Вороної Анни

РП 2
Японці-неведимки

У ресторані «Бентлі» вечеряли 8 японців, їли рибу. Вони зрідка перемовлялися

між собою на своїй незрозумілій мові, ввічливо посміхаючись та злегка кланяючись.
Усі, крім одного, були в окулярах.
Приваблива дівчина, яка сиділа у западині стіни біля вікна, мимохіть поглядала на
них, але її особиста проблема здавалася занадто серйозною, щоб помічати когось
іншого, окрім неї та її супутника.
У неї тонке біляве волосся, ніжне маленьке обличчя, заокруглене, наче мініатюра,
хоча у дівчини була різка манера спілкування, певно акцент школи Роуден або
Челтненської жіночої школи, випускницею якої вона була.
На безіменному пальці дівчини була чоловіча каблучка-печатка, і як тільки я
присів за свій столик з японцями між нами, вона сказала:
 Отже, як бачиш, одружитися ми можемо на наступному тижні. Так?
Її супутник здався дещо збентеженим. Від долив у келих вина і сказав:
 Звичайно можемо, але матір…
Я проґавив кінець тієї фрази, бо найстаріший японець, який перехилився через
стіл, і з посмішкою та злегка кланяючись, перервав все, промовляючи щось, що для мене
було таким же незрозумілим, як щебетання пташок, але кожен нахилився до нього,
слухав та посміхався, і я не втримався, щоб зробити те ж саме.
Наречений дівчини нагадував ззовні її. Для мене вони були наче дві мініатюри, які
висять поруч на білосніжних дерев'яних панелях. Певно, він міг би бути молодим
офіцером на флоті Нельсона тоді, коли слабкість і чутливість не були перешкодою у
просуванні по службі.
Вона сказала:
 Вони дають мені позику у п'ятсот фунтів, і вже продали права на документи.
Мене збентежило те, що вона говорила про гроші, а ще й мала таку ж професію, як і я.
На вид їй було не більше 20 років. Вона заслуговувала кращого в житті.
 Але мій дядько, - промовив він.
 Далеко з ним ти не заїдеш. Тому нам треба бути самостійними.
 Самостійною, - крізь зуби сказав він.
 Певно, виноробство – не твоє, так? Про тебе я розмовляла зі своїм видавцем,
і якщо почнеш дещо читати, то у тебе будуть непогані шанси…
 Але я нічого не тямлю в книжках.
 Я могла б тобі допомогти на початку.
 Мати вважає, що письмо – це досить непогано.
 П’ятсот фунтів і право на половину цінних документів – це досить
непоганий зиск, - продовжувала дівчина.
 Смачне вино це «Шаблі», згоден?
 Певно.
Моя думка про нього почала змінюватися – ніякого відношення до флоту
Нельсона він не міг мати. Він був приречений на поразку. Жінка наче управляла ним, як
сама того хотіла.
 Чи знаєш, що сказав містер Дуайт?
 Хто той містер Дуайт?
  Любий, ти мене взагалі не слухаєш, так? Це мій видавець. Він зізнався, що не
читав ще такого роману за останні 10 років, який би мав у собі такі вагомі
висловлювання.
 Ну, то прекрасно, - сумно промовив чоловік, - прекрасно.
 Єдине, він хоче, щоб я змінила назву.
 Правда?
 Йому не подобається назва «Вічно-бунтівний потік». Видавцю хочеться
назвати роман «Аристократи з Челсі»
 Що ти відповіла на те?
 Я погодилася. Вважаю, що нехай той перший роман зробить щасливим
видавця, особливо тоді, коли він заплатить за наше весілля.
 А, ось ти про що!
Він машинально помішав шампанське виделкою, певно тому, що перед
заручинами завжди брав саме шампанське.
Ці шляхетні японці доїли рибу і на пальцях, але досить люб’язно, замовили у
літньої офіціантки салат зі свіжих фруктів.
Дівчина подивилася на них, а потім на мене, але окрім свого майбутнього вона не
бачила нічого. Я дуже хотів застерегти її від будь-якого майбутнього, пов’язаного з тим
