабатній зміні стану газу. Ним користуються
на практиці для дослідного вимірювання
відношення теплоємностей γ. Слід звернути увагу
на те, що, оскільки γ > 1, то на p - V діаграмі хід
адіабати крутіший порівняно з ізотермою (див.
рис. 10). Ця обставина є суттєвою при аналізі
основного кругового процесу - циклу Карно.
Припустимо, що газ здійснює адіабатний
процес від стану 1 (p1,V1,T1) до стану 2 (p2,V2,T2).
Розрахуємо повну роботу А12 в такому процесі.
Рис. 10 Оскільки 𝛿A = - dU, то:

(28)

9. Оборотні і необоротні процеси.

В природі зустрічаються процеси, які можуть відбуватися і в прямому і в
зворотному напрямках. Так, наприклад, температура тіла може підвищуватись
або знижуватись, газ може розширюватись або стискатись, рідина –
кристалізуватись або кристали плавитись і т.п. Коли якийсь процес може
відбутись у зворотному напрямку так, що система повернеться в початковий

50
стан через ті самі проміжні стани, які вона проходила при прямому процесі, то
такий процес називається – оборотним.
Коли ж процес не може відбутись у зворотному напрямку без відповідних
змін або в самій системі, або в тілах, що її оточують, то такий процес
називається – необоротним.
Прикладом оборотного процесу можуть бути незатухаючі коливання тіла,
підвішеного до абсолютно пружної пружини у вакуумі. В цих умовах відсутні
сили тертя і стан навколишнього середовища не буде змінюватись. Такий
процес буде оборотним.
Прикладом необоротного процесу може служити гальмування тіла
внаслідок дії сили тертя. В результаті швидкість тіла поступово зменшується і
воно нарешті зупиняється. При цьому енергія механічного руху тіла
витрачається на зростання енергії теплового руху частинок тіла і
навколишнього середовища без стороннього втручання в хід процесу. Інша
ситуація відбувається при зворотному процесі. Якби ми хотіли б знову
привести в рух тіло, що зупинилось (тобто привести його в початковий стан),
ми повинні були б перетворити енергію теплового руху частинок в кінетичну
енергію самого тіла. Цей процес не може відбутись самостійно, необхідне
втручання ззовні. Отже процеси, які супроводжуються тертям є
необоротними.
Розглянемо процес взаємодії між двома тілами, що мають різну
температуру і знаходяться в тепловому контакті. Внаслідок теплообміну
енергія частинок нагрітого тіла буде зменшуватись, а холодного
збільшуватись. Через певний час температури тіл зрівняються. Цей процес
також відбувається без зовнішнього втручання. У цьому випадку зворотній
процес полягав би у нагріванні одного з тіл за рахунок охолодження іншого
(якщо їх температури були однакові). Відомо, що сам по собі такий процес не
відбудеться. Для його здійснення треба використовувати холодильну машину,
робота якої неминуче пов'язана зі зміною стану інших зовнішніх тіл. Отже,
процес теплообміну при певній різниці температур є необоротним.
Аналогічно можна показати необоротність процесів розчинення і дифузії.
Уявімо собі газ у циліндрі з поршнем. Якщо ми швидким рухом поршня
примусимо газ розширюватись, то тиск газу біля поршня буде значно менший
ніж в об'ємі циліндра. Газ буде розширюватись не раптово, і потрібно буде
деякий час щоб він рівномірно заповнив об'єм, і тиск вирівнявся. Такий процес
неможливо відтворити зворотно. Стискаючи поршнем газ ми будемо мати біля
поршня не розрідження, а згущення газу. Таким чином швидке розширення
газу є процесом необоротним. Очевидно, розширення газу можна реалізувати
як оборотний процес, але для цього необхідно розширювати газ дуже повільно,

51
тоді тиск буде однаковим у всьому об'ємі в кожний момент часу. В такому
процесі система буде проходити послідовність квазістатичних, або
квазірівноважних станів. Таким чином, оборотний процес є також
квазістатичним процесом.
Зрозуміло, що реальні процеси в природі ніколи не відбуваються
нескінченно, повільно, і вважати їх оборотними можна лише наближено.

10. Принцип роботи теплової машини

Теплова машина, схема якої показана на (рис. 11), здійснює перетворення

Нагрівник
Тн
Qн

Робоче Робота, А = |Qн|-|Qх|

тіло

Qх

Холодильник
Тх Рис. 11
теплової енергії в механічну роботу. Основними елементами теплової машини
є два тіла з різними температурами, які обмінюються між собою теплотою.
Тіло з більшою температурою Тн називають нагрівачем, а з меншою Тх –
холодильником. Необхідно третє тіло, яке буде розширюватись і
безпосередньо виконувати роботу – робоче тіло. Робочим тілом може бути
повітря, водяний пар або будь - який газ. Роль холодильника може виконувати
навколишнє середовище, а нагрівача – паровий котел, або в двигунах
внутрішнього згорання - горюча суміш. Спочатку робоче тіло приводиться в
контакт з нагрівачем і отримує від нього теплоту Qн. Робоче тіло, яке займає
об'єм V1, розширюється до об'єму V2 (ділянка 1 - 2 на рис. 5). Оскільки Qн > 0,
то згідно з першим законом термодинаміки:
Qн = ∆U + А1, (29)
де ∆U = U2 - U1, а U1 та U2 – внутрішня енергія газу в станах 1 та 2, А1 – робота,
яку виконує робоче тіло на цій ділянці. Після виконання роботи А1 на ділянці
1 - 2, необхідно повернути систему в початковий стан 1. Для цього потрібно
стиснути газ, причому робота стискання А2 повинна бути меншою за А1 (А2 <
А1). Це досягається охолодженням системи за рахунок приведення робочого
тіла в тепловий контакт з холодильником. При стисканні робочого тіла його
об'єм повертається до свого початкового значення V1.

52
 Система здійснює круговий або циклічний процес. При стисканні робоче
тіло віддає холодильнику певну кількість теплоти – Qх. Тоді перший закон
термодинаміки для ділянки 2 - 1 має вигляд:
-|Qх|= U1 - U2 + А2 (30)
де А2 – робота системи на ділянці 2 - 1 (А2 < 0 тому, що об'єм зменшується).
Додаючи вирази (29) та (30) отримуємо:
|Qн|-|Qх| = А1+А2 (31)
де А1 + А2 = А – це повна робота, яка виконується при круговому процесі.
Таким чином: |Qн| - |Qх| = А (32)
Звернемо увагу на те, що при всякому круговому процесі, зображеному
графічно в координатах (p,V), виконана робота дорівнює площі, обмеженій
кривою циклу (рис. 5). Якщо |Qн| > |Qх|, то А > 0 і машина періодичної дії
здійснює корисну роботу, тобто працює як теплова машина.
Ефективність теплової машини визначається коефіцієнтом корисної дії
(ККД), який вимірюється відношенням корисної роботи А до кількості теплоти
|Qн|, одержаної системою від нагрівача:
𝜂 = А/ |Qн| = (|Qн|- |Qх|)/ |Qн| (33)
Процес роботи теплової машини, який розглянуто, звичайно є
абстрактною схемою. Але ж вона відображає суттєві риси кожної теплової
машини.
11. Другий закон термодинаміки
При вивченні роботи теплової машини природно постає питання: чи
можна побудувати періодично діючу теплову машину з коефіцієнтом корисної
дії, дорівнюючим одиниці (𝜂 = 1), яка б працювала без холодильника (Qх= 0) і
все тепло Qн перетворювала у роботу?
Якби можна було б побудувати таку теплову машину, то вона могла б
працювати, використовуючи енергію теплового руху атомів і молекул, які
містяться в атмосфері, земній корі, в воді морів і океанів – практично
невичерпних джерел енергії. Така гіпотетична теплова машина була названа
вічним двигуном (perpetuum mobile) другого роду, на відміну від вічного
двигуна першого роду, який працював би всупереч закону збереження енергії.
Вся сукупність експериментальних даних свідчить, що таку теплову машину
побудувати неможливо. Цей висновок становить основу формулювання
другого закону термодинаміки:
Неможливо створити теплову машину періодичної дії з ККД, рівним
одиниці, тобто неможлива теплова машина без холодильника.
Еквівалентним приведеному є формулювання другого закону
термодинаміки, запропоноване У. Томсоном в 1851 році:

53
 Неможливий циклічний процес, єдиним результатом якого було б повне
перетворення теплоти, отриманої від нагрівача, на роботу без будь-яких змін
в оточуючому середовищі.
Наведемо ще одне формулювання другого закону термодинаміки, яке
було запропоноване Р. Клаузіусом в 1850 році:
Неможливий процес, єдиним результатом якого була б передача енергії
у формі теплоти від холодного тіла до гарячого так, щоб в навколишніх тілах
не сталось би ніяких змін.
Особливістю другого закону термодинаміки є те, що він показує напрям
протікання процесів. Уявімо собі два тіла з різною температурою, які
дотикаються. Теплота буде переходити від одного тіла до другого. Причому
кількість теплоти, яка втрачена одним тілом, буде рівна кількості теплоти,
одержаної другим тілом, тобто виконується перший закон термодинаміки.
Однак з першого закону термодинаміки не випливає, в якому напрямку
відбувається процес. Лише другий закон термодинаміки дає можливість
визначити напрям протікання процесу (тобто в напрямі від гарячого тіла до
холодного, а не навпаки, якщо зовнішні умови залишаються без зміни).
Зауважимо, що другий закон термодинаміки не забороняє процес ще
більшого охолодження холодного тіла і нагрівання гарячого (згадаємо
холодильну машину), але при цьому повинен змінюватись стан зовнішніх тіл.
Неважко довести, що всі наведені формулювання другого закону
термодинаміки є еквівалентними.

12. Цикл Карно

В становленні другого закону термодинаміки значна роль належить
французькому інженеру С. Карно. В його роботах (1824 р.) практично була
дана відповідь на такі два важливих питання: чи є межа удосконалення
теплових машин і чи грає роль вид робочого тіла, яке використовується.
Оборотний круговий процес, який покладений в основу роботи ідеальної
теплової машини, отримав назву – цикл Карно. Графічно цикл Карно
зображено на рис. 12. Він складається з двох ізотермічних (1-2 і 3-4) та двох
адіабатичних процесів (2-3 і 4-1).
Розглянемо, як можна реалізувати такий оборотний процес. Припустимо,
що робочим тілом є один моль ідеального газу, який міститься у циліндрі з
рухомим поршнем (див. рис. 3). Робоче тіло приводиться у тепловий контакт
з нагрівачем, який має температуру Тн = T1. Припустимо, що газ в початковому
стані 1 займе об‘єм V1, тиск газу – р1 зрівноважується тиском вантажу
(наприклад піску, як це було запропоновано в 4, рис. 6), або будь-яким
зовнішнім тиском. Робоче тіло приводиться у тепловий контакт з нагрівачем.

54
Поволі зменшуючи зовнішній тиск (наприклад скидаючи малі порції піску з
зовнішньої поверхні поршня), будемо давати газові можливість
розширюватись ізотермічно до об'єму V2 при тиску р2. При цьому газ виконує
роботу А12, яка згідно з (24):

P
.
Оскільки при ізотермічному процесі
1 Qн
внутрішня енергія ідеального газу не
2
змінюється, тобто ∆U = 0, то, згідно з
Тн
першим законом термодинаміки, робота
А12 виконується за рахунок отриманого
4 від нагрівача тепла Qн. Оскільки Qн > 0,
3
Тх то: Qн = А12 (34)
Qх
В стані 2 система від’єднується від
V нагрівача і тепло ізолюється.
Рис. 12
Зменшуючи зовнішній тиск (наприклад,
скидаючи далі пісок з поршня), примусимо газ розширюватися адіабатно до
такого об’єму V3 і відповідного цьому об'ємі тиску Р3, щоб температура газу
знизилась до температури холодильника Тх = T2. Робота в адіабатичному
процесі 2-3, згідно співвідношенню (28), дорівнює:
A23 = CV (T1 – T2) (35)
В стані 3 закінчується адіабатичне розширення газу та починається третій
етап. Система призводиться в тепловий контакт з холодильником. Повільно
стискаючи газ в циліндрі (наприклад, підсипаючи піщинки на поршень),
доводимо його ізотермічно до певного об’єму V4. При цьому на стиснення газу
витрачається робота:

.
Вся ця робота, згідно з першим законом термодинаміки, переходить у тепло
Qх, передане холодильникові. Цикл завершується адіабатичним стисканням
газу від об’єму V4 до початкового V1. Робота зовнішніх сил А41 на цьому етапі
йде на підвищення внутрішньої енергії газу і його температура зростає до
значення Т1:
A41 = CV (T2 –T1) (36)
На цьому цикл Карно закінчується і знов може повторюватись. Повна корисна
робота за цикл дорівнює сумі робіт, що виконані на окремих етапах циклу:

(37)

55
 Адіабатичні процеси не впливають на загальну величину роботи, оскільки
роботи на них, згідно з формулами (35) та (36), однакові за величиною і
протилежні за знаком. Нагадаємо, що при всякому круговому процесі,
зображеному графічно в координатах (p,V), виконана робота дорівнює площі,
обмеженій кривою циклу.
Розрахуємо коефіцієнт корисної дії циклу Карно. Із співвідношення (33):
𝐴 |𝑄н|−|𝑄х|
𝜂 = |𝑄н| = |𝑄н|
. Враховуючи (34) та (37), отримуємо:

(38)
Враховуємо, що величини V1, V2, V3 i V4 не можуть бути залежні, бо їх треба
певним чином добрати, щоб після проведення процесу, ми потрапили знов у
вихідне положення. Тому не важко знайти зв’язок між цими величинами.
Дійсно, стани 2 і 3 належать одній адіабаті. Запишемо для них рівняння
Пуассона (27):
T1V2𝛶-1=T2V3𝛶-1 (39)
Стани 1 і 4 також належать одній адіабаті, тому:
T1V1𝛶-1=T2V4𝛶-1 (40)
Поділивши вираз (39) на (40) і здобувши корінь степеня 𝛾-1, дістанемо:

(41)
Тоді співвідношення (38) набуває вигляду:

(42)
Об’єднуючи (33) та (42), маємо:
𝐴 |𝑄н|−|𝑄х| 𝑇н−𝑇х
𝜂 = |𝑄н|
= |𝑄н|
= (43)
𝑇н
Таким чином, ККД оборотного циклу Карно, де робочим тілом є
ідеальний газ, визначається тільки температурами нагрівача і холодильника
(Т1 = Тн, Т2 = Тх). З формули (42) випливає, що для підвищення ККД необхідно
збільшувати різницю температур нагрівача і холодильника. Якщо нагрівач і
холодильник мають однакову температуру: ∆Т = Т1 - Т2 = 0, то η → 0 і
перетворення теплоти в роботу стає неможливим. Це означає, що для теплової
машини обов’язкова наявність двох елементів – нагрівача і холодильника.

56
 Оскільки цикл Карно складається з оборотних процесів, його можна
провести в зворотному напрямі (по шляху 1- 4 - 3 - 2 -1) (рис. 13). При цьому
в зворотному циклі Карно від холодильника відбирається кількість теплоти Q2
(Qх) і підводиться до робочого тіла в процесі його ізотермічного
розширення (4 - 3). В процесі ізотермічного стиснення (2 - 1) кількість теплоти
Q1 (Qн) відводиться від робочого тіла і передається тілу з вищою температурою
Т1 (Q1 < 0). Оскільки |Q1| > |Q2|, то робота, що виконується газом за один цикл
– від'ємна. Таким чином, при виконанні зворотного циклу Карно теплота від
холодного тіла до гарячого переходить за рахунок виконання зовнішніми
силами роботи A = Q1 – Q2.

Рис. 13
Машина, яка працює за оберненим циклом Карно, є холодильною
машиною. Схема дії такої машини приведена на рис. 14. Ефективність дії
машини визначається так званими холодильним коефіцієнтом, який
вимірюється відношенням теплоти, відведеній від холодного тіла, до роботи,
виконаної зовнішніми силами:

(44)
Таким чином, ефективність холодильної машини пропорційна
температурі тіла, яке охолоджується і обернено пропорційна різниці
температур, між якими здійснюється процес. Чим більша різниця температур,
тим більші будуть витрати на роботу машини. У реальних теплових машинах
коефіцієнт корисної дії буде значно меншим теоретичного (43) або (44). Це
пов’язано з різними причинами. Наприклад, неможливі ідеальні адіабатичні
процеси: хоч ми і дуже швидко будемо стискати або розширювати газ, частина

57
тепла передається від газу назовні. Так само рух навіть найкраще
сконструйованого поршня не може здійснюватись без тертя. Все це, а також
інші фактори викликають необоротні втрати енергії і зменшують ККД.

13. Теорема Карно.

