Люди моєї пам'яті.

Хто я — без вас — на світі,

Ким ти єси, людино,
Без тих, Хто знає тебе?!
Ось ви йдете повз мене
Грішні,
А в чомусь світлі,
Словом,
В усьому схожі .
На безліч інших людей.
О Люди моєї пам'яті.
Хай було більше чорного,
Але ж, мабуть, без теміні
Так й не проклюнувся б світ.
Люди моєї пам'яті.
Все-таки ви — неповторні.
Ні. У мені не вичахне
Кожен ваш крок і слід,
люди моєї пам'яті.
Всі ми потроху минаємо.
Всім буде трішки пам'яті.
Може, й непам'ять комусь.
Радість єдина наша —
Щось таки та залишаємо.
Я не боюсь залишати.
Я не залишить боюсь.
 
_*****_
 
Наснись мені
Наснись мені, коли спадуть тумани,
Які зіп'ють цей березневий сніг,
Струмками птиць весна тектиме в ранок,
Тоді й, прошу, наснись мені, наснись.
Прийди тоді, тривожна і травнева,
І теплих рос, тремтіння принеси,
І запали світанок у півнеба,
Щоб я збагнув народження краси.
Щоб я знайшов і втрачене, і давнє,
Щоб я навчився радість берегти,
Щоб розчинилась туга ,за слідами,
Бо краще просто зберігать сліди.
Все, що було, ніколи вже не буде,
Хоч, знаю, будуть птиць ключі пливти.
Наснись мені, чи в березні, чи в грудні,
Наснитися ж бо легше, ніж прийти.
 
_*****_
 
Я тобою
Колись таки
Перецвіту.
Пересліпну.
І знов стану зрячим.
Чорно-біло світитиму
В нашім саду,
Як обпалене вітром
Гілляччя.
Яка стигла підробка —
Твоя красота,
Як істотна твоя
Позолоченість.
Навіть просто дивитись
На стиглі вуста.
Навіть поряд стояти —
Злочин.
О, скарати б тебе.
Це навчити 'б тебе
Почувать
Те, що я почуваю,
Як ламається
Знаку рівняння щабель
Поміж слів:
Ненавиджу,
Кохаю.
 
_*****_
 
А сніг присів на деревах спочити...
І казка тихо лісом проплива.
Та вже не спить, не спить під снігом літо,
И навшпиньки піднімається трава.
Та навкруги ще хазяйнує тиша,
її оркестр на весь регістр звучить.
То сумно так, то трішки веселіше,
То так прекрасно знову замовчить.
І раптом — звук. Тихесенький, не довгий,
Чи звір, чи птиця там, серед дерев,
І вже на серці виника тривога:
Невже хтось тишу в мене забере?!
Мені й самому теж весна миліша,
У дзвоні весен так відчутно час,
Та поки що нехай лунає тиша,
Вона прощає щось, мені проща...
 
_*****_
 
Метеорит
В якому далекому світі
Народжено цей мінерал,
Яку далеч зміг підкорити,
Допоки на Землю не впав?
Які у тобі таємниці,
Чиїх ти торкався небес,
Якій дивній силі скорився,
Що в космос послала тебе?
Та Всесвіту вічну загадку
Приховує вічна пітьма,
Де ані кінця, ні початку,
Народження й смерті нема.
А ти скрізь космічні морози,
Долаючи відстань і час,
Туди, де народжено розум,
Усе-таки вірно примчавсь.
А зорі так холодно світять,
А зорі нас кличуть увись,
І наші життєві орбіти
З твоєю сьогодні сплелись.
Нема ні кінця, ні початку,
Немає ні ночі, ні дня.
О, Всесвіту вічна загадко,
На вічнім шляху пізнання.
 
_*****_
 
Обличчя юне між пожухлих трав —
Печальна доля квітки степової —
Підтверджується істина стара,
Що молодість і старість — у двобої.
А поки що
гулкий бджолиний вир
Із різьблених бокалів-дивоквітів
Збирає колір й запахи блакиті,
А ми радієм: —
Є таки на світі
Бджолиний спокій
І бджолиний мир.
І коли ж мороз обпалить листолет,
Нам будуть дивні спогади світити,
Так пахнутиме бджолами і літом,
І молодістю квітів дикий мед.

Стихами тоже можно исцелять!

Согласно «Энциклопедии чудес, загадок и тайн»,

составленной известным исследователем аномальных явлений,
руководителем российского объединения «Космопоиск»
Вадимом Чернобровым, “СТИХОЛЕЧЕНИЕ - нетрадиционный и
редко используемый способ врачевания, основанный на
предположении благотворного воздействия стихотворных
ритмов на человеческий организм".
Стихолечением, уточняет далее «Энциклопедия», в частности,
занимается в городе Уссурийске, что в Приморском крае, врач
Игорь Кочнов, который своим больным прописывает, наряду с
лекарствами, чтение стихов. Отнюдь не Пушкина. А
запорожского поэта и журналиста Анатолия Рекубрацкого,
работавшего в семидесятые годы в нашей газете «МИГ»,
который тогда, правда, назывался несколько иначе:
«Комсомолець Запоріжжя» [к сожалению, Анатолий Захарович
умер 11 октября 2011 года].
Подтверждают это и сами больные.
Оказывается, обнаружили столь необычное целебное свойство
стихов запорожца мама и бабушка Игоря Кочнова. Они тоже
врачи, живут в Харькове.
Говорят, что, узнав о неожиданном использовании своих
стихов, Анатолий Рекубрацкий предложил провести
эксперимент: он попросил запорожских экстрасенсов найти
эти пять чудодейственных стихотворений в двух его книгах.
Один из экстрасенсов, участвовавший в эксперименте, почти
сразу определил силу 46-ти стихотворений, помещенных в
этих книгах. Причем 30 из них якобы “имеют повышенное
энергетическое поле”. А высшие баллы получили именно те
стихи, на которые указывали больные и врачи. Кроме того,
было найдено еще одно - шестое - стихотворение, имеющее
сильную энергетику.
Поставили опыт вторично уже с другим экстрасенсом и с
усложненным заданием. Экстрасенс должен был найти три
книги поэта среди других на книжной полке. Поиск прошел
успешно, хотя сборник «Люди моей памяти» предварительно
упрятали в более объемной книге. Экстрасенс-исследователь
отметил те же шесть стихотворений, даже не читая их.
Кстати, сам автор к врачеванию его стихами относился
несколько иронично, но с удовольствием рассказывал об этом
[в том числе и мне: мы одно время были с Анатолием
Захаровичем – когда он работал в «Запорізькой правде», в
приятельских отношениях]. Стихотворец подчеркивал, однако,
при этом, что лучшие баллы получили почему-то далеко не
лучшие стихи.