першим романом «Аристократи з Челсі». Я був на боці його матері. Я вже, мабуть, досяг
віку його матері.
Я хотів сказати їй, чи впевнена ти, що видавець говорить правду? Видавці також
люди. Вони можуть перебільшувати можливості молоденьких та гарненьких
Чи читатимуть роман через 5 років? Чи готова ти до довгих років очікування. З
провалу не буде нічого доброго. Роки праці будуть нелегкими, щоденні спроби все
тяжче стане витримувати, ті «сили спостережливості» ослабнуть, вас осудять за ваші дії,
а не за обіцянки, коли досягнете віку 40 років.
 Наступний роман буде про Сен-Тропе*
 Не знав, що ти там бувала.
 Я і не бувала. Важливий новий погляд і я думала, що ми могли б пожити там
на півроку.
 До того часу авансу вже може не залишитися.
 Аванс – це лише аванс. Я отримаю п'ятнадцять відсотків прибутку від
продажу п'яти тисяч примірників і двадцять відсотків – від десяти. І, звичайно, любий,
буде ще один аванс після того, як вийде нова книга. Більший, якщо роман піде.
 А якщо ні?
 Містер Дуайт запевнив, що буде. Йому краще знати.
 Мій дядько дав би нам для початку 12 тисяч.
 Але, любий, як же ти тоді поїдеш зі мною до Сан-Тропе?
 Певно, нам краще одружитися тоді, коли ти звідти повернешся.
Вона різко відрізала:
 А можу взагалі не повернутися.
 Он як?
Вона подивилася на мене і на японців, допила шампанське та сказала:
 Це сварка?
 Та ні.
 У мене вже є назва наступної книжки «Лазурова блакить».
 Я думав лазуровий – це і є блакитний.
 Вона подивилася на нього з розчаруванням.
 Та ти не хочеш одружитися на письменниці?
 Але ти ще не письменниця.
 Але містер Дуайт вважає, що я народилася нею, моя спостережливість…
 Так, про те ти вже говорила. А може б поспостерігати те ближче до дому. В
Лондоні, наприклад.
 Я так і зробила у своєму романі «Аристократи з Челсі», і повторювати
більше не збираюся.
Протягом певного часу рахунок лежав на столі. Чоловік потягнувся за своїм
гаманцем, але жінка схопила рахунок першою.
 Це моє святкування.
 Святкування чого?
 Роману «Аристократи з Челсі». Любий, ти притримуєшся умовностей, але
інколи… що ж, просто не зважай на те.
 Я б краще… Якщо ти не заперечуєш…
 Ні, любий, я пригощаю. Ну і містер Дуайт також.
Він здався саме в той момент, коли двоє японців одночасно заговорили, а потім
різко вклонилися один одному, наче зіткнулися в дверях.
Я думав, що ті двоє молодих людей такі схожі одне на одного, але і дуже різні
одночасно. Краса містила у собі одночасно слабкість і силу.
Той же тип краси міг би містити в собі слабкість, і силу. Якби вона жила в епоху
Регенство, то народила би 10 дітей без знеболювального. А він міг би стати здобиччю
перших гарних очей у Неаполі.
Чи будуть одного дня на її полиці десяток книг? Вони також народяться у муках.
Я зловив себе на думці, щоб її роман «Аристократи з Челсі» провалився, вона стала
фотомоделлю, а він успішним виноторговцем у Сент-Джеймс. Мені було прикро думати
про неї як про місіс Хамфри Уорд її покоління.
Не те, щоб я жив так довго. Вік рятує нас від велетенської кількості страхів. Я
запитав себе, у якому видавництві працює містер Дуайт. Одразу ж уявив останні
сторінки обкладинки, на яких він розхвалював дивовижну спостережливість
письмениці. Він би розмістив її фотографію, бо критики також люди, а вона ззовні на
місі Хамфри зовсім не схожа.
   Я почув розмову молодих людей, коли вони знімали пальто з вішаків у глибині
ресторану.
 Цікаво, а як сюди потрапили ці японці?
 Японці? – перепитала вона. – Які японці, любий?
Іноді ти ухиляєшся від теми, що я починаю думати, а чи хочеш ти взагалі на мені
одружуватися?