У попередньому параграфі було доведено, що ККД циклу Карно залежить
тільки від температур нагрівника та
Гаряче тіло, Т1 холодильника, якщо робочим тілом є
Q1 ідеальний газ. Це твердження становить
A=Q1 - Q2 суть теореми Карно, яка складається з
Робоче тіло двох частин:
1. Усі оборотні машини, які
Q2
виконують цикл Карно мають,
Холодне тіло, Т2 незалежно від використовуваного
робочого тіла, однаковий коефіцієнт
корисної дії, якщо вони працюють із
Рис. 14
спільними нагрівачем та холодильником.
2. Коли дві машини виконують цикл Карно, причому одна машина оборотна, а
друга – необоротна, то коефіцієнт корисної дії необоротної машини менший
ніж коефіцієнт корисної дії оборотної, якщо ці дві машини мають спільний
нагрівник і холодильник.
Доведемо теорему Карно. Розглянемо дві теплові машини, які працюють
за циклом Карно і мають спільний нагрівач і холодильник з температурами Т1

Нагрівач, Т1 = Тн Нагрівач, Т1 = Тн

Q1 Q1/ Q1 Q1/
А А/ А А - А/
1 2 1 2

Q2 Q2/ Q2/
Q2

Холодильник, Т2 = Тх Холодильник, Т2 = Тх

Рис. 15 Рис. 16
і Т2 (рис. 15). Припустимо, що в машині 1 робоче тіло – ідеальний газ, а в
машині 2 – будь-яка реальна речовина.

58
 Перша машина одержує за цикл від нагрівача кількість теплоти |Q1|,
віддає холодильнику кількість теплоти - |Q2| і виконує роботу А. Її ККД
дорівнює:

(45)
Друга машина одержує за цикл від нагрівача кількість теплоти |Q1/|, віддає
холодильнику кількість теплоти - |Q2/| і виконує роботу А/. ККД цієї машини
дорівнює :

(46)
Для спрощення доведення теореми припустимо, що обидві машини за
цикл одержали від нагрівача однакову кількість теплоти :
|Q1/| = |Q1| (47)
Зауважимо, що це припущення не обов'язкове. Якщо |Q1| ≠ |Q1 |, то треба
/

зіставити n циклів однієї машини з m циклами другої, добираючи n і m так,

щоб nQ1 = mQ1/. За першим законом термодинаміки, якщо обидві машини
виконують за циклом однакову роботу (А = А/ ), то вони повинні віддавати
холодильнику однакову кількість теплоти |Q2| = |Q2/| і тоді ККД у обох машин
буде однаковим (η = η/).
Припустимо, наприклад, що ККД першої машини більший, ніж другої, η
> η/ , тобто:

(48)
Тоді при виконанні умови (47) дістанемо, що А > А і |Q2| < |Q2 |, тобто друга
/ /

машина віддає холодильнику більшу кількість теплоти, ніж перша.

З'єднаємо обидві машини так, щоб перша машина працювала би по
прямому циклу, а друга здійснювала б обернений цикл, тобто працювала б як
холодильна машина за рахунок першої машини (рис. 16). Якщо при цьому
холодильна машина 2 віддає за цикл нагрівачу кількість теплоти |Q1/|, що, за
умовою, дорівнює теплоті |Q1|, яку одержує за цикл від нагрівача машина 1, то
в результаті їх спільної роботи ніяких змін в стані нагрівача не відбудеться. В
цьому випадку перша з машин виконує додатну роботу А > 0, а друга –
від`ємну роботу А/ < 0, причому А/ < А. Тому спільна робота машин дозволяє
одержати за цикл надлишок додатної роботи, що дорівнює А – А/. Оскільки А
= |Q1| - |Q2| , а А/ = |Q1/| - |Q2/|, то сумарна робота A– A/ = |Q1| - |Q2| - |Q1/|+|Q2/| і,
враховуючи припущення (47), отримуємо: А – А/ = |Q2/| - |Q2| > 0.

59
 Таким чином, результатом спільної роботи обох машин було б
перетворення кількості теплоти Q2/ – Q2, забраної у холодильника, в роботу А–
А/, а стан нагрівача при цьому не змінювався б. Тому, якщо б вихідне
припущення про те, що η > η/ було б правильне, то вдалося б здійснити двигун,
який виконував би роботу за рахунок підведеної теплоти Q2/ – Q2 так, що в
оточуючих тілах (нагрівач) не здійснювалося б ніяких змін. Такий двигун
порушував би другий закон термодинаміки (формулювання Томсона), і тому
припущення, що η > η/ не може виконуватись.
Покажемо, що нерівність η < η/ також протирічить другому закону
термодинаміки. Для цього в нашому уявному експерименті змінимо порядок
роботи машин, змусивши першу машину працювати як холодильник (рис.16),
а другу - по прямому циклу. Внаслідок припущення η < η/, маємо :

Оскільки |Q1| = |Q1/|, то |Q2| > |Q2/| , і А/ > А. Робота, яка здійснювалась б другою
машиною: А/ = |Q1/| - |Q2/| > 0, а робота першої машини була б:
A = |Q1| - |Q2| < 0, то сумарна робота A/ – А = |Q1/| - |Q2/| - |Q1| + |Q2| =
|Q2| - |Q2/| > 0. Знов результатом спільної роботи обох машин було б
перетворення теплоти в роботу без будь-яких змін в оточуючих тілах.
Таким чином, виходячи з припущення η < η/, приходимо до протиріччя з
другим законом термодинаміки. Залишається тільки одна можливість -
вважати, що η = η/. Це означає, що: ККД всіх оборотних машин, працюючих з
одним і тим самим нагрівачем і холодильником, однаковий і не залежить ні
від природи робочої речовини, ні від конструкції машини.
Таким чином, для всіх оборотних машин ККД такий самий, як і для
теплових машин, що працюють за циклом Карно з ідеальним газом у якості
робочого тіла. Згідно з (43):

Очевидно, що в необоротної машині за цикл відводиться від робочої речовини

більша кількість теплоти Q2/ ніж в оборотної, тобто |Q2/| > |Q2|, звідси випливає
що:

(49)
Це означає що η > η/, тобто ККД необоротної машини не може бути більшим
за ККД оборотної машини, яка працює з тими самими нагрівачем і
холодильником. Узагальнюючи вирази (43) і (49), дістанемо:

60
 , (50)
де знак рівності відноситься до оборотних процесів, а знак нерівності - до
необоротних.

14. Нерівність Клаузіуса

Співвідношення (50) можна записати у вигляді:

(51)
Як ми вже зазначали, теплота, яка поступає в систему, приймається за додатну,
а та, яка відводиться з системи – за від’ємну. Враховуючи це, а також беручи
до уваги, що Q1 та Q2 – алгебраїчні величини, маємо: Q1 = |Q1|, a Q2 = – |Q2|.
Тому співвідношення (51) набуває вигляду:

, або:

, (52)
де знак рівності стосується оборотних процесів, а знак меншості –
необоротних. Співвідношення (52) отримало назву – нерівність Клаузіуса.
𝑄1
Перша її складова містить величини, що стосуються нагрівача, а друга
𝑇1
𝑄2 𝜏
- холодильника. Таким чином, величина являє собою відношення кількості
𝑇2 𝑇
теплоти Q, якою система (робоче тіло) обмінюється з тепловим резервуаром,
до температури цього резервуара Т. Це відношення прийнято називати
зведеною теплотою.
Отже, нерівність Клаузіуса (52) означає, що алгебраїчна сума зведених
теплот в оборотному циклі Карно дорівнює нулю, а в необоротному менша за
нуль:

(53)
Співвідношення (52) і (53) отримані для циклів Карно. Але їх можна
узагальнити на довільні кругові процеси.
Припустимо, що система виконує довільний оборотний циклічний процес
ABCDA (рис. 17). Розіб’ємо його на ряд елементарних циклів Карно, які
складаються з нескінченно малих ділянок ізотермічних процесів (ab i cd),
з’єднаних адіабатами. Спільні для сусідніх циклів адіабатичні ділянки система
проходить двічі (у протилежних напрямках), тому їх внески взаємно

61
компенсуються, а некомпенсованими залишаються внески від зовнішніх
частин адіабат та ізотерм, з яких можна скласти східчастий контур, як завгодно
близько до контура ABCDA, що розглядається.
Позначимо через δQі кількість теплоти, якою система обмінюється з
тепловими резервуарами в ході кожного елементарного циклу Карно. Тоді для
кожного елементарного оборотного циклу Карно виконується співвідношення
(52) із знаком рівності:

(54)
де δQi1 – теплота, яка поступає в систему від нагрівача, а δQi2 – яка відводиться
з системи в холодильник (індекс і нумерує елементарні цикли Карно). Для
цикла, обмеженого ламаною лінією отримуємо:

Рис. 17

(55)
Узагальнюючи (55), маємо:

(56)
Якщо нескінченно зменшувати ділянки ізотермічних процесів
східчастого контуру і, відповідно, збільшувати їх число, то східчастий контур
збігається з контуром кривої ABCDA. Тоді співвідношення (56) набуває
вигляду:

(57)

62
де символ ∮ означає, що розглядається інтеграл по замкнутому контуру
ABCDA. Узагальнюючи нерівність Клаузіуса (53) для для будь-яких кругових
процесів, можна співвідношення (57) записати у вигляді:

(58)
де знак рівності (=) відноситься до оборотних процесів, а знак меншості (<) -
до необоротних; Т – температура теплового резервуара (нагрівача або
холодильника), з яким система обмінюється теплотою в даний момент. Таким
чином, нерівність Клаузіуса виконується не тільки для цикла Карно, але і для
будь-якого кругового процесу.

15. Ентропія та її властивості

𝛿𝑄 𝛿𝑄
Оскільки для оборотних процесів: ∮ = 0, то підінтегральна функція є
𝑇 𝑇
повним диференціалом деякої функції стану системи. Вона позначається S та
вводиться диференціальним співвідношенням:

(59)
Функцію S вперше ввів Р. Клаузіус і назвав її ентропією (що грецькою
мовою означає перетворення або зміна). Таким чином, ентропія – це функція
стану системи, що її повний диференціал dS дорівнює відношенню малої
кількості теплоти δQ, яку дістала система під час оборотного процесу, до
температури Т системи.
Зміна ентропії ∆S для оборотних процесів визначається за формулою:

(60)
де S1 та S2 – значення ентропії у станов 1 та 2. Тоді значення ентропії
2 𝛿𝑄
S₂ = S₁ + ∫1 в будь - якому стані визначається з точністю до сталої S1, згідно
𝑇
формулі (60).
Розглянемо властивості ентропії.
1. Якщо система складється з кількох тіл і під час процесу ентропія одного
з них змінюється на ∆S1, другого на ∆S2, третього на ∆S3, і т. д., то зміна
ентропії системи дорівнює:
(61)
Таким чином, ентропія є величина адитивна, тобто ентропії тіл, що
входять до системи, додаються алгебраїчно. Дійсно, якщо енергія системи
дорівнює сумі енергій її частин, а робота системи дорівнює сумарній роботі
окремих тіл системи, то з першого закону термодинаміки випливає, що

63
кількість теплоти, яку отримує система, дорівнює алгебраїчній сумі теплот,
отриманих окремими тілами системи, тобто 𝛿𝑄 = ∑𝑛𝑖=1 𝛿𝑄𝑖 . Виходячи з
визначення ентропії (59) та враховуючи адитивність теплоти, маємо (61).
2. Зміна ентропії ∆S при переході з одного рівноважного стану в другий,
не залежить від того, яким оборотним процесом здійснюється цей перехід.
Ця властивість ентропії випливає з самого її визначення. Дійсно, якщо
система здійснює круговий оборотний процес 1a2b1, то за формулою (57):

, або (62)
Оскільки процес 2b1 є оборотний, то його можна здійснити в протилежному
напрямку 1b2, що призведе до зміни знаку в (62). Тоді:

(63)
Таким чином, зміна ентропії ∆S не залежить від того, яким оборотним
процесом здійснюється перехід.
3. Припустимо, що система здійснює перехід з рівноважного стану 1 в
рівноважний стан 2 необоротним процесом 1а2. Зміну ентропії в ході
необоротного процесу не можна визначити співвідношенням (60), яке
виконується тільки для оборотних процесів. Припустимо, що система
повернеться зі стану 2 в початковий стан 1 оборотним процесом 2b1 і
здійснить круговий процес. Згідно з нерівністю Клаузіуса (58) для будь-якого
кругового процесу, запишемо цю нерівність у вигляді:

(64)
Оскільки на ділянці 2b1 процес є оборотним, то згідно з (60):

(65)
Для ділянки необоротного процесу 1a2 не можна записати аналогічне
співвідношення. Врахуємо (65) в співвідношенні (64):

, або
Таким чином:

, (66)
де знак більшості відповідає переходу системи зі стану 1 до стана 2
необоротним процесом, а знак рівності – оборотним. Якщо кінцевий стан 2 є
нескінченно близьким до початкового стану 1, то з (66) випливає:

64
 (67)
4. Розглянемо систему, для якої 𝛿𝑄 = 0. Така система називається
адіабатно ізольованою. Тоді співвідношення (66) або (67) матимуть вигляд:
, або (68)
Це значить, що в ізольованих системах оборотні процеси протікають так, що
ентропія залишається постійною (S2 = S1). Необоротні процеси в таких
системах призводять до зростання ентропії.
Таким чином, співвідношення (68) дають можливість визначати напрям
протікання термодинамічних процесів і виражають загальне формулювання
другого закону термодинаміки.
Розглянемо приклад адіабатного розширення газу 𝛿𝑄 = 0. Для оборотного
адіабатного процесу зміна ентропії згідно з (66), дорівнює:

,
тоді S = const. Таким чином, оборотний адіабатний процес є ізоентропійним.
Для необоротного адіабатного процесу зміна ентропії:

,
отже 𝛥𝑆 > 0. Таким чином, в необоротному адіабатному процесі ентропія
системи збільшується.
Розглянемо процес теплопровідності між двома тілами з температурами
Т1 і Т2, (Т1 > Т2), які розташовані всередині теплоізоляційної оболонки і
приводяться у тепловий контакт. За певний проміжок часу від першого тіла до
другого перейде кількість теплоти 𝛿𝑄. Тоді зміна ентропії першого та другого
тіл, відповідно, дорівнює:

і .
Зміна ентропії системи:

.
Оскільки Т1 > Т2, то dS > 0, тобто, в процесі теплопровідності ентропія
системи зростає. Це зростання ентропії буде продовжуватись до тих пір, поки
температури обох тіл не зрівняються (Т1 = Т2) і система прийде в рівноважний
стан. В цьому стані ентропія набуває максимального значення: S = 𝑆𝜏𝜏𝜏 . Такий
хід ентропії характерний і для інших необоротних процесів в ізольованих

65
системах, які відбуваються природно (тобто без зовнішнього втручання),
наприклад, дифузія, внутрішнє тертя і т. п.

16. Приклади розрахунку ентропії.

1. Розглянемо процес нагрівання тіла маси т від початкової температури
Т1 до температури Т2. При нагріванні на dТ градусів тіло дістає кількість
теплоти: 𝛿𝑄 = cmdT, де с – питома теплоємність, яка не залежить від
температури. Оскільки зміна ентропії ∆S дорівнює:

,
то отримаємо:

(69)
При Т2 > T1, ∆S > 0 - ентропія тіла збільшується.
2. Розглянемо процеси плавлення та пароутворення. Теплоти плавлення
та пароутворення відповідно дорівнюють: Qпл = 𝜆m; Qпр = rm, де 𝜆 - питома
теплота плавлення, а r – питома теплота пароутворення. Оскільки процеси, що
розглядаються, здійснюються при постійних температурах (Тпл та Тпр), то зміна
ентропії в процесі плавлення дорівнює:

,
а в процесі пароутворення:

3. Розглянемо процес оборотного ізотермічного розширення ідеального

газу від об’єму V1 до об’єму V2. Зміна ентропії ∆S в такому процесі
визначається за формулою:

,
а кількість теплоти, що отримує газ, визначимо за першим законом
термодинаміки:

.
Оскільки процес ізотермічний (T = const), то внутрішня енергія газу не
змінюється (dU = 0), тоді 𝛿𝑄 = pdV. З рівняння Менделєєва - Клапейрона
𝑚𝑅𝑇
визначаємо тиск: p = vRT/V = . Тоді зміна ентропії при ізотермічному
𝜇
розширенні:

66
 (70)
4. Розглянемо зміну ентропії при необоротному процесі. Уявимо собі
посудину з теплоізольованими стінками, всередині якої відокремлений
перегородкою об’єм V1 з ідеальним газом (з решти посудини газ видалений до
повного вакууму). Якщо ми відкриємо отвір у перегородці, то газ вийде з
об’єму V1 через отвір і рівномірно заповнить всю посудину об’ємом V2. В
цьому необоротному процесі адіабатного розширення газ не виконує роботу,
а тому його внутрішня енергія не змінюється. Оскільки для ідеального газу
внутрішня енергія не залежить від об’єму і є функцією тільки температури, то
в процесі, що розглядається, температура не змінюється. Це дає можливість
припустити, що існує ізотермічний оборотний процес, при якому об’єм газу
збільшується від V1 до V2, тобто на таку саму величину, як і при необоротному
розширенні. Збільшення ентропії при ізотермічному розширенні ідеального
газу розраховується за формулою (70):

Беручи до уваги, що ентропія є функція стану системи і її значення в

певних станах не залежить від шляху переходу, для обчислення її зміни в
необоротному процесі можна скористатися розрахунком зміни ентропії для
довільного оборотного процесу, в даному випадку – ізотермічного
розширення від об’єма V1 до V2. Тоді ентропія при необоротному
адіабатичному розширенні газа буде розраховуватись за формулою (70).

17. Статистичне тлумачення другого закону термодинаміки.

Формула Больцмана.
Розглянемо необоротні процеси з статистичної точки зору. Як ми вже
відзначали, необоротні процеси в адіабатно ізольованих системах
здійснюються так, що система переходить з нерівноважного стану в
рівноважний. При цьому ентропія системи збільшується і досягає
максимального значення в стані рівноваги. Для хактеристики кожного стану
системи статистична фізика використовує термодинамічну ймовірність W
стану системи (або її ще називають статистична вага), яка визначається
кількістю способів, якими можна реалізувати будь-який стан системи. Слід
відрізняти термодинамічну та математичну ймовірності.
Припустимо, що N молекул ідеального газу розташовані в об’ємі V1.
Математична ймовірність такої події:
𝑃1𝑁 = 1 (71)

67
Виділимо в об’ємі V1 об’єм V2, менший за V1. Математична ймовірність того,
що молекула попадає в об’єм V2 дорівнює:
𝑃21 = 𝑉𝑉2 (72)
1
Ймовірність знаходження в об’ємі V2 одночасно двох молекул (за теоремою
множення ймовірностей):
𝑉 2
𝑃22 = ( 2) (73)
𝑉 1
Ймовірність того, що N молекул попадає в об’єм V2:
𝑉2 𝑁
𝑃2𝑁 = (𝑉 ) (74)
1
Якщо поділимо співвідношення (71) на (74), то визначимо у скільки разів
ймовірність перебування N молекул в повному об’ємі V1 більша ймовірністі їх
перебування в частині об’єма V2:

(75)
З визначення математичної ймовірності випливає, що P 1.
Термодинамічна ймовірність W розраховується за формулою:

(76)
де N - число частинок, що розподіляються за n станами; N₁ – число частинок у
першому стані; N₂ – у другому і т.п.
Розглянемо приклад. Нехай у певному об’ємі знаходяться дві молекули (1
і 2). Уявно поділимо об’єм на дві половини. Якщо обидві молекули будуть
розташовані в лівій половині посудини (рис. 18), то математична ймовірність
такої події, згідно з формулою (73), дорівнює:

.1 .2 Термодинамічна ймовірність такого стану

дорівнює:
Рис. 18
.
Надалі розглянемо випадок, коли одна з молекул переходить в праву
половину посудини. Термодинамічна ймовірність такого стану:

.
Це означає, що такий стан можна реалізувати двома способами.
Можливі розподіли молекул в обох частинах посудини і відповідні
значення математичних і термодинамічних ймовірностей наведені у таблиці 1.
Другий стан, коли частинки рівномірно розповсюджені по об’єму, є найбільш

68
ймовірним. Цей стан характеризується також найбільшим значенням
термодинамічної ймовірності W, тобто математична та термодинамічна
ймовірності пропорційні. Тому співвідношення (75) можна записати у вигляді

(77)
Таблиця 1
N Розподіл Ймовірність розподілу
станів
Ліворуч Праворуч Математична Термодинамічна
P W
І 1, 2 - 1

ІІ 1 2 2
2 1
ІІІ - 1, 2 1

Таким чином, перехід системи в рівноважний стан – це перехід з станів

менш ймовірних в стан з максимально можливою ймовірністю.
Ентропія ізольованих систем в таких процесах також збільшується.
Природно можна припустити існування залежності між ентропією S та
термодинамічною ймовірністю W:
S = f (W) (78)
Для з'ясування цієї залежності врахуємо властивості ентропії S та
термодинамічної ймовірності W. Якщо система складається з двох частин, то
ентропія системи S дорівнює сумі ентропій S1 та S2 її частин: S = S1+ S2. Якщо
термодинамічну ймовірність стану першої частини системи позначимо W1, а
другої – W2, то згідно з (78): S1 = f (W1) i S2 = f (W2). Термодинамічна
ймовірність W стану всієї системи, згідно з теоремою множення ймовірностей,
дорівнює: W = W1 · W2. Тоді f (W) = f (W1 · W2). Якщо в співвідношенні (78)
врахувати S та W, то отримаємо:
S = S1 +S2 = f (W1) + f (W2) = f (W1 · W2).
Таку властивість має тільки логарифмічна функція. Тому функціональна
залежність (78) набуває вигляду:
S = a lnW, (79)
де а – постійна величина.
Для визначення постійної а в (79) розглянемо один моль ідеального газу,
кількість молекул якого N = NA – числу Авогадро. Припустимо, що в

69
початковий момент газ знаходиться в частині об’єму V2, а потім ізотермічно
розширюється до об’єму V1. Тоді, згідно співвідношенню (77), для одного моля
газу:

. Звідси:

(80)
Зміна ентропії при ізотермічному розширенні від V2 до V1, згідно (70),
дорівнює:

(81)
Враховуючи (80), співвідношення (81) набуває вигляду:

(82)
Оскільки R/𝑁𝐴 = k , де k – стала Больцмана (k = 1,38·10-23 Дж·К), то (82)
запишемо у вигляді: S1 – S2 = k lnW1 – k lnW2. Звідси випливає, що: S1 = k·lnW1
+ C i S2 = k·lnW2 + C, де С – деяка константа, яка буде обговорюватись в
наступному параграфі. Якщо її не брати до уваги, то зв’язок між ентропією та
термодинамічною ймовірністю набуває вигляду:
S = k lnW (83)
Це співвідношення було встановлено Больцманом у 1886 році. Тому його
називають формулою Больцмана.
Формула Больцмана розкриває зміст ентропії, як міри невпорядкованості
системи. Дійсно, при наближенні системи до стана рівноваги поряд з
зростанням ентропії буде збільшуватись термодинамічна ймовірність W, тобто
зростає кількість способів, якими можна реалізувати стан системи, що
свідчить про рівень її невпорядкованості. Наприклад, теплова машина буде
здатна виконувати роботу, доки існує різниця температур між нагрівачем та
холодильником. Якщо температура нагрівача і холодильника вирівнюються,
то зростають невпорядкованість системи та її ентропія і робота не може бути
виконаною.
Зв’язок між ентропією S та термодинамічною ймовірністю W (83)
розкриває статистичний зміст другого закону термодинаміки: в ізольованих
системах найбільш ймовірними є такі процеси, які переводять систему в
рівноважний стан. Другий закон термодинаміки не виключає можливість
протікання в ізольованих системах процесів із зменшенням ентропії. Однак,
ймовірність таких процесів (які отримали назву флуктуацій) тим менша, чим

70
більша кількість частинок в системі і чим більше величина відхилення від
рівноважного стану.
Наприклад, припустимо, що в посудині, об’ємом 1см3 міститься N =
2,7·1019 молекул за нормальних умов. Припустимо, що всі молекули перейдуть
в одну половину посудини. Ентропія системи при цьому зменшується.
Ймовірність такої події визначимо з (74):

.
Отримане значення ймовірності події настільки мале, що вона практично
не відбувається. Таким чином, другий закон термодинаміки має певні
обмеження, а саме, він виконується для ізольованих систем, що складаються з
великої, але скінченної кількості частинок.

18. Характеристичні функції.

Крім вже відомих нам термодинамічних функцій стану системи
(внутрішня енергія та ентропія), можна використовувати і інші функції стану,
які називають характеристичними функціями. Розглянемо деякі з них.
1. Вільна енергія. Об’єднуючи аналітичні вирази для першого (9) та
другого (59) законів термодинаміки, отримуємо:
TdS ≥ dU + 𝛿A, або (84)
𝛿A ≤ - dU + TdS (85)
де знак рівності стосується оборотного, а знак нерівності – необоротного
процесів. З (85) випливає, що в оборотному процесі:
𝛿A = - d(U - TS) - SdT (86)
Позначимо: F = U - TS (87)
де F – має назву – вільна енергія. Ця енергія складається з внутрішньої енергії
U, яка є функцією стану системи та добутку TS, який отримав назву зв’язаної
енергії і також є функцією стану системи. Тоді і вільна енергія F також буде
функцією стану системи. З (87) випливає, що внутрішня енергія складається з
вільної та зв’язаної енергій:
U = F + TS (88)
Співвідношення (86) можна записати, використовуючи поняття вільної
енергії, так:
𝛿A = - dF - SdT = - (dF + SdT) (89)
Припустимо, що система здійснює оборотний ізотермічний процес
T=const (dT = 0). Тоді з (89) випливає, що:
𝛿A = - dF (90)

71
Це співвідношення визначає фізичний зміст вільної енергії – вона є мірою
роботи, яку виконує система при оборотному ізотермічному процесі.
Для необоротного ізотермічного процесу з (85) випливає:
𝛿A < - dF (91)
З співвідношення (90) та (91) стає зрозумілим, що зв’язана енергія TS являє
собою ту частину внутрішньої енергії тіла, яка не може бути використана
для здійснення роботи в ізотермічному процесі.
Якщо система утримується при постійній температурі (T = const) і не
виконує роботу (тобто V = const), то з (90) та (91) випливає, що dF ≤ 0, тобто в
оборотних ізохорно - ізотермічних процесах вільна енергія F не змінюється,
тоді як в необоротних процесах F зменшується. Це означає, що умовою
рівноваги системи, яка перебуває при сталій температурі і сталому об’ємі, є
мінімальне значення вільної енергії: F = 𝐹𝜏𝜏𝜏 . Умова мінімуму вільної енергії
в стані рівноваги (для систем з T = const, V = const) дає можливість
прогнозувати стійкі стани технічно важливих матеріалів та інших об’єктів.
Термодинамічний аналіз дозволяє успішно обгрунтувати, наприклад, склад
спеціальних сплавів.
2. Ентальпія. Розглянемо процес, який здійснюється при постійному
тискові p = const (dp = 0). Тоді перший закон термодинаміки запишемо у
вигляді:
𝛿Q = dU + pdV = d(U + pV) (92)
Величина H = U + pV (93)
є функцією стану системи і отримала назву ентальпія або теплова функція.
Використовуючи вираз для функції Н, запишемо перший закон термодинаміки
для оборотного ізобарного процесу: 𝛿Q = dH, або
Q = H₂ - H₁ (94)
де Н1 – значення ентальпії в початковому, а Н2 – в кінцевому станах. З (94)
випливає фізичний зміст ентальпії: її зміна під час оборотного ізобарного
процесу дорівнює кількості теплоти, що отримує система.
3. Термодинамічний потенціал (енергія Гіббса). Співвідношення (84),
якщо враховувати, що 𝛿A = pdV, запишемо у вигляді: dU + pdV - TdS ≤ 0, або
d(U + pV - TS) - Vdp + SdT ≤ 0 (95)
Якщо система здійснює ізобарно - ізотермічний процес: р = const і Т = const,
то співвідношення (95) набуває вигляду:
d(U + pV - TS) ≤ 0 (96)
Величина Ф = U + pV - TS (97)
є функція стану системи. Вона отримала назву термодинамічний потенціал,
або енергія Гіббса. Тоді співвідношення (96) можна записати у вигляді:
dФ ≤ 0 (98)

72
Звідси випливає, що в оборотних ізохорно - ізобаричних процесах
термодинамічний потенціал Ф не змінюється, а при необоротних процесах
термодинамічний потенціал зменшується, і в стані рівноваги Ф набуває
мінімального значення (Ф = Фmin).

19. Третій закон термодинаміки

У вирази для ентропії, які були отримані термодинамічним (59) і
статистичним (83) методами, входить адитивна постійна величина, що не
дозволяє визначити абсолютне значення ентропії S. У деяких випадках
виникає потреба у визначенні абсолютного значення ентропії.
В 1906 році німецький фізик В. Нернст на підставі результатів
дослідження поведінки кристалів при низьких температурах прийшов до
висновку, що при наближенні температури до абсолютного нуля (T → 0):
S₂ - S₁ → 0, (99)
де S1 і S2 – значення ентропії речовини в стані різних кристалографічних
модифікацій. Тобто, при наближенні температури до абсолютного нуля, для
всіх кристалографічних модифікацій речовини значення ентропії буде
однаковим. Іншими словами – при наближенні температури до абсолютного
нуля процеси здійснюються так, що ентропія тіл не змінюється. Це
твердження отримало назву теореми Нернста або третього закону
термодинаміки.
Нернст також прийшов до висновку, що при наближенні до абсолютного
нуля теплоємності всіх тіл прямують до нуля, тобто:

(100)
Твердження Нернста були узагальнені німецьким фізиком М. Планком:
ентропія всіх тіл дорівнює нулю при абсолютному нулі, тобто:

(101)
Це формулювання Планка випливає із співвідношення Больцмана (83):
S = k lnW. При T → 0 термодинамічна ймовірність стану системи W → 1, тому
що цей рівноважний стан буде характеризуватись найменшим значенням
енергії. Тоді при T→ 0 ентропія системи в стані рівноваги, дорівнює:
S = k ln1= 0 (102)
На основі третього закону термодинаміки можна отримати
співвідношення для визначення ентропії системи в рівноважному стані при
будь - якій температурі Т:

(103)

73
 З третього закону термодинаміки випливає, що досягти абсолютний нуль
температур неможливо, а значить не можливе повне перетворення теплової
енергії в механічну. Це положення випливає з того факту, що всі фізичні
методи одержання наднизьких температур грунтуються на застосуванні
адіабатних процесів, які призводять до охолодження систем, що виконують ці
процеси. Проте при наближенні до абсолютного нуля відмінність між
адіабатними й ізотермічними процессами дедалі зменшується і в точці
абсолютного нуля зовсім зникає. Таким чином, з наближенням до
абсолютного нуля ефект адіабатного охолодження стає все меншим, поки
зовсім не зникне. Отже, можна тільки асимптотично наближатися до
абсолютного нуля, ніколи його не досягаючи. Тому іноді третій закон
термодинаміки формулюють як принцип недосяжності абсолютного нуля.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ

1. Термодинаміка. Термодинамічні параметри. Термодинамічний процес.
(Вступ, 1.).
2. Ідеальний газ. Внутрішня енергія системи. Закон рівномірного розподілу
енергії за ступенями вільності (1.).
3. Робота в термодинамічному процесі (2.).
4. Теплота процесу (3.).
5. Рівняння стану ідеального газу. Ізопроцеси (4.).
6. Перший закон термодинаміки (5.).
7. Теплоємність речовини. Рівняння Майера (6.).
8. Робота ідеального газу при ізотермічному процесі (7.).
9. Рівняння Пуассона (8.).
10. Оборотні та необоротні процеси. Колові процеси (9.).
11. Теплова машина. Коефіцієнт корисної дії теплової машини (10.).
12. Другий закон термодинаміки (11.).
13. Цикл Карно. Ідеальна теплова машина. Обернений цикл Карно.
Холодильна машина (12.).
14. Теорема Карно (13.).
15. Нерівність Клаузіуса (14.).
16. Ентропія та її властивості (15.).
17. Приклади розрахунку ентропії (16.).
18. Статистичне тлумачення другого закону термодинаміки. Формула
Больцмана (17.).
19. Характеристичні функції (18.).
20. Третій закон термодинаміки (19.).

74
 1. ЕЛЕКТРОСТАТИКА
1.1. Електричний заряд. Закон збереження заряду.
Відомо, що є два види електричних зарядів, умовно названих
позитивними і негативними. Найменшу величину заряду е = 1,6 10-19 Кл має
елементарний заряд. Носієм позитивного елементарного заряду є протон -
елементарна частинка, що входить до складу ядра атома і має заряд + е. Носієм
негативного елементарного заряду - електрон. Його заряд -е.
Всі існуючі на практиці заряди q = Ne, де N- цілі числа, тобто,
електричний заряд квантується (якщо фізична величина може приймати тільки
певні дискретні значення, то говорять, що ця величина квантується).
Експериментально встановлено, що величина заряду не залежить від
швидкості, отже, електричний заряд є релятивістськи інваріантним.
Як відомо, всі речовини складаються з атомів, а атом, в свою чергу,
складається з позитивно зарядженого ядра, навколо якого обертаються
негативно заряджені електрони. В цілому атом електронейтральний, так як
число протонів, несучих позитивний заряд q= + ze (де z - порядковий номер
елемента в таблиці Менделєєва), дорівнює числу електронів, несучих
негативний заряд q = -zе.
При електризації, наприклад, тертям, обидва тіла заряджаються
різнойменно: одне - позитивно, а інше - негативно, тобто, одне тіло втрачає
електрони, а інше набуває їх.
Якщо розглянути ізольовану систему, через поверхню якої заряди не
проходять, то можна стверджувати: алгебраічна сума електричного заряду в
n
ізольовоної системі зберігається, тобто q
i =1
i = const.

Це один з фундаментальних законів фізики - закон збереження

електричного заряду. Його дослідним шляхом встановив Фарадей.
1.2. Закон Кулона.
Він справедливий для точкових зарядів. Він справедливий для точкових
зарядів. Точковим зарядом називається заряджене тіло, розмірами якого
можна знехтувати в порівнянні з відстанями від нього до інших заряджених
тіл. Ш. Кулон в 1785 році експериментально встановив, що:
"СИЛА ВЗАЄМОДІЇ ДВОХ НЕРУХОМИХ ТОЧКОВИХ ЗАРЯДІВ
ПРОПОРЦІЙНА ВЕЛЕЧИНІ ЦИХ ЗАРЯДІВ І ОБЕРНЕНО ПРОПОРЦІЙНА
КВАДРАТУ ВІДСТАНІ МІЖ НИМИ", тобто
q1 q 2
F =k , (1)
r2

75
 1 1
де в СІ коефицієнт k = , 0 = = 8,85·10-12 (Ф/м) —
4 0 4  9 10 9

діелектрична стала.
У підсумку маємо k = 9·109 м/Ф, або Нм2/Кл2. Вимірюючи в (1) відстань в "м",
а заряди в "Кл", силу отримаємо в "Н". Однойменно заряджені тіла
відштовхуються, різнойменно заряджені притягуються. Закон Кулона можна
записати у векторній формі:
1 q1q2
F= r, (2)
4 0 r 3
F - сила, що діє на заряд, до якого спрямований
вектор r, проведений від одного заряду до іншого; на
рис. 1: F1 — сила, що діє на заряд q1, з боку заряду
Рис. 1 q2; F2 — сила, що діє на заряд q2 з боку заряду q1.
Експериментально встановлено, що взаємодія двох зарядів не зміниться, якщо
поблизу них помістити інші заряди. Нехай, крім заряду q, є ще заряди q1, q2, ...,
qn, тоді результуюча сила, з якою вони діють на заряд q, буде
n
F =  Fi (3)
i =1

1 qq1
де Fi = ri ; ri - радіус-вектор, що виходить від заряду qі і
4 0 ri
3

спрямований до заряду q.
1.3. Напруженість електричного поля.
Взаємодія між нерухомими зарядами здійснюється через електричне
поле, тому всякий електричний заряд змінює властивості навколишнього його
простору, створюючи в ньому електричне поле. Це
поле проявляє себе в тому, що воно діє з силою на
заряд, внесений в нього. Основною кількісною
характеристикою електричного поля є напруженість
Рис. 2 електричного поля, векторна величина. Вона
визначається відношенням сили, що діє з боку поля на пробний заряд q', до
величини цього заряду, тобто
E = F / q' (4)
Пробним зарядом q' називають точковий позитивний заряд (малий тому, щоб
не змінювати ні величини, ні розподілу тих сторонніх зарядів, які породжують
досліджуване поле). Таким чином, напруженість електричного поля дорівнює
силі, з якою електричне поле діє на одиничний позитивний заряд і збігається

76
за напрямком з цією силою, (див. рис. 2.) Напруженість електричного поля
вимірюється в В/м. У загальному випадку на заряд q, що знаходиться в полі з
напруженістю E , діє сила
F = qE , (5)
Досліджуємо за допомогою пробного заряду q' поле нерухомого заряду q.
Відповідно до закону Кулона на пробний заряд q' з боку заряду q діятиме сила
(2). З урахуванням цього напруженість поля, створюваного точковим зарядом
q, буде визначатися за формулою:
F 1 q
E= = r, (6)
q' 4 0 r 3

тут r - радіус-вектор, проведений від заряду q в розглянуту точку поля. Таким

чином, напруженість електричного поля, створюваного точковим зарядом q на
відстані r від нього, прямо пропорційна величині заряду q і обернено
пропорційна r2 - квадрату відстані від нього.
1.4. Принцип суперпозиції електричних полів.
Якщо електричне поле створюється сукупністю точкових зарядів q1, q2,
..., qn, то воно буде діяти на пробний заряд q' в деякій точці поля М з
результуючою силою F . Напруженість поля в цій точці
n

F  Fi n
E= = i =1
=  Ei , (7)
q' q' i =1

тобто дорівнює векторній сумі напруженостей полів, який створював би кожен

з зарядів окремо. Таким чином,
n
E =  Ei (8)
i =1

Це твердження носить назву принципу

суперпозиції (накладання) електричних полів
і справедливо для не дуже великих величин Е.
Умовно електричне поле зображують (див.
рис. 3) за допомогою ліній вектора
Рис. 3 напруженісті - силових ліній; дотичні до
силових ліній збігаються з напрямом сили, діючої на пробний заряд в
розглянутій точці поля.
1.5. Електричний диполь.
Два точкових заряди, рівних за величиною і протилежних за знаком, що
знаходяться на деякій відстані один від одного, називаються електричним
диполем (рис. 4). Плечем диполя називається вектор l ( l ), спрямований по осі

77
диполя від негативного заряду до позитивного і по модулю рівний відстані між
ними. Електричний диполь характеризується моментом диполя:
p = ql , (9)
Відповідно до принципу суперпозиції
напруженість у довільній точці поля диполя:
Рис. 4 E = E+ + E− . Наведемо формули для напруженості
поля диполя:
1) в точці А, розташованої на осі диполя, (див. рис. 5):
 
1  q l q l 1 2r l
E=  − = (10)
4 0  l  4 0
2 2
l 2l  l   2 l 
2
(r − ) r +  r − 
 
 2  2   4
2) в точці, розташованій на
перпендикулярі до середини
його осі:
1 ql
E= (11)
4 0  2 l 
3
2 2

r + 
 4
На диполь, поміщений в
Рис. 5 електричне поле з
напруженістю Е, діє момент
сил який прагне встановити диполь по полю,
(рис.6):
M = p E. (12)
Рис. 6 Потенціальна енергія диполя у
зовнішньому електростатичному полі:
Wn = − p E . (13)
1.6. Потік вектора напруженості.
Щоб просунутися далі у вивченні електричного поля, необхідно
використовувати векторний аналіз - математичний апарат. Ми повинні знати,
що таке градієнт, ротор, дивергенція. Почнемо ж зпоняття "потік вектора E ".
Нехай маємо однорідне електричне поле (напруженість якого однакова у всіх
точках простору) з напруженістю E , яке пронизує деяку плоску поверхню S,

78
тоді скалярний добуток E S буде називатися потоком вектора напруженості
E через поверхню S, (рис. 1), тобто:
ФЕ = E S = EScosα, (14)
де S = S n — є вектор, що дорівнює добутку величини площі на нормаль до
цієї поверхні, Еn проекція вектора Е на
нормаль n до площини. У загальному випадку
поле може бути неоднорідним, а поверхня не
плоскою. У цьому випадку поверхню можна
подумки розбити на нескінченно малі
елементарні площини dS, які можна вважати
Рис. 7 плоскими, а поле поблизу них однорідним. У
такому випадку потік через елементарну
площину:
d E = Ed S = EdS cos a = En dS . (15)
Повний потік вектора напруженості через поверхню S:
 E =  d E =  Ed S =  En dS (16)
S S S

1.7. Теорема Остроградського - Гауса.

Знайдемо потік вектора напруженості електричного поля, створюваного
точковим зарядом q, через сферичну поверхню радіуса r. Площа її поверхні
S = 4πr2. Силові лінії електричного поля, (див. рис. 8), йдуть по радіусах до
поверхні сфери і тому кут між векторами E і n
равний нулю. Тоді:
1 q q
 E =  Ed S = r 4r 2
n =
S
40 r 3 0 (17)

Можна довести, що потік через замкнену

поверхню не залежить від форми поверхні і від
розташування зарядів в ній. Розглянемо потік,
створюваний системою зарядів, крізь замкнену
Рис. 8
поверхню довільної форми, всередині якої вони
перебувають (рис. 9):  E =  Ed S . Згідно з принципом суперпозиції
S

E = E1 + E2 + ... + En , тому:
n

q1 q2 qn q i
 E =  Ed S =  E1 d S +  E2 d S + ... +  En d S = + + ... + = i =1
,
S S S S 0 0 0 0

79
або:
n

q i
 E =  Ed S = i =1
. (18)
S 0
Отже, ми довели теорему Остроградского - Гауса:
Потік вектора напруженості електростатичного
поля через довільну замкнену поверхню дорівнює
алгебраїчній сумі зарядів, охоплених цією поверхнею,
Рис. 9 поділеній на діелектричну сталу (ε0).
Теорему Остроградского - Гауса (18), можна записати в диференціальній
формі:
div E =  /  0 , (19)
де ρ = dq/dV - об'ємна густина заряду,
E x E y E z
div E =  E = + + - дивергенція
x y z
вектора напруженості,  - оператор набла.
З теореми Остроградського - Гауса
Рис. 10
випливають наслідки:
1) лінії вектора E (силові лінії) ніде, крім зарядів, не починаються і не
закінчуються: вони, розпочавшись на заряді, ідуть у нескінченність для
позитивного заряду, або, приходячи з нескінченності, закінчуються на
негативному заряді (картина силових ліній наводиться на рис. 10);
2) якщо алгебраїчна сума зарядів, охоплених замкнутою поверхнею, дорівнює
нулю, то повний потік через цю поверхню дорівнює нулю;
3) якщо замкнена поверхня проведена в полі так, що всередині неї немає
зарядів, то число вхідних ліній вектора напруженості дорівнює числу ліній, що
виходять з цієї поверхні, і тому повний потік через таку поверхню дорівнює
нулю.
Теорема Остроградського - Гауса дозволяє розрахувати електричні поля,
створювані зарядженими тілами різної форми.
1.7.1. Поле рівномірно зарядженої, нескінченно протяжної площини.
Побудуємо циліндр (рис. 11), вісь якого перпендикулярна до поверхні, і
застосуємо теорему Остроградского - Гауса:
 E =  Ed S =  EdS БОК + 2 E S ОСН = q /  0 , так як Ed S БОК = EdS БОК cos 90 O = 0 , то
S

 E = 2 E S ОСН = 2 ES cos 0 O = 2 ES = q /  0 . Звідси,

80
 Рис. 11 Рис. 12
q 
E= = , (20)
2 0 S 2 0
де σ = q/S - поверхнева густіна заряду, яка вимірюється в СІ в Кл/м2.
1.7.2. Поле між двома нескінченними, різнойменно зарядженими
паралельними площинами.
Поза внутрішнього проміжку, E = 0 так як поля, створені різнойменно
зарядженими паралельними пластинами (рис. 12), спрямовані протилежно
один одному; між площинами:
  
E= + = (21)
2 0 2 0  0
Отже: Е = σ/ε0. Цією ж формулою визначається напруженість електричного
поля поблизу зарядженого провідника.
1.7.3. Поле зарядженого циліндра.
Заряджений циліндр радіуса R, оточимо коаксіальною циліндричною
поверхнею радіуса r (рис. 13). Потік вектора E через основи дорівнює нулю,
тобто E ┴ n ОСН , де n ОСН - зовнішня нормаль до
основ циліндра; потік через бічну поверхню
 E = E S БОК = E 2rh , тут h - висота циліндра.
Згідно з теоремою Остроградського - Гауса, при

r > R (зовні циліндра): E 2rh = , або
2r 0
1 q 
E= = , (22)
2r 0 h 2r 0
де τ = q/h — линійна густина заряду, яка
Рис. 13 вимірюється в Кл/м. Коли r < R (всередині
циліндра), то E = 0.
1.7.4 Поле зарядженої сфери.

81
 Потік вектора E через поверхність сфери радіуса r, (див. рис. 14, зверху),
яка оточує заряджену сферу, що має радіус R, при r > R дорівнює ФЕ = E4πr2.
q
По теоремі Остроградского - Гауса E 4r =
2
,
0
звідки:
q
E= , (23)
4 0 r 2
тобто поза зарядженої сфери поле таке ж, як і
поле точкового заряду тієї ж величини,
поміщеного в центрі сфери. Усередині сфери
немає зарядів, і тому поле там відсутня, тобто при
r < R маємо E = 0. Цю властивість
використовують для екранування від полів
Рис. 14 зовнішніх зарядів. Графік залежності Е = f(r) для
випадку зарядженої сфери наведено на рис. 14, внизу.
1.8. Робота сил електричного поля.
1. Робота сил в однорідному полі (рис. 15). Однорідне поле створюють,
наприклад, великі металеві пластини, що мають заряди протилежного знака.
Знайдемо роботу по переміщенню заряду q' на відстань d. Оскільки
dA = F d r = Fdr cos a = Fdx , то:
d 
А =  Fdx =  Fdx = Fd = q' Ed = q' d (24)
0 0

Рис. 15 Рис. 16

Таким чином робота, що здійснююєься силами поля, не залежить від

форми шляху, по якому переміщувався заряд, а залежить тільки від відстані d,
вимірюваної уздовж силової лінії між початковим і кінцевим положенням
заряду.

82
2. Робота сил в неоднорідному полі точкового заряду q (рис. 16). Знайдемо
роботу по переміщенню пробного заряду q' з точки 1 в точку 2 в полі,
створюваному точковим зарядом q:
1 qq' , тому:
dA = F d l = Fdl cos a = Fdr = dr
4 0 r 2
2
qq ' r dr
2
qq '  1 1 
A12 =  dA =  =  − . (25)
1 4 0 r r 2 4 0  r1 r2 
1

І в цьому випадку робота сил не залежить від форми шляху, вона є тільки
функцією початкового і кінцевого положення заряду. Для замкнутої траєкторії
L вона дорівнює нулю (r1 = r2),  F d l =  q' Ed l = 0 . Тому:
L L

 Ed l = 0 ,
L
(26)

тобто ЦИРКУЛЯЦІЯ ВЕКТОРА НАПРУЖЕНОСТІ ПО ЗАМКНЕНОМУ

КОНТУРУ ДОРІВНЮЄ НУЛЮ.
У механіці було наведено таке визначення: «Сили, робота яких не
залежить від форми траекторії, називаються консервативними силами, а поля,
робота сил яких не залежить від форми траекторії, називаються
потенціальними полями». Таким чином, розглянуте нами електростатичне
поле є потенціальним, а кулонівські сили - консервативними.
1.8.1. Потенціал електростатичного поля.
Відомо, що робота сил потенціального поля може бути представлена як
різниця потенціальної енергії, тобто
qq '  1 1 
A12 = Wn1 − Wn 2 =  − .
4 0  r1 r2 
(27)

Звідси випливає, що потенціальна енергія пробного заряду q' в поле заряду q

qq'
буде: Wn = + С. При r → ∞ потенціальна енергія повинна
4 0 r
перетворюватися в нуль, тому значення постійної С вважаємо рівним нулю.
Тоді отримуємо:
qq'
Wn = (28)
4 0 r
Величину:
φ = Wn /q' (29)
називають потенціалом електричного поля в даній точці. Потенціал φ, поряд
з напруженістю електричного поля, використовується для характеристики

83
електричного поля. Потенціал точкового заряду q, як випливає з (28) і (29),
можно визначити за формулою:
1 q
= , або φ = kq/r, (30)
4 0 r
тобто φ ~ q/r (прямо пропорційна величині заряду і обернено пропорційна
відстані від нього). Потенціал в СІ вимірюється в вольтах: 1 В = 1 Дж/1 Кл.
Якщо поле створює система точкових зарядів q1,q2,...,qn, то потенціал:
1 n qi
=  (31)
4 0 i =1 ri
З формули (29) випливає, що заряд q', який знаходиться в точці поля з
потенціалом φ, має потенціальну енергію:
Wn = q'φ (32)
Отже, роботу сил поля над зарядом q' можна виразити через різницю
потенціалів:
A12 = Wn1 - Wn2 = q'(φ1 - φ2) = q'U, (33)
тут φ1 - φ2 = U - різниця потенціалів між двома точками поля, яка називається
напругою. Напруга U теж вимірюється в вольтах.
1.8.2. Еквіпотенціальні поверхні.
Уявна поверхня, всі точки якої мають однаковий потенціал, називається
еквіпотенціальною поверхнею. Її рівняння має вигляд:
φ (x,y,z) = const. (34)
1 q
Для точкового заряду q, згідно (30), = ,і
4 0 r
еквіпотенціальною поверхнею є сфера радіуса r.
При переміщенні заряду q' уздовж
Рис. 17 еквіпотенціальної поверхні на відрізок dl потенціал
не змінюється, тобто dφ = 0, отже, dA = q'dφ = 0. З іншої сторонни, робота рівна
dA = F d r = q ' Ed r = q ' Edr cos a , і рівна нулю, бо α = 90°, тобто

Рис. 18 Рис. 19 Рис. 20

84
вектор напруженості електричного поля E перпендикулярний до
еквіпотенціальній поверхні (рис. 17).
На рис. 18 - 20 зображені лінії вектора E (силові лінії) і еквіпотенціальні
поверхні поля точкових зарядів і однорідного поля.
1.8.3. Зв'язок між напруженістю електричного поля і потенціалом.
Напруженість електричного поля і потенціал використовуються для
опису електричного поля. E - векторна величина, φ - скалярна величина. Вони
пов'язані між собою. Встановимо цей зв'язок. Для цього проведено дві
еквіпотенціальні поверхні φ і φ + dφ. Як було показано вище, вектор E
перпендикулярний до еквіпотенціальній поверхні. Робота по переміщенню
пробного заряду q' з точки з потенціалом φ в точку з потенціалом φ + dφ згідно
формули (33) дорівнює dA = q'[φ - (φ + dφ)] = -q'dφ. З іншої сторонни
dA = Fd l = q' Ed l = q' Edl cos 0O = q' Edl . Таким чином, -q'dφ = q'Edl,
звідси:
E = - dφ/dl, (35)
де dφ/dl - швидкість зміни потенціалу. У більш загальному випадку:
E = − grad = − , (36)
  
де grad =  = i+ j+ k - градієнт потенціалу, це вектор,
x y z
спрямований по нормалі до еквіпотенціальної поверхні у бік найшвидшого
зростання φ. Знак "мінус" в (36) означає, що E і вектор gradφ спрямовані в
протилежні сторони.
З формул (35), (36) випливає, що напруженість електричного поля Е
вимірюється в СІ в В/м.
1.9. Електричне поле в діелектриках.
Всі речовини по електропровідності поділяються на провідники та
діелектрики. Проміжне положення між ними займають напівпровідники.
Провідниками називають речовини, в яких є вільні носії зарядів, здатні
переміщатися під дією електричного поля. Прикладами провідників є метали,
розчини або розплави солей, кислот, лугів.
Діелектриками або ізоляторами називаються речовини, в яких немає
вільних носіїв зарядів і які, отже, не проводять електричний струм. Це будуть
ідеальні діелектрики. Насправді діелектрики проводять електричний струм,
але дуже слабо, їх провідність в 1015 - 1020 разів менше, ніж у провідників. Це
обумовлено тим, що в звичайних умовах заряди в діелектриках пов'язані в
стійкі молекули і не можуть, як у провідниках, легко відриватися і ставати
вільними.

85
 Молекули діелектрика електронейтральні: сумарний заряд електронів і
атомних ядер, що входять до складу молекули, дорівнює нулю. У першому
наближенні молекулу можна розглядати як диполь з електричним моментом
p = ql ; тут q - заряд ядра молекули, l - вектор, проведений з "центру тяжіння"
електронів в "центр тяжіння" позитивних зарядів атомних ядер (плече диполя).
1.9.1. Полярні і неполярні діелектрики.
Розрізняють два основних види діелектриків: полярні та неполярні.
Діелектрик називають неполярним, якщо в його молекулах за відсутності
зовнішнього електричного поля центри тяжіння негативних і позитивних
зарядів збігаються, наприклад, H2, O2, N2. Для них дипольний момент
p = ql = 0 , бо l = 0. І, отже, сумарний дипольний момент неполярного
 p = 0.
n
діелектрика i =1 i

У молекул полярних діелектриків (Н2O, НСl, спирти) центри тяжіння

зарядів різних знаків зрушені один щодо одного. У цьому випадку молекули
володіють власним дипольним моментом p = ql  0 . Але ці дипольні
моменти за відсутності зовнішнього електричного поля за рахунок теплового
руху молекул орієнтовані хаотично і сумарний дипольний момент такого
 p = 0.
n
діелектрика дорівнює нулю, тобто i −1 i

1.9.2. Поляризація електронна, орієнтаційна і іонна. Вектор поляризації.

Якщо діелектрик внести в електричне поле, то в ньому станеться
перерозподіл зв'язаних зарядів. У результаті цього сумарний дипольний
 p
n
момент діелектрика i =1 i
, стає відмінним від
нуля. У цьому випадку говорять, що відбулася
поляризація діелектрика.
Рис. 21 Розрізняють три типи поляризації діелектриків:
1) ЕЛЕКТРОННА: вона спостерігається в неполярних діелектриках, коли
електронна оболонка зміщується щодо ядра проти поля (рис. 21).
2) ОРІЄНТАЦІЙНА: вона спостерігається в полярних діелектриках, коли
диполі прагнуть розташуватися уздовж поля. Цьому перешкоджає тепловий
хаотичний рух.
3) ІОННА: вона спостерігається у твердих кристалічних діелектриках, коли
зовнішнє поле викликає зсув позитивних іонів по полю, а негативних - проти
поля.
Кількісною мірою поляризації діелектрика є вектор поляризації Р -
векторна величина, яка дорівнює відношенню сумарного дипольного моменту
малого об’єму діелектрика до величини цього об’єму ΔV:

86
 n

p i
P= i =1
. (37)
V
Таким чином, вектор поляризації діелектрика дорівнює дипольному моменту
одиниці об'єму поляризованого діелектрика. В СІ вектор поляризації Р
вимірюється в Кл/м2.
Як показує досвід, у ізольованих діелектриків вектор поляризації для не
дуже великих E пропорційний напруженості електричного поля, тобто
P =  0 E , (38)
де ε0 - електрична стала,  ( - капа, грецька буква) - діелектрична
сприйнятливість діелектрика. Діелектрична сприйнятливість - це безрозмірна
величина, яка для вакууму і, практично, для повітря, дорівнює нулю.
1.9.3. Напруженість електричного поля в діелектрику. Діелектрична
проникність.
Отже, при внесенні діелектрика в електричне поле з напруженістю E 0 ,
відбувається поляризація діелектрика, в результаті якої виникає поле зв'язаних
зарядів, спрямоване проти
зовнішнього поля (рис. 22).
Напруженість поля зв'язаних зарядів
позначимо через E '. Виявляється, що
вона пропорційна напруженості поля
Рис. 22
в діелектрику, тобто E ' =  E , тому
напруженість поля в діелектрику E = E 0 + E ', або Е = Е0 – Е' = Е0 - Е, звідки:
Е0 = (1 + )Е = εЕ , де (39)
ε = 1 + , (40)
називають відносною діелектричною проникністю середовища; ε -
безрозмірна величина. Так як  = 0 для вакууму і, практично, для повітря, то
для цих же середовищ ε = 1.
Отже, поле в діелектрику послаблюється в ε разів, у порівнянні з полем в
вакуумі. З рис. 22 випливає, що зв'язаний сумарний заряд не дорівнює нулю
лише на поверхні діелектрика. Ці заряди називаються поверхневими
поляризаційними зарядами.
1.9.4. Теорема Остроградського - Гауса для поля в діелектрику.
Теорема Остроградского - Гауса для потоку вектора E в вакуумі має

87
 n

q i n
вигляд:  E =  Ed S =   0 Ed S =  qi = Q , де Q - сумарний заряд,
i =1
, або
S 0 S i =1

що охоплюється замкнутою поверхнею S. В діелектрику Q складається з

вільних (сторонніх) зарядів і зв'язаних зарядів, тобто
  Ed S = q
S
0 СВОБ
+ qСВЯЗ . (41)

Можна показати, що qСВЯЗ = −  Pd S . Підставляючи цю формулу в (41), маємо:

S

 ( E + P )d S = q
S
0 СВОБ
. (42)

Після перетворення отримаємо величину:

0 E + P = D , (43)
яку називають вектором електричного зміщення, або вектором електричної
індукції. Вона вимірюється, як і вектор поляризації Р, в Кл/м2. Формула (43)
установлює зв'язок векторів D - електричного зміщення, E - напруженості і
P - поляризації. Враховуючи, що P = ε0 E , знаходимо:
D = ε0 E + ε0 E = ε0 (1 + ) E = ε0 ε E . (44)
Лінії вектора D можуть починатися або закінчуватися лише на вільних
зарядах, а лінії E - на вільних і зв'язаних. З урахуванням (43) формула (42)
запишеться так:
n

 Dd S =  qiССВО = QiССВО ,
i =1
(45)

тобто потік вектора електричного зміщення через довільну замкнуту

поверхню S дорівнює алгебраїчній сумі вільних зарядів, охоплених цією
поверхнею.
Це і є теорема Остроградського - Гауса в інтегральній формі для поля в
діелектрику, яка в диференціальної формі виглядає так:
div D =  D = ρ, (46)
де ρ - об'ємна густина вільних зарядів: ρ = dq/dV, розмірність - Кл/м3.
1.9.5. Граничні умови для векторів D і E .
З теореми Остроградського - Гаусса для поля в діелектрику (45), на межі
розділу двох діелектриків (рис. 23), маємо: D2n = D1n, звідки ε2E2n = ε1E1n;

88
 D2 D1
= , звідки E1τ = E2τ.
2 1
Таким чином, на межі розділу двох
діелектриків дотичні складові напруженості
електричного поля змінюються безперервно, а
нормальні складові - стрибкоподібно.
Рис. 23 З урахуванням того, що напруженість
поля в діелектрику ЕД = Е/ε, тобто в ε разів
менше, ніж у вакуумі, ряд формул, що описують взаємодію зарядів у
діелектрику, матимуть інший вигляд:
1 q1q2
a) закон Кулона, F = (47)
40 r 2
b) напруженість поля точкового заряду q, оточеного діелектриком,
1 q
E= (48)
40 r 2
c) потенціал поля точкового заряду q, оточеного діелектриком,
1q
= (49)
40 r
d) напруженість поля зарядженої площини, оточеної діелектриком,

E= (50)
2 0
e) напруженість поля між двома різнойменно зарядженими пластинами,

E= (51)
 0
f) для зарядженого циліндра, оточеного діелектриком,

E= , при r  R (52)
20r 2
g) для зарядженої кулі, оточеної діелектриком,
q
E= , при r  R (53)
40r 2
і т.д., всюди замість ε0 пишеться ε0 ε.
1.10. Провідники в електростатичному полі.
Провідники - це речовини, в яких є вільні носії зарядів, здатні
переміщатися під дією електричного поля. У разі металевих провідників

89
вільними носіями заряду є валентні електрони. Далі будемо говорити про
металеві провідники, в яких носіями зарядів є вільні електрони.
Електрони в провіднику здатні переміщатися під дією як завгодно малої
сили F = q E = e E , тому для рівноваги (спокою) електронів у провіднику
необхідно, щоб:
1) напруженість поля усередині провідника дорівнювала нулю,
E = 0, (54)
оскільки E = - gradφ, то рівність нулю E означає, що потенціал усередині
провідника повинен бути постійним, тобто:
φ = const. (55)
З (55) випливає, що поверхня провідника і весь провідник є еквіпотенцільною
поверхнею;
2) напруженість поля на поверхні провідника повинна бути в кожній точці
спрямована по нормалі до поверхні, тобто E = E n, а дотична складова
E τ = 0. (56)
Оскільки всередині зарядженого провідника електричне поле відсутнє, то
згідно теоремі Остроградського - Гауса, це означає, що сума зарядів всередині
нього дорівнює нулю. Отже, всі (нескомпенсовані) заряди розташовуються на
поверхні провідника з поверхневою густиною σ. Використовуючи теорему
Остроградського - Гауса, легко показати, що поблизу поверхні зарядженого
провідника:

E = . (57)
 
0

1.10.1. Провідник в зовнішньому електростатичному полі.

При внесенні незарядженого провідника в електричне поле, зображене
штриховими лініями на рис. 24, позитивні заряди будуть переміщатися по
напрямку E , а негативні – проти поля E . В результаті цього на кінцях
провідника виникають індукційні заряди протилежних знаків. Вони
створюють поле, спрямоване проти зовнішнього так, що всередині провідника
E = 0 і лінії напруженості
будуть розірвані поверхнею
провідника, закінчуючись
на індукованих негативних
зарядах і починаючись на
індукованих позитивних
Рис.24 (на рис. 24, суцільні лінії).
24

90
1.10.2. Електрична ємність.
Будемо надавати відокремленому провіднику різні за величиною заряди
q1, q2, ..., qn. При цьому провідник матиме різні за величиною потенціали φ1,
q1 q2 q
φ2, … ,φn. Виявляється що відношення = = ... = n - є величина стала
1 2 n
для даного провідника і не залежить від величини наданого заряду, а залежить
тільки від геометричної форми провідника і діелектричної проникності
навколишнього середовища. Це відношення дає величину електроємності
відокремленого провідника, тобто:
C = q/φ (58)
Електрична ємність вимірюється у фарадах: 1Ф = 1Кл/1В, а також в мФ,
мкФ, нФ, пФ; причому 1мФ = 10-3Ф, 1мкФ = 10-6Ф, 1нФ = 10-9Ф, 1пФ = 10-12Ф.
Потенціал зарядженої кулі радіуса R дорівнює φ = q/4πε0εR, з урахуванням
цього знаходимо ємність відокремленої кулі:
C = q/φ = 4πε0εR, (59)
тобто виявляється, що С пропорційна радіусу кулі R. Підрахуємо ємність
Земної кулі, яка має радіус R  6400 км  6,4·106м. Оскільки 1/4πε0 = 9·109, то
1
С = 4π ·6,4·106  7·10- 4Ф = 700мкФ.
4 9  10 9

Для отримання великої ємності використовують конденсатори у вигляді

двох провідників, поміщених близько один до одного. У цьому випадку
q q
ємність: C= = . (60)
1 − 2 U
Для плоского конденсатора, (рис. 25), U = Ed,
 q
E= = , тоді по формулі (60) можна знайти:
 0  0S
q  0S
Рис. 25 C= = , (61)
Ed d
де ε - діелектрична проникність речовини між пластинами.

Рис. 27 Рис. 28

Рис. 26 На електричних схемах конденсатори позначають так:

91
а) рис. 26. а) - конденсатор постійної ємності,
б) рис. 26. б) - конденсатор змінної ємності,
в) рис. 26. в) - налаштовуваючий конденсатор.
При паралельному з'єднанні конденсаторів (рис. 27), загальний заряд
qΣ = q1+q2+. . .+qn. Використовуючи формулу (60), знаходимо, що UCΣ =
UC1+UC2+…+UCn, звідки:
СΣ=С1+С2+...+ Сn (62)
При послідовному з'єднанні конденсаторів (рис. 28), UΣ =U1+U2+...+ Un,
що згідно (60) можна переписати так:

q 1 1 1 1
= + + ... + =  , звідки:
C C1 C2 Cn Ci
1 1 1 1 1
= + + ... =  , (63)
C C1 C2 Cn Ci
тобто сумарна ємність зменшується.
1.10.3. Енергія зарядженого провідника і конденсатора.
Нехай провідник має ємність С, заряд q, потенціал φ. Тоді робота, що
здійснюються проти сил електричного поля при перенесенні заряду dq з
нескінченності на провідник, буде:
dA = φdq = Cφdφ. (64)
Щоб зарядити провідник від нуля до потенціалу φ, необхідно виконати роботу

C 2
A =  dA = C  d = . (65)
0 2
Енергія зарядженого провідника:
C 2 q q 2
Wn = A = = = (66)
2 2 2C
1 n
Повна енергія системи заряджених провідників: Wn =  Cii .
2

2 i =1
Для конденсатора:
Wn = CU2/2 = qU/2 = q2/2С. (67)
1.10.4. Енергія електричного поля. Об'ємна густина енергії електричного
поля.
Покажемо, що формула (67) висловлює енергію електричного поля.
Підставляючи в (67) вираз для ємності плоского конденсатора (61) і
враховуючи, що U = Ed, знаходимо:
Wn = ε0εE2Sd/2 = ε0εE2V/2, (68)
де V – об’єм, зайнятий електричним полем. Тоді об’єма густина енергії:
w = Wn/V = ε0εE2/2 = ED/2, (69)

92
яка вимірюється в Дж/м3. З (69) випливає, що об'ємна густина енергії
електричного поля у вакуумі (ε = 1):
wвак = ε0E2/2 (70)
З урахуванням цього об'ємна густина енергії поляризованного
діелектрика:
wдиэл = w - wвак = (ε - 1)ε0Е2/2 = ε0Е2/2 = РЕ/2, (71)
де Р = ε0Е – вектор поляризації діелектрика,  - його діелектрична
сприйнятливість; wдиэл - характеризує енергію, яка була витрачена при
поляризації діелектрика.

2. ПОСТІЙНИЙ ЕЛЕКТРИЧНИЙ СТРУМ

2.1. Електричний струм і його характеристики
Впорядкований рух електричних зарядів називається електричним
струмом. Носіями струму можуть бути електрони, а також позитивні і
негативні іони. За напрямок струму домовилися приймати напрямок руху
позитивних зарядів, що утворюють цей струм.
Якщо за час dt через поперечний переріз провідника переноситься заряд
dq, то сила струму:
I = dq/dt. (72)
Струм, що не змінюється з часом, називається постійним. Для постійного
струму
I = q/t. (73)
Одиницею сили струму в СІ є ампер – А, 1А = 1Кл/1с. Приладами для
вимірювання сили струму називаються амперметрами. Ідеальний амперметр
має нульовий внутрішній опір. Якщо струм в провіднику створюється як
позитивними, так і негативними носіями зарядів одночасно, то
dq + dq −
I = + .
dt dt
Електричний струм може бути нерівномірно розподілений по поверхні,
через яку він тече. Більш детально електричний струм можна
охарактеризувати за допомогою вектора густини струму j . Він чисельно
дорівнює відношенню струму dI через розташовану перпендикулярно
напрямку струму площину dS┴ до величини цієї площини, тобто:
j = dI/ dS┴ . (74)

93
Одиниця виміру густини струму - А/м2. По напряму вектор j збігається з
напрямком швидкості упорядкованого руху позитивних зарядів. Знаючи
напрямок вектора j в кожній точці перетину
провідника (рис. 29), можна знайти струм I
через будь-яку поверхню S:
I =  jd S =  jn dS , (75)
S S

Рис. 29
де jп – проекція вектора j на напрям нормалі
n до площини ds (рис. 29).
2.2. Електрорушійна сила джерела струму. Напруга.
Якщо в провіднику створити електричне поле і потім не підтримувати
його незмінним, то за рахунок переміщення зарядів поле зникне і, отже, струм
припиниться.
Для того, щоб підтримувати струм незмінним, необхідно від кінця
провідника з меншим потенціалом φ2 відводити принесені туди струмом
заряди і переносити їх до початку провідника з великим потенціалом φ1, тобто
необхідно створити круговорот зарядів (рис. 30). Це можливо лише за рахунок
роботи сторонніх сил неелектростатичної природи, наприклад, за рахунок
протікання хімічних процесів у гальванічних елементах.
Величина, що чисельно дорівнює роботі сторонніх сил, з переміщення
одиничного позитивного заряду називається електрорушійною силою (ЕРС)
джерела струму і позначається ε:
ε = Астор /q. (76)
ЕРС, як і потенціал, в СІ вимірюється в вольтах. Уявімо сторонню силу як
F СТОР = q E СТОР , (77)
тоді робота сторонніх сил на ділянці 1 - 2
ланцюга кола (рис. 30) дорівнюватиме:
2 2

A12 СТОР =  F СТОРd l = q  E СТОРd l , (78)

1 1

а електрорушійна сила на цій же ділянці

A12 СТОР 2
Рис. 30  12 = =  E СТОРd l , де dl - елемент
q 1

довжини ділянки ланцюга. Тоді ЕРС діюча в замкненому колі:

 =  E СТОРd l , (79)
L

тобто ЕРС дорівнює циркуляції вектора напруженості сторонніх сил.

94
 Однак, крім сторонніх сил, на носії струму діють сили електростатичного
поля qE. Отже, результуюча сила, що діє в кожній точці ланцюга на заряд:
( )
F = q E + E СТОР . (80)
Робота, яка виконена цією силою над зарядом q на ділянці 1 - 2 ланцюга (див.
рис. 30),

( )
A12 =  F d l = q  E + E СТОР d l = q(1 − 2 ) + q 12 .
2 2

(81)
1 1

Величина, що чисельно дорівнює роботі, яка здійснюються електричними і

сторонніми силами над одиничним позитивним зарядом, називається
падінням напруги або просто напругою U на даній ділянці, тобто
U = U12 = A12/q = φ1 - φ2 + ε12 (82)
Ділянка ланцюга, на якому не діють сторонні сили, називається
однорідною. Для однорідної ділянки:
U12 = φ1 - φ2. (83)
Ділянка ланцюга, на якому діють сторонні сили, називається
неоднорідною. Для замкнутого кола (φ1 - φ2) = 0 і тому U = ε.
2.3. Закон Ома для однорідної ділянки кола.
Німецький фізик Г. Ом в 1826 році експериментально встановив закон,
який називається законом Ома для однорідної ділянки кола:
СИЛА СТРУМУ, ЩО ПРОТІКАЄ ПО ОДНОРІДНОМУ МЕТАЛЕВОМУ
ПРОВІДНИКУ, ПРОПОРЦІЙНА ПАДІННЮ НАПРУГИ U НА ПРОВІДНИКУ,
тобто:

1 1
I= U = (1 −  2 ) , (84)
R R
де R - опір провідника, який
вимірюється в СІ в омах (Ом). З
формули (84) випливає, що 1Oм =
1В/1А. Опір провідника:
R = ρl/S, (85)
Рис. 31
де ρ - питомий опір, який вимірюється в
СІ в Ом∙м. Питомий опір металу залежить від температури: ρ = ρ0аТ, де ρ0 -
питомий опір при температурі t = 0°С, а - температурний коефіцієнт опору,
близький до 1/273 К-1 , Т - термодинамічна температура; так що із зростанням
температури опір металевих провідників збільшується.
Якісна температурна залежність питомого опору металевого провідника
від Т представлена на рис. 31. Опір багатьох металів та їх сплавів при дуже

95
низьких температурах Tk (0,14 – 20K), так званих критичних, стрибкоподібно
зменшується до нуля. Це явище називається надпровідністю.
2.3.1. Закон Ома в диференціальній формі.
Знайдемо зв'язок між векторами j і E . Для цього подумки виділимо в
околиці деякої точки провідника елементарний циліндричний об’єм зі
створюючими, паралельними векторам j і E (див. рис. 32). Між кінцями
провідника довжиною dl напруга U = Edl, під дією якої через його поперечний
переріз площею dS тече струм I = jdS. Опір
циліндричного провідника в нашому випадку
dl
дорівнює: R =  . Використовуючи закон Ома
dS
U
Рис. 32 для однорідної ділянки кола I = , знаходимо:
R
Edl
jdS = , звідки і отримуємо закон Ома в диференціальній формі:
dl

ds
1
j = E =E, (86)

де γ = 1/ρ питома електропровідність; [γ] = 1/(Ом.м) = 1 См/м, де 1 См = 1/Ом
- це одиниця вимірювання електропровідності в СІ, сіменс (См).
Для металів згідно з класичною теорією електропровідності:
ne 2 
= , (87)
2m V
де n - концентрація вільних електронів, вона може досягати 1028 - 1029
електрон/м3; е - заряд електрона, m - його маса; < λ > - середня довжина
вільного пробігу електрона;
<V> = 8kT / m (88)
<V> - середня швидкість теплового руху електрона, k = 1,38 .10-23 Дж/К - стала
1 1
Больцмана. З урахуванням (88) з (87) випливає що γ ~ ,а ρ= ~ T,
T 
тоді як досвід показує, що ρ ~ Т. Цей та інші недоліки класичної теорії
електропровідності металів усунула квантова теорія електропровідності.
2.3.2. Закон Ома для неоднорідної ділянки кола.
На неоднорідній ділянці кола густина струму пропорційна сумі
напруженостей електростатичного поля і поля сторонніх сил, тобто:

96
 (
j =  E + E СТОР .) (89)
Розглянемо циліндричний провідник довжиною l з площею поперечного
перерізу S. Помножимо обидві частини рівності (89) на переміщення dl уздовж
осі провідника і проінтегруєм це рівняння по довжині провідника від 0 до l:
 
l l l

0 jd l =   0 Ed l + 0 E СТОРd l  , отримуємо:
j∙l = γ(φ1 - φ2 + ε12) (90)
1
Замінив j на I/S, а γ на , з (90) отримаєм I = φ1 - φ2 + ε12. Звідки випливає

закон Ома для неоднорідної ділянки кола:
I = (φ1 - φ2 + ε12)/R12 (91)
де R12 = ρl/S - опір ділянки кола 1,2. Для замкнутого кола (φ1 = φ2) формула (91)
запишеться у вигляді:
I = ε/RΣ (92)
де RΣ - сумарний опір всього кола; ε - ЕРС джерела.
Нехай замкнуте кола складається з джерела електричної енергії з ЕРС (ε)
і внутрішнім опором r, а також зовнішнього ланцюга споживача, що має опір
R. Згідно (92):
I = ε/(R + r). (93)
Різниця потенціалів на електродах джерела (рис. 33) дорівнює напрузі на
зовнішній ділянці кола:
U = φ1 - φ2 = IR = ε - Ir. (94)
Якщо кола розімкнути, то струм в ньому
припиниться і напруга U на затискачах джерела
стане рівним його ЕРС, тобто U = ε.
В загальному випадку напруга U на
зовнішній ділянці кола:
Рис. 33 U= IR = εR/(R + r). (95)
Коли R → 0 (джерело струму замкнуте накоротко), то в цьому випадку,
відповідно до (93), струм буде максимальний:
Iмакс = Iкз = ε/r, (96)
а напруга на зовнішній ділянці кола дорівнює нулю.
У протилежному граничному випадку R → ∞ (тобто коло розімкнене) і
струм відсутній: I = limR→∞ [ε/(R + r)]= 0, а напруга на затискачах джерела
максимальна і дорівнює його ЕРС, бо lim R→∞ R/(R + r) = 1:
UR→∞ = εR/(R + r) = ε. (97)
2.4. Закон Джоуля - Ленца. Робота і потужність струму. ККД джерела.

97
 Провідник нагрівається, якщо по ньому протікає електричний струм.
Експериментально Дж. Джоуль і Е. Ленц встановили, що кількість виділеного
тепла Q:
Q = I2Rt, (98)
де I - струм, R - опір провідника, t - час протікання струму. Легко довести, що
Q = I2Rt = UIt = U2t/R = qU, (99)
де q = It - електричний заряд. Якщо струм змінюється з часом (у разі
непостійного струму), то:
t

Q =  dQ =  i 2 Rdt , (100)
0

де і - миттєве значення струму.

Нагрівання провідника відбувається за рахунок роботи, що здійснюється
силами електричного поля над носіями заряду. Ця робота
A = qU = UIt = I2Rt = U2t/R. (101)
Работа А, енергія W, кількість тепла Q в СІ вимірються в Дж.
Так як потужність характеризує роботу, що здійснюється в одиницю часу,
dA
тобто Р = , то:
dt
P = UI = I2R = U2/R. (102)
Потужність в СІ вимірюється у ватах:1Вт = 1Дж/1с, звідки 1Дж = 1Вт·1с. Тому
3600 Дж = 1Вт·1год, а 3,6·106 Дж = 1 кВт·год.
Формули (101) і (102) дозволяють розрахувати корисну роботу і корисну
потужність. Витрачена робота і потужність визначаються за формулами:
2
Aзатр = q = It = I (R + r )t =
2
t. (103)
R+r
q 2
Pзатр = = I = I (R + r ) =
2
. (104)
t R+r
Відношення корисної роботи (потужності) до витраченої характеризує
ККД джерела:
A P R
= = = (105)
Aзатр Pзатр R + r
З (105) випливає, що при R → 0, η → 0, а при R →  , η →1. Але при R → 
струм I → 0, тому А → 0 і Р → 0.
Визначимо величину R, при якому виділяється максимальна потужність.
Легко показати, що це настає при R = r, тоді:

98
  2R 2
Рмaкс = I R =
2
= , (106)
(R + r ) 2
4r
а ККД в цьому випадку буде дорівнювати 50%.
2.4.1. Закон Джоуля - Ленца в диференціальній формі.
Відповідно до закона Джоуля - Ленца (98) в елементарному
циліндричному об’ємі dV з площею поперечного перерізу dS і довжиною dl за
час dt виділиться тепло:
dl
dQ = I 2 Rdt = ( jdS )  dt = j 2 dldSdt = j 2 dVdt .
2

dS
Розділивши на dV і dt, знайдемо кількість тепла, що виділяється в одиницю
часу в одиниці об'єму:
dQ
Qуд = = j 2 (107)
dVdt
де Q уд - називається питомою тепловою потужністю струму, яка в СІ
вимірюється в Вт/м3. З урахуванням (86) з (107) випливає, що:
Q уд = ρj2 = γE2. (108)
Формули (107) і (108) виражають закон Джоуля - Ленца в
диференціальній формі.
2.5. Правила Кірхгофа.
В основі розрахунку розгалужених електричних ланцюгів лежать два
правила Кірхгофа:
1) АЛГЕБРАЇЧНА СУМА СТРУМІВ, ЩО СХОДЯТЬСЯ
В ВУЗЛІ, ДОРІВНЮЄ НУЛЮ, тотбо:
n

I = 0
k =1
k
(109)

Струму, що рухається до вузла, приписується один

Рис. 34 знак ("+" або "-"), а струму, що рухається від вузла, -
інший знак. Таким чином, для напрямів струмів у вузлі електричної схеми,
представленої на рис. 34, маємо: I1 + I2 - I3 = 0.
2) В БУДЬ-ЯКОМУ ЗАМКНЕНОМУ КОНТУРІ АЛГЕБРАЇЧНА СУМА
НАПРУГ НА ВСІХ ДІЛЯНКАХ ЦЬОГО КОНТУРУ ДОРІВНЮЄ
АЛГЕБРАЇЧНІЙ СУМІ ЕЛЕКТРОРУШІЙНИХ СИЛ, ЯКІ ДІЮТЬ В ЦЬОМУ
КОНТУРІ:
n m

 I R =  .
k =1
k k
i =1
(110)

99
 При цьому також слід дотримуватися правила знаків: струми, що йдуть
уздовж обраного напрямку обходу контуру вважаються позитивними, а що
йдуть проти напрямку
обходу - негативними.
Відповідно позитивними
вважаються ЕРС тих
джерел, які викликають
струм, що співпадає за
напрямком з обходом
контуру (див. рис. 35), де
стрілка позначає напрямок
Рис. 35
обходу контура.
Застосуєм правила Кірхгофа для розрахунку електричного кола,
представленного на рис. 35, що містить m = 4 вузлів (а, b, с, d). Для цього
потрібно записати (m - 1) рівнянь на підставі першого правила Кірхгофа і ще
одне рівняння для єдиного тут замкнутого контуру, використовуючи друге
правило Кірхгофа і беручи до уваги напрямки струмів, обходу контуру та ЕРС:
I1 - I4 - I5 = 0, I1 + I6 - I2 = 0, I2 - I3 + I7 = 0, I1R1 + I2R2 + I3R3 + I4R4 = ε1 - ε2 + ε3.

3. МАГНІТНЕ ПОЛЕ У ВАКУУМІ

3.1. Магнітний момент контуру зі струмом. Індукція магнітного поля.
Досвід показує, що електричні струми взаємодіють між собою,
наприклад, струми I1↑↑I2, притягуються, а струми I1↑↓I2, відштовхуються.
Взаємодія струмів здійснюється через поле, яке називається магнітним. Отже,
рухомі заряди (струми) змінюють властивості оточуючого їх простору -
створюють у ньому магнітне поле. Це поле проявляється в тому, що на рухомі
в ньому заряди (струми) діють сили. Подібно до того,
як для дослідження електричного поля ми
використовували пробний заряд, застосуємо для
дослідження магнітного поля пробний струм, що
циркулює в плоскому замкнутому контурі дуже малих
розмірів. Будемо називати такий контур пробним
Рис. 36 контуром. Орієнтацію його в просторі характеризує
напрямок нормалі n до контуру, який визначається за правилом правого
гвинта: обертаємо рукоятку правого гвинта у напрямку струму в контурі, тоді
напрямок його поступального руху дасть направлення нормалі n (рис. 36).
Помістивши пробний контур в магнітне поле, виявимо, що поле прагне
повернути контур (нормаль) в певному напрямку.

100
 Обертальний момент, що діє на контур, залежить як від властивостей
магнітного поля в даній точці, так і від властивостей контуру. Виявляється, що
максимальна величина обертального моменту пропорційна IS, тобто Ммакс ~ IS,
де I – струм в контурі, S - площа контура зі струмом (рис. 36). Векторну
величину:
p m = IS n (111)
називають магнітним моментом контуру, який в СІ вимірюється в А·м2.
На пробні контури з різними pm, що поміщають в дану точку магнітного
поля, діятимуть різні за величиною максимальні обертальні моменти Ммакс, але
відношення Ммакс/pm буде для всіх контурів однаково. Воно буде силовою
характеристикою магнітного поля, яка називається магнітною індукцією В:
В = Ммакс /pm. (112)
Магнітна індукція є вектор, напрямок якого
збігається з напрямком нормалі контуру зі струмом,
який вільно встановився в зовнішньому магнітному
полі (див. рис. 37). Поле вектора В можна
Рис. 37 представити за допомогою силових ліній (рис. 37),
як і поле вектора E , таким чином В є аналогом Е. Магнітна індукція в СІ
вимірюється в теслах: 1Тл = 1Нм/1А·м2. Тесла дорівнює магнітній індукції
однорідного поля, в якому на плоский контур зі струмом, який має магнітний
момент 1Ам2, діє максимальний обертовий момент, рівний 1Нм.
На контур зі струмом, поміщений в магнітне поле з індукцією В, діє
обертальний момент:
M = pm  B . (113)
Величина його М = pm Bsinα. При α = π/2 маємо М = Ммакс = pmB, а при α = 0,
або α = π, М = 0.
3.2. Закон Ампера.
А. Ампер у 1820 році встановив, що на елемент струму Id l , поміщений в
магнітне поле з індукцією В, діє сила:
d F = Id l  B . (114)
Добуток Id l називають елементом струму, де d l - вектор, що співпадає з
елементом ділянки струму і спрямований у бік, в яку тече струм. Формулу
(114) називають законом Ампера. В скалярній формі dF = IdlBsinα, де α – кут
між елементом струму Id l та напрямом індукції магнітного поля.
3.3. Закон Біо – Савара – Лапласа.
Французькі вчені Біо, Савар і Лаплас встановили закон, який дозволяє
обчислити магнітну індукцію поля, створеного елементом струму Id l на

101
відстані r від нього:
0 Idl sin a
dB = , (115)
4 r2
тобто індукція магнітного поля, створюваного
елементом струму Id l в точці А, на відстані r від
нього, прямо пропорційна величині елемента струму
і синусу кута α між напрямами елемента струму Id l і
Рис. 38 r , та обернено пропорційна квадрату відстані (див.
рис. 38). Формула (115) – це закон Біо - Савара -
Лапласа у скалярній формі. В ньому μ0 = 4π·10-7 Гн/м – магнітна стала.
Закон Біо - Савара - Лапласа у векторній формі має вигляд:
0 Id l  r
dB = . (116)
4 r 3
Закон Біо – Савара - Лапласа дозволяє обчислити магнітну індукцію поля
будь-яких систем струмів, використовуючи принцип суперпозиції магнітних
полів:
n
B =  Bk . (117)
k =1

Далі застосуємо закон Біо - Савара - Лапласа і принцип суперпозиції до

розрахунку магнітних полів різних провідників зі струмом.
3.3.1. Поле прямого провідника зі струмом.
З урахуванням (116) знаходимо, що
вектор d B перпендикулярний (┴) площині, в
якій лежать вектори d l і r . Далі з рис. 39
rda
можна знайти, що dl = , звідки,
sin a
r0 da
приймаючи до уваги, що r= ,
sin 2 a
r0 da
отримуємо dl = . З урахуванням цього
Рис. 39 sin 2 a
з (115) знаходимо:
0 Idl sin a 0 Ir0 da sin a sin 2 a 0 I sin ada
dB = = = , інтегруючи
4 4 4
2
r2 r0 sin 2 a r0
останню рівність, отримуємо:

102
 0 I a 2 0 I
B =  dB = a1sin ada = (cos a1 − cos a2 ). (118)
4r0 4r0

Для нескінченно довгого провідника a1→0, a2→π і з (118) випливає, що:

0 I
B= 1 − (− 1) = 0 I . (119)
4r0 2r0
З урахуванням (114) і (119) сила взаємодії двох нескінченно довгих
тонких і паралельних провідників:
 0 I1 I 2 II
F = BIl = l = 2  10−7 1 2 l . (120)
2r0 r0
Нехай I1 = I2 = I, r0 = 1м, l = 1м, F = 2∙10-7Н, тоді I = 1 А. Це є строге визначення
одиниці сили струму - ампера.
3.3.2. Поле кругового струму.
Можна показати, що магнітна індукція поля, створеного круговим
струмом радіуса R, на відстані r0 уздовж перпендикуляра, проведеного з
центру контуру, (див. рис. 40), буде визначатися за формулою:
0 2 IR 2 0 IR 2
B= = 3 . (121)
4 (R + r0 ) 2(R + r0 ) 2
3
2 2 2 2 2

Зокрема, в центрі кругового струму (r0 = 0),

0 2l 0 I
B= = (122)
4 R 2R

Для плоскої котушки, що складається з N

витків, магнітна індукція на осі котушки:
Рис. 40
B = μ0NI/2R. (123)
При великих відстанях від контуру, тобто при r0 >> R (рис. 40), з (121)
отримаємо:
B = μ0IR2/2r03. (124)
3.4. Теорема про циркуляцію вектора магнітної індукції.
У електростатиці було показано, що для електростатичного поля
 Ed l = 0 ,
L
тобто циркуляція вектора E уздовж замкнутого контура L

дорівнює нулю. Можна показати, що циркуляція вектора B уздовж

замкнутого контура L дорівнює алгебраїчній сумі струмів, які охоплюються
цим контуром, помноженій на магнітну сталу (μ0), тобто:

103
 n

 Bd l = 0  I k
L k =1
(125)

При цьому струми вважатимемо позитивними,

якщо вони збігаються з поступальним рухом
правого буравчика, рукоятка якого обертається у
напрямку обходу контуру. Для нашого випадку,
Рис. 41 (див. рис. 41), це будуть струми, що течуть від нас
і позначені  . Струми, що течуть в зворотному
напрямку, будуть вважатися негативними. На рис. 41 це будуть струми, що
течуть на нас і позначені кружком з крапкою в центрі кола.
Оскільки  Bd l  0 ,
L
то магнітне поле не є потенціальним, воно

називається вихровим. Теорему про циркуляцію вектора B (125) називають

також законом повного струму для магнітного поля у вакуумі.
Застосуємо теорему про циркуляцію (125) для обчислення індукції
магнітного поля соленоїда і тороїда.
3.4.1. Поле соленоїда.
Соленоїдом, (див. рис. 42), називається циліндрична котушка, на яку
щільно намотано велике число витків дроту. Нехай N число витків уздовж
n
довжини соленоїда l, тоді  Bd l = 0  I k , де
L k =1

L - контур 12341, або:

2 3 4 1

 Bd l +  Bd l +  Bd l +  Bd l = 0 NI .
1 2 3 4

Інтеграли на ділянках 1-2, 3-4 рівні нулю, так

Рис. 42 як B ┴ d l і B d l = Bdlcosπ/2 = 0. Інтеграл на
ділянці 4-1 дорівнює нулю, тому що поза соленоїдом
індукція B рівна нулю. Тому
3 3

 Bd l = Bd l =  Bdl cos 0 =  NI . Звідси:

L 2 2
0

B = μ0IN/l = μ0nI, (126)

де n = N/l - число витків, що припадає на одиницю
довжини соленоїда. Поле соленоїда однорідне.
3.4.2. Поле тороїда.
Рис. 43 Тороїд (див. рис. 43), представляє тонкий провід,
щільно намотаний на каркас, що має форму тора. Для нього:
B = μ0IN/l = μ0nI, (127)

104
де R - радіус середньої лінії тора, n = N/l - число витків, що припадає на
одиницю довжини l=2πR. Поле тороїда неоднорідне, воно зменшується зі
збільшенням r. Поле поза тороїдом дорівнює нулю.
3.5. Магнітний потік. Теорема Гауса.
Для однорідного магнітного поля, що пронизує плоску поверхню площею
S, (див. рис. 44), його магнітний потік:
 = B S = BS cos a = Bn S , (128)
де S = S n , n - нормаль до поверхні. У загальному
випадку вводять поняття магнітного потоку через
малу поверхню площею dS, яку можна вважати
плоскою і в межах якої магнітне поле можна
вважати однорідним, тоді:
Рис. 44 d = Bd S = BdS cos a = Bn dS . (129)
Магнітний потік крізь довільну поверхню:
 =  d =  Bd S =  B n dS . (130)
S S

У природі немає магнітних зарядів і тому теорема Гауса для магнітного

потоку має вигляд:
 =  Bd S =  Bn dS = 0 , (131)
S S

тобто магнітний потік крізь довільну замкнену поверхню дорівнює нулю.

Нехай у формулі (128) а = 0, тобто B ↑↑ n (див. рис. 44), тоді Ф = BS.
Магнітний потік в СІ вимірюється в веберах - (Вб): 1Вб = 1Тл·1м2. Потік
магнітної індукції в 1 Вб - це потік, що пронизує площу в 1м2, розташовану
перпендикулярно силовим лініям однорідного магнітного поля, індукція якого
дорівнює 1Тл.
3.6. Робота переміщення провідника і рамки зі струмом у магнітному полі.
За законом Ампера на провідник зі струмом в магнітному полі,
направленому «на нас» (рис. 45), діє сила F = IlВ, яка спрямована вправо. Якщо

Рис. 45 Рис. 46

105
під дією цієї сили провідник переміститься на dx, то dA = Fdx = IBldx = IBdS
= IdФ, де dФ - це зміна магнітного потоку, що пронизує контур. Отже, робота,
що здійснюються магнітним полем:
dA = IdФ. (132)
Зокрема, робота при обертанні контуру зі струмом в однорідному
магнітному полі (рис. 46), з положення 1, в якому вектори pm і B спрямовані
в протилежні сторони, в положення 2, в якому вектори pm і B спрямовані
однаково, дорівнює А = І(Ф2 - Ф1). Причому Ф1 = B S = BScosπ = - BS,
Ф2 = B S = BScos0 = BS, тому:
A = I[BS-(-BS)] = 2IBS = 2pmB (133)
Зауважимо, що робота відбувалася за рахунок енергії джерела струму, а
не за рахунок магнітного поля.
3.7. Дія магнітного поля на рухомий заряд. Сила Лоренца.
На елемент струму Id l в магнітному полі з індукцією B діє сила Ампера
d F = Id l  B . (134)
Покажемо, що поява цієї сили пов'язана з дією магнітного поля на носії струму
в провіднику. Нехай заряд носія струму q, швидкість його спрямованого руху
v, концентрація n, тоді:
dQ qdN qndV dl
I= = = = qnS = qnSv , (135)
dt dt dt dt
де d Q = qdN - заряд в об’ємі провідника dV = Sdl, ndV = dN - число носіїв
струму в провіднику довжиною dl. Вектор d l співпадає по напрямку зі
струмом і збігається зі швидкістю позитивних зарядів. Підставляючи (135) в
(134), знайдемо, що сила, яка діє на один
заряд:
dF
FЛ = = qv  B . (136)
dN
Цю силу називають силою Лоренца. При
наявності електричного поля сила дорівнює:
Рис. 47 F Л = q E + qv  B . (137)
Цей вираз називають формулою Лоренца. Модуль магнітної складової сили
Лоренца (136) дорівнює:
FЛ = qvBsina, (138)
тут а - кут між напрямами векторів v і B . Напрямок сили Лоренца для
позитивного заряду, що рухається зі швидкістю v перпендикулярно лініям B ,

106
 показано на (рис. 47а), а напрям сили Лоренца для
негативного заряду зображено на (рис. 47б). На
рис. 48 швидкість v та індукція B колінеарні,
Рис. 48
тому F Л = 0 .

4. МАГНІТНЕ ПОЛЕ В РЕЧОВИНІ

У попередніх лекціях з магнетизму передбачалося, що дроти, по яких
течуть струми, що створюють магнітне поле, знаходяться у вакуумі. Якщо
несучі струм дроти знаходяться в якому - небудь середовищі, то магнітне поле
змінюється. Пояснимо це явище.
4.1. Магнітні моменти атомів.
Досвід показує, що всі речовини, поміщені в магнітне поле,
намагнічуються. Класична фізика це пояснює існуванням в речовині
мікрострумів, обумовлених рухом електронів в атомах і молекулах.
Дійсно, електрон, що рухається по круговій орбіті навколо ядра свого
атома еквівалентний круговому току, (див. рис. 49), тому він володіє
орбітальним магнітним моментом:
p m = I S = IS n , (139)
який по модулю дорівнює:
pm = eS/T = eSv, (140)
де Т - період обертання, v = 1/Т - частота обертання
Рис. 49 електрона на орбіті.
Крім того, електрон володіє власним або спіновим магнітним моментом
p ms (spin - обертання; про нього докладніше будемо говорити в наступному
семестрі). Загальний магнітний момент атома дорівнює сумі орбітальних і
спінових магнітних моментів електронів, що входять в атом:
pa =  p m +  p ms (141)
Магнітні моменти ядер в тисячі разів менше і ними зазвичай нехтують.
4.2. Намагніченість і напруженість магнітного поля.
Будь-яка речовина є магнетиком, вона здатна під дією зовнішнього
магнітного поля здобувати магнітний момент, тобто намагнічуватися. Для
кількісного опису намагнічування вводять вектор намагніченості, рівний
магнітному моменту одиниці об'єму магнетика, тобто:

107
 n

pm p
ia
J= = i=1 , (142)
V V
де n - число атомів (молекул), що містяться в об’ємі ΔV, pia - магнітний
момент і –того атома. Намагніченість, як випливає з (142), в СІ вимірюється в
А/м.
Виявляється, для слабких полів:
J = H , (143)
тут χ (хі) безрозмірна величина, названа магнітною сприйнятливістю
речовини. Для вакууму і, практично, для повітря χ = 0. Н - напруженість
магнітного поля, яка описує магнітне поле макрострумів (макро - великий).
Макроструми, зазвичай, ми називали просто струми. Для вакуума:
H = B 0 / 0 . (144)
Напруженість магнітного поля вимірюється в СІ в А/м.
Вектор магнітної індукції в речовині характеризує результуюче магнітне
поле в речовині, створюване всіма макрострумами і мікрострумами, тобто:
B = B 0 + B' = 0 H + 0 J . (145)
З урахуванням (143) отримаєм:
B = 0 H + 0  H = 0 (1 +  )H = 0  H , (146)
де μ=1+χ (147)
називається магнітною проникністю речовини, μ - безрозмірна величина. Вона
показує у скільки разів посилюється магнітне поле в речовині.
Нагадаємо, що ε - діелектрична проникність, показує у скільки разів
електричне поле послаблюється в речовині.
4.3. Теорема про циркуляцію вектора напруженості магнітного поля.
Раніше було показано, що для поля у вакуумі:
n

 Bd l =   I
L
0
k =1
k
(148)

У разі поля в речовині ця теорема про циркуляцію B запишеться так:

 Bd l =  (I + I ')
L
0
(149)

де I і I' відповідно алгебраїчні суми макрострумів і мікрострумів, які

охоплюються контуром l. Можна показати, що
 Jd l = I ' .
L
(150)

З урахуванням цього (149) перепишеться у вигляді:

108
 B 

L  − J d l = I , (151)
 
 0 
B n
і, беручи до уваги (145), знайдемо − J = H и  H d l = I , де I =  I k -
0 L k =1

алгебраїчна сума макротоков. У підсумку маємо:

n

 Hd l =  Ik
L k =1
(152)

Вираз (152) являє собою теорему про циркуляцію вектора H :

Циркуляція вектора напруженості магнітного поля H по будь-якому
замкнутому контуру L дорівнює алгебраїчній сумі макрострумів, які
охоплюються контуром.
Вектор напруженості магнітного поля H , будучи аналогом електричного
зміщення D , визначається тільки макрострумами. З (152) випливає, що
напруженість магнітного поля в СІ вимірюється в А/м.
4.4. Види магнетиків.
Залежно від знака і величини магнітної сприйнятливості всі магнетики
розділяються на три групи:
1) ДІАМАГНЕТИКИ, у яких χ негативна і мала (10-5 - 10-6). Для них μ = 1 + χ,
дещо менше одиниці. Діамагнетиками є Zn, Au, Hg, Si, P, С (графіт), Bi
(вісмут), та інш. Діамагнетики незначно послаблюють зовнішнє магнітне
поле.
2) ПАРАМАГНЕТИКИ, у яких χ позитивна і мала (10-3 - 10-5), і із зростанням
температури χ зменшується за законом Кюрі: χ ~ 1 / Т. Для них μ = 1 + χ , дещо
більше одиниці. Парамагнетиками є Mg, Al, Ca, Cr, Mn, Li, лужні метали,
кисень та інш. Парамагнетики незначно підсилюють зовнішнє магнітне поле.
3) ФЕРОМАГНЕТИКИ, у яких χ позитивна і дуже велика, може досягати,
наприклад, у супермалої 800000; для Fe магнітна проникність μ = 5000. Таким
чином, феромагнетики є сильномагнітними
речовинами. Магнітна проникність μ для них
залежить від Н (рис. 50). І для кожного
феромагнетика є певна температура, яка
називається точкою Кюрі, при якій він втрачає
магнітні властивості, тому що області спонтанного
намагнічування (домени) розпадаються і
Рис. 50 феромагнетик стає парамагнетиком. Це фазовий

109
перехід II роду. Для заліза температура Кюрі t0к = 768°С або Тк = 273 + 768 =
1041K.

5. ЕЛЕКТРОМАГНІТНА ІНДУКЦІЯ
5.1. Явище електромагнітної індукції.
Електричний струм створює навколо себе магнітне поле. Існує і зворотне
явище: змінне в часі магнітне поле викликає (індукує) електричний струм. Це
явище було відкрито М. Фарадеєм в 1831 році і отримало назву
електромагнітної індукції, а струм, що виникає, називають індукційним
струмом. Закон електромагнітної індукції формулюеться так: ПРИ ЗМІНІ
МАГНІТНОГО ПОТОКУ КРІЗЬ ПОВЕРХНЮ, ОБМЕЖЕНОЮ КОНТУРОМ, В
КОНТУРІ ВИНИКАЄ ЕЛЕКТРОРУШІЙНА СИЛА, ЯКА ДОРІВНЮЄ ВЗЯТІЙ
З ПРОТИЛЕЖНИМ ЗНАКОМ ШВИДКОСТІ ЗМІНИ МАГНІТНОГО ПОТОКУ,
d
тобто: i = − . (153)
dt
Знак "-" в (153) пояснює закон (правило) Ленца: «Індукційний струм завжди
спрямований так, щоб протидіяти причині, що його викликала».
Нехай Ф = Фmsin(ωt + φ) = Фmsin(2πvt + φ), тоді:
εi = -Фmωcos(ωt + φ)= - εmcos(ωt +φ), (154)
де ω - циклічна частота, v = 1/T - частота, t - час, Фm - амплітудне значення
магнітного потоку, εm = Фmω - амплітуда ЕРС індукції, φ - початкова фаза.
Графіки функцій Ф(ωt) і εi(ωt) показані на рис. 51 і рис. 52. Якщо контур,
в якому індукується ЕРС, складається з N витків, то ЕРС дорівнюватиме сумі
ЕРС, індукованих в кожному з витків окремо, тобто:
N d i d N
 i = − = −  i (155)
i =1 dt dt i=1
N
Величину  =  i = N називають потокозчепленим або повним
i =1

магнітним потоком, так що: εi = -dψ/dt. (156)

Рис. 51 Рис. 52

110
5.2. Явище самоіндукції.
Явище електромагнітної індукції спостерігається у всіх випадках, коли
змінюється магнітний потік, що пронизує контур. Зокрема, цей магнітний
потік може створюватися струмом, що тече в самому розглянутому контурі.
При змінах струму I в цьому контурі змінюється також і повний магнітний
потік ψ, внаслідок чого в контурі індукується ЕРС самоіндукції (εS). Таке
явище називається самоіндукцією. Оскільки ψ = NФ, а Ф ~ В, а В ~ I то, отже,
ψ ~ I, тобто
ψ = LI, (157)
де L - називається індуктивністю контуру, L = ψ /I. За одиницю індуктивності
в СІ приймається 1 Гн - генрі: це індуктивність такого контуру, у якому при
силі струму в ньому в 1 А, виникає зчеплений з ним повний магнітний потік
ψ, рівний 1 Вб.
Можна знайти, що в загальному випадку:
d  dI dL 
S = − = − L + I  (158)
dt  dt dt 
Якщо при зміні струму індуктивність L контуру не змінюється, то
εS = - LdI/dt. (159)
Для соленоїда:
L = μ0μn2lS = μ0μn2V, (160)
де V = lS – об’єм соленоїда, n - число витків, що припадає на одиницю довжини
соленоїда.
5.3. Струми при розмиканні кола.
Поставимо перемикач "П", рис. 53, з положення 2 в положення 1,
разімкнув ланцюг. Тоді IR = εS = -LdI/dt. Звідки:
dI R
+ I =0 (161)
dt L
Це лінійне однорідне диференціальне
рівняння першого порядку з
відокремлюваними змінними:
Рис. 53 dI R
= − dt . Його рішенням буде:
I L
R
I = I0ехр( − t ), (162)
L

де I0 = . Графік зміни струму при
Рис. 54 R
розмиканні кола представлений на рис. 54.

111
5.3.1. Струми при замиканні кола.
Замкнемо коло (рис. 53), поставивши перемикач "П" в положення 2. Для
нового стану ланцюга маємо за законом Ома: IR = ε + εS = ε - LdI/dt. Або:
dI R 
+ I= . (163)
dt L L
Це лінійне неоднорідне диференціальне рівняння першого порядку. Рішенням
його буде:
R
I = I0[1 - ехр( − t )], (164)
L
де R - опір навантаження.
Графік зміни струму при замиканні кола
Рис. 55 показаний на рис. 55.
5.4. Енергія магнітного поля.
При зростанні струму в контурі в ньому виникає ЕРС самоіндукції і закон
dI dI
Ома запишеться так: I = (ε + εS)/Rs, де  S = − L , звідси ε = IR + L . Повна
dt dt
робота джерела струму за час dt дорівнює: A = Iεdt = I2Rdt + LIdI. Тут I2Rdt -
це робота, що витрачається на нагрівання, а LIdI - це робота, додаткова до
роботи джерела струму, яка обумовлена індукційними явищами в колі. Тоді
робота, що здійснюються в колі при збільшенні струму від 0 до I:
1

A =  LIdI = LI 2 / 2 . (165)
0

Ця робота і буде дорівнювати енергії магнітного поля, тобто:

W = LI2/2. (166)
Для соленоїда індуктивність L визначається за формулою (160), що
дозволяє знайти енергію його магнітного поля:
1 1 B2
W = 0 n VI =
2 2
V, (167)
2 2 0
де B = μ0μH = μ0μnI.
Об’ємна густина енергії магнітного поля:
w = W/V = B2/2μ0μ = BH/2, (168)
вона вимірюється в СІ в Дж/м3.

112
 6. ОСНОВИ ТЕОРІЇ МАКСВЕЛЛА ДЛЯ ЕЛЕКТРОМАГНІТНОГО
ПОЛЯ
6.1. Рівняння Максвелла.
У 60-х роках минулого століття Дж. Максвелл, грунтуючись на ідеях М.
Фарадея, узагальнив закони електростатики і електромагнетизму: теорему
n
Остроградського - Гауса для електростатичного поля  Dd S =  qi = Q і для
S k =1

n
магнітного поля  Bd S = 0 , закон повного струму  H d l =  I k = I полн , закон
S S k =1

електромагнітної індукції ε = -dФ/dt, і в результаті розробив закінчену теорію

електромагнітного поля.
Теорія Максвелла стала величезним внеском у розвиток класичної фізики.
Вона дозволила з єдиної точки зору зрозуміти широкий спектр явищ,
починаючи від електростатичного поля нерухомих зарядів і закінчуючи
електромагнітною природою світла.
Математичним виразом теорії Максвелла є чотири рівняння Максвелла,
які прийнято записувати у двох формах: інтегральній та диференціальній.
Диференціальні рівняння можна отримати з інтегральних за допомогою двох
теорем векторного аналізу: теореми Гауса і теореми Стокса.
Теорема Гауса:
→ → →
∮𝑆 𝐴 𝑑 𝑆 = ∫𝑉 𝑑𝑖𝑣 𝐴 𝑑𝑉 , (169)
→ 𝜕𝐴 𝜕А𝑦 𝜕𝐴
де 𝑑𝑖𝑣 𝐴 = 𝑥 + + 𝑧 (170)
𝜕𝑥 𝜕𝑦 𝜕𝑧
→
Ах, Ау, Аz - проекції вектора 𝐴 на осі; V – об’єм, обмежений поверхнею S.
Теорема Стокса:
→ → → →
∮𝐿 𝐴 𝑑 𝑙 = ∫𝑆 𝑟𝑜𝑡 𝐴 𝑑 𝑆 , (171)
→ →
де rot𝐴 - ротор вектора 𝐴 , який є вектором і виражається в декартових
координатах наступним чином:
→ → →
𝑖 𝑗 𝑘
→
𝑟𝑜𝑡 𝐴 = | 𝜕 𝜕 𝜕
|, (172)
𝜕𝑥 𝜕𝑦 𝜕𝑘
𝐴𝑥 𝐴𝑦 𝐴𝑧
S - площа, обмежена контуром L.
Рівняння Максвелла в інтегральній формі висловлюють співвідношення,
справедливі для мисленно проведених в електромагнітному полі нерухомих
замкнутих контурів і поверхонь.

113
 Рівняння Максвелла в диференціальній формі показують як пов'язані між
собою характеристики електромагнітного поля та густини зарядів і струмів в
кожній точці цього поля.
6.1.1. Перше рівняння Максвелла.
Це рівняння є узагальненням закону електромагнітної індукції ε = -dФ/dt,
і в інтегральній формі має такий вигляд:
B
 Ed l = − 
L S t
dS. (173)

Воно стверджує, що зі змінним магнітним полем нерозривно пов'язане

→
вихрове електричне поле 𝐸 , яке не залежить від того, перебувають в ньому
провідники чи ні. З теореми Стокса (171) випливає, що:
 Ed l =  rot Ed S .
L S
(174)

З порівняння (173) і (174) знаходимо, що:

→ →
𝑟𝑜𝑡 𝐸 = −𝜕 𝐵 /𝜕𝑡 (175)
Це і є перше рівняння Максвелла в диференціальній формі.
6.1.2. Струм зміщення. Друге рівняння Максвелла.
n
Максвелл узагальнив закон повного струму  H d l =  I k = I полн
S k =1

припустивши, що змінне електричне поле, також як і електричний струм, є

джерелом магнітного поля. Для кількісної характеристики "магнітної дії"
змінного електричного поля Максвелл ввів поняття струму зміщення.
По теоремі Остроградського - Гауса потік електричного зміщення крізь
n
замкнену поверхню  Dd S =  qi = q . Продиферинціювавши цей виріз по
S i =1

часу, отримаємо для нерухомої і недеформуємої поверхні S:

dq D
= dS . (176)
dt S t
Ліва частина цієї формули має розмірність струму, який, як відомо,
виражається через вектор густини струму:
I =  jd S . (177)
S

З порівняння (176) і (177) випливає, що  D / t має розмірність густини

струму (А/м2). Максвелл запропонував назвати  D / t густиною струму
зміщення:
jСМ =  D / t (178)

114
 D
Струм зміщення: I СМ =  j СМ d S =  dS . (179)
S S t

З усіх фізичних характеристик, властивих дійсному струму (струму

провідності), пов'язаному з перенесенням зарядів, струм зміщення володіє
лише одною: здатністю створювати магнітне поле. При "протіканні" струму
зміщення у вакуумі або діелектрику не виділяється тепло. Прикладом струму
зміщення може служити змінний струм через конденсатор.
У загальному випадку струми провідності і зміщення не розділені в
просторі і можна говорити про повний струм, рівний сумі струмів провідності
і зміщення:
Iповн = Iпров + Iзм (180)
З урахуванням цього Максвелл узагальнив закон повного струму, додавши в
його праву частину струм зміщення:
 D 
S H d l = I = I + I = S ПРОВ
j d S + S СМ
j d S = 
S  ПРОВ
j + d S (181)
ПОЛН ПРОВ СМ
 
 t 
Отже, друге рівняння Максвелла в інтегральній формі має вигляд:
 D 
L H d l = 
S  ПРОВ
j + d S . (182)
 
 t 
З теореми Стокса (171) випливає, що:
 H d l =  rot H d S .
L S
(183)

З рівняння (182) і (183) знаходимо, що:

D
rot H = j ПРОВ + (184)
t
Це і є друге рівняння Максвелла в диференціальної формі.
6.1.3. Третє та четверте рівняння Максвелла.
Максвелл узагальнив теорему Остроградського – Гауса для
електростатичного поля  Dd S = q .
S
Він припустив, що ця теорема

справедлива для будь - якого електричного поля, як стаціонарного, так і

змінного. Відповідно, третє рівняння Максвелла в інтегральній формі має
вигляд:
 Dd S =  dV ,
S V
(185)

де ρ = dq/dV - об'ємна густина вільних зарядів, ([ρ] = Кл /м3).

З теореми Гауса (169) випливає, що:

115
  Dd S =  div DdV
V
(186)

З рівняння (185) і (186) знаходимо, що:

div D =  . (187)
Це і є третє рівняння Максвелла в диференціальної формі.
Четверте рівняння Максвелла в інтегральній і диференціальній формах
має такий вигляд:
 Bd S = 0 ,
S
(188)

div B = 0 . (189)

6.1.4. Повна система рівнянь Максвелла в диференціальній формі.

Чотири рівняння Максвелла в диференціальній формі: rot E = − B / t ,
rot H = j ПРОВ +  D / t , div D =  та div B = 0 не становлять повну систему
рівнянь, яка дає можливість розв'язати будь - яку задачу макроскопічної
електродинаміки. Цю систему чотирох рівнянь необхідно доповнити
матеріальними рівняннями, що характеризують електричні та магнітні
властивості середовища:
D =  0 E , B =  0  H , j =  E . (190)
Зрозуміло, що ці матеріальні рівняння потрібні також для повної системи
рівнянь Максвелла в інтегральній формі.
Крім того, на відміну від інтегральній форми, рівняння Максвелла в
диференціальній формі передбачають неперервність усіх характеристик поля
і речовини в просторі й часі. Тому рівняння Максвелла в диференціальній
формі доповнюють ще граничними умовами, яким повинне задовольняти
електромагнітне поле на межі розподілу двох середовищ:
D1n = D2n, Е1τ = Е2τ, В1n = В2n, Н1τ = Н2τ. (191)
Ці граничні умови містяться в інтегральній формі та відносяться до випадку,
коли на межі розподілу двох середовищ немає ні сторонніх зарядів, ні струмів
провідності.
Отже, після відкриття взаємозв'язку між електричним і магнітним полями
стало ясно, що ці поля не існують відособлено, незалежно одне від іншого. Не
можна створити змінне магнітне поле без того, щоб одночасно в просторі не
виникло і електричне поле. За Максвеллом електромагнітна взаємодія
передається від однієї точки простору до іншої електромагнітним полем зі
скінченною швидкістю, яка у вакуумі дорівнює швидкості світла с = 3.108 м/с.

116
 Відзначимо, що нерухомий в деякій системі відліку електричний заряд
створює тільки електростатичне поле в цій системі відліку, але він буде
створювати магнітне поле в системах відліку, щодо яких він рухається.
На підставі викладеного можна зробити висновок, що електричні і
магнітні поля є проявом єдиного поля, яке називають електромагнітним полем.
Воно поширюється у вигляді електромагнітних хвиль. Швидкість поширення
електромагнітних хвиль у вакуумі дорівнює швидкісті світла с = 3.108 м/с.
ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО ІСПИТУ З ФІЗИКИ

1. Електричний заряд. Дискретність заряду. Закон збереження заряду. Закон

Кулона (1.1, 1.2).
2. Електричне поле. Напруженість електричного поля точкового заряду (1.3).
3. Принцип суперпозиції електричних полів. Силові лінії (1.4).
4. Електричний диполь. Поле електричного диполя (1.5).
5. Момент сили, що діє на диполь в електричному полі. Енергія диполя в
електричному полі (1.5).
6. Потік вектора напруженості. Теорема Остроградського - Гауса для
електростатичного поля в вакуумі (1.6, 1.7).
7. Поле рівномірно зарядженої, нескінченно протяжної площині. Поле між
двома нескінченно протяжними різнойменно зарядженими паралельними
площинами (1.7.1, 1.7.2). 8.
8. Поле зарядженого циліндра. Поле зарядженої сфери (1.7.3, 1.7.4).
9. Робота сил електростатичного поля. Циркуляція вектора напруженості
електричного поля (1.8).
10. Потенціальний характер електростатичного поля. Потенціал (1.8.1).
11. Потенціал поля точкового заряду і поля, створюваного системою точкових
зарядів. Різниця потенціалів (1.8.1).
12. Еквіпотенціальні поверхні (1.8.2).
13. Зв’язок між напруженістю електричного поля і потенціалом (1.8.3).
14. Електричне поле в діелектриках. Полярні і неполярні діелектрики.
Дипольний момент діелектрика (1.9, 1.9.1).
15. Полярізація діелектриків: орієнтаційна і іонна. Вектор поляризації (1.9.2).
16. Напруженість електричного поля в діелектрику. Діелектрична проникність
(1.9.3).
17. Теорема Гауса - Остроградського для поля в діелектрику. Зв'язок векторів
D - зміщення, Е – напруженісті, Р – поляризації (1.9.4, 1.9.5).
18. Провідники в електростатичному полі (1.10, 1.10.1).
19. Електрична ємність відокремленого провідника. Електрична ємність
конденсатора. Плоский конденсатор (1.10.2).

117
20. Енергія зарядженого провідника, системи заряджених провідників і
конденсатора (1.10.3).
21. Енергія електричного поля. Густина енергії електричного поля в
діелектрику і вакуумі (1.10.4).
22. Електричний струм. Характеристики електричного струму: сила струму,
вектор густини струму (2.1).
23. Електрорушійна сила джерела струму. Напруга (2.2).
24. Закон Ома для однорідної ділянки кола. Електричний опір, питомий опір.
Залежність опору провідників від температури (2.3).
25. Закон Ома в диференціальній формі. Питома електропровідність (2.3.1).
26. Закон Ома для неоднорідної ділянки кола. Закон Ома для замкненого кола
(2.3.2).
27. Закон Джоуля - Ленца. Робота і потужність струму. ККД джерела струму
(2.4).
28. Закон Джоуля - Ленца в диференціальній формі (2.4.1).
29. Правила Кирхгофа (2.5).
30. Магнітне поле в вакуумі. Магнітний момент контуру зі струмом. Вектор
магнітної індукції. Силові лінії магнітного поля (3.1).
31. Закон Ампера (3.2).
32. Закон Біо-Савара-Лапласа. Принцип суперпозиції магнітних полів (3.3).
33. Магнітне поле прямого струму (3.3.1).
34. Магнітне поле кругового струму (3.3.2).
35. Теорема про циркуляцію вектора магнітної індукції. Вихровий характер
магнітного поля (3.4).
36. Магнітне поле соленоїда (3.4.1).
37. Магнітне поле тороїда (3.4.2).
38. Магнітний потік. Теорема Гауса для магнітного поля (3.5).
39. Робота переміщення провідника зі струмом в постійному магнітному полі
(3.6).
40. Дія магнітного поля на рухомий заряд. Сили Лоренца (3.7).
41. Магнітне поле в речовині. Магнітні моменти атомів (4.1).
42. Вектор намагніченості. Напруженість магнітного поля. Магнітна
проникність речовини (4.2).
43. Теорема про циркуляцію вектора напруженості магнітного поля (4.3).
44. Види магнетиків: Діамагнетики, парамагнетики, феромагнетики. Магнітна
проникність і магнітне поле магнетиків (4.4).
45. Закон електромагнітної індукції. Закон Ленца (5.1).
46. Явище самоіндукції. Індуктивність. Електрорушійна сила самоіндукції
(5.2).

118
47. Струми при розмиканні кола (5.3).
48. Струми при замиканні кола (5.3.1).
50. Енергія магнітного поля. Густина енергії магнітного поля (5.4).
51. Основи теорії Максвелла (6.1).
52. Перше рівняння Максвелла (6.1.1).
53. Струм зміщення. Друге рівняння Максвелла (6.1.2).
54. Третє і четверте рівняння Максвелла (6.1.3).
55. Повна система рівнянь Максвелла в диференціальній формі. Матеріальні
рівняння. Граничні умови (6.1.4).

Література
1. Сивухін Д. В. Курс фізики Т. 1. - М.: Наука, 1974.
2. Савельєв І. В. Курс загальної фізики. Т. 1. - М.: Наука, 1977.
3. Детлаф А. А., Яворський Б. М. Курс фізики. Т. 1. - М.: Вища школа, 1979.
4. Іродов І.Є. Основні закони механіки. - М.: Вища школа, 1985.
5. Кучерук І. М., Горбачук І. Т., Луцик П. П. Загальний курс фізики. Т. 1. - К.:
Техніка, 1999.

119